Любіте  ближнього ...

Любіте ближнього, того,
Що скаже вранці Вам: «Добридень!»
Голодний, босий - все одно
Любіть його, хоч він і злидень.

І не цурайтеся Душі,
Його Душі у чорнім смутку.
На небі пишуться вірші,
Та злива їх змиває хутко.

Любіте ближнього, того,
Що йде назустріч Вам щоднини.
Любіте ближнього, того,
Що називається Л Ю Д И Н А ...

Ш А Л Е Н I   М Р І Ї

Такi мовчазнi сльози полиновi,
Тут обмаль неба в кожному зузiр‘ї.
I губи вашi, стомленi в любовi,
I очi з вовни й льону – синi - синi...

Такi вже сни мого чола торкались,
Такi вже зустрiчi траплялись у життi...
Незрячими були, коли побрались,
I пили сумнiви смарагдово – густi.

Такi мовчазнi сльози полиновi,
Такi невтiшенi, невизрiлi плоди.
I губи Вашi, стомленi в Л Ю Б О В I,
Сказали заспокiйливо на ти:

«Моя надiя виплекана в словi,
Шаленi мрii збились на подвiр‘ї ...
I губи Вашi, стомленi в любовi,
I очi з вовни й льону – синi-синi...»

 

Р У Ї Н И

Кудись женемось, топчимо траву,
Невміло крутячи громи-педалі.
Берем в полон, здіймаєм булаву.
Червивим зойком – Яблука Печалі.

Вирубуєм, висотуєм, клянем
І тішимось гринджолами нащадків.
Та хвалимось усім, що ми живем
У спокої, довір‘ї та достатку.

В руїнах - Душі, в попелі - сльоза.
А ми женемось, крутячи педалі.
Не кров тече по жилах – а роса.
Кипить роса в знічев‘ї та печалі.

Немає снів, немає відчуттів,
Немає сонця: стало чорним тістом.
А людяності, честі - й поготів.
...Розсипалося людство,
                                       як намисто...

К О Л О

       «Ми всі по колу пливемо, немов:
       Поети, клени, жінки золотокосі…»

                                   Григорій Фалькович
I
Ми всі по колу пливемо: в дощі,
У віршування слів жовтогарячих;
Де скибочка прабатьківських пробачень
Ховає час в сполохані хвощі.

Ми всі по колу пливемо, немов:
Закохані, зажурені, завзяті.
І наші дні: провісники строкаті –
Тамують спрагу зношених підков.

Ще сонячно – і крижі не болять,
Ще лускає підвода гострий камінь;
Ще міряє калюжі чемний травень,
І я ще прокидаюсь рівно в «п’ять».

Ще відстані між нами – пульсом днів;
І коло – у шляхетних зморшках сміху;
І бабця знов сушитиме горіхи;
І сонце захлинеться в бур‘яні.

Ми всі по колу пливемо: в розмай,
В квітки, в плоди, в насіння, в стиглі вишні.
Недбалість відшкодовуєм торішню
І мовим українською: «Кохай …»

II
Над прощами пливе, де мури-стіни,
Знайомий дзвін … Це Лавра будить Київ.
…І в час Негоди гілочку оливи
Підніме Бог на захист УКРАЇНИ …

К О Л I Р

Шовковим сонцем захлинувся свiт,
Зопрiло небо кольором багаття.
Ставок зелений - iмпресiонiст –
Натхненно розмальовує багаття.

Не поруйнуйте колiр споришiв
Нi зойком соняхiв, нi вбогим ранком.
Це каламуть осiла на душi,
Коли почула Вашi забаганки.

У тлiнних хвилях втоплених рядкiв
Вiд самого Рiздва i до Покрови
Не зраджуйте насиджених куткiв
I не цурайтесь батькiвської мови…