Тетяна Олексіївна СИДОРЕНКО - письменниця, журналістка, науковець, лавреат Міжнародного літературного конкурсу "Коронація Слова - 2015" у номінації "Вибір Видавця" за сучасний бароковий роман "Ігри з Іваном".
Народилася Тетяна Сидоренко 6 вересня 1959 року на Срібнянщині (Чернігівська область). 1982 року закінчила Ніжинський державний інститут імені Миколи Гоголя. Працювала журналісткою Носівської районної газети. Із 1987 по 1989-й навчалася в КВПШ (нині Інститут міжнародних відносин), де здобула журналістську освіту. Із 1993 по 2013 рік працювала викладачем української літератури, фольклору та інших дисциплін гуманітарного циклу на кафедрі української літератури НДУ імені Гоголя.
Художню прозу почала писати 2011 року. Автор повістей "Ізсередини", "Чечевиця", "Балувана Галя", збірки новел "Море і старий", збірки публіцистичних верлібрів "Архів емоцій", сучасного барокового роману "Ігри з Іваном", художньо-документальної книги "Поділ і подоляни" та поки що неопублікованої книги "Дамська кварта".
Друкується в часописі "Літературний Чернігів", тижневику "Слово Просвіти", на порталі "Жінка Українка", блозі Івана Житника та в інших ЗМІ.
Кілька років тому пішла на пільгову наукову пенсію, щоби писати не у вільний від роботи час, а постійно, не відволікаючись на інші справи.
Живе в м. Ніжині.
Українському літературному
бароко присвячую.
Автор.
І Г Р И З І В А Н О М
Сучасний бароковий роман
Діалог душі й тіла, багатовимірність людського буття, потяг до автентики й старожитності, пошук Того, Хто вміє ставити питання, стильова еклектика... Це все – тут, - в «Іграх з Іваном».
У книзі є кілька свідомо допущених історичних неточностей. Так вимагав Його Величність Сюжет.
1.
Над світом летіла Душа. Їй було то дивно й радісно, то бентежно, то лячно й журливо, то аж утішено якось... Залежно від того, що вона бачила на своєму шляху. Увесь світ без останку наповнений жовтоокою ніччю, але Душа – на те й Душа... Вона все бачить і в темноті. Отам он – зачинається нове життя... А оннодички – закінчується... Отам – одинокий поет веде щиру бесіду з вірною подругою – на три чверті опорожненою пляшкою горілки... Поетові сумно... Світ його не розуміє... Світ пропащий... Марнотний... Жорстокий... Ще налити?.. Підступний світ... Черствий... Жадібний... Чим на ранок похмелитися?.. А ондечки – якісь дикі танці. Не танці, а риґовище! Все в диму... Музика якась біснувата... І вогні під музику блимають... Та як же тільки блимають!.. Не доведи... Чи мамонта вбили? Але Душа колись належала високоосвіченому чоловікові. Тому Душа знає: мамонти не винні... Надворі – двадцять перший вік. Половина світу плаче, половина – скаче. Як тії вогні з лазер-шоу...
...Надворі – ніч і двадцять перший вік... Чи потрібен інший привід для глибоких роздумів?.. Не спиться злим, не спиться праведним... Бо ніч така. Особлива... Цеї ночі, колись дуже-дуже давно, Душа народилася. Цеї ночі в Душі – іменини...
Особлива ніч. Бо Купальська. Половина світу скаче... З гиками, вереском, реготом – через собітку! А собітка* ж... собітка якась несправдешня... Раніше – ото були собітки!.. Хвостаті! Язикаті! Аж до небес! Півсвіту осявали!.. Зажурилася Душа... самотньою себе відчула... скрушно захитала головою... Нἰчого їй тут робити... Полечу далі, - вирішила... Та й полетіла...
... А містечко, над яким оце Душа виконує свої нехитрі піруети, Ніжином називається. Еге ж, тим самим Ніжином, старим хитрим пердунцем, що зажив собі слави звичайними з грядки огірками, гоголівськими сюжетами про повітове містечко N та рештками мазепівської церкви на вулиці Гоголівській, де тепер - Петропавлівський храм і де його (Мазепу, за гроші якого та церква була збудована) після битви зі шведами під Полтавою ще й проклинали, співаючи баритонно-тенорову анафему. Ніжин ще й Безбородьковою хатиною, щоправда, славиться, на фасаді якої щось не по-нашому накарлякано...** Так славиться, що аж собі хочеться приліпитися до тої слави. Тому їй, цій славі, ми присвятимо не один десяток достойних сторінок нашого скромного повіствування. Приліпимось, так би мовити. До чужої слави. Але то – трохи згодом...
Колись дуже-дуже давно, в таку, тільки не в таку ніч - на Івана, на Купайла - Душа тут, у Ніжині, народилася.
То був хлопчик. Манісінький такий і кволий-кволий, бо недоношеним на білий світ насилу допросився... Лукерія, мати його, дев'ять днів перед цим пила материнку, від неї діти спливають, так сказала їй беззубим ротом баба Химка, тицяючи в пазуху вузлика з тою материнкою:
- Оце запарюй крутим кип'ятком і пий, і пий. Повільно! Дев'ять днів рівно. До сходу сонця – півкварти невеликої, розділи на дев'ять ковтків, а по заході – цілу кварту, розділи на двічі по дев'ять ковтків. Не відводь при цьому очей од місяця, - він саме на спадаючій кватирі. Він ото й забере од тебе те дитя. Та гляди ж тільки при цьому не хрестися!!! На траву я наказала все, як треба. Курва ти крученська. Де ти взялась на мою голову. – Не спитала, а ствердила баба Химка.
- Я не курва, бабо. Я заміжня жінка. Чоловік, хоч і ворона, а все-таки оборона. - Простягла бабі півня за тую материнку. - І вже аж три дівки в мене ростуть. Навіщо мені четверта?
-Курва ти крученська, - як заговорена сама собою, знову прорекла баба Химка. – Ні, ти не курва. Ти курвище. І півня свого забери назад, бо завтра ще на зорі все 'дно до твоїх курок прибіжить. А зарізать – не заріжу, бо саме піст. Петрівка. Чи забула? Через тебе, курвище, гріхів набираюсь. – І ні з того-ні з сього заплакала баба. Чого її розсопливило? Баба Химка, і це всі знали достеменно, плакала лишень двічі в рік: перед Спасом, коли лелеки з береста, що за її хатою, відлітали («Ой ріднесенькі ж ви мої! Чи побачу вас іще хоч раз?! Яка ж тільки дальня дорога у вас попереду!! Як же ж ви, бідненькі, її здолаєте?!»,- причитувала) й тоді, як повесніє, після теплого Ликсія, коли лелеки прилітали, всідалися, обживалися знову на бересті за бабиною хатою («Ой ріднесенькі ж ви мої! Таки діждалась! Прилетіли мої пташечки!..»). Бабі було вісімдесят і шість літ. Тому намарне сльози лити в баби вже не було ні сили, ні бажання, ні самих сліз. А це, бач, розсопливило.
Лукерія й собі для годиться схлипнула. Півнем витерла видушену сльозу та й почимчикувала на свій куток. Круча, окраїна Ніжина, тоді, в далекому сімнадцятому віці, ділилася аж на чотири кутки: Стукалівку, Пиворізівку, Козяче й хутір Опетеленків. Лукерія жила на Козячому. Жила з мачухою – шебушною Уляною (так її вся Круча називала), трьома дітьми – всі дівчата, й чоловіком – аж учорнілим од роботи й од незгод Матвієм - худющим, од вітру хитався та все кашляв, ох і кашляв, не чоловік – одна неміч. Лукерія його зроду не любила, пащекувала Круча, що й діти хтозна де взялися, то так ото жили без любові: жили та й жили, як живе більшість людей. У Лукерії, й без того многогрішної, часто в голові крамольна думка свербіла: «Та коли вже його чорти заберуть? Скільки ж він землю топтатиме? Не жилець же він, не жилець на білому світі!». Як затяжіла ж Лукерія вчетверте, святий Бог зна' од кого, вирішила позбутися того плоду, бо й Матвій – не жилець на цьому світі, і напівлях торгаш Пшінька посеред ночі в клуні так їй і сказав: «Ти мені в непотріб зі своїм виводком. Якби ще без виводку...». Тому й вирішила молодиця позбутися того плоду. І в жлукто*** сідала, поцьку свою парила, і з печі стрибала, і з драбини, і піднімала тяжкі клунки з торішнім житом, і навіть камінь величезний, що на межі городу й сінокосу лежить, із місця зрушила – а воно причепилось і все! І не одчіпляється. Хоч рятуй кричи. За роботою наче трохи й призабула про той плід, та напівлях торгаш Пшінька знов нагадав уночі в тій самій клуні: «Ти мені в непотріб зі своїм виводком». То й пішла, коли стемніло (щоб менше людей бачило), до баби Химки, бо до неї всі ходять... А баба якась чудна сьогодні: і півня не взяла, і курвою обізвала, і материнку між цицьки всунула та ще й заплакала. Хай Бог милує!
... Лукерія дудлила той відвар із Химчиної материнки аж очі на лоба лізли. Таке гірке, таке недобре! Дудлила й до схід сонця, й по його заході, як баба навчила, а в о н о, як на гріх, причепилось – і все! І що ти йому зробиш? Стала тоді навколішки перед Миколаєм-угодником, бо згадала: як до горя – то й до Бога, тричі розмашисто перехрестилась і почала просити помочі:
- Святий Миколаю! Прости мене, грішну, як усіх прощаєш по великій милості твоїй. Один Бог зна', чиє воно... Чи Матвієве, чи Пшіньчине, чи того підстреленого москаля, що лиш на 'дну ніч на постій попросився ще перед Різдвом... Хіба я винна? Мужик тільки штани зніме та потрусить ними, а я вже й вагітнію. Ну хіба ж я винна, святий Миколаю? Прости мене, Миколаю, ти ж знаєш цих мужиків, ти ж сам мужик, святий Миколаю. Що я мелю, святий Миколаю? Прости мене, що молитися й досі не вмію. Забери од мене це дитя!!! – випалила нарешті Лукерія все, що хотіла. – Чуєш? Забери!!! Не потрібне воно мені! Во ім'я ... - та й заціпилась...
Тої ночі, Купальської, все й сталося. Дитя не спливло, а народилося ледь живе й затруєне материнкою. Сама ж Лукерія без мἀлого не спливла усією кров'ю своєю. Чи то Миколай-угодник чогось не розчув, чи перестарався, чи Химчина сльоза недаремно на землю впала?.. Бог святий зна'... Але дитя народилося живим. Заплакало й голодним ротиком заплямкало, як і всі народжені, щоб жити.
То був хлопчик. Іванком названий. Бо в ніч таку народився. Не лише криваву, а ще й Купальську.
_____
*Собітка – це купальське вогнище.
**LABORE ET ZELO (лат.) – «працею й старанням» - напис із сімейного герба князів Безбородьків. Сучасне гострослівне ніжинське студентство потрактовує це словосполучення ще й по-своєму: «лабораторія зла». Жах!
***Жлукто – старожитній побутовий дерев’яний пристрій для прання білизни.
2.
Шебушна Уляна насилу спасла тоді свою макоцвітну пасинчиху. Думала, що вже й не одхойдокає. Крові ціле море вилилось. Лежала Лукерія скраю на полу* , як викручена ганчірка, безсила, бліда аж зелена, без лиця, з однією душею, із запалими очима та й ті закриті. Уляна й попошептала над нею, й дикого перцю заварила, - він кров зупиняє, з ложки напоїла породіллю, і знов попошептала... А тоді приклала до Лукериної груді те нещасне дитя й весело наказала (Уляна все робила весело):
- Годуй! Ми, баби, живучі, як ті кішки! Годуй, кажу! Бачиш, як ротом плямкає? Їсти просить! Дай йому цицьку!
...Так Іван почав жити на цій грішній землі.
_____
*Піл у сільській хаті - це дерев`яний настил, місце для спання всієї сім`ї.
3.
Оце ж літає ниньки Йванова Душа над Ніжином та й дивную думу думає. Чому часи міняються, а люди – ні? Відгоцали-відгуляли майже до ранку та й по своїх хатах усі порозбрідалися... Здається, поснули... Стихли людські перегуки й дружний гавкіт псів... Суєта суєт, все – суєта. Щоб збагнути життя на землі, треба частіше дивитися на небо. Яка з того користь людині від усіх трудів її, що творить їх на землі? Рід родом змінюється, а земля – така ж навіки. Сходить сонце і заходить сонце, і поспішає знов до свого місця, де зійти має. Летить на південь вітер і перелітає до півночі, і крутиться, крутиться в леті своїм, і повертається знову туди ж. Всі ріки до моря течуть, навіть оцей лінивий, смердючий, бо гнилий, із загуслою водою, старій жабі по коліна Остер, але море не переповнюється. Що було – те й буде, що робилося – те й робитиметься, і немає нічого нового під сонцем. Криве не стане прямим, горбатого могила випрямить, а чого нема, того не порахуєш. Бачила я, Душа, багато мудрості і багато знання: у великій мудрості багато печалі; і хто примножує пізнання, той примножує скорботу... Всьому свій час: час народжуватись і час помирати, час плакати і час веселитися, час розкидати каміння й час його збирати, час шукати й час втрачати, час любити й час ненавидіти, час мовчати й час говорити* , час гасити світло й час його засвічувати... До речі, про світло... Чому на весь нічний Ніжин – а це багацько тисяч людин і людиночок** – світиться одне-єдине вікно? Невже й справді всім так міцно спиться після тих купальських розваг? І лише комусь одному не спиться? Якщо не спиться, то кому? Хто ж це вирішив: пізно вже, щоб спати? І яка тому причина?
Треба вияснити цю невизначену ситуацію, вирішує Душа і заглядає в освітлене прочинене вікно. Це – блаженна. Душа одразу все зрозуміла. По тому, що вікно на ніч не зачинене, що сама блаженна взагалі-то тут, у себе дома, але думки її хтозна й де витають, а очі блаженної, як і в більшості блаженних, дивляться в одну точку. Від утоми та якоїсь строго індивідуальної, внутрішньо-глибокої зосередженості. Душа залітає на чужу приватну територію через прочинене вікно, зручно вмощується поверх монітора «FLATRON» моделі 15-річної давності й починає спостерігати як блаженна творить свій власний подвиг. Навколо – нічим не оригінальний творчий безпорядок: книги товсті й тонкі, відкриті й закриті, записники більші й менші, пошарпані й зовсім новенькі, аркуші паперу – вкупі й поодинці, деякі списані, а деякі - чисті, як, можливо, сама совість блаженної. Бо совість – це та річ, якою блаженна практично не користується. Блаженна чомусь упевнена, що в неї взагалі немає совісті. Замість совісті в неї є дорогоцінна нервова система.
- Ну ось, Якове, дисертація дописана, - лиш тепер Душа помічає, що блаженна не сама, а з великим чорним котом у себе на колінах. – Тепер можна й наукою зайнятися.
Яків одкриває свої баньки зіркового кольору й одразу ж витріщається на Душу. Чорні коти бачать дỳші, - цей містичний факт Душἰ давно відомий. Та чомусь їй аж не по собі трохи стало, - кіт дивиться на неї так пильно й незворушно й такими виряченими очима, ніби каже: «Я знаю про тебе все». Майже чотириста років тому такий самий Яків такої ж чорної масті перелякав був Душу самим фактом свого існування, коли вона живою й неушкодженою благополучно ще перебувала у фізичному тілі маленького хлопчика – чотирирічного Йванка. Давня історія. Кілька віків минуло, а той глибокий, бо дитячий страх із Душі так до кінця й не вийшов...
- Куди ти, витріщився, Якове? Чому ніяк не рефлексуєш на історичний факт моєї біографії? – почала блаженна обсипати Якова претензіями. – Ди-сер-та-ці-я. До-пи-са-на. Дисертація дописана, Якове. І нехай тепер вони всі від мене відчепляться.
Яків продовжує демонструвати повний ігнор. Яків дивиться на Душу. Душа дивиться на блаженну. Блаженна дивиться на монітор. Ну й товариство!
Душа першою не стримує своєї зацікавленості. Що ж воно там таке, куди так пильно дивиться блаженна й називає це дисертацією?
ПОЕТИЧНЕ ЧОТИРИ-ЄВАНГЕЛІЄ
ТА ІНШІ НОВОЗАПОВІТНІ КНИГИ
ВІД ІВАНА (ВЕЛИЧКОВСЬКОГО) , - читає Душа і щиро дивується: свят, свят! Це ж про мене!
Євангеліє як літературний жанр – синкретичний, являє собою твір енциклопедичного характеру, що поєднує безліч різних жанрів та їх відголосків. До їх числа належать біографічні описи, історичні повісті, розповіді про героїв, хроніка подій, іносказання, притчі, сатира, поезія, трагедія й комедія. Євангеліє вміщує широке коло підтипів літературних жанрів, які визначають його естетичну природу: розповіді про благу вість та Різдво, свідчення, зустрічі, конфлікти, полемічні суперечки, проголошення (коли з пам'ятними висловлюваннями Ісуса пов'язується певна подія), чудеса і страждання на Голгофському хресті (де йдеться про судилище над Ісусом, Його смерть та Воскресіння). Незважаючи на жанрове різноманіття, в Євангеліях можна виділити декілька загальних тем і характерних образів.
Центротворною фігурою Євангелій є Ісус Христос. Мета євангелістів полягала в тому, щоб зобразити портрет Ісуса й зафіксувати картини Його життя та повчань.
- Оце вже точно, - погоджується Душа.
Можна виділити три типи матеріалів, над якими працювали євангелісти: а)повчання й проповіді Ісуса Христа; б)справи Ісуса; в)людська реакція на них.
Євангелія – це, в першу чергу, оповіді. Висловлювання та проповіді витримані в рамках загальної оповідної структури. В цілому Євангелія складаються з окремих епізодів і не структуруються на поступальному розвитку дії. Вони являють собою послідовний ряд матеріалів, а не композиційно цілісні твори, причому відзначене вище жанрове розмаїття ще більше підсилює цю тенденцію. Загальний зміст Євангелій засвоюється легко, але до кінця пізнати їх сенс не зможе ніхто. Головний Герой оповідей певною мірою схожий на інших героїв, однак Його атрибути (такі як здатність прощати гріхи та Божественність) й чудодійна сила унікальні.
Звернення до Біблії як джерела творчого натхнення, черпання звідти образів, тем, деталей для подальшої художньої трансформації в усі часи було типовим явищем у середовищі письменників, художників, зодчих, композиторів. Іван Величковський, талановитий поет другої половини XVII століття, в цьому відношенні не оригінальний. Він – один з багатьох непересічних талантів, для кого Біблія стала вічною книгою, принаймні настільки, щоб черпати з неї теми, образи, епізоди, мотиви, „переплавляючи" їх на одухотворено-високу мову поезії. Завдяки поетичній інтерпретації багатьох Новозаповітніх текстів і з'явилися його „Вѣрши на Євангеліє...", „Дѣянія святых апостол", „Вірші на Апокаліпсис".
Безсумнівно, для поета-священика це був один з найпростіших способів релігійної пропаганди. „Це було оспівування у віршах різних Євангельських подій та осіб і таким чином використання популярної, легкої для запам'ятовування віршованої форми для пропаганди ідей, що закладені в основу християнського світогляду. Віршова форма перетворювала абстрактні догми якщо не на більш зрозумілі, то на більш прийнятні формально..., і тому віршування на релігійні теми скоро стане звичним прийомом пропаганди...», - пише В.Перетц.
- І тут політика, - розчаровується Душа.
Не забуваючи про самототожність письменника, що зобов'язує дослідників ідентично прочитувати й аналізувати твори в єдності з їх автором, є підстави говорити про те, що так звана поетична Біблія Івана Величковського створена ним із церковнослужебною метою. І, можливо, його дво -, чотири - та шестивірші натхненно звучали перед православною паствою в Полтавській Соборній Успенській церкві. Адже в силу свого церковного сану І. Величковський мав не лише право, а й найперший обов'язок – виголосити перед віруючими проповідь під час літургії. В якій формі це зробити, як стилістично оформити, - це питання для поета-священика на той конкретний історичний час було вже вирішене. Адже, як відомо, в другій половині XVII століття релігійна проповідь в українській літературі виокремилась як досить розвинений самостійний жанр. Це „до XVII ст., - пише В.Крекотень, - проповідь в Україні не була ще чітко визначеним літературним жанром. Перед нею стояла мета повчання, напучення православних, тлумачення їм понять і принципів християнства, уславлення героїв християнського Олімпу, але літературні форми досягнення цієї мети не були ще чітко регламентовані. Поряд із справжніми проповідями у функції повчань використовувалися житія святих і навіть апокрифічні легенди". У другій половині XVII століття з'явилися талановиті творці української проповіді, яких згодом літературознавство іменуватиме найвидатнішими представниками нового типу української проповіді: Лазар Баранович, Іоанникій Галятовський, Антоній Радивиловський.
- О! Великий Лазар згаданий... Мій духовний навчитель... - Душі приємно.
„Церковні оратори в своїх повчаннях ґрунтувалися на Святому Письмі та творах отців церкви", - пише В.Крекотень. «Наука проповідника була переконливою, авторитетною, гідною довіри , - зазначав теоретик жанру проповіді І.Галятовський, - не розходилася з наукою Христовою, апостольською, святих отців та всієї православної церкви. Авторитетність повчання проповідника насамперед стверджувалася святістю, божественністю висловлюваних думок. Проповідник – сіяч. Він повинен розсівати по світу правду слова Божого». Ці тези, окремо взяті з „Науки..." та „Вінця..." Іоанникія Галятовського, досить пластично накладаються на творчість Величковського – поета-священика.
„Ілюстративним" матеріалом для тогочасної барокової проповіді слугував, як відомо, різноманітний літературний та нелітературний матеріал. У проповідях Антонія Радивиловського надибуємо легенди, анекдоти, міфи, казки, фацеції і т.д., уміло вмонтовані в художню тканину власне повчального морально-дидактичного тексту. Та й твори свої проповідники називали словом, повчанням, бесідою. „Головна увага зверталась на зміст і на мету проповіді, формі ж особливого значення не надавалось. Якщо зміст торкався питань релігії, якщо твір призначався для напучування слухачів – це й була проповідь". Ця теза В. І. Крекотня ще раз навертає нас на думку (хоча й гіпотетичну): в Івана Величковського була ще й інша грань творчості – проповідництво. Це твердження багато чого пояснює в характері поетичної творчості Величковського: вибір тем, органічно близьких йому, олітературення канонізованих церквою персонажів Святого Письма, молитовний тип мислення як художня домінанта його авторського стилю – те, що Величковського робить унікальним. Наскрізь духовна, просякнута християнським світоглядом його творчість, „в чиїх поезіях, - за словами І.Качуровського, - згадки та звернення до Бога – це не літературний засіб і не данина моді, а прояв глибокої віри", органічно -і образно, й ідейно-тематично - вписується в тогочасний літературний процес. В цьому – естетика його творчості, повноцінність існування християнських текстів. „Без релігійних мотивів жодна література не існувала ніколи. Якщо ці мотиви виключити, література стає неповноцінною", - пише І.Качуровський.
Випадок, коли поет душею й розумом сприйняв християнство не напоказ, а глибоко увірувавши, для барокової людини не поодинокий, скоріше типовий. Нетиповий сам спосіб вираження цієї рідності людини з вірою, цього православного богомислення. „Вѣрши на Євангеліє для иконописцов", які є предметом нашої дослідницької уваги, що, як і „Дѣянія святых апостол" та „Вѣрші на Апокаліпсис", користуючися сучасною термінологією, можна назвати заримованим конспектом Нового Заповіту Біблії. З чотирьох Євангелій – від Матвія, Марка, Луки та Івана – поет шляхом компіляції з наступним „переплавленням" прозової мови на віршовану 13-складову силабо-тонічну – творить одне. Це своєрідне поетичне Чотири-Євангеліє – по суті конспективний, „екстрактний" виклад найголовніших подій з Нового Заповіту, на тлі яких образ Ісуса Христа в його апостольському оточенні, в процесі чудотворних дій, а затим і свого „сходження" із землі та посмертного Воскресіння прочитується так, як він прочитується в канонічному тексті. Але „поетичне богомисліє" І. Величковського стрімко прогресує як в ідейно-тематичному, так і в формотворчому планах. Висловлюючись по-Адорнівськи, художня форма – це насправді зміст, який випав у осад. Форма й зміст у текстах цього циклу певною мірою підтримують одне одного, є прикметою авторського стилю як реалізації принципів зображення дійсності , що визначаються образом автора (оповідача). Тут повною мірою проявився синкретизм як одна з найприкметніших рис давньої української літератури. Біблійні оповіді з одним чи кількома сюжетами, Новозаповітні притчі, міфологічні ремінісценції, інші самостійні жанри та жанрові різновиди симбіозувалися в одному творі на 66 строф.
Будучи обізнаним із законами риторики, І. Величковський успішно реалізує своє „богомисліє" у слові та через слово. „Богомисліє", здійснюване у слові та через слово, природно акумулювало в собі численні філологічні ейдоси, належні, головним чином, до сфери граматики й риторики" (Л.Ушкалов). В тому, що все геніальне – просте (і навпаки), ще раз переконуємося, поглянувши на спосіб компонування поетичної Біблії. Праворуч (в рукописному зшитку, мабуть, на полях) вказується автентичне джерело, Біблійне місцеписання, з якого „випливла" кожна строфа, – глава й вірш із того чи іншого Євангелія. На обставині місця „праворуч" робимо особливий логічний наголос, оскільки оця „праворучність" у свідомості віруючої православної людини має велике значення, несе в собі особливе функціональне навантаження. Пригадаймо молитовне прохання Іларіона до Всевишнього в „Слові про Закон і Благодать": „І на страшному Твоєму суді праворуч стояти не закажи [не відмов] нам, а до благословення праведних причасти нас!". Перший руський митрополит ще тоді, в XI столітті, дав зрозуміти про певну окремішність православ'я, істинним проповідником якого був сам. Отже, в поетичній Біблії Івана Величковського праворучність зовсім невипадкова; джерела православної віри – на найпочеснішому місці. І. Величковського можна вважати поетом нового типу не лише завдяки формальним іноваціям, привнесеним в українську барокову літературу, а ще й завдяки напрочуд гармонійному поєднанню письменницького та проповідницького талантів.
- Кожен священик – ще й проповідник. Які ж тут іновації? –питає Душа сама себе, бо блаженна все одно її не почує.
Дві заключні строфи – шестивірші зі сфери пророцтв, де звучить завжди актуальна для християн думка про справедливість суду Божого, необхідність каяття, вічне життя праведних, - по суті прописні істини з точки зору віруючої людини.
„Дѣянія святых апостол" – другу книгу своєї поетичної Біблії - І. Величковський пише за тим же принципом канонічно-світського літературного паралелізму. Описані віршовою мовою діяння не всіх новозаповітних апостолів, а лише семи: Петра, Івана, Ананія, Степана, Павла, Пилипа та Варнави. Урочисто- панегірично (що суперечить мові пратексту) прославляються апостольські чудеса зцілення, навернення до християнської віри, місіонерство і т. д. Саме про такі тексти І. Величковського зазначили В.Крекотень, М.Сулима, Б.Криса: „Вірші понад свої суто художні неодмінно виконують позалітературні, прикладні функції, серед яких виділяються релігійно-обрядова, релігійно- та морально-учительна, декларативна, полемічна, світсько-панегірична". Третя книга поетичної Біблії – „Вірші на Апокаліпсис". Цей текст може зацікавити дослідників оригінальним авторським стилем, -абсолютно протилежним стилю викладу Новозаповітнього „Одкровення" Іоанна Богослова. Біблійне „Одкровення", як відомо, переповнене мотивами жаху, страху від незбагненності картин, які Іоанн як ясновидець побачив, але не зміг розшифрувати, назвавши все те узагальнено: кінець світу. З оцим „кінцем світу" (електрифікація, телекомунікація, радіація, несправедливість влади і т. д.) людство вже давним-давно змирилося й до нього підлаштувалося. Але факт лишається незаперечним: прописано все це в Біблійному „Одкровенні" надзвичайно експресивно, вражаюче-страхітливо. Набагато жахливіші речі побачив Ісус Христос – людську душу і все, що в ній може діятись. Але передав усе побачене тихою притчевою мовою, мовою молитви. Цією мовою власне написані всі чотири Євангелія. Тобто зовнішній зріз людського життя, побаченого Іоанном Богословом, і внутрішній світ людини, побачений Ісусом Христом, антитетичні між собою не тільки з точки зору фактологічної, а й з точки зору стилістично-описової.
Іван Величковський робить, здавалось би, неймовірні речі. Всю мовну розбурханість, схвильованість канонічного „Одкровення" він спрямовує в русло тихої, спокійної, молитовної мови. Отже, його поетичний „Апокаліпсис" – текст, який має свій пратекст, - прямий доказ того, як про одне й те ж (події, явища і т. д.) можна сказати поліваріантно. Поетичний „Апокаліпсис" І. Величковського – це наслідок „переплавлення" традиційного (канонічного) тексту через категорії естетики бароко.
- Щось таке закручено... Маячня якась... -Тут Душі щось не сподобалось.
Як бачимо, поетична Біблія Івана Величковського – не данина моді, не декларація популярних мотивів, образів, прийомів, а цілісний художній твір, що виражає ідеї і світогляд української барокової людини ІІ половини XVII століття з її вірою в Бога і вірою в силу сакрального слова Богонатхненної книги – Біблії.
- Свят, свят! Невже це й справді про мене!? – знову щиро дивується Душа. - А той, кому я належала, навіть не знав, що він – поет. Дивні діла твої, Господи!
______
*Апокрифічний переспів першої й третьої глав Книги Екклезіаста. Про Остер у Біблії немає жодних згадок.
**Душа не знала точної демографічної ситуації в Ніжині. Насправді статистика така: в Ніжині мешкає трохи більше 74 тисяч душ населення.
4.
Блаженна стала блаженною, як то кажуть, із доброго дива. Обчитавшися Коцюбинського Михайла Михайловича, особливо його писанини другого, імпресіоністичного, періоду творчості, а потім – аналітики про цю творчість, блаженна збагнула що то є – система ролей. Грицько Сковорода ще в вісімнадцятому столітті про цю систему закрутив приблизно такий текст: «Світ – це театр. І кожний в ньому обирає собі роль відповідно до своїх здібностей та вподобань. Я обрав собі роль голяка-странника і добре в ній почуваюсь». Глибокомудрий Грицько знав про що писав. Тому в 24-й своїй пісні зактуалізував цей концепт ще й поетичною мовою: А мой жребий – с голяками, / Но Бог мудрости дал часть. Та це ж найважливіший соціологічний закон! – евристично зраділа блаженна, пару десятиліть тому вчитавшись у сковородинівську недосконалу за формою, але глибинну за філософським змістом поезію. Знайти свою роль! Відчути її! Зжитися з нею! І, якщо постаратися, то ще й полюбити її! І все. І щастя ніколи тебе не покине. Тож уперед! За щастям!
Допоміг у погоні за щастям... Сенека. Так, той самий Сенека – спільний знайомий багатьох часів і народів. Відомий усьому світові римлянин. Найвідоміший у світі опозиціонер* . У «Листі до Луцилія» під №124 Сенека пише: «Вважай себе блаженним тоді, коли сам станеш джерелом усіх своїх радощів, коли з-поміж усього, що люди крадуть, стережуть, чого бажають, ти не знайдеш не лише чому б віддати перевагу, але й чого б захотіти».
- Клааааааасно, - подумала тоді ще не блаженна. – Із сьогоднішнього дня починаю вважати себе блаженною. Сенеківському рівневі вимог я цілком відповідаю** .
Ну а що ж, як правда? Ще наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття тоді ще не блаженна розробила власний моральний кодекс будівника Завтрашнього дня. Завтра взагалі-то не існує. Як і вчора. Цю аксіому тоді ще не блаженна й без Камю*** добре знала. Але моральний кодекс розробила. На всяк випадок. Ось його дев'ять пунктів, витриманих у контексті екс-юнацьких максималістських ремінісценцій:
1. Не рахувати чужі гроші.
2. Не заздрити.
3. Не пищати.
4. Ні від кого й ні від чого не відвертатись.
5. Не ображатися на людей.
6. Не говорити про болячки й нестачу фінансів.
7. Не перейматися своєю та чужою недосконалістю.
8. Не запускати собі всередину негативізму.
9. Не давати обіцянок та порад.
Правило дев'ятки****! Заламінувавши й підвісивши на найвиднішому місці всі дев'ять морально-етичних імперативів (а в кожній порядній оселі найвидніше місце, як відомо, - на дверях, що встановлені навпроти унітазу), ще не блаженна роками й десятиліттями виховувала й перевиховувала себе в дусі нової авторської моралі Завтрашнього дня. У постійному процесі само(пере)виховання випливли на поверхню дві найважливіші, найглобальніші та найочевидніші речі: 1) частка не- з дієсловами справді пишеться окремо; 2) дотримуватися хоча би половини, тобто 4,5 пункта власного морального кодексу щонайперше вигідно для себе. Для себе, дорогоцінної!
...Можна вірити в Єдиного Бога – Отця Вседержителя, можна вірити в Святую Неподільну Трійцю, в Пренепорочную Діву Марію, в Сина Божого, Іісуса Христа – Бога во плоті... Можна вірити в мертвого півня, в самого себе, в ідеальних сусідів поверхом вище, в те, що сонце завтра вранці зійде, а ввечері - зайде... Можна взагалі ні в що не вірити... Але те, що кожна людиночка народжується на світ зі своєю долею – це факт. По-високопарному кажучи, - істина. Хоч вірте в це, хоч ні. Доля людини від цього не зміниться.
- А доля моя легесенька лишень із хліба важкесенького, - застилізувавшись одного разу під народнопісенне, озвучила блаженна таку самопрезентацію*****. Презентувалася, власне кажучи, не блаженна, а її на той час лише четверта книжечка під хорошою назвою «Архів емоцій». Архів емоцій... Візуально то були верлібри. Але тільки візуально. Бо для верлібрів ті тексти й текстики виявилися аж занадто публіцистичними, - далася взнаки залежність від журналістики (це не найгірший варіант людської залежності, між іншим). Свої недосконалі верлібри блаженна назвала штрихами до портрету сучасності. З приводу самих верлібрів особливих рефлексій, присмачених панегіричними епітетами, з боку учасників презентації начебто й не було. А за назву книжечки – «Архів емоцій» - блаженна отримала, мабуть, у якості гонорару спеціальне читацьке спасибі. Якщо вірити читачам, назва та вийшла й екзистенційна, й імпресіоністична, й мудра водночас. Та ще й швидко прочитується. Бо двоє слів, щоби бути прочитаними, й справді багато часу не потребують.
Архів емоцій... Книжечка ця не вийшла, а вибухнула. Як вибухає різнокольоровий феєрверк. Ой, мабуть, не зовсім вдале порівняння. Тобто зовсім невдале. Бо від вибуху феєрверку, як правило, находить на тебе суцільний позитив. Синонімічно кажучи, теляча радість, вибачте за просторіччя. А від верлібрівського вибуху заархівованих емоцій суцільний позитив чомусь на тебе не находить. Та й звідки йому взятися?
Про що думала найперша в світі жінка
Виношуючи найпершу в світі дитину
Чи просила вона в Господа
Щастя здоров'я довгих років життя
Для майбутнього Каїна
Бог кажуть вагітним не відмовляє
Ось у чому загадка щоденних трагедій...
Або оце:
Сьогоднішній день суцільна велика гримаса
Тотальне знущання над людським зором слухом
та іншими каналами
психоемоційного сприйняття
Найбрудніші машини їдуть найбруднішими
Найнедобитішими дорогами
Магазинні вітрини та вікна смердять
Торішніми покійними мухами
На вулицях перехожі лише каліки
Брудні жалюгідні побиті й потовчені життям
Навіть жебраки під церквою і ті найнещадніші
Аж хитаються од вітру
Світять порожніми анурезними очима
Випаровуючи алкогольно-ацетонові випари
А під ногами
Не зорі в калюжах
А калюжі блювотних мас
І шприци та вироби з гуми під забутим номером
Отакий тяжкий день а чому
Чи не тому що ввечері настане Різдво.
Або ще краще із серії «Хай Бог милує!»:
Ви любите правду правда ж
Бо так тикати одним вказівним пальцем
На чужі недоліки
Може тільки велики(а)й правдолюб(ка)ець
Не помічаючи щоправда під час тикання
Що три інших пальці при цьому
Вказують на сам(у)ого себе.
З позитивом не склалося. Бо життя таке складне. Яке життя – такі й верлібри. Чи то пак, штрихи до портрету сучасності.
Видавець, коли привіз їй «с доставкой на дом» два великі пакунки друкованої продукції, запитав у неї так щиро, що аж противно:
- Хто вас так образив? – і, зрозумівши, що його не зрозуміли, розшифрував своє запитання: - Я, як правило, не читаю того, що видаю. Але «Архів емоцій» прочитав... Ви або сильно на когось ображена, або вас просто дістали...
- Мене сильно дістали, - скомпонувала блаженна з двох підказок одну відповідь. Бо в ролі ображеної вона ніколи не почувала себе органічно. На ображених, як відомо, не тільки воду возять, - на ображених ще й білборли падають. Та й посадового окладу за вміння ображатися ніхто не підвищує. Отакі речі. На жаль.
- Ну нічого. Головне – посміхайтесь. І приходьте ще!
Вміє працювати з авторами, - подумки похвалила блаженна свого видавця. Й почала нове знайомство із самою собою. Надрукованою. Коли порушений п'ятий пункт (див. вище) авторського морального кодексу, причину все одно слід шукати в самій (-ому) собі. Скрізь і в усьому починати слід із самого себе. Отож - п о ч а л и !!!
______
*Загальновідомий факт: римський філософ-стоїк, поет, державний діяч Сенека Луцій Анней (близько 4 до н.е. – 65 н.е.) був ідеологом сенатської опозиції деспотичним тенденціям перших римських імператорів. У період молодості імператора Нерона був фактичним правителем Риму.
**Апелювати до Нагірної проповіді не насмілююся. Це виглядітиме богохульством. Автор.
***Альбер Камю, автор філософської теорії абсурду, поціновується нами ще й як автор знаменитої лапідарної фрази «Завтра не існує». Автор.
****Обіграний факт існування славновідомого правила української граматики – т.зв. правила дев’ятки: «и» пишеться після приголосного р, т, с, д, ш, ц, ж, ч, з перед наступним приголосним у словах іншомовного походження в загальних назвах та власних географічних назвах (топонімах). Для легшого запам’ятовування приголосної дев’ятки народ придумав таку технологію: Реве Та Стогне Дніпр Широкий, Цить, Жінко, Чоловік Заплаче.
*****Персонажниця мала на увазі лиш те, що чесно зароблений хліб завжди важкий.
5.
У силу спадкових ознак та Господнього провидіння блаженна народилася зі своїм і тільки своїм характером. Характер – це те, що ніде й нікому найбільше не потрібно. В першу чергу і найбільше. А блаженна мала необережність саме з оцим народитися. Ще в глибокому-преглибокому дитинстві вона почала створювати свою життєву філософську платформу: бути чи не бути – це насправді не питання. Бути чи не бути – це нерішучість. Тому – тільки бути. Бути самою собою. Нерішучість – геть! Ганьба нерішучості! Красти яблука в колгоспному саду з нею всі не йшли, а бігли аж наввипередки. Бо з нею було надійно й нічого не страшно. Навіть діда Луся, колгоспного сторожа, - кривого, на палиці, що диким криком на весь сад кричав: «Зараз як прибемберю оцією гирлигою!!!» - і його не було страшно. Коли дід робив друге попередження «Батькам розкажу!!! Байстрюки голопузі!!! Вишкребки недоношені!!!», тоді вони зникали з його майже сліпих очей, щоб зайти в сад з іншого боку. Додому поверталися з повними пазухами зеленцю з колгоспного едему й повним задоволенням, закарбованим на дитячих мармизях: обдурили-таки того прицюцькуватого Луся! Шпурляли надкушеним кисляччям вусибіч хто далі в дусі соціалістичного змагання радянської епохи. Переможницею в тому змаганні, звичайно, була вона. Бо робила найпотрібнішу тоді справу – половину яблук зашпурлювала в невелику похилену клуню на окраїні колгоспного саду, куди дід Лусь, накричавшись, ішов спати на цілий день...
Та що той Лусь зі своїми яблуками?.. Наче більш ні про що згадать... Учителі в школі чомусь часто заставляли її просити пробачення. Не попросила жодного разу. Ні за те, що в хорі не співала, а тільки ротом кивала (мати вдома наказала строго-настрого: не співати цілий рік після смерті батька), ні за те, що без піонерського галстука знов на вроки прийшла (а мати ж наказала ще строгіше: цілий рік не носити нічого червоного), ні навіть за «позичені» й чомусь не повернуті аж двадцять чотири дерев'яні кубики з математичного кабінету. Тими кубиками грали в шашки, пофарбувавши в чорнило половину з них. Шашки тії вийшли не чорні й білі, а білі й фіолетові, та все одно для гри були цілком придатні. Хтось із постійно переможених відомстив: показав тії кубики вчительці геометрії Даші Тимофіївні. Сила нікчемності – то теж сила. Ой що було!.. Людоньки, ґвалт!!! Але з комсомолу її тоді не вигнали. Бо була ще піонеркою. Та ще й головою ради загону. Тому її й помилували. Не так її, як матір. Мати була мудрою жінкою: знала кому коли що і як сказати, а в разі потреби ще й заплакати. Половина вчительок у канцелярії відразу ж і захлипали після першого материного речення про те, що через два дні принесуть за батька пенсію (держава платила на кожного з них по п'ять карбованців за померлого батька) і буде чим розрахуватися за вкрадені кубики. А директор школи мовчки вийняв зі свого письмового столу нові-новісінькі справжні шашки в справжній блискучій дерев'яній коробці, яка розкладалася й перетворювалась на дошку, і сказав матері:
-Ось нате. Хай діти грають. – Директор сам виростав напівсиротою. Без батька.
-Та не треба, не треба, - простягаючи руки за шашками, відповідала мати.
-А із завтрашнього дня всі ваші діти безкоштовно харчуватимуться в шкільній їдальні.
-Спасибі, людино добра, - якось так зуміла подякувати мати, що захлипали в канцелярії уже всі вчительки. (Дітей у матері було семерко)...
Друге місце на районній спартакіаді із шашок завше було її. А на перше, на жаль, знаходилися сильніші...
З комсомолу її ледь не вигнали вже аж у восьмому класі, та вкотре пощадили. То була своя історія. Завелася в неї подружка Оксанка з не дуже сусіднього села. Тому з реальної подружки перетворилася Оксанка на епістолярну. Бачились вони рідко – лишень двічі в рік: взимку – на районній олімпіаді з російської мови та літератури й навесні – на районному огляді художньої самодіяльності. Всю решту днів, тижнів, місяців і пір року – переписувались. Про що попало. Але найчастіше – навіть не про кавалерів, а про те, які погані вчителі. Чому Оксанка тоді спровокувала її на цю тему? Хтозна. Мо' ще й тому, що Оксанчина мати була вчителька. А перед ким же й підняти хвоста, як не перед рідною матір'ю? Оксанка писала про своїх нехороших учителів, сяких-таких, що й путнього слова не вартують, а вона – про своїх: сяких-таких, нічим не кращих від Оксанчиних. Ну не вчителі, а хтозна й що. Як на гріх, спрацював ще й фактор віхтя сіна. Так, звичайного віхтя сіна! Вона виростала ще й юною натуралісткою, і в числі трьох інших юних натуралістів годувала шкільних кролів, вичищала їхні клітки, заготовляла на зиму їм корм, - доглядала за ними. І помітила, що заготовлене кролям на зиму сіно почало кудись діватися. А одного дня ще й побачила, як із оберемком сіна виходить із шкільного сараю, де кролів тримали, ... директор школи. Вмить були забуті директорські благість і милість (і подаровані шашки, й безкоштовне харчування). Бо директор відбирав сіно у їхніх, юннатівських кролів, і ніс своїм власним. Тому в черговій епістолі до Оксанки директорові школи дісталося і в хвіст, і в гриву. Оксанчина мати (не просто мати, а мати-вчителька), знайшовши й прочитавши «голос народу» в портфелі донечки, не довго думавши, вклала його в чистий конверт (цілих 5 копійок не пошкодувала!) і надіслала, керуючись, мабуть, учительською солідарністю, головному персонажеві того опусу – директорові. Ой, що було!!! Ґвалт, людоньки!!! Гвалт!!! Але з комсомолу її чомусь не вигнали. Бо комсоргом школи була... Мабуть, посада її тоді врятувала...
...Через роки й десятиліття ціла колекція дитячих сороміцьких історій, за які так і не було попрошено вибачення, (тому вони й невибачені, й нерозкаяні), наздоганяють її, стукають невидимими маленькими молоточками у її свідомість... І ніде від них не дінешся... Ніхто не забутий, ніщо не забуте... Більше того! Як колись, так і тепер, до тих, хто постійно просить вибачення, перетворивши лексему «вибачте» на слово-паразит, блаженна ставиться з умотивованою підозрою...
... А за вкрадені кубики з математичного кабінету треба було все-таки ще тоді, в п'ятому класі, вибачення попросити...
6.
-Якесь воно не од світу цього... - гомоніли про малого Йванка на Кручі. – Чи макоцвітне, чи дуже розумне?.. Не таке, як усі. Пришелепкувате якесь...
Іванко й правда якимось не таким уродився. Дивився на світ завше сумними оченятами, наче нікого навколо себе й не бачив: ні батька, ні неньки, ні старших трьох сестер, ні сусідської дітвори. Усе сам та й сам. Говорив мало з ким. До нього, правда, рідко хто і обзивався... Все одно без толку. Не відповість нічого путнього. Хіба що про свої думки, які в нього виростають, про дрова в печі, які пищать од болю, і маленькі хмари, які він любить більше, ніж великі... Подовгу в небо любив дивитися. Ото було тільки й його... Сяде на призьбі, як старий, задере голову – і що вже він там видивляється – одному йому знать...
Як було йому рочків із трійко, одцуралися од нього всі найрідніші. І батько, й ненька, й три старші сестри. А все через того блукаючого монаха. Монах той блукав околицями Ніжина – і не тільки на Кручі, а й на Магерках, і на Нежатиній ниві, й на Мигалівці його бачили. Того монаха називали ще розстриженим, але Йванко лише дивувався: який же він стрижений? Зовсім не стрижений. Чорні густі патли й довга борода виднілися за півверсти. Монах лякав своїми патлами малих дітей, а дівки на виданні та й деякі молодиці очей од нього не одводили. Казали про нього: «Божий чоловік». Протяжно так і якось аж зітхально: «Бооооожий чоловііііік», -і підпирали свої цицьки обома руками. Божий чоловік говорив тільки про Бога. Бог усе знає наперед. Тому – на все його воля. А ще Божий чоловік часто повторював: «Монаха не судять» . Сусідську дівку Хведорку, яка була трохи не вся, Божий чоловік любив зваблювати прямо на очах у її паралізованого батька. Розбитий паралічем Парамон, що ні рукою, ні ногою не міг ворухнути, балакати навіть не міг, дивився з лежанки на піл, на Хведорку під монахом, і тільки й повторював: «Той-той-той...». Божий чоловік у такт Парамоновим словам вигойдувався на Хведорці. Хведорка дуже голосно й весело реготала...
Звісно, монаха не судять*. Його, ненаситного в своїй похоті, ніхто й не думав судити. Дівки на виданні та й деякі молодиці лише старались як могли все частіше ненароком потрапити йому на очі... Колись посеред ночі Йванко чомусь проснувся й побачив щось чудне. На його неньці лежав ізверху блукаючий монах. Прямо на лежанці. Іванко злякався й хотів закричати. Та батько, який лежав поруч на полу, угадав Іванків намір і всією своєю п'ятірнею закрив дитині рота. Батькова рука пахла землею і болем. Що воно так може боліти – Йванко тоді ще не знав. Через багато років, може аж через сорок, він здогадається: так болить душа.
Ростили Йванка дві баби: баба Ївга і баба Уляна. Бо після тієї оказії з блукаючим монахом батько як пішов із дому, то більше й не прийшов. Гомоніли на Кручі, що Матвій на якесь Дике поле втік. А інші твердили, що на Січ, на Хортицю. Там половина таких козаків козакувала, - повтікали од дітей, од сімей, які їм остобридли, мов гірка редька. Козак із Матвія був, як із гівна куля, звісно. Не приймали його там ні до Ніжинського, ні до Борзнянського куреню. Що ж він? Все кашляв та кашляв. «Додихать прибився, - балакали там про нього. – Осталось йому три чисниці до смерті». Там йому жаба й цицьки дала. Так бабі Ївзі, Матвієвій матері, розказав сам Йосипок Колотушка, коли приніс їй на продаж нову дубову діжку для квашеної капусти. Аж із Стукалівки своєї припер. Йосипок завжди все знав – і це знала вся Круча. І за це вся Круча називала його страшний, сумний і політичний. Йосипок балакав із людьми взагалі-то мало. За роботою більше мовчав: був і теслею, й бондарем, - його діжки, відра, ночви, ложки великі й малі, були найліпшими на весь Ніжин, - і це теж знали всі. Тож за роботою дуже не набалакаєшся. Зате коли вже щось і казав Колотушка, - тó була чиста правда. В неї лишалося тільки вірити і все. Баба Ївга достойно те вислухала про свого нещасного сина, достойно розплатилася за давно бажану діжку малим півторамісячним ягням (грошей у баби ніколи не було) і в суворій тихості читала до самої півночі вечірні тропарі й молитви за упокій раба Божого Матвія, запаливши лампадку й три дорогих воскових свічки, виміняних колись у дяка на клунок жита. А вранці почимчикувала до церкви аж на Магерки (на Кручі своєї церкви не було), віднесла панахиду й замовила сорокоуст. Оце і все, що пам'ятав Іванко про свого батька.
Про матір Іванко пам'ятав іще менше. Бо Йосипок, страшний, сумний і політичний, віддаючи бабі Уляні оглоблю, про неньку з трьома Йванковими сестрами дуже скупо всю правду розказав:
-Повіялась твоя Лукерка, прости, Господи... Повіялась... - Йосипок з Уляною думали, що Йванко нічого не чує, бо, всівшись на перелазі, як старий, знову втупився в своє небо. Але насправді Йванко, почувши ім'я своєї матері, вслухався в кожне слово Йосипкове, навіть не дихаючи. Лишень удавав, що не слухає. – Бачили її з Пшінькою і з найменшою дівкою аж в Ізмаїлі. А двох старших дівок Пшінька продав не куди-небудь, а в Стамбул. У гарем продав, прости, Господи...
- І правда, Господи, прости, - весело перехрестилась Уляна. – Ніколи в нашому роду такого не було.
- У вашому, може, й не було... - прогугнявив Колотушка, натякаючи на нерідну кров. – А в їхньому, - кивнув на Йванка, - може, й було...
- Цить! – обірвала Уляна Колотушчині розмисли. – Не твоє діло. – І вже веселіше додала: - Бо воно ото наче й не слухає, а чує все. Давай уже оглоблю та ми й підемо.
-За оглоблю полагаєцця, - правив ціну Колотушка. – Не оглобля – золото! Із висушеної вільхи! Зносу не буде! Вільха – дерево служіння! – аж урочисто простягнув Уляні кінський реманент.
- Візьмеш коня на півдня.
- На півдня не буде діла. Що того півдня?
- На півдня й не більше! І не заганяй мені худобину! - Коня баба жаліла більше, ніж себе. Зайвий раз його до роботи не впрягала.
- Візьму аж після Покрови. Коли під озимину оратиму нивку, - миттю прикинувши як йому вигідніше, відказав Йосипок. – А тепер ідіть собі з Богом. Бо в мене роботи багацько.
...Отож ростили Йванка обидві баби. То одна, то друга. Одна наб'є, піде до другої, день-два поживе. Друга натовче за щось чи лозинякою вперіщить, - вертається до першої. Баба Уляна карала, жаліючи, хоч і приказувала: «Люби дітей, як душу, а бий, як грушу». А в баби Ївги важка була рука... Ох і важка...
Добре, що баби жили на одному кутку, - через чотири хати одна од одної. Далеко втікати од їхньої святої кари не треба було.
Бабське виховання було в Іванка. Бабське.
_______
*Тут злегка віддає достоєвщиною. Хоча мої персонажі й персонажі з «Братів Карамазових» розминулись у часі і в просторі, однак у типології мислення їм не відмовиш. Автор.
7.
Є таке поняття - уявний друг. Найчастіше ним користуються малі діти, ні сном-ні духом не знаючи про його існування. Ото коли бачите як ваше чи чуже дитя говорить начебто із самим собою – сперечається, повчає як правильно жити, пропонує дружбу, ділиться іграшкою із кимось невидимим тощо, – у вашої дитини є друг. Уявний. Як правило, ровесник або трішечки менший. Який його не ображає, не принижує, вислуховує, підкоряється. З ним дитя й спілкується. Дитяча психіка – тонкий інструмент. Тому в ній усе заздалегідь передбачено. Не вистачає спілкування з ближніми. А якщо й вистачає чи перевистачає, то воно не таке, яке потрібне дитині. А дитина в сім'ї – одна-єдина, без братика й сестрички. А спілкуватися хочеться. Дефіцит спілкування, як відомо, - найбільший у світі дефіцит. Тому з'являється друг. Уявний. Слава Богу, що не ворог.
Коли блаженна була ще молодою мамою, в її чотирирічного сина з'явився такий друг. І не один. А відразу аж три. Син їх поназивав, мабуть, улюбленими своїми іменами: Капатуро, Арнольд і, прости, Господи, Адольф. Своїх друзів син спочатку понамальовував на окремих аркушах цупкого білого паперу форматом А-4, затим повирізав їх ножницями і вистроїв у своїй обителі в один ряд, на власному іграшковому просторі біля свого дитячого ліжка. Капатуро був схожим чомусь на ковбоя, Арнольд – на поета-романтика, а Адольф, ще раз, Господи, прости, - на самого себе. Син говорив із ними про те, яке життя складне і що в світі немає стабільності. Блаженна з повагою дистанційно підтримувала такі філософські бесіди: друзі її сина – її друзі.
Син виріс, і, ставши прихожанином старшої групи дитсадка «Червона шапочка», своїх друзів зрадив. Так часто буває поміж людей. Та феномен уявного друга все одно ніхто не відмінив. Він має місце бути – із року в рік, від роду до роду.
Блаженна теж підросла, щоб не сказати постаріла. «Пора й у дитинство вже впасти, - сказала одного ранку сама собі в дзеркало, знайомлячись із новим пасмом сивого волосся. – Спробувати чи що?». А оскільки найочевидніша прикмета дитинства – це синдром Карлсона, блаженна вирішила раз і назавжди: «Із завтрашнього дня заводжу собі уявного друга. Поговорити хочеться, але практично ні з ким. А друг вислухає, нічого зайвого не скаже, в душу не залізе, дурного не порадить. Все. Заводжу друга».
... І дав Бог день. І дав Бог друга...
ЛИСТИ В ДАЛЕКО
«Моє шанування Вам, владико. Хочете Ви цього чи ні, але я Вас записала в свої друзі. Не в ті, що з «контакту», а в справдешні. Щоб назавжди – без ніяких видалень, чорних списків, подальших відновлень чи ще там чогось. Ви – мій друг, бо я так вирішила. Бо знаю Вас аж із сімнадцятого століття. Ви мені підходите за способом мислення, за соціальним статусом і за віком. Тому я Вас вибрала. Будемо дружити. Я про вас дисертацію написала, тому Вам не обов'язково багато про себе розказувати. Я й так знаю.
Так оце ж. Називаюся я блаженна й інші мене так називають. Бо приросла до мене саме така театральна маска. Світ – це ж театр, владико. Насправді ніяка я не блаженна, не з моїми даними... Я просто підігрую громадській думці, тішу її самолюбство. Кількадесят років підігрую. Мені так легше. Бо ця маска, ця фікція, - мій захист, моя охорона, моє друге зовнішнє «я». Втім, з етичних міркувань я не буду переобтяжувати Вас інформацією про себе, дорогоцінну. Та ще й у першому листі. Бо я дуже скромна і не зовсім погано вихована. Пишіть Ви про себе. Хоч що-небудь, але пишіть. Бо страх як хочеться із кимось достойним поговорити. Не говорити ж із самою собою. Подумають, що вже зовсім здуріла... Пишіть, як Вам там, на тім світі? Там, кажуть, немає ні сліз, ні печалі, ні проблем, ні турбот. Чи не скучно Вам так почуватися? От бачте, владико, під кінець листа уже й согрішила... На цьому й завершую, щоб не согрішити ще незліченну кількість разів».
ЛИСТИ З ДАЛЕКА
«Мир тобі, дитинко! Я не здивувався нітрохи, отримавши твого листа. Я давно його чекав. Відколи дізнався, що ти щось там, на білому світі, про мене пишеш. Діалогом між світами мене не здивуєш, дитинко. Мене вже давно нічим не здивуєш. Навіть тим, що я, виявляється, - поет. Поетом мене назвали аж у двадцятому столітті якісь учені мужі, віднайшовши в мого далекого нащадка, настоятеля Замкової церкви в Ніжині два зшитки моїх опусів – трудів денних і нощних. Насправді тих зшитків було кількадесят, і то було моє баловство, дитинко, лише забавлянка. Бо в своєму земному житті я служив не поезії, а церкві й людям. Вважав, що цим самим служу Богу. Там, на землі, чимало таких самовпевнених небораків, які гадають, що Божу прихильність можна заслужити, відвідуючи по неділях церкву. Ні, дитинко. Дорога до церкви й дорога бо Бога – це не одна й та ж дорога.
Я наперед обіцяю, що повчати тебе не буду. Просто лишайся з Богом, дитинко. І пиши. Пиши що ти любиш, чого не любиш. Мені легше буде збагнути хто ти така. Пиши».
ЛИСТИ В ДАЛЕКО
«Ви такий чемний, владико, що аж страшно. Відразу й відповіли на мого дурнуватого листа. Доброго дня Вам! У нас тут осінь. Це моя улюблена пора. Дивна цьогоріч осінь, владико. Дощі лили майже місяць. А потім наче схаменулися. Наче небу сльози хтось утер. І ниньки така краса навколо! Ну така краса, що споглядаєш її й думаєш: осінь взяла реванш. Красиве все, владико: небо, хмари, дерева, навіть повітря здається красивим. За моїм вікном – жовтава прозелень. Щемно так посміхається. І хоч ниньки ніде нічого й не шелесне, мені вчувається подих осені, наповнений її словами: «Милуйтеся мною, поки я добра. Дозволяю навіть полюбити мене». І звучить, як тиха рапсодія. Як передвечірній ноктюрн. А для серця – як холодне тепло... Стоять дерева, як прочани... Наповнені глибоким внутрішнім змістом... Спостерігаю, владико, політ, тобто відліт до землі каштанового, липового й берестового листя... Глибоко естетизоване земне тяжіння... Воно притягує й притягує до себе жовтогаряче, червонясте й черлене листя... Дивовижне свято падіння... Танець осені... Запрошення в осінь... Меланхолія прощання...
Отож Ви зрозуміли, владико, щó я люблю. Так, я люблю осінь. Я її дуже люблю. Аж задихаюсь інколи од її краси, бо немає в моєму оточенні хоча би однієї людини – осінофіла, з ким могла б я поділитися часточкою своїх пейзажних почуттів.
А тепер, як Ви й просили, – чого я не люблю. Ой, владико, тримайтеся!
Скільки й живу, не люблю запаху чужої юшки. Живу ж у хрущовці, тому цей запах часто мені доводиться винюхувати по стояку... не люблю чужих голосів і тупотіння ніг у себе над головою... не люблю голосного реготу впереміж із матюхами... не люблю сюсюкання щасливої бабусі, коли вона приходить у гості до внучка Кірюші: «Ой ти мой маленькій!!! Ой ти мой сладєнькій!!! Ой ти мой харошенькій!!! Ой ти моя крохотулєчка!!! Ой ти моя прєлєсть!!! Ой ти моя кісанька!!! Ой ти моя ласточка!!! Ой ти мой заєнька!!! Ой ти мойо солнишко!!!»... і так годинами... та ще й другим академічним альтом Іріни Архіповой там же ж, у мене над головою... я не люблю, коли Кірюша цього не витримує й починає істеричити... я взагалі не люблю, коли дітей одибілюють: наприклад, отак: пошлі погуляєм... тюп-тюп-тюп-тюп-тюп-тюп-тюп... я не люблю п'яних жінок... і чоловіків п'яних також не люблю та ще й із самого ранку... я не люблю слова «чєкушка»... не люблю чоловічої істерики... та й жіночої теж... я не люблю слухати що в кого болить, на що саме не вистачає грошей... я не люблю нічим не зіпсованих людських фізіономій, навіть інтелектом... я не люблю причепливих поглядів у мій бік, особливо, коли я в церкві... не люблю попів-бізнесменів... не люблю, коли на мене кашляють, чхають чи позіхають, не прикриваючи ротяки... не люблю, коли на питання «Як відпочивалося?» відповідають: «Харашо. Кормілі пять раз в дєнь»... я не люблю святково одягнених жінок, коли вони кудись біжать (на високих каблуках)... я взагалі не люблю високих каблуків... не люблю яскравих помад на вустах українських громадянок та ще й не в тон... я не люблю синтетичної білизни... я взагалі не люблю ніякого одягу із синтетики... я не люблю відповідати на очевидні питання: «На роботу йдеш?» або ще краще – «Знову розповніла кілограмів на п'ять?»... не люблю всього напоказ, в тім числі й зімітованої інтелігентності... не люблю грибних поетів з їхніми жіночими римами «роза-бєрьоза» та назвами поетичних збірок «Шила шиншила»... я не люблю розмов по мобілках на всю маршрутку... не люблю, коли біжать за маршруткою і в стилі Паніковського волають: «Возьмітє мєня!!! Я хароший!!!», хоча за півхвилини буде наступна маршрутка... я не люблю пронизливих кондукторських голосів у тих маршрутках... не люблю громадської думки... я не люблю суворих жіночих облич від побачених цін на торгових рядах чи в супермаркетах... не люблю чорних брів, намальованих таким же чорним олівцем на тих обличчях... не люблю всього умовно українського, особливо політики з її політиками... не люблю запаху немитих людських тіл і дешевих дезодорантів та антипреспірантів... не люблю тоненьких рівчачків чорної пилюки на спітнілих шиях українських громадянок... я не люблю підозріло-кагебістських поглядів українських жінок, коли вони, вчепившись у своїх законних чоловіків, ведуть їх під руку... не люблю порепаних п'ят, недоглянутих вух, нігтів і ліктів... я не люблю всіх, хто взувається в гумові турецькі шльопанці зеленого, фіолетового, рожевого та іншоколірного забарвлення... я не люблю розумних дуреп і придурків розумних теж не люблю... не люблю наносної праведності й святості, а також вибіркової принциповості та об'єктивності... я не люблю вислуховувати як було при Союзі... я не люблю намісників Бога на землі...
Виходить так, владико, що я – людиноненависниця...
На цьому й прощавайте. Так-так, не до побачення, а прощавайте, бо все одно після цього Ви мені більше не напишете.
P.S. А може, владико, я типова соціопатка? Га? Як Ви думаєте?».
8.
- Ой Уляно-Улянό, в тебе в хаті поганó! – часто підсміювалися із шебушної Уляни кому не лінь на Кручі. Бо в її хаті й справді срач стояв несусвітній.
- Як підмажу-підведу, буде в хаті до ладу! – знаходила швидку відповідь Уляна.
- Коли вже ти, бабо, підмажеш та підведеш? – питав її малий Іван.
- Для цього, Йванку, Паска буде! – радісно обіцяла баба.
І справді, кожної весни наставала Паска, і перед кожним Великоднем Уляна починала давати лад і в хаті, й знадвору. Одного разу в чистий четвер помазала зокола хату. Та як линув дощ! Стіною! Усі хати на кутку дощ пообмивав: були крейдяні – стали глиняні. А Уляниної – не зайняв. Бо поки він ішов, Уляна перед іконами навколішки стояла, Бога просила: «Пошли, Божечку, рівненького дощику! Рівненького, Божечку! Бо я тільки що хату обмазала!». Бог любив Уляну.
Пащекувала Круча: «Вона щось знає». А ще ротатіші казали про неї: «І Богу свічка, й рогатому кочерга». Бо Уляна шептала й робила, а ще - одробляла, знала замовляння од болю, од кровотечі, од суперниць і злих сусідок, вміла замовляти навіть дощ і вітер. Колись давно розгорілася на Кручі велика пожежа. Відразу із десяток хат горіло. Бо вітер дув несамовито й від хати до хати вогонь розносив. Люди бігали, голосили, тарабанили порожніми відрами, вода з яких до вогню навіть не долітала. Горіла Круча, аж гоготіла! А люди своїм криком і плачами, здавалося, ще більше пожежу розпалювали. Коли до Уляниного обійстя три хати лишилось незайнятими, вийшла вона на поріг, руки вгору підняла й щось заговорила. Протяжно так, із завиваннями й нікому незрозумілими словами. І вітер враз істих. Вогонь перестав розноситися Кручею. Пожежу загасили, черпаючи воду прямо з Остра й живим ланцюгом передаючи повні відра.
- Що ти казала тоді? – допитувався Йванко бабу.
- Коли?
- Коли хати горіли.
- Які хати?
- Оті!
- І правда, горіляччя одне стоїть, - з бабиних очей наче спала невидима полуда. – А димовище!..
- То що ти казала?
- Нічого я не казала...
Вся Круча гомоніла-балакала й дітям своїм переказувала, а діти – внукам про те як Уляна тоді вітер одвернула.
А Уляні й нічого. Ні сном-ні духом начебто про це... Отака була Уляна.
Інколи для блиску в очах Уляна попивала вишневу наливку. І тоді ставала ще веселішою. Щось як скаже та скаже! Для Іванка то була ціла розвага – бабина говірка:
- Запліт язикається!
Або ще краще:
- Шо? Га? В сраці нога! Подивись – онно й друга! – жартувала, напробувавшись тої наливки. А ще знала чим похизуватися перед Іванком: - Що у пана в роті, те в мене вже в сраці! (баба куховарила в далеких родичів полковників Золотаренків). Коли ж Іванко губив свої онучі, а їх він часто губив, і питав бабу:
- Де мої онучі?, - баба радісно відповідала:
- Срака з'їла і на тебе нахвалялася!!!
Баба навіть лаялася весело. Лаялася ж вона лише з Радмілою, сусідкою через обніжок, і, на жаль, більше ні з ким не лаялась. Для Йванка на жаль. Бо він знав, що під кінець лайки, коли його баба весело засичить крізь зуби: «Згинь, сатано!!! На свій здих! На свою погибель!», Радміла обов'язково заплаче, - жалібно так і гірко-гірко. Йванкові од того плачу й собі хотілося плакати. Шкода йому було Радмілу. Навіть винним себе в чомусь почував, коли вона починала плакати...
Радміла була довга й розпатлана. А ще вона була полька. Тому вимагала, щоб сусіди казали на неї «пані». Тільки щó не по-її, погрожувала тяжкою карою:
- Поставлю в церкві свічку д'горі дригом!
Або - ще тяжчою:
- Поставлю свічку д'горі раком!
- Постав-постав! – весело дозволяла Уляна. – Ще й сама над тією свічкою раком стань!
- Я – пані, холопко! – нагадувала Радміла про свій статус.
- Пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб! – під'южувала Радмілу баба Уляна. – Пани! На трьох одні штани! Бариня-баринюха! Сама сере, сама й нюха!!!
І починалося!
- Чвора горохова!
- Товпига вонюча!
- Помийниця одворотна!
- Кугутка пранцювата!
- Триндичиха затьопана!
- Задрипанка смердюча!
- Лякачка чортова!
- Чучундра ковἀна!
- Свинюка отакаяводички!
- Ринджигло ляське!
- Гнида прицюцькувата!
- Шерепа зачухана!
- Гуптя чорнорота!
- Бздюха конопляна!
- Мармизя неоковирна!..
Сусідоньки пащекують. Пащекують сусідоньки, аж гай шумить. Не заважайте їм...
Вся Круча замовкала, бо вслухалася, як у дивовижну музику, як у щось витончене, найближче й найрідніше, - у щирість двох сусідок. А Йванко знав: скоро все закінчиться гіркими сльозами Радміли, а баба Уляна від цього ще й голосно зарегоче. Жаль йому було Радмілу, дуже жаль. Бо баба не вміла так плакати, та й ніяк не вміла, а Радміла вміла... Після однієї такої сварки в Радміли раптом усе попухло в роті. Запух увесь рот! Заціпило Радмілу тижнів на два. Баба Уляна почала давати їй різних трав, щоб Радміла тії трἀви заварила й рота пополоскала. Бо ні з ким же лаятись. Але Радміла злякалася: вирішила, що Уляна хоче її отруїти. Й не взяла тих трав – ні ромашки, ні кропиви, ні подорожника. І в її роті все попухло ще більше. Цілих два тижні Радміла навіть із хати не виходила. Заціпило Радмілу. Йванкові ще більше стало її шкода. Відчував себе у чомусь винним. Бо в баби ніде нічого не попухло, а в Радміли попухло... А коли відпухло, і Радміла, довга й розпатлана, сварки відновила, Йванкові аж полегшало...
Колись Іванко чув крізь сон, як баба над ним, сплячим, молиться. Чи спав він тоді, чи не спав, він і сам не знає, бо жаром горів усю ніч: чи хто зурочив, чи пристрів, чи порчу навів, чи мо' од того, що в ополонку на Острі шубовснув удень із Хведьком-халамидником сусідським*... А баба молилася так: «Храни, Господь, моє дитя, я так Тебе прошу, благаю, бо щастя більшого не знаю: моє дитя – Твоє дитя. Во ім'я Отця і Сина, і Духа Святого». І так ото аж тричі. Іванкові було приємно. Тому й прикинувся ще більше сплячим.
Своїх дітей в Уляни зроду не було. Колись дуже давно, ще дівкою, приготувала Уляна собі придане: рушників, простирадл, сорочок навишивала. Вишила й весільну сорочку... А коли одного разу перебирала скриню**, з розпачем виявила аж чотири дірки на тій сорочці. Чи миша якось пробралася та поточила тую сорочку, чи лиха личина зна', де ті дірки взялися.
- Ой, дитино, недобрий то знак... - тихо заголосила Улянина мати. –Коли станеш заміжньою, цілих чотири роки в тебе дітей не буде!..
Уляна пішла заміж на діти. Аж на четверо одразу. Ото тобі й знак! За Халдея заміж пішла. Удівця.
- Який Халдей, такі й халдеєнята, - відраджувала Уляну вся Круча. Бо Халдей був скупий, хитрий і воняв телячою, конячою й свинячою шкірою. Шорником був Халдей. А ще шив чоботи тільки для майновитих людей: купцям, заможним міщанам і навіть зятеві самого полковника Вишлі. Той полковник був ніжинським війтом. «Видно пана по халяві», - так у Ніжині балакали насправді не про якогось пана, а про Халдея, який знав ціну й собі, й своїм чоботям. Усім трьом синам – Давиду, Симону й Сильвестру - Халдей передав чоботарське ремесло: «Ремісник – це улюбленець Бога», - учив їх. Як трохи підросли, забрав їх із собою якийсь проїжджий цеховий майстер аж із Умані. Там вони й прижилися. Кажуть, золоті в них руки. Бо поки жили при батькові, встиг він їх навчити найголовнішої науки: «Хочете шити? Спочатку вузлика зав'яжіть». Батькова наука пішла всім трьом у руку. Бо з ремісницької тая наука переросла в життєву.
А Лукерка, найменшенька, батькова мазунка, все хати трималася. Та не втрималась. Рано почала на хлопців поглядать, а вони – на неї. Як мухи на мед...
- А бодай мені не дожить до того дня, коли ти в пелені принесеш! – як наврочив колись Халдей. Лукерка, що в свої п'ятнадцять літ додому почала приходити аж під ранок, мляво огризалась:
- І таке ви, тату, скажете...
...Халдей помер не від старості. Вимочував три телячі шкіри на Острі та одна вислизнула якось із рук, пішла за водою... Поки її діставав, намок, як хлющ... А діло було вже аж перед Димитрія Солунського***... Простудився... Покашляв-покашляв із тиждень сухим аж свистячим кашлем та й Богу душу віддав. Не діждався-таки якогось байстрючати од Лукерки. Наплодила вона всіх дітей, будучи пошлюбленою з Матвієм Величковським – сусідом через чотири хати. Тоді прийнято було заміж ходити й женитися тільки на своєму кутку.
Уляна, мачуха Лукерчина, не дуже й хотіла того Матвія: такий слабий, такий негодний та ще й злидні злиднями поганяють... Та по-її не вийшло. Бо Лукерка вже затяжілою ходила. Доходилась... Хоча й не без копійки за душею. Халдеєві грошики, про які його доня знала, тільки не знала де вони – чи прикопані мачухою десь у вишняку, чи за якоюсь кроквою на горищі спочивають, чи бозна й де, – гріли їй душу, додавали поважності у власних очах.
А очі в Лукерки були красивими...
______
*Носити таке ім’я мають право не лише винниченківські персонажі.
**Старожитній предмет побуту з функціональним призначенням сучасного комоду.
***День пам’яті великомученика Димитрія Солунського православними святкується 8 листопада (за старим стилем – 26 жовтня).
9.
Друга Йванкова баба – Ївга – була мовчазна й сувора. І в хаті в неї завше було напівтемно й суворо. Всі ікони з покуті й зі стін дивилися на Йванка бабиними очима – строго так, навіть без натяку на ласку та милість. Суворо блимала лампадка біля ікони Пантелеймона-цілителя. Григорій-чудотворець грізно поглядав на Йванка з-під насуплених брів. Варвара-великомучениця наче прикликала до себе: «Ану підійди ближче, я тебе кропивою шмагону! Лозиняки дам! Знатимеш як баби не слухатися!» Всі святі з найбільшої ікони, що висіла осторонь, мовби пророчили Йванкові: «В гієні огненній пектися будеш!!!» Один лиш Іван-предтеча співчутливо дивився на Йванка, так співчутливо, ніби знав щось наперед про нього. Бо, мабуть, таки знав. І мовчки промовляв майже забутим голосом батька: «Життя твоє, дитинко, як переорана нива... Переорана й людськими ногами перетоптана...». З людьми баба Ївга не розмовляла. Мабуть, розучилася, бо навчилася розмовляти з Богом. Іванко сам бачив. Чути майже й не чув, - нічого не второпав: баба тільки ворушила своїми синіми губами, пильно вдивляючися в ікони, яких у неї навішано було в хаті, хоч греблю гати. Баба ставала навколішки, довго й щиро хрестилася та все шепотіла синіми губами, - розмовляла з Богом, а потім знову ревно хрестилася. Хреститися – то була, мабуть, улюблена бабина справа. Бо хрестилася вона завжди й повсюди. При одній Іванковій згадці про бабу Уляну баба Ївга ревно хрестилася. Коли починала розпалювати піч, йшла доїти козу чи порати двох овечок з малими ягнятами, коли виходила кудись із двору, теж хрестилася. Коли з двору заходила в хату, - хрестилася. І навіть коли позіхала, хрестила свого роззявленого рота. Для чого ще й ротяку хрестити, малий Іванко не знав. Тому й запитав у баби про це:
-Чому, бабо, рота хрестите?
-Я тебе як чомну!!! – люто гаркнула баба. – Так чомну, що за своєю матусею й сестрицями повієшся!!! Й назад не повернешся!!!
Й Іванко втямив: не слід чомкати. Це питання є заборонене. А оскільки баба Ївга забороняла Йванкові все - бігати по хаті, просити їсти, гратися в гилки, ходити в лози, то хлоп'я врозуміло: діти – це ті люди, яким у с е заборонено. А ще баба Ївга лякала Йванка чорним котом. Звали його Яків. Баба так і казала:
- Ось як вилізе Яків із-під печі! Та як з'їсть тебе! Знатимеш тоді!!!
Яків у баби й справді жив під піччю. Того Якова Йванко ніколи не бачив, бо з-під печі звірюка вилазив тільки вночі, а вдень лишень світив ізвідти двома жахливими зелено-жовтими цятками. Інколи він з-під печі деренчав.
- То він так мурчить, - втішено слухала те деренчання баба Ївга. Для неї то була насолода.
Однієї глупої ночі Йванко, йдучи до вітру, узяв і наступив на Якова. Бо ніч була темна, а Яків – ще темніший. Не помітив – наступив. Яків дико закричав посеред ночі на всю хату. Баба сплигнула з печі й боляче Йванка відлупцювала. Тому й боявся після тої оказії бабиного кота. Через нього буває боляче. Йванко ж не знав, що бабі Ївзі тої ночі мутний сон снився. Ніби печеться вона в гієні огненній. І найбільший у пеклі чорт верещав: «Грійте Ївгу!!! Грійте!!! Не шкодуйте для Ївги смоли!!!». Від того вереску вона з жахом і проснулась! А на всю хату й справді – вереск! Коли спросоння збагнула, що то кіт кричить, як несамовита, накинулася в темноті на внученя своє:
- Ось тобі!!! Окаянне створіння!!! А бодай тебе!!! А щоб ти згинув і щез!!! А будь ти трижди розпрόклятий!!! А щоб тебе перва пуля не минула!!! – страх від пекельного сну Ївга вгаптувала в малого Йвана. А все через того Якова... Підперся під ноги...
У баби Ївги була не тільки важка рука, а й ще аж три любові. Перша любов – чхачка. З полотняного рушника висмикувала баба довгу цупку нитку, згортала її втроє, наслинювала, скручувала патичком й тикала собі в носа. То в одну ніздрю, то в другу. І чхала-чхала, чхала-чхала! О, то була ціла церемонія! Йванко із-за комина спостерігав як баба аж на лиці мінялася, коли затівала тую чхачку. Очі в баби соловіли, ставали туманенні, ніс червонів і розпухав.
- Аксі! – чомусь так у баби виходило «апчхи!», й Іванко не смів навіть пропищати «будьте здорові!», бо вже був навчений. Колись мав необережність побажати бабі найбільшого щастя – здоров'я... Три дні права сідниця боліла...
Друга бабина любов – то огірки. Кожного літа баба Ївга лікувалася... огірками. Так! Звичайними з городу огірками. Вона їх накришувала кружалками, багацько-багацько, поливала рижієвою олією й жерла як не в себе... Без хліба й солі... Всеньке літо. До останнього огірочка на своєму городі. А тоді ще й на сусідські поглядала. Красти не крала. Хіба що відщипувала їх з огудини, коли вона через обніжок на бабин город перелазила.
- На моїй землі – отож моє! – виправдально стверджувала баба.
А третя її любов - то квіти. Половина величезного Ївжиного подвір'я, весь садок і цілими латками город цвіли й пахли. Для квітів баба землі не економила. З'явилася диковинка в Ніжині – неземної краси квіточка. Цвіте кучерявим кущиком. Рясно-рясно. Картопля чи пантофля називається. Якось так. Подейкують, що сам Алєксій Тішайший – великий цар - ізвідкись завіз цю квіточку у Великоросію*. А звідки? Бозна. Навіть Йосипок Колотушка до кінця ще не розузнав. Мигалівський жид Абрамович, повернувшися з Петербурга (а їздить він туди за крамом чотирижди в рік. Шкіру, голки, дратву й навіть якусь пахущу воду звідти привозить), почав продавати картоплю чи пантофлю за великі гроші. Привіз він її звідти цілий клунок. У баби Ївги грошей не було, а нової квіточки страх як хотілось. То й виміняла вона в Абрамовича за ягня, а в придачу ще й півня два жовтуваті круглі плоди. Таких Іванко ще зроду не бачив. Принісши ті плоди додому, баба Ївга довго плакала: не за півнем, бо він тільки бився й курей погано топтав, а за безневинним ягням. Баба знала: на жидівську паску Абрамович те ягня заріже і зжере. Але ж і нової квіточки бабі страх як хотілось... Коли настало літо, два кущики тої диво-квіточки цвіли в баби під хатою, під передпічним вікном, аж до Спаса. А потім узялися смішними зеленими боруб'яхами - одцвіли. Восени викопала баба тую картоплю чи пантофлю аж піввідра і зраділа справдешньою радістю:
- Дасть Бог – перезимую й насаджу навесні цієї квіточки вже під усіма вікнами. Ото радості буде!
А потім настало Воздвиження**, і баба Ївга подалася на утреню до церкви аж на Магерки. Не сама, а з Іванком, якого чіпко тримала за рученя, ніби він збирався кудись утікати. А Йванко якраз і не збирався нікуди втікати, йому навіть цікаво було: що воно таке – церква? В чотири рочки вперше про це дізнався. Це велика хата, де горить багацько свічок, од яких стільки світла ллється, наче в баби Уляни клуня із сіном загорілась. А ще в церкві багацько ікон – і великих, і менших, встократ більше, ніж у баби Ївги вдома. Ікон було так багацько, що хлопець аж розгубився: не знав, на якій із них зупинити свої оченята. І тоді вирішив дивитися на найчервонішу – там Божа Мати з малим Ісусом***. І обоє приязно посміхаються. Це Іванкові сподобалось. Так і простояв усю службу, не відводячи погляду од тої червоної ікони. Може, й не кліпаючи. А коли йшли із церкви додому, не втримався і чомнув у баби:
- Чому він посміхається?
- Хто?
- Малий Ісусик.
- Бо ще не зна' для чого його мати на світ народила.
- А для чого?
- Для страждань.
- А ти мого тата теж для страждань народила?
- Для страждань, - відразу й погодилась баба. - Царство йому небесне. Нехай йому там буде легше, ніж було тут...
- А мене моя матуся?.. теж для страждань?..
На це питання баба відповіла мовчанкою. Бо й так багато сказала.
______
*Свідома авторська історична помилка. Насправді картопля в Ніжин завезена у ХVІІІ столітті.
**Вересневе церковне православне свято.
***Мабуть, то був список ікони Почаївської Богородиці. Ця ікона витримана в червоних тонах.
10.
Той, хто шукає істину, інколи змушений періодично відволікатися від цього процесу та шукати ще й шматок хліба. Така реальність із її очевидними суперечностями. До реальності взагалі-то краще не звикати. Але куди від неї подінешся? Де сховаєшся? Тому – «битійо опрєдєляєт сознаніє», як сказав класик*. Типологічно схожа із цією інша фраза анонімного походження – «Казніть нєльзя поміловать». Катувати чи милувати? Ось у чому питання. Але тільки не для галі пірхун. Для галі – лише катувати. Бо в галі – важка рука. Нею вона пишається і вважає її одним із найбільших своїх достоїнств. Так вона й заявила, утверджуючись на посаді нової шефині кафедри української літератури. галя щойно прилетіла з Америки. Не сама прилетіла, а з американським синдромом. галя відбула там рік стажування, і це вже вдруге ( по цілому рокові - двічі!) та дещо американізувалася. «Оооооєєєєєссс!!!» і «ваувввв!!!!» - найуживаніші галині словесні прикмети. А ще – «о'кей!» і «вері вел!!». І чомусь – кацапське «чюдєсно!».
Слухаючи галину тріскотню про її вселенські успіхи на терені великої науки (відвідування американської бібліотеки та архіву, участь у науковій конференції, підготовка й показ такої-то презентації, читання таких-то й таких-то лекцій у такому-то університеті...), блаженна думає про інше: «Що я тут роблю? І чому так довго немає відповіді на лист у Далеко? Невже й справді не відпише мій друг? Але повинен відписати, - другом же називається».
Прийшовши з роботи додому й відкривши уявну пошту, аж зраділа: є!
ЛИСТИ З ДАЛЕКА
«Мир тобі, дитинко! Твоє несприйняття галі може перерости у щось більше. Це твоя особиста справа, звичайно, але як друг я повинен тебе про це попередити. Так, може вона, як і всі люди, в дечому недосконала. В своєму гіперегоїзмі, наприклад. Чи холеричності своєї натури. Чи імперативній хворості. Але це ще не привід демонструвати свою неповагу до колеги. Перед Богом, дитинко, всі рівні. І Бог усіх любить. галя – глибоко нещасна людина, і ти це знаєш. Їй постійно не вистачає людської поваги, любові, прихильності. Весь світ для неї не такий. І так буде завше. Бо вся справа в о д н і й людині. Нема в галиному житті однієї-єдиної людини, яка б їй сказала прості слова: «Я тебе кохаю». Та чи й буде? То де ж твоє християнське терпіння й милосердя?
Будь мудрішою, дитинко. Втім, я обіцяв тебе нічому не повчати. Але все одно будь мудрішою».
ЛИСТИ В ДАЛЕКО
«Привіт, владико! Я й без Вас знаю, що галю треба любити, терпіти й прощати. Я це знаю до глибини душі, владико. І до сьогодні я власне тільки цим і займалась, владико: любила, терпіла й прощала. Але я недосконала людина, владико. Я не можу безмежно тільки те й робити, що любити, терпіти й прощати. Тому що безмежно – це вже щось занадто, владико. Я так не можу. Пояснюю чому. Коли галя ще тільки збиралася відлітати в тую Америку, її найближча подруга на ймення п'ятниця (не справжнє ймення, владико. Пояснювати колоритне ймення не відважуюсь, бо за цим стоїть дещо аморальний контекст, а я ж Вас таки поважаю) поблагословила її: «Лети! Влаштовуй там своє особисте життя! Вагітній! І прилітай назад із дитиною! Хоча би в животі!!! А якщо вдасться кращий варіант, - лишайся там назавжди!!! Хоч за ковбоя! Хоч за негра! Яка різниця? Головне – громадянство! Або хоч вид на нього!!!» Це благословення, владико, наступного дня стало відомим у ректораті. Хто ж, як не вірні подруги, є найперші зрадниці? Ректор, не довго думавши, запитав проректора з наукової роботи: «З якою метою галя летить у Америку? Вирішувати свої власні проблеми? Ставки не дам! Лише чверть ставки на час стажування!» По нашій кафедрі зрἰзали цілу ставку, владико. Зрізати зрізали, а коли галя прилетіла, - ставки тієї не повернули. Пахаємо зараз, як раби на галерах, на 0,6, а кому повезло, - на 0,7 викладацької ставки. І на всіх язиках все мовчить... А галя прилетіла, на правах шефині сама собі ставку призначила, бо своя ж рука – владика, а нам – рештки. Начебто в нас життєві потреби менші чи дітей своїх не треба годувать. Капець, владико. Повний капець. І це не перший раз, владико. Постійно за галю її навантаження тягнемо, бо вона все по світах літає: то конференції, то стажування, то ще якісь галині звершення на ниві великої науки. А нам що від цього? Хіба що зайвий геморой. На цьому й прощавайте».
ЛИСТИ З ДАЛЕКА
«Мир тобі, дитинко. Здається мені, ти занадто заземлена й заякорена в земній суєті. Думай про Нагірне, дитинко, про Нагірне, і все в тебе буде добре. Цілую тебе і в чоло, і в ланіти, і в зраки».
Прибігши аж під вечір з роботи додому, забронзовіла галя пірхун довго й задоволено дивилася на себе в дзеркало. Найкрасивіша. Найрозумніша. Найдосконаліша. І взагалі найідеальніша! І найгеніальніша!!! День удався. Вона вже не проста кафедралка, а завкафедрою. Тремтіть і бійтесь! Бійтесь і тремтіть! Усі без винятків, хто свідомо чи несвідомо, вольно чи невольно, словом чи ділом , поглядом чи думкою хоч колись хоч якось та чимось образив галю! (галя – доморощена: майже всі викладачі кафедри колись її вчили). Такими на кафедрі були всі. А блаженна, звичайно, в найпершу чергу.
Час розплати настав!!! Усєх – к ногтю!!! У новому статусі - всіх підім'яти під себе!!! Всіх зробити залежними!!! Від своєї посади! Від свого характеру! Від свого настрою! Будете кланятись мені всі!!! Низько!!! Тому всім сьогодні галя сказала коротко й ясно:
- У мене й надалі буде важка рука!!!**
Але розпочинати слід не з блаженної...
А з кого? Це знає тільки галя пірхун.
- Прийди до мене. – Таким був галин дзвінок до зіни. Через хвилину зіна була на порозі (мешкають обидві у викладацькій малосімейці).
- Твоє завдання зараз – створювати образ нового завідувача кафедри. Образ вимогливого, інтелектуально потужного, сучасного керівника, для якого наука – це те, що в крові! – остання півфраза прозвучала аж менструально. – Зрозуміла?
- Не дуже.
- Тоді даю підказку. Я проґуґлила деякі фрагменти твоєї кандидатської. Ось вони! – і галя війнула опахалом із роздруківки перед зіниним носом: - І про кардіоцентризм, і про ніцшеанську теорію мертвого бога, і Фройд во всєй красє, і ще дещо...
- Я все зрозуміла.
- От і добре. Іди працюй... І щодо блаженної...
- Я все зрозуміла.
- Чюдєсно.
_______
*Відома фраза Карла Маркса.
**Бідна-бідна галя! У свої сорок років вона навіть не підозрювала, що важка рука – це лише ознака дурної голови.
11.
Про таких, як галя пірхун, та ще й доморощених, взагалі-то кажуть по-просторічному: росло, росло – виросло. Маленька, (півтораметрового зросту), чорнявенька, метушлива, мстива, підла-підла та ще й жадібна, з абсолютно гнилою енергетикою. Кожне засідання кафедри галя розпочинала так: «Шановні колеги!!! Наразі ситуація драматична, щоб не сказати трагічна!!!»... І далі під свою філософему підставляла що завгодно – і все підходило!.. галі інколи в житті буває добре. Але тільки тоді, коли іншим погано. Бо галя така. Непередбачувана й безпощадна. А як ви хотіли? Тільки так і можна чогось досягти! А як ви думали?
На тому, що галя справді виросла, наголошував неодноразово попередній шеф професор Герасимчук, тоді ще очолюючи кафедру:
- Дівчинка виросла, - казав він. – Дівчинку час у люди відпустити.
«У люди» професорською мовою означало забезпечити галю робочим місцем десь у Києві, найкраще - в Інституті літератури імені Шевченка. Але галю туди не брали. Тобто брали, але не брали. На 0/4 ставки взяли, але відпрацьовувати її треба було, як на 1,5 хоча би. І галя відпрацьовувала! Але то деталі. Про них – потім. При нагоді й при потребі.
- Дівчинка виросла, - як мантри, повторював професор Герасимчук, коли кафедральні обставини все частіше заганяли його в роль арбітра. То над галею вчинили інтелектуальну крадіжку, то анонімки на її хабарництво надійшли, то ще щось... Бажаючи їй тільки добра, професор Герасимчук на одному із засідань кафедри урочисто об'явив:
- Урізали по кафедрі цілу ставку. Докторантів наказали відпустити у вільне плавання. – Виразний погляд у галин бік шеф підкріпив ще жорсткішою інформацією: - Немає звідки взяти навіть 0,1 ставки для вас.
На фоні могильної кафедральної тиші обізвалася тоді блаженна:
- Але ж є таке поняття як моральні зобов'язання. І ніхто їх не відміняв. Віддаю свої 0,1 ставки - фольклорну практику - нашій докторантці.
Після того історичного засідання кафедри сама докторантка зрефлексувала дослівно так:
- Хотіла б я бачити його (професора Герасимчука – авт.) на своєму місці! Щоб він теж попрацював на 0,1!!!
Коли галя пірхун уперше полетіла стажуватися до Америки, всі члени й членкині кафедри полегшено зітхнули: нарешті! На весь навчальний рік спокій і тиша на кафедрі гарантовані. «Лети, галю!», «галю, лети!», «Попутнього вітру, галю!», «Ти, галю, тільки лети!» - в суголоссі кафедральних благословенних думок прочитувалася головна спільна ідея: любити й переварювати галю бажано на відстані. Дистанційна любов має свої очевидні переваги. галина кафедральна нянька зіна кровпивчук, довга й завжди розпатлана, з великої радості перехрестилася правим коліном:
- Святий Божечку! Царице-небеснице!!! Допоможіть галі там, за океаном, затриматись якомога надовше! Бережіть її й стережіть! Своєчасно її харчуйте. Вислуховуйте хоч половину її претензій до всього світу. Лікуйте їй печінку та інші органи. Особливу увагу зверніть на мігрень. Одним словом, старанно витирайте їй шмарклі. Бо я тут уже стомилася...
Довга й розпатлана зіна через кожних два-три дні відповідально інформувала всю кафедру про галю в статусі american qirl. Уся кафедра жила галиними звершеннями за океаном. У зіниній інтерпретації це були неперевершено прочитані лекції й проведені семінари, а також – презентації, конференції, майстер-класи*, кропітка праця в архівах, бібліотеках, читальних залах... Уся кафедра раділа тихою радістю, коли галі пірхун нарешті зустрівся там, на Ньюйоркщині, її милий друг**. А ще вся кафедра, зціпивши зуби, мовчки тягла галине навантаження... Творчо, вперто, натхненно, наполегливо. І гіперальтруїстично.
На фоні складних життєвих обставин зіна взяла й захворіла. Хвору зіну весь факультет почав підтримувати і морально, й матеріально, - хто як міг. галя – лише емоційно, надсилаючи на кафедральний імейл: «Ти тільки не вмирай!!! Чуєш? Тільки не вмирай!!!». На зінину операцію по видаленню нирки блаженна почала збирати гроші. Ніхто її про це не просив, тим більше – не наказував. Яка їй сеча тоді в голову стукнула? Набагато пізніше, начитавшися Конта, Соловйова, Міллера й Кіллея***, їй аж увіччю розвидниться: альтруїзм споконвіків межує з ідіотизмом****. Так завше було... Так завше й буде... На рівні побутової свідомості альтруїзм та ідіотизм – часто синоніми у своїх реальних проявах. Але тоді блаженній було не до філософських заморочок. Тоді треба було спасати зіну! Бо в зіни – малолітній син, і її жіноча доля, як і в блаженної, не дуже щаслива. І взагалі зіна – її подруга! (Вісімнадцять років зіна сумлінно грала цю роль. І жодного разу за всі 18 р. не схибила. Оце ефективність дії «системи ролей»! Оце акторська витримка!***** Сам великий Станіславський заціпився б і не вигукнув би своє знамените: «Не верю!»).
Блаженна тії гроші збирала правдами й неправдами. Неправдами виходило набагато ефективніше й більше, ніж правдами. Бо правдами що ж? Усього дві своїх викладацькі ставки, випрошених у ректора за написаною заявою: «Прошу виділити мені матеріальну допомогу». На тую заяву ректор довго й підозріло дивився, але мат. допомогу таки виділив. Чи повірив, чи ні, що то для зіни, - історія про це замовчує. Так співпало в часі, що в студентів-заочників на носі були випускні державні іспити. зіну вони (заочники) чекали з лікарняного в якості членкині державної комісії. Для більшості заочників скласти екзамени означало (-чає) заплатити свої кровні за поставлені заповітні позитивні оцінки. І вони для швидшого одужання зіни, попередньо іздзвонившися з нею, передавали через блаженну товстенькі естетично оформлені листівки-конверти, на яких щирою мовою було написано або «От всей души», або «С уважением», або «Желаем крепкого здоровья!». Бо й за діагностику платити треба, й за повторні аналізи – теж. Не кажучи вже про дорогі медикаменти та віддяки-хабарі лікарям, медсестрам і санітаркам (зіну лікували в Києві)... Михлик, тодішній зінин благовірний, що роками ніде не працював, отримуючи від блаженної «порціями» кілька разів по кілька тисяч грн., тільки й устигав повторювати, як мантри, схвильовано дихаючи застояним перегаром:
- Це навіть дуже доречно.
- Авжеж. – Відповідала йому блаженна і, враховуючи всю мерзенність ситуації (все ж таки він, Михлик, відповідальний за їхній сімейний бюджет та його поповнення, а не вона, блаженна), додавала: – Сука ти в ботах. – Подумки додавала, звичайно. Але виправдання у власних очах все одно від цього чомусь не з'являлося... Альтруїзм завше межує з ідіотизмом. зіна, повернувшися з лікарні, влаштувала блаженній шокову терапію. В який спосіб? У найпростіший. Знаючи, що все геніальне – просте, зіна кількаразово щодня п р о с т о вигукувала, пильно дивлячись колегам у очі: «Я ще жива!!!!!» Блаженна не знала як на це реагувати. Як і інші кафедрали. Що із цього приводу вони думали, - Бог святий знає. Блаженна ж думала: «Мабуть, із неї ще не весь наркоз вийшов». Ніхто ж навіть не підозрював, що зіна так усім каже: «Дякую за підтримку». Із зіною завше все непросто. Бо особистість вона така. Тіпа непроста!
- Підтримай Пташку****** на державному екзамені! За неї хвилюється один чиновник із облдержадміністрації. Постав їй надзвичайно бажану трійку! – вважаючи, що має моральне право на таку просьбу, без ніякого «будь ласка» озвучила блаженна свою чолобитну перед зіною.
- Та звичайно. Без проблем. Ти могла б про це й не просити, а просто поставити мене перед фактом,- була зінина відповідь. І вліпила Пташці «незадовільно». Ну кіно!
Все на світі має свій кінець. Перше галине стажування в Америці – також. Прилетівши із Ньюйоркщини, галя обдарувала всіх на кафедрі дорогоцінними секонд-хендівськими американськими футболками із чудними надписами і спереду, і ззаду: «Opinions are like armpits. Everyone has two of them and they stink most of the time», «Why I can't efford to be a bad boy?». Блаженній попався такий: «Wish you to have long and safe sex*******» . Ну кіно...
галя в іпостасі щедрої душі обдарувала всіх колег ще й рекламними буклетиками, на яких був зафіксований шматочок земного американського раю: фешенебельний у два поверхи котеджик, до якого вела асфальтована алейка з підсвіткою в два ряди. Скромненько, але чистенько. Текст під усім цим добром інформував про те, що будівельна фірма така-то цінує потреби замовника понад усе. Фірма зводить і здає під ключ будь-які приміщення, крім приміщень ресторанного типу. Ну ще раз кіно...
А ще галя пригостила пряниками з повидлом, грушами й кишмишем усіх кафедралів і два місяці після цього на кафедру не заходила. Але то вже було не кіно. То був трагіфарс. У старійшини кафедри з апостольським іменем Петро був черговий ювілей – чи 70, чи 75 рочків стукнуло. Він накрив кафедральну «поляну» – два зсунутих докупи письмових столи, а його всі вітали-вітали, бажали-бажали... Аж раптом посеред цього святкового дійства галя різко піднімається й урочисто заявляє:
- Шановні колеги! Дякую за щире товариство! Але мені треба йти!
Ну, треба – значить треба. зіна за галею ще й двері на ключ завбачливо зачинила. А потім підсіла до блаженної й на правах старої подруги схвильовано зашепотіла:
- Ти пряники їла?
- Так. Шматочок.
- А груші їла?
- Так. Шматочок... А в чому справа?
- А кишмиш їла?
- Ні!!! У мене від нього метеоризм!!! У чому справа??? Воно що? Все отруєне?
- Воно все - від галі.
- ???
- !!!
Ну кіно. Тобто трагіфарс. Фу та й більше нічого...
Цілісіньких два місяці після тієї «поляни» галя чомусь на кафедру не заходила. Колег та колежанок демонстративно не помічала. Гнів великий поклала. Колеги й колежанки ніяково здвигували плечима: якби ж знаття... То й галю хоча б із чимось привітали...
________
*галя при якійсь американській християнській церковці (по-нашому: секта) готувала два види українського народного борщу: один із м’ясом, а інший – овочевий. І вареники із сиром. Американські прихожани та захожани дякували галі за добре зроблену роботу. І добавки просили.
**Росіянин за походженням. На жаль, його прізвище було, мабуть, Матросов. Бо він галю поматросіл – і бросіл.
***Філософи, які детально займалися теорією альтруїзму.
****І не питайте чому світ такий жорстокий. Нікому з потенційних альтруїстів не хочеться бути сприйнятим за ідіота.
*****Для будь-якого соціального хамелеона це звичні речі.
******Тут: не орнітологічна істота, а милозвучне прізвище.
*******На той історичний час галя справді недосконало знала англійську мову, що й позначилося на розмірі її стипендії під час стажування. Тим розміром галя була вельми невдоволена.
12.
На Кручі сьогодні Покрова. Бо Покрова на всенькому білому світі. Справжня Покрова. Принаймні зранку. Шебушна Уляна вже разів із декілька* прикусує собі язика, щоб витерпіти - не лаятись із Радмілою: празник же таки. Радмілі од цього роздосадно: щό їй та православна Покрова? Радміла ж – полька. Та ще й пані.
Скучно Радмілі, скучно й Іванкові. Баба Уляна тільки мовчить, бо не лається, тому почалапав Іван до баби Ївги, - ще звечора обіцяла взяти його на утреню до церкви. Пообіцяти пообіцяла, а не взяла. За те, що зранку з'їв скоринку хліба.
- Пранці** б тебе з'їли!!! – гаркнула. – Сиди тепер дома!!! – І не взяла.
Там тієї й скоринки було... Хіба то скоринка? Півскориночки всього. Та баба, що й на спині, здавалось, мала очі, все побачила, переступивши сінешній поріг:
- Лиха личина!!! Я ж тебе причастити збиралася!!! Покрова ж сьогодні!!!
Іван і без баби знав, що сьогодні Покрова. Ще з учорашнього вечора знав. Бо, видоївши козу, баба поставила в погріб горнятко з молоком, навіть не занісши його до хати:
-Од гріха подалі, - сказала. Й не налила молока ні Йванкові, ні навіть котові Якову, який жив під піччю і якого баба любила більше за своє внученя, бо Яків ніякої шкоди ніколи не робив. На відміну від Іванка.
Сидить малий Іван посеред полу, в носі довбеться і якусь думу думає. Не взяла баба до церкви, то й не треба. Піду сам. Дорогу знаю. Устрибнув у бабині чуні, накинув на плечі якусь лахманину, довго клацав клямкою в сінешніх дверях, - сіни в баби відчинялися завжди важко. Відчинити відчинив, а зачинити як? Та хіба це так важливо для чотирирічного Йвана? Постоять і незачиненими, нічого з ними не станеться. Бо воно ж ото завжди так: Бог дає празник, а чорт – роботу...
- Ну, я пішов, - бозна кому сказав по-старечому, притуливши до одвірка бабин замашний ціпок*** - знак того, що вдома нікого немає. Баба Ївга завше так робить, коли з двору кудись іде. Притуляє баба ціпок, щоправда, до зачинених дверей. Навскіс так. Щоб далеко видно було. А потім – ще й перехрещує. Іванко теж на всяк випадок його перехрестив. Бабина наука. Дійшовши до хвіртки, ще й тричі плюнув через ліве плече, як завше робить інша баба – Уляна. Інша баба - інша наука.
У церкві й під церквою, що на Магерках, людей було так багацько, що Іван навіть не встигав з усіма здороватися. Всі були зодягнені ради Покрови в найкраще, - тому в повітрі пахло не тільки осінніми квітами, церковним ладаном, а й тонким сукном, пофарбованим у бузину полотном і, як здалося малому Йванові, ще й людськими хвастощами. Бо ненароком він начебто побачив самого себе збоку: в бабиних чунях на босу ногу, у вицвілих за літо штаненятах на шлейці та виношеній плюшевій куртці, в якій баба козу порає. І чуні як чуні, й штани як штани, і куртка як куртка. Але чи впустять його т а к о г о в церкву? – закралась Іванові думка, від якої він, рятуючись, не зайшов, а забіг до Храму Божого, заздалегідь будучи готовим, що його звідти виженуть.
- Драстуйте! Драстуйте! Драс... - святий Боже! Святий кріпкий! Святий безсмертний!.. Баба Ївга – як з-під землі. Побачила чи ні?.. Здається, ні. Саме до якоїсь ікони прикладається... Іванко за людськими спинами обійшов іздалеку свою бабу. Почали сповідатися. Чи й собі сповіднутися? Узнаю як воно... Не святі горшки ліплять... Заодно й гріхів позбудуся, -сьогодні ж скоринку з'їв. Баба сама колись казала, що піп так навчав: грішіть і кайтеся... Іван, не довго думавши, пристроївся на сповідь за багатьма-багатьма грішниками. Куди люди – туди й він. До священика розкаятися. Нема гріхів непрощених – є нерозкаяні. Якийсь дядько під церквою це щойно сказав. Іванкові сподобалось. Мо'той дядько розумний?
Баба Ївга ще звечора навчила його сповідатися. Що б батюшка не питав, відповідати треба однаково: «Грішний, батюшко. Каюсь».
Іванко завбачливо вичікує, поки баба Ївга разом з іншими грішниками протовпиться вперед, до того місця в церкві, де піп надрясником усіх накриває. Це він так про гріхи допитується...
- Як тебе звати, дитя? – чомусь ласкаво спитав у нього батюшка.
- Іван.
- Поцілуй хрест і поклади два пальці на святу Євангелію. Це перша твоя сповідь?
- Грішний, батюшко. Каюсь.
- Значить, перша. В чому ж ти грішний, дитя? Розказуй про гріхи свої.
- Не слухаюсь бабу Ївгу. І бабу Уляну теж. Але бабу Ївгу – більше.
- Свята Євангелія вчить: шануй батька й матір своїх, тоді Бог від тебе ніколи не відвернеться.
- Грішний, батюшко. Каюсь. Де ж мені їх узяти, батька й матір своїх?
- Ти сирота, Іванку?
- Грішний, батюшко. Каюсь. Татка на Січі вбили, а може, на Дикому полі, а матуся із Пшінькою в Ізмаїл повіялась.
- А, он ти чиє! Величковське ти, значить... Господь тебе любить, дитя. Він усиновив тебе. Тому ти – не сирота на білому світі... Чи образив коли кого словом чи ділом, чи мислію своєю свідомо чи несвідомо?
- Грішний, батюшко. Каюсь. Бабу сьогодні образив, бо рано вранці скоринку з'їв...
- А це вже не по-Божому. На сповідь треба йти натщесерце. Щоб і ріски в роті не було. Але ти ще малий. Нічого.
- Грішний, батюшко... Я виросту.
- Які ще гріхи носиш на серці?
- Безмірні гріхи мої, батюшко. Грішний і каюсь...
- Коли ж ти встиг нагрішити та ще й безмірно?
- А чорти його батька знають, батюшко.
Священик собі в бороду пирхнув, погладив малого по макоцвітній голові й сказав, як по написаному в Євангелії:
- Іди і більше не гріши.
Висповіданий Іван, спиною од батюшки одходячи, уткнувся прямо в рясну святкову спідницю баби Ївги своєї. Святий Боже! Святий кріпкий! Святий безсмертний!..
- Стань і стій. – Сказали тонкі сині бабині губи. І більше нічого не сказали. Дуже битиме лозинякою чи заради празника пожаліє?.. Іванкові було лячно... Але ж як тільки гарно сказав священик: «Ти не сирота на білому світі. Господь усиновив тебе»!..
Чомусь Іванкові було ще й хóроше...
________
*Декілька – означає більше десяти разів.
**Насправді це сороміцький прокльон. Пранці (по-просторічному) - венеричні хвороби.
***Ціпок або костур, бич, ломака, палиця, гирлига – синонімічно одне й те ж.
13.
...Бабське виховання було в Іванка. Бабське... Дивився-дивився на бабу Уляну, як вона до своєї вишневої наливки інколи прикладається. Дуже довго дивився... А в дев'ять рочків своїх узяв та й сам напився. А діло було так.
На дев'ятий Іванків день народження баба дала йому попробувати солодкої вишневої наливки. Трішечки-трішечки, всього кілька крапель. Наливка була така добра, ну така добра, що Йванко вмить усе зрозумів: баба Уляна тому завше весела й радісна, й до нього не дуже грізна, що попиває таку добру наливку. Коли баба ввечері вийшла з хати до вітру, Йванко аж присмоктався до величезного темного бутиля, що стояв під мисником. Напився тої наливки досхочу. А що було далі – геть не пам'ятає. Бо проснувся вже аж посеред білого дня і чомусь не в баби на лежанці, а під копицею сіна в сусіда Трухана через обніжок. Від того проснувся, що хтось його начебто цілував. Проснувся - його облизують два великих Труханових пси: Сірко й Сомко. До тої оказії з наливкою Іван їх дуже боявся, - страшнючі були вовкодави. А коли вони його обцілували, тьфу! - облизали, то й боятися перестав. А все через тую наливку... Таке з Іваном було вперше...
...А на десяті свої іменини Іван уперше побачив голу жінку. Голу-голісіньку. Як мати народила.
А діло було так. Бігали-галасали по Кручі ще з обіду дівки з парубками, зазивали на нічну собітку, - Івана Купала святкувати:
Злетів півень на ворота,
Крикнув: «Кукуріку!»
Хто не вийде на вулицю –
Короста довіку!
- Іди, Іване, на гульки, - зачувши тую співанку, сказала баба Уляна. – Не маленький уже. Іди. Та йди! Не бійся! – помітивши, що хлоп'я вагається, благословила внука. – Іменинничку ти мій !
То Іванко й пішов. Над Остром височіла Марена, - височенне дерев'яне одоробло із розставленими вгорі начебто руками і чомусь грізною пикою. Пику тую змайстрували із чиєїсь старої подраної квітчастої спідниці, всередину напхавши лугової трави й зав'язавши, як клунок, і начіплявши на неї довжелезних червоних та блакитних стрічок. Стрічки заклично майоріли на вітрі, ніби сповіщаючи всьому світові: свято скоро.
На Івана, на Купайла
Що Іван діє? Гречку сіє!
У нашої гречки чорнії вершечки.
Було ж тобі, Іванку, не купатися,
Було ж тобі, Іванку, з нами гратися, -
це так виспівували дівки з Опетеленкового хутора. А із Козячого своєї заводили:
Коло води-моря ходили дівочки,
Коло Мариночки.
Купало!
Гратиме сонечко
На Йвана!
Пішли дівочки та по ягодочки,
Коло води-моря ходили дівочки,
Коло Мариночки.
Купало!
Гратиме сонечко
На Йвана!
Уже дівочки поплели віночки.
Коло води-моря ходили дівочки,
Коло Мариночки.
Купало!
Гратиме сонечко
На Йвана!
А із Стукалівки й собі старалися:
Йване, Йвашечку, та не переходь доріженьки,
Купала на Йвана!
Купався Йван,
Та в воду упав!
Посічу тебе на капустоньку,
Та посію тебе в трьох городцях.
Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перве зіллячко – барвіночок,
Друге зіллячко – любисточок,
Третє зіллячко – васильочок.
Барвіночок – для дівочок,
Любисточок – для любощів,
Васильочок – для запаху.
Да купався Йван, та в воду упав.
Купала на Йвана!
Від такого співу зусибіч, такого дзвінкого піднебесного різноголосся Іванові аж у голові макітрилось. Господи, які ж тільки гарні пісні! Таких він ще зроду не чув! І кожна – про нього! Про нього, Величковського Йвана, якому оце ж сьогодні тільки що десятий рочок стукнув. Іменинник він сьогодні. І про це знає весь білий світ. Он як радісно виспівує про це! Як віншує!
Ой на Івана та й на Купала!
Там дівчинонька квіти збирала.
Квіти збирала, в пучечки клала.
До річки несла, в воду пускала.
А це вже руда Параска з Пиворізівки виводить. Тільки вона так уміє. Не голос – ангельський плач:
Ой світи, сонце, світи, не грій,
Щоб мій віночок та й не згорів.
Щоб мій віночок живим зостався,
Щоб миленькому в руки дістався.
Параска в церковному хорі співала колись. То її звідти батюшка випровадив. Було за що. Параска ж, коли на небі повнолуння, трохи мутною стає. А затим знову приходить до тями. То коли батюшка на якійсь літургії саме виводив: «Буууудьмооооооо увааааажнііііі... Святееееееєееее святииииих», Параска завела своєї прямо на кліросі*:
Як була я молода,
Дак була я рєзва!
Сіла сцять я у калюжу –
Жаба в сраку влєзла!!!
Кажуть, що батюшка після того надовго онімів. Літургію тую доспівували дячок із піддячим... І сумні-сумні чомусь стали прихожани із захожанами... А в церкві, кажуть, стояла така тиша, що навіть чути було, як віск із свічок скапував... Але то так балакають... Треба ж людям про щось погомоніти... А Параска тепер співає тільки на досвітках та на гулянках. Як сьогодні. І ніхто й ніколи руду Параску не переспіває. Бо пісень вона знає більше, ніж на небі сяє зірок. А ще в Параски такі очі, яких зроду ні в кого не було й не буде. Коли вона ними втуплюється в якогось парубка, то тримає своїм поглядом його біля себе, як на прив'язі. Ніде од тих очей уже не дінешся... Нема спасу...
- Ти Лукерчин? – втупила Параска свої очі в Івана.
- А чий же ще? – відповіли за Івана, лузаючи соняхú**, великі парубки, бо сам Іван враз і онімів од Парасчиного вдивляння. – Малий він ще! Не витріщайся!
Параска знала, що своїм поглядом виймає з хлоп'яти душу. Але не збиралася його жаліти, впивалася в Івана ще глибше:
- Підеш зі мною квітку папороті цеї ночі шукати? Га? Кажи! Підеш чи ні?
- Піде-піде, де ж він дінеться! – реготнули парубки. – Ото квітка так квітка! Усім квіткам квітка!
- Піду, - почув свій голос Іван.
А парубкам – подай, Господи. Регочуть, як найнялися. Скалять зуби. Між собою про щось переморгуються...
До півночі горіло купальське вогнище, довгими язиками своїми тріпотіло попід небеса. Крученські дівки цвіли й пахли, бо в кожної на голові – живий вінок із лугових трав та квітів. Ті запахи п'янили Йванка, розворушували в душі щось незаймане й недозріле... Не знане й незбагненне для його дитинячого віку...
Коли собітка стала догорати, ставши не вищою людського зросту, хтось закомандував плигати через язикате вогнище. Верески... Крики... Гики...
- То підеш зі мною квітку папороті шукати чи не підеш? – аж зашипіла руда Параска іззаду.
- Піду... - уже й голосу не почув свого ... Знав лише, що відповів ствердно і що скоро має щось статися. Що саме?.. Що???.. Станеться те, що має статися...
Руда Параска чомусь аж люто шарпнула Йвана за руку:
- Пішли!!!
...Шукали тую квітку спочатку над Остром... Нема квітки... Потім – на болоті, що аж за Опетеленковим хутором жабами воняє... І там нема... А потім – у панському ліску на Стукалівці... Повновидий місяць лукаво спостерігав ізгори за тими пошуками... Параска несамовито тягла Йвана за собою, обпалюючи його гарячими словами:
- Хто знайде квітку папороті, щасливим буде цілий вік... І багатим... І сильним... І зроду вже нічого не боятиметься...
Чогось мені сумно,
Чогось мені дивно.
Вечорочок прийде –
Милого не видно.
Милого не видно,
Да ще й не видати.
На жовтім пісочку
Два слідочки знати,-
завела Параска протяжно й печально. Так печально, що Іван аж сльозами залився. Бо здалося йому: то не Параска заспівала – то ангели заплакали.
- Чого нюні розпустив? Веселішої хочеш?
- Хочу.
- Зелений дубочку,
Чого похилився?
Молодий козаче,
Чого зажурився?
Чи коні пристали?
Чи з дороги збився?
Тільки й зажурився –
Без долі вродився...
- Ще веселішої хочеш?
- Ще веселішої.
- Ой піду я до млина,
Аж мелеться новина.
І мелеться, петлюється,
Обнімає, цілується.
І на кіш сипле,
І за пуп щипле.
І мірочки не бере,
По череву подере.
Чого в тебе, вража бабо,
На череві пузирі?
Коло школи походила,
Нашморгали школярі.
Чого в тебе, вража бабо,
На череві ямка?
Коло школи походила,
Упилася п'явка.
- Хочеш іще веселішої?
- Та й ця весела...
- Тό ти ще веселої не чув!
- Ой, дівчата, кайтесь,
Молодиці, кайтесь!
Свербить часом під поясом,
Почухати дайтесь.
Ой і лихо, давши,
І лихо, не давши,
Горе тому козакові,
Своєї не мавши!
Іванко, щоб не сплохувати перед Параскою, випалив те, що од баби Уляни колись почув:
Ох, ох, не дай, Бог,
Старому жениться!
Молода не хоче,
Стара не годиться!
Руда Параска начебто здивувалася, звідки цей макоцвітний знає таку хорошу пісню, та співати не перестала, завела ще кращої:
Балакучий балакучу
Вивів звечора на кручу.
.балися на горі
Аж до самої зорі!
І без передишки – далі:
Танцювала, тупала,
За яєчки щупала,
Я думала – п'ятаки,
А це яйця такі!
Я ж думала, що то гроші,
А то ж яйця прехороші!
Передранкова темінь приховувала Іванкове сум'яття. Нехай Параска виспівається! Хоча не виспівається вона, мабуть, ніколи.
Завела ще кращої:
А .уй .изди так боїться –
Аж на дибки становиться!***
- Ану відвернися! – закомандувала раптом Параска. – І не обертайся, поки не покличу.
Іван чув, як шелестіло молоде самосійне різнолистя, як утаємничено про щось шептало буйне лісове різнотрав'я, озиваючись на кожен крок рудої Параски. І... оглянувся... Параска, як молода вгодована кобилиця, качалась на росяній галявині, ніби спиваючи всім своїм тілом сльози матері-землі... Параска була гола! Гола-голісінька, як мати породила... В одному натільному хресті. Параска припадала грудьми до трави-росяниці, широко розкинувши руки, наче хотіла обійняти всю землю святую й грішну... Всю без останку... І качалась, качалась... І було щось дике в тому Парасчиному качанні по траві-росяниці... Дике... І красиве... Такої дивовижі малий Іван не те що не бачив – навіть намріяти собі не міг. Нічний передсвітанковий негустий ліс, повновидий лукавий місяць, що заливає ніч холодним світлом, росяна галявина і руда Параски, вся мокра й блискуча од роси, обнімає землю, аж липне до неї. І животом, і грудьми, й дебелими ногами, й руками, й розкиданим вусибіч волоссям, і навіть вустами... Ляскає себе по стегнах... Пирхає... Постогнує, наче їй щось болить... Голосно зітхає... Стискає докупи пружні свої цицьки... Вся Параска – росиста... І заплутане волосся її – росисте... Все навкруг – росисте... Парасчин натільний хрест заплутується в траві, ніби хоче в ній залишитися... З нею зріднитися... Злюбитися... Злягтися з нею... Параска висмикує його з трави, бо він – її і тільки її! І то все – наче в мареві якомусь... А мо' в тумані передсвітанковому?.. Дивно. Несподівано. Незбагненно. І для Йвана чомусь... красиво.
Накачавшись і накупавшися в росі, Параска струшує із себе маленьку хмару дощу, закручує в тугий вузол руде волосся на потилиці, накидає кофту й спідницю на викупане тіло та знов командує до Йванка:
- Обертайся вже! – й аж тепер збагнула, що хлопець і не відвертався. – А! То ти все бачив! Ну тоді ось тобі на!!! – й задубасила перед Іваном спідницю. – Ось тобі папороть!!! – передки до нього. -А ось тобі квітка!!! – задки.
Іван заціпенів. Такої білої, круглої, великої сраки він ще зроду не бачив і вже не побачить більше ніколи в житті. Він уже ниньки це знав. Не піддається описанню... Не піддається нічому... Очей од неї не можна одвести... Тож не заважайте йому...
- Жируєте, сучі діти?? Ніяк не наплигаєтесь?? Ніяк не набіситесь, навіжені??!! – Йосипок Колотушка виплив із передсвітання, як привид. – А там... - махнув рукою на захід, - Богдана розбили під Берестечком...
Десь далеко-далеко йшла війна...
________
*Місце для розташування хору в Божому храмі.
**Смажене насіння соняшника (діалект). Аналогічно – гарбузці (смажене гарбузове насіння).
***Сороміцькі пісні вичитані в книзі «Бандурка. Українські сороміцькі пісні». Упорядник – доктор філологічних наук М. Сулима. – К.: Дніпро. – 2001. – 279 С.
14.
...Тая війна проти поляків Івана зачепила лише по-дитинячому трьома болісними спогадами. Що перший спогад – то батько. Батька на Січі чи то пак, на якомусь Дикому полі вбили ще до війни, щоправда... Чи вбили, чи своєю смертю вмер, - хто правду докаже?.. Безбатченком Іван виростав, безбатченком... Батька не вистачало йому все життя...
А що другий спогад – довга й розпатлана полька Радміла, яка раптом перестала лаятися з бабою Уляною, так і сказавши їй одного дня із-за перелазу:
- Доста, коханє, доста чвар, лучшє злагода.
- Авжеж. Та таке ж. Якби лихо тихо, - відразу пішла на мирову шебушна Уляна.
І сварки припинилися. Де й ділися гупті нерозторопні, чвори горохові, ропухи болотяні, гнидниці вонючюзні, зміюки підколодні... Тепер лише – любі сусідоньки... Один тільки раз щось затівалося, бо привід для того був вельми поважний... Стара шебушна Уляна ні з того-ні з сього зібралася, прости, Господи, заміж. Та ще й за кого? За Якова – за ще старішого магерського жида, який весь Ніжин шапками обшивав і в якого добрі грошики водилися. Яків насилу ноги свої волочив, бо шапки шити – робота сидяча, і старий жид чи од роботи, чи од старості, мабуть, ходити розучився. Прийшов до Уляни свататись, прихопивши із собою весь інструмент у невеликому ящичку – циганські голки, кілька шил, дратву й звичайні нитки, ще том щось, - і так Уляні й сказав:
- Назад іти я вже не дійду. Приймай мене з моїм скарбом. Не пошкодуєш. Отут, - кивнув на ящичок, - все, що треба, щоб твій гицель хоч якогось ремесла навчився, пора вже. А тут, - вийняв із-за пазухи величенький капшук та ще й дзенькнув ним, - все, що треба для йогό, - кивнув на Йвана, - поважної освіти. Вона, Уляно, добрих грошиків коштує.
Той дзенькіт у капшуку на Уляну справив потрібне враження, але для годиться вона ще й закомизилась:
- Цур тобі, пек!
- Приймай, кажу тобі, не пошкодуєш. Я лише на одну зиму. На весну піду додому. Там мене вже ждуть. – І тикнув пальцем у небо.
То Уляна й прийняла. А Радміла не стерпіла. Бо воно ж таке й є: Радміла – молода, довга й розпатлана, та її не сватають, а Уляна – стара й сива, і її сватають. Де в світі правда?
- Тільки жидам і нужна!! – верескнула Радміла на Улянине подвір'я, наче камінь через плече кинула. Та враз і заціпилась. Бо Уляна почала виходити з хати, щоб тримати достойно оборону. Не сама. З одного боку – майже дорослий Іван, а з іншого – Яків. Уляна тепер мала подвійну защиту.
Ото так і вийшло: в обох Іванових бабів було по цілому Якову. У баби Ївги кіт Яків жив під піччю й інколи дозволяв себе любити. А в баби Уляни дід Яків радий був полумискові гарячої квасоляної юшки двічі в день – вранці і ввечері. Увечері, щоправда, юшка тая була вже перебовтана й задубіла. Але дід так щиро дякував Уляні за ту юшку, так старанно потім мацав пальцями по столу, вишукуючи й закидаючи до рота кожну загублену крихту хліба, наче виконував найповажнішу в своєму житті роботу, що Іванкові чомусь ніяково було й ледь не плачно. Бо діда Якова Іван узяв і просто полюбив. Низько зігнувшися над шитвом, дід сидів на теплій лежанці та все шив і шив свої магерки*, - так він шапки зимові з довгими вухами називав, а Уляна їх спродувала та все докладала копієчку до чималенького капшука. Щоб Іванка в люди вивести...
Дід бабу не обдурив: тільки сніг із землі – Богу душу оддав. Помер на третій день Паски. Баба посовманилася до церкви, щоб батюшка відспівав Якова, як положено.
- Нехай його раввин відспівує, - відказав батюшка.
До раввина йти було дуже далеко, в інший кінець міста, аж на Нежатину ниву**. Тож Уляна, стомлена й прибита горем, нічого кращого не придумала, як прикластися до бутиля із солодкою наливкою. Очі в баби посоловіли, на вуста напливла посмішка, широка й щира, від якої Іванові аж не по собі стало, бо відчув він, що баба ось-ось іще й заспіває своєї улюбленої:
Ішла баба на ярмарок,
Сіла собі на льоду.
- Чіпляйтеся, раки, сраки,
На ярмарок понесу. -
Прийшла вона на ярмарок,
Сіла собі на стілець.
- Відчепіться, раки, сраки,
Бо вже є на вас купець***.
Дивиться Йван, що таке діло: дід мертвий, баба п'яна, і сльози його вдавили, і світові білому не радий. Вискочив із хати та й побіг куди очі дивляться... Хоч і з блеску... Аби тільки закрити очима й плечима на те, що в хаті робиться... І... бух! У чиєсь черево врізався! Підняв заплакану мармизю – аж то умний поп. Жив тоді на Кручі такий. Так його вся Круча називала. Свого приходу в нього не було, але коли в якійсь церкві доручали йому відспівувати літургію, прихожани й захожани валом туди валили. Бо умний поп був дуже грамотний. І коли він говорив, усі тільки мовчали. Ото він, власне, й помирив колись бабу Уляну з Радмілою. Повертався після літургії крученською стежкою до себе додому та й заслухався:
- Чухисрака одворотна!
- Помийниця гидомирна!
- Гнида із гнид!
- Невтіпаха вонюча!
- Отака роззараза!
- Лякачка макоцвітна!
- Чвора горохова!
- Кугутка чорнорота!
Підійшов тоді умний поп до Радміли й дуже спокійно, підкреслюючи кожну буковку кожного свого слова, сказав:
- Ти та-ка-я, как тво-я мать.
- А яка моя мати?
- Та-ка-я, как ти.
- А яка я?
- Та-ка-я, как тво-я мать.
- А яка?... – бажання лаятися пропадало.
А іншим разом, коли вітер Кручею розносив:
- Трюхикалка смердюча!
- Триндичиха затьопана!
- Задрипанка одворотна!
- Гуркало неотесане!
- Шерепище отакеводички!
- Чучундра ковἀна!
- Потіпака зачухана!
- Кугутка пранцювата!, - умний поп удостоїв честі Уляні шебушній:
- Ти та-ка-я, как тво-я мать.
- А яка моя мати?
- Та-ка-я, как ти.
- А яка я?
- Та-ка-я, как тво-я мать...
Бажання лаятися пропадало. Через того умного попа невдовзі й гризтися перестали...
- Что слу-чи-лось, раб Бо-жий І-о-анн? По-че-му в слє-зах вєсь?
- Погані справи батюшко, - як на сповіді, почав чисту правду викладати Іван. – Дід мертвий, баба п'яна... А я біжу аж на Нежатину ниву за раввином, бо діда ж похоронити треба...
- По-шлі, раб Бо-жий І-о-анн, вмес-те от-по-ем ду-шу ра-ба Бо-жия І-а-ко-ва. Рав-вин Мо-і-сєй свя-тєй-ший тяж-кой хворь-ю стра-да-єт, прид-ти всьо-рав-но нє смо-жет. Но нє-го-же не-от-пє-той ду-ше по-кі-дать зєм-лю грєш-ну-ю...
Уляна зустріла їх у хаті рада-раденька, весела-веселенька: пом'янула Якова та й чого журитися?
- У-по-кой, Гоооооос-по-ді, ду-шу у-соп-ше-го ра-ба Тво-є-го І-аааааа-ко-ва і прос-ті є-му всє грє-хі є-го вооооль-ни-є і нє-воооооль-ниє і да-руй є-му Цааааарст-ві-є Нє-бєееееес-но-є і со-тво-ріііі є-му вєееееч-ну-ю паааааааа-мять...
- Ааааааміііііііінь, - несміливо підспівав Іван. І чомусь при цьому притулився до умного попа.
Баба й собі почала підтягувать «смєртію смерть попрааааав», десь почуте, та Іван з умним попом на неї не зважали, - що взяти із п'яної баби?..
- Бить тє-бє, раб Бо-жий І-о-анн, свя-щен-ні-ком. Вот у-ві-діш, - прорік умний поп.
Як у воду дивився...
А що третій спогад – то Чорна рада в Ніжині. Але той спогад був для Йвана вже не дитячий. Бо перевалило вже йому тоді за двадцяте літечко, і вже він був спудеєм... І про той спогад Іван сам колись розкаже. Не маленький уже...
_______
*Одна з ніжинських топонімічних легенд пояснює назву вулиці Широкомагерської: вулиця названа так, як у давнину по-діалектному називалися шапки-вушанки (магерки), шиті майстрами, що мешкали на цій вулиці.
**Нині в Ніжині це вулиця Нежатинська.
***Пісня із тієї ж «Бандурки».
15.
Блаженна, дописавши дисертацію, серйозно задумалася про її захист. Згадала про сивого аж білого професора з Києва, - колись на наукову конференцію до Ніжина приїжджав, поруч сиділи на пленарному засіданні, вийшло так, що познайомились. У професора були такі чесні, добрі й голубі очі, що блаженна мимохідь подумала: мабуть, то лінзи. Таких очей у природі існувати не може. Бо з такими очима в сучасному світі не виживеш. А втім...
- Благословіть, отче... - виклала перед ним 182 сторінки рукописного дисертаційного тексту. І, скориставшись професорською шоковою паузою, закінчила своє речення: - Будьте моїм науковим керівником.
- О'кей, - чомусь по-американськи зрефлексував сивий аж білий професор Інституту літератури імені Шевченка. – Дисертанти нам потрібні. Ви вже закінчуєте навчання в аспірантурі?
- Я його й не починала. Я – здобувачка, а не аспірантка.
Блаженна так довго й наполегливо колись училася в своєму житті, здобуваючи філологічну, журналістську та деяку іншу освіти, що від навчання в аспірантурі, коли років із декілька тому їй це запропонували, відмовилася цілком свідомо й без жалю.
Почалася співпраця. Завантажений до неможливості науковими справами сивий аж білий професор майже рік читав той рукопис. Повертаючи його блаженній на доопрацювання, похвалив:
- Ви повернули Величковському його творчу первородність. Тільки так його й слід аналізувати – у християнській парадигмі. А то все, що про нього понаписували як про модерного поета, - лише поверхові речі. Жду-не діждуся прилюдного захисту вашої дисертації.*
А ще через місяць, приймаючи з рук блаженної оновлений і доповнений рукопис дисертації, професор трохи засмучено сказав:
- На жаль, ваш захист потрібно відкласти хоча би на рік. А ще краще – на два. Цими днями захищає кандидатську дисертацію аспірантка із Запоріжжя. Тема її дисертації дуже споріднена з вашою.
- Але ж...
- Так треба...
- Але ж...
- Так, звичайно, ваша тема закоординована раніше... Але так треба. Наукова керівниця зібралася на стажування до Польщі аж на цілих два роки. Тому поспішно завершує тут усі свої наукові проекти, в тім числі й захист своїх дисертантів... Приходьте, якщо буде час і бажання, на захист близької за темою вам дисертації.
Ні часу, ні бажання у блаженної тоді не виявилося. Воно й на краще. Бо якби вона була присутньою на тому захисті, то захист перетворився б як мінімум на антизахист. У відділі рукописів Інституту літератури блаженна взяла під найголовніший свій документ - синьошкірную книжицю – автореферат і саму дисертацію на правах рукопису молоденької, але, як виявилося, спритненької запорізької науковиці, й прямо там, у читальній залі, з усім тим ознайомилася. Матінко Божа!!! Невже й справді так твориться велика наука!?! Сто дванадцять сторінок зі ста сімдесяти шести вже захищеної дисертації – слово в слово з іще не захищеної дисертації блаженної!** Господи! Дивні діла твої! Дивні-предивні, Господи!!!.. Навіть шматок тексту про Богородичний культ, надрукований окремою статтею в часопису «Київська старовина», і той умонтований в уже захищену дисертацію! «Іменем Марії» він озаглавлений у журналі й ось він увесь дослівно:
ХУДОЖНІЙ ВКЛАД І. ВЕЛИЧКОВСЬКОГО
У ТВОРЕННЯ БОГОРОДИЧНОГО КУЛЬТУ
В ДАВНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Богородична тема – талановита грань творчості Івана Величковського. Марія, матір Божа, - це ключовий образ, на якому тематично тримається вся християнська лірика поета-священика. Художня інтерпретація релігійних сюжетів, центротворним ядром яких є образ Богоматері, здійснюється в традиційний спосіб - органічне „переплавлення" новозаповітнього канонічного тексту на поетичну мову.
Іменем Пречистої Діви Марії освячені у Величковського і цикл „Вінців", і позациклова поезія, і, зрештою, обидві сформовані збірки „Зегар з полузегарком" та „Млеко от овцы, пастыру належноє". Перша з них має присвяту: „нѣбы два пекторалики, составленные во честь и славу преблагословенной дѣвы Маріи, матере безлѣтнаго под лѣты, из нея рождшагося всѣх времен Творца...", а друга - „...труды поетицкіє во честь преблагословенной дѣвы Маріи составленные...". Обидві присвяти адресовані Варлааму Ясинському, котрий для І. Величковського був духовним навчителем, покровителем, взірцем для наслідування.
Беззаперечним є твердження, що поет-священик І. Величковський бачив своє покликання у прославленні Бога, у приєднанні людини до Божественної Істини, у науці співстраждання і духовного досвіду. До цього зобов'язував його, як і переважну більшість українських письменників XVII ст., культурологічний процес загалом і літературний – зокрема. Той факт, що релігійно-християнські мотиви належать до невід'ємних атрибутів української старожитньої поезії як книжної, так і фольклорної, відомої в пізніших записах, ігнорувати ніяк не можна. Відірваність творчості І. Величковського від барокового контексту була б нелогічною. Його спадщина наскрізь духовна, вона просякнута глибокою настроєвістю восхваління Благого Абсолюту. Одне з людських лиць Абсолюту – лице Богоматері, особливе призначення її жіночої місії.
Світській людині, невтаємниченій у філософію християнства бодай в найдоступніших аспектах, важко аналізувати „Зегар цѣлый, содержащ в себѣ часов 24", де образ Богородиці прочитується приблизно так, як він поданий в агіографічній літературі. Саме в агіографічних, а не в Євангельських текстах, - і на цьому ми робимо особливий наголос. Зробимо спробу аналізу цього тексту, ніби-то нескладного ні з точки зору ідейно-тематичної, ні з точки зору формотворчої. Але це перше, суто читацьке враження від „Зегара". (Сам заголовок сучасною українською мовою звучить „Доба"). У структурі «Зегара» відчутні кілька джерел, які вплинули на реалізацію авторського задуму: це, передусім, тексти Нового Завіту, елементи апокрифів (особливо активно відчутні в семантичному і образному планах поезії), народної іконографії, кантів та псалмів.
Поетичне коментування Євангельських колізій у «Зегарі» має цілісний характер завдяки національно-смисловим мотиваціям. Тому переживання і страждання героїні осмислюються поетом і відповідно сприймаються читачем з точки зору побутового знання Нового Завіту в контексті загальнолюдського. Хоча «Зегар» не містить у собі якихось принципово нових напрямків у розробці сюжетно-образного матеріалу, він, проте, помітно вирізняється серед численних художніх трактувань образу-символу матері Ісуса і поряд з іншими версіями в деяких аспектах визначає закономірності звернення української та інших літератур до цього персонажа.
Звернувшися до першоджерел „Зегара" та глибше збагнувши естетичну природу вірша, помічаємо, що простота його сприйняття поступово зникає. Текст справляє враження гімнографічного твору – акафісту – з претензією на дотримання канонічних вимог, що диктуються правилами цього жанру. Цей жанр сформувався у Візантії ще IV – VII століттях і поширювався в східнослов'янських культурах після прийняття християнства. Класичний акафіст складається із зачину (кукулія), 12-ти білих строф (ікосів) і 12-ти менших строф (кондаків), які чергуються під час виконання; ікос складається з 6-ти пар рядків хайретизмів (із зачином „хайре" – „радуйся"), звернених до того, хто оспівується (як правило, це Ісус Христос, Богородиця, інші святі). Акафіст має регулярне римування. Ікосам притаманна однакова ритмічна структура. Ікос і кукулій ритмічно відрізняються один від одного, але їх об'єднує спільний рефрен. Кондак має рефрен „алілуя!". Розлогий перелік жанрових ознак акафісту допомагає краще зрозуміти художню організацію „Зегара", збагнути, наскільки цей текст справді „акафістичний". Щодо настроєво-образно-тематичного наповнення вірша, то його цілком умотивовано можна вважати акафістом. Є тут і величний, по-церковному славословний, урочисто піднесений образ Богородиці, наявні інші Новозаповітні персонажі, які зображені в контексті найвеличніших подій Євангельської історії.
Є тут також дванадцять пар хайретизмів (а не шість, як потрібно теоретично), хоча кожен зачин стоїть не на своєму місці. 24-разовий імператив „Радуйся" вжитий у тексті всередині кожної першої строфи „Зегара". Щодо ритмічної організації - то це традиційний для українського віршування XVII ст. 13-складовий силабічний текст із наголосом на передостанньому складі. Рефрен „алілуя!", передбачений жанровою природою акафіста, тут відсутній; - Іван Величковський цей Біблейський вигук ніде не вживає.
Отож маємо справу з модернізованим акафістом, в якому зміст домінує над формою настільки, що змінює її, відкинувши деякі канонічні умовності. Обов'язок форми в цьому випадку над поетом не тяжіє. Простежується тенденція до модифікації форми, коли це потрібно, бажання підкреслити, що форма – не догма, її завжди можна пристосувати до змісту. Значно відкритіше, а то й зовсім відверто Величковський реалізує це бажання в бароковій поезії типу „carmina curioza".
Мова йде про барокове оброблення, „олітературення" образу Богородиці й Богородичної теми взагалі. Цей та подібні тексти (і не лише в І. Величковського), з одного боку, свідчать про монолітний зв'язок з Євангельським текстом, а з іншого – про велику свободу в передачі цього тексту, хоча в буквальності сприйняття пратексту нашому поетові не відмовиш. Але в цілому „Зегар" – це не набір цитат; це класичний парафразис, тобто перенесення прозового тексту (тут: уривки зі Святого Письма) на художню тканину вірша.
З тексту цілком зрозуміло, що автор добре ознайомлений з тонкощами багатьох аспектів філософії християнства. Для світської людини вони, мабуть, не зовсім приступні, ба навіть парадоксальні. Скажімо, „Час 5-й", який гласить:
„Радуйся, на древѣ
Распятися изволшу в той час господѣвѣ"
або «Час 8-й»:
„Радуйся до зѣла,
Сын твой осмодневен терпѣл болѣзн тѣла".
„Мирська" людина задумається: чому ж тут радуватися? Йдеться про найтрагічніші, „пограничні" епізоди в житті Ісуса Христа, які, крім співчуття та співпереживання, нічого в людини „від світу цього" не повинні викликати. Але в людини „не від світу цього" (тобто земного, грішного, низького) міркування із цього приводу протилежні. Радість по-християнськи – одна з ключових категорій цього віровчення, складова частина глобального поняття „віра". Радість по-християнськи – це ознака „другого народження", або „народження з Небес"; це той стан душі після довготривалої роботи над собою (плекання в самому собі істинної людини). Християнська радість – це те, що перемагає горе, сльози, страждання. Отже, „запускати в душу біса нудьги" (сковородинівський образний вислів), тобто сум, печаль – із християнської точки зору – це великий гріх. Хто любить Бога по-справжньому, той не дозволяє собі сумувати, нудьгувати, плакати в невтішному горі. Бо сум і плач, навчає практичне християнство, не повинні тривати довше однієї молитви. Ось тому 24-кратний хайретизм у „Зегарі" звучить так, як він і повинен звучати: „Радуйся!" Радуйся за муки Христа, бо цим самим він узяв усі людські гріхи на себе і врятував людство від загибелі. Радуйся за його фізичну смерть і посмертне Воскресіння, бо через це життя людства наповнюється світлою вірою в силу Всевишнього, вірою в те, що Він нас любить.
Опрацювання Богородичної теми для Величковського – це оспівування святої, найшановнішої серед християнського люду. Ця ідея поєднується з ідеєю вираження духовного багатства земної людини, в чому б це багатство не проявлялося. І перш за все, за словами М.Сперанського, „в повноті, великості обсягу того, що, будучи тісно пов'язане з церквою, носило на собі відбиток Божественного, поставивши на перше місце, ясна річ, літературу як найбільш яскраве вираження духовного багатства".
Інший аспект, на який потрібно звернути дослідницьку увагу, – це використання Величковським елементів апокрифізму. Без „дозованого апокрифізму", складається враження, поет не може обійтися. Апокрифічні ремінісценції, якими так щедро наповнена література, постійно заявляють про себе в багатьох текстах нашого поета. Що стосується „Зегара", то нам не складає ніяких труднощів послідовно перелічити їх від початку до кінця вірша.
В „Часі 5" – це п'ять ран Ісусових; в „Часі 6" - розп'яття його на дереві; в „Часі 7" – сім дарів „духа благодаті", якими сповнена мати Марія; в „Часі 8" – вісім днів болісного терпіння Ісуса Христа; в „Часі 9" – зняття з хреста Ісуса на дев'ятий день; в „Часі 15" – народження Богосина, коли Марія перебувала ще в 15-річному віці. З Біблієзнавчої точки зору ці епізоди не є канонічними, - таких подробиць у Святому Письмі не віднайдемо. Їх там просто немає. Це можна пояснити взаємопроникненням жанрів, їхнім взаємовпливом, що є типовим у рамках дії законів синкретизму. Використання апокрифічних джерел було цілком звичним явищем у тогочасному літературному середовищі. При цьому „потрібно мати на увазі, - як зазначає М.Сперанський, - довільне користування джерелом та віддаленість висловлювання від його першопочаткового джерела, незважаючи на це, зв'язок висловлювання з ним ще відчувається".
Образ Богоматері в поезії І.Величковського створений під впливом богословських і релігійних канонів. Тому цей образ по-своєму багатогранний: 1) як об'єкт ушанування за свою незаплямовану цноту і досконалість; 2) як символ жіночої і материнської мудрості; 3) як уособлення певного типу церкви; 4) як носійка ідеалів свого Сина; 5) як цариця Неба; 6) як впливова заступниця перед Богом; 7) як духовна мати, що активно причетна до християнського всепрощенства.
Поетична трансформація мотивів про народження Ісуса Христа, його чудотворну діяльність (зцілення хворих, нагодування голодних) успішно продовжується Величковським у „Полузегарику", що вміщує в собі „особ часы дневныя, а особ часы нощныя". Найперше враження про цей текст можна висловити аналітичною думкою В.І. Рєзанова (хоча й не конкретно з приводу розглядуваного вірша): "Обробка мотивів різдвяного циклу від безхитрісно-епічного, наповненого наївною вірою в чудесне, способу зображення стала на шлях штучного творення... із застосуванням прикрашувальних прийомів, вироблених художніми смаками пізнішого часу...". В числі прикрашувальних прийомів назвемо насамперед обраний письменником високий, піднесений, урочистий стиль, в якому витримані більшість його християнських текстів. Традиційним 13-складовим способом віршування поет переповідає найвеличніші Біблійні події, в контексті яких образи Богоматері та Ісуса Христа сприймаються як втілення ключових понять, ідей, на яких тримається існування людства.
І в "Зегарі", і в „Полузегарку" присутній ще один невидимий образ – образ Часу, а точніше, його присутності в духовному наповненні людського життя. "Образ часу – реалізація поняття в мистецтві, форма існування і розвитку представленої матерії. Це не просто відбиття реального часу, а художній образ, створений за законами мистецтва і залежно від можливостей того чи іншого виду мистецтва (у кожного вони свої), наукових, естетичних досягнень епохи та індивідуальних рис, позицій творчої особистості. Це суб'єктивне усвідомлення об'єктивних процесів і його матеріалізація в художньому творі. Це час художньо осмислений, який пройшов через свідомість і уяву творця і створений наново", - пише Н.Копистянська. Власне, самі заголовки розглядуваних текстів – це вже привід для того, щоб говорити про особливу часову окремішність у творчості Величковського. „На поетичному циферблаті рухаються велика і маленька стрілки, рухаються майже автономно. У великому часовому колі кожна година позначена іменем Пречистої Діви Марії – це щасливі години на Многії Літа, себто ті, що впадають у вічність», - вказує Б.Криса. А вічність для поета – це вічна проминальність, це те, що ніколи не починало бути і ніколи бути не перестане. Надзвичайно чітко реалізує автор цю ідею в своїх неперевершених „Минутах". „Час євангельської і людської історії" – це, образно кажучи, великий і малий час, злиті воєдино. Вся сила Євангелія – в Слові, яке перемагає Час, яке вічне. Чи є людина носієм цього Слова? Поет відповів на це питання своїми одухотвореними християнськими віршами.
Літературні барокові смаки великою мірою були продиктовані загальноприйнятими на той історичний і культурологічний час канонами. Якщо розуміння канону звузити до розуміння тексту Святого Письма, то не перестаєш дивуватися тому, як Іванові Величковському в числі інших барокових творців української літератури ІІ половини XVII століття, не відходячи від канону в принципових моментах, вдалося писати по-новому, лірично-піднесено, вражаюче експресивно. В цьому ще одна дивовижа його непересічного таланту.
Із приводу художніх особливостей християнської лірики Івана Величковського потрібно зробити кілька узагальнюючих висновків. Релігійна ідея в творчості поета стоїть поруч із його особистістю. Тут спрацьовує ще й феномен самототожності письменника. Величковський-священик, глибокий знавець Святого Письма, чітко усвідомлює свою Богонатхненну місію носія духовності, Новозаповітньої тихості й молитовного типу свідомості. Різними гранями свого письменницького хисту він зреалізував ідею наближення світської літератури до богословської.
Художньо-естетичні засади бароко ХУІІ століття дозволяли виконати це завдання повногранно й різножанрово. Насамкінець згадаємо фразу П.Флоренського: „Богословський рецепт говорити про Духа подібно тому, що сказано про Слово, тобто, по суті кажучи, створити тіньовий нарис Слова, так чи інакше владарював у православних колах". І.Величковський, що належав до цього кола, зробив власний внесок у євангелізацію Слова ще і в художньо-літературний спосіб.
- А що ти хотіла? Люди не сплять. Усі в усіх крадуть, - знайшов як заспокоїти блаженну її рідний брат, якому і тільки йому вона поплакалась у комірець. – Мені минулого року принесли на рецензію одну докторську дисертацію. Половина тієї докторської – вся моя кандидатська.
...Дивні діла твої, Господи. Дуже дивні...
- Ми з тобою користуємось попитом.
- Та таке ж...
...Від занадто глибокого осмислення життєвих подій і фактів блаженна залягла в неврологію... Мікроінсульт за якимось ускладненим типом... Пункцію їй робили чомусь аж чотири рази... Вичухавшись від такої пригоди інтимного характеру, блаженна й думати перестала про якийсь там захист якоїсь там дисертації. Головне – спокій і тільки спокій. Лікар сказав, що це не він її вилікував, а сам Господь Бог. В її ситуації та з її симптоматикою... Тому життям треба дорожити й цінувати кожну прожиту мить. Для чогось же Господь її вилікував... Отож назріла потреба переглянути деякі морально-етичні, інтелектуальні та духовні пріоритети. Ну, із останніми все ясно.
_______
*Так і не діждався.
**Увага!!! Це - художній вимисел! Письменницька фантазія! Творча вигадка!
16.
Біда*, як відомо, одна не йде, а ще й другу за собою веде. Постінсультний синдром вимагає до себе шанобливого ставлення. Без зайвого пафосу, по-екклезіастівськи він нагадує: «Суєта суєт. Все суєта». Жити в спокої і тільки в спокої чомусь не виходило. Може, тому, що спокій і покійник – однокореневі слова?
...Голова відчайдушно й зі страшною силою закрутилася прямо посеред вулиці... Так відчайдушно, що блаженну різко повело праворуч, а потім кинуло об землю на рівному місці... Результат – трьохкісточковий з підвивихом перелом правого голіностопа. Машина вийшла з ладу на цілих вісім місяців. Так і сказав знайомий до болю травматолог, який, оперуючи блаженну, думав, що вона нічого не чує, - під наркозом же. А вона якраз і чула.
Про майбутній захист дисертації думати і не хотілось, і не моглось... Який захист?.. Яка дисертація?.. Тут якби вижити...
_______
*До лексеми «біда» в блаженної антипатичне ставлення. Тому цю пригоду свого життя вона для себе назвала «не дуже приємна несподіванка». Звідтоді й дотепер вона всім бажає побільше приємних несподіванок.
17.
Про те, що галя поставила собі за мету вигризти блаженну з роботи, сама блаженна здогадається трохи із запізненням. Тобто через цілих два тижні галиного завкафедральства. Заднім числом усі ми розумні.
А тоді блаженна лише тихо собі чудувалася із нової шефині та її перших дій в утвердженні свого статусу. Найперше, чим галя кардинально зайнялася, - виставила свої фотографії про американське стажування на найвидніших місцях кафедри. На тих фотках галя, звісно, - із піднятим догори вказівним пальцем. «Чи їй самій себе мало?» - чудувалася блаженна й сама собі відповідала: «Та ні. Це зовсім інше. галя творить свій світлий образ». Забронзовіла галя. Велика вчена. З великої літери. Із світовим іменем. Цвіт нації. Національне надбання. Минуле, теперішнє й майбутнє вітчизняної науки. І світової. Але чому ж тоді антиномію «кінь-чорний ворон» галя просить пояснити саме блаженну, будучи сам на сам із нею на кафедрі? Наступного дня, щоправда, п р и в с і й кафедрі галя сказала блаженній: «Ви не мали рації!». Фу. Та й більше нічого. Із етово роя...
На кожному засіданні кафедри галя уривками зачитувала свою ще ненадруковану монографію про творчість Ліни Костенко. Це були двадцятихвилинки демонстрації, мабуть, високого інтелекту й ще вищої ерудиції. галя угвинчувала в кафедралів свої слова, словосполучення й речення, наче електродреллю. Але ж бідна-нещасна «Климена»!* галя проаналізувала її так, що від самого тексту каменя на камені не лишилось! галя накинула на «Климену» такі залізобетонні постмодерністські моделі, які більше б пасували якомусь романові-епопеї або чиємусь повному зібранню творів. Блаженна думала про неспіввідносність невеличкого, рядочків на дванадцять, тексту й грандіозної аналітичної екзистенційної моделі в стилі Сартра чи Ізера, накладеної на вичитану галею або в Дерріди, або в якоїсь іншої Крістевої постструктуралістичну й феміністичну моделі. «Климену» в інтерпретації галі не впізнала б навіть геніальна авторка - сама Ліна Костенко. Бо зовсім не про те там написано, про що галею прочитано. Не про те. Накинута галею модель роздушила «Климену», як мильну кульку. А модель все-таки повинна формуватися ізсередини аналізованого тексту. Найнецікавіше, однак, те, що такими галиними фразами, таким мізковивертаючим словоблуддям можна аналізувати й «Війну та мир» Толстого, й «Вія» Гоголя, і навіть, прости Господи, поему «Хорошо!» Маяковського. Отакі речі.
З колегами й колежанками галя почала практикувати так названі нею делікатні розмови. З блаженною ця розмова була такою:
- Три роки тому ви поставили «задовільно» не тій, якій треба, студентці. Тепер вона не має змоги взятися за написання дипломної роботи. Дивіться мені, щоб надалі подібних казусів не траплялося. Це перше. Друге. Припиніть розповсюджувати навчально-методичну літературу видавничого центру «Академія». Це ваш незаконний заробіток.
- Законний. Дистрибуції поки що ніхто не відміняв.
- Надійшла скарга!!...
- Кому? Яка? Де вона?
- Припиніть і все!!! Третє...
- З мене вистачить двох. А втім, якщо хоч третє – не мишіная возня, говоріть, будьте ласкаві.
галя побіліла. Потім почервоніла. Потім сказала:
- На наступне засідання кафедри подавайте на обговорення текст дисертації. Вона ж у вас написана?
- Так. Багато років тому.
- Чюдєсно! Оптимальне благосприяння й підтримку гарантую!
Організуйте два відгуки на свою дисертацію від двох київських професорів. Це буде не зайвим.
- Гаразд. Організую... А кому сἀме три роки тому я поставила «задовільно»?
Для галі це питання виявилося занадто складним, бо відповіді на нього блаженна не почула. зінина робота... І про розповсюдження навчально-методичної літератури – теж... Мишіная возня завше має постійного автора – зіну. Ой, галю-галю, що з тебе далі буде? Чи й правда, що із етово роя?.. Блаженна з жахом відчула: галя й зіна їй просто огидні. З ними вона більше не хоче мати н і ч о г о спільного. Про це й хочеться поговорити з вірним, тобто з уявним другом.
ЛИСТИ В ДАЛЕКО
«Здрастуйте вам, владико! У нас тут – зміна кадрів. Є привід поговорити. Але що ж сказати, владико, якщо сказати нема чого? На кафедрі почалася нова, тобто галина епоха, синонімічно кажучи, мишіная возня. Я не визнаю метушні, не визнаю інтриганства, психопадства й істерик теж не визнаю. А все оце в нас тільки починається. Не хочеться ходити на роботу. Сіяти розумне, добре, вічне. Що робити? Хто винен? Ніхто не говорить на кафедрі про плекання людської душі, про стяжання духу, про літературні новинки хоча би. Усі балакають лише про ККРи, тести, КМСи, ОКРи, акредитацію, атестацію, документацію (потрійну, владико), звітність, контингент, ставки, бали... Бали... бали... бали... Ставимо студентам бали за прочитану кількість сторінок художніх текстів, за вивчені напам'ять вірші, а не за вміння аналізувати. Бо його майже ні в кого немає! Те вміння вкрай важко розвинути, практично неможливо: майже весь час витрачається на вдосконалення темпу читання. Навчальний процес лише імітується! Університет перетворюється в царство імітації! Є в мене підозри, що студенти в лавині термінів, категорій та абстракцій нічому так і не научуються, а ще більше отупляються. Це так сумно, владико, хоч вовком вий. Мабуть, це криза вітчизняної освіти. Мабуть, це просто криза. Мабуть, це не просто криза, владико, а глобальна криза. А на роботу завтра треба йти. Послухати про ККРи, ОКРи, ІНДЗ, про перший, другий і третій модулі. А також про КМСи, робочі програми, навчальні програми, комплексні програми. Оце таке нині наше розумне і добре, і вічне. Бувайте здорові, владико. Надобраніч».
ЛИСТИ З ДАЛЕКА
«Мир тобі, дитинко! Так завше буває, коли суєта бере гору. Мені не цікаво знати що воно таке – оті ККРи, ОКРи, КМСи й ІНДЗ. Відчуває душа моя, що то якась суєта. А суєта – це гріх, дитинко. Як над нею піднятися? Як не загрузнути в ній, наче в болоті? Глянь пильніше не стільки на галю, скільки на зіну. Пильніше на неї глянь... Всі інтриги починає й моделює вона. І подругою твоєю вона насправді н і к о л и не була. Тобі краще не знати про її погані думки щодо тебе. Тії думки вона ще й записує, і надсилає без підпису в деякі нехороші місця. Тобі просто було одиноко, коли між вами зав'язалося спілкування. І ти бажане – щирість у стосунках - сприйняла за дійсність. Але та щирість однобокою була. З твого тільки боку. Отакі речі, дитинко. Для галі зіна зараз – надія і опора, її холуйка. Забудь про всі добрі справи (і не тільки грошові, хоча навіть із висоти Вічності про роль грошей у вашому матеріальному світі я не забув; а й про допомогу в зіниному доценстві**), що ти колись для них зробила. Відпусти, дитя, проблемку. Для тебе так буде легше. Нікому не дано передбачити наслідки доброго діла або просто доброго слова. В Нагірній проповіді сказано: нехай твоя права рука не знає, що зроблено лівою. Для чогось же так сказано... Не чекай ніколи ні від кого подяки. Тоді не такою гіркою буде невдячність. Тримайся, дитинко, попереду в тебе ще стільки всього... Молися, - Господь вірний, і Він тобі все підкаже. Цілую тебе і в чоло, і в ланіти, і в зраки.
P.S. І знай: ти сильніша за н и х. Набагато сильніша».
ЛИСТИ В ДАЛЕКО
«Спасибі Вам, владико, що хоч Ви мною не гребуєте. Бо на кафедрі нині до мене ставлення як до прокаженої. Навіть коли сідають усі пити чай на перерві між парами, дивляться на мене так, щоб я й думати не посміла приєднатися до їхнього чаювання. А я ж, владико, самі розумієте, навіть на одному гектарі з ними не сяду чаювати. І не тільки чаювати, владико. Найбридкіше те, що після тих чаювань вони не миють чашки, не прибирають за собою рештки їжі... І наступного дня воно там усе, вибачте за непарфумерні подробиці, смердить. Як кадрова політика зіногалівського дуету. Як те, що засмерділось у датськім королівстві... А кожне засідання кафедри – все про мене та про мене. То усна догана від галі за інсценізацію «Позиченого чоловіка»***, то не таку я, виявляється, відкриту лекцію підготувала... Вельми заклопотані нині всі виготовленням документації під акредитацію університету. Кожний готує щось своє. Таблиці, схеми, положення... Коли все це виготовляється, зіна аж двічі телефонує мені додому, щоб я не йшла на кафедру й у цей процес не включалась, - самі все зроблять. А під вечір по-інфарктному телефонує й наказує негайно прибути, бо не все так просто. Я прибігаю, а вони всі дружно йдуть додому, демонстративно залишаючи мене одну на кафедрі. В таких ситуаціях я почуваю себе боксерською грушею, - це ж галя-зіна на мені відпрацьовують свій удар. А обговорення моєї дисертації взагалі перетворилося на судилище... галя напередодні обдзвонила всіх кафедралів, строго-настрого наказавши шукати і в мені, і в моїй дисертації якомога більше недоліків. Ніхто й не заїкнувся про похвальні відгуки на мою дисертацію двох київських професорів, а третього – ніжинського, професора Герасимчука. галя й зіна, знаючи мою постінсультну вразливість, налетіли на мене, як коршуни, клювали мене, мов печінку Прометея, з виглядом «За Родіну!!! За Сталіна!!! Во імя великої науки!!!»... зіна перед обговоренням довго рилася в паперах на робочому столі лаборанточки, шукала дорогоцінну бумагу– письмовий галин відгук на мою дисертацію: переробити! переписати! поміняти методологію дослідження! зіні вкрай потрібна була правильна орієнтація, бо інакше – сікір башка за власну думку! зіна написала в своєму відгуку все правильно: переробити! переписати! поміняти методологію дослідження! Начебто не я, а вони краще знають у с е про Вас, владико, про християнську парадигматику Вашої творчості. А в науковій частині університету наступного дня мені сказали, що такої форми звітності в дисертантів узагалі немає. Це галина самодіяльність. Після того судилища я знову злягла в неврологію, владико. Загострився постінсультний синдром. Але нічого. Відкрапали. Саме там, під крапельницею, я збагнула всерйоз: стою перед цілком реальною дилемою - або жити, або працювати під началом альянсу галі-зіни. Я вибрала перше. Не дозволю собі перетворитись у боксерську грушу, владико. Ось тільки вийду з лікарняного, відразу ж поставлю галю-зіну перед фактом: іду на пільгову пенсію. Допрацюю лише до кінця навчального року та й піду****. Може, галя-зіна взамін на це трохи заспокояться й не будуть у мене так угризатися. Я̒ к вони не можуть збагнути, що в с е п о в е р т а є т ь с я... Втім, хай як хочуть. Для мене зараз найважливіше, щоби голова не пливла й не ставала чавунною. А все решта – то дрібниці, владико.
А, ось іще що. Не пишіть більше, що цілуєте мене в зраки. У мене із цією лексемою на фонетичному рівні є певні асоціації. У неврології, владико, асоціативне мислення чомусь розвиваєть дуже стрімко. Та й не тільки асоціативне. Відлежуюсь я в колишньому великопанському маєтку, аж на третьому поверсі, де в старожитні часи відбувалися пишні бали, світські аристократичні зібрання. А ниньки це – Чернігівська міська лікарня №1. Хороша лікарня, владико. Тут такий потужний діагностичний центр! Найновіша апаратура європейського рівня. За твої грошики вивернуть тебе навиворіт, владико. Все про себе дізнаєшся: і про гіпертензійне серце, й про печінку, і про жовчний міхур, і про нирки з підшлунковою, і про S-подібні судини головного мозку. Ну й, звісно, про рівень холестерину в крові, - це як закон. Нормальна лікарня, владико. А поруч із лікарнею – супермаркет «Седам». Там багато чого їстівного продається, і я щодня там купляю по маленькій філіжаночці еспресо. Мої думки протестують проти цього: економити треба! Це марнотратство! Про гіпертонію згадай! А я своїм думкам відповідаю: «Шо такоє, рєбята? Я болєю». Пізніми вечорами, коли я в палаті лишаюсь одна, бо мої співпалатниці ночують удома, скільки всього думається-передумується! Нехай колись, як усе буде добре, поділюся з Вами своїм сокровенним.
P.S. Простіть мені, владико, за надмірну щирість думок. Але епістоли – такий жанр, який насамперед щирість і передбачає На цьому й лишайтеся здоровенькі».
ЛИСТИ З ДАЛЕКА
«Мир тобі, дитинко! Господь тебе укріпляє і умудряє. Бо Він вірний. І це – найголовніше. Пишеш про те, як там дбають про твоє серце, нирки й печінку... А ти подбай, дитинко, про душу. Бо якщо вона занехаяна, то ніяка медицина не допоможе ні серцю, ні підшлунковій, ні судинам головного мозку. Тобі треба вийти на шлях зцілення. Як? Якщо ти готова стати на цей шлях, то найперше й найголовніше – візьми на себе відповідальність за свою хворобу і зміни до неї ставлення. Що це означає? Це означає, що н і х т о не винен у появі хвороби і ти теж не винна. Хвороба – це зовнішнє відображення твоїх думок і твоєї поведінки. Хвороба – це сигнал твоєї душі про те, що ти робиш щось не так, що твоя реакція на події шкідлива для тебе. Хвороба – це спосіб здійснення твоїх позитивних намірів. Хвороба – це підсвідомий захист тебе від якоїсь руйнівної поведінки. І, зрештою, це розмова Бога, Вселенної, Вищого Розуму з тобою. Багато людей з великими потугами сприймають ідею відповідальності. Адже взяти на себе відповідальність означає відмовитися від образ, критики, звинувачень як когось, так і себе. Це вимагає великих внутрішніх змін та зусиль. Але набагато легше когось звинувачувати, ніж змінитися самому. Багато хто не хоче мінятися, - віддає перевагу стражданням. Що ж, це їх вибір. Кожна людина сама створює свій світ. З висоти Вічності я знаю, що ідея відповідальності за свою хворобу – це перший крок на шляху зцілення*****. Навіть тисяча верст, дитинко, починає долатися з першого кроку. Постарайся зробити його. Зроби його!
Ти вважаєш мене поетом, дитинко. Що ж, дякую за це визнання. Сам себе я поетом не вважаю. Хоча штучок поетицьких понаписував доволі. Отой великий вірш «Царство Натури людської», про який ти спудеям багато літ розповідала як про твір невідомого автора, написав я. Писав я й церковнослов'янською, й польською, й латинською, й великоруською мовою. Ось почитай що я колись написав про душу.
Молчишь... Ты снова плачешь и мочишь.
Всю жизнь в чужие зеркала глядишься...
Где Тот, с Кем ты навек соединишься?
Где Тот, Кому себя ты посвятишь?
И Кто-то снова говорит к тебе,
Во всем таинственный извечно Кто-то:
В листве и в теплом проливном дожде,
В звезде, в свободе птичьего полета...
Душа, зачем ты жжешь свои огни?
Душа, чего ты ждешь, о чем мечтаешь?
Он здесь – но ты Его не замечаешь...
Душа, взгляни, вот Создатель твой!
Душа, взгляни, вот Спаситель твой!
Душа, взгляни!
Душа, Он видит все твои пути,
Душа, Он знает все твои паденья.
Пойми, Он ждет лишь одного «прости»,
Поверь, Он ждет с тобою примиренья.
Душа, зачем ты жжешь свои огни?
Душа, чего ты ждешь, о ком мечтаешь?
Он здесь – но ты Его не замечаешь.
Душа, взглян.и, вот Создатель Твой!
Душа, взгляни, вот Спаситель твой!
К Нему прильни******.
Одужуй швидше, дитинко. Нехай Господь береже тебе. Цілую тебе в чоло».
ЛИСТИ В ДАЛЕКО
«Такого Ви гарного листа мені написали, владико. Такого Ви ще ніколи не писали. Та ще й із віршем. Я такого хорошого вірша зроду не напишу. Спасибі Вам. Чим Вам і віддячити – не знаю. А й справді? Чим і як Вам віддячити, якщо у Вас уже все є? У Вас є вічність душі, вікова мудрість, приліпленість до Господа. Ви багато чого знаєте про святість, милість, благодать. І всі гріхи Вам уже давним-давно прощені. Ви вже давно, я так розумію, в раю. Мабуть, Вам там добре. А втім, хтось мені колись казав, що навіть у раю можна створити пекло.
Мене вже виписали з лікарні, владико. Позавчора виписали, а вчора я сходила в Замкову церкву в нас тут, у Ніжині. Знаєте таку? На місці старовинного оборонного валу зведена. А нині це – міський комунальний ринок. Сто років тому тут священикував Ваш нащадок у шостому коліні Олександр Величковський. Ото саме він і приберіг Ваші зшитки як сімейний скарб, і віддав потім у надійні руки – професорові Грузинському. А той професор потім став улюбленцем КГБ. Цькували «за поповщину». Ой, владико, Ви ж там не знаєте, що воно таке – оте КГБ! Нехай колись розкажу.
А в Замковій церкві, владико, так затишно й тихо для душі, так лікувально для власної деморалізації, що я там аж поздоровішала. Та й ефекту плацебо ніхто не відміняв. А чудотворна ікона знаєте яка? Святого Іоанна Богослова! Я поставила біля неї свічку за Ваш спочинок, владико. А свічка взяла й чомусь заплакала. Чотирма восковими сльозинами. Уявляєте, владико? Моя, тобто Ваша свічка заплакала чотирма сльозинами. І я все зрозуміла, владико. За Ваш спочинок уже більше трьох століть ніхто свічки не ставив. Тому Вам там і сплакнулося. Але Ви не плачте, владико, т а м же, кажуть, немає ні смутку, ні горя, ні сліз. То чого нюні розпускати? Я й надалі в Замковій церкві буду ставити свічку за Ваш спочинок, якщо Ви не святий, звичайно. Бо, якщо Ви святий, то я не маю права цього робити. І не я за Вас тут повинна молитися, а Ви там – за мене. Такі церковні канони, владико. І дивіться мені, більше не плачте. Щоб був повний порядок.
P.S. То Ви святий чи не святий? Напишіть мені. Я хочу це достеменно знати.
P.P.S. А ще під час літургії вчора, схиливши голову, на підлозі церкви я побачила... мурашку. Вона проворненько підповзла до загубленої кимось манюсінької золотої сережки. Мурашка була чорного кольору, тому контрастно виділялася на фоні світло-сірої кафельної підлоги в церкві. Вона покрутилася туди-сюди навколо сережки, як мені здалося, навіть обнюхала її й подалася геть, мабуть, вирішувати свої справи. Тая мурашка мені дещо прояснила про скарби на небі й на землі. Мурашка, мабуть, шукала істину.
P.P.P.S. Владико, мабуть, Ви все ж таки святий. Бо Старий і Новий Завіти мені відкрилися після вивчення Вашої творчості. Ви точно святий, владико. І не заперечуйте цього.
P.P.P.P.S. Учорашню літургію, владико, до кінця, на жаль, я не достояла. Бо священик свою проповідь дещо заполітизував. Розумієте, у нас тут скоро вибори. І всі тільки на цьому й зациклені. Ой, Ви ж не знаєте, що таке вибори. Ну нічого, колись поясню. А втім, можна й зараз. Вибори, владико, - це, образно кажучи, цирк на дроті. Наші політики через вибори створюють ілюзію народовладдя. Ніби народ щось вирішує. Якби й справді народ щось вирішував, вибори давним-давно відмінили б. І коли священик почав говорити про НАТО, ЄС, МВФ (що воно таке – теж колись поясню), я перехрестилася й пішла. Простіть мені великодушно, владико. Я й сама знаю, що літургію треба достоювати до кінця. Але вийшла я звідти щасливою. Тому що в Біблії на жодній сторінці, в жодній главі і в жодному вірші не написано ні про НАТО, ні про ЄС та МВФ».
________
*Вірш Ліни Костенко на тему жіночої і материнської вірності (за першою міфологічною версією, Климена – дружи.на Прометея, за другою – його мати й мати спільного їхнього сина Девкаліона), а також аморальності громадської думки. А втім, заглянувши в «Міфологічний словник» Мелетинського, можна збагатитися ще цікавішою розкодовуючою інформацією про образ Климени.
**Душа владики, мабуть, була присутньою на одній нескучній ученій раді факультету, де інтелігентно вигризали колишнього ректора. Тодішній ректор гарячково виконував усі усні й письмові викладацькі бажання. «Вставай і кажи!» - спеціально голосно подала тоді блаженна команду зіні, яка сама зроду б не відважилась на власний подвиг через власну ж гіперзашуганість. Такою рідкісною ситуацією гріх було не скористатися. Через півгодини зіна була доцентом.
***Йдеться про самодіяльну постановку на сцені силами студентів химерного роману Євгена Гуцала «Позичений чоловік» у жанрі неодекламації. Блаженна тоді спробувала себе і в ролі режисера, і сценариста, і музичного редактора, і ще бозна й кого. За що її галя чомусь посварила. Мабуть, у зв’язку з власним нἀстроєм.
****Дурнувате почуття обов’язку не дозволило блаженній піти на пенсію посеред навчального року. На жаль.
*****Зварійований міні-фрагмент книги Валерія Сінельникова «Возлюби болезнь свою».
******Текст пісні християнського барда, радіожурналіста Владислава Бондарькова.
18.
А в дванадцять рочків Іванко побував у знаменитому ніжинському борделі. Бордель був єврейським, - тримали його брати Зільбермани. Крученські парубки на Семена* завше ходили до того борделю. Так на Кручі було заведено. Поманили для сміху й Іванка за собою:
- Ось пішли! Тільки бабі не кажи! А то битиме! – аж давилися сміхом.
- Не битиме! Ні одна, ні друга! – сказав щиру правду Іван.
А сказав так тому, що баба Уляна чомусь розхворілася, - не до рукоприкладства їй саме. Навпаки, ще більше подобрішала. Йванкові нічого не наказувала робити, а тільки просила. Та й то рідко. А з бабою Ївгою оказія трапилася позавчора. Коза погризла пізню капусту на городі. Тую капусту баба Ївга щоосені вирізає аж після Покрови. Найбільші голівки потім січе на закваску. Квасить баба капусту у великій дубовій діжці, яку Йосипок Колотушка змайстрував колись дуже давно. Капусти в діжку втрамбовується так багацько, що бабі з Іваном на всю зиму вистачає. І ота коза, яку баба називає нечиста сила, погризла й понівечила бабину капусту. Іван це бачив, але вирішив козі не заважати. Бо вона так весело гарцювала між капустяними головешками, аж витанцьовувала. Іванкові любо-дорого було те спостерігати. Вирішив, що непристойно буде проганяти козу з городу, якщо їй там добре й весело. Коли це баба Ївга – як з-під землі:
- Ах ти ж бовдур неотесаний! Чого витріщився на худобину? Чого не проженеш її з грядки? – І хрясь! - мотовилом Івана по плечах (прясти саме зібралася).
- Та нехай вона тобі здохне! І ти разом з нею! – несподівано для баби, для себе й, мабуть, для всього світу вигукнув Іван і відштовхнув од себе бабу разом із мотовилом. Однією рукою відштовхнув – а баба брик! І впала. Ще й ноги чомусь задрала. І щось каже синіми губами до Івана.
- Про що, бабо, балакаєте? – нахилився над нею внучок.
- Я більше ніколи тебе не займатиму... - тихо-тихо, бо з великого переляку пообіцяла лежача баба. – Допоможи встати.
- Так ото й не займайте. – І допоміг бабі підвестися, й води подав, і в хату завів. А коза з городу весело за тим усім спостерігала.
... А в борделі Йванкові сподобалось. У великому передпокої горіло багацько свічок, пахло якимись пахощами і розпливалася невидимими хвилями музика. Плакала скрипка. А потім аж захлиналася... І враз зареготала диким реготом... І дражнилася... Манила за собою... А затим нервово відпихала од себе... Аж сичала од злості... Скаржилася на нещасну долю... Нагадувала про щось потаємне... Тримала в собі велику загадку, розгадати яку ніхто не в змозі... Хвицяла грайливо ногами, як бабина коза позавчора в капусті... Лопотіла крильми якогось хижого птаха... Дрібно тупотіла золотими кінськими копитами по бруківці... Кидалася важким камінням у бездонну прірву... Шуміла повноводною рікою, а потім скапувала останніми її краплями, чистими, як дзвінка ранкова роса... Піднімала дух... примушувала далі жити... Підносилася до небес... Впивалася в Іванка наскрізним болем... І стогнала сама од того болю... І розпачем наповнювала все навкруг, наче плакала одинока птаха, яку не взяла із собою у вирій ніяка пташина зграя... І тривога, як лютий поранений звір, повзла в серце... І пазурами впивалася в душу, поселяючись там, обіцяючи нескоро звідти вийти... Скрипка голосила, як за кимось рідним голосять, проводжаючи на той світ або на війну... І знову дражнилася, обіцяючи солодкий безум... Невидимими ніжними (може, материнськими?) долонями торкалася чола, плечей, навіть кінчиків пальців... Музика видиме робила невидимим... розставляла тенета, з яких уже не вибратись... Іванко пішов на тую музику, як сліпець, не бачачи нічого навколо себе. Він хотів одного – не тільки чути, а й б а ч и т и музику... Він же не знав донині, чим вона є для нього, - Музика. А тепер ось узнав...
Грав єврейчик Гершко, син старшого Зільбермана. Маленький, горбатенький, розпатланий, схожий на чорта. А грав - як Бог! Як він тільки грав, той Гершко! Як же він тільки грав! Він приріс, навіть не приліпився до своєї скрипки лівим плечем, підборіддям, обома руками – всім своїм маленьким горбатеньким тільцем! Приріс! Навіки! І грав... Усе собі грав... Грав усім собою, люто вимахуючи смичком, бо хотів вичавити зі своєї скрипки все, на що вона була здатна... «Мене любов'ю освятила скрипка»**,- напише через добрих тридцять літ поет Іван Величковський. Але то буде літ через тридцять. А зараз... Не заважайте йому... Нехай Іванко наповниться музикою по самі вінця.
Заціловані й отупілі від куплених любощів крученські парубки поволі виходили з верхніх хоромів***, щоби гуртом – як сюди, так і додому. Поплівся за ними й Іванко.
- Ну як тобі в борделі було, Йване? – реготнулося комусь.
- Добре, та мало, - знову щиру правду сказало хлоп'я. А в голові бриніла тая музика, що Гершко видавав на скрипці... Іванко боявся її розхлюпати...
- Ти вже проснувся, Йванку? – обізвалася з печі баба Уляна, почувши, як на світанні він клацнув сінешньою клямкою. – Розтопи грубу... Зимно мені чомусь...
________
*Старовинне віджиле народне свято змужнілих парубків. Святкувалося пізно восени, після закінчення польових робіт.
**Рядок із якогось вірша Анатолія Мойсієнка.
***Знаменитий єврейський бордель у Ніжині був двоповерховий.
19.
Слабувала шебушна Уляна всю зиму. А на весну попустило. Мо' ще й тому, що, вилежуючись на печі, в теплому просі, баба тільки те й робила, що ревно молилась аби не вмерти взимку. Бо взимку погано вмирати. Земля мерзла, - копачам важко буде могилу копати: лаятимуть Уляну останніми словами за те, що взяла й одковеркалась посеред лютої зими, а їм важкої роботи додала. Тому Господь змилосердився й над копачами, й над Уляною, - продовжив їй віку.
Паска тої весни була ранньою. Тож тільки сніг із землі – почала Уляна в хаті й поза хатою потроху лад наводити. Всієї хати – від долівки до стелі – вже не мазала. А так тільки: познімала очеретяним віником павутину по кутках, попримазувала крейдою піч, лежанку, трохи в сінях, долівку - глиною із свіжим кізяком, пошкребла тупим ножем заяложені лави, розвезла бруд на закіптюжених вікнах, особливо на передпічньому, попрала рушники, потім сяк-так покачала їх рублем*, а Іванко повішав їх над кожним вікном і на покуті, над іконами. Троє ряден** - із печі, з полу й лежанки – загадала внучкові повитрушувати, - прати не прала, сили не ті. Помаленьку-потихеньку - і тижнів за два оте все й поробила. Лишалося зашпарувати й примазати около***.
...Був чистий четвер. Удень Уляна ще кухторилась побіля хати, слабими силами своїми приводила її до ладу. А ввечері вже й Богу душу оддала. Перед цим устигла помитися в ночвах, переодягтися в нову-новісіньку сорочку з тонкого полотна й попрохати Йвана, якого випровадила була в сіни:
- Винеси змилки. Та вилий десь так, де людська нога не ступає. Бо мені вже пора додому...
- Ти ж і так вдома.
- Вдома, та не вдома. Пора мені вже до справдешнього дому, - ще й загадково посміхнулася.
Такою й лежала другого дня в труні – помолоділою й усміхненою... Була Страсна п'ятниця... Всю ніч тоді на Уляниному подвір'ї чомусь співали, аж захлиналися солов'ї...
_______
*Старожитній спосіб прасування.
**Старожитні дивантеки.
***Вигляд селянської хати знадвору.
20.
Умний поп, коли відспівував бабу Уляну, все поглядав із-під лоба на Йвана. Строго так, але інколи й ласкаво. А перед дев'ятинами* по Уляні зайшов до Івана на обійстя і сказав:
- По-ра тє-бє, раб Бо-жий І-о-анн, гра-мо-тє у-чи-цца. Прі-хо-ді в воск-рєс-ну-ю шко-лу і нач-ньом.
Грамоті – то й грамоті. Хто ж проти?
Так по Псалтирю і по Святій Євангелії розпочалася Йванова шкільна наука.
_______
*Поминальний день (дев’ятий після смерті небіжчика).53
21.
А коли стукнуло Йванові п'ятнадцять рочків, два останніх із яких він прислуговував то в цій-то в тій ніжинській церкві*, сказав йому умний поп таке:
- На Пьот-ра і Пав-ла і-дьом с про-ча-на-мі в свя-ту-ю Кі-є-во-Пє-чєрс-ку-ю лав-ру. Ти го-тов?
- Готов, батюшко, - на всяк випадок відповів Іван.
- Стро-гій пост і у-сі-лєн-на-я мо-літ-ва - са-ма-я луч-ша-я под-го-тов-ка к ду-хов-но-му о-чі-щє-ні-ю. В свя-той лав-рє іс-по-вє-ду-єш-ся, прі-мєш прі-час-ті-є. Е-то Божь-є мєс-то. Там на-ше жи-во-тво-ря-щє-є Сло-во на-чі-на-лось. В дєнь По-ло-же-ні-я чєст-ной рі-зи Прє-свя-той Бо-го-ро-ді-ци во Вла-хєрнє** слу-жіть бу-дєт сам вє-лі-кій Ла-зарь***. Єс-лі Бо-гу бу-дєт у-год-но, по-дой-дьом к нє-му за бла-гос-ло-вє-ні-єм пос-лє лі-тур-гіі.
Ішли до святої лаври два дні й три ночі. І де ті сили бралися? Перепочинки були настільки короткими, що дехто із прочан навіть придрімати не встигав. Але сила Духа Святого підживлювала подорожників витримкою й молитвою, і Господньою благодаттю, якої на всіх вистачало й вистачатиме...
А коли в передсвітанковій далині з'явилися на очі подорожників київські схили, підсвічені навіть не сонцем, а його першими посланцями-променями, і блідим місяцем водночас, - не встиг іще поступитися небом сонцеві, прочани всі гуртом, як за чиєюсь указівкою, впали на коліна:
- Слава тобі, Господи! Слава Тобі!
Велику ріку вони побачили потім. Дніпро. Велика ріка великої землі. Спочатку ж уздріли в далекій далині, на київських горах, неземної краси золоті куполи. Тії куполи вказували маленькій людиночці дорогу од землі до небес.
- Слава тобі, Господи! І нині, і прісно, і во віки віків!
І хрестилися, і плакали, в душевному пориві складаючи щиру молитву Господу, – хто яку. Йванкові чомусь молилося так:
- Да воскреснет Бог и расточатся врази Его. И да бежат от лица Его ненавидящие Его. Яко изчезает дым, да изчезнут, яко тает воск от лица огня, тако да погибнут бесы от лица любящих Бога и знаменующихся крестным знамением, и в веселии глаголющих: радуйся, Пречестный и Животворящий Кресте Господень, проганяй бесы силою на Тебе пропятого Господа нашего Иисуса Христа, во ад шедшаго и поправшаго силу дъяволю, и даровавшаго нам Тебе Крест Свой Честный на прогнание всякого супостата. О Пречестный и Животворящий Кресте Господень! Помагай ми со Святою Госпожею Девою Богородицею и со всеми святыми во веки. Аминь****.
Цієї молитви Йванко вже давно навчився. Ще й читати тоді не вмів, тож молитву цюю запам'ятав із вуст умного попа. І вона йому так сподобалась! І ниньки, не відводячи очей від золотих куполів, говорив із Господом найкращими своїми словами.
Сльози... Світло... Радість... Радість справдешня, мабуть, бо тиха й не напоказ... І спокій у душі... Чи ж може так бути? Щоб усе отак водночас?.. Виявляється, може.
Сповідав Іванка монах, схожий на його батька, – маленький, аж висохлий, як торішня патичка, з дуже сумними очима...
...Із ніжинськими прочанами Іван додому тоді не повернувся. Лишили його прислуговувати у Печерській лаврській церкві. Не знав він іще тоді, що до нього хтось непомітно, але пильно-пильно придивляється... Неусипно. І вдень, і вночі.
________
*На той історичний час у Ніжині діяло сімнадцять церков і один монастир – на Ветхому.
**Липневе православне свято.
***Згаданий Лазар Баранович, тодішній архієпископ Чернігівський
****Канонічна православна «Молитва Честному Христу».
Читайте далі на цьому порталі:
Українські літератори. Тетяна СИДОРЕНКО. Ігри з Іваном - ІІ