Олег ЧОРНОГУЗ
Давайте почнемо з елементарного: ненависть не виникає з любові один до одного! Ненависть не виникає від симпатії один до одного! Ненависть не виникає від толерантності один до одного. Ненависть не виникає від терпимості один до одного. Від чого ж тоді виникає така ненависть у людини, що вона готова не тільки сусідню вбити, а разом з нею і її родину, включно з дитинчам і до того ж спалити ще й садибу, щоб і сліду від того сусіда не залишилося? Може, мені хтось скаже, що це не так?
Може, мені хтось наведе приклад, коли може народитися така жорстока ненависть, таке нечуване немилосердя поміж людей милих і доброзичливих один до одного? Я таких прикладів не знаю. І ви не знаєте. В іншому випадку то – клініка.
А тепер для ясності спробую намалювати таку картину: почну з себе, свого народу. Уявімо на мить собі, що українці державний народ, маючи свою тисячолітню державу і раптом у першій половині ХХ століття захопили польські землі (1918 рік), розпочали війну проти Речі Посполитої. А через три роки, уклавши Ризький договір з „братньою" Москвою почали між собою активний розподіл польських етнічних земель. Незважаючи на рішення Ради Послів країн Антанти (1923) активно українізують поляків, змушують їх із католицизму навертати у православ'я, руйнувати костьоли, перетворюючи їх у церкви. На всякі протести з боку окупованих поляків, українці увели каральні загони й подавали уроки з географії, де чиє місце, не за допомогою географічної вказівки на уроках історії у польських класах, а за допомогою шомполів від гвинтівки у протилежне від голови голе тіло при повному скупченні місцевого люду. Забирали б українці на окупованих ними польських територіях кращі польські землі й віддавали українським селянам. Арештовували б поляків за передплату польських газет, організацію польських просвітницьких товариств, змушували їх називатися не поляками , а малоукраїнцями, а саму Польщу, Малоукраїною. Без суду й слідства українці арештовували б поляків тільки за те, що вони носили свій національний одяг, а не українську вишиванку. А в зв'язку з непокірністю поляків слухатися українців - загарбників, український уряд оголосив би першу пацифікацію проти поляків на їхніх етнічних землях. Українською мовою це означало б придушення всяких протестів, дрібних бунтів, повстань проти українізації за допомогою каральних акцій урядових структур України. На цьому українці не зупинилися б: вони почали б ще й руйнувати костьоли і ксьондзів змушували б називатися священиками. Поляків не приймати б в українські виші. Виділили б квоту 5 відсотків на поляків, білорусів, євреїв і литовців. До того ж ще видали б таємні циркуляри (1939), які йшли б із Києва й Москви , щоб поляків узагалі витіснити з етнічних земель і переселити на чужі їм німецькі землі, тобто поближче до кордонів по сусідству з войовничими прусаками. Коли поляки опиралися б, шовіністично налаштовані й до зубів озброєні українці почали їх, як бидло (це такий невеличкий польський бичок), масово винищувати. Це була б типова картина українського імперіалізму щодо польського населення. Депортацію поляків з українських земель до прусаків влаштували б у чотири етапи, щоби повністю очистити етнічну польську територію й духу польського там не залишилося б навіть на могилах щасливо і передчасно померлих. Щоправда, півмільйона гірських поляків, українці чомусь пожаліли б і перекинули в глиб Другої Речі Посполитої, дарувавши їм життя. Після вбивства неспокійних і бунтівних поляків українського генерала еН, українці ще виселили б 158 тисяч поляків на невідомі досі їм землі. Потім те ж саме зробили б і з польськими політв'язнями, що сиділи в гітлерівському таборі „Явожно", але чинили опір депортації.
Не витримавши такої нелюдської наруги над собою , не збираючись стати українцями чи хоча б православними, поляки йдуть у глибоке підпілля й викидають гасло "Хоч із чортом, аби не з українцем!". Але й на цьому не зупиняються молоді польські патріоти. Вони на своїх націоналістичних таємних зібраннях вирішують вдатися до терористичних актів проти українських високо посадовців, які так зневажливо ставляться до мирних і пригноблених поляків, вимагаючи з них - або український раб, або повноцінний українець. Третього не дано. Польські патріоти присягаються вмерти, але не погодитися з рабством і не відмовитися від своєї землі, своєї ідентичності. Це їм вдається: вони за короткий термін знищують найбільш радикальних, шовіністично налаштованих українських міністрів та генералів, котрі підтримують дух трьох поспіль українських пацифікацій проти поляків і фізично знищують кількох найвищих посадовців з українського уряду.
Як вам така картинка збоку? Чи не садисти й убивці ці шовіністичні українці - загарбники, що так поводяться на етнічних землях нещасних, поневолених поляків?
А все було якраз навпаки. Було так, як я описав вище, опираючись на документи. Не українці знущалися так жорстоко над поляками, не маючи своєї держави, а польські шовіністи над українцями на їхніх рідних, споконвічних, етнічних землях. Не українці оголосили три пацифікації, а поляки. Не українці оголосили геноцид українському народу, а поляки під час пацифікацій 30-тих років минулого століття і в пізніший час операції „Вісла". Бо не було тоді в українців ніякого уряду, Кабінету міністрів, і ніяких таємних наказів і циркулярів. Не мав поневолений Польщею західноукраїнський люд свого уряду в екзилі (у Лондоні, на чолі з генералом Владиславом Сікорським). Він просто жив і каторжно працював на себе й польського пана на своїй землі: принижений, осміяний, зневажений, якого називали не інакше, як бидлом.
А потім прийшла Друга світова війна. І знову принесла кров обом народам на цій території. Кращі уми з польського боку, як і з українського, закликали подати один одному руку й боротися проти спільних нових загарбників, які репрезентували Третій Рейх і СРСР. Така історична правда. Шкода, що 148 осіб переважно малоосвічених і повністю безстидних й аморальних, а швидше за все платних і неоплатних московських агентів (на замовлення Кремля) з Верховної Ради України (148 іуд), які не знаючи історії, фактів, реальності того часу, не ознайомившись із історичними документами, де не все так просто, бездумно підписують лист ганьби проти українського народу, звертаючись до польського, а живучи й паразитуючи поміж українського.
Українці напередодні Другої світової війни з одного боку (польського), переживши польські каральні експедиції по своїх містах і селах, а з другого (совєтського) Громадянську війну, два голодомори, розстріляне Відродження, сподівалися стати союзником Рейху й поновити українську самостійну соборну державу. Це чи не єдиний був шанс, як у словаків, болгар, хорватів. Тим паче, що націонал-патріотичним колам українців таке було обіцяно й навіть створено два українські полки. Ступивши в Україну разом із гітлерівськими військами, українці вже 30 червня 1941 року оголошують у Львові Акт про Незалежність і соборність України. Та й цього разу українців обдурено і цими (третіми за ХІХ сторіччя окупантами). Усе закінчилося трагічно: 300 українських урядовців гітлерівці арештували. 15 із них гестапо розстріляло. Решту, на чолі з Бандерою, Стецьком, Стахівим, Ленкавським, Гнатківською-Лебідь, ув'язнено у концентраційному таборі Заксенхаузен. Два рідні брати Степана Бандери вбиті в Освєнцімі у жовтні 1943 року. Бандерівців Третій Рейх оголошує ворогом номер один. 25 листопада 1941 року з Берліна летить директива оперативній команді Ц/5 поліції безпеки і СД за № 12/41 з грифом «секретно, державної ваги»: «Усіх активістів бандерівського руху негайно арештовувати й після ретельного допиту без шуму ліквідувати під приводом покарання нібито за грабунок... Цей документ після ознайомлення з ним негайно знищити начальством команди». Починається відстріл українських поліцаїв-бандерівців, української інтелігенції (Бабин Яр, поетеса Олена Теліга та її чоловік - Михайло Теліга. молоді поети - Іван Ірлявський, Іван Кошик, професор Гупало, інженери Романів та Сиченко, проректор Київської політехніки Тодор Чередниченко, голова Київської облспоживспілки Бондаренко разом із дружиною та дітьми, провідний член ОУН Домазар-Діброва, історик Сергій Карамаш, професори Махиня, Лазарко, Євген Форостівський із дружиною, Рудь, Чверда, та інші. Усього понад 600 осіб). Гестапо розстріляло близько півтисячі членів "Буковинського Куреня".
У цей же час 5 тисяч українських поліцаїв Поліського краю (фактично всі) йдуть у ліси, в УПА. Натомість гітлерівці запрошують на місце українських поліцаїв польських. Українська Повстанська Армія розпочинає нерівну боротьбу проти гітлерівців і більшовиків. Замість тилу, про який мріяв Вермахт, отримують неспокій. Це не влаштовує, як гітлерівців, так і червоних партизан. Зокрема, командира загону Дмитра Медвєдєва. З Москви так само надходять директиви червоним партизанам: ні на які контакти з бандерівцями не йти, спровокувати їх на боротьбу з німцями. Бандерівців нищити разом за допомогою польських поліцаїв. Медвєдєв виконує вказівку Кремля: разом із польськими поліцаями жорстоко карає на горло 18 оунівців-підпільників. Це не залишається не поміченим керівництвом ОУН і УПА. А тут ще додається „легендарний" Микола Кузнєцов. Його основне завдання - вбивати керівників Рейхкомісаріату, але на місці вбивства залишати гаманці чи документи, які б указували на причетність до вбивства бандерівців. Про ці подвиги „супергероя „Пуха" ( псевдо Миколи Кузнєцова) нам після війни розповідали з особливим пієтетом учителі радянських шкіл. Вчили, з кого брати геройський приклад. По суті з провокатора. Очевидно, саме від Кузнєцова і Павліка Морозова пішли й верховнозрадівські 148 іуд.
Подвиги „Пуха"-Кузнєцова в Західній Україні коштували тисячам безневинних українців найдорожчого - життя . Так, за вбивство Отто Багера, фашисти стратили 2000 заручників і повісили кілька сотень селян. За смерть Геля розстріляли всіх в'язнів рівненської тюрми і так далі. Чи пам'ятають ці радянські уроки колісніченки і з ним 148 іуд, які, не знаючи справи, зганьбили себе на весь світ, виступивши проти держави, народу, який нині утримує їх і ще й вигодовує до класичного зразка комуніста Голуба?! Завтра ці ж невігласи за підказкою Кремля (Берлін уже цим займатися не буде - його нині знову замінила Варшава) запросять московський десант на нашу з вами голову, окупують на поклик іуд, манкуртів, перевертнів, а світові доводитимуть, що Другу світову війну також розв'язали українці. Бо нині ж судять не гітлерівців - військових злочинців з рядів СС, а вишукують українців із лав не каральної, а військової частини „Дивізія Галичина" (до відома 148 іуд із Верховної Ради, Совєтська Росія в роки Другої світової війни породила 5 таких російських дивізій. Поміж них – 3 каральні). Але чи хтось бачив на лаві підсудних московських дивізійників? Досі судять українців. І найчастіше безневинних. Яскравим прикладом є суд над Дем'янюком. Але то інша тема.
Сьогодні я хочу сказати про звичайний сільський реманент - граблі. Поляки знову наступили на них. Під час Волинської трагедії вони наступили на гітлерівські і на совєтські. Гітлер мріяв про тил на окупованій території України, а Сталін про знищення взагалі українців, як народу (згодом Берія і Жуков підпишуть про це цілком таємну директиву – усіх українців, без винятку, на Сибір – О.Ч).
Гітлерівці, як і сталіністи, зрозуміли - в українців одна мета - Незалежна Україна. У поляків інша - утримати українські території за будь-яку ціну після розподілу (лінія Керзона), але не воювати з українцями. Це так було спочатку. Та Москва, як завжди, на відміну від України, не спала. Куранти там постійно б'ють на сполох. У 1942-43 потрібно було спровокувати два народи: польський і український. Агентура коричневих і червоних досягла свого: сірника провокаторами було кинуто в копицю сухого сіна. Польське село спалахнуло. Від чиїх рук - не встановлено й досі: чи від гітлерівських, чи від сталінських спецагентів. Приписали цей підпал українцям. Мовляв, палії були у формі УПА. Оце доказ! Я завтра можу одягтися в мадам Помпадур. Поляки клюнули на спалах вогню рідних домівок, як щука на блешню. Наступного дня спалахнуло й українське село. Повстання почалося: українці тимчасово забули гітлерівців (Вермахт і червоні партизани потирали від задоволення руки): українські повстанці пішли захищати своїх братів-селян, більшість із яких були також селяни. Польські поліцаї пішли разом із гітлерівцями добивати українців. Так приблизно почалася Волинська трагедія.
Через роки, десятки років, хоч трішки розібравшись, хто винен , а хто не винен, обидві сторони дійшли порозуміння, гуманної тверезості - винні, як ті, так й інші, які клюнули на провокацію окупантів, загарбників, провокаторів. Коричневого чи червоного забарвлення. Українці й поляки через роки дійшли до славного толерантного висновку: простимо й будемо прощені. Польща стала „адвокатом" України. Хоча краще сказати – просто гарним сусідом України. Бо нас не треба сьогодні захищати. Не ми вчинили той злочин на окупованій нашій території. Спровокували наших два народи до того злочину спецагенти від окупантів обох мастей. Від яких найперше? Досі не встановлено. Одні кажуть: це вчинили абверівці після вказівки канцелярії Третього Рейху - бандерівців оголосити ворогом номер один, інші доводять, що судоплатови й Кузнєцови-мєдвєдєви, тобто енкеведисти.
Минули роки. Україна полюбила Польщу. Ми разом провели показовий футбол „Євро-2012". Ані на їхніх, ані на наших футбольних полях, ані поза футбольними полями не було ні сварки, ні бійки. Навіть між футбольними фанами. Ми йшли пліч-о-пліч. Ми, українці, мріяли (і ми мріємо) пліч-о-пліч увійти і в Європу. Москва у цих випадках римує: підете не в Європу, а в ж...
Ми кажемо „Геть від Москви", як казали у 30-их роках минулого століття, якщо збираємося вижити і зберегти народ і самостійну державу. Тому більшість за євроінтеграцію. Ми так само, як і поляки, хочемо їздити в Європу без віз. Знайомитися з цивілізованим, а не досі диким азіатським світом. Поляки казали, що ми вас підтримаємо. І підтримували. Український президент і польський їдуть у Тбілісі - вони проти агресії і загарбання Грузії московським окупантом. Узагалі проти того, щоб будь-які питання розв'язувати зброєю, війною.
Москва тієї поїздки Віктора Ющенка і президента Польщі Леха Качинського не забула. Як не забулася проукраїнськість Ющенка і його мрію про Європейський Союз і НАТО. Ющенка отруюють. Президент Польщі Лех Качинський накладає головою разом із дружиною, разом з польською елітою, у тій же Катині, під Смоленськом, де у 1941році 15 тисяч польських офіцерів, що шукали захисту у Кремля, були розстріляні й подані чорною московською інформацією, що то справа рук німців. Дивно, що не українців... Україна, як і Польща, тоді в траурі. Ми полюбили нову Польщу, нова Польща полюбила оновлену Україну. Полюбили Польщу за любов до України. І так нам хотілося, щоб усе це було навіки. Щоб ми і в подальшому залишалися вічними сусідами, вічними друзями, а не вічними ворогами, перекресливши чорні сторінки в нашій складній історії.
І що ж трапилося? Що ж трапилося кілька десятків років потому ? А кілька десятків років потому Україною почався політичний вояж: московський спецагент, манкурт і провокатор Колісніченко з Умані разом із польським ксьондзом Тадеушем Ісаковичем-Залеським (ще один агент, а не ксьондз – О.Ч.) розпочали, як листівки, плакати, розвішувати чорні, як їхні душі, фотографії в Українському домі. В Українському домі про Волинську не трагедію, а вже ... різню. На тих фотографіях могли бути як українські діти, так і польські діти. Але гра йшла в одні ворота. Провокатори стверджували: то жертви українських людожерів. Так вони вчинили на Волині з польськими жінками, стариками і дітьми. Але там могли бути й інші підписи. Українці могли стверджувати: так само, що то польські єзуїти, кати середньовіччя – інквізитори вчинили з українськими жінками, стариками і дітьми. І кожен так само повірив би, як із тієї, так і з іншої сторони. Але з українського боку в роки Незалежності вже не було ані провокацій, ані ненависті до поляків. В українських душах уже не жила ненависть до поляків. Цю ненависть раптом висіяли вороги наші. Висіяли, щоб знову розcварити два слов'янські, два європейські , два великі народи. І цього року, 2013, вони свого добилися. Поляки знову клюнули. Клюнули вже не на абверівську, чи енкеведистську приманку. Клюнули на „Газпромівську". Московські комівояжери з архівними (звісно, тенденційно підібраними) документами і їхніми копіями з'явилися і у Варшаві. Повитягували 70-літньої давності документи і фотографії. Пан Артізов, глава Держархіву Російської Федерації, „демонстрував" факти, читав полякам наглядні антиукраїнські лекції у польській столиці. Просвіщав „темних" поляків. Представник так званого „братнього народу" (Москва ж постійно освідчується в любові до України й українців, називаючи його поблажливо „молодшим братом") висівав у душах, як і Колісніченко і 148 іуд, у варшавських лекційних залах ненависть і лють до українського народу, до всього українського, до Незалежної України. Це все збурює поляків. Гонорова кров ударила декому знову в скроні. Псякрев!!! Чимала частина поляків-шовіністів очманіла. Затуманена ненавистю, знову схопилася за ножа, за сірника – московський газ уже у Варшаві. Варто тільки клацнути запальничкою - і все спалахне знову. І Москва знову від задоволення потиратиме руки. Вона вже потирає. Справу напівзроблено. Не згірш Кузнєцова-Судоплатова-Медвєдєва (командир партизанського загону „Победітєлі" – О.Ч.). Україна в Європу не увійде. Залишиться й надалі в обіймах Москви. Кремлівські обценьки її нізащо не відпустять зі своїх „братніх" обіймів. Не випустять за допомогою „русскаго міра" - цієї найпотужнішої сили в будь-якій державі, під прапором якої завойовуються чужі території, котрі щедро освячуються, на жаль, не своєю кров'ю. Не випустить Кремль зі своїх рук і за допомогою „другого фронту", відкритого в Україні - русифікації під міфологічними, фальшивими гаслами - ми „єдінний народ". Теж саме чули й українці в роки пацифікації Другої Речі Посполитої: українець – це малополяк, Україна - це Малопольща, ми і вони - єдиний народ. І Третього московського фронту – це постійні економічні війни Росії з Україною: від труб до сиру, від карамельок до нічних горшків.
Номер у московських шовіністів, як бачимо, і цього разу пройшов - поляки клюнули. Щоправда, не всі. Але ж польські шовіністи й частина молоді таки проковтнули кремлівську наживку. Тепер Польща, завдячуючи Москві, привселюдно принижує себе, просить у світової громадськості поспівчувати їй. Мовляв, поневолені народи на своїй території, яку ми окупували ще за часів Пілсудського у 1943 році, підняли проти нас повстання. Почали вбивати і палити. Людей і села. Захистіть нас, окупантів, від поневолених. Поверніть історичну справедливість. Захистіть скривджених. Мовляв, гляньте, які українці невдячні: ми окупували їхню землю, відали її своїм польським селянам, забравши в українських, оголосили українцям пацифікацію. Заборонили розмовляти українською, носити вишиванки, арештовували за передплату українських газет, вбивали за те, що ходили до церкви, а не костьолу, а вони виявилися такими невдячними: почали вбивати наших міністрів - українофобів, викидати нечувані доти гасла" Хоч із чортом, аби не з ляхом", організували повстання на своїй землі проти загарбників. Чи є в тих українців совість? Ми їх хотіли ополячити, окатоличити, з Малопольщі зробити Великопольщу, Другу Річ Посполиту, з малополяка – великополяка, або просто поляка, або хоч із православного - католика. А вони, невдячні, взялися за вила. Взялися за пістолети, за гранати...
Ось так приблизно читається підтекст рішення, прийнятого польським сеймом. Шкода. Дуже шкода. Що знову нема у деяких поляків, як і тоді не було, голови на плечах. Шкода, що тоді ніхто з поляків не врахував, скільки ж було залито в роки Польської пацифікації українцям сала за шкіру. Врахували тільки вороги Польщі і вороги України. Гітлерівці і сталіністи. Ті й ті, як гестапо, так і НКВД, діяли спільно. Ті й ті провокували на різню, аби мати спокій. Хай між собою воюють, згадують минулу „польсько-українську дружбу". Топлять дітей у колодязях і закидають ті колодязі мертвими матерями. Хай згоряють у церквах разом із розп'яттям Ісуса Христа. Хай палахкотять у костьолах із тим самим розп'яттям. Ось до чого призвела накопичена ненависть, як одних, так й інших.
Історики і вчені, здається, десять років тому, розібралися в тій складній політичній ситуації. Звинуватити, як ту, так й іншу сторони, як польську (за полонізацію, приниження українського населення), так і за українську відплату за те приниження, за пацифікацію. Сторінку, здається, перегорнули, написавши на ній: простимо і будемо прощені.
Для чого ж нині відкривати цю рану? Для чого нині знову сипати сіль на рани? Невже поляки забули, як їхніх узагалі безвинних офіцерів вистріляли у Катині? Вони ж росіянам, як українцям, не влаштовували пацифікації, не називали їх меншовартісними москалями, не полонізували москалів. За що ж? Не українці їхніх офіцерів порозстрілювали. Просто заради політичної забавки. Просто за принципом - нема людей - нема проблеми. Для чого з тими 15 тисячами польських ротів возитися Москві: годувати , поїти, одягати, давати дах над головою, коли це можна все накрити кількома шарами землі за допомогою всього однієї кулі й однієї лопати над могилою кожного польського офіцера?! Варто б полякам пам'ятати, що масове винищення націй і народностей імперською Росією та Радянським Союзом, що намагався створити з усіх республіканських і автономних республік та національних єдину «радянську людину», «радянський народ» не знято Кремлем із порядку денного й нині. Цьому свідчення - безперервна експансія на всіх сусідів РФ, що її оточують. Особливо жорстокий і безсоромний наступ ведеться проти України під гаслом „ми - єдиний народ" „братній народ", у нас спільна історія.
Для досягнення цієї мети так рясно на території України розсипані „російські товариства", в їхньому руслі безкарно діють їхні служки типу Колісніченка і 148 іуд із Верховної Ради. Яничари, манкурти - це аморально - фізіологічний фундамент кожної імперії. Для досягнення злиття народів в одну московську тюрму, черговий концтабір і нинішні спадкоємці СРСР, очільники Кремля докладають усіх зусиль, щоб знищити всі нації й культури. Для цього Москва відкрила в Україні кілька ідеологічних фронтів. Поміж них найпрозоріший і найпідступніший – це „Русскій мір", бо через душу довірливих прихожан Кремль хоче злити слов'янські народи в один казан, знищивши національну церкву, культуру, мову, ідентичність і духовність не лише українського, а й інших народів, що проживають у Східній Європі. Це поляки мали б пам'ятати, як і те, що Україна, як і в часи татаро-монгольської навали стала залізною стіною перед згаданою Європою і весь важкий тягар Золотої орди взяла на себе, законсервувавши себе на кілька сотень літ, усе ж відродилася з попелу. Нині нащадки Чингізхана й досі керуються його формулою: „там, де межі російської мови, там московська земля" (вислів екс-дружини Володимира Путіна). Ось чому другий фронт відкритий в Україні служками Москви – русифікація України. Поки що це називається „регіональні мови". У народі „Велика КаКа" на честь іуд із українського середовища - Ківалова- Колісніченка. Того останнього, який через 70 років підняв з історичних руїн Волинську трагедію, назвавши її на догоду свого сюзерена – різнею.
Сьогодні хотілося, дуже хотілося б, аби поляки відкинули свої емоції на задвірки. Щоб це була гра не в одні ворота. Щоб у них, поляків, та й і у нас, не грали емоції, а панувала тверезість і розум. Те й те йшли попереду зла: любов попереду ненависті, потиск рук - попереду пістолета, і тоді все буде добре. Все буде добже!. У нашому, у спільному Домі. У Європейському.
Прикро, що в цьому році польський гонор взяв гору над розумом. Прикро, що й цього разу Польща повірила Кремлю, який споконвічно втручається в життя своїх сусідів. Особливо тих, котрі аж ніяк не мріють знову потрапити в Московське ярмо і збільшити в його лоні площу під назвою „Тюрма народів". Прикро й боляче, що поляки так і не зрозуміли, що таке уроки Москви і її „об'єктивні" історичні лекції. Прикро, що вони так швидко і так необдумано розтоптали двічі потоптану Москвою польську Катинь (1941 і 2012 років). Прикро, що вони так швидко забули, де тепер навічно похований кращий цвіт польської нації ХХ і ХХІ сторіччя.
Може, саме тому, що менше того цвіту сьогодні залишилося у Варшаві. Може, саме тому решта гарячих польських голів, як і під час Волинської трагедії 70 років тому, знову підняли гонорову амбітну й затуманену ненавистю голову, забувши про власні наслідки й власне добросусідство, котре так мило складалося між нами, та комусь ту милість потрібно було будь-що зруйнувати.
Дурака ти зваляла, Польщо. Дурака. І цього разу! Сьогодні Колісніченко і з ним 148 манкуртів-іуд за директивами Кремля намагаються завалити Україну, завтра Колісніченки і ті ж 148 іуд із верхозрадівського парламенту разом із Москвою візьмуться й за тебе, Польщо. Історію треба не тільки видавати, а й читати, і з неї робити висновки.