ВАСИЛЬЧУК Віктор:

In-carneЕпатаж соціального життя
 у публіцистичному атласі історії

 

Оксана ГЕРАЩЕНКО,
лауреат премії імені Василя Юхимовича

Васильчук В. Б.

In carne (Власною персоною). – Статті, есе, інтерв' ю, розповіді. – БВГ «Вечірній Коростень». К.: Карпенко В. М., 2014. – 264 с.

Ніщо не може так пробирати єство, як чергове знайомство зі знайомим, і буває це в моменти нових презентацій світу. Не важливо в який спосіб: посаджений садок, вишита сорочка, спечений пиріг, написана книга – демонструються нові грані особистості, відкриваються цінності людини, дарується шанс торкнутися душі. Пережити свіжі, щойно народжені знайомства з відомим, зрідни першому поцілунку: маєш надію отримати насолоду, але ще не знаєш, як воно буде. Нині зобов'язуюся передати відчуття раювання мистецтвом книги. Кожне видання сприймаю цілісно, не відокремлюючи вербальну грань від молекул дерев, на яких вона надрукована, або того моменту, коли погляд запитально блукає назвою, об'єктами дизайну палітурки. 

У благосному теплі розгортаю адресовану бандероль – «IN CARNE» Віктор Васи-льчук. От тобі й маєш наступне здивування – титулка світиться варіацією таланту видатного митця. Васильчук – художник? До картин кожен ставиться по-своєму. Ними милуються, захоплюються, колекціонують і просто без підтексту вивішують на стіни. Я «читаю» полотна і вважаю, що вони значно глибше розкривають своїх творців, ніж літературні трактати, адже виникають і пишуться на рівні підсвідомості, тому не можуть вводити в оману щодо моди на тематику. Картина – натура свого отця без прикрас і зайвості.

Із грубо витесаного мольберту (так: дві нерівні рейки, злегка затерті шматком скла) от-от злетить гіперболізоване сумне пташеня. За його майбутнім польотом спостерігає «всевидяче око», але не те, що ми зустрічаємо масонським знаком серед життєвого простору, воно – хиже-любляче, буцімто фрагмент беркута-батька та й по всьому. Очиця завмерла в небі десь об одинадцятій і нерушимо світить цілий вік на нижній терен. Пернатому пуцьвірінку від цього добре, а от плодам шипшинового глоду тяжкувато – не в пору почервоніли. Запитую сама в себе про зміст, чи то про настрій абстракційного полотна й не можу визначити конкретику. Почуття спокою межує з тривогою, бо конче хочеться, аби пташеня залопотіло крильми й піднялося, йому ж тяжко ось так стояти з піднятими доверху кінцівками. Зображена на картині незавершена дія персонажу, палітра кольорів і головне – «око» чітко вимальовують автора. Мені цікаво зазирнути в персональний світ Віктора Борисовича, тому безсовісно вдаюся до психологгічного аналізу зображення.

Художник має стійку тенденцію до діяльності, дієвості та невпинного пошуку шляхів самореалізації, все, що намріялося, починає здійснюватися, навіть, якщо не доводиться до кінця. Він має претензії щодо свого громадського статусу і в той же час – абсолютна байдужість до оцінки оточуючих, його не цікавить, що про нього думають та говорять. Присутня в полотні й імпульсивність у схвалені рішень. Є лінії «щити», вони відгороджують автора від глузувань мало значущих у суспільстві осіб, невизнання, навіть знайшлося місце для фізіологічного недугу. Кольори додають картині авторську соціальну активність, яскравий чоловічий початок, втому, пошук спокою. І найголовніше – страх... Чому саме ця робота була обрана для обличчя книги? На сторінках доволі цікавих полотен, шкода – чорно-білих, вони могли б стати окрасою більш візуалізованої тонкої конституції пана Віктора. Відповідь знайшлася серед текстів.

Перше враження – обурення. Це не збірник доладної публіцистики та бездоганних художніх творів, а якийсь гірко слізний прощальний тур примадонни Пугачової! З датованих статей виринає стійке уявлення, нібито Васильчук доспів тої межі, коли прийшов час «лебединої пісні». Болюче занепокоєння психофізичним станом майстра довго не може вщухнути, не дає можливості читати, і я починаю розуміти, що це природний інстинкт людини-творця – неодмінно проаналізувати власний шлях, якщо до свідомості прописується підозра, ніби завтрашній день закінчиться цієї миті. От вам і присутня у картині фізична вада, от вам і підсумок, все-таки психоаналіз – серйозна, хоча й варіаційна штука.

Ніколи не втомлюся повторювати, що історію пишуть не фахівці в спеціалізованих інститутах, а літератори та публіцисти. Відображення життя обивателів окремо взятої держави, їхні поневіряння та здобутки стають сюжетами художніх творів. Усяка громадська думка формується через періодичні видання, чим більший розголос після опублікованих статей – тим сильніші переконання людей у правдивості, чи хибності правлячого режиму, конкретних подіях, законності часу. Та біда в тому, що газети губляться, мало хто буде зберігати публікації для нащадків, і практично дев'яносто відсотків читачів забудуть, у якому саме виданні, якої дати був надрукований хвилюючий матеріал, що вплинув, припустимо, на результати виборів, тим самим змінив хід історії. У книзі Віктора Васильчука зібрана унікальна колекція резонансних та спокійних статей, і кожну першу можна сміливо назвати доленосною, бо за ширмою гарних слів беззаперечно присутній уділ: людський, трапунковий, природній, такий, про що не можна змовчати-забути.

Розділ «Такі неповторні зустрічі» відкриває Віктора Борисовича вхожим до багатьох видатних митців. Він одразу постає «своїм» у публікації 1990 року в «Радянському Поліссі», де висвітлює культурну подію. «Незвичайний подарунок» отримали древлянки в Міжнародний жіночий день – до Коростеня завітали автори відомих музичних хітів Ігор Дємарін та Юрій Рогоза. Васильчук просто веде розмову для майбутньої статті, без принципового богоговіння перед ними, звертається на «ти», але це не фамільярність – щирість бесіди із собі рівним. Такі ж діалоги йдуть із ще живим Валерієм Нечипоренком «... Мені цікаво жити» та «Мандруючи світом, я живу» Миколою Хрієнком. Виважені питання, поставлені паном Віктором, відкривають співрозмовників у вигідному та зрозумілому світі. У статтях немає нашарування особистісних емоцій чи незавершених фраз, він просто переповідає головне, що може зацікавити й овинно запам'ятатися людям. Вразилася тим, що Віктор Борисович абсолютно випустив інтерв'ю із відомими політич-ними діячами, буцімто їх не було на шпальтах його газети. Що це: пророча далекоглядність неважливості пустих обіцянок, чи зрозумілий прогноз вражень своїх читачів, бо закайданені партійним пафосом люди стомилися шукати серед рядків надію на краще? Відповідь достеменно проста: це – Васильчук, який не дає читачеві бракований продукт – писарський ширвжиток для пана Віктора зрідни дев'ятій Біблійній заповіді.

Неприпустимий парадокс відкрився, коли намагалася аналізувати «IN CARNE» лише у світлі публіцистики. Ні, це геть неправильно, оскільки «цей» Васильчук приходить у світ своїм природнім призначенням – казкарем. Він використовує пресловутий ТРВЗ (теорія розв'язання винахідницьких завдань) – збирає до купи образ неіснуючого персонажу з реалій буття. Його «Персона» (так одразу назвала книгу для себе) ввібрала несамовитість та умиротворіння простору, здобула збірне обличчя з ликів воістину епохальних митців і з'являється у розділі «Віктор Васильчук: про тих кого вже немає..». Добродій Віктор пише горем і сльозами, кричить кожною літерою про втрату. Тут таки розумієш, що Всесвіт винен нам чималенький боржок, бо забрав надбання без надії на повернення. Якесь умовне духовне банкрутство суспільства підсумовує книгу. Знову не розумію, чому саме так поставлений матеріал, знову намагаюся випороти з вишиванки «Персони» цей фрагмент, аби побачити підоснову матеріальних думок. Усе так просто, в стилі Васильчука – казка, казка з печальним кінцем, оскільки Віктор Борисович попри фантасмагорію – реаліст. Митець бачить душею наші криваві потуги на щастя, розуміє, що від постійного навіювання «все буде добре» нічого не виходить. Автор критично зауважує розміщеними статтями безвільність українських поривань. Але це не той Апокаліпсис (дивно, що прийшла до первісної назви його газети), що підсумовує існування будь-кого, будь-чого. Прикладом можуть бути цікаві епізоди з розділу «Древлянка», «Просто на Покрову», і все про книги».

Шалено незадоволена власною публіцистично-критичною присутністю в «IN CAR-NE». Не слід було робити пану Віктору такий необдуманий упорядкувальний крок, хоча б заради спокою близького оточення літераторів. Але чи бачив, чи знав хтось Віктора Васильчука поміркованим та врівноваженим, таким, що подобається всім – угодним? Якось знайома, після чергової літературної зустрічі, зауважила: «...я чомусь вважала, що Васильчук такий брутальний дебошир...». Нічогісіньке означення! Окрема категорія людей приймає очільника «Вечірнього Коростеня» яскраво вираженим опозиціонером, що кинеться під танк, БТР й іншу техніку влади, тільки б «не так, як у людей». Одначе, ніхто не скаже, що Васильчук виголошує промови для публіки, коли він сам нею є, бо має мрію, а його мрія – не мета, не ціль. Це інституція конкретного плану, без пунктів та натяків на методи досягнення та прийоми впливу.

Зовсім випадково, саме в розділі про літературно-мистецьку студію «Древлянка» та рідне Покровське свято, склався портрет того суспільного діяча, яким є Віктор Борисович Васильчук в державному ракурсі. Знаючи особисто ті надбання та відгуки Майстрів культури про практику літературного митця, можу, ні – заявляю: Васильчук – суттєва величина, котра вливає на рішення розвитку. Він уміє згуртовувати навкруг абсолютність гармонії дощенту повних протилежностей. Добродій Віктор принциповий власник – за «своє» він битиметься до перемоги. І не важливо чим виступає умовна «власність»: газетою, літературною студією, концепцією створення Всеукраїнського свята, галасливим кагалом котів під балконом чи забрудненим побутовими відходами клаптем землі. Хоча ледь вище текстом я відверто «загнула», позаяк Васильчук не завше отримує перемоги. Взяти, до прикладу, ЛМС «Древлянка»: мали 25-літній ювілей, маємо невдивовижу високі рейтинги серед собі подібних, але немає нікому справи до того, що Віктор Борисович так і не виборов приміщення для неї, або не забезпечив раз на рік транспорту для поїздки літераторів будь-куди. У «IN CARNE» він підносить «Древлянку», ніби підліток кохану дівчинку з паралельного класу, яка чомусь не його, але завше присутня у ньому. Мандруючи публікаціями, вловлюєш чужий гріх, що взятий Васильчуком на себе заради теперішньої рівноваги з майбутнім. Навіть мої, перечитані ж мною нотатки, вивільняють у душі місце для обурення, бо незмінність ставлення до гарних починань, не зважаючи ні на що, лишається фундаментально сталою, буцім підмурівок до фортеці байдужості. Та попри все Васильчук не боїться постати самотньо-голим серед кропиви, коли є горизонт, до нього варто йти.

Присутня у книзі фрагментарна ностальгія публікацій. Пан Віктор сумує не за місцями – за часом, коли писалися-переживалися і навпаки: переживалися-писалися статті, казки, нариси спогадів та абзаци майбутніх сценаріїв до празника. Це більше показано не текстами, а присутністю заголовків у змісті. Натомість витончену заздрість, на справжнього авантюрного гурмана, викликають світлини. Спочатку кинулася їх лічити, адже так кортіло дізнатися скільки їх – пригод і зустрічей, було у Віктора Борисовича. Телефонні дзвінки знайомих, вимога «Віскасу» від «подружки», скипіле молоко на плиту – ні, не взнати кількості закарбованих чорно-білих подій, де веселкова втіха на обличчях молодих і сіра втома мудрого покоління, обставини побуту підказують, що цифра буде однозначно не точною. Достоту дорогоцінні фото, на яких Васильчук – бравий молодик, порушують суворість «Персони», пробуджують живий інтерес уяви. Хочеться гайнути на кільканадцять десятиліть тому й пересвідчитися, що Віктор Борисович (ще просто Віктор) уже тоді формував свою МРІЮ, домінантою якої є ЛЮДИНА.

Однозначний протест викликає знімок на обкладинці – чолов'яга з ручкою в руках на тлі жовтих гардин – не Васильчук. Його ніби хтось розбудив за годину після розвантаження цегли, не дав умитися, вдягнув у сорочку з радянської крамниці «Богатир» і втиснув за стіл: «Сиди! Тут твоє місце!». Ще й примушував ледь посміхатися, показуючи слайди покемонів. Не може казкар бути таким стомленим, зморений і взагалі не такий якийсь, тим паче, що поряд іде текстівка здобутків, назви дитячих книжок. Перепрошую, але ж не під «дибою» він їх писав!

«IN CARNE» – персоналізація історії древлянської культури, публіцисттичний атлас ваги громадських цінностей і чисто «васильчуковий» епатаж соціального життя. «Персона» знайде місце у серці зрілої людини, для котрої «Радянське Полісся» не пара-трійка питальних знаків. Книга стане підручником для учнів середньої ланки, які почали задумуватися над тим, чи не пов'язати себе з журналістикою, оскільки матеріали «IN CARNE» можуть сміливо виступати загальноприйнятими пунктами дрес-коду публіцистики. Навіть «продвинута» юнь знайде для себе інформацію, яку ніколи не відшукати в Яндексі, і, оперуючи нею, зможе показати обізнаність у сфері мистецтва.

Чим мені особисто заімпонувала «Персона»? Віктор Борисович упорядкував рух часу, показав його надлишкову фігуральну вагу по відношенню до бездіяльності. Прочитавши умовний епілог, само собою написалося: «Коли ти нічого не зробив для світу, тобі зась зимньої години до трунку, налитого в кварту. Ти не зможеш погріти об неї руки і не помилуєшся дизайном, тому що хтось закрив візерунок фалангами, аби легше трималася ручка у холоді бездуховності «від суботи й до суботи».

 

 

 

ПОЧУВ ПИСЬМЕННИК

РОЗПОВІДЬ КОТА

Васильчук В.Б. Правдиві байки кота Персика: повість. – Житомир: видавець О.О.Євенок, 2019. – 48 с.

Прадиі байки кота Персика

Коли газетярував, то побував в одного природолюба, бо хотів ословити розповідь про людину, яка піклується про «братів наших менших». Спочатку здалося, що потерплю фіаско, бо склалося враження, що мій візаві є неговірким за натурою. Бо на всі запитання відповідав дуже коротко і якось байдуже. Та він зовсім переродився, коли мова зайшла про… голубів. Сам заходився розповідати цікаві історії про своїх улюбленців, яких було так багато на обійсті… А в хаті навстріч нам кинулося кілька кішок. І знову з уст господаря полилась дивовижна ріка історій про хвостатих. Так ніби він сам був учасником пригод кішечок і тепер ділиться спогадами про них…

Цю давню історію пригадав, коли узявся читати повість «Правдиві байки кота Персика» Віктора Васильчука – письменника і журналіста з Коростеня, що на Житомирщині.

Чому пам’ять «упірнула» у журналістські будні? Бо знову подумалось про доторки до правдивості. Адже твір написано так, наче автор сам був учасником подій (написав оце й став розмислювати про непростість. Взагалі звик до того, що при оцінці прозового твору не варто ставити знак рівності між автором та дійовими особами. Винятком можуть бути хіба що автобіографічні тексти).

Неоднозначність, якщо так висновковувати. Та почасти тішуся, що таку усталеність мого підходу нерідко руйнують і автори книг для наймолодших читачів.

Як на мене, то тут є закономірність. Юний читач (таке у нього сприймання) дуже чутливий і вловлює фальшиві нотки. Отож він вірить більше реальному. Звісно, має право на існування і гра фантазії, але вона повинна мати хоч якесь реальне підґрунтя і обов’язково від нього відштовхуватися, бо такою є діалектика художньої творчості для наймолодших читачів і нікуди від цього не подінешся.

Але, мабуть, досить загальникових роздумувань, які є у попередньому абзаці. Повернемося до конкретики книги. Віктор Васильчук взяв за основу повісті те, що мало місце в реальному житті. Скрупульозно описав те, як родина доглядає вісім кішок і кота. Зрозуміло, що так, як вона (і автор в тому числі) це бачить. Не відкидаю й елементу співдружності з уявою, за що агітує два моменти. По-перше, письмовець олюднив кота і повів оповідь від його імені. Несподіваність вираження, яка «примагнічує». По-друге вдатність не була б такою очевидною, якби не було помітно, що текст «світиться» любов’ю.

І знову ловлю себе на думці, що висловлюю певну загальниковість розмислів, хоча цього разу більше доторкаюся до книги. Немов боюся, що природолюб має зірке око і вміє словами точно передати узріте, та ще й так, щоб написаному повірили і юні, і дорослі.

Тим паче, що карколомного сюжету у звичному розумінні цього означення у повісті немає. На сорока восьми майстерно ілюстрованих донькою автора сторінках розповідається про життя кота Персика в оточенні восьми кішечок, який наприкінці оповіді здружився з песиком Пончиком, вважаючи його дивовижним.

Правда, є у невеличкій за обсягом повісті випадки, де автор обходиться без цього методу. Це, зосібно рядки про ймовірність абіссінського походження Персика, і про струми низької частоти від кішок та кошенят, котрі заспокійливо діють на психіку людини, тощо. Але не думаю, що це заперечує попередній метод. Мені здається, що вони взаємодоповнюють один одного. Саме про це подумалося, коли згадав не тільки про вищеописане, а й про котячий храм у місті Бубастіс, що йдеться в одній з праць Геродота.

Та, напевно, усе це не було б таким цікавим без існування словесних неординарностей. У прозотексті Віктора Васильчука можна віднайти порівняння, епітети і метафори: «смаколики для мене – то велика радість», «тиша ранку», «галас двору», «…вмиті дощем квіти, які теж зачаровано слухали пташину пісню», «…ніби промовляє своїми округлими оченятами». Поряд з цими мовними вдатностями мирно співіснують пейзажі: «літні каштани купалися в сонячному промінні (ви, очевидно, помітили, що живоописання словом істотно виграло за рахунок метафори)».

Є чарівності і у слововживанні. Приміром, свого часу авторові цих рядків уже доводилося позитивно говорити, що Віктор Васильчук вжив слово «знайденець», хоч досі поширеним було «знайда». Кілька разів «знайденець» з’являється й у повісті. Доречно автор використовує й професіоналізми.

…Не сумніваюся, що наголос на лексичних питаннях сподобається не всім. Почуються голоси, що такі акценти більше характеризують поезію, а для прози є зайвими. Смішно і сумно водночас. По-перше, так звані поетизми – яскрава ознака творчої індивідуальності. По-друге, хіба не такі «блискітки» допомагають юному поколінню ненав’язливо збагнути рідномовні чари?

…Коли перегорнув останню сторінку книги, то подумалося й про таке. Письменник запропонував цікаві історії з життя «братів наших менших». Та чи можна це назвати лише розповіддю про них. Та ні! Радше це твір про їхні взаємини з навколосвіттям і людьми, що так потрібен у наш здеморалізований час.

Ігор ФАРИНА