Творча біографія 

 

Харченко Інна Якимівна народилася в Україні (село Кременчуки Красилівського району Хмельницької області). Закінчила Хмельницький національний університет. Одержала диплом інженера-економіста.

Пише вірші та прозу українською й російською мовами, а також перекладає Райнер Марія Рільке та Анетте Фон Дросте-Хюльсхофф українською та російською.

Як фотограф мала дві персональні виставки у Німеччині; повновладно опановує живопис, займаючись в ізостудії професора Георгія Мардаре.

Автор трьох поетичних збірок, дитячих казок, прози та пісенної поезії:

«Солнечный привкус, или 365 дней из моей жизни», м. Хмельницький, 1999; «Серебро ночной чеканки», м. Сімферополь, 2001»; Допоки є поезія й кохання (українською мовою), м. Хмельницький, 2002.

Свої книги ілюструє сама.

Член літературної студії Дмитра Дадашидзе «LISTER TURM» та російсько - німецького товариства поетів і прозаїків «DIE FÄHRE.V.» («ПОРОМ») - місто Ганновер, Німеччина.

З 2010 року стала членом Міжнародної федерації російських письменників.

Деякі вірші перекладено німецькою, польською та японською мовами.

Із творчих досягнень:

- переможець літературного конкурсу «Натхнення – 2010», Лейпціг, Німеччина;

- третя премія Міжнародної асоціації «Російська культура» в поетичному конкурсі «Під небом Балтики – 2010», Таллін, Естонія;

- лауреат малої Міжнародної літературної премії «Серебряный стрелец – 2010», США – Україна – Россія.

Живе в Німеччині, місто Ганновер, в даний час навчається у вищій школі флористів.

Електронна адреса Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

З Г А Д К А

25-річчю Чорнобильської катастрофи присвячується

 

На білім тлі – зіниці спраглих днів;
На чорнім тлі – холодний сивий попіл.
Де крик сягає крони яворів,
Там тулиться до вій моїх Чорнобиль.

Орнамент бур‘янів і слабкість ніг;
І болю головного намистина.
І юність, як обвуглений пиріг,
І мертвою народжена дитина.

Ключиці розграбованих осель;
Дротів проміння сутає білизну.
А дід Василь козу свою пасе.
Коза і дід. Безлюддя. Безвітчизна.

На білім тлі – бруньки людських думок.
На чорнім тлі – холодний сивий попіл.
Де крик – солоним страхом – у клубок,
Там б‘є у дзвін зґвалтований Чорнобиль …

 

Все – від Бога

По пояс у траві стояти
У теракоті мовчазній;
І перші промені кирпаті,
Як ручки милого дитяти,
Все цілувати, цілувати.
Світає… Дякувать ВЕСНІ!

Земного – крихта. Все – від Бога:
Від пуп’янку і до плодів.
Стерня торішня край дороги,
Смакотні пагорби розлогі,
Шалені діти босоногі –
Численні Сонця Золоті!

Вже мальви вищі за онуків,
Тютюн полощиться в вітрах.
А запах надвечір’я з луків
Симфонією журних звуків
Летить поміж червоних буків
З безсоння в сон, як Білий Птах.

Квітки, пелюсточки, стебельця…
Сирітський кіт вповзає в хлів.
Квасоля по коноплях в’ється .
Будує пташечка кубельце,
Та чужина стискає серце
Неспокоєм холодних снів.

І якнайдалі – всім нащадкам –
Я на папері розповім
Про днів життєвих коліщатко,
Про всі набутки і нестатки…
… … …
Я залишаю Вам на згадку
РИМОВАНИЙ ЄРУСАЛИМ …

 

Ж И Т Т Я  Н А  Д В А  С В І Т И

Мені ще треба осягти,
Ще треба зрозуміти вповні,
Що я живу на два світи:
Такі святі, такі умовні...

Сховатись у пісках надій
Від розпачу, що давить груди.
Пройти шляхами впертих мрій
Із січня сірого до грудня.

З корінням вирвали мене,
Зозуля стихла на півслові.
Та осінь й досі не мине,
Вона зомліла у любові.

У запозиченім житті
В зів’ялім листі – знову змова.
Золотокосі – та не ті,
І не жоржини, а п о л о в а...

У світі цім усе не так,
Коріння – й те не прикопали.
У тихім шелесті ознак
Плоди на гіллі повсихали.

Мені ще треба осягти,
Ще треба сни розкоркувати,
Бо я живу на два світи:
У тому - Б А Т Ь К О, в цьому - М А Т И ...*

* Батько – мій батько – Харченко Яким Михайлович – похований у селі Мізяків Калинівського району Вінницької області, а мама – Харченко Софія – мешкає зі мною у Німеччині, місто Ганновер.

 

МЕНЕ  ЩЕ  УКРАЇНА  НЕ  ЗАЧАЛА 

І
Мене ще Україна не зачала.
Я ще на небі – в Водолієвім сузір’ї.
Я ще не виросла на боцюнові – пір’ям.
Ще відлік християнство не почало.

Не сьома зiрка у Чумацькім Возі.
Ще не мозаїка в Софійському Соборі.
Я ще не стала на коліна у покорі.
Ще не спориш, прибитий при дорозі.

Мене ніхто ще на Землі не бачив.
Стерня мої ще босі ноги не сколола.
Я ще в дитинстві не давала здачі.
Я ще не роздивилася: а що ж довкола?

Не стрiла ще ПОЕЗІЮ. Це - п о т і м.
Настане час – я усвідомлю віршування.
Я ще пізнаю силу чистого кохання.
Жіночі мрії – стрілами в польоті.

 

II
Ніхто ще З Е М Л Ю не розпродає.
Вона гріхи й раніше нам прощала.
Мене ще Україна не зачала,
Та думка вже така у неї є!!!

 

 

КОЛИСКА ЧАСУ

Зухвалий день. Засапалась хмарина,
Байдужий світ в проваллі вигне спину,
Сарматську втоптану стежину
Згадаю в цей осінній день.

В колисці часу, простором прикуті,
Над Ушицею – у Чугорській Гуті*,
В червоні чоботи узуті
Живуть лелеки у гнізді.

Пророчий день. Таким він був щороку,
Останній сонях блима чорним оком.
Та тільки сонце іншим боком
На мене скоса погляда.

Ця засторога – гойдалка осіння.
Ця каламуть на дотик, як сумління.
І руки кидають каміння,
Каміння замість бараболь.

Останній день. Пірнула в хащу стежка.
Осіннй вирій, вишивши мережку,
Зірвав осикові сережки
І Сонце
                   листям
                                   загорнув...

* Чугорська Гута – село в Хмельницькій області, розташоване на річці Ушиця.

 

П Е Р Л И

Бракує фарб в січневий день,
Бракує світла, поцілунків,
Бруньок, усміхнених облич
І щедрих сонячних дарунків.

Бракує зоряних суцвіть,
Туманів, що лоскочуть ніздрі;
Кульбабок в жовтому вбранні,
Освідчень, навіть і запізніх.

Мені бракує тихих слів:
«Добридень, як воно живеться?»,
Носатих боцюнів в гнізді,
Барвінку, що за тином в’ється.

Вже Вітер розкуйовдив ліс,
Тумани витерли узбіччя.
Женуться соки по гілках,
І це Весні, до речі, личить.

Попереписую пісні,
Бо стала забувати приспів,
Вночі вдивлятимусь в зірки –
В їх чисто український блискіт.

А ПЕРЛІВ, ПЕРЛІВ - торжество!
Дорожні бебехи - на плечах.
У тім – очікуванім дні,
Я розмалюю бабців глечик.

По бур’янах – до самих веж –
Під ребра сонної Говерли.
Старої яблуні гілки
Полізли вбік і вверх поперли.

Ще браму Сонцю відчиню,
Ще зачерпну Дніпрові воду,
Благатиму щасливих літ
Для українського народу…

 

 С В I Т Л О  Л Ю Б О В I

Розкажи менi казку, Вiтре,
Про хвощi, що деревами стали,
Про розтертий мачок в макiтрi,
I про те, як горять стожари.

Я послухати хочу про лiс,
Про полин, про закохану мавку,
Про Андрiiвську церкву й Узвiз,
Про подiльську рясну вишиванку.

Розкажи менi казку, Вiтре,
Про хмельницькi бузковi ночi,
Де все небо зiрками квiтне
I по селах спiвають охоче.

Розкажи про навмисне в iмлi –
Поцiлунки у житi зеленiм.
Я зросла на подiльськiй землi
Зачаровано-благословеннiй.

Розкажи менi казку, Вiтре!
I розгладь на землi чорнi зморшки;
Помилки iз життя мого витри
I засiйся духмяним горошком.

До смаку тi чаї полиновi,
Не гiрчать у жагучих обiймах.
Не зрiкаюся свiтла Л Ю Б О В I;
Воно в серцi моєму - п о с т i й н о...

 

Любіте  ближнього ...

Любіте ближнього, того,
Що скаже вранці Вам: «Добридень!»
Голодний, босий - все одно
Любіть його, хоч він і злидень.

І не цурайтеся Душі,
Його Душі у чорнім смутку.
На небі пишуться вірші,
Та злива їх змиває хутко.

Любіте ближнього, того,
Що йде назустріч Вам щоднини.
Любіте ближнього, того,
Що називається Л Ю Д И Н А ...

Ш А Л Е Н I   М Р І Ї

Такi мовчазнi сльози полиновi,
Тут обмаль неба в кожному зузiр‘ї.
I губи вашi, стомленi в любовi,
I очi з вовни й льону – синi - синi...

Такi вже сни мого чола торкались,
Такi вже зустрiчi траплялись у життi...
Незрячими були, коли побрались,
I пили сумнiви смарагдово – густi.

Такi мовчазнi сльози полиновi,
Такi невтiшенi, невизрiлi плоди.
I губи Вашi, стомленi в Л Ю Б О В I,
Сказали заспокiйливо на ти:

«Моя надiя виплекана в словi,
Шаленi мрii збились на подвiр‘ї ...
I губи Вашi, стомленi в любовi,
I очi з вовни й льону – синi-синi...»

 

Р У Ї Н И

Кудись женемось, топчимо траву,
Невміло крутячи громи-педалі.
Берем в полон, здіймаєм булаву.
Червивим зойком – Яблука Печалі.

Вирубуєм, висотуєм, клянем
І тішимось гринджолами нащадків.
Та хвалимось усім, що ми живем
У спокої, довір‘ї та достатку.

В руїнах - Душі, в попелі - сльоза.
А ми женемось, крутячи педалі.
Не кров тече по жилах – а роса.
Кипить роса в знічев‘ї та печалі.

Немає снів, немає відчуттів,
Немає сонця: стало чорним тістом.
А людяності, честі - й поготів.
...Розсипалося людство,
                                       як намисто...

К О Л О

       «Ми всі по колу пливемо, немов:
       Поети, клени, жінки золотокосі…»

                                   Григорій Фалькович
I
Ми всі по колу пливемо: в дощі,
У віршування слів жовтогарячих;
Де скибочка прабатьківських пробачень
Ховає час в сполохані хвощі.

Ми всі по колу пливемо, немов:
Закохані, зажурені, завзяті.
І наші дні: провісники строкаті –
Тамують спрагу зношених підков.

Ще сонячно – і крижі не болять,
Ще лускає підвода гострий камінь;
Ще міряє калюжі чемний травень,
І я ще прокидаюсь рівно в «п’ять».

Ще відстані між нами – пульсом днів;
І коло – у шляхетних зморшках сміху;
І бабця знов сушитиме горіхи;
І сонце захлинеться в бур‘яні.

Ми всі по колу пливемо: в розмай,
В квітки, в плоди, в насіння, в стиглі вишні.
Недбалість відшкодовуєм торішню
І мовим українською: «Кохай …»

II
Над прощами пливе, де мури-стіни,
Знайомий дзвін … Це Лавра будить Київ.
…І в час Негоди гілочку оливи
Підніме Бог на захист УКРАЇНИ …

К О Л I Р

Шовковим сонцем захлинувся свiт,
Зопрiло небо кольором багаття.
Ставок зелений - iмпресiонiст –
Натхненно розмальовує багаття.

Не поруйнуйте колiр споришiв
Нi зойком соняхiв, нi вбогим ранком.
Це каламуть осiла на душi,
Коли почула Вашi забаганки.

У тлiнних хвилях втоплених рядкiв
Вiд самого Рiздва i до Покрови
Не зраджуйте насиджених куткiв
I не цурайтесь батькiвської мови…

 

МОЛИТВА  ДО  БАТЬКIВЩИНИ

Поступлюся, усiм поступлюся,
Проковтну невимовнi жалi.
Ночуватиму там, де примусять:
Хоч в степу, хоч в гнiздi журавлiв.

Забаганками повняться ночi,
Розбiгаться сни по кутках.
Хтось струсив i розгнiвано топче
Недозрiлi сливки по садках.

Вкарбувалися сльози в камiння
Недоспiваним, срiбним дощем.
Доторкнуся до тебе промiнням,
Чи розхристаним вiтром – плющем.

У прозорiй залюбленiй тишi
Сновигає розгойданий час.
Цi тополi за нiч стали вищi
I за нiч посивiли ураз.

Повизбирую стертi туманом
Намистинки розпачливих снiв.
I назавжди затягнуться рани
Серед шляху моiх почуттiв.

Хай назавжди несправжнє, вороже
Вiдiйде, вiдiмре, вiдлетить.
Переллється у серце порожнє
УКРАЇНСЬКОГО
                               НЕБА
                                              БЛАКИТЬ…

 

Буває…

Коли скупе північне Сонце залящить суботніми замками і присяде на довгасту спину хмаренят кмітливих та почне збирати насіння кропу – рідкісні гості на городах німецьких бюргерів; коли вітер завовтузиться у кущах глоду, чи вколе свої тендітні пальці об колючки акацій гострих, мої думки одразу ж повертають до домівки. Туди, де бігає розтерте з цукром, червоними порічками обсаджене, щасливе, натерте духом-часником пахучим моє драконяче дитинство. Туди, де серед комишів, пісної глини та татарських зіль Случа та Бугу, туди, де сміх, де молодь у вишиванках і цвітуть каштани, і де так солодко на серце ляже рідна мова,
питаю я:

Годинонько моя, щаслива Доле!
І ви – хвилини – в синіх льолях сну.
І ви – світанки – з очками квасолі -
Чужинне Сонце сходить на Весну.

Купаюсь з хмареням в шипшинній тиші,
По плечі грузну в жовтий дим сосни.
Все те, що відболіло, не колише,
Лиш деколи вщипне із глибини.

Вщипне, як та сновида в літі давнім,
Дев‘ятибальним болем закричить.
Люцерни сну – Дажбогові отари –
В моїх вухах дощем заморосить.

Так гуцає снігур на товстій гілці,
Акації сухої немовля.
Годинонько моя, як жінка – жінці
Скажи мені: ЧОМУ СУМУЮ Я?

Л О Р Е Л Я Й

Ясновельможна! Бачиш, Рейном
По хвилях днів пливуть човни.
В одному з них – чорнявий легінь
Дівоче серце полонив.

Ріка петляє змієвидно.
Пороги стали на диби.
Палає серце смолоскипом:
Кохання рветься із глибин.

Радіють скелі. Сонце млосно
Цілує щоки молоді…
Той спів бринить золотоносно
По комишах і по воді…

В човнах – безладдя полинове.
Пливуть на голос: до біди.
Зітхають хмари вечорово
Прогірклим медом висоти.

В той час загибелі людської
Над ковилами димарів
Лунала пісня у двобої:
Двобої дум і черствих слів.

Притихли хвилі в чорнім Рейні,
Світанки - зморшками зорі.
Та залишився ГЕНРІХ ГЕЙНЕ
З чорнилоаркушем ріллі…

 

Л И С Т Я   Я Б Л У Н Е В Е

присвята Семену Абрамовичу – завідувачу кафедри гуманітарних наук Чернівецького торгово-економічного інституту (Україна)

Тебе залишено, напевно, для утiх;
Для тих, що будуть пуп’янками завтра.
Отi – пострушенi – давно лягли до нiг,
А взимку подадуться ген у мандри

до ярмарку – пiдводою чи птахою...
Дитинi буде радiсть, слава Богу.
Ганяє хмара дощиком–невдахою
I листя яблуневе рве потроху.

Тебе залишено до самого Рiздва.
Буває, град поб’є i снiгом зборить.
В холодних зморшках сiчня спить гiлок лиштва,
Бува, зима і в квітні все повторить.

.....  
Не вмре твоя сполохана Душа –
Вона у цвіті яблунь заговорить ...

 

ВАСИЛЮ  СТУСУ

«І пензель голосу сягає сфер
і пише голубим на порцеляні
небес похмурих…»

                                Василь Стус

А що, мене спіймать несила?
В сузір‘ї Лева бавляться зірки.
Розпухла хмара місяць прокусила,
Чи, може, місяць – хмару – навпаки.

Бажань тваринних вже загоді,
І вже загоді жити навмання.
Я твому СЕРЦЮ стану у пригоді,
Бо як там не крути, а ми – рідня.

Вкраїни спів – хліби духмяні.
Та пензлик вже обмацує хрести.
І ПИШЕ ГОЛУБИМ НА ПОРЦЕЛЯНІ
НЕБЕС ПОНУРИХ… Господи, прости!

Прости їм, Господи – владико!
Розкрий їм очі, темряву розвій!
Розтопиться пітьма від того крику,
І ствердне дух роз‘ятрених надій…