МОЛИТВА  ДО  БАТЬКIВЩИНИ

Поступлюся, усiм поступлюся,
Проковтну невимовнi жалi.
Ночуватиму там, де примусять:
Хоч в степу, хоч в гнiздi журавлiв.

Забаганками повняться ночi,
Розбiгаться сни по кутках.
Хтось струсив i розгнiвано топче
Недозрiлi сливки по садках.

Вкарбувалися сльози в камiння
Недоспiваним, срiбним дощем.
Доторкнуся до тебе промiнням,
Чи розхристаним вiтром – плющем.

У прозорiй залюбленiй тишi
Сновигає розгойданий час.
Цi тополi за нiч стали вищi
I за нiч посивiли ураз.

Повизбирую стертi туманом
Намистинки розпачливих снiв.
I назавжди затягнуться рани
Серед шляху моiх почуттiв.

Хай назавжди несправжнє, вороже
Вiдiйде, вiдiмре, вiдлетить.
Переллється у серце порожнє
УКРАЇНСЬКОГО
                               НЕБА
                                              БЛАКИТЬ…

 

Буває…

Коли скупе північне Сонце залящить суботніми замками і присяде на довгасту спину хмаренят кмітливих та почне збирати насіння кропу – рідкісні гості на городах німецьких бюргерів; коли вітер завовтузиться у кущах глоду, чи вколе свої тендітні пальці об колючки акацій гострих, мої думки одразу ж повертають до домівки. Туди, де бігає розтерте з цукром, червоними порічками обсаджене, щасливе, натерте духом-часником пахучим моє драконяче дитинство. Туди, де серед комишів, пісної глини та татарських зіль Случа та Бугу, туди, де сміх, де молодь у вишиванках і цвітуть каштани, і де так солодко на серце ляже рідна мова,
питаю я:

Годинонько моя, щаслива Доле!
І ви – хвилини – в синіх льолях сну.
І ви – світанки – з очками квасолі -
Чужинне Сонце сходить на Весну.

Купаюсь з хмареням в шипшинній тиші,
По плечі грузну в жовтий дим сосни.
Все те, що відболіло, не колише,
Лиш деколи вщипне із глибини.

Вщипне, як та сновида в літі давнім,
Дев‘ятибальним болем закричить.
Люцерни сну – Дажбогові отари –
В моїх вухах дощем заморосить.

Так гуцає снігур на товстій гілці,
Акації сухої немовля.
Годинонько моя, як жінка – жінці
Скажи мені: ЧОМУ СУМУЮ Я?

Л О Р Е Л Я Й

Ясновельможна! Бачиш, Рейном
По хвилях днів пливуть човни.
В одному з них – чорнявий легінь
Дівоче серце полонив.

Ріка петляє змієвидно.
Пороги стали на диби.
Палає серце смолоскипом:
Кохання рветься із глибин.

Радіють скелі. Сонце млосно
Цілує щоки молоді…
Той спів бринить золотоносно
По комишах і по воді…

В човнах – безладдя полинове.
Пливуть на голос: до біди.
Зітхають хмари вечорово
Прогірклим медом висоти.

В той час загибелі людської
Над ковилами димарів
Лунала пісня у двобої:
Двобої дум і черствих слів.

Притихли хвилі в чорнім Рейні,
Світанки - зморшками зорі.
Та залишився ГЕНРІХ ГЕЙНЕ
З чорнилоаркушем ріллі…

 

Л И С Т Я   Я Б Л У Н Е В Е

присвята Семену Абрамовичу – завідувачу кафедри гуманітарних наук Чернівецького торгово-економічного інституту (Україна)

Тебе залишено, напевно, для утiх;
Для тих, що будуть пуп’янками завтра.
Отi – пострушенi – давно лягли до нiг,
А взимку подадуться ген у мандри

до ярмарку – пiдводою чи птахою...
Дитинi буде радiсть, слава Богу.
Ганяє хмара дощиком–невдахою
I листя яблуневе рве потроху.

Тебе залишено до самого Рiздва.
Буває, град поб’є i снiгом зборить.
В холодних зморшках сiчня спить гiлок лиштва,
Бува, зима і в квітні все повторить.

.....  
Не вмре твоя сполохана Душа –
Вона у цвіті яблунь заговорить ...

 

ВАСИЛЮ  СТУСУ

«І пензель голосу сягає сфер
і пише голубим на порцеляні
небес похмурих…»

                                Василь Стус

А що, мене спіймать несила?
В сузір‘ї Лева бавляться зірки.
Розпухла хмара місяць прокусила,
Чи, може, місяць – хмару – навпаки.

Бажань тваринних вже загоді,
І вже загоді жити навмання.
Я твому СЕРЦЮ стану у пригоді,
Бо як там не крути, а ми – рідня.

Вкраїни спів – хліби духмяні.
Та пензлик вже обмацує хрести.
І ПИШЕ ГОЛУБИМ НА ПОРЦЕЛЯНІ
НЕБЕС ПОНУРИХ… Господи, прости!

Прости їм, Господи – владико!
Розкрий їм очі, темряву розвій!
Розтопиться пітьма від того крику,
І ствердне дух роз‘ятрених надій…