Євген Буцик: Ціна рабства (частина 2) Повернення

 

Моїй сім’ї присвячую: дружині Аллі, сину Владиславу, дочці Поліні

 

Україно!

Моя мила Україно!

Я зійшов з літака і вперше глибоко вдихнув твоє повітря, настояне на травах і ще на чомусь мені не відомому. Дихалося легко й вільно.

Мене вразило, що всі навкруги говорили такою ж мовою, якою говорять у тих далеких краях, звідки я прибув: і в Ясній Поляні, і в моїй улюбленій Вишнівці. Чулася українська мова, суржик, навіть чисто російська. Раптом я, за дивним збігом обставин, зрозумів, що повернувся додому. Всередині вирували найприємніші з почуттів, настрій був піднесеним, а тіло сповнилося силою й енергією.

Я сів в автобус, і він поніс мене на пагорби древнього і прекрасного міста Київ. Я знову відчув піднесення — неначе свіжим вітром обвіяло, а в голові зароїлися нові захопливі думки.

 

Автобус в’їхав у місто, і ось уже по мосту Патона ми перетинаємо Дніпро.

Я раптом пригадав, як Гоголь описував цю велику ріку: «Рідкісний птах долетить до його середини. Дивишся й не знаєш, тече чи не тече його велична ширина, ні шелесне, ні прогримить!»

В дитинстві я думав, читаючи ці рядки: «Треба ж?.. Куди нашому Амуру до цієї величезної ріки. А Дніпро настільки широкий, що до його середини не всякий птах долетить»!

Від спогадів стало весело, і я почав потроху підхихикувати. На мене здивовано озиралися пасажири, а я вже не міг стриматися. Оце так Гоголь, оце так майстер! Треба ж було отак описати!

Знадобиться чимало років, щоб зрозуміти, що для кожної людини від народження існує та єдина й неповторна річечка або ріка, до берегів якої вона все життя поспішатиме, куди б не занесла її круговерть долі. Навіть на порозі смерті вона маритиме рідними берегами, зарослими вербами і відблисками грайливих хвиль.

 

Автобус зупинився на площі Перемоги, яку прикрашала велична будівля з написом «Цирк» на куполі. Біля готелю «Либідь» я взяв таксі й поїхав на Метрологічну вулицю, де за пів години потрапив у обійми ще не знайомих мені далеких родичів.

— А-а-а, — зрадів Микола Олексійович. — Ну нарешті! А ми тебе зачекалися, думаємо-гадаємо, де ж це ти запропастився?!

— Любо, Любо, а йди-но сюди, подивися, хто це до нас приїхав!

З кухні вийшла дружина Миколи Олексійовича.

— Боже, Женю, як же ти виріс! — вигукнула вона. — А я ж тебе пам’ятаю ось таким маленьким. Усе босоніж гасав, а метким був, — засміялася вона. — Тепер он який вимахав. Миколо, ти тільки подивися на нього! Він же на Гошу як дві краплі води схожий!

Незабаром з’явилися Сашко й Валя, мої троюрідні брат і сестра. Ми познайомилися й пішли до кімнати, де нас уже чекав по-святковому накритий стіл.

— Ну що, Євгене, ти коли-небудь куштував українську горілку? Ні? Тоді підставляй чару.

Я витягнув руку й поставив на стіл важку кришталеву чару, яка вмить наповнилася жовто-коричневою рідиною з витіюватого графина.

— Зроблено за особливим древлянським рецептом. Ну, Євгене, з приїздом тебе в стольний град Київ.

Я випив і довго не міг видихнути, з очей покотилися сльози.

— Нічого собі, — із труднощами видавив із себе. — Це ж скільки тут градусів?

Господар зневажливо махнув рукою:

— Ти розкажи краще, як там тато, мама, як ти жив усі ці роки, які плани?

Мені довелося якомога коротше розповісти про своє життя. Але це все одно зайняло багато часу й ми засиділися допізна.

— Так, — сказав Микола Олексійович, — жбурляло тебе. Не буду приховувати, ми із твоїми батьками говорили про тебе. Вони просили, щоб ми з Любою допомогли тобі зачепитися в Києві. Отож ти можеш пожити в нас, поки знайдеш собі роботу.

— Дякую, але є одна проблема. Коли їхав з Камчатки, не звільнився з роботи і досі числюся там! Завтра ж зателефоную братові, і він вирішить питання, але наскільки швидко він це зробить — не знаю…

— Та не питання, — сказав Микола Олексійович. — Живи у нас, ти нам не заважатимеш.

Таким чином у мене з’явилося чимало вільного часу. 63-м автобусом я діставався центру міста, де безтурботно бродив вулицями, насолоджуючись їхньою красою.

Від Хрещатика вниз по схилу я спускався на Поділ, потім підіймався Андріївським узвозом нагору, прямо на Софіївську площу — місце з давньою історією й атмосферою старовини.

У дитинстві я читав книги Яна — «Чингісхан», «Батий», «До останнього моря» — і в моїй голові відклалася картина героїчної оборони Києва, його падіння, загибелі мужніх захисників міста, розквіт і занепад Київської Русі, сплюндрованої страшною й жорстокою навалою монголо-татарської орди.

Піднявшись Андріївським узвозом, я побачив майданчик, з якого розгорталася панорама сучасного мегаполісу. Перехоплювало подих. Унизу ніс свої сині води величний і древній Дніпро. Я уявив, як дружинники Володимира Великого зганяли величезні юрби киян до ріки, де відбувався обряд хрещення, як могутнім Дніпром пропливали знеславлені дерев’яні ідоли, а народ перешіптувався про неминучий кінець світу.

Тут на майданчику лежав великий плоский гранітний камінь, на якому було висічено: «Звідси пішла земля Руська».

Я не міг втямити, чому те, що називалося Руссю, для росіян стало раптом Окраїною, Україною.

Що ж відбулося з цією древньою землею, з матір’ю міст Руських? Як вона втратила свою історичну назву? Чому Московія вирішила присвоїти історію Русі собі?

Стоячи біля меморіального каменю, я шкірою відчував несправедливість і багатовіковий біль цього народу.

Але я народився й виріс в Росії та пишався цим. Україна була для мене однією з п’ятнадцяти республік великого й нерушимого Союзу. Мені й на думку не спадало, та й не могло, що Україна може бути самостійною державою. Моєю державою був СРСР. Я, як і всі мої однолітки, пишався ним, пишався військовою міццю країни, перед якою трепетали й до якої підлещувалися інші народи.

Не скажу, що я в Київ закохався відразу й безповоротно. Величезне півторамільйонне місто своїми розмірами і величчю вселяло в мене страх.

Тут я вперше в житті побачив метро. Пам’ятаю, з яким хвилюванням і тремтінням в колінах ступив на рухомі східці ескалатора, судомно вчепившись за поручень. Мені не вірилося, що заплативши один раз за проїзд, я можу весь день кататися, переходячи із поїзда в поїзд. У мене було багато часу, і я довго й безцільно їздив у вагонах підземними тунелями, насолоджуючись волею.

Але місто ще довго було для мене чужим. Знадобилося багато часу, щоб Київ став моїм містом, моєю долею. Зміни щодо усвідомлення себе українцем мали відбутися насамперед у мені самому!

Відчуття того, що я перебуваю в Україні, потрохи зникало. Навкруги насправді був СРСР: він жив у назвах вулиць, у численних пам’ятниках Героям Радянського Союзу. Кияни спілкувалися переважно російською. Нічого українського, майже нічого!

А столицею всієї величезної імперії була Москва.

 

От Москвы до самых до окраин,

С южных гор до северных морей

Человек проходит как хозяин

Необъятной Родины своей.

 

Москва була оспівана всюди. На екранах кінотеатрів, на перших шпальтах газет і журналів, їй присвячували вірші, писали поеми й романи. Ми лягали спати й вставали з одним і тим же словом — Москва, Москва!

Згадую, яка у нашому колгоспі сталася метушня, коли виряджали одного з колгоспників до Москви на ВДНГ. Це була подія! Уявляєте — побувати в столиці зі своєю коровою або свинею на Виставці досягнень народного господарства?!

Ми, дарма що знаходилися за сім часових поясів від Москви, жили за її часом. Не дивно? «В Москве полночь», — сповіщало радіо, а в нас — світанок. Ну й нехай собі сплять, думав я! «Говорит Владивосток! — повідомляв диктор. — В Москве 16 часов 30 минут». Ох, як же це дратувало! Тоді котра ж у нас година?!

У квитках на поїзд час відправлення теж зазначався за Москвою. Старенька бабуся, бувало, переминає квиток з руки в руку і ніяк не второпає, о котрій годині відправляється поїзд.

 

Минуло півтора місяця, і я нарешті отримав від брата свої документи.

Розуміючи, що створюю для сім’ї Миколи Олексійовича незручності, я поспішно залишив його привітну оселю.

Наступного дня пішов на біржу й попросив будь-яку роботу за наявності гуртожитку.

Двадцять першого жовтня 1974 року мене взяли на роботу слюсарем-сантехніком третього розряду Київської кінокопіювальної фабрики, яка розташовувалася на вулиці Васильківській, 1. Одночасно отримав кімнату в гуртожитку на вулиці Козачій.

Фабрика копіювала кінофільми, зняті на різних кіностудіях країни. Із привезених оригіналів на ній робили сотні, а то й тисячі копій. Потім копії відсилали в різні регіони СРСР, де вони надходили в широкий кінопрокат.

Фабрику обладнали сучасним французьким устаткуванням, тож і не дивно, що її продукція була якісною. Поруч із фабрикою розташовувався готель «Мир», навпроти якого зазирав в голубі озера столітніми липами й дубами Голосіївський парк. На площі був кінцевий пункт трамвайних ліній. Тут трамваї розверталися, щоб знову попрямувати нескінченними маршрутами вулиць столиці.

Фабрика мала свій великий кінозал, де спеціальна комісія переглядала всі зроблені копії, відбраковуючи зіпсовані, якщо такі траплялися. Бригада, до якої мене зарахували, усувала сантехнічні неполадки чи якісь аварії. Але це траплялося зрідка, тому вільного часу у нас було вдосталь. Отож частенько ми всією бригадою дивилися «найсвіжіші» кінофільми, які ще не були в прокаті.

На фабриці працювали переважно жінки. Відповідно всі чотири поверхи гуртожитку були заселені ними. Кімнат, в яких жили чоловіки, було небагато. Тому чоловіча частина мешканців гуртожитку користувалася особливою увагою його прекрасної половини.

Жодний вечір не обходився без того, щоб нас не запросили в гості. Завжди хтось приходив і казав: «Хлопці, там у Каті (або в Маші, або в Ані) день народження, заходьте до нас, ми вас дуже просимо!»

Зарплати в нас були дуже маленькі: 70–80 карбованців. Грошей катастрофічно не вистачало. Ми скидалися, хто скільки міг, і купували якусь дрібничку, або клали гроші в конверт і ним вітали іменинницю.

Які ж гарні дівчата оточували нас! Незабаром у кожного хлопця, який мешкав у гуртожитку, з’являлася єдина й неповторна.

З’явилася дівчина і в мене.

Отут хочу перепросити читачів. Надалі імена й прізвища героїв роману будуть змінені, щоб уникнути неприємностей для близьких їм людей. Але спочатку невеликий відступ від теми.

Минуло вже майже пів року після мого переїзду з Камчатки в Україну. Мене періодично проймала ностальгія. Раптом я усвідомив, що дуже сумую за своєю бригадою, за безкрайніми просторами й тишею. Мене тягло туди, як магнітом. Часом хотілося все кинути, сісти в літак і мотнутися на Камчатку. Часом спокуса була настільки великою, що я міг зважитися на необдуманий вчинок. Ночами мені снилася Віра, гуртожиток, бригада.

Прости, Віро, прости і прощай назавжди. Твоє ім’я в романі я не змінив, тому що ти була та є світлим і чистим спогадом у моєму житті. У своє виправдання скажу: «Віро, за свою помилку я заплатив сповна. Довгі роки згадую тебе, як найкраще, що було в моєму житті».

У цей важкий для мене час, коли спогади про минуле ятрили моє серце, з’явилася Вона.

Я давно звернув увагу на цю гарну дівчину. В неї було чорне густе волосся і темно-карі великі очі. Коли вона усміхалася білосніжними зубами, на її щоках з’являлися милі ямочки, а над верхньою губою ледь виднівся пушок.

Вона була чарівним уособленням незрівняної української жіночності.

Але особливо гарними були її груди. Коли вона проходила повз, чоловіки оберталися й задумливо дивилися їй услід. А вона, погойдуючи стегнами, гордо несла своє тіло з тонкою талією.

Не можна було не звернути на неї уваги.

Ранком наш гуртожиток перетворювався на мурашник, коли дівчата, поснідавши й причепурившись, поспішали на роботу.

Одні після нічної зміни поверталися в гуртожиток, прагнучи відпочинку, інші бігли на свої робочі місця. В часи Союзу все було строго: за спізнення штрафували карбованцем.

Того ранку вийшла з гуртожитку і Бася, кваплячись на роботу. Так називали всі подружки, і вона не ображалася. Я теж поспішав і, побачивши Басю, пришвидшив крок.

— Привіт! — сказав я, порівнявшись із нею. — Куди ти так летиш?

— То ж на роботу спізнююся; вчора сиділи допізна. От сьогодні й проспала.

Ми швидко спускалися вуличками вниз. У листі дерев, що оточили будинки, щебетали птахи.

— Чуєш, як красиво співають? — спитала Бася. — Навіть настрій піднімається.

— Якщо спізнимося, то нам його зіпсують, — сказав я.

Вона засміялася, й ми поспішили далі.

— Басю, а що ти сьогодні ввечері робиш? — наважився.

— А що, це тебе так цікавить? — з усмішкою запитала вона у відповідь, дивлячись на мене циганськими очами.

— Та хотів тебе запросити куди-небудь посидіти, поговорити, познайомитися ближче.

— Добре, — сказала вона приємним голосом. — Давай після роботи біля прохідної зустрінемося і щось придумаємо.

На цьому ми розпрощалися.

 

Ввечері ми зустрілися, які домовлялися. Я запросив її до затишної кав’ярні в Голосіївському парку. Ми замовили пляшку вина й довго сиділи за столиком, насолоджуючись тишею і неквапливою розмовою.

— Розкажи про себе, — попросила вона. — Звідки ти, як сюди потрапив, у якому цеху працюєш, чи є в тебе дівчина? Мені все це дуже цікаво.

Ми сиділи навпроти й уважно розглядали одне одного. Я милувався її красивим обличчям, від неї віяло чистотою, спокоєм і впевненістю.

— Так, — сказав я, — дівчина, сподіваюся, в мене є. Вона дуже гарна і сидить навпроти мене.

Вона розсміялася.

— Спасибі, звичайно, за компліменти, але ти, Євгеній, трохи перебільшуєш.

«Ну от, — подумав я, — ми вже перейшли на “ти”».

Моя розповідь про прекрасну природу Далекого Сходу та дещо з моїх пригод заінтригувала її.

— Боже! — вигукнула Бася. — Як же це все цікаво! Ти ж увесь світ об’їздив! Як би я хотіла побувати в далеких краях і все побачити на власні очі! Адже далі Києва я не бувала. На вихідні їжджу додому, у своє село Порик, а після — знову в Київ. Так проходить моє життя — нічого особливого.

Мушу нагадати, в який час ми жили. Про поїздку в іншу країну і мови не могло бути. Далі кордонів — землі не було! А якщо й була, то там жили капіталісти — жорстокі гнобителі робочого класу!

Такі пропагандистські фрази влада втовкмачувала в наші голови, і ми вірили, адже інших джерел інформації не було.

— Так, Басю, — сказав я, — там красиво, але майже скрізь закрита зона. І щоб потрапити туди — потрібен пропуск! Але щоб оформити пропуск, потрібні вагомі підстави або запрошення родичів. Та й повір: добре там, де нас немає!

— Напевно… — замислилася Бася. — Для таких дій потрібні час і гроші. А в мене поки ні того, ні іншого.

— Цікаво, — підтакував я. — Ми працюємо, а зарплати вистачає на одяг та їжу і ні на що більше! До речі, а чому ваше село так дивно називається — Порик?

— То жив у нашому селі Василь Порик. Коли почалася війна, він потрапив у полон, з якого потім утік, брав участь в італійському опорі. В Італії він здійснив багато мужніх вчинків, але зрештою загинув. Там його дуже поважали й поставили пам’ятник. А наше село перейменували на його честь. Так воно й називається — Порик.

— А ти теж нічого! — несподівано, усміхаючись, зауважила Бася. — Симпатичний!

Ми сиділи за крайнім столиком, у затінку. Вино нас зблизило. Торкаючись її руки, я відчував, як прискорено билося серце в моїх грудях, а по тілу пробігало солодке тремтіння.

— Ба-Ба-Басю… — прошепотів я пересохлими губами. — А давай поцілуємося!

Вона озирнулася навколо: всім було байдуже до нас.

— Чому ні, — тихо промовила вона.

Зіниці її очей розширилися. Я вперше доторкнувся до її губ, відчувши смак спілої ягоди.

Незабаром ми встали й, розрахувавшись, вийшли. Ми ще довго гуляли парком, крадькома цілуючись за кожним поворотом стежки.

Повернулися в сутінках і, ще раз поцілувавшись, попрощалися до ранку.

 

Час, як струмочок, біжить собі розмірено... І не можливо ні зупинити, ні вповільнити його впевнений плин. Він невидимий, але цілком відчутний, особливо якщо тобі вже під осінь літ. Дивлячись із висоти прожитого, багато подій, що відбувалися раніше, здаються нам смішними й наївними! Але юність і дана для того, щоб ми робили помилки і набиралися досвіду.

Час ішов. Багато хлопців із нашого гуртожитку завели сім’ї. Ми ж із Басею зустрічалися, ходили разом у кіно, відвідували різні цікаві заходи, пропадали допізна на танцювальних вечорах.

Але щось було не так. Мене не залишало відчуття того, що все це несерйозно й тимчасово. Всі мої спроби зблизитися з нею розбивалися об глухий мур, за яким вона ховалася. Я не міг зрозуміти, чому це відбувається.

— Скажи, Басю, я тобі подобаюся? — запитував я.

— Так, дуже, — говорила вона, дивлячись на мене чорними очима.

В цих темних очах важко було розібратися, а вловити вир їхніх емоцій — і поготів.

— Якщо це правда, то чому ми, як і на початку стосунків, мов терра інкогніта одне для одного?

Вона, часто моргаючи, мовчки розглядала мене.

— Басю, скажи хоч що-небудь, я все зрозумію, — наполягав я.

Але вона лише знизувала плечима.

— Якщо я тобі не подобаюся, або ти мене не любиш — скажи мені про це, — не вгавав я.

— Слухай, Євгене, мене все влаштовує. Але прошу тебе, поки не розпитуй ні про що, — раптом відрізала вона. — Розумієш, це особисте і цим я не готова поділитися, навіть із тобою.

— Послухай, Басю, якщо в тебе які-небудь життєві проблеми, ми разом їх переборемо, — гарячково продовжував я.

— Та немає в мене проблем, — майже кричала вона. — Ти не розумієш? Ти мені робиш боляче своїми питаннями!

— Все-все, я більше ні про що не буду запитувати! — здався нарешті.

Бася підійшла до мене й обійняла.

— Прости мене, — прошепотіла, схлипуючи, — і не ображайся, добре?

— Прости й ти мене, — говорив я, гублячись у здогадках.

Бася пішла, а я, ще трохи покрутившись, нарешті зручно влігся. Але сон не приходив. Я лежав, а думки були далеко... на Камчатці.

Я згадав Ніну Японку, Тетяну, Віру, Катю. Всі вони ввірвалися в моє життя, залишивши в ньому яскраві й незабутні сліди. Це відбувалося природно, практично без будь-яких зусиль з мого боку. Вони просто з’являлися тоді, коли наші дороги перетиналися. Виконавши свою роль, вони також зникали в річці часу, з кожним днем усе далі віддаляючися. Лише пам’ять чіпко тримає давно минулі події, не дозволяючи зникнути їм назавжди.

Я спіймав себе на думці, що вперше сам докладаю зусиль, домагаючись Басю. Раніше це відбувалося саме собою: жінки самі пропонували себе й самі йшли в мої руки. Минав час, і життя так само легко й невимушено забирало їх від мене.

Тепер все було по-іншому, я почав будувати плани на майбутнє.

— Оце так! — думав я. — Невже я дозрів до сімейного життя?!

 

Минуло два тижні. На роботі все було добре, за винятком головного — зарплата була маленькою, й згодом прийшло хронічне безгрошів’я. Заощаджувати доводилося на всьому: на їжі, одязі, дозвіллі. Це сильно дратувало й напружувало водночас. Але змушувало шукати додаткове джерело доходу. Недалеко від фабрики я знайшов овочевий магазин, куди влаштувався вантажником. Із директором магазину домовився, що буду приходити після роботи, у другу зміну. Мені запропонували 50 карбованців, і я погодився. Вранці йшов на фабрику, а після зміни летів у магазин тягати візки з овочами, ящики, розвантажувати автомобілі, набиті дарунками полів.

Приходив пізно, стомлений і одразу лягав спати.

З Басею ми майже не бачилися. Лише зрідка, зіткнувшись де-небудь на дорозі, ми перекидалися на ходу банальними фразами і йшли у своїх справах.

Після останньої нашої розмови я не поспішав форсувати події, пустивши все на самоплив. Я розумів: якщо в неї глибокі почуття, вона сама зробить крок назустріч.

 Минали дні й тижні, вже й місяць збіг, але нічого не відбувалось. Я майже змирився з тим, що Басю втратив.

«Ну що ж, — думав я, — очевидно, те, що в ній сидить, сильніше її почуттів».

Але одного разу вона постукала в двері. У мене всередині щось сіпнулося, а по тілу пробігли мурахи.

— Боже, які люди! — сказав я, щиро усміхаючись. — Проходь у моє скромне житло, Басю!

— Та ні, Євгене, я на хвилину. Скажи, ти можеш зайти до мене? — на мене дивилися її величезні очі, сповнені тривогою.

— Дівчата будуть на другій зміні, — додала вона, — і ми з тобою про все поговоримо.

— Добре, — сказав я, — обов’язково прийду.

— І купи, будь ласка, пляшку вина, добре? — з усмішкою попросила вона. — Напівсолодкого.

Вона помахала мені рукою й зникла у коридорі. Вона пішла, залишивши мене в повнім сум’ятті; десь під серцем солодко защеміло, прискорюючи його биття.

Пізно ввечері, закінчивши свої вантажницькі роботи в магазині, я поспішив у гуртожиток. У моїй торбі булькали дві пляшки вина й лежало кілька плиток Карло-Марксівського шоколаду, а також пів кілограма лікарської ковбаси.

Помившись, я одягнувся і з трепетом наблизився до Басиних дверей. Постукав. Вона відчинила, мовчки пропускаючи мене в кімнату, потім зачинила двері, повернувши ключа.

На столі горіла свіча, а в мисочках лежала скромна закуска. «Десь таке вже було, — подумав я, — ми вже це проходили». І в мене перед очима раптом виник образ Віри, той зимовий вечір: горить свіча й очі, наповнені очікуванням і ніжністю.

Бася підійшла й так само мовчки притулилася до мене. Я чув, як б’ється її серце. Ми довго стояли, обнявшись, нічого не кажучи.

— Послухай, — раптом стрепенулася вона. — Давай вип’ємо.

Я відкоркував вино й розлив по келихах яскраво-червону рідину. Ми сіли навпроти одне одного, цокнулися келихами і мовчки випили. Я бачив, як вона, кваплячись, спорожнила фужер і полегшено видихнула.

— Добре вино, — сказала Бася, — налий ще.

Я знову налив, і вона, знову поспіхом, випила. Я мовчав, розуміючи, що зараз не потрібно зайвих слів і краще в цій ситуації дати їй ініціативу.

Її щоки налилися рум’янцем, а очі заблищали, вона враз захмеліла.

— Послухай, Женю, — раптом сказала вона, — ти хотів знати, що ж мене стримує в моїх почуттях до тебе. Розумієш, у подальших наших відносинах все повинно бути відкритим і зрозумілим. Ти мені подобаєшся, і я б дуже хотіла бути з тобою. Але ти повинен і маєш право знати дещо з мого минулого життя. Повір, мені дуже важко говорити тобі про це, і я довго не наважувалася відкритися. Але ти повинен це знати.

Вона замовкла, хвилюючись і збираючись із думками. Я сидів, не дивлячись їй в очі, побоюючись злякати необережним рухом.

— Для того, щоб ти міг зрозуміти мене, я повинна розповісти про те, що відбулося із мною в шкільні роки. У селі був великий клуб. Щосуботи там крутили кіно, а після — влаштовували танці. Ти ж знаєш, як ми всі хотіли танцювати. Просто покомизитися, адже це була молодість. Тоді я дивилася на світ крізь рожеві окуляри. Отож, після танців ми з жартами й піснями задоволені йшли додому.

Але одного разу трапилося так, що я йшла додому сама. Накрапав дощик, вітер шумів листям дерев. Було темно. Я дуже злякалася. Я майже бігла крізь непроглядну темряву. Я боялася вдаритися об дерево або спіткнутися об камінь.

Вона замовкла, хвилюючись. Я теж мовчав, розуміючи, до чого вона хилить.

— Я почула позаду чиїсь важкі кроки, — продовжила вона. — Обернулася й побачила величезну людину в масці. Він мене схопив й, закривши рот рукою, потяг від дороги в ліс. Мене немов паралізувало, я не могла ні кричати, ні пручатися. А він усе шепотів мені на вухо: «Мовчи, дурепо. Все буде добре. Ти зрозуміла?!» Він знову й знову повторював це, все далі волочучи мене в ліс. Потім він повалив мене на землю й почав роздягати. Я розуміла, що зараз зі мною відбудеться, і спочатку пручалася. Але він був сильніший, і незабаром я так стомилася відбиватися, що не могла й поворухнутися. «Тільки пискни, — ричав він, — і тобі кінець, брудна повія». Я дозволила зняти із себе одяг, більше не пручаючись. Але далі сталося те, чого я не очікувала. Раптом мене, як величезною хвилею, накрило задоволення, яке кружляло у своїх водах. Я майже потонула в цих почуттях, не розуміючи, що зі мною відбувається, але відчуття були настільки яскравими, що я задихалася ними. І це тривало декілька хвилин.

Я не помітила, коли він зник. Просто коли розплющила очі, його вже не було поруч. Я не могла поворухнутися, усвідомлюючи, що ж відбулось. А всередині мене розливалося якесь тепло, що наповнювало мене умиротворенням.

Вперіщив дощ, і я на неслухняних ногах пішла додому. Двері відкрили мама.

— Боже, донечка, ти ж мокра вся, — сказала вона, — і одяг весь брудний! Де ж ти була так довго?

— На танцях, мамо. А на вулиці слизько, от я й спіткнулася і впала в грязюку.

— Переодягнувшись, я пішла спати і, накрившись із головою ковдрою, довго ревіла, даючи волю почуттям.

 Про цей випадок я нікому нічого не сказала. Довго не ходила на танці, вигадуючи різні причини, і з хвилюванням чекала місячних. Усе обійшлося й можна було б про все забути. Але минув час, і я раптом піймала себе на думці, що знову хочу всього цього. Я злякалася й гнала ці думки геть. Але бажання було сильнішим. Я хотіла знову відчути його сильні руки й тіло, його брутальність і побої, і те, що всю мене кидало у вир задоволення! Я знала, що цей чоловік — злочинець і, можливо, маніяк. Але мені знову хотілося опинитися в його руках. І це бажання було настільки сильним, що зводило мене з розуму.

Я знала, що він десь поруч, затаївшись, можливо, відстежує мене. Не витримавши, я знову пішла в клуб засвітла, щоб мене всі бачили. Знайшовши причину, поверталася додому пізнім вечором сама. Серце моє калатало, а руки й ноги тремтіли від хвилювання. Я йшла повільно, прислухаючись до кожного шурхоту й шелесту. Але нічого не відбулося, він так і не з’явився. Я ж, розчарована, прийшла додому й лягла спати. Нічого, думала, вийде наступного разу. Я подобалася хлопцям. Вони буквально липнули до мене і тим лише дратували, не викликаючи в мені жодних почуттів і бажань.

Я ходила на танці і поверталася додому вночі сама. Й одного разу це сталося. Він вискочив нізвідки, тоді, коли я його найменше чекала. Він із силою затис мені рот і, знову погрожуючи й брудно лаючись, потяг у ліс. Все повторилося. Я стогнала, гарячково обіймала й цілувала його, як у вир, із головою пірнувши у задоволення, що повністю заволоділо мною, ще й ще раз.

«Не йди, — сказала я йому, коли все скінчилося. — Я в наступну суботу в цей же час знову буду тут». Він мовчки кивнув і зник так, як і з’явився.

Готуючись до цієї зустрічі, я вже не боялася за наслідки. Я заздалегідь купила й приймала таблетки від вагітності.

Минув тиждень, я ледве дочекалася суботнього вечора й знову, тремтячи всім тілом, віддалася в його руки. Мені було тоді 15 років, і він боявся показати своє обличчя. Але мене це тільки заводило. Ми зустрічалися знову і знову. Зустрічі з ним наче паралізували мою волю, я ходила, мов у сні, чекаючи наступної суботи. І для мене це був найщасливіший день. Я всім єством готувалася до цього, і, здавалося, цьому щастю не буде кінця.

Але одного разу він не прийшов. Він просто зник із мого життя назавжди. Я потроху сходила з розуму, стала дратівливою, грубила батькам, пересварилася з подругами. І все ходила й ходила вночі, сподіваючись на нашу зустріч. Але даремно — він зник.

Минув рік, у мене з’явився хлопець, але після першого ж побачення я прогнала його геть. Потім прогнала наступного. У мене не виникало до них жодних почуттів.

І тут я з жахом усвідомила, що ж зробив зі мною цей чоловік. Без насильства над собою я вже не могла отримати задоволення.

Бася замовкла, з її очей текли сльози.

Я сидів, затамувавши подих. І в мені, у глибині моєї підсвідомості, зненацька мимоволі прокинулася нахабна й цинічна істота, що бажає цю дівчину в грубій формі. І вона сама закликала мене до цього.

— Тепер ти все знаєш, Євгене. Мені не потрібні твої ніжні пестощі, вони мене тільки дратують. Твій дух і його — дуже схожі.

Вона встала й відійшла до ліжка.

— Іди до мене, удар, зроби мені боляче, розірви мене на частини!

Її очі сяяли й були широко розплющені. Басю буквально трясло від бажання.

— Іди, іди ж до мене, мій звір.

Я встав і нерішуче рушив до неї. Раптом вона зняла через голову футболку, оголивши гарні груди.

— Так іди ж до мене, — майже кричала вона, — ну що ж ти баришся?!

Вона зробила крок мені назустріч і з розмаху вліпила мені ляпас, а потім ще один.

— Ну чого ж ти вартий?! — у розпачі кричала вона. — Вдар мене, ну вдар же, ідіот!

Мною опанувала лють, ще трохи — і я б точно накинувся на неї, брудно лаючись і гамселячи її. Вона чекала цього.

Але я переборов себе, повернувся до столу, налив вина, випив, відчинив двері і мовчки вийшов геть.

— Не йди, — благала Бася навздогін, — ти ж мій, я так довго тебе чекала!

Я примчав до себе в кімнату, перестрибуючи через східці, і вивертаючись, став обнюхувати себе, намагаючись зрозуміти, що це за подія так збудила її. «Нічого собі, — думав я, — це ж треба — мене порівнювати із цим ґвалтівником». Мені стало смішно. Я уявив, як домагаючись її любові, бив би її ніжне тіло, завдаючи болю. А любити хотілося щодня. І у що б це мене перетворило згодом? «Ні, Басю, — сміявся я, — це не наш метод».

Всі ці події відбулися в далекі сімдесяті роки минулого століття. Ми й поняття не мали, що існують люди не такі, як усі. В Союзі на такі вияви особистості існувало табу, і за позиціювання себе «не таким» запросто можна було загриміти в заслання. І тому такі люди в ті часи ретельно приховували своє істинне «я».

Басю я розумів, і мені до глибини душі було її шкода, вона мені подобалася. Але й прийняти ті правила гри, які вона пропонувала, я категорично не міг. Це було б рівносильно тому, що зробили з нею.

Коли-небудь вона знайде собі кавалера, що бажає насильства над нею, такі недоумки бувають, думав я. І будуть жити вони в повній гармонії зі своїм «я», ґвалтуючи одне одного.

Тихо, без зайвого галасу ми з Басею розсталися. Зустрічаючись іноді, випадково зіштовхнувшись де-небудь, ми кивали одне одному й мовчки розходилися у своїх справах.

Напевно, всі чоловіки — власники. Не скажу, що розрив із Басею дався мені легко й просто. Коли вона проходила повз мене з холодним обличчям, мене це дуже зачіпало. Всередині, у глибинах підсвідомості відбувалася боротьба між первісною істотою й усвідомленням. Первісне говорило мені: «Ну, і чого ж ти домігся тепер, вона навіть і не дивиться на тебе. А вона гарна, дуже гарна, ну подивися, що ти втратив. А могло б бути інакше. Ну, тріснув би ти її декілька разів, а далі насолоджуйся пристрастю неземною».

Але свідомість говорила зовсім інші речі: «Навіть не думай робити цього, інакше ти потрапиш в тенета, з яких важко вибратися. Подивися, як вона страждає, ти хочеш розділити з нею цю долю? Але найстрашніше в тім, — говорило мені усвідомлення, — що назовні вилізе це саме первісне чудовисько, жорстоке, нахабне й цинічне. Отоді погано буде й тобі, й навколишнім. Тому тримайся від неї подалі й просто зникни куди-небудь, де ваші доріжки не будуть перетинатися».

Я так і зробив. Фінансові проблеми дістали, а робота на два фронти вимотувала, відбираючи сили й час. Давно назріла пора щось змінити у своєму житті. Потрібно було шукати надійніше джерело доходів, а вільний час використати для знайомства з Києвом.

Я розумів, що це — втеча від наявних проблем, але тоді мені здавалося це виходом із ситуації.

Двадцятого травня 1975 року я написав заяву й був звільнений за статтею 38 КЗпП України за власним бажанням, пропрацювавши на кінокопіювальній фабриці рівно сім місяців.

Шостого червня 1975 року мене взяли на роботу в будівельно-монтажне управління №4 «Київспецбуд» слюсарем-сантехніком четвертого розряду. Мені надали кімнату в гуртожитку на вулиці Освіти, неподалік від Севастопольської площі. Сам будинок був невеликим, двоповерховим. У кімнатах мешкало по чотири особи. Все це я вже проходив, і побут гуртожитку мене не страшив.

По один бік гуртожитку проходив широкий проспект Червонозоряний, по другий — зелена тиха вулиця Освіти. Відразу за нею виднівся комплекс будинків інституту, де безупинно снували студенти. На іншому боці Червонозоряного — медичне містечко, що було для мене доречним.

Річ у тім, що мені постійно дошкуляла ангіна. Вона супроводжувалася високою температурою і нестерпним болем. Це відбувалося майже щомісяця і вкрай ускладнювало життя. Я вирішив видалити мигдалики, розуміючи, що ангіна небезпечна своїми наслідками.

Зайшов у приміщення хірургічного відділення. В реєстратурі мені дали жетон і направили в один із кабінетів. Там приймала Марія Петрівна —середнього віку симпатична жінка в накрохмаленому білому медичному халаті.

— Проходите, парубче, сідаєте, — сказала вона, вказавши на стілець.

Я сів, влаштовуючись зручніше. Вона почекала, дивлячись на мене розумними очами.

— Отже, що вас привело до нас? — усміхаючись, запитала вона. — З огляду на вашу активну особу, у вас не повинно бути проблем зі здоров’ям.

— Та розумієте, — говорив я з хвилюванням, — мені з дитинства дошкуляє горло. При цьому завжди піднімається дуже висока температура, до 40 градусів.

Вона уважно вислухала, усміхнувшись, сказала:

— Ну що ж, давайте подивимося, що там у вас.

Вона якийсь час оглядала горло, підсвічуючи спеціальним дзеркалом, закріпленим у неї на голові, повертаючи мене і так, і сяк.

— Ну що я вам скажу, парубче, нічого страшного я там не бачу. Всі ваші проблеми можна вирішити простими лікарськими засобами, не вдаючись до оперативного методу.

Мене це не задовольнило, тому що я був налаштований рішуче.

— Ви знаєте, — сказав я їй, — прошу вас мене зрозуміти, я хочу від цього позбутися раз і назавжди.

Вона мовчки вислухала, приймаючи рішення.

— Ну що ж, це ваше право. Сподіваюся, все буде добре. Мені потрібно, щоб ви здали аналізи.

Лікар дала мені перелік того, що потрібно було зробити, і решту дня я провів у різних кабінетах.

Наступного тижня, у вівторок, я знову в лікаря.

— Ну що ж, парубче, — привітно усміхаючись, говорила Марія Петрівна. — Аналізи ваші дуже не погані, я б сказала — прекрасні. І я не бачу ніяких протипоказань. Але хочу вас ще раз запитати — а може, ви все-таки передумаєте? Повірте, видалення мигдаликів — досить неприємна процедура.

Але я вперся, наполягаючи на своєму, не бажаючи відступати, хоча черв’ячок сумнівів десь усередині копирсався, підточуючи рішучість.

— Ну що з вами робити, якщо ви такий наполегливий? Ось, купіть ці таблетки, і обов’язково пропийте. У п’ятницю, о 10 ранку, приходите до мене і я особисто займуся вами.

У середу й четвер я пив призначені таблетки, відмовляючись від забороненої гастрономії й різних смаколиків.

У бригаді з подивом дивилися на мене.

— Жеко, ти що це чудиш? «Це не буду, це не можна». На от сто грамів, потягни для апетиту.

Але я затято відмовлявся. У п’ятницю, рівно о десятій я був у кабінеті Марії Петрівни.

— Ну що, Євгене? Може, передумаєте, поки не пізно? — запитала вона.

Я заперечливо мотнув головою, мовчки стиснувши зуби.

— Ну що ж, — сказала вона, — тоді йдіть за мною.

Ми зайшли у велике, чисте й світле приміщення. Я зрозумів, що це операційна, і в моїх грудях щось кевкнуло.

Там на нас вже чекали дві дівчини-асистентки. Мене посадили в спеціальне крісло, зробили знеболюючий укол, зафіксували щелепу, напевно, щоб не кусався. А руки спеціальними ременями намертво прикріпили до підлокітників, щоб не смикався.

Принесли тацю, на якій, серед різного інструменту, лежав довжелезний сяючий від ламп скальпель.

Язик занімів, губи теж, і я тільки мукав, лаючи себе останніми словами.

— Ну-ну, Євгене, — говорила Марія Петрівна, — спокійніше. Запам’ятайте — у жодному разі під час операції не крутіть головою. Ви зрозуміли?

Про всяк випадок асистентки, підійшовши ззаду, у чотири руки зафіксували мою голову.

На мій подив, болю я не відчув, і це мене одразу розслабило. Але скальпель, втикаючись у горло, викликав блювотний рефлекс. І це було найнеприємніше. Та незабаром операція закінчилася, мені показали те, що було моїми мигдаликами, і під руки відвели в палату.

Згодом я відійшов від наркозу, і тоді проявився сильний пульсуючий біль, що вогнем пік усередині.

Заснути було неможливо — ніч здалася мені нескінченною. Лише під ранок мене зморило, і я задрімав, не зважаючи на хропіння сусідів.

Мене розбудив лемент під вікном.

— Женя, Жека-а-а! — хором виводили хлопці з гуртожитку.

Я встав і вийшов на балкон.

— Ну, як ти там? — кричали мені знизу.

Я мовчки показав пальцем на горло, натякаючи, що не можу говорити.

— Спускайся до нас, — кричав один, — ми тобі їсти принесли.

Я кивнув головою й вийшов з палати в коридор. Була субота, тому з персоналу — тільки чергова сестра. Побачивши мене, вона сказала:

— Ви що, з глузду з’їхали? Вам не можна вставати!

 Я підняв великий палець догори і мовчки пройшов повз неї.

В лікарняному саду на мене чекали хлопці з гуртожитку. Ми пройшли вглиб саду й там накрили «поляну».

— У тебе все нормально? — запитав Володя.

Я кивнув головою.

— Дука, ти до нього не чіпляйся, — сказав інший, — бачиш, він і говорити ще не може.

Вони випили, закусили, побажали всього найкращого і, галасуючи, пішли в гуртожиток.

У понеділок мене оглянули. Видалення пройшло успішно, тож на моє наполегливе прохання мене виписали. Через кілька хвилин я вже був у гуртожитку. До кінця тижня, перебуваючи на лікарняному, звикав до нового для себе стану. Голос мій змінився. Про це попередила Марія Петрівна.

— Знаєте, Євгене Георгійовичу, місяць–півтора ваш голос звучатиме по-іншому, але поступово повернеться до звичного звучання. Знаєте, а з мене — пляшечка шампанського, — раптом сказала вона, — я вам мало жилку не перерізала.

Для чого вона мені це сказала, я не знаю, але, схоже, під час операції щось її сильно налякало. Я бачив, як у неї в якийсь момент забігали очі й вона зойкнула. В підсумку все закінчилося благополучно. Відтоді минуло десятки років. Я можу пити холодні напої та їсти морозиво. Я забув, що таке ангіна. Грошей за це не взяли, адже медицина в СРСР була безплатною. Проте я подякував лікарям шампанським і цукерками. Дякую Вам, Маріє Петрівно! Ніколи не забуду Ваші руки й доброту.

Це було моє перше добровільне звертання до медиків. Наступні сорок три роки в цьому потреби не виникало.

 

А зараз хочу коротенько розповісти про людину, з якою звела мене її величність доля. З її згоди ні прізвища, ні імені я не змінював. Для мене це важливо, тому що кілька наступних десятиліть ми прожили поруч, то віддаляючись, то зближуючись.

Одного спекотного дня 1976 року наша бригада прибула на будівельний об’єкт. Неподалік стояв автомобіль ГАЗ-63, водій якого, задерши ноги, хропів у холодку на вийнятому сидінні.

— Оце дає, — сказав Беня, — спить — і вусом не веде.

— Ударник комуністичної праці, — засміявся я, — глянь, як бульки пускає.

Ми сміялися, розглядаючи лежачого. Зненацька той розплющив очі, усміхнувся.

— Чого вирячилися? Заважаєте працювати!

Я майже одразу його впізнав: це був хлопець із нашого гуртожитку. Ми жили на одному поверсі, іноді зустрічаючись, кивком вітали один одного.

— Привіт, — сказав я, — давай познайомимося ближче. А то якось негарно виходить.

Звали його Володимир, на прізвище — Дука. Він жив у 19-й кімнаті, а я в 21-й. От, починаючи із цього моменту, наші стежки-доріжки перетнулися. І саме ця зустріч визначила моє майбутнє життя. Я, часто залишаючись наодинці, перебираю в пам’яті все, що було, запитую себе: як би склалася моя доля, не зустрінь я Дуку? До цього ми жили за тисячі кілометрів один від одного, навіть не підозрюючи, що десь згори нам готують зустріч. Що це було? Доля? Карма? Збіг обставин? Я і сам не знаю. Це вище людського розуміння. Звичайно, все можна пояснити, все проаналізувати й розкласти по поличках. Але все одно мучитиме питання: чому все відбулося саме так, а не інакше. Адже колесо долі могло покотитися зовсім в іншому напрямку. А поки що життя котилося по торованій дорозі щоденних турбот: робота — гуртожиток — робота.

У вихідні влаштовували танці. Якось я познайомився з дівчиною. Вона була гарною, але легковажною. Ми, обійнявшись, гаряче цілувалися, щойно познайомившись. Наступний танець вона танцювала вже з іншим і теж цілувалася. Тому я без вагань викинув її з голови. Навіть імені її в пам’яті не збереглося. Минали дні, тижні, місяці — і раптом вона з’явилася знову. Нізвідки. Перед моїм днем народження у двері хтось тихо, але наполегливо постукав. Я відчинив. У дверях стояла вона.

— Я вийшла заміж, — ледь переступивши поріг, сказала вона, важко зітхнувши. — Ось прийшла привітати тебе з днем народження і заразом попросити вибачення.

Вона поставила на стіл пляшку коньяку «Чайка». «Прости», — тихо сказала й вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Я ще довго стояв, спантеличений, розмірковуючи, що з нею сталося? Вона була нетутешня, а такі дівчата жагуче мріяли вийти заміж за киянина, вирішивши одним махом проблеми з житлом і матеріальним забезпеченням. Я бачив в її очах сум’яття, розпач і розгубленість. Пляшку коньяку я переставив на поличку над ліжком. Вона ще довго там стояла, припадаючи пилом. Повертаючись подумки в минуле, я розумів, що це був ще один збіг обставин, який привів мене до чергової катастрофи. І дівчина, і коньяк, і все те, що тоді зі мною коїлося, було невипадковим.

У певний момент всі негативні обставини збіглися, вишикувавшись у порядок і, як не дивно, повели мене в потрібному напрямку. Та повинно було статися ще кілька подій, до яких я не мав жодного стосунку. Але колесо долі набирало обертів й невидимо витягувало мене на свою орбіту.

Восени мене викликала чергова по гуртожитку:

— Євгене! — голосно гукала вона мене. — Там до тебе якась дівчина приїхала, дуже гарна, іди, вона внизу чекає.

Я швидко зібрався, гублячись у здогадах: «Хто ж це може бути»?

Та, кого я побачив, буквально приголомшила мене. Посеред фойє стояла Крюкова. Господи, яка ж вона була прекрасна! Я втратив мову і, як колись у юні роки, від хвилювання тільки мукав та заїкався.

— Женю, Женю, так, це я. Як же довго триває твоє здивування!

— Але як, якою долею за тисячі кілометрів ти з’явилася тут? — хвилюючись, запитав я. — Послухай, а як ти знайшла мене і як сюди добралася?

Ми обнялися, міцно притискаючись одне до одного.

— Женю, Женчику, милий мій, — шепотіла вона. — Що ж ти робиш зі мною?

 З її очей текли сльози.

— Я чекаю, чекаю тебе, роки летять, а тебе немає й немає. Якщо в тебе хоч щось залишилося, скажи мені: «Ніно, ти мені потрібна», і я прилечу до тебе назавжди.

Ми рюмсали вдвох, схлипуючи й жаліючи одне одного. І ці сльози були слізьми очищення, покаяння і прощення.

Потім ми довго бродили містом, згадуючи епізоди нашого дитинства.

— А пам’ятаєш, як я кричала: «У кайдани заковані, розкуйте нас!

— Ким? — кричали у відповідь.

— «Женею Буциком!» — знову кричала я і дивилася, як ти летів до мене. Потім, взявшись за руки, ми стояли поруч, і було чути, як голосно стукали наші сердечка.

Ми підійшли до готелю «Дружба», в якому зупинилася група гостей із Далекого Сходу. Вранці наступного дня Ніну разом із цією групою 316 автобус доправив у Бориспіль, звідки вони вилетіли на Далекий Схід.

 

Після Ніниного від’їзду я занудьгував і впав у тривалу депресію. Володя, з яким я листувався, повідомив, що бачив Віру. Вона передавала привіт і казала, що кохає й чекає на мене. Хлопці з нашої бригади теж просили повернутися назад, але я з усіх боків був затиснутий обставинами й зобов’язаннями. Я знав, для чого я тут, у цьому незнайомому й чужому для мене місті. Цього хотіли мої батьки. Головна ж винуватиця мого бажання повернутися вже була на Камчатці й чекала. Приїзд Ніни став ще однією дрібкою солі на мої щиросердечні переживання. І все це викликало в мені глибоку зневіру в долю.

Час минав, і треба було щось вирішувати, але я ні на що не наважувався, пустивши все на самоплив. Принципово я і всі мешканці гуртожитку мало чим відрізнялися від тієї швидкоплинної і легковажної дівчини, подарунок якої стояв на полиці над моїм ліжком. Більшість із тих, хто в той час перебував поруч зі мною, теж мріяли одним махом вирішити всі проблеми, вдало одружившись із киянкою. Подібні випадки були непоодинокі й частенько обговорювалися в нашому колі, обростаючи нісенітницями, як снігова куля, що мчить крутим схилом униз. Напевно, це була одна із причин моєї бездіяльності. А ще в мене з’явилося бажання одним ударом розрубати цей гордіїв вузол. Я розумів, що таким чином можна було нарватися на величезні неприємності, але спокуса була дуже великою.

Моє сьогоднішнє й минуле перебували в непримиренному протистоянні. Летіти на Камчатку я не хотів. Повертатися до Віри — теж. Ця ситуація, мов ножем, різала серце. З Ніною теж були проблеми: ну приїхала б вона до мене, а де б ми жили? З нашими зарплатами квартиру винайняти було нереально. Одного разу, повернувшися з роботи, я виявив, що мій коньяк хтось випив. «Ну й добре, — похмуро подумав, — на здоров’я».

 У поганому настрої я впав на ліжко й задрімав. Не міг я знати, що випитий кимось коньяк, дочекавшись свого часу, розкрутить маховик подальших подій.

— Женю, Женю! Та прокинься ж ти врешті!

Я розплющив очі — поруч стояв Вова Дука й тряс мене, як грушу, намагаючись розбудити. Поруч із ним стояв його друг Паша, з яким вони служили у війську.

— Ти нас пробач, — говорив Вова, — але ми твій коньяк випили. Дуже смачним виявився! Ми всю пляшечку й вицідили... тільки ти не переживай, ми повернемо, як тільки… — отут він голосно гикнув, зовсім забувши про що говорив. Хлопці були напідпитку, і їм було весело.

— Слухай, Євгене, ми отут на танці зібралися, ходімо з нами.

— Мені ще цього бракувало, — буркнув я, відвернувшись від них.

— Е ні, так не піде! Ми до нього прийшли, а він від нас відвертається.

Вони схопили мене за ноги й безцеремонно стягнули з ліжка. Робити було нічого, я бачив їхні п’яні нахабні пики й розумів, що вони так просто від мене не відчепляться.

Швидко зібрався, і ми поїхали до Голосіївського парку. Там було кафе з короткою назвою «Гай». Грала музика й подекуди кружляли парочки. І раптом я побачив Її. Вона стояла, притиснувшись спиною до стіни, гарна й струнка. Її волосся при світлі ламп сяяло. З Нею були подружки. Вони весело про щось гомоніли, інколи поглядаючи на нас.

Заграла музика, і я запросив Її на танець. Ми вийшли в центр залу, доєднавшись до інших пар. Я вперше доторкнувся до Неї, відчувши рукою тепло Її тіла.

— Як Вас звуть? — запитав я, нахилившись до Неї ближче.

— Мене звуть... — і Вона назвала своє ім’я.

Танцюючи з Нею, я раптом згадав Сахалін і ті фатальні танці. Цікаво, думав я, історія повторюється. Не в деталях, звичайно, але щось спільне в цьому є.

Музика стихла і я, взявши Її за руку, провів до краю танцполу. Наступний танець я теж кружляв з Нею, потім ще один, ще один. І так до закриття кафе.

— Слухай, Женю, а ти не хочеш провести мене додому? — запитала Вона.

Якщо чесно, то мені зовсім не хотілося цього робити. Було пізно, та й місто я знав ще не досить добре. Але що тут вдієш? Обставини зобов’язували бути галантним кавалером.

— Так, звісно, — сказав я, — із задоволенням. А скажіть мені, куди я Вас повинен провести і як далеко Ви живете?

Вона розсміялася, все зрозумівши.

— Та не хвилюйся так, це недалеко... А ти що, іногородній? — раптом запитала Вона.

— А що, це якось помітно? — відповів я питанням на питання.

— Так. Мова твоя чисто російська. Ти, напевно, звідтіля?

— Звідтіля, — буркнув я, — здалеку.

Ми перейшли дорогу й довго чекали якогось автобуса. Нарешті він прибув, і в переповненому салоні нас щільно притиснули одне до одного. Зрештою ми приїхали.

— Запам’ятовуй дорогу, повертатися будеш сам, — сказала Вона, зруйнувавши мої примарні надії.

Я остаточно занепав духом, коли ми заглибилися в густий і дрімучий ліс. Дерева високо вгорі зімкнули крони, й ми йшли по ледь видимій стежці, що петляла між величезних дубів. Потім вона круто пішла нагору, тому нам довелося ледь не рачкувати.

— Куди це ми ліземо? — в опівнічній тиші запитав я.

— Це, Євгене, скіфське городище. Дата його заснування 5–6 століття до нашої ери.

— Це звідки такі точні відомості? — поцікавився я.

— Отут розкопки робили, а після розкопок поставили чавунні плити. На них і написано: «Пам’ятка археології. 5–6 століття до нашої ери».

Нарешті ми піднялися на це городище. Почав накрапати дощик, і за декілька хвилин ми змокли по пояс. Я вирішив, що більше ноги моєї тут не буде і завтра це прикре непорозуміння забудеться, як поганий сон.

Згодом ми підійшли до краю городища, внизу виднілися дахи хат, до яких вела ледь помітна стежечка.

— От ми й прийшли, Євгене, — сказала Вона. — Спасибі, що провів, самій через ліс страшно йти, ти мене виручив. Ну все, бувай, — і пішла вниз по стежці.

Я стояв нерухомо, буквально захлинаючись гнівом: глибока ніч, під ногами — багно. Квітневий холод, здавалося, діставав до самісіньких кісток.

Розмірковуючи, як вибратися звідси, я проклинав і коньяк, і Дуку, а заодно й себе. Але раптом Вона повернулася… з парасолькою.

— На, Євгене, а то змокнеш зовсім. Та не забудь парасолю повернути, добре? — попросила вона. — Завтра субота, прийдеш ближче до обіду. Я вийду й парасольку заберу. Тільки не підведи, — і Вона, привітно усміхнувшись, зникла в темряві.

Ситуація була безнадійною, і я, лаючись на чому світ стоїть, потягнув ноги до гуртожитку.

Ранком, десь приблизно о десятій, приперлися Дука з Пашею.

— Жека, а в тебе немає чим похмелитися? — запитав Вова.

— Ах ти, прищ, — обурився я. — Вони випили мій коньяк, витягли на ці дурні танці, і я там влип з якоюсь піковою дамою!

— Що? Гарбуза дала? — засміялися вони.

— Якого гарбуза? — гарячкував я. — Подивися на мій одяг і взуття — все в багні! Коли спускався з якогось городища, то злетів униз, неначе колобок. Уявляєте, ніч навколо, нічого не видно, йде дощ, я спіткнувся об якийсь корінь і стрімголов полетів донизу.

Пам’ятаєте анекдот? Приходить малий з дитячого садочка та як загне матюка. Ну, батьки в садочок, так і так, чому ви наших дітей вчите. Та ні, кажуть, у нас зразковий заклад. Хоча тут два сантехніки працювали, може, це вони. Підходять батьки до сантехників, але і ті все заперечують. Ні, каже один, це не ми. Правда, коли мене Федь газовим ключем по голові торохнув, я йому ввічливо сказав: «Ну ти, Федю, мовляв, неправий».

Отож і я, лечу вниз і ніжно так кажу: «Ну ти, Володю, неправий».

— А це що? Звідки в тебе цей предмет розкоші? — запитав Дука, вказуючи на парасольку.

— Це не предмет розкоші — це значно більша проблема. Мене зобов’язали його повернути, а я, поки летів униз, заприсягся, що ноги моєї там не буде. З одного боку, парасолю потрібно повернути, а з іншого — не хочу туди вертатися. От і думай, як цю проблему вирішити, щоб нікого не образити.

— Та ця парасолька слова доброго не варта, — сказав Паша. — Погляньте, вона ж на ладан дихає, їй сто років у суботу буде.

— Отут-то й заковика, може, це сімейна реліквія з Китайського  імператорського палацу Заборонного міста, — сказав я.

— Якого ще палацу, якого міста? — з іронією запитав Дука.

— Сер, ви безнадійний песиміст, — махнув я рукою. — А слово своє потрібно тримати.

Я одягнув новий костюм і поїхав, як згодом з’ясувалося, назустріч своїй долі.

Вже знайомим мені маршрутом добрався я до Феофанії, а потім повторив сходження на городище, заразом фіксуючи місця мого падіння. До призначеного пункту я дістався вчасно, але там нікого не було. Щоб хоч якось зігрітися, я зривав траву і, роблячи з її твердих стебел списи, цілив ними в стовбур старої липи. В такий спосіб хоч трішечки зігрівся. Час минав, але ніхто не приходив, і я вже збирався піти геть, залишивши парасольку на стежці.

Але мене помітила, про що я довідався згодом, Галина Титівна Цикаленко й повідомила про мене своїх сусідів. «Дівчата, там якийсь парубок запускає списи з трави, гріється, напевно. Ви пішли б та забрали його, а то змерзне. До речі, а чий це хлопець?»

— Здрастуйте, це Ви, напевно, парасольку принесли? — переді мною несподівано з’явилася якась дівчина.

— Ну так, я обіцяв її повернути і тому я тут.

— Давайте сюди, — сказала дівчина, — я передам її власниці.

— Перепрошую, але парасольку я передам тільки їй, у неї взяв, їй і поверну.

— Як знаєте, — стенула вона плечима, — тоді чекайте.

Вона розвернулась і пішла вниз по стежці. Я ще якийсь час бігав, гріючись, аж поки не побачив Її. Ми пішли назустріч одне одному й зустрілися на краю городища.

— Привіт, — сказала Вона, усміхаючись. — Ну що, змерз?

— Так, холоднувато… Ще й вітер дме, — наїжачився я.

— Добре, пішли в хату, відігрієшся, — сказала Вона і зазвала йти за собою.

 Подальші події миготіли із запаморочливою швидкістю, не даючи мені отямитися.

Ми зайшли до «тарасової» хатинки, побудованої ще за царя Гороха. Там на нас вже чекали: назустріч мені піднявся батько, поруч із ним стояла мама. Це були люди вже досить похилого віку, 60–65 років. Ми познайомилися. Батька звали Гаврило Тимофійович, а маму — Варвара Данилівна.

Забігаючи наперед, скажу, що це були гарні люди, привітні, гостинні й трудолюбиві. Але водночас кожен мав свої особливості в характері, що не псували загального враження від сімейства загалом. Там же я побачив дівчину, що приходила за парасолькою. Це була Її сестра Наташа. Незважаючи на мій опір, мене посадили за стіл, який дівчата швидко накрили. Гаврило Тимофійович і Варвара Данилівна були дуже задоволені.

Із графинчика в келихи полився міцний самогон. Ми пили за знайомство, за здоров’я, за все найкраще. Пам’ять не зберегла деталей нашої бесіди, бо говорили ми про все одразу: звідки я, ким і де працюю, які плани на майбутнє.

— Женю, — соромлячись, звернулася Вона до мене, коли я вже збирався залишити їхню привітну оселю, — мене наступного тижня запросили на весілля. Ти не міг би скласти компанію?

«Я відвик від домашньої їжі, а тут така можливість… — думав я. — Та й побувати на справжньому українському весіллі мені ще не доводилося».

— Добре, — погодився. — Де й коли?

Ми домовились, і я, окрилений, повернувся у свої пенати. «Оце так, — думав я. — А вона нічогенька, не красуня писана, але дуже приваблива й струнка».

В гуртожитку мене обступили з усіх боків.

— Ну, давай, розповідай, щасливчик, як час провів.

— А що розповідати, — усміхаючись, говорив я. — Пиво-мед пив, по вусах текло, а в рот не попало.

— Ага, дивлячись на твою задоволену пику, відразу видно, що пригостили тебе непогано, — говорив Дука. — Наступного разу, як будеш їхати, й мене візьми із собою.

Наступної суботи, одягнувши більш-менш пристойне з мого досить скромного гардеробчика, я прибув у Хотів. Вона критично оглянула мою вдяганку.

— Ну що ж, непогано, — сказала із задоволенням.

Українське весілля — це щось особливе. У дворі роблять накриття, ставлять столи, запрошують музик. Але головне — столи. Вони буквально провалюються від усього навареного, напареного, насмаженого. Ну й, звісно, рікою ллються хмільні напої. Через кожні 10–15 хвилин тамада закликає випити за наречену, за нареченого, за батьків, за світле майбутнє, доводячи гостей до потрібної кондиції. Кондиція у всіх різна: одному й літра мало, а інший і від ста грамів п’яніє. Гості, наївшись і напившись, ішли танцювати, під веселі мелодії утрамбовувати все, що з’їли й випили.

Поки гості танцювали й стрибали під музику, брудний посуд мили й знову розставляли на столи. Одночасно на столах з’являлися все нові й нові страви. Скажу, що з’їсти їх було просто нереально. Але традиції зобов’язували. Родини нареченої та нареченого робили все, аби весілля було не гірше, ніж у інших.

Зазвичай весілля триває два, а іноді й три дні. Потім залишаються найрідніші, щоб спільно вирішити облаштованість сімейного гніздечка для молодих.

Ми, дотримуючись традицій того часу, теж неабияк набралися. Були молоді, енергія вирувала і випите нас зближувало.

Ми сиділи поруч, і мені вперше за довгі місяці тривог, переживань і невизначеності було спокійно й затишно на душі. Ми приєдналися до юрби строкато одягненої молоді, що, танцюючи, виписувала неймовірні кренделі.

Весілля наближалося до свого екватора. Настала найвідповідальніша частина весільного спектаклю — дарування. Молодята, в оточенні дружок і дружків, урочисто сиділи на покуті весільного столу, а тамада витіювато оголошував імена дарувальників, супроводжуючи свої фрази дотепними коментарями.

Перед цим дійством усі присутні були доведені до потрібної кондиції. Напевно, для того, щоб рука дарувальника була щедрою й не здригнулася в потрібний момент. Біля тамади вартував найближчий родич молодих із великою тацею в руках, на якій стояв графин із самогоном і чарка. Я з подивом дивився на ці готування, ще не розуміючи, що відбувається, мені все це було в новинку.

Нарешті тамада розгорнув «пергамент» зі списком запрошених, тримаючи його в руках, як глашатай на Палацовій площі.

— Дорогі родичі, сусіди, друзі! — врочисто мовив він. — Ми всі солодко пили, добре й смачно їли! Настав час віддячити молодих і їхніх батьків за щедре частування, за велику честь, надану вам. Тож не збідніє та рука, що дає!

— Отже, — продовжував тамада, — є в нашого Князя й Княгині сестра Оксана! Сестра дуже хоче подарувати нашим молодятам постільний набір і купу грошей, щоб їм м’яко спалося й солодко жилося.

Сестра Оксана несла упаковану, обв’язану кольоровою стрічкою білизну, конверт із грошима і клала на тацю.

— Увага всім! — взявши в руки конверт, повідомляв тамада. — Вона подарувала нашим молодятам тисячу карбованців. Він навмисно завищував суму, підбурюючи в такий спосіб інших бути щедрішими.

Потім Оксані наливали чарку самогону, і вона, пригубивши, йшла на своє місце.

Так родичі по черзі, один за одним, обдаровували молодят. Ось вони вже точно не скупилися, роблячи посильний внесок у бюджет щойно створеної родини.

За родичами йшли куми, сусіди, друзі.

— Є в наших Князя й Княгині баба Параска й дід Феодосій, — урочисто повідомляв ведучий.

Оркестр гримнув «туш», і під ці звуки й схвальні вигуки дід з бабою, пританцьовуючи, прямували до молодят. Їм теж наливали по чарці.

Нарешті з даруванням покінчили й весілля знову ввійшло у фазу пиття й танців.

 

У позахмарній далечині стояли двоє, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається. Вони з подивом дивилися на весільну метушню, до них долітали відгомін хвацької музики та вигуки захмелілих людей.

— Так, — нарешті вимовив один із них. — Їм зараз весело, але похмілля буде важким.

— Ви як і завжди маєте рацію, мій Пане, — додав інший. — Але мене цікавить тільки одна людина. Я до неї приставлений і зобов’язаний охороняти й направляти протягом життя.

— От і охороняй, — сказав Пан. — Твоє завдання полягає в тім, щоб його життя випадково не обірвалося. Запам’ятай, ніхто не може й не сміє втручатися в існуючий порядок речей. Ніхто! Інакше це порушить сформовану гармонію!

— Так, мій Пане! Але стосовно нього це буде жорстоко й несправедливо!

— Тобою зараз керують твої зобов’язання й емоції, але не розум! — вимовив він. — Усі вони народжені вільними, й відібрати в них волю ніхто не може і не сміє. Це дано їм по праву й воля дана їм для росту та самовдосконалення. В нього був вибір, і цей вибір привів його сюди. Нам не дозволено що-небудь змінювати. І нехай те, що повинно відбутися — відбудеться! Ти маєш право невидимо бути присутнім при всіх знакових подіях твоєї людини. Повторюся, він нам потрібен, бо поки що не зробив того, що йому призначено зробити. Те, що відбудеться — неминуче, але це його досвід, він повинен через це пройти й очиститись! Поки він — сира глина без випалу і форми.

— Я зрозумів Вас, мій Пане, — сказав Ангел, уклонившись, — буде виконано, як Ви і побажали!

На тому місці де вони щойно стояли раптом яскраво спалахнула зірка і згасла.

— Давай загадаємо бажання, — сказав я Їй. — Нехай воно збудеться.

— Давай, — погодилася зі мною Вона. — Але нехай загадане залишиться нашою таємницею.

Я не знаю, та й ніхто не може сказати напевно, чи існують ангели. Але, проживши довге життя, розумієш, що в найважчу хвилину, коли земля йде з-під ніг, раптом дивом усе налагоджується. Є скептики, які ні в що не вірять. Вони будуть говорити вам, що події — це випадковості. Але насмілюсь вас переконати — у цьому світі все підлягає установленому порядку речей і логіці — не піддається!

 

Одного разу батьки вирішили з’їздити у Владивосток у гості до родичів. Мама, користуючись своїм впливом й авторитетом, випросила в голови колгоспу автомобіль ГАЗ-21. Виїхали ми пізно, тому що машина була зайнята й звільнилася лише надвечір. Батько сидів поруч із водієм, а ми з мамою затишно влаштувалися позаду. Керував легковиком наш сусід Валентин, досвідчений водій. Ми благополучно проїхали через Чернігівку, Манзівку, наближаючись до Уссурійська. Пішов дощ, дядько Валентин увімкнув двірники і знизив швидкість.

 Раптом у моїй голові щось клацнуло і чийсь голос повелів: «Скажи їм, що зараз станеться аварія». Я здригнувся від несподіванки. Я, приголомшений, мовчав. «Ти що, не зрозумів?!» — запитав мене голос. «Дядьку Валю, — винувато звернувся я до водія. — Зараз відбудеться аварія, вам треба бути уважним». «Ти що це городиш?» — стрепенулася мати. «А я говорю, що зараз буде аварія й потрібно щось робити», — благально повторив я.

Ми проїхали ще кілометрів три, коли попереду з’явилася вантажівка, що летіла нам назустріч із величезною швидкістю. Щоб уникнути лобового зіткнення, дядько Валя звернув максимально вправо, далі було нікуди. Але вантажівка все одно нас зачепила. Вона мчала по зустрічній смузі, протаранила лівий бік «Волги» і, не зупинившись, зникла в темряві ночі, як примара. Від удару нас розвернуло і скинуло з дороги. Але ми вижили!

Ну хто скаже, що це була випадковість?! Але цей голос я запам’ятав на все життя, це був голос мого ангела-охоронця. Рятуючи мене, він урятував усіх, хто тоді був поруч.

Після того, як минув шок, мене запитали: «Як ти довідався, що буде аварія?» Я пояснив, але вони мені не повірили. Тільки тато шепнув мені на вухо: «Спасибі, синку!» Мені тоді було 12 років.

 

 Роки-роки! Як же швидко летить час! Ти починаєш це усвідомлювати, коли бачиш перше сиве волосся у себе на скронях. «І куди все поділося?» — думаєш, розуміючи, що нічого вічного не існує.

 

Насправді час був безжальним і до СРСР, зруйнувавши те, що здавалося непорушним. Піддавшись впливу тієї епохи, я зайнявся бізнесом і досить успішно. На моїх банківських рахунках лежала величезна сума грошей. Потрібно розуміти, що після розпаду такої величезної імперії в її колишніх «республіках» панував хаос і беззаконня. На цьому благодатному ґрунті, як гриби після дощу, виникали кримінальні угруповання, що брали під свій контроль бізнес. Витік інформації про мої рахунки відбувся, мабуть, через банк, що мене обслуговував. Хай там як, але одного дня мені заблокували машину, витягли із салону силоміць й, одягнувши мішок на голову, заштовхали у чиєсь авто. Невідомі довго возили мене містом, нарешті зупинилися й, вивернувши руки, завели в підвал, прикувавши кайданками до батареї. Кілька разів штурхнувши мене ногами, брудно лаючись, пішли кудись підкріпитися.

Я розумів, що найжахливіше ще попереду. Набравшись, вони озвіріють від алкоголю й пощади від них не буде. Я гарячково шукав вихід. Помітивши, що кайданки не сильно стискають кисті рук, я почав їх збивати. Врешті це мені вдалося. Я звільнився. Але раптом щось клацнуло в голові і той же голос сказав: «Якщо ти зараз підеш — тебе вб’ють». Я знову натягнув на себе кайданки і став чекати.

Вони прийшли п’яні й збуджені, багато лихословили. Від них так і віяло злою енергетикою. Один із них підійшов до мене, з підозрою оглядаючи наручники.

— Агов, недоумку, йди сюди, — крикнув він комусь.

Примчався той, хто мене приковував.

— Ти що робиш, козел! Дивися, він же міг зняти! — репетував він. — А якби він сюди мусорів привів? Нам би хана була!

— Ну, і куди б він дівся, — виправдовувався той. — Та й сидить він на місці, чого репетувати.

— Рот свій закрий смердючий, — закричав головний. — Добре, недоумку, клич сюди решту, — наказав він, трішки заспокоївшись.

Недоумок метнувся, і незабаром по дерев’яних східцях, що ведуть у підвал, пролунали важкі кроки.

 

Весілля тривало. Нас запросили прогулятися на природу. В «Жигулях» вже сиділа одна парочка, і ми, протиснувшись у салон, поїхали на Городище. Відтіля відкривалися гарні краєвиди. Ми вийшли і, взявшись за руки, стояли на краю урвища. Місяць охоплював своїм таємничим світлом загадковий ліс і пагорби. Внизу, частково покрите туманом, лежало озеро, в якому золотом висвічувався місячний диск. А десь, сховавшись у густій кроні, виводив свої немислимо прекрасні трелі голосистий український соловей. Свіжий вітерець і мелодійні співи божественної пташини нас зблизили.

Ми стояли, обійнявшись, і здавалося мені, що стоїмо на краю сопки, де-небудь в уссурійській тайзі, кричимо: «Ого-го-го-о-о!» І довго ще луна перекочується між сопками, намагаючись нас відшукати.

Нарешті ми повернулися в машину: «Чуєте, а що ви там розкричалися?» — з підозрою запитали нас. Ми, перезирнувшись, засміялися. Нам було добре і світло на душі.

Була глибока ніч. Ми втомилися і хотіли спати. Дістатися гуртожитку було неможливо, і мені постелили на горищі однієї з господарських будівель.

Ранком наступного дня нас знову запросили до весільного столу. Їжі було багато, — не пропадати ж добру.

Поснідавши, а заодно й пообідавши, як мовиться, про запас, я вже хотів повертатися в гуртожиток, як почув:

— Ти що, йдеш? — запитала Вона.

— Завтра мені на роботі потрібно бути, — відповів я. — Пора й честь знати, я ж не можу зловживати вашою гостинністю.

— Євгене, а давай поговоримо серйозно. Скажи мені, що ти думаєш про мене і які в тебе плани стосовно нас.

Вона дивилася на мене своїми жовто-зеленими  очами, щільно стиснуті губи видавали її внутрішнє напруження. Ми, немов уперше, розглядали одне одного. Маски були зняті, хміль розсіявся. «Звичайно, — думав я, — це не Софі Лорен. Проте у ній є чарівність, вона струнка і гарна». За інших обставин я навряд чи кинувся б у прірву з головою. Але я був затиснутий з усіх боків. Роки, проведені в гуртожитку, давали про себе знати, я стомився від невпорядкованості, у мене давно назріло бажання змінити своє життя. Обіцянка закріпитися на історичній батьківщині, яку я дав своїм батькам, теж давила на мене. Я раптом усвідомив, що саме зараз  повинен ухвалити, може, найвідповідальніше і найважливіше рішення у своєму житті. Коло замкнулося: Дука, легковажна дівчина, коньяк «Чайка» — все вишикувалося в струнку сюжетну лінію. Я приплив.

— Ну, що ж ти мовчиш? — із нетерпінням запитала Вона. В її очах спалахнула й відразу ж згасла іскорка гніву.

Я глибоко вдихнув, проковтнувши грудку, що підкотила до горла.

— Давай почнемо з тебе, — нарешті вимовив я, сподіваючися ще на щось. — От скажи, а ти можеш мене уявити в ролі чоловіка — батька твоїх дітей? І взагалі, чи подобаюсь я тобі, чи є у твоєму серці хоч небагато місця для мене?

Перед моїми очима промайнула Камчатка, Катрусині очі й та миттєва яскрава іскорка, що назавжди залишила свій слід у моєму серці. Зараз усього цього не було.

Я бачив її збентеженість і розгубленість від моїх запитань.

— Ну, ти мені подобаєшся, — видавила вона із себе.

— А ти вважаєш, що цього досить? — здивувався я.

— А що тобі ще потрібно? Вважай, що я освідчилася в коханні. Цього я ще нікому не говорила, — додала вона, хвилюючись.

«Господи, що я роблю?!» — подумав я, але вголос вимовив зовсім інше.

— Ну що ж, якщо ми подобаємось одне одному, я не проти нашого (як же сказати точніше, думав я) спільного проживання.

— Почекай, ти хочеш сказати, що ти готовий ожениться на мені?

— Так, я готовий! А ти?

— Я теж готова вийти за тебе заміж.

Звісно, після таких слів закохані кидаються одне одному в обійми, пристрасно цілуючись і проливаючи сльози розчулення. Але нічого подібного в нашій ситуації не відбулося, швидше, вона була схожю на торги між зацікавленими сторонами.

Переповнений сумнівами в правильності прийнятого рішення їхав я у гуртожиток.

 

— А, от і наш щасливчик з’явився! Ну, давай розповідай, як час провів, — кричав Дука.

Мене з усіх боків оточили пацани з нашого гуртожитку.

— Ну, давай, розповідай, що їли й пили! Колися вже!

— Друзі мої, — театрально піднявши руки, сказав я, — весілля шуміло й танцювало, їжі й випивки було не з’їсти й не випити, гриміла музика, звучали запальні й зворушливі тости, звернені до молодих. Але головне, друзі мої, навколо було безліч прекрасних дам, одягнених у дивні вечірні сукні. Вони були божественно гарні, а сукні підкреслювали їхні принади, злегка оголюючи апетитні частини тіла.

— Ото дає! — захоплено сказав Паша. — Видно, непогано почастували.

Тут мене, як то кажуть, понесло.

— І от, уявіть, що поруч зі мною, за щедро сервірованим столом, сидить прекрасна дама, що зійшла з полотен Ван Гога, Гогена й Пікассо одночасно.

— Він погано закінчить — під загальний сміх сказав хтось.

— І от, — продовжував я, — це чарівне створіння робить мені малопомітні, але вагомі знаки уваги. То домашньої ковбаски подасть, то голубчика покладе на мою тарілочку. І от я, танцюючи із цим чарівним створінням, раптом бачу, що сидить на дереві Амур і, піднімаючи золотий лук, цілиться золотою стрілою прямо мені в серце. Він відпускає туго натягнуту тятиву, і стріла, отруєна любов’ю, летить до мене і з неймовірною силою простромлює моє серце! Боже, я відчув, як по моїх жилах розтікається отрута, а в голові паморочиться. Під впливом цієї смертельної отрути, я освідчуюсь своїй прекрасній супутниці! І вона, друзі мої, сказала мені твердо і впевнено коротке й містке слово «так»!

— То ти одружуєшся, чи що?! — ошелешено запитав Дука.

— Так, друзі мої, — відповів я. — Грядуть зміни! Очевидно, мені доведеться покинути цей загальний вулик і створити своє затишне гніздечко, недалеко від міської межі нашої прекрасної столиці. Ну, а для вас, Володимире, у мене є дуже гарна новина. У моєї прекрасної обраниці є не менш гарна сестра Наталка! А це, друже мій, для нас дуже великий шанс породичатися. Блисни розумом, ерудицією, причаруй прекрасну даму — і її серце неодмінно відгукнеться.

 

Досвідчена рука режисера довела спектакль до блискавичного фіналу, згасли софіти, глядачі розійшлися, музика вщухла. Прибиральники увійшли до зали й заходилися збирати сміття, залишене глядачами. Назавтра по місту були розклеєні афіші, що сповіщали про те, що це ще не кінець прекрасного дійства і продовження неодмінно буде незабаром!

 

Домовившись, ми з Нею поїхали в один із РАЦСів міста і, відстоявши чергу, подали заяву. За законами того часу нам дали три місяці для того, щоб закохані переконалися в щирості своїх намірів, бо за три місяці багато чого може відбутися. Любов — дама примхлива, вона раптово приходить, а також швидко зникає, залишивши ще вчора закохану парочку в повнім здивуванні. «Послухай, а ти негідник так негідник! — говорила ще вчора наречена. — Боже мій, яка ж я була дурна»! — «Звичайно, отут ти дуже близька до істини», — відповідав наречений. І вони, пирснувши, розбігалися в пошуках вічного й прекрасного кохання.

13 травня 1976 року ми подали заяву, заповнивши потрібні папери і, цмокнувши одне одного в щічку, домовившись про майбутню зустріч, роз’їхалися у своїх справах.

Ми повинні були прийняти остаточне рішення і завершити почате. Подітися мені було нікуди. Я заздалегідь повідомив своїх батьків про дату майбутнього весілля, щоб це не було для них не зненацька. Новина про моє весілля швидко розлетілася по Вишнівці, і з минулим було скінчено. Вдома вирішили, що на весілля приїде тато, чому я був несказанно радий. Батьки з цього приводу хвилювалися, побоюючись за моє майбутнє. То ж моє повідомлення їх ощасливило!

В мене було багато роботи, і ми з моєю обраницею зустрічалися рідко, у вихідні.

— Слухай, — говорила Вона, — а тобі ще не набридло твоє будівництво? Ну ти подивися на себе, у тебе ж руки всі збиті, у мозолях! Ви ж ці дурні труби, ванни, батареї на своєму горбі тягаєте!

Вона мала рацію і заперечити їй було складно. Мені дійсно до чортиків набридла робота сантехніка, постійні бригадні пиятики.

— Давай зробимо так, — сказав я. — Після того, як відгуляємо весілля, я займусь пошуком серйозної роботи.

На тім і вирішили.

Минуло два місяці відведеного нам часу, але мене не залишало відчуття повного дежавю. Що ближчою була дата нашого одруження, то більше сум’яття Її охоплювало; помітно нервувала, вибухала гнівом із будь-якого приводу.

Одразу за будинком батьків нареченої протікала річечка Хотянівка, а за нею на пагорбах був густий і гарний ліс. Якось ми пішли прогулятися, помилуватися пейзажами. У мене був гарний настрій. Не поспішаючи, ми йшли лісовою доріжкою, розмовляючи про майбутню важливу подію в нашому житті. Ми обійнялися, і я вперше доторкнувся до її грудей. Раптово Її тіло напружилося. Вона різко й грубо відштовхнула мене. Її обличчя посіріло і дивно змінилося, куточки губ скривили гримасу сказу, а зеленіочі блищали в пориві люті.

— Ах ти ж виродку, ах ти ж тварюко! — репетувала Вона. — Ти що це задумав, сволото?! Так ти збоченець, виявляється! Ти що собі дозволяєш?! Хто тобі дозволив торкатися мене?!

Я стояв, широко розкривши рота, не в силах що-небудь вимовити, а очі ледве не вийшли з орбіт від жаху, що мене охопив. Вона репетувала так голосно, що я думав, вона зараз знепритомніє. «Боже мій, — думав я. — Зараз примчать дужі парубки, скрутять мені руки і, рятуючи честь моєї дами, звинуватять у спробі зґвалтування».

— Нічого собі, — видавив я. — Ми ж без п’яти хвилин чоловік і дружина. Ти ж говорила, що любиш мене?!

Той, що сидів на дереві, запхнув свою стрілу в сагайдак і соромливо полетів у невідомому напрямку.

— От коли одружимося, тоді й будеш мене торкатися! Ти мене зрозумів?

— Так, я тебе зрозумів, я все прекрасно зрозумів!

— А якщо зрозумів, у тебе є ще час зробити ноги, поки не пізно.

Я так і зробив. За півтора тижні приїхав до неї, щоб усе прояснити і поставити крапки над «і».

На мій подив, вона зустріла мене привітно, начебто нічого й не сталося.

— Женику, — покликав мене Гаврило Тимофійович, — іди-но сюди.

Ми сіли за накритий стіл і майбутній тесть налив по чарці.

— Послухай, Женику, пора вже накриття ставити, часу в нас обмаль. Треба зайнятись будівництвом. Я, Вітька Дібров, ти, ще когось попросимо і разом все зробимо. А жінки займатимуться іншим.

— Ви розумієте, — почав я збентежено, — у нас виникли деякі обставини, які...

— Що? — перебив мене Гаврило Тимофійович. — Вже пазурі свої висунула? Я тобі відверто скажу, я іноді дурний буваю, а вона ще гірше. Бери все у свої руки і ні про що погане не думай.

Я знову опинився в пастці. Батько готувався приїхати, і для них моя невдача була б іще більшим ударом. Батьки нареченої теж охоче прагнули видати дочок заміж. Вони були в літах, і сил залишалось все менше, тому вирішили справу довести до потрібного результату.

Вона ж зробила ще одну спробу все зруйнувати. Я зібрався їхати в гуртожиток. Наречена наздогнала мене наприкінці городу, на тім місці, де я чекав її колись із парасолькою.

Вона впритул підійшла до мене:

— Послухай, що я тобі скажу. Якщо мені щось захочеться, я буду це робити і тебе запитувати не стану. Якщо я захочу щось купити, я цього доможуся за будь-яку ціну і не буду запитувати твоєї поради! Тому знай це і поки не пізно, давай розстанемося.

Кращим варіантом було б сказати що-небудь різке та й піти, забувши про все, як страшний сон. Але мене зачепило, і я сказав, дивлячись їй в очі:

— Думаю, перед тим, як щось зробити, ми обов’язково порадимося й приймемо спільне рішення, що влаштує нас обох. Це стосується й покупок, якщо виникне така необхідність.

Вона якось дивно подивилася на мене й мовчки пішла геть.

Мені би не хотілося стомлювати вас мої дорогі читачі подробицями події, що відбулася. Тому зупинюся лише на деяких деталях, не спроможних вас стомити й зіпсувати вам настрій.

Накриття було зроблено вчасно, закуплена й приготована величезна кількість різноманітної і смачної їжі. Дука працював водієм і на моє прохання привіз вокально-інструментальний ансамбль. Користуючись моментом, я познайомив цього блискучого кавалера з Її сестрою Наташею. Він її таки причарував. Через місяць на цьому ж самому місці відгриміло ще одне весілля, що остаточно знесилило їхніх батьків.

На моє весілля приїхала найдорожча для мене людина на світі — мій тато! Він був трохи збентежений незнайомою ситуацією і масштабами майбутнього дійства. З Білорусії приїхав рідний брат тата Анатолій Лукич разом із донькою Валею та її чоловіком. Приїхав і Сашко Коропів, якого я знав ще по Спаську Далекому. Був присутній Микола Олексійович із тіткою Любою, які колись радо прихистили мене у своїй оселі. Були й їхні діти Сашко та Валя. Так трапилося, що на моє весілля зібралися рідні люди, які не бачили одне одного багато років. Я спостерігав, як вони обіймалися, бачив сльози в їхніх очах.

— Господи, — говорив дядько Толя, — як же ми постаріли!

І вони довго ще стояли, обійнявшись, і все згадували Ясну Поляну. Життя розкидало їх по цій величезній країні на тисячі кілометрів. І ось вони знову поруч вперше за довгі роки. Вони ніби заново знайомилися, вказували на зміни, що відбулися з ними за роки розлуки. Я був дуже щасливий, що зміг зібрати докупи дорогих мені людей!

Весілля відгриміло, відтанцювало, і всі роз’їхалися по домівках. Це була остання зустріч у їхньому житті. З тяжким серцем розпрощалися ми і з татом. За кілька днів він полетів у милу моєму серцю Вишнівку. Як же мені хотілося все кинути й, махнувши на все рукою, полетіти разом із ним!

Я зрозумів, що Вона мене не любить і вийшла за мене, підкоряючись лише обставинам. Моє одруження з нею також було продиктоване обставинами й випадковими збігами. Але вона хоча б сподобалася мені чисто фізично. Та й цього я не міг сказати про неї!

Все колись закінчується, гості розійшлись і ми розібрали накриття. Будні затягли у звичне русло. Але життя так влаштоване, що ніколи не доводиться нудьгувати. Гостро постало питання з житлом.

Хата була маленькою, і нас поселили в господарську будівлю, подалі від людських очей. Саме на горищі цієї будівлі я провів колись ніч. Це було щось середнє між сараєм і класичною українською мазанкою.

Служителі, прибравши приміщення театру абсурду, пішли, і все наповнилося тишею очікування подальших подій. А режисер квапливо писав продовження сценарію цього спектаклю.

Ми залишилися вдвох, але новоспечена законна дружина категорично не бажала йти до свого чоловіка в опочивальню. На неї тиснули її батьки, і вона, нарешті піддавшись, увійшла в сімейне гніздечко, волочачи за собою подушки із приданого.

Минули роки, і згадуючи все, що було між нами, я намагався без емоцій знайти хоч якусь логіку в її вчинках та й загалом у нашому вже сімейному житті. Ми не відчували спорідненості душ, у наших стосунках не було гармонії, не було любові. Не було нічого, що могло б нас втримати, жодної ниточки, жодної зачіпки, нічого! Ба більше, наші нелегкі взаємини лежали на фундаменті її огидного характеру.

Вибухаючи, вона репетувала на все горло. Обличчя її, як тоді в лісі, ставало сірим. За гороскопом левиця, вона сполахувала ненавистю, а її жовто-зелені очі виблискували злістю. «Я тебе ненавиджу, сволото! — репетувала Вона. — Щоб ти здох, приблудний собако!» — натякаючи на те, що я жив колись у гуртожитку. У нападах люті Вона кидалася на мене з кулаками, трощачи все на своєму шляху. Одного разу з криками «Вб’ю, собако!» вона рвонула до мене. Я ухилився, й вона з розгону головою врізалася в стіну. Щось хруснуло в її шиї, й вона повернулася в реальний світ, плачучи. Це лише один маленький епізод із нашого життя.

В перервах між нападами її люті, ми все ж таки примудрялись приймати рішення, потрібні нашій родині.

— А пам’ятаєш, ти обіцяв, що знайдеш собі пристойну роботу? — говорила вона.

— Обіцяв, давай я цим займусь на початку наступного тижня, — відповідав я їй.

— Мені тебе іноді шкода. Я бачу, який ти приходиш стомлений. Та й п’єте ви там безбожно!

Вона не розуміла, що після диких скандалів хотілося напитися до чортиків, а додому йти не було жодного бажання.

 

Вночі пішов дощ. Вона мене розбудила.

— Женю, Женю, що це? — стривожено запитала.

Я прислухався. Дах протікав, і вода, просочуючись через щілини, почала заливати приміщення. Капала й на ліжко. Ми перетягнули його у сухе місце, а далі я бігав по кімнаті, підставляючи під краплі банки і каструльки. Раптовий літній дощ припинився, оголивши безліч проблем у нашому тимчасовому житлі. Вимкнувши світло, ми лягли спати. Але це був ще не кінець пригод. Ніжки ліжка раптом провалилися крізь гнилі дошки. Ми з переляку разом із матрацом і білизною звалилися на підлогу, добряче вдарившись. Потім почувся ще страшніший гуркіт. Сервант разом із подарованим нам посудом поїхав уздовж стіни і повалився. Кімната наповнилася дзеньканням кришталю і скляних полиць, що порозбивалися, засипавши помешкання гострими осколками.

Була ще одна проблема. В сарайчику не було на чому готувати їжу. І цю проблему потрібно було вирішувати терміново! У Галини Титівни Цукаленко був чоловік, його звали Максим Захарович. Це була добра й чуйна людина. Він працював будівельником. Між нами зав’язалися дружні стосунки, й він відгукнувся на моє прохання допомогти нам облаштувати наші апартаменти. Він разом із Гаврилом Тимофійовичем залив фундамент під прибудову. Багато допомагав Віктор Дібров, чоловік старшої сестри Тоні. Коли фундамент застиг, Максим Захарович приступив до будівництва, він був хорошим муляром. Потім ми виклали плиту, перекрили дах, замінили гнилу підлогу. Я всередині все поштукатурив. Вийшло непогане приміщення, де ми облаштували кухню, обставивши її необхідними меблями. Я поняття не мав, скільки нам доведеться прожити в цій хатинці, але тоді для нас це були відносно непогані умови.

Моя дружина працювала радіомонтажницею на величезному військовому заводі «Комуніст». Завод виробляв непоганий, як на ті часи, магнітофон «Юпітер-стерео». На цей завод пішов працювати і я. Для цього були вагомі причини.

В СРСР підтримували молодих фахівців. Віталося і всіляко заохочувалося створення трудових династій на підприємствах. Це було круто, коли на заводі працювали дід, син і онук — ціла трудова династія. Це широко афішувалося і використовувалось у пропагандистських цілях, прославляючи радянський спосіб життя.

Потрібно сказати, що з житлом в СРСР існували великі проблеми, хоча держава й намагалася їх вирішувати, розгорнувши будівництво відомчого житла. Отож, «Комуніст» теж будував свої будинки, і на заводі існувала своя внутрішня черга на квартиру. Моя дружина в такому списку пасла задніх. Але з моїм влаштуванням на завод виникала та сама трудова династія, про яку я писав вище. Відповідно, шанси на отримання квартири різко збільшувалися.

Микола Олексійович познайомив мене з Миколою Мойсейовичем. Той працював на цьому ж заводі майстром цеху №34. Так називалася котельня, що забезпечувала енергією й теплом це величезне підприємство. Саме у цей цех 11 листопада 1976 року мене взяли на роботу слюсарем з ремонту котельного устаткування 5 розряду.

Цех був обладнаний кількома видами такого устаткування. Два–три котли працювали постійно, а інші перебували в резерві. Відробивши регламентний строк, котли виводилися з експлуатації, а резервні запускалися в роботу. Наше завдання полягало в тому, щоб привести виведені котли в робочий стан.

Проробивши півтора року слюсарем, я був призначений бригадиром. Мені стали доплачувати бригадирські, що поліпшило наше матеріальне становище. Значно просунулася й наша черга на квартиру. Завод постійно вводив в експлуатацію споруджені за його гроші будинки, і квартирна черга постійно просувалась уперед. Незабаром ВО «Комуніст» почав зводити будинок на Корчуватому, так звану «гостинку», з малогабаритними квартирами. Брали участь у будівництві і майбутні щасливі власники цих квартирних метрів. Як молоді фахівці й корисні працівники потрапили в список новоселів і ми. Все це було одним із досягнень Радянського Союзу, ніде правди діти. Проробивши на одному із заводів якийсь час, кожен працівник мав шанс отримати квартиру безкоштовно. Так, доводилося чекати, іноді дуже довго, але рано чи пізно кожен працівник одержував свою жадану квартиру.

Дружина завагітніла, і незабаром у нас народилася донечка. І уже втрьох ми переїхали в нову квартиру. Площа кімнати становила майже 12 метрів, а кухня — ледь більше 4 метрів. У неймовірній тісноті, але ми були щасливими, адже це була, нехай маленька, але своя квартира.

Дружина працювала поруч, філія заводу знаходилася на Корчуватому, що було зручно. Я ж їздив у центр на основний майданчик заводу, що притулився до палацу «Україна». В «гостинці» були кімнати й більші, до двадцяти метрів, і з більшою кухнею. Але тих, що одержали такі квартири, зняли з обліку, нас же залишили, що давало шанс на майбутнє.

Час ішов, а в наших особистих взаєминах нічого на краще не змінювалося. Напевно, всі наші проблеми були не тільки в ній, а в деякій мірі стосувалися й мене.

Народження дочки нас не тільки не зблизило, а навпаки, додало ще більше моментів, що розділяли нас. Час минав а життя з цією жінкою ставало нестерпним.

Пам’ятаю, ніби зараз це було. В Союзі проводили вибори. Тоді це було всенародне свято, торжество демократії, як нам говорили. Пропонували якихось депутатів, і всі за них дружно йшли голосувати, бо інших не було. Відповідальні товариші забезпечували явку виборців. Адже підтримка політики партії повинна була становити не менш 99,9 %. У день виборів всюди лунала музика, патріотичні пісні, і ми в доброму гуморі йшли голосувати. Якщо чесно, нам було по барабану, хто там був у бюлетенях, головне відбувалося потім. Всі йшли по домівках і випивали, користуючись нагодою, за партію, за Батьківщину.

Був у мене кум Віктор, на прізвище Остапець, хрещений батько моєї доньки. Ми сиділи в мене на кухні. Віктор приніс магнітофон, тихо грала музика, і ми вели приємну бесіду, випиваючи й закушуючи. Раптом до нас увірвалася Вона, схопила магнітофон і хряснула його об підлогу, ще й пострибала на ньому, трощачи коштовну річ. В Остапця відвисла щелепа, а я спонтанно врізав їй у вухо. Вона вилетіла в коридор, забрала малу й виїхала до своїх батьків у Хотів.

Ще ніколи я не піднімав руку на жінок. У своє виправдання скажу, що це було вперше і востаннє!

Вона поїхала, а в мене з’явилося почуття повного комфорту, і я не мав ні найменшого бажання її повернути. У неї була ще одна особливість — після кожного конфлікту, що відбувся між нами, замикатися в собі на місяць– півтора. Вона проходила повз мене з холодним виразом обличчя, категорично не бажаючи розмовляти. За характером я достатньо товариський, і це мене дістало ще сильніше, ніж скандали, до яких я вже звик. Уявіть, що ви молодий і у ваших жилах тече купа тестостерону, а бажання любити й бути коханим просто величезне. А ваша кохана на спроби зблизитися каже вам: «Пішов геть!» І це триває доволі довго. Ось тут я зрозумів, що ця жінка — моє покарання. Ніна, Віра, Катя та навіть Бася мені були послані з неба і щиро мене любили. А я як егоїст користувався їхньою любов’ю, не оцінивши їхнього внутрішнього світу, їхньої самопожертви. І як довго триватиме це покарання — не знаю. Можна було все кинути й сказати: «Та пішло все це подалі, з мене вистачить!» Але у нас вже була донька, яку я дуже любив. Кинути дружину саму з дитиною на руках, моєю дитиною, — я б ніколи на це не зважився! Я зрозумів, що це мій хрест і тягти мені його призначено дуже довго.

 

До мене заскочив Дука.

— Привіт, Євгене! Як справи? — весело говорив він.

— А в тебе як? — запитав я.

— Та прекрасно, от заїхав запросити тебе на день народження. Ну як, ти будеш?

— Володю, вона зібрала речі, і я в упор не хочу її бачити!

— Так ти ж не до неї їдеш, а до мене. Не звертай на неї уваги, вона сама прибіжить.

— Цього я зовсім не хочу!

— Та годі вже! Ми чекаємо на тебе.

Дука пішов, залишивши мене в цілковитій невизначеності.

Була середина червня, по небу пропливали легкі хмарини, дув ніжний і ласкавий вітерець. Поруч із «гостинкою» простягалася велика затока, що відходила від Дніпра. Вийшовши із задушливої квартири, я пішов до цієї могутньої річки. Сівши під крону дерева, насолоджувався прекрасним пейзажем. Нескінченне плесо ріки сягало горизонту. Перекочувалися невеликі хвилі, кричали річкові чайки, що не поділили здобич. Навколо лунав спів птахів, пурхали метелики, дзижчали ґедзі. Я сидів серед цієї краси, і мені нікуди не хотілося звідси йти, тим паче повертатися в буденний світ. На пляжі засмагали красиві й стрункі дівчата.  Мені згадався Владивосток, район Другої річки і прекрасних дам, що засмагають на березі моря. Я був так само самотній, не зігрітий і не обдарований любов’ю, як тоді, сидячи за колючим дротом. І зненацька зрозумів, чим я відповім на її ненависть до мене. Але надія ще жевріла в мене, тому моє рішення ще довго висиджувало всередині в очікуванні нагоди!

 

Я поїхав у Хотів. Мене зустріли накритими столами так, нібито нічого й не сталося.

— А, Женик, сідай за стіл, — радо запросив Гаврило Тимофійович. — Ну, давай, по маленькій за Володю! Ну, хай! — це був його улюблений тост.

— Як там твої батьки? — запитував він мене.

— Нормально, працюють. Городи, посадка, збирання — все, як і у вас!

— Ти це, привіт їм від нас передай. Батько в тебе — хороша людина. От матінку ми не бачили. Їй теж низький поклон!

— Слухай, Женику, ти що, її вдарив? — раптом запитав він, нахилившись до мене.

— Так, розумієте, сиділи ми тихо, нікого не чіпали. Раптом вона вривається і розбиває чужий магнітофон, жбурнувши його на підлогу! Так ще й ногами по ньому пострибала!

— Знаю я її замашки! Ти це, забирай її назад, побралися, так живіть. Ну що, по чарочці?

Потім підійшла Варвара Данилівна із тим же питанням.

Я і їй роз’яснив ситуацію.

— Я їй зараз дам! — вона розвернулась і пішла в іншу кімнату.

 Між ними одразу почалася лайка. Коли крики стихли і я зібрався вже їхати, з кімнати вийшла Вона, тримаючи на руках одягнену дочку.

— Добре вже, я їду з тобою додому, — сказала вона, всунувши мені дитину.

Ми зібралися й поїхали до себе.

Але не минуло й трьох днів, як ми знову розсварилися. Вона замкнулася в собі на два місяці.

— Ти бачив себе в дзеркалі? От, полюбуйся! — кричала Вона мені. — Кому ти потрібен такий?!

 

(ФОТО 66)

 

 

 

Я їй рішуче не подобався. А я не розумів цього й розуміти не хотів. Де б я не проходив, всюди помічав, як дівчата, обертаючись, дивляться мені вслід, а ця жінка кричить: «Ти себе в дзеркало бачив»? Я згадав, як намагався полюбити Віру, але нічого мені не допомагало. Зараз я сам був у такій же ситуації.

Я народився й виріс у найатеїстичнішій країні світу! І слово «Бог» для мене було чимсь далеким, казковим і не існуючим апріорі. Так нас вчили, виховували, переконували. І от в один із кепських днів мені було настільки погано на душі від чергового скандалу, що в голові з’явилися дурні думки. Я спіймав себе на тому, що мені хочеться задушити її власними руками. Цієї миті я злякався і почав стиха і хаотично молитися:

«Боже милий, Боже праведний, — шепотів я зі слізьми на очах, — допоможи мені все це витримати, дай мені хоч якийсь шанс. Чому мені так погано із цією жінкою?!»

Починаючи із цього моменту, колесо долі круто змінило свій напрямок. Саме з цієї хвилини щось відбулося в моїй свідомості, думки стали чіткими і ясними! А з моєї душі звалився величезний камінь наших відносин, що так сильно душив мене. Потужна енергетика наповнила мене оптимізмом, упевненістю і силою! Я раптом відчув, що у моєму житті стануться зміни. Зараз, негайно!

Від почуттів, що нахлинули, мене прорвало.

— Очікуються зміни-и-и! — кричав я, сміючись.

Вона з подивом подивилася на мене, покрутивши пальцем біля скроні.

 

Наступного дня на заводській дошці оголошень я побачив квадратний листок із текстом такого змісту:

Для роботи в Радянських військах,

що перебувають за кордоном,

терміново потрібен фахівець

з ремонту та монтажу котельного і

сантехнічного обладнання!

Звертатися за адресою....

 Зірвавши це оголошення, я квапливо засунув його в кишеню. Через дві години я прибув за вказаною адресою. Це був військкомат. Зайшовши в потрібну мені кімнату, я звернувся до чоловіка у військовій формі з капітанськими погонами на плечах:

— Здрастуйте, я за оголошенням із приводу роботи за кордоном.

Він узяв листок з оголошенням, покрутив у руках, повернув його мені.

— Так, — нарешті вимовив він, — нам дійсно потрібен такий фахівець. Але ви документально повинні підтвердити свою кваліфікацію. Але це ще не все. От вам перелік документів, необхідних для оформлення візи.

І він простягнув мені листок із величезним списком. У мене аж в очах потемніло.

— Та ці папери за пів року не збереш! — вигукнув я.

— Очі бояться, а руки роблять! — засміявся капітан. — Повірте мені, вся ця біганина по кабінетах вартує ваших зусиль. Охочих потрапити закордон хоч греблю гати, — сказав, усміхаючись. — Вважайте, що вам пощастило, сьогодні ви вже не перший. І якщо це можливо, завтра принесіть мені копії ваших документів, завірених нотаріусом. Ми повинні знати, чи той ви фахівець, що потрібний нам, — з усмішкою додав він. — І не забудьте дати нам копію трудової книжки, теж завірену нотаріально.

«Все, — подумав я. — Пішов зворотний відлік часу».

 Бігаючи по кабінетах, мені довелося заповнювати, надавати, отримувати величезну кількість документів. Мене змусили заповнити папери, в яких потрібно було вказати рідню аж до третього коліна. Їх цікавило все: чи не був хто-небудь із родичів репресований, чи не побував у полоні, чи не сидів у тюрязі.

Після цього все той же капітан повідомив мені:

— Ну що, Євгене Георгійовичу, пакет документів зібраний. Тепер я зобов’язаний ваші анкетні дані передати відповідним органам на перевірку. Відповідь приходить через 15–20 днів. Якщо ваші дані дійсні, на них ставиться резолюція. От від неї й залежать всі наші подальші дії. Ви мене зрозуміли?

— Так, я все зрозумів! Ну, скажіть мені, якщо все буде добре, що буде далі?

Капітан усміхнувся:

—Писатимете заяву про звільнення з роботи.

Я попрощався з капітаном і вийшов з будівлі військкомату.

Радянській людині потрапити за кордон було неймовірно складно. Країна жила за залізною завісою. Навіть туристичні групи, що їдуть в одну із країн соцтабору, обов’язково супроводжували «товариші» з органів, ховаючись під маскою «совєтіко турісто». Вони дуже боялися, щоб ніхто з туристів випадково не відстав від основної групи з яким-небудь нехорошим наміром. Тому влаштуватися на роботу закордон — це була мрія кожної радянської людини. Нехай би навіть це були країни Варшавського договору. Гадалося, що там молочні ріки з кисільними берегами. Люди, що побували «за бугром», розповідали про на диво забезпечене тамтешнє життя, про небачено якісні товари, якими наповнені їхні магазини. Ну й, звичайно, межею мріянь кожного парубка з СРСР були джинсові штани, бажано відомої марки, і блок жувальної гумки. Уявляєте, йде вам назустріч крутий чувак, на ньому новенькі джинси з кльошем, на обличчі темні окуляри, а йде він високо задерши підборіддя, зрідка надуваючи бульбашки з жувальної гумки. Здивовані дівчата зупиняються і зачаровано дивляться йому вслід.

— Ти бачила? — говорить одна. — Де він ці джинси дістав?

— У нього батьки, напевно, закордоном працюють. Інакше — де б він жуйку придбав?

— Так, — відповідала перша із замилуванням, — Живуть же люди!

 

Моя суєта не залишилася непоміченою.

— Євгене, ти куди це все бігаєш, то туди тобі потрібно, то ще кудись? — запитував мене наш майстер на прізвище Пильгун.

— Миколо Мойсейовичу, — відповідав я, не бажаючи передчасно повідомляти начальство про свої наміри. — У моїх сімейних відносинах виникли проблеми. От я й намагаюся їх вирішити.

— А, ну я чув, мені Микола Олексійович розповідав. Ну ти давай, це, кріпися, — і він по-дружньому плескав мене по плечу.

Вже два тижні дружина мовчала, але побачивши мене в гарному настрої, з підозрою запитала:

— Щось ти радісний такий ходиш? Може, тобі настрій зіпсувати, га? Он, подивися, ванну треба почистити та й кран капає.

Мені стало смішно, я розсміявся, а вона в здивуванні пішла у свою кімнату.

Так минуло ще два тижні. В п’ятницю до мене буквально підбіг переляканий Пильгун.

— Буцик, тебе терміново викликає Садов. Там якийсь папір на тебе прийшов з органів! Скільки разів я тобі казав, що твій язик тебе до в’язниці доведе!

Садов В’ячеслав Аркадійович — наш начальник цеху. У мене в грудях щось кевкнуло, і я по східцях злетів на другий поверх. Побачивши мене, Садов підвівся із затишного крісла і став наче за командою «Струнко!».

— Євгене Георгійовичу, — злякано вимовив він. — Нам прийшла директива вас звільнити, негайно віддати документи, виплатити двомісячний оклад, ви відряджаєтесь за кордон. Наказ по цеху ми вже видали і вас чекають у касі. Дозвольте вас запитати, а ви хто?

 Мене знову понесло.

— В’ячеславе Аркадійовичу! — сказав я поставленим голосом. — У вас я працював під прикриттям і виконував важливе завдання уряду.

У Садова була гарна грудаста секретарка, і вони частенько закривалися в цеховій лазні.

Садов сполотнів:

— І-і-і що? Ви щось знайшли? — злякано прошепотів він.

— В’ячеславе Аркадійовичу! — сказав я. — Ми не займаємося побутовими дріб’язками, наше завдання знаходиться в площині технічної безпеки держави!

У нього від серця відлягло, а секретарка частіше застукала по клавішах друкарської машинки.

— Так, Євгене Георгійовичу, — вимовив запобігливо начальник цеху. — Вам за гарну роботу виписані преміальні, розпишіться у відомості.

Ми потисли один одному руки, і я з поважним виглядом пішов до каси.

Вічно незадоволена касирка відкрила віконце і чемним голосом запитала:

— Скажіть, Євгене, як вас там, Георгійовичу! А ви, ходять чутки, це, ну того… — вона намагалася підібрати потрібні слова і нарешті вимовила: — Агент якийсь?

— Без належного дозволу такі вигадки не підлягають обговоренню, — відповів я.

— Ну так, ну так! То ж бо, я дивлюся, ви не такий, як всі. Я відразу розкусила: руки у вас інтелігентні, у слюсарів таких не буває!

— Це повний провал агента 007! От які пильні у нас бабусі бувають!

У касирки миттю змінилася міміка, і вона сердито захлопнула свою «амбразуру».

— Ти диви, бабу знайшов, — ображено бурмотала вона за перегородкою. — Теж мені агент.

Я розіпхав гроші по кишенях, попрощався із бригадою і поїхав на своє Корчувате.

Настрій був прекрасним, кишені обтяжували двомісячна зарплатня і вагомі преміальні.

Наступного тижня, в понеділок нас зібрали у військкоматі для проведення інструктажу. Спочатку товариш із органів пояснював, куди ми їдемо, правила поведінки за кордоном, попереджав про відповідальність і багато чого іншого. Коли він закінчив, нам вручили проїзні документи і приписи, кому в яку частину і місто відбути. Все було готове до від’їзду.

Ми розлучалися на тривалий час, але це нікого не засмутило. Я з легким серцем залишав Її, а Вона навіть і не приховувала своєї радості. Геть із очей — із серця теж. Донька давно стала розмінною монетою, і Вона давила на струни моєї душі, граючи моїми почуттями.

 

26 травня 1979 року поїзд «Київ — Берлін» повіз мене в незвідане. Я поняття не мав, що нас очікує попереду, і незрозуміла тривога ятрила мою душу. Повз нас пропливали містечка, селища, люди поспішали у своїх справах, метушилися на городах. Був прекрасний травневий день! Квітли сади, акації виливали в повітря прекрасний аромат , каштани цвіли настільки яскраво, що настрій автоматично ставав піднесеним.

Україно, мила моя Україно, я залишаю тебе в пошуках кращої долі. Але я обов’язково повернуся до тебе!

 

— Увага, сюди! — сказав товариш у цивільному, який супроводжував нашу групу. — Зараз ми проходитимемо митний огляд польських прикордонників. Попереджаю! Вони можуть запропонувати вам що-небудь у них купити. Рекомендую цього не робити. Щоб уникнути провокацій і подальших неприємностей, відмовляйтеся від покупки запропонованих вам дрібниць.

Поїзд зупинився, й у вагони ввійшли групи польських прикордонників. Незабаром почулися їхні кроки біля нашого купе.

—Дзень добрий! — протискуючись боком, сказав прикордонник. — Проше панство, ваші документи!

Він взяв мій паспорт, глянув на фотографію, потім на мене, клацнувши, поставив печатку. Потім, нахилившись, простягнув мені документи, прошепотів неголосно:

— Пан не бажає купити окуляри? — роблячи наголос на «о». — Є жувальна гумка, гарний джинс!

Я перелякано, здавленим голосом прошепотів якусь ахінею, що раптом спала мені на думку:

— Ні-і-х-хре-на собі, пане, як ся маєш?

Прикордонник злісно подивився на мене і вилетів з купе, щось бурмочучи, під наший дружний сміх.

Мимо пропливала чужа земля, вбогі поля, непоказні будівлі, — все говорило про те, що економічна ситуація в країні була важкою. Ми й поняття не мали, що економічна модель нашого соціалізму приведе до краху не тільки Польщу, але й СРСР. І час його існування скорочувався, як шагренева шкіра.

Але поки що я почувався щасливим, і поїзд віз мене у нове життя.

Незабаром ми перетнули ще один кордон. По мосту переїхали річку Одер і опинилися на території НДР, у місті Франкфурт-на-Одері.

Дивні, суперечливі почуття й думки роїлися в моїй голові. Ми їхали по землі нашого ворога, який знищив десятки мільйонів наших співгромадян, що зруйнував тисячі наших міст, спопелив величезну кількість сіл, разом із людьми, приніс на нашу землю незліченні страждання, розруху й спустошення.

За вікнами потяга миготіли доглянуті поля, затишні й охайні будинки, викладені камінням дороги, рівні автобани. «Як же це могло статися? — думав я. — Культурна країна, країна Ґете, Шиллера, Баха, країна з цікавою історією, традиціями й культурою, і раптом — агресор. Чому? Що потрібно було зробити з людьми, щоб вони повірили у свою винятковість й історичну місію». Я згадав свою бабусю Марію, її добре серце, згадав, як вона заспокоювала і шкодувала мене у важкі моменти мого дитинства, плачучи разом зі мною. Адже вона звідси, це її земля. Тут колись народилися її батьки, що виїхали потім на величезні простори царської Росії в пошуках кращої долі. Якось дивно все переплелося в цьому світі, думалося мені. Бабуся вчила мене німецької мови, а я, сміючись і не усвідомлюючи, пручався її зусиллям. А от тепер її наука пригодилася б, знання мови дало б мені можливість краще зрозуміти цих людей, їхні думки, культуру. Дозволило б заглянути в глибинну сутність цього народу, зрозуміти його як етнос.

Я звернув увагу ще й на те, скільки наших військових було навколо, вони були всюди — у маленьких містечках, великих містах, селищах. Всюди снували машини, військова техніка, іноді цілі колони, всюди виднілися люди, одягнені в нашу військову форму. Мене це дуже вразило і сповнило гордістю за нашу потужну, сильну, незламну державу — СРСР.

 

Якщо відкинути вбік патріотичні почуття і стати стороннім спостерігачем, вас мимоволі охопить сум’яття. Величезна імперія зайняла собою 1/6 частину суші. Вона підім’яла під себе всю Східну Європу, нав’язавши там свою ідеологію й економічну модель розвитку. Все це дуже негативно позначилося на загальному розвитку окупованих країн, відкинувши їх далеко назад у своєму природному еволюційному розвитку. Не можна сказати, що поневолені народи мовчки терпіли, не вживаючи ніяких зусиль для свого звільнення. Ми всі пам’ятаємо події, що розгорнулися в Угорщині й Чехословаччині. Але імперія була ще дуже сильною, зусилля народів до волі були втоплені в крові, розчавлені танками. Та невидимий механізм руйнування вже підточував, роз’їдав ізсередини застарілу імперію!

Тут варто пояснити детальніше.

 

Настав травень 1945 року. Відгриміли салюти, згасли феєрверки переможців, ознаменувавши собою завершення найкривавішої в історії людства війни! Німеччина була зруйнована, поля засіяні вирвами від бомб і снарядів. Міста і села зирили порожніми вікнами, провалами перекриттів. На місці заводів — величезні гори зруйнованого бетону, битої цегли, крученої арматури, балок, швелерів. Переможці по всій країні шукали вцілілі заводи, вивозили устаткування, намагаючись відшкодувати свої збитки, нанесені війною. Йшло масове полювання за мізками. Кращі вчені, техніки, інженери, винахідники, конструктори купувалися високими зарплатами, а кого й силою забирали до країни переможців.

Німеччина лежала в руїнах. Ласкавий травневий вітер віяв, заплутавшись у кістяках зруйнованих будинків і церков, занедбаних селищ і ферм. Дорогами нескінченними потоками тягнулися колони біженців. Одні — вивезені колись на примусові роботи до Німеччини, інші — від страху бути вбитими поспішали додому. Снували машини, вивозячи вкрай виснажених в’язнів таборів. У Східній Європі жінки намазували обличчя сажею й одягали дрантя, намагаючись у такий спосіб захистити себе від п’яних озвірілих визволителів. Люди голодували, працювати було ніде. Країна лежала в руїнах.

Щоб усвідомити і зрозуміти апокаліпсис, потрібно думці, як пташці, злетіти в небо і з висоти пташиного польоту оглянути масштаби катастрофи.

Скільки б ви не летіли від обрію до обрію — самі руїни, сморід трупів і дим згаслих пожеж.

Для того, щоб зрозуміти СРСР як імперію, ми повинні повернутися на кілька століть назад. Невеликий історичний екскурс почну з дуже суперечливої, але значимої для сучасної Росії особи. Олександр Невський! Ця історична особа заідеологізована і зведена до рангу святих. У цій історичній фігурі, як в дзеркалі, відображаються намагання російських істориків фальсифікувати, обілити, додати привабливості процесам становлення Російської держави. Природно, відразу ж виникає питання — а для чого це потрібно російській історичній науці? Далі ви все зрозумієте, тому залишаю за вами право самостійно розібратися й зробити висновки з написаного мною.

«Олександр (названий Невським), побратим Сартака, що був спадкоємцем великого хана Мунке (отруєний у 1251 році), зробив доленосний вибір між Сходом і Заходом на користь Сходу. Вступивши в союз із Ордою, він запобіг поглинанню північних земель католицькою Європою і в такий спосіб врятував російське православ’я. І саме колабораціонізм Олександра відносно монголів, зрадництво ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році (додамо й сина Василя в 1257 році), стали причиною становлення на землях Московії (Моксель) ярма Золотої Орди».

 В. Бєлінський, «Країна Моксель».

 

Не важко зрозуміти логіку таких дій Олександра щодо монголів. Є безліч історичних фактів, що змушують серйозно сумніватися у вірності християнським заповідям «святого» Олександра Невського.

«Існують реальні історичні відомості про те, що Олександр насправді перебував із 1238 по 1252 рік в аманатах хана Батия з восьмирічного віку під ім’ям Алі Ага». (В. Бєлінський).

Духовно він став повноцінним монголом-язичником. Прошу звернути вашу увагу на дату Невської битви, згідно з інформацією російських істориків, — 1240 рік! Зрозуміло, що він не міг, зважаючи на свій вік, очолити новгородську рать у боротьбі зі шведами. Тоді йому було всього десять років. Це ставить під величезний сумнів те, що битва ця взагалі відбулася. Та і як могла Новгородська держава поставити на чолі своїх дружин ставленика Золотої Орди, свого лютого ворога?

Вся майбутня його діяльність і поведінка як великого Володимирського князя свідчать про те, що він був вірний законам імперії Чингізидів. Він став першим князем, що свідомо й наполегливо забезпечував перепис населення Суздальської й Новгородської земель, тим самим втягнувши населення до складу татаро-монгольської імперії, і сприяв її господарському й державному становленню. Як приклад, В. Бєлінський вказує на уривок зі статті К. Кедрова «Всі під Богом єдиним ходимо». У підручниках історії подається епізод із життя Олександра Невського, де новгородський князь із гордістю відкидає пропозицію Папи Римського прийняти королівську корону європейського володаря з рук Римського Первосвященика. Дивний парадокс історії — прийняти корону від Папи, як і всі європейські королі, Олександр Невський вважав ганьбою, а плазувати на колінах і приймати ярлик на князювання від лютого ординця за ганьбу не мав! (В. Бєлінський. «Країна Моксель»).

У випадку з Олександром має значення щира переконаність у божественній природі влади монгольських ханів. Смертельно небезпечно для нього виявити сумнів у цьому, визнавши намісником Бога на землі не хана, а Папу Римського! До того ж абсолютна відданість Олександра Орді, її ханам мала й глибокі особисті мотиви, як і для побратима Сартака, поріднення з ханом Батиєм сприяло йому і його спадкоємцям в одержанні значних переваг перед іншими князівствами майбутньої Московії, збиранню земель із дозволу монголів, не зупиняючись перед жодними злочинами.

Селище Москва й московський лісовий куточок країни Моксель із 1272 року починає примусово заселятися за велінням хана Менгу-Тимура. Подбав хан і про своїх родичів, синів Олександра Невського. Дмитро став Переяслав-Залеським князем. Андрій же у 1277 році, досягнувши 16-річного віку, — Городецьким. Молодший син Олександра Данило отримав ярлик на Московське князівство.

Наступні 20 років сини Олександра знущалися з населення майбутньої Московії не менше, ніж татаро-монголи. Це були часи духовного виродження спадкоємців Олександра Невського. Часи повної незахищеності населення й духовенства від їхнього свавілля.

Великий князь Тверський Олександр був затверджений ханом Узбеком на князювання в 1327 році. Після загибелі великих князів — його батька Михайла й брата Дмитра, внаслідок інтриг онуків Олександра Невського Юрія Московського й Івана Калити, князь повстав разом із населенням Твері. До світанку жодного живого татарина не залишилося в живих. Хан Узбек доручив Івану Калиті знищити гніздо змовників, надав йому 50 000 воїнів і звелів іти на Олександра. Твер, Кашин, Торжок були взяті, більшість жителів знищено, інших захоплено в полон. Хан дав Калиті милостиву грамоту на велике князювання.

Але великий князь Олександр, уникнувши загибелі, перебрався в Псков. Жителі міста (слов’яни й щирі християни) відмовилися видати Калиті Олександра, і князь без перешкод виїхав у Литву.

У другій половині XV сторіччя московсько-татарський улус вже обріс кривавим пір’ям (збиранням земель) сусідніх князівств. За часів правління Івана ІІІ була перевершена навіть жорстокість монгольських хазяїв. Починаючи з Олександра Невського, Новгород Великий був як більмо на оці у всіх правителів країни Моксель. Європейська культура, багатство, розвиток торгівлі й ремесел, вічова демократія породжували, крім розбійних бажань, зазіхання на чуже, люту ненависть до Новгорода, що був давнім історичним зразком своєрідного народовладдя ще із часів розквіту Київської Русі.

І от Іван ІІІ у 1471 році, прийнявши благословення від митрополита, повів своє військо на новгородську землю. Дим, пожежі, криваві ріки, стогони й лемент зі сходу й заходу долітали до берегів Ільменю. Новгородці билися мужньо і змусили московитів відступити. Але татарська кіннота, що знаходилася в засідці, вдарила новгородцям у спину. Були вбиті десятки тисяч воїнів, 1400 — полонені. Під час першого, але не останнього захоплення Новгорода московські носії православ’я палили, грабували, вбивали, паплюжили церкви й монастирі. Вони відрубали голову архієпископові Новгородському Чашнику, щоб знищити дух Новгорода.

В 1477 році Іван ІІІ знову тотально пограбував Новгород, древню єпископську скарбницю, а символ новгородської демократії — вічовий дзвін — наказав перевезти в Москву й повісити на дзвіниці Успенського Собору. Такої нахабності не могли собі дозволити навіть татаро-монголи.

Наступний московський князь, син Івана ІІІ, Василь ІІІ, творив такі ж розбійницькі злочини проти своїх сусідів. Він ущент знищив ще одну слов’янську державу Псков, пограбувавши його скарбницю.

Розоривши церкви, московити нещадно знищували всіх і вся. Самодостатнє населення Пскова й іноземці пішли з міста або примусово були вивезені в Московію.

Наступний цар, помазаник божий, Іван Васильович Грозний і зовсім був садистом і патологічним убивцею!

Останнім часом в церковних і навколоцерковних колах РПЦ велася активна дискусія щодо реабілітації Івана IV Грозного. Забуваються слова російського православ’я: «Святий преподобний Корнилій, ігумен Псковсько-Печерського монастиря, велів називати в монастирському літописі Помазаника Божого — Пануючого Іоанна Васильовича Грозного «антихристом». Стративши ігумена Корнилія, государ Іоанн Грозний врятував його для життя вічного, не допустивши повного його падіння в принадність».

Здається, Іван IV Грозний, якщо судити за цим фактом, вважав себе не тільки Св. Петром, а самим Господом Богом, здатним вирішувати долі смертних людей не тільки на землі, але й у загробному житті. Фігура Івана Грозного давно обросла легендами про жорстокість і звірства, якими супроводжувалося його царювання. Перші спроби оцінити його діяльність із позиції психіатрії були зроблені в кінці XIX століття Чистовичем, Ковалевським, Глаголєвим. Штрихи до портрета Івана Грозного не претендують на оригінальність, а це лише спроба узагальнення наявних поглядів.

Іван Грозний був носієм не кращої спадковості. У всіх його далеких і близьких предків та родичів спостерігалися психічні й психологічні відхилення.

Ще в дитинстві, у віці 8–10 років, Іван любив мучити тварин: кидав кішок з вікна високого терема, брав участь у полюванні із собаками, а в зрілих літах йому подобалось спостерігати за цькуванням людей ведмедями. Забави юного Івана змінювалися: в 15 років він разом з однолітками любив виїжджати на конях і навмисно давити міський люд. При цьому історики відзначають, що він був не здатний до тривалих стосунків і для нього нічого не важило вбити людину, яку він вчора називав другом. Юним приятелям, що забавлялися разом із ним, була вготована та ж доля, що і невгодним боярам — смерть.

Замкнутий, потайливий, дратівливий, підозрілий, жорстокий, самолюбивий, уразливий — ось особисті якості самодержця.

Іван Грозний був надзвичайно залежний від свого оточення. Коли йому було 13 років, князі Глинські налаштували його проти князя Шуйського, і він наказав, щоб того привселюдно віддали на розтерзання голодним псам! Далі, оточивши себе садистами-опричниками на чолі з Малютою Скуратовим, він стає жорстоким убивцею. Та дійсно хворобливі зміни почали проявлятися в 30-річному віці. З боярами, які намагалися нарадити Івана, він обходився жорстоко — міг навіть власноручно зарізати під час обіду. І в 1564 році вже можна було говорити, що в нього сформувалося манія переслідування.

Відтепер Іван оточує себе обраними людьми — опричниками. Вони набиралися не тільки наближеними до царя Малютою Скуратовим, В’яземським, Басмановим, а й особисто Іваном Грозним. Опричників одягали в чорні ряси, а при сідлах їхніх коней висіли мітли й собачі голови, як символ того, що вони покликані позбавити Московію від сміття, готові самовіддано гризти царських ворогів.

В Івана Грозного було 7 дружин. Деякі вмерли самі, а деяких він убив. П’яту дружину, Марію Долгорукову, цар звелів втопити в ставку, запідозривши, що вона не незаймана. Мав він по 50 наложниць. У палаці регулярно влаштовувалися оргії. Особливе задоволення доставляло цареві насильство над боярськими дружинами, віддаючи їх на наругу опричникам, чоловіків же їх наказував убивати. Відомий Іван і своїми гомосексуальними стосунками. В числі його фаворитів — Федір Басманов. Коханцями й коханками цар щедро ділився із сином Іоанном.

Періодично Іван Грозний влаштовував своїм боярам перевірки на вірність — посилав їм листи від імені польського короля. І знову летіли голови.

В тому ж 1569 році Іван Грозний вирішив, що новгородці вступили в змову з польським королем, і пішов війною проти свого ж народу. Загін опричників на чолі з государем і його сином Іоанном вбивали всіх, хто зустрічався на його шляху, щоб ніхто не міг заздалегідь попередити жителів про їхній прихід. Були зруйновані й пограбовані великі й малі міста. Досягнувши Новгорода, цар наказав вбити всіх ченців. Їх вбивали кийками, а тіла розсилали по монастирях. Населення міста було піддано небаченим катуванням: їх палили вогнем, рвали кліщами, вішали, а потім кидали в річку разом із дружинами та дітьми. Після цього була знищена вся худоба, спалені комори із зерном. За різними оцінками, вбито було в Новгороді і його околицях до 60 000 чоловік. Знатних же новгородців привезли до Москви для публічної страти. Народ був настільки наляканий, що на страту ніхто не прийшов. Опричники зігнали їх силою на площу, де вже були розставлені знаряддя катувань. «Змовників» розтинали на частини, варили живцем в казанах. Іван власноручно вбив не одну людину. Боярин Фуніков помер страшною смертю — його поперемінно поливали окропом і холодною водою. Не заспокоївшись, Іван особисто приїхав до будинку Фунікова і зґвалтував його дружину, а 15-річну дочку віддав на наругу своєму синові.

Стратили не тільки засуджених, а й їхніх близьких і далеких родичів. Так, дружини 80 вбитих бояр були втоплені в річці. Поступово Іван Грозний знищив практично все своє оточення — від близьких родичів до своїх вчорашніх прибічників. Під час суду над новгородцями цар змусив свого коханця Федора Басманова власноручно вбити свого батька, але і це не врятувало фаворита від смерті. Апогеєм царської жорстокості стало вбивство власного сина Івана. Під час сварки цар ударив його залізним жезлом у скроню. За кілька днів той помер.

Суперечки про причину смерті Івана Грозного ведуться дотепер. Є кілька версій, але вони нам у цьому випадку неважливі.

М. І. Бешкетников вважав, що Іван Грозний був епілептиком і психопатом, до того ж психопатія супроводжувалася декомпенсаціями марення переслідування й істеричними припадками. На завершення можна додати, що вся історія формування держави Моксель-Московія буквально пронизана насильством над власним народом і над народами захоплених нею земель.

На цьому царювання й управління країною Моксель-Московією династією Рюриковичів закінчилося.

Через 40 днів після смерті Івана Грозного Федір, спадкоємець московського трону, став активно готуватися до своєї коронації. За його наказом за тиждень до вінчання на царство вдову-царицю Марію та її сина Дмитра Івановича відправили в Углич на «князювання». Те, що останню дружину Івана IV і царевича не запросили на коронування, було для них великим приниженням. Однак на цьому Федір не зупинився. За кілька місяців від початку царювання він заборонив духовенству згадувати ім’я Дмитра під час богослужінь. Це сприймалося як побажання йому смерті.

Існує безліч версій загибелі царевича, але не буду їх наводити й аналізувати. Важливо, що рід Рюриковичів при цьому перервався. Через пів року після загибелі Дмитра дружина царя Федора завагітніла. Всі чекали спадкоємця престолу. Але в травні 1592 року цариця народила дівчинку. Дівчинка прожила всього кілька місяців. Заговорили про прокляття Дмитра. Після смерті дитини цар змінився. Він остаточно втратив інтерес до царських обов’язків і місяцями просиджував у монастирях. Люди говорили, що він замолює гріхи.

Взимку 1598 року Федір Іванович помер, так і не залишивши спадкоємця. Після Рюриковичів на московському троні осіла династія Романових, що правила Московією, а потім і Росією до 1917 року. Династія Романових отримала в спадщину величезну територію Московського царства, створеного страшним насильством над сусідніми князівствами. В намірах завоювання сусідських земель Романови нічим не відрізнялися від своїх попередників. Але вони успадкували не тільки землі, а й жорстокість, розпусту й садизм.

Найбільш яскравим представником цієї династії, звеличений і канонізований російською історичною наукою, був цар Петро І. Історики характеризують його як людину, що володіла незвичайною моральною величчю. Яким же був насправді цей московський цар? Правдиву характеристику йому дав великий письменник і гуманіст, совість і гордість нації Лев Миколайович Толстой. Прочитати його слова можна було у вилученому виданні 1936 року.

З Петра І починаються особливо близькі й зрозумілі жахи російської історії. Скажений, п’яний, гнилий від сифілісу звір чверть століття губить людей, страчує, спалює, заживо закопує в землю, блудить, «мужеложствує». Сам, бавлячись, відрубує голови, блюзнірствує, їздить із зображенням хреста у вигляді дітородних органів, з ящиками горілки у вигляді Євангеліє. Коронує повію Марту Скавронську, подаровану йому душителем українців А. Меншиковим, спустошує Росію і страчує сина. І зараз не тільки не засуджують його злодіяння, але й вихваляють доблесті цього чудовиська. Заслання й вигнання вельмож, ув’язнення в каземати своєї сестри Софії, побиття кийками своєї першої дружини Євдокії Лопухіної, катування зятя. (Коротко наводжу вибірку про цю трагедію з «Правди про Росію» Де Кюстнина).

«Генерал Глєбов, викритий коханець кинутої імператриці, був посаджений на кіл серед помосту, на кутах якого стирчали голови єпископа, боярина і двох четвертованих шанованих людей. Так розповідає Брюс. Цей жахливий поміст був ще оточений частоколом, на якому були нанизані понад 50 голів духовенства й інших людей! Це чудовисько брало особисту участь у знищенні України-Русі як держави. Після перемоги під Полтавою банкет проходив на дерев’яному настилі, під яким стогнали, вмираючи, стікаючи кров’ю козаки. Отже, цими катуваннями Петро І буквально повторив аналогічний злочин монголів у 1223 році, що був скоєний над князями, які програли битву на річці Калка.

Успішне завершення Північної війни зі Швецією дало Петру І можливість оголосити Московію Російською імперією. Надалі все це дозволило йому і наступним правителям повністю підім’яти під себе всі українські землі. Згодом настала черга Османської Імперії і Кримського ханства.

Наступними були Сибір, Аляска, Кавказ, Середня Азія.

Після падіння династії Романових більшовики, що прийшли їм на зміну, як губка всмоктали в себе найжорстокіші методи правління Золотої Орди.

Моя доля, доля мого роду, моєї України з певно відтинку часу нерозривно пов’язана з долею імперії. Тому ми, українці, вільно або невільно, взяли участь у всіх подіях, пов’язаних із протистоянням двох найжорстокіших в історії людства диктаторів.

Хлопчик, що виріс у далекій сибірській глухомані, тепер стояв на краю імперських завоювань і невдоволених амбіцій! Імперія прагнула нових земель, посилення впливу, бажала роздавати золоті ярлики на управління підкореними країнами! Так вийшло, але я був одним із сотень тисяч і мільйонів рядових гвинтиків, злагоджено працюючих у цій машині!

 Провладні історики люблять прикрашати, згладжувати гострі моменти, іноді створюючи невпізнавану картину дійсності. Напевно, моє завдання простіше, мені нічого не потрібно змінювати. Я описую події такими, які вони були. Тому що я сам у них брав участь.

 

Здавалося, що на відновлення Німеччини підуть десятиліття. Вона була поділена переможцями на зони, і кожний у своїй зоні встановлював свої порядки і свій режим. Надалі західні зони об’єднали в одну, утворивши в такий спосіб ФРН. А в Східній частині Німеччини, окупованій Радянським Союзом, оголосили про створення НДР. Чи потрібно говорити про те, що країна виявилася розірваною на частини, утворивши в такий спосіб зовсім різні світи, різних ідеологій і політичних устроїв. У ФРН поступово встановлювалася демократія західного зразка. В НДР — тоталітарний режим, що спирався на російські багнети й ідеологію, створену громадянами Німеччини — Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом!

Щоб нагодувати населення підконтрольних СРСР територій і одержати такі необхідні валютні надходження, Сталін організував масове вивезення зерна із зруйнованої війною України, в такий спосіб прирікаючи українців на голодну смерть. Протягом 1946, 1947 років СРСР вивіз до Німеччини, Польщі, Угорщини, Франції, Болгарії, Чехословаччини та інших країн 2,5 мільйони тонн зерна. Жителі Західної Європи не знали, що їх годували хлібом, силою вивезеним із вмираючої від голоду України.

Україна, як і Німеччина, була зруйнована війною. Вона, пожежею змітаючи все на своєму шляху, прокотилася із заходу на схід, а потім назад із сходу на захід. Країна ще не відновилася після жахливого Голодомору 1932–1933 років, що забрав життя мільйонів людей, як війна ще забрала 11 мільйонів. Тому після закінчення війни на території України проживало не більше 20–25 мільйонів.

Починаючи з осені 1946 року й до середини літа 1947-го в Україні від штучно влаштованого голоду померло ще близько двох мільйонів осіб. А півтора мільйона були виснажені до жахливого стану. Масштаби цього злочину вражають своєю нелюдськістю й жорстокістю, що випали на долю українського народу! Так трапилося, що Україна стала ареною в найжорстокіший боротьбі двох найкривавіших диктаторів в історії людства! Така «Ціна рабства». Країна, яка не просто потрапила в колоніальну залежність, а зникла з карти світу, загарбник використав її у власних цілях, періодично затикаючи величезні проломи, що утворилися в його імперії, життями мільйонів українців.

І от величезна цинічна, жорстока й абсолютно нелюдська імперія прийшла в Європу, нависнувши над нею, як дамоклів меч. Заразом вона поглинула Естонію, Латвію, Литву, Молдавію, частину Фінляндії, Курильські острови, Східну Пруссію, мертвою хваткою вчепившись у ці землі, вважаючи їх уже своїми назавжди. Імперія створила блок країн Варшавського договору, куди ввійшли Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія — встановивши в них такі ж диктаторські режими. Ми все це знаємо, але Європа й увесь світ повинні зрозуміти, що Україна є ключем до безпеки їхніх країн.

Поки ми вільні — ви в безпеці! Росія люто ненавидить Україну за її волю, вважаючи її своєю колонією. Ви повинні, ні, зобов’язані допомогти нам відстояти свою незалежність. Ми ще слабкі й уразливі. Агресор це знає і, заволодівши нами, він стане у стократ сильнішим. І отоді про допомогу кричатимете вже ви!

 

Промайнули-пролетіли роки, канувши у вічність. Але XX століття залишилося в історії, як століття змін і звершень, живими свідками й учасниками яких ми стали. Імперія в конвульсіях розвалилася! П’ятнадцять країн Союзу і всі держави Варшавського договору одержали свою довгоочікувану й вистраждану незалежність. Під напором свободи звалилася Берлінська стіна, ознаменувавши закінчення холодної війни між Сходом і Заходом, між Добром і Злом!

Але в історії відбулася метаморфоза! Тепер вже чисто Російська Імперія, відригнувши і виплюнувши таку чужорідну й ненависну їй демократію, з ностальгією за минулим часом знову нестримно намагається повернути все втрачене. Але на шляху фашистського путінського режиму стіною стала Україна, що завзято не бажає йти у приготоване їй стійло. Чи розуміють країни західної демократії небезпеку і прагнення Росії створити нову імперію?! Тепер вже абсолютну імперію зла! Безумовно! Вони все прекрасно розуміють. І як можуть допомагають Україні відстояти свою незалежність. Але ця допомога, що зовсім очевидно, недостатня і неоперативна.

Заважають підтримці України й глобалізовані міжнародні корпорації, що втрачають величезні прибутки від санкцій, введених ЄС і США проти Росії. Вони не розуміють, що короткотермінова вигода надалі може обернутися повною катастрофою і втратою всіх активів.

Імперія в особі Росії небезпечна не тільки своєю військовою міццю! Вона виростила не одне покоління людей, що думають і мріють про колишню велич, що підігрівають потужною й ефективною пропагандистською машиною свідомість людей! Історія нічому не навчила! Справа Гітлера й Геббельса живе і процвітає в нинішній Росії, яка бажає повернути колишню велич за будь-яку ціну!

Так і хочеться сказати народам світу — будьте пильними!