СЕМЕНЯК Валентина. Літературні твори

фото

Валентина Миколаївна СЕМЕНЯК з родини Штангей) народилась у містечку Тальне на Черкащині. Закінчила Мошурівську середню школу. Студіювала журналістику в Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка.

Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України.

Лауреатка багатьох Всеукраїнських та Міжнародних літературних конкурсів. Зокрема, обласної (Тернопіль) премії імені Іванни Блажкевич (2013), Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана та Левка Лепких (2015). Спеціальна відзнака «Вибір продюсера» в номінації «Кіносценарії» на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» (2016). 

Нагороджена Золотою медаллю української журналістики (НСЖУ) та медаллю «Почесна відзнака» (НСПУ).

Переддипломну практику проходила у Всеукраїнському журналі «Перець». Працювати поїхала за направленням в обласну газету м. Херсона – «Наддніпрянську правду» (1987). Після одруження переїхала в місто Тернопіль. Працювала у місцевих газетах «Вільне життя» (1988-1992), «Тернопіль вечірній» (1992-1996), «Ровесник»(1998-2004), у західноукраїнському представництві канадського журналу «Родина» (2004-2008). Власним кореспондентом у Тернопільській області від Всеукраїнської газети «Гарт» (2004-2007). Друкувалась у багатьох республіканських виданнях: «Молодь України», «Жінка», «Україна», «Березіль», «Літературна Україна», «Патріот України», «Українська газета», «Сільські вісті», «Слово Просвіти», «Наша Віра», «Сільські обрії», «Життя», «Правда Украины», «Будьмо здорові» (м.Київ), «Місто», «Подільське слово», журнал «Літературний Тернопіль» (м.Тернопіль) та «Життя» (м.Львів), «Сімейна газета» (м. Хмельницький). Співпрацюю у газетах «Сільський господар», «Свобода», інтернет-видання «Новини Тернопільщини». Прес-секретар Тернопільської обласної організації НСПУ.

У творчому доробку чотирнадцять книг: «Пригоди маленького люстерка» (1995), «Чи легко бути мамою?» (2006), «Світ, який люблю» (2007), «Срібна пектораль» (2007), «Спитай у свого Янгола» (2009), «Сила ангельської пір’їни» (2010), «Писана торба» (2012), «Великі пригоди маленького люстерка» (2013), «Хто загубив усмішку?» (2014), «Булочка для… Бога» (2015), роман «Об’явник» (2016), «Бурмотійко і Даринка» (2017), «Баба Сяба» (2018), «Кой си згуби усмивката?» («Хто загубив усмішку?» - переклад болгарською мовою, 2018). Авторка чотирьох персональних фотовиставок – «Світ, який люблю» (Ельбльонг, Польща, 2005), «Бґарата – територія Сонця» (Тернопіль, 2014), «Дорогами Балтії» (Тернопіль, 2016), «ДеревоРід» (Тернопіль, 2019). Книга «Бурмотійко і Даринка» номінувалася на кращу книгу Львівського книжкового форуму у номінації «Література для дітей до п’яти років». Аудіо-казки «Як Яринка врятувала ялинку», «Музика серця».

 

Валентина СЕМЕНЯК

Мантелепа з пуделком

– Їдуть! Їдуть! – почулося з вулиці. Сільські хлопчаки наввипередки бігли поперед розкішного «Лексуса», що повільно їхав сільською дорогою з однієї ями в іншу, ніби супроводжуючи авто і показуючи йому, біля якої хати воно має зупинитися. На той гармидер до воріт шкандибали старі глухуваті баби, вицвілими від пекучого сонця очима дивилися на дорогу, проте, крім хмари здійнятого пилу, не бачили нічого. У селі вже два місяці не було дощу.

Звістка про те, що до Панчукової Вусті приїхала донька Каська дорогою машиною, миттю розлетілася хутором. Старе й мале потягнулося до того місця, куди мала повернути дорогуща машинерія. Побачити хотіли не так ту машину, як новоспеченого Вустиного зятя. Він був живим німцем, і звали його Фріцом. Востаннє живих фріців тут бачили 41-го, коли через хутір пролягала лінія фронту. Та й то тих, хто їх бачив, залишилося мало: дід Пантель та баба Килина.

Панчукова Вустя, перш аніж вийти з хати, підійшла до маленького дзеркальця, що було вмуроване в стіну. Зав’язала святочну хустку з китицями, ще раз поправила пасма сивого волосся, що не слухалось її спрацьованих рук і раз у раз намагалося вилізти з-під країв хустки. Це люстерко колись подарував їй чоловік Петро, Касьчин тато. Згадавши про чоловіка, Вустя важко зітхнула. Помер бідачисько, так і не дочекавшись доньки. А не було її вдома давненько, років з десять. Визирнула у вікно – і заціпеніла: старенькі вутлі ворота тихо стогнали, ніби кликали її на допомогу. Дітиська насилу відчинили їх навстіж, щоб авто з Каською могло заїхати на подвір’я. Але ворота були вузенькими, а машина – широкою. Хлопці хутко зняли ворота з петель, і автомобіль з натугою заїхав на подвір’я. Колись маленька Кася боялася за них навіть виходити: такими величезними здавалися ті ворота. Тоді дівчинка тихенько заглядала через них у шпарку. Господи, але коли то було… Постаріла Вустя, постаріла хата, постаріли ворота…

Стоїть бабуся біля вікна, не може зрушити з місця, немов прикипіла ногами до підлоги. Дивиться у вікно і не йме віри: відчинилися дверцята чудернацької машини (такі Вустя бачила одного разу в телевізорі в сусідки Галі), і звідти вийшла розкішна пишнотіла жінка, як та мантелепа з пуделком (таких вона теж бачила тільки в телевізорі)… Хіба це її донька? Її Каська допомагала колись сапати буряки. А ця? Ой, леле! Тільки й сплеснула руками та бігом надвір. Підбігла, дивиться широко розплющеними очима на жінку «з телевізора» і боїться навіть доторкнутися до доньки, не те щоб обійняти її. «Хіба ця жінка вміє по-нашому розмовляти?» – думає Вустя і мовчить, серце розривається в старечих грудях від розпуки та хвилювання, а язик не повертається, бо якась уже дуже чужа ця жінка з машини, – Касюня її була інакшою, геть інакшою.

– Мамо, це ви? – почула Вустя від пишнотілої жінки.

– Я, доцю, це я, твоя мама, Вустя, – нащось назвала своє ім’я. 

– Знайомтесь, це мій чоловік Фріц. По-нашому він нічого не розуміє. Якщо щось треба, то запитуйте через мене.

Не розуміє – то й не розуміє. Та й почала відразу запитувати.

– Дитино, ви обоє такі… – мати підшуковувала слово, щоб сказати, які ж вони тепер «такі», але ніяк не могла висловитися.

– Які такі? – відразу насторожилася Каська. 

– Ви такі обоє гарнюні, що я навіть не знаю, де вас класти ввечері спати.

– Мамо… – не сказала, а прошипіла Кася, – спати тут, у цій халабуді, ви що? 

– Касю, та я той… – але донька враз перебила матір.

– Про Касю забудьте, я давно вже не Кася, я Касандра. Чулись те? Ка-са-н-д-ра-а-а… – навмисне розтягнула останнє слово. Далі стишила голос і додала: – Так - от, ви мені не мати, точніше, ви мені мати, але перед Фріцом ви мені буцім далека родичка, яка потребує допомоги. Зрозуміли? 

Ці слова пролунали для Вусті, як грім серед ясного дня. Якби могла, то так і опустилася б посеред вересня на потьмянілий від спраги спориш, але що тоді подумають, що скажуть люди? Стояла розгублена, винувато кліпаючи очима, і тільки у скронях принишкло гупало зрадливе і болісне: «Не мати, не мати, не мати». За якусь хвилину оговталася, хотіла сказати: «Доню», але згадала, що не можна так її називати. А звертатися до Каськи «Касандра» язик не повертався.

Тим часом Каська щось заджерготіла по-своєму до Фріца, той радісно і задоволено заусміхався. Лише після цього почав виходити з авто. Це був підстаркуватий, лисий і круглий, як колобок, німець. Із якого боку не подивися, скрізь колобок. Так його Вустя подумки й охрестила. Ім’я Фріц їй не подобалося, бо відразу породжувало неприємні спогади про війну. А тоді всіх фашистів на хуторі називали не інакше, як фріцами.

– Їжі не несіть, у нас уся своя, екологічно чиста.

Сказавши це, Каська миттю почала витягати з багажника все потрібне. Де й не візьмись, з’явився розкладний столик, кріселка, різноманітна яскрава упаковка, з якої жінка почала викладати пластикову їжу. Вустя стояла на своєму подвір’ї ні в сих ні в тих. Їй ураз стало образливо за ті доньчині слова про чисту їжу. Хіба її хрумкі огірочки не чисті? Та ж їх як помити водою з криниці, то вони тоді світитимуться, мов той оксамит. Помітивши це, німець підійшов до старенької, простягнув для знайомства пухкеньку, як пампушка, руку і запросив сісти. Каська простягнула всім вологі серветки, щоб повитирали руки.

Стіл було засервіровано так, як у ресторані. Як воно в ресторані, старенька не знала, бо зроду-віку в ньому не була, але бачила в телевізорі в сусідки Галі та для себе знала, що виделки і ножі тільки там подають. Бідолашна Вустя лише від думки про те, що зараз усім цим причандаллям доведеться орудувати, аж зблідла на виду, потім жінку кинуло в піт, і вона злякано відсахнулася.

– Що ви, що ви! Дякую, я сита, я нещодавно якраз поїла.

Однак мусила сісти, щоб не стояти. Краєм ока бачила, як із довколишніх шпарок за їхнім подвір’ям пильно спостерігало кілька пар сусідських очей, а дорогою раз у раз швендяли повз їхнє обійстя всі, кого розбирала цікавість.

Тим часом Каська гидливо ступала споришем, аби не встати в курячий послід. Це породжувало в неї неабиякі душевні страждання. Несподівано небо почали затягувати хмари, здійнявся вітер. Він усе більше шаленів і дужчав. Фріц одразу сховався в машину, Каська кинулася рятувати пластикове начиння. Вустя заганяла до хліва курчат, які з переляку забилися в кут під плотом, маючи намір там пересидіти зливу. Могутній грім гамселив так, що блискавка не встигала краяти небо. Вустя перехрестилася і почала кликати гостей до хати. Але Каська категорично відмовилася. Вона й собі стрибнула у відчинені дверцята «Лексуса», щоб у ньому перечекати негоду. І тут розпочалося…

Небо ніби прорвало: звідти так полило, що не було видно світу Божого. Дощ на Вустиному подвір’ї стояв стіною. Спориш голосив дощем, як ніколи. І цієї миті бідолашний Фріц захотів… піти за вітром. Про що вони там ґелґотіли в машині, Вустя не знала, але про все здогадалася, коли обоє «молодят» вискочили з «Лексуса» прямісінько в грозу. Німець на те й німець. Він ні за що не хотів іти ні до вітру, ні тим паче – «до води», задовольнити потребу мав тільки у клозеті. Тож, незважаючи на лемент Каськи, побіг за хату шукати біотуалет, або такий-сякий нужник… Передбачаючи щось лихе, Вустя й собі вибігла у двір, щоб якось допомогти зятеві. Але не встигла. Бо, повертаючись, Фріц перечепився через кабакове вудиння і гепнувся… у гноївку. Це треба було бачити. Дощ періщить, Кася голосить, бо не може чоловіка витягнути з багна, а сам Фріц зелений від страху, не здатен не те, що зрушити з місця, а й слова путнього вимовити.

Маленька худенька Вустя спритно вскочила в гумаки, щоб не ковзати землею, кинулася обом допомагати…

По черзі позатягувала їх до хати, нагріла води, налила в ночви і заходилася обох відмивати від смороду: спочатку – зятя, потім – доньку. Дістала з полички одеколон «Тройной», яким іще кропився покійний чоловік, коли голився, і щедро намастила своїх гостей пахучою рідиною…

Ночувати «діти» все одно не залишилися. Поїхали спати до районного готелю. Фріц іще довго після того випадку оговтувався. Найбільший стрес він отримав не від жахливих ям на українських дорогах, а від старих ночов, у яких його обмивала старенька Вустя. Це так вразило і розчулило Фріца, що він, аби якось віддячити своїй рятівниці, недовго думаючи, купив для неї в місті однокімнатну квартиру з білосніжною ванною. Відтоді стару Вустю в селі всі почали називати мантелепою з пуделком. У їхньому хуторі так кликали всіх, хто приїздив із міста.

 

 

Чоловік-інструкція в режимі «он-лайн»

 

Є люди, які, перш ніж щось брати до рук, спочатку уважно читають інструкцію. І тут нічого не вдієш, бо так уже влаштовані їхні мізки. Інструкція супроводжує їх усеньке життя. Без неї вони й кроку не ступлять. Про таких сьогодні кажуть, що це ходяча Вікіпедія. З одного боку це нібито й добре…

Один мій знайомий без інструкції не міг ступити й кроку. Навіть почав їх колекціонувати. Зберігає в «тематичних» теках. Інтернету не довіряє, більше – паперовій продукції. Цей чоловік ще того, радянського гарту. Останнім часом він помітив, що тексти інструкцій, незалежно від галузевого спрямування, (чи то медицина, чи то промисловість тощо) «розростаються» і стають все більшими й довшими за обсягом написаного. Відповідно йому доводиться все більше й більше затрачати часу на їхнє прочитання. І ось що з цього вийшло.

Якось у Тимофія (умовно назвемо героя нашої оповідки) почався нежить, погодьтеся, з ким не буває. Тимофій, який ще й до всього цього завжди слідкував за своїм здоров’ям, пішов в аптеку й купив традиційні краплі для носа «Санорин». Іншим уперто не довіряв. У картонній коробочці разом із флаконом зі скла бурштинового кольору та з кришкою - крапельницею, на дні лежала вчетверо складена традиційна інструкція, про яку заздалегідь потурбувалося наше рідне Міністерство охорони здоров’я.

Тимофій збовтав білу емульсію…і заходивсь уважно вивчати пропоновану інструкцію. Був вихідний, отож вільного часу мав удосталь. Оскільки терапевтична дія наставала протягом п’яти хвилин після закапування, то Тимофій, перш ніж вдаватися до якихось конкретних дій, уважно почав вивчати написане. Минулорічні інструкції до «Санорину» «просто відпочивали» у порівнянні з цьогорічними новоспеченими протипоказаннями, особливими застереженнями та побічними діями. Чорним по білому там писалося, що препарат може викликати печію й сухість слизової оболонки носа, нервозність, головний біль, тахікардію, артеріальну гіпертензію, підвищену пітливість, а часте застосування може призвести до…хронічного закладення носа. Тимофій просто розгубився… З носа йому не переставало текти, а дружина тим часом в режимі «он-лайн» встигла вже приготувати сніданок, обід, вечерю…

– Ганнусю, що означає слово тремор? – стурбовано запитав у своєї половини Тимофій, коли та з кухні перейшла до вітальні й заходилася там прибирати. 

Його дружина-вчителька, яка однією рукою вправно орудувала порохотягом, а другою притримувала навушники, слухаючи веселу музику, про що свідчили її збуджені рухи, не відриваючись від роботи, витягнула з книжкової полиці словник іншомовних слів і тицьнула чоловікові під ніс:

– Там все написано.

І справді, у словнику дуже ретельно й детально виписали все про «тремор»: мимовільні ритмічні м’язові скорочення, що спостерігаються при деяких функціональних й органічних захворюваннях нервової системи.

Чим більше Тимофій вчитувався в інструкцію, тим більше його охоплювало роздратування та неспокій. А «Особливі застереження» в інструкції остаточно доконали. Бо там ще йшлося про обережне застосування препарату у випадку захворювання серцево-судинної системи, при цукровому діабеті, гіпертиреозі, феохромоцитомі, при бронхіальній астмі… А тут, як на гріх, Тимофій несподівано пригадав, що три дні тому, його й справді щось штрикнуло під лівою пахвою, майже в ділянці серця, а якщо це…

– Ганнусю! Що означає гіпертензія? – перелякано гукнув до дружини.

– Ти де це вичитав? 

– Та ж в інструкції.

– То ти ще й досі не закапав носа? – здивовано зупинилася жінка й перестала прибирати. – Наскільки мені не зраджує пам'ять, це означає ймовірність підвищеного артеріального тиску.

Тимофій замислився… В інструкції рекомендували закапувати по 1-3 краплі емульсії у кожен носовий хід двічі-тричі на день. У разі передозування або випадкового ковтання… препарат спричиняв нервозність, тремор, серцебиття, нудоту, підвищення температури тіла, спазми, набряк легень, психічні порушення, гнітючий вплив на центральну нервову систему, сонливість, шок, кому і…навіть зупинку серця!

Несподіваний різкий дзвінок у двері повернув Тимофія до життя. Відкривати пішла Ганнуся. На порозі стояла Тимофієва теща, яка, незважаючи на пекельні морози, приїхала з далекого села й привезла з собою провізію. Вона підбігла і, не тямлячи себе від радості, згребла маленького і куценького зятя в оберемок, та так, що мало не задушила його в своїх обіймах. Від неї пахло лісом, грибами й майбутнім Різдвом. Побачивши обкладеного словниками доньчиного чоловіка, відразу пішла в наступ:

– Нежить? Зараз закапаємо.

Теща схопила бурштинову пляшечку, щоб хутчіш закапати зятеві носа. Але не встигла вона підійти до чоловіка, як той, несподівано уявивши можливий передоз санорину, мало не знепритомнів… Це треба було бачити! Утім, нашатирний спирт хутко привів його до тями. Тим часом теща натерла червоного буряка, видушила з нього сік, розвела водою – і закапала зятеві ніс. Щасливий Тимофій вільно задихав у дві ніздрі.

– Зарубай собі на носі, червоний буряк – це наші найкращі краплі в світі, – сказала гордо і переконливо теща. А ще – звичайні дулі. Лікують будь-який нежить. Просто вчені ще не досліджували цей феномен.

Тимофій здивовано витріщився на тещу. Він ніяк не міг второпати як вона все це вміло та спритно встигла зробити, й що найголовніше…без інструкції. Це був нонсенс! Він знову схопив інструкцію до санорину, яку Ганнуся заледве не відправила до сміттєвого бака й перелякано прочитав наступне:

«Утилізацію всіх невикористаних препаратів чи залишків необхідно проводити відповідно до національних вимог».

– Ганнусю, – змучено опустився Тимофій на підлогу, – а що означає «до національних вимог»?

Ганнуся важко зітхнула й безпорадно глянула на матір. Та, не довго думаючи, засукала рукави, сіла до комп’ютера й заходилася «гуглити». Чого не зробиш заради улюбленого зятя!