Прочитані знаки слів

 

Любов Бенедишин. Кульбабове віче: поезія. – Джезва. 2024. Львів. - 120 с.

Любов Бенедишин. Трійчастим нервом: поезія. – Джезва. 2024. Львів.- 144 с.

 

 

     Коли оцінювати поетичний доробок того чи іншого автора (чи авторки), то, безумовно, буде правильним поділ лірики на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Звісно, що можна помітити нахил віршаря (віршарки) до певного виду вираження свого думкування.

     Це характерне й для творчості Любові Бенедишин з Сокаля на Львівщині, яка недавно видала аж дві (!) поетичні книги упродовж невеликого відрізку часу, що зацікавлює, бо нечасто в останні роки поціновувачі красного письменства зустрічаються з подібним. (Про незвичайність варто, мабуть, поговорити пізніше, бо є тут цікаві нюансики).

     Якщо коротко, то в обох виданнях знаходимо вірші-роздумування про болі людської душі, спонукані жорстокістю війни за волю рідного краю. Маємо й заглиблення почувань у непростість нашої минувшини. Широко представлено і спектр філософських розмислів. І не бачу нічого дивного в тому, що тут на авансцені висловлення почуттів виходять богошукальницькі мотиви. Цікавинки знаходить читацьке сприймання, коли зір потрапляє на тексти із взірцями пейзажної та любовної неповторності.

     Зрозуміло, що це заслуговує на увагу. Але не бачу потреби аналізувати ці нюансики. І через різні причини. По-перше, в сучасній поезії вже рідко зустрінеш твори якогось одного творчого темарійного висловлення, бо в більшості випадках мотиви переплітаються між собою. По-друге, помітну роль відіграє виражальність, як вияв художньої індивідуальності. А тут види та підвиди лірики, як на мене, не мають значення.

     Проілюструю це конкретикою видань. Скажімо, у «Кульбабовім вічі» є вірш «Осіннє. Пізнє»… З першого погляду авторка, напевно, мовить про сумовитість означеної у назві твору пори. «Осінь стоїть – в серці туга німа». Але… Побутує тут підстава і для філософічності. «Будеш багатою» – час натякав». А от свідчень неординарної вираженості є значно більше. Вчитаймося, приміром, у фрази: «поміж гілками світилася суть» (метафора), «глянула так, засмутилась немов» (порівняння), «згусток тепла» (епітет), «золотою тебе наречуть» (кольорова екстраполяція). Причаровують і слововияви: «купа», «ади»… Щось подібне маємо й у виданні «Трійчастим нервом». Візьмемо, зокрема ,твір «Млин». Тут кидається у вічі відображення сучасної непростості – промовляння громадянськості. Та текст не оминає і філософічності: «крутить час важелезні жорна». Небуденний пейзаж вимальовує уява, коли натрапляє на рядок «ніч підставить мішок з дірками». Ніхто, очевидно, не заперечуватиме, що в даному випадку маємо і метафоричність. Хоча існує вона й в інших словосполуках: «жоден привид не просить їсти», «смак і запах забуло місто».

       Отже, не бачу нічого надзвичайного в тому, що в розмові про ці віршовані книги роблю наголос на виражальності, оскільки тільки вона є виразником творчої індивідуальності. І кажучи про них, безумовно, не можу не згадати про літературні тропи (метафори, епітети, порівняння), слововияви «населення» видань, кольорові екстраполяції тощо.

     Зосереджу увагу на літературних тропах. Причаровують, зокрема, метафори на взір «заглушу надію спогадів цикутою», «товчу тривог дилему», «печаль налаштовує скрипку». Це вдалі висловлювання з «Кульбабового віча». Але вони є непоодинокими і у книзі «Трійчастим нервом». «Пасе війна залізних коней», «Всесвіт росте, як бісквіт», «проростають крізь серце нарциси»…

     Ви, очевидно, помітили присутність порівнянь в окремих метафорах. Правда, мовлячи про цей лексичний засіб, слід розрізняти різні взірці порівняльності зі сполучниками, без них, їхня присутність та відсутність в одному словосполученні, іменники з прислівниками, іменники з іменниками. Саме такі частенько бачимо у виданні «Трійчастим нервом»: «вже сивина, мов паморозь осіння», «думки – приручені птахи», «а страх – як Голіаф», «життя-анекдот». Вдумливі читачі байдуже не пройдуть повз літературно-тропні вдатності з «Кульбабового віча»: «вже й душу світ, як яблуню, трясе», «а я – ледь помітний відбиток у мреві чужого вікна», «цей дощ – ніби азбука Морзе», «розтинала пітьму лезом-променем».

     «Примагнічують» до себе й епітети. Особливо тоді, коли це стосується суто авторських словосполук. У вищезгаданому друці цю роль на себе взяли такі словосполуки, як «кольчуга відчуження», «неба нудна кантата», «дивне амплуа перевтілень», «весни кульмінація», «емоційна яма», «прірва самотності». Чимало епітетних цікавинок з авторською барвою існує також у книзі «Трійчастим нервом»: «рейка дня», «серця тиша квітнева», «світ клоунів», «змагання часу», «взаємин шаради безглузді», «розніжені пальми».

       Цей список оригінальних епітетів можна продовжити. Слід також зауважити, що вони помітно виграють на тлі звичних ословлень. Але подібне не означає негативу. Бо передусім маємо на увазі той факт, що такі словосполуки є доречними у контекстах творів. Зокрема, про таке мислиться, коли у «Кульбабовім вічі» читаю словосполуки на кшталт «листки останні», «криза жанру», «холодна кров», «втрачені мрії», «пожухла трава», «нива надії». Щось таке бродить і з «Трійчастим нервом»: «п’янкий поцілунок», «тінь розлуки», «час цвітіння», «марні сподівання», «промені золоті», «пуд солі».

     Та не тільки літературні тропи говорять про виражальність. Вона зримішає й тоді, коли на обрії сприймання з’являється «населення» поетичних творів. Тому й тішиться читацька душа, коли у «Кульбабовім вічі» натрапляю на ряд неординарностей: «тюльпани підставляють сонцю лобики», «зірвалася з неба зоря…», «…глухо впала у високу траву під старою як світ яблунею», «А мрії набухають, як молоком соски у юної вовчиці», «…краси польоту ластівки», «І горнуть сонце до грудей, як паляницю». Нерідко цікаві висловлювання такого плану уздріваємо й у виданні «Трійчастим нервом»: «сон, що пелюститься соняхом», «…а десь в тиші явленій цвіт мерзне на яблуні», «і далі летіти, купатись у сонці», «картала зорю безталанну», «думки, ніби хижі круки», «мабуть, миліші лев’ячий рик, вовче виття».

     До взірців доречності використання згадок про «населення» творів «приєднюються» кольорові екстраполяції. Погортаємо, зокрема, «Кульбабове віче»: «Чорною лавиною біда здаля гуркоче знов», «Душа шукала золотий перетин», «Не навчена прикидатись: руда чи срібляста грива, шикарна чи некрасива – своє не ховає лице…». Кольорові екстраполяції означують й поезії з «Трійчастим нервом»: «А небо таке голубе», «прощай, мій хлопчику русявий», «А спогади наші вже сиві», «А він то щезає, то білим відлунює віршем», «промені золоті – з мовчання – у снів печаль».

     Чимало про виражальність свідчать також слововияви з познаками неологічності, рідковживаності та говірковості. Чимало таких підказує «Кульбабве віче»: «оцифрований», «трафунок», «смаколики», «чорнобильно», «студня», «скляніти», «контральто», «бомбардири». Про літеросплетення гадкується й тоді, коли гортаю «Трійчастим нервом»: «альданте», «дотульні», «згага», «обдзьобують», «шпарка», «крижма», «пружок».

     Якщо про літературні тропи, згадки про «населення» книг, кольорові екстраполяції можна однозначно говорити як про складові виражальності, то в обох книгах існують словосполуки, котрі бродять помежів’ям висловлювання думки та тематичності. Це стосується наявності богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів. Адже вони зберігають у собі певні впливи філософічності.

     Ця думка – узагальнення ситуації: тому і спробую підтвердити вищемовлене цитатами з обох книг. Наприклад, у «Кульбабовім вічі» про богошукальництво «промовляють» такі фрази, як: «…безмежне голубе небо в ореолі Божої благодаті», «несе світанок волю Божу», «Про що замріяно мовчать – лиш Бог те знає». По-своєму перегукуються з цими словами рядки з книги «Трійчастим нервом»: «тож посилює Бог інструктаж з ангелом кожним», «І слухає Бог (і плачеться Богу) – поезію з лиха, поезію з льоху», «Довірилась Богу душа». (Тут, на мою думку, звісно, варто балакати про органічність поетичного мислення).

       А хіба є далекими від цього культурологічні акцентики, які пронизані різністю, маємо, наприклад, тексти, присвячені Кобзарю. Побутують і рими з епіграфами з Григорія Сковороди, Фрідріха Ніцше, Миколи Петренка, Оксани Лозової, Володимира Полянчука, Лани Перлулайнен. А ще, напевно, в читацькому полі зору залишаться приурочення Оксані Лозовій, Олександру Свєтогорову, Ксаверу Моцарту, Калині Барвінко… («Душа ж потребує свободи хоча б у розкутих словах», «Осінь мовчки наклала табу на мелодію вже призабуту»).

     Таке маємо з одного боку. А що ж з другого? Натяки на вміле використання усталених висловів, принаймні таке приходить на думку, коли уздріваю фрази: «не сотвори собі кумира», «сам перекрив мені кисень», «дім – повна чаша», «яким воно буде наступне любові «дантове коло». Питання про «пірнання» поезомови у такі вислови порушує проблему крилатослів’я самої авторки. Адже саме воно народило рядки: «гординя не вмовкне, допоки ти її у собі не вб’єш», «А руки мої рвуться в небо, як птиці сполохані, та найспокійніше їм в теплих долонях коханого». «Чекали Месію, прийшов… Вельзевул». «Далебі, як забаришся, то Сам не пробачиш собі». (Тут важливо наголосити на тому, що точність і афористичність фрази органічно переплітається з жіночою ніжністю).

       Конкретика обох книг, як бачимо, враховує усі вищезгадані моменти. Та, мабуть, варто ословити ще два. Перш за все мається на увазі формовираження. Поетка шукає себе у римо-ритмічному стилі. Особливо втішно, що вона неординарно говорить про це у розділі четвериків (катренів) «Розсіяне світло» - з книги «Кульбабове віче». Навіть складається враження, що доторки до подібного вираження оригінально «підфарбовують» вільні вірші, верлібри, хоку…

       Або таке. Уже було мовлено про те, що авторка за невеликий проміжок часу видала аж дві поетичні книги. Про це літературне явище, між іншим, говорити непросто. Але давайте залишимо за кадром деякі непростості та негативи. Бо набагато більше цікавить інше. Якщо, приміром, «Кульбабове віче» з різністю форм вважати стартом, то «Трійчастим нервом» – логічне продовження. Саме так! Бо говорити про повторні кола поезовираження є недоречним. Бо висновковуючи з дат під написаним, радше варто говорити про ретельність відбору у масиві написаного та поглиблення вираження окремих тем, до чого підштовхує порівняльний аналіз обох книг.

     А завершити ці нотатки хочу одним узагальненням. «Кульбабове віче» та «Трійчастим нервом» свідчать про те, що Любов Бенедишин продовжує довірливу розмову з поціновувачами поетичного слова, котре запам’яталося багатьом з книг «Літа проминальна літургія» і «Дарунок Сізіфа». Оригінальність, яка по-своєму продовжує творчі пошуки посестер з українського віршоцеху, представленого іменами Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Олесі Омельченко, Людмили Ромен, Наталки Фурси… Галицьким голосом, якщо можна так сказати, поезопісню доповнюють віршарки з Львівщини: Ольга Кіс, Любов Проць, Ольга Яворська… Адже на їхньому фоні твори Любові Бенедишин стали зіркою неповторності, яка вміє неординарно читати знаки слів. Віриться, що вона ще не раз переконає у цьому наступними книгами.

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Індивідуальність,  

історія плюс іронічність

 

Клименко О. ,,Вирівнювання” Збруча:   роман – хроніка   у 3 кн., кн. 3. Меч Германаріха.- Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2023. 488 с.

 

   Історична романістика є неоднорідною. І це закономірно, коли відштовхуватися від того, що кожен має свою манеру вираження думки. Але небезпека несприймання написаного все ж існує. І перш за все через те, що деякі читальники, прикидаючись такими, не бажають вчитися в проминулого. А останнім часом серед таких поціновувачів красного письменства з’явилася ще одна категорія . Навіть деякі літерати почали говорити, що, мовляв, не варто звертати увагу на сучасні писання про тоталітарні часи.

   Особливо ця ,,геніальна” думка поширилася на тлі війни. Знайшлося ,,оригінальне” пояснення: час нині вимагає більше писати про людську героїку. Не беруся заперечувати важливості теми. Але, мабуть, більше має рацію лавреат Шевченківської премії, письменник Василь Слапчук ( до слова, колишній воїн, який внаслідок важкого поранення став інвалідом), стверджуючи, що повноцінна і здорова література на короткий відрізок часу не може замикатися на одній темі. ,,Оспівувачі” сучасності, забувши про це, ніколи не перевершать ( чи хоча б дотягнуться до рівня) романів Еріха Марії Ремарка, Ернста Гемінгвея, Луї-Фердінанда Селіна чи Ярослава Гашека.

     Така думка не давала мені спокою, коли читав новий роман Олега Клименка з Тернополя. І не бачу нічого подразливого для уяви у своєму реагуванні. Адже маємо твір на історичну тему, бо йдеться про описування діяльності радянських спецслужб у 1939-1941 рр. Але доторк до минувшини водномить не означає, що автор не перекидає своєрідний місточок у сьогоденні непростості і хіба не про московську армію мислить, коли зір натикається на фрази на кшталт: ,, половина червоноармійців валяється з пляшками горілки по канавах,” ,, Кто учіл вас, мудаков? Подполковнік Курдаков.”

Оскільки вже згадано про певну конкретику твору, то, либонь, варто зупинитися на ньому детальніше, зосередившись при таких словесних вправах на сюжетності та виражальності, бо ці питання вельми важливі не тільки для поетичних, а й для прозових творів.

     Отже, починається все з розповіді про те, як оперативна група чекістів під орудою молодшого лейтенанта держбезпеки Віктора Коваленка десь 18-20 вересня 1939-го року пробивається до Кременця, аби потім, у часи панування ,,перших совітів” ,стати   володарями становища у краї.

     Далі також маємо розділи роману про події в регіоні аж до 22 червня 1941-го. Лише зрідка уява автора переносить нас у Вишнівець, Шумськ, Антонівці на Тернопіллі, Дермань, Дубно на Рівненщині, Ковель на Волині, Тернопіль, Москву та Люблін у Польщі. Але не назвав би це його вадою. Хоч дехто каже, що ,,топтання” на одному місці є вельми вдатним, бо в маленькому містечку існує   небагато цікавинок.

   Але таке твердження не витримує критики. Адже суть полягає не в тому, яку місцевість зображує автор, а як він це робить. Крім того не можна скидати з рахунку ту обставину, що подібним способом акцентується увага на цікавих моментах, без яких немає змоги зриміше побачити ті чи інші вчинки дійових осіб. Це ще більше стає зрозумілішим, коли починаєш розуміти, що цьому сприяє вдалий сюжетний хід, роль якого взяли на себе перипетії навколо меча Германаріха – артефакту готських племен, котрий зберігався в музеї при Кременецькому ліцеї після того, як його знайшов археолог.

     Дещо конкретизую. З цією зброєю з давнини зустрічаємось у той момент, коли нею захотів заволодіти п’яний червоноармієць. І отримав за це несподіваний ,,подарунок”: його лупонув у черепну коробку важкою бронзовою статуеткою директор музею Олесь Гановський.

     Після цього він сховав меч у тайник, аби він не дістався більшовикам, і зі старим браунінгом зник з Кременця. Переживши чимало небезпечних пригод, він опинився в Любліні. І тільки там взнав, що за тією знахідкою полюють чекісти за повелінням кремлівських верховод, члени польського підпілля та оунівці. З роману можна зробити висновок, що він до останніх днів свого життя жалкував за ,,свідком древності”, якого не можна уздріти.

     Цей факт сам собою зацікавив. Все стало на свої місця, коли у розмові з автором дізнався, що постать Олеся Гановського - не його вимисел. Адже в реальному житті- це історик Олександр Цинкаловський, якого більше знали за двотомною працею ,,Стара Волинь і Волинське Полісся”. Відомо також, що у тоталітарні часи він не міг появитися у Кременці, бо боявся переслідувань влади за те, що в роки німецької окупації опинився в музеї, хоч з точки зору здорового глузду це не могло бути злочином. Думаю, що за цим стояла тінь ,,меча Германаріха”. Може саме через це у сибірських холодищах опинилася ще одна дійова особа твору Віктор Ліневич, за яким вгадується відомий археолог краю Віктор Данилевич з Шумська. Бо до двох інших працівників музею, сліди яких загубилися в еміграції, енкаведистська рука не могла дотягнутися. Ще один здогад. Чи не опинився в якійсь приватній колекції отой ,,меч Германаріха”, якого випадково знайшли робітники під час роботи в приміщенні, де був тайник? По-моєму підтверджує це й те, що правоохоронці неохоче шукали ,,пропажу”, про що йдеться в епілозі роману.

     Тепер повернемося до фігур чекістів з цього твору. Перш за все це бачимо зло на постатях Віктора Коваленка та Всеволода Юрчика. Хоч вони і бавилися в доброго та злого слідчих, але при цьому залишалися вірними служаками більшовицької системи. Ще зустрічаємо на сторінках написанки чекістських діячів Берії, Меркулова, Зубова, Сєрова, Вадіса, Ястребчикова і Фрідланда.

     Між іншим, двоє останніх своєю участю у кременецьких подіях своєрідно пов’язали Волинське Тернопілля зі Збручем, бо воно прямого зв’язку з рікою не мало.

Варто, либонь, згадати й про інших дійових осіб ,,Меча Германаріха”, які діляться на кілька частин. Проймаєшся певною повагою до єврейського комерсанта Дорфмана, який був жертвою системи, хоча, як очолювач торгівлі району, вимушено виконував деякі її доручення. Цього не скажеш про його племінника Арона Гопника, який після смерті дядька стає чекістським катом.

   Тепер, мабуть, слід сказати про інших зрадників. Серед них по-своєму колоритними виявилися підкомісар польської таємної політичної поліції Валеріан Броговський та візник Ананій на прізвисько ,,Баняк”, який завжди був напохваті у чекіста Юрчика.

Ще одним персонажем з його ,,казкового царства” стала донька колишнього музиканта Якутського піхотного полку Лідія Мигдалик, яку Всеволод зробив своєю агенткою і коханкою. Саме через неї в чекістські лабета потрапила польська патріотка Яніна Сулковська, через яку вийшли енкавеесівці на слід борця з більшовизмом полковника Тадеуша Маєвського. Те, що вона в роки війни злигалася з начальником охоронного загону СД, стало поштовхом до того, що Всеволод Юрчик, втративши на війні руку, після війни не захотів зустрічатися з нею. Працюючи у відділі кадрів військового заводу у Тулі, боявся, що ,,гітлерівська підстилка” компрометувала б його. І це тоді, коли, виходячи з роману, Лідія таки любила його.

     Окремо слід, напевне, згадати про князя Радзивілла, який ,,загостював” у чекістів. Високопоставлені енкавеесівці з Москви зробили його сексотом підступним способом і своїми каналами направили у гітлерівську Німеччину для своїх темних справ. Не сумніваюся, що йому не змогли інкримінувати жодного злочину( а чекісти були мастаками на це) бо до глибокої старості він проживав у Польщі і помер у 1967му. Це стосується і колишнього волинського воєводи Юзефовського, який відійшов у засвіти у Варшаві в 1981ому. ( Цю згадку про нього вважаю доречною. Вже хоча б про те слід сказати, що про нього йдеться у романі).

     Цікавим з моєї ,,дзвіниці” виглядає культурологічний аспект книги. Адже на сторінках роману зустрічаємо чимало імен. Правда, їх варто поділити на дві частини. Більш-менш знаємо про Феофана Прокоповича, Тадеуша Чацького, Михайла Герасимова, Карла Маннергейма, Марка Тулія Цицерона… Але цього не скажеш про Карла Фрідріха Штейнмеца, Кері Грінвуда, Ежена Франсуа Відока, Катрін Монвуазен, Йоахіма Мюрата…

Добротне у словесному і логічному вираженнях описування місць чи інших подій, згадка про імена однозначно вказують на важливість сюжетності для прозового твору. Але при цьому було б помилкою стверджувати, що вона є помітним явищем, яке спроможне назавжди затінити питання про виражальність думки. Адже вона належить до способу індивідуального висловлення міркувань прозаїком. Хоча дехто, можливо, і хотів би перетворити представників цього жанру на роботів, які слухняно продукують тексти без будь-якої словесної неординарності. То ж, безперечно, для заперечення негативізму необхідно звертати увагу на лексику автора, мовлячи про літературні тропи, слововияви та пейзажності, які він використовує. Ще здається, що у полі зору має залишатися й діалогічність.

     Щодо неї, до речі, то вчасною, либонь, є заувага про неможливість цитування її зразків через те, що вони є великуватими для будь-якого відгуку. Зрештою, і без цього зрозумілим є питання про те, що вони необхідна вмотивованість в творі. І ,,Меч Германаріха” вказує на важливість теми для Олега Клименка. Хоча й навідує думка, що іноді діалоги не передають у всій повноті звичок та мовленевих особливостей деяких дійових осіб. Але водночас слід говорити про індивідуальність бачення проблеми відгукувачем з барвою суб’єктивності.

     А от пейзажинки з творчого арсеналу тернополянина варто процитувати, наголосивши на вмінні романіста бачити цікаві деталі: ,, зашарівся від сорому ранок, який розкрив іржаві бляшані покрівлі й обшарпані фасади будинків з білизною на шнурках під вікнами”, ,,зима ще тиснула, але вже не так люто, коли на холоді замерзали зуби, а візники пальцями виколупували з ніздрів коней бурульки”, ,,корови паслися, засунувши голови в лугові трави.” Читачі цього тексту, безумовно, зауважать, що тільки в одному випадку йдеться про чистоту пейзажності. Бо в двох інших цитатах бачимо переплетення з діями людей, чи обставинами життя. Щось надзвичайне? Та ні! Адже до цього спонукають обставини буднів.

     Багато про індивідуальність у творчості романіста говорять слововияви, серед яких бачимо буквосполуки з впливами неологічності, рідковживаності та діалектичності: ,,сльозовидушувачі”, ,,набазґрати” , ,,гаволови” , ,,плоскозада” , ,,штуци” , ,,штирчаки”. Іноді втіхою для зору стає природне використання латинізмів, полонізмів, слів’ят німецького чи французького походження: ,,зрезигнований” , ,,шлафрок” , ,,брактеат” , ,,еляборат” , ,,ферфлюхтер” , ,,ґевулт”.

Закономірно, що на цьому словесному тлі не губляться і літературні тропи з метафоричністю, епітетністю та порівняльністю. Кожному, безперечно, запам’ятаються метафоричні тропи на кшталт: ,,місто квапливо перегортало сторінки своєї нової історії” , ,,гулко стукало серце європейської політики” , ,,роса посипала подвір’я сріблом”.

   І знову бачимо відданість автора грі деталей, без якої тьмяніють всі лексичні засоби з його арсеналу. Цікаво, що на основі цих словосполук все більше думається про необхідність творчої фантазії. А ще мислиться про те, що прозаїк не спроможний вдало висловити розмисл без поєднання тропів: ,, Потяг залишив довгий золотий хвіст із неспокійних іскор, несучи їх туди, де, попри жагу існування, усі гинитимуть, як у зливу комарі”.

       В попередньому реченні побутують цікаві епітети. Немало несподіваних тропів цього ґатунку існує й в інших сторінках роману: ,,роги дилеми” , ,,жорна засідань” , ,,пульс моральності” , ,,пошматований обрій”, ,,набубнявілі хмарища”, ,, стрічка старості”. Іноді можна подумати через їхню присутність публіцистичність у висловленні думки. За великим рахунком нічого поганого у цьому немає, бо прозу неможливо уявити без неї. Тут більше має значення ненав’язливість методу, яка надає природності тексту.

Органічно в контексті написаного звучать порівняння: ,,лише одне непорозуміння…, яке весь вечір мовчало, немов риба, дозволило собі висловитися”, ,,нудьга кладовище душі”, ,,райдужна оболонка її очей як мед” , ,,сівши на край квітки, комаха прилипає, а потім рослина –хижак перетравлює її”.

     Не можуть, напевне, залишитися поза увагою ще два моментики. По-перше, романіст не обходиться без ,,пірнання” у фольклор та використання усталених висловів: ,, не завжди коту масляна” , ,, чудово розумівся на людях”, ,, пустимо розумного і самовпевненого князя по колу, як індійці люльку миру.” . По-друге, примагнічує до себе прихована і неприхована іронічність взорувань: ,,напирав як слон”, ,,тяжке преспап’є НКВС” , ,, мій стілець і мій   зад найуспішніша взаємодія”.

     …Можна, очевидно, балакати й про інші нюансики у сприйманні роману, та їх буде ще більше у наступних творах. Не сумніваюся, що автор невдовзі підтвердить це.

.

 

 

ШУКАННЯ СЕБЕ

У КОЛЬОРОВІЙ ГАМІ РОЗДУМІВ

Радецька А. Сві(й)ти: поезії. – Житомир: ТОВ «Видавничий дім «Бук-Друк». – 2023. – 104 с.

Не знаю, як для кого, а для мене знайомство з поетичною книгою починається з думкувань про її назву. У найдальші закутини своєї книгозбірні запихаю, навіть не читаючи, товстезні (і не дуже) друки з такими «геніальними» найменнями, як «Голос серця», «Мозаїка доріг», «Вибрані поезії» і т. п., бо впевнений, що чогось вартого уваги там нема.

Адже назва, як і твори, мають бути познаковані авторською небуденністю. Про це мислиться, коли читаю такі видання, як «І промовчати не посмів» Тараса Федюка, «Огневерги арканів родинних» Миколи Савчука, «Діти трепети» Василя Герасим’юка, «Луйтра в небо» Петра Мідянки, «Любовоспас» Кості Мордатенка, від яких повіває оригінальністю. Згодімося, що це відчуття передають виокремлення того чи іншого рядка, зосередження читацького сприймання на певному образі чи слові…

Очевидно, що молода поетка Альона Радецька з Хмельницького й мала на увазі, коли назвала свою книгу віршів «Сві(й)ти». Вона, звісно, різниться з обкладинковими словами дебюту – «Я розмовляла з твоїми очима…»,яка, до речі, промовляла метафоричністю. А нині маємо інший підхід. Іменник у множині, наказовий спосіб дієслова та відсвіт романтичних почувань, про що влучно мовила у своєму передслові віршарка Наталія Поліщук.

А, відштовхнувшись від цього, вчитаймося у тексти. І знову маємо цікаву несподіванку. Якщо аналізувати написане, то перестає бути секретом, що під написаним видніються тіні громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності. Зрозуміло, що в даному випадку головною є індивідуальність бачення. Та набагато важливішою є та обставина, що перед читачами постає особистість через зболеність жіночого вторування: «Моє серце від болю стискається, Бо лютнево мені… Не минається… Відчуття ці, на жаль, не стираються». (Зауважу, що авторка вдається до такого бачення не тільки через те, що у фокусі її бачення з’являються описи воєнних реалій).

Але не тільки це бачимо через сприймальницькі окуляри. Зримо перед усіма постає той момент, що теми по-своєму переплітаються. Тому й бачу потребу зосередитися на виражальності, де помітні місця займають літературні тропи, слововияви, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції. А ще з’являється нагода поговорити про важливість існування богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів, котрі хоч і промовляють про вдалість висловлення думки, але водномить тісно пов’язані з тематичністю поетичних творів.

Тут почнемо з літературних тропів. І. як мені здається, першочергово виникає мова про метафори. Наведу кілька прикладів їхнього вдалого вживання: «Вимикаю будильник в собі», «Сердець серенади звучать», «…лелеки піднімають на крилах осінь». Зрозуміло, що можна балакати про різні типи метафоричності. Але об’єднує їх те, що у кожному випадку метафоричність мислення характеризується поєднанням реальності та уяви.

До речі, цей вплив по-своєму відчувається на присутності епітетів з авторською барвою. Саме до таких належать такі словосполуки, як «струни розчарованого серця», «пелена спокою», «краплини пісень», «спокусники долі», «сумні крила», «небесні коридори». Дехто скаже, що в книзі надибаємо й епітети, котрі є більш звичними для зору: «глибока зима», «полум’яна даль», «ніжні слова», «нові плани», «зорі золоті», «нічні заграви». Понижають вони звучання авторських метафоричних епітетів? Можливо, є щось раціональне у такому міркуванні. Але давайте не будемо однозначно висновковувати. Якщо на ці вживання дивитися з точки зору доцільності використання, то авторка опиняється у виграшній ситуації.

Це враження доповнюють і різнорідні порівняння. Чи не найчастіше говорять про це тропи, для створення яких поетка використовує сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п.: «…твоя краватка наче тротуар», «притягнулись серця, мов магніти», «…сині очі сховались у ямки, неначе у гріб».

Ці словосполуки, безперечно, притягують до себе. Але водномить побутують висловлювання без сполучників: «…всі надії – цнотливі вітри», «весна – то стимулятор для любові», «…світло – це пагін любові». Нерідко також можна уздріти у тропах присутність і відсутність сполучників: «Вікно, наче човен – боюся поглянути вниз», «Аби душу краще донести, щоб її пили, як воду – спрагло», «…хай світить сонцем, стане, як намисто,- найбільшим світлом вже для нас, батьків». Існує також порівняльність з поєднанням подібних або різних частин мови, яке уточнює певне означення: «диво-казка», «руки-крила», «ковдра-спогадозгадка».

Ви, очевидно, помітили, що віршарка тут вдало використовує літеросплетення з познаками неологічності. Бо таких літеросплетень у книзі Альони Радецької вистачає. Хіба не говорять про це «серцемовлення», «охудожнення», «небесніти», «машинопотік», «листопадиться», «хмароноситься»? А ще ж існують буквосполуки, котрі «пофарбовані» рідковживаністю та говірковістю, зараховуючи сюди й слів’ята з сучасної лексики: «собачисько», «часоплин», «горня». Приваблюють до себе окремі образи, які стали улюбленими для авторки: «…досконалість поголеним місяцем котиться у порожню склянку», «Мамо, місяць за нами йде», «Та світить місяць угорі і сяють зорі золоті, Хіба даремно?»

Місяць – одне із небесних світил. І фраза з ним так багато говорить про «населення» книги, до якого також належать рослини, дерева, звірі, птахи та зорі. «Я без дощу фіалкою цвіту», «Заплітають коси вишні струнконогі», «Голуби ходять пішки», «Заколишеться ніч зорепадом», «…завиває лише собачисько»…

Своєрідності поезомовлення сприяє також використання кольорових екстраполяцій: «Куди ти летиш, сизокрила пташко?», «Чорні хмари до сонця горнулись сумними крильми», «Більш не глянуть очі голубі», «Схожі на сині сливи», «Пеленається осінь хмарами темно-сірими, світло-синіми», «…котиш роси зелен-пелюстками», «Тоді кохання наше зацвіте червоними трояндами рясними».

Не буде перебільшенням, що на виражальність поетки впливає й присутність богошукальницьких мотивів: «Адже ти на землі не сам, бо життя своє ввірив Богу», «Пошепки до Господа молюся», «Стою на колінах і зорі на підвіконні зі мною в молитві до Бога словами летять»… І перелік подібностей можна продовжити. Й перш за все це агітує за органічність і щирість почувань. Відчувається тут природність поезомовлення. Тому, безперечно, має рацію Альона Радецька, коли говорить, що «…сьогодні до Бога близько». І на основі цього з’являється висновок, який вказує на важливість богошукальницьких мотивів для виражальництва. Це з одного боку. А з другого? Отже, словесне богошукальництво має і темарійні відсвіти. Адже релігійність поезомислення – неодмінна складова філософської лірики.

Голоси із помежів’я – й культурологічні акценти. Перечитуючи тексти, нерідко натрапляю на фрази типу «їм байдуже, що я іду на дно», «цей дар крізь життя пронести», «шукаю світло у собі». Ніби й маємо такі простенькі словосполуки, що залишаються непримітними у текстах. Та існує причина для привернення уваги до них. І полягає вона в тому, що припадання поетки до усталених та загальновідомих висловів народжує авторське крилатослів’я: «в кожного свій на війні горизонт», «були знайомими – стали коханими», «найбільше щастя, що людина має – це наші діти – квіти у саду».

Чимало промовляє до поціновувачів поетичного слова і формовираження. Переважають римо-ритмічні твори, серед яких є восьмивірші та катрени. Окремо варто сказати, що віршарка вдається до верлібрового висловлення думки. Хоча, як мислиться, тут ховається непростість. Приміром, зір впирається у появу небуденних образів: «грунт нещодавньої самотності», «знущання давноминулого», спопеліло-засніжене серце». Зрозуміло, що в даному випадку є чимало цікавих моментиків, та зупинюся тільки на одному з них і стверджу, що ритмомелодика помітно дисциплінує думку верблістики. Чи не тому приходить нагода мовити про необхідність самостійного «плавання» серед сонетів, ронделів, секстин, рубаїв, вільних віршів?

Є, напевно, й інші думки про цей доробок. І це – закономірність часу. Адже скільки є людей, то стільки може бути і вражень. Та не тільки це спонукає до розмірковувань. Бо в цих нотатках хочеться сказати і про спадкоємність думкувань у жіночій ліриці, яка відома іменами Ірини Жиленко, Світлани Йовенко, Надії Степули, Любові Проць… Образно мовлячи, їм на п’яти вже наступають Ірина Баковецька, Надія Гаврилюк, Валентина Люліч, Катерина Тихонова, Євгенія Юрченко… Цю традиційність світосприймання віршарок підтверджують і твори Альони Радецької. Вони підштовхують до думки, що це ще більше докажуть нові вірші письменниці з подільського краю, в якій вона шукає себе у кольоровій гамі розмислів про насущне, прагнучи знайти у простих словах надійні ключі до пізнання навколишності.

Ігор ФАРИНА

   

 

 

Казкотерапія,

яка вчить доброти

Ходюк О. С. Казки з Дрімайликової торби. – Тернопіль: Богдан. 2024. – 80 с.

 

Останнім часом нерідко можна почути думку, що маємо велику проблему, котра стала сумним наслідком воєнних реалій наших буднів. Адже невтримний потік тривожної інформації негативно впливає на людську психіку. І, зосібна, на дитячу, як найменш захищену. Й це, на превеликий жаль, - реалія життя. Своєрідним рятунком від цієї сумноти варто, мабуть, назвати казкотерапію, яка вчить юних доброти в нинішніх непростостях.

Здається, що це вже стало чи не основним в творах письменниці Олени Ходюк з Шумська, котра недавно видала нову книгу казок. Бо тексти з неї саме спрямовані на те, аби в юних душах буйнували проросні добра.

Звісно, що можна багато говорити про це, розмислюючи про різні аспектики теми. Але не бачу потреби вдаватися до такого способу висловлення думкувань. Бо теоритизування помітно програють доторкам до конкретики написаного.

І головним тут є углиблення у сюжети написанок. І це зовсім не означає, що рецензент хоче таким чином розставити всі акценти. Бо це є неможливим. Хоча б через те, що й сюжети мають свої нюансики крізь окуляри читацьких сприймань.

Скажімо, книгу починає казка «Дві пташки». Починається вона з того, що вовк схопив маленьке пташенятко, котре хотіло насититися зернятком на стежці. Бідолашна мама жертви просить його не кривити донечку. Вовк вимагає від неї зробити добро для нього, бо, мовляв, лісовий мудрець напророкував йому щасливу долю, якщо це здійсниться. Мама-пташка шукає виходу зі скрутної ситуації. І тут вона дізнається, що дід-мисливець полонив вовченя – дитинча отого вовка. Після спілкування з полювальником (пташка знала його і раніше) їй вдається визволити полоненого. Своєрідне промовляння добра (чи не так, панове читачі?).

У даному випадку чи не кожен має можливість зосередити увагу на діях живих істот, які не належать до людської когорти, але авторка вкладає в них ті чи інші особливості мислячих істот. Паралельно з цим діють і представники людської цивілізації, що впливає на опис події, хоч з озвученого чи не кожен зробить висновок, , що не це є основним. Це, зокрема, стосується таких творів, як «Кімнатні квіти», «Порічкові буси». Правда, тут, як мені здається, слід наголосити, що в жодному випадку не існує підстав балакати про неприсутність представників мислячої цивілізації.

А другий масив казок – протилежність цьому, бо саме люди виступають у ролях головних дійових осіб творів. Про це, приміром, свідчать такі тексти, як «Різдвяна казка про дідуха», «Радість свічечки». Варто, напевно, згадати про останній. Тут усе починається з т ого, що Ліза у передріздвяну пору збирається до Львова, де має зустріти друзів з усіх куточків нашої держави. У крамниці дівчинка накупила подарункових свічечок. Саме вони (ці вироби у вигляді горняток з кавою) й мають помандрувати у княже місто, хоч не всім подобається така перспектива. Сумирніше поводить себе одна свічечка, яка безпротестно чекає своєї долі. Врешті-решт це стає реальністю.

… Словом, ще чимало можна говорити про сюжети казок. Але, очевидно, варто наголосити на виражальних засобах, які використовує письменниця. З-поміж них, безперечно, помітними є літературні тропи, слововияви, пейзажності та діалогічність.

Якщо вже зачеплено питання про літературні тропи, то слід, либонь, згадати про порівняння, епітети та метафори. І втішно, що підтверджують приклади з книги. «Один бант почав сповзати з волосся, наче хотів звільнитися» («Банти-принцеси»), «Вона – як зв’язкова між старим і новим» («Відродження саду»), «Ліза – добра людина» («Радість свічечки»). Цей порівняльний ряд вдало доповнює поєднання іменника з іменником, що уточнює те чи інше означення «пташка-рятівниця» ( «Дві пташки»).

Немає нічого дивного у тому, що зір нерідко натрапляє на метафори на кшталт «світло вдарило свічечці в очі» («Радість свічечки»), «бабуся прочитала цей серйозний погляд» («Соняшник»), «дерева і кущі їй розповідали казки» ( «Порічкові буси»). Цей виражальний ряд літературнотропного плану по-своєму доповнюють епітети на зразок «усмішка старої яблуні», «настрій засмучених свічок», «грибна демонстрація краси», «вередливий вовк», «щирі бажання». На цих та подібних словосполуках помітно сліди шукань авторки. Це, з одного боку, якщо мати на увазі неповторність мовленості письменниці. А з другого? Ще більше чи не кожен усвідомлює їхню доречність через наявність звичних для сприймання епітетів типу «очі матері», «новий сад», «запах кави», «небесні жительки», «старі дерева»…

Тепер згадаю про слововияви, серед яких існують такі вдатності, як «нудики», «вечеряльники», «багатодеревний», «казкокрадії»…Та й цікаві пейзажинки не є поодинокими у текстах. «Хмаринки одразу бешкетувати почнуть: то на коників, то на слоників чи верблюдів перетворяться». «Вона біля нього (куща – прим. І. Ф. ) на ряденці слухала шелестіння зелених листочків. Кущ гілочками тягнувся до Нелі». «Біля зрізаної яблуні навіть опеньки виставили свої капелюшки на оглядини».

А от діалогічність, мабуть, цитувати не варто. І не тільки тому, що вона може зайняти чимало місця у рецензії, хоча й це ( не буду приховувати, що має значення ). Бо на авансцену сприймання виходить питання про доречність мовлення. Адже саме це є головним у промовляннях дійових осіб казок.

Це – реальність. Хоч дехто з «поціновувачів художнього слова» почне говорити, що рецензент подався не на ту стезю, бо замість того, аби наголошувати на важливості сюжетних колізій для прозового твору чомусь «присмоктався» до мовленевості, хоч вона є більше характерною для поезії. (Чесно кажучи, навіть не хочу дискутувати з прихильниками такого теоретизування, які наївно вдають, що не розуміють очевидності творчої індивідуальності.

Мене ( не приховуватиму цього ) більше хвилює інше питання. Мовлю про словосполуки з творчого арсеналу авторки. Але думається й про те, що їх там ще недостатньо. Можна було б подорікати. Та водномить ловлю себе на думці, що казкарку дещо зупиняло у пошуках мовлення аудиторія, на яку спрямовані твори.

… Варто, зрозуміло, говорити й про інші аспекти вражень від написаного й вони, звісно, будуть. А цей відгук лише свідчення того. Хіба про щось інше думається, коли душу пронизує світло «Казок з Дрімайликової торби».

 

 

ПОБАЧЕНЕ СЕРЦЕМ

 

 

 

     Сушко К.І. Це – Україна! Ми – українці! Есеї. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута». 2023. – 344.

 

     Почну з твердження автора з цієї книги: «Написати цю книжку мене змусила війна, розв’язана кремлівським недомірком… Ятрить душу думка, що цього могло не бути. Не лишень через те, що хтось із їхніх отам, у столиці на болотах його зупинив би, а й за умови, якби ми були інакшими».

     За останній час уже багато мовлено про панування імперського смороду в кремлівських кабінетах і в московитських головах. Можна продовжити тему, додавши й інші нюансики. Але мене цікавить (дуже-дуже!) слів’ятко «інакшими». Бо хочемо того чи ні, а воно теж чимало промовляє про причини широкомасштабної агресії московитських нападників ординського штибу. Хоча, можливо, дехто й не бажає цього збагнути і досі. (Ох, це небажання бачити здоровецьку колоду у своєму оці!).

     Зізнаюся, мене давно переслідувала така думка. А книга Костянтина Сушка, яка недавно з’явилася у моїй книгозбірні, лише підтвердила це.

     Але давайте більше не будемо розмислювати про це, а поговоримо про видання, тим паче, що на його сторінках є чимало цікавинок. Вважаю, що читачі, узявши в руки друк, самі скажуть, що вони – побачена очима серця історія рідного народу.

Відштовхнуся я від такого. Автор сам дає підставу зробити подібний висновок. Живучи в Запоріжжі, він, зрозуміло, віддає данину рідним місцям, але незримими нитками пов’язує їх з усіма українськими землями. Приклади? Будь ласка! Скажімо, у першому розділі книги «Це – Україна!» існує розповідь про Говерлу. А в розділі «Ми – українці!» читацький зір натрапить на блискучі есеї про Івана Франка, Лесю Українку, Івана Пулюя, Петра Болбочана, Володимира Івасюка, Леоніда Каденюка – уродженців Галичини, Волині, Буковини. Отже, «Це – Україна!» Ми – українці!» – своєрідне промовляння про територіальну та духовну єдність.

     Тепер углибимося в ще одну непростість. У багатьох випадках автор у своїх есеїстичних написаннях згадує загальновідомі факти.Та не поспішаю ганити за це письменника, бо… Має рацію літературний критик Євген Баран, коли стверджує, що ще нікому не вдавалося уникнути повторів. Це – з одного боку. А з другого? Якщо повторюваність є доречною, то чому б не вдатися до неї? Якщо з цієї точки зору зиркати на явище, то перед нами миготить тінь доцільності. Але водномить вона познакована неординарністю мислення того, хто висловлює ту чи іншу думку.

       Спробую проілюструвати це на прикладах.

       Приміром, в есеї «Іду до ви» головною є розповідь про князя Святослава Ігоровича, якого часто називають Святославом Хоробрим. Зрозуміло, що Костянтин Сушко веде мову про факти, котрі відомі багатьом з писемних джерел. Серед них і думки про роман «Святослав» Семена Скляренка. Тут можна балакати про своєрідний сплав історії та художньої літератури. А оте «Іду до ви»? Зовсім немілітаристський вислів. Заперечення войовничого «Іду на ви», яке нав’язували ординські нахаби з імперським мисленням.

Або таке. Здається, що серед мислячих людей немає таких, котрі не знали б про творчість Івана Франка. Мене ж особливо в цьому творі вразили три наголоси. По-перше, акцент на тому, що повз увагу письмака-мислителя не проходив жоден твір про українське козацтво. Чи не варто саме з цієї «дзвіниці» оцінювати «Борислав сміється» та «Захар Беркут»? Адже в усіх писаннях ідеться про прагнення особистості до волі. По-друге, причаровує погляд на постать через філософський твір «Сотворення світу», написаний в 1904-му. Згодімося, що не часто з’являється таке взорування. По-третє, есей помітно виграє за рахунок проекції думки в сьогодення, хоча дехто вважатиме, що згадки про те, що генеральний директор потужного авіапідприємства озброює ворожу армію чи про хабар служителя Феміди, не мають стосунку до теми розмови.

   Особистісність погляду автора є очевидною і в есеї «Сходження», де автор висловлює свої думки про Говерлу. Екологічний погляд. Він тут, безумовно, існує. Наприклад, в описуванні вояжів на уславлену гору колишнього Президента України Віктора Ющенка цей лейтмотив превалює. Знав про те, що існує звернення-протест гуцулів щодо його сходження у липні 2009-го. А вперше дізнався, що серед підписантів цього документа був головний редактор журналу «Гражда», письменник Олександр Масляник, з яким запізнався ще у другій половині 70-х років минулого століття під час навчання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І.Франка. Як на мене, то заслуговує на увагу думка про необхідність тестування на права відвідувати заповідні місця. Бо ж у роки своєї газетярської роботи неодноразово пересвідчувався, що автор має рацію.

Ще одна конкретність. У багатьох прозових і публіцистичних творах читав про полковника Петра Болбочана, який понад століття тому став жертвою антиукраїнської інтриги. Зрозуміло, що тут з’вляється нагода поговорити про різні нюансики. Але деякі з них є не вельми втішними. Нагадаю, зосібна, про таке. Маємо кілька історичних і публіцистичних книг про видатного військовика. Вони, до речі, вийшли незначними накладами. А про те, щоб з’явився художній твір про нього, й мови немає, хоча владоможці прекрасно розуміють, що тільки він спроможний позитивно вплинути на свідомість людей. Ще одне. Якби існувала єдність між Симоном Петлюрою, Петром Болбочаном, Нестором Махном, Миколою Григор’євим та іншими проукраїнськи налаштованими військовиками, то більшовицькі підступи не пройшли б.

     Ще один нюансик. Якщо більшість цих фактів була відомою широкому загалу, то цього на скажеш про свідчення канцлера Священної Римської імперії Генрика V Оттона Бамберзького. Не сумніваюся, що багатьом залишаються невідомими також книги П.Аршинова, й В.Верстюка.

       …Заслуговує на увагу ще один нюанс. В есеї «Слово наше рідне!» письменник наголошує на важливості рідної мови у житті людини. Але гарні слова тільки тоді можуть дати позитивний ефект, коли есеїст у своїх творивах упірне в рідномовну стихію. А взірців подібного у книзі, на щастя, вистачає. Зокрема, незрідка про це говорять літературні тропи, які використовує автор. Звернімо, зокрема, увагу на метафори. «Чимало нелогічного підкидає доля» (есей «Траси космічні і земні»). «Знімаю капелюха перед датами» (есей «14 квітня 1960 року»). «І промені слухняно помчали» (есей «Слухняні промені»). Цікавинки маємо і на епітетному полі. Наведу кілька прикладів: «оберемок прикрих випадковостей», «приліплене прізвисько», «імена наших святинь», «маршрут розповіді», «зображувальні витвори»… Та й порівняння «ніби я в особливому світі», «Дике Поле – цивілізаційний плацдарм», «та наче ж народного месника, опришка», «зайди – азіати»»…

     Та не тільки вміле використання літературних тропів характерне для есеїстики Костянтина Сушка. Заслуговують на повагу і слововияви, серед яких бачимо рідковживаності, діалектизми та неологізми: «замоховілий», «лежньовка», «гакохрест», «візіонер», «ритон», «штит», «кичера», «звор», «електровий», «ромеї»…

     Відзначу ще одну мовну особливість. Якщо проаналізувати діалоги в есеях «Сходження» та «Усе сам», то можна побачити різність мовлення. Себто мова йде про те, що на мовлення впливають освіченість дійових осіб та умови життя, в яких вони мимохіть опинилися.

     Якщо про ці моменти виражальництва есеїстичних творів говоримо як про суть авторських особливостей, то є й дещо узагальнені нюансики. Тут, як мені здається, слід поговорити про наступне. Коли мати на увазі мовленєвість, то лінгвістично маємо щось середнє між висловленнями художніх творів і словесними еківоками публіцистики. Зворушує ще й таке. Усі звикли до того, що в подібних книгах автори ведуть мову про відомих людей, по-особливому дивлячись на них (зрештою, негативу тут не бачу). А Костянтин Сушко завершує свою книгу розповіддю про Павла Скляра – людину, котра до знаменитостей не належить, а після виходу на заслужений відпочинок живе у села Бабина на Херсонщині, де народилися й він, і автор. Чи не можна на основі цього говорити, що книга – квінтесенція взорувань автора на навколосвіття, де, на жаль, і досі деякі владні мужі не усвідомили, що рідне – понад усе?

Ага! Варто, либонь, побалакати ще про кілька нюансиків, котрі (як на мене, звісно) пов’язані так чи інакше з мовленєвістю друку. І передусім згадати, що автор художньо констатує факт, розмислюючи над ним. Можна погоджуватись чи не погоджуватися з певним твердженням, але на сприймання це не впливає. Навпаки! Особистісність думки робить його привабливішим. Як і екскурси в літа роботи на посаді генерального директора Національного заповідника «Хортиця» та іронічні зауваги про номінали банкнот з портретами відомих людей.

     …Перегорнуто останні сторінки цікавої книги. Але не хочеться, аби спілкування з письмаком на цьому завершилося. Може, воно продовжиться у новому виданні патріотичної есеїстики?

 Ігор ФАРИНА                                                         

 

 

Війна торкнулася

дитячих душ

 

 

 

Що дні блакитноокі

нам дарують?

 

 

ЛЮДИНА,

ЯКА БАЧИЛА УСМІХ ШИПШИНИ

 

Річка,

в яку закохалося серце

 

 БЕНТЕЖНИЙ ТАЙНОПИС ДОТОРКІВ

 

 

У дум таїни

серце упірнає

 

 

Обійнявши вітер,

що прослизає між руками

 

 

 

ЛІТАТТЯ

У НЕБІ РІДНИЗНИ

 

 

ЗНАХАРСЬКИЙ НАПІЙ

ВІД ТРАДИЦІЙНИКА

 

 

 

СЛОВОВИРІЮ

ЩЕМЛИВЕ ВІДЧУТТЯ 

(Сердунич Л. А., До Врат Острозьких :Історичне трипоем’я. – Вінниця: «Твори», 2021. – 76 с., іл.)

 

Те, що поети у своїх творах часто звертаються до болючих питань минувшини – не дивина, а традиція. Особливо тоді, коли йдеться про епічні тексти. Згадаю хоча б історичні романи у віршах чи поеми Леоніда Горлача, Бориса Чіпа, які побачили світ ще й у тоталітарні часи. А після проголошення незалежності України цей літературний відтинок заграв новими барвами. А позаяк прикладів тут є чимало, то назву лише Валерія Герасимчука, Наталю Дзюбенко-Мейс, Михайла Каменюка… Трикрап’я, мабуть, можна було б доповнити творами Ольги Бабій, Андрія Гудими, Валерія Гужви…

Та не продовжуватиму цей список, а поведу мову тільки про Любов Сердунич із Хмельниччини, яка нещодавно прийшла до читача з новою збіркою: історичним трипоем’ям «До Врат Острозьких». Це видання, про яке варто, напевно, говорити не тільки з точки зору тематичності, а й оцінювати написане із «дзвіниці» виражальності.

І почну з висловлення думки про перше питання. Тим паче, що тут поціновувачів красного письменства очікує чимало сюрпризів. Наприклад, поема «Городище над Іквою» розповідає історію села Теліжинці. Того, що на Старосинявщині Хмельницької области, бо в  краї  маємо ще одні Теліжинці, є й на Київщині... Якщо виходити з того, що вона тут народилася, то творчий інтерес до теми зрозумілий. Поетка впевнено крокує шляхом, який уже проторували Наталя Баклай, Любов Геньба, Михайло Пасічник, котрі оприлюднили свою ліроепіку про рідні поселення. (Втім, свою поему Любов Сердунич написала ще в кінці ХХ століття, а 2000 року поема «Городище над Іквою» вийшла окремим виданням із однойменною назвою). Якщо до цього переліку додати ще кілька прізвищ, то це стане лише ще одним підтвердженням думки, висловленої вище). Водномить варто, очевидно, сказати, що на тему твору потрібно подивитися з іншого боку. Ще не багато маємо поетичних текстів, котрі торкалися б часів Болохівської Руси.

Йдемо далі. Перед нами постає поема «До Врат Острозьких». Минувшина княжого міста над Вілією більше висвітлена у творах Петра Кралюка, Анатолія Стожука… Але Любові Сердунич вдалося знайти свій тембр.

Особняком на цьому тлі виглядає поема «Солоколос». Не заперечуватиму, що твір по-своєму розповідає про голодомор 1930-их років. Не проходитиму повз те, що на цю тему написано чимало поетичних і прозових творів. Пригадую, в одному із журналів на початку 1990-их років натрапив на повість Анатолія Дімарова «Самосуд», яка позитивно вплинула на моє світосприймання, торкаючись теми голодомору. А в цьому випадку поема примагнічує до себе паліндромністю звучання. Згодімося, що в історії вітчизняної літератури такі великі твори є у Станіслава Бондаренка. Окремі паліндроми можна стрінути у Володимира Вознюка, Івана Лучука, Анатолія Мойсієнка. «Раків літеральних» не цуралися й Іван Іов, Микола Мірошниченко, Петро Сорока, Михайло Стрельбицький…

Далі торкнемося окремих питань виражальності. Тут у першу чергу наголосимо на присутності літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети, порівняння… Хіба не варто вважати взірцями метафоричності мислення вислови на взір: «осінній сум хапа за плечі», «стоока вічність дивиться у вічі», «народ до ран»..?

А з епітетами маємо неодновимірність. Наприклад, є словотвори, до яких уже звикло наше сприймання: «стяги малинові», «старий папір», «наше коріння». Якщо у «самостійному плаванні» вони не вражають, то у контекстових означеннях цілком доречні. Ще більше про доцільність епітетів мислиться, коли перед зором постають із авторською барвою: «неба стрічечка», «золотоординська неволя», «соло колоса»…

Ще більше про літературні тропи думається, коли перед зором постають порівняння, не однорідні за своєю суттю. Ніхто, гадаю, не заперечуватиме, що їх простість важлива для слововираження. Це, зокрема, характерно для простих порівнянь, у яких використано сполучники на зразок: «лежиш, як у долонях», «зростали їхні подвиги, мов діти», «піднести з забуття, як маків цвіт». А поряд із цими висловами існують ще й такі, що не мають сполучників: «вони – землі моєї берегиня», «де власний розум – батько, а не вітчим», «щодень – іскринки й вічности вогонь».

Поряд із простими порівняннями побутують і складні: «тож поселився – наче тут вродивсь», «життя – немов абзацами», «неволя духу – це життя руїна»… « Прикайданюють» до себе й порівняльності, в яких авторка поєднує іменники з іменниками: «вої-земляки», «ручаї-потічки», «охоронець-гетьман»…

Цікаве питання й про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі й небесні світила… Для підтвердження цієї думки процитую декілька висловлювань із поем авторки: «розкопане вкриває чебрецем», «рідіють лози і всихають вільхи», «збирається над полем вороння», «але, як вихор, налетіли коні», «і заки рання сходила зоря»…

Здається, що саме про слововираження промовляють і кольорові екстраполяції: «як постарівся, посивів ти, Буже», «в догоду все шолому золотому», «за небо це, за землі ці зелені», «рятуючи над нею небо синє», «то тут, то там – мочар, лілеї білі»…

По-своєму приворожує й наявність слововиявів. І в першу чергу таке враження складається тому, що лексика, котру використовує авторка, пофарбована неологічністю, рідковживаністю, говірковістю. Це спадає на думку, коли надибую «трипоем’я», «сердуньо», «топ», «прителіжитися», «Віди»… Особливого чару додає посилання на історичні джерела.

До речі, це відчувається й тоді, коли читацька увага до минувшини пронизує і крилатослів’я, народжене поеткою: «не утаїш душі за муром веж», «бо мислити – це жити, не коптіти», «лиш той навік живий, хто мислить ще»…

Окремішньою на цьому тлі виглядає поема «Солоколос». І насамперед тому, що історичну тему висловлено через паліндромність. Саме з її допомогою створено чимало цікавих образів: «біди діб», «вічем мечів», «народ до ран»… Та не тільки цей твір (принаймні так мені здається) говорить про тяжіння поетки Любови Сердунич до незвичайного формовираження». Наприклад, у книзі «ОдКРОВеннЯ» оприлюднено оповідання «Сватання», де використано принцип алітераційності. Мені як літературному критикові за останні роки довелося прочитати чимало прозових творів, але з подібним зустрічаюся чи не вперше. Про примагнічення формотворчістю говорять і паліндроми, хоку, верлібри, етюди письменниці…

Поціновувач красного письменства позитивно сприйме такі словосполуки із «Солоколоса», як «жур руж», «пил лип», «межу ввів вужем». Згоден, що деякі поезомани негативно реагують на подібне й навіть обурюються грою слів. Але така їхня реакція не витримує критики, бо справжня поезія неможлива без словогри.

На тлі усього сказаного історичне трипоем’я «До Врат Острозьких» виглядає логічним явищем і, безумовно, виникає запитання: чого ще чекати від поетки? Маю сумнів, що вона сама достовірно відповість на це запитання. Бо шукає таїну, до котрої прагнуть і читачі.

Ігор ФАРИНА

 

 

Поет крокує дорогою

щоденного болю

 

 

КОВТОК ЖИВОЇ ВОДИ

З ХВИЛЬ МРІЙ

 

ОСЯЮЄ РЯДКИ

КОЗАЦЬКЕ СОНЦЕ

 

Поет крокує

дорогою щоденного болю

 

 

 

 

 Вдивляється душа

у візерунок часу

Шкраб’юк Петро. Портрет з осені: поезії. – Жовква: Місіонер. 2021. – 208 с.

Одна модерна поетка безапеляційно назвала графоманами усіх, хто пише не так, як вона. Ще й пихато заявила, що давно пора викинути на смітник історії традиційність, яка заважає розвиткові літератури. Оскільки подібні пропозиції звучать уже не вперше, то можна було б не звертати уваги, але є два аспекти, які чомусь «залишаються поза полем зору» стурбованої модерністки.

По-перше, вона чомусь забула, що течія, яка захопила її творчу уяву, зародилася на грунті, котрий сповідували традиціоналісти. Її суть полягає в тому, щоб уздріти літературну вправність у текстах, бо графоманія існує не лише серед тих, хто вдається до традиційності. Ця проблема залишається актуальною і для модерністів, хоч вони вперто вдають протилежне . По-друге, те, що в багатьох виданнях та в соціальних мережах посилилась увага до поезії, зовсім не означає, що на авансцену вийшли художність творів, бо більшість реціпієнтів, на жаль, поняття про це немає. Отже, потрібне літературне навчання громади.

Ця думка виникла після знайомства із новою книгою Петра Шкраб’юка «Портрет з осені». Автор сам наголосив на важливості цього питання: «Є люди пустодзвонні, сірі, ниці і є – немов у вічності зірниці». Якщо вглибитися почуттями та розумом у цей розмисл, то стає очевидною співзвучність з уже висловленими міркуваннями , хоч іноді можна уздріти й прямолінійні інвективи: «Там не гармонія живлюща, а блуд і бруд».

Можна зрозуміти певну гнівність тону поетичного звертання. Читачам, можливо, він не завжди припаде до вподоби та його спроможна компенсувати енергетика поетичних рядків вихідця з карпатського села, який нині мешкає у  Львові. «Тут все: любов, думки палкі і час новий на тлі віків».

Тому й варто, очевидно, повести мову про складові впевненості творчої людини у правильності такого світосприймання, бо виражальність ( і лише вона) – найвагоміший аргумент.

Хіба не мислиться про щось таке, коли перед зором з’являються літературні тропи, серед яких є порівняння, епітети і метафори. Якщо, скажімо, мова про перші з них, то тут існує неоднозначність. Нерідко у поетичних строфах наявні  порівняння,  створені за допомогою сполучників. «Ти будь, мов острів, на якім спочити можуть подорожні», «Коли нашу волю ламають, як ружі», «Знайде хосен і благовійно понесе коханій, наче скарб коштовний». ( Інші висловлювання теж приваблюють, бо за простотою ховається свіжість погляду та незвичайність: «День хмуриться, як воїн з-під забрала», «Немов струмки, течуть віки у води часу», «Ці діти, мов би херувими».

Подібних неординарностей чимало є у взірцях тропу без сполучників: «Зірки-смарагди в Божій митрі», «Самотність – заходу мотив: без сонця путь, без сліз могили», «Крутий заміс – автограф зимової стужі»…

Цікавинки – необхідність словосполук, які поєднують наявність і відсутність сполучників. Це складні порівняння, до яких варто зарахувати такі вислови, як: «То краще картину в серпанку мрійнім, мов картину, якщо дивитися здаля», «У минуле щастя – тільки миті, як дощ раптовий у блакиті», «а дні – мов птаство перелітне»…

Використовуючи порівняння, в яких фігурують сполучники, автор не обмежується літературним тропом. Адже ці виражальні засоби створені за допомогою іменників: «бурштин-живиця», «змій-удав», «вірш-дитя».

На дві групи можна поділити й епітети. Окрім традиційних «спраглі очі», «летюча мить», «подвиги жертовні», вишуканими є тропи в авторській інтерпретації : «барвний краєвид», «озонна самота», «неосяжний острівець».

Хочемо того чи ні, а поза уявою читацького сприймання не можуть «снувати» метафори, адже серед них є неординарні приклади: «Забігло літо в ранню осінь і мліє в розкошах», «Зима себе закула в кригу», «Навшпиньки став ліс, щоб почути ходу ще юної весни».

До речі, у літературних тропах нерідко є такі поселенці: рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила.Та не менш цікавим є їхнє вільне перебування, бо разом узяті вони осяяні неповторністю: «Дарую перші проліски надії», «Черемшина розлива парфуми», «І ось вона вже на коні на вістрі грому та атак», «Спочатку осінь в нас лелек забрала», «І зір потік тече іскристо в даль імлаву», «Над нами, над прийдешньою журбою сміялось, грало сонце молоде».

Орієнтація на природність почувань характеризує і кольорові екстраполяції: «розстелить січень білі шати», «…потім сіра за зерням на долоню сіла», «сльозу втирає жінка сива», «самі заходять в гості теми, коли жовтіють хризантеми», «іде весна, одягнена в зелене», «і дні похмурі – голубі, коли ти у питомій ролі», «край неба рожеві пастелі», «А де благодать, там не болить, там Бог і правда», «і хвилі тчуть сріблясту паволоку».

Та що там говорити про однобарв’я в окремих рядках, якщо непоодинокими є випадки поєднання кольорів? («…знов голуб в сріберній одежі мережить крилами блакить, «…де вітер маяв  біло, все стихло і зазеленіло», «все врешті стало одноцілим, як чорним-чорне, білим-біло, як згадки милі і смутні». Між іншим, словесна перев’язь властива і згадкам про «мешканців» книги: «Черемшина розлива парфуми і під сонцем і посеред мли», «Все любе: грак,  цвіркун, джмелі, їжак на стежку вибіг», «А уночі поля небес заколосились в зорях ясно», «Бузок уранці (себто без) зашерхотів у шибку вчасно».

Ці (мається на увазі кольорові екстраполяції, згадки про «населення» та літературні тропи) так багато промовляють про виражальні можливості поета. Та не меш важливими є й слововияви. Якщо говорити про цю книгу, то помітно орієнтацію версифікатора на рідковживані слова та діалектизми: «віднова», «живло», «запинало», «кошуля», «мрич».

Можна зауважити ще одну деталь. Нерідко у поетичних рядках органічно існують слів’ята, які ще недавно використовувалися у літературі на релігійну тематику: «митра», «синедріон», «миро», «віряни».

До окремого вживання незвичайних словосполучень приєднуються й окремі фрази. Й перш за все так мисляться через звертання автора до фольклорних джерел: «І солі сипати на рани – ніяк не можу хоч убий», «Є рай і пекло на землі – і за тобою вибір», «Не заведи собі кумира». Цей крок поета, можливо, не був би таким помітний, як би не натякав на витоки крилатослів’я  від нього: «Відкрий в історію вікно – і все ти зрозумієш», «Чим більше квітів віддаю, тим більше їх росте і квітне», «Коли усе позаду – попереду безмежність».

Слугує виражальності й формотворчість, бо у цій книзі мирно «живуть» сонети, рубаї, катрени, дистихи, різнострофові римотвори, октави.  Окремо слід сказати про добірку «В десятку!», яка завершує книгу. Тут справді є чимало рядків, котрі привертають увагу: «І шепочуть між собою віти», «З собою тишу я забрав», аби і ви її почули». Мовлячи про них та інші словесні цікавинки, думається про виражальні моменти, котрі не залишися поза увагою в цих нотатках. А ще виникає потреба не оминути увагою наступне. Перечитуючи поетичні книги, нерідко натраплямо на твори, котрі бачили у попередніх виданнях. Якщо розібратися, то нічого поганого не має в такому виборі. Лише той, кому належить написане, має суверенне право вміщувати чи ні їх у друки. Зрештою, чи може нині поет похвалитися великим накладом своїх творів?

Через відсутність мережі розповсюдження видань багато поціновувачів красного письменства не можуть їх придбати у своїй області, не кажучи вже й про тексти майстрів пера з інших регіонів. (Звісно, дехто почне говорити, що може стати в пригоді «Фейсбук», але найліпша електронна книга не спроможна замінити традиційний друк).

Тепер поговоримо про культурологічні акценти. Не секрет, що у книзі є вірші з епіграфами. Якщо врахувати, що тут маємо сто двадцять п’ять творів (коли не згадувати цикл дистихів «Особисте», двовірш з «Передноворічне», октави та рубаї) маємо лише два такі тексти, то про них можна було б не згадувати. Але наявність в епіграфі рядка з твору Тараса Шевченка цю причетність заперечує замовчуванням. Промовистим є той факт, що існують також згадки про І. Франка, О. Гончара, П. Сороку, Я. Дорошенка, В. Шкляра…

В обох випадках (ми в цьому впевнені) мову про спільність з тематичністю і виражальністю варто вважати закономірністю, бо кожен з таких фактів є важливим для висловлення думки. Також відзначимо, що ці теми – різні грані філософської лірики.

Ще кілька слів мовимо про тематичність. Можна було б виокремити громадянські, філософські, пейзажні та інтимні твори і їх детально розглянути. Та не бачимо у цьому необхідності через тісне переплетення цих мотивів.

…А завершити ці нотатки хочемо одним узагальненням. За висловами у тій чи інші книзі часто-густо можна здогадатися представником якого літературного покоління він є. Стосується це і Петра Шкраб’юка, який не приховує: «дарую вам я соти меду з моїх останніх стільників». І в той же час нарікає сам на себе: «В поезії нових шляхів я не відкрив – зізнаюсь чесно». Стає помітним, що він вірить, коли «піду за обрій – а мій світ і далі буде відкритий». Сподіваємося, що ще раз відкриє його нова книга поета.

Олег Василишин,

кандидат філогічних наук,

Ігор Фарина,

член НСПУ

                                                                                                      

 

ДУША ЛЮДСЬКА ЛІТАЄ НЕБОМ ЧАСУ

 

 

ПОБАЧИТИ

НЕЗВИЧАЙНІСТЬ У БУДЕННОМУ

 

Краплинки розмислів

про вири ріднизни

Ходюк О.С. Сонце в маминих руках: повість / О.С. Ходюк. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2022. – 160 с.

Почну з розмислів про форму викладу тексту. Розумію, звісно, що вони не мають права вважатися остаточними .Тому, мабуть, буде правильним говорити про особистісність суджень. Й не бачу у цьому нічого надзвичайного: якщо письмачка-прозаїчка може «одягнути» свій твір у власний костюм, то хіба літературний критик позбавлений такої спромоги?

Згоден, що це міркування – своєрідне тероризування. Тому переходжу до конкретики. Олена Ходюк запропонувала читальникам «соціально-психологічну повість-роздум». (По-різному оцінюється текст новації, але за великим рахунком не в цьому полягає суть, бо на читальників більше впливають літературосплетіння).

Та поки що не будем углиблювати зір та свідомість у виражальність, про яку мовлено у попередньому одужкованому реченні, а все-таки торкнімося питання вигляду творива. Відштовхнімося тут від наступної очевидності. Якщо балакати про прозотексти, то їх, мабуть, варто розділяти щодо форми на традиційні та нетрадиційні.

Можливо, перші з них свого часу вирізнялися новизною, але з плином років вже неможливо визначати для себе таку оцінку. Їм залишилося хіба що приваблювати глибиною думки. Як на мене, то на основі творів Ольги Кобилянської, Ірини Вільде, Ніни Бічуї, Надії Ковалик висновковуємо, що вони справилися з цим завданням.

Тепер констатуємо наступне. Якщо поглянемо на нинішню палітру прози, то побачимо, що зі звичністю сусідують різні несподіванки у вигляді поєднань: філософський роман-колаж, сценічна повість у листах і спогадах, автобіографічний роман-новелах… А ще нерідко поціновувачам красного письменства пропонують сув’язь чистої прози з публіцистикою та епістолярією… (Зрештою, неможливо перерахувати всі взірці формотворчості). Але подивімося на це явище неоднозначно. По-перше, ніхто не вгадає, що день наступний нам готує. По-друге, через вади книгорозповсюдження відсутні відомості про нинішні набутки. Згадаємо тут хоча б про Надію Степулу чи Надію Мориквас…

А опісля висловлення цієї думки повернімося до твору краянки. Вже було мовлено про запропоноване нею означення. Погоджуюся з ним, але водномить доповнив би. Справа полягає у тому, що на сторінках друку нерідко зустрічаємо вірші та публіцистику. Напевно, у формовираженні якось врахував би таку незвичайність. (Водночас не думаю, що це кидає тінь на чтиво, оскільки у ньому існують цікаві нюансики).

Спробую хоча б побіжно акцентуватися на них. В першу чергу стверджу, що повість відображає бурхоплин наших буднів. В анотації, зосібна, відзначено наступне. Бібліотекарка Софія висловлює своє бажання поїхати на заробіткиза кордон. Та заглиблення душі у про минуле рідного краю і збагачення нинішньої непростості, захоплення літературною творчістю, Революція Гідності, війна і волонтерство круто змінюють її життя. вона починає усвідомлювати, що для пошуку щастя не треба їхати у далекі світи, а треба робити кращою свою країну.

Створення картини сучасності? Бузумовно! Та є цікавинка. Сьогочасся зриміше постає перед очима, якщо з’являється можливість порівняти її з тими чи іншими епізодами минулого. А саме таке маємо, коли читаємо такі вставки, як оповідання «Місце сили українців», « Орисина Мандрівка», окремі розділи з «Краплі щастя».

Ще два нюанси. Нерідко зі сторінок книги до нас «промовляють» казки. Згадаймо хоча б про «Пурхокрилика і Жовтокрилика, або Подорож метеликів», «Казку про писанку», «Ніс». Зрозуміло, що такий творчий хід авторки не всім може сподобатися, адже скільки є людей стільки існує й думок. Та не будемо про це розмірковувати, а відштовхнемося від такої думки. Поєднання реалу та казковості спроможне зробити сприймання ще привабливішим. Тут, безперечно, варто зауважити, що сув’язь – не таке поширене явище у сучасному літпроцесі. І вже навіть цим привертає увагу. До буквосполук.

Це – з одного боку. А з другого? На початку книги зустрічаємо оповідь про нелегкі долі Якилини і Василя. Маємо повстанку Женю Бойко. Зауважу також, що у художньому прозотексті чи не вперше названо Віктора Данилевича… Ці та інші моменти змушують говорити, що ці темарійні відгалуження спроможні стати поштовхом до появи самостійних творів у недалекому майбутньому. А чому б і ні?

Продовжимо ці нотатки ще такою думкою. В попередніх абзацах вже дещо мовлено про виражальність. Зрозуміло, бо ж вона значною мірою є складовою темарійності. Але не маємо забувати, що існує ще й мовленєва барва. Тут передусім варто наголосити на важливості пейзажності та діалогічності.

Коли деталізувати питання про літературотропність, то, напевно, варто згадати про порівняння, епітети і метафори. Серед перших, приміром, надибую такі вдатності, як «обступили хату старого Семена, ніби бочку з квашеними яблуками», «визволити односельців із німецького полону – це шляхетна справа». З взірцями подібного плину, які називаємо простими порівняннями, сусідують складні. Інколи маємо також поєднання іменників та прислівників.

Якщо торкнутися читання про епітетність мовлення, то цей лексичний засіб ділиться на дві частини. Адже маємо словосполуки, до яких уже звикли, словотвори,які познаковані суто авторським баченням. Отож, не є дивиною співіснування «закординник буденності», «романтичних барв», «повстанські дуби» та таких буквосполук, як «молоде життя», «голосний сміх», «холодно дуло». Наголошу також на існуванні таких метафор, як «мука, біль і гнів туманом попливли назустріч», «ніч переповнилась світлом», «Ніс усе чепурився, наче двадцятилітній» і т.п.

Не заперечуватиму, що ці та інші подібні словосполуки діють на читальницьке сприймання. Але не можна скидати з рахунку й того, що роль позитівстки взяла на себе й пейзажність. «Росяні перли розліталися на всібіч від необережних кроків парубків». «Сонечко, що виблискувало на воді, спішило умити свої промені, поки зовсім багряно не розіллється за небокраєм».

Приваблює і діалогічність, в якій видно суттєву різницю між мовленням авторки і мовленням дійових осіб. Шкода лишень, що таких прикладів ще недостатньо. Правда, тут, очевидно, треба подумати над двома моментами. Недостатність діалогів, як на мене, може бути особистісністю мого сприймання. А можливо авторка сама не хоче надто часто вдаватися до такого способу вираження думки, вважаючи, що може висловити її іншим способом. Як кажуть, взорування на явище з різних ярусів однієї дзвіниці.

А тепер згадаємо про моменти, які трактуються неоднозначно. І тут на авансцену сприймання виступає публіцистичність. Було б безглуздям виступати проти неї, бо це – воля авторки. Іншою справою є те, що деякі фрази (на мою думку, звісно) нічого суттєвого не додають до характеристики дійових осіб та явищ і їх слід зарахувати до зайвини. Цьому могла б завадити більша увага до літературного редагування. Воно, до речі, було б доречним при погляді на певні мовні аспектики.

…Але змушений повторити, що тут може бути індивідуалізм бачення, бо в цілому книга є потрібною. Особливо нині, коли на передній план виходить національна ідентичність.

Ігор ФАРИНА

 

Дорогами болю

мандрує душа

Лазарук Мирослав. Тилинка й литаври: поезії, цикли, поеми. — Чернівці: Друк Арт. 2021. — 216 с.

Завжди, коли отримуємо чергове число «Буковинського журналу», то дивуємося, що перед нами постають вартісні твори, незважаючи на фінансові непростості, які переживає вітчизняне книговидання. Погодьмося, що в нинішніх умовах це можна назвати своєрідним творчим подвигом.

Звісно, що є підстави позитивно говорити про цей феномен. Але хотілося б повести мову про нюансик, який робить явище привабливішим. Маємо на увазі ту обставину, що видання приходить до поціновувачів красного письменства завдяки тому, що про це дбає людина, котра сама виступає у ролі цікавого письменника.

Це свого часу засвідчили книжки прози «Ріка», «Чорторийські марева-видіння». (До речі, роман «Посаг для приречених» номінувався на Шевченківську премію). А нещодавно з’явилася ще одна підстава говорити про літературний талант письмака з Буковини.

Це — віршована книжка «Тилинка й литаври». На її сторінках, між іншим, знаходять місце громадська, філософська, пейзажна та любовно-інтимна тематики. Зрозуміло, що кожна з них має право на деталізацію. Та не вдаватимемося до цього, а зупинимося лише на кількох моментах.

Перш за все наголосимо на такому. Якщо балакати про громадянське начало, то бачимо, що у творах превалює тяжіння до ріднизни. «Нап’ємося джерелиці з Дніпра. І не заступлять небокраїв зливи». «Коли забракне Слова, наче тиші, хтось винайде простих діянь статут, Над Россю кров’ю скреслою напише». Шарму цьому почуванню автора додає вплив сьогоденності, котра немислима без орієнтації на пам’ять поколінь.

На кілька підтем діляться філософські поетичні рефлексії версифікатора. Тут, зосібно, вирізняються богошукальницькі мотиви. «І, перестоявши югу, що стане зболено хулити, перетерпаючи гургу, душа воліє з Богом жити». «Бо щось наївно-невловиме дає тобі Господніх сил». Своєрідним відгалуженням філософічності вважаємо також рядки, в яких віршар замислюється над сенсом літературної творчості. І немає нічого дивного в тому, що цей аспект поєднується з культурологічністю.

Необхідною умовою існування ліричного слова Мирослава Лазарука стала пейзажність бачення навколосвіття. «А трави завтра знов повиростають і заіскряться роси ув очах». «Садок біліє уночі, як марево небесне». «Зливаються гори, потоки, смереки у дивний смиренний, тягучий танець». Зрештою, це — лише жменька цитат, бо їхнє число можна множити. Та не думаємо, що варто вдаватися до цього. Більше, мабуть, слід балакати про тіснющу сув’язь уяви та реалу, котрі присутні й у рядках зі згадками про «населення» книжки. «Заходити у води, як у жито». «Я допиваю досвітку вино із бузини, а може із калини». «Дрозди чорнющі занімілі і не відлетіли в теплії краї». «Зоря почне щось ніжне грати, та не розтануть вечір, ніч». «Одхилили голови від сонця, помарніли, почорніли, ніби тать». Продовжує цю тему і сув’язь різних представників «населення».

На дві частини діляться також поезії з любовно-інтимними мотивами. З одного боку перед читальниками постають твори, в яких автор оспівує любов особистості до навколосвіття, а з другого бачимо вірші з доторками кохання до жінки — продовжувачки роду людського. У кожному з цих випадків є свої особливості. Якщо, скажімо, говорити про почуття закоханості, то не можна ототожнювати ліричного героя та автора. Не можна теж оминути питання тісної перев’язі суспільного та особистісного. «А потім знову ранок, і вода тектиме безпричинно перед нами, і ти до божевілля молода, і я — листок осінній між вітрами». «Ніщо не минає, лиш вічність церує, гойдається світу неторкана віть, ніхто нам ці стіни вже не замурує, — безтямно любили і далі любіть».

До речі, про найважливіші елементи слід більше поговорити. І очевидно, почнемо з акцентів на літературних тропах, до яких належать порівняння, метафори та епітети. Передусім зосередимося на порівняльності, котра є далекою від однорідності. Бо ж маємо взірці цього тропу зі сполучниками, без них, а також рядки, в яких переплітаються присутність та відсутність сполучників. А ще маємо єдність іменників та прислівників, котрі теж належать до неординарних порівнянь.

А опісля теоретичних розмірковувань щодо цього перейдемо до конкретики. Скажімо, маємо словосполуки зі сполучниками на взір «як», мов», «наче», «ніби». «…тримаємо пострах, як сльозу». «Одцвіли неждано дерева, наче відлетіли в задзеркалля». «Вони у небеса летіли, мов з безодні». Не менше привабливим є порівняння без сполучників. «Життя — це тільки трафарет чужої слави», «Тремтітимуть губи — тонкі блискавки». «Це я — твій дощ, ти — хвиля часу, в яку волію затекти». Є свій шарм у поєднаннях: «Тоненькі, як плуги, глибинні перелоги». «Як зойк — зітхання зледеніле». А як тут не згадати про іменниково-прислівникову сув’язь: «сутич-вир», «туга-скруха», «згар-божевілля»…

А тепер звернемося до метафор, процитувавши кілька з них. «Це Бог натхненною рукою ховає сни в тісний рукав», «Ти обіцянками лиш снідав», «Ріка регоче день при дні». Існує підстава говорити, що поєднується уява і реальність. Не заперечуватимемо того, що подібні висловлювання допомагають ліпше зрозуміти задум версифікатора.

Та не тільки такі словосполуки сприяють поглибленню розуміння віршотворчості буковинця. Окрім літературних тропів помітне місце належить слововиявам. Правда, тут маємо одну особливість. Не нами підмічено, що поети, які орієнтуються на традиційну силабо-тоніку, у своїй стилістиці рідше, ніж інші віршотворці, використовують незвичні буквотвори. Але в «Тилинці і литаврах» вони все ж є. Тому Мирослава Лазарука вважаємо приємним винятком на цьому тлі.

Адже у книжці нерідко уздріваємо слів’ята з неологічною барвою: «гнильські», «одчайдуш», «пригірклий». На основі цих та інших подібних новотворів знову думаємо про їхню органічність для стилістики віршотворця. Ще більше мислиться про це, коли надибуємо рідковживаності на зразок: «колоратура», «висповідь», «росточок». По-своєму промовляють про поетичність мислення автора й діалектизми: «косарики» (жоржини), «прутихати» (давні поселенці коло Прута — річки, які, за легендою, накликали гнів Божий), «ленци» (віжки).

Коли вже зайшла мова про лексику віршаря то, мабуть, необхідно згадати ще про два моменти. По-перше, автор вдало використовує фразеологізми: «народ потішився, мов облизня піймав», «лихий попутав й переплутав». По-друге, іноді можна надибати спроби алітеративності: «любив, люблю і ви любіть», «допоки білим білить світ».

Побутує ще один нюансик, який вважаємо промовистим. Гортаючи книжку, неодноразово натрапляємо на такі слів’ята, як «вічности», «любови», «очи». Коректорська похибка? Далекуємо од такого твердження, бо йдеться про повернення до українського правопису, який вимушено терпів чужинські впливи радянщини. Маємо право у цьому випадкові говорити про те, що на мовлення поета впливає регіон його походження. Мирослав Лазарук — гуцул. І твердість висловлювань — ознака місцевості. Та водномить це ще один доказ української єдності, котра є неможливою без многоти почувань на словесній ниві.

Та повернімося до питання про говірковості, бо воно має один аспект. Діалектизм «поселився» і в йменні книжки. Вона, тилинка, є несподіваним слововиявом, бо для багатьох (хіба не так?) вона є незрозумілістю. Тому, напевно, слід дещо уточнити, точніше, нагадати, що «тилинкою» називають музичний інструмент із Гуцульщини. Фахівці стверджують, що він народжує різні мелодії, бо сумовитість може поєднуватися з веселістю, що є органічним явищем для нашої ментальності.

Це — роздумування про найменованість. Але це зовсім не означає, що уже все мовлено про тексти. Досі поза увагою залишалася поемність вираження думки. У «Тилинці і литаврах» є три твори цього жанру. У першому розділі привертає увагу поема-цикл «Сняться слова», присвячена світлій пам’яті Миколи Вінграновського.

Можна сказати (не думаємо, що це є перебільшенням), що поеми по-своєму порушують ще одну проблему. Поеми «Плач по чорному коневі», «Слово було Бог» присвячені Тарасові Мельничуку та Ігореві Римаруку. Поціновувачі красного письменства знають їх як «чистих» віршарів, а от Микола Вінграновський був не тільки цікавим поетом, а й неперебутним прозаїком. До літературних «багатоверстатників» належить і Мирослав Лазарук.

А завершити ці нотатки хочемо ще одним наголосом. «Тилинка і литаври» говорять про те, що поет є «традиціоналістом» у вираженні думки. Та, напевно, не варто на основі цього балакати про чистоту вираження розмислу в цьому напрямкові. Нереальність такого висловлення думки є очевидною. Бо часто-густо маємо метафоризм. Неодноразово зі звичністю сусідує модернізм. Побутують й інші нюанси цього плану. І все це разом узяте дає підстави сказати, що воно стає поштовхом для нових творчих пошуків. Це неодмінно відобразиться в майбутніх книжках. Хоча тільки поет знає про те, якими вони будуть. Та віримо, що цікавими, принаймні, «Тилинка і литаври» вказує на це.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА

 

Серця мандрівки

стежинами пам’яті

 

Щипківський Г.П. Поліття: поезія. – Одеса: Астропринт.2022.-200с.

Чимало віршів з цієї книги знаємо з попередніх видань неординарного віршника. І це відразу ставить цікаве і, можливо, дещо несподіване питання: чи варто, мовляв, акцентувати увагу на повторах і ламати критичні списи навколо проблеми, яку порушив друк оригінально версифікатора.

Але давайте не будемо теоретизувати, а поговоримо про очевидне. Нагадаємо, що звернення до римованих рімейків – справа кожного автора. (Зрештою, не можна, напевно, негативно, ставитися до явища в умовах мізерності накладів). Це – з одного боку. А з другого? Хочемо того чи ні, а повторення знаного належить до особливостей поліграфічного виробу, який римувальник сам вважає підсумковим на певному етапі творчості. (Оскільки пан Геннадій не заперечує проти такої постановки питання, то «танцюватимемо» від цього).

А після цього згадаємо ще про один момент, котрий, як нам здається, робить «Поліття» вельми актуальним в цей непростий час. Таке – один з виявів дивовижі, бо маємо перед собою тексти, що написані перед повномасштабним вторгнення орківського ненасиття в Україну, але в багатьох рядках відображено суворість доби. «Ніколи справжній козарлюга себе загарбити не дасть», «Аби до міста не пустить чуму, бо в нім нащадки мають вічно жити», «Істина забунтувала, дала хитрим відкоша».

Якщо відштовхуватись від цих рядків, то з усією серйозністю постає питання про темарійність. І неозброєним оком видно, що тексти з «Поліття» можна поділити на громадянські, філософські, пейзажні та любовні, бо такий поділ лірики превалює у вітчизняному літературознавстві. Та не бачимо необхідності в констатації вдатностей у висвітленні того чи іншого мотиву. Пан Геннадій сам «посприяв» цьому. Тематичні пласти зливаються воєдино. Сув’язь тем в одному творі виглядає у даному випадкові оригінально, бо помітну роль відіграє погляд не явище через особистісний окуляр.

Тому не уздріваємо чогось дивного в тому, що на авансцену сприймання поетичних текстів виходить виражальність, яка причаровує неодновимірністю. (Мовлячи про це, маємо несподіване поєднання висловлення цікавого думкування з традиційністю мовлення у сучасному вимірі).

Зрозуміло, що неординарність думковираження приховує у собі чимало факторів. І звернення до літературних тропів стає чи не першочерговим. Констатуючи про це, думаємо, звісно, про порівняння, епітети та метафори, оскільки саме вони є виявами творчої особи особистості.

Щодо першого виду літературної виражальності, то тут побутують непростості. Порівняльність ділиться на просту і складну. Перший з цих підвидів, зосібна, немислимий без сполучників на кшталт «як». «мов», «ніби», «немов» та інші: «Тиша забриніла, як струна», «В золотій задумі, мов у сні», «А вони все котили блискучого часу вервечку, наче юність далеку стежками шукали мою». До простих порівнянь належать й вислови, в яких немає сполучника: «Копиця сіна – свіжа постіль», «Сягнуть думки в емпірику – в найвищу точку неба», «смачно зарум’яняться коржі – животворне, найдорожче диво». Та напевно, ці виражальні засоби простої виражальності не були б такими привабливими, якби версифікатор не використовував поєднання, присутності та відсутності сполучників: «В розлогах пшениці, як море». «І доторк волі – як вогонь», «Не давався скубнути – колов, як будяк».

Але не треба, очевидно, забувати, що існує ще один підвид порівнянь – висловлювання із сув’яззю іменників і прислівників: «вітер-ловелас», «оболоки-самозванці», «скриня-пам’ять». (Можна наводити й інші приклади подібних поєднань. Але й цих, мабуть, досить, аби наголосити на важливості цього виражального засобу).

Тому не зациклюватимемося на поглибленні порівняльності, а підемо далі й доторкнемося до епітетів. Їх, до речі, теж ділитимемо на дві частини. З одного боку, побутують звичні вислови, а з другого боку існують суто авторські епітети з незвичайністю того чи іншого образу. І це не голослівні твердження. Тому з такими звичностями, як «жива вода», «біблійний сад», «літо духмяне», мирно співіснують такі «блискітки»: «профіль хати», «пасма ясенів», «макітра межиріччя». (Правда, тут не все виглядає так однозначно. Бо частенько натрапляємо на думку про те, що можна було обійтися без висловів, які набили оскомину. Але.. Чи потрібно виривати їх з контексту?)

Ще про таке. До літературних тропів належать і метафори. А їх у «Політті» надибуємо чимало: «достигла ніч натягне тятиву», «І тиша тут в’язала коням пута», «Вийшло сонце веселе, травам розгладило шовк»… (Трикрап’я наприкінці попереднього речення не вважаємо випадковістю. Воно – лише натяк на необхідність більшої метафоричності в сучасному поезомисленні).

До речі, поки що ведемо мову про літературні тропи в так званому «самостійному плаванні», та не менш цікавими є вони й у згадках про «населення книги, серед яких бачимо рослини, і дерева, звірів і птахів, зорі і небесні світила: «Поспішала річка в Чорне море, щоб не заблукати в камишах», «Прадавню липу обійму», «В пахучих травах бродять коні», «Вночі сміються сови», «Серед хмарин, зірок і тиші», «Хмарини місяць загріба веслом».

Не маємо скидати з рахунку й того, що у багатьох випадках маємо мирне співіснування різних представників «населення» в одних рядках чи строфі: «Ні стріх, ні гнізд, ні горобців, ні чорнобривців, біля хати». «І синій сніг, і сині зорі, і красень місяць угорі», «Зачервоніли намистини глоду, щоб снігурі побачили здаля». Та не тільки тут існує сув’язність. Вона є характерною і для кольорових екстраполяцій: «На палітрі часу кольори: синій і оранжево-червоний», «Заблищало сріблом чересло, «рілля чорніє на городах», «І срібло уночі своє в замети сині інкрустує».

Читачі, очевидно, зауважать, що образи з поєднувальних рядків привертають до себе увагу. Та не менш цікавими є вони тоді, коли бачимо окремі кольорові екстраполяції: «Щоб ніколи ми у час жорстокий не піднімали білі прапори», «Жовтокоса осінь повернула з пів дороги до мого села», «Туди іще нема дороги у той зелений острівок», «Вздовж річки верби жовтокорі», «Срібночола на городі гречка визирає між окосих слив», «Над скалою сиві ясени», «Бачу, прозорою струною пролетіла золота бджола, очима чорними, як ніч, крізь шибку дивитися зловмисник».

Не будемо заперечувати, що літературні тропи, наявність «мешканців» та кольорові екстраполяції є помітними на виражальницькому тлі. Та не менше значення мають і слововияви, про неоднорідність яких промовляють неологізми, рідковживаності та діалектизми. З побіжних зауваг про засоби версифікатора й почнемо розмірковування про його лексику. Перечитуючи «Поліття», звертаємо увагу на такі колоритні слівця, як «кулястра» (молозиво), «рихва» (обруч), «розгін» (урізнобіч). Особливого шарму поезомові додають і місцеві назви – слів’ята, які пан Геннадій увібрав у себе з молоком матері (він народився в селі на Хмельниччині, але все своє свідоме життя провів на Одещині), тому і повіває батьківщиною, коли читаємо про Соколець, Стінку, Бугайський Горб…

По-своєму доповнюють цю лексичну несподіванку рідковживаності, на кшталт «страпак», «стільниця», «часник»… Якщо читачі уже звикають до подібних буквосполук, то цього не скажеш про неологізми типу «заопенькають», терпкоросий», «зіркують»…

Та навряд чи можна говорити про позитивний вплив лексики на поезомову Геннадія Щипківського, якщо не згадати про тяжіння поета до вмілого використання фразеології у римованих творах: «Б’юсь як риба об лід», «І погана слава доганяти мусить», «І носитиме по краплі літо на вусах в дупло».

Не можна також залишити поза увагою й наявність богошукальних мотивів: «Укріпи мене, Боже, і віру мою укріпи, бо вона вже зі мною повинна зостатись навіки», «А на покутті-житні колоски і Миколая-Чудотворця очі», «Тут близько всім до Бога і до хліба». Тут, зокрема, відзначимо природність цих висловлювань у контекстах творів.

Ще одна особливість цього богошукання, що воно є дуже важливе для виражальності. Але водномить так багато промовляє й про темарійність. Адже богошукання – один із відтінків філософічності поезії. Так би мовити, бродіння слів літературним помежів’ям. Але його помічаємо не тільки тут. Бо вона є відчутною і тоді, коли у поле зору потрапляє культорологія. Звернемо, зосібна, увагу на вірш, який присвячений письменникові Олексі Шергенговому.

А завершимо ці нотатки ще одним акцентом. Нерідко численні міркування про творчий напрям, в якому працює той чи інший поет, лунають з літературно-критичних трибун. Щось подібне маємо і тоді, коли перечитуємо «Поліття». Традиціоналіст? Можна так підсумовувати, вглиблюючись в окремі тексти. Але це буде, мабуть, сприймальницькою оманою. Бо ж нерідко побутують і модерністські впливи. Серединність плавання душі віршотворця між двома творчими течіями. Своєрідність традиційного поезомовлення з врахуванням вимог часу. Здається, що саме цим і зацікавлює книга віршів Геннадія Щипківського.

Олег Василишин, кандидат філологічних наук

Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»

 

 

ПІРНАННЯ

В МОРЕОКЕАННЯ ДУМ

 

Богдан Дячишин. Ословленого світу таїна: есеї про літературу. – Львів: Растр-7, 2022. – 200 с.

         З ким можна порівняти того, хто постійно пише про книги інших літераторів? Напевно, кожен по-своєму відповість на це сакраментальне запитання. Тому не блукатиму серед здогадок, а запропоную лише свій варіант. Так от. В моїй уяві такий автор написанок про різні друки асоціюється з пірнальником у магнетичні глибини слів, виносячи з глибин дивовижні перли дум, які торкаються сердець.

         Про це подумалося, коли перед мною з’явилася нова книга Богдана Дячишина «Ословленого світу таїна», котра спонукала до цього порівнянння.

         Та воно було єдиним роздумуванням про видання. Але не думаю водномить, що мої акценти спроможні передати всі нюансики вражень, бо це не належить до реалу. Через це поведу мову лише про моменти власного сприймання текстів.

         І почну з такого міркування. Про поліграфічний виріб письменника з княжого Львова говорити непросто. Бо є різні моменти. По-перше, чи не всі есеї вже з’являлися в друкованих засобах масової інформації та соціальних мережах. Отже про новизну балакати не доводиться. І все ж вона існує. Адже зібрані воєдино тексти створюють дещо інший антураж сприйняття, більше вказуючи на цілісність думання автора. По-друге, написаному, звісно, віриш. Але не приховуватиму і того, що самому хотілося б перечитати твори й погодитися або заперечити. (Але, на жаль, це є неможливо й далекий від того, аби цей докір адресувати авторові книги, адже винуватим варто вважати вітчизняне книгорозповсюдження, про вади якого не писав хіба найбільший лінивець.)

         Тепер згадаю про таке. У найменні книги її творець використав три слова. «Ословленого світу таїна» звична для нього традиція, якщо згадати «Думки й діалоги щоденні», «В маленькій амфорі слова», «ВАГОТА поетичного слова». Щось подібне уздріваємо й в інших літературознавців: «Силове слово критики» В’ячеслава Брюховецького, «Подих третього тисячолітття» Миколи Жулинського, «Інтим письменницької праці» Михайла Наєнка, «Поетика Леоніда Талалая» Івана Прокоф’єва… На вірність традиції вказує ще один найменувальний момент «Ословленого світу таїна». Так пан Богдан назвав свої розмислення про нову книгу Андрія Содомори. Так названо і друк. Щось таке маємо і в найменувальній практиці інших письменників. Додаткового шарму назві додає і та обставина, що чимало цікавих думок про ословлення надибую й у передмові до цього видання.

         До речі, текст-екскурс у книгу має ще одну особливість, натякаючи на важливість взорування з «географічної дзвіниці». Тут спершу згадаю, що видання присвячене світлій пам’яті Любомира Сеника – доктора філологічних наук, професора, письменника і літературознавця, який народився на Тернопіллі. Якщо врахувати, що Кошляки на Підволочищині стали колискою для Богдана Дячишина, то є підстави стверджувати про припадання автора до ріднизни. Підсилюють це враження рецензії-есеї про Євгена Барана і Богдана Чепурка, яких випестувала земля Надзбручанська. Це, звісно, є важливим моментом, який вказує на «географічну складову» книги. Як і присутність текстів про видання львів’ян: Андрій Содомора, Петро Шкраб’юк, Світлана Антонишин, Марія Маш. А ще, мабуть, слід згадати про Любов Голоту і Павла Мовчана з Києва, Івана Корсака з Луцька, Олега Гончаренка з Запоріжчини, Руслану Мельничук з Вінниці… (Говоримо про «географічність», котра має право на існування, але водночас гадається про необхідність завжди залишатися людиною, незважаючи на певні географічні координати.)

         Наступне. Не слід, очевидно скидати з рахунку і питання гендерності, хоча автор не робить наголосу на ньому. Вже хоча б через те, що мені, як літературному критикові та читальникові цікавлять погляди іншого на творива різностатевих авторів. Скажімо чимало цікавинок є у розмислах про твори Івана Корсака, Павла Мовчана, Петра Шкраб’юка, Богдана Чепурка… Та не менше існує їх тоді, коли мовиться про тексти Світлани Антонишин, Любов Голоти, Марії Маш, Руслани Мельничук. Тут (на мою думку, звісно) варто зауважити, що в поле зору знаного літературного критика втрапили тексти відомих авторів (Любов Голота, Іван Корсак, Павло Мовчан, Андрій Содомора) і менш розпіарених (Олег Гончаренко, Марія Маш).

         Якщо вести мову про структуру книги, то не може залишитися поза увагою те, що нині рідко зустрінеш відгук на окрему публікацію в газетах чи журналах. А Богдан Дячишин вирішив заперечити цю прикру реальність. В даному виданні рецензію-есей, до появи якого надихнула публікація Руслани Мельничук в «Літературній Україні». Нагадаю, що в попередній книзі «Про моменти життя, обійняті словами» вже були відгуки на твори Володимира Базилевського та Вікторії Абу Кадум. Тому твердження, що наявність таких текстів у книгах, не виглядає видумкою.

         Якщо у попередньому абзаці йшлося про те, що вже є продовженням, то тепер згадаю про нове. Саме таким вважаю розділ, в якому Богдан Дячишин зібрав відгуки на свої попередні книги. Мені, приміром, було цікаво читати розмисли Надії Гаврилюк, Ігоря Зіньчука, Євгена Барана, Петра Шкраб’юка… Не залишається непоміченою та обставина, що ці тексти дозволяють подивитися на доробок Богдана Дячишина з несподіваного боку.

         Адже тут справді є над чим замислитися. Якщо, наприклад, відштовхуватися від літературно-критичних публікацій Євгена Барана, Тетяни Дігай, Віктора Палинського, Антоніни Царук, то помітно, що вони віддають перевагу вираженню власних думок, вряди-годи цитуючи когось іншого. А Богдан Дячишин впевнено прошкує іншим шляхом, який сам відверто пише про це. «За формою викладу наслідую Мішеля Монтеня, який писав свої твори, цитуючи античних мислителів – філософів та письменників».

         Однозначним у даному випадкові є те, що кожен має право на свою форму викладу міркувань і не треба тут лукаво мудрувати. А все інше варто зарахувати до суб’єктивних міркувань. До таких, зокрема, належить моя думка про необхідність більшого літературознавчого аналізу у написаному.

         Задумаймося й про таке. Читальники рецензій-есеїв опісля їх прочитання візьмуться розшукувати для себе книги письменників. Це те, що, образно мовлячи, лежить на поверхні. Бо є й момент, над яким ще недостатньо замислюємося. Поціновувачі текстів Богдана Дячишина не заперечують того, їхню свідомість потужніше живитимуть твори тих філософів і письменників, яких цитує львів’янин. Правда, тут побутує одна непростість. Іноді (не приховуватиму цього) дратує повторюваність окремих тез. Але… Кожна палиця має два кінці. Чи не можна стверджувати, що саме повторюваність стане спонукачем до глибшого знайомства з першоджерелом. А, можливо, до більшого зацікавлення певною галуззю знань.

         … А завершу ці нотатки ще однією заувагою. Мною вже мовлено, що не претендую на всеохопність. Адже свідомий того, що окремі нюансики залишилися поза моїм полем зору. Чесно кажучи, не бачу у цьому проблеми. Щось побачив автор відгуку, щось інший читальник. Чи не це є головним у мандруванні книги до людської свідомості.

Ігор ФАРИНА

 

 

 РЕЦЕНЗУЄМО

Поетичність думання

живе в людині

 

Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.

Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки.

«На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)

Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).

Щодо співмешкання останніх, то зауважу таке: терміни «сповідальники і «метафористи» у літературній критиці з’явилися майже сорок років тому. Й певний резон у такому поділі при оцінці поетичності існував. Але… Про чистоту течій марно говорити. Радше з’являлися підстави балакати про їхнє переплетення, про що неодноразово зауважували тоді. А нині – тим паче. Це я кажу для того, що у нинішній час нерідко бачимо, що сповідь словами, світла метафора творять один згусток. Вірші Ольги Яворської підтверджують це. Хіба тіні сповідальності не видно за метафорами на зразок: «бреде весна зі свічкою в руці», «перегіркла від болю трава запеклася сльозами», «приклеїти безсмертник сніжинкою до душі», «танцює січень новорічний вальс». А ви можете уявити собі літо у ролі збирача туманів чи старезного дуба диктувальником віршів? Чи може ви підгляділи як «цілуються з небом зорі»? Поетка змогла. І передала побачене через органічність метафор: «вітри у сурми виграють ночами», «зухвалий мороз пекучий заціловує серце до сліз».

Замилування дивовижністю метафор крокує у парі з порівняльністю. «Бензопила, мов відьма, у лісах завиває щоденно», «Тривога в серці, мов квітневий сніг», «Ваші очі, як втрачені зорі», «Безумний світ, немов шалений кінь». А ще ж маємо такі чарівні образи, як «зіниці січня», «чоло лісів», «обличчя небокраю», «сцена смеркання». А хіба поетичність хоч трішечки програє, коли зір натикається на вдатності на кшталт «чагарник буденності», «скроні вірша», «накидка відчаю», «молебні трав»?

Взагалі після прочитання книги складається враження, що поетичні знахідки не стали б реальністю без відданості словогрі. Нехай вони не такі помітні, як неологізми у віршах Василя Рябого і Кості Мордатенка чи діалектизми у текстах Петра Мідянки та Романа Вархола та… у виданні Ольги Яворської теж вистачає неологізмів, рідковживаностей, діалектизмів: «тонкострунна», «розгалуззя», «словодари», «терміття», «вернини». І на цьому тлі ще чарівніше виглядають такі пестливі слова, як «очка», «вишенька», «соненько», «світонько», «мовонько». А як тут не згадати, що поетка нерідко використовує подвоєність слів для увиразнення думки: «сміються-квітують», «гілочка-рука», «вітер-пустун»…

Усе це робить ще ефективнішим темарій поетки. Між іншим тематичні пласти можна розпросторювати, деталізуючи кожен з них. Але не вдаватимуся до цього. Лише окреслю їх. У «Сльозі-живиці» маємо твори з відсвітами громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. «Німа пітьма, тугий холодний вітер, з волокон смутку зіткана печаль», «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «В ансамблі трав – печально-жовтий жмуток», «І я, мов дика груша у саду, пожухлим листям зиму зустрічаю», «На білій вишні, мов сльоза, моя печаль»…

Коли уже згадано про темарій поетки (нехай побіжно) то, либонь, варто наголосити ще на трьох моментах. У багатьох текстах є присутніми мотиви богошукань. «Вслухаюся в риму, молюся до Бога». «Третій день через душу мою Божа мати іде в Україну», «Я гріюся невистиглим теплом твого, наш Боже, вічного терпіння». «Шукаємо істин, хапаючись серцем за Бога». Тема важливості богошукань у житті людини обожує і рядки про зростання ролі слова у химерному плині буденності. «Я ж на морозі душу відігріла, щоб муза усміхнулася мені». «Страждає муза на причалі, болить на прив’язі душа». «Кепкує ситий долар над поетом, якого гріють істина й папір». «Мені у житті пощастило відчути тепло метафор, торкнутися серцем неба і вирватись з кола смерті». (У віршах про роль мистецтва немає зримих доторків до божості, але це постійно відчувається).

І про таке. Реальністю сучасного літпроцесу в Україні стала поява так званих «посмайданних віршів» і творів про воєнні події на східних рубежах нашої держави. Відгуки на вимоги часу? Безумовно, що так! Хоч іноді в деяких авторів бачимо відверте жестикулювання «вигідною темою» заради публікації. Та давайте залишимо у спокої цей нюансик. Хоча б тому, що читальника цікавить не спокуса, а сам твір. Точніше, неповторність образів. А тут бойківчанка (назвемо її так, бо пані Ольга уже чимало років живе на Старосамбірщині Львівської області, хоч народилася у Бучацькому районі на Тернопіллі, який етнографічно належить до Поділля) опиняється у виграші. Про це думаєш, коли читаєш вірші «Недоспівана пісня», «Ой сину, сину». (Зрештою, цей перелік міг би бути довшим, бо вміє авторка знайти свій шлях опоетизації животрепетних проблем сьогочасності, «бреде весна зі свічкою в руці, підсніжники несе під канонади», «веслами вічності доля літа загрібає»…

Напевно в контексті розмови про «Сльозу-живицю» було б нелогічністю промовчати про культурологічні аспекти книги. Вже хоча б тому, що на її сторінках маємо чимало рядків, пов’язаних з іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Григорія Епіка, Івана Гнатюка, Василя Стуса. А як не згадати про твори з епіграфами чи присвяти відомим у літературно-мистецькому світі особистостям. Це – зокрема, Маркіян Шашкевич, Василь Симоненко, Катерина Білокур, Іван Миколайчук, Назарій Яремчук, Володимир Лучук, Ігор Павлюк, Роман Дідула, Євгенія Божик… Знову можемо балакати про трепетне ставлення поетки до творчості цих постатей, її позитивний вплив на щоденні почування людської душі. І тут знову можна наголошувати на питанні про самобутність підходу. Ольга Яворська сама «провокує» таку реакцію. Адже у текстах з культурологічними акцентами знаходимо чимало вдатностей: «Мені боляче там, де приречено мусить вмирати покалічений ліс і спаплюжена кимось трава», «В розгалуззі смерек щосвітанку спиняється мить», «Мороз задухи, що пече ще й досі не обморозив їхні пелюстки», «Кричала птахом пам’ять за вікном»…

Своєрідного шарму виданню додає і те, що нерідко надибуємо фрази з афористичністю звучання: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «Гідність на полі битви стяг непокори тримає», «Лиш тоді врятуємо державу, коли з серця вирвемо раба». Коли задумуюся над прописними істинами, заримованими поеткою, то до мене приходить один розмисел. Перечитуючи віршовані книги упродовж багатьох років, висновковую, що афористичність висловлювань переважає серед авторів, які працюють у традиційному ключі. Назвав би це особливістю поетики. А ще – набутком досвіду. І втішно, що все це переплелося у «Сльозі-живиці».

Слід додати, що на літературну стезю Ольгу Яворську благословив поет-страдник, поет-політв’язень Іван Гнатюк.
Перегорнувши книгу і заглибившись у тексти, очевидно, дехто побачить й інші нюансики. Неодмінно! Й не бачу у цьому нічого поганого. Адже те, що написане закликає до роздумів, означає, що письменник недаремно пірнав у словесні глибини. Хотів би такого пірнання і від наступних книг поетки.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

Крокування, яке варте дороги

Трач Ігор Богданович. Вибране: поезії. — Львів: Сполом. 2019. — 368 с.

Зрозуміло, що про літератора перш за все мають промовляти його твори, а не біографічні дані, та диво якесь! Коли шанувальник красного письменства натрапляє на словесні цікавинки, то більше хоче дізнатися про автора.

До ще однієї констатації очевидності спонукали і вірші Ігоря Трача з його «Вибраного». «А місяць регоче над світом, ввібравши глибінь таємниць: найважче людині під гнітом своїх мурашиних темниць». (Зумисно зацитували строфу 20-літнього віршника, щоб підкреслити: поетична справжність причаровує й через багато років після її появи).

Ці рядки, 42 роки тому написані у Львові — княжому місті, де версифікатор народився, стали ще одним свідченням непростих роздумувань молодої людини, яку восени 1979-го відрахували з Львівського медичного інституту за націоналізм і антирадянську пропаганду. «Зумій себе перебороти, закон всесвітнього буття, не смій хоча б на мить забути, що ти — людина — не сміття».

Ніби й простенькими видаються віршовані рядки. Як своєрідний коментар до житейської ситуації. А в реальності все було непросто. Змушений був стати чорноробом, служив у війську. Звичайно, робив ще спроби здобути вищу освіту. Але з ярликом «українського буржуазного націоналіста» не зміг потрапити на гуманітарні факультети держуніверситету. Та й доучування в медінституті після поновлення втіхи не принесло — бажаної роботи в підсовєтській Україні не знайшов: «О, мій ненамріяний світе, щоночі приходиш у снах, правди вже нікуди діти, проймає смертельний нас жах».

І він ухвалює нелегке для себе рішення емігрувати. Багато років жив у Німеччині, де працював за фахом і нині продовжує це робити. А ще… з 1993-го є головним редактором і видавцем літературно-мистецького альманаху українців Європи «Зерна» та його бібліотеки. (Захоплення з цього приводу висловив відомий український поет Анатолій Мойсієнко).

І на цьому тлі якось губиться його оригінальна поетична творчість. Але ім’я таки є знаним у літературних та читацьких колах. Завдяки книжкам «Стіна», «Вірою живу», «Напруга серця», «Лабіринти пам’яті», «Розмова без масок», «Дотики», «Поезії», «Поезії померлого століття», «Печалі Замкової гори», «Прощаюсь і живу», «Сонети і верлібри», «Лірика», «Вересневе літо відліта»… (Згадали про ці тому, що ліпше з видань увійшло до «Вибраного», бо список оприлюднень, явлених після 1990-го, є більшим. І, між іншим, не кожен письменник ствердить, що його твори перекладені німецькою, польською, румунською мовами).

Про що ж пише Ігор Трач, коли його твори так зачіпають багатьох? (Тривіальне запитання, але воно не належить до випадкових, бо передає читацьку зацікавленість). Про плин людського життя непретензійно, але містко! «Вже рядки прошкують білим полем, а душа збентежена горить».

Точно сказав про це відомий український критик Євген Баран (до речі, уродженець Чортківщини): «Я сприймаю будь-який варіант поетичного, якщо він мене зворушує: заставляє думати, хвилюватися і змушує брати участь у словесній грі, запропонованій автором».

Значною мірою це торкається громадянської лірики неординарного поета. І немає нічого дивного, що тут превалює просвітлена туга за рідним. «Живу, прострелений наскрізь лише одним пекельним словом. Нащо мені не мій Париж, коли пишаюсь рідним Львовом». (Просимо вибачення, що з’явилася культурологічна асоціація. Згадалися рядки незабутнього Василя Симоненка, який, мовлячи про Україну, писав: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Поетичний перегук є очевидним. Але в літературі вже давно немає нових тем, а мають значення оригінальні нюансики, що є в конкретному випадкові… А взагалі перегукову тему слід вважати безберегою).

Та не тільки світлоока печаль поетичних рядків говорить про громадянськість. Звертається поет і до героїчного минулого рідного народу. «Рука, обпечена морозом, стискає міцно пістолет. Один у полі — також воїн, стукоче вражий кулемет». (Промовистим є той факт, що ці рядки узято з вірша «Героям УПА», написаного у 1977-му, коли чимало нинішніх «патріотів» навіть боялися думати про подібне.)

Мовлячи про громадянськість взорування поета, не можемо не помітити, що він словом доторкається й до інших розгалужень тематичного пласту. «Я — син гранітних скель. Не взяв їх жоден ворог. Я — син Карпат вершин — свободи вільний подих». Ще, мабуть, варто згадати про вірші «Витязі Карпат», «Перед судом тисячоліть», «Пам’яти Володимира Івасюка». В останньому творі зір зупинився на таких рядках: «Його несли, труна дубова, і вирував людський потік, що свого втратив гранослова, слова ж його не вмруть повік». (Звісно, у цих словах можна помітити певну декларативність, але почування і громадянську позицію людини вони передають дуже точно).

Варто, напевно, сказати й ще про одну особливість цього вірша. Твір незримими нитками пов’язує громадянськість і філософічність. Не думаємо, що тут є якась незбагненність. Твір, бачимо, говорить про культурологічні джерела творчості версифікатора. (Досить, либонь, згадати в цьому аспекті його поетичні розмисли про Антуана де Сент-Екзюпері, Шарля Бодлера, Архипа Тесленка, Дмитра Штогрина, Ігоря Калинця, Михайла Демця…) А такі тексти — неодмінний атрибут філософічності у творчості кожного віршника.

Як і богошукальницькі мотиви, котрі постійно пронизують поетичну творчість Ігоря Трача. «Знову іду на сповідь, сумніваюся і воюю з собою», «Мій рідний Боже, сповідаюсь перед тобою… І не вмираю, а живу тобою», «Боже, йду тільки тобі назустріч»…

З подібних цитувань можна зрозуміти, що поет постійно думає про місце людини в цьому бурхливому світі. «У натовпі буденнім вираз загублю лиця, шукаю містом древнім джерело, що без кінця». Чи не оті шукання народжують зболеність? «Я — звичайний емігрант, хоч знеможений — не вбитий!.. Ніч, відкрита книга. Кант. Ще потрібно жити». (Іноді чуються голоси про певний песимізм цієї лірики. Але чи не можна тоді балакати, що сумовиті настрої — своєрідність поетичної філософії Ігоря Трача, без якої рядки втрачають сенс?)

Нам іноді навіть здається, що отой «гризький песимізм», як сказав би Іван Франко, став поштовхом до створення неперебутніх пейзажних малюнків. «Музика дощу проходить на Гицлеву гору. Музика дощу цілує зранену душу», «Яблуко лежало на долоні, немов розпечений, розжарений, залізний м’яч», «Он ліс знімає золотистий бриль, прощаючись із відлетілим літом»…

Впевнені, що так бачити барвисту неповторність навколосвіття може тільки закохана людина. Правда, лірику любовного штибу у доробкові Ігоря Трача слід поділити на дві частини, поклавши на одну шальку терезів рядки про любов до рідного краю і родини, а на другу розмістити поезії з інтимним ухилом. І кожен із цих напрямів словошукань є цікавим по-своєму. Скажімо, слова про любов до рідного краю мають конкретну адресу. Рядки — вічна дума про рідний Львів. «Я поїду знову до Львова, я поїду в свої світи», «Бруковані вулиці міста вкотре народжують нас, вдягають Франкове намисто, тут переможемо час». (Іноді ця любов до рідного отримує трагічний відтінок. «Чому я тут, чому я тут, а там над Львовом — небо синє». Та що вдієш, коли життя є життям і нема на те ради).

Це розгалуження любовної лірики продовжують вірші про родинні почуття. «Сидить мій батько на дивані у нього геніальні думки роки тиснуть йому на плечі він пише свою книгу життя», «Вустами доньки говорить наступне століття. У ньому я бачу Україну». (Поєднання особистісного і загальнолюдського, здається, стало характерністю сучасної поезії).

Ще раз пересвідчуємося в цьому, читаючи інтимну лірику. Хоча, безумовно, тут більшу роль відіграє контекстовість. «Я сиджу перед тобою, як останній ангел. Останній ангел не скаже нікому ніколи, чому мовчить», «Я — твоя руїна, ти — моя руїна душі, ти — душа в моїй руїні, ти — руїна в моїй душі», «День візьме мене за руку, проведе у наші дні, де немає розлуки». (У цих рядках бачимо вікову закономірність: романтичний оптимізм молодості змінився на досвідчений оптимізм передзим’я людського життя).

Безумовно, у розмірковуваннях про теми поетичної творчості Ігоря Трача охочі віднайдуть й інші нюансики. Ми ж хочемо констатувати ще один факт: їхня наявність у творчій палітрі є ймовірною через переплетення мотивів, що знакує сучасне віршослово.

І ще одне. Цього разу ми зробили акцент на темарійних аспектах. Але це не означає, що в книжці відсутні цікаві образи, про які часто-густо говорили у своїх рецензіях. Є неординарні тропи й у «Вибраному». Приміром, серед метафор варто виділити такі: «Замкова гора хотіла посміхнутися, але не змогла», «Під моїм серцем лежали вірші», «Серце полотном зігріте». Надибуємо й на небуденні порівняння: «Правічний Львів мовчить, немовби справжній фраєр», «Я — берег, ти — нестримна течія»… Частими є і неординарні вдатності: «свавільний ніж журби», «лезо зими», «літак думок»…

Лишень зауважимо, що ці образності є актуальними не тільки в «самостійному плаванні». Бо часто про них гадається, коли йдеться про «населення» книжки: рослини і дерева, птахів і звірів, зорі і небесні світила, кольорові екстраполяції. Та не покидають вони нашого сприйняття і тоді, коли перед очима з’являються чарівні слововиявні ефекти чи «пірнання» у фразеологію.

Одне слово, вистачає несподіванок для поціновувачів поетичної справжності. І, звісно, радіємо, що «Вибране» підтвердило це.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА

 

 

Чуючи молоде дихання

Весела Л. Між ріками і Богом. Поезії. – Хмельницький: Поліграфіст, 2017. – 80 с.

Коли перечитую ту чи іншу книгу, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання» у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Щось подібне було й тоді, коли «вглиблювався» у вірші Людмили Веселої з її нової збірки «Між ріками і Богом». Вони захопили настільки, що розмисли досі живуть у бентежному римоколиванні. «Я марити буду тим світлом з твого маяка з далекого берега, що на краю географій».

Чарівне мандрування мореокеанням слів дивовижних. Про нього і думаю. Бо не відпускають зі свого виру метафори, порівняння, образи. Чи не тому, що крізь їхню призму постає наш сучасник з його болями і тривогами? Зосібна бачимо його за метафорами. «Степ відпускає у вирій свої полини», «Цей вірш давно тремтів мені на віях», «Згадав мене як казку на ніч січень», «Венами літо стікає». Гарно, правда? Та це – лишень частина вдатностей. Бо зацікавлюють і інші слововияви. «З твоїх літніх полотен втікають гранати й агави», «І мої віршенята наснилися зірці зеленій», «Сива ніч відридала в хустину», «І мовчки вересень потупить очі». Не знаю, як і хто сприйме ці небуденності, а мені вони створили словесний портрет людини із зачудованою душею.

Як і неординарні порівняння. «Найдовша із зим наполеглива як фаталіст», «Впадати будемо, як ріка», «Ти стаєш як маяк понад світом», «І вростає, і тягнеться осінь, неначе желейка», «Навіть місяць начищений, наче дукат іграшковий».

Вистачає і небуденних образів: «крилата дорога», «голос відлиг», «гирло артерій сонних», «перелітний липень», «околиці зими», «пантеони лісів», «обмерзлі сни», «мжичок пальці гострі», «стигми долонь», «соло жоржин». Якщо ці цікавинки мають у собі гени небанальності, то поряд з ними існують словосполучення з посмаками звичності. Але таке їхнє сприймання зникає, коли дивишся на них через дзеркало конкретного твору: «закоханий Каїн», «кратер твого солоного серця».

Думається ще про один момент. Після оцих метафор, порівнянь та образів уже й не дивуєшся, що на сторінках книги блукаєш між реаліями навколишності, бо там багато дерев і рослин, звірів і птахів, зірок і небесних світил. «Музика, що схожа на зітхання лілій», «Наче бездомну кішку, візьму першу зірку на руки», «У цьому сакральному літі дроздів і суниць», «Домалюю дощів і квіткам, і рожевій зорі»… Особливо подобається суміщення різних складових «населення» в одному творі, взірці яких уже наведено.

У мові про виражальність, очевидно, варто згадати і про теми поезій. Та не хочу штучного поділу на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні тексти. Вже хоча б тому, що часто-густо вони тісно переплетені між собою. Як на мене, то це своєрідний шарм літературного покоління, яке заявило про себе після проголошення незалежності України. Доплюсуємо сюди жіночність сприймання і молодість духу, продиктовану віком авторки.

Але про окремі нюанси тематичних пластів все ж згадаю детальніше. І перш за все тому, що завжди виокремлюю їх у поетичних книгах. У даному випадку мене цікавить, як авторка ословлює власні богошукання. Тому й не зміг оминути припалого до душі. «І дасть Бог дорогу, що схожа на фата-моргану», «Скрушно хита головою наш Бог», «Боженьку, можна мені повернутись назад?», «Надовго, назавжди – як Бог дасть. Іноді авторка вдало і по-своєму обігрує уже знане з християнських буднів. Щось схоже маємо у рядку: «У ніч найсвятішу – лише позолочені тіні і віяння тихе, де ходить Господь по землі».

Тепер – про культурологічні акценти. Їхню зримість можна поділити на дві частини. До першої віднесемо вірш з епіграфами. Скажімо, у книзі привертають увагу тексти, які навіяні рядками з віршів Анни Ахматової і Майї Борисової. «Десь айстри промайнуть тоненькими крильми», «Ходить березень – схимник сумний». До другої належить наявність асоціацій з певними літературними творами. Приміром, вірш «Ти даремно гадаєш…» рядком «шукати в пісках своє древнє забуте Макондо» нагадав про «Сто років самотності» Маркеса, а поезія «Герда» - відому казку.

Кілька слів потребує і питання про словотворчість. Чарівністю дихають на читача «опліччя», «часоплин», «післясмак». Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка більше оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Гадаю, що тема є вартою уваги. Адже не секрет, що твори багатьох молодих літераторів хибують мовною одноманітністю. Але, слава Богу, вже маємо приємні винятки. Скажімо, чимало цікавих слівець знаходимо у віршах сучасних авторок Тані П’янкової, Ірини Баковецької. (Розумію, звісно, що розмисли про словотворчість пронизані і непростістю. Все частіше чути голоси, що в пору глобалізаційних процесів не варто орієнтуватися на колорит слова. Але… що є поганого в тому, що з тексту видно, де він створений?)

І насамкінець. Який вигляд має книга на фоні жіночої поезії?

На жаль, через наше «славне книгорозповсюдження» жоден літаналітик не може уявити цілісної картини. Та на тлі того, про що знаю, можу ствердити, що вірші Людмили Веселої не губляться на тлі творів інших сучасних авторок (Олени Пашук, Галини Максимів, Іванни Стеф’юк, Юлії Бондючної), виграючи своєю колоритністю. А це обнадіює.

Ігор ФАРИНА

 

 

 ПРОРОСТІ З ҐРУНТУ ДУШІ

Богдан Смоляк. У самозреченні творящі: Катрени. – Львів: Тріада плюс, 2017. – 68 с.

 

1. Зустрічі без… зустрічі

Ми могли зустрітися у княжому Львові ще понад сорок років тому. І, можливо, навіть заприятелювати. (Знаючи себе, в цьому не сумніваюся.) Та, як не прикро, не сталося так. З банальної причини. Трішечки розминулися у часовимірі. Пан Богдан тоді почав свою вчительську біографію в одній зі шкіл Львівщини після закінчення філологічного факультету університету імені І. Франка. Автор цих рядків лише стартував в освоєнні азів журналістики у цьому ж виші.

Та зустріч усе ж відбулася. Правда, заочна. І був у ній, напевно, якийсь містичний елемент. Головний редактор «Буковинського журналу» письменник Мирослав Лазарук з Чернівців (голова університетської літстудії «Франкова кузня» у 70-х роках минулого століття) зібрав під однією обкладинкою свого часопису вірші колишніх студійців Володимира Науменка, Петра Цеголка, Богдана Смоляка і мої. Було ще два перетини. Пан Богдан видав книгу афоризмів «Альпінарій» на яку ми, разом з кандидатом філологічних наук Олегом Василишиним, написали рецензію (її оприлюднили сайт «Золота пектораль» і газета «Слово Просвіти»). Як член редколегії, мав певну дотичність до того, аби повість Богдана Смоляка «Моцарт, господар та інші» з’явилася на шпальтах часопису «Золота пектораль» (не приховуватиму, що дві останні придибенції стали можливими після того, як завдяки поетові Олесю Дяку зі Львова у мене з’явився мобільний зв'язок з Кам’янкою-Бузькою).

І ось ще один доторк до творчості пана Богдана. «Укрпошта» принесла мені його книгу «У самозреченні творящі», яку одне видавництво зі Львова випустило до його ювілею. (Якось не віриться, що письменникові – 65. Та не боюся згадати про цей поважний літострій, бо за правилами етикету не личить натякати лише на жіночий вік.)

Отже, дещо уточню. Він народився у вересні 1952-го у Кам’янці-Бузькій на Львівщині, де мешкає і нині. Як уже йшлося, закінчив філологічний факультет Львівського держуніверситету. Вчителював, газетярував. Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, есеїст, критик. Автор кільканадцяти різножанрових книжок, численних публікацій у періодиці. Лауреат престижних премій.

…Що ще сказати? Ми і досі ще жодного разу не зустрічалися віч-на-віч. Через різні причини. Але для мене це вже не має значення. Щемлива біографія людської душі постає з книг. І це для мене залишається дуже важливим, тому й втішений, що наше творче пізнавання один одного триває. «…душа відчує щастя Бога ради, – коли людина чудом стане…»

 

2. Дорога до Бога. Катренова

Оте прагнення Божості помітне уже у назві книги. Вона (зізнаюся!) спочатку дещо ошелешила. Бо на тлі попередніх наймень («Словник мовчання», «Дерево, що крокує», «Шепіт вічного снігу», «Неосоромний океан» та інших) вражала якоюсь простістю і відмовою від флеру таємничості. «У самозреченні творящі». Гадаю, що це ім’я повністю розкодовує такий катрен: «Знаходячи дорогу і розраду у самозреченні творящім, кому нетлінне гроно винограду передаси? Хіба що пташці…» («Проблема самотності»).

Подумалося: слугування Божому промислу і надмірність видумки є несумісними. Та й, очевидно, свій відбиток залишає і віковість сприйняття. (Розумію, що не всі, мабуть, погодяться з подібними трактуваннями. Але це не означає, що вони не мають право на існування. Зрештою, хіба є щось погане в тому, що автор для назви твору використав словосполучення з нього? Звичайна практика.)
Враховуючи вищесказане, вирішив вибудувати і назву свого відгуку. Моїй уяві не давав спокою рядок одного з катренів: «Душа – мов ґрунт, що завжди спраглий сонця…» Звідси і народився образ «ґрунту душі». Пішов і далі: а чому б не уявити катрени у ролях пророснів. Тому й з’явилися «Проросні з ґрунту душі». (Нехай дехто назве подібне абракадаброю від літературного критика, але відмовлятися від неї не намірений.)

…А після розмислів про наймення творива (так ще іноді називають написане) перейдемо до висловлення розмірковувань про самі поетичні тексти. І, очевидно, почнемо з того, що божистість в інтерпретації віршаря є незвичайною. Якщо вгледити душу у тексти, то бачимо, що автор, свято дотримуючись Божих заповідей, молиться не ритуальності, а власній переконаності у непохитності вічних істин. «Чи то молитву діяти святу, чи то повинність – як останню… До чого вдатний, тим себе рятуй: велика справа – сталість стану» («Велика справа»). Мені здається, що з процитованого видно: поет не намагається вивищити себе на фоні інших. Бо це почування є чужим для його сутності. Але оце прагнення до непомітності у юрбі (ітинна християнськість!) має свій відсвіт. Його, як мені здається, можна назвати неперебутньою гордістю за власне існування. Зрештою, так, очевидно, має чинити кожна людина, прагнучи бути собою. «Човен твій – в погоду чи негоду – надто завантажений однак. Викидай же золото у воду, щоб самому не зазнати дна» («Порятунок від скарбу»). (Заклик до негайного вчинку? Та, напевно, комусь приверзлося таке. Адже немає навіть натяку на одномоментність дії. Це скоріше є необхідним вказівником до поступу).

Є ще два моменти, на які хотілося б звернути увагу. Коли мислиться про катренову дорогу до Бога, яку вибрав поет, то впадає у вічі, що автор часто повторює прописні істини з канонів християнства. «…Як не полоти наші ниви – бур’ян їх спалить, мов смарагдовий вогонь», «Любові – як усім. Але до неї дрібку чуття братернього прямісінько з грудей Учитель передав». Версифікатор заримовує прописність? Це не відповідає дійсності. Суть полягає в особисності висновків при зримій загальниковості. «Ніхто не може провістити шляхів прощення-непогуби: у Господа ж немає сита – Він просто любить» («Велике прощення»). Це – по-перше.

А по-друге? На зримість виходить авторове вміння через небоязнь банальності показати глибінь душі. Упереміш з громадянськістю, філософічністю та інтимністю. «Задля мостів, яких ще не було, і сув’язі часів, які прилинуть, Господь схиляв над водами чоло, спиняючи то хвилю, то хвилину» («Почин»).

 

3. Вглиблення в органічність

Як уже згадувалося, перед нами – катрени. Чотиривірші про шлях людини до пізнання Божих істин. «У просторі вселенському невпинно звучить Творцеві сріберна осанна». Так і має бути у велелюдді планети. Богдан Смоляк це розуміє. І йде до самопізнання через самозречення. Неодмінно свій.

Який він, отой путівець? Дивлюся зі своєї дзвіниці і бачу, що попереду впевнено іде простість висловлювань. Укупі зі словесною дивовижністю. Щодо останнього, то зі словогри, мабуть, і варто почати розмову про органічність поезотворення. Віршар вражає неологізмами ще до того, як починає зачудовувати поціновувачів красного письменства версифікаційним промовлянням. Як тут не згадати про присвяту, в якій чорним по білому написано: «Многоті людей, залюблених у Божий ідеал». Оте слово «многота» і стало для мене тим «магнітом», неймовірна сила якого не відпускає зі свого полону. (Гадаю, що так теж міркують ті, хто знає творчість поета з маленького галицького містечка. Версифікатора, який, мешкаючи у провінції, творить непровінційні тексти).

«Многота» причарувала настільки, що почав з душевним трепетом вишуковувати кожне незвичайне слівце. «Квіторадість», «яблукокусень», «сяйнотіла», «непогуба», «черв’я»… Неологізми? Щось є від них. Додаймо сюди рідковживаність: «насупроти», «зловороже», «стрімчак», «кількоро», «ізранені», «дібр». (Думаю про це явище. І чомусь на гадці з’являється постать ще одного вихованця «Франкової кузні» – відомого поета Василя Рябого з Коломиї на Прикарпатті, якого вважають неперевершеним творцем неперебутнього неологічного ряду.

Чому так наголошую на неологічності? Та не робив би цього, якби не спонукало відчуття оранічності мовленого. Словозабава з очевидністю афористичності. «Гостити у людей – не те саме, що в Бога на Його землі гостити…» «Тіло підкорилося душі, а душа Всевишньому скорилась». «Спокуса – все, чого в житті не маєш)… (Зумисно ставлю трикрап’я, бо перелік вдатностей, слава Богу, можна продовжити).

А хіба до рівня цікавинок не доросли порівняння на кшталт: «Усмішка любові снує поміж ними, мов птах», «Чом небесному ангелу в дусі жити легше, ніж ангелу в тілі?»? Радість поселяється в душі, коли натрапляєш на образи «стіг ранку», «погляд душі», «печера криниці», «внутрішня тиша», «панна сонця», «шуліка зиску»...

Змушений повторити, що усе це не діяло б так магічно на читальників, якби не авторове прагнення до органічності висловлювань.
Мені чомусь здається, що вона має ще одну властивість. Вона приховує хиби. (Ні! Не хиби, а недоречності мого суб’єктивізму.) Наведу лише один приклад. Скажімо, маємо катрен «Або те, або той», «Варили зілля, що росло на стрімчаку, хмаринка ніби. Саме було смачне й соло-дке аж, та гіркнуло при хлібі». Розсічення слова на дві частини і їх використання у двох різних рядках. Десь у небі підсвідомості літає пташатко думки: цей прийом поширений у поезії і, либонь, літературному критикові не личить теліпати язиком про несприйняття. Почасти можу погодитися з таким міркуванням. Та більше думаю про те, що рецензент теж має право на власний погляд. Як і сказати про те, що кішки несприймання шкребуться в душі, коли читальницькі очиці в окулярах угледять слівця типу «Вселенна» чи «мус».

Але питання про органічність зненацька виставляє ще один свій бік. Досі йшлося тільки про внутрішність творення і сприйняття. Себто про зачудування самими текстами. Погляньмо на те, як чотиривірші виглядають на всеукраїнському тлі. Згадаймо хоча б давненьку книгу «Рубаї» Дмитра Павличка. Час від часу короткострофовики уздріваємо в Миколи Славинського, Олеся Дяка, Анатолія Мойсієнка… Окремі книги поетичних мініатюр є в Богдана Мельничука, Надії Панчук. Але це – книги з різнотем’ям творів. А от однотем’я вважають рідкістю. З виданих цьогоріч книг можна назвати хіба що «Духовний рубаят» Петра Сороки. Теж непроминальні рядки про віру у Всевишнього.

 

4. Дві слові на майбутність

Впевнений, що вони є дуже потрібними. Але на чому наголосити? І сам собі не можу однозначно відповісти.
Чи не тому, що різні думки навідують мою голову? І, можливо, варто виповісти всі. Та не робитиму цього. Хоч і кортить. Зупинюся лише на одному моменті. Чим порадує найближчим часом Богдан Смоляк? Найліпше, мабуть, запитати у нього самого. Та сумніваюся, що він спроможеться на конкретність. Просто письмака обсіли задуми і не дають продиху. А ще натужно штовхає у плечі вже зроблене, але ще не оприлюднене.

Роздоріжжя, шлях з якого долатиме тільки письменник?

Ігор ФАРИНА 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Думною дорогою письменницької душі

Чи часто одні письменники пишуть про інших? Складне питання. Я розділив би його на дві частини. По-перше, в журналах і газетах чи в електронних ЗМІ нерідко можна уздріти рецензії, в яких автори висловлюють думку про якісь книги. І здебільшого їх пишуть письмаки. Не варто, мабуть, іронізувати, що кожен кулик хвалить своє болото. Якщо висловлено посутні міркування, то немає значення, від кого вони ідуть. А от те «по-друге» є проблемнішим. Бо деколи письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища.

Тому й тішуся, що на моєму робочому столі з’явилося «Думне слово Богдана Смоляка» Богдана Дячишина. Але оце моє задоволення неодновимірне. Бо є кілька факторів, які спричиняють його. Радісно, бо книга дає позитивну відповідь на питання, з якого починалася ця публікація. Виходить, що не все ще так погано у нашому домі, коли, незважаючи на сумнівні політичні вітри, гарні книги про майстрів слова виходять. Приємно і те, що їх творять наші краяни, адже Богдан Дячишин – уродженець Підволочищини. Не хочу скидати з рахунку і того, що вже давно спілкуюся з Богданом Смоляком й видання про нього мене, звісно, захопило, кинувши свідомість у вир слововиявів.

Що ж збурунило сприйняття? Якщо коротко, то в основу моїх вражень лягла втіха від спроби автора дійти до осмислення письменникового «я» у невпинному процесі пізнання навколишнього світу.

А тепер перейдемо до конкретики. Літературний портрет (назвемо його так) має п’ять частин, якщо враховувати передмову та післямову. Й почну, очевидно, з есею «Доторк до поезії серця». Та не тому, що саме він започатковує видання. Просто поезія є тим жанром, де найповніше виразив свій хист майстер слова. Здається, що Богдан Дячишин точно підмітив: «Поезія, читана серцем, здатна побільшувати дух людини». Відчувається, що версифікація для Богдана Смоляка не є грою в слова й рими, а глибинним розмислюванням над тим, що втрапило в поле зору. «Співаючи, відкрийся серцем небу. Співаючи, зігрій зимову креш. Співаючи, сльозою не погребуй у передмить любові, що без меж». Тут мої сприйняттєві рефлекси підказують, що думки автора стали живими й розумними істотами. Мені здається, що есеїст має рацію, вторячи думці письменника Віктора Палинського про заглиблення у незбагненне та вічне. Імпонує й те, що в текст есею доречно вмонтовані фрази Сенеки, Хорхе Луг Боргеса, письменника Андрія Содомори. Це стосується й біблійних висловлювань.

Ще більше надибую їх в есеї «Над берегами книжки помовчи». Крім вищезгаданих, існують посилання на Катона, Жана Ваньє, Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Богдана Чепурка, Михайла Саченка… Дехто може запитати: чи не забагато цитувань, враховуючи невеликий обсяг есею? Ніскілечки! У творі йдеться про афористику Богдана Смоляка й смислові порівняння є дуже доречними. Не забуваймо й про те, що таким чином Богдан Дячишин дає читачам змогу доторкнутися до перлин чужої мудрості з надією на увагу мислячої громади на ці тексти. Згодьмося, що це – надзавдання, яке заслуговує похвали!
Есей «Пошуки очевидного» теж порушує проблеми, які були характерними для перших двох. Вирізняє його хіба що більша увага до прозового доробку Богдана Смоляка. Не повторюватиму окремих тверджень твору. Через дві причини. Дуже багато цікавинок знаходжу для себе, але не впевнений, що зможу виокремити найістотніше (хоча б тому, що у кожного є свої смаки). Та й чи варто зосереджуватися на деталях, коли читачі при бажанні самі можуть пізнати суть?

…Перегорнуті останні сторінки книги. Медитаційність розмислів про чужу творчість. Вона приваблює. Але водночас мені хотілося б більшого углиблення в самі тексти, бо кожна спроба розкрити творчу лабораторію письма вабить. Чи, може, це – справа майбутніх перевидань?

Ігор ФАРИНА

 

 

Слово про слово

Світлана Антонишин. Свіча-до-ля. Поезія.- Київ., Український пріоритет. 2017. – 240с.

 

Час від часу повертаємося до рецензій, опублікованих нами в різних друкованих ЗМІ та в Інтернеті. Але, чесно кажучи, не хочемо, аби проаналізовані тексти тяжіли над нами, коли беремося писати про нове видання того автора, на книги якого вже відгукувалися. Тому й свої нотатки про «Бар’єр» Світлани Антонишин вдруге перечитали після появи цієї збірки.
Такий підхід не є новим, бо суть передусім полягає у розмислах над надрукованими віршами.

1. Пошуки метафори

Поезія Світлани Антонишин густо заселена звірами, птахами, квітами («Бідний олень надламує ріг і сермить, розпанаханий болем», «… На пальчиках… В біль. На чаїнім крилі шукаю розгадку старої Землі», «Від чорних снів – до білих хризантем»). Можна, мабуть, стверджувати про звернення авторки до сільської тематики. Але водночас не вважаємо таку однозначність доцільною, бо нерідко знаходимо й урбаністичні мотиви («Сохне на лавочці скибка весни. Наче із проліска вийняли душу»). Зійшлися дві протилежності? Не заперечуємо. А поряд із цим – оптимістичні відсвіти розуміння болю людини, яка натхненна досвідом пережитого («А там, за порогом, ще довго болітимуть стигми-рокованих зречень важкий неспокутаний гріх…»). Тут уже немає поділу на сільську та міську тематики. Спільність!

Усе це не було б таким вражаючим без метафоричності поетичного мислення. Тому й складається враження, що авторка нанизує метафори одну на одну, неначе разки коштовного намиста («Пісок цілує спечені сандалі», «І вже давно зрубала осінь яворину», «Знову дама з рудим собачкою вийшла сонце спіймати в душу», «Чмихнув клен, обтрусивши дощинки», «Між сторінками зачаївся вальс», «За обрій йдуть пісенні явори»).

2. Новизна порівнянь

Читачі (принаймні, нам так здається) не відчували б на собі позитивної магічної дії метафори, якби не хвилювала їхня новизна. До речі, їх влучність та несподіваність знгаходимо в багатьох текстах («Рожевий цвіт на вічних блокпостах, немов душа земного немовляти», «Маліє день, мов шкіра без води», «На давній картині, мов тінь, даленіє ріка», «А зима невблаганна, як вічність», «Стара, як жаль, вуаль»).

Акцент на довершеності порівнянь зумовлений тим, що поетеса не уявляє без них свого поезотворення. Ця теза ґрунтується на такому спостереженні. Перечитуючи окремі книги віршів, рідко знаходимо цікаві порівняння, бо, як не прикро, переважають банальності. Хоча й органічна природність тут, «живе». («Важко голову повернув, наче сонце на спину сіло.», «А стрілки час, немов купюри, лічить.», «Життя, мов пес, зірвалось з повідка»).

3. У світі образів

На основі попередніх абзаців читачі цієї рецензії, напевно, можуть зробити висновок про невипадковість образності в поезосвіті Світлани Антонишин, та вони ще більше утвердяться в цій думці, коли натрапляють на цікавинки, які рясніють чи не на кожній сторінці («Золоті волосини ілюзій», «Магма незастиглої печалі», «Благий портрет надії», «Мелодія у пам’яті проста», «Фальцети трибун», «Дощі гіркі», «Вічний заступ», «Осіння душа», «Неприручені цитати», «Незримі сльози», «Лаштунки неба», «Снігів пандемія»).

Скажемо ще про один розмисел. Ми вже призвичаїлися до того, що поети оспівують різні пори року та доби. Усе це є у нашої авторки. Але це – якась жорсткувата, сувора осанна. Так би мовити ніжність і сталь одночасно. («Жінка та, що плакати не вміє, озирнулась: звідки вітер віє. Хоч яка різниця. Він – до нас!» «Ми безкровна рідня на землі, що дзеркально росте»). Така сувора ніжність, на наш погляд не завжди сприймається. Особливо в цей непростий час, коли в свідомості юні дехто намагається посіяти отруйні зернята байдужості та банальності. Згадаймо хоча б, що вона, ота сувора ніжність, була характерна для поетики Лесі Українки, Олени Теліги, Ірини Жиленко. Саме у цій книзі знаходимо вірш «Автограф на автопортреті», який присвячений пам’яті І. Жиленко («Віщо скеля зітхне. Стихнуть рани на збитих колінах»).

4. Цікава арифметика

Ще раз повернемося до питання про образність. Уже було мовлено, що авторка торкається словом символів пір року й доби, та можна й помітити, що сонця… ще мало. Чи, може, воно лукавить, потрапивши в сіті болю? («Хоч і вересень – тане перо. І летять розпросторені душі», «І коли світанкова черешня доторкнулась губами до щастя»).

Дехто, прочитавши попередній абзац скаже, що в кожного поета є свої улюблені образи й не варто з цього приводу теоретизувати. Із таким трактуванням можна було б погодитися, якби йшлося про звичність. Але як оцінювати усе, коли її немає.

Ми не робимо проблеми з того, що поети багато пишуть про весну й ранок. А Світлана Антонишин більше звертається до «образів осені та вечора». Якщо слово «весна» в різних інтерпретаціях у цій книзі зустрічається 20 разів, то «осінь» - аж 43. Уже не кажемо про те, що ця пора року у вірші «Просто осінь… Досвід» є ліричною героїнею, хоч у творі жодного разу не згадано про неї прямим текстом та у підтексті. Погодьтеся, що не кожен мовець майстерно володіє такими образами.

Ще заглибимося у деякі цікаві підрахунки: 14 разів перед нами виринають «тіні», 9 разів ідемо у «ніч». Гадаємо, що цікаві цифри отримали б, підраховуючи використання образів «неба», «дороги», «дзеркала», «свічі». Зрештою, цей ряд слів можна продовжити.

5. Дивновиди словогри

Усе вище мовлене перебуває в тісній сув’язі зі словогрою. Звісно, тут на передній план виходять неологізми, бо їх знаходимо чимало: «знекрилений», «панцеріємо», «звовчених», «відзерніло», «зореніє», «п’ятиголовий», «мертвосінній». Бачимо й новотвори, які вже починають приживатися у поезомові. До таких, зокрема, віднесли б «світовир», «часоплин», «стожили». Якоюсь незбагненною свіжістю повіває від «печальників», «цибача», «нічийниці». А «ябко», «доляр», «спродаж» занурюють у діалектологічні вири. Хочемо також звернути увагу на ще один момент: пестливість таких словотворів, як «гореня», «сніженя»… Існують також прозорі натяки на високу алітеративність («читають чорний час чарівники, чумним черканням черкають по чолах»).

6. Штрихи до автопортрета

Глибше збагнути дивосвіт поетичного мислення Світлани Антонишин допомагають рядки, які можна назвати «штрихами до автопортрета». Важливим, на нашу думку, є те, що вони створюють так званий «внутрішній образ» («Шукаю істину між зір», «Крізь неприсутність зреченим: «люблю» тремтиш, немов сніжинка на сопілці», «Я не згубилась, то туман кружляє нас і не знаходить прихистку літак», «Хоч ще нікому не вдалося свій проминути світлофор»). Про що говорять ці рядки? Звісно, про різне! Але чомусь найчастіше мислиться про непростий шлях до пізнання власної сутності й віковічність шукань.

Здається, що над цим замислюєшся, коли натрапляєш на культурологічні акценти. У новій книзі поетки чимало віршів із епіграмами, взятими із поезій Тараса Шевченка, Лесі Українки, Світлани Йовенко, Ісакави Такубоку, Марина Сореску, Володимира Базилевського, Дмитра Кременя, Павла Вольвача, Петра Сороки, Оксани Лозової… Є присвяти Миколі Мірошниченку, Ірині Жиленко, а також вірш, навіяний спогадами («Хронічна тиша»).

Окремої уваги заслуговують приурочення письменницям Любові Проць та Ользі Яворській. Уважаємо себе дещо обізнаними з творчістю цих поеток. І те, що присвяти поєднали манеру їх думання та стиль мислення – неабияка удача («І вже давно зрубала осінь яворину.», «Хоч десь уже й наш портрет завис на стіні безчасся. Знайомий до сліз силует… Добридень, пропаще щастя!»).
Штрихи до автопортрета через культурологічні акценти прозирають і у віршах, де є згадки про Сковороду, Чехова, Маркеса, Реріха, Сезана, Ікара, Пенелопу, Евредіку, Прометея («Скарби німіють і сліди вже вистигли від прохолодних губ чужинки-шавлії»).

7. Патріотика і не тільки

Штрих до портрета особистості. Культурологічні наголоси. Вони зв’язані між собою дивовижжям контекстів. Це, звісно, радує. Але не тільки тут бачимо чарівну гру. Яскраво вона проявляється й у громадянських мотивах. Правда, не хотіли б виокремлювати його, та неможливо це зробити. Бо громадянськість лірики Світлани Антонишин тісно пов’язана з філософічністю, пейзажністю та суворою інтимністю. Шарм! Вибуховість! («Жорстоко, пташе! В ночі горобині ти відболів за лютий, за май, а нам іще стояти в Україні»).
Але патріотика у слововираженнях поетки має ще одну грань. За роки після проголошення незалежності України ми, слава Богу, «відмовилися від паротягів радянського штибу». Та за цей час вітчизняні римувальники натворили подібностей із ознаками українськості, що й людині з міцними нервами та ліктями неможливо проштовхнутися до справжності.

Чи є вихід? Його підказує сама Світлана Антонишин своєю новою книгою. Вона у творах «І летіла граната», «Двадцятому на полин» та деяких інших торкається патріотичної тематики. Але йде до щемливого узагальнення через жіноче бачення конкретики, а іноді через жорсткуватість прозаїзмів. Непросто?! Так! Через туманища банальності простеляється шлях. Здається, що саме це мало на увазі поважне журі, поціновуючи книгу Всеукраїнською премією імені Катерини Мандрик-Куйбіди.

Гадаємо, що його увагу привернув ще один момент. Позитивність циклічного мислення поетеси, адже у виданні справді їх чимало: «Мовчання свічад», «На лінії вулканів», «Форте-піано», «Незримі діалоги», «Зимова аритія», «Балада про три «е», «Тіні з узбіччя», «Імпровізовані ключі», «Восьмий світ», «Завіконня». Напевно, ви вже помітили на банальність назв? Та не менш цікавими є й підзаголовки: «Кадри сентиментального відео», «Цикл-алюзія», «Варіації у ритмі долі», «Місячна феєрія на дванадцять надій», «Цикл – подолання». Циклічність і незвичність крокують поряд!

8. В афористичній тозі

За звичність сприймається афористичність у поетичній мініатюрі. А якою має бути реакція літературних критиків на присутність крилатих висловів у більш об’ємних віршах? Переконані, що такою ж, себто йдеться про сприймання їхньої суті, а не про зовнішній вигляд («А від судьби пігулок ще не знайдено», «Тільки камінь знає, хто кого несе», «Життя – то ріка», «Реве та стогне, омиває рани»). Зрозуміло, що можна цитувати й інші вислови, які є крилатими. Та чомусь подумалось про інше. В одній із газет зір натрапили на афористику Лесі Українки. Набралися сміливості й вирішили спів ставити: «Врятуєш душу, коли загубиш тіло», «Хіба крові не варта краса?», «Не в ідеї сила, а в крові». Перелуння душ? Сучасні відсвіти поетичної афористики через набуте свідомістю? Хто і як думає?
Коли думаємо про афоризми поетки, то не можемо не згадати ще про один нюансик: уміле використання уже знаного. «Під лежачий камінь», «У кожного своя правда», «Перейшов. Подолав. Переміг», «Маско, я тебе, напевно, знаю»…

9. Музичність і жіночність

Нова книга Світлани Антонишин вражає й прагненням авторки омузичити навколишній світ. За підтвердженнями далеко ходити не треба, адже промовляють уже самі назви творів. «Форте-піано», «Чорно-білі клавіші», «Ця музика», «Замовлення до осінньої ноти», «Грає сопілка», «Арфа». А хіба не говорять про це окремі рядки? («З рукава сріблинки тихо падають на паркет, на музику, на час», «А може, просто тінню промайне, у музиці залишившись назвеш», «Кажуть: світилася музика: айстри летіли у вись», «Ти моя восьма нота в клавірі, ще безіменна, навіть не чута»). Як на нас, то з’являється підстава говорити про прагнення душі до поезомузики на тлі жорстоких прозаїзмів буднів («І прихисти кавове зерня ладу: до – віру, до-надію, до-любов»).

Але розмова про звернення душі до музики, як нам здається, має ще одне відгалуження, яке передбачає присутність жіночого начала. (Між іншим, тут уже переплелося незбагненним чином – жіноче розуміння, музичність і сувора ніжність її феміністичного сприймання. Космічна болючість самотності жіночої душі, де постає в романтичному вихорі й сучасне збагнення невмирущості людської особистості крізь Боже світіння.) («Буде небо! І така намальована тиша, наче ….. хустинку пов’яже й усміхнеться до себе»).

10. Прикінцеві розмисли

От і думаємо після останньої цитати. Хто вона, Світлана Антонишин? Яко поетка, звісно. Сповідальниця? Метафористка? (Так вважали б понад тридцять років тому). Традиціоналістка? Модерністка? Готової відповіді не маємо, бо під жодне з цих означень лірика поетки точно не підлягає. Радше можемо говорити про народження поетичності на межі двох стилів. Зрештою, це не є чимось новим для вітчизняної літератури. Досить згадати, що у подібному ключі розвивається поетичне мислення Наталки Білоцерківець, Теодозії Зарівної, Софії Майданської… Уже на п’яти їм наступають представниці молодого покоління, серед яких зріємо постаті Юлії Бондючної, Христини Букатчук, Любові Малецької, Тетяни П’янкової…

Що далі? На це сакраментальне питання відповість нова книга поетки. Чи підтвердить вона наші висновки? Чи додасть нових барв?

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук

Ігор Фарина,
член НСПУ

м. Кременець – м. Шумськ

Тернопільської області

 

 

ВЕЛИКІ ЧАРИ МАЛЕНЬКОЇ КНИЖЕЧКИ

Васильчук В.Б. Останній бій знайденця. Оповідання. – Житомир: ПП «Рута», 2018. – 40 с.

Пошта принесла нову книгу. Скажете: невелика подія? Та не спішив би так стверджувати. Справді, чи не щодня на мій робочий стіл лягають нові поліграфічні вироби з різних куточків України. Але… Поява цього видання таки назвав би подією. Вже хоча б тому, що відразу взявся перечитувати книжку. І вже не зміг відірватися. І навіть пожалкував, що історія з собакою так скоро щасливо завершилася (за роки літературної роботи мені, як критикові, довелося перечитати чимало друків і подібне зі мною трапляється дуже рідко).

Чому так швидко прочитав. Та не тому, що знаю попередні книги автора і про деякі з них писав у різних засобах масової інформації. І, звісно, міг зіграти роль фактор елементарної цікавості: чи вдалося авторові втриматися на вже досягнутому рівні? Можливо, й було це. Десь на підсвідомому рівні. Але спонукою стало не це. «Заманив» автор обкладинкою (таки мають рацію ті, хто говорить про важливість поліграфічного виконання!). Вірніше, одне слово з неї. Зачудував «знайденець».

Тут згадаю хоча б про таке. Ми звикли у таких випадках говорити «найда». І на його тлі «знайденець» виглядає рідковживаністю чи неологізмом. Хто як гадає! Чесно кажучи, сам не переймаюся цим. Бо крім колоритного слівця у заголовку вгледів й інші цікавинки. До таких, зокрема, відніс би метафори, порівняння та образи. «Небо, дерева, трава, і навіть старенька хата край села, ніби втонули у сутінковій задумливості», «Там справді панує мертво-воскова тиша», «Темно-синій «беемве», що побував у бувальцях вперто, ніби фантастичний батискаф, протискувався через густу мряку», «Зачувши знайому інтонацію, щемно-рідний голос, він розтиснув щелепи»… Іноді бачимо сув’язь цих вдатностей в одному реченні.

У декого, зрозуміло, може виникнути запитання: чому літературний критик почав свою розповідь про книгу з наголосу на моменті, який не є першочерговим для неї, себто задати своєрідну загадку. Не хочу теотеризувати чи іронізувати з цього приводу. Бо відповідь лежить на поверхні. Її навіть можна розділити на дві частини. З одного боку поетизм у прозі чи щось подібне – необхідний елемент авторового стилю. Й саме ці красивості допомагають поціновувачам красного письменства безпомильно для себе визначити автора. А з другого? Не маємо права забувати, що саме отаким ненав’язливим вираженням привертається увага підростаючого покоління до рідномовного середовища.

Як на мене, то питання про манеру письма потребує деякого розпросторення моїх розмислів. Можна було б залазити в хащі обґрунтування думок, цитуючи цікавинки з попередніх видань і таким чином вдаватися до такої аргументації.Та по-перше, не можу вважати себе великим знавцем творчого доробку Віктора Васильчука, бо перечитав лише кілька його книг. По-друге, навіщо такий вибір аргументів, коли ту чи іншу тезу роздумувань без особливих труднощів можна доказати лише з допомогою однієї книги (вважаю, цей спосіб доцільнішим ще й тому, що «розмахнувся» не на велике за обсягом літературознавче дослідження монографічного типу, а на невеличку рецензію).

Переді мною – «Пробач мені, Цукерочко!». Це – попереднє видання творів письменника для наймолодших читачів. У ньому теж є чарівності. «Щойно дощ під звуки травневої громовиці рясно зросив злегка засмарагділі клапті газонів, що де-не-де притулилася під однотипними багатоповерхівками», «Неподалік від невеличкої річечки, що носила назву відомого жовтовухого плазуна. Вона й справді звивалася вужем між акуратними хатками і губилася за селом, десь у густом у лісі». Запам`яталися також такі вдатності, як «тепер згорблені дерева розправили свої могутні плечі» чи «руки-віти»…

Мимовільне співставлення цитат з обох книг вказує, що рецензент ступив на правильний шлях, зробивши акцент на виражальність. Бо намагання автора висловити себе через незвичність слова є очевидним, що і хто б не говорив.

Тому й не хочу товкти словесну водичку у ступі розлогих міркувань. Зайвина все це, коли проблема і так є зрозумілою. Ліпше висловлю кілька думок щодо сюжету твору. Але перед тим, як перейти до реалізації цього задуму, бодай коротко розповім про сам сюжет. Щоб читачі, як і я, «упірнули» в течію авторового замислу. Отже починається все з того, що дядько Борис після аварії на Чорнобильській АЕС починає обживатися на новому місці і жалкує, що у переселенській метушні десь запропастився його собака Жук. Дуже хоче знайти його, хоч вже має іншу чотирилапу подружку Альфу. Після багатьох перепитій йому таки вдається це. І оповідання завершується розмовою дядька Бориса з бригадиром місцевого агропідприємства та згадкою про Жука та Альфу (якщо врахувати, що твір теж стартує з діалогу між ними, то з`являється підстава говорити про певну логіку оповіді).

Тепер згадаю про таке. Якщо порівнювати обидва тексти, то виникає думка, що прозаїк пропонує ще одне трактування історії про друзів «наших менших». За великим рахунком нічого поганого тут немає. Кожен пише про те, що зігріває його душу. Та «Останній бій знайденця» – не лише твір про собаку, хоч саме такий акцент бачимо в анотації. В оповідання (це є закономірним для прози Віктора Васильчука) йдеться про непростість взаємовідносин між людьми і тваринним світом. Благородна тема!

Шкода, що вітчизняна література ще недостатньо торкається її (рідкісні винятки погоди не роблять).

Є ще один нюансик, який змушує до подібних міркувань. Впевнений: якби у нас було більше художньої літератури на цю тему, то викривлень у душах мали б менше. Та ще, мабуть, треба врахувати, що автор не лише словом втручається у ситуацію. Мені, скажімо, відомо, що письменник, виступаючи засновником і головним редактором благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», опікується і місцевим притулком для бездомних тварин. І чомусь з`являється думка, що це спонукатиме. Чи, може, помиляюся?..

Ігор ФАРИНА

 

НЕБЕСНІ  ВІТРАЖІ

Шмигельська Леся. Сьоме небо Поезії. – Біла Церква: Час Змін. 2018. –136с.

Серед людності нерідко можна почути сло¬восполучення: «Щасливий, мов потрапив на сьоме небо». Про це словосполучення подумалося, коли почав перечитувати рукопис майбутньої книги Лесі Шмигельської «Сьоме небо». Чому? Та все пояснюється дуже просто. За роки читальницької практики звик до того, що ймення видання є своє¬рідною візитівкою автора. Як кажуть, зустрічають дивлячись на одежу…

Якщо з цієї точки зору оцінювати твори, то все, очевидно, виглядає неоднозначно. Аби пере¬свідчитися в цьому, звернемося до історії україн¬ської літератури. І, зрозуміло, згадаємо хоча б такі факти. Вживання тих чи інших цифр у назвах не є рідкістю. Скажімо, Ганна Гайворонська ніяк не може забути «Першого поцілунку». В «Другу ріку» ступила Наталія Білецька. Перед «Трьома дверима» тупцює Володимир Бондаренко. «П’ять пелюсток» зачудували Євгена Зозуляка … (Приклади можна множити). Щось подібне маємо з вживанням обра¬зу неба. Світлана Антонишин «Янгол самотнього неба», Володимир Базилевський «Украдене небо», Клавдія Корецька «Відкрите небо», Оксана Лозова «Просто неба»…

Йдемо далі. Ще в минулому столітті один поет одну за другою випустив книги: «Освідчення», «Досвідчення», «Засвідчення». А Павло Мовчан і Петро Мідянка пішли ще далі: одного і того ж року з «ласки» в одному і тому ж видавництві прийшли до читачів з книгами віршів «Поріг». Зрештою такі збіги не є поодинокими: поспішали на «Заручини» Олександр Астаф’єв та Іван Чернецький, вели «Роз¬мову» Валерій Гужва і Роман Кудлик, «Вертеп» за¬просив Володимира Базилевського та Олексія Бін¬кевича, Романа Гром’яка.

В декого, безперечно, може виникнути за¬питання: навіщо мені знадобилася акцентуація на повторюваності назв? Відповім. Щось подібне з‘явилося і в даному випадку. «Сім нот мінору» слу¬хає Антоніна Корінь. «Сім історій» живлять уяву Василя Врублевського. «За сім морів» помандрував Анатолій Гененко. А Василь Буданний не кається, що живе «Під сьомим небом».
Відмовитися від облюбованої назви на цьому тлі? Тим паче, коли є така спокуса? Не бачу потре¬би, особливо тоді, коли ймення відображає стан душі в пору написання. Хіба відмовиш людину від найнеобхіднішого, коли вона зібралася у дорогу?

Як на мене, та проблема постає в іншому ра¬курсі. Назва може привабити своєю притягаль¬ністю до повторювальності. Якщо усе логічно вмотивовано. А щодо останнього, то й найбільші скептики можуть заспокоїтися: така вмотивова¬ність у віршах Лесі Шмигельської присутня.

По-перше, «Сьоме небо» – сьома книга у її творчій біографії. Полетимо уявою на сьоме небо її почуттів? А по-друге, не гадаю, що наголос на небесності зроблено випадково: якось на одному з інтернет сайтів пані Леся зізналася, що поезія уявляється небом, до якого завжди прагне людина (зізнаюся, що ця думка поетки мені дуже імпонує).

І оте «по-третє». Воно – літературознавче, хоч, можливо, й позначене певним суб’ктивізмом (не думаю, що тут є щось погане, адже за великим рахунком кожна об’єктивність є суб’єктивною) отже, про те «по-третє», мені і бачиться «сім неб» у такому світлі: зриміше приростання до пошуку свого «Я» на перетині традиційності та модерново¬сті, зміцнення виражальності за рахунок вживан¬ня неологізмів, рідковживаних слів, говірковості. Бачиться відданість різноформ’ю. І через призму цих трьох чинників – неповторні відсвіти грома¬дянськості, філософічності, пейзажизності та інти¬мності (зумисно не наводжу колоритних прикла¬дів, а пропоную це зробити самим поціновувачам таланту поетки). В «Сьомому небі», на щастя, вдат¬ностей вистачає.

І на останок хочу сказати у цій передмові про таке: дехто після прочитання цього рукопи¬су стверджував, а душі не видно. Не був би таким категоричним. Питання є непростим. Якщо за ви¬яви душевності вважати вірність душі повторним колам то можна так вважати. Але автор цих рядків такого підходу не поділяє в розділі з неопублікова¬ного (попередня книга Лесі Шмигельської «Осанна осені») було зроблено лише натяк на нову якість образного мислення, яку обрала авторка.

«Сьоме небо» – повнолике промовляння ото¬го нового. Чи, може, шукання уже перестали бути «душею»?..

Ігор Фарина

 

 

ВКАЗУВАННЯ ШЛЯХУ ДО ВІРИ

Шкраб’юк Петро. Пробудились серед ночі, або Преображення людське. – Львів: Місіонер, 2018. 248 с.

За час, відколи “прикайданив” себе до робочого столу рецензента, мною написано чимало творів такого жанру. Чи були вони однаковими за рівнем художності та арґументації? Висновкувати читачам. Я ж поки що тішуся, наче мала дитина, що виробив у собі звичку порівняно скоро реагувати відгуком на прочитане (зізнаюся, звісно, що було кілька випадків протилежного, але, як мені гадається, ці винятки не могли вплинути на ситуацію).

Запитаєте, зрозуміло: навіщо це літературний критик добровільно відкриває секрети творчої “кухні”. Ні, не через боязнь того, що рано чи пізно довелося б “висповідатися” перед читачами. Та й крамоли в моєму методі немає. А “пірнути” в течію літературно-критичного думання змусила книга Петра Шкраб’юка “Пробудились серед ночі, або Преображення людське”. Вірніше, не вона сама, а той факт, що відгук довгенько з-під мого пера не з’являвся на білий світ.

Та про все за порядком. Ошатно оформлене видання з’явилося в моїй домівці кілька тижнів тому. Відразу ж перечитав його. Бо був своєрідний момент інтриги. Хотілося взнати, що міститься під обкладинкою творчого дітища людини, ім’я якої вперше взнав у 70-ті роки минулого століття, коли навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Тоді й узявся за перо, щоб викласти своє враження. Але написав кілька абзаців і зупинився. Я перечитав початок свого опусу й збагнув, що бажаного не буде. В безсилій люті пошматував написане і став чекати вдатнішої миттєвості.

Не знаю того, скільки б ще тривало моє очікування. Але… Одного разу вирішив ще раз перечитати денникові записи передчасно згаслого Петра Сороки у четвертому числі журналу “Дзвін” за 2018-ий. І там натрапив на теплий відгук літературного побратима на доробок Петра Шкраб’юка. Вирішив теж повернутися до свого задуму. Знайшов у власній книгозбірні видання, ще раз перечитав його і взявся засівати мачинням літер біле поле аркуша. Цього разу справа зарухалася жвавіше і якісь незбагненні сумніви мене не мучили.

…Книга ця є світською чи релігійною? Здавалося б, що на таке тривіальне запитання легко відповісти. Видання радше всього належить до першої категорії запропонуваного поділу. Якщо виходити зі стилю викладу і того, що автор не належить до богословів у традиційному розумінні цього означення, то в цьому і полягає заковика. Автор розповідає про шукання дороги до Бога і її розуміння різними людьми на суворих вітрищах часу. Вже й через це можна балакати про релігійність написаного. А якщо згадати про те, що письменник постійно наголошує на потрібності постійної орієнтації особистості на християнські цінності, то враження посилюється.

То що ж маємо? Як на мене, то книгу варто вважати і релігійною, і світською водночас. Та не через проблему авторства, а через простість викладу високих християнських істин. (Пригадалися деякі моменти. Іноді перечитуєш ту чи іншу монографію або статтю для професійної самоосвіти чи через елементарну цікавість. Але не можна дійти до кінця, бо віднаджує сухість викладу і термінологічна зайвина. Як не прикро, а подібне іноді трапляється і з релігійною літературою. Я не думаю, що така реакція є бунтом супроти усталених канонів. Хіба прагнення до простоти і доступності може бути гріхом?)

Гадаю, що книга Петра Шкраб’юка може бути хорошою ілюстрацією думки попереднього абзацу про стиль письма. Відчувається, що її написав той, хто добре розуміє вагу кожного слова. Якщо хочете, то впадають у вічі зразки поетичного письма, хоча на нього можна подивитися з двох ракурсів. В текстах неодноразово знаходимо згадки про твори Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Ігоря Качуровського, Юрія Клена, Максима Рильського, Поля Верлена, що свідчить про зачудування мандрами віршованим материком. Чи не підсилюють цієї думки посилання на ужинки Любові Бенедишин, Людмили Литвинчук, Петра Сороки, Ольги Явроської… Знаєте, опісля цього якось чарівніше сприймається те, що письменник нерідко цитує власні вірші та переклади, тим паче, що в них знаходжу рядки, які є суголосні з моїми почуваннями: “Душі потрібен монастир бодай на мить єдину”, “могили – до неба мости”, “я гармонійний з тими, чиє життя – у Бозі”. Та у текстах існують вдатні словосполучення: “Ангел подарував райську пташку”, “виходити з тіла”, “занурений у траур”…

Хто і що не казав би, а якісь метафоричні зблиски тут є. Особливо помітно тоді, коли заглиблюєшся у контекст написаного. Під його світлом чарівнішають і образи на кшталт: “нетрі пам’яті”, “гроно діячів”, “чаша добра”. Світлішає на душі, коли натрапляєш на рідковживаності типу: “радніше”, “божиста”, “збичований”, “тайкома”… Припало до душі і те, як автор доречно вмонтовує у канву своєї оповіді тексти тих людей, про яких згадує: “Тогди як жару би ми хто насипав у серце” (цитата з листування між Михайлом Павликом і Михайлом Драгомановим).

Та позитив у сприйнятті книги народжує не тільки мовленевий апарат, хоч цьому надаю великого значення. Впливає і фактаж, яким оперує автор. Для себе, правда, поділив би його на дві частини. До одного відніс би те, що уже знане, а до другого – відкриття. Скажімо, в багатьох ЗМІ останнім часом йдеться, що Тарас Шевченко був греко-католиком за хрещенням. Петро Шкраб’юк теж не оминає цього питання. Безперечно, в полемічному запалі можна стати на той чи інший бік! Але Петро Шкраб’юк йде іншим шляхом. Він безпристрасно констатує факти, а кожен спроможний сам висновковувати, хоча в даній ситуації (маю на увазу книгу) умовивід є лише один: ніяким (практикуючим!) греко-католиком геніальний кобзар не був. А от про те, що поет Євген Маланюк на схилі літ перейшов у католицизм, знав давно. Як і про пристрасті щодо сповіді не несповіді Івана Франка…

Та водночас є чимало фактів, про які довідався уперше. Скажімо, свого часу перечитував “Третю Роту” Володимира Сосюри, але не звернув уваги на бажання стати ченцем. Як не замислився над тим, що чернеча схима манила Антуана де Сент-Екзюпері. І таких чи подібних фактів можна навести чимало. Бо автор у 248-сторінковій книзі використав майже 600 імен і понад 300 географічних назв. Кількість вражає! А якщо все це обрамлюється логікою в побудові книги, то вартісність видання ще зростає, й це при тому, що кожен розділ нітрішечки не програє у “самостійному плаванні”. Погодьмося, що не кожен твір наукової публіцистики володіє таким даром. А тут це маємо, що не може не тішити.

…Краплинки думок про одне видання. Можливо, вони і не передають у всій повноті його “дихання”. Але сумніваюсь, що взагалі може існувати доконечність сприйняттєвого подиху. Якби вона була, то письменник не жив би майбутніми замислами й не існувало б Преображення людського.

Ігор ФАРИНА

 

 

Сумні… гімни і самотність

Яцканин Іван. Стороннім вхід заборонено. Оповідання. – Ужгород : TIMPANI, 2018. – 112 с.

Гімни, як музичні опуси, передбачають якусь бравурність. Так би мовити, неодмінне повеління жанру. А от чи не бувають оті нототвори сумними. Скажете, що це запитання трішечки дивне? Спроба поєднати протилежні за значенням поняття, не заперечимо, бо що вдієш, коли така думка блукає у нашій свідомості. Може, і досі сновигала б у ній, якби не книга Івана Яцканина – відомого українського письменника з Словаччини. Адже твори з видання «Стороннім вхід заборонено» нагадують… сумні гімни самотності.

Розмисли про нього, і починаємо з констатації цього факту. Могли б далі розпросторювати їх, бо в темі без особливих проблем знаходимо ряд нюансів. Але не теоретизуватимемо. Ліпше поговоримо про друк. Це – цікавіше.

Й почнемо з оцінки назви. Для неї взято фразу, яка поширена у нашому повсякденні. Відсвіт банальності? Та є щось від цього. На перший погляд. Але все на місце ставить той факт, що так називається одне з оповідань книги. Поширений серед письменників метод найменувань. Зрештою, й сам Іван Яцканин уже віддавав йому перевагу у попередніх виданнях. Згадаймо хоча б «Мед і сіль» та «Мить блискавки».

Але згадки про колишні друки мають ще один нюанс. «Стороннім вхід заборонено» зовсім не подібні на «Місце проживання» і «Наталка вже не плаче». Та не тому, що між ними пролягла 30-літня відстань. Причина полягає в іншому. Автор є тим самим. Та й його свідомості відбулися вікові переміни, які вплинули на творчість. Тут, мабуть, воєдино злилися погляди на суспільні події та вік.

Проілюструємо це на основі оповідання «Стороннім вхід заборонено», яке дало назву книзі. Йдеться у ньому про вихідця з села, який все життя мав лікарську практику і, вийшовши на пенсію, повернувся у рідні місця. Ніби й звичайну історію оповідає письменник. Але… Не хочеться відривати очей від розповіді про чужу долю. Чи не тому, що ми, вихідці з села, бачимо: автор нітрішечки не відривається від реальності в своїх описуваннях? І тоді, коли описує мало не побожне ставлення селян до Андрія – першого їхнього соплемінника, який став лікарем. І тоді, коли ловець слів (так іноді називають письменників) побіжно розповідає про його дружина. Беата після мандрувань військового лікаря гарнізонами уже не хоче жити з ним. (Скільки таких історій є у житті?). І тоді, коли колишній лікар робить відчайдушну спробу порятувати молодого циганчука, який помирає.

Та не лише на це звертаємо увагу. Хочемо провести одну паралель. Тому самотність індивідуму на суворих вітрах часу порушують Василь Головецький з Житомира і Геннадій Щипківський з Одеси. Звісно, кожен тут оригінальний по-своєму. Але не вдаватимемося до аналізу стильових прийомів та ментальних особливостей, хоч є багато цікавого. Бо поставили перед собою мету підкреслити, що зарубіжних письменників з українським корінням та творців з материкової України хвилюють схожі проблеми. Своєрідне вростання душ в євроінтеграційні процеси?

Повернемося ще раз до питання віку. В першу чергу тому, що спочатку був лише прозорий натяк на нього. Скажемо про наступне. Ситуація, яку описує прозаїк, могла бути відомою і у молоді роки і він ще тоді міг слово виразитися. Не сумніваємося у художній майстерності. Але теперішнього шарму не було б. вплив сприйнятливості. (Не гадаємо, що чимало уваги приділяємо цьому питанню через невелику вікову різницю між рецензентами і прозаїком, бо ми молодші від нього лише на кілька років).

Але тема самотності висвітлена не тільки в цьому оповіданні. В різних ракурсах вона постає з таких творів, як «Американський план», «Стежки не заблудні», «Спокуса» (можна було б перерахувати й інші твори з цієї книги, бо вона уся порушує цю проблему).

Є ще один аспект. Маємо на увазі намагання письменника показати проблему через сільське «дзеркало». Напевно, найголовнішим чинником є те, що автор сам народився у селі, хоч волею долі живе у місті. Вплив генів? До речі, це бачимо не лише у текстах, де події відбуваються у сільській місцевості. (Вчитаймося у «Діру» чи у «Спокусу».) Приміром, у творі «А чия ж вона?» йдеться про ситуацію з міського життя, але головний герой – уродженець села. А свідомість геодезиста Павла Скурки (Ще одного вчорашнього селюка) зі «Стежок не заблудних» бродить на Помежів’ї села і міста. Згодімося, що все це створює ауру неповторності.

Існує й нюанс, який зацікавлює, коли заходить мова про виражальність. В багатьох текстах побутує так звана недомовленість. Себто дальша дія залежить від фантазії читача. Зрозуміло, що у цьому прийомі є певний ризик і викликає спротив у деяких сучасних сприймачів художніх текстів, яких дратує ця недомовленість, котра постійно змушує уяву працювати. Та чи варто звертати увагу на них і творчо перевтілюватись, якщо цей метод є манерою письма оповідача?

Йдемо далі. Нерідко можна почути, що сучасні читачі не мають часу захоплюватися живописанням слова і тому пейзажі у прозових текстах є такою зайвиною. Але така «наполегливість» представників масової культури не витримує критики. Бо схильність прозаїка до пейзажності – свідчення неординарності письма. Саме про це мислиться. Коли читаємо таке: «За деревами причаївся туман, ліг низько-низько і повзе у всі закутки цієї непривітної оселі. Вже і скелі не видно, туман з’їдає Андріїв силует, обвив увесь ліс» («Спокуса»). «Проміння післяобіднього сонця відбивалося від колій і створювало атмосферу догораючого вогнища, від якого вже небагато користі, але все-таки трошечки видно» («Стежки не заблудні»), «З горища через діру вітер надув снігу. Через горище він сіявся, немов мука, падаючи, виблискував, сріблився. Двері у хату примерзли до порога» («Мороз ліпше вміє»)…

Пейзажі вражають увагою до деталей. Як, зрештою, метафори, порівняння та образи, яких так багато у книзі (назвемо хоча б окремі з них: «Селом ходить жах», «Мороз ламав дерева», «голос шефа підскакував», «Вуха в них тонкі, як павутинка пізнього літа», «трасу знав, як стара коняка», «день струшував ранкові тіні, як старики грубі піджаки в літню спеку», «крик смерек», «плечі берестів», «голос дзвону»… Поряд з цими чарівностями так неповторно виглядає вдале використання уже знаних висловів на кшталт6 «наклали в штани», «яблуку ніде впасти», «розуму не позичати». Заслуговує на увагу те, що всі ці елементи вражальності виглядають такими органічними у контекстах.

Як і лексика, якою послуговується оповідач. Нерідко у текстах надибуємо рідковживані слова та діалектизми: «кошуля», «мордопис», «сипанець», «солярня», «гуз», «потічкар»… Неповторності додає і те, що письменник розуміє чітке розмежування між мовою автора і мовою дійових осіб.

Очевидно, можуть бути й інші міркування про оповідання Івана Яцканина. І слава Богу! Бо роздумування народжують тільки вдатні твори.

Олег Василишин, Ігор Фарина,
Тернопільська область

 

 

 

Особистий ворог,

або

Психологічний роман про сильну особистість

Кушнір Богдан. На лінії зіткнення. Любов і ненависть: роман. – Харків: Фоліо, 2018. – 288 с.

Зізнаюся, люблю перечитувати пригодницькі та детективні твори. І радію, коли до мене потрапляють новинки з ознаками цих літературних форм, бо поява таких у провінції – велика розкіш. Чи не тому був втішений, коли давній знайомець зі столиці надіслав новий роман Богдана Кушніра. Інтриги додавало й те, що з автором в одні роки навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Чисто по-людськи мені було цікаво, як він пише. (Можна, звісно, дивуватися, що таким дивним способом знайомлюся з доробком тих, кого знав ще у студентські літа. Та що вдієш, коли система книгорозповсюдження «підсовує» сюрпризи?).

І треба сказати, що перечитування видання не розчарувало. Вирішив відгукнутися на його появу. (Чи не вперше беруся за перо з такого приводу. Хоч у різних ЗМІ не раз вміщував свої рецензії на поетичні та прозові книг. Вперше, тому що ніколи ще не висловлював своїх міркувань про пригодницькі та детективні твори).

Про причину зміни вектору мого думання ви, мабуть, уже здогадалися. Тому й не бачу у розпросторенні роздумувань доцільності. Та ще й тоді, коли більше цікавить текст. Адже він, наче росяна крапля, вигранює реальність, себто дійсність, яка не є такою просто ю, як може здатися на перший погляд.

Що маю на увазі? Та різносторонність мого мислення. Спершу відштовхнемося від наступного. Новий твір торкається теми війни на східних рубежах нашої держави. Але з досить несподіваного боку. Якщо досі в поле мого зору потрапляли художні розповіді про події на «передку» чи долі мобілізованих, то охудожнення дій представників сил спеціального призначення збройних сил України ще не зустрічав.

Закрита тема для літератури? Є щось від цього. Бо що вдієш, коли врешті маємо відсвіт таємниць і не позбудемося його, якби і хотіли. Мова – про інше. Ті чи інші ситуації можна намислити, що є цілком нормальним для красного письменства. Але для читачів не зворушить і найгарніше письмо без проникнення у психологію дійових осіб написаного. В цьому і полягає заковика. Інженери людських душ не можуть збагнути психологічних нюансів без особистого дотику до діяльності та темної сфери. Хочемо того чи ні, а на це спроможні лише професіонали. А останні нерідко не вдаються до цього через відсутність нахилів до художнього осмислення пережитого. Богдан Кушнір – щасливий виняток. Журналіст і письменник служив у складі Сил спеціальних операцій ЗСУ під час війни на східних рубежах нашої держави. Тож він добре знає те, про що пише.

Дехто, прочитавши твердження попереднього абзацу, почне говорити, що рецензент сильно переборщує у своєму намаганні показати самотинність художнього відображення автора. Мовляв, вже існують випадки, коли представники спецслужб беруться за перо. З таким судженням можна було б погодитися. Але не спішу цього робити. Бо є причини. Мій опонент морже згадати про роман Анатолія Сахна, який не залишився непоміченим у літературному середовищі. Та… Не спішімо потирати руки і говорити, що загнали літературного критика у глухий кут. Є два нюансики, які не розхитали впевненість мого уявлення. Так! Маємо «соло бунтівного полковника». І тішимося, що твір руйнує стереотипи нашого сприймання спецслужб. Але твір при всіх його плюсах є своєрідною сповіддю «особливої особистості», бо над написаним дуже висне тінь «розсекречення секретності». Роман Богдана Кушніра є більше художнім. Якщо у Анатолія Сахна робота спецслужби займає центральне місце, то в автора «На лінії зіткнення. Любов і ненависть вона – лише тло для зображення любовного сюжету.

Ще більше думається про це, коли твір Богдана Кушніра подумки порівнюю з текстами Віктора Суворова. В останнього наголоси на таємницях спецслужби чи більші. Говорив би і про присутність у них великої дози публіцистичності у хорошому розумінні цього поняття. Але водночас є кілька дуже важливих аспектиків. Не заперечу, що у «суворовських текстах» є багато цікавинок. Але це вже є історією, хоч і дуже потрібною для пізнання нашої непростої минувшини. Твір Богдана Кушніра – сьогоденніший з цієї точки зору. Не забуваймо і про ментальну сторону справи. Те, що Віктор Суворов негативно ставиться до більшовизму – незаперечність. Але книги – відображення позиції «старшого брата». Богдан Кушнір не страждає цією намисленою «вищістю», що надає творові своєрідного шарму.

Та, либонь, не варто більше торкатися цих непростих питань. Бо занурення свідомості читачів у проблему – безперспективна справа без звернення до спонуки розмови. Себто назріла потреба розповісти бодай коротко про сюжет твору.

Отже, з Семеном Вергуном (головним героєм твору) вперше зустрічаємось у ту пору, коли контррозвідник, працюючи під дипломатичним прикриттям у Москві, здійснює дуже важливу таємну операцію, успіх якої бісить феесбешників. І вони пробують будь-яким чином дізнатися про джерело витоку інформації. Та це їм не вдається, хоч російському особісту Леоніду Волкову випадає удача, якщо вважати такою захоплення Семена Вергуна після прийому у французькому посольстві. Накачаного великою дозою невідомого психотропного препарату його залишають помирати в одному з парків.

Але Семен Вергун вижив. Та пригода залишила жорсткі шрами у його долі. Через інвалідність довелося попрощатися з роботою, до якої призвичаївся і яку по-своєму полюбив. Неначе з білих яблунь дим, розвіялося сімейне щастя, бо дружина виїхала жити в іншу країну. І, безперечно, закономірною є думка про помсту Семена Вергуна своєму кривдникові.

Але тут і нагода трапляється. З вини войовничих хижих орлів у верхівці сусідньої держави починаються військові дії східних рубежах нашої держави. І Семен вергун знову одягає військовий мундир, ставши українським захисником. Опиняється на Луганщині, де тривають воєнні дії. В Луганськ у ролі куратора російських розвідників прибуває Леонід Волков, якого після невдачі з українцем спровадили на африканський континент. І, звісно, навідується думка про майбутній поєдинок між ними.

Врешті-решт усе завершується тим, шо Леоніда Волкова внаслідок вдалої операції захоплюють українські контррозвідники. Використавши для цього лікарку Галину, в яку колись був закоханим росіянин, та її сина Миколку – плоду давнього кохання. Додаткової інтриги творові додає те, що медичка згодом стає дружиною Семена Вергуна, повернувши його до звичного сімейного життя.

Коротка розповідь про сюжет твору дає можливість зрозуміти ситуацію. Бо основне є зрозумілим. Але у творові бачимо тему, яка, не претендуючи на першоплановість, залишається дуже важливою. Скажімо, нерідко чуємо нарікання на тупість вищого командування, його продажність. Скажіть, будь ласка, чи не мислиться про щось подібне, коли стрічаєш соковитий опис командувача сектором генерала Дубова. Військовика з вищого ешелону, який через вузьколобість поглядів і пихи не збагнув законів сучасної війни. Хіба не говорять про це генералова зневажливість у ставленні до комп’ютерної техніки, намагання прибрати з «передка» Ведмедя і Вергуна? Чи розуміють про це у верхах? Коли вчитатися у роман Богдана Кушніра, то бачимо непростість. У багатьох керівних кабінетах розуміють, що час дубових минув, але ще бояться вголос сказати. Звідси й ростуть ноги таємничої групи Палія. Та й те, що з’являються військовики типу генерала Крави, вселяє надію.

Роман порушує ще одну важливу проблему, з усією гостротою постає питання про роль людської особистості у воєнному вихорі. Згоден, що зміна обстановки так багато змінює у діях людини. У воєнній ситуації є можливими і світоглядні переміни. Але моральні устої, закладені на генному рівні, залишаються незмінними. Можливо, саме цим можна пояснити участь такої цивільної особи, як Галина, в хитромудрій операції військовиків? Чи це, може, спроба насолити людині, яка негативно вплинула на її долю? Як там не було б, за рамки вищеозначеної проблеми це не виходить.

Задумуюся над іншим. Говоримо про демократичність держави. Правильно балакаємо! Але чи мають право її чинник и втручатися у приватне життя людини? І де ота допустима межа і чи існує вона взагалі? Розумію, звісно, що мої слова – розмисли цивільної людини і їх можна було б не враховувати. Та… Більшість читачів роману перебуває чи перебуватиме у такому ж статусі. Тому й смію стверджувати, що проблема існує і від неї не можливо відкараскатися. До речі, новий роман Богдана Кушніра підтвердив це, по-своєму порушивши очевидність дійсності.

…А після роздумувань про політичні проблеми, до яких підштовхнув роман, знову спробуємо осідлати «літературознавчого коника». Тим паче, що є кілька дуже важливих питань. Згадаємо хоча б про таке. Роман починає слово «Від автора». Та чи потрібне воно, якщо не жбурляє свідомість читача у нурт сюжету? Подібне питання виникає і тоді, коли перечитую «Замість епілогу». Чогось нового до характеристики головного героя цей текст не додає. Мені чомусь навіть здається, що твір без обох міні-розділів виглядав би привабливішим. Як і з доскіпливішим літературним редагуванням і з уважнішою коректурою. Хоча не відкидаю, що це може бути особистісною претензією до роману. Бо важливі проблеми сьогодення можна порушити і в пригодницькому творі. Якщо уміти. А Богданові Кушніру цього уміння позичати не треба. Принаймні так «промовляє» до мене новий роман знайомця ще з літ студентських.

Ігор ФАРИНА

 

 

«А Бог посміхався,

знаючи, що таку сотворив одну»

М’ята. Альманах № 1. – Вигода: ФОП П’янкова Т. Л. 2018. – 392 с.

Коли один за одним до мене почали з’являтися альманахи, то жартував, що почався період знайомства з такими виданнями. Але «М’яту» з-поміж них виділив би. Із двох причин. По-перше, досі отримував друки різножанрових творів, а тут мені явили лише… поезію, по-друге, щось досі мені не надсилали антологічні зібрання, створені за статевим принципом, а в даному випадкові маємо тільки… жіночі вірші.

Саме з цього і хотів би почати свої розмисли. Коли вглибитися в історію вітчизняної літератури, то гучних поетичних імен майже не було серед представниць слабкої статі. Згадаємо хіба що Лесю Українку, Олену Пчілку, Олену Телігу, Ліну Костенко, ще приходять на гадку імена Оксани Лятуринської, Галі Мазуренко, Ірини Жиленко. Та й про наших сучасниць не варто забувати: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Наталія Білоцерківець, Світлана Антонишин, Любов Проць… Отже, авторкам «М’яти» є чиї традиції продовжувати. Це з одного боку. А другого? Про альманах жіночої поезії зібрався писати літературний критик-мужчина. Нефеміністичний погляд на феміністичне слово? Та не бачу в тому ніякої дивниці. Бо й об’єктивне вторування є до певної міри суб’єктивним. Незважаючи на статеві ознаки.

Що ж найперше потрапило в поле зору. Не буду роздумувати навколо тематичності. Бо ще наспіє для цього пора. Поки що порозмислю над «населенням» віршів, метафоричністю, порівняльністю та образністю мислення. Не омину і питання про слово гру. Тим паче, що у «М’яті» є гарні приклади.

Почну з метафоричних зблисків (оскільки взірців вистачає, то неможливо усі перерахувати. Процитую лишень те, що впало у вічі.) «Лебідь видзьобував з рук обважнілий туман» (Оксана Мазур), «Літо принесе мені зелені очі» (Мар’яни Нейметі), «Червень розпалив у небі купальське багаття» (Анна Багряна), «Примружило очі руде надвечір’я» (Ольга Романишин), «Прив’яжи мене вітром до себе» (Таня-Марія Литвинюк), «Лижуть ніч язики» (Адель Станіславська).

Пересипаний альманах і вдалими порівняннями. Серед них, зокрема, виокремив би наступні. «Цей травень розтягує його вени, немов канати» (Тетяна Жаркова), «Мов манускрипти, читаєм жінок ворожіння» (Оксана Сподар), «У ці печалі тихі, як дощі» (Наталія Левчун), «Зима сей рік, немов розхристана любов» (Талка Глід), «Хмари скриплять, як намоклі дараби» (Власта Власенко)… Причаровують і образи: «огорожа здорового глузду», «стебло насолоди», «зорі згублених гільз», «шелест ватри», «ломака зради», «зашморг поколінь», «руки верби», «підвіконня мудрості», «долоні спогадів», «тернини безумств».

Читаючи такі вдатності, уже не дивуєшся, зо вірші густо «заселені» яскравими прикметами навколишності: деревами і рослинами, звірами і птахами, зірками і небесними світилами. Цікаво, що у свідченнях цього нерідко існують метафори, порівняння, образи. «Це сльози сосен, карпатський лісе» (Уляна Дудок). «Виколисала тебе вода, молода – весняна м’ято» (Галина Максимів). «Як кортить журавлям в піднебессі чиїмись бути» (Таня П’янкова). «Я ж тебе, наче вовк, завию» (Олена Карпенко). «Неба – виткана ряднина зорями вниз сплесне» (Руслана Ніязова). «Ніби сонце встає навколішки» (Анна Багряна).

Імпонує і словогра, до якої вдаються поетки. На багатьох букво творах є познаки неологічності: «болеструм», «стилевобоко», «вологоцвіт». Часто-густо неологізми творяться навколо одного слова: «сонцебрама», «сонцеколо», «сонцесхід», «сонцеобрій». Не забувають віршарки і про рідковживаності: «різнотрави», «живизна», «ціриннки». Звернув тут увагу на один. За словами текстів можна безпомильно вгадати те, де народилися чи проживають авторки. Скажімо, Світлана Майя Залізняк з Полтавщини і Анастасія з Дніпропетровщини орієнтуються на сучасну українську мову. Звісно. Це не може не заслуговувати похвали. Але рими повинні передавати дихання регіону свого народження. Тому й імпонують вірші уродженок Прикарпаття Тані П’янкової, Галини Максимів, Власти Власенко, присмачені діалектизми. По-своєму ця поезовластивість відбивається на віршах горянки Христини Букатчук, яка нині мешкає у Миколаєві.

Про виражальність переконливо говорять й деякі інші нюансики. Зосіб на ті, які певними краями торкаються тематичності. Хіба тут можна оминути питання про богошукання у слові, культурологічні акценти, афористичність окремих висловів? Адже промовляння божості знаходжу у багатьох рядках. «В строгості дива в Бога благала» (Любов Бенедишин). «Де дахівки не где і можна довіритись Богові» (Наталка Янушевич). «Переверни в собі гори – постав Божу на людській» (Власта Власенко). «Та я не про секс про причину повірити в Бога» (Ірина Баковецька). «Літо ховалось в серпні між мокрими пальцями Бога» (Роксана Жаркова). Можливо, ретельні сповідувачі релігійного культу і не угледять в цитуваннях того, що бажали. Себто благоговіння перед Всевишнім (хоч інколи в ньому не було справжності почувань, бо вона підмінювалася позірною вірністю традицій). Байдуже. Рядки з віршів свідчать, що божість увійшла у людські душі й повіяло потужнішим вітром органічності.

Отже, більше заглиблення в переживання особистості видні і у поезіях з культурологічними акцентами. Правда, тут панує багатоголосся. Приміром, у сучасній поезії поменшало творів з епіграфами. Ні, це зовсім не означає, що вони зникли. Просто акценти дещо змінилися. Після проголошення незалежності України у творах з’явилися цитати з текстів раніше заборонених авторів. І часто-густо спроби глибокої медитативності підмінювалися банальністю в ура-патріотичній обгортці. Нині маємо докорінно інший рівень вираження думки. Запанувала глибинність медитацій, які пропущені через особистісність. Здається. Що саме це бачимо на прикладі окремих віршів Ірини Баковецької. Згадки про ті чи інші культурологічні моменти бачимо у текстах Любові Бенедишин, Христини Букатчук, Олени Карпенко, Мар’яни Нейметі..

Тепер – про афористичність висловлювань. «Мовчання твоє для душі – терапій потреба» (Уляна Дудок). «Де ілюзорна відстань – там ілюзорні люди» (Олеся Міфтахова). «Тиша твоя і в тобі – неоднакові тиші» (Світлана Дідух-Романенко). «Більшість із того. Що ти боїшся з тобою вже сталося» (Анастасія Теплякова). «Любов –безперечно. Зона ризику» (Інеса Доленник). Афористичність, яка йде в одній супрязі з особистістю?

Лише усвідомивши всі вищезгадані моменти, можна доторкатися до тематичних пластів. Чому? Переплетення винувате? Гадаю, що це яскраво видно на поезіях, позначених пейзажністю. «Повітря терпке розриває тонкі сухожилля снам» (Роксана Жаркова). «Зазираю я на дно, по колах читаю – де би вітер не літав, він назад вертає» (Руслана Ніязова). «Котиться вогко лісом пінний густий батист здимленого туману» (Адель Станіславська). «Скрапує сонце медом у молоко ромашки» (Світлана Луцкова). «Остання айстра сльози витре з вій» (Наталка Янушевич). Чи не можна після оцих цитувань ствердити, що метафоричні блискітки та образність слово виявів – неодмінні сутники сьогочасних описувань навколишності.

Вглиблення у проблему і вираження почуттів передусім характерне для любовної лірики в жіночій інтерпретації «А ти вкрий веретою туману най ся заколише, при м’яті бавлена до рани» (Галина Максимів). «І боліло твоє ячання очам горіховим» (Таня П’янкова). «І тіло ще прагне напитися твого тепла» (Оксана Сподар). «Я не втішатися хочу, а криком крикнути» (Олеся Венгринович). «Груди відпустить паща капкана, я бережу твій сон» (Маргарита Гейко)… (це – лише частка взірців на цю тематику, цитував відкривши книгу на будь-якій сторінці і не вдаючись до спеціальних пошуків. Чи не тому, що поетична справжність не може існувати без виявів інтимності в слові. А тимпаче тоді, коли букво твори мають у собі жіноче начало).

Часто-густо про подібне думається і тоді, коли у поетичних рядках відгукується філософічність. «Якщо ідуть дощі, то вистачає їх мені - на самоту, річкам – на повноводдя» (Юлія Бережко-Камінська). «А хто на потім – той для потреби» (Ольга Саліпа). «Крила свої розправлю тут у полоні засніженому» (Талка Глід). «Ми співаємо різне, спіймавшись у спільні сіті» (Анна Малігон). «Рух – це падіння вперед, але виставиш ногу – кроком стає» (Оксана Самара). (І знову є підстави говорити про ненавмисне підшукування цитат). Зауважу також, що філософічність жіночої поетичності несе на собі познаки індивідуалізму в хорошому розумінні цього слова. Зрештою, хіба можна говорити про якесь узагальнення без особистісного виміру? Абсурд?

Особистісне тісно переплітається з громадянськістю. Ірина Мельник, скажімо, роздумує про ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. «Якщо крім болю нема про що говорити – тоді завжди мовчи». Тема російсько-української війни не дає спокою Юлії Бережко-Камінській. «Якби ти знав, як стискає душу час не поезії і АТО!». Вторить їй і Наталка Янушевич. «Зранені душі – покльований градом дах». Постійно мандрувати берегами пам’яті рідної планети закликають Уляна Дудок і Оксана Луцишина.
Не приховуватиму. Що в попередніх абзацах вже існували натяки на переплетення мотивів. Але вони ще не мали точного адресування. Не заперечуватиму, що спочатку цього дуже хотілося. Але заради справедливості, очевидно, варто хоча б побіжно мовити про тематичну сув’язь. Чи не найчастіше в даному випадкові йдеться про переплетення пейзажності та інтимності. «Чи й тобі сниться захід що схожий на першу фіалку» (Людмила Весела). Метод поєднання оспівування краси природи і любовних почуттів є характерним й для інших поеток. «Візьми моє море собі на згадку, на друге дно потайної скрині украдливо вистели» (Юлія Бережко-Камінська). «Цей осінній туман подивився на мене твоїми очима» (Оксана Сподар). А у доробку Талки Глід дивовижно поєднуються громадянське та інтимне. «…хай війна хай труна хай рутина хай на рауті в пеклі трутина: пересилимо? Вистоїмо під вітрами раптових подій ми роздмухаєм свій буревій» (Подумалося: чи не є таке суміщення вельми потрібним для сучасної поезії і авторки «М’яти» чи не першими помітили це?).

Із розуміння, мабуть, є наголошування, що тематичність по-своєму промовляє про вражальність. Але водночас є те, котре досі залишилося поза кадром. Маю на увазі форму висловлення думки. Наприклад, Світлана Майя Залізняк промовляє до усіх лише римованими строфами. Вірність силаботоніці зберігає і Наталія Левчун. Справа смаку! Не бентежить і те, що Оксана Мазур бродить на помежевій римі та верлібру. Повністю упірнули у верліброву стихію Іванка Юрків та Лілія Бойко. Мені думається, що тут має значення не манера вираження, а її свіжість.

Альманах жіночої поезії. Як на мене, то відбулася вдала зустріч з поціновувачами поезії. Якою буде наступна? Час покаже. «А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну».

 

Ігор Фарина

 

 

Чи освіжає пірнання у джерелицю слів?

Гургула І.В. Мапуче: новели, – К.: Український пріоритет. 2018. – 464 с.

Якщо читання книги не принесло душевної втіхи чи не поставило читальника перед безліччю запитань, то час, який затрачено на цю справу, можна вважати згайнованим. Та що там балакати про марницю в інтерпритації поціновувачів красного письменства, якщо сумна реалія означає, що ловець слів (так іноді називають письмаків) вийшов не на ту ловитву.

Це – в цілому про труднощі у сприйманні будь-якого поліграфічного виробу. Бо існують ще й нюанси. І пов’язані вони з літературними жанрами та їх різновидами. Про поезію помовчу. Про сприймання у його специфіці варто, мабуть, здебільшого просторікувати на рівні емоційного впливу на психіку індивіда. Залежно від рівня розвитку уяви особистості. Через проблеми специфіки мають також значення особливості знайомства з романами та повістями.
Якщо навколо цих питань ще час від часу виникають дискусії, то драматургія такої честі взагалі не удостоюється. За моїми спостереженнями тут роль відіграє те, що тексти п’єс уважно читає лише вузьке коло фахівців. А пересічні читачі воліють бачити сценічне втілення і висновковувати на його основі.

Дехто, зрозуміло, почне стверджувати, що літературний критик занадто довго розмірковує над моментами, які не мають прямого відношення до оцінювання книги. Не буду теотеризувати з цього приводу. Бо раціональне зерно, очевидно, існує. Але, автор цих рядків не поділяє такого „оптимізму”. Бо кожна палиця, як відомо, має два кінці. І лише кожному з нас вирішувати, за який з них вхопитися у запалі сприймання певного тексту.

Очевидно, це стосується і „Мапуче” – нової книги письменника Ігоря Гургули зі Львова. Узявши в руки об’ємний томище, випущений видавництвом „Український пріоритет” з Києва, ловиш себе на думці, що виріб поліграфістів ставить перед нами чимало непростих питань. І насамперед на сприйняттєвому рівні.

Сумніваюся, що мені вдасться хоча б побіжно окреслити їх усіх. Тому говоритиму лише про те, що хвилює. Розумію, що з цих рядків попахує суб’єктивізмом. Але чи варто ламати словесні списи навколо цієї проблеми, коли спроба об’єктивного погляду на речі з теоретичної дзвінниці за своєю суттю є суб’єктивним поглядом . Бо такою є невловима логіка наших буднів і свят, від якої не заховатися й за найтовстішими мурами сприятливої фешенебельності.

Конкретніше? Будь ласка! І спершу поділимося розмислами щодо назви книги.”Мапуче” – назва індіанського племені у Південній Америці, яке означає „люди землі”. До речі, про це дізнаємося з анотації до видання, бо більше ніде значення чужослова немає. Частина читальників (особливо тих, хто зберіг традиційну орієнтацію смаків) з осторогою чи неприйняттям поставляться до орієнтацій на чужизну. Мовляв, в рідному словесному просторі вистачає буквосполучень для означень. Очевидно, натякають на присутність різних там „Розмов”, ”Криниць”. Не хочуть (ой не хочуть!) вони розуміти, що в даному випадкові наша міль банальності вже давно апетитно поснідала свіжістю, якої очікує кожен, до кого потрапить видання. Як на мене, то подібне також очікують такі „шедевральні” наймення, як „Формула любові”, „Свято”, „Совість”, „Суд”. За цим є й інша небезпека. Відданість банальності може зіграти злий жарт з письменником, спричинивши нехіть до справді талановитого тексту. Та й ефект майбутності може бути.
Чи не тому пересічним читачам більше подобаються такі важності як „Діти Ніоби”, „Професор і бичок Бамбурка”... Приваблює і те, що окремі письменники для наймень використовують рідковживаності, діалектизми, топоніми або імена: „Шарга”, „Оцвітина”, „Куща”, „Прало”, „Госундрагош”... Звісно, тут не все виглядає так просто, як може здатися на перший погляд. Такий шлях до вибору наймень таїть у собі небезпеку: читання книги неодмінно мусить підводити до думки, що заголовок має логічно випливати із тексту й підводити до існування необхідності саме такого найменування. Інакше козиряння диковинкою у назві втрачає будь-який сенс.

Не знаю, чи Ігор Гургула задумувався над важливістю цього питання у сучасному літпроцесі. Різні здогади можуть навідуватися у мою душу. Але, очевидно, не варто переливати їх у виспів літер. Та не тому, що не люблю велемовно мудрувати над ймовірним. Причина полягає в іншому. Переконаний, що письменника не переймають теоретичні проблеми, бо його більше цікавить практичне втілення.

Ігор Гургула, як на мене, виходить з цього, належачи до другого типу перелічених видів найменувальників. Про це переконливо свідчать назви видань, з якими він приходив до читачів. Уже, скажімо, існують „Котора”, „КРІЛБ”, „Пащека Левіафана”, „Посмішка Авгура”. Тепер маємо „Мапуче”. Отже, є підстави говорити про закономірність таємничості в інтерпритації письменника.

Попередні абзаци торкалися питання про назву цілої книги. Але його, очевидно, варто розпросторити і на найменування творів, вміщених у ній. Тимпаче, що вони далеко втекли від однорідності. І на перший щабель своєрідної драбини озаглавлень поставив би наступне. У книзі новел „Мапуче” маємо 72 твори. І частина з них зберігає на собі відсвіт отієї таємничості чи пірнання у чужослівне море: „Лука Мандіні знає про голод”, „Кушетка „Рокко”. Іноді елементи чужизни переплітаються з гумором, створюючи вибухову суміш «Як італійською „їжко”. Нерідко у найменувальній практиці автор використовує географічний принцип: „Дубай”, „Сибір”, „Горянка”, „Сон Карадагу”. Чи спрацьовує він? За всіх говорити не буду. Мені імпонує. Бо така назва одразу натякає на те, про який регіон планети піде мова. Чи важливо це? Але тут є один нюансик, який потребує наголошення на собі. Прозаїк пропонує поглянути на ту чи іншу тему через львівську призму. Але про маргінесність тут не йдеться. З двох причин. Автор сам виступає проти такої регоналізації,розповідаючи про різні місцини. Якщо, скажімо, „Бомжі на горищі” та „Мишка” мають у собі зриму львівськість, то цього не скажеш про „Останній абрикос” чи „Сон Карадагу” з кримськими прикметами.

Ще одне відгалуження теми назв. В „Мапуче” маємо тексти і з вказіками на імена дійових осіб: „Так сказала Галя”, „Як культуролог Холодний до пенсії готувався”, „Баба Галя комбінатор”, „Іван Петрович від труби”, „Гриниха”, „Гроші для Сергійка”, „Двірничка Леся”, „Сни Ольги”. Окремі назви творів малої прози (зумисно не називаю їх усіх новелами, бо навряд чи варто чіпляти це означення до широкоформатних оповідань або маленьких новелеток) несуть у собі поетичне начало: „Вода срібної гори”, „Врятуй моє серце”, „Загублені руки”, „Запах зорі”. А деякі назви говорять про біологічно-ботанічні уподобання письменника: „Був собі гусак”, „Убити вовка”, „Гладіолуси”, „Квочка”... Є підстави говорити про те, що прозаїк тяжіє до точної визначеності зображуваної ним події: „Один день під сонцем”, „Восьме марта”. Іноді маємо також рідковживаності („Молільник”) натяки на середовище чи дії творів („Єговістка”, „Фанат”, „Манкурт”, „Патріот”).

Безперечно, потребує пильнішої уваги і темарій малоформатної прози. Але перед тим, як перейти до бодай короткої характеристики тематичних пластів, спробуємо зачепити ще одне питання. Існують тексти зі зримою присутністю автора. Тут, зосібна, варто назвати твори „Недопалок”, „Мишко”, „Штаб». А частина творів оцієї зримості не має. До таких, напевно, слід віднести „Останній абрикос”, „Козу”. Можна, очевидно, балакати про плюси і мінуси таких методів через суб’єктивність сприймання, але не вважаю це об’єктом дослідження, бо мене, рядового читальника, цікавить не це, а органічність у логіці викладу теми. Себто те, чим приваблює поціновувачів красного письменства проза Ігоря Гургули.

То про що ж він пише у текстах, які так приваблюють? Сумніваюся у тому, що автор зможе чітко та однозначно окреслити тематику своїх опусів. Безсилими виявляться і читачі. А все через те, що в окремих творах ті чи інші смисли можна вловити з підтекстів. Скажімо,» Такі справи» торкаються того, як після багатьох років вимушеного замовчування з вини комуністичної системи люди починають дізнаватися правду про історію рідного народу. Як трепетно представники старшого покоління ставляться до цього. Це – те, що кидається в вічі, коли читаєш текст. Але є моменти, котрі при їх визначальності усе ж не виходять на перший план. Іншість думання про проблему їхніх синів. Ні, не йдеться про якусь відмову від поглядів батьків. Вони залишаються вірними традиції. Але на все вже дивляться крізь окуляри власної прагматичності. Те саме, як мені гадається, стосується творів „Останній абрикос”, „Горянка”, „Штаб”. Правда, у кожному випадку існують тематичні нюансики. Тому й вважають наріжним каменем у побудові твору письменникове прагнення до підтекстовості. Цей метод приваблює ще й тим, що літератор не зловживає ним, а використовує усе в розумних межах.

Оскільки тему львівськості у малій прозі Ігоря Гургули уже зачеплено в одному з попередніх абзаців, то не торкатимуся цієї теми. Але урбанізм усе ж буде присутнім у моїх нотатках. А як інакше, коли він залишається основним у багатьох текстах? Назвемо хоча б „Бомж на горищі”, „Мишко”, „Сни Ольги”. Прикметно, що свою урбаністичність автор не виставляє напоказ. Бо вона – лише своєрідний антураж, на тлі якого відбуваються дії, котрі потрапили в поле зору письменинка, чи намислені ним. Зрештою, тут немає нічого нового. Щось подібне маємо у романі „Посмішка Авгура” та повісті „Кров папороті”, які написані талановитим львів’янином .

Тема урбанізму в його словесному віддзеркаленні має свою познаку неодмінності зерез те, що автор багато років живе у великому місті і його ритми омузичують душу. Але не менш потужним є сільський тематичний пласт. Тут згадаємо хоча б про твори „Баба Галя комбінатор”, „Гриниха”, „Горянка». У цих нотатках уже мовлено про підтексти. І знову змушені повертатися до цієї теми. Приміром, у творі „Горянка”, який без будь-якого перебільшення належить до писань на сільську тематику, літератор не цурається й інших акцентів. Про них й спробуємо побалакати. Зокрема, видно, як автор з любов’ю описує гірське село. Тут нерідко можна почути, що дається взнаки письменницька майстерність. Згоден, що раціональне зерно в такому міркуванні існує. Але, як мені здається, не це є основним. Вдатному зображенню сприяє передусім те, що автор народився на Прикарпатті. „Заговорили” гени.

Але це – тільки один аспкет. Бо „Горянка” – щемлива розповідь про нелегку жіночу долю. Звісно, що з точки зору чоловіка. На гендерних особливостях не наголошував, якби не два нюансики. З багаторічних спостережень можу висновковувати, що жіноча розповідь на цю ж тему була б сльозливішою через психологічні особливості. А ще має значення і те, що прозаїк розповідає про взаємини представників двох статей. Бібліотекарка і письменник. Як часто можна чути роздуми на цю тему. Давайте доплюсуємо сюди й розмисли про сенс творчості, без яких твір втратив би свою чарівність.

До речі, цю тему ловець слів не оминає й в інших текстах. Та чи може бути по-іншому, коли йдеться про журналістів? Вже хоча б тому, що літератор сам чимало років трудився на інформаційному полі. Натяк на добре знання середовища, з яким пов’язала доля? Так? Але на основі текстів „Лох” та „Заклинена нота” видно, що автор з почуттям пише про це. Нерідко до цієї теми логічно додаються й інші. Скажімо, „Кирзаки” – реакція досвідченого журналюги на непростість у стосунках газетяра і олігарха місцевого гатунку, який мріє про депутатський мандат задля процвітання сумнівного бізнесу. А у творі „Врятуй моє серце” бачимо розгортання любовної фабули.

Ще одна цікавинка. Можна сумувати чи радіти , що у тексті „Кирзаки” скоробагатько хоче виглядати так, наче його душа застебнута на усі сумнівні гудзики неправдивих уявлень про себе. Свою іскринку має і „Врятуй моє серце”. З твору усі дізнаються, що Іра – нічний метелик. І ніхто, напевно, не дивувався б, що автор метає громи та блискавки на огидні явища наших буднів. Але гострих інвектив не знаходимо. Чесно кажучи, дуже здивувався б, якби уздрів її там. Судження з публіцистичними нотками – чужа для прози знаного письменника, на рахунку якого чимало помітних публікацій у періодиці та цікавих книг.

Але на цьому ставлю крапки над „і” у своїх роздумуваннях про темарій творця прозових текстів малих форм. Бо прозаїк ними не обмежується. Приміром, у творі „Патріот” він висміює мниму вірність «національній ідеї”, за якою дехто намагається приховати власне грошолюбство, котре спроможне затьмити й найсвітліші почуття. Пристосовництво яскравими фарбами слів змальовано у текстах „Фанат”, „Спідниця”. В окремих творах з усієї гостротою постають непрості проблеми сучасності. Приміром, тема Майдану виникає у „Манкурті” і в „Одному дні під сонцем”. Важливо (на мою думку, звісно), що автор відмовляється від велемовності у вигляді „остогидлої” патетики і на словесному рівні приземлює ситуації. Згадки про АТО без особливих зусиль відшукуємо у „Кармі”. Викрутаси заробітчанства (нерідко вимушені) переважають у творах „Як італійською” „їжко”, „Гроші для Сергійка”, „Сибір”. Сьогодення також промовляє до нас у текстах „Такі справи”, „Був собі гусак”. А „Загублені руки” ведуть читача у сьогоднішній день через сприйняття навколишності калікою-„афганцем”.

Цікавим, мабуть, є питання про географію творів. Не бачу потреби розпливатися „мислію по древу”, коли на обрії думання маячить „карпатольвівськість”. Адже те, що автор народився на Прикарпатті і вже чимало років живе у Львові, усе пояснює. Але коли з посиланням на галицькі реалії більш-менш зрозуміло, то цього не скажеш про інші мандрування думки. Приміром „Останній абрикос” і „Сон Карадагу” – письменницький відгук на окупацію українського Криму „зеленими чоловічками” з Російської Федерації. „Сни Ольги” переносять поціновувачів красного письменства у Київ. Ще маємо подорожі душі до берегів Десни і Дністра, екзотичних Дубаїв чи холодного Сибіру. За всім оцим видніються роги комунікаційності. Якщо оцінювати усе, то не можна оминути того, що тоталітарна система не сприяла навіть уявним подорожам письменників. Коли проаналізувати й невеликий масив прози недалекого проминулого, то неодмінно угледиш географічну обмеженість. І слава Богу, що червона примара щезла. Та й про вплив елементів часовиміру на художню творчість варто згадати. Це – так би мовити суспільні фактори. Але є ще особистісне. Тобто те, що стосується окремого творця. І саме тут причаїлася непростість. Одні письменники постійно оспівують одну і ту ж місцину, щоразу відшукуючи щось нове у своїй зображувальній гарячці, а другі стають літературними мандрувальниками і в подорожах мислення бачать джерелю натхнення. Кожен з цих методів має право на існування. Але (як мені здається) для пересічного читача це не має жодного значення, бо проблема цікавить здебільшого літературознавців та критиків.

Є ще один нюансик, який торкається, напевно, лише їх. Між іншим, автор цих рядків теж зреагував по-своєму на неї. Ті, хто читав вищезгадані рядки рецензій, міг помітити, що відгукувач оминає таке жанрове визначення як новела. Чому, коли письменник своє видання йменує книгою новел? Подумаймо: чи правильно було б називати так широкоформатне оповідання? А хіба не існує різниці між новелою, новелеткою та етюдом? Саме про це думаю, коли читаю твори „Такі справи”, „Біда лелеча”, „Кирзаки”, „Останній абрикос”, „Сни Ольги”, які радше назвав би оповіданнями. Чи звернемося до текстів „Квочка”, „Гриниха”, „Спідниця”, „Зустріч”, „Перше кохання”. Ці твори зараховую до новелеток. Та усе ж переважають у книзі такі твори, як „Ангел”, „Зайвий”, „Кисіль”, „Азербайджанка”, „Годзила”, які вважаю новелами у класичному розумінні вимог жанру. Тому й переконаний, що питання про літературоформ’я має непростість.
Та й питання про знанність творів приховує у собі неоднозначність. Окремі тексти бачив раніше на шпальтах журналів та газет. (Дехто іронічно ставиться до таких публікацій. Мовляв, письменникові слави це не додає. Та й питання відомості через мізерні наклади цих видань. Та прикментішим тут є інше. Іронічну позицію займають ті, хто через творче безсилля не можуть пробитися на сторінки періодики. Але мені набагато цікавіше чути від знайомців теплі відгуки про такі твори, як „Такі справи”, „Останній абрикос”, „Убити вовка”, „Коза...”)

Але роздумування літературного критика про назви творів та тематичні пласти – лише односторонній намір зосередитися на тому, чим приваблює ця проза. Своєрідний зблиск одного боку медалі сприйняття? Давайте не зациклюватимемося на цьому й несподівано наберемося нахабності поговорити про інші моменти. Перш за все тому, що слововиражальність вважаю необхідною умовою дохідливості прозаїка.

Варто, очевидно, ствердити без будь-яких еківоків, що жодні роман, повість, оповідання, новела чи етюд не причарують без мовленевої неординарності. І тут за прикладами далеко ходити не треба. Ми звикли говорити, що новелістика Григора Тютюнника та Миколи Кравчука причаровує вмінням небуденно загострити читацьку увагу на пекучих проблемах часу. Не візьмуся заперечувати це. Що є, того вже нікуди не вдасться заховати й найвправнішим фокусникам. Але, голосно прокричавши „а”, промовимо й „б”. Успіху не було б без мовленевих наголосів. Вони, до речі, є характерними для малої прози Василя Портяка, Геннадія Щипківського, Василя Бондаря, Василя Горбатюка. Мовленнева чарівність є характерною для прози Петра Ходанича, Михася Ткача... Зрештою, цей список вважаю дуже далеким від повноти і кожен може продовжити його, враховуючи власні уподобання. Не приховуватиму, що дуже хотів би саме такої реакції. Бо вона ще більше посприяла б наголосові на виражальності творів.

Хоча, звісно, існує в акценті на мовленевості аспектик, який трактується неоднозначно. Через жанрову різницю між поезією та прозою. Якщо для першої бодай маленька спроба аналізу метафоричності, образності, порівняльності, афористичності і словотворчості є звичним явищем, то для другої – винятковістю. І дехто пояснює це різницею форм. Категорично не згоден з такою позицією. Різноформ’я – зовнішній антураж. Якщо у прозі немає цікавих пейзажних замальовок, метафор, оригінального слововживання, то вона стає нецікавою. Принаймні, так гадає автор цих рядків. І упевнений, що так міркують й чимало читачів. Й тексти малої прози, створені Ігорем Гургулою, підтверджують те, що читальник недаремно вибрав такий шлях сприймання прози львів’янина.

Почнемо з висловлювань, які вважають поетизмами. У „Мапуче” можна угледіти „чорний гребінь лісу” чи „небесну верету” або заглянути в „очі свічок”. Окремі сторінки книги заливає „горіхова кров”. З’являється також можливість помилуватися „молодими літом” на „небесній траві” чи спертися на „плечі річок”. І не вважаю ці образності чимось неординарним у цілісній тканині твору. Разом з пейзажностями, які надибуємо на сторінках книги. „Вдарили морози, на небі виріс повний місяць. Побіч нього якоїсь ночі пробилося крізь чорну пелену неба, наче зображення на фотопластині, сузір’я Оріону” („Коло”)...» Сонце котиться на захід, червонить небо, могутніми протуберанцями проштрикує небо” („Будинок з чорним псом”). «Полум’я хижо ковтало будівлі, раз-у-раз високо до неба здіймалися стовпи зловісного жерива, немов хтось дужими руками підкидав до вже знавіснілого розвою нову порцію поживи” („Тисяча літ любові”). (Тут, очевидно, слід сказати про таке. Іноді бештаєш себе за те, що накинув оком на ці вдатності. І мої опоненти, зраділо потиратимуть руки. Мовляв, й мені надокучили поетизми та пейзажі. Та моя злість має іншу причину. Просто хочеться бачити більше вдалостей. Та моє бажання зрівноважує інша думка. Розмисел про дозування образностей, який поділяє й автор).

Тепер поговоримо про порівняльність. Тимпаче, що вона почувається повноправною господинею у цій книзі. „Дністер, мов птиця, летить до твоїх ніг” („Один день під сонцем”). „Подувом вітру здмухує лушпиння. Залишаються у руці тверді, короткі, наче посічені цвяхи, жовтобокі зернини”. („Кінець світу”) ”Двері не рипнули, відчинилися тихо та плавно, як витікає з миски мед” („Кирзаки”). Доплюсуємо сюди метафоричні зблиски на кшталт: „Сміх чіплявся до предметів” („Врятуй моє серце”), „Високий плай залицявся до хмарини” („Горянка”)... Гарно, правда? Та красивість залишилася б нею, якби не взяла на себе роль органічної складової тексту, бо порівняння позначені логічністю у неповторності виконання.

Про щось подібне мислиться і тоді, коли зір натикається на небуденні буквосполучення. Оскільки автор їх чимало розсипав, наче коштовні намистинки, на сторінках книги, назву лише деякі з них. Мені, скажімо, подобається „потопа”, „ніж-складень”, ”поблиск”, „пообіж”. А ще є „саперував”, „нововилупки...”

На окремих з них видніються барви неологічності чи рідковживаності. З цього приводу згадався один запис у нотатнику незабутнього Леоніда Первомайського. Він розповів, як редактор одного видавництва просив змінити якесь рідкісне слово, бо він не знає його.Тоді письменник зауважив, що той хоче, щоб невідомості щезли задля його спокою. Згадав про це з ось якої причини. Нині нерідко до поціновувачів красного письменства потрапляють видання без таких мовних цікавинок. Не знаю, як хтось сприймає подану писанину, але мене без оригінального слововживання не приваблює найшикарніший сюжет.

Наступне. Якщо вже зайшла мова про виражальність, то не можна не вздріти, що письменник прагне досягти бажаного позитивного ефекту за рахунок топонімів, прізвищ та імен. Цей прийом не є чимось новим у літературній практиці. Але такий виклад ходу думання попри традиційність привертає увагу через свою доречну логічність.Тальк очевидності вкриває Італію, Сибір, Десну, Лімницю, Київ, Львів, Вінницю... Чи, може, не мають промовистості такі прізвища та імена, як Горобцов, Холодний, Нуська, Гриниха... Щодо останніх, то деколи говорять, що від них попахує сільською старизною. Але нищівний (на їхню думку) закид, творячи закономірні фінти, забиває, образно мовлячи, гол у ворота таких зауважувачів, хоч вони намагаються бути вправними голкіперами. Адже (бажаючи того чи ні) в міській говірці неодмінно почуєш те, що народилося у селі: значною мірою таку мовотворну картину пензлем щодення допомагають створювати невблаганні міграційні процеси. Та не маємо права забувати і того, що в міському мовленні від цих носіїв мови залишається те, що має познаку необхідності. Якщо імена взяли на себе цю функцію, то, очевидно, так повинно бути. Немає сили, котра б запхнула динаміт під діалектику часу. Й дуже добре, що письменник зірко підмічає непростий нюансик.

Втішно також, що у цій книзі Ігор Гурула зарекомендував себе гарним будівничим діалоготворення, котре є таким важливим з багатьох точок зору. І кінематографічної насамперед. Соковитість мови у промовляннях дійових осіб – хороша передумова для майбутнього сценарію. Впевнений, що така пора обов’язково прийде у кінематограф після орієнтації на дивакувату стерильність рідномовного середовища. А поки цей процес ще лише шукає стежиночку до людських душ, спробуємо глянути на діалогічність в інтерпретації письменника.

Якщо вглибитися у діалоги з книги, то можна відчути, що їх омивають води неодновимірності. І це при тому, що всі твори зображують події, які близькі до нас у часі. Ні, це не означає, що в „Мапуче” немає історичних аналогій. Вони є присутніми тут. Але здебільшого – у сновидіннях чи у розповідях про дійових осіб. Себто не мають прямого відношення до теми діалогічності. Іншою є справа з проблемами ментальності та віковості. І гадаю, що про їх оминання не може бути мови.

Спершу зачепимо віковий фактор. Без вказівок на місце дії, оскільки воно не має істотного значення. Скажімо, є в Ігоря Гургули є твір „Коза”, який привернув увагу після публікації в „Літературній Україні”. „Коза” – розповідь про колишнього секретаря компартійного райкому, який після смерті дружини купив на ринку козу. Зрозуміло, певні словесні посилання на Західну Україну у тексті знаходяться. Але не вони мене цікавлять у даному випадкові. Життєвий досвід дає підстави сказати, що на перший план виходять питання вікового цензу. Бо подібне може мати місце в різних регіонах держави. І головним стає віковість. А ще – рівень освіти. Щось подібне спадає на думку, коли згадуєш новелу „Одинак” Геннадія Щипківського. Людина літнього віку та освічена самотує і одного дня береться опікуватися зацькованим вовченям, яке їй віддають. Хоч важкості у прямій мові дійових осіб немає, але освітній рівень відчувається. Особливо тоді, коли проводиш уявну паралель з новелою „Непосунута хата”, яка зафіксувала цікавий непоквапливий діалог літніх селян. Приземленіший він якийсь? Бо в розмові молодих людей з новели „Ті, які, які пішли по хвилях” Богдана Мельничука маємо більше патетики,що є характерною для віку.

Про два останні твори варто згадати ще й з іншого приводу. Вони повністю побудовані на діалогічності. Як і „Я тобі телефоную” Ігоря Гургули. Пошук нової форми вираження? Натяк на те, що у творах малої прози має бути більше розмовності? Можливо. Принаймні, мені це більше імпонує, ніж бездіалогічність у творах, які дехто йменує новелами. Хоч з моєї точки зору ці опуси більше схожі на дещо сухувату газетярщину, в якій не вказано місце дії та імен героїв. А щодо шукань, то наведу один приклад. Свого часу Володимир Дрозд оприлюднив повість „Балада про Сластьона”, в основі якої були листи про одну людину. Якесь дивне відчуття. Про особу розповідають не її дії, а епістолярій. Якщо врахувати, що все відбувалося у тоталітарні часи, то новизна зачудовувала. Забулося? Та ні! Уже в наші дні цей метод (кожен по-своєму) використали Олекснадр Жовна і Олександр Масляник. Й обидва творчі експерименти виявилися вдалими. Чи не буде найближчим часом чогось схожого з прозою Ігоря Гургули та Богдана Мельничука, де автори наголосили на діалогічності?
Неодновимірним є і використання еротичності у малій прозі. Не сказав би, що проблема- породження нашого абераційного часу. Вона, ця тема, побутувала і в авторів з минулих віків. Питання полягає тільки у тому, як письменник описує сороміцькі сцени. Але не все виглядає так просто, як може спершу здатися. Те, що художня література повинна передавати подих життя – незаперечні істина. Але повнокровне відтворення і блідувата фотографія – дві великі різниці. Водночас перше не зобов’язане супроводжуватися смакуванням подробиць любощів. Тактовність? Саме вона, бо такою є українська ментальність. Нехтування нею і найвдатніший текст робить синонімом макулатури. Очевидно, саме з цього виходить Ігор Гургула, бо книга „Мапуче” показала, що він не затрачає сил на інтимні описи. Превалюють лише прозорі натяки на них. „Вона фліртувала з чоловіками, частенько значно старшими за неї віком, і злі язики різне про неї говорили” („Спідниця”). „Степан не покрив жодної дівки чи молодиці. Навіть Катьки московитки, а Катьку покривав усяк бажаючий»(„Ангел”)... (Мабуть, можна знайти і відвертіші моменти, але у них автор пам’ятає про пристойність. Пуританство? Ніскілечки! Скоріше, маємо ще одну підставу балакати про вірність традиціям рідної літератури).

Напевно, цим можна було б обмежити мову про виражальність видання. Тимпаче, що в деяких попередніх абзацах рецензент не пробував уникнути гострокутності. Але залишилося те, що не сприймаю. Скажімо, є допустимим слово „базар” у діалогах дійових осіб. Але не в мові автора, хоч таке „прикрасило” твори „Коза”, „Азербайджанка”, „Кирзаки”. І на цьому тлі якось ніяковіє влучніше слівце ”ринок” з „Молільника”. В „Козі” бачимо „бобиля”, хоч „одинак”, либонь, є ліпшим варіантом. Чи таке. Працівники сцени звикли говорити: „мовляв, служу в театрі”. Нормально? Це навіть стало мовною нормою. Та чи не вперше читаю, що героїня „Горянки” „служить у бібліотеці”. Дивина якась! Але ці дрібні „ляпи” не псують загалом хорошого враження від книги, після прочитання якої здається, що освіжився у джерелиці бентежних слів.

Ігор Фарина

 

«ПІВДЕННИЙ БУГ» ТЕЧЕ У МОВНЕ МОРЕ

Свого часу видатний український письменник Улас Самчук у трилогії «Волинь» говорив, що маленька річка тече до більшої, а вже потім вливається у море. Щось подібне маємо з «Південним Бугом». Друге число альманаху творить словесний потічок ріднизни, який наповнює мовне море.

Подібну аналогію вважаю доречною. Вже хоча б тому, що випуск повністю присвячений важливості мовної політики у житті українців. Зокрема, це яскраво видно на прикладі розділу «Мова – дар Божий».

У своїх друках Петро Маліш, Кузьма Матвіюк, Віталій Мацько, Михайло Цимбалюк зачіпають ті чи інші аспекти проблеми. Звісно, тут не все так просто. Здебільшого творча уява авторів «кружляє» птахом над гніздом загальновідомості. І за це їм можна було б подорікати. Але, як кажуть, кожна, «палиця має два кінці». Розмисли про повторюваність фактів розвіюють, наче дим з яблунь, коли бачиш неординарність викладу. Бо в даному випадкові вона існує.

Є ще один нюансик, який привертає увагу. Якщо уже згадувати розділ, який прямим текстом говорить про мовну проблематику, то інші торкаються її контекстуально. Скажімо, проза, у якій представлено твори Василя Горбатюка, Миколи Сумишина, Броніслава Грищука, Артура Закордонця, Олексія Тимощука та інших (усього 13 авторів), дає прозорі натяки на творчу триєдність. По-перше, думається про тематичність. Приміром, Василь Горбатюк у новелі «Гіркий мед» по-своєму розповідає про жахіття голодомору. В уривці з роману «Неволя Волиці» Микола Мачківський занурює читацьке сприймання у роки Другої світової війни. А Микола Сумишин неперебутньо доторкнувся до теми кадебістського свавілля у тоталітарні роки. По-друге, вражає різновидність одного жанру, Валентина Байталюк, Петро Маліш «заговорили» образками. Олексій Тимощук запропонував художньо-документальне оповідання. Промовистою є і прозопоезія Миколи Клеца. У розділі «Проза» маємо також уривки з романів, документальної повісті, оповідання, новелу. По-третє, усі ці тексти агітують за рідність загубленням у мовні глибини. Бо в них знаходжу чимало цікавих слівець: «вугол», «перебрехи», «змервлене», «небогін». Без особливих лінз бачення знаходимо привереди, метафори, та образи «сонце наглядає за жнивами», «покотом спить листя», «зміюка асфальту», «сльотава невтішність»… (Дехто каже, що це поетизми, які є зайвиною для прози. Категорично не згоден. Із одного боку мовні цікавинки – свідчення оригінальності авторського стилю. А з другого? Хіба вони не «примагнічують» до рідномовності?)

Гадається і про те, чи не є таким «магнітом» поезія. Особливо тоді, коли читаєш вірші Павла Гірника, Оксани Почапської, Оксани Радушинської, Олени Ткачук. Бо знову доводиться говорити про існування неперебутностей. Серед метафоричних зблисків виділю: «громом хрещену дорогу» (Павла Гірника), «переплітає стежки помальованим листям» (Оксани Почапської), «на відстані вічності скрипка намацує ноти» (Оксани Радушинської). Заімпонували образи на кшталт: «крила віршів», «бекон новітньої доби», «привид останнього снігу», «люстерко калюжі», «прірва долонь». У текстах є чимало неординарностей «тремтлива вода мачинками скапує», «іншопростір», «привиди реальності», «пасовиська осені», «сонце фотонами стелить дорогу». Є лише одна заувага до творів молодих авторів. Розумію, що представники цього покоління шукають свого вираження. І не варто їм дорікати за певну банальність чи наївність деяких рядків. Хвороби росту! Але чи варто ховатися за літературність мовлення, забуваючи про нелогічність та діалектичність? До певної міри це стосується творів для дітей та гумору.

Якщо вже зайшла мова про «ляпи» видання, то варто, мабуть, поговорити ще про два моменти. Як на мене, то твори авторів у кожному розділі ліпше розмістити за алфавітним принципом. Чи не слід до розділу «Наші гості» додати хоча б невеличку передмову, пояснивши необхідність публікації, чи хоча б вказати місце мешкання авторів? А то цього разу дійшло до абсурду: гостею видання, яке заснували Хмельницькі обласна і міська організація НСПУ та Хмельницька міськрада, стала … поетка одного із сіл Хмельниччини.

Насамкінець. Втішно, що «Південний Буг» виходить тоді, коли вітчизняні можновладці з усіх трибун велемовно говорять про біди культури, але нічого не роблять для їх подолання. Спроба хоча б частково заперечити політичну недалекоглядність? Схильний так думати! І впевнений, що посприяє і третє число альманаху. Й не хотілося б помилитися! 

Ігор ФАРИНА

 

 

 

КНИГА

МЕТАФОРИЧНИХ ЗБЛИСКІВ 

 

Бондаренко С. «З ким МІСто говорить: вірші, поеми / Станіслав Бондаренко. – Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2017. – 200 с./

Якщо бути відвертим, то вірші й поеми Станіслава Бондаренка ми часто читали в періодиці. Привернула й нашу увагу книга «Ніж і ніжність». Упіймали себе на думці, що позитивом для сприймання цих творів стала неповторність слововираження. Але чи писати про це? Двоїсте відчуття. З одного боку, було бажання взятися за перо, а з іншого – зупиняла поетова посада редактора. Дехто може назвати наші словесні реверанси заграванням із представником «спілчанського Олімпу», саме такою є совкова ментальність психології окремих осіб.

До наших рук потрапило видання «З ким МІСто говорить». Отож, вирішили, що цього разу неодмінно оприлюднимо свої міркування про нього, зважаючи на поетичну справжність та хист творця слова.

 

1. Занурення у течію темарію

Якщо говорити про поезію від найдавніших часів, то неможливо оминути питання про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність лірики, звісно, наводячи ті чи інші цитати для підтвердження думки. Та відразу відмовилися. По-перше, плин часу свідчить, що чогось нового у темарій епохи не приносили. Хіба назвеш відкриттям зображення тієї чи іншої теми на часовому тлі? По-друге, не впевнені, що всі так, як ми, сприймуть цитати. «На колір і смак – товариш не всяк». Тому й не говоритимемо про твори Станіслава Бондаренка з огляду на це. Спробуємо поглянути на проблеми темарію по-іншому. Є поети, лірику яких дуже легко розмежувати. На допомогу тут можуть прийти вже самі назви творів. Упевнені, що існування досконалого тексту із метафоричним заголовком додає йому влучності і переплетення мотивів. Щось подібне бачимо й у Станіслава Бондаренка. Прикладом нам може слугувати вірш «Коштовності». «Всі ми, всі для чогось були на світі, / на цьому святі чи… на якійсь війні, / за повітря наше, за наші душі-віти, / за те, щоб говорити нам при вікні». Не знаємо про те, як сприйме це читач, а от «душі-віти» нам імпонують. Ще одна обставина, яка виокремлює твір: поет не приховує свою громадянськість. Таку сув’язь не вважаємо якимось негативом, а радше елементом, що налаштовує на позитивність сприймання. Дозволимо собі ще кілька цитат: «Я брав тут уроки запеклого щастя / в дерев і птахів, що живуть поза смертю». Переконані, що тільки справжній поет спроможний знайти «запекле щастя». «Без тебе я став би Едіпом без трону / чи десь паханом, де чатує шакал, / а може б, як вискочка жив електронний, / та – очі, як Слово! Та – Слово, як шал…», «Приземляється парашутистка-зима – до лиця їй і купол, і весь парашут…». Різноманітність тем?! Та не це виходить на перший план, а переплетення мотивів крізь призму органічності та особистісного світосприймання.

І все ж візьмемо на себе сміливість тематичного розділення і почнемо з творів на громадянську тематику. Цей тематичний пласт є найбільш різноманітним у доробку автора. Скажімо, українські поети часто пишуть про роль Євромайдану в житті громадян, його енергетикою перейнято багато віршів Антоніни Цвід, Любові Проць, Олега Гончаренка. А у Бондаренка: «Краями у цього Трищастя – дві площі, а в центрі – Майдан: з пришестям мільйонів, з причастям, простим прикладанням до ран». Тема Майдану відгукується також у його віршах «Телепатія», «Підвішене щастя», «Старий Київ», поемі «Майдани і магнати, або Магія магми». Тут, як нам здається, варто підкреслити: ідеальність теми поет робить щоденністю почувань, защемленістю. Але саме вона надає римам, верлібрам урочистості. Останню заувагу вважаємо дуже істотною, бо маємо цілий масив «майданних творів» із ура-патріотичною риторикою. У глибині душі народжувався роздум, і в багатьох випадках не варто лаяти за це версифікаторів, бо вони по-своєму пишуть про найсвятіші почуття. Та чомусь усе більше прагнемо звернутися до «майданної теми» з присмаком джерелиці буденщини. Доплюсуємо сюди тривожність переживань: «І скільки Майданів європцям подать, / і скільки вам жертв, щоб знайшли хоч на карті / той Київ, що з тища двохсотих – на варті, / все стримує орди і варварську тать / й ніяк не спитає: чи ви того варті?».

Істотним є й те, що з «майданної теми» в інтерпретації Станіслава Бондаренка виростає військово-патріотична. Про це подумалося, коли в поемі «Майдани і магнати, або Магія магми» прочитали таке щемливе слово: «Хтивий путан викрадає Європу, / схоже, вже Зевсом бачить себе / виплід улуса й чудської утроби, / син вертухая й онук КГБ». Теми військового конфлікту на східних рубежах нашої держави торкаються також вірші «Аз», «Буки», «Гради», «Шанси чинів і шанці бійців». І знову доводиться говорити про «примагнічення» до теми через буденність: «Ми повернемось, генерале, / – доповзем і до ваших дач, / щоб затямив: не ми програли, – / ти програв, генерале здач!» (Згадаймо про те, скільки розмов велося і ведеться про продажність «верхів»? Отже, маємо підстави вважати, що поезія є відголоссям (нехай болючим) дум народних).

Громадянськість бачимо і в інших творах. Зупинимося на декількох із них. З нової книги видно, що поет прагне відкривати світ для читачів через мандрування у віршах: звернімося хоча б до віршів «Літаючі рушники», «Пам’ять степу», диптиха «Бонн і Кельн», циклів «Вино Венеції з води», «Одеська Одіссея». Щодо останніх, то в них знаходимо чимало цікавинок: «…тиха Венеція ця не минеться, бо омиває тебе і мене», «Висить собі з любов’ю, не заглядає в рот: він бореться з лупою, він славний… чоловік» (оте «чоловік», хоча рима диктує інше слово, трішечки ріже слух, але оживлення неживого предмета діє якось магічно). «Та навряд хоч на якій з планет / знають запах чебрецю чи м’яти. / Геніальним буде той поет, / що зуміє словом передати / їм, далеким, аромати ті – / самовиті, чисті і густі».

Схоже, що романтика мандрів народжує індивідуалізм мислення.

Ще один аспект громадянськості, досить несподіваний. Урбанізм слововираження. Він, до речі, проявляється у багатьох текстах. Досить, либонь, назвати «Хрещення Хрещатиком», цикл «Повітряне метро», розділ «У напрямку площі Згоди», «Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?». Не думаємо, що цитування рядка з вірша «Чиє це місто ?» є випадковістю. Запитання болісне. Не секрет, що відповідей на нього шукають чи не всі представники покоління, яке народилося в різних регіонах України, і їх доля пов’язала з Києвом. Голос покоління? Так! Вірші Станіслава Бондаренка на цю тему звучать не менш свіжо, ніж твори Василя Герасим’юка, Олександра Астаф’єва, Анатолія Мойсієнка… (список можна продовжити, і він вийде чималим). Поширеність явища? Не відкидаймо такої ймовірності, але зауважимо, що на такому тлі важко виявити оригінальність. Але Станіславу Бондаренку це вдалося: «Ти вічний, бо – князь, а не цар, / хоч був два віки погорільцем. / Хто думав, що ти їм швейцар, вже спікся у власній парилці».

Урбаністичне забарвлення мають також мелодії філософічності. До речі, тут превалює звучання богошукань: «Свідоцтво життя ти моє невідрізне, / вірніше, ніж те – із Адама ребра, / твій зір голубиний, ці вічі Вітчизни / і ця янголина простертість крила!». А хіба мова про погляд на сутність через міський об’єктив не стосується пейзажності? «Узвозу навіть до того нудно, / що вниз повзе — ховатися у Дніпрі. / Порожній театрик плаче, як пес приблудний… Сховались бомжі, лиш місяць сам бомжує вгорі». (Вдумаймося, читаючи урбаністичні описи!) По-своєму віддзеркалюється прив’язаність до міських реалій і в інтимній ліриці: «Всякий ніж коротший за нашу ніжність, / як і меч – куціший аж на п’ять літер. / Знав би це, хто вірить в свою безгрішність, – / влада, терористи, Фейсбук і Твіттер…» (Все у цім світі є взаємопов’язаним!)

 

2. Справжність через слово вираження

Поет Станіслав Бондаренко не належить до тих, які обділені увагою читачів та критики. А все тому, що вміє створити живу картину за допомогою неперебутніх виражальних засобів. Дивовижність якась! Мовимо про ощадливість мовлення як свідчення поетичного досвіду та вікової ознаки. І водночас не дає спокою густонасиченість метафорами, порівняннями, неологізмами, рідковживаними словами. А ще, мабуть, є підстави мовити про оригінальні синонімічні ряди, певні дози алітераційності тощо.

До питання про слововиражальність можна також віднести багатство форм та наявність культурологічних акцентів. Цікавою, як нам здається, є проблема належності поета до певної літературної течії. Бо не все тут трактується однозначно. (Проблема? Безперечно! Але хто сказав, що без неї буває справжність?)

Отже, метафоричні зблиски. Якщо мати їх на увазі, то не буде перебільшенням сказати, що книга «З ким МІСто говорить» на них тримається. Складається враження, що поет дуже вдало вибудовує їх і кладе цікавинки одна на одну як майстровитий муляр цеглиночки у стіну: «…В домах колиски чалив нам землетрусом світ», «В небо дзвіниця зиркає й заглядає під арки», «А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи», «Каштани відмолять твій дух», «Сьогодні Місто не виходить з дому», «А соки з глибини аж десь під зорі / пливуть своїми руслами по кроні».

Порівняння теж є досить неочікуваними і свіжими: «Може словом-основою, як щитом, пригожусь», «Збігає час – як молоко на плитці», «Я у степу – більш живучий, ніж риби», «А цвіт їх, як небесна манна», «Як сорока-білобока, / як собака-пасталака / ходить бомжик одиноко / коло сміт-тє-во-го бака», «Вся ти, як дріжджі, на роздоріжжі».

Цікаві метафори й порівняння можна наводити й далі. Відчувається, що поет турботливо ставиться до слова, вважаючи його необхідним будівельним матеріалом у своїй версифікації. Тому так часто у книзі зустрічаємо неологізми та рідковживані слова на зразок «розбіжжя», «непобачення», «дзвін-кровогін». Нерідко сентенції, які висловлені поетом, сприймаються як узагальнення уроків життя. «Ми похрещені втратами і весіллям весіль», «Гірше, ніж моя Мама, я відчуваю усе на відстані», «Збігає час – як молоко збігає», «Шепіт – це прамова». Та не тільки ця особливість впадає у вічі. Помічаємо й інші знахідки: «річки слід», «листяний бро-не-жилет», «слів омофор».

Оцю недомовленість слів доповнюють і такі рядки: «віт колиска», «нетто-брутто помислів» і чимало подібних. Маємо у книзі римовані вірші, верлібри, сонети, поеми та паліндроми. І звісно, поетичні мініатюри у найрізноманітніших виявах, особливо вражають «танкохоку» та паліндромні однорядковики.

Не можна оминути й питання про культурологічні акценти. Вже хоча б тому, що відсвіти їх знаходимо у віршах «Київський маніфест Велимира Хлєбнікова» та «Римаруче риморіччя», і поет не обмежується цими іменами. Якщо вдивитися в книгу, то зринають імена Тараса Шевченка, Євгена Плужника, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського…

Рівняння на високі імена є очевидним. Та не тільки через асоціації з певними текстами, а через прагнення автора знайти свою струмину у пісневирі: «Саджав і ростив я дерева, як вірші – /не так для плодів, як для запахів цвіту. / Був сад, як букет, і були щасливіші / в нім бджоли, і люди п’яніли до літа».

Поет, як дбайливий садівник, намагається вловити кожен запах слова і думки. І не лише відчути, а й передати по-своєму.

 

3. Іскринки паліндромного багаття

Можливо, цей розділ і дещо дисонує з попередніми, та думаємо, що тут є певна закономірність у форматі віршотворчості Станіслава Бондаренка.

Слушно зауважити, що паліндром, або рак літеральний, має давню історію, здається, що вона почалася ще у 1691 році з книги Івана Величковського «Млеко од овцы пастырю належное». До речі, у цьому виданні він не лише вмістив зразки «поетичної новинки» того часу, а й теоретично обґрунтував найосновніші ознаки цієї «віртуозної віршової форми» (Ю. Ковалів).

На жаль, через різні причини, воно не поширювалося. Принаймні історія літератури не може назвати жодного факту появи паліндрома в Україні, коли вона вимушено перебувала у складі Російської імперії, бо давалися взнаки мовні заборони, та й часи комуністичного тоталітаризму не сприяли. Тільки в 70-х роках минулого століття поетові-львів’янину Володимиру Лучуку вдалося опублікувати перший паліндром для дітей.

Ці та інші цікаві факти можна дізнатися з антології українського паліндрома «У сузір’ї Рака», яку впорядкував Іван Лучук – син відомого поета, життя якого передчасно згасло. Тут знайшлося місце паліндромному романові Олександра Шарварка та одноряддям Олександра Ірванця. Між іншим варто, мабуть, згадати, що у цьому виданні щедро представлений Микола Мірошниченко, який разом з Іваном Лучуком збирав найвдаліші зразки паліндромів. Слід, либонь, підкреслити і те, що авторами антології шестилітньої давності були Анатолій Мойсієнко, Назар Гончар, Петро Сорока, Михайло Стрельбицький, Микола Луговик…

У декого, зрозуміло, може виникнути запитання: навіщо, мовляв, рецензенти роблять екскурс в минувшину літературної форми? Та не треба далеко ходити за поясненнями, саме антологія відкрила для нас Бондаренка – паліндроміста. Крім того, мандрування у праминуле – прозорий натяк на те, в яких умовах постала літературна форма, що так приваблює.

Увагу до неї «спровокував» сам Станіслав Бондаренко, вмістивши в уже згадуваній книзі розділ паліндромних творів, який вражає формалістичним багатством. Поет логічно йде від поеми до дитячого поліндрома та однорядь. Звісно, можна по-різному і багато мовити про формотворчість, але цікавинки не можна не згадати. Особливо багато знаходимо їх у поемі «Вінгран і нар гнів» (тут, мабуть, слід згадати, що уперше прочитали її в «Літературній Україні» й були здивовані неповторністю слововираження). Дивовижність вражає читачів уже на початку твору. Не залишаються поза увагою такі словосполучення, як-от: «вік вовків», «на ріллі ран», «вік – копірка кріпаків». До речі, вони є і в інших розділах поеми. Наприклад: «і локон дива на видноколі», «жага – багаж», «козо-мозок», «віщодар радощів», «і цар праці», «резон озер», «мир думам… мудрим».

На нашу думку, істотне значення має те, що в основу твору Станіслав Бондаренко поклав біографічний принцип, по-своєму оповідаючи про те, що було дорогим для поета Миколи Вінграновського. Це видно уже з назв розділів поеми: «Чолова наволоч», «Дар зрад», «О кіно, Ніко», «Резон озер». Між іншим, оці акценти на деталях дають можливість ліпше зрозуміти і вміщений у книзі сонет «Зозуля в Новобіличах», присвячений Вінграновському: «Дякую, крилата екселенціє, / за сигнали круглі, як лекала».
Ще кілька думок про паліндромний розділ книги. Поему «Вінгран і нар гнів» з ефектним закінченням фразою «ви самі масив» вдало доповнюють «Гулагівський паліндром», твір «А пацан – на цапа». В цих та інших текстах запам’яталися образи на зразок «золото лоз», «на морі роман». Зрештою, вигадлива словесна гра ніколи не впала б в око, якби автор не прагнув лапідарно і точно опоетизувати буденність.

По-своєму цікавим є дитячий паліндром «Козак з казок?», тут впадають у вічі образи: «гомере перемог», «козак з казок»…Тепер про історичний аспект. Уже, зокрема, йшлося про те, що у тоталітарні часи дитяча паліндромність почалася з твору Володимира Лучука. А текст Станіслава Бандаренка переконав, що заглиблення у тему можливе і навіть є дуже потрібним.

Завершимо розділ розмислами про паліндромні одноряддя. Ніби й небагато їх маємо, лише 10. Але яких! «Ого в тазу у пуза твого!..», «Завинив аз», «А випити пива?», «Монгологном». Кожен з них промовляє так багато! І все більше мислиться, що поет знайшов свою стежку з паліндромного роздоріжжя, поєднуючи ліричність та гумор. Хоча останній і не виявився таким зримим, як того декому хотілося б, чи, може, в цьому і полягає шарм?

 

4. Купання у писемній джерельці

У новій книзі поета окрім паліндромної поеми «Вінгран і нар гнів» вміщено ще три поеми-кліпи. Хочемо підкреслити лише одне: Станіслав Бондаренко залишається вірним логіці поетичного мислення та різноманітності форм.
Щодо останніх, то маємо такі нові жанри, як: «психологічна поема-кліп», «історично-детективна поема-кліп». Вже сам перелік у нашій статті стверджує про свіжість і новаторство авторських підходів.

Тепер поговоримо ще про один нюанс. У текстах «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» та «Майдани і магнати, або Магія магми» рими й прозові відступи тісно переплетені. Ми вважаємо це вимогою часу, який прозоро натякає на таке поєднання, потребує нового потоку свідомості майданної. (Іноді, можливо, і хочеться поетизації прозаїзмів без нарочитої банальності. Але це є тільки нашим бажанням, бо слово – за поетом). Щодо двох останніх поем, то вони й тематично відображають час. Особливо мислиться про це, коли у поемі «Майдани і магнати, або Магія магми» читаємо: «Надто кривавий був тан, / горе і радість – по вінця! / Все ж ми ростили Майдан / тут не лише українцям!» Хіба не актуально це звучить?

Процитуємо й інші. Зокрема, у творі «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» імпонують такі слововживання, як: «юних кущів розпатлані крони», «стволи очей», «текіла слова», «скроні посріблює совість», «різня садів», «осердя серця». Ряд цікавинок, безперечно, можуть продовжити «яблука жіноцтва з тугої туги». Особливі родзинки є й у поемі «Майдани і магнати, або Магія магми»: «механізм душі», «душа вже в бруківку вмерзла», «чуття співщастя», «ментокати», «поранена камера», «верховний командувач – серце»…

Три крапки – натяк на продовження нанизування вдалих рядків. Але не будемо цього робити. Кожен спроможний зробити це сам, взявши до рук книгу. Ми – про інше. Є в поемах чарівності. Може, вони дещо приземленіші, ніж в поетів попередніх літературних поколінь. Та хіба це трагедія? Якщо звернутися до історії, можемо помітити різницю між поетикою Михайла Драй-Хмари і Майка Йогансена, Павла Филиповича і Євгена Плужника, Петра Скунця і Віктора Кордуна… Поет прислухається до голосу епохи.

 

5. Замість PS

Спочатку думали повести мову про недоречності. Але потім відмовилися від цього наміру. Чому? Та не хочемо виносити на суд громади наше несприйняття окремих слів. Бо тут злий жарт може зіграти невідповідність мовних середовищ, у яких виросли рецензенти і поет. А ще не хочемо сумніватися у правильності окремих слововживаннь, але сучасна літературна мова велить по-іншому. Звісно, можна було б стати на таку позицію. Але… що в тому поганого, коли поет витворює свою стилістику?
Зустрінемося з нею в недалекому майбутньому? Чесно кажучи, дуже хотілося б. Але все залежить від поета. І тільки від нього!

Олег ВАСИЛИШИН,

Ігор ФАРИНА

 

 

Голос «Сопілки мавколюбної»
(медитації над медитованим)

Ігор Фарина. Сопілка мавколюба (з віршів останнього часу) // «Літературний Тернопіль», 2018. – №3. – С. 45-48.

 

Поетична творчість Ігоря Фарини з кожною новою публікацією (а їх останнім часом опубліковано значну кількість в обласній та всеукраїнській періодиці) все більше привертає увагу шанувальників красного письменства свіжістю думки і неповторністю віршописання. Як видно із останніх його публікацій, поет не замикається на лінійному способі віршування, а шукає нові (нелінійні) алгоритми сприймання світу і вкладає їх у сучасні версифікаційні форми. Зазвичай, він використовує нелінійні наверствування поетичних засобів на сюжетну матрицю й таким чином робить їх багатовекторними й полісмисловими. Прикладом вище сказаного може стати поезія «Завсіди манить днів дорогоспів», що є своєрідним заспівом не лише до рецензованої добірки, а й до власної поетико-світоглядної системи загалом. Тут поет, гейби, прямує до своєї гори-Олімпу, на якій витає у високість його Музи, щира й благодатна покровителька його творчосиі. Поет служить їй усім своїм єством і вперто прямує до неї , щоб знайти щось нове і незвичне у її «шляхострумності». Цей вірш-заспів декларує пошуки новітніх підходів до артикулювання поетичного слова і його дешифрування полісмисловими засобами.

Діапазон часопросторовості у віршах Ігоря Фарини доволі широкий. Особливо це відчутньо в смисловому наповненні сюжетних матриць. Він може «перекидатися» від античності на сучасність і навпаки. Такого роду нелінійність поетичної думки готує «містки» сецесійним стильовим переходам, що дає можливість читачеві зануритися в різні культурно-поетичні пласти. Підтвердженням часопросторової позірності є вірш «Античності трава скороминуща». Власне саме цей вірш проявляє «місток» єднання старосвітності з новітністю поетичних модусів мислення, шо є, свого роду, генеруванням поетичних поколінь. Хоча й воно помазане єлеєм часу, зате переможне наверствуванням нових віянь часу, що безперервно творить нове. У цій поезії відчутня філософічна змагальність загального і одиничного, а, скоріше всього, соціального й індивідуального (особистісного).

Мотив сув’язі минулого з сучасним проартекульовано й у поезії «Далеких років суєта й крутіж». Тут автор своєрідно виструнює шлейф шляхопрохідний в історичній тяглості. Поет розмислює про те, що сучасний світ не буде збагненний, якщо не зануритись у його чани «минулих поривів до волі». Автор поезії наголошує, що вони будуть зреалізовані лише тоді, коли в людських душах воскресне «наснаженість розвиднем Богунами». Власне поет апелює до суто національно настроєних історичних особистостей, незамочених у патріотичній безликості чи роздвоєності.

Поезія «Гойдається бунчук зухвальства дум» – це певний маркер духу українського народу, його вольностей і непокори. Навіть найстрашніше уособлення зла (цар Ірод) не в силі забрати його «до склепу», бо цей дух, як вічне джерело, бурлить і надає снаги майбутнім поколінням «пришпорити порив коней літ» і освятити кровʼю наш «святий Батурин». Таку місткість поетичної думки в одній строфі зуміє створити лише поет з великим обдарованням.

Доволі містко і прозірливо поет окреслив нахабство і лють іспанських (читай – московитських) завойовників у вірші «Конкістадори». Автор поезії характеризує їхню брутальність і бездушність місткістю найбільш влучного слова «конкістадори». На перший погляд, здавалось би, що це стосується іспанських завойовників Америки. Але влучність підібраного лексикону вирулює однозначно на північного «сусіда». Власне такого роду багатовекторність смислового спрямування може зупинятися й на інші траекторії спрямування агресії. Його ж «брутальністю клеймована дорога й запеклості позначка на лиці». Усі найнегативніші характеристики витають в поезії над північними конкістадорами й зцілюють поетову ненависть до них. Образність цієї поезії – це згусток виховання сучасної молоді в дусі ненависництва до завойовників.

У вірші «Над лісовою піснею» вчувається фантасмагорична алюзія чарівних звуків бога музики Орфея, що лише її гра здатна завести закоханих у «хащиська невертання». Поет доволі лаконічними засобами зумів вияскравити пагубність нещирості в коханні. У даному разі, він припідносить сопілку до рівня символу-знаку кохання. чистого. як людська сльоза, і незворотнього, як часопростір. Недарма, поет заголовив цим поетичним зворотом «Сопілка мавколюбна» рецензовану добірку віршів й надав їй символічного звучання.

Ігор Фарина, без перебільшення, – вмілий версифікатор поезій-присвят відомим майстрам пера. Доказом цього є хоча б вірш «Лемківський мотив. Памʼяті Богдана -Ігоря Антонича» У двох строфах автор зумів виловити в лемківського поета те, що є найбільш притаманним не лише стильовим характеристикам модернового поета, а й його етнонаціонального і етноландшафтного антуражу його життємісцин. Тут, як у калейдоскопі, підібраний лексикон Майстра поетичного слова та його контекстуальний антураж. Власне такого роду ретропоєднання дає влучну прикмету характеристики-візії і є доволі впізнаваною в ряді зіставлень із іншими майстрами поетичного Слова. Для прикладу, наведемо кілька поетичних рядків з присвяти: «Грає кичера на дідових гуслях, казка зніма капелюх з голови осінь шука невідомі ще русла котрі подібні на ночі рови...». Чом не справжня поезія Богдана- Ігоря Антонича? Так може підібрати «лемківський мотив» лише глибинно занурений й досконало знаний поезію творець-віршувальник.

Вірш-присвята «Володимирові Дячуну» стосується осмислення (чи споглядання?) поезієтворення його побратимом по перу. Поет намагається зрозуміти таїну віршотворення і, мабуть, її значимість для сприймання цієї поезії читачами (і самим собою). Ігор Фарина сприймає її, як художню «містифікацію», заземлену в наративні шари стародавнього письма. У більшій мірі йому імпонує цей стильопис, бо й сам віршує таким способом (а чи робить спробу себе в такій стилістиці?). Напевне, лише йому одному це знати. А читачам сприймати таке безпунктуаційне письмо, якщо воно ними сприймається, – Дилема для роздумів?

Цікавими є й інші вірші-присвяти. Зокрема, поет Богдан Смоляк полюбляє віршувати білим восьмивіршем. Саме цей спосіб, підмічений Фариною, став характеристичною квінтесенцією його «творчої емблеми». Аналогічним чином визначена й поетична характеристика творчості відомого письменника Богдана Мельничука. У вірші «Плесом синім подих устремління» відомий поет-енциклопедист прирівнений до великого корабля, який борознить творче плесо літературних жанрів та форм і ніякі «вітри» не в силі його зупинити. Ця присвята – благоговіння перед побратимом по перу й схиляння голови перед «літературним подвигом» і, без сумніву, гідне поклоніння.

Знаковим у рецензованій добірці Ігоря Фарини є й вірш соціальної тематики «Повоєння». Тут поет медитує над діянням «Червоного диявола», який розперезався на західноукраїнських землях, вбиваючи повсюдно національний дух непокори завойовникові. Він, роблячи облави і сіючи смерть, очікував «віватів у звичаю мотивах заперечень» та за це дочекався «до приречень злобурхоплин вертати ». Поет називає завойовника «червоною чумою», від якої немає іншого ліку, як всенародний спротив. Ця поезія, свого роду, епітафія загиблим героям-повстанцям, які героїчно вмирали за волю і незалежність України.

Індивідуалізовано-образними й художньо-самобутніми в рецензованій добірці Ігоря Фарини є й пейзажні образки. Вони – своєрідні згустки кольорових фарб, іноді обмежені в кольористиці, але доволі влучно інкрустовані власнослів’ям. Таким чином поет вишукує саме свої підходи до змалювання картинок природи, хоче ними дати лише натяк на їхнє сприйманн читачем, роблячи акцент на субʼєктивований концепт самого реципієнта. Для прикладу, зупинимося на характеристиці декількох пейзажних малюнків поета. Вірш-мініатюра «Квітневої пори» – це асоціативна алюзія автора твору у сприйманні приходу квітневої пори. Поет сприймає її через власне «я», використовуючи символ-знак, задекларований в образі дівочих персів, що можуть освіжити не лише людські почуття, а й прихід людського оновлення загалом: «спішу через мокрющості травинки цей космос персів пестити у тиші». Доволі образний метафоричний ряд. Чи не так?

Аналогічним у способі розкриття пейзажного тла є й вірш-мініатюра й «Літній малюнок». У спекотний день людська душа прагне «ковток прохолоди». Цей смисловий ряд прочитується крізь призму філософського прочитання тексту, особливо трактування поетом миттєвості спекотного дня. Загалом – це, свого роду, прагнення душевної рівновани: «тече у серпня незбагненний подив». Ця мініатюра – індивідуалізація поетичного бачення фрагмента природи, вміння її штрихувати місткими засобами.

Ще одна мініатюра «Різдвяна картина» – це поетичний маркер сприймання віршувальником найвеличнішого річного свята українців – Різдва. Лише один символ-знак – дідух є його уособленням і смисловою однозначністю. Саме він (дідух) сприймається автором вірша, як «краплинка благодаті», що протікає «крізь голку днів в шитво всевишшя вифлеємських харизматик серед зими виіскрює Різдво». Ця мініатюра насправді може послужити прикладом вміння одним поетичним штрихом маркера висвітлити благодатну картинку Різдва.

Мегасимволічно сприймається й мініатюра «Кривавить в січні кетяжність калини». Тут вчувається алюзія сприймання поетом Вітчизни на етнокультурному рівні, що таїться в померзлі північних прихідців. Її червоність – це знак потопання Ріднизни в січневих «обіймах» завойовника. Доволі апофеозно сприймається й мініатюра «Суцвіття у нестримності яріють». Це ода радості з приходу до людей жнив – найвідповідальнішої пори в житті хлібороба. Поет є часткою цієї радості і сприймає її способом «охлібнення й зернинності». У цій поезії-мініатюрі вчувається імпресія людської благодаті.

Завершується поетична добірка Ігоря Фарини пʼятьма сонетами одного літа «Дивовижжя», присвяченими заслуженому художникові України Ярославові Омеляну. Перший сонет – це медитація поета над «дивовижжям» кольорової гами художника, над формами його сюжетотворення, яке ніби «чаклунність запеклася на устах світописань відверта нагота веде палітру у джерельність щастя». Наступні три сонети – це роздуми-споглядання поета над сюжетами картин художника, доволі субʼєктивовані, але спраглі опоетизувати побачити й відтворити його власною художньою лексикою, наближеною до стильового почерку Майстра пензля. Останній сонет виконує функцію формотворчої репризи, як нагадування про стилетворення художника лінійним поетичним рядом.

Рецензована поетична добірка Ігоря Фарини «Сопілка мавколюбна» – це не просто вірші, адресовані любителям поезії, а це насправді елітарна творчість, що заставляє реципієнта осмислювати кожен поетичний зворот чи навіть цілий ряд і сприймати їх на рівні філософського осмислення. Особливо в поезіях-мініатюрах відчутнє контекстуальне тло, що є не лише смисловим антуражем, а й специфічним ключем-кодом для глибшого прочитання та розуміння поетичних рядків. Поет відмовляється від лінійної пунктуації. Добре це. чи не дуже, – розставить акценти на цьому час. Але поза тим смислове наповнення в поезіях Ігоря Фарини зашкалює. І власне це дає привід повертатися ще раз до їхнього читання і вслухатися в голос «сопілки мавколюбної» багато разів. Бо власне саме цей голос здатний завести читача в тенета справжньої поезії. А поезія Ігоря Фарини насправді такою є.

Олег СМОЛЯК,
доктор мистецтвознавства, професор

с. Настасів Тернопільського району

 

 

Сузір’я гортанних звуків

Табак Ірина. На відстані вій. Лірика. – Збараж: Рушник. 2017. – 68 с.

Через наше «славне книгорозповсюдження» неможливо бути в курсі літературних новинок. Слава Богу, ще сяк-так виручають особисті контакти із письменниками, про появу творів яких дізнаюся з періодики. Так, приміром, у мене останнім часом було з книгами Лесі Білик, Надії Ковалик, Антоніни Царук… А видання літераторів-неофітів, як не прикро, залишаються непоміченими. Напевно, і «На відстані вій» Ірини Табак з Мовчанівки Підволочиського району на Тернопіллі не опинилися б у мене, якби не сприяння письменниці Жанни Юзви (авторки передмови до поетичного дебюту).

Скажете, що кожен овоч хвалить свій город? Чесно кажучи, мені спочатку теж так думалося. Але перечитування книги вщент зруйнувало цей сприймальницький стереотип. Двома нюансиками. А точніше, темарійністю та виражальністю. І саме про них хотілося б поговорити конкретніше. Та не тому, що так забаглося літературному критикові. Причина – набагато глибинніша. Своєю книгою Ірина Табак говорить, що це – голос її поетичного покоління. Не більше і не менше.

Й це – не перебільшення. Щоб збагнути , бодай побіжно вглибимося в історію літератури. Згадаймо поезію Ірини Жиленко, Світлани Йовенко, Світлани Жолоб… Гарні вірші у них. Не заперечуватиму. Але відчувається якась застебнутість душ віршниць на всі ґудзики. Навіть крізь блискучість контекстової гри, Теодозія Зарівна, Людмила Таран, Софія Майданська, Світлана Антонишин вже розкутіші. А над лірикою Тані П’янкової, Галини Максимів, Ірини Баковецької, Людмили Веселої орієнтації на вимушену скрижанілість уже немає. До цієї когорти творчинь образів дивовижних належить й Ірина Табак. Від останніх різнить лише те, що вона тільки робить перші кроки на літературному полі, а за плечима вищезгаданих авторок – шлейфи престижних публікацій.
Як мені здається, варто тут згадати ще про один момент. Тим паче, що це теж стосується тематичного зрізу. Не хочу розділяти поезії на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Пані Ірина є сама «винуватою». Тематичні мотиви настільки міцно переплетені між собою, що якийсь із них неможливо виокремити. Більше того! Авторка намагається ці непростості сприймання навколосвіття передати через кохання, характерного для молодого серця.

Тепер давайте подивимося, як молода авторка виражає це. Себто спробуємо подивитися, як вона чарівністю слововисловлення підтверджує узагальнені міркування. Й для мене оте підтвердження почалося із вірша «Багатоголоса тиша» – твору, який відкриває книгу. Вислови на кшталт «світанок гасить полум’я», «папороть терпко вростає у душу,мов молитовне мовчання», «лінії-долоні», «багатоголоса тиша» заімпонували. Відчулося, що авторка вміє доторкнутись до струн читацьких душ глибиною думи і незвичайністю органічної побудови звичайних слів. До речі, щось подібне уздріваю і в наступних творах.

Зосібна поведу мову про метафоричність мислення. Лише два розділи має ця тоненька книга. А цікавих взірців цього поетичного тропу існує значно більше. Скажімо, у першому з них, який має назву «Небо, охоплене вогнем», мою увагу привернули такі вдатності, як: «коли дорога стане тонкою ниткою», «а потім він ховає небо, збирає сонця у темні скрині», «небо б’ється сліпими дощами», «пропускаючи через артерії свого хаосу струм води». Цікавинки є і у розділі «Музика твоїх серпневих злив»: «ця ніч малює синім непомітні крила», «я хочу повернутися в терпкі тенета літа», «червень торгує квітами і верлібрами», «тишу розірве світанок». Можна, очевидно, наводити взірці й інших метафоричних зблисків. І для цього не треба здійснювати спеціальне углиблення в тексти. Бо метафорами наповнена чи не кожна сторінка видання. «Мелодія застигла у горлі німими словами», «трава кучерява дихатиме світанковою росою». «небо тривожно сопе». «я іду, навколо шиплять голоси». Як там не було б, а з’явилося враження, що метафоричність необхідна умова існування поезосвіту Ірини Табак. Такого дивовижного і такого таємничого. Молоде вино грониться, як сказав би незабутній Михайло Яцків.

Коли подумки повертаєшся до процитованих метафор, то помічаєш, що вони помітно виграють за рахунок небуденних образів: «сліпий дощ», «артерії хаосу», «струм води», «тенета літа»… Зрештою, цей перелік можна продовжити: «неба дзбан», «ноти душі», «океан доторків». Ця образність «примагнічує» природністю контекстів.

Як і порівняння, якими послуговується авторка. І знову дозволю собі нанизування цікавинок одна на одну без особливого відбору. Лише зауважу, що цей троп в інтерпретації- двоякий. З одного боку видніється досягнення порівняльного ефекту єднальних сполучників: «мимоволі світ затоплює злива, його слово, наче човен у ній», «я хапаю повітря кволо, змучено, жадібно, наче вдихаю тебе уперше». А іноді ці єднальності зникають, являючи чарівність: «життя – суцільні бар’єри», «очі – межа власного болю».

… Слово про виражальність хотів би завершити ще одним пасажем. Цього разу про форми віршів. «На відстані вій» наповнена римованими багатострофиками і верлібрами. Суцільний потік свідомості у них. Пишу про це без негативності сприймання. Хочу наголосити на органічності висловлення думки. А катрени, сонети й інші віршоформи. Віриться, що вони неодмінно будуть у наступних книгах. Таких природних, як і та, котру із задоволенням для себе перечитую.

Ігор ФАРИНА

 

 

Поетичне оголення душі

Базилевський В.О. Замінований рай: поезії. – К.: ВЦ «Просвіта», 2018. – 368 с.

Існує теза вважає, що поезію варто писати до тридцятирічного віку. Мовляв, молодим найліпше вдаються емоційні римосповіді. І, як приклад, наводять ранні дебюти Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова, Павла Гіника, Миколи Тимчака… Але ця думка не витримує ніякої критики. Бо, як нам здається, справа полягає не в роках, які прожив автор, а в думках, котрі він висловлює. Саме це приходить на думку, коли читаємо вірші Володимира Базилевського, який у новій книзі «Замінований рай» назвав себе «зимовим поетом», натякаючи на свій поважний вік (у серпні 2018-го йому пішов 82-ий). «Не зважай, якщо сноб і естет запідозрять обмову. Оприлюднить зимовий поет свою правду зимову».

Нас ота «зимова правда» і привабила. Й про неї хочемо висловити деякі свої міркування, почавши з питань про виражальність. І тут на перший план виходить метафоричність слововиявів. У книзі окремі буквотвори та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші. Тобто йдеться про перехід інтуїтивного мислення у сферу раціональних понять. «В содомах міст я молодість зносив», «На штабу зачинились виднокола», «на пуантах ходить тиша», «Мете, мете мітла світу». Бачимо, як сконцентровуючи у потужному семантичному полі найвіддаленіші асоціації метафора стає непочленованим тропом у дивовижному внутрішньому сюжеті. «Штопа драну свою білизну переможена благодать», «Хапавсь за шаблю гнів», «Жайвори нам на флейті грали», «Світила викотився м’яч». У метафоричності нерідко доводиться говорити і про перенесення значення слів з певних явищ та предметів на інші. «Пасуться очі серед степу, пильнують вуха шум дібров», «Ойкумена відштовхнула його як стороннє тіло», «Сад старий промок». За всіма (навіть звичними) деталями видно психологічний стан реципієнта, який прагне уподібнитися до автора.

Та не лише метафори мають вагоме значення для вражальності. Помітне місце займаються і порівняння, яких вистачає у «Замінованому раї». Правда, їх розділили б на кілька підвидів. Зрозуміло, що цей троп пояснює предмет через подібність до іншого. Тут на перше місце виходить компаративна зв’язка у вигляді порівняльних сполучників на кшталт як, наче, мов, ніби, буцім, немов… «Як на тулуб змію циркач, намотаю тасьму дороги», «Залишилось, як окову, натягнуть сорочку ночі», «Отам, казав, глибочиця текла, глибока і вузенька, стрічка гейби», «Дими, як жіноча вуаль». Іноді трапляється так, що в поетових рядках сполучники зникають і тоді починає здаватися, що порівняння перетворюється на метафору. «Зухвальство міської природи – наука й для тебе, дружок», «мій телефон – чернець-анахорет», «життя – то занурення в ніч», «очі – затертий зміст». Деколи присутність і відсутність сполучників зливається воєдино, створюючи неповторність: «І тому зізнають під завісу, що поет – він теж як санітар», «як окунь на живця, не попадись на ртутний полиск – вищих сил безодні»…

У кожному розділі книги знаходимо і вдалі образи. І чи не найбільше їх є у «Віршах з архіву»: «екран небес», «епох розбитий глек», «бог зими», «мова квітів», «скоропис хвиль», «ритори краю», «вертеп зорі», «буцегарня духу», «нитка долі»… Приваблює й образний світ інших розділів: «воля марнот», «принади кольорового кіно», «школа трави», «доїння корови минулого», «табуни століть», «сила роси», «хор беріз», «літ архів», «діаманти родових пісень», «листя планів і намірів». Ці та інші цікавинки по-своєму розповідають про суб’єкт лірики. До речі, в даному випадкові чарівності у щемливому виконанні додає і віковий фактор автора.

У чарівності метафор, порівнянь та образів пересвідчуємося, коли знайомимося з «населенням» книги, серед якого дерева і рослини, звірі і птахи, небесні світила і зірки. «Плава шапкою глиці у небі сосна», «Кульбабою із стадіону свої відвойовуй права», «Ніч набрякала німим переляком, чорний собака – зло світове. Чорний собака, чорний собака – не убієнний! – кусає і рве», «всохли ворон голоси», «Наліво чи направо, як сонця спілий овоч», «Він випадково голову підняв і остовпів – і над вертепом зорі».

У розмові про виражальність лірики не можна оминути питання про літеросполуки. «П’єдестал пошани» тут зайняли неологізми – слова, які зумовлені потребами днів, у яких живе віршник. Часто-густо вони додають барви несподіваності текстові і не можуть існувати поза ним. Та іноді «ковані слова» (так ще називають неологізми) стають загальновживаними і з’являються в активному словнику нації. Так, приміром, свого часу було з окремими новотворами Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки… Це нам спало на думку, коли у текстах зустріли «застійноводь», «круглосирітство», «ниткоплут», «життєсмерть»… Вистачає і рідковживаностей на зразок «за морозець», «убійники», «панщизна», «ліногота»… У буквотворах присутня словогра з використанням елементів давнизни. Складається враження, що версифікатор таким чином закликає до експлуатації прихованих росіянізмів. Але це не відповідає дійсності, бо вслухання у стихію літер дарує душевну насолоду, заперечуючи необґрунтованість точного міркування: «озов», «охолода», «оболоки», «тужба», «розгуба». І не дивуємося, що на цьому тлі з’являються такі цікавинки, як «вичерп», «не стерп», «озброя», «смерк».

Серед таких слівець староукраїнського походження є і ті, які належать до улюблених віршником. Приміром, часто бачимо «ворожду». «В глухій ворожді з добою», «Замага ворожда войовнича», «Зчинився галас ворожди». І це слово виглядає органічно у контекстах творів. Як і більш сучасні «ворожнеча» чи «ворожість». «Вона вбачає в нім ворожість», «Якщо твій зір не заступа ворожість», « в мимовільній ворожнечі». Ще один нюанс. Нерідко віршник використовує частки «анти» та «не», внаслідок використання яких отримуємо чарівність: «антивітчизна», «антирух», «недобро», «неборги», «несвобода», «неіснування». Чарівність чарівністю в даному випадкові. Вона до нас прийшла непросто, долаючи загороди спротиву, бо контексти написаного однозначно ратували за несподівані словотвори. Ще раз думаємо про це, коли натрапляємо на «напівпрозор», «напівдруг», «напівбіль», «напівщем»… Та це, напевно, лишень частина розмислів про слововияви. Бо маємо ще такі речі, як: «часозсув», «птахолов», «тихоплин», «зимоліта», «сокорух», «каменярня», «двокамінь», «гріховоди»… Додамо сюди «чорнодення», «щасливість», «пожнив’я», «сутуга», «безпораддя», «поглинач», «кишло»…

Оригінальність створює і тяжіння літератора до крилатих висловів. Правда, його варто розділити на дві частини. З одного боку поставимо орієнтацію автора на використання у поетичних текстах слово сплетень з яскравими ознаками стійких ідіом: «вельми вдячний, що в дурні пошили», «молотить язиками з трибуни», «пробігла поміж нами чорна кішка». А з другого боку бачимо потяг до самостійного творення крилатослівних несподіванок: «ми справжні тільки у своїх снах», «колорит національної еліти: мімікрія у вишиванках», «якщо Єва – слабка стать, то як їй вдалося перевернути долю людства». Оце тяжіння до крилатослів’я не тільки привертає увагу до «Замінованого раю», а й вказує на те, що віршник зробив її складовою своєї поетики. Кажучи про це, замислюємося ще над однією особливістю. Якщо вчитаємося у тексти, то не бачимо силуваності афористичних висловлювань.

Поведемо мову й ще про два моменти, якщо вже зачеплено питання про слововиражальність. Точніше, поговоримо хоча б побіжно про випадки автаркії (іронії) та метафоричність у вигляді подвійностей. Щодо першої, то нагадаємо, що іронія є художнім тропом, який виражає глузливо-критичне ставлення поета до предмета зображення. Мабуть, має рацію літературознавець Іван Прокоф’єв, коли вважає, що метод автаркії Володимир Базилевський найвдаліше використав у вірші «Давай одуримось». Та іронічність можна вважати характерною для творів «У лютий час продажної Феміди», «Давай помовчимо про це», «В фаворі дворушні уми», «Затягувалась зашморгом дороги дорога зрад й олжі законодавств», «Мовчи, мовчання доросте до капіталу золотого», «Розбухлі від гніву й проклять, всотавши напасті щоденні, рукописи й книги – горять і гріють в епохи студені». (Лише три цитати з трьох віршів. Мабуть, вони не надто точно промовляють про іронічність. Але нам здається, що автаркія невіддільна від метафоричності та образності).

Ще про таке. Перечитуючи вірші із «Замінованого раю», натрапили на цікавий метафоричний ряд: «щезни-розвійся», «гармошка-усмішка», «слово-двокамінь», «жирує-гуля», «літають-бавляться», «відступники-пси»… (Зрештою, перелік таких вдалих подвійностей можна продовжити. Але, як нам здається, аби сказати, що маємо цікаві випадки уточнення дій або стану предмета чи явища через метафоричність мислення).

Та виражальність створює не лише словогра. До свідомості сприймачів поезія Володимира Базилевського крокує через різноформ’я. У «Замінованому раї» мирно уживаються мініатюри, сонет, верлібри, римовані багатострофовики, переклади і переспіви. Й кожна з цих форм потребує хоча б невеликого екскурсу у неї. У даному випадкові мініатюра узагальнює чи типізує картини, «Життя і смерть – банальна тема, прихватизованих землею. Тому й сміється хризантема перед загибеллю своєю». Без перебільшень можна мовити, що цей та інші чотиривірші з книги сприяють досягненню оптимального ритмоінтонаційного та смислового значення. Є у книзі і п’ятивірш «Оскарження расизму». У творі немає східної символіки, характерної для поетики танка. Твір «примагнічує» до себе вітчизняними реаліями. У книзі можна зустріти і шестивірш, що причаровує римуванням і глибиною вираження замислу. «Тепер безсиллям пише й плаче: кому печаль свою повім». До мініатюр відносимо і деякі верлібри. «Заростаю могилами, куди не йду, а могили услід за мною, і кожна зі своїм обличчям».

Окремої розмови потребує сонет, хоч він є єдиним у книзі. Якщо говорити про «Юліана відступника», то за внутрішньою тягучістю форми видна драматургійність сюжету. Не знаємо чому, а при знайомстві з текстом все більше міркується про сонети Жозе-Марії де Ередіа і відлуння у ньому сонетової стилістики Богдана-Ігоря Антонича. Аж два з одинадцяти розділів займають верлібри, хоч неримовані віршорядки існують і в інших частинах книги. Та головним, либонь, варто вважати те, що виокремлена система віршування неповторно передає порухи душі.

Як і римовані багатострофовики. Тут, зокрема, виділили б «Наковтавсь металу мегаполіс», «Послання до дятла», «На 100-річчя газети «Чорноморські новини», «Подивись на себе збоку», «вкручується штопором димища княжий поліс в черево небес», «А поет завершить струсом серця. Він, між іншим, теж літа, мов птах», «Вершила суд епоха догматична, тримаючи напоготові сіть», «Суд вчини над самим собою, оборонні забудь щити». Навіть деякі з цих цитат натякають на тяжіння автора до балади. Штрихи соціального побутовізму з драматичним сюжетом характерні для творів «Калайко» і «Божевільна Параска»…

Кілька слів мовимо також про переклади і переспіви. Щодо інтерпретацій, то межи ними чимало думок викликають твори, які перекладені з Сальваторе Квазімодо, Андреа Грифіуса, Луї де Ангори, Інокентія Аненського, Ігоря Северяніна. Якщо йшлося б до дотримання оригіналу, то твори не втягували б у свій вир. Але і у перекладах переважає манера письма автора. Хоча у зверненні до певного стилю не бачимо нічого поганого, якщо текст зливає воєдино дух оригіналу і стиль перекладача. Увага до менталітету певного народу та поєднання з ріднизною характеризують і переспіви, серед яких «Маленький скрипаль» і «Волоцюга».

Усі ці розміркування (на нашу думку, звісно) мають право на існування. Але водночас вони можуть заграти новими барвами, якщо враховувати і темарійність у виконанні версифікатора, хоча усвідомлюємо, що тут не є все так просто, як може здатися на перший погляд, через тематичну сув’язь. Скажімо, ми звикли говорити про громадянськість поезії, але ж її відголосся знаходимо у філософській, пейзажній та інтимній ліриці. Отже, умовність? Саме від неї відштовхуватимемося у темарійному зрізі. Наприклад, поезію так званого темарійного плану із громадянським звучанням поділимо на кілька частин. І в першу чергу згадаємо про патріотичні поезії. Важливо не те, що автор римовано чи верліброво реагує на злобу дня, а вміє знайти свою струмину у темі. «Хоч впеклись до сказу переміни, Переміни, що без перемін. Віє вітер, та не з України, віє, віє, та з неукраїн». Помітно, що громадянськість у віршах Володимира Базилевського живить споминальність. Вона – неодновимірна. Спонукою до багатьох віршів стали роздумування над подіями, які відбувалися у далекі часи. Звернемося хоча б до віршів «Сострат, син Дексифона з Кніду», «Амфікрат», «ANNO Domini 1563». (А хіба це не свідчить про обізнаність мистця з історією минулого і його прагнення бачити сьогочасність крізь призму колишнього?). Поет не був би собою, якби словом не торкався часу, у якому жив: «Я двадцять літ чманів від компартійних спецій». Тому й дихає часовим вітром «Академік Єфремов. З останніх записів». Відзначимо, що вірші громадянського спрямування часто-густо мають «столичну реєстрацію». Тут окремий пласт складають і поетичні спогади про степову ріднизну (поет народився у Кіровоградській області).

У доробкові киянина зі степовим корінням є вірші про сенс літературної творчості. «Поете, слово – твій міношукач, якщо ти наловчивсь ним володіти», «Поет живе під знаменами вогню, вогонь гріє, вогонь сповиває», «Але чиста поезія, з’ясувалося, з вкрапленнями «крові полеглих». З цією тематичною різновидністю у ліриці тісно пов’язана наявність культурологічних аспектів. Та не говорили б про них в одній площині. З одного боку маємо промовисті епіграфи. До поетичної неповторності Володимира Базилевського надихали Поль Верлен, Ігор Качуровський, Василь Симоненко, Олександр Пушкін, Ярослав Івашкевич… А з протилежного боку бачимо принагідні згадки у поезіях про письменників Артюра Рембо, Павла Тичину, Арсенія Тарковського… «А якщо затяжній марі доведеться сплатити мито, то скажу, як Рембо сестрі: «Я помру, а тобі ще жити»… «Незнакома й загадкова, мовби ранній Тичина, вона – музика, а не мова, кантилена рослинна», «не вабить її знада бутафорна, лексеми обертаючи, як жорна, незгоди перемелює й жалі. І, за Тарковським-віршинником, чим далі, тим більше поневажує деталі, сіль добува з копалень. Сіль землі». Культурологічні акценти полонять дивовижністю кольорів та мелодій від згадок й про інших митців. «У синім присмерку холоне масив незрушеної гори, де приліпився до підніжжя лісок, що по трудах притих, немов на полотні Куїнджі, у світлотінях наливних», «Нова земля позбудеться смути. Небо – озонових дір. І скаже Гамлет місцевий: бути! І погодиться з ним Шекспір», «Що ж натворив ти, вигаднику птаха удачі? Що ж ти накоїв? Що ти наплів, Метерлінк?»

Говоримо про роздуми, про сенс літературної творчості і культурологічні акценти, але розуміємо, що проблема є набагато глибшою. Значною мірою йдеться про те, що філософія серця у цих творах є лише частинкою філософічності у ліриці. Її розуміння у життєплині відлунює у багатьох текстах. Увага до універсальних аспектів життя, світобудови, сенсу існування характеризує твори «Диктатура речей», «Ностальгія», «Школа трави», «Був присуд – і душа пополотніла».
Одним із відгалужень філософської поезії є тяжіння автора до богошукань. Тут, до речі, варто зауважити одне. В ліриці «зимового поета» божість не є просто словесним виявом, а станом душі. І на цьому тлі ще більше принадними виглядають рядки з прямими натяками на шукання всевишніх істин. «Рятують тим, що Божий Син із храму ще витурить захманних торгашів», «Господь начитався Декарта й від розуму жде перемін», «Та не проща підступним і невдячним наслання Боже – внутрішні горби», «Це добрий знак: велінням потайним я вписаний знічев’я в рай господній».

Нерідкими у «Замінованому раї» є описи природи, будь-якого незамкнутого простору навколосвіту. Тут важливе значення має та обставина, що віршник співвідносить уздріте з людськими переживаннями. Думається, зокрема, що це добре видно на прикладі віршів з розділу «Магнолії в ботанічному»: «Усе в цім світі таємниця, людина, звір, комаха, птиця, строкатість флори, ґрунт, вода, гра пальців світла перебіжна, метеликів оздоба ніжна і вдача каменя тверда», «Знов зацвіли магнолії втішливих кольорів. Боже мій, божеволію я від твоїх дарів», «Таких кучугур накотили з пітьми полів сніговії, що вийшло життя з-під румовищ зими в подобі завій». Але вдалі твори з пейзажним сегментом знаходимо не тільки у цьому розділі. Щось схоже є у текстах «Підстеріг мороз тремку ріку»: «Спускаються сніги лапаті», «Степ», «Листям осені скрапують дні», «І незамулена криниця подасть джерельної води», «Тремтить, як поплавок, душа під саксаулом». Пейзажні знахідки по-своєму відкривають вірші, які не належать до пейзажної лірики. «Чайки голосять і падають, їх віражі про самогубців нагадують смерк. Ні душі», «Книги моря здиблені рядки прочитають серцем повносилі», «Вгорі, з-за надбудови флігелька зірвавсь дігтярний ворон, мов крамола»…

І найчастіше пейзажні замальовки знаходимо в інтимній ліриці. «Розкурює люльку осінь», «Глянь – метелик присів на плече і вітрильника парусом став», «Щемка мелодія тишу збудила край ставу». З вищезгаданих цитат можна зробити висновок, що воєдино поєдналися любовна пристрасть автора, пейзажність та метафоричність мислення. Але широкий діапазон душевних переживань версифікатор розкриває різними способами. Зрозуміло, йдеться про пов’язаність з почуваннями у людській душі. Розуміємо, що якось особливо сприймаються вірші, в яких автор передає зерниночки власного досвіду. Напівбіль, напівщем. «Не помирай допоки я буду, допоки я є, живи. Я першим хочу узяти на груди Адамову персть і тріумф трави». А по-іншому – зовнішнє відсторонення версифікатора від дивосвіту, пронизану стрілами Амура. «В запиналі чорнім ночі, оповитий чорним сумом, чорний хлопець серенаду їй співа про чорну пристрасть». Сумніваємося, що подібні осяяння можуть з’явитися без інтимного оголення душі.

… Очевидно, можна множити міркування про «Замінований рай». І це – закономірно. Бо багатство роздумувань народжує лише варта уваги книга. А те, що її створив «зимовий поет» є ще привабливішим. Хіба не подумаєш після цього, що «глибокодумність», в якій поезію треба вважати мовою молодих, – лукавство?

Олег ВАСИЛИШИН, 
Ігор ФАРИНА

Тернопільська область

 

 

Заглянути в очі героя

Череп-Пероганич Т. Бумеранг: Оповідання.- Житомир:Видавець О.О. Євенок. 2018 -72с.

Уже не раз зауважував, що знайомства з письменником чи письменницею починається зі згадок про цю особу в різних ситуаціях. І цього разу так було. Скажімо, свого часу написав рецензію на поетичну книгу «Мама Ніна з Ніневії» незабутнього Володимира Сапона із Чернігова. Ознайомившись з нею, віршар повідомив, що свій опус можу читати на сайті «Жінка-УКРАЇНКА», яку заснувала уродженка Чернігівщини Тетяна Череп-Пероганич і її чоловік Юрій. Потім була розповідь про письменницю у газеті «Вільне життя» (м.Тернопіль), яку написав мій добрий приятель – літератор Богдан Мельничук. А нещодавно від письменника Віктора Васильчука з Коростеня на Житомирщині дізнався, що пані Тетяна стала лауреаткою премії імені Василя Юхимовича за збірку віршів «Осінь дорослої жінки». А вже після цього на мій робочий стіл лягла книжка оповідань «Бумеранг» цієї ж авторки.

Можливо, мої розмисли про неї, далекі від всеохопності, не завжди відповідають вимогам літературознавчої науки. Але… Хіба можна балакати про мислену повноту від однієї людини, коли кожна особистість по-своєму доповнює думки? Та й від питання про канони дещо повіває суб’єктивністю. Адже при загальниковості підходів кожен має свою оцінку. Як на мене, то своє значення відіграє статевість сприймань.

Що маю на увазі? «Бумеранг» написала жінка. А оцінювати текст взявся представник протилежної статі. І хочемо того чи ні, а оця гендерна нерівність позначатиметься на відгукові.

Саме з цього і хочу відштовхнутися у розмислах. Зрештою авторка сама налаштовує на це.
Та не тільки тим, що в більшості оповідань діють різностатеві особи. Все описано з точки зору жінки. Але водночас не вивищує своїх героїнь, просто змальовує усе через об’єктив свого сприймання. Іноді у літеросплетіннях угледжуються нотки романтизму, що є характерним для представниць прекрасної статі. Та в допустимих дозах. Особливо думаєш про це, коли читаєш оповідання «Очі її героя», «Бумеранг».

Хвилює ще одне питання. Читальника безумовно цікавить, як письменник відображає час, у якому живе. Згодімося, що часовідбиття на підсвідомому рівні характеризує й твори на історичну тематику. Кажу, між іншим. Бо в даному випадкові все виглядає набагато простіше. У книжці немає екскурсів у далеке проминуле. Але це зовсім не означає, що доторків до історії ріднизни не відшукати. Приміром, у тексті «Очі її героя» відчувається промовляння Революції Гідності. «Кохання не вмирає» - своєрідність сприймання російсько-української війни. Непростість декомунізації на низинному рівні відбито в оповіданні «Керуватєль».

Та чи не найбільше у текстах доторків маємо до історії сучасності. Правда, саме тут й найліпше бачимо неодновимірність. Поділив би ці твори на дві частини. На одну шальку критичних терезів поклав би написане без елементів споглядальності. Так би мовити, описи реалій у сьогоденному ракурсі. Здається, що саме це характеризує оповідання «Секс із «богом» на сіні», «Воші», «Жаба». А на другій шальці мого умовного поділу опинилися б «Вербові котики», «Сніговик», де першоплановим є поринання у минувшину життєдіяльності.

Ага! Забув ще про один нюанс. Поділ, про який мовлено, простежується. Але водночас існують й тексти з показом сьогоденності в яких переплітаються реальність і споминальність. Зокрема, це яскраво бачимо на прикладі оповідань «Апельсин» та «Бомж».

Згадаю ще про таке. Про діалогічність, котра по-своєму виринає кожен прозовий твір. Коли вчитуєшся у «Керуватєля», «Секс з «богом» на сіні», то ловиш себе на думці. Як авторці вдалося передати не тільки мовленнєві особливості героїв, а й етнографічне середовище їхнього побутування. Як не мене, то письмачці тут майстерно вдалося знайти шлях до вираження намисленого. І не хотілося б помилитися.

Виражальність прозаїки, як на мене, має ще один аспект. При уважнішому перечитуванні текстів натрапляєш на метафори, порівняння, образи, пейзажні описи. Не приховуватиму, що мені, зокрема, заімпонував метафоричний вислів: «нашіптуєш позолоченим листом своє невдоволення». Привабило таке порівняння: «як змії у пеклі». Хто і що не казав би, а тут є елемент несподіваності. А от про образ «музика його душі» цього не мовиш. Навіть для версифікаторства він став забанальним. А от образи «візерунчасті танцівниці», «краплини відчаю» - повна протилежність вищемовленому. Маємо випадки, коли метафори, порівняння та образи діють у єдиній сув’язі: «дні ніби закуталися в пелену смутку». А від слова «буревіяло» війнуло неологічним вітром. Привернула мою увагу і пейзажність: «до когось постукає ця благодатна пора в серце букетиком підсніжників, до когось співом березневим пташиним, а до мене – спогадами».

Дехто, звісно, скаже, що відгукувач на прозову книгу занадто багато уваги приділяє поетизмам, без яких тексти могли обійтися. Як на мене, то такі «маркувальники» помиляються, потрібно враховувати кілька обставин. Те, що автори орієнтуються на сучасне літературне мовлення, є доброю ознакою. Але не думаю, що однаковість слововираження когось зацікавить. Отже, поряд з цим потрібен курс на діалектологію. Та й не можна забувати, що мовлення – неодмінна ознака стилю прозаїка. (Замислююся над цим і у свідомості з’являється непростість. З одного боку вважаю, що словесна різність повинна бути. А з другого боку починаєш жалкувати, що неординарностей у «Бумеранзі» ще недостаньо. Хоча остання заувага може мати суб’єктивний наліт. Чи не відмовилася авторка свідомо від опоетизування прози через боязнь того, що воно затомить замисел?).

… Шіснадцять коротких оповідань можуть викликати й інші думки, доповнюючи чи заперечуючи ці розмисли. І саме це свідчитиме, що книга відбулася. Дивність якась, скажете? Але дійсність є саме такою, й проти неї не попреш.

Ігор Фарина

 

Бентежне слово про ріднизну душі

Чепурко Богдан. Наче те листя дерев. Проза. — Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В. 2018. — 374 с.

Останнім часом перечитую лише ті книжки, які зацікавили мене своєю назвою. Точніше, несподіванкою в ній. Не вірю, що може бути щось цікаве у виданнях із такими банальними найменнями, як «День любові», «Голос душі» чи «Криниця добра». Тому й зір мій зачепило ймення. «Наче те листя з дерев» нової книжки Богдана Чепурка. Відразу вглибився у текст, бо дуже кортіло взнати, що приховує видання з дещо таємничим підзаголовком «Луни й відлуння звитяг і марнот».

І не був розчарований, хоч видання, вийшовши обмеженим накладом, значною мірою більше нагадує родинний літопис. Перш за все заімпонувала незвичність назви, метафоричність й образність знайшов і в заголовках роздумів: «крик скрипки», «фольклорна кров на лезі шаблі», «різдвяний птах», «невидиме світло». Іноді тут відшукував неологізми чи рідковживаності: «передання», «понеділкування», «намацальне», «ґвавт».

Звісно, після рефлексій щодо назв уже не дивуєшся, що метафор, порівнянь, образів і цікавих словотворів вистачає і в текстах. І це — не перебільшення. Скажімо, зацікавлюють метафори: «роса віщого слова цілує мене в уста», «людство стоїть в очах», «пішов помежи дощ», «глянуть закохані на Молочний шлях і п’яніють від щастя». Зачудовуєшся і вдатністю порівняння: «вода... солодка, як мед істин», «крутилися, вертілися довкола, як на пательні», «навернулись на душу, як сльози на очі». А хіба не радієш, коли натрапляєш на такі образи, як «долоньки любові», «човники листя», «петля соцреалізму».

Доторкаюся душею і до неординарного слововживання. Тут на передній план виходять неологізми. Ось окремі з них: «вителесується», «приспіванки», «стодзвонно». Либонь, без проблем можна відшукати й інші новотвори. Але не бачу потреби, бо й вищезгадані вагомо свідчать про занурення у буквошукання. По-своєму підтверджують це й рідковживаності на зразок: «набігання», «пеканка», «кривоблуд», «багнеться». На окремих таких слівцях помітний вплив діалектичності. Посмак говірковості відчувається на буквотворах: «байда», «збаяна», «кемпа», «шолудивник»...

Та не тільки ця словотворчість позитивно впливає на виражальність прозаїка. Як тут не згадати про пейзажні чарівності. «Святі дерева нічого не можуть змінити — святошно вкрилися інеєм і голосно мовчать», «На ньому не було лиця — сіре, спилюжене обличчя і лиш очі жаріли жевріючими вугликами», «Сонце, як завше, квапилось. Червоні малюнки, по-дитячи розмазані; хрущачі лапки на вишнях, усе — ах, усе! — таке надійно солодке, чогось чекаюче все...», «Сліпий дощ рясно куриться небесним панікадилом, лопотять дитячими ніжками мільйони краплинок». (Відчуваєте, як інколи живописання словом воєдино зливається з метафоричністю та образністю?)

Коли вже зайшла мова про виражальні засоби прозаїка, то як тут оминути питання про афористичність окремих висловлювань. Особливо тоді, коли слововживань з ознаками крилатості вистачає: «Маємо спати на сирій землі, а їсти траву зелену, доки не виб’ємо орду з рідного краю!», «В ніч найтемнішу про сонце пам’ятай», «Якщо є уклад — нема ускладнень», «Все починається з ритму, а кінчається аритмією». Коли уважніше вчитуватися у тексти, то таких блискіток стане ще більше!

...Цю прозу створив поет з неординарним творчим мисленням, і це, зрозуміло, не могло не позначитися на виражальності. Як на мене, то це варто вважати вагомим. Але вплив особистісного (з боків автора і рецензента) не повинен затьмити глобальнішого. Що маю на увазі? Два моменти. Суто політичний і суто літературний. Хоча в конкретному випадкові вони, безумовно, пов’язані між собою. Над потужною рікою літературної ріднизни все зловісніше кружляє хижа птиця космополітизму. Думаєте, що вітчизняні грантоїди та закликачі до сміливішого походу на всепланетні літературні обшири не знають, що світові майстри пера беруть за душу не карколомними стилістичними прийомами, а присутністю національної ідентичності в написаному? Відають коти те, чию сметану вихлебтали. Але «скромно» промовчують про це. І книжка Богдана Чепурка — своєрідний ляпас по космополітичній мармизі. Бо все у ній замішане на національному. Зрештою, подумалося про наступне. Чи не такою націєтворною має бути вся проза? Власне, «Наче те листя дерев» неможливо потрактувати як книжку прози в її класичному розумінні. Радше це є чимось серединним між книжкою малої прози та зібранням всеістини. Ще й присмачене усе чималою дозою поетичності.

Аргументи? Та за ними не треба ходити на окрай світу. Перегорнемо сторінки новодруку. Скажімо, твір «Цокає годинник» має в собі ген оповідності. Щось подібне є в текстах «Двоюрідну сестру я витяг з тамтого світу», «Пливуть по морю качата».

Оповідання? Новели? Та чи треба спішити з однозначними висновками, коли?.. Приміром, у травестії «Чорнобиль» — відгомін притчевості. Сув’язь есеїв і рецензій — суть творів «Поет від Бога» та «Вчитись неправильно бути собою». В багатьох текстах — культурологічні відсвіти пізнавального плану. Особливо це стосується великих за обсягом «Філософії поколінь» і «Вкраяних в Божого серця». А водномить існують прозові мініатюри з елементами етюдності та денниковості, як от «Хресна мама розповідає», «День за днем». Дивовижно, але привернула увагу мініатюра лишень з одноречення «Всевірний, найсправедливіший той, хто дорвався до суті».

Отже, формалістична різність? Та щось таке. І саме вона вабить до нової книжки. Чи не тому, що видання прозоро натякає на можливості неповторного вираження, якщо, звісно неперебутність мислення є у свідомості?

...А завершу ці нотатки ще одним пасажем. У зверненні до автора цих рядків Богдан Чепурко просив читати деякі твори без перерви. Каюся, що не дотримався цієї поради. Та» письмак сам винуватий» у цьому. Зазвичай люблю перечитувати друковане слово запоєм. Але цього разу зробив виняток для себе, просто хотілося більше насолоджуватись густиною письма, густиною мислення і слововияву, котра запам’яталася ще з його дебютної поетичної збірки «Сонячна дорога», випущеної наприкінці 80-х років минулого століття.

Ігор ФАРИНА

 

 

ЧАРІВНЕ СЛОВО БОГДАНА ДЯЧИШИНА

Життя постійно дарує несподіванки. Коли зустрічаєш їх, то радіснішає на душі. Особливо тоді, коли ота неочікуваність йде від краянина. Подібну приємність мені недавно зробила «Укрпошта» – листоноша принесла в мою оселю бандероль від львів’янина Богдана Дячишина з його книгами, виданими останнім часом. Після ознайомлення з ними подумалося, що особисто не знаю письмака, але написане створило портрет особистості з якою хочеться спілкуватися задля душевної втіхи.

І про кожне з видань, мабуть, варто повести мову окремішньо. Й в першу чергу про книгу есеїв «Пережите-перечитане». В 20-и есеях, зібраних під однією обкладинкою, уродженець Підволочищини (с. Кошляки) веде мову про власний шлях до пізнання навколишнього світу через доторки до бентежності слова. Мене особисто зацікавили розмисли про біблійні тексти, «відтак людина здатна повернутися до життя з людьми і Богом, пізнати себе й сутність світу, віддатися духовним поривам і, трудячись душею й серцем, у найменшому бачити нескінченність, гармонію, яка не може безслідно щезнути, перетворитись у ніщо». Зацікавлюють також роздумування про Тараса Шевченка та Івана Франка. Прикметно, що в есеях нерідко знаходимо посилання на Вергілія, Демокріта, Жака Руссо, Бенедикта Спінозу, Людвіга Фецербаха, Карла Ясперса...

Після знайомства з цією книгою в свідомість нахлинули думки про те, як Богдан Дячишин оцінює доробок сучасних авторів. Розумію непростість цього читання, але не можу нічого вдіяти із собою. І радий, що Богдан Дячишин по-своєму відповів на нього, явивши книги про Богдана Смоляка та Андрія Содомору.

«Думне слово Богдана Смоляка». Про це видання мені уже доводилося відгукуватися в деяких ЗМІ. Тому не хочу повторюватися. Лише узагальнені враження. Слово-мандри у чужий творчий світ ваблять, даючи відповідь на питання про пізнання близькорідного. Ще одне спостереження. Уже чимало часу спілкуюся з Богданом Смоляком, неодноразово писав про його книги. І мені заімпонувало, що в багатьох моментах наші оцінки співпадають. А ще порадів, що книга з несподіваного боку розкриває художній дивосвіт знайомої людини, вагомо доповнюючи його «портрет» на тлі часу.

Та книга про творчий ужинок Богдана Смоляка – не єдине видання про доробок сучасників. Скажімо, Андрієві Содоморі Богдан Дячишин присвятив аж два видання. «Крихти живого часу Андрія Содомори» – мандрівка духовним простором знаного письменника. «У праці бачу Андрія Содомору впродовж десяти років, пізнавати, досліджувати усе, що він пише, впиватися магією слова, спілкуватися з письменником». Прикметно, що в канву оповіді доречно вписуються вірші Петра Поліщука і Петра Шкраб’юка. «... Львів. Зима. Письмовий стіл. / На білому – сліди. Слівцяток. Літер. / Добожа пам’ять, докупальське літо. / Рапсод. Мамай співають в обійсті?»

... І на цьому фоні ще одна книга того самого автора про Андрія Содомору, очевидно, може здатися творчим перебором. Але... По-перше, серцю автора не накажеш. Він лише старанно записує те, що продиктовано Всевишнім. По-друге, хіба є щось погане у тематичному повторі, якщо він допомагає збагнути барвосвіт іншоі душі? Адже ніхто з нас не може сказати, що знає все і в цьому допомогло читання видання наших сучасників. Про це подумалося, коли читацьке сприйняття «пірнуло» у книгу «Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу».

Й ще про таке. Чотирикнижжя, яке з’явилося у моєму домі, допомогло збагнути душу автора. Але посприяло цьому і перечитування поточних літературознавчих матеріалів у періодиці. Мені після книг захотілося ще раз прочитати статті і рецензії про Миколу Петренка, Петра Шкраб’юка, Ольгу Яворську. Магія слова краянина!

Ігор ФАРИНА

 

Себе знайти у музиці рядків

Сливка Г. На шляху Любові. Поезії. Львів:Сполом 2018. - 80с.

Спочатку було знайомство із віршами Галини Сливки в альманахах “М’ята”, “Подільська толока”, яке запам’яталося. Хоч і тяжію до метафоричності мислення, дивнющості словотвору, неординарності висловлення, а силабо-тонічні рядки збаражчанки вабили простістю та органічністю. “Із кульбаб серед трав назбираю життя букетик”, “сніг самоти зігріває кинуте поле любові”... Ще більше заглибився у той поезосвіт, коли в моїй книгозбірні з’явилася книга “На шляху Любові”.

Розповідаючи про неї міг би зосередитися на висвітленні авторкою громадянських, філософських, пейзажних та інтимних мотивів. Й аргументувати це віршами. Мовляв, твір “Мій вдих і видих - то кінець світів” наповнений своєрідними відгомонами громадянськості. Наповнений філософськими поглядами на життя римотекст “Зорею у серце мені задивляється доля”. Чарівні відсвіти пейзажності світліють у вірші “Вечорова зоря огорнулася слив ароматами”. “Ти читав у мені те, що іншим було невідомо” - взірець любовної лірики в жіночій інтерпретації..

Враховуючи окремі нюансики, щось подібне, напевно, можна балакати й про інші вірші з цієї книги. Та сумніваюся, що такий поділ точно відображав би ситуацію. “Завдяки” поетці. Адже в багатьох текстах мотиви переплітаються. Та так міцно, що важко виокремити щось одне. Тому вважаю за доцільне на основі книги побалакати про деякі елементи виражальності. Зосібна, про метафоричність мислення, порівняльність, образність та словотвірні тенденції. А хіба можна оминути тяжіння віршарки до експлуатації стійких словосполучень і афористичності вираження розмислів. Але таке акцентування не означає нехтування окремими нюансиками темарійності. Скажімо, богошукання - один з аспектів філософічності. Але водночас в даному випадкові гілкується і цікавий аспектик виражальності.

До її струмочків припадаємо, зустрічаючись з “населенням” книги. “Зачіпаються хмари за яблуні”, “Вогнем зігріють при дорозі маки”, “Я відкрию сонечку всі тривоги”, “Горять в небесній глибині, мов квіти маку, зорі-згустки”, “Вечір червневий лягає під хату, мов кіт”, “Над віками пресивими ластів’ятком, стрижами”. І знову доводиться наголошувати, що використання у римах дерев і рослин, птахів і звірів, небесних світил і зірок не є чимось надзвичаййним, але свідчить про вміння поетки побачити у них щось своє.

Подібне існує і у метафорах. Вчитаймося.“І у ганку в рядку знудьгувались запилені капці”, “Вдягало літо свій рясний стихар”, “Пошкандибала ніч”, “Лиш поговорить вітер з ковилою”, “Пестив цілунками дощ кожну квітку між травами”. (Не бачу потреби в даному випадкові конкретизувати кожен вид метафор. Зупинюся лише на прикладах такої метафоричності, як “пісня-дорога”, “дні-зернини”, “мрії-митці”, “хмаринки-юнки”, “ноти-зірки”).

Можливо, це і неправильно з літературознавчої точки зору, але за вищезгаданою метафоричністю є натяки на уточнення чи порівняльність. Зрештою, у книзі вистачає й інших порівнянь. Не менш вдалих. “Прошепоче хвилями, мов устами”, “Життя, наче танець по клавішах”, “Бо краплини бурбону у горлі, як крик безголось”, “Це дощ загорнувся у літо, неначе у ковдру діти”, “Повітря тут, мов причастя”. Ви, очевидно, помітили, що авторка досягає порівняльного ефекту за допомогою часток “мов”, “наче”, “як”, “неначе”. Але нерідко ці частки зникають, являючи нам небуденні порівняння: “подих - жага повітря”, “стиглість жнив - моїх світань покоси”, “І усмішка, що скрасить нам дорогу - незрима грань невидимої плати”, “Вінцями до обрію - чаша дня”, “Запах зела прим’ятого - стежка в юність”...

Трикрап’я наприкінці попереднього речення не є випадковістю. Бо подібнні приклади можна множити, що не здатне не радувати. Маючи це на увазі, хочу принагідно згадати ще про один момент. Уважне перечитування книжки вказує на те, що авторка вдало експлуатує використання різних типів уже згаданих порівнянь в одному вислові. “Берег мрій, мов свіжість кисню, й ти - у коцику дівчисько”, “ти - то я мов зоря із чуттями жагучими”, “В колі буття плекаються таємниці - їх у життєву прощу беремо, як віно”, “По трави стеблиночці, мов роса - тремкість павутиночки у сльозах”.

Виникає цілком закономірне запитання про те, чи лише у даному випадкові слід балакати про поєднання різновидів одного тропу чи переплетення багатьох. Непростість. Вже хоча б у тому, що у взірцях порівнянь цей спосіб кидається у вічі. Але водномить маємо й сув’язь інших тропів. Скажімо, у рядку “звучать, мов органи, всі долини і гори” маємо присутність метафори та порівняння. Та хіба це є поодиноким прикладом? Щоб не вислуховувати звинувачень у висловлюванні пустопорожніх тверджень, наведу ще кілька взірців. “Закохана земля, як у коханні жінка” (образність мислення плюс порівняння). “На веселкових струнах грає птах - цвіте душа, задивлена в кохання” ( та ж образність плюс метафоричність)... Маємо також поєднання образності і несподіваності слововживання: “покликала тебе у рай барвистоквітний”. Знаєте, отой неологізм “барвистоквітний” привабив до себе і змусив ще раз задуматися над важливістю неординарного слововживання у поетичному тексті. Вірші Галини Сливки спонукають до цього. Бо нерідко у строфах надибуємо словесну дивнющість. Вітрами неологічності, рідковживаності та говірковості повіває від таких слововживань, як “злотодзвіний”, “многострунність”, “зимовість”, “небовись”, “пресиві”, “гладущик”. (Хоча щодо останнього слова то не все виглядає так просто. “Гладущик” безумовно має діалектологічне походження. Але водночас його не назвеш поширеним лише у конкретному регіоні. Чи не тому варто балакати що воно вже поповнило щоденний лексикон і впевнено стає загальномовною явою?)

Слововживання у віршах Галини Сливки підштовхнуло ще до одного розмислу. Зокрема, про творчі перегуки. Пригадується, що її краянин в одному із творів вжив “вишеня”. Тому й стрепенулося серце, коли зір натрапив на рядок: “Малі вшиненята на вишні про щастя говорять”.

Усі ці тропи вдало доповнює спрямованість авторки на органічне використання стійких словосполучень і афористичність вираження думки (нехай ще несмілива, але вона існує). Щодо вживання фразеологізмів чи чогось подібного, то радив би звернути увагу на такі рядки, як: “день зібрав з молочних рік киселі”, “в піднебессі своїм між трьох сосен загублена”... А хіба пташенятко крилатості не кружляє над такими висловами, як: “життя благодатне сильніше від тризни”, “живеш - значить, далі ідеш”, “благословен, хто має дар любити”.

Ще одне цікаве спостереження. Афористичнсть мислення найчастіше доторкається до читацьких душ, коли авторка “пірнає” в особистісність богошукань. “Бог готує найдобріший хліб”. “Любов жива в обіймах Божих слів”.

Висловлені мною міркування про другу книгу Галини Сливки можуть мати продовження. У читацькому думанні. Можливо, і не всі погодяться із моїми міркуваннями. (На колір і смак - товариш не всяк.) Доскіпуватимуться і до того що рецензент розпросторив позитив, “забувши” про негатив. Зізнаюся, що зробив це свідомо. “Ляпи” у книзі є і їх бачу. Можна почати критику з очевидної банальності назви і продовжити недоречним слововживанням. Але не оці “недохопи” говорять про книгу, яка заслуговує на читацьку увагу. Зрештою, мені гадається, що Галина Сливка докаже це і майбутніми виданнями. Чомусь не сумніваюся, споминаючи вищезгадане.

Ігор Фарина

 

Мандрівки у барви почувань

 

Григорій Цимбалюк. Зрушений алювій. Проза. – Житомир: вид. О.О. Євенок. 2018. – 268 с.

 

Вперше ім’я Григорія Цимбалюка з Житомира почув від незабутнього Петра Сороки. Здається, що тоді ж прочитав якісь його твори, які справили на мене хороше враження неординарністю письма. Після цього одна з моїх рецензій з’явилася у журналі «Світло спілкування», який редагує поліщук. А опісля публікації до мене примандрував «Зрушений алювій» – початок мого заочного спілкування з письмаком.

Тому й немає нічого дивного у тому, що народилися ці мої нотатки-розмисли над друком, який перечитав з великим інтересом, бо хотів впевнитися в непомильності першого враження. І, слава Богу, це мені вдалося.

Чому? Та дуже хотілося взнати оте неочікуване слово «алювій» у назві видання. Через це і перш за все взявся углиблюватися зором та мислями у текст «Зрушений алювій». І дізнався, що «алювій – відклади (валуни, піски), нагромаджені річками в долинах». Згодімося, що є щось магічне і водночас логічне у зрушенні, котре не дає спокою авторові.

Ці розмисли спробую поглибити своїм уточненням уже згаданого. За час, відколи займаюся рецензуванням різних видань, підмітив таке. Автори книг називають їх за найменням найвдалішого (на їхню думку, звісно) чи найцікавішого образу або рядка. Щось подібне маємо і в даному випадкові. Тільки у двоєдиності. Один із текстів так і йменується «Зрушений алювій». Але водночас це дуже вдалий і об’ємний образ, коли вдуматися. Бо як не крути, а маємо відображення нашого абераційного часу.

Хоча б побіжно після свого розкодування назви поговоримо і про тематику творів. Якщо коротко, то її можна вважати найрізноманітнішою. Скажімо,текст «Коляда» занурює читальницьку уяву в непрості сторінки вітчизняної історії, коли більшовики розкуркулювали безневинних селян. Помандрувати у гіркотющість повоєння допомагають «Безові сни» і «Хромові чоботи». «Весняні мотиви» та «Солоний дощ» – відгомін почувань особистості наприкінці тоталітарних часів. Не оминає прозаїк і зову сьогодення. Певних його аспектів торкаються твори «Рафе, будь людиною» і «Весняний автентат». Згадаю зосібна і «Зрушений алювій» – доторк до воєнних дій на східних рубежах нашої держави.

Є ще один нюансик темарійної проблеми. Коли вчитатися у малу прозу Григорія Цимбалюка, то не тільки у контекстах прочитується почуття любові. Якщо у «Щасливому місяці вересні» і «Нічних етюдах на теми кохання» воно зримо верховодить, то цього не скажеш про «Безові сни». Як на мене, то поглиблює цю тематику ще одна непростість. Якби до читальників потрапили тільки тексти і вони не знали б прізвища автора, то безумовно зробили б висновок, що їх написав мужчина. Бо все це психологічно в них відображено. І не тільки так, а й фізіологічно. Адже автор не оминає тему любощів. Але смакування інтимними подробицями немає. Лише натяки, що робить честь письменникові. Наслідування класичної традиції.

(Розумію, що не всі погодяться з таким трактуванням. Мовляв у «Зрушеному алювії» можна віднайти деякі натуралістичні вкраплення. Згоден! Але вони існують у межах допустимого, хоч і перебувають на межі фолу. Давайте поглянемо на це з другого боку. Згадки про любощі чи їх наслідки знаходимо й у інших авторів. Особливо тоді, коли дивитися на це зі «статевої дзвіниці». Мабуть, доречніше вести мову про відчування автором подиху часу, на якому не видно «залітературеної сперми»).

Та важливим є не тільки це. «Зрушений алювій» порушує ще одну тему. Маємо письменників, котрі вифантазовують тему і, образно мовлячи, «танцюють» навколо неї. Звісно, у написаному відчувається досвід пережитого, але це – контекстове відчуття. Інший тип літераторів теж відштовхується від уяви, але свій словопотік поєднують з пережитим. Приміром, у творах житомирянина – відголосся морських і тайгових вражень. Іноді можна знайти згадки про північні регіони колишнього СРСР. Чи не варто вести мову про віддзеркалення життєвого досвіду автора, бо відомо, що пан Григорій деякий час працював там? Особливо видно це, коли читаєш «Солоний дощ» або «Коли зійде сніг». Чи не тому, що у них вистачає деталей, котрі могли з’явитися лише через творче переосмислення пережитого? Наприклад, у «Крутому віражі над меридіаном» мою увагу привернуло слово «каюр» (це ненецька назва погоничів оленів чи собак, запряжених у нарти). Дуже органічно виглядає воно у контексті написаного.

Та все це не діяло б на сприймання, якби не виражальність. Час від часу в прозі можна угледіти цікаві метафори, порівняння, образи. Дехто, зрозуміло, не бажатиме звертати увагу на них.Мовляв, поетизми не повинні визначати лице прозових творів. Почасти погоджуюся з такими міркуваннями. Надмір поетизмів у прозових творах справді псує написане. Але водномить переконаний, що поетизми у прозотексті вкрай потрібні, бо засвідчують про оригінальність стилю автора.

Отже, метафоричність мислення? Саме над цим замислюєшся, коли в «Безових снах» натрапляєш на вислів «свою пам’ять поранити». А хіба до таких вдатностей не належать буквосполуки «скриня павою розсілася», «струмом голос вдарив»? Зацікавлюють і порівняння типу: «розгалуженими стовбурами, наче по тому в’язку, що біля плоту ріс, на самий вершечок без труда забирався», «пальтечко так дід зняв, ніби по-живому шкуру здер», «здоровецькі болти за найменшої напруги, наче іграшкові детальки в дитячому конструкторі навпіл ламалися». Вистачає й небуденних образів: «водяне пекло», «перелякана кнопка», «запасники пам’яті», «апеляційний суд душі», «гноярня успіху», «свічки ніг».

Усе це говорить про манеру письма автора. Та ще більше агітує за неї лексичний ряд, яким послуговується автор. Для прикладу згадаю про «нікчемнюка», «белькотняву», «під’юдника», «шамотати», «лаштай», «просторитися». На більшості з них є познаки говірковості. Вплив діалектичності відчувається і в улюблених слівцях письмака: «вугол», «ледач», «шворно»...

Але питання про використання говіркових слівцяток не таке просте, як може здатися на перший погляд. Однозначно позитивно сприймаються діалектизми у прямій мові дійових осіб. Розмовна автентика підсилює звучання текстів. Але діалектизми не є дивовиною у мові автора. Інколи злишся на нього за це. Та... Чим більше вглиблюєшся у літеросплетення, тим більше розумієш доцільність оджерелення тексту діалектологічними струменями. Дивина та й годі!

Коли заходить мова про виражальність, то мені здається, що варто зачепити ще одну тему. Прозаїки у своїх текстах часто-густо експлуатують стійкі словосполуки, по-своєму обігруючи їх. Здається, що на цей шлях ступив і Григорій Цимбалюк. Однак про щось подібне й думати не хочеться, коли натрапляєш на такі «блискітки», як «на голодний шлунок багато не утнеш», «світ за очі летіти», «язиками молоти», «лизень злизав». Поринання автора в стихію народного мовлення народжує афоризми в інтерпретації письмака: «права не дають – їх беруть», «мрії і сподівання – найперші та, мабуть, і найвірніші ознаки усвідомленого буття», «радість – повсякчас свіжа, підлість же завжди тхне».

На виражальність «працює» і намагання автора причарувати пейзажними описами. «Прямо перед очима всі щасливі безини легеньким вітерцем колихалися. Встигай лише розгледіти їх і з надією в рот вкинути та поволі пережувати». «Велемир з якоюсь напругою в кожне дерево вдивлявся, наче сподівався, що ось-ось з-за стовбура таке вигулькне, чого ну ніяк не можна пропустити». (Лишень жалкуєш, що в книзі немає стільки живописань словом, як того хотілося б. Але, можливо, це – тільки моє враження і в помірній дозі пейзажності полягає задум автора, який прагне виразити думку поєднанням дії та пейзажності?)

Та й про діалогічність поговоримо. Відчувається, що письмак уміє вибудувати розмови дійових осіб чи їхні монологи, які, до речі, яскраво показують час і місце події, рівень сприймання навколишності героями. (Оскільки конкретності уже наводилися в попередніх абзацах, то не бачу потреби у повторах).

Ліпше покрокуємо далі й зачепимо тему про види малої прози, апробовані автором. Тим паче, що саме тут перед нами постає творча неординарність. Адже у першому розділі книги зібрані новели, оповідання, образки. Знайшлося місце і маленькій повістині. Якщо «Коляду» і «Коли зійде сніг» віднесемо до новел, то «Безові сни» і «Гріхокуліт» – оповідання. Невеликі за обсягом образки з текстів «Рибний день» та «Де ти, коханий мій?» наповнені гумором й іронією. А твір «Ніхто Матросові не підпише» радше назвав би маленькою повістиною. Агітує за це не тільки багатосторінковість, а й сам хід оповіді, в якому сконденсовано усі етапи життя людини.

...На цьому, очевидно, можна було б крапкувати у розповіді про книгу. Бо немає сумніву, що вона творилася саме для оприлюднення вищезгаданих текстів малої прози. Але як не крути, а у виданні є другий розділ. Й промовчати про нього було б несправедливо. Насамперед з боку читальника і літературного критика. Бо переконаний, що кожен порух письменницької душі, втілений у літери, має бути поцінований. Є ще один нюансик, котрий спонукає до словесної оцінки. Мене, безперечно, цікавлять романи, повісті, оповідання, новели, образки, етюди. Але не з меншим інтересом «вглиблююся» у щоденникові записи, розповіді про літераторів і відгуки на їхні книги, котрі познаковані естетичністю. Саме таким є другий розділ. Звісно, доплюсувавши сюди пресові повідомлення. Бодай коротко згадаю про кожен вид творів із цього розділу. Мені, скажімо, заімпонували щоденникові нотатки від 13 липня 2015 року . Знайшов дещо цікаве для себе у розмислах про Євгена Концевича та Сергія Бабича. В канву оповіді доречно вплітаються і відгуки на книги, хоча, може, і не з усіма трактуваннями погоджуєшся.

Знаходжу у цьому розділі чимало цікавинок для себе.? Таки мав рацію незабутній Петро Сорока кажучи,про вистражданість психологічного, філософського і медитативного письма, в якому переплелись суворість життєдрам та лагідна чуттєвість. Про це, до речі, переконливо говорить слововиражальність. Мені, скажімо, заімпонували метафори на кшталт: «вічність нишком через плече зазирає», «лісовим духом з тих сторінок війнуло», «моя душа мліє і до небес возноситься». Привабили і порівняння типу «Мільйони нашого молодого люду сьогодні, наче сороки в кістку, з надією на чужі краї заглядаються». «Примагнічують» до себе такі образи, як «смак осені», «грибний космос», «камера думки», «мешканець серця». Щось щемливе і цимбалюківське існує у буквотворах «вигуб», «горборівняння», «негідь»... автор вміло експлуатує стійкі словосполуки: «під ніс дулю сунула», «вити з розпачу хочеться»... Мені навіть здається, що саме тяжіння письмака до отакого дивовижного слововживання – неодмінна передумова афористичності мислення: «кожна хороша справа продовжує наше життя», «взаємне кохання – це безоглядна віра двох у те, що вони найнеобхідніші одне одному в цьому світі».

...Нова книга письменника. Неодмінні стрічі з героями, які оживлюють «Зрушений алювій», та очікування майбутніх побачень з дійовими особами, котрі ще лишень ворохоблять уяву Григорія Цимбалюка. Принаймні, до таких думок підштовхує мене книга, що з’явилася на моєму робочому столі. І не хочу позбуватися цього відчуття. 

Ігор Фарина

 

 

Чернетки носять вітер і…душа

Пасічник Н. Кирилиця:збірка віршів.-Тернопіль: Видавець Пасічник Н.І.2016 - 36с.

Деякі поети наївно вважають, що про них найліпше скаже «товста» книга. Мовляв, чим більше слів, тим краще. Помилкова думка. Бо суть полягає не у кількості написаного й оприлюдненого, а в художній якості текстів. Ще раз пересвідчився у цьому, коли на мій робочий стіл лягла «Кирилиця» Наталії Пасічник.

…Тоненька збірочка. Лише 30 віршів у ній. Але вони причаровують уже з першого твору. «…Ще рано для такої холоднечі і рано покидати ці міста, давай приїду в гості хоч на вечір, а ні – то напишу тобі листа». Особистісне, дуже особистісне постає за цими рядками. Та водномить спостерігаємо і вихід на загальнолюдські обшири. «…Та поки вітер донесе чернетку, пожовклу ніби дивні письмена, від нас обох, неначе від абетки, залишиться лише літера одна».

Дві сумісності? Та щось таке! І мимоволі проводжу паралель. На поетичному небосхилі сяють зірки поезії Теодозії Зарівни, Людмили Таран, Марії Людкевич. Яскраво сяють! Але водночас в їхніх текстах є відгомони морального виховання покоління, в жіночому розумінні звісно! Тому й доводиться говорити, що наша авторка є ближчою до поетичних імперативів Ірини Баковецької, Людмили Веселої, Галини Максимів, Тані П’янкової – літературних перевесниць.

Цей список можна доповнити іменами тернополянок, назвавши Ольгу Атаманчук, Юлію Бондючну, Любов Малецьку, Надію Тарасюк. Але з теребовлянкою Наталкою Пасічник їх дещо різнить. Маю на увазі формовираження. Якщо вони торують свої путівці до поетичної справжності через вірність традиційній силабо-тоніці, хоча на підсвідомому рівні в деяких рядках знаходимо модернові вкраплення. А моя візаві не є такою. Зовнішні атрибути поетичної класичності ніби й зберегла, бо рими постійно знаходимо у віршах. Але безпунктуаційність натякає на не традиційність. Можливо саме такою і має бути сучасна жіноча поезія, сумістивши у собі віяння часу і національну традицію? Якби всі водночас відмовилися від цього і зненацька заговорили верлібрами, то все, напевно, виглядало б жалюгідно. Хоча, як мені здається, ще неодмінно буде крокування до суміщення римомелодики, верлібристики, що стало б версифікаційною логічністю.

Та це – узагальнені міркування. Перейдемо до того, що найбільше приваблює у «Кирилиці». І перш за все згадаємо про «населення» збірки. «…Де між глухого очерету, відбившись від людської зграї, видніє наче в небо вперта маленька церква Миколая», «…облетять із осокорів пожовклі житія святих», «…падають від спеки сонні круки», «…і тінь твоя парапету повзе поволі, як лисиця». «…високий місяць обпікає крони».

Відразу чомусь кидається у вічі, що прикмети навколишності – рослини і дерева, птахи і рослини, небесні світили і зірки – увиразнюють метафори, порівняння, образи. Зосібно серед метафор виокремив би: «високий місяць обпікає кроки», «вдарить в голову пітьма», «аж стогне ріка», «хапає сніг холодними руками». Зацікавлюють і порівняння, на кшталт: «…і дихає димом неначе вігвам», «Про сніг, що випаде от-от, мов зуб молочний», «на вікні мов на скрижалях». Та й образів цікавих вистачає: «метрика ріки», «сховища зими», «чорних букв осіння зграя», «павутиння нитка сіра».

Ще про два моменти хотілося б згадати, позитивно оцінюючи цю книгу. По-перше, вважаю, що курс на віршосправжність неможливий без орієнтації на слова без відсвітів неологічності та рідковживаності. В «Кирилиці» зосібно на себе взяли «юс» та «погорда». Розумію, звісно, що це ще не є тим, чого ждеш. Але те, що перші кроки зроблено, обнадіює. Чи не вони народжують впевненість? По-друге, не уявляю сьогоднішньої поезії без культурологічних акцентів. І те, що Наталія Пасічник тут першочергово знакує поета Богдана-Ігоря Антонича, – промовистість. «…Почують крізь сон, як судомить навпроти і світло залишить – і буде вино лиш п’яний дітвак, що іде через полтву, задивиться раптом на їхнє вікно”. Хрущ із кобзаревих вишень пісні, якого хоче упіймати авторка, пильно вдивляючись У «кирилицю» власних кроків. Бо знає, що чернетки майбутніх рим носять… вітер часу і душі.

Ігор ФАРИНА

 

 

Поет запросив у свою хату

Мельник Віктор. Будиночок з вікнами в ліс: поезії. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2018. – 56 с.

Читацьке уподобання є справою, супроти якої не попреш. Коли точніше, то посперечатися можна, але сумніваюся, що зможе щось виграти той, хто затіє словесну перепалку.

Про це ще раз подумалося, коли перечитав нову поетичну книгу Віктора Мельника «Будиночок з вікнами в ліс». І ось через що. Не приховуватиму, що назва заінтригувала. У найдальші закутини своєї книгозбірні кладу томища (чи маленькі книжечки) з такими «оригінальними» найменнями як «Поезії», «Сонети», «Катрени», «Криниця», «Політ», «Совість»… (Чомусь упевнений, що нічого путнього у них не знайдеш.) Обережніше ставлюся до видань з повторами у назвах. Скажімо, «Вертеп» маємо в Аркадія Любченка, Володимира Базилевського, Олексія Бінкевича і Романа Гром’яка. «Поріг» поріднив Павла Мовчана і Петра Мідянку. А Олександр Астаф’єв та Іван Чернецький разом побували на «Заручинах»… Як бачимо, перед нами постає дилема. Не знаю як і хто, а для себе її вирішую так: на перший план виходять ім’я автора і жанр видання. Адже часто-густо повторюваність спонукається підсвідомим мисленням, бо уяву збурює той чи інший образ.

А у випадку з назвою книги Віктора Мельника маємо дещо інше. Нею став образ вірша. «Не чекаю нікого в будиночку з вікнами в ліс, ненадійному прихистку у безнадійному світі». (Тут на гадку ідуть «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського, «Правий берег сумної ріки» Бориса Щавурського). Як на мене, то такий підхід до вибору наймення є чи не найвдалішим. Бо відображає неординарність авторського думання, яка приваблює поціновувачів красного письменства.

Зрештою, це – не єдине, чим причаровують вірші Віктора Мельника. Після знайомства з книгою підсумовую для себе, що лірика є чимось серединним між традицією і модерном. Себто автор пробує власні метання між сповідальністю та метафоричністю пересадити у сучасний ґрунт.

Подивимося, як сприяє цьому виражальність. І почнемо зі згадки про «населення» «Будиночка з вікнами в ліс». Він, до речі, населений небесними світилами і зорями, звірами і птахами, деревами і рослинами. «Поголений козак-місяченько налисо», «І на зірку невидиму – мов неіснуючу – молишся», «За горизонт розчиняються коні», «Де за небо – ворон вервечка», «Калина об явора хтиво листочками треться», «Сухо завмер полиновий пустир».

Позитивне значення мають також метафори, порівняння, образи. «Примагнічує» до себе і слововживання. Звісно, про кожну з цих складових поезовираження можна багато говорити, посилаючися на авторитетні джерела. Але не теоретизуватиму.Нагадаю лишень про одне. Приміром, ще в античні часи Арістотель вважав метафору найбільш силою поезії. Здається, що Віктор Мельник теж сповідує це. І не тільки на рівні власного сприймання. Бо теоретичні твердження отримують практичне втілення у ліричній поезії. «Дрімає куля в серці автомата», «гарцює грудень верхи на вітрах», «сніги білокрів’ям пульсують довкіл», «на зиму косять коники траву», «озеро тишу пере або камінь».

З цими чарівностями метафоричних зблисків перегукуються порівняння. «По асфальту тече червоне, ніби місто порізало вени», «світ застигає в повільній осені, як в бурштині», «дні мої тануть, як вітер у жовтні», «чорніють дерева, як бронхи курців». Хіба не є очевидним те, що порівняльність лише увиразнює манеру письма автора, робить його якимось магічнішим?

Вважаю, що таку ж роль взяли на себе й образи: «геній самотності», «печера ночі», «пустеля мови», «танцмайданчик повітря», «гойдалка планетарна», «скелети чорні згарищ», «поле тиші», «гілки речень». Не можу байдуже пройти повз такі цікавинки як «коронація асфальту», «камертони тополь», «снігопаду коктейль», «громадянство зими», «месиджі зими», «берег дощу». Перелік вдатностей, напевно, можна продовжити, але й вищезгаданого досить, аби переконатися у правильності твердження.

І на цьому тлі – бентежність слововживання. Барви неологічності та рідковживаності виграють у «заснігопадило», «перемиг», «синьота», «праепоха». Інколи у буквотвори заходить лагідність за рахунок зменшувальності того чи іншого предмета. Тут, правда, є один нюансик. Якщо приміром, «вітреня» ще знаходжу в окремих авторів, то цього не скажеш про «крапеля». Виражальність досягається і за рахунок формотворення. У невеликій за обсягом книзі мирно сусідують сонет, рондель, двовірш. Та поряд з ними можна зустріти восьмивірші і поезії з двох чи трьох строф. Та тут знову маємо двоїну. Наприклад, вірш «вітер – вселенська повінь» – взірець нехтування вимогами пунктуації. Але автор не має наміру ставити поетові через це негативну оцінку. Бо над мною тяжіють дві глиби уявлень. По-перше, твір дає натяк поціновувачеві, що віршник не випадаючи з вітчизняного контексту поезотворення, тонко натякає, що для нього не є чужими світові тенденції. Але це є так би мовити зовнішньою оболонкою. Оте «по-друге», має глибин ніше значення: безпунктуаційність наче розсовує межі читацького уявлення. Укупі з традиційними висловлюваннями це створює неповторність. Про щось інакше не думаєш, коли перед твоїм зором з’являються такі цікавинки, як «зорі змішалися з небом», «встоять а чи не встоять наші ковчеги бетонні»… Сучасність і традицій зійшлися воєдино. Чи не так?

І ще один момент. Є поети, котрі своїми творами засвідчують власне устремління до урбаністичного відображення навколишності. Щось подібне маємо у версифікаціях Станіслава Бондаренка і Олександра Гордона. А водночас є віршники, котрі, народившись у селі але живучи у місті, не приховують розуміння сільської пейзажності на тлі урбаністичних реалій. Деякі схожості у поезотворенні мешканців мегаполісів і жителів сіл чи малих міст відшуковуємо, хоча світоглядних відмінностей є, напевно, набагато більше. Туга за архаїкою? Якщо і є щось від цього суму, то вади у цьому не бачу. Але у випадку з віршами Віктора Мельника маємо дещо інше: наявність урбаністичних мотивів у тіснющій сув’язі з генною пам’яттю сільської природи. Перші переважають, але углиблення свідомості у споминання додає йому неординарної барви.

… Тоненька збірочка віршів. Вона народжує чимало думок. А хіба це не говорить про те, що зустріч з читачами відбулася?

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Вираження з космічним колоритом

Гунько О. Сталкери по кров: поезії. – К.: Український пріоритет, 2017. – 120 с.

Коли читаємо літературну періодику, то радіємо великій кількості неперебутніх творів авторів. І жалкуємо, що не всі вони удостоюються уваги літературознавців та критиків. (Зрештою, останніх почасти можна зрозуміти. Через перекоси в розповсюдженні видань нерідко неможливо все уздріти. Та й часу не завжди вистачає).

Вирішили по-своєму поборотися з цією несправедливістю і відгукнутися на тексти ще нерозпіареного літератора. І звернули увагу на книгу віршів Олександра Гунька, версифікаційні спроби якого неодноразово з’являлися в «Літературній Україні». Бо не могли збайдужіло пройти повз цікавинки. «Таймер твоєї свободи Стукає сталлю степів», «Душу, небом вповиту, Я ношу, наче стяг».

Спочатку гадали, що порозмірковуємо над темами творів. Себто зробимо спробу поділити оприлюднене на громадянський, філософський, пейзажний та інтимний види лірики. Тим паче, що тут є чимало підстав для розмислів. Скажімо, у вірші «Іловайськ» читаємо: «Крізь поразки і зради сталлю серця свого наливайсь, територія правди і сумління твого – Іловайськ». Болісні слова про війну на східних рубежах нашої держави. Але висвітлення теми в даному випадку має особливість через призму власного сприйняття, що є дуже важливим.

До речі, це можна проілюструвати і на прикладі інтимної лірики. «І як тепер благословити Бентеги всіх своїх прощань, Коли у нашої молитви Неперекладена печаль?». Мабуть, є вдатності і тоді, коли звертатися до філософської чи пейзажної лірики. Але… Вважаємо, що написане нами не дасть змоги змалювати картину у всій повноті через густе переплетення мотивів. Тому вважаємо за доцільне зробити наголос на виражальності.

Чи не на перший план виходить метафоричність мислення… «То вселенських очей безодні затулятимуть всі шляхи», «Скапує неба сльоза, Мов мироточить осанна», «І кожен із них без потреби Зірки у долонях затис», «Вітри зачинені на засув, І тиша спить, забувши страх», «І хто налив притьма цикути У келих ніжної яви», «І всі дороги крізь екстрим Нанизані на чотки», «І наші відчахнуті крила Кружляють над пам’яттю рук», «Виходять сторіччя із доменних печей»… (Великим, очевидно, вийшов перелік. Але ми процитували лишень по одній цікавинці з кожного розділу. І їх може бути більше, що агітує за необхідність присутності метафоричності, бо саме вона робить тексти привабливішими).

Ви, напевно, помітили, що в деяких метафорах порівняння стали її складовою. Чи не тому з’являється підстава говорити: таке поєднання – своєрідна фішка цього поета? Хоча порівняння є цікавими самі собою: «І тоді проникають у душу найдрібніші деталі життя, розкидані в істині, мов кінцівки по мінному полю», «І в серці жалі, мов кинджали», «Коли ти дух свій запустив, Неначе маніфест», «І полин за полоном, Наче пам’яті тромб», «Як сажа днів, мені здригнувся простір», «Цей біль трипіль, як Божий здогад», «Очі стають німими, наче дзеркало суті», «Прийдуть рядки нам забійні, Наче обійми обойм». (І знову доводиться говорити, що це – лише часточка вдатних порівнянь).

Зацікавлюють і образи, серед яких виділимо наступні: «Поети життя», «пам’яті здиблений меч», «неба секрети», «отари дощинок», «сомнамбули сторіч», «алібі утіх», «містерії нестями», «ячання вітряків». Гарно, правда? І це при умові того, що не доводилося шукати підтверджень для висновків. Вони ж бо траплялися на кожному кроці: «вибухівка історії», «альбом забуття», «космічний блюз», «лаштунки нашої мети», «плетиво огуди», «вогнища злих утіх», «небес розгніваних цунамі», «алхіміки болю». Перенасичення образністю? Та не буває такого! Якщо образні зблиски допомагають небуденному висловленню думки, то вони стають органічною частинкою твору і природною складовою поетики. Це і маємо у віршах Олександра Гунька.

Це, між іншим, можемо простежити і на основі заглиблення у слововживання. Адже у буквотворах бачимо літеросплетення з ознаками нелогічності, рідковживаності: «нереспубліка», «байдужжя», «розцифрує», «придиби», «відлунки», «плеканець». Цей перелік, мабуть, варто продовжити: «зсіромашений», «надиханна», «очужиниться», «понищення», «відлука». Доплюсуємо сюди і тяжіння автора до діалектизмів та старослов’янізмів «ґвер», «чвир», «ворожда», «погорда». Ще, либонь, слід мовити про розширення поетичної лексики за рахунок прозаїзмів та іншомовних слів, значення яких віршник розшифровує у примітках до книги. «Може, думку твою вивертають Перелітні шляхи наверле… Якщо ми не в дорозі до раю, Значить, нам і у пеклі незле». Оте «наверле» дисонансує у сприйнятті? Та зазирнімо у словничок наприкінці видання і дізнаймося, що воно означає «навиворіт». А тепер ще раз вчитаємося у текст. Все стало на свої місця? Органічність ще незнаного допомогла.

Висловивши ці думки про метафоричність, порівняльність та слововживання, задумуємося над тим, що без них так привабливо не виглядало б «населення» віршів, до яких відносимо дерева і рослини, звірі та птахи. «Ось і знову кричать глухарі над печалями», «Під сакурою п’ють саке, Уже приправлене зорею», «І волхв сидить у позі вепра Із кам’яним різдвом очей», «Спіткнувся мій кінь на підкові», «Три зозулі з поклоном», «Осідлаєм своїх биків», «Тоді ще причали звучали І коні ще чалі паслись», «І Праарія квітне у наших очах волошковими чарами»…

До «населення» віршів належать небесні світила. Але тут ситуація є особливою. Згадки про галактичні об’єкти знаходимо чи не у кожному творі. «І на летовищах століть Лежить обвуглена хмаринка», «Тінь Вітчизни видовжується щодня під крилами Сонця», «Безоднями дме від зірок», «І висповідували зорі Всі таїни гріхопадінь», «Це зірка у серці тремтливо зійшла», «Я колихаюся між Сонцем і Місяцем…» Чи не можна казати, що звернення поета до космічних символів є ще однією творчою своєрідністю Олександра Гунько. Правда, за усім цим приховується непростість. Дехто навіть натякне на кроки до штучності. Та не думаємо, що такі «розумування» є логічними. Бо на авансцені часу має переважати глибина вираження теми, а не доторки до неї. Зрештою, це доказують вірші Станіслава Бондаренка, Романа Вархола, Володимира Осипчука-Сковороди. Нагадаємо, що перший з них є неперевершеним оспівувачем урбаністичних мотивів. Княжі часи, козаччина і Лемківщина – найосновніші теми у віршах Романа Вархола. Трепетне ставлення до давніх вірувань характеризує поезії Володимира Осипчука-Сковороди. Але існує все ж заковика. Якщо вищезгадані автори вже повністю віддані своїм темам, то в Олександра Гунька вона, образно мовлячи, лишень стартує ракетою дивовижних слів у небо читацьких сприймань.

Якщо усі ці моменти однозначно говорять про виражальність, то є аспектики з помежів’я цього оціночного напрямку та тематичності. Невипадково так кажемо. Приміром, поетичні богошукання – один з аспектів філософської лірики. Але вияви божості – й відображення мислевисловлення, яке не може обійтися без цікавих метафор, порівнянь, образів. «Боже, твій сміх спопелив наші омріяні страти», «В’яже Ісус мовчазний невелемовності гуки», «Всі шляхи, що в глетчану алею вростали, Ще, о Боже сторукий, у небо подовж». Хіба не видно цього у вказаних мотивах?

Актуальним у розповіді про перетини тематичності та виражальності є й творче прагнення до афористичності. «Та і проливши краплі крові, не знатимем ні волі, ні снаги, ні стихлої мелодії прощання», «Наступити на горло Власній пісні – ще гірш», «Лиш геній в чужому різдві Життя залишає без болю», «Нам час не виліпив погруддя, Щоб наші долі зберегти», «Як істина зіб’є мене із ніг, Тоді я плазуватиму за нею», «Воля – це птиця не свійська».

Потрібною у даному випадку є і розмова про культурологічні аспекти. Та не тільки тому, що на це вказує цикл «Постаті». У ньому, до речі, знаходимо присвяти Євгенову Плужнику, Миколі Хвильовому, Лесеві Курбасу, Володимирові Свідзинському. Названо лише частину із 16 імен. Але вони – промовисті, як і думки з віршів: «О як, о як тебе, Вкраїно, Знайти навпомацки між ватр?», «Надламаний місяць мовчання для плеканців долі…», «На барикадах «Березоля» Лунають оплески дощу», «І на привидах болю постануть пожежі». Важливі культурологічні аспекти прозирають і з епіграфів до віршів. Окремі посилання на рядки з текстів Павла Тичини, Миколи Біденка та Анатолія Бахути говорять самі собою. Як і розмисли, пов’язані з індійською філософією та ведичними знаннями. Хоча, можливо, не варто натякати на це. Бо в свідомості помітного числа сприймачів ще з тоталітарних часів утвердилася думка, що начитаність письмака є злом і ним не варто захоплюватися. Не смішіть! Ніхто ж, приміром, не дорікає хірургові за операційне вміння, набуте від досвідчених лікарів. Так має бути і в літературі. Має твір культурницьку основу? Та це – право автора. Лише його! А вже читачі визначатимуть, цікаве воно чи вторинне і не варте уваги.

Зрештою, культурологічні акценти у творчості Олександра змусили задуматися ще і над різноформ’ям. Скажімо, твір «Лорка» написаний у формі сонета. Щось схоже є у диптисі «Олександр Довженко». А «Пабло Пікассо» – верлібр. Існують у книзі й інші подібні приклади. Тішить те, що маємо у «Сталкерах по крові» і верлібровий цикл, і поему-цикл. Щодо останньої, то тут маємо поєднання верлібристики та білого та римованого вірша, хоча перша переважає. («А в заповіднім степу прокидаються завтрашні мева і замішують нас у ночвах галактик», «І світильники на горі притягають дороги хресні»). А, може, віршник у наступних книгах здивує іншими поєднаннями?

… Напевно, ми зачепили не всі аспекти. Та проблеми у цьому не бачимо. Бажаючі можуть доповнити, якщо збагнули, що варто припасти до поезії вихідця зі степової Херсонщини.

Олег ВАСИЛИШИН, кандидат філологічних наук,
Ігор ФАРИНА, член НСПУ

 

 

Сувора ніжність Медової баби

Розмисли над однією білінгвою

Між Карпатами і Татрами. Альманах. Випуск 29. – Ужгород: ТIMPANI, 2018. – 72 с.

Спочатку зауважимо таке, не можемо вважати себе уважними читальниками альманаху. Вже хоча б тому, що до нас завдяки рідному книго- розповсюдженню різними шляхами потрапляли лише окремі його випуски. Але те, що зуміли перечитати, здебільшого сподобалося. Впало нам у вічі й оповідання «Медова баба» словацького письменника Міколая Душана у перекладі Івана Яцканина.

Але перед тим, як повести мову про цей твір та його інтерпретацію, варто, напевно, хоча б побіжно згадати про автора і перекладача. Виходячи з відсутності широкої інформації серед вітчизняних поціновувачів красного письменства. Як стверджує засновниця видання письменниця Тетяна Ліхтей з Ужгорода, Міколай Душан 1979-го дебютував прозовою книгою «Таке коріння». Нині він – відомий прозаїк і публіцист, автор багатьох видань. А Іван Яцканин – знаний український письменник із Словаччини. Виступає і як перекладач з чеської, словацької і польської мов. Знані його інтерпретації творів Юліуса Балци, Марека Вадаса, Станіслава Штепки, Йозефа Банаша, Любоша Юріка та інших авторів. Тепер до цього почесного переліку додався Міколай Душан з його оповіданням «Медова баба».

Про що воно? Якщо коротко, то в основі твору лежить тривіальна ситуація. Авор описує те, як скульптор працює над новим твором. Ніби й нічого надзвичайного немає. Враховуючи те, що Міколай Душан знаний читачам як майстерний описувач мистецьких шукань. Згадаємо хоча б про його книги «Тліюче сонце» та «Майстри пензля». (До речі, цей напрям творчості детально описав письменник і науковець Микола Зимомря з Дрогобича на Львівщині).

Та повернімося до самого оповідання, вірніше до його перекладу. Тим паче, що у цьому тексті є чимало вдалих моментів. І не бачимо нічого дивовижного у тому, що перш за усе маємо на увазі метафори, порівняння, образи, слововживання, які доречно використав автор і майстерно відтворив інтерпретатор (Вважаємо, що вони є дуже доцільними у творі, неперебутньо свідчачи про манеру письма).

Вглибимося думками у метафори. «Шепотіла невидима істота», «Буря гналася з верхів’я у долину», «По нутрощах розлилося лагідне тепло», «Зійде з постаменту без крихітки ганьби», «Кинеться у хвилі невпевненого майбуття». Коли, читаючи оповідання, натрапляємо на ці та інші метафоричні зблиски, то з’являються непрості відчуття. З одного боку, усвідомлюємо, що не всі слововияви виблискують новизною, але вони приваблюють до себе органічністю у контексті. А з другого? Хотілося б більшої їхньої присутності у тексті, хоча розуміємо, що не може весь твір бути побудованим на метафоричності. (Написали це і подумали, що, можливо, суперечимо самі собі. Адже «Медова баба», хочемо того чи ні, є метафоричним образом).

Та не лише метафори «дихають» дивовижністю. Чарівністю пронизані і порівняння. «Голос звучав, сяяв, як раннє сонечко», «У променях сонця напій виглядав прозорим, мов янтар», «Розмальований квітами, як за часів хіпі», «Стирчав, як кілок у плоті», «У прозорому вбранні з індійського шовку легесенького, як вітерець». І знову ловимо себе на думці про якусь звичність порівнянь. Чи не йде це від того, що вони не випирають у тексті, бо є такими природними у ньому.

Помічаємо в оповіданні і цікаві образи. До них, зосібна, віднесемо «глибоку прірву людської пам’яті», «оповідальний млин», «небесних робітниць», «дражливу дозу страху», «бджолину королеву». Разом з такими літеросплетіннями, як «поздоровники», «розповідачі», «джинджик», «чепуріння», «пригодництво» та іншою подобизною неологізмів, рідковживаностей та діалектизмів вони створюють неповторність для сприймачів.

Згадаємо ще про два моменти. У канву оповіді органічно вплітаються пейзажі та пряма мова. Про неординарність творчого думання свідчить і живописання словом. «Дерева ніби виростали прямо перед ним. Під гірським стрімчаком густі занавіски з гілля нарешті розкрилися, розгорнулися, і він побачив галявину, осяяну місяцем». «При світлі місяця бачив численний скрипковий оркестр підкарпатських ромів, які виграють то буйні танці, то задумливі романси», «З берегів вимелася каламутна вода, з дерев були одні тріски, лежали на собі у могутніх пірамідах, мов розбите військо у боях біля Розгановець» (Тут, як на здається, слід акцентуватися на двох нюансах. По-перше, в пейзажних описах часто-густо автор і перекладач переплітають тропи, про які вже йшлося. По-друге, нерідко воєдино зливаються реалія та уява. Крім того, пейзажність виграє через присутність дій живих осіб).

Щодо прямої мови, то тут скажемо про таке. Діалоги та монологи органічно доповнюють мову автора. Хоча прагнеться, аби таких чарівностей було більше. (Переконані, що і тут – не все так просто. Одна справа – наше хотіння, а інша – логіка оповіді і манера викладу думки прозаїком та перекладачем).

Тепер висловимо і деякі загальні міркування. Творчої удачі, напевно, не було б, якби не точність думок прозаїка і вибір перекладачем саме цього твору для інтерпретації як такої, яка близька йому за духом. І ще одне. Кожен може у цьому пересвідчитися, порівнявши переклад та оригінал словацькою мовою, які зібрані під однією обкладинкою.

Олег ВАСИЛИШИН,
Ігор ФАРИНА

 

 

Літання у сонетовому часопросторі

Мойсієнко А. Синьоліт ліхтарів синьоирій. – Книга сонетів. Поезії. Переклади. Зі студій про сонет. – К.: Щек, 2018. – 320 с.

Як не прикро, але доводиться констатувати той факт, що вітчизняні віршники ще рідко виносять неологізми у назви своїх видань. Тут назвемо хіба що «Жахоколаж» і «Сологолос» Василя Рябого, «Любовоспас» Костянтина Мордатенка, «Чароцвіт» Віктора Кулика, «Тисячооку хвилю» Анатолія Шкляра. Сюди ж, мабуть, варто віднести «Синьоліт ліхтарів синьоирій» Анатолія Мойсієнка…

Чому така назва? Спробуємо висловити свою версію розкодування. І раніше віршник не раз дивував заголовками своїх книг. Згадаймо хоча б про «Шахопоезію» і «Леза зел». «Пліть дощу відшмага в котрий раз, а не зродить зневіри… Синьозір ліхтарів, синьовир ліхтарів, синьоліт ліхтарів синьорій.» Як бачимо, для назви взято кілька слів із віршорядка. Доречно! Неологічність, яка приваблює. Своєрідне продовження традиції, називання означене книгами «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського, «Правий берег сумної ріки» Бориса Щавурського, «Знайде тут прихисток душа» Ганни Костів-Гуски…

Ще один момент. Анатолій Мойсієнко запропонував книгу сонетів. Ця віршоформа з’явилася ще у ХІІІ столітті завдяки Джакомо да Лантіні. Відомими прихильниками форми були П’єр Ронсар, Ш. Леконт де Ліль, Ж.-М. де Ередіа, П. Орсаг-Гвездослав, Ф. Прешерн. Десь в першій половині ХІХ століття сонет «Проріс» на українському ґрунті. Чимало для його пропаганди зробили Іван Франко, Микола Зеров, Максим Рильський, Дмитро Павличко… До 14-рядкового дива мали сентимент Віталій Кольдій, Михайло Стрельбицький, Василь Рябий, Маріанна Кіяновська, Віра Китайгородська, Петро Мідянка… Деякі з уже згаданих сонетярів виступають і як майстерні перекладачі. Скажімо, свого часу Дмитро Павличко випустив книгу «Сонети», де під однією обкладинкою зібрав свої твори та інтерпретації з різних мов. Переклади з російської мови і власні сонети увійшли до «Планети сонета» Валерія Кулика… А Анатолій Мойсієнко пішов ще далі, оприлюднивши власні чотирнадцятирядковики, вінок сонетів, переклади та деякі зі студій про цю форму. Небуденність, хто і що там не говорив би.

Тепер конкретніше поведемо мову про першу частину нового видання. Себто про оригінальні тексти знаного версифікатора. Усі твори можна тематично поділити на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Мовляв, на вірші «Ти тільки гість на святі українців» є впливи громадянськості, які є дуже прозорими. «Сонет самотньої хвилі» несе у собі відгомін філософічності, а «Горох зацвів двома пелюстками» – пейзажності. Про любовну лірику мислиться, коли читаємо «Благала: перейди мою ріку». Все це, звісно, можна продовжити і на основі інших поезій. Але водночас поділ (так гадаємо) лише частково відображає проблему. Доречніше, очевидно, мовити про тематичну сув’язь («Де кольоровість повна звуку вщерть. Й не слон на вуха наступа – митець»).

Тому й не хочемо розкладати твори на так звані «тематичні полиці» й аналізувати їх, а зупинимося на деяких виражальницьких нюансах. І тут в першу чергу згадаємо про метафоричність у висловленні думки. Оскільки у книзі надибуємо чимало цікавих взірців й неможливо про усі згадати, то зосередимося лише на тих, які найбільше впали у вічі. Серед окремих сонетів виділили б такі іскроспалахи розмислів, як «Світлу думу наснив мені ліс», «І я вже з мрій сплітаю ятері», «Зоря ранкова підкує підкови». Небуденні метафоричні зблиски знаходимо у сонетному вінку «Я полем йду»: «димок жонглює келихами повними», «з якої осінь витче срібний невід», «підбитим птахом грім паде в кар’єр…». Хіба не свідчить це про те, що поет ступив на правильний шлях, зробивши троп одним із найпомітніших у своєму сонетотворенні, наголосивши на органічності вираження думки.

Така ж природність є характерною і для порівнянь. Ознайомившись з ними, констатуємо, що автор вдало використовує частки «мов», «наче», «немов», «як» чи обходиться без них. А іноді бачимо, як сонетяр використовує обидва способи. Наведемо кілька вдалих прикладів з вінка сонетів: «лежать покоси, мов покірні леви», «машини чавлять фрезер, наче брагу», «тріскотять сучки, немов горіхи». Не менше порівняльних цікавинок є і в окремих творах: «і чайки крики білокрилі звучать, як музика мені», «а батько – мов лелека край воріт», «дощі – призвідники розлук»… Коли вже зайшла мова про метафори і порівняння, то варто, либонь, підкреслити, що їх доповнює образність мислення: «печаль трави», «туман перестороги», «віти вітру», «вивірки багать». А ще ж маємо такі неординарності, як «шхуни яблуневі», «хмарки кобура», «леза серць», «варта ялиць», «каміння сонцелике…».

Цікавими є приклади слововживання. Правда, тут свої спостереження розділили б на дві частини. По-перше, часто-густо у сонетах стають окрасою неологізми: «синьовітер», «міжскелля», «буйноросся», «сріблодощ», «жовтоблакить». Нерідко поет вдається до використання рідковживаностей чи натяків на давнизну: «посміх», «празелений», «праглибини…». По-друге, іноді автор орієнтується на діалектизми, котрі хоче наблизити до загальновживаності: «вісоння», «кронь», «огонь…». Причаровує на цьому тлі використання професіоналізмів: «диво-пера», «тура», «фрагмент-панно». До речі, словесні дивовижності – необхідний елемент перекладних поезій Анатолія Мойсієнка. Вчитаємося у такі літеросплетіння, як «вільнокрилий», «озерноокі», «тисячозоро», «сумноголосий…».

Усі ці знахідки виражальних тропів не були б такими чарівними, якби чітко не вказували на увагу версифікатора до зірок і небесних світил, птахів і звірів, дерев і рослин, які «населяють книгу»: «Супроти Місяця ліхтар, немов жовнір», «У лабіринтах стишених зірок», «Смакує білочка на золотім рядні», «Осоловіли сови на узліссі», «Переодягли берізки білі плаття», «Поникла на обніжку матіола…».

Картина виражальності не «примагнічувала» б ще без кількох акцентів. Зокрема, не можна не помітити прагнення автора до крилатих висловлювань. Якщо вчитатися у сонети, то побачимо чимало прикладів: «а лихо поганя вже інше лихо», «і вже не скруха, як є друг», «маєм слово – не попіл від хмизу». Нам здається, що афористичність мислення сонетяра – породження органічного вростання у стійкі словосполуки: «а він не знав ні Риму, ані Криму, ні мідних труб не знав ще на віку», «кутастий час – як з конопель Пилип», «де по вдяганці зустрічають й судять».
Помітно також й те, що поет шукає себе у побожності своїх почувань. Про це, між іншим, свідчить чимало рядків: «але дорога неблизька до Бога», «зоря господня встала й світить», «що за голову вхопиться навіть Господь». (Ніби й прописні істини повторює автор, але слово приваблює небуденністю слововираження).

Щось подібне скажемо також про культурологічні наголоси. Неповторність випромінюють присвяти письменникам Дмитрові Павличку та Юнусу Кандиму, мовознавцеві Василю Німчуку. Деякі сонети навіюють згадки про «Слово про Ігорів похід» та Максима Рильського. Є вірші, котрі спонукані спогляданням полотен Емми Андієвської та Івана Марчука. Є щось символічне й у тому, що картини останнього використані в оформленні книги.

Вражає і географія, якою послуговується сонетяр. Звісно, що найчастіше поет сонетує свою Чернівщину – малу вітцівщину: «Присядемо на березі Десни», «Чернігівські німують брами», «У моєї долі чебрець і канупер з чернігівських піль». Нерідко в рядках є згадки про Київ, де нині мешкає поет: «сто відьом голосять на Лисій горі», «Ці сосни Києва нам пам’ятати разом». Принагідно зауважимо, що поет не залишає поза увагою й інші регіони нашої держави і близьке зарубіжжя. «Аж гнуться хмар важезні мажі й за Перекоп уже риплять», «Харків спить. Не сплять лиш семафори», «Явив хвилини тиші Трускавець», «Ви мені наснилися в Варшаві». Та всі оці натяки на певні географічні координати не впливали б позитивно на свідомість читачів, якби не існувала та обставина, що сонетяр пов’язує мапові відмітини з пейзажними та любовними чарівностями, метафоричністю та образністю.

Автор оригінальних сонетів дивує й різноманітністю виражальності. Не секрет, що у цьому розділі панує традиційний вірш. Сонетяр переважно версифікує за допомогою п’яти- або шестистопного ямба з двох катренів і двох тривіршів, або трьох катренів та двовірша з неодновимірним римуванням. Побачити це, приміром, вдасться, коли вчитаємося у твори «І знову над Черніговом громи» та «За городнянськими лісами». А іноді віршар «купається» у повторюваності окремих рядків, що є більше характерним для ронделя: «Над попелищем присмаком гірким», «І перший сніг – ні радощів, ні втіхи…» Маємо і сонетні диптихи: «Чорнобиль. Три роки опісля», «Бурівка»… Іноді тексти мають рядки з меншою кількістю складів: («Над моєю долею ніч як вирва…»). На перший погляд маємо справу з порушенням класичних вимог. Але відійдімо від канонів і заглибимось у тексти. «Ніч – як змова. Ніч – як прірва, «Над моєю долею громи погейкують». Чарівність. Як і тоді, коли перед очима з’являються моноалітеративні сонети: «сумління спопеляє стовічні стигми», «той тепловійний лиховирій». Пропонує Анатолій Мойсієнко і паліндромний сонет, що взагалі є рідкістю для сучасної української літератури: «Шедевру мур у мур ведеш». Логічно, що творчі шукання завершує вінок сонетів.

А після розмислів про оригінальні сонети перейдемо до інтерпретації. І відразу констатуємо те, що перекладено чотирнадцятирядковики білоруських, польських, словацьких, словенських, чеських, німецьких і російськомовних поетів. Усі ці тексти можна поділити на дві частини. До першої віднесемо твори, які вже мають чимало інтерпретацій. Це, зокрема, сонети білоруса Максима Богдановича, австрійця Райнера Марії Рільке, поляка Адама Міцкевича, росіянина Валерія Брюсова, словака Павела Орсага-Гвездослава, словенця Франце Прешерна… Погодьтесь, що переклад – це справа не проста. Адже потрібно враховувати поетику оригіналу і манеру письма знаних переспівувачів. І втішно, що тут Анатолієві Мойсієнку вдалося, образно мовлячи, увійти у свою ріку.

Другу частину складають переклади творів поетів, творчість котрих ще мало знана у нас, чи тексти, які вперше приходять до українського читача. Згадаємо хоча б про білорусів Андрея П’яткевича, Макса Щура, поляка Богдана Дроздовського.

Коли аналізувати ці інтерпретації, то помічаєш, що сонетяр виграє за рахунок метафор, порівнянь та образів. Складається враження, що ці тропи є органічними для нього і для перекладів він використовує твори з такими «родзинками».

І це – не перебільшення. Проілюструємо перекладацькими вдатностями. Приміром, серед метафор слід виділити «Тут сонцесхил об хвилю розколовсь» (Змітрок Бядуля), «У вічнім леті шлях зірками пише» (Адам Міцкевич), «Я землю вперезав, впадає в мене Стікс» (Максиміліан Волошин). Та й небуденних порівнянь вистачає: «Стоїть, як око, озеро води» (Уладзімір Клішевіч), «В ніч пішаки впились, мов янтарі» (Володимир Набоков). Зачудовують й образи: «жагучі кроки», «серця дно», «зелене полум’я», «химерне плетиво гілок», «туманцю шати». (Оскільки про дивовижний словотвір у перекладах вже йшлося, то додамо сюди такі блискітки, як «кольорують», «мрійновіння», «зорянь», «насніжний»).

Бодай кілька слів мовимо і про підвиди форм висловлення думки, які популяризує перекладний сонетарій. Бо тема і справді потребує неоминання. Зрозуміло, що інтерпретатор перебуває під диктатом вираження творця оригінальних строф. Так би мовити, добровільно потрапляє під «чуже іго». Добротний переклад – визволення з-під нього. Радісно, що Анатолій Мойсієнко так і вчинив. За рахунок одухотворення п’яти- або шестистопного ямба з двох катренів і двох тривіршів або трьох катренів і двовірша. Це, зосібна, характерне для перекладів творів білоруса Максима Богдановича, німця Генріха Гайне, словенця Франце Прешерна… Але є і винятки. Філософська поезія «Осінній день» Райнера-Марія Рільке складається з трьох строф на три, чотири і п’ять рядків, які Іван Кошелівець вважав деформованим сонетом. Білорус Юрась Пацюпа прийшов до читачів потрійний сонет з подвійною кодою. Його краянин Уладзімір Мархель – з сонетом-брахіколоном. Ще один білорус Іван Лагвінович вдався до акросонета. Іноді зустрічаємося й з тим, що інтерпретатор пропонує лише один твір з вінка сонетів: білоруски Таїсія Бондар і Ніна Мацяш, словенець Франце Прешерн.

Тему інтерпретації продовжує і розділ «Зі студій про сонет», але вже у теоретичному плані. Саме про це роздумуємо, коли йдеться про сонети Адама Міцкевича та Райнера-Марії Рільке в українських перекладах, інтерпретації Дмитра Павличка і білорусів. Тут (на нашу думку, звісно) варто доповнити лише одним твердженням. Якщо наведено 8 взірців тлумачень одного сонета Адама Міцкевича, то слід, мабуть, згадати і про інтерпретацію незабутнього Левка Крупи, оприлюднену понад 20 років тому. Чи таке. Чому б авторові не поро змірковувати над «Кривавими сонетами» Павола Орсага-Гвездослава, якщо відомі переклади Володимира Лучука, Андрія Малишка, Миколи Бажана, Григорія Кочура, Олекси Новицького, Івана Цитовича, Романа Лубківського, Дмитра Павличка?

Ще одна заувага. Завершує книгу дослідження «У часопросторі сонетного вінка». Погоджуємося з усіма думками. Тільки потрібно дещо уточнити. Скажімо, сонетні вінки Костянтина Бальмонта і Максиміліана Волошина переклав не Віктор, а Валерій Кулик. А Віталій, а не Василь Колодій – автор вінків сонетів, який інтерпретував і вірші Володимира Солоухіна.

… Дехто скаже, що рецензенти розпросторили чимало міркувань про книгу. Можливо. Та все ж гадаємо, що їх можна й доповнити. Бо книга кличе до розмислів саме таємницями у собі.

Олег ВАСИЛИШИН,

Ігор ФАРИНА

 

 

ЧОТИРИРЯДКОВА ГАРМОНІЯ ДУХУ

Сорока Петро.Катарський рубоят.-Тернопіль:2018.

Замість передмови
«Катарський рубаят» Петра Сороки ставить непросте питання. Як виглядає нова книжка на тлі попередніх видань і на загальноукраїнському поетичному фоні? Оскільки відповідь не є такою простою, розділю її надвоє. По-перше, вважаю себе письменником, який наче й непогано знає творчість рубаїста. Тому можу ствердити, що новий «рубаят» — не недокучливі «повторні кола», а поглиблення думки. А тепер про оте по-друге. Важко говорити про якісь однозначні висновки на загальноукраїнському тлі через неповноту інформації. Але, перечитавши багато видань, можу ствердити, що краянинові вдалося знайти свою тональність розмови із читачами.

Про що ж пише Петро Сорока? Якщо мати на увазі «Катарський рубаят», то в ньому мирно сусідують інтродуктивні, релігійні, літературні, антивоєнні, пейзажні та інтимні рубаї. Звісно, над усім — авторський погляд на речі крізь Боже слово.

І ще один нюансик, який впадає у вічі тільки при перечитуванні обох книжок. Натяки на гумористичність окремих четвериків були вже у «Духовному рубаяті», коли згадати про «Іронічні рубаї». А тепер маємо «Великі лови», які віршар сам називає баєчками. Певні вияви іронічного погляду на окручі явища буднів існують й у інших розділах. Вважаю, що тут немає нічого дивного. Хіба в реалі не переплітаються сум і веселість?

Крізь Боже світіння
Ми часто повторюємо: поезія — Боже осяяння. Та й так зчаста, що це вже навіть стало своєрідною літературною фаною.

Так, мабуть, і має бути, якщо не думати про божість, то чи варто взагалі братися за перо? Маючи це на увазі, перейду від загальниковості міркувань до конкретики. А точніше, до «Катарського рубаяту». Але перед цим згадаю про таке. Розмисли про важливість вишнього світла в житті людини неодноразово стрічав у денниках Петра Сороки, його прозі. І мені чисто по-людськи було цікаво, чи отримало це прописку в його поезії. Саме з цієї дзвіниці став, перш за все, дивитися на книжку.

Не приховуватиму, що саме до такого підходу мене спонукав сам автор уже першим катреном. «Це Добрий Дух, що кревно потерпає, аби моє призначення збулось». Принагідно зауважу, що Божі промінці торкаються й інших тем. «Щаслива людина — щасливий і Бог». Таке одкровення знайшов в інтродуктивних рубаях. Інтимні рубаї запам’яталися фразою: «Якщо люблю тебе, то отже й Бога люблю за те, що Він тебе створив». Не можуть не схвилювати слова: «А ми усі одного Бога діти», коли поет оспівує красу природи.

Він наче стверджує давню істину: усе на цьому світі пронизане Божим світлом, і треба вміти його бачити. Вважаю це питання архіважливим. Особливо для української літератури останнього часу. Не секрет, що у багатьох виданнях стали превалювати релігійні мотиви. Зокрема, у творчості письменників, які є вихідцями східного регіону нашої держави. Звісно, це не може не тішити. Але є одна причина — різниця між істинністю віри і модним сповідуванням культу, грань між якими декому важко зрозуміти. Зрозуміло, що і в нашому регіоні ще маємо дуалізм. Але він є дещо іншим — справдешність почувань дехто підміняє релігійним ортодоксизмом чи графоманським повторенням прописних істин. (Згоден, що це прямо не стосується конкретного випадку, але те, що книжка підштовхує до такого висновку, каже про багатовимірність думання).

Ескізи до портретів
У розділах книжки можна надибати цікаві штрихи до портретів сучасників. Чи найбільше їх є в «Скалках». Наведу одну з них. «Сучасні ритми — це шаленства лет. Хтось любить швидкість надземних ракет, хтось обирає потяг, хтось автобус, але найкраще це велосипед». Це — присвята письменникові Володимирові Брюггену із Харкова. Лише чотири рядки. Але як багато говорять вони про людину, спосіб її життя. Взагалі складається враження, що автор вміє кількома фразами відобразити індивідуальність людського характеру. Це стосується рядків, які присвячені Дмитрові Іванову, Іванові Гнатюку, Богданові Бастюку, Ігореві Білозіру. «Із зоряних світів звучить сюїта, його високим генієм зігріта, яку він так божественно зіграв на струнах бабиного літа». «Коли боротись сили не стає і віхола в грудневу шибку б’є, я думаю про ту вербу, що річці останній свій листочок віддає»...

На цьому, напевно, обірву цитування вдатностей. Бо упевнений, що кожен, хто візьме у руки книжку, віднайде їх ще більше.

Штрихи інтимності
На питанні про портретність ще зарано ставити крапку. Принаймні мені так здається. Тому автор повертається до нього. І ще — до словесного живописання через конкретику. Бо в моє поле зору потрапили інтимні рубаї.

Знайомлячись із ними, натрапляєш на рядки, які надовго залишаються у пам’яті: «Бо час з тобою і без тебе — далеко не одне і те ж», «Щоби тебе створити, не ребро, а серце в мене вихопив Владика», «Вона мене, як сонце, зігріває — бо сяє дужче будь-якого слова».

Є чимало книжок, автори яких присвятили своїм дружинам. А письменник Сергій Дзюба із Чернігова взагалі кожне видання приурочує дружині Тетяні (між іншим, теж неординарній літераторці). Своєрідне свідчення сімейної гармонії? І втішно, що Петро Сорока тут залишається вірним цій традиції. Особливої пікантності, як на мене, додає той момент, що поетова дружина Галина стала рецензентом видання. (Розумію, звісно, що не всі поділяють таку точку зору. Але, як на мене, це лише підсилює звучання творів.)

Живоструми слова
У попередніх розділах цієї рецензії уже дещо йшлося про виражальні засоби, якими послуговується Петро Сорока. Та гадаю, що детальніший погляд на них не завадить. Отже, подумки повернемося до питань про цікавість й органічність порівнянь, образність думання, словогру і афористичність.

Зауважу, зокрема, такі порівняння: «день, як та безодня», «вина, як сивина», «світ, як медаль». І поряд з ними співіснують такі образні висловлювання, як «містерія череп’я і зерна», «глибокі очі», «всесвітній гуманоїд», «вогнелика молитва». По-своєму причаровують такі словесні «блискітки», як «літота», «труждина», «стоквіття», «лагода», «небоспад». Не може не вразити і потяг до афористичності. «Але людину не побачиш, коли не милуєшся нею».

Ігор ФАРИНА

 

 

Перші кроки у рим шерензі

Кміт О. М. Колір грози: вірші - Тернопіль: Терно-граф. 2018.-60с.

Хто і що там не казав би, а таки мають рацію ті, хто вважає, що рівень поетичного мислення значною мірою можна визначити вже за назвою поетичного видання. За довгі роки літературної праці сам неодноразово переконувався у цьому.У такі миттєвості чомусь на гадку приходять ймення «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського…(Зрештою, цей почесний перелік, слава Богу, можна продовжити.)

Здається, що сюди варто зарахувати й ім ‘я «Колір грози» Ольги Кміт з Тернополя. Образність думання у ній є очевидною.Вчитаймося: «і може кудись полетіла б звідси, але в мені ці грози».Чи не слід ці рядки з вірша «Грози» віднести до спроби своєрідного розкодування назви? Принаймні,такі думки обсіли мене, настійливо шепочучи й інші рядки, пов’ язані з образом грози: «синє небо несамовите, небо хмуре, аж до грози». А ще чомусь гадається про образ барв: «хтось мої кольори украде, як чужі, щоб залишитись», «проникаєш крізь пори фарбами». Думки, думки…

Та не тільки назва дебютної книги приворожує. Дивина якась! Маємо у виданні менше півсотні віршів, а метафоричних зблисків вистачає: «я наситилась морем і випила зоряну ніч», «жовтень кволий добіг до дна», «небо лягло на душу». Коли задуматися над цими вдатностями, то кожна з них створює неординарну картину. Додамо сюди такі цікавинки, як: «навіть небо твоє помістилось усе на долоні», «у тобі блукаю фільмами», «за вікном пролітає кожна наступна мить.» (Розумію, що де-хто міркуватиме: навіщо поетка пропонує гру уяви, коли в душу наполегливо стукають реалії? Але хіба завдання версифікації не полягає в тому, аби йти до читальницьких душ через метафоричність сприймання навколосвіття?)

Втішно, що цей троп забарвлюють порівняння. Можна помітити, що авторка для їхнього увиразнення використовує частки типу «як», «мов», «немов» чи обходиться без них. З одного боку це має чимале значення, але з іншого не маємо права забувати, що читальників цікавлять не словесні ефекти, а суть промовленого. «Ти ідеш наче в поле бою, я іду, як в німі монахи», «і втома, як осінь, - сіра», «людина людині – тінь, людина людині- совість», «бо слова, наче сіль, як прикраса для рани, як грати.» (І це - лише дещиця вдалостей, бо є й інші порівняльні цікавинки).

Знаходжу й образи, які теж причаровують. Як тут не згадати про «сутінки задум», «надійні струни», «дзеркало калюжі», «присмак мого дому», «кольори слів», «волосся крон»?..

Гарно, правда? І не приховуватиму, що мені подобаються ці літературні тропи. Але водночас гадаю про те, що хочеться уздрівати більше таких цікавинок. Як і про те мислиться, що хотілося б зростання формалістичних шукань. Скажімо, нерідко маємо силабо-тонічні багатострофовики та восьмивірші, хоча неординарну думку можна висловити й катреном чи сонетом. А чому б не шукати шляху до власного слововираження і через мову верлібри стики.Тим паче, що тернопільські віршарки вже мають подібний досвід. Досить, мабуть, згадати про творчу блуканину Ірини Табак помежів’ ям силабо-тоніки та верлібристики.

Дещо поглиблю цю думку. Зрозуміло, що поетки словом відкривають почування власних душ. Але кожне покоління майстринь слова перш за усе виражає час, в якому сформувалося. Приміром, вірші Ірини Жиленко та Світлани Йовенко причаровують світінням особистості на тлі епохи. Але водначас жіноча лірика пройнята застібністю чуттів на всі гудзики, хоча задзеркальне тло нерідко проступає. Галина Тарасюк, Теодозія Зарівна, Надія Степула – більш розкутіші у слововиявах. А молоде покоління, до якого віднесу Ірину Баковецьку, Таню П’ янкову, Людмилу Веселу, пішло ще далі, позбуваючись тісноти часових рамць.

… Логіка часу. Вона вказує, що плеяда версифікаторок, до якого належить і Ольга Кміт, ще впевненіше мовить своє слово, орієнтуючись на досвід попередниць. Неодмінно! Бо справжність молодого вина грониться тільки так.

Ігор ФАРИНА

 

 

СЛУХАТИ  ГОДИННИК  ДУШІ

Пашук О. Паранджа: поезії: - Луцьк: Вежа-Друк. 2017. – 124 с.

Занурюємося у молоде думання і ловимо себе на думці, що так радісно плисти його рікою. Бо це – диво, яке приваблює. «Відчуваєш себе вуликом, у якому гудуть слова / мов неслухняні бджоли», «У дерев’яному годиннику її тіла оселилася зозуля, яка не може підрахувати своїх дітей». Коли читати ці та інші подібні приклади, то не можемо втриматися від аналогій. Палітра жіночої поезії таки справді виграє різнобарв’ям з познаками часу. Про це мислиться, коли пам'ять закарбовується у вірші Лесі Українки, Оксани Лятуринської, Олени Теліги, Ірини Жиленко, Теодозії Зарівни. (Цей почесний перелік прізвищ та імен можна продовжити). Гадаємо, що їхню творчість по-своєму переплавлює у горнилі своєї свідомості Олена Пашук. Як і поетичний доробок Галини Тарасюк, Неоніли Стефурак, Світлани Антонишин.

Олена Пашук крокує помежів’ям силабо-тоніки та верлібристики, традиційності та постмодернізму.

Щоб пересвідчитися у цьому, звернемося до «Паранджі». Й спершу, звісно, зробимо спробу пояснити цю назву. «На твоїй паранджі сліди чоловічих губ». «І ніколи не впаде залізна завіса паранджі». Коли вдуматися у ці рядки, то вони багато пояснюють. З анотації до книги дізнаємося, що авторка шукає своє пояснення заслону між чоловічим і жіночим, традицією і новаторством, Сходом і Заходом, тілом та душею. Саме це в її уявленні є символом паранджі. Отже, винесене в наймення слово має свою місткість? Як і «Посвітається» Павла Гірника, «Співаниця» Миколи Тимчака, «Сологолос» Василя Рябого, «Шахопоезія» Анатолія Мойсієнка… (Ви, напевно, зрозуміли, що наведено однослівні приклади, але вони теж взяли на себе роль символів. Вірність традиції?).

Очевидним підтвердженням міцної сув’язі старого та нового в інтерпретації молодої особистості угледжуємо і в її віршах. Тут без перебільшення на передній план виходить те, як поетка почуває себе серед «населення» віршів. «Удрузки розбити сонця будильник», «Коли зорі перегорять од власної напруги», «Ти відганяєш лелек шаблями вітрів», «Бездітна вовчиця по всіх куточках сиріт шукає», «Обіперлась на неї груша», «Співати колискові першим проліском». Гарно, правда? Особливого чару додає те, що нерідко маємо справу з метафоричністю та образністю мислення. «Кладу сонце на стіл», «Ніч витягає місяць-мачете з чохла», «Продовження осені – гільзи каштанів». (Зрештою, такі цікавинки є непоодинокими, що свідчить про намагання поета впливати на свідомість пошановувачів віршованого слова через неординарність слова).

Підтверджують це і метафори: «На гілку одинокого дерева намотано вітер колючим нервом осені», «Запустимо в космос наші рідні смереки», «Русалки вишивають на рушниках майбутнє». І це – лише вдалих кілька прикладів метафоричного ряду, бо їх є значно більше: «Я руками вичерпувала ніч», «Говорить вода з криницею», «Мороз набиває на вікна тату», «Буду вигрібати руками смуток». (Зауважимо, що не відшуковували спеціально у всіх розділах книги, хоча дехто може помітити, що нами процитовано 7 взірців цього тропу, а у виданні є стільки ж частин. Продовжимо? «Зустрічай мене на роздоріжжях снів», «Я дістанусь колись потаємного дна зими», «Скручуєш у клубок дорогу»).

Метафора і образ. З вищезгаданих цитат робимо висновок, що вони ходять у парі. Хоча блискітки слів виглядають чарівно і у «самостійному плаванні». Переконані, що саме це не дає спокою розмислам, коли зір та уяву пронизують «кропива крику», «сільнички очей», «утроба лісу», «ополонки очей», «криниця свідомості». А ще ж маємо такі цікавинки, як «синє горло неба», «пустелю мого серця», «катаракту ліхтарів», «пазуху неба»… Перелік ще й доповнюють «нутрощі ночі», «іржаве волосся вітрів», «вени ночі», «водорості протиріч». До речі, наявні у книзі образи дають можливість порозмірковувати ще довкола однієї проблеми. Зрозуміло, що попередники і попередниці версифікатори використовували у своїй практиці образність думання. І часто-густо в них відчувалась віршотворча особистісність. Незважаючи на застебнутість душі на ґудзики сприймання, що було вимогою часу. Можливо, вони позитивно впливали на читачів завдяки романтичному розфарбуванню?

Образність в Олени Пашук є дещо іншою. Образи відображають покоління. Вони – більш індивідуальні і мають на собі ознаки прозобуття: «дерев’яний світ», «хребет осіннього листка», «гільйотина твоїх вій», «імпресія кохання»… Ще яскравіше видно цю особливість на прикладах подвійності типу «зорі-п’явки», «співкомпозитор-ранок», «губи-аскети». Можна ще згадати про «пальці-пензлі», «сонце-плацебо», «неофіти-птахи». Цей взірець слововживання є теж подвійним за значенням. З одного боку ці подвійності говорять про образну небуденність. А по-друге, постає перед усім неординарна порівняльність. Хіба це не пробуджує уяву, адже зацікавлюють «ялинки-безхатченки» і «дерева-свічки»? А, може, тут є вплив метафоричності?

Розмисли, розмисли. Зосібна, порівняння не зникають від них. «Все одно йду назустріч як чумак за сіллю», «А Дністер неначе сам столітній», «Дерева мов хрести неосвячені». Три приклади тропів взято з останніх розділів книги. Але й у інших є їх не менше: «Вибухають як закручені банки», «День розчинився наче цукор у чашечці кави», «Ноги у стежці заплутались як в павутині», «Штовхаю тінь перед себе мов камінь сізіфовий». Очевидність полягає у тому, що авторка послуговується частками типу «як», «неначе», «мов». Але подекуди вони зникають, але ефект порівняльності не меншає. «Друг – це алхімік, який вміє добувати з твоєї сльози посмішку». «Полтво – водосховище наших душ», «Продовження війни – молитва». Суміщення двох способів порівняльності створює вибуховий ефект.

Як там не було б, а своєрідний шарм виникає й тоді, коли говоримо про богошукання поетки. Тут, між іншим, спостерігаємо ще одну особливість. Більшість версифікаторів (це навіть стало дуже модним серед поетів старшого покоління) у своїх віршах згадують про Всевишнього. Зрозуміло, що віриш у щирість почуттів. Але, як не прикро, не виникає в окремих випадках мови про природність. Дехто мовить, що деякі натяки обожнення існують і у віршах Олени Пашук. «Трасою в небо до Бога у найми», «Звикаємо жити у Бога за склом». Але водномить прозирають й інші настрої: «Ми знайшли нову рукавичку / покинуту Богом на узгір’ї». А поряд з цим одкровенням існують інші: «А на крилах твоїх Новий і Старий Завіт», «Апостол Петро відчиняє небесні ворота», «Я в кімнаті своїй відбудую Єрусалим». Тут перш за все – органічність висловлювань у контекстах творів, чого нерідко немає в окремих версифікаторів. Погодьтесь, що все це є симпатичним. Особливо тоді, коли це з’являється з-під пера представниці, котра вже відчула смак поетичної незалежності.

Гадаємо, що цю своєрідність по-своєму відображають культурологічні акценти. Якщо в поеток старшого покоління ця тема знаходить відгомони в епіграфах чи присвятах, то у цьому випадку культурологічність має глибинніші корені. Скажімо, у вірші «Дістань мене з дна морського» є натяк на «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова: «Не посковзнусь / не Аннушка / не розіллю олію». Тішать також згадки про Метерлінка, Хемінгуея, Екзюпері, Ніцше... Відчувається, що для авторки вони не є констатацією факту чи даниною моді, а необхідністю, яка бурлить у крові поетичного думання. Аби пересвідчитися у цьому, звернемося до конкретики: «А що вже казати про птаха, якого Метерлінк засушив осіннім листком між сторінками книги», «Єдине про що вона жалкує / що підступна куля прострелила її розмову з Хемінгуеєм», «Не буди її чуєш вона ходить ночами / і пише вірші на пергаменті неба / цитує Ніцше не вийде заміж / підкладе Попелюшку якусь замість себе»… Існують й інші подібні вдатності. Здається, що тут є все зрозумілим і, напевно, не потребує уточнень. Та все ж дозволимо собі висловити один здогад. Представники старшого покоління вважають, що звернення до культурології продиктоване нестачею життєвих вражень, котру прагнуть підмінити начитаністю. Неправда це! Бо з уже процитованого стає зрозумілим, що йдеться про те, що вселилося у плоть молодої людини. Своєрідний конфлікт поколінь, до якого варто ставитися спокійно і робить відповідні висновки.

Ще одне узагальнення. Погоджуємося з виражальницьким спрямуванням рядків про обожнення та культурологію. Та вони пройняті темарійністю. Приміром, релігійний струмінь поезії Олени Пашук – відгалуження філософічності, а культурологія забарвлена громадянськістю лірики. Але водночас має ще два виражальницькі акценти без подвійності. Це – словотвірність і різноформ’я. Щодо першої, то мовимо про таке. Слівця з ознаками нелогічності та різновживаності іноді надибуємо: «порохопил», «перекотибіль», «псевдозима», «сльозоносять». Не будемо приховувати, що хотілося б більших доторків до словоновизни. Але не все є так просто. У нашому бажанні можуть бути якісь суб’єктивні чинники, це – по-перше. А по-друге, достеменно не знаємо, чи хоче сама поетка пірнути у її стихію, хоча, гадаємо, що вона все більше замислюється над такою необхідністю.

А питання про різноформ’я теж приховує у собі непростість. Якщо аналізувати «Паранджу», то знаходимо у ній римовані вірші, верлібри, три- і двовірші. Майже всі вони позначені безпунктуаційністю і відсутністю прописних літер. Правда, останні ще іноді зустрічаємо, але лише – у власних назвах, що не може свідчити про відданість традиційності у поетиці, бо заперечує це орієнтація на сучасні віяння. Звісно, хотілося б бачити більше катренів, ронделів, сонетів, тощо. Зрозуміло, що це теж може бути суб’єктивним фактором нашого ґатунку. Так би мовити, туга за традиційністю у сучасній оправі. Але ці особистісні відчуття мають й суспільну барву. Якою має бути сучасна поетика? Себто автор сам для себе має вирішити чи плисти йому рікою світових тенденцій чи ніжитися у вітчизняному спокійноплині. Непростість, яка спонукає до роздумувань. І відразу проводимо паралелі. Наприклад, Наталія Пасічник відмовилася від пунктуації, але «говорить» римованим текстом. А Іванна Юрків, Ірина Баковецька вільно почувають себе у верлібровому морі. Значним є загін поеток, котрі поєднують ці дві стихії. Тут, очевидно, слід згадати про Наталю Ткачик, Уляну Дудок, Оксану Сподар. До цього угруповання зарахували б і Олену Пашук. Безперечно, що нині неможливо однозначно передбачити як у майбутньому розвиватиметься їхня поезія. Але гадається, що це буде поєднання світових тенденцій з поетикою ріднизни. Принаймні, сподіваємося на це.

Після цих зауваг знову повернемося до питання про тематичні пласти. Але штучно не ділитимемо «Паранджу» на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірики. Бо такий поділ (так нам здається) неправильно відображав би ситуацію. Авторка часто-густо суміщає мотиви. Точніше, дивиться на те чи інше явище через окуляр «собості», що лише сприяє позитивності сприймання: «А той брат ще вчора був кулеметником / загортав своє серце у лист від сина і доньки / він повернеться ще… може метеликом / у їх яскраві долоньки». (Як помітно виграють на тлі римованих агіток антивоєнного штибу, які мегатонно сипляться на читацьке сприйняття).

Упевнені, що наші нотатки не відображають одиночні аспекти у всій повноті, та й не прагнули ми до цього, пишучи відгук. І лише читачам вирішувати чи більше у ньому суб’єктивного чи об’єктивного. Чесно кажучи, не переймаємося цим, чітко знаючи про хисткість межі межи ними. Вже сам факт того, що «Паранджа» порушує цю проблему є симптоматичним, бо говорить про те, що книга зацікавила пошановувачів поезії. Отже, варто продовжувати у такому ж напрямі, постійно поглиблюючи слововияви.

Олег Василишин,
Ігор Фарина

 

 

Єдність дорослого і дитячого думань

Валентина Семеняк, Бурмотійко і Даринка. Казка. – Тернопіль; Джура, 2017, - 24 с. Валентина Семеняк. Баба Сяба. Оповідання. – Тернопіль; Джура, 2018, - 24 с.

Шукання літератора в рамцях одного жанру? А чому б, зрештою, і ні? Коли перечитуєш книги одного письменника і не бачиш творчого зростання, то стає нецікаво. Отже, потрібен поступ? Безумовно! Та, як на мене, проблема має двоєдинність. З одного боку перед усіма постає тематичне углиблення. А з другого? Пошуки самого себе в жанрових підвидах.

Щось подібне можна спостерігати й під час знайомства з доробком Валентини Семеняк. Спершу скажу про те, що вражає розпросторення розмислів у прозі. Різновидове розпросторення. Бо тільки за останні роки вона окремими книгами видала духовні оповідки «Булочка для… Бога» і роман «Об’явник». А казка «Хто загубив усмішку?» вийшла й у перекладі болгарською мовою.
Якщо осмислювати ці друки, то неодноразово виникає питання про мирне співіснування дорослого і дитячого думання. Так би мовити, не дає спокою контекстове підштовхування до таких роздумувань. Зриме і невидиме.

Але давайте не будемо углиблюватися у цю не простість, розмірковуючи над тими чи іншими нюансиками проблеми. Не бачу необхідності хоча б тому, що останнім часом одна за одною з’явилися дві книги цієї письменниці, які дають відповідь на питання про сусідування у відвертій формі. Маю на увазі «Бурмотійка і Даринку» та «Бабу Сябу».

Й спочатку спробую дати відповідь на запитання про те, які проблеми порушує письменниця у казці та в оповіданні. Себто, зробимо доторки до тематичних пластів. Якщо коротко, то в обидвох випадках авторка робить наголос на тому, що плин сьогочасся потребує від кожного з нас віри у Любов і Добро. Тільки шляхи до цього є різними, зважаючи на підвиди викладу тексту.

Скажімо, твір «Бурмотійко і Даринка» означено як казку. Зрозуміло, що співіснують реальне та ірреальне. Але все це має розумні межі. Чи не тому й балакаємо, що все це нормально сприймається і з верховин дорослості? Й тому навіть здається, що разом з Бурмотійком лікуєш сріблястими росинками понівечені рослини і дерева. Чи разом з ним шукаємо ключів від сонця, заглядаємо у писану торбу або розмірковуємо над тим, чому його так назвали казкові, але непрості проблеми?Здається, що цією непростістю поз-накований й діалог цього нереального персонажа з маленькою дівчинкою Даринкою.

Якщо прописні з педагогічної точки зору істини авторка в цьому творі намагається «втовкмачити» у голови сприймачів з допомогою казковості, то «Баба Сяба» – данина реальності. Малий Юрась переконаний, що його бешкетування (у гарбузи позабивав великі цвяхи) нікому нічого поганого не зроблять. А може, змусять декого з дорослих чинити так, як йому хочеться. Врешті-решт він таки приходить до усвідомлення того, що в будь-яких обставинах варто цінувати чесність. Елемент дидактики. Не приховуватиму, що він існує. Але укупі із ненав’язливістю повчання, що є дуже важливим.

Тепер подивимося на те, як виражається ця концептуальність. Й знову спливає на гадку питання про двоєдиність. Правда, вже в іншій площині. Пересічного читача, звісно, цікавить те, як авторка досягає ефекту. Це, по-перше. А, по-друге, хіба ми маємо право забувати, що розуміння рідномовної неповторності до юних читачів здебільшого приходить через художній текст?

Тому й намагаюся конкретизуватися на обох друках. Зосібна, згадаю про метафори, які угледів. Приміром, у книзі «Бурмотійко і Даринка» натрапив на таке: «сонечко прив’язало ключі до найдовшого промінчика», «спали не лише дерева», «гілочка враз оживала, зросталася, вирівнювалася й привітним помахом віталася зі своїм рятівником». Вдатності такого штибу у «Бабі Сябі»: «бабусині очі сміються, у них з’являються веселі зайчики», «серце мені крається», «ноги… приросли до землі» . (Процитував ці рядки й опинився в неоднозначності. Дехто скаже, що є й інші такі цікавинки, а декому б праглося бачити їх частіше. А інші взагалі вважають, що поетизми є зайвиною для прозового твору. Не хочу продовжувати цю дискусію. Лишень зауважу, що так звані непрозаїзми – свідчення стилю автора).

І це стосується не тільки метафор, а й порівнянь. Тим паче, що серед них є чимало цікавинок. Для прикладу пошлюся на «Бурмотійка й Даринку»: «легенькі, мов пір’їнки», «Бездонник – це така зелена потворка». Нерідко порівняльні вдатності вдається побачити і в «Бабі Сябі»: «жовтогарячі, наче апельсини, гарбузи», «Юрко, мов ужалений». Нерідко такі фрази пронизані крилатослів’ям: «З’їсти – погано, а не з’їсти – ще гірше» («Баба Сяба»), «Добро сіяв – скарб знайшов». («Бурмотійко і Даринка»).

Імпонує й образність мислення. В «Бурмотійкові і Даринці» цю роль на себе взяли «невидимі скарби», «свіжі ранки молодого деревця», «поранене дерево». Є такі неординарності у «Бабі Сябі»: «вишита квітка», «капосна каша». До речі, останній твір причаровує і незвичайністю слово виявів: пращєта (правнуки), дідо, товченики… Ще згадаю про такі висловлювання, як «будеш, як той кум королю», «у Сірка очей позичає». Ніби й звичайні вони, а водномить виграють новими барвами у контексті твору.
Не варто, мабуть, оминати й питання про живописання словом. Гадаю, що що це було б неправильним, коли врахувати, що пейзажність – необхідна складова обох книг: «…, там зеленіли луки, ось-ось збирався розквітнути первоцвіт, поодинокі берізки вкрилися золотистими сережками» («Бурмотійко і Даринка»), «… зручно вмощується клубочком під розкішним картоплинням і починає гірко плакати» («Баба Сяба»). (Вчитуєшся у рядки й наче уявляєш описане. І навіть після цього жалкуєш, що таких чарівностей у виданнях є замало. Та водночас усвідомлюєш, що все це може бути лише моїм побажанням й треба рахуватися із задумом авторки).

… Ще декілька слів про діалогічність мовлення. Якщо у перших розділах казки переважає монологічність, то наприкінці твору маємо схильність до діалогу. Сув’язь монологічності та діалогічності характеризує «Бабу Сябу». І перш за все через їхню органічність у написаному.

… Ці дві книги спонукали ще до одного розмислу. Маємо твори для наймолодшої читацької аудиторії, хоча, безумовно, вони сподобаються і дорослим поціновувачам красного письменства. Два різновидових тексти в межах одного жанру. Що буде далі? Не знаю, якщо чесно. Впевнений лише у новизні чекань.

Ігор ФАРИНА

 

Поет у ролі композитора

Сергій Дзюба. Примчу на білому коні. Сто пісень. – Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф», 2018. – 208 с.

А чому б і ні, зрештою? Нічого поганого в цьому не бачу. І можу наводити аргументи на користь цієї думки. Та вважаю, що їх многоти не потрібно. Бо (на мою думку, звісно) чи не найпромовистішим є наступне. Нині часто-густо ролі поетів і композиторів беруть на себе виконавці, спонукані матеріальними питаннями (такі творива не витримують серйозної критики; мелодії нерідко повторюються, а тексти не відзначаються ні художністю, ні логікою). Й на цьому тлі помітно виграють поети, виступаючи у ролі композиторів. Принаймні про це подумалося, коли почав перечитувати книгу Сергія Дзюби – уродженця Пирятина на Полтавщині, який нині мешкає в Чернігові.

Твори, зібрані у збірці, поділив би на кілька частин. До першої відніс би тексти пісень, написані автором. Другу склали б пісні, створені ним (вже як композитором), серед яких виділяю твори на вірші дружини – Тетяни Дзюби (дуже цікавої та знаної поетки). Третя – це пісні інших композиторів, котрим сподобалася віршотворчість пана Сергія. Четверта – російськомовний доробок. Оскільки кожен із цих пластів заслуговує на увагу, то намагатимуся хоча б побіжно зачепити їх.

І стартую з висловлення думок про римотворчість. Правда, ці міркування є далекими від однозначності, бо діляться на дві частини. По-перше, шанувальників пісенної творчості намагаються привчити до банальності, ретельно (але не завжди) приховуючи її за упаковкою простоти. Натомість у даному випадку маємо щось протилежне. Своєрідне балансування між простотою та поетичною справжністю. «Ти ще струна – не думай про літа, / Ти закохайся в мене у суботу!»; «Це – просто дощ із карими очима, / І ні краплинки я не змарнував».

Гадаю, що дві вищезгадані цитати уже дещо говорять про виражальність поетичних текстів Сергія Дзюби. Тут, між іншим, чи не найбільше кидається у вічі метафоричність думання і дивнющість порівняльності. Адже хіба не приховуються метафоричні зблиски, скажімо, за фразами: «Доля прошепоче нам псалом»; «У долонях зігрію душу»; «Посміхається ніч, як Джоконда»? Чи не доповнюють їх вдалі образності на кшталт: «зморшки падолисту», «домовина іржавої скрути», «трикімнатний окоп», «пілат твоєї муки»? Вражає і різність порівнянь. «Ніби бальзам, роса», «білий-білий, мов крохмаль», «хрумтять приємно гілочки, немов скелети». Ефект сприймання (дуже позитивний!) автор отримує за рахунок використання часток «мов», «ніби», «немов». Водномить у текстах існують порівняння без них: «та море – справжній друг», «ти – зоря вечірня й рання», «і страшно імператору на троні – свята вода виходить з берегів».

Ще одне цікаве питання. Нерідко можна почути думку, що для такого типу римотворів мають бути чужими неологізми та рідковживаності, бо пісня, мовляв, вимагає словесної прозорості. Та це твердження має й зворотний бік медалі. Слово-дивовижність імпонує усім, якщо вона випливає з органічності у тексті. А саме такими є «воднодень», «дощиха», «біденятко», «накумкав»…

Тепер – про пласт пісень, створених Сергієм Дзюбою. Себто автором, який, за його словами, не вважає себе композитором. Тут хотів би відштовхнутися від двох моментів. Точніше, зробити наголос на виборі для опісенення творів із нотками глибокої ліричності та творів із помітною дозою гумору. «О, як ти заціловувала болі, / Як серцем вміла вигоїти лід»; «І я блаженно уві сні на Капрі… квакаю».

За всім оцим у мене народилося одне спостереження. Автор не творить автоматично мотив для співпадання з текстом, а обирає лише ті рядки, які зачепили душу. Переконаний, що так воно і мусить бути. Бо слухачі на підсвідомому рівні зазвичай усвідомлюють це і не схвалюють потоковості піснетворення, яка ненаситно ковтає природність. Складається враження, що пан Сергій керується саме цим у своїй повсякденності.

Цей розмисел не покидає мене, коли знайомлюся з його піснями на вірші дружини Тетяни. Особливо подобаються твори «Білі ангели», «Зелений замок». Наведу кілька рядків, які підтверджують це. «І пальці, вмочені в зеленку, тремо. / І вуст підківка, і слідів бароко»; «Ми з планети круглої в небо їхали. / Звісно, білі ангели – діти трішки». (Є вдатності й у інших творах: «Січе вітер листя на тютюн, / Самокрутки палять димарі»; «Якщо душа не сягне голови, / То голова впаде до рівня серця»).

Доторкнулась душа і до гумористичності пісень. Але це почуття у творчості – дворозділове. Бо маємо пісні, які автор створив на свої слова, а також мелодії – на тексти інших. Щодо першої частини, то вона – триєдина. Скажімо, пісні «Балада про відьму та екстаз» і «Тещенька моя хороша» є такими несхожими одна на одну… Бо, якщо в другій веселість аж грає на поверхні, то в першій за казковістю ситуації приховується іронічність.

А твір «Зима – така маленька, мов японка» є зовсім не подібним на названі, хоч теж пронизаний гумором. Тут (принаймні так мені здається) є кілька нюансиків. Якщо не помиляюся, то так свого часу називалася книга літературних пародій, випущених автором. І те, що літературотворець повертається до старого, – вияв незабування про досягнуті рубежі й оті подолання нових верховин, маючи за плечима багаж колишнього. Однак таке подолання через його нову якість – своєрідне вливання старого вина в новий міх.

Згадаю і про таке. Свого часу у якомусь виданні вже читав «Шлюбні ігрища спецслужб» Олександра Стусенка. (Чесно кажучи, не належу до палких прихильників творчості цього автора – через надмірну заалкоголізованість і гіперсексуальність його пародій. Проте цього разу взяла гору дотепність. ) Чи не тому сплила згадка, що вдало поєдналися гумор та музика?

Веселість пісенних опусів не заграла б повнотою без музичних пародій. І як тут не мовити про пісні «Я продовжую кричати!» і «Балада про музу» – твори, в яких відомий поет оригінально обігрує творива Костя Москальця, Надії Галковської та Миколи Збарацького. Є в них чимало цікавих поворотів думки, в чому може пересвідчитися кожен, вглибившись у тексти. «Навесні не мерзнуть литки, / Зацвіла мітла в сусідки, / І бурулька врізалась в кашкет»; «Я – козачка твоя, я – богиня твоя, / Мій же ти гетьмане, скарб золотенький!» (Можна, звісно, коментувати ці цитати, висловлюючи різні думки. Але не ступатиму на таку стезю. Кожен висновковує сам. Лише скажу, що музична пародія – малоосвоєний жанр. І те, що Сергій Дзюба успішно стартував у ньому, є багатообіцяючим).

Потребує хоча б невеликої деталізації й питання появи пісень професійних композиторів на вірші Сергія Дзюби. В першу чергу, згадаю про пісні, створені Петром Лойтрою та Миколою Збарацьким. «Ніч на вістрі князівського списа / Срібні зорі забира в полон» (пісня «Зачепився місяць за дзвіницю», слова Олени Терещенко і Сергія Дзюби, музика Петра Лойтри); «І сонця прощально-усміхнений лик / Змітає із площі старенький двірник» (пісня «Поштовий вагон», слова Тетяни Дзюби, музика Миколи Збарацького і Сергія Дзюби). Та не тільки ця співпраця зацікавлює. На порядок денний виходить питання про так зване «пісенне асорті». Отож приємно, що тут співавторами поета стали його дружина Тетяна, Олена Терещенко, Михайло Пасічник, Юрій Бедрик, Роман Скиба, Тарас Федюк, Тетяна Чабан…

А ще, напевно, не може залишитися поза увагою й використання перекладів у пісенних текстах. У даному випадку йдеться про інтерпретації віршів вірменина Гургена Баренца та казаха Галимкаіра Мутанова. (Кожен із цих аспектиків підштовхує до розпросторення думок. Однак сумніваюся в доконечності тверджень, оскільки в майбутньому можуть виникнути несподівані позитивні нюансики, про які нині ще не підозрює поетокомпозитор).

А завершу цю спробу свого огляду нової книжки розмислами про російськомовність. Вони – неоднозначні. Якщо з політичної точки зору все є зрозумілим (не слід пропагувати мову агресора), то з культурної – це питання не просте. Не можемо скидати з рахунку того, що частина населення нашої держави – російськомовна… Отож частина письмаків і досі перебуває під впливом чужинності, яка волею обставин в’їлася назавжди в кров та почуття. Не бачу необхідності не враховувати очевидного. Не вихлюпнути б дитятко справжності. Саме про це мислиться, коли читаєш тексти Олександра Блока, Андрія Дементьєва, Олександра Кабанова і Петра Пиниці. (Ім’я останнього вперше почув від незабутнього Володимира Сапона, а завдяки панові Сергію, з насолодою прочитав «Ты не ушла – и я не выстоял»).

… І нарешті – про таке. «Примчу на білому коні – 80-та книга Сергія Дзюби. Перед цим були видання поезій, прози, перекладів, публіцистики, літературної критики, драматургії, гумору… Тепер під однією обкладинкою зібрано сто пісень. Промовляння нового? Безсумнівно! А що буде далі? Не впевнений, що автор нам зараз однозначно відповість… Насолода – в чеканні несподіванки?!

Ігор ФАРИНА

 

 

У дзеркалі поезії великого Кобзаря

Пшеничний М. «Прощай, убогий Кос-Арале…» Есе-мандрівка (у просторі й числі). – Хмельницький: Видавець ФОП Стасюк Л. С. 2018. – 112 с.

Просимо вибачення, що свій відгук на це видання починаємо з цитати. Але «звинувачувати» маємо автора есе-мандрівки. Літературознавчу розвідку він приурочив лише одному віршеві геніального українця, зазначивши, що минуло 170 років з часу написання твору «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..». «Маю в домашньому архіві дані про цей вірш майже п’ятдесятьма мовами. Мрію видати усе це колись однією книжкою.» (Лишень два речення, але вони свідчать про невмирущість уваги митців до творчості нашого національного генія).

Це – з один нюанс. Принаймні, ми ще так мало знаємо про те, як народжувалися неперебутні рядки, і як вони торують дорогу до наших сердець у сьогочасі, але добре, що Микола Пшеничний пристрасно оповідає про своє осягнення тексту, не вдаючись до велемовної дидактики.

Саме на цьому хотіли б наголосити невипадково. Деяких авторів загалом непоганих есеїстичних творів не минуло оте прагнення до повчальності. Письменник лише розповідає про свою мандрівку до казахського Кос-Аралу у тоталітарні часи, уникаючи коментарів. Себто не жонглює власною обізнаністю у темі.

Такий підхід, безумовно, приваблює. І навіть починає здаватися, що разом з автором летиш «кукурузником» над висохлим Аральським морем. Чи, може, перебуваєш на метеостанції в пустелі, згадка про яку є такою доречною у контексті твору. У нього, до речі, органічно вплелися спогади незабутнього Олеся Гончара про подорож шляхами Кобзаря у Казахстані і спомин призабутого українського поета Станіслава Зінчука про помітну пригоду на полігоні під Семипалатинськом у роки армійської юності.

А скажіть, будь ласка, чи багато ми знаємо про умови створення цієї поезії і її шлях до поціновувачів красного письменства? Сумніваємося, що отримаємо позитивну відповідь, тому й втішені, що письменник веде «стежками» слова. Особливо зацікавила розповідь про журнал «Основа», де в 1861-ому уже після смерті Кобзаря вперше опублікували цю поезію, котрій судилися невмирущість. Описує автор і свої думки над автографами Тараса Григоровича.

Якби пан Микола зосередив свою увагу лише на літературному крокуванні шедевра світом, то студії, напевно, ціни не було б. Але він розпросторює погляд і в поле зору потрапляє ще й омузичення тексту. То ж дізнаємося, що першим його онотив Микола Лисенко, який ще у 1871-ому опублікував композиторську версію. По-своєму доторкалися до твору Сидір Воробкевич, Григорій Фінаровський, Левко Ревуцький. Зауважимо, що ця тема має і місцевий акцент. Автор посилається на дослідження директора інституту Рівненського гуманітарного університету кандидата історичних наук Степана Шевчука про побутування цієї пісні на Рівненщині. Зокрема, зацікавлюють згадки про Костянтина Пархом’юка і Ганну Катанаш.

Ще один вельми цікавий момент. Есе-мандрівка є невеликою за обсягом. Але твір може бути путівником у біографії багатьох відомих людей. Про декого з них згадано. А ще варто, либонь, говорити про академіка Миколу Жулинського, письменників Анатолія Костенка, Миколу Тимчака… З цікавістю, приміром, дізналися, що одним з російських перекладачів був славнозвісний Валерій Брюсов (він редагував «Украинский сборник» для видавництва «Парус», але книга так і не побачила світу через більшовицький переворот).

Видання доповнюють вірші автора на шевченківську тему. Знаходимо у них чимало вдатностей. «Музико, народжуйся з мовчання, бо мовчати далі просто гріх», «Може це надія вже остання, як сльоза вечірньої зорі». Це – з твору «Берестечко. Монолог Миколи Лисенка». Чимало цікавинок існує теж у віршах «Усі поети мали Бенкендорфа», «Тарасова свіча». (Та гадаємо водномить, що це – лише невелика частина поетичної шевченкіани рівненця, перший крок до якої він зробив ще на початку 70-х рр. минулого століття, опублікувавши вірші «Тарасове джерело» у дубенській міськрайгазеті «Червона зірка».

До речі, про цей факт дізналися з бібліографії наприкінці книги. І радіємо, що вона розкриває певні сторінки засіву письменника на шевченковій ниві. Обсяг зробленого вражає. Зібрати б усе в одному виданні. Зрозуміло, включивши у нього те, чого немає у бібліографії, гарна була б книга, об’ємніша за ту, про яку мріє автор. Вона теж є дуже потрібною. Бо свідчитиме про невмирущість життя Кобзаря у людському серці.

Олег ВАСИЛИШИН,
кандидат філологічних наук
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ

 

 

До сутності через особистісність

Левандовський Р. Cinema:поезії. - Чортків:Золота пектораль.2018. - 84с.

 

У житті людини трапляється по-різному. Можна багато говорити про успіхи та невдачі. І про кожну з них – окремо. Та автор цих рядків немає наміру розпливатися «мисліями по древу» з цього приводу. Навіщо? Адже набагато вартісним вважаю пошук відповіді на запитання: навіщо людина взагалі приходить на білосвіт? І на цьому тлі будь-яка цікавість щодо удач і прикростей є похідною. А ще дуже хочеться знати чи є у творах молодої людини дихання часу, у якому вона живе, і її особистий подих.

Якщо з тієї точки зору оцінювати «Сінема» Романа Левандовського, то можна, безперечно, сказати, що він «промовляє» до сучасників голосом свого покоління. Вслухаймося у нього! І перш за все почуємо його самобутнє звучання. Звісно, якщо душі читачів самі прагнуть до цього. Бо нерідко чуємо нарікання, що молодь стала якоюсь не такою і не шанує старших. Категорично не згоден з такою позицією. Вже хоча б тому, що новизни у ній не існує.

Прошу вибачення за повторення тривіального судження. Не можу нічого вдіяти із собою, бо така думка угвинтилася у мою свідомість, поки перечитував версифікаторські спроби молодої людини. Особливо відтоді, коли зір наткнувся на щемливі рядки: «…а я до ранку виглядати сам лишився жорстокі армії жорстокого минулого». Хочемо того чи ні, а мені здається, що цим словосполученням Роман Левандовський по-своєму означив оті непомітні нам межі внутрішнього світу ровесників. І вони (хіба це не свідчення?) не є такими зацикленими у своїх особистісних почуваннях, а добре розуміють, що ніколи не відчують радощів майбутнього, якщо не оглядатимуться на минуле. Й погляд на цю реалію простий і трагічний водночас. Чи ми самі не винуваті у цьому?

«Здавалося, що цим фільмом я усім щось доведу. Як виявилося, титри набагато цікавіші». Чесно кажучи, коли читаєш таку відвертість то навідується думка про якусь песимістичність у настрої автора. Не сумніваюся, що й у деяких інших читачів виникне таке враження. Але подивімося глибше. Чи не можна у даному випадку говорити про відтворення відчутого словом через особистіснісне сприйняття, того, що не дає права спокійно спати? Можливо саме ця риса і різнить його та від деяких поетів старшого покоління, які зводять незриму стіну між собою та відображенням власного «Я», наче дуже бояться сумістити їх, бо, нібито цього не розуміють поціновувачі красного письменства. А Роман Левандовський немов хоче заперечити їм, постійно повторюючи: «Я знову тихо крокую за тобою слідом», «Я гуляю по ваших дахах», «Я хочу злітати у космос». (Давайте не будемо теоретитизувати навколо питання, що, мовляв, ліричного героя книги не варто уособлювати з автором. Я особисто навіть бачу своєрідний шарм у суміщенні).

Давайте не забувати і про таке: ніщо так не возвеличує людину та не робить її ліпшою, як почуття кохання, тому з такою теплотою читаєш рядки на зразок: «хочеться жити тільки тобою», «ми з тобою завмерли на палубі корабля з тугими вітрилами», «твій мирний сон – моя щаслива зірка». Мені подобаються такі висловлювання.

Але це – лише спроба описати образність авторового мислення, адже насправді вдалих висловлювань у «Сінема» більше., «З двору неба в двері ночі тиша утекла», «І день згорів як зламаний сірник», «Під незнайомим прапором пісень». А ще приваблюють такі чарівності, як: «сіра станція злив», «зраджене небо», «Полювання на серця». Не заперечуєте, що красиво? А може це і є вказівником шляху, на який повинен ступити молодий поет?

Є ще один момент, на який, на мою думку, варто звернути увагу. Це – версифікаторське розмаїття. Вірніше, впевнені кроки до нього. Скажімо, вірші «Сінема», «Демон» й багато інших з цього видання написані у традиційному ключі з використанням силабо-тоніки. Класична ритмомелодика є характерною для сонета «Математика», катрена «Твій мирний сон». Зацікавлюють і восьмивірші «Янгол», «Гра». Й поряд з ними маємо тексти, котрі несуть у собі віяння постмодернової поетики. Це, зокрема, стосується прозовіршів «Ти і я», «Темний бік». Яскраві елементи білих віршів бачимо у творах «Я не боюсь», «На стіні висить картина». Бадьорість рваних ритмів відчувається у поезіях «Жителі скляного міста», «Назад у майбутнє». Отже, маємо ще один шлях до розпросторення тракту поетового вираження розмислів над плином часу.

І, напевне, є якась логічність у тому, що все це молодий поет об’єднав назвою «Сінема». Що там не кажіть, а таки заляглася у цьому слові якась ностальгічність. А разом з розмислами про минуле знаходимо роздуми про сучасність та майбутнє, переплівшись в єдине ціле. Хіба не вказує це на те, що Роман Левандовський і в майбутньому і надалі дивуватиме новими творчими пошуками? Принаймні, автор цих рядків вірить, що так воно і буде!
І наостанок. Можна багато балакати на вищезгадані теми, висловлюючи захопливі епітети на адресу автора книги. Є за що! Та чомусь все більше схиляюся до думки, що Роман Левандовський розуміє: єлейні словеса, безумовно, тішать душу, але чомусь хочеться й іншого А чого конкретно – ще не знає і сам. Бо шукає себе у слові. І цього пошуку я йому щиро бажаю!

 Ігор ФАРИНА,член НСПУ

 

Шука себе поетка у думках щоденних

Пшенична Л. А. У сяйві соняхів. Лірика. – Хмельницький: Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2018. – 104 с.

Що чекає поціновувач красного письменства від знайомства з новою поетичною книгою? Звісно, відповідей на питання, які його хвилюють. Бо саме так і має бути в ідеалі. Але життя наполегливо підсовує протилежність. І оцінювач доробку того чи іншого автора самостійно шукає відповідей, орієнтуючись на неординарність поетичного мислення. Спонукає до цього і нова книга віршів Любові Пшеничної.

Лірика цієї поетеси тематично ділиться на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Розуміємо, безперечно, певну умовність такого розграничення через переплетення мотивів. Але все ж хочемо торкнутися цих пластів, бо такий підхід дає можливість хоча б частково поговорити про творчий діапазон поетки.

Спершу поведемо мову про громадянську лірику. Змушені, зрозуміло, ствердити думку про неоднозначність. З одного боку бачимо мандрівки уяви у проминуле та відгуки на сьогочасність, а з другого – чуттєвість і публіцистичність. Зосібна, історія промовляє у віршах «Гладіатор» та «Галині цукерки». («В гіркоті звабливих перемог я не маю права навіть вмерти», «Червневий ранок, змінений од крові…»).

Зробимо подорож у сьогодення. Тут чи не найбільше маємо відгуків душі авторки на воєнні події на східних рубежах нашої держави. Підтверджують це хоча б твори «Весілля» та «Гарячий репортаж». («Та правиця ще й досі воює попід Іловайськом», «Надокучливо серденько ниє, немов незагоєна рана»). Якщо на прикладі цих творів відчуваємо дихання минувшини і сьогодення, то, мабуть, варто згадати про оголеність почуттів та публіцистичність. («Це, таки, найбільша несправедлива антитеза: ніжність – на війні», «Одна у нас Вкраїна-мати. Одна!»). Щодо публіцистичності, то тут, либонь, слід сказати про таке. В тому, що вона є у художньому творі, – закономірність. Але суть не в цьому. Якщо публіцистичні нотки призводять до небуденного висновку і відкидають голі констатації фактів, то це віршосприймачі вітають. Складається враження, що поетка розуміє архіважливість цього питання і наполегливо крокує до власного вираження публіцистичності. («А в України вишиванка уже намокла у крові»).

Громадянське начало у ліриці по-своєму «заграло» дивовижністю завдяки культурологічному аспектові. («І птах дивився поглядом людським».) Існують, зокрема, вірші, які пов’язані з іменами Тараса Шевченка, Уласа Самчука, Івана Миколайчука, Бориса Возницького… Культурологію доповнюють присвяти. Здебільшого тут маємо маловідомі імена, та знаність і незнаність, разом узяті, створюють вибуховий ефект. («В душі лишали незгладимий слід п’янкої волі подихи зів’ялі», «Вже встає навшпиньки наша хата»).

Окрім громадянської лірики, є «у сяйві соняхів» і філософська правда, радше назвали б її – медитативною. Дивовижна сув’язь лірики голови і лірики серця. Чи не найяскравіше це бачимо на взірцях богошукальних виявів. («А Хто за нас вмирав колись від мук, хіба від Нього зможуть відректися?», «Й тоді долинуло до серця зітхання Йсусове сумне»).

Пейзажність – теж одна з привабливих складових збірки. («У Мирогощу внадились дощі. Кущам кудлаті голови полощуть», «Берези в сукнях золотавих танцюють в парку білий вальс».) Й інтимність – теж. Бо вона є промовистою, хоч і ділиться на дві частини. Поетка бачить свою інтимність у поезовираженні любові до навколишнього світу («Щоб хоч одненьку душеньку зігріти, інакше – ну навіщо ж я жила?») Інтимність поетеси не зацікавлювала б без потужного любовного струменя («Ялина осіння. І Ви – в моїх сінях. І небо Вам сонце, як сонях, трима».) Розуміємо, що при сприйманні неодмінно постає питання про різностатевість рецензентів та поетки. Дійсно: така проблема існує. Але вона дещо нівелюється природністю слововиявів у цьому тематичному пласті.

Ще одна проблема, породжена тематичністю. Можна виокремлювати певні пласти, але частіше (ознака часу!) причаровує сув’язь мотивів. Скажімо, вірш «Вожак» торкається теми війни з російським агресором. Але хіба не з’являється думка про поєднання з пейзажністю, коли читаємо: «і ридає за ними однокрилий вожак на піску»?

Та розмова про тематичні пласти поетичної збірки, як нам здається, не спроможна охарактеризувати видання так, як того хотілося б, тому й вважаємо за доцільне поміркувати про лексичну сферу у віршотворенні Любові Пшеничної. Точніше – дещо мовимо про тропи, які використовує поетеса. Зрештою, і не виникає інакшої думки, коли зустрічаємося з метафоричністю поетичного мислення.

Дуже яскраво це бачимо на прикладі простих порівнянь. До речі, вони є неоднорідними. Мова – про порівняльність зі сполучниками і без них. А ще існують порівняння, які поєднують обидва види. Ще ж маємо загальновживані прості порівняння та індивідуально-авторські. Нерідко (хоч, можливо, і хотілося б частіше) авторка експлуатує розгорнуті порівняння.

А тепер спробуємо дещо конкретизуватися для підтвердження загальникових міркувань словесновиражальницького гатунку. Приміром, у трьох розділах книги частенько надибуємо взірці цього тропу зі сполучниками на кшталт «як», «немов», «наче», «ніби»… («Дерева теж, як люди, воювали», «Я, мов лебідка, в небо полечу», «І пісня споминами ранить і омиває, мов ріка»). З цими вдатностями мирно сусідують прості порівняння без сполучників: («ти – вічний філософ і мрійниця», «Незабудка маленька – Марія», «Мамо, серце Ваше – живий подорожник»). Звісно, щодо цих цитувань можна висловлювати різні думки. Тому тільки зауважимо, що на нами згаданих взірцях бачимо ознаки індивідуально-авторського бачення. А от прикладів загальновживаних простих порівнянь знайти не вдалося. Хоч в їхньому існуванні в поетичному тексті не існує зримого негативу. Бо все залежить від доречності такого тропу у поезомовленні конкретного поета).

Наявність порівнянь порушує ще одну проблему. Вона стає зрозумілішою, коли нагадати, що колись Аристотель вважав – порівняння можуть бути метафорами. Власне, про це уже мовилося раніше. Просто усе це враз пригадалося, коли побачили словесну дивовижність («І тільки спомин, як вітряк безкрилий, молотиме все те, що так люблю», «Де легенди ростуть край дороги», «А коли на шибки ніч накинула хустку циганську»). Це – лише дещо із вдалих моментів, бо відшукати їх більше не становитиме труднощів. І це тішить, бо переконливо агітує за образність думання в поезомові авторки).

«У сяйві соняхів» вказує і на те, що у мовленні поетки є своїми різноманітні означення предмета чи явища, які ще йменують епітетами. Тут, безумовно, варто згадати про «скуйовджену айстру», «пальці нарцисів», «піщинку болю», «сльозу волошки», «дзвін роси», «німий крик». І знову доводиться говорити, що епітети з книги можна розділити на різні види, виокремлюючи метафоричні, метонімічні, гіперболічні, іронічні чи синкретичні. Але не робитимемо цього, а констатуємо очевидність: присутність неординарних епітетів поряд з очікуваними – ознака стилю поетки.

Як і чарівні описи «населення» віршів («Шепочуть верби в тихім сповитку», «Й коли душа – розцвічений підсніжник – цвіте в зими з-під мокрого крила», «Ще для нас натхненно лине бентежне танго солов’їв», «Та він тебе, Вкраїнонько, не зрадив, у сутінках сідлаючи коня», «У застудженім небі похмурім напинається сонце на п’яльця», «Зірками біло світиться жасмин»). Не думаємо, що процитоване говорить про щось протилежне.

Та все це не давало б позитивного ефекту, якби авторка не орієнтувалася на незвичайність слововживання. І тут на передньому плані з’являються неологізми, бо, будучи присутніми в естетичному часопросторі, по-своєму промовляють про експресивність думання: «вишнецвіт», «квітководдя». Є підстави також говорити про рідковживаність, бо маємо так чарівності, як «безвірність», «сутемря». Між іншим, подібні слововживання натякають на творчі перегуки. Скажімо, «слов’ятка» і «словенятка» з вірша «Весна» нагадали про сонети Петра Поліщука з Черкащини.

… Впевнені, що ці нотатки спроможні точніше відобразити і намагання авторки афористично висловити думку. («Кожна творча людина рятує по-своєму світ», «Запам’ятай: душа не має віку», «Смішний, хто думає, що щастям володіє у час обнов або перебудов».) Подумалося, що оця схильність до крилатослів’я – своєрідна похідна від вмілого використання стійких фразеологізмів чи відомих людності тверджень («У минуле – спалено мости», «Краще вже б синиця грілася в долонях, ніж тебе шукати – з неба журавля», «Я дякую Богу, що ти в мене є»).

Можна, очевидно, говорити й про інші аспекти поетичного мовлення. Але ми хочемо завершити свої роздуми зауваженнями щодо одного моменту. Шанувальників поетичного слова, безумовно, цікавить питання: як виглядає ця віршотворчість на всеукраїнському тлі? Хочемо того чи ні, а говорити про об’єктивізм не доводиться. Скоріше за все з денця свідомості вилітає птаха суб’єктивного об’єктивізму. Думаємо, що Любов Пшенична шукає себе у традиційному літанні, враховуючи своє розуміння подихів часу. Непростий лет. Шукання свого неба на тлі непровінційного кружляння провінціалок (за місцем проживання), до яких віднесли б Лесю Степовичку з Дніпра, Вікторію Сироватко із Запоріжжя, Ольгу Яворську з Львівщини, Ніну Горик з Волині… І тішимося, що вона на цьому фоні має свій «поетичний голос». І саме це народжує очікування майбутнього звучання. Бо цього таки хочеться опісля «У сяйві соняхів».

Олег ВАСИЛИШИН, кандидат філологічних наук
Ігор ФАРИНА, член НСПУ
м. Кременець – м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

 

ЩЕБЕЧЕ ПТИЦЯ СЛОВА В НЕБІ ДУМ

Калинопис / Підготовка текстів, упорядкування, загальна редакція – Олесь Дяк. – Дрогобич: КОЛО, 2019. – 204 с.

Цей збірник – антологія поезії на патріотичну тематику. І прикметно, що антологію уже втретє випускають львів’яни за рішенням журі обласної (зі всеукраїнським статусом) літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди. Чи не тому такими доречними здаються її слова: «ми збережем любов гарячу / і вірність нашим корогвам!»? Бо здається, що саме вони так багато говорять про книжку. Як, зрештою, і про два попередні видання.

Саме так. Бо третій друк промовляє про спадкоємність. І дехто, прочитавши це, байдуже махне рукою. Мовляв, немає нічого нового, бо змінилися тільки імена авторів. Але таке «глибокодум’я» заперечує уже сама назва. Якщо в попередніх двох випадках упорядник вибирав наймення за рахунок найвдатніших (на його думку, зрозуміло), поетичних рядків обраних поетів, то цього разу перевагу надано неологізмові.

Однослівні назви – рідкість у нашій поезії, хоч багатьом, очевидно, запам’яталися «Сологолос» Василя Рябого, «Посвітається» Павла Гірника, «Дижма» Петра Мідянки, «Тернозба» Володимира Дячуна… Передусім, мабуть, варто сказати, що вони запам’яталися орієнтацією авторів на неологічність, рідковживаність, діалектичність. «Калинопис» належить до цього почесного ряду.

Ще один нюансик, який різнить від попередніх антологій. Незаперечним є те, що в них основне місце займали твори на патріотичну тематику. Але водночас добірки віршів містили взірці філософського, пейзажного та, менше, інтимного видів лірики. А зараз маємо дещо інше. Себто перед собою бачимо приклади громадянської лірики сімох поетів, властиво фіналістів минулорічного конкурсу. Але в патріотичних поезіях є відгомони філософічності, пейзажності та інтимності. І саме ця сув’язь є найбільш привабливою.

Назву хоча б дещо з того, що підтверджує це міркування. «Вістря Зеленого Клину / у душу застромлене» (Ольга Кіс), «А далі – фронт – вири в пітьму закуті / й життя солдатські… І ніякої стіни!». (Олег Гончаренко). Промовляння минувшини і сьогочасся. Існують й доторки філософічності. «Цього не можна пафосно забути, / Якщо шануєш волю і Христа» (Сергій Сіваченко). «А стержень у віри тонкий і гнучкий, / безодня спокуси всміхається мило» (ВасильКузан). Пейзажність теж шанують автори антології: «бутоняться обличчя, / бутонішають перса» (Михайло Стрельбицький), «Світанок збирає туману кадило» (Василь Кузан). А хіба не говорить про певну дозу інтимності звертання Ольги Кіс до героїв євромайдану: «сину Васильку, сину Богдане», «що тобі, що тобі, синку Устиме?».

Якщо вже зайшла мова про відзвуки тем через громадянскість, то, напевно, неможливо хоча б побіжно зачепити питання про культурологічні аспекти. Скажімо, Михайло Стрельбицький у своїх творах згадує про Михайла Коцюбинського, Федеріка Шопена: «Коцюбинського усміх печальний / розчинився десь тут між доріг». «Звучи, Шопене, рвійний і палкий, / пали льоди відчужень і зневіри»). В полі зору Олега Гончаренка – постать невмирущого Тараса: («вись бринить Кобзаря «Заповітом»). Ольга Кіс зробила епіграфами до своїх віршів рядки з текстів Павла Гірника і Василя Слапчука, а Микола Василенко присвятив катрени Іванові Дзюбі, Миколі Жулинському та Дмитрові Павличку.

Приваблює і то, що автори вдало обіграють стійкі словосполуки. Лише кілька прикладів. «У головах-макітрах олія не загусла» (Михайло Стрельбицький). «Ніж у спину – чи то дивина / в перемир’я без миру?» (Ольга Кіс). «На сьомому небі чиновник той був» (Микола Василенко). «Адже рабів до раю не пускають» (Сергій Сіваченко). Саме оця любов до чужого крилатослів’я і породжує поетичну афористичність. «Жоден снайпер не може вцілити у дух» (Василь Кузан), «свобода наша – найдорожчий плід» (Сергій Сіваченко), «В окопах атеїстів не буває» (Михайло Стрельбицький), «Хто із рук неволі їв харчі, / той не буде вже ніколи вільним» (Михайло Пасічник), «Вдивляюсь у вись – видивляю мету» (Олег Гончаренко)…

Вищезгадані цитати свідчать і про те, що тематична «примагніченість» імпонує через метафоричність і порівняльність мислення, метафоричні зблиски: «зойком розтяло галактику» (Ольга Кіс), «гризе вудила річка» (Микола Василенко), «кінь золотий з невідомості кличе» (Олег Гончаренко), « мати щастя вишиває» (Сергій Сіваченко). По-своєму доповнюють ці вдатності й інші автори: « Маскується високо в кронах ницість» (Михайло Пасічник), «Вибухає біс разом зі мною».(Михайло Стрельбицький), «Виконує вітер священника роль» (Василь Кузан). А ще вражають такі цікавинки, як: «брами зіниць», «куток життя», «очі вічності», «зграя недолугих ідіом», «іроній багно», «верховодні друзі», «палець нового вірша».

Цю чарівність доповнюють порівняння, котрі варто поділити на три частини. До першої належать тропи з частками «мов», «як», «наче», тощо. Існують й порівняння без цих часток, а ще в одних випадках відсутність і присутність злиті воєдино. Проілюструємо це прикладами: «Надривно квокчуть ринви, мов тетері» (Микола Василенко), «І треба нам, неначе рани, / перев’язати смуги» (Ольга Кіс), «Хочеться мир зібрати, /ніби прозорий мед» (Василь Кузан). Не меншу втіху дарують і порівняння без часток: «Його стрільба – нова цитата»(Сергій Сіваченко), «Життя – порожня гойдалка, /прив’язана до місяця» (Василь Кузан), «Голос – не голос, а нота стерпла» (Ольга Кіс). Слід, либонь, цей троп доповнити ще одним підвидом. «Уже Дніпро – як дивина» (Ольга Кіс), «А він – застряг, як кістка» (Сергій Сіваченко)…

На тлі цих чарівностей гарно виглядає і «населення» віршів, серед якого дерева та рослини, звірі і птахи, небесні світила та зірки… «Ліс обступив нас, / мов січчю живою, березами» (Олег Гончаренко), «Кровавили брук неждано / лютневі крихкі тюльпани» (Ольга Кіс), «Гарчить агресор, наче пес шмаркатий» (Микола Василенко), «Знов перелітне сонце /котить весну у вирій» (Василь Кузан), «Співзвуччя лине до зірок» (Сергій Сіваченко). Перелік вдатностей можна продовжити. Але й згаданого, мабуть, досить, аби засвідчити неперебутність висловлювань. Звичайно, не треба забувати при цьому і витончений смак вибору упорядника антології…

І насамкінець. Часто говоримо, що версифікаційні тексти повинні причаровувати незвичайністю слововживання. Є, до речі, ця неординарність і в «Калинописі». Неологічність, рідковживаність та говірковість характерні для таких слів, як: «зеленокоронно», «шаблеприкладені», «гітарити», «голодотерапія», «ботокут», «передсінок». І, зрозуміло, що це створить питання про те, чи буде продовження цього та інших уже згаданих питань в майбутньому, почекаємо?

Ігор ФАРИНА

 

 

Дорога до себе під дощем дум

Богдан Томенчук. Жінка з одного вірша: поезії-Брустрів:
Дискурс.2018-284с.

Якщо вірші рятують від депресії, то вони є дуже необхідними для особистості. Про це не раз думалося останнім часом, коли читав поезії таких різних віршників як Володимир Базилевський і Василь Рябий, Анатолій Мойсієнко і Сергій Татчин, Віктор Палинський і Роман Вархол, Олена Пашук і Наталія Пасічник. Переконаний що на цьому тлі не загубиться версифікації Богдана Томенчука. (Вперше його вірші кілька років тому у журналі «Перевал» і вони причипилися до душі образністю мислення. Потім була ще одна зустріч з поезіями прикарпатця в альманасі «Франкова нива». А порівняльні висловлювання з’явилося у мене після перечитування «Жінки з одного вірша».)

Чому так гадаю? За це агітують темарійність та виражальність. (Розумію, безперечно, що в даному випадкові, промовляє загальниковість, тому спробую розпросторити розмірковування, почавши з викладу деяких думок про тематичні пласти.)

Тут ( принаймі, так мені здається) варто наголосити на двох моментах. По-перше, втішно, що автор у своїх поезіях замислюється над проблемою ріднизни у житті людини. На гадку ідуть імена Василя Гарасим’юка з його рефлексіями про рідні Карпати чи Олеся Дяка з упірнанням у карпатольвівськість. Існує шарм у тому, що прикарпатець Василь Шкурган пише гуцульським діалектом, а закарпатець Василь Кузан – русинським. За великим рахунком певні елементи говірковості можна знайти і у віршах Богдана Томенчука. Але не вони говорять про припадання до джерел вітцівщини. Точніше діалектичність є лише складовою цього процесу, «Досвіткам сниться ватра, ніби прийдешній день», «Свічусь тобою дарованим світлом від поцілунку на рідних устах», «А Коломия не що-будь, бо нам вона столичне місто», «Українонько, горем втомлена і наложнице торгашів, між грудей тобі паля встромлена, то не з горла крик, а з душі». (Дехто скаже, що процитовано безхитрісну силабо-тоніку. Згоден! Але сумніваюся, що до подібного впадуть доморощені літературні космополіти).

По-друге, не бачу потреби ділити вірші на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Заважає цьому сув’язь тем. Скажімо у вірші «Коли в генералів було полювання» перш за все зачеплено тему війни на східних рубежах нашої держави. Але рими не впливали б позитивно на свідомість поціновувачів красного письменства, якби автор не поєднав свої розмисли з іронією. А поряд з ними – зболена пейзажність. «Свічки каганцями калинових китиць». Вимушене заробітчанство пронизує твір «А жінка та дивилася чаїно» помітно програвав би без доторків до пейзажності та афористичності. «До істин тих, де сутність батьківщини ми пізнаємо лиш на чужині?» (Коли вже згадано про тематичні переплетення, то передусім варто казати про індивідуалізм бачення теми крізь інтимність власної душі. Чи не цим продиктована щемливість : «Давайте писати лишень про любов?»).

Як на мене, то у цьому закликові логіка життя . Адже усі людські діяння – відзвук любові. І поет покликаний закарбовувати їх у слові. Але поціновувачеві поетичного таланту, напевно, не слід бачити той чи інший момент біографії особистості , забуваючи про узагальнення явища. «У тебе на віях гойдається присмерк», «Я цілую тебе, я вбираю тебе по краплинах, «Я торкаюсь тебе. Вирізняю з обридлого гамору». «Вистраждай. Мене ти знову вистраждай» (Не бачу доречності у коментуванні коли все і так є зрозумілим, якщо вдуматися у процитовані рядки).

Та не хотів би на цьому ставити крапку над «і» у розмові про темарійність, бо є ще кілька аспектів, які потребують хоча б побіжних згадок. Приміром, , часто говоримо про наявність богошукальних мотивів. Є вони і у Богдана Томенчука, «Сліпим дощем заплакав Божий суд.» «І небо в них таке, як в Бога на душі», « Я домальовую Господу Богу Музику повені», «І це плесо, як Божа длань?», Зрозуміло, що обожнення – одне із відгалужень філософічності. Але водномить маємо першу нагоду поговорити про виражальність. Адже не секрет, що не рідко тут маємо чарівні взірці метафорики та образності. «Чистим спомином Бог заступився за тебе.» «На Господом відхуканій вербі» «Й постане Бог священний-як перелюд». «То вогонь приходив з Вифлеємських небес».

Перелік таких вдатностей можна множити . Та не менше їх є і тоді, коли торкаємося культурологічного аспекта. «А від неба летить очманіла зоря, як іржа» Це - рядок з вірша з епіграфом з Євгена Маланюка. Та вдатності у віршах з епіграфами Ірини Жиленко, з Василя Гарисим’юка, асоціації з творчістю Василя Стефаника виникають після углиблення у текст «Коли пожовклий цар торкнеться мертвих вилиць», А твір «А я теж розкажу про свій серпень» - доторк до фольклорних джерел. «Ще не час соляніти стовпом», «Сотворила світи із сивин та провин» «Ніч – як ворота навстіж в зорях, як у снопах»,” На небесах читали кожен вірш, то з пам’яті , то з «Кобзаря» читали». Знову опісля цих цитувань змушений нагадати, що культурологія поєднала громадянськість, філософічність та виражальність.

Двоєдиність темарійності і висловлюваності є і у прикладах афростичності думання. «Чому в людину залітає ангел, а виповзає скурвлена змія?». «Ми прекрасні бо різні і в цім наше багатство», «І нас не втопити, Бо ми – не Му му», «Я – лиш твій завойовник. Ти – царство моє» (З одного боку цитування, либонь, слід продовжити. А з другого? Жалкуєш, що таких цікавинок ще недостатньо).

А з помежів’я темарійності і виражальності ступимо у бентежний світ висловлювання думки, позначений метафоричністю, порівняльністю та образністю. Серед метафор виділив би наступні.” Небо задивилося на тебе”. «Зело навшпиньки в роси забрело», «Малює відблиском вогонь», «Коли від них закашляє камін». А ще маємо неординарність типу: «Ніч метеором стрельнула з рогатки», «Плачуть джерелами мертві очиці», «Я дотиком долонь цей спогад зупиню», «І такий сивий час уже плакав зі стріх». (Упіймав себе на одній думці: пишучи рецензію на ту чи іншу поетичну книгу , доскіпливо шукаю цитат для підтвердження своїх думок. А у випадку з книгою Богдана Томенчука такої натуги не було. Чи не в кожному вірші знаходив цікаві метафори, що є рідкістю для сучасного літературного процесу).

Нерідко «примагнічують» до себе порівняння. Правда, їх поділив би на три частини. До першої зарахував би взірці цього тропу з використанням часток «ніби», «мов», «як», «неначе», «Я в спогади ніби в замети забрів», «личить місяць тобі, мов корона», «а ти опалий лист береш, як засмальцьовану банкноту», «І звисали покари неначе з церков хоругви». Надибую і порівняння без різних часток. «Очі – дощі в півнеба». «Ще світи – царина спокою», «Бо це нашестя його початок», «тут кожен другий – Гамлет», Та чи не найчастіше зустрічаю порівняння , в яких віршах вдало поєднується присутність і відсутність часток» смугастий перехід – мов клавіші рояля», «небеса -як сніги, що від сонця потахли», «Цей туман- неначе подих на склі», «смичок, як стилос, бо душа – скрижаль».

З процитованих рядків, либонь, можна вловити образну систематику версифікатора. А тим паче тоді, коли натрапляєш ще на такі неординарності, як «лекало передпліч», «неба іконостас», «узбереженнятерпінь», «шабля століть». Після цього уже не дивуєшся «монітору вікна», «крижмі снігів», «глечика днів», «колбі болю і вини». Зрештою, автор цих рядків згадував лише про окремі вдатності, бо у книзі їх значно більше.

А після цього уже сприймаю як належне звернення віршаря до різних тропів у згадках про небесні світила і зірки, про звірів і птахів, про дерева і рослини, які є «населенням книги». «То кидався місяцем, то томагавком», «В небі зорі такі, як софіти», «Місяць, як ведмежа визирав із барлогу», «Й приніс той голуб пучечок суші», «Такі єдині котики вербові», «Співати колискові першим проліскам…» (Трикрап’я у кінці попереднього речення - своєрідний натяк на неповторний перехід вдатностей, які виграють через застосування різних трогів поетичного мовлення).

Чіткішому вираженню думки допомагає сталітераційність. «Співпадінь, співзлітань і співкар». Мені, читальникові та літературному критикові, така буквотворчість заімпонувала. Звісно, це ще не алітераційність у виконанні Володимира Вознюва, чи Анатолія Мойсеєнка, котрі мають у своїх доробках поезії, в котрих від початку до кінця застосовано цей принцип. Але хто сказав що в майбутньому чогось такого не буде у прикарпатця? Словогра з домішкою природності. Як кажуть, віршник ще сам не знає, куди його заведе розмисловість.

Та не тільки це літеросплетіння говорить про наполегливу роботу над словом. Наприклад, із задоволенням для себе констатую той факт, що автор іноді не цурається слівець з неологічною барвою. Тут згадую про небосхильні «позанебна», «позавиди». Якщо ці та інші подібності кидаються у вічі через свою рідкість , то водночас маємо словоплист з говірковим ухилом, котрий говорить про рідковживаність: «верітка», «блят», «найгудзавіше», «перешиванці». Звернув увагу і на те, що автор вдало використовує й говірковості, які поширені не лише в одному регіоні. «І ябкополовиніє , його очима їсть». Подумалось про «ябко» з вірша незабутнього Ярослава Павуляка з Тернополя. Поет порушує ще одну проблему. Твердість закінчень слів «помрут»і «жмени» вкриває загальновживану норму кольором діалектичності. І тут питання переходить у політичну площину. Ми усі тільки виграємо від того, що стануть явою синтаксичні стандарти сучасних мовознавців. Гадаю, що це питання вкрай актуальним і для теперішнього поетичного мовлення.

Та словосполучення у віршах Богдана Томенчука порушує не тільки ці проблеми. Скажімо, в одному з творів угледжую таку цікавинку, як «жаль-весна» Стрепенулося серце. Та воно враз опинилося пташиною у сільці, коли через кілька сторінок прочитав про «жаль - птицю». Згодімося, що її крило дещо понижує звучання першої вдатності . Або таке. В українській поезомові використовується слово «кострище». Хоча (на мою думку) може виражатися росіянізмом. Чи не ліпше говорити про «вогнище» або” багаття”? Мені здається також, що не все гаразд і з наголошуванням окремих слів. В українській поезомові допускається збій у наголосах окремих слів. Та чи варто самому добиватися того, щоб це стало постійною практикою, доводячи одиничність до постійності? Адже маємо вірші з кількома «неправильними» наголосами. Докір авторові? Очевидно, є підстави для такого висновку. Але водномить не беруся стверджувати це категорично. Особистіснісне сприймання, в особливості якого віршник не зобов’язаний враховувати.

…І насамкінець, До якого поетичного напрямку відносимо вірші прикарпатця? Непросте питання, коли враховувати, що перед нами постає традиційна слабо-тоніка із сучасними неординарностями? Спробуймо трішечки потеоретизувати, посилаючись на місцевий контекст. Івана Війтенка та Ярослава Савчина, приміром, зарахуємо до сповідувачів традиційності. Роман Киселюк і Василь Рябий більше прихиляються до постмодернізму. Перший – відсутністю пунктуації, яскравістю метафор, а другий – тяжінням до неологічності. Богдан Томенчук творчо блукає межи ними. Мабуть, ще сам не підозрює, куди заведуть його словоходіння. Якщо саме про це він мислив, творячи «Жінку з одного вірша», то задум йому вдався. А удача впевнює майбутні кроки.

Ігор ФАРИНА

 

 

Балада про двоєдине дзеркало

Карабович Тадей. Лугини: поезії.- Львів: ЛА «Піраміда», 2019. – 180 с.

 

Дзеркальних справ майстрові завжди нелегко втілити задумане. Навіть тоді, коли фахові навики доведені до автоматизму. Бо тоді професійного вдатника ще більше мучать сумніви. І він раз у раз доскіпливо допитує себе: чи все правильно зробив? У схожій ситуації опиняється й поет, прийшовши до читачів із черговою книгою віршів. Все хоче дізнатися про те, чи відгукнулося його слово у серці людському? Про це подумалося, коли пошта принесла «Лугини» Тадея Карабовича – новий друк українського поета з Польщі, виданий на материковій ріднизні. «…буду кусати закостенілі руки і кричатиму щоб ти мене почула і відгукнулась в своєму далекому серці».

І. Дзеркало вираження
Спочатку про поетове трактування назви. «Лугини – це придане до безсонності тавроване заборгованим дощем щоб вірність тривала до кінця, як у Книзі Проповідника». Лише одна фраза. Але мені здається, що за нею постає ледь зримий портрет віршникового ідеалу. Зрозуміло, що хочеться більшої ясності. Але… Як на мене, то її ніколи не буде. Й тоді, коли перечитаєш книгу від першої буквиці і до останньої крапки. Наче все зрозуміло, та водномить незбагненність залишається. «…Я вірю в моє слово бо знову несуться на крилах дощові хвищі і будять мене щоб існувала вічність. Ы стоячи над прірвою часу, все думаю про «Лугини», бо «Лугини – це вічність яка починається за пологовими водами ночі і зберігає слід пуповини».

Неодцвітне слово. З дивнуватим присмаком рідковживаності. Саме воно і привертає увагу істинних чительників. Звісно, що тішишся через це. І вже розумієш, що повз їхнє пильне око не пройдуть байдужо такі чарівності, як«розхідники», «забутість», «посвідник», «минулість». А ще часотечиво принесе блискітки на взір «оболілий», «непорадно», «жолоблять». Нерідко у версифікаторських текстах можна зустріти «часослов». Та все ж його теж відніс би до рідковживаностей. Враховуючи письмакове пояснення цього літеросплетення і своєрідність думання: «не уявляю залишитися самотнім в Часослові на білих як світло сторінках іду за тобою з трояндою у долоні щоб не пропасти в космічній далі що будила для мене пісні днів і ночей в листку життя». А хіба про подібне не мислиться, коли губами шепочеш: «вони пливуть у вічність жадливими хвилями де нема вороття»? Тільки цього разу спонукачем стає слово «жадливий». Теж, між іншим, належить до рідковживаностей.

Гарні слівця, правда? Та беруть у полон не тільки вони. Скажімо, непоодиноким є використання простих порівнянь зі сполучниками типу «наче», «мов», «як», «ніби»: «…понад кручею вітер летить наче птах», «…наш гріх як оберемок травневого бузку», «…я бачив як небом летів листок неначе відкрита книга буття», «…цілувати твої уста наче ікону в ризах»… Спробували уявити те, про що пише? Але до фентезійної гри свідомості підштовхують і прості порівняння без сполучників: «…вірші це дар серця», «листок зелений свідок нашої зустрічі», «…присутність це стан твого серця», «…манна це намет над життям осяяний маскою». Углибаю у картини уяви?.

Спонукають до цього й інші твори. Приміром, у вірші «Поезія для мене» спочатку йдеться про те, що писання версифікацій є «дотик молитовний до ікони». Потім усе переходить до «любовної зустрічі з тобою». Врешті-решт автор підводить до розуміння, що поезія «дощ на безгомінні», «зцілення сліпого піском і слиною». Розгорнуте порівняння? Метафоричність мислення? Та усе укупі! Бо хіба відшукування аналогів не є проявом неординарності словогри? Мені чомусь здається, що за подібним принципом побудовані твори «Вітер надто молодий», «Довкола у ранковому тумані», «Я жив у вежі на березі ріки». Бо, перечитуючи їх, бачиш елементи словокаменування.

Чи не тому припадаєш душею до метафоричних зблисків: «…я принесу тобі жменю відчаю», «…шепотіти молитву серця», «…приходять до мене мої ікони», «…я мандрував берегом забуття». Ви, очевидно, помітили, що у цьому тропі для Тадея Карабовича велике значення мають неординарні епітети. Тому й надибую їх чимало: «набряклі дощі», «жести вітру», «ступа часу», «берег сну», «дзеркало серця», «холодні хмари одкровення», «магма туману», «пам'ять календарів».

А від цих вдатностей вже недалеко до згадок про «населення» «Лугинів», серед якого небесні світила і зірки, птахи і звірі, дерева і рослини: «…місяць освітлював мою забуту душу», «…ми зустрінемося серед зірок над прірвою», «…я прагну розказати тобі про моє минуле над яким кружляє яструб», «… ліси виють наче зграї вовків», «…я прагну щоб у твоїх первнях цвіли верби», «…шукав у сухій траві пролісків перших посланців весни».

…Слова первоцвітність дивовижна? 

2. У дзеркалі інтимності
Зазвичай літературознавча наука ділить поезії на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Так би мовити класична схема. Але у випадку з «Лугинами» така темарійність не відповідатиме дійсності. Бо, вчитавшись у тексти, усвідомлюєш, що все добре видно через дзеркало інтимності. І громадянськість, і філософічність, і пейзажність.

Бачення відгукувача на поезотвори? Ймовірно! Але (так мені гадається) сув'язь є двобічною. Особистісний погляд. Веління часу, в якому твориться літературна дійсність. Хто як вважає. «…Тому стоїш наче мальва здивована та первинна тому прилетиш весною під золотий собор паломниця і чужинка» (вірш «Віра з великої Візантії»). «…І ти стоятимеш у білій сукні незвично» (вірш «Лист, присвячений поетці Надії Гаврилюк»); «…кличеш мене я біжу тобі назустріч щоб не забулося наше кохання ми також є парою яструбів у вічності» (вірш «У небі пари яструбів» про рідну Холмщину)…

Прийом тематичного переплетення вже є присущним для української поезії. Але в даному випадкові маємо дещо особливе. Спроба збагнути довколишність через любов до однієї людини: «…захотів у мріях тебе загорнути в мою тінь коханням», «…ти дарувала мені яблуко яке я кусав жарливо щоб існувати у вічності», «…ти снишся мені босо і я дарую тобі початок весни», «я хочу тобі дати на вічність все що забажаєш цієї ночі». Щось нове у підході до висвітлення теми? Не гадаю, що воно є так. Адже видіння тем через любовний спектр було характерним для поезії Збігнева Герберта, Віслави Шимборської, Чеслава Мілоша…. Якщо вдуматися, то такі ж мотиви можна знайти у версифікаціях Богдана Задури. Звичайно, з урахуванням віковості авторів та сприймача текстів . Відрадно, що такий метод набуває все більшого поширення. Досить згадати про силабо-тоніку Богдана Томенчука чи верлібри Миколми воробйова. Зрештою, щось подібне існує у неримованих віршах Олександра Астаф'єва, якому у «Лугинах» приурочено вірш «Дощ на пустирі».

А тепер опісля теоретизувань на дуже важливу тему перейдемо до конкретики у вигляді цитувань цікавинок з віршів Тадея Карабовича. Взірців можна наводити чимало. Але торкнуся лише однієї теми – богошукальницьких мотивів. Дивовижно, але вони по-своєму причаровують у дзеркалі інтимності: «…я дарував тобі цвіт папороті бо хотів збагнути Благовіщення вічності».. Здається, що ця мелодія відлунює у рядках: «…ти з розплетеною косою чекала на мене у страсну п'ятницю», «це все наче стигми зберігаються до Воскресіння лишень у моєму серці та нагадують давню казку», «…через розхристані будівлі міста на які милосердно дивиться Христос»…

Ще мотив яблука: «…принеси гріховне яблуко до якого хочу доторкнути пошерхлими устами», «…ти тримала яблука у руках», «…ти несла для мене самотнє яблуко через довгі ночі», «…я на дорогу хотів дати тобі яблуко але мене зупинив вітер». Знову відсвіт любові у поетовій упаковці? Саме так. А чому б не подумати про неї, коли кільчиться гадка про заборонений плід з древа пізнання?

…Промовляння інтимності бачу й у формовираженні. «Лугини» говорять про «примагнічення» душі автора до верлібристики. Чому так думаю? Та перш за все виходжу з того, що її вже давно успішно освоює європейська поезія. І польське віршівництво у тому числі. А якщо воно так, то не можуть іншою течією плисти українські поети у сусідній державі. Та й сумніваюся, що уявлення моєї особистості про довколосвіття хтось спроможний передати іншою тематико.

* * *
…Балада про двоєдине дзеркало. Вимога доби, у якій живемо. Про це мені кажуть «Лугини». Тому й переймаюся почуваннями ліричного героя. Магічне люстро для відкриття бачення душі.

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ, лауреат премій імені братів Богдана та Левка Лепких, та імені Пантелеймона Куліша

 

 

Квіти душі празникують у слові

Ромен. Л. Чорнобривці на снігу: поезії: Суми : Видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1», 2019, – 140 с.

 

Дивнющість якась! Мене, літературного критика, при оцінці того чи іншого художнього тексту ніколи не цікавили біографічні дані про автора, хоча можливо, і хотілося знати про них з людської точки зору. (Цю двоїну у своєму сприйманні пояснюю елементарною журналістьською цікавістю, бо 30 років газетярував). Щось подібне сталося у мене і з Людмилою Ромен. Спочатку було знайомство з її добіркою віршів в одному з чисел журналу «Літературний Чернігів», яка заімпонувала метафоричністю мислення. «Диким медом налиті слова». «Наївне серце в щем утоплене», «Цілую дощів вересневих вологе волосся», «хоч і плаче в мені туги зляканий звір». А після цього на моєму робочому столі з’явилися «Чорнобривці на снігу» та зворушливий лист від авторки. Все це, разом узяте, і підштовхнуло до написання відгуку.

Але залишімо в спокої спонукальні мотиви і поговорімо про книгу. Хоча б тому, що саме вона цікавить мене найбільше. Та при мові про неї не ділитиму написане на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірики. (Такий поділ превалює у літературознавстві.) «Завдяки» пані Людмилі тематичні пласти у її виданні можна помітити і неозброєним оком, але вони зливаються воєдино через сув’язь тем в одному творі. Точніше, йдеться про бачення проблеми через особистісний окуляр, в якому пломеніє щемне почування любові.

Тому (принаймні, так мені здається) й виходить на перший план питання про виражальність поезії. Воно, до речі, не є одновимірним. Бо з одного боку маємо небуденні порівняльність та метафоричність висловлення думки і неординарність словотворчості, а з другого – формошукання й місце поетки на вітчизняному віршотлі, визначення якого неможливе без бодай побіжного аналізу виражальності.

Спершу, напевно, поговоримо про порівняльність, себто деталізуємо літературний троп, навколо якого крутиться поезомислення. Звісно, це дає нагоду углибитися у деякі теоретичні моменти. Але цю загальниковість, вважаю недоцільною, бо переконаний, що прості порівняння, якими послуговується віршарка, спроможні висловити більше. Згадані мною взірці тропу ділимо на дві частини – порівняння зі сполучниками і порівняння без них. Якщо говорити про перші, то безперечно, не пройдемо байдуже повз такі чарівності, як «вечори смакували, як сливи», «душа, мов сльоза, із підпілля заврунилась на пергамент», «приліпилися сніжинки, наче ряска», «бо я серед люду, неначе в пустелі». Ці вдатності доповнюють порівняння без сполучників: «душа – пекуча стигма», «моя пісня – осонцений звук», «цей іній – мерзлі бризки білого вина», «дні – осінні яблука дозрілі». Співставлення порівнянь з книги, мирне співіснування двох вищезгаданих типів порівнянь підштовхують до думки про ймовірність існування розгорнутих порівнянь на противагу простим, котрі майже не відрізниш від метафор. «І ми – мов дві струни, сплелись, співучі, на арфі Всесвіту такі тремкі», «листочок твій – то диво-звук. Іду, немов по клавішах, й сама, як музика, у цім жовтоголоссі», «Розгладжує, мов накрохмалені, пелюстки, ромашка біла – щастям світиться», «ми – щедрі, ділимось теплом і хлібом досі, і багатіємо, мов дурні, від прощень».

Але це – не єдині зразки вигадливого письмотворення. Побутують й інші метафоричні зблиски: «не кидай у серце сніжками», «тяжко хата зітхне», «Псло (назва річки – прим. І.Ф.) завів патефон», «кожний вечір свіча гомонить». А ще ж маємо такі чарівності, як «неба глечик», «попіл рік», «крила неба», «тополі пильний погляд», «келих снів»… Особливо вражають вони у контексті творів.

І на тлі цих чарівностей такими органічними є згадки про «населення книги», до якого відносимо небесні світила та зірки, звірів та птахів, дерев та рослин: «сміється сонце дню із-під брови веселки», «потупила ніч очі-зорі у стелю», «на волі кінь – то кінь», «ластівка із Вирію принесла у дзьобику насіння чорнобривців», «смички тополь замерзли у полях», «кульбабка зашарілася у жовтій хустці».
Та не лише вони натякають на неординарність письма. Підтвердження можна знайти у богошукальних мотивах: «хай тихесенько-тихо увійде мій Бог», «вливаються у вічність – Божі води», «і тягнеться душа до Бога», «О, знайдім ласку в Божих очах».

Дехто скаже, що чогось надзвичайного у цих цитуваннях немає. Не сперечатимусть, бо й сам так думаю. А ось чому наголошую на важливості богошукань у поетиці цієї віршарки. (Хочемо того чи ні, а все ж у слові відгукується так званий регіональний фактор.) Перечитуючи вірші авторів зі східних регіонів нашої держави іноді ловлю себе на думці, що релігійність є для них чужою словомолитвою. А пані Людмила – приємний виняток. Відчувається, що богошукальні мотиви – природність для неї. І це лише увиразнює строфи).

Сприяє виражальності і культурологічний момент. Коли погортати «Чорнобривці на снігу», то натрапиш на вірші з епіграфами з віршів Олександра Олеся, Ліни Костенко, Володимира Коломійця, Тетяни Пишнюк, Миколи Петренка, Мар’яни Савки. «Заблищать шаблями воїни-тополі», «корінню нав’зав хтось вузликів досад», «знов притулюся до плеча верби я тихим вечором», «сніг у самотній душі переплавлю на тихі ромашки». Є в книзі і цілий «букет» присвят, серед яких приурочення поетові Миколі Луківу, художникам Сергію Початку та Світлані Качуровській… «Підставлю я любові веселкові крила», «Купальські вогні ловить в ятері віршів», «Мелодію зірок тобі наткала в кросна», «стоквіттям чи в снах, чи літах слово лунить». Окремий пласт у культурологічній тематиці складають тексти зі згадками про Моцарта і Страдіварі.

Слововиражальність не була б такою вдатною без літерошукань. Тут в першу чергу варто згадати про неологізми. Хіба не стрепенеться серце, коли натрапиш на такі чарівності, як «кровокріп’я», «першохаос», «листожар», «першоцвітіння». Цей неологічний ряд продовжують «жовтоголосся», «стоквіття», «білодень», «волхвує». Іноді авторка використовує рідковживаності, приміром, у вірші «По чорнім гіллю» згадується про кадило – однорічну трав’янисту рослину, квітки якої розкриваються вночі і сильно пахнуть. Мимоволі думається й про те, що кадилом називають один з церковних атрибутів. Аналогія? Можливо. Але те, що це спричиняється рідковживаністю, додає ситуації додатковий чар. Але словогра у «Чорнобривцях на снігу», на жаль, не є такою однозначною, як цього хотілося б. Приміром, поетка в одному з віршів експлуатує слово «чорнобривці» без останніх трьох букв. В першому випадку така літероусіченіть причаровує несподіваністю передусім. Але ілюзію позитивного, сприймання неочікуваності руйнує повторюваність. Чи, може, мені так здається?

Або наступне. Авторка використовує алітеративність. У цьому неважко переконатися, читаючи диптих «Січень» чи тріолет «Жовтень»: «жертовний жест жоржинки», «Спомин стеливсь світлобосий», «січе самотність січень». Алітераційну гру можна відшукати в багатьох версифікаторів. Але окремі вдатні рядки з алітераційністю погоди не роблять. Інша справа – твори, які повністю побудовані на цьому принципі. Та, як не прикро, такі тексти – рідкість. Приміром, автор цього відгуку останнім часом зустрічав подібне лише у віршах Володимира Вознюка та Анатолія Мойсієнка. І те, що Людмила Ромен поповнила число поетів – алітераційників, радує.

Заслуговує на увагу і питання про використання форм вираження думки. У книзі є чимало тріолетів та ронделів. Нерідко маємо диптихи, верлібри та поетичні мініатюри. Хоча, як на мене, то останніх могло бути більше. Та розмисли про формовисловлення змушують подумати не лише про це, а провести деякі інші паралелі. Приміром, відомо, що Микола Боровко шукає себе у ронделях, постійно поглиблюючи свої пошуки. Щось подібне стосується і тріолетів Людмили Ромен. Вона стверджує, що тут їй вдалося знайти щось своє. Тільки ще не знає, як оте невідоме назвати. Важко сказати щось однозначне. Пригадалося, що в одному з часописів побачив чотирнадцятирядковики Станіслава Бондаренка, які були неподібними на взірці форми, які зустрічав раніше. І написане він назвав «Стасовими сонетами». Чи не варто подібним шляхом піти в даному випадку, сумістивши ім’я винахідниці нової словоформи та саму форму, зберігши повну назву останнього. Хоча за великим рахунком не у назві суть полягає. Бо більше причаровують вдатності на кшталт: «спогади іще тремтять у павутинці літа»», «я затерпла у тишу, А біль не світлішає», «Хто осені не знав, той не втрачав і листя».

І насамкінець скажу про таке. Неможливо однозначно сказати про те, в якому ключі працює версифікаторка. Традиціоналістка? Модерністка? Не сказав би так. Радше твердив би про серединня між обома течіями. Щось схоже з творчістю літературних перевесниць Ольги Яворської, Ніни Горик, Любові Пшеничної. Себто йдеться про традиційність шукань з врахуванням вимог часу. Та це – лише принагідні міркування. Бо відповіді на питання, які цікавлять багатьох, може дати тільки нова книга сум’янки, над якою вона зараз працює.

Ігор ФАРИНА

 

 

ДУША ЩЕБЕЧЕ МОЛОДИМ ЛИСТОЧКОМ

Богдан Береза. HOMOTEND: ЛЮДИ І ДОЛІ… Духовний роман-есей у щоденниках. – Нью-Йорк - Тернопіль, Джура, 2018.- 176 с.

 

Дехто, прочитавши поетичний заголовок мого відгуку на цю книгу і взнавши протилежний жанр видання, здивується та почне говорити, що рецензента зрадила елементарна логіка. Смійтеся, регочіть від задоволення, шановні! А в моїй душі таки брунькується зелений листочок розмислів… Роздумувань про непростість. Й спровоковані вони висновками про книгу. Саме тими, які роблять зрозумілим наймення опусу літературного критика. Лише два моменти. По-перше, кожен, хто візьме у руки ошатно оформлений (з поліграфічної «дзвіниці») друк, неодмінно натрапить зором сприймача на речення: « І душа зазеленіє, защебече, весела, як Великодні дзвони». Не коментуватиму, розпросторюючи думку. Бо все, очевидно, і так є зрозумілим. По-друге, логіка назви продиктована небанальністю викладу міркувань, котра більше пасує для віршованого тексту.

Отже, відгукувач в центр уваги поставив виражальницькі акценти? Саме так! Але не бачу нічого поганого в такому підході. Хто і що там не казав би, а ці наголоси (на мою думку, звісно) можуть сказати чи вдався твір, чи літератор потерпів поразку. Бо все врешті-решт зводиться до цього. І нова книга Богдана Берези теж.

Чи не опинився він з нею у ролі сердитої бабусі зі старими ночвами з відомої казки? Не буде ствердної відповіді на це запитання. Натомість стверджу, що авторові вдався творчий замисел. Себто скажу, що літераторові в дещо тіснуватих рамцях обраного ним жанрового підвиду виявилося не тісно. Бо він зумів неординарно висловити відомі думки, взявши на підмогу життєвий досвід, заокеанську тугу за ріднизною і… небайдужість.

За прикладами далеко ходити не потрібно. Скажімо, щоденникар розповідає про свою роботу (доглядальництво) в єврея Ягуди Михайлова, котрий виявився емігрантом з Узбекистану. І за довгі роки на чужині так і не вивчив англійської мови. Автор детально виписав портрет людини, розповів про його діяння. Майстерно зроблено! З мистецької точки зору. Точність деталей промовляє за це. Але мене переймає інше. Оповідь сприймаю, як розповідь людини про її самотність у цьому бурхливому світі. Щось
подібне переслідує мене, коли згадую авторові рефлексії про доброго заокеанського знайомця Славка, який боявся навіть своєму близькому оточенню зізнатися, що важко хворіє.

Чому беззастережно віриш описуваним епізодам? У мене склалося враження, що автор сам підготував відповідь на це питання. Своїм текстом. І можна було б піти шляхом славославлень романістові за такий вчинок. Але… Чи варто вдаватися до загальникових тверджень, коли конкретики (на щастя!) вистачає?

Тут, напевно, в першу чергу варто згадати про метафоричність мислення автора, що є дуже важливим для прозового твору. (Усвідомлюю, зрозуміло, що не всі поділяють таку позицію. Дехто вважає, що поетизми – зайвина для прозопису. Та чи слід забувати, що вони – ознака індивідуалізму стилю письменника?)

Отже, порівняння, метафори та епітети у прозовому тексті? А чому б і ні, зрештою? Тим паче тоді, коли прикладів вистачає. Наведу, приміром, кілька п порівнянь. «Ділю час, як старий німець», «мешканці притулку, як мухи», «вона, немов фонтан, накрила мене густим медовим потоком». І на цьому тлі таки природними здаються й порівняння, до існування яких давно звикли: «Я мав надію, що повернуся на роботу в ресторан, але вона розвіялася, як ранковий туман». Іноді й в одному реченні можна уздріти й кілька порівнянь: «Чвалають прямі, як палі, з гордим таким виглядом, ніби тільки їм у цілому світі світиться істина».

Та й метафоричні зблиски у книзі не є рідкістю. «Блиснув спогад синім крилом». «Закотився в душу клубок тривоги». «Туфлі чекали на мене». «Підкотився клубок жалю». Якщо ці образності поєднують у собі неординарність та звичність, то маємо і взірці без такої сув’язі. Але вони є не менш привабливими у контекстах своїх епізодів. «Дрімав вечір». «Серце калатало». Цей перелік цікавинок доповнимо наявністю неперебутніх епітетів. До них, зосібна, віднесу такі вдатності, як «документи душі», «творча ріка», «вітер історії». ( Коли осмислюєш ці словесні доречності, то з’являється якесь двоїсте відчуття. З одного боку, тішишся, що вони є у творчому арсеналі письменника, а з другого боку, хочеться, щоб їх було більше).

Як і й оригінальних слововиявів. Правда, оті несподівані словенята прозотексту поділив би на кілька частин. До першої відніс би буквосполуки з неологічними ознаками: «ранкує», «березожовтень». З деяких слів промовляють рідковживаності, на котрих нерідко залишають мітку діалектизми: «збиранина», «видельці», «слоїчок». Окремий масив становлять американізми, яких у книзі є чимало: «дішвошер», «сабвей», «хомотент», «кейс». Щодо останніх, то маємо непростість. Вони виглядають такими органічними у творі. Навіть тоді, коли ледь-ледь розумієш їхнє значення, а для глибшого збагнення вчитуєшся у літеросплетення. Гадаю, що це відчуття є добре знайомим багатьом читальникам. Ні, не йдеться про те, аби автор полегшив для них сприймацьку роботу. Просто логіка підказує, що книзі не завадив би словничок з короткими поясненнями сутності малозрозумілих або невідомих слів. Зрештою, можна, мабуть, обійтися без нього, вмістивши пояснення на тих сторінках, де вони вперше вживаються. Заувага? Ймовірно? Але це побажання, які не псує картини слововживання. Бо вона в цілому зацікавлює.

Та заінтриговує не тільки ця органічність. Бо не менш приваблює і живописання словом. «Пізня, аж захлипана від дощів осінь». «Снігова буря з’єднала небо з землею». «Весна ніяк не може відчинити пілку зелених дверей». Коли аналізуєш ці та інші подібні вдатності, то в уяві вимальовуються цікаві картини. І стає приємно від того, що авторові вдалося неповторно їх передати, зливши воєдино всі струмки образності.

Складнішим є питання про діалогічність. Адже вона є неодмінною складовою прозового тексту, бо рідкісні винятки погоди не роблять. Діалогами та монологами послуговується і Богдан Береза. Правда, трішки не по собі стає, що їх є так мало у творі. Але однозначність у даному випадкові не може пояснити проблеми. Легше за усе говорити про нестачу творчого досвіду, на нього все списувачи. Та сумніваюся у правильності такого підходу. Можливо, недостатня увага до цього стилістичного прийому продиктована вимогами духовного роману-есею у щоденниках – різновиду жанру, який взявся освоювати автор, описуючи своє життя в заокеанні?

До речі, питання про спосіб вираження думки залишається дуже актуальним ще з однієї точки зору. Що маємо перед собою? Художній твір? Публіцистичне чтиво? Та (принаймні, так мені здається ) ні те, ні інше. Радше написане можна назвати чимось серединним між ними. Але автор відгуку не вважає це якимось негативом чи відступом від класичності. Бо живемо у динамічний час, коли на наших очах постійно відбуваються літературні переміни. В контексті цієї думки стверджу, що авторові вдалося віднайти свій тон розмови з читачами.

Ще одне. Нині читаємо чимало творів про заробітчанські будні. Це, звісно, є добрим. Але не можемо позбутися одного враження. Тексти в багатьох випадках лише підштовхуються темою і в словогрі бачимо яскраві взірці вимислу. Звісно, такий букво ряд сприймається, якщо все майстерно написано, та часто-густо хочеться дечого іншого. Точніше, читацька свідомість віддає перевагу словесній фіксації фактів. Тобто
документалістиці. І щоденники Богдана Берези спроможні вдовольнити цю читацьку спрагу. Тим паче, що у них немає елементів надокучливої дидактики, яка потужно відштовхує від себе. Навіть більше! В романі вдалося віднайти і неочікуване. Нерідко автор розповідає про свої враження від знайомства з якоюсь книгою чи творчістю письменника, зосібна, надибуємо думки про Германа Ґессе, Орхана Памука, Бориса Пастернака, Миколу Куліша… (Чогось незвичайного у них, звісно, немає. Та й не думаю, що літератор ставив перед собою таке завдання. Просто сумлінно викладав своє бачення, розуміючи неоднозначність сприймання). Та й мене хвилює інше: чи потрібні такі «ліричні відступи» у творі? І ловлю себе на думці, що вони є органічними. Особливо тоді, коли можна іноді почути думку про близьку «смерть» літературної критики як жанру.

… Мають, безперечно, право на існування й інші думки про книгу. І це є закономірністю реальності. Тому обмежуся лише своїми міркуваннями, розуміючи неоднозначність сприймання. А, може, так і має бути, якщо книга по-справжньому зацікавлює? Особливо тоді, коли роман є логічним продовженням раніше оприлюдненого тексту. Чи не варто тут балакати про своєрідний шарм?

 Ігор ФАРИНА

 

 

 

 

ШУКАННЯ ЧЕСНОСТІ МЕЖИ ВОГНЕМ І ВІТРОМ

(Ігор Павлюк. Паломник. Роман-медитація у віршах. – К.: Видавництво «ФОП Ретивов Тетяна», 2018. – 224 с.)

«Поезія – їзда конем в минуле». Таку сентенцію віднайшов в одному з розділів твору Ігоря Павлюка. І, чесно кажучи, оторопів спочатку. Бо все ж переконаний у тому, що віршар неодмінно повинен дивитися й у майбутнє, фіксуючи у рядках ті чи інші моменти з позирку. Впевнений, що мій візаві теж поділяє мою точку зору. Отже, суперечить сам собі. Аніскілечки! Поет зазирає у завтра. Але маючи за плечима досвід «їзди конем у минуле».

Як кажуть, замислюймося разом. Та ще й тоді, коли від загальниковості міркувань переходимо до конкретики й почнемо з такого. Письменниця і літературознавець Антоніна Царук із Кропивницького провела паралель з поемою Д. Г. Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда». І очевидно, мала рацію. Бо обидва твори по-своєму відбивають певне розчарування поколінь з урахуванням історичних реалій. На останньому наголошую невипадково. Адже часовий ракурс – римована фіксація подій та переживань. Зрозуміло, що зі сприйняттєвої «дзвіниці» особистості колись і тепер. Ще мусимо враховувати ментальність обох авторів.

Та думається не тільки про це. Багатьох, безперечно, цікавить питання про те, як виглядає «Паломник» на вітчизняному ґрунті? Має рацію Ігор Ольшевський з Луцька, коли говорить про жанрову непередбачуваність Ігоря Павлюка. Справді маємо цікаві вірші, поеми, романи, переклади, статті, тепер перед нами з’являється роман у віршах. Новина? Так! Але схочемо того чи ні, не все є таким простим. Дехто нагадає, що романи у віршах є в Леоніда Горлача, Василя Марсюка, Анатолія Шкуліпи, Миколи Тютюнника… Не сперечатимуся з цим, бо від реалій не втечеш. Та все ж маю на увазі новинність. Подвійну. По-перше, роман-медитація у віршах – несподівана у доробкові поета, яка ще не мала аналогів у його ужинкові, по-друге, усі вищезгадані автори носять у своїх творах ті чи інші елементи епосу. Себто переважають акценти на політичних умовах життя. «Ліричні відступи» у них – веління часу. Але вони не виходять за тематичні рамки. А у творі Ігоря Павлюка маємо все з точністю до навпаки. Римовані описи історичних реалій присутні, але на передній план виходять розмисли про переживання душі. І саме вони є основними у творі, фокусуючи на це всю увагу сприймачів тексту.

А коли воно так, то доцільними є наголоси на виражальницькому боці твору. Й перш за все скажу, що вражає порівняльність. Скажімо, маємо чимало простих порівнянь зі сполучниками типу «як», «наче», «мов», «ніби»… «У жилах осінь, наче мед із перцем», «І плаче сніг, немов мольфар ординський»… (перелік цих вдатностей можна продовжити. Тим паче, тоді, коли такий вид порівнянь зацікавлює неординарністю слововиявів мислення автора).

Це характерно і для простих порівнянь без сполучників. Оскільки тут теж існує чимало підтверджень, то не перераховуватиму всі, а згадаю лише про ті, які відразу «впали в око»: «Моя стежина – тінь моя», «І плаче зірка – рибка золота», «Муза – моя королева», «Шрами – не медалі»…

Вчитуючись у такі цікавинки, починаєш «включати» своє асоціативне мислення. Хіба не полягає у цьому чар поетичного слова?

Але до позитивного руху в цьому керункові спонукають і розгорнуті порівняння, котрі промовляють про метафоричність осмислення почуттів ліричного героя. «Чиясь душа – як випари вина, ну а чиясь – відбитий вовк від зграї», «Тут зорі – наче смайлики у Біблії, чи ягоди калини в кришталі», «Писати вірші – немов приймати роди, родити і кохатись водночас», «А Шлях – мов пальцем пхана ковбаса, така, як людство, кров’яна, невічна».

Подумалося, що всі ці вдатності не вплинули б так чарівно на читацьку свідомість, якби не інші метафоричні зблиски, серед яких «повісилася пісня на струні», «грудьми душі годую віршенятко», «сміється з пекла голос Батьківщини», «п’ю траву, як час»?

Зауважу, що всі ці свідчення позитипу помітно доповнюють епітети: «скрипка землі», «поранена вода», «мед миті», «ілюзій заповідник», «безногі дощі».

А хіба не беруть на себе цю роль «кладовище зір», «літопис вітрів», «сцена серця», «погляд грози», «емаль жаги»?

А тепер поговоримо про творчі знахідки на рівні лексеми. Про словотворчість мислиться, коли натрапляєш на неологічний ряд, в якому виструнчилися «душеблудство», «пеклорай», сльозокров», «золотослово». А ще причаровують такі новотвори, як «шаблегнута», «кулеокі», «дзвінкозоряні», «хмаробороді»...

Буквогра заради оригінального вираження думки? Можна так сказати. Але чогось негативного тут відшукувати не варто. Адже відомо, що неологізми мають у собі непростість. Деякі з них залишаються у поезії певних авторів, час від часу з’являючись у словниках деяких версифікаторів. І не претендують на щось інше. І інші? Не будемо вгадувати майбутнє, бо це є невдячною справою для рецензента. Бо всяке може трапитися. Чи, приміром, гадали колись Леся Українка чи Олена Пчілка, що їхні неологізми «мрія» і «промінь» із часом стануть загальновживаними?

Ще один бік слововиражальної «медалі».

Нерідко автор вдається до так званого розмовного епатажу. Він, щоправда, не є одновимірним. Іноді автор використовує діалектизми: «люде», «ябко». І тут зовсім немає значення ареал поширення того чи іншого слова. Бачимо й те, що у поезомові Ігоря Павлюка популярний сучасний сленг, який певною мірою заперечує загальновживану лексику, але водномить не виступає за її границі. Це, зосібна, стосується таких слововиявів, як «мо» чи «нічо». Не приховуватиму, що вони не всіма позитивно сприймаються, але мусимо рахуватися з реальністю. Такі ж думки виникають і тоді, коли надибую одверті росіянізми. Щодо останніх, то не все є таким простим. З одного боку, є підстави балакати про загравання автора з читачами, яке не враховує політичних реалій. А з іншого? Ці словесні перли побутують у нашому щоденні. Згоден, що їх треба «вичавлювати» із суспільної свідомості. Поезомовою в тому числі. Але не можна вважати невчасністю «використання лексики з «общепонятного», яка фіксує наявність чужинного повторення того, що є у реалі – теж своєрідне «вичавлювання».

…Коли вже зроблено наголоси на певних виражальницьких моментах, то, напевно, варто згадати ще про один. Образність висловлення думки стає зримішою, якщо починаємо говорити про «населення» твору, до якого відносимо небесні світила і зірки, звірів і птахів, дерева і рослини. «І Місяченька зламане крило», «А зірка вже – як дірка в інший світ», «З моїх слідів дощі вовчиська п’ють», «Світ ховає гніздо лелеки», «Де горобин невиплакані сльози», «Полину і звізди над тобою фатальний вальс». Углиблюючи розмисли в ці чарівності, все більше розумієш, що мова вираження має свою неординарність, і саме це, як мені здається, варто вважати найголовнішим у поетичній практиці сучасності.

Зі згадками про «населення» роману межує культурологія тексту. «Все, що Байрон в папір мережив». (Лише одна фраза, але саме вона натякає на «Паломництво» Чайльд Гарольда Д.Г. Байрона – прим. І.Ф.). «Дивак тут слуха Моцарта і Верді», «Поети світові Рембо і Шеллі». Знаходимо у творі і натяки на глибоке прочитання душею доробку геніального Кобзаря. «Ще стояла імперія та, що роздавить усіх нас, як сама упаде», – так Шевченко про Польщу писав». Згадаймо Шевченкове: «Правда ваша! Польща впала, та й вас роздавила!». Чи, може, не варто говорити про культурологічні акценти, коли віршник осмислює свої рядки ««Поламаного полум’я калини»?

Та культурологічні акценти не були б такими промовистими без точних натяків на богошукальницькі мотиви. «В собі не бачу, але чую Бога», «За чесний біль Всевишньому спасибі», «Тече сльоза – немов стежина Бога», «Хірурги в серці Бога не знайшли, душі також не видно»… Та богошукальницькі монологи, помітно вказуючи на виражальність, зміняються складовою філософських поглядів поета: «Я знав, що маю те, що не мине», «Наше тіло ніхто не врятує уже ніколи», «Ми ще діти, яким знання додають тривоги», «Я жив душею так, немов помер»? Тематичний відсвіт? Виражальницький акцент? Та всього потроху!

Як і тоді, коли зринають громадянсько-патріотичні мотиви, «Юні гени мої пам’ятали козацькі вертепи», «Вітри суспільні кров мою бурлили», «А на Лисій горі державних відьом шабаш», «Тепер виходять нелюди у «люди».

В романі існує повно згадок про біографію ліричного героя, яка асоціюється з життєписом автора, фіксацій суспільного життя. Ще одне свідчення непереможності одної істини. Її, до речі, ще у 80-х роках минулого століття один поет виразив гранично чітко: «Поет не зрушить цього світу, він тільки подих передасть».

Тематично заангажованою є й пейзажність. Щоправда, тут маємо двоїну, себто в одних випадках перед читачами зримо постає малюнок, а в інших – окремі штришки дофантазовує уява. «Ці сніги і тумани узявш у кров молоду», «І вовка слід ромашково-трояндовий на жовтому від старості піску», «Мов сніжинка на кров, опадала зоря на ріку», «І слухав я сосновий шум у горах». У багатьох рядках надибуємо інтимно-любовні спалахи: «І кохання мого іконно-квітневе обличчя», «У Львові вже жила любов моя», «Іскрився космос у твоїх очах», «І в мене вже похмілля від кохання».

Отже, роман у віршах є натяком на певні тематичні пласти й потребу їх глибшого збагнення? Щось у цьому міркуванні є, та автор цих рядків не хоче ставати на цей шлях, бо переймає тематична сув’язь. Хіба це не промовлять поетичні строфи? «Крізь хліб поета видно рідні зорі», «Життя духовне любить тишу з тиш», «Ми не вміємо чути, як зранку росте трава», «По ночах серце плакало до мами» (Знову ловлю себе на думці, що спеціально не вишукував цитати. Ще один доказ органічності переплетень?).

На тлі цих цікавинок чарівно виглядає крилатослів’я. Природно, що в першу чергу воно спонукається вдалим використанням стійких словосполук, які є давно поширеними в нашому повсякденні. «Болить, коли ти винний без вини», «Із черепа мого надпив вина», «Вже істина втопилась у вині», «Все менше п’ю рідкий Вітчизни дим». Та не тільки осмислення (творче у тому числі) того, що вже існує, призводить до афористичності. Значну роль відіграє віковий фактор. Адже не є секретом, що відгукується досвід прожитого «пережитого». «Душі найвищих часом найменш високі», «Ніщо журби не варте в світі цім», «Поети всі із Всесвітом на ти», «Не слухать, як по «теліку» гундосить той, кого скоро будем посилать» (мимоволі виникла асоціація з результатами цьогорічних президентських виборів). «Держава наша – як дядьківська хата».

…Декому може здатися, що намір рецензента наголосити на вдатностях через виражальність і темарій окремих міркувань затінює розповідь про головну ідею медитаційного твору, та не думаю, що це відповідає дійсності. Бо цитування говорять самі за себе. І все ж насмілюся розставити ще кілька наголосів. Поет розкриває у романі у віршах біографію своїх вчинків і почувань. Але все це не мало б магічної дії без виразних узагальнень. Не є таїною і те, що твір відбиває розчарування поколінь. Але і цей песимізм має світлі нотки. Так званий прихований оптимізм. І саме він робить «Паломника» незбагненно-привабливим.

Тому і є підстави балакати, що перед нами текст про біль, який є голосом Всевишнього, пристрасні слова про мандри душі, котрі щоденно тривають у часопросторі. А що буде далі? Важко однозначно ствердити. Та точно знаю, що зустрінемося з чимось не менш цікавим.

Ігор ФАРИНА

 

 

СЛОВО ПРОТРЕМТИТЬ ПО ЖИЛАХ СТРУМОМ

Павлюк. І. З. Перевізник мрій: Книга лірики. – Харків: Майдан, 2019. – 352 с.

 

1. РІДНЕ

Майже чверть віку тому під час одного з журналістських відряджень у містечковій книгарні надибав «Нетутешній вітер» Ігоря Павлюка. Ім′я і прізвище автора віршів мені нічого не говорило. Але «углибившись» в тексти, вже не міг позбутися враження , що потрапив під дію магії словесного дивовижжя. Згодом дізнався, що віршар мешкає у Львові і є журналістом за фахом, бо закінчив той самий факультет у Франковому виші, що і я. А оскільки відчуваю пієтет до міста своєї студентської юності, то почав стежити за творчістю львів′янина. Ще й сталося так, що через деякий час наші шляхи перетнулися. Ми виявилися членами редколегії літературного часопису «Золота Пектораль». Яко критик писав рецензію на й ого роман у віршах «Паломник», котру вміщували деякі сайти. У видавництві «Золота Пектораль» побачили світ і наші книги.

Правда, за час появи «Нетутешнього вітру» пан Ігор посоліднішав. Він доктор наук із соціальних комунікацій. Провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка Національної академії наук України і професор Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор багатьох різножанрових видань у тому числі і закордонних. Лауреат численних престижних премій.

Шанувальники красного письменства полюбили його творчість. І насамперед, очевидно, тому, що заперечує літературний космополітизм та вирізняється зануреністю у стихію ріднизми. «Як сліди звірині на Волині».

«Буг – наче вуж». «Б′ються Світязя хвилі самі із собою». «Пахне грибами поліська хвоя». «А вірш ліричний піснею стає. А пісня, пісня... тьохкаючим болем, що в ритмі із космічним ручаєм, земним волинським лісом, білим полем».

Як на мене, то оті мотиви ріднокрайності промовляють самі за себе, й мислиться також про вірші Василя Герасим′юка, Олеся Дяка, Бориса Щавурського, в котрих живе туга за рідним. Це ніби з ними перегукується Ігор Павлюк, коли стверджує, що «на рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро». Поклик рідності?

 

2. НАЙМЕНУВАЛЬНЕ

Переді мною «Перевізник мрій». Останнє у часовимірі видання письмака. Й воно дає підстави мовити, що Ігор Павлюк залишається традиціоналістом у виборі назви. Себто ратує за те, щоб до неї підштовхували образи творів. Саме за таким принципом у його доробкові з′явилися «Скляна корчма», «Чоловіче» ворожіння», «Заборонений цвіт», «Алергія на вічність»...

Зауважу, що такий підхід до найменувальної політики в цілому характерний для вітчизняної поезії. Досить, либонь, згадати про «Горіхові револьвери» Олександра Астаф′єва, «Політ водоспаду» Олеся Дяка, «Прощальне вино» Романа Кухарука, «Екзистенцію дощу» Віктора Палинського, «Ловіння снів» Василя Рябого... але це не український велосипед. Підтверджують таку тезу «Люди на мості» польки Віслави Шимборської, «Сезон у пеклі» француза Жана-Артюра Рембо...

Та повернімося до «Перевізника мрій».

Назва, яка продиктована образом з вірша «Пісні – у тайне царство перевізники».

Поклик традиції?

 

3. ГРОМАДЯНСЬКЕ

Коли вчитуєшся у нові вірші Ігоря Павлюка, то помічаєш, що у багатьох із них превалюють громадянські мотиви. Хоча, зрозуміло, вони носять на собі індивідуальну познаку. «Україна – рана серед ран». «Що проживе народ наш – опиши, проговори біль світу, як умієш». «Це в душі. Це зветься батьківщиною. Пахне материнським молоком». «В Бузі, як в Бозі, серце купав». «Я чекаю Вкраїни. Чекали її козаки, гречкосії».

Але, безперечно, говорити про громадянськість даної лірики, як про щось єдине, не доводиться. Вже хоча б тому, що її можна поділити на кілька підтем. Про почуття, які «спровоковані» ріднизною, уже йшлося. І це – одна з них. На деяких віршах помітний вплив сьогодення. І нерідко ці доторки є дуже болісними. «Майданно, не мадонно в Україні. І знов душею я плачу за все». «І шукає душу, де зігрітись, пісня, що зібралася на фронт». «Я живу, не чуючи Вкраїни». Громадянські мотиви наснажує й пам′ять. «Цих відьом радянських чорти узяли на поруки». «Чортам-кагебістам вони віддали свої душі». І тут відчувається болісність. Але вона вже є дещо іншою, бо познакована часопросторовістю.

Та цей біль – не вияв песимізму душі віршника. Бо версифікатор живе іншим. Відчуванням дороги. «Та й не ховаю від людей дорогу». «Дорога – простір?» «Як підіймається терном заросла дорога». «Біліє у мені дорога дальня». «Віршем шлях озвучую».

Поклик часу?

 

4. ФІЛОСОФСЬКЕ

Для лірики Ігоря Павлюка є характерною філософічність, котра також ділиться на кілька підтем. Очевидно, немає потреби деталізувати кожну з них. Тому згадаю лишень окремі. І почну з присутності у віршах богошукальницьких мотивів. «Я з Богом в душі ні обмов, ні умов не боюся». «Аз Господу вірю». «В мені ж, слава Богу, любов ще до всього живе». «Болючий шлях до Господа й до себе». «Глибина – то вись мойого Бога». Й зауважу, що ці та інші подібні висловлювання – не принагідні медитації, а усвідомлене розуміння ролі Всевишнього у житті особистості.

Релігійність – необхідна складова філософічності. Але не все тут є таким простим, як здається спочатку. «По-християнськи, трішечки перунно». Двоїна думання, яка не потребує коментарів. Та ще й тоді, коли вона так органічно вселилася у душу поета. «Сповідаюсь у храмі сільському. Язичник він трохи». «Моя душа, як і душа народу, язичество своє пережила». «Тихий праісторії вокал».

Крізь призму неатеїзму віршар дивиться на довколишність. «несу свій хрест в собі до Повороту». «Я у безмежжя піду лиш з хрестом на собі і в собі». «В дім без стуку прийде Божий Суд». «Лиш моя небесна батьківщина». «І помру так легко, мов засну».

Нотки печалі? Вони є помітними. Але переважає світлість журби. «Плаче душа, наче стогнуть могили». «Говорю з нащадками. Радію, що також... помру». «То ж радію, що був, і радію, що є. що пульсую, плюсую». «Ніжно виводжу печаль, як жовч, з пісні про волю»... «Я у літньому лісі, як в храмі. І душа тут ніколи моя не вмре».

До виявів філософічності належать і розмисли про суть літературної творчості. «Цей осінній вогонь загортаю в листок моїх віршів», «Спалені вірші заснути мені не дають», «Життя своє поемою зроблю». «А вірша рядок – наче путь». «...творили тихе свято і біль, і вірш».

А з такими поезіями тісно пов′язані тексти з культурологічними акцентами. Адже у віршах є згадки про Горація, Шевченка, Рембо, Рільке, Булгакова. Версифікатор цитує рядки з вірша Максима Рильського. «Теплий промінь в мені – як небесна рука, несказанна ріка є» (з вірша, присвяченого українському поетові із Польщі Тадеєві Карабовичу).

Поклик долі?

 

5. ПЕЙЗАЖНЕ

Пейзажність – необхідна умова існування лірики Ігоря Павлюка. «Пір’я пташине в нічній надмогильній траві... Місяць-смичок життєдайно над човником човга». «Зимова мряка... тонко плаче риба». «Яблук вже на дереві нема. Червоніють, мов розквітлі, терни». «Полощуть печаль мою ранні дощі, Літаю у віщих снах». «І листочок верби плив до зірки по білій воді»...

Як бачимо, тут поєдналися реальність та уява. Як і в римозгадках про «населення» віршів, зорі і небесні світила, птахи і звірі, рослини і дерева «мерехтять під ласкою зорі». «За хрестами вікна виріс Місяць, мов свічка над тортом». «В болючім світлі білі голуби». «Почую молитву дерев і вовків уночі». «Та в самого душа – кульбабка». «І ставок з млиночком під черешнею»...

Живописання словами вдало доповнюють кольорові екстраполяції: «Із крилами золотими за плечима». «Лінивий вітер котить синій сум». «Зелений змій комусь диктує вірші». «Люблю цей світ, як білий лист паперу». «Сиве світло в очі від чужих».

Поклик краси?

 

6. ЛЮБОВНЕ-ІНТИМНЕ

Лірику такого штибу теж можна розділити на дві частини. До першої без перебільшення належать вірші, в яких поет освідчується в любові до навколишнього світу, а до другої – поезії на тему кохання до жінки – продовжувачу роду людського. Щодо цього поетичного пласту, звісно, зауважу, що не варто ставити знак рівності між ліричним героєм і самим автором, варто, мабуть, сказати і про те, що ці підвиди лірики по-своєму цікаві.

Звернімося до рим про любов до навколосвіття. «Ми з тобою близькі, мов слова із народної пісні. На горбатому мостику доля звела нас колись». Поєднання особистісного і суспільного тут є очевидним. «У майбутнього нашого вже перехрещені рейки».

Наведемо ще кілька цитат для підтвердження невмирущої закоханості версифікатора у довколишність. «З космосом тут у мене зв’язок Вічно-інтимний». «То ж я раюю в пеклі моїм внутрішнім, Від себе утікаючи кудись». «Всі ми для того у світ цей білючий прийшли: Світлом ставати від болю і кольору, й звуку»...

Тепер – про інтимні почування.

«Співають пташки. Я співаю теж. Нам добре попри усе». «Де рядки мої – синющі шрами На душі між мною і тобою». «Нареченої поглядом дивиться вічність на мене». «Головне – я знав любов у світі. Головне – перемагаю страх». «І я люблю. Караюся і каюсь. Висока Літургія почуттів...»

Дехто, звісно, скаже, що у даному випадкові автор особистісне «підфарбовує» соціально значимим. Але це виправдовує себе.

Поклик душі?

 

7. СУВ′ЯЗНЕ

Але поділ віршів на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні – умовність, бо чистих підвидів лірики у природі не існує. Вони переплетені між собою. І від цього нікуди не подінешся, хоча і намагався б.

Проілюструємо це на кількох прикладах, приміром, «Екзистенційний диптих» – спроба поета передати дихання часу. Тобто бачимо промовляння громадянськості. «Ця епоха – базар. Ця епоха зі здобного тіста, Що існує, допоки її воріженьки живі». Болісна констатація факту. Але вона не є одинокою у творі. «Чорні шаблі доріг усе менше мене пригортають І не так переймає подушка жіночих грудей».

До нещадного (для себе!) заспівування навколосвіття додається сприйняття реальності через призму віковості, що робить твір привабливішим. Шармову роль бере на себе й філософічність з богошукальницькими мотивами. «Ще існую у світі, прожитім, описанім мною, Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот». «Наді мною не хрест, поки що тільки Сонце стоїть». А образ сонця – доторк до пейзажності. Здається, що він, отой доторк, існує й у рядку: «Наче діри в кольчузі, до мене моргають зірки».

Якщо виходити з того, що індивідуалізм бачення митця – вияв інтимності, то знаходимо і його: «Але я іще є. І буття моє – імпульсна звичка».

А вірш «Мороз ударив» починається пейзажним малюнком. «Мороз ударив.

Птицю із води Я виріжу... Гніздо зліплю зі снігу». Але водномить не назвав би цей твір ідеальним взірцем живописання словом. Заважає богошукальницька мелодія філософського штибу. «Цей журавель із моря золотого, Солоний, наче зайчики з меча, Які спішать від Бога і до Бога». І знову – барва інтимного індивідуалізму. «Куди я понесу оцю крилату кригу». Існує і прозорий натяк на крилатослів′я. «Люблю вмирати... Як вмирає час. Але, як простір, не люблю вмирати»...

Про щось подібне на тему тематичних переплетень роздумую і тоді, коли читаю деякі інші тексти.

Поклик виражальності?

 

8. ОБРАЗНЕ

З літературознавчої «дзвіниці» можна, мабуть, говорити про багато нюансиків. Та не буду залазити в обґрунтування певних теоретичних аспектів, а зупинюся лише на кількох моментах, котрі, на мою думку, звісно, найліпше характеризують образність вираження думки. Зосібна згадуємо про порівняння, метафори та епітети.

Чому? Бо перший із вищезгаданих тропів приваблює несподіваністю висловлення замисленого через словосполуки. Скажімо, серед простих порівнянь зі сполучниками виділив би наступні: «Голос на голос, мов риба на рибу ляга», «Танець смерті над озером, наче метелик нічний...», «церковця, як матінка», «сніг прийшов нечутно, яко тать», «В день сумний, немов зимовий цвинтар, Нам сміється білочка руда». А поряд із ними побутують прості порівняння без сполучників: «Сліпий – найкращий поводир у темені», «бо ж тіло – також храм», «я – терпкий занудний правдоруб», «час – лінивий брат», «твоя живиця – молитовний вірш».

Шарму додають і порівняння з елементами обох підвидів тропу: «осінній день – як мед із молоком», «золотіє душа – мов стежина у космосі», «луна – неначе дзеркало без рами», «дерево – наче мій шлях», «пташки – немов нелюбі діти»...

Порівняльну чарівність по-своєму «обрамлюють» метафоричні зблиски: «а зоря через промінь сльозу мою вітряну п′є», «я виорав крильми себе», «снить туман відьомським молоком», «скаче доля на одній нозі», «весела смерть танцює білий танець». Свою барву в образність вносять і епітети: «зорі щастя», «глина печалі», «кров століть», «могила неба», «золоте вино липневих ранків».

Поклик слововираження.

 

9. СЛОВЕСНЕ

Це, напевно, уже стало звичкою, що читаючи поетичну книгу, завжди окремо виписую приклади слововиявів, без наявності яких не уявляю віршаря. І підмітив одну особливість : якщо поет тяжіє до силабо-тоніки і шукає свої координати у традиційності, то літеросполук-цікавинок стає менше. Ігор Павлюк – приємний виняток на цьому тлі.

Скажімо, досить часто в «Перевізнику мрій» знаходжу слівцята з неологічним присмаком: «журавлиноока», «похороннодзвонні», «темнохвойні», «вишневоокі»... Вирізняє автора і те, що він творить неологізми-дієслова за рахунок обігрування іменників: «похороніють», «трагічніє», «майданяться», «вертикальніє»...

Популяризує віршар і рідковживаності: «язичиська», «риболовець», «цікавенно»... А як у мові про слововияви не згадати про діалектизми: «пляцки», «ябко», «ліци», «льос»? Є певна логіка (контекстова насамперед) і у просторі однієї літери у слові, що надає кольору говірковості загальновживаності: «хтілося»...

Та, на жаль, словесна палітра не зажди задовольняє літературних гурманів. Неприємно вражають такі «перли», як «тоска», «водка», «слухи», «скриваю»...

...словниковий запас поетичної книги так багато говорять про час, у якому живемо.

Поклик часопросторовості?

 

10. СЬОГОДНІШНЬО-МАЙБУТНЄ

Розмова про «перевізника мрій», напевно, не була б такою важливою з моєї точки зору, якби не згадка ще про деякі моменти.

Цікавить, наприклад, питання про те, до якого напряму належить поезія львів′янина. Якщо виходити з того, що автор «молиться» на силабо-тоніку і новою книгою не робить натяку на формалістичні шукання, то можна балакати, що маємо справу з традиційником. Але не поспішав би з таким «ярликом», бо в книзі воєдино зливаються сповідальність і метафорика, постмодерність і традиційність, виважено торуючи шлях, який уже прокладений Миколою Вінграновським, Павлом Гірником, Миколою Тимчаком... А ще чомусь думається про Івана Іова, Михайла Левицького, Бориса Щавурського...

Що буде далі? Навіть автор не знає, якими будуть майбутні пошуки. Та в цьому і полягає магія поезоруху.

Ігор ФАРИНА 

 

 

 

Біль всепланетний

став душевним болем

 

Павлюк І.З. Чорний льон: книга лірики. – Харків: Майдан. 2019.- 300 с.

 

 

1.Нові зустрічі з собою

Так уже сталося, що одного дня «Укрпошта» доставила до Шумська «Чорний льон» і «Українську літературну газету» з розмислом письменника про поетичні твори Йосипа Струцюка – дядька по материній лінії. Так і дізналися, що він походить з родини вимушених переселенців із Польщі.

Факт, у світлі якого зрозумілішими стають рядки про ріднизну: «Високодонно поліському серцю моєму», «Поліські боги мені», «Самотній, як поет старий поліський вовк», «Бог Бугом із крилатими говорить». А ще ж маємо вдалі рядки про Київ та український степ. «І кров моя між крильми і корінням ще піниться, коли цвіте полин» (з вірша «Київське»), «Чудотворна ікона степу» (з вірша «Подорож у степ»).

Два друки – нові зустрічі письменника з собою і з читачами теж. І одночасно – очікування майбутніх стріч зі звітами душі про подорожі почувань у стихію ріднизни – наймилішого для серця.

 

2. Поет постійно молиться зорі 

Коли вчитатись у поетичні рядки з попереднього розділу, то побачимо метафору, порівняння, епітети. А ще більше таких художньо довершених рядків знайдемо у згадках про «населення» віршів: «Чорнобривці коренем кричали», «Грає цвіт на скрипочці калини», «Пригубити тепла із гнізда молодого лелеки», «Пада з неба вода», «Уб’ю печаль, як вовка», «Зорі мені в душу накричали», «Місяць – скорбний профіль сатани». (Відразу зауважимо, що спеціально не дошукувалися цих вдатностей, бо їх вистачало у книзі. «Нас вовки і дерева навчили ставати собою». «Доки п’є брехливиця-зозуля час, що настоявся на траві»).

Та що вже говорити про відмітини рослин і дерев, птахів і звірів, зір і небесних світил у ліриці поета, коли один з цих символів він обрав для наймення книги? Почорнілий льон волинського Полісся віршар вважає архетипом часу.

Є також підстави казати, що нерідко маємо взірці поєднання складових «населення» в одному рядку. «Сонне сонце – вовча шкура лиса», «Поле, вітер, хустка полинова, річка, зорі, коні, журавлі», «Мій кіт старий на повний місяць м’явка», «І мекає чорнобильська коза на чорну зірку, зіткану із терну». І найперш, напевно, зауважимо органічність переплетень.

Тут варто наголосити на двох моментах. По-перше, бодай побіжно згадаємо про темарійність, скажімо, Станіслав Бондаренко та Олександр Гордон є яскравими представниками урбаністичної поезії. Роман Вархол припадає словом до княжої доби і козаччини. По-своєму цікавими є «карпатольвівськість» Олеся Дяка і «гуцульськість» Василя Кухти. Тематична звуженість? Можливо, дехто й гадає так. Але в центрі уваги має бути не це, а рівень висвітлення теми. Це - між іншим. Мовимо про цих поетів, аби наголосити, що творчість Ігоря Павлюка темарійно ширша. «І про те, як ще обри до обрію синього бігли», «В місті ніби й осені немає», «Пустий човен - останній лист діброви - колише нерви зранені мої».

Варто, либонь, акцентувати увагу на формотворчості та лексиці. Приміром, Василь Рябий тяжіє до сонетів, Микола Боровко – до ронделів, а Микола Воробйов – до верлібрів. Василь Шкурган пише гуцульською говіркою, а Василь Кузан - русинською. Ігор Павлюк - оригінальний на цьому тлі. Якоїсь прихильності до однієї форми немає, силабо-тоніка у його виконанні переважно промовляє багатострофовиками, хоч є катрени і восьмивірші. Та й лексичний ряд можна вважати цікавим. Неологізми, рідковживаності природно доповнюють буквосполуки з нашого щоденного розмовного лексикону.

…Тематичність, формовираженість і лексикотворчість в даному випадку, напевно, не були б такими доречними, якби не мали пов’язаності з «населенням» книги. «І слізьми припадає зоряний пил на грозою убитій груші».

 

3. «Живе в мені метафора Дніпра» 

Заголовок цього розділу узято з роману у віршах «Паломник» Ігоря Павлюка. І це- закономірно. Наприклад, незабутній Петро Сорока в одному із своїх денників підкреслював, що метафори є серцем віршів письменника.

Книгою «Чорний льон» він ще раз підтверджує це. Перегорнімо вірші з кількох циклів. Чимало їх є у «Сторожі останнього вогню», який відкриває видання «Конала сива легенда»: «А сумні козаки будуть в яворі жить», «Кров ще пам’ятає погляд вовка», «Поржавілі шаблі шварготіли в музеї про волю»…

Перелік чарівностей з цього розділу книги, мабуть, можна продовжити. Але давайте поставимо трикрап’я і помандруємо до «Поліського»: «Горить мені важкий вогонь печалі», «Зорею плаче космічна відьма», «Вірш мій венами гуля», «Космічну втому душ лікуємо коханням». Цікаві взірці цього тропу прикрашають і цикл «Пори року», «Квіти пахнуть голосом коріння», «Я пливу в моє осіннє небо», «Сльозою риби малюю вічність». «Із душі витісняв ті фіорди глибокого неба, де розп’ятий між зорями птах»…

Ви очевидно, помітили, що метафори підсилюють епітети. Правда ділимо їх на дві частини. До першої відносяться звичні для версифікаторства словосполуки: «музика доріг», «дим Вітчизни», «космос душі», «полум’я калини». У них відчувається подих банальності? Але чи треба дивитися однобоко? Адже корінь проблеми – у контексті. Саме через його призму поглянемо на неординарні епітети: «око зорі», «стежини вен», «коні генів», «поранений вогонь»…

Метафори й епітети, про які йшлося, допомагають книзі зазвучати.

 

4. Стежиною порівнянь йде душа

Підкреслимо важливість метафори в творчому арсеналі поета. Але на належну висоту слід підносити й порівняння, кілька видів яких культивує поет.

Спершу мовимо про цей троп, де автор використовує сполучники на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби». «У ній чорнобривці цвітуть, наче зорі підльодні». «Бог- Сонце мовчить, як риба», «Світ мій хитнувся, як штори сині», «Капають зорі, мов кров з молоком». Можливо, створений порівнянням образ не завжди можна уявити, а тим паче уздріти. Але хіба в цьому не полягає таїна поетичної справжності?

Про це мислиться і тоді, коли натрапляємо на порівняння без сполучників: «Зоря-моя печатка гербова». Вірші мої – написи наскельні, «слово – останній листок»,

«Тонкі ясени - тонкошкірі музики троїсті..» Знову, мабуть є підстави говорити про більше наповнення книги взірцями цього підвиду тропу: «Мов діти в масках, квіти підростуть», «Чорний, як совість чорта, час мій пищить у венах» ).

І на цьому фоні позитивніше сприймаються порівняння, в яких поет сполучає обидва підвиди тропу: «Обличчя - як серце», «І скрипнуть вози – мов шкіра лиса», «світ красивий мені наче атомний вибух здалека». Ефект позитивного поезосприймання створюють приклади на зразок: «кровинка-солинка», «баклажани-вороння», «дівчинка-скрипка», «дорога-трембіта». Помічаємо, що буквотвори носять у собі елементи порівняльності.

 

5. Велика сила поетичних слів 

Якщо метафори епітети, порівняння однозначно «працюють» на виражальність , то це стосується і слововиявів. (На цьому наголошуємо невипадково. Бо переконані, що яскравого висловлення поезодумки не може бути без лексичної чарівності).

І тут на передній план виходять неологізми. До речі, у «Чорному льоні» їх вистачає: «татаромонголість», «зорянозливо», «поезописання», «льодоскло». Та причаровують не тільки ці рядки. Пригадується використане Ігорем Павлюком в одному вірші слівце «снігодощ». Літеросплетення з неологічним присмаком? Та щось таке!

Незважаючи на те, що цей новотвір вже був у книзі Володимира Лучука. Повторення класичного варіанта: понад 100 років тому чи не всі з недовірою ставилися до неологізмів Олени Пчілки і Лесі Українки, а нині нашого щодення вже не можемо уявити без «мрії» і «променя».

Ще один бік «неологічної» проблеми, якщо брати такі, зокрема, слівця, як «осінньоокі», «доброокий», «рибооке», то вони добре сприймаються у контексті окремого твору. Але разом узяті вони деколи викликають іронічну посмішку.

Йдемо далі. Подобається, що автор вдало експлуатує такі рідковживані слова, як “тужінь”, “кров’яніє”, “шматисько”. Частіше у художніх текстах побутують “спиртяка”, “ножака”. Але тут вони виступають як рідковживані авторські новотвори. Та водночас маємо словотворчість, яка викликає несприйняття. Чому? Гадаємо, що заважає поквапність. Зрештою, негативу можна було б уникнути при ретельнішому редагуванні. І тоді, напевно, не довелося б говорити про такі росіянізми, як “тоска”, “скука” тощо. Не подобається й те, що окремі рядки звучать вельми пародійно. «Вже хочеться снігу, неначе… цицьки». (Цілком припускаємо, що останнє може бути лише його вибадом, але… Якщо поет має праву на особливу думку, то хіба цього «привілею» позбавлений літературний критик).

 

6. Пекучий біль гуде у жилах часу

Коли метафори, епітети, порівняння то слововияви однозначно агітують за виражальність та існують словосполуки, які перебувають на помежів’ї між нею і темарійністю. Тут думаємо про поетику болю, богошукальницькі мотиви, культурологічні, акценти, наголоси, на крилатослів’я… Щодо першого, то, безперечно, має рацію Віктор Палинський, кажучи, що біль поета озивається в енергії вірша. Відчуймо болящість поета! «За біль купуєм кров». «Ми родимо пісню під музику болю». «Крилами махаємо після бою, Бога обманувши, а не біль», «Бог – то забутий біль». Чи не тому й народжується органічна мелодія рядків?, «Душа в Дніпрі свою дзеркалить вроду».

Цікавими є й богошукання. «Мені хотілося коханим іменем Бога назвати». «Де сокирою, де пером волю малюю Божу». «Щось у ньому від Бога, щось у ньому від крука». «Живу і жду у Бога під дверима». «Християнськість поезій? Безсумнівно! Але вона, либонь, не була б такою доречною без вказування поетом витоків. «Згадали отця – Перуна». В оцих краях, де обра крик лунає». Сміється бог – старенький Ра», «Енергія предків тремтить, як дитя у мені. (Зрештою, можна наводити й інші поетичні натяки, але й вище наведених досить для констатації теми).

     Тепер – про культурологічні аспекти, хіба можна забути про них, коли вони є такими яскравими? І справа не тільки у тому, що виникають асоціації з творами Сергія Єсеніна, про що вже йшлося. Скажімо, пастернаківська ритмомелодика «звучить» у «Скляній корчмі». Є вірші, епіграфами до яких стали рядки з Ніколая Рубцова і Віктора Цоя. Існує також масив присвят Лесі Степовичці, Олександрові, Сопронюку, Віктору Вербичу, Ігорю Ольшевському, Олександрові Вертілю. Вже не кажемо про згадки Шекспіра, Лорку….

     А розмисли про помежів’я завершимо думками про афоризми і про використання стійких ідіом. Про крилатослів’я зокрема згадуємо, коли читаємо окремі вдатності. «Та для мене честь вмерти разом зі своїм народом», «Мене цікавить більш війна мене зі мною», «Воскресає лиш той, хто помре», «У час пінопласту ніхто не віщий і не герой ніхто». Крилаті думки народжуються як спадок прожитого і пережитого. Здається, що з цього ж грунту проростає тяжіння поета до чужих влучностей «око за око, зуб за зуб». «Я мов Харон, ваші душі возив», «Тому я не кум королю». «Ще вию на місяць останнім вовком».

 

7. Поглядає рима через барви 

     Написали абзаци про помежів’я і з жахом для себе помітили, що наші роздумування про вражальність не зачепили такого важливого питання як кольорові екстраполяції. А це – несправедливо. Адже барвозвуки спроможні так багато сказати.

     Таке міркування поділяє й Ігор Павлюк . І підтверджує це своїми віршами. «А що ми зловили на чорні гачки якорів?», «Від вогню золотого ростуть груденята свічі», « А великі хрести роздоріжжя затуманені синьо», «І зірочка, наче білочка, руда», «Що мостять гнізда на соборах сивих», «Вже предка череп блиснув білим зубом».

         Самотність тієї чи іншої барви по-своєму увиразнює поєднання кольорів. «Вже сива зоря в кінці золотого тунелю», «Чорна слава білої води», « І аж синя чорна земля», «Літо – зелено-червоне».

         …Фіксація кольорової барви робить вірш образнішим; напруженішим: «Імперська сива кров у наших жилах плаче», «Нервами бродить синенький струм»…

 

8. Щоденні теми не дають заснути

         Можна говорити про громадянську, філософську, пейзажну та інтимну лірики. Й кожного разу їх супроводжує цікавина. Та правильність слів була б напівправдою. Радше слід говорити про темарійну сув`язь. «Про заховане в церкві мазепинське золото біле». Відсвіт проминулого крізь призму громадянськості? «Усе більш самота душу і степом і морем манила». Натяк на філософічність? «Як горіли степи й розмовляли про вічність ялини.» Цікава пейзажна замальовка через уяву? І все це є у вірші «Історія». Символіка поєднання є характерною також для творів «Замість молитов», «Пружина стиснулась», «Безсмертя води» та деяких інших.

         … «Сивим небом до серця засіяні чорні дороги». Бо поет думає про майбутній шлях через темарійність та виражальність, чітко розуміючи його складність. І дуже хоче, щоб ми бачили цю ходу. Підемо?

             

Олег ВАСИЛИШИН,

кандидат філологічних наук

Ігор ФАРИНА, письменник

смт. Шумськ – м. Кременець

 

 

 

 

 

ЗНАЙТИ СЕБЕ У ОКЕАНІ СЛІВ

Щипківський Г. П. Найда. Роман. – Одеса : Астропринт. 2019. – 200 с.

Геннадій Щипківський постійно привертає увагу читацького загалу до своєї творчості новими текстами. Як за кількістю, так і за якістю, що, зважаючи на його поважний вік (народився 2 травня 1944 року), є неперебутнім явищем. Про це ще раз подумалося, коли з Одещини отримали його новий роман «Найда».

Вже сама назва твору змусила нас задуматися. Змальовано життя подоляка від юності до вимушеної втечі на Захід перед початком Другої світової війни, тобто йдеться про непрості майже 20 років життєпису людини з прізвищем «Найда». Розшифрування наймення написаного? Можна так подумати, але, напевно, що тут є і підтекст. Людина шукає себе у будь-якому віці. Задумаймося!

Однослівна назва роману підштовхує і до аналогій. Мабуть, варто згадати, що наш візаві уже не вперше вдається до такого вираження думки: «Кара», «Щем», «Товтри», «Прало»… Продовження сучасної літературної традиції, якщо мати на увазі «Трощу» Василя Шкляра, «Мезозой» Ігоря Павлюка, «Тотем» Степана Процюка, «Землетрус» Софії Майданської? Є щось від цього. Та говоримо про виростання наймень попередників. Хіба на це не натякають «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Марія» Уласа Самчука, «Вершники» Юрія Яновського, «Жванчик» Володимира Бабляка? Але водночас слід, либонь, пам’ятати, що однослівність не є українською «забаганкою». Адже маємо «Ідіота» Федора Достоєвського, «Соляріс» Станіслава Єжи Леца, «Правду» Тері Тратчера, «Міленіум» Стіга Ларссона…

А після цієї «мандрівки у назви» мовимо про сюжет новотвору. Почнемо з того, що автор зачепив тему, яка ще мало висвітлена у вітчизняній літературі. Якщо на рівні публіцистики та документалістики вона вже відчула на своєму «тілі» чимало доторків, то про художню прозу цього не скажеш. Отже, роман починається з того, що курсант юнацької старшинської школи у Кам’янці-Подольському з тифом потрапляє у шпиталь. Там молодого вояка армії УНР виходжує санітарка Броня із Оринина, рятуючи його вдома від більшовицької розправи. Згодом Юрій Найда (так звали юнака) стає її чоловіком. Він закінчує вуз, стає його викладачем. А Броня освоює фах медсестри. Вони обоє виховують донечку Марію, до речі, так звали жінку, яка свого часу врятувала маленького Юрка від неминучої смерті. І впродовж усього роману за Найдою «ходить» керівний чекіст Левко Чорнота – уродженець Оринина, який мріє знайти тих, хто вчився у старшинській школі. Й не підозрює, хто з них знаходиться поряд. Дізнається про це тоді, коли вітрища долі вимушено Юрія Найду заносять в інтербригаду в Іспанію. Та не вдається чекістові помститися уенерівцю, бо той втікає на Захід, де зустрічає маму Марію, котру вигнало туди переслідування царських жандармів.

Розуміємо, звісно, що переповідання змісту твору є невдячною справою. Та змушені були вдатися до цього, аби читачі відгуку отримали хоч невелике уявлення про написане. (Та тема неповноти сприймання при відстеженні сюжету переслідує нас невипадково. Скажімо, коли згадуєш про зарубіжну епопею Марії через жандармів і втечу Юрія з більшовицького «раю», думається про заслання Володимира Лєніна в часи царизму та «едем» сумнозвісних Соловків).

Але давайте залишимо у спокої розмисли навколо цієї теми вже хоча б тому, що вони можуть бути безкінечними. Краще подивимось на те, як прозаїк «крокує» виражальницькими стежками. Думаємо, що хоча б невелика деталізація цього питання спроможна так багато сказати про творчу манеру письменника. Тобто наголосити на важливості особистісного підходу.

Як нам здається, тут чи не найвдалішою є порівняльність. В «Найді» вона є двовидовою. Приміром, маємо часто-густо прості порівняння зі сполучниками типу «ніби», «як», «мов», «немов»… А існують й прості порівняння без сполучників. І злившись воєдино, вони творять картину неповторності.

Аби пересвідчитись у цьому, звернемося до тексту. Наприклад, на одній зі сторінок роману надибуємо фразу «розквітла, наче півонія». Нічого надзвичайного у ній немає. Стійке словосполучення, яке не «заграло б» без природності у контексті. Як і словосполуки на кшталт: «перетрує місто, мов перину», «весняний день, наче біломережива яблунька», «голосно зарипіли, наче діждалися й раділи», «грім гуркотів, наче залізним обіддям по бруківці». Ряд порівняльних знахідок доповнюють і такі: «скачить, ніби на гарячій пательні», «зафуркала, немов кицька», «черви, наче струни на гітарі», «білий, як сніг».

Як бачимо, прості порівняння зі сполучниками є різноманітними. Але вони напрочуд точно передають разом із прикладами цього тропу без сполучників. «Тема не просто галочка для звіту», «промовчати – грати владі на руку», «Добровольці – наші старші командири», «Ваша зброя – мова»… На наш погляд, саме вони допомагають неповторно передати задум й увиразнити замислене. Як не крути, а це має велике значення. І мусимо підкреслити один нюансик. Ці зразки тропу «вигранюють» епоху, в якій відбувається дія, і передають почуття покоління, до котрого належить автор. Отже, приналежність до регіону і віковий ценс? А може, так і має бути? Адже література повинна відображати світогляд того етносу, серед якого існує. І ми переконані, що «Найда» є ще одним аргументом супроти літературних космополітів.

А хіба не свідчать про це і метафоричні зблиски, котрі щедро розсипані на сторінках книги. «Пов’яли й поприсідали сніги», «очі заступив туман», «затьохкала душа», «торкнувся спогадом». Додамо ще й такі: «роздягаючи ліси й переліски», «очима бачить крізь стіни», «лупала оченятами». На цьому тлі виділяються епітети «листяна одежа», «небесна драбина», «весняний мед любові», «викупане сонце», «блудливі очі».

Заслуговує на увагу і питання про слововживання. Якщо в попередньому романі «Прало» позитивного сприймальницького ефекту досягнуто значною мірою за рахунок рідковживаностей та діалектизмів, то в романі їх є менше, але вони все ж створюють колорит твору: «видко», «повіз», «най», «пасталакав», «бубнярі». Хоча проблема експлуатації таких буквосполук не є такою простою, як може здатися на перший погляд. Якщо їхня присутність у мові дійових осіб не викликає сумніву, то у прямій мові вони нерідко стають зайвими. Особливо тоді, коли такі словенята мають загальноприйняті відповідники. Принаймні, так думаємо. Хоча має право на існування й протилежна думка. І все залежить від того, як вона відізветься у серцях письменника та читачів. Бо їх, очевидно, по-своєму, причарують такі «блискітки» як «щітня», «колував», «болотяна», «питльованка».

Поціновувачі красного письменства також не уявляють прозового твору без живописання словом. «Як вона любила квіти, найбільше бузок, що палахкотів щовесни і своїми китицями тулився до причілка, заглядаючи у вікно». Можна навести й інші приклади пейзажної неординарності: «День стояв сонячний, цвіли яблуневі сади, а з черешень і вишень вітер трусив пелюстки й ніс у поля». «Зима добігала кінця. Час її не щадив. З кожним днем по небесній драбині, на один щабель вище, піднімалося сонце, й південний вітер якось раптово налетів…». Коли вдуматися, то ці пейзажі збурунюють уяву і засвідчують про вміння прозаїка бачити цікаві деталі навколосвіття. Але маємо не тільки уяву, бо пейзажність Геннадія відбиває і картину, у якій немає наголосу на уявленнях. «В’їхали у невелике ошатне містечко. Знайшов потрібну вулицю і будинок видко, в ньому жив один господар. Котедж обсаджений квітами, найбільше чорнобривців».

Та роман не був би таким цікавим для читацького сприймання, якби слововиражальність та пейзажність не доповнювала діалогічність. По-своєму цікавими є розмови ескулапа Арона Давидовича – поліглота, який так і не вивчив москальської мови, бо не вважав за потрібне. Підтверджує це і його діалог з комісариком у шкірянці. Останній нахабно варнякає російською, а лікар з гідністю відповідає українською. Зацікавлюють й діалоги Юрія Найди з багатьма героями. Вони є такими різними. Одні у бесідах з ректором Іваном Огієнком, батьком дружини Броні, приятелем Сергієм Стрілюком, а інші – з керівним чекістом Левком Чорнотою. Важливо, що скрізь Юрій Найда залишається собою. Діалог чи монолог характеризують людину? Таки так?!

Пишучи ці рядки, не намагалися торкнутися всіх аспектів. Це – неможливо! Бо кожен може доповнити наші думки своїми спостереженнями після ознайомлення з романом. А якщо це так, то письменник може вважати своє завдання виконаним.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук

Ігор Фарина, член НСПУ,
лауреат премії імені братів Лепких
та імені П. Куліша

 

ЩЕМЛИВІСТЬ  СЛОВА  БУДНЯМИ  НАРОДЖЕНА

Любов Бенедишин. Літа проминальна літургія. Вірші. - Львів: Плай. 2017. – 120 с.

Здається, що вірші цієї поетки раніше зустрічав у різних виданнях. Але чимось особливим вони мені не запам’яталися. Чи не тому, що тяжію до модернової версифікації? Звісно, що до мене потрапляють і друки з традиційною поетикою. Але тоді «клюю» лише на твори відомих авторів. Несподіванки, правда, трапляються, несучи в собі присмак собості. Подібне було і цього разу. В одному із чисел журналу «Дзвін» надибав поезії Любові Бенедишин. Твори з часопису 2016 року, можливо, привернули мою увагу тим, що вони були вміщені в одному номері з моєю рецензією на книгу Олеся Дяка (маю таку звичку уважно перечитувати тексти тих, що сусідують з моїми опусами). Це було характерним і для перечитування торішнього випуску альманаху «Франкова нива», який почали римотворисокальчанки.

І ось «Літа проминальна літургія». Книга, яка змусила замислитися над деякими нюансикамивіршотворення. Один віршар, маючи за плечима понад два десятки видань, скаржиться, що не знає про те, котрі твори нині варто називати поезією. А інший переконаний, що говоріння про теперішнє віршарство подібне до носіння відром води до річки. Тому в даному випадкові думається не про літературознавчі канони, а про поетичну справжність. І саме нею керуюся, оцінюючи ту чи іншу римотворчість. Якщо забути про це, то чи варто балакати про неї?

Про це думаю, коли за справжність агітують виражальницькі акценти. Скажімо, кидаються у вічі прості порівняння зі сполучниками. «Немов дивовижні цимбали, дзвенить березневий капіж». «І ніби скло, над нами небо вимите». «Густіє, наче мед, липневий вечір». «Шамотить дощами осінь, як беззуба баба». (Мені здається, що ці цитати так багато промовляють про образність мислення авторки. Зокрема, про її нахил до поетичної сповідальності в традиційному розумінні цього поняття).

Зрештою, про таке ж мислиться і тоді, коли порівняльний ряд заповнюють взірці тропу, у яких немає сполучників. «Тьмяніють світлини – віконця в минуле», «ти – зачаєний біль», «білий привид печалі – зима», «ти – досьє». Ці вдатності доповнюють й інші вдатності з метафоричного «кошика». Згадаю про деякі з них: «тут моє дитинство м’яч котило», «дитяча мрія щулиться під обстрілом», «відкрила осінь свій салон краси», «сниться тополі подих вітру». Вистачає у книзі і цікавих епітетів: «велике повстання річок», «кадило часу», «долоні неба», «бурульок діамантове кольє». (Коли, читаючи книгу, натрапляю на ці вдатності, то з’являється якесь двоїсте відчуття. З одного боку розумію, що вони не роблять революційних перемін у сприйманні тексту. А з другого боку прагнеться, аби їх стало більше, бо, на мою думку, саме шляхом поглиблення образності має йти поетка).

Не варто, либонь, оминати і питання про слововияви. Тим паче, що тут є чимало знахідок. Приміром, на багатьох буквосполуках є сліди неологічності, рідковживаності та діалектичності: «прискіпник», «пухнастогруді», «начиння», «птахоспіви», «розчах», «пташно», «снігошал» (Тільки жалкуєш, що таких несподіванок ще не достатньо. Хоча це може бути моєю точкою зору. Бо висновувати має лише авторка. І ніхто більше).

Про ці цікавинки починаєш ще більше думати, коли перед зором з’являються згадки про «населення» книги, до якого належать дерева та рослини, звірі та птахи, небесні світила та зірки. «Цілує серпень скромних яблунь вилиці». «Земля на підсніжники дихає під ковдрою давніх снігів». «Впрігся в тиждень, наче віл». «Віщує ворон перший сніг». «Зірвавшись із галузки дня, упало в плахту ночі сонце перестигле». «І сяють зорі й ліхтарі – кого хто пересвітить».

Промовистим для сприймачів поетичного тексту є культурологічний аспект. Тут, до речі, існує багато цікавинок. Скажімо, вірш «Хист» присвячено незабутній Катерині Білокур. Автор цих рядків не деталізував би свої розмисли про нього, якби не знаходив неординарностей. «Але я мову квітів розумію». «У пісні дивобарви роздобуду». «Замкну в душі невиплаканий біль». Та чи не найбільше вразила доцільність протиставлення: «убийте… або дайте малювати». Оригінальності знаходимо також у віршах з епіграфами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Драча, Петра Маха. «Розплющує хатина вікна-очі, в яких родини світиться душа». «В моїй душі і далі – біль, як лід». «Тільки пульсували б яскравіше золоті протуберанці серця». «Хати високими димами хапаються за небеса». Зацікавлює і те, як поетка у вірші «Перед дощем» вдало обігрує рядок з вірша Ліни Костенко «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить». Правда, іноді трапляється так, що віршарка, образно мовлячи, «передає куті меду». Таке, зосібна, сталося з віршем «Час між цвітом і плодами», для якого стали епіграфом рядки з вірша Марії Чернявської. Чомусь маємо лише констатацію факту: «тихо яблуня скидає у траву плоди». Чи, може, це є лишень моїм враженням?

Та не тільки культурологічні акценти говорять про важливість виражальності у творчій манері віршарки. Цю ж роль вирішили взяти на себе богошукальницькі мотиви. Вчитаймося! «Відколи стежку спогадів торую – од самоти до втрачених небес – одним благанням Господа турбую». «Рубінові грона порічок… Господа Господнього саду». «Десь поза часом, на межі, де Бог і тиша віща». «Аж по Йордані знов розчистить лютий стежину до весни крізь перемети». Звісно, такі рядки чимало промовляють про спосіб вираження думки. Але водномить вони свідчать про філософічність думання авторки. Своєрідний доторк до тематичних пластів.

Але водночас не бачу необхідності розкладати твори у так звані «тематичні кошики». «Завдяки» віршарці. В «Літа проминальній літургії» переважають пейзажні вірші. І можна наводити чимало рядків для підтвердження очевидності. Але в них існують також філософічність та інтимність. Переконливе свідчення переплетення мотивів.

На позитив сприймання працюють і форми, які використовує поетка. Адже поряд з восьмивіршами і багатострофовиками бачимо сонет, тріолет, тривірш, верлібри, катрени. Та ще й тоді не маємо права забувати про це, надибуючи цікаву словогру. «Зимові сни мережити деревам», «хмари осінні, як айсберги». «Прожилки стерпли: до осені листя ховало крила». «Самотній тополі з розпуки хитається світ». Якщо вже зайщла мова про роль таких знахідок, то, мабуть, варто згадати і про алітераційність. «Шарадами, шорами, шарами». «Романами, ранами, рунами». «Відлига… Відпустило. Відлягло». Гарно, правда? І чомусь йде на гадку алітераційність у віршах Володимира Вознюка, Романа Кухарука, Анатолія Мойсієнка, Людмили Ромен.

…А завершу ці нотатки ще одним розмислом. Спробував хоча б для себе визначити те, в якому ключі працює авторка. І не міг однозначно стверджувати про традиціоналізм чи постмодерн. Скоріше за все маємо щось серединне між ними з добре помітним креном у класичну традицію. Щось нове для сучасної версифікації? Не сказав би так. Та впевнений, що суть полягає не в цьому. Адже пересічних читачів цікавлять не літературознавчі умовності, а якість тексту. І тут мислиться близькість поетки до образності Любові Проць, Ольги Яворської… А ще чомусь думається про вірші Лесі Степовички, Світлани-Майї Залізняк. І не бачу нічого поганого у бажанні бути собою на цьому тлі.

Ігор ФАРИНА

 

 

Подорож у пам’ять

 Янис Акуратерс. Палаючий острів: повість. Пер. Ліни Мельник. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2018. – 144 с.

В останні роки можна підмітити одну характерну особливість: посилилась увага до книг, перекладених з інших мов. Як на мене, це перш за все продиктовано тим, що люди хочуть ліпше взнати край, де намірились побувати. Тривіальні туристичні довідники не спроможні вгамувати «голод пізнання». І тут на допомогу приходять перекладні видання поезії, прози чи есеїстики. «Палаючий острів» належить саме до таких. Це – перша в Україні інтерпретація повісті відомого латиського письменника Яниса Акуратерса.

Про що йдеться у творі? Звісно, відповідаючи на це запитання, дехто вдасться до викладу вражень від написаного, розлого коментуючи їх. Не буду заперечувати, бо раціональне зерно у такому підході існує. Але автор цього відгуку не хоче ставати на такий шлях. Бо вважає, що радше необхідно зробити сюжетний наголос.

Смайлис Зимза через чималий відрізок часу повертається на свою малу батьківщину, де на нього напливають спомини про шкільні роки та перше кохання. Тобто в розвитку подій немає нічого надзвичайного чи карколомного, та, зустрічаючись зі споминальністю, думаєш не про це, а про щось інше. Точніше, про вікові відсвіти сприймання. Головний герой подорожує течією власної пам’яті, що характерно не лише для представників його покоління. (Розумію, звичайно, що не всі погодяться з таким міркуванням. Але… не хочу змінювати хід власних розмислів комусь на догоду, та й повість підштовхує до таких розмірковувань).

Отже, віковий фактор? Саме так! Але не згадуватиму тут про усі нюанси, бо мене зацікавив лише один. Нині нерідко чуємо, що теперішній часоплин не спонукає до «пірнання» у спогади, бо ритм буднів і свят став напруженішим. Неправда! Денні потоки стрімкішають, але людині все більше хочеться «занурення» у спокій. Як не крути, а за це агітує вже хоча б той факт, що за переклад твору, написаного понад століття тому, взялася наша сучасниця. І реалії споминальності виявились такими знайомими для неї. Бо відчувається природність почувань інтерпретаторки. Сумніваюся, що читальник «клюнув» би на це, коли б не збагнув вростання душі перекладачки в тему.

Зверну увагу на ще один момент. Іноді побутує думка, що в почуттях людей різних національностей є велика різниця. Помилкове твердження! Розбіжності маємо тільки в ментальному плані. А відчуття любові і ненависті, бурі і тиші однакові для всіх. І видно, що інтерпретаторка тонко вловлює делікатний момент.

До загальних моментів віднесемо і різностатевість повістяра та перекладачки. Як би там не було, а цей момент дуже важливий: коли ще якось можна впоратися зі стилістичними особливостями зі статевим ухилом, то часто-густо перекладачці-жінці важко вглибитися у хід думання автора-мужчини. Здається, що подібне не раз відчували такі знані майстрині перекладу, як Марія Габлевич, Наталія Іваничук, Наталія Чорпіта…

А тепер перейдемо до викладу вражень від знайомства з конкретним твором. Відразу зауважу таке. Читаючи повість, нерідко можна натрапити на неординарні метафори, порівняння, цікаві образи. Приваблюють і пейзажні описи. Дехто, зауваживши це, мовить, що не варто зациклюватися на поетичних моментах. Мовляв, вони шкодять прозі. Хибне уявлення. Так звана «зайвина» характеризує стиль автора. Заклик позбуватися її – то прагнення до однаковості викладу, точніше, до знеособлення ролі літератора. А від цього дуже близько до відмови від особливостей письменницької особистості і до віри в те, що ці функції може взяти на себе купа залізяччя у вигляді робота. Не заперечуватиму, що сучасна техніка пішла далеко вперед і може багато, але вона ніколи не передасть биття людського серця. Навіть найдосконаліші її взірці не замінять лету свідомості.

Це, зокрема, видно на прикладі метафор, серед яких виділив би такі. «На тому кущі живе золоте сонечко», «Сни походжають навколо всіх поснулих», «Білою птахою пливе її дух», «Письмена самі випромінюють світло», «Між яблуневим гіллям блукатимуть слова». Скажіть, будь ласка, хіба можливо це, якби словотворець не був чутливим?

Як і тоді, коли зір натрапляє на порівняння на кшталт: «все огортала тиша, ніби глибоке озеро», «тендітні довгі руки, мов стеблини білих озерних лілій», «перекипіла вечірня заграва, мов рожева піна над хмарами»? Такого ефекту досягнуто за рахунок сполучників «ніби», «як», «мов». Але іноді в порівняннях вони відсутні. Та художній троп не програє від цього: «життя – відьма», «лунає дзвінок – руйнується світ легенд» (коли вже заговорив про порівняння, то згадаю про те, що автор подекуди суміщає обидва підвиди: «незвіданого й незабутнього – такого ж милого йому, як весняний вітерець», «сидить поруч – така легка, кришталево чиста, мов місячне сяйво»…).

А хіба не потепліє на серці, коли у перекладі знаходиш такі слова, як «блискітки», «відзвук», «пообіддя», «лакомина», «відпор», «повідь»? Це свідчить про те, що перекладачка вміло використовують рідну мову. Бо, на жаль, нерідко доводиться зустрічати у прозових творах так звану мовну причесаність навіть без натяку на цікаве літеросплетіння. І особливо прикро, що ця хвороба вже вразила багатьох молодих авторів.

Неприємно і від того, що деякі письменники ігнорують пейзажні описи, хоч живописання словом може бути таким промовистим. І за прикладами далеко ходити не треба. Перегорнімо ще кілька сторінок повісті. «Молодий місяць – ніби гострий серп. Надворі весняна ніч. А над усім дихає чиєсь легке дихання, від якого повниться все близьке і далеке», «З димарів поодиноких будинків піднімався дим; поміж березами стояли темно-зелені купи ялин; на полі багато робітників в’язали жито у снопи. А південний горизонт сховали ліси, ліси, і мости хмар». Як бачимо, автор намагався привабити пейзажними описами. Своєрідними вийшли вони у нього, бо поєднують реалії та уяву, метафоричність і образність мислення. Додамо сюди природність поєднання оповіді з місцевим фольклором.

«Палаючий острів» – дебют перекладачки. Вдалий початок. Всі, звісно, очікують на наступний крок. Яким він буде? Переконаний, що така невідомість вкрай потрібна і для читачів, і для неї, бо стимулює до розвитку.

Ігор ФАРИНА

 

 

Влучні постріли з поетичного кріса

Манюк Б. Карпатські бранзолєти: вірші і драматична поема. - Тернопіль. Золота Пектораль. 2019р. – 164с.

Якщо віршовані рядки не подивовують чимось досі незнаним, то чи варто письменникові брати в руки перо? Принаймні мене не покидає ця думка, коли починаю знайомство з новою книгою. І ще раз подумалося про це, коли отримав від Богдана Манюка збірку «Карпатські бранзолєти».

Впевнений, читачу, що й ти будеш захоплений. Й насамперед поетичною справжністю. Себто несподіваністю. Але перед тим, як конкретніше говорити про них, висловлю про неї деякі міркування загальникового плану. Вже хоча б тому, що ці зауваги, як на мене, допомагають ліпше зрозуміти суть проблеми.

Й почнемо з такого твердження. Я перш за все маю на увазі те, що є чималий загін поетів, які постійно мисленно «мандрують» в одній поетичній площині. Але водночас іронічно не говорив би про «повторні кола». Бо справа полягає не в них, а в поглибленні теми. Про щось подібне мислиться, коли читаєш вірші Станіслава Бондаренка. Міські рими степовика. Згодімося, що поєднання генної пам’яті і досвіду, набутого у мегаполісі, створює неповторний шарм для урбаністичної поезії. Є щось магічне і у строфах Романа Вархола, котрі пройняті зверненнями до княжої доби і часів козаччини.

Але маємо й протилежність. Скажімо, Олег Гончаренко кожен раз дивує творчими шуканнями: то видає книгу «Катрени ненаписаних картин», навіяних полотнами народного художника України Івана Марчука, то його рядки пронизують казахські чи молдавсько-румунські корені. Вражають і його поезоігри навколо теми козаччини і назв вулиць… Безумовно, що такий метод має право на існування, але тільки при умові майстерного виконання.

Тепер зачепимо питання про використання діалектології у художньому творі. Й тут, між іншим, теж не все є таким простим, як може здатися. Є письменники, які не орієнтуються на говірковість, хоча діалектизми іноді і «проскакують» у їхніх текстах. Це, зокрема, - Василь Герасим’юк, Василь Кухта, Геннадій Щипківський. Своєрідне припадання до говірки певної етнографічної місцини. І водночас маємо віршарів з більшою орієнтацією на діалектологічний пласт, але у тіснющій ув’язі з літературним мовленням. Й чи не найяскравішим представником цієї течії вважають Петра Мідянку. А деякі версифікатори взагалі пишуть свої твори тією чи іншою говіркою. Згадаймо хоча про гуцульські орнаменти Василя Шкургана, лемківські мотиви Романа Вархола, русинські настрої Василя Кузана.

Ці розмірковування оживають у мені, коли читаю «Карпатські бранзолєти». Про виражальність вміщених у цій книзі віршів хотілося б поговорити детальніше. І, звісно, матиму на увазі ряд непростих питань, починаючи з висловлення думки щодо назви нового видання. Давайте залишимо у спокої перше слово з назви цієї книги. Бо географічні терміни нині стрінемо у багатьох поетів. І тут можна, безумовно, багато говорити. Та врешті-решт усе зводитиметься до одного – прив’язки поезомислення до тієї чи іншої території нашої держави. Набагато цікавішим є питання про творчу експлуатацію діалектизма у найменні. Будемо відверті: небагато поетів відважаться на таке. Але, слава Богу, такі є. Скажімо, Петро Мідянка за книгу «Луйтра в небо» отримав Шевченківську премію. А ще ж у нього є «Дижма», «Ільмовий листочок». Таємничість? Так! Та саме вона і приваблює… Отже, з цієї точки зору оцінюючи ім’я, можна сказати, що автор зробив нетривіальний хід, внісши на обкладинку діалектизм, котрий знає невеликий сегмент людності.

Коли вже зайшла мова про говірковість у назві, то, напевно, варто хоча б побіжно згадати про діалектизми у текстах, тим паче, що їх тут чимало. Оскільки у цих нотатках неможливо перелічити усі, вдамся до невеликої згадки: «зимарка», «норички», «залубиця», «шатан», «флоєрка», «важниця»… Не буду розшифровувати їхнього значення, бо вірші спроможні зробити це ліпше. Зупинюся лише на двох нюансиках. По-перше, вражає органічність вживання діалектизмів у текстах. По-друге, говірковість допомагає експлуатації інших слововиявів. Приміром, «небоголосі», «гореплин», «світлопоступ» мають неологічну барву. До рідковживаностей належить «сниво», «вариво», «очища», «рахубисто». Зачаровуює і поєднання омонімічності з алітераційністю: «під образом в образі осінь»…

Після збагнення виражальності через слововияви зрозумілішими стають метафори. Тим паче, що окремі з них нам позначені: «важниця димом допише етюди». А ще ж маємо такі чарівності, як «молодші теж підперезані дзвонами», «зіткали горам пояси», «а сонце виміряє оком». Ще, очевидно, зарахуємо до вдалостей такі як: «заструмує мовчання», «брунькує весілля». Не менш чарівними є порівняння: «молотьба, як молодиця», «де умер потічок, як гадюка замучена», «до зими, як до любки, стежина коротка», «будеш ходити собі, як цизорик».

Усе це народжує цікаві образи: «горщя ставка», «пригорща сльозин», «хребти високих слів», «отамани вітрів», «тіні старого каміння». Уже й не дивуєшся після цього, що вірші книги густо заселені прикметами навколишності: «в жовнірський рупцак заманила місяць», «не розказане літо лелекою», «кожна яблуня знову з дитячим лицем», «гори марять куполами»…

На цьому можна було б поставити крапку над «і». Але не спішитиму цього робити, бо є кілька причин. З вищезгаданого, звісно, напрошується висновок про деякі нюансики виражальності. Але є ще один аспекти. Не ділив би вірші на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Сумніваюся, що моя спроба поділу увінчалася б успіхом. Завадило б переплетення мотивів.

Характерне воно і для драматичної поеми «Роздвоєне серце» - єдиної у цій книзі. Та сумніваюся, що це питання буде доконечно зрозумілим без вглиблення у сюжет твору.Тому я змушений хоча б побіжно розповісти про нього. Події відбуваються у 17 столітті. Сирота – дівчина Оксана живе з бабусею Євдокією. Вона безтямно закохується в жонатого чоловіка Петра і віддається йому. В цей час на гірське село нападають татари і полонять шлюбну дружину легіня. А за тодішніми звичаями ця прикрість – підстава для нового одруження.

Але так не стається. За чужою намовою стару Євдокію звинувачують у відьомстві і суд на чолі з війтом вирішує її спалити за це на вогнищі. А заодно покарати буками внучку за блудництво. Обоє в різний час втікають з села і переховуються в печері. На місцині біля неї й відбувається дальший розвиток подій. Петро та Оксана заручаються. Але сховок вистежують війтівські посіпаки, які доручають кату і ненажері Василю Качуру схопити втікачок. Та, слава Богу, йому на заваді стають двоє хоробрих юнаків. Й це ще не все. З татарського брану виривається дружина Петра й з’являється на галявині перед печерою. Традиційне розв’язання любовної ситуації? Аніскілечки! Усе закінчується тим, що обидві жінки – Оксана і Настя лебідками здіймаються у погідне небо.

Якийсь елемент казковості? Згоден! А, можливо, й ні… Про щось подібне можна балакати. Важливо те, що усе відбувається у рамках тодішніх уявлень про життя-буття. Тому й не виглядає інородним вкрапленням у тіло твору. Ще виникають підстави говорити про інші тематичні пласти. Якщо з любовною лінією усе менш-більш зрозуміло, то варто, либонь, згадати про припадання тодішніх людей до вірувань і мольфарської могутності… Також виринають теми людської доброти і нерівного шлюбу. Показовим є зображення прогинання війтівського суду перед сильними світу цього. (Чомусь тут простежуються сучасні реалії…) Автор підтекстово висловлює прагнення окремих людей до влади. А хіба не приходять у душу розмисли про опришківство?

Та це переплетення мотивів не «заговорило б» до нас, якби письмак не покликав на допомогу вражальність. Назву лише окремі елементи цього явища, які впали в око. Серед метафор згадав би такі цікавинки, як: «село ковтало сажу», «шептала смерть на вухо щось», «почув розмову шатан». Вдалося знайти і цікаві порівняння: «ретивий вельми, гейби перші півні», «мужній, як бульбашка миттєва на воді», «війтівський суд, мов дишло». В драматичній поемі вистачає й цікавих образів: «пугач витрішкуватий», «вузлик теревенів», «голова орди». І знову, очевидно, варто згадати про чарівність діалектизмів, серед яких бачимо «принежду», «бомборосити», «придзінькувалися».

Гарний твір. Гадаю, що він став таким тому, що автор вже має досвід у творенні віршованої драматургії. Нагадаю, що недавно він оприлюднив драму –феєрію «Фатум». Якщо порівнювати ці два тексти, то ствердимо співіснування різності та спільності. До останнього можна зарахувати те, що в обох творах використано легенди, пірнання у які додає текстам шарму неповторності. Тепер – про різність. В «Фатумі» маємо авторове прочитання історичної конкретики. Певні посилання на часові реалії існують і у даному творі. Але вони є лише своєрідним тлом для розгортання дії. Щодо суміщення історичного фактажу і переказів, то тут, напевно, слід мовити про наступне. Воно, поєднання, - поширене явище в сучасній літературі. Згадаймо хоча би про драматичні поеми Ольги Бабій, Михайла Каменюка, Богдана Стельмаха. А от драматичних поем, спонукальних лише легендами, - ще обмаль. І добре, зрозуміло, що Богдан Манюк ступив на цей путівець. А ще більше тішуся від того, що перша спроба виявилася вдалою. Правда, є тут і гір чинка. Але вона – не дорікання авторові. Віршовані драматичні твори потребують сценічного втілення. Хотілося б уздріти і акторське прочитання нового твору краянина. Але… Як мені відомо, поки що інсценізовано лише дещо з віршованої драматургії Богдана Стельмаха. На жаль…

Ще один дуже цікавий момент. Справжніми співцями гуцульщини називають Михайла Ломацького і Гната Хоткевича. В цьому не було б ніякої диковинки, якби не деякі біографічні подробиці з життя цих людей. Перший народився на Поділлі, а другий - на Слобожанщині. Але в Карпатах їх вважали своїми, не зважаючи на географічне походження. А нині ці ряди оспівувачів людей гір поповнює немісцевий уродженець. Галичанин майстерно оспівує карпатську дивовижу. Влучні постріли з поетичного кріса! Чому б не порадіти?

Ігор ФАРИНА

 

 

Потік поетичної свідомості від Володимира Дячуна

Дячун В. К. і-сезон в раю: поезії. – Чортків: Золота пектораль. 2019. – 160 с.

Це, напевно, - якась містика. Недавно перечитував вірші Тараса Девдюка (гуцула, який понад 20 років живе у США) і Тадея Карабовича (українського поета з Польщі). Й ось на мій робочий стіл лягло видання Володимира Дячуна. Як на мене, то усіх трьох віршарів об'єднує зболене відчування ріднизни. Вслухаймося! «І вся Україна, не бачачи ниті, в крові потопала» (Тарас Девдюк). «Біліють сніги над моєю рідною Холмщиною мовчать закуті у мороз віщі джерела ікони та хрести» (Тадей Карабович). «Україно моя – рукою подати а рукою подам – не дістати Білецького лісу» (Володимир Дячун). Такі різні за своєю суттю, але об'єднані єдиним – углибленням у рідне. (Чомусь тут згадалося Дячунове: «пролитись би у свою рідну пітьму рідну»). І тому не вірю літературним космополітам. Тому й милішими для мене є рядки з проекцією у національну ідентичність: «так хочеться завити вздовж вітру такого» - уже українського українського українського, «ледь теплою (ні весна, ні осінь) дорогою (споконвічно слизькою…) якраз поміж Лозовою і Шляхтинцями». І справа полягає не тільки у згадках про географічні координати, а й у відображенні ментальних рис.

Правда, якщо останнє проявляється на рівнях підсвідомості автора і читачів, то слововияв є зримішим. У даній книзі це є очевидним, проявляючись у поезомові з врахуванням вимог часу і в індивідуалізації вираження. Особливо замислюєшся над цим, коли натрапляєш на такі неологізми та рідковживаності як «чорногілля», «мудрорукий», «осуга», «невітчизна». Запам'яталися також «зимота» і «в'язкота». І водномить виникла паралель з «тихотою» відомого письменника Андрія Содомори, який у своїх щоденникових записах нарікав, що літерати чомусь незаслужено оминають це соковите слівце. Та не тільки ці блискітки беруть у свій полон. По-своєму причаровують діалектизми та полонізми типу: «пуделко», «соша», «прендко». Втішно, що поет повертає із забуття слова на зразок «замельдування», «поліціянт». Або таке: ми, скажімо, уже звикли до того, що письмаки поширили «післяжиття», а от «досмерть» є рідкістю.

На фоні неординарного слововживання такими природними є натяки на алітеративність: «Ще шум в душі шумить» (незбагненність шепотіння шиплячої букви «ш»). Чи, може, захопимося іншим: «Може в може. Може в мор, може в морг?». Звичайно, тут з’являється бажання наголосити, що цей прийом є вдалим. Можна говорити про близкість з алітеративністю Ігоря Павлюка, Романа Кухарука, Анатолія Мойсієнка, Людмили Ромен… Чи виллється це згодом у твори, з більшою алітераційністю, хотілося б! А час покаже, чи мав рацію відгукувач. Просто рядки з книги спонукали до такого розмислу.

Ця словодивність бентежно промовляє і у згадках про «населення» книги, до якого належать небесні світила і зорі, звірі, і птахи, дерева і рослини: «Через кілька секунд місяць упаде мені на голову», «Твої склінні кроки хай зоря пам’ятає», «Наче кінь свого збрую», «Наче карки ворон – власний карк», «На мить черешня випрямляє жінку, що червоно наплачеться мак». (Ці та інші подібності говорять і про неординарність поезомислення через неординарні висловлювання).

Вражає і точність метафор: «загніздиться птах у тобі», «закопую втому у яму», «коли пам’ять як піт висохне»… Як виграють дивовижно вони укупі з такими чарівними епітетами як «стебельця спин», «терпка дорога», «борода проміння», «холод дороги», «осінні скелети», «непроглядна моторошнява». Словопотоки дивовижні! А хіба не думаєш про них, коли перед зором постає образність порівнянь, яку ділимо на дві частини? До першої віднесемо зразки цього тропу зі сполучниками на кшталт «мов», «як», «наче», «немов», «ніби»… «Мовчання сповзе мов тління», «немов обглоджений дощами камінчик», «наче мене назад завертають». Їх доповнюють прості порівняння без сполучників: «Брати – два Всесвіти у світі», «Карлик – коротенький обрубок м’яса». Та й принаймні таке враження склалося, розгорнуті порівняння є непоодинокими. Припадає серце до цієї думки, коли читають вірші: «дорога родино україно всесвіте», «от і завершився «сезон у раю», «вечірній птах свого шукає птаха».

Приворожує і кольористика у виконанні Володимира Дячуна. «Сидить коло свого одвірка (таке тісне рідне коло) в рожевій сорочці», «я викидаю білий прапор», «холодна нипила оса в пожовклих зелах», «золоте наступає мовчання», «не відчуваючи навіть чуйно поголеним (попри ніс!) оксамитовим лицем», «викопую ярий підмурок». І це – лише частина цитат. Бо подібних екстраполяцій існує більше.

Хоча попри цю барвистість чомусь думається про якусь похмурість. Дивність? Не думаю! Бо, очевидно, ця властивість продиктована віковістю. Адже злітати людина все більше бачить сумний колір і замислюється над ним. І це, зрозуміло, знаходить версифікаційне вираження. Просто одні фонтанують емоціями, а другі поети приховують їх у своїх рядках за складними асоціаціями. Якщо підходити до оцінки творів з цієї «дзвіниці», то Володимир Дячун (в цьому переконаний) належить до перших. (Мене це вабить, хоча протилежність теж мені подобається).

Якщо говорити про такі словосполуки, то наголошу на кількох моментах. Приміром, шарм виражальності створює наявність богошукальних мотивів: «Мене народжує Бог», «У людях знебожиться Бог», «Клинеш Бога на поміч не всує», «Боже як усе відлетіло (аж за межі)». Відблиск темарійності? Не заперечуватиму цього. Та разом з тим не хотів би виокремлювати якийсь один тематичний пласт. Підкреслює це, наприклад, вірш «На сході України дують східні вітри», де переплелися громадянськість, філософіч,ність та інтимність. Навіть висновковую після цього, що сув’язь залишається своєрідним брендом поета.

Як і культурологічні акценти, незважаючи на їхню строкатість. Приміром, для першого розділу з назвою «…і сезон в раю» автор використав для епіграфів рядки з власних перекладів віршів француза Жана-Артура Рембо. Цікаві вони. І часто-густо звучать афористично. «Не зробив нікому нічого злого», «Кожен має свою погорду». Ще один нюансик. Книга краянина іменується «і – сезон в раю». А в Рембо була поетична збірка «Сезон в пеклі». Аналогія для розмислів? Давайте врахуємо і те, що віршник інтерпретував твори француза, які, на жаль, ще не дочекалися свого «сезону зустрічі з читачами».

Культурологія віршів Володимира Дячуна має ще один акцент. Інколи в них виринають тіні поетів Тараса Шевченка, Чеслава Мілоша, художника Ієроніма Босха… Ні! Не йдеться про принагідні згадки, бо все є усвідомленим, що ще більше «примагнічує».

Отаким «магнітом» є і крилатослів’я поета. «Рано чи пізно ти прийдеш до себе», «Яким мене почали, таким я маю бути», «Я сам собі вогонь», «Повертатися завжди тяжко». Де знаходяться витоки афористичності мислення? Про однозначність, либонь, не гадає й версифікатор. Очевидно, що стрілися два фактори: прожите і пережите та причарованість стійкими словосполуками. Серед останніх, скажімо, побутують «в дурні довічно пошився», «поклади руки на груди», «хтось об щось заб’ється лобом».

Та є ще один бік виражальності. Якщо досі йшлося про авторський словоіндивідилізм (себто внутрішній фактор поета), то є й інші моменти. Розмова про нову книгу Володимира Дячуна, безперечно, була б неповною, без акцентів на формовисловленні і місці цієї творчості в українському літературному просторі, щодо першого, то, у друці маємо неримовану і римовану поезії. Сплав сьогочасся? Можливо! Але чи не варто балакати, що такою, мабуть, і має бути вітчизняна поезія нині? Так, напевно, мислить і наш краянин. А його досвід, ввібравши національний код – насліддя знання європейської поезії, з яким прийшов до себе, чотири роки проживши у Польщі. Але той, хто знає творчість краянина (він живе в Озерній на Зборівщині) з попередніх книг, скаже, що автор продовжує свою лінію вираження. Хоч і з його поглибленням. Не буде, мабуть, перебільшенням і те, що такий спосіб висловлення думки характерний для Олександра Астаф'єва, Володимира Вознюка, Олександра Гордона, Тараса Девдюка, які суміщать традиційну силабо-тоніку і верлібристику. Чи повинна шляхом цього суміщення рухатися вся українська поезія? Все більше переконуюся, що так. Але не назвав б це вимогою сьогочасся. Просто нині вона настійливо «стукає у двері». А проблема сув'язі існувала і раніше. Досить, мабуть, згадати про творчу практику Станіслава Вишенського, Віктора Кордуна, Романа Кудлика. І втішно, що на цьому шляху формалістичного переплетення шукає себе Володимир Дякун, пропонуючи поціновувачам версифікацій потік поетичної свідомості, у якому химерно поєдналися непрості реалії сьогодення та індивідуальне сприйняття непроминального.

Ігор ФАРИНА

 

Шукання рими в течії щодення

Місевич В. Шипинські овиди : лірика ХХІ століття. – Чернівці : Букрек, 2019. – 136 с.

Здебільшого знайомство з черговою поетичною збіркою починаємо зі спроби розкодування назви. І цього разу заглибимся у рядки: «шипинські овиди, як ліра, дзвенять-видзвонюють ще зранку». Коли до цього додати, що автор народився в селі Шипинці на Буковині і нині мешкає там, то все стає зрозумілим. До речі, поет і раніше вже ходив таким шляхом. Згадаймо його ж «Шипинський вертеп».

Повторення пройденого? Очевидно, можна так міркувати. Якщо, звісно, мати на увазі конкретний приклад. Та є дещо глибинніше в історії вітчизняної літератури. Вже стало традицією (вартою уваги!) винесення на обкладинку рідного населеного пункту: «Місячна ніч в Григорівці» Михайла Каменюка, «Гуляйполе» Григорія Лютого, «Квиток до Бережан» Геннадія Мороза, «Дубляни» Любові Проць… Слід, напевно, також згадати про поетичні та прозові книги: «Дрогобицький звіздар» Ніни Бічуї, «Космацький узір» Василя Герасим’юка, «Ужгородські кав’ярні» Петра Мідянки, «Сторостерзаний Київ» Григорія Штоня… (Правда, цей хід письменників не назвав би українським «велосипедом», бо прикладів вистачає у світовій літературі).

Кожен, очевидно, спроможний сам зробити висновок. А ми тимчасом підемо далі. І зачепимо ще одну непросту тему. Поет виніс у підзаголовок «Лірика ХХІ століття». Непроста? Так! Адже й справді написане у нинішньому віці належить до неї. Та є ще один бік справи. Перед нами постали зразки традиційної поетики. А час вимагає модерновішого слововияву. Бо так воно є і нічого тут не зміниш. Але будьмо свідомі й того, що класична силабо-тоніка ще довго переслідуватиме й мабутніх поетів. Аж до того часу, поки не буде винайдено щось серединне між ними з врахуванням ментальних особливостей.

А поки цей процес ще триває, традиційність ще залишається з нами, вказуючи на двоєдиність. По-перше, продовжуємо захоплюватися небесністю силабо-тоніки, думаючи про вірші Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Павла Гірника, Миколи Тимчака. По-друге, усвідомлюємо і те, що поезія високого лету є саме такою на тлі філологічно вправного римотворення без вогню високості, яке означене іменами Анатолія Ненцінського, Миколи Петренка, Геннадія Щипківського. До останнього переліку віднесли би й Василя Місевича.

Та пересічного поціновувала віршованого слова цікавлять не ці літературознавчі дефініції. Бо більше переймає якість поетичного слова. Точніше, на передній план виходить літературна справжність, бо саме вона є найважливішою.
Отже, виражальність? Саме так. Адже чимало промовляють до нас прості порівняння з сполучниками «І дощ, як хлопчик, за вікном вже плакав», «Над нею зорі, як горішки», «Світанок цей, мов писане яєчко», «До ранку тьму, густу, неначе з лою». Рецензенти не докладали особливих зусиль для пошуку, бо взірці існують чи не на кожній сторінці. Тому, либонь, й варто говорити про магію тропу з використанням сполучників типу «як», «наче», «мов», «ніби», «неначе», «немов».

Зрештою, цікавинки ще раз привертають увагу до себе і тоді, коли надибуємо прості порівняння без сполучників. «Дівчина, брунька весняна», «Все довкілля – зелена цеберка», «Місяць – зір невтомний поводир», «І глей промерзлий – танкова броня» (вчитуємося у ці та інші зразки тропу і уява вимальовує картини. Часом, може, й алогічні, але так і має бути, бо… таїна поетичної справжності).

Щось подібне спадає на думку: тоді, коли з’являються і розгорнуті порівняння. А точніше, то приклади тропу з елементами обох підвидів «ти – моє макове зерня, квітка з шипинських озер», «дивлюсь – село червоний обрій оперезав, як баюрак», «Згори поглянеш – наче мухомор, окрай доріг колиба лісника», «Дивлюсь – молодик. Наче нитка, ріжечком вхопився за крону»… Погодьтеся, що ці порівняння натякають на необхідність неординарності поезомислення на тлі звичного сприймання буденності.

Цю ж функцію взяли на себе метафоричні зблиски. «Малюю твій голос на білім листочку», «В озерах очі миють журавлі», «Прийшов з городу молоденький сонях», «Загубило літо вчора капці». Та й епітети: «Зелені очі саду», «Пальчики весни», «Зіниці дня», «Платівка озер», «Снігів холодна вата», «Полотно дерев».
Чи не через авторські акценти на цих тропах «примагнічує» «населення» поетичної книги, до якого належать небесні світила і зірки, звірі і птахи, дерева і рослини,: «цікаві очі місяця вгорі», «З ріжечка хмари зірка одірветься», «Білка враз промайне, наче куля», «Ціляють небо журавлі», «Малює ніч вчорашній плач калини», «В повітрі присмак лободи»…Важливою складовою цих знахідок є органічність.

Ще одна складова виражальності. Цікавимось, як поет виражає свої богошукальницькі мотиви. На наш погляд, рядки з цією мелодією показують вміле використання вищезгаданих тропів «А зорі, наче яблука, росли на Божому обійсті», «Окину зором – скрізь плоди Господні», «Ми живемо під Богом, не чекаємо див», «Вже нічого не прошу у Бога»… Звичність думки упереміш з поетичністю мислення. Здається, що тут є щось від цього.

Не покидає ця думка й тоді, коли натикаємося на культурологічні барви. До речі, вони у Василя Місевича позначені своєрідною колористикою, якщо можна так означити ці акценти. Більшість поетів використовують епіграфи з творів відомих митців та мислителів або обігрують їхні образи у своїх рядках. У книзі, про яку іде мова, цього немає, що вирізняє її на тлі інших. Проте це не означає, що подібних текстів вжинкові буковинця немає. Заперечить це вірш «Читаючи «Катерину» з однієї з попередніх книг «Ковток роси живої» – розмисле нашого сучасника над геніальним твором національного Пророка.

Сьогочасна примха автора? Можливо. Але це те, що створює шарм. Роздумуємо про це, коли вчитуємося у такі непроминальні рядки, як «Був Телесик тоді і мольфари були». Казкові персонажі і сувора реальність. «Магнітом» стає поєднання непоєднуваного. Такі ж думки про чарівність викликає і наявність епіграфу з народної пісні в одному з віршів.

Роздуми про ці культурологічні акценти підштовхує ще до такого висновку. У «Шипинських овидах» маємо чимало віршів, адресатами яких можна вважати односельців поета. Приземлення лірики? Негатив? Ніскілечки. Адже суть полягає не в цьому, а в неповторності висловлених думок. Чимало з них вирізняються образністю мислення. «У берізки здригнулося віття», «На камінні журиться ріка», «І худеньке життя, мов скелет», «Підіймав синій ранок завісу». Питання про сільського адресата лірики є вельми цікавим. Шкода лишень, що воно залишається на околиці уваги. На противагу трактатам про урбаністичну поезію Станіслава Бондаренка і Олександра Гордона. А вже давно назріла потреба доскіпливо поговорити про «сільську» поезію Михайла Дяченка, Петра Остап’юка, Петра Поліщука, додавши сюди Василя Місевича – віршотворця із буковинської глибинки.

«Шипинські овиди» багаті і на крилатослів’я. «Хочеться просто дивитись на все й мить цю спинити», «Тільки б ти, Україно, не зреклася мене», «Скільки їх тримало булаву. Але й досі гетьмана немає», «Хочеться жити, як птиця, високо». Дехто скаже, що тут відбилися літній вік автора і сільська приземленість. Головне полягає в тому, що цікавинки з’являються. Чи не виростають ці крилатості з природної експлуатації стійких словосполук, серед яких «находили жінки ще дітей у капусті», «забере до себе її Бог», «ніжки спритні, як у лані», «селом невиспана брехня». Можливо, автор цих рядків не має рації, але хіба не можна так думати?

Звернемося і до опоетизування кольористики: «Сонце жовте було, наче диня», «Небо, квітом синьо не цвіте», «А поруч клен в зеленій камізельці», «Цвітуть сиві буки очима», «У білих шубках верби й туї»… Перелік кольорових екстраполяцій є ще більшим. Але й вищезгаданих цитувань вистачає, щоб наголосити на важливості поетичних тропів. Підтверджує це часте використання образу місяця – одного з найстаріших архетипів української поезії: «Звисає сонно місяця вуздечка», «Під ранок місяць заблукав», «А місяць ген крізь млу густу доріжку стелить золоту», «Місяць на хмарі – немов на перині»…

А від слів про виражальність словосполук перейдемо до думок про букво сплетення. Помітно, що поет віддає перевагу слівцям з познаками нелогічності та рідковживаності: «довкружжя», «озоння», «розгуба», «самородяться». По-своєму чарівно виглядають діалектизми: «чічки», «любко». Якщо вони мають гірську барву, то маємо і говірковості з більшим ареалом поширення»: «ябко», «без»… Нерідко автор вміло передає за рахунок слів (й іншомовного походження), які диктує сьогодення: «сепар», «пермессо»… Насправді таке лексичне багатство є промовистим.

… Як бачимо, слововиражальність притягує до себе. Але вона, напевно, не була б такою привабливою без наголосів на різноформ’ї. «Шипинські овиди» саме цим і вирізняються на тлі подібних поетичних видань. Скажімо, вірші «Орден», «Руки», «Безхатько» радше віднесемо до балад за манерою викладу теми, ніж до якихось інших підвидів лірики. Іноді на сторінках книги можна угледіти ронделі, катрени, рубаї. Довелося навіть зустріти п’яти- і двовірші. Коли врахувати, що у попередніх збірках надибували сонети, тривірші та твори для дітей. Між іншим, про наявність останніх подумалося, коли читали текст «По гриби». Хоча таке декому може здатися дивовижею, але, як кажуть, з пісні слів не викинеш: так званий «дорослий» вірш-натяк на протилежність.

Це, звісно, говорить чимало про творчу манеру поета через вплив виражальності. Та все не дало б належного ефекту, якби не темарійні наголоси. Справді є вони тоді, коли заходить мова про тематичні пласти. Себто про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність. Приміром, вірші «Наснилось дитинство», «Ровесникам, друзям», «У провідну неділю» пронизані пам’яттю про гірке повоєння. Ті ж часи з проекцією у сьогодення характерні для твору «Бабця Фрося», присвяченого жінкам-зв’язковим УПА. А тексти «Бій скінчився», «День сміявся», «Хлібина», «На зламі», «Якби ноги» – поетичне відголосся воєнних подій на східних рубежах нашої держави. Філософічність-характерність версифікацій: «Тільки б ти, Україно», «В густій траві», «Світанок цей». Пейзажністю «дихають» «Легенький подих кленів і беріз», «Спинився сад», «Перший сніг», «Пташина любов», Вона і він», «Глибока ніч» – щемливі доторки до інтимності, що є таким характерним для поетичної манери буковинця.

Але тематичні наголоси в даному випадкові не відповідають дійсності. Хоча б тому, що більшість творів книги – строкате переплетення мотивів. Скажімо, вірш «Розійшлись наші, Галю, дороги» – мандрівка у юність, яка, на жаль, уже ніколи не повернеться. Погляд на громадянськість через окуляри особистісності. Плюс дихання теперішності. «Чоловік оженився в Росії, а синок не вернувся з АТО». А хіба не можна також мовити про інтимність та пейзажність, коли читаєш: «Може, вітер тебе відшукає, мою вістку колись донесе», «тонко віття притишено зойка»?... (Детально згадано про один вірш. Але сув’язь тем є очевидною й для інших).

… Є ще один момент, який потребує хоча б побіжної згадки. Як не прикро, є у друці те, що відштовхує. І почнемо з такого. В рубаї «Біль пече» існує фраза: «можна друга зрадити, дружину та святе – ніколи: Батьківщину». Цю думку не назву оригінальною. Тим паче, коли згадати: «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» Василя Симоненка. Повтори тієї чи іншої думки побутують нерідко. Скажімо, у вірші «чекання» читаємо: «сіра сутінь, густа, наче мливо». Образне порівняння зі сполучником. Але тон звучання чарівності помітно понижує фраза з твору «Струнка, як берізка»: «Волосся густе, наче мливо». А як вам подобається таке? У тексті «Пройти свій шлях» вражає метафора: «кличе сонях жовтим капелюхом». Але щось схоже є і у поезії «Світанок цей»: «найменший сонях жовтим капелюхом». Чи у вірші «Даль мете» є фраза: «в білу простинь вповилися гори». Але в сучасній літературній мові росіянізму «простинь» протистоїть «Простирадло».

Дрібнички, скажете? Мовляв, з ким не буває. Але… Погодилися б з такою думкою, якби подібні речі були поодиноким явищем. Та, на жаль, все виглядає навпаки. І це «кидає тінь» на літературного редактора.

… Все це, разом узяте, ставить перед поціновувачами поетичного слова чимало питань. Але також в свідчить про те, що «Шипинські овиди» таки потрібні сучасному українському літ процесові. Хоча б тому, що передають подих думання конкретної людини з маленького гірського села на порозі глобалізацій них процесів. Вслухаймося у вдиховидихи особистості.

Олег ВАСИЛИШИН,
кандидат філологічних наук,
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ

 

 

Вдивляючись у слова вишивання

Щипківський Г. П. Заполоч: повісті, новели. – Одеса : Астропринт. 2019. – 156 с.

Десь сім років тому до нас потрапила монографія незабутнього Петра Сороки про прозу Геннадія Щипківського. Пам’ятається, що про неї писали у рецензії в часописі «Слово і час». І, здається, підкреслювали, що літературознавцеві вдалося точно підмітити вміння письменника «примагнітити» до творчості залюбленістю у своїх героїв. Згодом самі не раз пересвідчувалися у цьому, перечитуючи трилогію «Товтри», романи «Утекти від себе» і «Найда», поетичні книги «Степові клейноди» та «Золота задума», інші видання. (До речі, на появу більшості з них тепло відгукувалися у різних виданнях).

Тепер хочемо мовити кілька слів про повісті та новели з книги «Заполоч» (останньої у часовимірі). І, звісно, почати з темарійності, бо що там не кажіть, а саме вона завжди найбільше «приковує» увагу до себе. (Зосередимося на такому. Це не недолік, що автор збирає під однією обкладинкою різножанрові твори на одну тему, бо головне полягає не в цьому, а в якості творів. Та Геннадій Щипківський пішов іншим шляхом: різножанровість плюс різноманітність тем).

Конкретизуємо цю думку. Скажімо, книгу починає повість «Заполоч». Вона, як нам здається, – своєрідне продовження раніше оприлюдненого «Щему». Написане докорінно різниться від сюжетних повістин, котрі також є цьому друці. Себто автор лірично розмірковує про пережите, не зупиняючись на чомусь одному. Лише поостереглися б говорити про відсутність головного героя, бо він таки існує. Хоч, можливо, і не є таким традиційним. Це – сам автор. А точніше, то його спомини про праминуле. Певні перегуки із «Щемом» є помітними. Й можна, либонь, провести деякі паралелі. Повторні кола мислення? Та ні! Радше поглиблення так званих «криничок пам’яті».

Ще один порівняльний ракурс зі «Щемом». У «Заполочі» маємо менше цитувань із віршів. Але всі рядки вражають органічністю у контексті твору. Навіть подумалося, що саме такими повинні бути чи не всі тексти літераторів у жанрі прози, якщо в них є елементи споминальності.

А повісті «Подільська елегія» та «Коса» – повна протилежність «Заполочі». Насамперед «ходінням» автора навколо однієї теми. Обидва твори – мисленні мандрівки письменника у непростий період до і після Другої світової війни. Автор розповідає про життя краян у той складний час. Прості, хоч і болючі розмисли. Але на цьому першопоглядна однаковість завершується. Та все ж замислюємося ще над одним. Якщо порівнювати головних героїв обох повістей, то їх об’єднує душевна чистота, хоча вона є такою неодновимірною. Олекса з «Подільської елегії», якого «дістала» більшовицька система з голодом 1947-го, готовий до спротиву у лавах УПА, а молода вчителька Ганна Дудка у ті лиховісні часи гине від невідомих рук. В обидвох випадках негативно (і цілком заслужено) змальовано представників тодішньої системи з їхньою схильністю до пиятики та розпусти.

Між іншим, повість «Подільська елегія» вперше прочитали в альманасі «Русалка Дністровая». І з’явилася думка про доторк літерата до ще неосвоєної письменниками теми. З одного боку, художня література вже зачепила всі теми і чогось нового знайти неможливо. А з іншого – маємо ще невідомі нюанси, і добре, що Геннадій Щипківський зробив спробу привідкрити завісу.

Хоча б на побіжні згадки заслуговують і новели. Приміром, «Німа» – розповідь про долю молодої жінки, яку жорстоко переслідували енкавеесівці за допомогу УПА, а «Межа» і «Дишло» – спроба письменника побачити минуле у люстрі часу. Радує й те, що в обох випадках автор обходиться без дидактики. Симпатичними замальовками з недалекої минувшини є твори «Остання зустріч», «Свашка» і «Хто кого?», «Заздрість», «Старість – не радість» – спогад літньої людини про один епізод із власного життя, який змусив ловеласа до весілля.

Коли говоримо про темарійність новел, то маємо на увазі дві речі. По-перше, видно, що автор любить повертатися до своїх текстів і навіть переписувати їх, оновлюючи. До такої думки підштовхує «Німа», дещо перероблена зі старого тексту. Вдосконалення? Так! Але хто сказав, що є якась межа для цього процесу? Чи таке. Новела «Хто кого?» нагадала про «Могорич» незабутнього Володимира Дрозда, оприлюднений понад 30 років тому. Творчий перегук прозаїків? Не робімо трагедії! Теми можуть бути подібними, але на передній план виходить індивідуальність авторського підходу, зрештою додамо сюди і вплив часу.

Чим же так приваблює ця проза? Розуміємо, безперечно, що не можемо, зупинятися на всіх моментах виражальності з кількох причин. Кожен має право на свої оцінки. Тому й не може бути об’єктивності у тому вимірі, як дехто її бачить. Скоріше мова може йти про суб’єктивну об’єктивність, бо іншої в природі не існує. Тобто є науково обґрунтовані підходи, але кожен дивиться на них по своєму.

Тому й лише констатуватимемо те, що сподобалося нам, почавши з простих порівнянь зі сполучниками. Серед них, зокрема, виділимо такі: «чорні від горя жінки, немов земля», «закрити писок, наче пляшку качаном», «очі засумували, як осіннє тло», «погорбилися, мов столітні діди». На сторінках книги можна надибати і прості порівняння без сполучників: «Марія-відьма мову тварин і пташок розуміє», «довідка, завірена печаткою-силою», «старість – кепська справа», «я – ваш охоронець». Особливості стилю автора? Очевидно, що так. Ефект, крім цього, створюють і кілька порівнянь в одному реченні, котрі іноді називають розгорнутими порівняннями. «В передсвітанні ніч, заплутавшись в гіллі, не могла втекти в яругу під Стінкою, а з-за Сорокаметришного шляху жива смужечка світла розтяла обрій, наче диню, звідти вийшло гаряче, неначе з бабиної печі, сонце». «А Панасько Тхір і собі підгавкував, мов зінське щеня, й раз по раз хапався за кобуру, наче ті школярі, що крутилися там, могли потягти в нього пістоля»…

На позитив у сприйманні «спрацьовують» і метафоричні зблиски, які густо розкидані у книзі: «війна засіяла залізним градом», «клен вже ладнав свою скрипочку», «притис очима», «землю бинтували борознами». Ролі примагнічення до тексту взяли на себе численні епітети: «літня нота», «важкі очі», «іржавий погляд», «глибина степу», «зґвалтована ріка», «сніп печалі». Надибуємо такі блискітки, і так хочеться, щоб їх було більше. Хоча, напевно, дехто казатиме, що прозаїкові варто обходитися без цих поетизмів. Непросте питання, ой не просте, надмір чарівностей, зрозуміло, вабить. Отже, потрібна обережність у використанні тропів? Та не варто забувати й те, що оці так звані «красивості» – ознака стилю прозаїка.

Як і літеросплетення, які він використовує. Але слововияви поділили б на кілька частин. До першої віднесли б слівцята з присмаками неологічності: «багрянокосо», «розднився», «шпилькувати». На окремих буквотворах знаходимо барву рідковживаності: «слідкуни», «колувати», «духачі». В творах нерідко побутують діалектизми двох видів. Значення окремих з них автор пояснює на тих сторінках, де вони вперше використані: «склецок», «магала», «бевка», «гижки». Маємо і слівця без таких пояснень, котрі розуміємо з контексту: «заколумпецала», «гануськати», «мушкоборити»… Захоплюємося, коли натрапляємо на такі вдатності, як «ресорити», «жабун», «цапура»… Правда, у мові про слововживання приховується неоднозначність. Якщо їхню присутність у прямій мові ще можна пояснити особливостями мовлення тієї чи іншої дійової особи, то в мові автора вони є не завжди виправданими. Особливо тоді, коли мають загальноприйняті відповідники. Та це може бути лише наша думка, хоч автор може міркувати по-іншому.

Якщо вже звернули увагу на порівняння, метафори, епітети та слововияви, то не можемо оминути питань про експлуатацію стійких словосполук: крилатослів’я. Імпонують нам фразеологізми: «ховав очі, позичені у Сірка», «як мокре горить», «наче кіт наплакав», «жаба душила». Чи слід після цього дивуватися афористичності думання автора: «лікує душу завжди земля», «нас уже не загнуздати», «через межу від злого позирку не заховаєшся», «багато залежить від часу, в якому живеш».

Про вміння автора дійти до кожного сприймача багато промовляє живописання словом. На зразки логічно виправданої пейзажності натрапляємо на багатьох сторінках: «як заблукаєш пізньої осені чи взимку, й зірветься вітер, й почне у небі гнати хмари, а на землі курай, і заховає місяць; степ наїжачується, стає чужим», «Проміння почало краяти хмару, мов ножами, аби не заступала сонце», «У неділю-вранці в подвір’я зайшло смагляве повногрудне літо, наче то хтось через Буг на човні перевіз гарну молодицю»… Як бачимо, прозаїк у цих живописаннях словами вдало поєднує уяву: реальність доречно експлуатує літературні тропи, про які вже йшлося.

Ще про таке. Уважні читачі, напевно, уже помітили акценти автора на діалогічності. Вони й справді є дуже важливими для розуміння стилю його письма. Хоча тут не все виглядає так просто. З першого погляду складається враження, що всі дійові особи розмовляють якимось дивовижним суржиком з очевидними залишками діалектизмів та росіянізмів. Іноді через це злимося на художника слова, мовляв, ліпше обійтися без подібного. Та скоро розуміємо, що він має рацію: діє за законами художньої правди, тонко і точно вловлюючи мовленнєві звичаї місцини, про котру пише. А оскільки майже завжди в полі зору опиняється рідне Поділля, то й розігрується так «подільська карта». Індивідуалізм мовлення у такому «виконанні» доповнюється мовним менталітетом посади й самої особистості.. Його у всій красі видно на прикладах повісті «Подільська елегія» та новел «Свашки» і «Старість – не радість».

У багатьох попередніх абзацах наших нотаток про нову книгу письменника превалювала особистість, хоч вона і мала у собі контекстові маркери узагальнень. А завершити хочемо розмислом про узагальнення, але з елементами собості. Дехто, приміром, каже, що прозаїк аж занадто віддає данину споминальності про ріднизну: мандруванням у минуле, а хотілося б більше доторків до проблем сучасності. Розуміємо це бажання, та разом із тим не були б такими категоричними. Хіба є щось негативне у тому, що ловець слів (так іноді називають письменника) знайшов свою тему і постійно поглиблює її? Однак хочеться вірити, що зрілий автор ще не раз докаже це своїми новими книгами.

 

Олег ВАСИЛИШИН,
кандидат філологічних наук,
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат премії
імені братів Лепких та імені П. Куліша

 

Впливає серце у ріку щодення

Андрусяк Б. Сльоза любові. Поезії, Тернопіль: Принтер-Інформ,2019.-
108с.

Коли думаю про сучасну поезію, то ловлю себе на двоїні сприймання. З одного боку тяжіюдо образності у вигляді чарівних метафор та епітетів й непрямолінійності у вираженні думки, бо й сам намагаюся працювати у цьому ключі, яко віршар. (Особистісне? Можливо, і є щось від цього.

Але ще більше замислююся над тим, що саме таким річищем повинна плисти теперішня версифікація, та це тема окремої розмови.) А з другого? Дуже імпонує традиційна силабо-тоніка, якщо у ній відчувається дихання справжності.

Як на мене , то саме такими є римотвори Богдана Андрусяка зі «Сльози любові». І за даниною традиційності- щемке дихання сьогоденності. «Вічно нахмурені, вічно злющі,, в добрих справах непоказні… І знову граблі вдаряли по головах, Боже, чого ми такі дурні?» ( Дехто скаже, що чогось надзвичайного у цих рядках немає. Погоджуюся! Та в даному випадку мене цікавить не літературознавча « піротехніка», а рівень висловлювання думки, коли аж зашкалює зболена відвертість. Й не випадково про це кажу. Вже хоча б тому, що оголена простота висловлювань версифікатора підштовхує до оприлюднення цих розмислів.).

І спершу спробую порозмірковувати над таким непростим питанням як назва видання. Мав рацію незабутній Петро Сорока, коли говорив про герметичність і навіть крицевість наймень «Заповідник розстріляних лебедів», «Важке мовчання», «Ментовський хрест»… Але про «Сльозу любові» цього не скажеш. Відчувається дихання банальності, хочемо цього чи ні. Особливо тоді, коли згадуєш про «Сльозу душі « Віктора Андреєва, «Сльозу серця» Василя Ілляшенка, «Мрію і любов» Олега Гончаренка, «Обличчя любові» Андрія Гудими…(трикрапя , на жаль, не є випадковим, бо приклади можна множити.) Отже, є над чим замислитися. Та не тільки над цим, бо свідомість пронизує запитання про вихід із пікантної найменувальної ситуації. Не думаю, звісно, що допоможе «якась однозначність.Чогось такого в природі не існує, тому й говоритиму лише про те, чим керуюся сам. Зрозуміло, що хотілося б більшої оригінальності у назві. Але маємо те, що маємо. І змушений вдаватися до іншого; орієнтуватися на імя віршника. Якщо його твори десь читав раніше і написане подобалося, то й тепер вчитуюся в літературосплетення».

Так вийшло й зі «Сльозою любові» Богдана Андрусяка. Й насамперед тому , що у віршах надибав чимало цікавинок. Скажімо, у вічі кидається бентежність порівнянь. Правда, цей троп тут має кілька видів. Спершу, либонь, слід говорити про прості порівняння зі сполучниками типу «ЯК», «МОВ», «НАЧЕ», «НІБИ», «НЕМОВ», ; «Заграли дзвони, мов старі органи», «біла ромашка, неначе обкурена»… Побутують і прості порівняння без сполучників; (говори про про оркестр- наших душ золотих золотавий оркестр), (докір- порожнє гніздо). Існують також взірці цього тропу, де поет суміщує елементи обох попередників; (тріск вогню- вгорі місяць, як цебрик) , ( а кущики порічок- мов блавати…) Чи не варто у даному випадку балакати про розгорнуті порівняння?

«Купається» душа і у метафоричному морі: «грає скрипкою день», «кричав від жалю світанок», «пізнє літо оте не поставило крапку», «тече на лице скрижаніла сльоза»… Зацікавлюють й епітети на взір: «слів моїх журна агонія», «вовк любові», «незайманих ліній гірка пастораль», «не причесані дощі», «серця маніфест», «пантоміма зими», «тужлива відчаю стріла»…

Очевидно, є доцільною й мова про інші тропи з літературознавчої « дзвіниці «. Але, гадаю, що без цього можна обійтися. Адже згадки про «населення» книги, до якого відносимо рослини і дерева, птахів і звірів, зірки і небесні світила,-промовистіші: «літо пізніх жоржин не відходить…», «чорна вишня давно переспіла в саду», «голуби від поетів несуть голубину пошту», «білі гуси, теля на толоці», «зорі дзвеніли в саду», «в серпневі ночі сріблом світить місяць»…

Про виражальність поета багато промовляють і слововияви. За звичкою у кожному поетичному виданні дошукуюся неологізмів. Їх у доробкові Богдана Андрусяка є небагато: «стосвічні», «неймовір’я». Ніби й нечисленними слід вважати ці слівцята. Можливо, дехто скаже, що щось схоже надибуємо й у інших поетів. Але в контексті творів нашого краянина, ( Богдан мешкає у Бережанах на Тернопіллі) вони виглядають неологізмами. Набагато частіше зір натрапляємо на рідко вживаності та діалектизми: «лабаззя», «огреб», «лотава», «замірок»…

Десь на помежів’ї виражальності і темарійності бродять богошукальницькі мотиви , культурологічні аспекти та кольористичні екстраполяції. Вчитаймося: «І дивиться Господь Із образу кудись», «і щасливий у Бога, що я ще живу», «перед Богом хіба винуваті», Якщо вдуматися, то за цими фразами причаїлася неоднозначність. Релігійні мотиви в тому чи іншому ракурсі знаходимо нині у багатьох поетів Це, звісно, є доброю ознакою. Але… Як не прикро, іноді відчувається неприродність висловлювань, їхня силуваність чи нарочита штучність. І радієш , що для Богдана Андрусяка такі вирази є органічними. «Живемо іще слава Богу», «від землі християнська зірвалась душа», «і усе це дуже добре бачить Бог».

Вражає і колористика слововираження: «гусне білий біль за вікном», «обнімає лабаззя зелену смереку», «бо маєш серце справді золоте», «і сиві гнізда сивих весен звиті», «І дощі голубі-голубі», «Там задзвонять срібні дзвони». Своєрідного шарму версифікаціям додає і культурологічний аспект, позначений присвятами Роману Гром’яку, Петрові і Галині Сорокам, Богданові Бастюку, епіграфами з Надії Кир’ян та Віктора Кордуна. Додам до цього усього й афористичність висловлювань: « Я не із тої нації, яка зневажаює страх,» «тут Україна, там де ти живеш», «тут правда навіть і не ночувала»… Коли думаю про крилатослів’я Богдана Андрусяка, то не можу не думати про два аспекти. Остання цитата у попередньому реченні свідчить про ймовірність народження афористичності зі стійких фразеологізмів. А ще врахуймо творчі перегуки. Бо третя цитата нагадує за своїм мотивом «де ростем, там мусимо цвісти» незабутнього Михайла Левицького.

Ще один нюансик. Дехто скаже , що твори з книги можна поділити на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні, бо таке розграничення є поширеним у літературній критиці. Але не спішимо хапатися за такий поділ, мов за рятівну соломинку. Бо справа полягає у тому, що частіше зустрічаємося з переплетенням мотивів. Приміром, вірш «на ранок» передає відчуття людини після безсонної ночі спонуканої очікуванням результатів виборів до Верховної Ради України. Громадянськість? Безумовно! Та водномить бачимо і пейзажний мотив: «сміявся ліниво вітер, загравав із оркестром жаб’ячим». Або таке, книгу відкриває вірш «хто тебе сотворив таку». Гарний взірець любовної лірики. Та він ,напевне, не був би таким вдатним, якби не пейзажні натяки: «в сяйві місяця , срібла і злота, у джерелах цілющо-чистих, відмивав він свої долота і місив якесь зоряне тісто». Щось подібне про сув’язь мелодій спадає на думку й тоді, коли читаєш твори «стара афіша», «на косовиці…» Тішить і те що автор іноді вдається до гумору зі сумним настроєм, де простежується…специфічний оптимізм.

Є ще три проблеми висвітлення яких потребує хоча б побіжних доторків. Наприклад, нерідко говоримо, що нинішня поезія повинна мати узагальнююче начало, хоч воно може випливати з певного конкретного факту. Так воно і є у поезії Богдана Андрусяка. Часто-густо його вірші відображають почуття через ту чи іншу подію або належать до так званої «родинної лірики». Але диво якесь! Такі твори хочеться перечитувати і перечитувати. Бо є у них якийсь магнетизм: «не винен я, що доленька щербата тебе так міцно тисне до грудей» (вірш «Не плач, сестричко»),» повний місяць за вікнами в Руриськах ходить, за фіранку ховає свою шию тонку», (вірш» На коня»).

Не дає спокою і наступне. Бачення оптимізму через песимістичні настрої Та є щось таке.Хоч автор прямолобно не говорить про це, що робить йому честь. Що мається на увазі? Не секрет, що у деяких текстах віршар римовано ословив наші негаразди. Будьмо відвертими хоча б перед собою; чимало людей так міркує , але, як і в тоталітарні часи «протестує» у стінах кухонь. І те, що поет пише про болісне без еківоків,- громадянська позиція. Крім того подобається, що версифікатор за змалюванням хиб не втрачає віри у головне- у рідну державу. Бо саме це жживить творчість краянина, « я допливу на цей острів добра, де пахнуть лілеї й цілюща вода». 

Ігор ФАРИНА

 

 

Кодекс честі козацького нащадка

Святненко В. Самурай. Українська історія. Роман. – Житомир, ФОП О. О. Євенок, 2019. – 608 с.

Уже перші сторінки цього твору змушують поринути у непросту історію рідного народу. Бо автор у ньому відштовхнувся від неї. І уява мандрує у події, які відбувалися понад століття тому. Й починається все з того, що в далекому 1904-му під час російсько-японської війни нащадок козацького роду Семен Булашенко з Київщини потрапляє у полон, бо ворогові вдається потопити броненосець «Рюрик», на якому той служив. (Коли задумуєшся над цим зачином, то ловиш себе на думці, не знаючи дальшого опису сюжету, що автор вирішив по-своєму розповісти про давнизну, продовживши лінію того, що вже маємо у літературі. Та Володимир Святненко йде іншим шляхом. Сумна подія лише стає відправною точкою для цікавого змалювання історії життя конкретної людини).

Що далі? Зрозуміло, що бранцям доводиться несолодко. Й похвально, що письменник не оминає цієї теми. Та не бачу необхідності деталізувати це. Вже хоча б тому, що мене, як читача і літературного критика, більше цікавить опис зародження романтичних почуттів між головним героєм та японкою Еміко з самурайського роду Сумідзу і їхнє весілля. Саме цьому, до речі, і присвячена перша частина твору «Відчуження», котра й починається описуванням потоплення могутнього військового корабля.

Цікаво, що ця частина твору, яка наповнена колоритними деталями, знайомить нас і з іншими дійовими особами роману, без появи котрих написане не було б таким бентежним. Тут, напевне, варто згадати про матроса Івана Яковину з Чернігівщини та механіка Арсентія Чубенка з Полтавщини. Якщо перший з них сприймається як позитивний персонаж, то цього не скажеш про другого. Бо полтавчанин виявиться тим більшовиком-чекістом, котрий підступно вб’є Еміко і загине від рук Семена Булашенка, який помститься йому за смерть дружини за самурайським кодексом честі, порішивши опісля цього самого себе. Вражає як автор зі знанням справи описує це (мене, як сприймача тексту, безумовно, цікавлять такі деталі, бо хочу через художній твір ліпше пізнати звичаї іншої людності і подивуватися як українець волею долі «вростає» у них. Це – з одного боку. А з другого, либонь, варто наголосити, що читача цікавить не технологія пізнання, а органічність таких особливостей у художньому полотні. І слава Богу, Володимир Святненко розуміє важливість питання, яке приховує в собі чимало несподіванок).

Таким, як можна висновковувати з попереднього абзацу, був розвиток описуваних подій. Але відгукувач забіг наперед. Тому й повернемося до викладу сюжету. Якщо в першій частині твору автор описує як Семен Булашенко лише починає пізнавати іншу ментальність і намагається «поріднитися» з нею, не втрачаючи почуття ріднизни, то в другій маємо углиблення у непростість. У «Пізнанні» йдеться про певну схожість між українцями і японцями. Все це не було б таким цікавим, якби не природність переплетень. Плюс неагресивність різноментальних людей. Все це органічно переплітається з картинами того, що відбувається в Україні. Приміром, автор детально описує, як Іван Яковина, переживши чужинецький полон, приносить Семеновим батькам звістку про те, що їхній син живий і одружився з японкою. Несподіванка для них? Так! Іноді навіть прослизає нерозуміння Семенового вчинку. Та згодом до всіх приходить розуміння. Очевидно сприяє цьому і листування, яке він налагоджує.

Що тут скажеш? То найперше думається про органічність мислення автора при описі ситуацій. Щодо цього, то хотів би звернути увагу на два моменти. Літератор говорить про нерозуміння зближення з інородцями. Як на мене, то тут немає ніякої дивовижі. Несприйняття у той час не могло бути чимось надзвичайним. Для багатьох з нинішніх людей поріднення з чужизною залишається незрозумілим, незважаючи на невмолимість глобалізаційних процесів.

Ще про таке. Коли вчитуєшся у текст, то не можеш позбутися відчування двоїни. Автор, описуючи ситуацію, не виходить за рамці усталеного. Але водномить традиційність вражальності у «Самураї» промовляє через неординарність мовлення. Мені, приміром, імпонують такі слововияви як «підпалина», «жевриво»…

Та давайте поки що не будемо більше зупинятися на питанні про слово вияви, бо ще матимемо нагоду зосередитися на ньому. Знову повернемося до констатації сюжетної лінії. У «Поверненні» (третій частині роману) Семен Булашенко разом із дружиною Еміко через чотирнадцять років примандровує у рідні краї і потрапляє у вир національно-визвольних змагань. Автор цих рядків уже згадував про те, чим усе завершилося. Тому й не бачить потреби повторювати уже знане. А підкреслює тільки одне – глибоку символічність. Дивне самогубство Семена Булашенка згідно із самурайським звичаєм – чужинне для української ментальності. Але… Усе виглядає логічно. І написаному віриш. Дивність якась мовите? Та не спішімо! Адже усе наше життя є сув’яззю логічного та нелогічного й нікуди від цього не подінемося навіть при великому бажанні. А хіба смерть Семена Булашенка не є свідченням невмирущості козацького духу? Своєрідне поєднання психологічних особливостей українського козацтва і японського самурайства. Здається, що Володимир Святненко чи не вперше зачепив цю тему, дивлячись на усе в дзеркалі традиційного реалізму. (І задум йому вдався, що не може не тішити).

За рахунок яких засобів? Прошу вибачення, що торкатимусь деталей, котрі дехто вважає поетизмами і зайвиною для прозотексту. Тому, що переконаний слововияви – непроминальні свідчення стилю автора. Приміром, такими переді мною постають порівняння. У «Відчуженні», зосібно, натрапляю на наступне. Автор пише, що довгі вуса, «немов барвінком нависли на вуста». Ніби й двійна деталь, але вона так багато додає до опису портрета головного героя. Чимало додає до нього фраза: «щось спалахнуло в душі хлопця. Ніби він увібрав очима з вишитої Еміко сорочки іскри її палкого кохання».

Вдатні порівняння є й у «Пізнанні». Ось Володимир Святненко стверджує, що відсвіт каганця «кидав на стіну згорблені розпливчасті тіні, де вони вигравали чудернацькими фігурами, які мовби в’їдалися нутрощами в біле вапно». Якщо тут відчутно вплив української ментальності, то порівняння краси і ніжності жінки з квіткою лотоса – східна традиція й ці дві лінії мирно сусідують.

Чарівності порівняльного плану знаходжу і у «Поверненні». Письмак порівнює рівність дороги з ниткою, а височезність сосен з корабельними щоглами. Ще можна прочитати, що «ягоди поволі темніли, ніби згасали в журбі». Подобається й те, що автор веде мову про джерела з криштально-чистою водою, які навіть узимку не промерзають, «наче тепла вода із землі чвиркає». Імпонує і те, що ловець слів (так іноді називають літератів) вдало використовує усталені словосполуки для своєї порівняльності: «затремтіли руки, наче у старої баби», «зліталася звідусюди всяка нечисть, неначебто ті мухи на мед».

Та й метафори не виглядають у романі чужорідними елементами. Скажімо, у «Відчуженні» вітер «затанцював танго з грозою», а осінь «приводила з собою японське бабине літо». Ніби нічого надзвичайного немає у цих словосполуках, але вони є доречними у тексті і створюють німб притягальності над ним. Принаймні у мене склалося таке враження.

Цікаві метафори є й у «Пізнанні»: «…надворі вже п’янко пахло весною, яка стрімко пробивалася крізь ожеледь, кралася перелісками в байраки»; «…наливаючи обійстя запахом жасмину і свіжоскошеного сіна». Взірці цього літературного тропу існують і у «Поверненні». «Східне сонце міниться, скаче по небу, танцює». «Вихор поземкою ганяв вулицею». Упірнемо у неперебутність епітетів: «вишневі оцвітини», «порцелянова шкіра», «снігові шапки», «насуплене важкими хмарами синє небо», «розгонисті закрути», «море горя»… (І це – лише частка вдатностей, бо знайти їх можна більше, що свідчить про «занурення» автора у лексичну течію рідної мови).

Така ж думка з’являється у мене, коли замислююся над буквосплетенням. Вони, безперечно, позначені нелогічністю, рідко вживаністю та говірковістю. Але поділив би їх на дві частини. До першої відніс би слівцята, значення яких пояснює автор там, де їх уперше використав: «ґайдзіни» (іноземці), «ґенкан» (передпокій), «хібаті» (глиняна жаровня), «камбун» (давньокитайська писемна мова), «бутинар» (лісоруб у горах), «танто» (короткий меч, кинджал самурая). А поряд з ними бачимо слова, зміст яких стає зрозумілим з контексту того чи іншого речення або абзацу: «кодола», «звис», «мокроземлі», «прикалок», «цигарничка», «ярмарковище»…

Яскраві приклади живописання словом? Та вони є очевидними, якщо балакати про вищезгадане. Але промовляють про це і пейзажі. «Напередодні ввечері пройшов сильний дощ і тепер земля пружно уминалася під колесами брички, залишаючи після себе зигзагоподібну колію» («Відчуження»). «Довкола білими метеликами кружляли поодинокі сніжинки, на якусь мить вони нерішуче зависали в повітрі, а потім танули не долітаючи до землі» («Пізнання»). «По обидва боки від путівця рівними рядами ген-ген тяглися стрункі, прямі, як щогли, високі сосни, де-не-де змішуючись із чорнолозами, вільхами, могутніми дубами та білими березами» (Повернення»).

Необхідною складовою романного тексту є діалоги. Приємно, що на сторінках роману їх є чимало, бо це переконує, що автор намагається донести до читачів ті чи інші істини шляхом перемов дійових осіб. Можливо і не завжди йому вдається досягти необхідного ефекту через дидактичну зайвину окремих фраз, але не можна не помітити наполегливий рух літерата до цього. Це – з одного боку. А з другого? Чи не можна говорити про намагання письменника шукати свої творчі координати.

…Невипадково кажу про це. Бо «Самурай. Українська історія» - перше художнє полотно Володимира Святненка, якого раніше знали як автора кількох краєзнавчих видань. Що буде далі? Мабуть він і сам цього не знає. Але те, що поява роману ословила це питання, є промовистим. Хіба не так? 

Ігор ФАРИНА

 

 

Інтимність – вимога душі

Юрченко Євгенія. Аритмія мовчання: поезії – Житомир: Вид. О.О. Євенок, 2019. – 80с.

Молода людина поезомовою розповідає про поривання власної душі. Сміливість? Та ще й особливо тоді, коли вона робить наголос на інтимності. Можна й так міркувати, бо про таке мислиться, коли читаєш «Аритмію мовчання» – другу книгу молодої поетки з Житомирщини. "Здивовано симфонію звучання напише перехожий, він твій брат – поет із аритмією мовчання". Ніби й простенький рядок з’явився перед нами, але епітетом "аритмією мовчання" таки привернув увагу до себе. Отже, промовляння молодої виражальності.

Віддзеркалення слова

Ще раз гортаю невелику за обсягом книгу. І не вдається стримати захоплення метафоричністю мислення. "Гучно у скронях гупав долотом слів", "Ти мені намалюєш крила, я тобі начаклую казку", "Ген віднесло водою у далекі глибини світлу радість весняну і надпиті провини".

Цей перелік метафоричних зблисків лише частково відображає ситуацію, бо чарівностей є значно більше: "Щовесни їм буду радіти, шкандибає помалу старість", "Напиши мені ранок віршами", "За вікном плаче осінь, а ти промовляєш очима", "А розум дихає холодом, думок крижаними перлинами". Та не лише метафори беруть у свій полон, бо стимулюють до сприймання і прості порівняння із сполучниками.

Ось кілька з тих, що привернули увагу: "Між буднів заквітчане щастя приймаю, немов причастя", "Пригадався серпневий сапфір і розмова без слів, як свято?", "Дарує три хвилини для побачення, коли життя, мов швидкісний форсаж", " І ніч, як забаганка неозора". Коли вчитуєшся у такі вдатності, то розумієш органічність використання тропу.

До речі, про природність експлуатації говорять і прості порівняння без сполучників: "Розлуки ноти – співи солов’я ", "Не сльози – дощу краплини дарують мелодію весен", "А кульбабка – яскрава жінка, ніжна зваба, така медова", "Не повірю ніколи я, що розлука – це жовті квіти." Ви, напевне, помітили, що авторка по-своєму опоетизовує загальновідомі факти, бо це надає рядкам неповторного шарму. Особливо помітним є такий спосіб на прикладі останньої цитати. Але подібне не означає, що вона цурається незвичності, себто порівнянь, до яких можна "прикріпити" особистісність світовідчувань: " Серпневий сапфір – прощання зі спекою", "І ніч не ніч, а так – сумна потвора ".

Про щось подібне розмірковую й тоді, коли натрапляю на порівняння, в яких поетка поєднує елементи уже згаданих тропів: "Забракне сил – без остраху, як сон…", "Бо жінка, як сонце – без спалахів тьмяно у тиші", "Ніхто чужого не скуштує – життя, мов скло, на жаль, крихке". Картину неординарності доповнюють цікаві епітети: "міжребер’я днів", "жорна часу", "вуаль смутку", "емоції гроза", "папір шляхів", "роса світанків" . Якщо в образі "жорна часу" (приємному у контексті) є доторки звичного, то цього не скажеш про інші. Чи не тому з такою радістю читаєш про "павутину спогадів", "територію тиші", "літнє причастя", "присмак готики"?... (Небуденні епітети хотілося б уздрівати частіше, бо вони – яскраве свідчення поетичності мислення. Можливо, орієнтація на збільшення кількості епітетів – справа майбутнього, яке уже не за горами?).

Метафори, порівняння, епітети ще більше чарівнішають, коли надибуємо кольорові екстраполяції: "Рожева сакура цвіте", "Карі очі змінюють колір", "Червоним, чорним вправно гаптувала", "На столі – незавершений білий ескіз", "Зелені пагони в минулоріччя", "І навіть жовтий осінній клен", "Студений голос чорним шоколадом". Ці та інші вдатності натякають на тіснющу пов’язь реального та уявного.

Це відчуття не покидає мене й тоді, коли у свідомість приходить "населення" книги, до якого належать рослини, дерева, птахи, звірі і небесні світила. "На столі – незавершений білий ескіз", "Нас вересень вже айстрами квітчає", "Дика вишня не сумуватиме", "Злітає горлицею в піднебесся правда", "муркотіння лагідне котяче", "А зорі у небі виблискують святістю", "Під місяцем ніч коротка…" (Можна й далі перелічувати вдатності такого плану, але зумисно поставлю свою крапку, бо читачі самі мають змогу доповнити згідно зі своїми смаками. Розумію, звісно, що таке побажання декому здасться дивним, якщо враховувати невеликий обсяг книги, але…).

Про цікавинки виражальності молодої поетки промовляють ще два моменти: слововияви і форми висловлювання думки. Словотворчість у Євгенії Юрченко є неоднозначною. З одного боку бачимо тяжіння авторки до звичної стихії рідномовності, а з другого з’являється і забарвлення нелогічністю, рідковживаністю: "трояндовість", "післядощове","струйно", "шкло", "навзустріч", "най"… Щодо різноформ’я, то тут варто акцентувати таке – в книзі маємо сусідування традиційної силабо-тоніки і несподіване сучасне слововисловлення. Скажімо, книга починається чотирирядковою мініатюрою, що трапляється нечасто.

"Мовчання розтікається по
найпотаємніших закутках душі,
застигає талим воском свічі вночі.
І тільки небо нашіптує вірші голосом тиші… "

Вдале промовляння верлібром. Щось таке є присутнім у віршах "Як сонце, як спалах", "Коли стрічаються радість і сміх","Свіжість, дарована літнім дощем". І на цьому тлі твір "Так швидко тануть сніги торішні", написаний сонетово, виглядає дисонансом. Але таке враження є помилковим, бо вчитуєшся у текст і з’являється думка про органічність вливання вина давнини у міх сучасності.

Ще один нюанс, який логічно випливає з мови про виражальні засоби поетки. Якщо досі йшлося про творчий індивідуалізм, то, мабуть, цікаво дізнатися , як виглядає все, хоча б, на всеукраїнському фоні. Вірші Ірини Жиленко та Світлани Йовенко несуть у собі совість, залишаючи відбиток неповноти висловлення вражень. Твори Софії Майданської, Теодозії Зарівни вражали більшою відкритістю. Хоча, зрозуміло, що в обох випадках були суспільно-політичні умови, й на цьому тлі тексти Наталії Пасічник, Тетяни П’янкової, Ірини Баковецької, Людмили Веселої виглядають ще чарівнішими, бо у них немає подихів ідеологічної цензури. А написане представницями ще молодшого покоління (до них належить і Євгенія Юрченко) – ще більш притягальне через відкритість душі.

Віддзеркалення темарійності

Всі ці акценти стають більш зрозумілими, якщо враховувати темарійні підходи. У книзі є тільки сімдесят поезій, але їх можна поділити на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні. Приміром, у вірші "Сонце часто лишає опіки" та "Весна і літо" переважають мотиви рідного: "у осерді плекали кіборгів", " я вишивала щастя, щоб збулося, на світлу долю в рідній Україні ". Гадаю, що тут є все зрозумілим і без коментарів. Та все ж у темі громадянськості поезії молодої авторки є те, що потребує розпросторення думки "Житомир вабить кольорами – бузок в розвої і каштани. Рожева сакура квітує". "Чорнобиль попід ребрами щемить, збирає данину свою щомить". Що тут маю на увазі? На усіх нас невпинно тиснуть глобалізаційні процеси, але душа повинна бути занурена у джерелицю ріднизни. Своєрідний супротив літературному космополітизмові.

Відчутним він є і у поезіях із філософським струменем. Перш за все. Тут думається про ментальні відчування. Вони ж є такими відмінними, якщо говорити про доробки поеток з материкової України й поза нею. Щодо останніх, то у їхніх слововиявах помітне зрощення українськості з мелодикою того етносу, серед якого живуть (переконаний, що ця заувага є доречною, хоча, ймовірно, відображає не всю повноту проблеми).

Одним із напрямків філософськості поезії є наявність богошукальних мотивів. "Цей світ самому Богові болить", "Із Богом наодинці каяття","Воскресла думками світла Господнього". Як на мене, то присутність таких наспівів у віршах – необхідна умова пропагування невмирущих загальнолюдських цінностей, й,звісно, не може не тішити звучання подібного із вуст молодої людини. (Вона, до речі, пішла ще далі, поєднавши сьогочасся почуттів і давнизну дохристиянських вірувань: "Півонії встелять дорогу, і хмарний душі полустанок зігріє усмішка Сварога").

Зацікавлює і пейзажність в інтерпретації Євгенії Юрченко : "Між квітів тихо вітер шурхотить, в блакиті ніжній проліта голубка", "Яскравість померкла і шкло просвітліло водночас", "І навіть перший осінній дощ тебе не змиє, не сподівайся". На прикладі осінньої цитати є очевиднисм переплетення пейзажності та інтимності.

До речі, інтимність лірики молодої авторки теж має присмак неодновимірності. Скажімо, любовний струмінь пронизує багато рядків, де немає й натяку на ліричні почування в розумінні діалогу душ людей різних статей. І все ж, насмілюся тут говорити про любовне течивовіршотворення, чи не тому, що воно домінує у даному випадкові: "Обставини для них не мають значення, і подолавши беліч заборон… Крізь крижане зимове передбачення вони напишуть перший свій закон". "У жорнах часу – спогади у попіл, тепло від згарища підпалених мостів, у шурхотінні крил не чутно кроків, хоч як би хто вернутись не хотів". "Струмом серця розтопи айсберги – пили чай зі смаком буденності, у осерді плекали кіборгів", "Сторінки гортаю у пам’яті, я не книгу читаю – тебе… ".

Цікавий поворот теми, якщо говорити про почуття любові вселенського масштабу, але в книзі вистачає і проявів інтимності, бо у творах відображено почуття кохання двох: "Проведи мене шляхом весняним, проведи із літа у осінь", "Відчути ніжність твою на дотик", "я і без крил кохання пронесу тернистим щляхом…"

Мабуть, можна говорити й про інші нюанси темарійності, маючи на увазі вищезагдане, але превалює поєднання тем. І саме це стає центральним у доробку поетки. Плюс бачення сьогодення через окуляр інтимності. Погляд, який приваблює до книги.

Ігор ФАРИНА

 

 

ДОРОСЛЕ ПІЗНАННЯ ДИТЯЧОГО ДИВОСВІТУ

Віктор Васильчук. Пригода на Червоній гірці. Оповідання. – Житомир: Вид. О.О.Євенок. 2019. – 24 с.

Чи можемо ми сказати, що все знаємо про край, де живемо чи народилися? Далекий від позитивної відповіді на це питання. Навіть дорослий цього не скаже, якщо він є доскіпливим у пізнанні. А що вже казати про дітей! Часто-густо вони і не підозрюють про існування таємниць ріднокраю. І слава Богу, знаходяться люди, які готові зруйнувати «саркофаг невідомості».

Саме таким вважаю письменника і журналіста Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині, який недавно прийшов до читачів з новою книгою «Пригода на Червоній гірці». Виданням, котре взялося завдати потужного удару тим, хто хибно думає, що з підростаючого покоління варто виховувати особин, які не знають минувшини рідної землі.

Давайте подивимося на це видання з двох «дзвіниць»: темарійної та виражальницької. Гадаю, що ці акценти дають змогу ліпше збагнути виховну суть книжечки.

Отже, все починається з того, що маленький Вітя не хоче на літні канікули їхати з батьками в Коростень, де колись народився. Мовляв, нічого цікавого не вдасться уздріти в провінційному місті і вже краще податися на море. Врешті-решт батькам вдається вмовити малого відвідати вітцівщину, де на нього очікує неймовірна пригода.

…Під час прогулянки з бабусею Світланою Михайлівною на Червоній гірці він провалюється в якусь печеру. І там від гномика Бояна так багато дізнається про історію древнього міста. Власне цей урок пізнання минувшини почала старенька, розповівши внукові про деревлян і князя Мала, ненаситність князя Ігоря і жорстоку помсту його дружини Ольги за вбивство її чоловіка. А Боян тільки продовжив його. У дусі часу, що виховав його.

І малому непосиді від гномика стає відомо про праминуле Коростеня після 946-го року, коли Ольгу проголосили княгинею і місцина почала відроджуватися після того, як поселення спалили. Зачеплено (без особливого наголосу) питання хрещення краю і щезнення язичництва. Боян також повертає Вітю у 1268 рік, коли монголо-татарська орда знову спалила відновлене місто. Йдеться і про його перебування у складі великого литовського князівства, під гнітом польської шляхти. Він (себто гніт) таки був, хоч король Сігізмунд ІІІ Ваза вважав його вільним і 22-го травня 1589 року надав колишній столиці деревлян Магдебурзьке право. Про це й боротьбу за краще життя може свідчити хоча б участь місцевого люду у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького і козацько-селянському повстанні під орудою Семена Палія. Нехай і побіжно, але згадано й про те, що древлянська земля на багато років потрапила під владу російського царя і безглуздя самодержавних чиновників, яких зупинив тільки більшовицький переворот у 1917 році…

На цьому для маленького Віті мандрівка з Бояном у часопросторі завершилася. На жаль, бо біля раптового виходу з підземелля його зустрічає тато Василь Володимирович. Але кінець цього пізнавального подорожування не означає, що для хлопця воно завершилося. Побувавши у музейному комплексі, необхідною складовою котрого стало приміщення командного пункту Коростенського укріпрайону, збудоване ще генералом Карбишевим, почує від батька, як нащадки деревлян боролися з нацистами, сфотографується на тлі легендарної «тридцятьчетвірки».

…Завершиться усе святкуванням ювілею Світлани Михайлівни, після якого Вітя ще більше усвідомить себе коростенцем (ніби й звичайна історія, але вона чимало відкриває для кожного, хто візьме до рук цю книгу).

Опісля переповідання сюжету твору, мабуть, можна ставити крапку над «і» у питання про темарійність. Та не поспішаю це робити. Через письмака. Оті подорожування минувшиною наповнені двоплановістю. Факти про котрі вже йшлося, мають знаніість. Може, й не таку широку, як того хотілося б. Але, як не прикро, маємо те, що маємо. Тому й таким цікавим є питання краєзнавства, котре відкриває малознане чи невідоме. Скажімо, з неабияким інтересом для себе прочитав, що ковалі і з Шершнівської і Чоповицької рудень кували шаблі для козаків, а в Михайлівці більшість жителів мають польське прізвище Костюшко. Зауважую ще один нюансик. Йдеться про те, що Домолоччю свого часу володів магнат з Речі Посполитої Ходкевич, родина якого володіла і рядом поселень Південної Волині, до котрої входив колись Кременецький повіт з моїм рідним містечком Шумськ.

Зверну увагу ще на таке. Екскурси в історію здійснюються в умовах реальності та фантастичності. Одне через двотемість? Саме так! Але не бачу тут ніякої проблеми, коли вони є логічно обґрунтованими. А у «Пригоді на Червоній гірці» така сув’язь є природною. Доросле проникнення у дитяче мислення через історичний часолет постає у всій красі.

Ці темарійні нюансики неперебутньо впливають на читальницьке сприймання, бо допомагає виражальність. Хоч книга і є невеликою за обсягом, але вдатностей у ній вистачає. Зосібно, зацікавлюють порівняння, які поділив би на дві частини. Одні з них мають у собі сполучники: «Затягнулося небо чорним покривалом, немов якийсь величезний птах розпростер свої чорні крила», «Вітя роззирнувся довкола, ніби шукаючи стежку до рятівної води». А поряд з такими словосполученнями-блискітками існують і прості порівняння без сполучників: «Коростень – найпрекрасніше місто», «Ми – Наливайки!» Імпонують й метафори: «відповідь зависла», «полум’я вихопило». А епітети таять у собі двоїну. Якщо до таких буквосплетень, як «панорама часу» ми уже звикли, то цього не скажеш про «зелені чуби безкрайніх лісів». Зацікавлює і слововживання: «сирітно», «купальня», «кисляк». Подобається і те, що автор вводить в обіг (і дуже логічно!) такі призабутості як «солід», «лодія», «халіби» (шкода лишень, що таких чарівностей у книзі мало… Вада! Ймовірною. Але, либонь, в ощадливості і неординарного слововживання натяк письмака, що не варто занадто оригінальничати тоді, коли можна обійтися використовуванням загальновживаним, так би мовити, це – дилема, яку мають вирішувати і дорослі, і малі. А Віктор Васильчук лише непретензійно пропонує свій шлях).

Здається, що роль пропагандиста в оповіданнєвої дивовижності взяли на себе пейзажність та діалогічність. Їх надзвичайно змістовно й гармонійно доповнюють ще й досить соковиті ілюстрації моєї землячки Світлани Радчук. Хочеться вірити, що всі вони, як й інші чарівності, промовлятимуть до нас у наступних друках.

Ігор ФАРИНА

 

 

Вічні мандри

дитячої душі

Павленко Марина. Домовичок і купа проблем. — Харків: Видавництво «Ранок», 2019. — 176 с.

 

Якщо порозмислити, то писання для наймолодших читачів завжди є надважкою справою для літератора, хоч ледь не всі з неймовірною легкістю беруться за неї. Але не дивуюся многоті імен на цій царині. Вже хоча б тому, що окремі письмаки наче забули, що вони самі пережили дитинство і за простотою літеросплетінь не приховують власного тяжіння до дидактики, котра і їм колись не дуже подобалася. Правда, нині вони самі про це не згадують (навіщо компромат супроти себе?) і загравання з юними поціновувачами слова вважають потребою власної душі, якій усі мають молитися.

Але давайте залишимо в спокої цю помилковість. Неможливо щось вдіяти проти неї. Заперечити прикру очевидність можна тільки хорошою книгою. Принаймні так і зробила Марина Павленко, явивши читацькій аудиторії вельми цікаву книгу «Домовичок і купа проблем».

Про що ж розповідає це видання? Якщо коротко, то у фокусі погляду письменниці опиняється звичайнісінька школярка з великими та малими проблемами щодення. Про деякі з нині поведу мову у цих нотатках. З самого початку Оксана Маляренко, від імені якої ведеться розповідь, обурюється тим, що знову на цілу гривню подорожчав хліб і їх залишається менше здачі, яку мама дозволяє взяти собі на дитячі витребеньки. А хіба не хочеться дізнатися про контрольну з природознавства, для якої визубрено тільки один параграф? Чи, може, оминемо таке захоплююче питання, як почуття дитини, в кімнату до котрої підселили приблудне кошеня? Словом, з книги можна дізнатися про чимало цікавих історій, які неповторно розкривають добру душу головної героїні у найнесподіваніших ситуаціях.

Звісно, що ці «виклики сучасності» не завжди сприймаєш однозначно. Інколи навіть іронічно. Мовляв, Оксанці варто поринути в «море дорослих проблем» й тоді її власні страхи видадуться смішними. Можливо, й так, але ворожити на кавовій гущі – невдячне заняття! Письменниця описала все так, як воно є у реальному житті, поглянувши на все очима дівчинки. Й написаному — віриш! Хіба може бути щось головніше?
Своєрідного шарму «Домовичку і купі проблем» додає і якась казковість ситуації. Маю на увазі присутність Домовичка, якого Оксанка Маляренко вважає цілком реальною особиною: як старшу сестру чи приблудне кошеня.

Чому всі ці нюансики позитивно сприймаються? Не гадаю, що мені вдалося знайти універсальну відповідь на це сакраментальне питання. Кожен сам висновковує. І, зрозуміло, говоритиму лишень про те, що мені найбільше заімпонувало. Не пробуватиму також свої судження втиснути в рамки суворих літературознавчих означень. Бо об’єктивності у традиційному розумінні цього поняття не буде, а натомість прийде суб’єктивність. (Не думаю, що її треба боятися, як вогню пекельного укупі зі смолою. Якщо розібратися, то кожна оцінка є виявом суб’єктивізму. Себто усе залежить від об’єктивно-суб’єктивного погляду оцінювача).

Цю тему, безперечно, можна продовжити. Але більше не теоретизуватиму, а зупинюся на конкретиці з книги. І передовсім поведу мову про порівняння, якими послуговується авторка. Оскільки їх назбирається чимало у цьому виданні, то згадаю лише про окремі з них. «На мене вона глянула, як на порожнє місце, і стала погладжувати Кацьорку», «Бродила, мов заворожена, уся наче перетворилась у великі зелені очі, які вбирали кожну стеблину, кожен листочок і кожну ягідку».

Це — порівняння зі сполучниками. Але водномить маємо взірці такого тропу без них. «То — від святого Миколая», «Вош — це така худоба, що злодій не вкраде, і ніяка пошесть не зведе». Чи не можна після отаких слововиливів говорити, що за звичністю порівнянь прихована органічність мислення, котре наповнене зануренням в дитячий дивосвіт, де повновладно співіснують реал та уява?

Зрештою, у книзі повсюдно віднаходимо не тільки такі словосполучення. Бачимо і неперебутні метафори. «Ловила сонячні тіні від ясена», «Стрельнула зеленими очицями», «Хатка для Мурки і цю ніч ночувала без неї». Всі ці вдатності не виглядали б так привабливо, якби прозаїчка не наповнила свій текст неординарністю епітетів: «лютневий характер», «відьомські груші», «зелені люди»…

Є ще кілька моментів, котрі, як на мене, не можуть залишитися поза увагою. Скажімо, ми часто говоримо про необхідність культурологічних акцентів у художніх творах. І перш за все тому, що шкільні програми страждають від зменшення годин на вивчення доробку класиків. А що вже говорити про вивчення літератури рідного краю, коли воно взагалі опинилося на задвірках уваги? І тому тішуся, що Марина Павленко так природно вводить у контекст імена Генріха Гайне, Лесі Українки, Павла Тичини, Степана Павленка. Ще подобається те, що авторка тонко відчуває звуки музики. Особливо пікантними є згадки про Святослава Вакарчука — своєрідного ідола нинішнього покоління читачів.

Подобається і те, що авторка так органічно використовує приказки чи стійкі словосполучення. «Вік живи — вік учись», «Бий своїх, щоб чужі боялися», «Куди котиться світ?!».

На цьому фоні таким дивовижним здається слововживання: «його блискітки є видними чи не на кожному кроці», «дівота», «Втікляндія». Якщо на них і на подібностях помітні впливи неологічності чи рідковживаності, то маємо і слівцята, котрі до певної міри слід вважати школяризмами: «фізра», «зарубіжка», «фемінітиви». Та й шепелявість Домовичка робить твір привабливішим.

Не сумніваюся і в тому, що читацьку аудиторію причарують і інші виражальницькі моменти. Але впевнений і в тому, що існує протилежність. Дехто, безумовно, переконаний, що до оцінки прозового твору не слід підходити з поетичними мірками. Та смішить мене така позиція, бо викривлює суть справи. По-перше, філологічні аспекти свідчать про оригінальність стилю атворки. По-друге, за оцими виявами творчого індивідуалізму прихована набагато глибша проблема. А саме спроба донести до наймолодших непрості подихи абераційного часу.

Мені здається, що Марина Павленко мала це на меті, коли говорити про пейзажність. Про випадки живописання словами розмірковую, коли читаю наступне: «Ясениця гладила тепер жовті квіти і її сукня відсвічувала золотавим», «Коли очі звикли до сутінків, ми побачили, що тут майже порожньо», «В чеканні я натрапила на пенька, обліпленого охайними соковитими бурими грибочками». Ніби й немає нічого надзвичайного у цих простих фразах, але саме цим вони подобаються, бо видно неодноманіття довколишності.

Та й діалогічність приваблює до себе. Адже чи не в кожному розділі бачимо діалоги та монологи, які не випадають з контексті твору. Особливо тоді, коли йдеться про спілкування головної героїні з родиною, друзями і Домовичком. Отут думаєш ще й про таке: усі ці тиради, мабуть, не були б такими доречними, якби не мовили про оригінальність голосу юного покоління, який, враховуючи регіональні особливості, простує й на загальнонаціональні обшири. Принаймні, мені вдалося вловити це з книги Марини Павленко. Видання, яке таке потрібне юному читачеві у цілому в цей непростий час, коли важезність привида уніфікації намагається причавити паростки неоднорідності.

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Золота середина відкритої закритості

Палинський В. Час творити. Есеї про поетів, прозаїків, митців
Львів: Апріорі. 2019. – 524 с.

 

1.Насамперед

Люблю перечитувати книги з есеями інших письмаків. І чогось дивовижного у цьому не бачу. Бо, як на мене, такі видання виконують двоєдине завдання. По-перше, з автором-поводирем мандруєш у внутрішнє дивовижжя чи бодай привідкриваєш невидимі двері до нього. По-друге, знайомство з друком додає усвідомлення непростості того, хто взявся вести тебе у подорожі. Зрозуміло, що це – контекстові відчуття. Але саме вони стовбичать наді мною, коли сприйняття углиблюється у «Час творити» Віктора Палинського.

Чи не тому, що есеїстові вдалося впоратися з цією двоїною? Він привів мене до відкритої закритості і повелів уважно дивитися на знайдену ним золоту середину. А сам попрошкував далі. Така вже, мабуть, доля, у літерата. І нема на це ніякої ради.

 

2. Життєписне

Такий витвір поліграфії міг з’явитися тільки у Львові. Та не думайте, що у тілі відгукувача заграла кров галицького патріота й він, сам згадав, що колись студіював у княжому місті майже водночас з есеїстом. Інша причина. Майже всі тексти розповідають про творчих львів’ян (винятки зроблено хіба що для Євгена Барана з Івано-Франківська, Станіслава Бондаренка і Василя Куйбіди з Києва, Мирослава Лазарука з Чернівців та Богдана Мельничука з Тернополя) й написав усе це львів’янин. Не тільки за місцем проживання, а й за духом. Такий собі львівський погляд на творчість.

Можливо, і є тут якась регіональність. А, може, ні. Радше перед усіма постає україноцентричність. І в цьому таїна.

Гадаю, що так і має бути. Виходячи з того, що Віктор Палинський народився у вересні 1956-ого у Зимній Воді коло Львова. Закінчив філфак Франкового вишу. Член Національної спілки письменників України. Автор багатьох книг поезії та прози, численних публікацій у періодиці. Лауреат низки престижних премій. Мешкає і працює у Львові.

Тепер говорить, що настав «Час творити». Непогамовне промовляння загальнолюдського? Чи вони не говорять укупі і ловець слів тільки прислухається до цих голосів, по-своєму висновковуючи?

 

3. Поліграфічне

Я ще не починав свого знайомства з текстами (не було коли і ошатний томик чекав своєї пори), а автор у телефонній розмові поцікавився моєю думкою про поліграфічне оформлення видання.

Мусив сказати, що вона зі смаком продумана у дизайнерському плані. Оформлювачка Віра Гринець вдало використала для обкладинки живопис Любомира Медвідя. Позитивну роль відіграла і акуратна ламінація твердої обкладинки… Можна, очевидно, зачіпати й інші аспекти, але не буду. Лишень констатую той факт, що раніше письменники майже не переймалися цим, а нині інтерес прокинувся. І це тішить… «Час творити» підтверджує.

 

4. Настроєве

Та не тільки поліграфія агітує за видання. Бо й тексти – теж. І не зважаю на те, що чимало з них раніше читав у газетах та журналах. Зібрані під однією палітуркою, вони діють на уяву ще магічніше.

Мене зацікавив й інший факт. Свого часу теж писав рецензії і на книги Ігоря Гургули, Олеся Дяка, Богдана Мельничука, Богдана Смоляка… Чи співпали наші оцінки, хоч кожен має свої підходи? Чи, може, йому вдалося підмітити те, чого я не угледів? І з білою заздрістю у душі ловив себе на тому, що другого більше.

 

5. Поетичне

Зобов’язаний написати так, бо перед мною розділ «Про поетів», у якому маємо розмисли про доробок Оксани Бігун, Станіслава Бондаренка, Ганни Вівчар, Олександра Гордона, Ігоря Гургули, Володимира Карачинцева… А ще ж існують роздумування про Василя Куйбіду, Мирослава Лазарука, Оксану Лозову, Марію Людкевич. Втішно, що автор вмістив свої нотатки про Лесю Павлів, Ігоря Павлюка, Марту Починайко, Богдана Смоляка, Богдана Чепурка і Романа Лубківського…

Про кожен есей можна чимало казати. Але не ставлю перед собою такого завдання. Згадаю лише про найочевидніше. Помітно, що книгу написав поет. Лише людина з віршомисленням спроможна побачити цікавинки.

«Автор не заграє з модною нині «зміненою свідомістю», хоча подекуди візуалізує твір, зміщуючи перший план від змісту до відверто сюрреалістичного зображення» . (З есею про Олеся Дяка).

«Його ліричний суб’єкт зворушливо простий і щасливий. І в цьому – його сила. Життя для нього – не миттєвість між двома точками-нічками. Здається, він й не знає темности». (З есею про Ігоря Павлюка).

«Відчай від самотності та глибоких розчарувань-ран, безсилля перед страхом, безоднь, нехіть впоратися з химеріями Босха, з людинопримарами Мунка, деформаціями часопростору Далі зумовили авторську відчайдушність впустити потоки підсвідомості, не конче дбаючи про окремішність метафори чи вишуканість художньої мови. Можливо фройдівський плин тут самочинно розкрив нам поетову справжність». (З есею про Богдана Чепурка).

… Вглиблююся у тексти. І здається, що опинився серед віршарів, й дивлюся на них очима рецензента-поета. А, можливо, бачу і себе. Загадковість, якої не хочеться позбутися.

 

6. Прозове

Дивність не відпускає мене зі свого полону і тоді, коли читаю розмисли Віктора Палинського про прозаїків. Чи не тому, що у них теж знаходжу неперебутності.

«За Борхесом «мова логіки належить дню і пильнуванню; мова міфу – ночі, дитинству та осяганням сну», « В І. Гургули мова Дня і Ночі – єдиний потік, що зміїться «крізь горбисто-скелястий ланшафт незникомості» (З есею про Ігоря Гургулу).

«Вона (Н.М.) свято вірить у свої ідеї. Й одна з них – безконечність розміреної плинності часу, а саме неперервна струмина часу особистісного. Це авторку надихай й гармонізує її природу». (З есею про Надію Мориквас).

«Він неквапно пише свої твори так, ніби лише для себе, але вони далекі від легкописання, явно – без комерційної нахрапистості; без наївних сподівань на налаштованість на свою, хоч і, можливо, не так численного, читальника». (З есе про Богдана Смоляка).

«А скільки таких цікавинок-спостережинок існує у розмислах про Олександра Гордона, Юрія Коваля, Любомира Медвідя, Юрія Николишина, Володимира Радовського, Василя Рябчука, Ларису Федорів, Марію Якубовську, Ярослава Павлюка. А все тому, що есеїст (так мені здається) тонко і точно підмітив те, що досі було поза увагою.

 

7. Мистецьке

Власне, ця властивість письма Віктора Палинського кидається у вічі, коли читаєш його есеї про художників і акторів.

«Майже медативна внутрішня авторська зосередженість, унікальне відчуття колірної впевненості середовища, проникнення в безконечні розмаїття відтінкових нюансів та здатність доторку до гри колірних рефлексів – саме вони, як на мене, дозволяють художнику рухатися шляхом невичерпних і разом з тим, дуже конкретних мистецьких відкриттів» (З есе про Ореста Білоуса).

«Мистецтво має сенс лише тоді, коли у серці відкривається любов». (З есею про Роксоляну Прийму-Таміолоу).

«Акторство – заняття «приречених». Маючи задатки від природи, вже від самого народження потроху зближаєшся до цієї професії. Тобто, по суті, вибору немає.

…Акторство з тобою – завжди, а й – всюди». (З есею про Григорія Шумейка).

… Гарна орнаментика мислення. І доповнюють її розмисли про Михайла Барабаша, Бориса Дроботюка, Володимира Стасенка, Ростислава Шмагала, Любомира Яремчука, Романа Яціва. Спроба проникнути у мистецькі свідомості імпонує.

 

8. Виняткове

Отже, маємо книгу про постать літературно-мистецького Львова. Але видання з винятками. Тобто з розповідями про не львівських письменників. Якщо, звісно, думати про місце їхнього теперішнього проживання.

Але всі вони пов’язані невидимими узами з княжим містом. Скажімо, Євген Баран, Мирослав Лазарук і Богдан Мельничук свого часу тут вчилися. А Василь Куйбіда навіть був мером. Окремішно стоїть Станіслав Бондаренко. Але й про нього не скажеш, що він – чужак для літературного Львова. Нерідко бував тут, газетяруючи у столичних виданнях. Презентував свої книги. І львівськість (нехай непрямо) флюїдить у їхніх текстах. Очевидно, що це збагнув й Віктор Палинський.

 

9. Майбутнє

Воно лишень прозирає за цією книгою. Бо думаю про уже написані й оприлюднені есеї. А ще ж щось неодмінно створиться. Принаймні так подумалося, коли почув від мого візаві про Володимира Лиса і Надію Гуменюк.

… Буде нова книга про літературно-мистецьке життя?

А чому б і ні?

Ігор ФАРИНА

 

Углиблення в порухи щодення ріднокраю

Астаф’єв О. Коли люди стають деревами. Проза та есеїстика. — К.: Логос, 2019. — 334 с.

Передслівне

Любимо писати про книжки цього літератора. Та не тому, що давно приятелюємо і деколи наші відгуки можуть здатися виявом піару того, з ким добре знайомі. Зрештою, не бачимо у цьому нічого невтішного, якщо видання справді заслуговує на увагу. Причина полягає в іншому. Самі духовно збагачуємося, коли вчитуємося у буквосполуки. Про щось подібне подумалося недавно, пишучи про найостаннішу в часовимірі збірку віршів та поем «Сухі дощі».

Тепер перед нами з’явилася ще одна книжка вибраних творів Олександра Астаф’єва. У друці «Коли люди стають деревами» зібрані проза та есеїстика.

Зрозуміло, що можна багато говорити про літературне всеїдство краянина (він свого часу жив на Борщівщині і працював у Тернополі), виспівуючи дифірамби «словесному багатоверстатництву», якому й самі віддаємо перевагу. Але не будемо, а трішки торкнемося історії питання. Бо вважаємо дуже доцільною таку постановку проблеми.

Можна, зрозуміло, згадати про численні випадки такого сумісництва з історії вітчизняної літератури. На гадку сплили імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Євгена Плужника. Здається, що продовжують цей ряд Леонід Первомайський, Василь Земляк, Євген Гуцало, Петро Сорока. Жанрова сув’язь є характерною і для сучасних письмаків: Віктор Палинський, Василь Рябий, Василь Кузан, Геннадій Щипківський, Василь Головецький...

І той факт, що Олександр Астаф’єв теж працює в цьому ж ключі, підтверджує закономірність літературного «багатоверстатництва». І справа у творчих особливостях, та про них ще піде мова.

Повіствувальне

Недавно він повідомив, що працює над романом, якому дав умовну назву «Людина з шафи». Невдовзі фрагмент цього твору має надрукувати журнал «Золота пектораль». Ще не читали написаного, але чомусь не сумніваємося, що пірнання у буквосплетення принесе насолоду.

Запитаєте, очевидно: а звідки в нас така впевненість і чи має вона якусь відправну точку. І підстави для позитивної відповіді на ці тривіальності. Досить, мабуть, згадати про повісті з книжки.

Їх у виданні «Коли люди стають деревами» є дві. І вони, будучи майстерно виписаними, є такими різними за своєю суттю. Якщо, скажімо, «Казка про яйце-райце» оповідає про непрості проблеми наукового середовища, в якому, образно мовлячи, сам «вариться» (він — доктор філології, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка), то друга — «Релігійна клініка» є сатиричною. Вже сам цей факт говорить про різність. Тому й хотіли хоча б побіжно порозмірковувати про це.

За логікою попереднього абзацу мусили б почати з розмислів про першу повість. Але вирішили самі поламати усталений нами ж порядок і почати з деяких думок про другу. Якщо коротко, то «Релігійна клініка» — відголосся почувань автора, спричинених подіями навколо Благовіщенського собору у Ніжині на Чернігівщині на початку 90-х років минулого століття (в цьому місті повістяр тоді працював). Написане характеризує іронічність і науковість. Несумісні поняття. Але в цьому випадку про це не думаємо, бо все є логічно обґрунтованим. Натомість у «Казці про яйце-райце», попри строгість викладу, побутують і ліричні нотки.

Новелістичне

Олександр Астаф’єв, як засвідчила книжка «Коли люди стають деревами», виступає як цікавий оповідач. І про це говорять не тільки повісті, про котрі вже згадувалося. Шарму розповідальності додають і новели, більшість з яких публікується вперше.

І почнемо цей розділ із висловлення думок про твір «Муляж любові». Можливо, тут є особистісний момент, бо саме з нього для одного з авторів відгуку розпочалося знайомство з прозовим доробком краянина. Про що ж говорить цей текст? Про стогони крові молодого літератора в тоталітарні часи. Гадаємо, що під образом Івана Заруби письмак зобразив себе, хоча не надто схильні гадати, що суміщення відіграє помітну роль, хоча воно можливе у прозотексті, бо не може йтися про стовідсотковий збіг.

Чому так гадаємо? Та все пояснюється дуже просто. Є чимало деталей, які вказують на ймовірність такого збігу. Зосібна, зосереджено увагу на нараді молодих літераторів у тоталітарні часи, учасником якої міг бути автор. Точніше, він акцентується лише на одному епізоді. Але саме це сприяє ліпшому сприйманню написаного.

Особистісне: так! Але саме воно підштовхує до певних узагальнень. Є два типи ловців слів (так іноді називають літераторів). Одні повністю віддаються польотові фантазії, хоча, можливо, й відштовхуються від якогось конкретного факту. А другі ретельно описують пережите, час від часу вдаючись до видумки, котра не впливає на сюжет. Якщо висновковувати з цього, то Олександр Астаф’єв належить до другого типу літераторів, та далекі від того, аби цим йому дорікати. Кожен обирає шлях, який йому миліший. Не у способі вираження полягає найсуттєвіше, а в художності відображення і його справжності. Нам здається, що саме цьому «молиться» наш візаві. І не лише «Муляж любові» свідчить про це. Вчитаймося, зокрема, у «Шлюбну ніч», «Гостинець для Барса», «Коли люди стають деревами».

Як не парадоксально, але підтверджують наш висновок і твори з помітним впливом сарказму та іронії. Притому, що в цьому масиві творів більше «працює» фантазія. Це, зосібна, характерне для «Чімакум» — влучній сатирі незалежницької діяльності, чиновники якої ніяк не можуть позбутися «совковості» мислення і вчинків.

Іронічне

Якщо досі йшлося про прозовий доробок автора, то тепер поговоримо про його есеїстику. Сатира і гумор у ній? А чому б не замислитися над цим феноменом, коли читаємо «Слідство веде Шерлок Холмс». Насамперед зауважимо, що твір написано у формі інтерв’ю, що допомагає неординарності сприймання. Ще наголосимо й на тому, що есеїст вміє вибрати форму подачі матеріалу. Скажімо, текст «Послання до лідера» написано у формі відкритого листа. Про різноформ’я й небуденність аргументації мислиться і тоді, коли читаємо «Юродивий із партквитком у кишені» і «Для кого писані закони».

Пригадується, як великого галасу в літературному середовищі наробила «Сага про панталонного майстра», яку в 1988-му опублікував журнал «Прапор» (нинішній «Березіль»). Йшлося в ній про творче самоуправство редакторів деяких видавництв у тоталітарні часи і безсилля авторів перед цією дурістю. Звісно, що з висоти прожитих років іронічно дивимося на ті події і тішимося, що подібне не повториться. Тому й актуальним все-таки залишається запитання: чи потрібно про це говорити тепер? Впевнені, що так! Та не тільки збереження пам’яті про непрості сторінки недалекої минувшини штовхає творчу уяву. Дещо видозмінений текст звернений і до сьогодення. Прикро, але факт. Нині нерідко маємо протилежну картину. Поважні видавці чомусь забувають про необхідність літературного редагування: недолугі тексти накочуються дев’ятим валом на поціновувачів красного письменства. Застереження нинішнього абсурду спомином про минуле? А чому б і ні?

Літературознавче

Есеїстику без дози сатиричності можна поділити на дві частини — літературознавчу і споминальну, хоча нерідко вони пересікаються між собою. Не розмірковуватимемо над цим феноменом, бо не гадаємо, що це має істотне значення. Просто говоримо про ознаку реалу.

Та повернемося до питання про літературознавчий аспект в есеїстиці краянина. І перш за все, либонь, слід зауважити, що одновимірністю тут і не пахне. Себто увазі читальників запропоновані літературні портрети і рецензії. Й кожен з таких творів вирізняється своїми особливостями, але їх об’єднує глибина аргументації шляхом творчого проникнення у тематичну непростість.

Такий акцент наших розмислів не є випадковістю. На прикладі окремих есе з цієї книжки бачимо різність тем укупі з органічним висвітленням суті написаного. Скажімо, твір «Чортківський слід під стінами Вавелю» розповідає про Генрика Юзефа Сенкевича, сина нобелівського лауреата, який як архітектор брав участь у відбудові Вавелю в Кракові, і його дружину Зузанну Целецьку, директора музею видатного письменника в Обленгорку. Цікаво, що про чимало фактів дізнаємося вперше. Новизною пізнання пронизано і есе «Триокий велет» про польського письменника Чеслава Ястшембця-Козловського, який народився у Кременці. По-своєму оригінальним є і есе «Камерна лірика Євгена Зозуляка» — про українського поета з Борщівщини.

Неординарністю підходу зацікавлюють і рецензії. Приміром, «Записки з воєнного табору» — своєрідний доторк до теми російсько-української війни, бо він відгукується на пригодницький роман Богдана Кушніра «Помста оперативника розвідки», в центрі якого будні контррозвідників обох держав. Це — слово про прозовий твір. А «Гірська мандрівка між квітів» — роздум про поетичну книжку польки Едити Садовської. Тут наголосимо, що автор відштовхується передусім від власного доброго знання мови оригіналу, що робить написане чарівнішим.

Споминальне

Щодо есе спогадального плану, то вони є трилисниковими у часовимірному просторі. Себто тими, які відображають три періоди життя і творчості автора — тернопільський, ніжинський і київський. Оскільки кожен із них є по-своєму цікавим, то бачимо необхідність хоча б у побіжній деталізації.

Передусім торкнемося так званого тернопільського відгалуження споминальної есеїстики. Тішимося, що в книжці є спогади про відомих громадських і культурницьких діячів Ігоря Ґерету та Богдана-Романа Хаварівського, письменників і науковців Романа Гром’яка та Миколу Ткачука, поетів Ярослава Павуляка, Григорія Радошівського, Василя Ярмуша. Не будемо приховувати, що в кожному з цих творів існують цікавинки. Та не «заморочуватимемось» ними, а зачепимо лише один момент.

Кожне есе наповнене особистісними деталями. Розуміємо, що це — особливості стилю автора. Але нас більше переймає те, що ця індивідуалізація сприяє ліпшому розкриттю характерів героїв. І після усвідомлення цього починаємо ще більше жалкувати, що у канву розповідей вплетено ще мало таких деталей.

Увага до них є характерною і для «ніжинських есе». Їх особливістю можна вважати те, що вони пов’язані з початком 90-х років минулого століття, коли письменник очолював «Просвіту» у Ніжині на Чернігівщині. Промовисто вказують на це твори «Стела зрілого жита» і «Васса».

Кілька речень мовимо і про есе, які спонукані київськими стежками. Це — розмисли про академіка Ростислава Радишевського, науковців Михайла Ігнатенка, Людмилу Грицик, Михайла Теслю, поета Володимира Забаштанського. Здається, що до цього періоду належать розповіді про вчених Анатолія Нямцу з Чернівців і Миколу Зимомрю з Дрогобича на Львівщині. Якщо порівнювати ці твори з тернопільськими медитаціями, то бачимо протилежність. Коли другі густо всипані особистісними деталями, то в перших їх майже немає. Та не думаємо, що промовисте протиставлення зіграло проти автора. Бо й строгість викладу кидає в річище неповторного думання і говорить, що таким чином можна відшукати свою барву у висвітленні теми.

Виражальне

У попередніх абзацах уже дещо йшлося про виражальність. Але це були узагальнювальні нотатки. Тепер, мабуть, настав час вдатися до конкретики.

І тут на передній план виходять порівняння, які в цьому випадкові є двоякими. Часто-густо надибуємо взірці цього тропу зі сполучниками типу «як», «ніби», «мов», «наче»: «Могутнім, як Вернидуб»; «Світиться, мов фосфор»; «Зашуміли верхівки, наче зелені хвилі». Існують також порівняння без сполучників, які побутують в есеїстичних текстах. «Вавель — спогад дитинства Речі Посполитої»; «Армія у цій ситуації — тимчасовий тампон»; «Діаспорна культура — неповторне явище». Позитивом повіває і від неповторних метафор у багатьох есе. «Сплять автомобілі на волоссі туману»; «З уст метеликом злітало зітхання»; «Переплелися в його душі біль і щастя». Приязнь до автора викликають й епітети. І не лише у заголовках есе. «Містерія па–м’яті»; «У сорочці міфу»; «Він був очима світу». Таких чарівностей вистачає у текстах: «ангел світанку»; «бар’єр променю»; «біле вухо дня».

Поетизми в есеїстичних текстах Олександра Астаф’єва — необхідна умова їхнього існування. Але не менше вдатностей є й у прозових текстах. Серед порівнянь, наприклад, виділили б наступні: «Стовбури у них (деревах. — Авт.), як ноги»; «Все це, мов синькою, було обведене весняною синявою»; «Іван Заруба — худий довготелесий молодий чоловік». Імпонують й метафори. «Розливалася солодка втома»; «День дзвенить келихами світла»; «Дахи будинків, мов зуби пили, випилювали з синяви живе обличчя мого села». Вражає й багатство епітетів: «герб епохи», «поріг вечора», «ландшафт пам’яті»...

По-своєму промовляють до усіх випадки доречних пейзажних описів та діалогічності з прози й есеїстики. Відчувається, що перо творця цих текстів водила рука поета. Та слід, мабуть, наголосити, що не бачимо тут вади. Бо поетизми в цих текстах — оригінальність стилю письменника.

Післяслівне

...Перед нами — книжка «Коли люди стають деревами» (названа за заголовком публікації, яку автор вважає чи не найвдалішою). А письмака охопила жага нових творчих пошуків. Недавно він розповів про свої роздуми над листуванням Дмитра Донцова з тернопільськими авторами.

Твориться нова книжка прози та есеїстики?

Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА,
письменники

 

 

 

Оспівування весни

спресованого часу

Чепурко Б. П. Дивина: поезії. – Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В., 2019. – 376 с.

Вчитуємося у рядки віршів. І не можемо зупинити лет птахи зачудування. Чи не тому, що ритми творів нашого краянина зачіпають найпотаємніші струни сердець кожного, хто залюблений у подихи навколосвіття. «Криничні дзвони в груди б’ють»; «Вишнева мальва намальована в саду цілує чорнобривців слід»; «Всохлих вишень не дотягається зима». Ніби й звичайні слова, але уява творить неповторні картини.

Дивина якась! У прямому і переносному значеннях. Оскільки про останнє ще буде мова, то доторкнемося першого. «Дивиною» поет назвав свою книгу віршів. «Дивина. Дивина. Дивина. Не одна. Не одна. Не одна». Ніби й нема нічого дивовинного у цьому слові, але воно дуже точно передає порухи душі віршника. (Однослівні назви не є чимось новим у творчому арсеналі літерата. Згадаймо хоча б його видання «Чепурески», «Українці»...).

Як кажуть, маємо справу з продовженням традиції. Та вона – не винахід письмака. Бо на всеукраїнському рівні є чимало прикладів. Скажімо, Микола Тимчак свого часу дебютував книжкою «Співаниця». А Павло Гірник прийшов до читачів з друком «Посвітається». Ще, либонь, згадаємо про такі видання як «Жалоколаж» Василя Рябого, «Маргінес» Павла Вольвача, «Соколинь» Володимира Пащенка.

Якщо ці назви мають познаки нелогічності, говірковості та рідковживаності, то є цілий пласт наймень без цього. Простість бачимо у «Стремені» Дмитра Іванова, «Суботи» Василя Терещука, «Ратуші» Геннадія Мороза, «Медів» Григорія Лютого, «Подорожньому» Йосипа Свіжака...

Коли аналізувати ці назви, то висновуємо, що Богдан Чепурко балансує між двома течіями, доповнюючи «Майовість» Олеся Лупія, «Серцевину» Павла Мовчана, «Вертоград» Валерія Гужви, «Осторогу» Миколи Пшеничного, «Весталку» Анатолія Ненцінського... (Цей перелік, як і попередні, можна, звісно, продовжити).

Отже, віршник вибрав дорогу шукання незвичного у звичному. Про це говорять вірші. Зосібна, привертають увагу метафори, якими послуговується поет. «Розчахлу пісню вечір п’є»; «Моє серце в бубон світу б’є»; «Заквилить в Полтві кров Каяли»; «Вже небо хмари мурували». (Лишень зауважимо, що спеціально не підшукували цитат для підтвердження своїх міркувань, бо вдатності віднаходимо у багатьох рядках. «Травневі грози ждуть мене в полях прозору пісню пасти»; «Зима обухом в груди б’є»).

Та мова про чар поезії Богдана Чепурка полягає не тільки у метафоричності висловлювань. На добрий результат «працюють» і різноманітні порівняння. Зокрема, цей троп часто-густо супроводжують сполучники. «Щоб степ притулити, як вітер, до скронь»; «Летять літа, немов Пречиста стеле»; «Згорів, мов зоряна ріка»; «Про що задумались старі, як світ, опеньки?» А хіба не причаровують такі порівняння, як: «вимітають комети, як мітли», «віднайтись, як в спориші дорога»?

Палітру порівнянь вдало доповнюють взірці цього тропу без сполучників. «Зело зелене – зілля Боже»; «Заяріла зоря – моє вірне небесне світило»; «Моя ти мамо – зоре вільна»; «П’янкий дух прілий – забарв’я червінь». (І це, між іншим, - не єдиний приклад вдатностей. «Прадуб – найбільший златоуст»; «В сузір’ях грають віщі сни – майбутній час і день вчорашній»).

Але троп за велінням часу буває й інший, вбираючи у себе елементи обох підвидів порівнянь. «Місяць на небі – білий, як лунь»; «Рельєф України – як думка - глибокий»; «Як сніжинки, тануть чари»; «Вона в тобі – як Божий дар». (Коли читаємо ці чарівності, то спадають на гадку й інші. «Й така печаль мене обняла – старезна й радісна, як шлях з варяг у греки»; «До чорноти – темнющої, як ніч»).

Прикрашають «Дивину» й такі перлини: «лук лісу», «склянка вітру», «глечик сонця», «дно сльози», «аура бажань», «око криниці», «магма страху», «роса провин». І на цьому тлі дуже доречні згадки про «населення» книги, до якого відносимо дерева і квіти, птахів та звірів, зірки й небесні світила. «Сніг потихає в слід лисиці»; «Службу вірну служить жайвір небесам»; «Серпанок сховався за білі берези»; «Залишу мальву цю в своїй душі»; «Завмерли у зорях на сотні сторіч»; «Летить осіннє сонце». (Згодімося, що такі словосполучення багато «промовляють» про стиль авторового вираження, який поєднує традиційність мислення і несподіваність сучасного висловлення думки у ментальних координатах ріднокрайності).

Підтверджують ці й рядки з відлуннями алітерацій. «Живить живень живицю у живцях»; «Линуть-лунають луни відлунь»; «У синьому синє синіє від Сяну до сану»; «Бручевиця бручевиться, бручить». Як нам здається, алітераційні корені є й у висловах на кшталт: «Навспак. Навзнак. Напополам. Навпіл. Навзрид. В серцях навстіж»; «Дивина. Дивина. Дивина. Де вона? Де вона?»

Окремо, напевно, варто згадати про слововияви, які невблаганність часу ділить на кілька частин. І чи найчисленнішими тут є неологізми: «небеснокрилі», «вкраїнописання», «ласкаводужі», «шомполити». Нерідко автор повертає із небуття призабуті слова або намагається залучити до обігу рідковживаності: «позасмерть», «монетарня». Не забуває він використовувати й плоди з діалектологічного древа: «вурди», «журкало». Знаходимо й слівця, що вряди-годи вже експлуатували інші віршарі, бо в контексті творів краянина чужі неологізми не втрачають приваби: «вогнецвіт», «золотоквіття». Імпонують також «світлоогність», «хвильнокрайня», «чорноземля»... (Кожен може продовжити цей ряд згідно зі своїми смаками, а ми можемо підказати, згадавши про «обезжиттєвлений», «небесноліття», «синьогуба», «сейрічна»...).

У мові про поетичну виражальність творів Богдана Чепурка неможливо оминути питання про різноформ’я. Поряд із традиційною силабо-тонікою маємо верлібри. Це – загальні міркування. Тому й перейдемо до конкретики. І насамперед зауважимо, що римовані твори є неоднорідними. Якщо, приміром, переважають римотексти з кількох строф («Я не тут», «Ванацка»), то це не означає, що у книзі нема балад та мініатюр («Баладо золотого війська», «Квітка»). А у вірші «Молилася мама» вчувається дихання народних дум. Піддається поділу і спроба верлібрового слововираження. І тут перед очі випливає мініатюра «Скоро вже скоро». Лише три рядки у ній, але вони є такими промовистими: «Скоро вже скоро: бо й не болить нічого – тільки душа стогне». Шкода лишень, що таких блискіток у книзі могло би бути більше. Можна також балакати про більшу потребу верлібрів-багаторядковиків та безпунктуаційних віршів («Макітра сліз», «Незадоволений собою»).

Та добрі слова про поезовиражальність так не тішили б, якби по-своєму не впливали на темарійність. І тут на передній план виходять громадянські мотиви. У збірці переплітаються доторки до історії рідного народу і сучасність: «нам вітер із тисячоліть колише вишню коло хати», «налийте кров мою чесну у жили героїв».

Тема громадянських мотивів народжує ще один цікавий аспект. Часто у книзі знаходимо мелодії ріднизни. «Дим Вітчизни – це безмір, це небо, це губи»; «Україну Бог нам вкраяв», «У лоні Лондона на дні приснився сон мені про Київ». Коли натрапляємо на такі відрухи ріднокрайності, то уже не дивуємося наявності так званих краєзнавчих віршів («Кровінка», «Пісня про Копичинці», «Прощай, Бручевице стара», «Колодниця»).

Уточнення потребують і деякі філософські мотиви. «Я не винен нікому нічого»; «Ніхто не знає, як життя поверне»; «Я не тут. Я душею літаю»; «Прощена душа йде по чистому піску вічності». Гарно, хоч і тривіально, скажете? І матимете слушність. Та суть не в зовнішніх ефектах, а у глибинності слововираження. До плюсів збірки належать і християнські мелодії, що є такими органічними для світогляду автора. «Сходить Боже зерно на полях протиріч»; «Пішов я сам до Бога навпростець»; «Бог зі мною разом дихав»; «Так легко мені, Боже: свята земля і грішна». Своєрідний пеан неатеїзму людини? Та щось таке! Але релігійні мотиви з наголосом на християнських ідеалах не були б такими вражаючими, якби віршник не акцентував уваги на коренях цієї ідеології. Себто не згадав про язичницьке начало в сучасній релігійності людини. Саме про це розмірковуємо, коли у «Дивині» читаємо: «Дажбог ласкаво розганяв туман»; «Щоб возвеличився на Виссів на спомин про часи Стрибожі». А ще нерідко в поетиці Богдана Чепурка побутують: «прасутнє», «праліс», «прадуб», «прасила», що теж натякає на доторки душі до давнини. І після цього усього, зрозуміло, думаємо, що поет у своїх виявах неатеїстичного світосприймання не агітує за ту чи іншу конфесію, а говорить про людинолюбство, за яке повинна ратувати кожна релігійна течія. «Поруч з нами у Росі – Христос і Крішна».

Чи не ці погляди підштовхують крилатослів’я? “Кривда рай коригує, а правди немає»; «Візьму на той світ я не вірші, а духа високий порив»; «Много у Бога убогих є, а Україна - одна». Враховуючи все це, версифікатор закликає «дивитись правді й пісні прямо в очі».

Замислюємося: а звідки воно, оце прагнення до неймовірно точного висловлення думки через афоризми? З одного боку видніється силует прожитого і пережитого. А з другого, мабуть, маємо відданість літерата словесній постійності, бо у книзі нерідко бачимо фрази, які давно відомі багатьом: «русалка мене залоскоче», «і літа не чути ні духом, ні сном», «до сьомого коліна», «з варяг у греки».

Ще одним відтинком філософських мотивів є розмисли поета про вплив творчості на особистість. «Перелити кров серця у вірші»; «Серцем пригорнусь до слова я»; «В крові викохуються найкращі вірші». Можна, безсумнівно, коментувати ці рядки. Але не будемо цього робити. Лишень наголосимо на пов’язаності з культурологічними акцентами. Ніби небагато їх, але всі рядки є такими логічними. Скажімо, у товстезній книзі маємо тільки один вірш з епіграфом. Це – твір «Ріще» із заспівом з М. Номиса. Ще додамо сюди згадки про Вергілія, Шевченка, Антонича. Та не варто з цього робити трагедії. Адже культурологічний струмінь у даному випадкові є глибинним: наче й непомітний він зі зримої сторони, але має потужну дію. «В серці музичного слуху визри зорю перелітню, силу воскреслого Духа дай мені в очі столітні».

Тішить і те, що поет не уявляє себе без припадання до «пейзажного джерела». Бо цитат, які підтверджують це, є чимало. «Закутує дерева сніг на зиму»; «Ця ніч ще з вечора пірнула у став»; «Хрущі на глоді між пелюсток»; «У тумані умитий лиман». Шарму поетичній пейзажності додають кольорові екстраполяції. «Заспівує зелена кров»; «Літає метелик у синьому лісі»; «Летить вітраж вікна у потязі червоний»; «Тьохкають до ранку чорні солов’ї»; «Прозорий ранок білої весни»; «Укрив квіток рожеве устя»; «Цей клич мені за так дарує сивий вітер». Й такі взірці кольористики «забарвлюють» й інші сторінки «Дивини».

А тепер подивимось, як на цьому тлі виглядають доторки до пейзажності через зображення місяця. «Витиме серце до місяця»; «Стогне місяця срібний подив»; «Веселий місяць – круг червоний – ледь відірвався від землі»; «Біле місяця проміння яриною виринає». Схильність віршаря бачити певний предмет через пейзажні «окуляри» є очевидною. Як і тоді, коли мовити про освітлення образів сонця, криниці чи дороги.

Потребують згадки й любовно-інтимні мотиви. Та хотіли б зачепити іншу тему. Тему тематичних переплетень. Адже «Дивиною», виданою напередодні свого 70-річного ювілею, Богдан Чепурко показав, що йде цією дорогою. І запрошує на свій шлях інших.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА,
письменники

 

 

Наближення до себе Михайла Ониськіва

Кілька відлунь од нової книжки

Ониськів М. М. Есеї. Євшан-слово. Житіє... — Тернопіль: ТОВ «Терно-граф»». 2019. — 420 с.

1. Звичне та незвичне. Наче два запахи з одного парфумерного флакона. Така асоціація виникла, коли перечитували нову книжку Михайла Ониськіва. І за її розтлумаченням не треба ходити аж за сім морів. Усе пояснюється дуже просто. Одні оприлюднюють спогади про своє життя-буття. Інші друкують томища своїх публікацій у різних ЗМІ. Треті намагаються увічнити себе виданнями поезії чи прози. А ось друків, які поєднали б ці три напрями, — мало. Зі знаних під отаке означення потрапляє хіба що книжка «Усі ми будемо в архіві» про Богдана-Романа Хаварівського, видана торік. Тепер — «ЕЄЖ» Михайла Ониськіва. Певна подібність тут, мабуть, є, але не в цьому полягає суть. Обидва фоліанти майстерно зроблені з поліграфічної точки зору та по-своєму розкривають парсуни неповторності.

2. Відкривають книжку есеї. Спершу може здатися, що автор нічого особливого не зробив, вийшовши на люди зі жмутком старих публікацій. Але... По-перше, книгар (просимо вибачення за таке означення) заперечив, що газета живе лише один день. Хіба не про це свідчить есе про актора Володимира Ячмінського з «Комсомольського племені» за 1966 рік? По-друге, вражає і те, що журналіст-літератор так любовно зібрав свої твори літературно-мистецької тематики, які у різні роки друкували «Вільне життя», «Свобода», «Літературна Україна», «Тернопіль вечірній», «Західна Україна».

Ще кілька думок про ці публікації. Їх, на нашу думку, можна розділити на дві частини. Якщо, скажімо, читачам уже чимало відомо про Івана Мазепу, Михайла Паращука, Василя Сімовича, Андрія Чайківського, то цього не скажеш про Петра Томчука, Ярослава Душніцького, Петра Кулика... Особливо імпонує те, що автор завжди робить наголос на тернопільських коренях тих, про кого пише. Погодьмося, що це додає шарму публікації, бо газеті дуже важливим є місцевий слід і читачі почерпнули цікаву інформацію.

Есеїстика із цієї книжки має ще один нюанс. Нерідко саме з неї людність вперше про щось довідується. І чи не найчастіше це трапляється тоді, коли згадуються особистісні моменти. Приміром, в есеї «Народний академік» пан Михайло розповідає про торбу, яку хотіли подарувати Петрові Медведику.

3. Листи завжди цікаво читати. Особливо тоді, коли перед нами з’являються епістолярні послання від відомих людей. І не має ніякого значення, кому вони адресовані. Просто вони свідчать про спільні інтереси адресата й адресанта. Очевидно, так міркував і Михайло Ониськів, готуючи «Листи, що їх ви не читали». Знаходимо тут епістоли від письменників Андрія М’ястківського, Бориса Нечерди, Романа Андріяшика, Юрія Покальчука, науковців Василя Лесина, Володимира Здоровеги та інших. Наведемо лише дві цитати з них. Але думається, що вони є такими промовистими.

«Багато знакових пам’яток у моєму особистому архіві. І почесне місце серед них займає розділ «Тернопіль. Тернопільщина. Тернопільці». Саме цим розділом я завдячую тобі, Михайле...» (Петро Перебийніс).

«...мене зацікавила стаття ваша і з іншого боку — вона цікаво написана. І виникає думка, чи не варто вам, можливо, в трохи ширшому обсязі надіслати до одного з журналів» (Степан Пінчук).

4. Автор останнього листа згадує про цікаво написаний відгук на книжку поета. Але не менш неординарними є вірші самого Михайла Ониськіва. Передусім, впадають у вічі словотвори, якими послуговується: «злохвища», «теплокрай», «помайдання», «окрізь», «тривістря», «словозблиски», «многотруддя». Прикметно, що більшість із них має присмак неологічності. І на тлі цих літеросплетень якось магнетично діють епітети: «тінь батога», «часу зажурені вікна», «вишень фата», «сваволі сміх». Ці та інші епітети нерідко прикрашають порівняння: «Ці слова, мов крапельки з весла», «кисличка — найсолодша груша», «біль Батьківщини — як рана моя». Надибуємо у віршах і на цікаві метафори: «скажена ніч хихикала в кулак», «рік старий, що свічку вже задув», «у даль віків біжить моє вікно». І на цьому фоні вдатностей такий доречний вигляд мають згадки про поетичне «населення», до якого належать дерева і квіти, птахи і звірі, небесні світила і зірки. «Обом ввижався білий цвіт калини», «У купелі купатися їм з чебрецю», «З Волині ще журавлики прилинуть», «Гасають скажені, навіжені пси», «За сонцем біжить навздогін», «Але своя у кожного зоря».

5. Розділ віршів, присвят і акровіршів продовжує «Житіє», яке має ще й підзаголовок «Крива, але пряма дорога». Дивина якась! Ніби й давно знаємо автора, чимало відомо нам і про його життєпис. Тому написане читали постійно думаючи про подихи новизни. І втішені, що не помилилися в очікуваннях. А ще причарував довірливий тон розмови. Нам, скажімо, нерідко потрапляють у руки автобіографічні твори. Та чи не жоден з життєписців боїться зізнатися, що він слабший за іншого. А Михайло Ониськів не захотів іти цим шляхом. Згадаймо цитування свого вірша і поезії однолітка-краянина Романа Лубківського та згадку про те, що буквосполуки колеги по письму помітно виграють. Чи таке. Деякі автори метають громи і блискавки на колишні часи, стверджують, що змушені були ходити з червоними партквитками, але по-своєму боролися із системою. А Михайло Ониськів не приховує, що був високопоставленим партапаратником (секретарем обкому). Навіть з якимись нотками ностальгії згадує про таку ще недалеку давнизну. І розуміємо це. Адже не тільки недоліки були тоді. Та й знак мінус не можна тулити до всіх людей. Ще у спогадах про компартійні часи помічаємо, що в рядках немає озлоблення, хоча зустрічі з окремими людьми залишали неприємний осад. Це, зосібна, стосується слів про колишнього секретаря обкому Михайла Бабія... А завершимо це відлуння ще одним пасажем. Перечитавши розділ, подумки здійснили мандрівки у своє проминуле. І виявили, що наші розмірковування збігаються із розмислами пана Михайла. В цілому. Бо (і це зрозуміло!) різняться в певних деталях, що не впливає на оцінку «Житія». Тому вважаємо, що і це агітує за його потрібність.

6. Продовжує книжку «Зазнимкована мить». Майже 90 світлин вихопили епізоди із життя конкретної людини. Зрозуміло, що дивимося на них із височини часу. І так багато говорять для нас (та чи тільки?) фотокадри з участю Ярослава Омеляна, Володимира Краснодемського, Венедикта Лавренюка, Романа Лубківського, Богдана Чепурка... Наче самі уявою повернулися в ті часи і не хочемо повертатися до грішного світу.

Але, що вдієш, коли життєплин настільки вимагає іншої реакції? Себто повернення до «ЕЄЖ». Слава Богу, що рятує розділ «Запасники» (чи записники?) різночасові. Своєрідний коктейль зі світлин, віршів та есеїв. Натяк на майбутню книжку?

А поки що повернімося до «Есеїв. Євшан-слова. Житія», яке продовжує «АБВГД» («Автографи. Біографія. Вибране. Галерея. Досил»). І добре, що вона з’явилася. А ляпи? Гадаємо, що їх добре бачить автор, маючи чималий досвід роботи зі словом. Тому й не хочемо тицяти носом. Віримо, що в майбутньому їх не буде. Чому маємо таку впевненість? «ЕЄЖ» потребує продовження, і прожите — не підсумок у дорозі, а заклик йти уперед.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА

 

 

РОЗГОРТАЄТЬСЯ СТРІЧКА ДУМАННЯ

Пасічник Н.І. Стрічка контролю: поезії.-Тернопіль:Принтер-інформ.2019.-132 с.

Вірші авторів, з творчістю яких уже не раз зустрічався, завжди хвилюють, якщо у них є відсвіти поетичної справжності. До повторення цієї думки мене підштовхнула «Стрічка контролю» - остання у часовимірі збірка творів Наталії Пасічник з Теребовлі на Тернопіллі. Може, тому, що знаю попередній доробок віршарки, який мені подобається.

А розмову про нове видання почну з розмислу щодо його назви. Отже, «Стрічка контролю»: «Та розтікається світло зелене та розривається стрічка контролю». Лише два рядки з одного вірша, але вони так багато пояснюють! Крім того, так названо й третій розділ невеликого за обсягом друку, до якого авторка включила найліпше з написаного за останній рік. Своєрідне вибране, якщо згадати, що тут є також розділи «Зимові канікули» та «Кирилиця» - такі книги вже виходили в 2014-му і в 2016-му.

Про що ж пише поетка? Коло тем, звісно, можна окреслити, виходячи з традиційних уявлень. Але не робитиму цього. Марна справа! Адже у текстах химерно переплітаються громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність. Що там не кажіть, а сув’язь – символ віку, коли про чистоту того чи іншого виду лірики вже хіба що романтично мрієш на лютих вітрищах обераційно часу.

Тому й більше зупинюся на виражальних можливостях віршарки. І спершу згадаю про метафоричності висловлення думки. «…сонце пропалює дірку у скроні», «…місяць пливе у замерзлих калюжах», «…таксі зітре зірки й будинки», «…втиснувся у шибку сизий обрій». Не сказав би, що такі чарівності є поодинокістю, бо у книзі знаходимо їх чимало: «…поранить Христове серце тернова суха колючка», «…зашторим небо у вікні похмуре», «…сонна ворушиться сапка». І як не подумати, що цей літературний троп має бути необхідністю існування кожної поетичної книги. Очевидно, не варто забувати і про індивідуальність метафоричного мислення, що яскраво видно на прикладі нового віршованого ужинку краяни.

До речі, підтверджують це і порівняння, якими вона послуговується. Приміром, до взірців цього тропу зі сполучниками відніс би наступні: «…а потім підеш непомітно як сніг», «…і мов міраж пустельний вирине в далині», «…ферзі неначе ми з тобою», «…телефон вібрує у долонях немов живий». Тішать і прості порівняння без сполучників: «…як не крути, а ми – банкрути», «…втеча – не найбільша перевага», «чужа цигарка – борг що віддати уже не зможу», «струм застрягне в дротах – лусне кулька на хвої». Згодімося, що від цих чарівностей рукою подати до використання інших видів порівнянь, бо на основі цієї книги висновковую, що письмо авторки стає образнішим. І це при умові точнішого і лаконічнішого вираження думки. Дивина якась! Лапідарність змушує так думати чи не кожного, хто бере у руки цей друк.

По-своєму підштовхують до такого висновку й епітети з третього розділу книги, до якого увійшли найновіші у часовимірі твори. Зосібна запам’ятовуються : «суверенність холодного дому», «бар’єр паперовий», «корінців книжкових зграя», «мури високи горе-зими». Дехто, безумовно, вважатиме, що відгукував, образно мовлячи, «перегинає палицю», мовляв, гарні епітети траплялися і раніше. Не заперечуватиму! І сам наведу кілька взірців: «трьох пляшок розбите військо», «сховища зими», «нитка мовчання», «шапка снігу». Такі чудесності, як на мене, лише прикрасили «Зимові канікули», «Кирилицю» й змусили кожного поціновувала слова ще більше думати про зростання ролі епітетності у поезомові.

Як і про підвищення значення у ній кольорових екстраполяцій. І знову доводиться говорити, що їх чи не найбільше є у третьому розділі: «…синій сільський автобус що загубив дорогу», «…білі колони уже нежилої споруди», «геть з полиць гросбухи сірі і червоні фоліанти». Звісно, що «барвисті» рядки читач бачив і раніше: «…сріблясті цятки заячих слідів», «…у чорній тиші у нічній опалі», «…і через це стає багряна ріка холодна і глибока», «…мовчання що на тому боці дроту ні золотом ні сріблом не стає», це – лише дещиця кольорових екстраполяцій. Але разом узяти вони творять веселкову неповторність.

Разом із висловами, які давно вселилися у нашій свідомості. Пригадуєте, що в одній пісні є слова: «Нова радість стала, яка не бувала»? Саме про неї думаю, коли у «Стрічці контролю» читаю: «Ця нова радість вже біля порога». Певні асоціації «народжують» також рядки: «…ніби об стінку горохом», «…аж поки собачий холод пройме мене до кісток», «…чорна п’ятниця - час для того щоб зробити сто тисяч справ». Ота пристрасть авторки до усталеного не кидалась би так у вічі, якби не контекстова природність використання таких словосполучень у новій книзі краяни.

…Усе це злите воєдино, позитивно впливає на «населення» друку, до якого належать рослини і дерева, птахи і звірі, зорі і небесні світила: «…і віяли від страшенної спеки кущі левкою», «…довга лоза мов гадюка», «…ще видно на снігу сліди сорочі». А ще ж маємо такі вдатності як «…білка гризе задубілу кору «, «…б’ється у скло безіменна зоря», «…сонце в мене у волоссі». Хіба це населезнавство не свідчить про намір авторки природніше почуватися межи ними передавати свої почування з їхньою участю?

Окремо, либонь, варто говорити про слововияви, хоч тут не все виглядає так просто, як того хотілося б. У «Стрічці контролю» надибую рідковживаності і говіркості: «погорда», «боли голова», «краснопери», «юс».. Мало? Можна так подумати. Але… Хто сьогодні однозначно ствердить, що в майбутньому таких випадків словесної дивовижі не побільшає?

…Це, звісно, - неповна частина розмислів про нову книгу краянки. І кожен може доповнити їх, якщо бажатиме. Я ж наголосив на тому, що найбільше заімпонувало. І не маю наміру відмовлятися від своїх роздумувань.

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ

 

 

 

Побачити себе в… чужому тексті

 

Бреславська С.В. Із книги відгуків та пропозицій: відгуки, рецензії, інтерв’ю та статті на тему літератури. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2018. – 168 с.

Дивниця якась із присмаком незрозумілості. Майже щодня Укрпошта та «Нова пошта» приносять книги з різних куточків України, про частину з яких пишу відгуки в друкованих та електронних ЗМІ. І чим більше вчитуюся у літеросплетення, то частіше ловлю себе на думці, що мені важко втямити все, що відбувається у літературному світі. Ні, це зовсім не означає, що перестав бачити різницю між опусами світоглядних графоманів та справжністю слова, й за чисту монету позитивно сприймаю всі тексти. Цей поділ на рівні підсвідомості залишився непорушним. І слава Богу! Думаю про інше. А точніше, про несподіванки, які дарує зустріч із цікавинкою.

Саме такою є книга Світлани Бреславської. Як на мене, то вона привертає увагу кількома моментами. Оскільки кожен з них має своєрідність, то хоча б побіжну деталізацію вважаю незайвою. І почну з такого. Ми вже потроху почали звикати до різножанрових видань. Тобто, до друків, які збирають під одною палітуркою прозу, поезію, переклади та есеїстику. Згадаймо хоча б про книги Андрія Содомори, Богдана Мельничука, Василя Головецького… Додамо сюди твори літературних «багатоверстатників» Василя Слапчука, Геннадія Щипківського, Сергія Дзюби, Олега Гончаренка, Богдана Смоляка…

Світлана Бреславська теж належить до таких «багатоверстатників». Вона – авторка чотирьох поетичних збірок та книг перекладів з польської віршів Казімежа Бурната, Анджея Бартинського, Лєшека Шаруги, Анджея Вальтера, прозових творів Бруно Шульца та Моніки Варненської.. Час від часу на сторінках періодики вже з’являлися її мала проза та есеїстика. І ось в серії «Бібліотека Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України» до нас прийшла її книга «Із книги відгуків та пропозицій», під обкладинкою якої зібрано літературознавчі праці останніх років.

Дебют на новій царині, так би мовити, якщо мати на увазі книжкове висловлення думок. Бо відгуки, рецензії, інтерв’ю на теми літератури вже неодноразово з’являлися в газетах, журналах і на сайтах, тому поціновувачі красного письменства запам’ятали це ім’я. Бо написане вражало небуденністю поглядів авторки на працю письменників та книги.

Констатація факту? Так! Але що стоїть за нею? Книга Світлани Бреславської, насамперед, запам’ятовується різними формами у межах одного жанру. Якщо до цього часу доводилося мати справу з монографіями (дещо нуднуватими за манерою викладу думки), медитативною прозою, літературними портретами, то зараз маємо дещо інше. Рецензії та відгуки (сумніваюся, що авторка сама може розділити їх у цьому виданні), статті й інтерв’ю. Чим продиктована така різнорідність? Не вірю, що моє трактування цього феномену може співпадати з думкою письменниці. Тому дозволю собі лише висловити здогад: літературознавча різність породжена багатовекторністю вираження думки.

Ще одне спостереження. Склалося враження, що авторка пише про тих письменників, чия творчість є добре знайомою чи стала такою в ході знайомства з їхнім доробком. Як тут не згадати про розмисли навколо ужинків Еріха Емманюеля Шмітта, Євгена Барана та Олександра Гавроша. Та небуденність бачимо у текстах про Івана Чендея, Івана Малковича, твори Озрена Кебо, Богдана Лебля, Олександра Косенка, Івана Монолатія. Втішним, зосібна, є той факт, що авторка у розмові про книги не оминає гостроактуальних політичних проблем. Це стосується рецензії на «Архів Розстріляного Відродження» та «Русинський» сепаратизм» Любомира Белея, інтерв’ю з професором Мирославом Волощуком – автором монографії «Русь» в Угорському королівстві (ХІ-друга половина ХIV ст.)».

Світлана Бреславська дала також нагоду поговорити про гендерне питання. Відгуком на поетичні книги Юлії Мусаковської, Галини Крук, Уляни Галич, Тетяни Винник і Мар’яни Нейметі. Зізнаюся, що тут на мене очікували літературні відкриття. Приміром, раніше вже читав версифікації Мар’яни Нейметі і Тетяни Винник. Потрапляла мені на очі рецензія на книги Юлії Мусаковської. А от вірші Уляни Галич і Галини Крук стали для мене несподіванкою. Якщо врахувати, що книга містить 25 текстів про книги і лише один з них зачіпає «жіночу літературу», складається враження, що авторка, умовно кажучи, «забиває гол в свої ворота». Особливо натякає на це належність авторки до прекрасної статі. Але не все виглядає так просто. Коли жінка пише про творчість жінок, існує ризик зануритись у зайвий романтизм чи сентименти. Тому літератка пише про книги авторів-чоловіків, по-жіночому, чесно й відверто, але без надриву. В цій манері вислову – аналітичність мислення, оригінальність, своєрідний феміністичний шарм.

Тепер про думки, які найбільше запам’яталися. «Основоположник новоамериканської літератури не міг передбачити, що рівно через століття маленький лемко Антонич, саме завдяки його поезії, витворивши свою власну цілісну концепцію світу, стане основоположником української поезії ХХ століття» («Вплив творчості Уолта Уїтмена на поезію Богдана-Ігоря Антонича»). «Євген Баран може бути самоіронічним, буває суперечливим в літературно-художніх смаках, але він безкомпромісний в питаннях національної ідентичності і в поглядах на українське державництво» («Книга притч Євгенових»).

Лише дві цитати, але як багато вони говорять про прагнення особистості до справжності шукання власних творчих координат у цьому непростому світі. А може, і не треба чогось іншого? Бо все, разом узяте, спонукає до роздумів і дуже багато означає.

Ігор ФАРИНА

 

 

КРІЗЬ ПРИЗМУ

ПОЕТИЧНО-ПРОЗОВОГО ПОГЛЯДУ

Замкова З.С. Маленька крапка знаку запитання. Вибране.-Тернопіль: ТОВ «Терно-граф».2017.-144с.

 

Зрозуміло, що кожен письменник відображає епоху, в якій живе. Навіть тоді, коли творчою уявою поринає у події давнизни. З цим, мабуть, ніхто сперечатися не буде.Тому й хвилює інше. Чи може літерат донести до читачів почування своєї душі? Якщо колись часто-густо заважала цензура тоталітарних часів, то нині на заваді стають фінансові негаразди. Видання нерідко стає неможливим через мізерні зарплати чи пенсії авторів, а спонсорів знайти не вдається ( бо псьмовець не хоче і не вміє жебрати). Якщо мати на увазі цей момент, то поява серії книг облорганізації Спілки письменників за кошти обласного бюджету заслуговує похвали. Та, чесно кажучи, переймаюся не тільки цим. Мене цікавить і якість написаного. Тому із задоволенням для себе знаходив цікавинки у друках Лесі Білик, Тетяни Дігай, Ганни Костів-Гуски, Володимира Кравчука, Богдана Мельничука, Наталії Пасічник, Жанни Юзви…

А недавно до мене втрапила книга «Маленька крапка знаку запитання» Зоряни Замкової. І після знайомства з нею впевнено додав видання до свого списку поліграфічних неординарностей ріднокраю. Адже підстави для цього продиктували поезія і проза тернополянки з волинським корінням ( пані Зоряна живе і працює в обласному центрі, а народилася у Ланівцях).

Ліцензія на поезовиміри душі.

Книгу починає кілька поетичних розділів: «Ліцензія на вимір суєти», « Інтонація серцебиття», « Дитинство любові». Безумовно, за задумом авторки кожен з них має свої особливості. Але не будемо вглиблюватися у тонкощі. Хоча б тому, що читальники матимуть свої версії. Тому й вестиму мову про тематичні переплетення, бо у віршованих творах вони існують. Важко ж однозначно віднести ті чи інші римотвори до громадянського, філософського, пейзажного чи інтимного підвидів лірики. Наведу лише один приклад. Скажімо, вірш «Сумна рапсодія» - доторк до пейзажності. «Кружляє дощ, заблуканий в морозах». Але водномить доторкаємося і до філософії буднів. « Вуста холодні, бо пече душа»). По-своєму промовляють до усіх епіграфи з творів Ліни Костенко, Василя Стуса, Ігоря Римарука, Василя Герасим‘юка, Михайла Левицького, згадки про Андрія Дементьєва і Октавіо Пасса. Як на мене, то цей культурологічний аспект ратує за два моменти. По-перше, навчальна сила читальницької енергії. По-друге, вглиблення у чужі тексти ошляхетнює власні розмисли.

Це, зосібна, яскраво бачимо на згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, птахи і звірі, небесні світила і зорі. До речі, саме вони – яскрава ознака стилю. Хіба не про це мовлять вдатності. («Була соняхом перша любов», «верби з оцупка виростає гнотик», «асфальтне олово не вабить журавлів», «втоптали за обрій на кониках тракт», «я сьогодні до сонця у сні літала», «сповідатися зорям смішно». «Населення» віршів, один із виявів виражальності. А ще, либонь, варто мовити про порівняння, метафори, епітети та слововияви. Про кожен з цих нюансів (в цьому не сумніваюся) можна багато говорити. Але не пірнатиму у словопотоки – лише побіжно казатиму про те, що найбільше сподобалося. Серед літературних тропів з ознаками порівняльності спершу виділю ті взірці, у яких є сполучники. ( «Реагуєш на нього, неначе на скрип дверей», «забула, мов шалапутне дівчисько», «з кульбаби віночок – як німб»). Побутують і порівняльні вдатності без сполучників. («Мовчанка – порожнечі боягузтво», «новітня Шіва – сторука марнотратниця», «втрата голосу – не самозречення»). Їх супроводжують порівняння, у котрих поєднуються обидва види цього літеросплетення. («Віртуальний розлом – наче батьківський дім покидаєш», «глянцувати сумління – як сипати в море пісок», «небесні ваші душі над головою в мене – як на чатах»).

Та ваблять не тільки порівняння. Адже, приміром, існують й цікаві метафори. ( «Мені світанок руки цілував», «доторкнися до мене думкою», «не поведу слів під конвоєм»). Цю гарноту по-своєму доповнюють епітети. ( «Держава утіх», « манаття апломбу», «ліхтарики фраз», «морок покути», «снів планшети», «полотнище неба»).

Окремої мови (на мою думку, звісно) заслуговують слововияви. Бо хочемо того чи ні, а саме вони є мірилом поетичної справжності. Переконаний у цьому. І дивність не відпускає мене зі свого виміру, коли у читальницьку свідомість проникають неологізми, рідковживаності, діалектизми, тощо («листорать», «паперопад», «сумноти», «помпезяться», «ляда». Коли вчитуюся у такі літеросплетіння, то все більше думаю, що такі чарівності (гадаю про усі літературні тропи) повинні бути неодмінною складовою сучасної поезії, бо дають ліцензію на виміри почувань душі кожного індивідуума.

Промовляння прозомови невловиме

В попередньому розділі автор спробував по-своєму поглянути на три поетичні частини книги. Зоряна Замкова протиставила їм три прозові глави: «Елегія мого світанку», «Обгрунтування не потребує», «У надійному сховку ілюзій» (Літературна «багатоверстатність? Якщо думати про книгу, то маємо її. Але не скажу, що вона тут є чимось вельми оригінальним. Згадую хоча б про таке. Незабутня поетка Оксана Лятуринська час від часу «виходила» на люди з етюдами та образками: мріяла до кінця своїх днів написати епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. В жанрах поезії та прози працюють Теодозія Зарівна, Ольга Яворська…).

Але давайте від узагальнених міркувань перейдемо до конкретики. Уже згадувані частини книги чітко вказують, що прозу написала людина з поетичним складом мислення.( Поміркуйте самі. «Бісером розкотився чийсь сміх за вікном», « а присмерк з’їдав місто крок за кроком, лише центральні магістралі відвойовували територію світлом ліхтарів та фарами автомобілів», «пам’яте, схаменися, ти вицтвітаєш котрий раз, мов старе пальто, тебе вже пререстріває сльоза, ти запечатуєш у собі голоси, як стільники»).

Тому й не бачу гріха у тому, що говоритиму про прозові твори, звертаючи увагу на порівняння, метафори, епітети. Зрозуміло, що не омину увагою питання пейзажності та діалогічності. ( Як на мене, то це потребує коментаря. Скажімо, нерідко чуються голоси що такі поетизми – зайвина для прозового твору. Але… Якщо прозаїк вдається до уніфікації у вираженні думки, то він перестає бути творчою особистістю. То ж про яку справжність художнього слова слід балакати? Абсурд. Через це і прихиляюся до думки, що словесні вдатності у прозовому тексті – ознака стилю автора, яка сприяє позитивному сприйманню творів).

Тепер конкретизуємо ці узагальнення. Спершу, звісно, згадаємо про порівняння. Тим паче, що їх у «Маленькій крапці знаку запитання» вистачає. ( «Без кохання життя прозоре, як обтерті крильця метелика, як вицвілі очі суму», «дні Марини тяглися довго, наче гума», «гамак – це предмет моїх найбільших і найпотаємніших мрій»). Зацікавлює і метафоричність мислення. («За шибку п‘ятірнею схопився кленовий листок», «тому жінка молилася весні, яка просочувалася кожною травинкою і листочком», «а пам‘ять моя, спинившись, впаде і проломить підлогу»). До цих чарівностей додамо ряд епітетів, серед яких знаходимо «світло твого обличчя», «колихання дня», « казуси можливого шляху», «пси реальності», « дірява рука пам‘яті», « крихточки щастя».

Проза Зоряни Замкової виграє від присутності пейзажів у ній. Сліди живописання словом віднаходимо у багатьох місцях. («Там, за видивом вікна, задрімала суєтність. Тут, в усамітненні свіжіє прохолода. Скоро світання полоскоче пальчиком промінця», «виглядав Петько, доки зорі не вийшли пастися на нічні луги» «неба не бачу та знаю: воно у загравах. Тримаюся руками за змащену глиною землю, як за матір». Як бачимо, пейзажність тут є своєрідною . Перед нами постає сплав реальності та уяви. Окрім того, у всій красі постає тяжіння авторки до літературнознавчих означень, про які вже йшлося. Між іншим, це значною мірою характерне і для діалогів, хоч у них так званих поетизмів є значно менше. Приємним є і той факт, що авторка орієнтується на мовленнєве середовище своїх дійових осіб, розграничуючи мову автора і мову героїв.

***

…Нова книга письменниці - своєрідне вибране. Відповідь літерата на вимоги часу. Що буде далі? В авторки, звісно, можуть бути свої пояснення. Та вона сама переконана, що ще далеко до остаточного ствердження. Триває шукання душі. Тому й, напевно, наша краянка все розмислює про маленьку крапку знаку запитання. Веління доби?

Ігор ФАРИНА

 

 

РОЗПОВІДЬ ПРО СЕБЕ,

ЩО СПОНУКАЄ

Васильчук В. Б. Мій друг Пончик. Оповідання. - Житомир: ПП «Рута». 2019. – 64 с.

Є два типи письменників. Перші надають перевагу грі фантазії. Але читачі «ковтають» написане так, як оповіді з реального життя, хоча розуміють роль уяви автора. Майстерність письмака? Безумовно. Але (принаймні так мені здається) є вона і тоді, коли думаєш про других (тут маю на увазі і писання тих літераторів, котрі сумлінно змальовують житейські історії). Не можна скидати з рахунку представників цієї течії, що межує з традиційністю реалістичності… Зрештою, на моє переконання, немає істотного значення творчий метод. Сприймача тексту цікавить не це, а якість літеросплетень…

До цих розмислів спонукала нова книга «Мій друг Пончик» письменника і журналіста Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині. Чому? Спробую це пояснити хоча б кількома реченнями. З поліграфічного виробу можна висновковувати, що ловець слів (так іноді іменують письменника) належить до другого типу слово творців. Я сказав би про прихильність автора до мемуарної літератури. Бо є в оповіданні щось від цього. Але водномить не все є таким простим, як може здатися спочатку.

Про що мислиться? Якщо відверто, існує чимало нюансиків. Виберу з-поміж них лише ті, які вважаю найістотнішими. По-перше, автор не приховує прикрих моментів, які могли виставити його в непристойній іпостасі. Про-друге, твір густо пересипано пейзажністю та діалогами, що не є характерним для підвиду прозового жанру, про який уже йшлося. Тим паче, коли гадається не про тривіальні живописання словом і діалогічність. Адже наголос зроблено на творчому індивідуалізмові.

Щоб розпросторити ці міркування, звернемося то твору, який породив їх. І зрозуміло, що мусимо бодай коротко розповісти про сюжет.

Отже, все починається зі спогаду автора про подаленілі у часі літа дитинства, коли він дуже волів мати собаку, але ніхто не хотів його слухати. Нарешті батько приніс цуценя, яке нарекли Жуком. Він і покусав малого, коли той замахнувся на нього лозиною. Присмачена гумором історія з породистим песиком у студентському гуртожитку університету, який роззлостив декана факультету. І далі життя автора складається так, що про собаку доводиться тільки мріяти. Хоча живність у трикімнатній міській квартирі була і дружина проти присутності пса, бо він – антипод «котячого царства». І раптом стається несподіване. Серед зими найголовніша дійова особа подається у підвал дому підгодовувати безпритульних тварин.

І повертається до квартири з маленьким собаченям, яке знайшов там. В результаті цього отримуємо диво: дружина примирливо ставиться до чотирилапого малюка і навіть повеліває чоловікові ретельніше опікуватися ним. Тому й може скластися враження, що у родині вселилася тиша і благодать собачого походження.

Але такий «міркувальник» гірко помилиться, коли думатиме про позитивну відповідь на це запитання часу… Адже життєві будні наповнені несподіванками. Щось таке маємо і в даному випадкові. Пончика (так назвали собаченя) чекають ветеринарна клініка і притулок для тварин. Правда, в останньому не знаходять місця для нього і герой твору окрилено доглядає за собакою. Згодом дружина таки знаходить прихисток для чотирилапого: його забирає подружжя, у якого пес захворів і його не вдалося врятувати.

Герой і його дружина провідують нових власників собаки і цікавляться долею свого знайденця. Врешті-решт усе завершується тим, що одного дня він незбагненним чином повертається до господаря і навіть приносить йому в’язанку ключів, що він їх загубив.

…Ось така безхитрісна розповідь з ухилом у жорстокий реалізм. Але вона, напевно, не впливала б на позитивність сприймання, якби не існувало цікавинок виражальності. Скажімо, нерідко натрапляємо на прості порівняння зі сполучниками і без них: «міцний, як дуб, чоловік», «він, як зайчик сидів за камінцем», «кішки – особливий народ», «це – мій друг Пончик». Зацікавлюють і метафори: «розбишака-вітерець», «здмухує сон мій, ховається в осінній туман», «сором’язливо вилизує сонце», «туга оселилася в моєму серці». Цей ряд вдатностей доповнюють епітети: «танок літаючих квітів», «веселкова стежка». Особливу увагу викликає вміння автора бачити очі тварин: «ґудзики очей», «намистини очей». Знаходжу у тоненькій книжечці і словосполуки, котрі відношу до рідковживаностей: «вусолапохвості», «мигдалеподібні», «знайденець»…

Дехто, прочитавши попередній абзац, мабуть, почне говорити, що рецензент всупереч здоровому глуздові наголошує на важливості так званих поетизмів у прозотексті, хоча поціновувачі цього жанру можуть обійтися без «красивостей». Не погоджуюсь з подібною постановою питання з двох причин. І перша з них полягає в тому, що словесні чарівності – яскрава ознака творчого індивідуалізму. І супроти цього нічого не попишеш. Вимога жанру, якщо хочете. А по-друге? Перед нами твір, котрий адресований підростаючому поколінню, яке завдячуючи дорослим, невмолимо втрачає почуття прекрасного, що споконвіків було характерним для української ментальності. І письменник по-своєму б’є на сполох, описуючи красу природи і рідномовного середовища.

А завершу ці нотатки ще кількома сентенціями. Не можна, либонь, вважати, що знайдення ключів Пончиком – кінець історії. Радше варто балакати про трикрап’я. І уява кожного може домалювати своє продовження. Наступне: «Мій друг Пончик» позиціонує себе, як видання для дітей. І раціональне зерно тут, безумовно, є. Але я говорив би, що це – і книга для дорослих. І не тільки тому, що в оповіданні йдеться про дорослих. Хіба не агітують за це описи непростих взаємин людей і тварин. І ще одне. Мене тішить, що цікаву книгу художньо оформила уродженка Тернопілля Світлана Радчук. До речі, це – не перше її освоєння доробку письменника. Раніше було ілюстрування не менш вдалої книги «Пригода на Червоній гірці».

 

Ігор ФАРИНА

 

 

 

СЕБЕ ПОЧУТИ – НАЙВАЖЧА СПРАВА

   Ненцінський А. Голоси і видіння. Поеми. – Хмельницький. ФОП Сторожук О.В. 2019. – 296 с.

 

     Поет видав нову книгу. Непроста це справа у нинішній час. І насамперед через фінансовий бік питання, бо справжні ловці слів ( так іноді метафорично називають письмаків) часто самі неспроможні це зробити через куці зарплати чи пенсії, а жебрання вважають приниженням для себе. Меценати ж і спонсори не можуть вчасно помітити вартісне… Ось і стає святом для душі читальника добра книга, якщо її автору вдається подолати цю перешкоду. Зосібна, таку роль на себе взяв друк Анатолія Ненцінського.

   Чому переконаний у цьому? Якщо коротко, то за кожне художнє видання агітують тематичність і виражальність. Але, як на мене, ці дві складові повинні діяти у парі, хоча читачі і літературні критики умовно розграничують їх…

 

1. Тематичні овиди

   Розмова про тематичні овиди поемної книги не була б такою доречною, якби не кілька суттєвих моментів… Скажімо, примітно, що автор органічно переплітає давнизну і сьогочасся чи не найповніше у поемах «Голоси з Останніх Меж»,

«Сенсація в Урочищі Гриба» і в повісті-поемі «А за річкою – Руда». Можна, звичайно, цитувати вдатності на підтвердження цієї тези, але перед тим зверну увагу на ще один момент: історичний ракурс цих поем випливає із краєзнавства. Скажімо, повість - поема спонукана інтересом автора до родовідних коренів, а «Сенсація…» — то мандрівка душі й уяви автора, а з ним і читачів, на археологічні розкопки на місці давньоруського городища в одному із сіл на Волині.

   Треба відзначити, що історизм як риса стилю А.Ненцінського, тісно пов’язаний з культурологією. Багато хто з поціновувачів красного письменства пам’ятає Івана Іова, поета, який передчасно відійшов у засвіти. Він являється авторові

у повісті-поемі «А за річкою – Руда», волею його уяви, на дев’ятий після маминої кончини день. То й утверджуєшся в думці, що для А.Ненцінського то дві рідні

душі — звичайна сільська трудівниця і знакова в українській культурі постать трудівника на літературній ниві.

   Варто сказати й про громадянськість, філософічність, довірливість аж до інтимності поем Ненцінського. Звісно ж, кожен із цих нюансів допомагає по-своєму розкрити тему. Але окремішність моментів ( часто й вражаючих!) не діяла б так магічно без їхнього переплетення. А ще й слід наголосити на тому, що Анатолій Ненцінський і в повісті-поемі (отак по-своєму він означив жанр твору), і в «чистих» поемах поєднує власне поезію з поезією в прозі – і виходить вибухова суміщ…

                       «… Отут,

                             В напівзросійщеному краї,

                             Хай витріщає балухи Кіріл,

                             Німих рабів Московії немає.

                             Тут Церква наша стала на порі.  

                             Пощо   нам   ті   анафеми від злості…

                             Жовто-блакитно заясніло доокруж

                             Від неба й куполів у високості»   –  

                            зійшов із сходинки на землю сивий муж.

                            Вознісши очі до хрестів і дзвонів, перехрестивсь…

                             Душа у тілі аж…На денце впали краплі дві солоні...

                              І прочитав уголос Отченаш…»

…Від церкви чоловік пішов до школи. Йдучи, подумки розказував далекому, він аж у Торонто живе, другові про своє село, про річку Нереч: «Відтоді, як частина Донеччини стала називатися Тимчасовоокупованою, Нереч не впадає у своє Азовське море: перед самим кордоном з Ерефією в землю входить. Не хоче річка плинути по їхній, воріженьків наших, території. Так люди тамтешні нам переказують… Еге ж, метафора,пане докторе філології, та не з моїх вуст – з народних. Оповідано ж нам тими вустами, що давно колись наші церкви разом з людьми під землю йшли: спасіння від навали чужинців рідна земля, розкриваючись, давала їм…» 

То є громадянська позиція. Вона ж присутня й у розділах «Передмайдання» і «Майдання» поеми «Голоси з Останніх Меж». На підтверження сказаного – рядки: « Я поліг, але знайте усі: і нічийні, і ліві, і праві – в мене Глухів об лівій руці, а змайданений Київ – о правій».

Тут вам і углиблення почуттів автора в пам'ять про бій під Крутами, і cув’язь з нинішністю. Тяжіння автора до громадянської тематики сприяє розкриттю (в літературному сенсі) «білих плям» вітчизняної історії. Саме в сенсі літературному, бо у фактологічному маємо за роки незалежності буквально прорив у висвітленні повстанського руху в Україні в 20 – х роках минулого століття. Анатолій Ненцінський у повісті-поемі «А за річкою – Руда» вдало вкраплює у оповідь про отамана Орла (Якова Гальчевського) рядки з щоденника Андрія Комина, авторового земляка. До речі, це також приваблює – бачення тих подій крізь особистісну призму.

   Я вже казав вище, що в поемах присутня філософськість. Причому ця якість мислення поета познакована простотою, але не спрощеністю. Саме простість слугує тому, що читач щиро переймається болями чи радощами персонажів творів. До місця в поемах і богоявлення. Але не всує називає автор ім’я господнє… Стосовно Героїв Небесної сотні отак: «Кожного Господь одеснував…» Про вчинок персонажа поеми «Сенсація в Урочищі Гриба» Ключника: «Людині вклав у руки сам Бог для мсти ту вогняну стрілу». Про полеглих українських вояків: « Скільки в небі над Донбасом світлих душ, знають лиш Господь і Божа мати».

   Нерідко автор лише окреслює світоглядно-філософські теми, і так відкриває читальникові простір для думання. Багато таких моментів у поемі «Видіння в Чорному квадраті». До прикладу: «…Каган «на ви» не йде ніколи сам, він лиш велить. Та буде, буде… За Перуна повелінням прийде в Хозарію Хоробрий Святослав – і все там спопелить, і стане вона тінню колишнього могуття назавжди… Лиш згадка у літописах нетлінних… Кагани, беки і нащадки їх – в світи…Там завжди будуть ниць чи на колінах…»

Або: « …у Моксельській окрузі гнило, смерділо й лютувало Зло. Там і не пахло Київською Руссю! Ось наша Русь, – і давнина, і далина, – від Дону і ген-ген туди, до Сяну. Тут наше слово, й «Слава!!!» –долина, й козацька шабля в тому слові сяє». І ще: «Плевел в історію що той, шо той насіяв, і разом вибрехали всі, що їх «немытая Россия» пішла із Київської світлої Русі». 

Нотатки про темарійність були б неповними без акцентів на любовних почуваннях, які промовляють про двоєдиність: любов до матері, Вітчизни, малої батьківщини, рідного народу і – любов до жінки. Чи не найповніше ця тематика оприлюднена в поемі «Сенсація в Урочищі гриба» і повісті-поемі «А за річкою – Руда». Поет не освідчується, не клянеться в любові (маю на увазі прямим текстом, з уживанням цього слова), вона в рядках і між рядками…

   Про рідну Волинь:

«… І вже він в моїм краї… Мій сучасник.

І перед ним Волинь в усій красі,

і по Случі пливе у Горинь

Давня казка, а в душу Думи линуть з небесі».      

   Про матір: «… Пішов до хати вже при дні…

Кімната мами полуднева…

Портретне фото на стіні…

Мені всміхнулись очі …З неба»

.

 2. Виражальницькі акценти

 

Це, либонь, не буде перебільшенням, коли скажу, що тематичні пласти не стали б такими промовистими без виражальницьких наголосів. Та не буду теоретизувати стосовно них, хоч і є така спокуса, а поведу мову про конкретику цього питання. Тим паче, що в усіх поемах А.Ненцінського достоту густо порівнянь, метафор, епітетів, оригінальних слововиявів і новослів’я. Багато хочеться сказати і про «населення» книги й кольорові екстраполяції, і про ефект присутності читача в рідному краї автора та цікаве формовираження… Мовлячи про все це, відштовхнемося від порівняльности. Втім, не бачу потреби фокусувати увагу на цьому тропові без згадок про три його підвиди, які знаходимо у «Голосах і видіннях».

Порівняння в поемах Ненцінського найчастіше зустрічаються зі сполучниками «мов», «ніби», «наче», «як». До прикладу: «Мотоцикла, мов силу нечисту, осідлав…», « …сидів, мов ударений правцем», «Чорний, наче до звуглення випалений, квадрат». Часто обходиться поет і без допомоги сполучників, аби уникнути тривіальності, штампів. Брат приносить сестричці «смаглявих діток сонечка – вишЕнь», у рідній авторовій хаті «всі шибки промінням перемито», Князь Тьми про людей: «Не слухай тих, з овечими устами». 

Поеми «густі» й завдяки метафорам. «У Красносілку за руку щось пам’ять мою повело…», «Упала в п’яти з вереском душа…», «Бредуть до мене з міста голоси…», «Карби наносив голос», «Виводить пам'ять на тодішні береги».

   Ніхто, думаю, не заперечить гарноти цих поетичних знахідок. Власне, й назви розділів книги метафоричні: «Закон Руки», «Цивілізація рудян», «У одиночній камері душі», «…і вишиті слова на полотні».

   Втім, душа Поезії огортає душу читача уже першими рядками поеми-драми «Голоси з Останніх Меж»: « Вечоріла в хаті тиша. Лиш будильник цокотів. Та почулось раптом: дише у кутку при дверях тінь».

   Але метафорична чарівність не була б такою привабливою без епітетів. Заімпонували мені такі вдатності, як «гущавина тисячоліть», «ядерний кулак», «зорина снігу на плечі», « совість людства», «проклятий голос». Ряд вдалих, оригінальних епітетів поціновувач поетичного слова продовжить і сам, читаючи книгу.

   На окрему бесіду заслуговують оригінальні буквосполучення літератора. Поговоримо про них як про лексичні вияви. Час від часу в поемах знаходжу неологізми: «жовтокняжі», «зіркоока», стрічається й рідковживаності: «безбережжя», «бідашко», «ганеба». Не оминеш байдужо й такі словесні перли

як « кашкетоголовий », «роти стягнуло, мов дратвою»,» «наканделябрено-роззолочений палац». А ще ж є неологізми, створені з одного слова: Майданність… Майдання...майданці-повстанці, примайданне охвістя.

   Доречно вмонтовує письмак у свій текст і неологізми, витворені іншими майстрами пера. Скажімо Кость Гордієнко першим ужив  означення зернослово , а Ненцінський використав його у вірші, присвяченому пам’яті поета Івана Іова: «Бачив ти, де зернослово, де полова…»

   Зазначу, і це буде доречно тут, що на Хмельниччині щороку проходить Всеукраїнський літературний фестиваль під цією назвою – «Зернослово». А ще варто згадати, що колись геніальна Леся Українка першою вжила слово промінь. Тоді воно було дивовижею, а нині стало настільки частовживаним, наче одвіку було в нашій мові.

   Доречно вживає автор і старослов’янізми: «дщерь», «отроки», «длань», «за шеломянем ти єси».

   Хтось може закинути авторові докір щодо суржиковості в його творах.

Та варто врахувати, що вона лиш у мовленні дійових осіб похилого віку. Дід Лігонко

каже: «Від цеї хати Коминова хата була через хату…На її місці теперки Петра Подлюка доміна. Він часний стамотолох, то поставив її, так сказати, на зубах…»

Це колорит, а передав би письменник ті монологи чисто літературними словами – достовірність мовлення втратилася б…

Органічно вписуються у текст з уст персонажів і діалектизми: лупень, ості, гарабіда, нецьки…А «гокання» персонажів повісті-поеми є прикметною особливістю подільської говірки. Читаємо: « Гокали Марзялки, Подлюки, Площинські… – власне, вся Заслучна сторона. «Ми -   казали гордо, – голешинські». Себто –– із села Олешина»,  «Гондечки той паляц Подлюка». 

     Розумію, що вживання говіркових слів утруднює читання, але це й відкриває читачеві неповторність рідномовної стихії.А у іменах Лігонко, Нуфрей, Ліверко, Ригорко, Сянька – код нації в окремо взятій місцевості. І назви населених пунктів промовляють про непросту історію рідної землі. Читаємо, що Призорян уже немає на цій землі: знищене енкаведистами в сорок четвертому році. Село Нескорене на Луганщині так назване, бо не пішло під чобіт російського окупанта.

     Чи не найшвидше переконатися у доцільності тропів і слововживання допоможе «населення» книги: рослини і дерева, звірі і птахи, зорі й інші небесні світила…

«Аж стогін йшов з-під вересів», «Сім плакучих вербичок стоять», «Воли п’ють воду із тодішньої Случі», «А над полями журавлі й журавки…», «…як ранкову зірку вже нічні покинули зірки», «На комин всівся місяць молодий» До того ж, тут і сліди образного мислення є помітними. І не тільки тут, а й у кольорових екстраполяціях: «сірі, аж свинцеві, дощі», « жовті, голубі, зелені – ходять очі вгору, вниз», «по гранітних сходах ступав високий сивий чоловік». 

І, врешті, про формотворчість…

   Цікава й оригінальна, на мою думку, форма написання повісті - поеми «А за річкою — Руда». Багато письменників творили повісті й навіть романи в новелах. Але в прозі. А новели Ненцінського примітні тим, що кожна з них – то сплав віршованих рядків з прозовими.

   Маємо, як на мою думку, й модерновість у «Голосах і видіннях»: автор вивів у світ літературний такі жанрові різновиди як поема- драма (Голоси з Останніх Меж), поема-дилогія (Видіння в Чорному квадраті), поема-трилогія (Сенсація в Урочищі Гриба). А поєднання поезії та прози в усіх цих творах, на мою думку – ознака того, що така сувязь є велінням доби. Саме про це мислиться, коли ще раз перечитую книгу, котра привабила неперебутністю.  

Ігор ФАРИНА

 

 

МІНІАТЮРИ СПРАГЛЕ ПРОМОВЛЯННЯ

Дяк Олесь. Світ на узвишші: поезії. – Дрогобич: -- Коло, 2019. -- 216 с.: іл.

    

         1. КАРПАТОЛЬВІВСЬКЕ

       Яке б формовираження не сповідував поет, які погляди не проповідував би, але над ним завжди тяжіє географія. Себто відчувається вплив місцини, де народився чи живе. Так було в усі часи і плин літ не може нічого вдіяти супроти цього. Тому й Олесь Дяк не хоче протиставляти себе цій невблаганності. Він просто закарбовує у слові, те, що є. Констатація факту? Безумовно! Але все це (хочу того чи ні) потребує уточнення. Отже, народився 1959-го на Прикарпатті. З 1976-го мешкає у Львові ( за винятком років служби у війську). Закінчив філфак Львівського університету. Член національних спілок України (письменників і журналістів). Видав 18 книг віршів. Заслужений діяч мистецтв України. Лавреат премії імені Степана Бандери.

     Якщо говорити, враховуючи все це, то маємо нагоду мовити про поетичну карпатольвівськість. Адже віршар живе нею: «виблискує мізуньки (ріка дитинства – І.Ф.) біла стрічка – немає більш ріднішої води», (тут і надалі дотримуватимуся авторського правопису –І.Ф.), «тріумф очей – гіркі як львівська кава». Спогади дитинства. Любов у літах дорослості. Все переплелося. А може, так і має бути, менталітет. Щемне відчуття ріднизни: «дорозі зрадити не смію – тече в крові моїй спориш».

 

       2. ЗНОВУ ГЕОГРАФІЧНЕ

       Не хотів би повертати до уже ословленого (нехай і не в повній мірі, як дехто бажав би), але версифікатор сам змусив численними географічними посиланнями у творах. Вони – трирівневі. Про карпатольвівський (магію рідного) уже йшлося. Але не відмовлю собі у насолоді ще раз доторкнутися до цієї теми: «ось гілочка дитинства яворова – хрущ пам’яті колишеться на ній», «трамвай залізний скреготом діймає – про себе місту вголос нагадав». (Як бачимо, прямого вказування на карпатольвівськість тут немає, але мислиться про неї).

       Другий рівень – віршомандрування Україною. З одного боку – фіксація почувань. А з другого? Сум за тим, чого уже немає. І протест. Щодо першого, то тут перемішалися світлість почуттів і трагедійність. А друге – світлини уздрітого й гармонія бунту душі. Через окуляр сьогочасності. «пучечок жита притулив до серця – і довго так молився до землі» (вірш «Слобожанщина»), «ще чайки так над кримом не ячали – нависла тиша мертва до пори» ( вірш «Окупація»).

     Поет, напевно, не був би собою, якби не доторкнувся й до третього рівня – зарубіжних візій. Віддзеркалень у призмі українськості: «зібралися лелеченьки у вирій – до африки на південь через крим», «десь там вдалині на французьких просторах /демцю (художник з України – І.Ф.) спалює безіменність нашу».

 

       3. ТЕМАТИЧНЕ

       З процитованого видно коло зацікавлень версифікатора. Але ці висновки – контекстуальні. Тим часом маємо прямі свідчення громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності поетичної мініатюристики Олеся Дяка.

        Спершу поведу мову про громадянське начало. Констатую тут темарійну подвійність. Скажімо, у тексті «Доісторичне» поет углибає у минувшину: «трави у полі запах дивовижний – вдихаю половецький аромат». Але проминуле і сучасне тісно переплітаються. «козацький чуб/ ось і козак – чи упізнає україну» (вірш «Хортиця»). Гостро реагує автор і на виклики наших днів: «на море грізне зиркаю з-під лоба – тітушки хвиль розгойдують човен».

       Не можна також оминути питання про філософічність лірики. Розмисли про щодення, богошукальницькі мотиви, непроста філософія творчості. «я був щасливий і нещасний – два кольори мого життя», «минає день і ніч мине / а доля/ одна в житті – до господа іти», «до сповіді поета/ грішний – писав не пережитий вірш». (Безумовно, що тут кожне темарійне відгалуження має свої нюанси. Але не розпросторюватимусь думками, бо кожний читач має свої. Лишень констатую факти.

     Тепер торкнемося питання про пейзажну поетичну мініатюру. В даному випадку її слід поділити на дві частини. До першої віднесемо тексти, де діє сама природа. «так низько-низько ластівки літають – розколисали хвилі на воді», «весняна повінь гупає у бубни – біжать струмків веселі хлопчаки». Симпатичні замальовки, правда? Вчитуєшся у них і уява вимальовує бентежні картини. Водномить перед нами постає друга частина, в якій взаємодіють природа і людина. «іду з діброви дощиком умитий – погомонів із тіткою грози», «спросоння вийшов на узлісся ганок/ і перша думка – ось де рай земний».

     Такою ж двочастинністю характеризується й інтимна лірика. Першоплановим, звісно, є вияв ніжних почуттів до жінки: «тобі співаю пісню про кохання – немов щасливий бузьок на гнізді», «світаю віршами до вас – рядочки слів один за одним». Але любовна лірика Олеся Дяка отримує шарм за щирий показ любові до матері: «сивоволосий а дитя – до мами горнуся у віршах», «коли ще мама в очка поцілує – лиш океан у відповідь шумить». Хоча тут ще можемо балакати про перетини любовної лірики та громадянськості.

 

       4. ПОЄДНУВАЛЬНЕ

       Переплетення у «світі на узвишші» маємо зримі і невидимі. Скажімо, читаємо мініатюру такого змісту: «схопив мене в обійми буйний вітер – танцюєм коломийку у степу». Яскрава пейзажна замальовка? Погоджуся! Але водночас спостерігаємо і відсвіт громадянськості. Можливо, він не є таким потужним, але… Та підемо далі. Як на мене, то філософію і пейзаж поєднує наступний текст: «снігом болю душу замітає – а від спеки годі й утекти». Дехто, ймовірно, доплюсує сюди й інтимність. І, очевидно, матиме рацію. Близьким від істини він буде, коли вважатиме сув’язь пейзажу та інтиму – ознакою тексту: «морозу військо тупає ногами – твої вуста від льоду вберегти б». Це -- так звана зрима поєднуваність. Зрештою, її сліди знаходжу й в інших поезіях. Чи не говорить це про умовність тематичного поділу?

     Є і невидимий бік поєднання. Як на мене, то про це у передслові добре сказав Богдан Смоляк. Особливо тоді, коли сучасність лапідарності і слововираження пов’язав зі світовою традицією. Але це ще не все. Невидимість буйно фонтанує і тоді, коли на поверхню ріки читацького сприймання випливають розмисли про висловлення думки: «я повертаюсь на початок вітру/ де ще для вірша тільки перша буква».

 

        5. ПОРІВНЯЛЬНЕ

       Для неординарного вираження замислів віршар вдається до використання різних літературних тропів. Та чи не найчастіше надибую порівняння. Але говорити про їх однаковість не доводиться. Адже у книзі знаходимо аж три підвиди цього виражального засобу.

     Виділяються, напевно, його взірці зі сполучниками на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби», «немов», «неначе»… «асфальту запах / трав зелений шепіт – а я живу як птах/ у вишині», «пульсує в скронях спогадів струмочок – вистрибує із серця наче пструг», «осінній дощ немов гуцул похмурий – з топірчиком плаями суне днесь». (Відразу зауважу, що добирав вдатностей для цитування, а навів рядки, які принагідно впали у вічі. Гадаю, що це ще раз підкреслює природність такого типу порівнянь).

       Як і органічність прикладів тропу, де сполучників немає: «бредуть верблюди -- кораблі пустелі / через папір із заходу на схід», «ховаю страх у мужність свого вірша / віднині кожен вірш – козак мамай», «перебираю в пам’яті минуле / ось ми з тобою – квітка і бджола». Промовляння неповторності.

       Говорить неординарність і тоді, коли перед зором з’являються порівняння, в яких дивинно переплелися уже згадані підвиди тропу: «недавно ще майдан гудів як вулик – немов кроти живемо в норах днів», «таке розшарпане життя – як цівка диму з чашки чаю», «осіннє листя пурхає в повітрі – немов куріпка вибігла з трави».

 

    6. ЩЕ РАЗ ПРО ОБРАЗНЕ

   Та не тільки порівняльність причаровує. Добрих слів заслуговують метафори та епітети. Адже ці взірці тропів свідчать про точність та свіжість віршомислення. Хіба не на це спрямовані метафоричні зблиски: «прошкує терен за тобою», «гризе молитву чорний птах», «заснула кров у ріках сон-трави»? Чи не «примагнітять» до книги епітети на взір «прощання манускрипт», «трави ночі», «містика тепла», «пам’яті струна», «піску кінь»?

       Але іноді здається, що версифікатора зраджує почуття міри. Ось, приміром, на стор. 82 читаємо: «вчепився місяць за тороки неба». Образна гарнота? Але позитивне враження розвіялося, коли на стор. 184 прочитав цей рядок вже в іншому контексті... Або таке. Стрічаю образ «вірша журавлик». Та його позитивність понижує «вірша рушничок», «вірша височінь», «вірша золотавий дух», «вірша ниточка сумна», «вірша зойк»…

 

     7. БАРВИСТЕ І …

     Ви, очевидно, помітили, що літературний критик вже цитував взірці кольорових екстраполяцій. Нічого дивного . Адже барви у слововиявах супроводжують усю книгу: «цвіркун співучий в душу заглядає – у світ зелений кличе назавжди», «забрів у хащі лісу непролазні – там білі вежі снігу до колін», «сніжинки до ліхтарика прилипли – немов забракло жовтого тепла», «вуркоче птаха вічності молитву – до ока липне чорна далечінь»… А іноді автор поєднує кілька барв в одному лаконічному творі: «сорочку мама гладдю вишивала – в червоні маки білі рукави».

     Та голосистими щодо кольористики залишаються і рядки без зримої присутності барв. «летять дощі немов птахи у вирій – пір’їнки мокрі падають на брук», «вже сонце наче кліпнуло на землю – а сніг у полі й вусом не повів». І зовсім немає значення те, що іноді перед зором бачимо картину у тьмяних барвах. Адже головним є те, що вона – віддзеркалення настрою автора у час написання щемливих рядків.

     Про кольорові екстраполяції чомусь думається і тоді, коли стикаєшся з «населенням» книги, до якого належать рослини і дерева, птахи і звірі, зорі і небесні світила. «яка ж тендітна квітка цей підсніжник – до серця пригортаю мов дитя», «то вітру волоссячко бачу на вербах /то хлюпне убите джерельце у сні», «мороз тріскоче щось мені на вушко – я ж хлібчиком годую снігурів».

     Можна, зрозуміло, коментувати кожен рядок по-своєму. Але далі продовжимо цитування. «втомились очі весну виглядати – гарцює сніг на білому коні», «ці небеса мов річка нерухома – не колихнеться й зіроньки стебло», «дивлюсь як місяць гне підкову – вже не піду до скрипаля».

     Але ще зустрічаєшся з присутністю хоча б двох представників «населення» в одному вірші: «лелеку впізнаю з минулоріччя – з підсніжником у дзьобі прилетів», «лягло проміння сонця на тополю – засяяла аж видно звідусіль», «стихає ночі шарудінь весела – а ми ще бузьків кличемо в житах»… символіка часу?

 

  8 КУЛЬТУРОЛОГІЧНЕ

   Ще однією ознакою часовиміру є культурологічність віршів. І, зосібна, поетичної мініатюристики. Але є велика різниця між культуролічними акцентами у багатострофовиках і великих верлібрах та в лаконічних текстах. Якщо в перших ще якось можна пояснити експлуатацію чужої фрази чи прозору алюзію, то для других вона немислима. Цінується лише неповторність власного сприймання.

     Олесь Дяк показав, що розуміє важливість цього питання. Звернемося хоча б до твору «Катерина Білокур»: «земля ж яка благословенно люба – на сяєві полотен білокур». Лише кілька рядків має текст, але автор зумів ємко і точно передати суть. Як і у вірші «Вознесіння», присвяченому пам’яті 22-річного поета-оунівця, який підірвав себе гранатою, аби не потрапити у лабети енкаведистів: «поет затис в руці гранату і не зраділа вража кров».

       А ще маємо культурологічні наголоси на іменах Тараса Шевченка, Івана Франка, Леоніда Талалая, Ігоря Білозіра, Назарія Яремчука, Ярослава Лесіва, Рути Вітер. Останній у книзі присвячено аж розділ мініатюр. І деякі з них залишають у душі непозабутній слід: «священна вже оця земля для мене /де личко ваше сховане у ніч», «останні звуки тиші завмирають – засвічуються болю ліхтарі».

     Хотів би своєрідним відгалуженням культурології вважати вміле використання фразеологізмів: «зі свічкою вкраїнця не знайти», «горіти б їм в пекельному вогні», «ложка дьогтю в серці». Чи не тут приховано поступ до крилатослів’я: «небесну сотню в серці вишивав», «недоля з мого серця п’є росу», «ми в ньому є і нас немає»…

 

     9 СЛОВЕСНЕ

     А від згадок про фразеологізми та афоризми прокладемо стежечку до інших тем слововираження й почнемо, либонь, з неологізмів: їх у «світі на узвишші» надибаю не багато, але вони так орнанічно вписуються у контексти: «ніжнослов», «тихоплине», «недихання». Зрештою, висновковуйте самі: «тобі на вушко ніжнослов шепочу – воркуємо в раю духмяних трав», «на березі ріки сидить рибалка – вслухається як тихоплине час», «недихання – мовчання тіла такт».

     Набагато частіше віршар експлуатує рідковживаності та діалектизми: «баную», «зимнющі», «півчить», «колиба»… І знову виникає мова про доречність слововживання. Хоча, як на мене, таких «блискіток» могло би бути більше, незважаючи на те, що дехто почне гундорити про незрозумілість такої лексики для широко читацького загалу. Чесно кажучи, сміюся з такого «резюмування». Не знаєш? То вчися, в словники заглядай! Якщо поетична справжність спонукатиме й до цього, то вона стане ще вагомішою.

P.S.

     А завершити ці розмисли прагну ще однією паралеллю. Нині ми нерідко говоримо про японські хоку і польські фрашки. Похвально! Але ж ми маємо і свої традиції. Досить, мабуть, згадати рубаї Петра Сороки, катрени Ольги Яворської, тривірші Василя Сагайдака, паліндроми Станіслава Бондаренка. Варто у цьому (далеко неповному) списку поетів-лапідарників розглядати і прізвище Олеся Дяка. Своєю новою книгою він зробив впевнені кроки до утвердження даної традиції. А що буде далі? Не сумніваюся, що триватиме дальший пошук небуденного стилю слововираження і в першу чергу в поетичній мініатюрі. «на моріжку пасеться кінь крилатий – вуздечка сяє мов рядок з вірша».

Ігор ФАРИНА

 

ПРО «ВІЗІЇ» ІГОРЯ ФАРИНИ

або «ПІРНАННЯ» У СВІТ БУКВИЦЬ

 

З Ігорем Фариною я знайомий вже давно, але правда – лише заочно. Більше спілкуємося за допомогою електронної пошти та мобільного телефону. Нещодавно, а якщо бути точним, то на початку жовтня познайомився ще й з його творчістю, прочитавши книгу «Любов у негоду», що одержала Всеукраїнську премію імені Василя Юхимовича. І тепер – «Візії». Взявши до рук нову книгу галичанина, і, перегорнувши кілька сторінок, одразу можна сказати, що автор зробив справді гарну роботу. Адже мова йде про книгу вибраних рецензій, що побачила світ нещодавно у тернопільському видавництві Володимира Погорецького «Золота пектораль». Дванадцять прочитаних ним книжок і альманахів лягли в основу невеликого дослідження, що дають розлоге уявлення про пошуки сучасних українських літераторів, які працюють у різних жанрах. І це тоді, коли наша література так потребує кваліфікованої критики й змістовного аналізу. Адже критик є достатньо реальним посередником між письменником і читачем. Його судження й аналіз досить важливі для них, бо, як вважав Михайло Коцюбинський, не відаєш, «що даєш зерно чи полову». Та й не «часто одні письменники пишуть про інших». «Деколи, – як вважає саме пан Ігор, – письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища». Отож я впевнено скажу, що книга актуальна і надзвичайно потрібна, аби зорієнтувати насамперед читача і показати автору ті чи інші достоїнства чи прорахунки твору. Відчуваю, що це не проста робота. Критик має бути надзвичайно самодисциплінованим і відповідальним та мати неабияке підгрунття, щоб не тільки читати тексти, але й професійно вникати в контексти. Мати власні секрети, зрештою, й по-доброму ділитися ними.

Зокрема, в останній рецензії на книгу Петра Шкраб’юка «Пробудились серед ночі, або Преображення людське» Ігор Фарина дещо привідкриває таїнство рецензента, пишучи, що «за час, відколи «прикайданив» себе до робочого столу рецензента», написав «чимало творів такого жанру. Чи були вони однаковими за рівнем художності та аргументації? Висновковувати читачам. Я ж поки що тішуся, наче мала дитина, що виробив у собі звичку порівняно скоро реагувати відгуком на прочитане (зізнаюся, звісно, що було кілька випадків протилежного, але, як мені гадається, ці винятки не могли вплинути на ситуацію). Запитаєте, зрозуміло, навіщо це літературний критик добровільно відкриває секрети творчої «кухні». Ні, не через боязнь того, що рано чи пізно довелося б «висповідатися» перед читачами. Та й крамоли в моєму методі немає». Так, прочитуючи тексти пана Ігоря, ловиш себе на думці, що у них зовсім відсутні намагання навчати чи моралізувати. Навпаки, він аналізує тексти таким чином, щоб показати передовсім його «плюси», словесну цінність. А якщо і «проскакують» якісь критичні нотки, то вони надзвичайно толерантні й дуже дружні. Мабуть, такою й має бути справжня критика! Тобто автор з головою «пірнає» в «течію літературно-критичного думання», а не повчальності.

Прочитавши «Візії» Ігоря Андрійовича, задався питанням, а для чого все це? Проте відповідь знайшов одразу ж, перечитавши ще одну рецензію на книгу поезій Л. Веселої «Між ріками і Богом», з котрої що він і сам одержує неабияку власну насолоду від зробленого. «Коли перечитую ту чи іншу книгу, – пише він, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зернинки думання».

І насамкінець. Якщо слідувати словам мого улюбленого Антуана де Сент-Екзюпері про те, що «єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування», то Ігор Андрійович Фарина, без сумніву, добрий маг, який перетворив свої візії у цю розкіш і залюбки ділиться нею з нами, письменниками й колегами по перу. Тож нехай береже Вас Бог і надає творчої та життєвої наснаги!

Віктор ВАСИЛЬЧУК,

заслужений журналіст України, письменник

  

     

Поетка пише про поетку

 Надія Гаврилюк. Під плахтою неба: поезія Віри Вовк. – Дрогобич: Коло, 2019. – 168 с.

 

1. Настроєве 

На шпальтах друкованих ЗМІ, на жаль, рідко уздриш відгуки на літературознавчі видання. Чому? Зразу, мабуть, не відповісиш. Тим паче тоді, коли причин може бути кілька.

По-перше, заважає жанровість. Адже такий друк не належить до прози чи поезії, увага до яких є більшою. Специфіка, так би мовити. І автор (хоч, може і не хоче) змушений погодитися, що подібне чтиво має обмежене коло сприймачів.

По-друге, часто-густо відлякує «суконність» мовлення. Деякі автори, як не прикро, вважають, що реципієнти мовчкома «проковтнуть» написане через популярність теми чи їхню знаність у наукових колах.

І серце радіє, коли з’являється заперечення цього. Саме в ролі друку-потішника й виступила книга Надії Гаврилюк про поетку Віру Вовк.

 

2. Тематичне 

Чому саме про неї написано це видання? Наче і простеньким є це питання, але водномить воно передбачає неоднозначність відповідей. Бо таким є життєплин і нікуди від цього не подінемося.

Відштовхнемося, напевно, від того, що вибір теми, незважаючи на суспільну значимість, завжди є особистісним. А в даному випадкові (принаймні так думаю) словесно відгукнулися власні контакти з бразилійкою українського походження. (Нехай і більше віртуальні, але яке це має значення?). Додамо сюди і нестачу літератури про талановитих діаспорників на материковій Україні.

 

3. «Смаколикове» 

При оцінці цієї книги виходжу з такого. Розумію, що для літературної самоосвіти зобов’язаний зором і свідомістю углибати у такі тексти. Але якщо вже перші сторінки позитивно не діють на сприймання, то відкладаю «цікавинку» і вже більше не повертаюся до неї. Слава Богу, написане про Віру Вовк не належить до таких «шедеврів». Навпаки. Знайшов у ній те, що спроможне зацікавити й інших читальників.

Лише два моменти. Авторка робить наголос на осмисленні поетичного доробку Віри Вовк у третьому тисячолітті. Якась часова обмеженість, якщо виходити з того, що вона дебютувала у 1954-ому, та і знана вона і як цікава прозаїстка. Але суть полягає не у виборі теми, а у аргументованості викладу. Якщо з цієї «дзвіниці» дивитися на текст, то бачиш, що Надії Гаврилюк задум вдався.

Імпонує і форма подачі написаного. 12 образків мені чомусь нагадали про літературознавчі етюди з книги про поета Бориса Демківа, яку свого часу написав незабутній Петро Сорока, на видання котрого неодноразово відгукувалася пані Надія. Зрозуміло, що говорити не доводиться. Але сам факт зацікавлює. Чи не можна хоча б на основі цього балакати про творчу спадкоємність?

 

4. Наукове 

Неможливо в невеликому за обсягом відгукові деталізувати всі нюансики. Тому й не ставлю перед собою такого надзавдання. Спробую лише пунктирно окреслити коло проблем. На повноту, мабуть, не варто сподіватися. Згадаю, звісно, про те, що впало мені у вічі. (Суб’єктивізм у всій своїй красі? Ні! Радше це – об’єктивна реальність, від якої ніде не сховаєшся).

Але, напевно, досить роздумувань на таку тему. Ліпше перейдемо до пунктирування. І на передній план виставимо використання різних джерел та вміння авторки вільно (та не довільно) оперувати цією базою. Скажімо, в тому чи іншому контексті йдеться про М. Бахтіна, Ю. Григорчук, І. Жодані, Т. Карабовича, О. Смольницьку… Звісно, для науково-популярного чтива це – нормальне явище, та не можна не помітити однієї особливості: чужі думки – лише поштовх для власних розмислів, своєрідний аргумент на користь істини. Радує й те, що читацьку свідомість оджерелюють і інші імена: Есхіл, М. Коцюбинський, А. Малишко, В. Домонтович…

Заслуговує на увагу і своєрідна фрагментарність подачі міркувань. Дехто (навіщо це приховувати?) вважає її вадою і ратує за цілісність. Не хотів би ставати на цю позицію. З одного боку – прагнення літературознавиці промовляти по-своєму. А з другого – бачення життя і його цілісності через фрагментарність, бо такою є логіка буднів. Зрештою, вільно плаваючи у морі фрагментарності, авторка детально аналізує окремі поезії Віри Вовк, цілісність через фрагментарність. Своєрідне поєднання науковості і магічності.

 

5. Магічне 

Цей міні-розділ моїх міркувань про книгу і цього разу пов'язаний з науковістю (неможливо, безперечно, без цього, коли йдеться про таке видання). Правда, існує нюансик, науковість у світі магічності.

Не думаю, що тут є якась алогічність. Вже хоча б тому, що у книзі є містичний образок, основні його акценти. Авторка говорить про поему «Гріх святости». (Оксюморонність видно у цьому заголовку). Не залишається поза увагою поема-казка «Земля Іскриста». Особисто мені дуже подобається висновок про пов’язаність містичних деталей з життєвими реаліями. Дихання несподіваності?

Але це, до речі, – не єдиний вияв містичності. Ще перед прочитанням книги зі змісту збагнув, що читацькій увазі буде запропоновано 12 образків. Довгенько ламав собі голову над цією цифрою. Все пояснила авторка. Найбільших християнських свят у році є 12, от і образків вийшло 12. Своєрідна християнська містика.

Як на мене, то повіває нею і від цифри 2. Живу з двоїною, не хочу від неї відмовлятися. Чи тоді, коли йдеться про сприймання літературознавчих видань. Чи тоді коли йдеться про бачення цілісності через фрагментарність. Містика? Магія?

 

6. Неліричне 

Якщо в попередньому розділі розмисли над дванадцяткою і двійкою логічно продовжили написане про містику, то тепер йтиметься про заперечення, якщо виходити з того, що маємо ліричний образок. Дуалізм бачу хоча б у тому, що авторка робить відкриття і по-своєму заперечує їх. Приміром, з образка «абетковий» уперше дізнався про генний вимір поетичності Віри Вовк. Себто про те, що її дід Григорій Вовк-Селянський був письменником, твори якого назавжди поглинули злі вихори Другої світової війни. Тому й не заперечу новизни. Складніше із питанням про використання віртуального листування.

Непростість полягає у наступному. Розумію, що глобалізаційні процеси все більше роблять реалією інтернетівську епістолярію. І дивувався тому, що Петро Сорока оприлюднив листування з Галиною Пагутяк і Дмитром Кременем. Спокійно поставився і до того, Леся Білик в одному журналі зробила явою свої контакти з передчасно згаслим Григорієм Білоусом. (Приклади можна множити). Але… Надія Гаврилюк цю епістолярію вводить в образки. Це (до певної міри, зрозуміло) діє відштовхуюче, хоча, напевно, окремішню публікацію листів сприйняв би позитивніше. Особистісна непростість психологічного плину?

Ще одна подібна заувага. Усвідомлюю: цінність такого літературознавчого видання полягає в індивідуальності міркувань. І собість є вкрай потрібною. Але чи завжди прямолобно треба наголошувати на ній?

 

7. Майбутнє 

Повернуся до заголовка цієї публікації. «Поетка пише про поетку». Так воно і є. Книгу про лірику та епос Віри Вовк написала літературознавиця з хистом поетки. Адже пані Надія (свого часу жила у Теребовлі на Тернопіллі) – авторка кількох поетичних книг. Отже, можемо на основі цієї книги говорити про пошук творчих координат на перетині літературознавства і віршарства.

Чи буде продовження? Хотілося б!

Ігор ФАРИНА

 

Проросні віршів

на вітрищах часу

Люлич В. На білому білі: поезії. – Рівне: Волинські обереги. 2020. – 56 с.

Іноді можна почути думку, що поетичну чи прозову книги літературному критикові не варто оцінювати, видряпавшись на «лінгвістичну дзвіницю». Мовляв, під час спостережень за слововиявами залишається поза увагою дуже важливе. Чесно кажучи,смішно від такої «глибокодумності». Бо ніколи оце цінне (а точніше літературна свіжість) не ходитиме у пожованій одяганці. І, звісно, ніколи не протестуватиме проти лінгвістичного вдивляння у неї.

Про це ще раз подумаю, коли «Новою поштою» отримав збірочку поезії «На білому білі» Валентини Люліч з Рівного. Адже, здалося, перечитуючи її, що потрапив у словотвірний вир; і «однововчі», «переосінь», «надпрозорі», «сонцестихія». (Якщо ці вдатності є поодинокими окрасами творів, то вірш «День пропливав тротуарами» увібрав у себе аж із неологізмів: «зустрічноперехожі», «вулицепротилежні», «теплобайдужі», «ніжнопір’їнохмари», «світлозіницесхожі», «дотиконезалежні», «рідночужинці», «подиховітроквіти», «неопрадавні», «спільножиттєдіяльність», «вікносерцевідкриті», «доленезаперечність», «поглядобезкінечність»).

Вчитуюся у рядки з цією словогарнотою і вже не спроможний відринути від цікавих висловлювань: «день завершу, повішу знак «зачинено на переосінь», «на тлі узорів ми надпрозорі», «залишаючись найдорожчими однобічними одиночними однововчими». Згодімося, що словесна і смислова несподіванки ходять поряд.

Та хіба тільки тут здріємо таку чарівну картину? Лінгвістична неочікуваність пронизує метафоричність мислення: «самітно квітне вагітна тінь», «упала ніч в траву», «він малював її крила морозом на вікнах». Либонь, неважко помітити, що вдатності народжують на перетині реалу та уяви.

Про стрічання цих двох умовностей нашого життя мислиться і тоді, коли перед нами постає такий літературний троп як порівняння. Але порівняльність в цій книзі є неоднорідною. Септо маємо рядки зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.д. І водномить існують прості порівняння без них. Цікавим також залишається питання про роль прикладки у порівняльності.

Усі ці частини єдиного цілого мають численні приклади. Ілюструє це присутність сполучників: «ми запрошені, наче гості до всесвітньої німоти», «самотні вулички як павучки розбігаються», «переляк мов підступний змій». Неординарні порівнянні також й без сполучників: «найгероїчніше серце – це серце жіноче», «бо зорі – це душі, тендітні, легкі, світлі душі», «дорога – у минулому стежина».

Уже про два види порівнянь згадано. Але у мові про цей літературний троп не настала пора крапкувати. Особливо, у ту пору, коли з’являється ще одна двоїна. Адже між прикладками у книзі єдності немає. Якщо, скажімо, від словосполучника «лоскоче- хоче» повіває звичністю, то цього не скажеш про «зорі-скептики», «сльозинки-змії», які познаковані оригінальністю. Ще, навіть, варто сказати, що чару прикладкам додає контекстовість.   

          «Примагнічують» до себе й епітети, серед яких бачимо «вістря ледь помітного вогню», «голодні мрії», «печери тіл», «лавка спокою», «аромат перемоги», «втома скла». Погодьмося, що ці неординарні епітети помітно доповнюють такі звичайності, як «солодкі сни», «білосніжний світ», «т1ло води», «німі зорі», «спогади літа», «надійність віри».

         Багатство цих тропів увиразнюється на тлі численних згадок про «мешканців» книги, до яких належать зірки та небесні світила, птахи та звірі, дерева та рослини. «А зорі – щілинки, з яких простягаються промені», «місяць дивиться край вікна», «веселун-ведмідь печерний», «голі п’яти душі в піднебессі лоскочуть смереки», «обожнює каву й матіоли».

         Та споминання про «населення» поетичної книги крокують кольорові екстраполяції. Вже з самого найменування збірки можна зробити висновок про любовне ставлення авторки до білої барви. Ця тенденція простежується й у текстах: «…коли вимкну морок то стане яскраво та біло», «…замість ніг отримавши білі крила», «лиш білі тіні білим по стіні»…

         Трикрап’я у кінці попереднього абзацу не назвав би випадковістю. Раніше це є закономірністю. Адже цитування вдатностей про білий колір можна продовжувати. Та не бачу необхідності. Та ще й тоді, коли надибуємо у книзі й інші «барви»: «я бачу, що кулі летять золоті», «і разом з усіма вийдеш на  сіру замурзану депресіями вулицю», «на хмариночці рожевій полетиш за небокрай». Іноді різні барви можемо бачити в одному реченні: «Чорні птахи падали йому йому прямісінько в руки і руки були червоними», «на чорному чорні на білому білі врізаються корені цнотою лілій».

         Усі ці нюансики, зрозуміло, сприяють показовій виражальності. Та, очевидно, вона стане цікавішою з культурологічними акцентами. Окремо наголосити на них спонукає епіграф до книги. До розмисловості навколо білого і чорного кольорів закликають слова лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця. Зацікавлюють також твори, епіграфом до яких стали рядки Миколи Біденка і Тетяни Череп-Пероганич. Шарму книзі додають згадки про Рільке та Уласа Самчука.

         Якщо мати на увазі, що всі ці «заморочки» є вельми важливими для виражальності, то не менше значення має і формотворчість. «На білому білі» говорить, що авторка поєднує традиційну силабо-тоніку і модерний верлібр. Якщо розібратися, то нічого надзвичайного тут немає. Нині різні способи вираження поєднує чимало поеток. Тому й обмежимося згадкою про кілька імен. Не секрет, що Світлана Короненко, Софія Майданська, Раїса Харитонова шукають себе на помежів’ї силабо-тоніки і верлібру. Це – представниці старшого покоління літераторок. Та не цураються такого пошуку і молодші: Оксана Бігун, Людмила Весела, Ірина Табак… Це гроно імен своєю новою книгою гідно поповнює і Валентина Люліч.

         Посилання на ряд прізвищ, до якого вдався відгукувач, порушує ще одну проблему, яку вважаю вельми актуальною. Письмачки творять не у вакуумі, їхні рядки передають дихання часу. Доплюсуємо сюди віковість. І що ж виходить? Та непросту картину маємо. На віршах Теодозії Зарівни, Неоніли Стефурак, Лесі Степовички, Ольги Яворської – познаки того, що їхні духовні орієнтири формувалися в тоталітарну епоху. Розкутість мислення на тлі часу і деяка скутість думання, що додає шарму.

         А от у творчості Олени Пащук, Мар’яни Савки, Ганни Синьоок (молодших за віком літераторок) цього вже немає, хоча певні відзвуки теми існують. Це бачимо і на прикладі віршів рівненчанки.

         А тепер від дещо узагальнених констатацій перейдемо до конкретики книги. Уже було мовлено про перетини традицій та модерну. Видання «На білому білі» вказує, що маємо римовані та неримовані поезії, ронделі, катрен, верлібр, текст пісні. Таке різноформ’я, звісно, не може не радувати.

         Але це багатство різновидів вираження думки, як мені, здається, не завжди є виправданим. Скажімо, книгу завершує текст пісні «Пузата мама». Не заперечую, що твір приваблює, бо є у ньому симпатичні висловлювання. Але заковика полягає в іншому. Натяк на пісенну лірику не вписується у контекст друку, розмиває його. Певною мірою це стосується такого твору, як «Солодка колисанка».

         …Напевно, є й інші аспекти в оцінці цієї книги. Десь підсвідомо розумію це. Але розпросторюватися розмірковуваннями не хочу. Бо кожен дивиться на певне явище зі своєї «дзвіниці» й оті позирки лише доповнюють вищемовлене. Щось таке маємо в даному випадкові. А це означає, що книга відбулася. І читачі, безумовно, ще з більшою увагою вдивлятимуться у літеросплетення нових видань авторки, на друк якої спробував подивитися з «лінгвістичної дзвіниці».

Ігор ФАРИНА 

 

 

Світлини душі

через гумористичність

Николишин Ю. Звідки росте борода: мала проза. Львів: Апріорі.2020. – 272с.

 

 

1. Раптова містичність

Про появу цієї книги вперше взнав від письменниці Ольги Яворської. А після цього відбулося якесь містичне дійство. Через кілька днів прочитав про неї у жартівливій рубриці однієї з тернопільських газет, яку веде знайомий літератор. Чесно кажучи, не придав особливого значення співпадінню, бо й раніше збіги траплялися.

Та газетна інформація, очевидно, носила у собі містичний імпульс. Бо того ж дня, коли вона з’явилася перед моїми очима, з відділення «Нової пошти»повідомили, що мене чекає відправлення. І яким було здивування, коли у ньому виявився ошатний томик з назвою «Звідки росте борода». Себто видання, про яке вже чув і захотів прочитати, хоча у моїй книгозбірні цікавої лектури вистачає (принаймі так вважаю).

Заінтригований читацькою несподіванкою (гадаю, що збіги одного дня заслуговують на таке означення) взявся за ознайомлення з книжковою новинкою.

Вглибився в літеросплетення і знову подумав про продовження містики. Від знайомих письмаків чув про есеї та велику прозу Юрія Николишина, навіть читав деякі літературно-критичні публікації про нього. (Завдяки, славному книгорозповсюдженню деякі поціновувачі красного письменства, на жаль, мусять обходитись і цим).

А тут коротка проза. Ще й гумором приперчена. Товсте видання «проковтнув» за кілька годин. Не пожалкував, бо тексти сподобалися. Чи не тому, що й сам тяжію до словозакарбовування реальності? Хіба не містика?

 

2. Жанрові заморочки

Написавши про містику свого знайомства з друком, вирішив відразу взяти «містичного бика за роги». І насамперед зосередився на питанні про жанрову приналежність написаного.

Чи не тому, що плутанина тут є можливою? Скажімо, одна поважна пані йменує ці писання гуморесками. Дещо обережнішою у визначенні є авторка передмови письменниця Ніна Бічуя, яка так і не спромоглася охрестити кумедні історії від Юрія Николишина одним словом.

Чому воно так? Як на мене, то, «винуватим» є сам автор. Не всі тексти однозначно можна назвати гуморесками чи усмішками (визначення від Остапа Вишні) через насичення словосполук прямолінійною публіцистичністю.

Та водномить не вважаю її письменницькою вадою. Бо явище є далеким від одновимірності. Можемо злитися з сьогоднішньої точки зору. Але давайте подивимося на ситуацію з іншо,, дзвіниці». Скажімо, книгу взяв у руки читач через 20 чи 50 років. Та йому оті публіцистичні відступи, безсумнівно ,стануть неоціненним скарбом у пізнанні проминулого!

За прикладами далеко ходити не треба. Приміром, у творі «Косоокі боги» чимало уваги приділено описам звичок деяких бізнесменів, як варті іронічних насміхів. Екскурси у звички людей можна відшукати також у текстах «Його жінка – англійська королева» і «Царівна». (Зауважу лише одне – написане має своє промовляння через призму кумедності, але воно більше виграло б завдяки лапідарності та смішнішому слововираженню, хоча останнє може носити на собі познаку суб’єктивізму сприймача літеро сплетень).

Та давайте на цьому крапкувати з майбутністю уявлень. Життя ще покаже як воно буде. Неодмінно. Ще раз поставить питання про жанрові різновиди. То що ж перед нами? Сумнівно, що хтось означить це одним словом. Автор цих нотаток , приміром, намагається шукати сенс між гуморескою чи усмішкою та бувальщиною. Бо мені здається, що тут є доречність. Адже різниця між ними є малопомітною. Гумор означує обидва підвиди малої прози, але для першого характерною ознакою буде узагальнення, а для бувальщини – обов’язковість адресності.

Зрештою, автор і сам не відкидає того, що його кумедні історії мають адресата. А щодо жанрового означення, то голови хай ламають літературознавці. Головне, що пишеться і словосполуки знаходять читачів без заморочок.

 

3. Львівський вимір

Немає нічого дивного у тому, що прозаїки у своїх писаннях передусім відштовхуються від реалій місцини, з якою пов’язав своє життя. Знання теми. А творчий індивідуалізм у купі з присутністю місцевого колориту творить своєрідну вибухову суміш.

Очевидно, саме від цього й відштовхувався Юрій Николишин, пишучи свою «бородату» книгу, бо видання має помітну львівську барву, що мені дуже подобається. ( Не приховую, що з пієтетом ставлюся до такої львівської продукції. І не хочу інакшості. Бо говорить у мені те, що сам колись студіював у княжому місті і з тих пір бережу у серці теплі спомини про нього).

Але не думаю, що в цьому є щось погане. Адже пишу лише про те, що сподобалося і слова-зернини з книги «Звідки росте борода» впали у благодатний ґрунт.

Мною вже мовлено про львівськість кумендних історій. Правда, це не означає, що їх не можна поділити ще за кількома принципами. Насамперед за географічним і часовим. А ще кидається у вічі те, що більшість оповідок (можна начепити на них такий ярлик) має адресата, а деякі твори пройняті безособовістю. Впадає у вічі ще один нюансик: батярськість і інтелегентність написаного.

Хоча б побіжно деталізую ці узагальнення. І спершу, зрозуміло, згадаю про географічність. Не секрет, що дія «Таланту не проп’єш» могла відбутися тільки у Львові. Таке враження складається тому, що твір має яскраві львівські ознаки. А в текстах «В поліції» і «Очі єнота» зображено пригоди львів’ян поза містом. Ще один нюансик «Відпочивальня» оповідає про випадок на Хмельниччині. Але не назвав би його інородним тілом. По-перше, про трафунок розказано з львівським шармом, по-друге - .це писання львів’янина.

Пірнемо й у море часової непростості. Якщо більшість текстів має на собі ореол сьогочасся , то цього не скажеш про «Натурницю з Нью-Йорка», бо йдеться про кумедну історію з художником Борисом Пачовським після другої світової війни.

Тепер про адресність і безадресність. Якщо читаєш «Звідки росте борода», то про них обов’язково думаєш. І тоді, констатуєш, що «Акант» і «Фашист» стосуються конкретних особистостей, а твори «Вже в третю кишеню залажу» і «Приїздіть забрати маму» позбавлені цієї ознаки.

Батярські жарти – особливість «Рудої розкішниці». Простакуватий хлопський гумор по-своєму освітлює «Повільну Настю». А в творі «Ви мені про життя розказуйте» теж має у собі хлопскість. І поряд з ними «Львівська феєрія» ,де отієї простості немає. Не помічається вона і в тексті «Ви ще до мене повернетесь». Натомість (замість і простакуватості) промовляє інтелігентність. Інтелігентність у львівському вимірі.

 

4. Продовження теми

Хочеться продовжити тему про львівськість. Бо перечитав уже написане і зрозумів, що за кадром залишилося ще кілька вельми важливих питань. (Вважаю, що вони є дуже важливими про оцінюванні книги «Звідки росте борода»).

Розумію, звісно, що тут може говорити суб’єктивізм. Але… Погляньмо на реальність. Можуть (й існують!) літературознавчі критерії розмірковувань про певний твір. Та кожен, звісно, обирає те, що йому ближче до душі. Так, зосібно, є і у даному випадкові.

Виходжу перш за все з того, що про деякі історії вже чув раніше. Наприклад ,в романі одного львівського письменника використано історію з вовчим жиром для пам’ятника «вождеві світового пролетаріату». Та не вважаю це літературним запозиченням. Вже хоча б тому, що Юрій Николишин вніс ясність у це питання.

Раніше також чув історію про бабцю, яка ніби спала з Франком. Вже точно не пам’ятаю від кого. І те, що прозаїк оприлюднив почуте, заслуговує похвали. (Чому так думаю? Вплині часу не повинно зникнути те, що заслуговує на увагу).

До речі, ці дві історії ставлять непросте питання. В книзі використано не лише історії, до яких мав дотичність автор. Я навіть сказав би, що переважають випадки з іншими людьми. І не маю наміру дорікати йому за це.

Зрештою, дебют Юрія Николишина в новій іпостасі показав ще й наступне. «Звідки росте борода» показав автора з несподіваного боку. Але за великим рахунком припадання до веселості не є чимось новим для нього. Досить, мабуть, згадати про деякі комічні колізії у більших за обсягом творах «Бота-Фікс» та «Там де живе душа. Ель-Сільбо Канар». Своєрідна флюЇдність львівської гумористики.

 

5. Нюансики виражальності

Зрозуміло, що кожен літературний твір (залежно від жанру) має свої критерії оцінювання. Це – аксіома. Та непорушним є і те, що можна вважати спільним. Будь-який текст втрачає привабливість, якщо у ньому немає ознак письменницької індивідуальності. А її неможливо досягнути, якщо не користуватися метафорами, порівняннями та епітетами.

І тут на авансцену виходить метафоричність мислення. Хто і що не казав би, а вона таки є помітною у фразах типу «ієрогліфом-індиком скубає мозок», «море стало на коліна», «рубають буквою закону». (Оскільки такі вдатності стають зримими при вчитуванні у тексти, то раджу всім ліпше дізнатися «Звідки росте борода»).

Напевно, до цього прийому слів вдатися читальникам і тоді, коли сприймання доторкається до порівнянь. Звісно, тут переважають взірці літературного тропу, в яких автор використовує сполучники на зразок «як», «мов», «наче», «ніби»: «червоний як вечірня заграва», «його борода ніби запалилася вогнем», «чоловіки поводилися так, немов вони ніби самі демонстрували своє достоїнство». Цю порівняльну гарноту увиразняють і тропи без сполучників: « пані Галя – масажистка від Бога», «козяче молоко – чудодійний напій ще античних богів», «Володимир – яскравий приклад, коли фізики стають ліриками». А іноді гуморист суміщає ці підвиди порівнянь: «реалізм – немов серпом відтяла Катя», «розчин з лінзами пішов, як по маслу – проте світ так і не розвиднився», «вчепився, як кліщ – так називають тих, які чіпляються до добропорядних дівчат».

Цікавинки носять у собі й епітети. Тут, либонь, слід почати з того, що взірці цього тропу є не тільки у текстах, а й у заголовках кумедних придибенцій. Але останні не розглядав би під одним кутом. Бо все бачиться через двоїну. «Зимовий сюжет», «Собачий нюх», «Місячна ніч» - відображення звичайності. А от «Шарм шарму», «Бібліотека безхатченків», «Очі єнота» - вияв неординарності. І тільки через цю призму дивишся на текстові знахідки від автора: «шлейф свого духу»,» амплітуда вередливості», «поле власної недолугості»…

 

6. Ще одне продовження

Раніше йшлося про виражальність через літературні тропи, бо доцільність такого кроку підказує життєплин. Та це немає означати, що поза полем уваги залишаться інші важливості. Адже без них картина виражальності виглядатиме дещо викривленою. Тому й бачу потребу зробити акценти на фразеології, пейзажності, діалогічності.

З книги видно, що автор є вмілим плавцем у фразеологічному морі. В цьому неважко переконатися, читаючи заголовки історій: «На кожного собаку приходить свій час», «Хукай – не хукай, а розуму не прибуде», «Повільна Настя». Може, через це і не дивуєшся, коли усталені словосполуки зринають у текстах: «Час замітати сліди», «Пилип з конопель», «Продірявився дах».

Хоч і дуже рідко, але в книзі можна зустріти випадки живописання словом: «Місячна доріжка завжди вабить пробігтися по ній у безвість» («Місячна ніч»), «Від реготу аж луснуло у трамваї, на шибках заблискотіло безліч зайчат, що сонячно усміхались до малого» («Поїдемо зайцями»), «Ліси листопадово оголилися й стали пустими, як душа без надії» («Тато на полюванні»).

Про що мовить пейзажність у кумедних історіях львівського автора? Та про те, що живописання словом є дуже потрібним для гумористики. Як продовження традицій, які вже набув цей вид малої прози. (Згадаймо хоча б про «Вишневі усмішки» Остапа Вишні). Тільки користуватися таким словесним живописанням треба обережно, бо надмір може зашкодити. Як і зловживання діалогічністю.

 

7. Про слововияви окремішньо

А хіба книги не робить цікавішою слововиявність – одна зі складових виражальності. Про це починаєш все більше замислюватися, коли читаєш цю книгу.

Візьмемо хоча б таке. Над нами все помітніше висне примарисько уніфікації, що не є дивовиною на тлі уніфікації й використання неологізмів чи натяків на них ошляхетнює книгу. До таких вдатностей, зокрема, зарахував би «доларобоязнь», «відпочивальня» (хоч іноді це розкішне слівце й відносять до рідковживаних) «повностоліття»…

Заслуговує на увагу й припадання до рідковживаностей та діалектизмів. Щодо перших то вони є неоднозначними. Часто-густо рідковживаність наслідок вузькопрофесійного вживання окремих слів: «асиметрична», «загубленець». А є й буквотвори, які рідко уздриш і у поезомові: «духоправи», «харизманутка». Двоїна є характерною і для діалектизмів. З одного боку бачимо літеросплетення, які народилися в якомусь одному регіоні, але є зрозумілими й для інших: «фест», «ціхо», «видко». Але водночас снують й слова, які ще не набули такого поширення: «ремонтери», «огарбузився», «дивисі».

Словошукання говорять про нелінивість душі автора. Але «ляпи» все ж мають місце. Гадаю, що замість «сундук», «бабулю» доцільніше було б вжити «скриню» чи «бабуню». Або таке. В одній із кумедних історій прозаїк використовує слово «ринок», а з іншої перед нами постає «базар». Хоча тут, напевно, є і редакторсько-коректорська вина.

 

Промовляння майбутності

Мовлене у попередньому абзаці легко усунути при перевиданні. Не сумніваюся, що воно буде. Як і потік нових кумедних історій від Юрія Николишина.

Закралася і ще одна думка. А чи не постане перед нами роман кумедних історій? Чому б ні? Адже вже маємо роман земляцьких бувалиць «Жванчик» Володимира Бабляка, де гумор знайшов своє відображення.

Підштовхування до пошуку форми? А чому б і ні? Шукання не є чимось чужим для львівського письменника. Його «Бота-Фікс» - роман есеїв. Можливо, й варто продовжити?

Ігор ФАРИНА