ВАСИЛЬЧУК Віктор. Думи мої про Тараса Шевченка і не тільки…

 

Віктор ВАСИЛЬЧУК

 

Тарас Григорович Шевченко...

Він завжди був великою загадкою для мене. У школі, в університеті, і навіть зараз, коли я вже сам став дитячим письменником. Можливо тому, що не пишу поезій... Та ні, мабуть.

Уперше насправді я познайомився з ним (Кобзарем)... гранітним. Він стоїть і досі в моєму рідному древньому Коростені, на вході до однойменного залізничного парку. Пошарпаний, правда, зеленкуватий, на потрісканому п'єдесталі. Ще тоді, будучи школярем, я дивувався, чо-му це про нього розповідають як про корифея, а ось про єдиний пам'ятник йому зовсім не дбають.

 


 

І вже в Київському держуніверситеті це «дивування» дійшло до апогею, бо не вірив старшокурсникам, які застерігали не ходити зайвий раз повз величного монумента Великому Кобзарю навпроти червоного корпусу. А вже як «напучували» нас тодішні партійно-вузівські боси. Працюючи в університеті, який носить ім'я Тараса Григоровича, поважні професори й помірковані доценти утримували нас «від необдуманого вчинку», стояли, так би мовити, на сторожі нашого духовно-свідомісного буття. Тоді це було ще й лячно.

А зараз уже навіть модно стало говорити, мовляв, а що ми могли вдіяти? І докорінно поміняли погляди вузівські боси. Та чи поміняли?.. Справді, що легше поміняти? Але моєму поколінню дещо легше. Ми не настільки «пропахли» тамтешнім часом, щоб щось докорінно міняти в собі. Хоча й тоді вже, але ще з юнацько-масималістським настроєм «йшли» в дисиденти: свідомо купували квіти і клали їх до підніжжя того монумента. Саме 22 травня. Того дня, коли в 1861 році прах Великого Кобзаря був перевезений зі Смоленського кладовища в Петербурзі на Чернечу гору, що поблизу Канева.

Сьогодні вже навіть важко уявити, що десь хтось не знає нашого українського Тараса Шевченка. Йдуть у березні до потрісканого підніжжя й нинішні владці мого міста, проголошують пафосні промови перед „батьком нації", який і досі тулиться одиноко на задвірках древнього Коростеня. Потрісканий, облуплений...

А мені раптом пригадався березень 1989 року, коли пощастило першому після реставрації переступити поріг музею Великого Кобзаря. У тій невимовній тиші чомусь одразу кинулась у вічі книга відгуків: полірована теплим, прозорим лаком дерев'яна палітурка, здавалось, ховає під собою щось таємне, і водночас відкрите та щире. Мою увагу привернув простий, але сердечний запис казашки з далекого форту Шевченка. Зроблений він нещодавно – 23 березня цього ж року: «Не зовсім приємні спогади в долі Тараса пов'язані з моєю батьківщиною. Але найбільш примітна – верба, висаджена колись руками Кобзаря України, виросла великим деревом дружби між нашими народами. І мої земляки-казахи з величезною любов'ю доглядають сад, який виріс по сусідству з вербою».

...Ступаю на символічну килимову стежку, яка веде до першої експозиційної кімна-ти. Тут ніби відчуваєш народження Тараса. Ось на малюнку убога хатина моринського селянина Григорія Івановича Шевченка, копія метричної книги, де запис розповідає, що 25 лютого (за старим стилем) 1814 року в Звенигородському повіті Київської губернії народився майбутній Кобзар. Присмеркове світло зали створює особливий, навіть дещо щемний, настрій. Підсилює його й автопортрет зі свічкою.

Далі – новий зал, нова сторінка в житті поета, художника, щирої людини. Зал неповторний, як і всі інші тринадцять. Кожен має свій колір, що ніби попередньо інформує про тон розповідей із долі Кобзаря. Скажімо, червоний. У ньому – портрет В. А. Жуковського пензля К. П. Брюлова. Саме він зіграв надзвичайну роль в подальшому житті Шевченка. За портрет Брюлов виручив 2500 карбованців асигнаціями і разом з іншими товаришами викупив Тараса Григоровича з кріпацтва. Починається «зелений» період у долі Шевченка. Він, нарешті, вільний. Їде на навчання в Академію мистецтв...

Аж раптом на очі втрапляє картина тушшю «Смерть князя Олега» (1836 р.). У ній – історія моєї Древлянщини. Знав, певно, про нього Тарас Григорович, знав очевидно і про жорстоку княгиню Ольгу, і спалену Коростенщину. Але достеменно не знав, що через 170 років у слюндрованому колись місті встановлять їй пам'ятник... Думи мої, думи...

Та хіба ж тільки про цей куточок на правобережжі, про всю Вкраїну думав Кобзар. У цій залі зібрані оригінали: малюнки, різні зарисовки, начерки, портрети, зроблені аква-реллю, тушшю, олівцем. Величезний розділ відає і про поетичну творчість Шевченка. Тут безліч факсимільних копій віршів, перші видання «Кобзаря», «Гайдамаків». І знову – малярські роботи, численні автопортрети, портрети сучасників, знаменита «Катерина». Очі розбігаються від кількості експонатів. І всі вони навіюють непересічні роздуми про свій народ, інші народи, рідну мову, простих і великих людей. До всіх Шевченко ставився з однаковою любов'ю.

Заходжу до зали, де все нагадує про казахський період життя Т. Г. Шевченка. Скіль-ки зарисовок, начерків із побуту казахів! І колони мармурові, й атрибути казахської приналежності, і цінна орська яшля, і автопортрети солдата-засланця, який навіть у цих степах лишився незмінним, добрим, чуйним, щирим. А ось і знаменита «Захалявна книжечка».

Є в музеї експозиція, яка розповідає про Шевченка-демократа, революціонера. За це його тримали майже рік під наглядом у Нижньому Новгороді, який Тарас назвав «незамкненою тюрмою».

І нарешті зал, де історичний документ свідчить: «...признать и почитать художника Тараса Шевченко своим Академиком. Петербургская Академия художеств».

Його все ж визнали. Перший у Росії, другий у світі офортист. Він вистраждав це звання болем, кров'ю.

...Тут набагато сумніше, тихіше. Нестримний щем викликають похоронні атрибути: мольберт (оригінал), посмертна маска, ікона (оригінал), з якою ховали Кобзаря в Петер-бурзі. Доля так склалася, що на Україні він був зовсім мало. Однак душа, серце, помисли були зі своїм народом. І сьогодні ми вклоняємося величі Тараса Григоровича Шевченка, його талантові, його вічній Вербі Дружби.

Хочеться сказати ще про один експонат – ескіз будинку, який власноруч намалював Шевченко у двох проекціях. Зовсім сучасний, сьогоднішній. Тож міг би бути Тарас Григо-рович і хорошим архітектором. Але він лишив нам дорогоцінніший скарб – свої думи.

Повернувся я додому з нелегким серцем. Повештавшись трохи вечірнійм містом, пішов до знайомого пам'ятника. Там нічого не змінилося. Написав матеріал до газети, звертаючись до місцевих можновладців з проханням перенести той монумент у центр Коростеня. Але...

Йшли роки... Народилася суверенна й незалежна держава Україна. Настали чергові роковини з дня народження Кобзаря. Солідні чиновники від влади говорили знову пафосно, навіть проникливо. Біля потрісканого п'єдесталу на задвірках міста. Під плаксиву мелодію окремих представників місцевої інтелігенції і... мокро-брудного снігу.

/І мене в сім'ї великій,//В сім'ї вольній, новій,//Не забудьте пом'янути//Незлим тихим словом/.

Та й сам я, зловив себе на думці, коли б не проходив повз пам'ятник, повторюю мимоволі ці слова. Ніби якесь заклинання...

А в пам'яті зринає інший рік, 1996-й. До редакції заходить вусатий циган – поет, композитор, перекладач – Міха Козимиренко і дарує невеличку книжечку, в цупкій кольо-ровій обкладинці, вибраних поезій Тараса Шевченка, видану головною спеціалізованою редакцією літератури мовами нацменшин України – «Думи мої...» Перегортаю титулку і бачу автограф: «Шановному Васильчуку з великою повагою на добру згадку від автора перекладу». Ми довго розмовляли потому. Про Тараса Шевченка, про літературу, ромів і українців, про Вербу Дружби, про, зрештою, надзвичайно цінну книжечку, що без сумніву занесла на віки мій Коростень до всіх відомих енциклопедій, антологій, довідників, розвідок про Великого Кобзаря. І, повірте, мені відлягло від душі. Я – не один...

Тепер ця книжечка ромською мовою стала вже раритетною. І не тому, що наклад її тільки в тисячу примірників. Цінність видання полягає насамперед в мовному аспекті та авторстві, бо, мабуть, вперше в історії України простим циганом (якого вже, на жаль, теж немає з нами) перекладено на мову ромів такий вагомий ужинок Тараса Григоровича Шевченка. Тож нехай дарує мені Міха Григорович, що я, схиляючись в шанобі перед цією нацією, все ж назвав його «простим». Бо знаю, життя йому дала звичайна українська жінка Варвара Минівна, пов'язавши свою долю з ромом; що виріс він на благодатній українській землі, пізнавши її тепло, красу і невмирущі традиції; що передав йому батько гарячий темперамент і музичність, так притаманні циганам. Натомість творча вдача Міхи Козимиренка, ввібравши поліську методичність і ромський степовий простір, щедро і гармонійно поєднала в ньому змістовні, відполіровані талантом і досвідом, слова двох рідних мов – української та циганської. Його мова, слова – прості й дохідливі, наповнені душевним теплом, глибинним почуттям доброго людського серця, в якому нуртує кров народу країни, яка дала притулок, кров батькової нації, яка з нацменшин стає зрештою повноправною нацією серед багатьох націй незалежної України.

Цього ж волів і Великий Тарас Шевченко, висаджуючи свої верби, викладаючи свої думи на папір. Який тривожився: /Та неоднаково мені,// Як Україну злії люде// Присплять, лукаві. І в огні// Її, окраденую, збудять...// Ох, не однаково мені./

І ось 2009-й рік. Незалежна Держава вступила у своє повноліття. Двадцять весен минуло з часу моїх відвідин музею Великого Шевченка. Пішов з життя, на жаль, лауреат Міжнародної премії імені Івана Франка, мій земляк Міха Козимиренко. А ще через рік ми приймали і на Древлянській землі гостей Міжнародного Шевченківського свята. Вже зовсім недалеко й до 200-річного ювілею Кобзаря. Проте широкої світлої вулиці імені Тараса й досі немає в рідному місті, а питання про перенесення пам'ятника йому на більш людніше місце так поки що і залишилося в повітрі...

Девятого березня минулого року відбулся урочисте покладання квітів від громадськоості, керівництва Коростенщини до монумента Великого Кобзаря, з нагоди 199-ї річниці з дня народження Т. Шевченка. А мені подумалось, ось ми так шануємо Тараса Григоровича, навіть зібралися перенести пам'ятник йому в більш людне місце, але щось не так... і досі день народження його відзначаємо, зібравшись тільки невеликим гуртом. Чи, можливо, то ще те, давнє совкове залишилося в нас, коли ми тихенько навідувалися до нього, крадь-кома клали квіти до підніжжя... То чому б, скажімо, не зробити цей день загально-урочистим, щоб на все місто, всю область. На всю Україну зрештою! Концерти, конференції, зустрічі з письменниками, відомими людьми, виставки, і таке інше... Але ж це тільки думка...

Хоча в Ушомирі, мальовничому селі під Коростенем, вже хитають ще не зовсім міцними вітами маленькі дубочки і схиляють коси до землі вербиченьки, які ми посадили минулорічної осені спільно з поетом-земляком, автором невмирущих «Чорнобривців», заслуженим діячем мистецтв України Миколою Сингаївським (не так давно, на жаль, пішов теж уже в світ інший) і багатьма небайдужими людьми, земляками, які справді люблять і шанують Українського Кобзаря.

А цієї весни я знову побував у музеї Тараса Шевченка, а ще – побачив новий пам'ятник Тарасу Шевченку у центрі мого древнього міста, що зводиться за рішенням громади і міського голови Володимира Москаленка. Я теж радію, бо відчуваю, що є і моя часточка в цьому гарному рішенні.