У Запоріжжі - митці Юрій Винничук і Андрій Курков

Створено: 11 листопада 2015

«Ми залишаємось письменниками, поки є ентузіасти книжки»

ВІРА СЕРЕДА

В імпровізованій залі запорізького книжкового супермаркету «Папірус», де відбулася творча зустріч із відомими українськими письменниками Юрієм Винничуком і Андрієм Курковим, був аншлаг. Прийшло багато молоді. Відбулося жваве захоплююче спілкування із літераторами, котрі вже вдруге разом у Запоріжжі. Вони поділилися секретами народження творів, щиро розповідали, як воно бути творцями красного письменства, відповіли на запитання присутніх.

Вигадки на історичному тлі

У рамках творчої зустрічі відбулася презентація нового роману Юрія Винничука «Аптекар». Автор одразу застеріг, що неправильно називати цей твір історичним, він не любить історичних романів, надає перевагу історичній документалістиці.

- Я використовую історичне тло, досить скрупульозно описуючи, що довкола відбувається, в той же час багато чого вигадую, - зауважив він. – Після «Танго смерті» я змінив тематику, написав роман «Аптекар», де події відбуваються в ХVІІ сторіччі, йде опис плеяди лікарів цього часу. Головний герой – міський кат, є й дівчина-чарівниця, яку звинуватили в чаклунстві й хотіли спалити, але кат її рятує, бо має змогу раз у житті помилувати, забирає до себе.

Про життя медицини того часу я вивчив і передав достовірно, також звичаї, пов'язані з катівським ремеслом, усі нюанси тут виписані. Я додав трохи фантастики, перетворивши Львів на портове місто.

Зокрема, в епіграфі письменник цитує Мартина Ґруневес, німецького купця, якому також «здається, що тут порт одразу за брамою міста». По річці Плотва справді колись плавали човни, але великі вітрильники не запливали.

Юрій Винничук прочитав уривок із роману, де змальовано стосунки між людьми й катом, адже кат не мав змоги спілкуватися з жителями – у нього було лише певне своє персональне місце в кожному закладі, але він також прагнув взаємостосунків.

Після прочитання письменник згадав слова Флобера «Мадам Боварі – це я!» й наголосив, що всі його герої – також частина його: «Навіть найгірші, найнегативніші щось від мене мають. Працюючи над романом, я перевтілювавсь у різні особистості, зокрема й у дівчину, котра удає з себе хлопця. Приїхавши до Львова, вона стала помічником хірурга».

Вивчаючи історичне тло, в якому мав намір розгорнути дію роману, автор переглядав списки Падуанського університету, щоб дізнатись, як записувались українці в ХV-ХVІІ століттях – одні «крутенос», інші «роксоланос», а були й «укранієн». Московитів не було в жодному європейському університеті - вони появились аж у ХVІІІ столітті.

Майдан, що змінив творчі плани

Андрій Курков також презентував нове видання «Щоденник Майдану» російською мовою. Твір спочатку вийшов французькою, німецькою, італійською, японською, естонською, литовською, навесні вийде українською.

- Я писав зовсім іншу книгу на замовлення австрійського видавництва і вже багато есе до неї були готові, - розповів письменник. – У цей час розпочався Майдан, і я зрозумів, що відбувається щось таке, що вплине на сприйняття книги, над якою працював. Я зателефонував видавцеві й запропонував зробити книжку про події на Майдані у формі щоденника, пояснивши, що я все одно буду їх описувати для себе. Щодня я описував події попереднього дня й надсилав перекладачеві електронною поштою (спочатку – німецькому, а згодом - французькому). Почав я щоденник з того, що отримав запрошення у Вільнюс на конференцію, яка передувала саміту, на якому ми мали підписати наше економічне європейське майбутнє. Змальовував життя звичайних людей, зокрема, й моєї родини в Києві під час Майдану й анексії Криму - очікування, чутки, події. Зробив близько п'яти тисяч фото, зокрема, й ще живого Сергія Нігояна. Півроку витратив на цей щоденник, але не жалкую. Коли закінчив цю роботу, я знову повернувся до розпочатого роману.

Фарцував, щоб мати змогу писати

Драматичним був шлях до літератури Юрія Винничука. Бо те, що писав, ніхто не друкував у Радянському Союзі, тож доводилося бути, за його словами, у внутрішній еміграції.

- Оскільки бажання писати було нестримним, то воно перемагало всі злигодні, що траплялись у моєму житті, - згадував ті часи пан Юрко. - Багато моїх ровесників зійшли з дистанції. У 1972 році розпочалися наїзди на українську літературу, обшуки, арешти. У мене також відбувся обшук. Після чого я переїхав із Івано-Франківська до Львова й жив там нелегально, заробляючи гроші різними способами – фарцував раз на тиждень, щоб не померти з голоду й мати змогу писати. Доводилося мати стосунки з різними кримінальними елементами, міліцією, повіями, львівським дном. Усі ці пригоди я описав у книзі «Діви ночі».

Авантюри з віршами

- У 80-і роки я вже почав щось друкувати, - розповів Юрій Винничук. - Перекладав із англійської ірландську, валійську, бретонську поезію. Потім була авантюра із власними віршами, що друкував як переклади ірландських поетів, яких не існувало. Я робив цю містифікацію, аж поки не увійшов у такий екстаз, що написав цілу поему, приписавши її одному з ірландських поетів, який начебто був свідком, як орди Батия штурмували Київ. Поему «Плач над градом Кия» 1974 року публікували «Літературна Україна» й журнал «Жовтень». Критика писала, що це – найбільше відкриття після «Слова о полку Ігоревім». Дмитро Павличко навіть запропонував видати поему окремою книжкою, але забажав, щоб поряд був і його переклад, попрохав у мене підстрочник. Усе, що було віршами, я для нього переписав прозою, а з англійським «оригіналом» довелося «попрацювати»... Збереглося навіть листування з ним. А потім Павличко поїхав у Великобританію на фестиваль у Едінбург і почав там шукати знавців ірландської мови. Там йому сказали, що це не поема, а якийсь «вінегрет». Так завершилася ця афера.

Містифікації в українській літературі

- Мені бракувало української жіночої поезії (була, щоправда, Марія Чурай, але немає жодного документа, що вона існувала насправді), - продовжив розповідь Юрій Винничук, - я вирішив «збагатити» українську літературу й вигадав Анну Любовичівну, написавши кілька віршів та поселивши їхню дію у ХVІІІ столітті. Твори опублікували в різних антологіях, вивчали в наукових працях, захистили навіть дисертацію та видали книжку про жіночу поезію епохи Відродження.

У 1992 році була ще одна афера. Пан Юрій працював у популярній львівській газеті «Поступ». Головний редактор Олександр Кривенко запитав, чи може він придумати якийсь скандал, щоби збільшити наклад видання. Журналіст запропонував опублікувати «Щоденники Роксолани». Кривенко поцікавився, чи вони існують. «Ні, але я їх напишу», - відповів Винничук.

- Я озброївся творами Іоанікія Галятовського, Герасима Смотрицького, інших літераторів і почав писати, зберігаючи риси епохи ХVІ століття й давню українську мову, - згадав Юрій Винничук. - Це викликало скандал, бо до цього про Роксолану писали лише якісь патетичні речі, що вона - велика патріотка й думала про Україну, а я описав, чим вона насправді займалася в гаремі. А це ж 1992 рік – «Камасутри» ще не було – тож дехто сприйняв щоденник як підручник. Багато листів приходило в редакцію з подяками.

Проте це не сподобалося Союзу Українок і багатьом патріотам - розпочались протести під редакцією з вимогою припинити цю публікацію. потім був відкритий лист до мене й у газету «Поступ» у пресі.

Суди, суди...

Працюючи в газетних виданнях, Юрій Винничук писав критичні й сатиричні статті, через це мав близько 30 судових позовів, більшу частину з яких програв.

- Один відбувся напередодні Майдану, - розповів пан Юрій. - Якось тодішній депутат Вадим Колесниченко виступав у Верховній Раді України й сказав, що його батько згорів у танку в 1944 році. Усі почали сміятися, бо сам Вадим народивсь у 1954-му. Мені його «стало шкода», тож вирішив пояснити, як цей феномен трапився, що через десять років після смерті батька народилася дитина.

Я опублікував таку версію. Коли батько пішов на фронт, то залишив своїй дружині цілющу живицю, щоб вона її заморозила й притримала, поки він повернеться. Чоловік загинув, а вона згадала й використала її лише через десять років - так народився Колесниченко з примороженим мозком.

Моя версія йому не сподобалась, і він подав у суд, вигравши його. Потім ми подали апеляцію (якраз розпочався Майдан), і вже виграли ми.

Іще одна судова справа. Мені «подобався» міністр Арбузов, гарно розмовляв по телевізору, і я написав, що мусив зсунути два телевізори докупи, щоб він умістився на екрані. Я думав, що роблю комплімент людині, а виявилося, що це – образа. Після цього прийшло попередження з Кабінету Міністрів України, і якщо ми не вибачимося, то... Тут теж допоміг Майдан.

Книга, що рятує людей

«Весняні ігри в осінніх садах», за словами письменника, використовують як підручник із психології, бо книга врятувала життя багатьом людям. Вони на зустрічах підходили й дякували автору. Одна дівчина розповіла, що розлучилася зі своїм хлопцем перед весіллям, була в стресі, ні з ким не хотіла бачитися. Потім їй у руки потрапила ця книжка, й вона зрозуміла, що не треба замикатись у собі, треба зустрічатись із будь-ким, якщо хлопець навіть не подобається, у нього ж є друзі, а в друзів ще друзі. Так ти щоразу розширяєш своє коло знайомств. Ця книжка вчить, як виживати в складних ситуаціях.

Може, іноді й не треба розвіювати міфи

Дія книги «Танго смерті» відбувається у Львові перед війною й під час війни. Є також лінія сучасна. Це містичний роман, де також відбуваються чудернацькі речі, наприклад, в описі бібліотеки, над якою бушує море. Іноді письменника запитують: «Чи справді, що «Танго смерті» може відродити в людини спогади про минуле життя?»

- Література виконує роль містифікатора дійсності, - розмірковує Юрій Винничук. - У Львові, наприклад, є «Копальня кави». Це – абсолютна містифікація. Якось приїхали студенти з Черкас, які писали про мене якусь роботу. Перед зустріччю зі мною вони зайшли в копальню, а потім запитують у мене: «А що, справді там каву добувають?» «Та ясно! - відповідаю. - Це ж найбільша слава нашого міста!» Може, іноді й не треба розвіювати такі міфи.

Авторка цих рядків прочитала роман «Танго смерті» на одному диханні. Роман уже перекладено англійською, німецькою, хорватською. Зараз готуються переклади в Польщі і Чехії.

Драма Андрія Куркова

Письменник Курков не одразу став відомим і популярним. Бували різні ситуації в житті. Ось одна з них. Одеський «Союздрук» узяв п'ять тисяч примірників його книжки, після чого зв'язок перервався. Поїхав літератор в Одесу, з'ясувати в чому причина й одразу ж на вокзалі в кіоску почав цікавитись, як продавалися його твори. Відповіли, що таких книжок не було.

Із вокзалу попрямував до директора, а той збиравсь у відпустку. Побачив письменника й каже:

- Книжки на складі, я з тобою підписав контракт, щоб під ці кошти взяти кредит у банку. А книжки мені не потрібні, забирай або сьогодні, або коли повернусь із відпустки.

Побіг пан Андрій до обласного «Союздруку», щоб перевезти до них книжки зі складу. А там кажуть, що приймуть їх із 10-ї години наступного ранку.

- Починаю «ловити» машини на вулиці, - розповів письменник. – Водії вантажівок не реагують, нарешті зупинився похоронний «ПАЗик», я запитав: «Книжки за 15 доларів перевеземо?» - «Перевеземо!» - «Поїхали!» Забив цей «ПАЗик» книжками - водій поступово змінювався в обличчі, очі також збільшувалися. Запитав: «Куди везти?» Коли вже завантажили, відповів: «А можна вони переночують в автобусі, а вранці ми їх відвеземо на обласний склад?» Тут він мене вкрив матом: «У мене об 11-ій похорон. Куди я буду труну ставити?» «Ми все встигнемо», - заспокоїв його. Побіг у гастроном, купив дві пляшки портвейну. Поставили під його будинком «ПАЗик». Я ночував на книжках, а він – удома. О 10-й ранку розвантажили, й він устиг на «свій» похорон.

Цілий рік пішов у літератора на те, щоби продати ці книжки. Продав, повернув борг, заробив 700 доларів і купив у 1993 році перший у своєму житті комп'ютер.

«Для письменників – безплатно»

Коли в часи перебудови видавництва призупинили роботу, хтось із друзів порадив Андрію Куркову видавати самому книжки й продавати, як це вже робили тоді деякі поети.

- А я ж романи пишу, - заглибився письменник у спогади. - Подумав, хто мені дасть гроші? Але знайшлися двоє друзів, котрі дали мені 16 тисяч доларів (на 1992 рік – це трикімнатна квартира в центрі Києва). Папір же треба було купувати самому. Один знайомий посприяв цьому, але папір треба було привезти із Казахстану.

Шість тонн паперу перевезти до Києва – нелегка справа. Пішов у відділ товарних перевезень Київського вокзалу. Пояснив директорці, що мені треба. Вона поцікавилася, навіщо мені стільки паперу. Пояснив, що я письменник, хочу видати книжку. Вона попросила прийти наступного дня. Коли прийшов, дала контактні телефони, щоб я все пояснив, а через чотири дні на станції Дарниця я вже мав зустрічати вантаж. Поцікавився, скільки це буде коштувати. «Для вас як для літератора - безплатно», - відповіла. Оце була інерція поваги до письменників у той час.

Я сам скочував ці рулони з платформи на вантажівку, домовився на київській нотній фабриці, що на Подолі, про друк 25 тисяч примірників роману «Бікфордів світ» та 50 тисяч казок «Приключения пылесосика Гоши», написаних в одеській тюрмі (під час служби в армії був там охоронцем). І ось друкуються книжки. Я постійно перевіряю якість, бо друкарі зранку п'яні, а технологічний процес дитячої кольорової книжки складний. Нарешті 1 вересня мені телефонують, щоб я забирав книжки.

Спочатку перевіз частину на базу обласного й міського «Союздруку» для продажу в кіосках, потім домовився з іншими містами України. Решту завіз у свою однокімнатну квартиру на Софійській площі (кімната 24 квадрати) - після того, як склали книжки, залишилася стежка на кухню, в туалет і до дивану.

А поруч - Андріївський узвіз. Тоді там продавали матрьошки, самовари та військову форму. Я вирішив теж зробити ґешефт. Виготовив на груди напис «Я – автор», узяв дві сумки з книжками й став поміж продавцями матрьошок. Ну, думаю, зараз будуть набігати люди, купувати, а я підписуватиму. Раптом іде до мене двометровий хлопець років 30 і каже:

- Я із рекету, що ти тут робиш?

- Свої книжки продаю.

- Що значить свої?

- Я їх написав, надрукував і продаю.

Він подумав кілька хвилин:

- Ну, продавай, якщо будуть проблеми, скажеш мені, я тут щодня опівдні.

Я зрадів, що в мене вже «дах» є. Запитую:

- Може, вам роман підписати?

- Спасибі, не читаю.

І я місяцями стояв там із книжками у вільний час. Опівдні проходив хлопець із рекету, брав данину з усіх, а мені чемно кланявсь і йшов далі. Найкращим був день, коли я продав одразу 19 книжок. Була шалена інфляція: дитяча книжка на початку коштувала 35 карбованців, а під кінець – 700.

Роман про Львів

Андрій Курков розповів також про власний твір про Львів. Якось 2010 року його запросив Львівський міський голова Андрій Садовий і запитав, чи не хотів би написати роман, події якого відбувалися б у Львові, бо він дуже хоче, щоб Львів був присутній якомога більше в книжках, романах, особливо тих, що перекладаються.

- Я почав їздити до Львова й писати, а потім викреслювати написане, бо ті історії могли відбуватись у будь-якому місті, - поділився секретом написання книги «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» автор. - Тоді й змінив тактику: приїжджав і не просто ходив пішки містом, вивчав і підслуховував різні історії, а й розмовляв із усіма, кого зустрічав.

Одного разу хтось сказав, що мені обов'язково треба знайти Аліка Олісевича, портрет якого зараз на обкладинці книги. Це один із засновників руху хіпі у Львові в 70-х роках минулого століття. Він і досі хіпі, йому за 55, працює освітлювачем в оперному театрі. Завдяки йому прийшла в роман пригодницька історія з хіпі. Є ще дві інші сюжетні історії. Але я зрозумів головне, що роман буде львівським лише тоді, коли в ньому будуть справжні львів'яни разом із вигаданими.

Попав у роман і Юрко Вінничук. Ми з ним тричі домовлялися підписати угоду на Одеському телебаченні про обмін аватарками, тричі він не міг приїхати. В угоді, зокрема, йшлося про те, що він може використовувати персонаж Андрія Куркова в своєму романі, а я – його. Єдину умову, яку Юрко поставив, щоб я не змінював його орієнтацію, бо йому традиційна сексуальність дуже важлива. Він мене також описав у «Танго смерті», дякую, що не змінив мою орієнтацію.

Запитання від читачів

Наприкінці зустрічі прозвучали запитання до письменників. Зокрема, чи буває, що читаючи чужий твір, вони думають, що й самі могли таке написати.

Юрій Винничук назвав Богуміла Грабова, філософа за освітою, три книжки якого він залюбки переклав, зокрема, роман «Я обслуговував англійського короля», за яким зняли фільм, що отримав «Оскара». За його словами, це надзвичайно цікава людина. Коли в Словаччині почали перевиховувати інтелігенцію, його послали на ливарний завод, де він працював робітником. Грабов описав середовище звичайних людей, передав їхню розмову, що дуже зацікавило Юрія Винничука.

Андрій Курков сказав, що він завжди мріяв навчитися писати дуже короткі романи. Років десять тому прочитав роман Марка Хеддона «Дивний випадок із собакою вночі», був у захваті від простоти й теплоти історії. Потім переклав його українською. Ще назвав письменника Джеймса Хелмана.

Герої в «Аптекарі» Юрія Винничука діють перед Хмельниччиною. Автора запитали, чи продовжуватиме він далі описувати події на тлі того часу. Письменник відповів ствердно - він планував довести сюжет до козацького штурму, але роман набрав достатнього обсягу, тож довелося поки що зупинитись.

На завершення творчої зустрічі Андрій Курков висловив захоплення запорізькими читачами, котрі прийшли на зустріч, і зауважив: «Приємно, що залишились ентузіасти книжки - і ми залишаємось письменниками, поки є ентузіасти».

На знімку вгорі: Юрій Винничук презентує новий роман «Аптекар», праворуч - Андрій Курков