ПАВЛЮК Ігор

КОРОТКА БІОГРАФІЯ

Ігор Зиновійович ПАВЛЮК – письменник, науковець.

1 Ігор Палюк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народився 1 січня 1967 року на Волині.

Доктор наук із соціальних комунікацій.

Лауреат Народної Шевченківської премії, всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені М.Гоголя «Тріумф», лауреат премії англійського ПЕН-клубу.

Навчався в Ленінградському вищому військовому інженерному училищі, яке залишив на другому курсі, коли почав писати вірші, за що був висланий у забайкальську тайгу: будувати автомобільну дорогу із в’язнями.

У 1986-1987 роках - кореспондент Ківерцівської районної газети на Волині.

У 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році.

Після закінчення працював у релігійній пресі, робив передачі на радіо.

З 1987 року мешкає у Львові.

З 2003-го – у Києві.

У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз” в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.

У 2009 р. (там же) – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук із соціальних комунікацій на тему «Українськомовна легальна преса Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя 1917-2000 років як структурна частина загальнонаціонального інформаційного простору».

Працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. Василя Стефаника НАН України (1993-2004 рр.), викладачем Львівського Національного університету ім. Івана Франка, старшим науковим працівником Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка, керівником літературної студії «Франкова кузня» при ньому, викладачем Національного університету «Острозька академія» (м. Острог).

У 1999 та 2000 роках був у творчому відрядженні у Сполучених Штатах Америки.

Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей у Грузії, Естонії, Росії, США, Білорусії, Польщі, Туреччині, Ірландії, Англії, Італії...

Нині провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.

Член редколегій літературно-мистецьких та громадсько-політичних часописів: «Золота пектораль», «Дзвін», «Українська літературна газета».

Голова журі Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.

Був членом Спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій зі спеціальності «соціальні комунікації» в Класичному приватному університеті (м. Запоріжжя).

Вірші перекладені багатьма мовами.

Книги лірики вийшли у перекладі за кордоном: США (2011), Росія (2012), Польща (2012), Англія (2013), Франція (2015), США (2019).

Автор більше 2000 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 45 окремих книг.

 

ПОЕЗІЯ

 

* * *

Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля...
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.

Край моїх предків...
Синенькі хрести на могилах.
Трави, мов коні, високі, на схилах ріки.
Хати дідівської космос засніжено милий,
Вітер гірський гіркий.

Райського дерева листям
Пада пташине перо.
Що буде далі?
Не знаю.
Принаймні було так досі...

А я епоху читаю
На лицях жінок у метро.

Осінь в метро…

Я люблю і купую цю осінь.



* * *

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.

А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: “Госпадзі і Госпадзі!” –
На тиху й сильну течію Дніпра.

Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!

Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І гнеться скло.
І непотрібно подвигу.
Й пташки летять –
Щасливі
Та сумні.


* * *

Сніг чадить.
Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.

А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас,
І у тих, де всім побути вдасться.

Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.

Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі – і назад вернеться.

Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожня.

Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…

Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.


ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі прохолода.
Навіть півень затих...
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх...

 


* * *

                      Пам’яті моєї мами

Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.

Кульбаби й дід із кулею в плечах.
Померла мама.
Доля усміхалась…
І спав старенький песик на руках
Маленького плаксивого вандала.

Минало все. Ржавів у небі серп.
А ми з конем вже поглядами стрілись.
Минали всі. А грішний сон озер
Ламав об лід свої рожеві крила.

Стара солома. Вицвілий туман.
Могили предків миються дощами.
Когось іще, когось уже нема
Між ними, між кометами,
Між нами.

…Мої сніжинки, нащо ж на вогонь!
Моя ж ти зоре, нащо так високо!...
Кохана, мила, голубе долонь,
Після Такого ― тільки вічний спокій.

Поліський край, ти дід мені чи брат?
Я вирій твій.
І не жалій, не сердься.

Вже скоро, скоро я вернусь назад,
Мов сходи храму вичовганим серцем.



ОДКРОВЕННЯ

                       Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий –
Це болючіше, ніж вдягають.



ПРО ПЕРУНА

Перун воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею печальною.

Перун воскресне не на третій день. 

Ще будуть довго, довго, як луна,
Блукати поміж зорями і тернами
Його жерці – із духу і вина –
Поети, козаки і характерники.

Блукати будуть довго – як луна. 

Піснями й кров’ю славу купувать.
Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще,
Допоки свіжоскошена трава…
Допоки люд і людище – то люде ще.

Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще. 

Хрести Перуну сняться, як птахи.
Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.
І бігають біляві дітлахи,
Що люблять все,
Що зацвіли й не постили.

І бігають біляві дітлахи. 

Вони ще бунт піднімуть кров’яний
На іграх генів, геніїв з юрбою.
Перун воскресне.
І зійдуть вони
Вогнем і вітром,
Глиною й водою.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний. 

З рабів постане плем’я золоте,
Красиве і здорове, й трохи зоряне –
Як двері раю, зірвані з петель,
Замерзле море, місяцем розоране.

З рабів постане плем’я золоте. 

Їм час – ніщо.
Їм простір – просто тіло ще,
Тісна церковця і жертовник мал…
Перун розп’ятий…
Руки в нього – крилища.
Нема його, бо крил у нас нема… 

Та й він воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею прощальною.

Перун воскресне не на третій день.

 


ЗНОВУ ВДОМА

Я знов там був душею і думками...
Свята бабуся молиться Землі.
Як очі – небо.
І сміється камінь.
І дід лежить під берегом, як хліб.

Вогонь помер. В очах відбитий Місяць...
Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі.
Мисливським рогом згадує Полісся
Усе, що у галактик на умі.

Дорога-промінь в соснах поламалась.
Русява шишка впала в тінь свою.
Мов тиша, бродить привид князя Мала.
Я бачу, а сміятися боюсь.

Сліпа хатина. Скошений чорнобиль.
Тоненький вітер – сни очеретів.
А час іде. Нічого час не робить.
Але ж, погляньте, – ліс осиротів.

Але ж, почуйте: мохом, як морозом,
Заріс Перун. І коні не іржуть.
А час пішов... Жовтіють верболози.
Все людство спотикнулось об межу.

Вагітних мало. Весни не солодкі.
Ніхто себе не сміє обмануть.
Діди весняно ходять на колодки
Мовчати в душу яко в таїну.

Через вогонь зростається залізо.
Через сльозу... Ох, що через сльозу!..
Тут рейки вже. А я все древнім лісом
Русалку залоскочену несу.

Дрімучий світ –
І раптом: добре й легко...
І просто так...
Колиска і крило.
Ми всі ще – час.
Ми близько і далеко.
Ми любим біль.
Нас довго не було.



ПІД НЕБОМ УКРАЇНИ

                     Зорянці Вербич

Тихо. Дуже тихо в Україні.
Тільки серед ночі де-не-де
То пісні прощально-солов’їні,
То зелене яблуко впаде.

То шабельним сміхом озоветься
Предок із міжзоряних степів.
Половецький кінь іще пасеться,
Руський відійшов чи відлетів.

Йде козак – штани широкополі.
Йде козак… як довго йде козак…
Може, тому, що іде по волі,
Тому і поволі –
Як сльоза.

Все, що справжнє, в пісню заховає,
Все, що рідне, у Пісні пісень.
Він не жне й не сіє, лиш блукає.
Ледве-ледве душу донесе.

Повз голів колгоспних, директорів,
Мерів, ворохобних куркулів…
Заклинання імпортних моторів
І мовчання дивних журавлів.

Потім щось у ньому, ніби вихор…
Наче бунт свяченої води.

Й тихо в Україні.
Дуже тихо.
Як завжди.



* * *

Ти тілом читала вірші мої ―
Худенька, немов весна,
Ті, що від світу в жилах таїв,
Наче ковток вина.

У божевільно-блаженну ніч
Падала в прірву слів,
Бо відчувала
(А може, й ні…)
Як я тебе любив.

Сонна, мов сонях, була мені
В танці душі, десь там…
Де я для інших віддаленів
За горизонту шрам.

Там, де так холодно
Аж-аж-аж,
Аж закипа вино…
Ми шепотітимем “Отче наш” ―
І закипить воно,
Ніжне й безумне,
Як і любов,
Задля якої був.

Ти тілом читала знову і знов
Те, що я серцем чув.



* * *

Це листя золоте – як гроші на свічки.
А птахи – мов зриваються в запої…
Шукаємо Дніпра, шукаємо ріки –
Немов шприцом артерії тугої.

Смиренні бунтарі, сміємося з вітрів –
Серця аж видно, точені сльозою,
В якій, один за всіх, весь Всесвіт відгорів,
Хоч льодом захищався, хоч корою…

По річці біжимо.
Хтось “Видибай!” кричить.
Несе горілку з коренем калгану.
І тоне, як зоря, зупинений на мить,
Коли поганськи, але не погано.

Темніє в небесах.
Розхлюпані свічки…
Люблю цей чорнозем – та кровії ціною.

Шукаємо Дніпра,
Шукаємо Ріки –
Немов шприцом артерії нагої.



* * *

Вдома.
Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі...
І доньки трав'яні слова.

Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без нічної сорочки Місяць
Із зорею танцює вальс.

А на цвинтарі квітнуть верби,
Тиху булочку хтось кладе.
Я і сам вже давно помер би,
Та не знаю – за віщо й де.

Вчора знов журавлі кричали.
Чи то в небі, чи в снах моїх.
Я від ніжності і печалі
Задихаюсь, як в косах сніг.

Вітер. Флейта. Гніздо і зорі.
І тривога. І трепет. Сіль.
Вдома.
Юність.
Немає горя.
Скоро осінь –
Пора весіль...



* * *

Нерви Твої вологі, мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата, мов ласка долі.
Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.

Що ти – не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди. 


* * *

Тріснула…
На те вона й струна.
Нащо тятивіти без упину?

Муза моя – баба кам’яна.
Юний Місяць – ніж мені у спину.

Густо прожили останній рік,
Взявши світ, як гріх беруть на душу.
Красно – на березовій корі.
Класно з дна виходити на сушу
У важкий солоний рай сльози,
Де ростуть крилаті свічі білі.
Неба несусвітні терези
Важать кров на вовчому весіллі.

А кругом дерева без імен,
Чути, як сніги ідуть на море.
І на Той світ хтось – навік блажен –
Із зорею про любов говорить.

Холодно і восково душі.
Душу ж не уб’єш.
Душа поранена…
На той світ вона спішить, спішить…
А прийде ― чи він її порадує?

Голубою кров’ю по снігах
Напишу ім’я чиєсь глибоке.
І зігріюсь.
І відчую шлях,
Мов інтимне дихання епохи.

Й горизонт порветься, мов струна,
Наче тятива в руках дитини…

Муза моя ― баба кам’яна,
Що читає голос журавлиний.



ВІДВІДАННЯ ХОРТИЦІ 16 ЖОВТНЯ 2003 РОКУ

Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата.
Прибережні піски, мабуть, глибші за воду Дніпра.
Горизонт розриває задумана хата крилата
Хрестовинами вікон, з яких ще не злізла кора.

Тут пером не візьмеш.
Тут метафора теж ні до чого.
Тут розгульно й блискучо душі,
Наче шаблі в бою.

І сховатися ніде від свого єдиного Бога…
Та й навіщо?
Адже я люблю Його, а не боюсь.

Козаків імена, ніби назви пташок України.
І баби кам’яні, із якими цілуюсь в запій.

Тут одна тільки суть –
Тут немає рожевої піни.
Тута дихав на зорі і предок розхристаний мій.

Кров його золота он розлита, як осінь, як осінь…
І таке відчуття, що я віщий, що вічний тепер.
Курінні кураї, мов коханої відьми волосся,
До Осі, до хребта прив’язала волого себе.

Прив’язала цей день…
І душа, як по шаблі сльозина,
Попливла, попливла –
І десь там проросла полином.

Острів Хортиця – Русь.
Не окраїна…
Чи ж Україна?..

Шкода тільки –
Вкраїна не Хортиця вже давно.

 


* * *

Придумано вітер.
Придумано води і зорі.
Слізьми намальовано
Щастя на людській щоці.
Тому – по краплині,
Солоне тому і прозоре.
І русло тому воно має
На лівій руці.
А шрами на правій,
Що хрест і перо полюбила
І п’яної шаблі
Тримати змогла рукоять.
Придумано струни,
Тугі, безкінечні, як жили.
Придумано м’якуш
І кулі червону печать.
Ту дірку від кулі
Уже не затулиш тим хлібом,
Коли попливе під ногами
Гаряча земля.
І підеш до предків –
У руси, древляни, дуліби.
І вернешся звідтам
Весняним плачем журавля.
І хтось упізнає…
І свічі співатимуть хором.
Про волю, про долю,
Любов нетутешню свою.
Придумаєш квіти,
Заласкаєш клени безкорі…
І знову загинеш за те,
За що інші п’ють.



ВОРОЖІННЯ

             Любові, київській відьмочці

На ось карти. Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!
...Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.

Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси...
Друг став ворогом, ворог – другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.

Страшно й смішно. А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби...

Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави...
Чом у нього тремтить рука?

Туз бубновий, пікова дама...
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.

Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
Це ж не ми, це вже доля, бачиш...
Це вже доля така.
Пробач.



* * *

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім, як крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів. Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно вогкі вина.
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків.
А космос ― океаном окаянним.
Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні.

Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.
Сніги… нема ні неба ні землі.
Чекаєм того, що вже відбулося…



* * *

Монастирська пасіка.
Блаженно.
Тихо, як в дитинстві.
Казка. Мед.
Кілька білих яблук у кишені.
Журавель у небі як поет.

Біла скрипка в самоті курличе.
А десь там, за піснею, — мій край,
Де свіча з прабабиним обличчям,
З тополиним шумом дітвора.

Де солона тиша сліз собачих,
Сива зірка падає, мов пульс.
Час іде. Його ніхто не бачить.
Він також нікого — усліпу.

Доля моя — муза, муза — доля.
Вишиваю слізьми по вині.
І таке душі моїй роздолля.
Що земля їй небом навесні.

Я слова у душу загортаю,
Наче чорний хліб чи виноград.
Рідне пекло на ненашість раю
Не міняю… хоч уже й пора…

Сенс буття в тумані.
Смак ще тліє.
Гріх і біль… і зірка приліта…
Згадую минуле — і радію…
Вгадую майбутнє —
Пусто…
Та…



* * *

Співаю.
Спиваю.
Радію чужому щастю.
Смакую печаллю, мов тілом сухого вина.
І після любові легко − як після причастя.
А те, що є війни, −
Хіба ж то моя вина?

Заглянути в себе колодязно часом буває.
Домашній побачиш там цвіт і бездомні сніги.
Достатньо сміливий про засвіт сказати:
Не знаю…
Достатньо живий, щоби друзі були й вороги.

Вмерзає у скло горизонт, як у гени переляк.
Ми ж тими стаємо, уже побідили кого.
У вікна врізаєм хрести.
Малюємо сонце на стелях
І любим, і любим, і любим життя, ого-го!...

Між зорями відстань. Немов між словами, здається.
Ростуть шабленята… мов тіні хрестів молодих.
Співаю. Радію. Вино просто з кореня п’ється.
І кулі летять, як летіли…
І я біля них.



* * *

Дощі холодні пробуєм на смак.
Любов гаряча в нас, як вовча паща.
І хмара заступила віщий знак.
І нам щасливо, тому, що пропащо.

П’ємо вино і синій виноград,
Розплескавши собачу кров світання.
Так вже було зо шість століть назад...
І те, що є між нами,  вже востаннє:

Твій плач здригальний в апогеї злить 
Моє найбільше щастя волохате.
Козацький рай.
Ніщо мене не злить.
Калини вибух.
Синьо-біла хата.

Хай чорнохлібий вечір надійде.
Хай білохлібе знов світання всюди.
Те, що пройшло крізь пекло,  вже святе,
Те, що в раю,  ніде уже не буде...

Свистять над нами кулі й солов’ї,
Яких любили ще неандертальці.
І крики ніжнолезих кураїв 
Як від обручок борозни на пальці.

Згубивши сенс, подумаєм про смак...
Любов гаряча в нас, як вовча паща.

І хмара заступила Зодіак.
І нам щасливо, тому, що пропащо.



ЗНОВУ ПРО ВІДЬОМ

Лісостеп золотий.
Дим від зір ― як вода вечорова.
Журавлів голоси ― наче шерсть вороних вовченят.
Мов не з нашої ери, за покликом блудної крові
Із глибин до небес голі відьми на конях дзвенять.

Грішне серце моє їх кохає, кохає, кохає…
Засинаю і плачу на скіфських курганах грудей.
Нащо жити ― не знаю…
Та й відьми, та й відьми не знають,
Хоча туго живуть.
Світ не ділять на грішне й святе.

Чорні хмари летять ― наче душі дерев допотопних.
Гнуться сині хребти від космічних вітрів молодих.
Із Австралії відьми, із Африки, із Європи
Прилітають на шабаш ― як сніг до важкої води.

Пишуть кров’ю по кисню
Якусь волохату легенду,
У місцевих пророків укравши тернові вінки.
Відьми дзвінко живуть,
Виставляючи душі на гендель.
Крізь віки пролітають,
Немов крізь дівочі вінки.

Лісостеп золотий.
Вічний похорон вітру.
Смеркання.
Ніч із відьмою в травах,
Прокляття юрби…

На Страшному Суді я зізнаюсь,
Що справжнє кохання
Тільки з відьмою звідав,
А інші ― купив.


ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу “ругають” земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.



ПОЕТ І МУЗА

Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
Голі русалки пливли на некованих конях.
Ох і пливли ж!.. Наче зняті крильми зі струни.

Я тебе в ніч у траві ворожбитській розхлюпав --
І по краплині устами збирав, наче мед.
Ох же і люба мені ти! Ох же і люба!
Ти моя муза, а я твій осінній поет.

Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч п’янку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як перший раз, як перший раз...

Відстань між нами, неначе між струнами, – пісня.
З раю прийшла ти до мене -- туди й поведеш.
Нам починати веселе весілля вже пізно,
Але кохатись, кохатись ми можем без меж.

Знову нестиму тебе, як вино у долонях,
Милу, наївну, у травень трави, що мине.
Бачив тебе я на древніх, як небо, іконах.
Ти молитовно й шалено любила мене.

Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч п’янку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як перший раз, як перший раз...

 


ЖІНОЧА ЗОРЯ

Ліхтарі пригашені
І холодне пиво.
Платить хтось “ненашими”
П’яним і красивим.

І чомусь нагадує
“Бути чи не бути”
Плач гітари-райдуги
На дівочих грудях.

Приспів:
А струни стогнуть і дзвенять.
Жіноча доля – рання зірка.
А друзі просять «на коня»,
А вороги бажають «гірко».

Сиві коси стеляться
Тихо й невмолимо
На розбиті келихи,
На троянди з диму.

Де душа і золото
Прагнуть жити в мирі,
Не продайте молодість
Дешево і щиро.

Приспів.



ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН

Думав гетьман – вибирає долю.
Сива чайка плакала в Дніпрі:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.

Думав гетьман.
Лірники співали.
Так душевно вміють лиш сліпі.
Мов козацькі чайки повтавали
Золотити хвилі голубі.

Думав гетьман – віра в нас єдина:
Об’єдна корону й булаву...
Бог також, він трішечки людина.
Він сидів і плакав у траву.

Гетьман думав.
Півні за рікою
Піють, піють сумно, як вітри.
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори.

Вся Земля – німа, немов руїна,
Поміж високосних райських трав.

Сивий гетьман Богу України
Ланцюгами сльози витирав.

 


КАШТАНОВЕ СВІТЛО

Скоро засвітяться, скоро засвітяться
Білі каштанів свічі.
Будуть дивитися, будуть дивитися
Людям у вічі.

Над поцілунками юними, юними
Танути біло.
Зверху лелека, щоб весну нести,
Грітиме крила.

Схочеться взяти весняному настрою
Свічку в дорогу.
Стати, неначе з останньою казкою,
Біля порога.

Свічка каштанова довго горітиме.
Листя не спалить...
Тільки у зелені, цвітові літ моїх
Лишиться спалах.

 


ТОБІ

Не назву тебе вже милою,
Та коли зійшли сніги,
Вдарила об серце хвилею
І розмила береги.

Назавжди сплелася з мрією
Золота твоя коса.
Хто її своїми віями
І устами розчесав?

Приспів:
В косі твоїй горить червоний мак.
В косі твоїй моя любов сама.
Пригортаю, пригортаю,
Хоч і волі вже не маю…
Маки цвітуть, літа ідуть.

В дзеркалі печалі синьої
Врода світиться твоя.
Розкажу колись я синові,
Як сміялася зоря.

Приспів.

А тепер, коли калиною
Ти займаєш голубінь,
Я ключами журавлиними
Замикаюсь у собі. 2 рази

Приспів (2 рази).

 


ЯКЩО Я, КОНЮ, РАНО УПАДУ

Я не знаю, не знаю,
Що за диво в мені –
Наче дзвони в Почаїв
Я везу на коні.

Наче рвуться стремена
У нерівнім бою.
Кінь говорить до мене,
Бачить долю мою.
Ніби знає доленьку мою…

Приспів:
Візьми, мій коню, душу молоду,
Нехай вона тримається за гриву.
Бо, може, коню, рано упаду
Без України в Україну сиву.
(В густі тумани, у тумани сиві.)

Я тобі не бороню…
Маєш небо без меж.
Може, ти хоч, мій коню,
Нам дорогу знайдеш.
Шлях Чумацький у мені знайдеш.

Приспів.



ВИРІЙ

Чому наші птахи в ирій відлітають,
Пташенят залишивши в гнізді?
Чи ж пташок співочих не потрібно в краї,
Де легенди синьо-золоті?

Відлітають зграї,
Відлітають зграї,
А пір’їнки падають до рук…
Братик із сестрою
Матінку чекають.
Їх у вирій люди заберуть.

Але то не вирій. Але то не вирій:
За Ординським шляхом ― чужина.
З клітки золотої птахолови-звірі
Насипають чорного зерна.

Приспів:
Відлітають зграї,
Відлітають зграї,
А пір’їнки падають до рук…
Відлітають зграї,
Відпливають зграї,
Мов козацькі чайки по Дніпру.

Але як з весною зацвіте калина,
Візьме батько під своє крило
І доньку, і сина, й нашу батьківщину,
Бо гніздо вже цвітом замело.

Прилітають зграї, прилітають зграї,
Мов пір’їнки падають із рук.
Братик із сестрою
Матінку стрічають,
Матінку сумну свою, стару.

Приспів.



А МЕНІ ВСЕ ОДНО

Ніч, як чорне сукно,
Світить через вікно,
Та лунає бадури дзвін.
А мені все одно –
Книжка, а чи кіно.
Лиш би коники у траві ( 2 рази)

Журавлина пора,
А у небі Дніпра
Возить вічність
Чумацький віз.
Білолиця зоря,
Мов козацька сестра,
Гірко плаче в пожар беріз. ( 2 рази)

Україно моя,
Бачу знов тебе я
Із дідівських
Пісень сумних.
Шкода – рідко в гаях
Чути спів солов ‘я.
Буду завжди іти до них. ( 2 рази)

Ніч, як чорне сукно,
Влізла через вікно.
Сивий космос,
Бандури дзвін...
А мені все одно –
Книжка, а чи кіно.
Лиш би коники у траві ( 2 рази)


ВОСТАННЄ

Ну заходь.
Заходь.
Побудем з тобою хоч зараз...

Ну а де ти раніше,
Де ти раніше був?

Білим трауром вишень
Погасла моя гітара,
Із якою колись ми
Ділили святу журбу.

Ми розбавимо вечір
Вином із осінніх квітів,
А зальотна зірниця
Запалить сльозу Дніпра.
Он і котик пухнастий
Уже почав муркотіти.
Але все те, мій… друже,
Все те –
Останній раз.

Приспів:
Останній раз
Я цілую ці кучері.
Останній раз
Тремтить у руці рука.
Останній раз,
Ніби душі засмучені,
З верб осиплеться листя.
Його понесе ріка.

Ти пропахлий вітрами
З легенд і доріг неходжених.
Дикі квіти розсипав.
А я ж...
Я люблю свій дім,
Це вікно голубе,
Ці альбоми
І цього котика,
І усе, і усе,
Що вже не зову моїм…

Ну іди вже, іди.
Я весела, весела...
А що мені?..
Ну іди, як ідеш!..
Скоро гості прийдуть сюди.

Ох, не знаю, не знаю,
Це вечір знайомств,
Чи споминів?

І востаннє, востаннє
Тобі говорю:
“Іди”…

Приспів.

 


СОПІЛКА

А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом
Буде довго сміятися, плакати довго в мені.
Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до нашого колоса,
Чуєш, діду, я знову романтик на білім коні.

Ви не бачили, ні, ви не знаєте ще нареченої.
Дуже шкода, що ми не поклонимось в ноги вже Вам.
Будуть правнуки Ваші гуляти з вітрами зеленими
І без Вас проводжати лелек сиротлива трава.

Наша річка ще стан лісовий перев’язує поясом.
Тільки люльки багаття, що дід розпалив, вже нема.
Наші коні тепер, білі коні невчасно напоєні.
Без бабусі дівчиськом розпатланим ходить зима.

І вмирають літа...
Ніжний край, на туманах настояний,
Розуміє печаль одиноких ранкових зірок.
Покоління моє, звісно, тілом також заспокоїться,
Їх букет притуливши до себе, як маку вінок.

А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом
Буде довго сміятися, плакати довго в мені.

Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до давнього колоса,
Ой, дідусю, я вічний романтик на білім коні.



* * *

Я сьогодні підслухав розмову зорі і трави,
Коли йшов, мов сльоза по хресті,
По драбині долі.
Трохи дивно мені,
Що зоря із травою на Ви...
Однозначна повага світла до болю.

Поміж ними – душа.

Німб, терновий вінець чи корона
Ждуть мене на драбині
В холодному вирі пітьми?

Але ангельський голос
Вночі
З телефону...
Він мій меч поміняв
На душевний мир.

9 верес.’18.

 


* * *

Хочеш – слухай...
Хоч – мене не слухай.
Бачу, вірш мій піснею стає.
Карстова печера мого духу
Не приймає зміїв і гієн.

Журавель стає зорею...
Вірю.
А зоря пізніше – журавлем.
Мов поганський бог
Із серцем звіра
В християнський увійшов едем.

Я також вночі про нього думав.
Совісті солоний голос чув.
Наче струни електричним струмом,
Болем омузичнював свічу.

Зирять зорі, наче вовча зграя,
На душі хлібину золоту.
Я ж свої манатки вже збираю
У дорогу дорогУ, оту...
Де мене чекають душі предків,
Де мене зігріють зорі ті ж...

А наразі хай горить газетка,
Що друкує вірші золоті.

Хай тіла зігріє...
Адже душі
Пестить тільки Божа благодать.

А поет – мов яблуко на груші,
Що воскресно вміє умирать.

13 жовт. 18. 

 

* * *

Юна осінь.
Світ поспати мусить.
Дякую вам, зорі, за печаль.
Завтра прийде Смерть у масці Музи
З тінню хрестовидного меча.

Я молюся.
Не боюся Музи.
Кличу її, Господи, прости...
Тим мовчанням,
Що найкраще з музик,
Чи ранковим вітром золотим.

Хоч душа у кам′яному віці.
Наче серце старця, спить сльоза.
Я дивлюсь в ирійні очі птиці
Й хочу щось нащадкам розказать.

Бо ще той пройдисвіт і негідник,
Безсердечний,
Грішний пілігрим.
Полюбився мавкам,
Юним відьмам,
Квітам,
Зорям,
Соснам без кори.

Полиновий біль душі моєї
Трансформую в промінь голубий.
Я не граю в карти,
В лотерею...
Хочу жить –
Як божі голуби.

Хоч найважче нести порожнечу
Душну дуже
У душі
Туди...
Це життя –
Терпка від себе втеча,
Тобто сльозокрові – від води.

Але осінь.
Даль мироточива.
Дякую усьому за печаль...

Все прозоро.
Я чекаю дива,
Летючи у себе –
Як у даль.

20 жовт. 18.



* * *

Хай блаженна душа на подушці сльози відпочине.
В білу сажу снігів знов безстрашно полине… полин…
Восени відчуваю гострезно, що тіло – зернина,
А земний оцей світ – водяний а чи вітряний млин.

Біла мУка мукИ…
Піч гаряча –
Пекельно –
І – райськи…
Все це мусим пройти:
Стати хлібом духовним навік.
У холодному Всесвіті
Теплі окрайці –
Ми –
Душею живі.

Чорні діри навколо
Нас прагнуть у себе втягнути.
А Всевишній нас любить
І руку з пітьми подає…
Ми ж набралися болю у світі
Й гіркої отрути,
Бо ж боролися «за своє».

А «своє» – лиш душа,
Молитовні тіла у любові…
Інше –
Ловлення вітру,
Суєт суєта.
Я відчув, як стає
Струмно-боляче
Логосом слово.
Сам же вірш написав
Про Христа.

Скоро сніг золотий
На поблідлі листочки осяде.
Десь далеко озветься
Найтонша ранима струна.

Запалю свій камін.
А для Музи куплю шоколаду.
І пошлю усе…
Скоро ж весна.

22 жовт. 18.


* * *

Осіннє листя відлітає в ирій.
А Сонце стало внутрішнім, моїм.
Звіріє світ, та засинають звірі.
І форму душ приймають кураї.

Вони єднають висі і глибини,
Коріння й крила,
Sic і transit sic...
Дивлюся в зорі –
Очі голубині –
І вік – як мить,
А мить мені –
Як вік.

В мені гуляє вовча крапля крові
І гріє плоть – коли ось-ось зима.
Я хочу бути деревом в діброві,
Немов я – все...
І мов мене нема.

Живу ж у час,
Де моляться солдати,
Дівчата й діти криють матом біль.
А листю легко птахами ставати...
А людям важко вірити собі.

Холодним світлом плачуть три печалі,
Які зустрілись нині у мені.
Одна печаль заснула…
Дві ще далі...
На білому крилатому коні.

Я ж добуваю радість, наче нафту,
Із себе, цих листочків золотих...

То шахтарем стаю,
То космонавтом
Глибокої,
Мов осінь,
Висоти.

28 жовт. 18.



СКРИПАЛЬКА

Над важкою рікою танцюють твіст
Два жовтневі листочки мертві.
Я ж – в скрипальку закоханий піаніст –
Йду до неї у білім светрі.

А вона нетутешнє щось грає так,
Що забув я ріку і листя...
Значить, я ще поет, мабуть, вічний дивак,
Що не має свого обійстя.

Я дивлюся на скрипку, скрипальку, даль
Її карих очей і плаття,
Струни, руки крилаті, сумну вуаль...
Ніжний запах латаття.

Космос Божий звучить тут на нервах струн.
Білий біль стає світлом світу,
Що крізь душі, тіла і сльозин кору
Зігріва, як наш подих, – вітер.

За вечірніми вікнами – зорі, лист...
Золотіє смичок, мов рибка.
І скрипальку цілуючи, піаніст
Білий светр кида на скрипку...

4 лист. 18.

 


ЖУРАВЛИНЕ

Чорні храми печалі
І повітря – мов кров.
Журавлі від′ячали
Голосами дібров.

А один, як листочок,
Сирота золотий,
Відлітати не хоче
Від гнізда, від води.

Він поранений в душу.
Йому в себе пора.
Горизонт його душить
І святить дітвора.

В храмах чорних печалі
Він – мов тінь від хреста,
Тому в суєтні далі
З усіма не літа.

15 лист. 18



ДО ТЕМИ ОСІННЬОГО КОХАННЯ

Червона сльозина листочка.
Мох.
Дерева – як голі душі.
Калинове світло очима п′ємо.
Душевно нам дуже.

А квіти сухенькі
Лоскочуть суть
Музи моєї – Мавки,
Яка не верба ще...
Та вже ростуть
Вітки у неї з вавки.

І як мені бути?
Люблю вербу.
І Музу люблю –
Як жінку.
І ніби прожив.
І ніби й не був.
Душа – як сніжинка...
То льодом стає,
То туманом-сном,
То наче крапля свячена,
Хрестата іскринка,
Що впала в ром
Журби внутрівенної.

Я змінююсь також:
Вже трохи клен,
Хрестатий,
Як храм,
Безлистий...
Та прийде весна, –
Трубопровід вен
Порве соколиним свистом.

І Мавка воскресне,
І я проснусь.
І знову усе по колу...
Народяться вірші
Про зорі, Русь...
Мов діти,
Підуть до школи.

Наразі іду у сріблистий ліс,
Що був – наче вовк, мов лиси...

Усе вечоріє.
Тепло Землі
Крізь мене до Мавки ллється.

18 лист. 18.



* * *

Так мрію про весну,
Що сніг мені зелений –
Отой що ще летить...
А той, що на землі,
Коріння мрій моїх,
Чутливе, мов антени, –
Прикрив до перших гроз –
Мов крильми журавлі.

Веселі журавлі
Крізь чорне світло долі
Летять, летять,
Ідуть,
За горизонт пливуть.
А я смакую сніг...
Без меду і без солі.
Та й сам я трохи сніг...
Колись впаду в траву.

Ішов я, йшов уверх.
Ударився об небо.
Не впав, не полетів.
Пішов у себе, вглиб.
А хтось кричав:
«Ти де?»
Хтось шепотів:
«Не треба».
В мені є нині все:
Церкви,
Сузір′я Риб.

В мені усі віки,
Всі простори,
Сльозини...
Весь макрокосмос і
Весь мікрокосмос теж.
У Бозі я тепер
І Бог в мені,
Людині,
Що знає бій і біль,
Яка шукає меж
Між снігом, цвітом, між...
Колискою і гробом,
Яка і є буттям,
Де тиша, пісня, крик...
Де крутяться, тремтять
І зорі, і мікроби.
Голгофа і Фавор...
І погляд ізгори.

Я згадую весну –
В моїй крові,
У гніздах...
Що зачала весна –
Те – крильми восени...

А діти смерті теж
У кулеметних гільзах,
Мов пташенята злі,
Мов іскри зі струни.

А я іду углиб.
Ударився об небо.
Не впав, не полетів.
Пішов у себе – в храм.
А хтось кричав:
«Ти де?»
Хтось шепотів:
«Чи треба?»

Сміялася із мене дітвора...

25 груд. 18.


* * *

Плаче сніг.
П′ю каву на балконі.
Згадую...
І сльози – мов слова...
Теплий космос маминого лона
В пам′яті сердечній ожива.

Тихо риба молиться й дерева.
Кров снігів –
Як віщі тіні зір,
Що іскрять –
Мов шерсть ще того лева,
Який більш дитина,
Аніж звір.

Спи, моя колодязна печале.
Доростай до радості в мені,
Щоби журавлями там ячали
Предків зачаровані пісні.

Щоб струна зрослася з тятивою
В наготі святої простоти,
Щоб до смерті став я сам собою,
Змігши до Всевишнього рости.

Сніг стає водою і туманом.
Небо вабить кольором землі.

На балконі каву п′ю...
І ранок –
Наче рана...
І не треба слів...

9 лют. 19.


ЛЮТНЕВА ЛЮТНЯ

Лютий лютнює.
Яблуко – сніжка кривава.
Воля по жилах до нього тече –
Впізнає...
Медом гарячим малює
Полин кучерявий
Доля моя –
Перше кохання моє.

Наші сльозини кигичуть,
Мов птахи вирійні.
Бореться з льодом душевним
Свячена вода.
Що я тут можу, поет?..
Перевозити мрії.
Мрії людські перевозити
В синю глибоку даль.

Там найдивніше –
Божа стежина до себе.
Плаче сніжинками
Біла ворона із хмар.
Кровна земелька
Небом стає мені, небом.
Рідні могили де – зорі...
Навколо –
Пітьма.

Слово зі словом танцює –
Щоб Логосом стати.
Пісня цілується з піснею –
Для літургій...

Лютий лютнює,
Бо треба весну починати
З білого болю цвітіння,
Чорного меду надій.

15 лют. 19.



ВЕСНА-2019

Пташиний крик весняної зорі.
Все дуже просто.
Навіть геніально.
Стікає пінно небо по корі.
Стою.
Молюсь у суєті вокзальній.

Про все уже, здається, написав.
Все пережив:
Падіння і польоти...
Мене вбивала дівчини краса
І до сльози смішили анекдоти.

Мою печаль купують-продають
У Інтернеті,
В магазині книги.
Та тільки небо знає
Справжню суть
Душі моєї,
Як сльозина –
Криги.

Несу свій хрест
І ближнім поможу,
Як Симон допоміг тоді Христові ...
Та кожен йде самотньо за межу,
Готовий вмерти,
А чи не готовий.

Мов ритуальна кров,
Кипить зоря.
Немов ридальні сльози,
Пахнуть вина.
Вітрила душ
На тіла якорях
Заземлені,
Блискучі,
Мов калина.

Хтось постить-пестить «мурку» у ФБ,
Від світу на гірський Афон втікає
І там знаходить Бога і себе
В собі самому,
Як у вовчій зграї.

Удвох вже райськи,
Наче дітворі.
Так просто й тепло.
Прощено.
Грайливо.

Пташиний крик весняної зорі...
І грім...
І – злива...

10 берез. 19.

 


* * *

У гніздах пташиних ще сніг, ще сніг...
А камінь в землі вже теплий.
І щось відбувається у мені:
Боже?
Людське?
Вертепне.

Не перекреслю,
Перехрещу
Сіре і зле навколо.
Всі підсвідомо чекають дощу,
Цвіту – дерева.
Голо.

У себе лечу.
Там – фортеця-храм.
Древньо.
Лампадно.
Дзвінко.
Серцю здається:
У рай пора.
Хрест –
Наче Божа фінка...

Свічка смиренна і тепла тут –
Наче колись кохана...
Крила в метеликів сонних ростуть,
Мов пелюстки тюльпана.

Пада остання сніжинка-цвіт –
Біла ворона плаче.
Все менше цікавить цей білий світ
Серце моє ледаче.

Ще грому немає.
Та смерть рида,
Бо нині все воскресає...

І капле із гнізд золота вода,
Яка уже Небо знає.

14 берез. 19.

 


ЛЮДСЬКЕ

Постріл...
Дим папіросний.
Злий матюк прохрипів.
Свіжозрізані сосни
Пахнуть кров′ю вовків.

Тут, на цій от планеті,
У космічний наш вік
Птиць вбиває на злеті
Із «ружжа» чоловік.

Так, заради забави,
Щоби – адреналін...
«Роде... серцем лукавий»,
Хто ти вже
На Землі? –

Паразитна пухлина?
Трутна пліснява?
Тлін?
А чи Божа дитина
Сатанинських долин?

Маєм купи теорій,
Сонми храмів, наук.
І шукаємо в зорях
Панацею від мук.

А у себе дивитись
Нам болить –
Як вовкам,
Що у спину убиті
Мужиком
З літака.

Не труюся єлеєм.
Не впадаю у дрож.

За душею моєю
Хтось полює також.

Я молюся, співаю.
Я сміюся до сліз,
Син останньої зграї
На хворенькій Землі.

16 берез. 19. 


* * *

Від любові а чи від гордині
Всесвіт швидко шириться без меж.
Плаче, не встигаючи, годинник.
Я за ними не встигаю теж.

Он ворону чорну зграя білих
Виганяє...
Чорні білу б′ють.
Ну а ми до себе бігли, бігли...
І згубили, розгубили суть.

А кругом кривава клоунада
І церковні таїнства, і бій...
Ще й оргазм зі смертю,
Зорепади
І кумиропади голубі.

Той старий годинник схлипно плаче.
Серце райським яблуком дзвенить.
А дороги долі – як гілляччя
Рифів неземної глибини.

Припадає все космічним пилом.
В′яне квітка Сонця у віках.
Наче наш священик із кадилом,
З космосом Всевишнього рука.

Час тече –
З пустого у порожнє.
Щоб спастись –
Юродивим зроблюсь.

Я – паломник,
Вічний подорожній,
Що на рай міняє
Рідну Русь.

21 бер. 19.

КОРАБЕЛЬ, ЯКИЙ ТОНЕ

«Караул!» –
Кричить хтось –
Як на фронті.
Тоне корабель наш,
Тоне...
Тон...
Мерехтливі брови горизонту –
Мов песячий комір у пальто.

Тане корабель у морі мору.
Чорну мітку має капітан.
Хтось ридає в передсмертнім горі,
Той регоче...
Ті співають хором,
Топлять друзів.
Страх і суєта.

Мов кишені трун – човни,
А чайок
Ще не видно.
Пацюків же тьма.
В мить оцю згадає хтось Почаїв,
Хтось бісяку,
Маму хтось,
Чи «мать...»

Хтось молитву чинить покаянну,
Хтось на скрипці «Реквієм» бере
В унісон двом бубнам, трьом баянам,
Що порвались ще на ноті «ре».

Тонуть трюм і палуба, й вітрило,
Тонуть діти, воїни, діди...
Звірі і священик із кадилом
Не уникнуть чорної води.

В чім застав Господь – у тім і судить
Всіх нас на оцьому кораблі...
Он поет цілує Музу в груди,
Онде топлять добрих люде злі.

Дно вже близько.
Даленіють зорі
Навколо акули, вітер, сіль.
Топче хтось тут ближніх,
Каже «соррі».
Мікс із похорон тут і весіль.

«Sos!» луна,
Та не спішать сусіди
Рятувати нас і корабель...

Чому тонем?
Звідки нам ці біди?
Перш за все спитаємо себе
Через років триста,
А чи й більше...
Спить багато кораблів на дні.
А наразі тим, хто ждав нас,
Біль ще
І надія в кровній глибині,
Що можливе в цьому світі диво:
Корабель спасе Ковчег,
А ми
Глянемо на себе сиротливо
І воскреснем
Божими людьми.

30 берез. 19.


СУЧАСНА ВЕСНА В УКРАЇНІ

Бореться вода з останнім льодом –
В Україну знов прийшла весна.
Олігархи б′ються із народом.
Вій...
Війна.

Я героєм в цій війні не стану...
Засміюся шрамами душі.
Там десь поміж Біблії, Корану
Й мій народ пісні свої лишив.

Вже й на храмах прапори усякі.
Розділяють, владарюють... ох..
У країні банди, гайдамаки...
Вавилон народів та епох.

Десь це все було уже трагічно,
В нас кривавим фарсом віддає.
Мить ридає і сміється вічність
З левів, що у масочках гієн.

Маски-миски на усіх і всюди.
Біс у масці ангела прийшов,
Щоб його любили глупі люде
Й віддали йому душевну кров.

Ангели без масок, як і зорі,
Як хрести на шиях та церквах.
Лід останній – маска.
Він прозорий.
Маска – свіжоявлена трава.

І тіла – це маски душ безсмертних.
Сік оно березовий замерз...
Хочеться гріхи минулі стерти,
Жити не майбутнім, а тепер.

Бо весна – війна себе з собою,
Вибух плоті і насіння мрій.
Нині жити хочеться до болю
Тій он навіть вербочці старій.

Я ж сміюсь, молюся і співаю.
Я пишу поему про усе...

Вже весна.
Лелеча вірна зграя
Щось мені небесне принесе.

1 квіт. 19.


ПОДОРОЖНЕ

Ранок.
Вогко...
Мов білизна в потязі,
Що зі Львова чахка на Херсон.
Я лежу тут.
Вірш пишу на протязі,
Дійсність трансформуючи у сон.

Сон – у дійсність.
Все тут переплетено:
Матюки...
Молитва...
Спирт,
Духи...
Хтось падіння називає злетами,
Хтось весь космос посила на «хи».

Хтось горілку п′є –
Мов час розплавлений.
Крейдяно-вугільно на душі,
Золотом спокушеної, славою…
Та яку Всевишній не лишив.

Плаче і сміється,
Тихо молиться
І співає втомлена душа.

Поїзд чахка.
Шпали пахнуть смолами.
Провідниця – рідна і чужа.

Чай.
Димок кілечками, кілечками...
Тихий, мов метелик, спить солдат.
За вікном пір′їною лелечою,
Як сльозина,
Падає звізда.

Вірш пишу про вітер, біль,
Козаччину...
Про дитячий сон,
Про смерть,
Про бій.
Он бабуся внуку каже казочку.
Слухаю...
Для них уже я свій.

Скоро всі приїдемо.
Розстанемось.
У Фейсбуці вірш я покажу.

Рідне тіло на кінцевій станції.
А душа...
Душа
Шука
Межу.

5 квіт. 19.


ВЕСНЯНЕ

Встати рано.
Дум зібрати клаптики.
Виганяти бісів із душі.
І насіння квітів,
Як галактики,
В чорні діри кидати,
В дощі.

Уявляти щастя незамулене.
Як дитину, колисати біль.
Молитвами, матами і кулями
Захищати Всесвіт у собі.

Радістю лампадною умитися –
Що живий, охрещений, що йду,
Що бузку напіврозквітла китиця
Зірку нагадала молоду.

Що за мною пес біжить із котиком,
Біля мене діти та онук,
Що я досі пам′ятаю дотики,
Запахи і звуки, жести рук
Із отого милого минулого,
Що майбутнє краще не знайдеш...
Кінь.
Колодязь.
Бджоли понад вуликом.
Цвинтар.
Церква.
Юний грім гуде.

Перший стрес кохання.
Смак портвейновий.
І солодкий біль,
Солоний кайф.
Журавлі-вовки
Літали венами.
Яблуня біліла –
Як мукА.

Клена сік від пристрасті калинився.
Кров іскрилась і стогнав алмаз.

...Спогади бредуть над серцем клинами –
Журавлино...
Як утробне «Ма...»

Ляжу пізно.
Хрест свій серцем зміряю.
Напишу у віршах заповіт.

На душі лампадна радість.
Вірю я:
Райським плодом
Стане
Світу
Цвіт.

19 квіт. 19.


* * *

Емігрую у тіло,
У своє,
Хоч весна...
Цвітом стежка збіліла
До веселого дна.

Древня стежка до себе,
Де фортечніє храм,
Де біблійніє небо
І сльозиться кора.

Я стиснувсь,
Як пружина.
– Де мій Симон ?.. –
Кричу.
Сам нести я повинен
Хрест,
Вінець
І свічу
Вперто,
Дико-смиренно,
Крізь кривавий вогонь.

Я б хотів стати кленом
Після болю,
Безсонь.

Тихо-тихо шуміти,
Вниз рости і до зір.
Ніжним гніздам радіти
І колись обігріти
Престарий монастир...

Я ж людина наразі –
Поле битви стихій.
У аскезі й екстазі
Вік минає вже мій.

Рівновагу шукаю.
Вірш пишу і молюсь.
І прощаю,
І каюсь...
І грішу...
І люблю.

По краплині вмираю.
Світ хвилює все менш…
Та стежина до раю
Ще цікавить мене.

Емігрую у себе,
В білий внутрішній храм,
Наче падаєм в небо
Хрест
І Симон,
Я сам...

1 трав. 19.


* * *

Кислотний дощ печалі.
Травно-травно.
Бринить бузкова музика десь там...
Життя триває.
Майже все поправно.
Кришу хлібець сивеньким голубам.

Алмазним соком піниться тривога –
Що жив не так,
Що в рай не попаду...
Он схожі,
Наче дві сльозини Бога,
Дві бджілки впали
На росу святу.

Вони збирають мед у злому світі.
Дерева – ноги вітру –
Ждуть плодів.
Мені зоря солоним світлом світить,
Що сипле в душу вірші золоті.

Артезіанськи.
Шахтно.
Чорночасо.
Кислотний дощ печалі заіскривсь.

І попри біль…
І попри всі нещастя...

Я вірю Тому,
Хто
Іде
Згори.

18 трав. 19.



* * *

Весна.
Дощить.
Пегасик Музу хвицає.
Черешня плаче цвітом –
Як свята.
Струмок тонкий –
Мов голос інтуїції –
Зміїться повз
Базарного кота.

Дідок сидить.
Чекає смерті рідної.
Гарячим медом
Душу веселить.
Панки спішать
З інстинктами коритними
Учити діда
Родіну любить...

Мов темний час,
Горілку п′ють поетики,
А програмісти п′ють
Імбирний чай.

Похмілля...
Не до етики й естетики.
Горить за душу предківську
Свіча.

Надривний вірш
Вночі стає молитвою.
У храмі лісу
Всесвіт спочива.

Моя ж душа болить
Між грою й битвою.

Якщо болить,
То значить –
Ще жива...

18 трав. 19.



ВІТЕР

Цей вітер іще пам′ятає
Предків зітхання,
Вишневі козацькі тіні,
Кулясті сльозини щасть.
Цей вітер іще пам′ятає
Насіння яблуні крайньої,
Тієї, з якої Єва
Ябко Адаму дасть.

Він пам′ятає також
Перше світло,
Вологий блиск
Пилинок золотих,
Як замітали їх комети –
Мітлами.
І щось кричало:
«Господи, прости!»

А потім
Вічність кров′ю заридала.
І сніг пішов.
І вмерло немовля.
І перше слово
Логосом ставало,
Артезіанським
Криком
Журавля.

Цей вітер пам′ятає дикий час,
Серця тиранозаврів,
Мов піони,
І перший хрест...
І плакала свіча
Вогнем святим,
Як даль тепер –
Неоновим.

Ламав цей вітер віття.
Світ вітрил
Ставав із ним
Об′ємнішим,
Тугішим.
Коли він був –
Скрипіли явори,
Поетам всіх часів
Писались вірші.

А повітрулям хтілося кохать.
А вітрогонам праглося молитись.
Без вітру не було би злих багать,
Не стерся б напис на могильних плитах.

Задихає колись цей вітер-Дух.
Розвіються тумани і дурмани.

І стане знов –
Як в райському саду
Іще до рани...

8 черв. 19


* * *

Мутняк у світі.
Хімія.
Блукання.
Стою у черзі
Здати кров траві.
Недавно ще я плакав від кохання.
Тепер сміюся,
Дивлячись на світ.

Гордині запах
В зародку вбиваю
В моїй душі,
Що Шлях до зір знайшла,
Та не прибилась
До грошей,
До зграї,
Шукаючи коня,
Весла,
Крила.

Поет.
Зі слів знімаю
Маски древні.
Кривавим світлом вічності умивсь.
Все більше, тонше
Хочу бути деревом.
Все більше з Богом,
Менше із людьми.

Іскрять в мені,
Мов зорі у колодязі,
Пісні Пісень
І просяться у рай...
Де душі Божі
У тілеснім одязі
І старці Божі –
Наче дітвора.

Моя молитва
Тихим зойком світиться.
І п′є душа
Алмазний сік зорі.

Мутняк.
Блукання.
Хімія у світі цім...

А Божа астрофізика
Вгорі.

15 черв.′19.


ОПТИ-МІСТИЧНЕ

Нічний.
Нічий.
Малюю сіллю море
На чорному корчмарському столі.
Воно про небо солодко говорить.
Воно співає втомленій землі.

Сльозою відьми котиться горілка.
Сльозою Бога мається зоря.
У цім бутті мені далося стільки,
Що у вині не тоне, не згоря.

Вже таїнствами тайни раптом стали.
Кривава рвота бунтів.
Усміх зла.
Щоб виразити Суть –
То слова мало,
А Логосу пора ще не прийшла.

У чорносливі радості земної,
У чорнославі ярих чорнослів
Ставав я то собою, то сосною,
То сінним соком матері-землі.

Кричав до зір,
Мовчав до шуму крові.
У власних жилах –
Як в стежках –
Блукав.

Вже й не нічийний.
Божий.
Світанковий.

Малюю
Медом
Душу
На кістках.

2 лип. 19.


* * *

Вночі не спалось.
Думалось про все.
Чи Все про мене думало так само?
Куди мій ангел душу віднесе:
До пекла?
Чи до раю?
Чи до мами?

Готуюся...
Тихенький – наче мед,
Посеред діамантів, динамітів.
Висить над ліжком
Байрона портрет
І прадіда,
Якого Бог помітив.

В кутку – ікона.
Мертві квіти слів
Фіксовані у книгах на полицях.
Лампадна радість.
Язички котів
Вогняться на свічках
Печальнолицих.

І нудить душу
Чорний сік життя.
Іскрить торкання спогаду до мрії.
Линяє на сільраді
Юний стяг.
А хрест на білій церкві майоріє.

Я розмовляю з вороном про все.
Я знаю мову
Клена і калини.

Засну навіки...
І пізнаю сенс
Сльози і глини.

7 лип. 19.