ПАВЛЮК Ігор

КОРОТКА БІОГРАФІЯ

Ігор Зиновійович ПАВЛЮК – письменник, науковець.

1 Ігор Палюк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народився 1 січня 1967 року на Волині.

Доктор наук із соціальних комунікацій.

Лауреат Народної Шевченківської премії, всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені М.Гоголя «Тріумф», лауреат премії англійського ПЕН-клубу.

Навчався в Ленінградському вищому військовому інженерному училищі, яке залишив на другому курсі, коли почав писати вірші, за що був висланий у забайкальську тайгу: будувати автомобільну дорогу із в’язнями.

У 1986-1987 роках - кореспондент Ківерцівської районної газети на Волині.

У 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році.

Після закінчення працював у релігійній пресі, робив передачі на радіо.

З 1987 року мешкає у Львові.

З 2003-го – у Києві.

У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз” в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.

У 2009 р. (там же) – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук із соціальних комунікацій на тему «Українськомовна легальна преса Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя 1917-2000 років як структурна частина загальнонаціонального інформаційного простору».

Працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. Василя Стефаника НАН України (1993-2004 рр.), викладачем Львівського Національного університету ім. Івана Франка, старшим науковим працівником Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка, керівником літературної студії «Франкова кузня» при ньому, викладачем Національного університету «Острозька академія» (м. Острог).

У 1999 та 2000 роках був у творчому відрядженні у Сполучених Штатах Америки.

Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей у Грузії, Естонії, Росії, США, Білорусії, Польщі, Туреччині, Ірландії, Англії, Італії...

Нині провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.

Член редколегій літературно-мистецьких та громадсько-політичних часописів: «Золота пектораль», «Дзвін», «Українська літературна газета».

Голова журі Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.

Був членом Спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій зі спеціальності «соціальні комунікації» в Класичному приватному університеті (м. Запоріжжя).

Вірші перекладені багатьма мовами.

Книги лірики вийшли у перекладі за кордоном: США (2011), Росія (2012), Польща (2012), Англія (2013), Франція (2015), США (2019).

Автор більше 2000 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 45 окремих книг.

 

ПОЕЗІЯ

 

* * *

Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля...
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.

Край моїх предків...
Синенькі хрести на могилах.
Трави, мов коні, високі, на схилах ріки.
Хати дідівської космос засніжено милий,
Вітер гірський гіркий.

Райського дерева листям
Пада пташине перо.
Що буде далі?
Не знаю.
Принаймні було так досі...

А я епоху читаю
На лицях жінок у метро.

Осінь в метро…

Я люблю і купую цю осінь.



* * *

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.

А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: “Госпадзі і Госпадзі!” –
На тиху й сильну течію Дніпра.

Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!

Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І гнеться скло.
І непотрібно подвигу.
Й пташки летять –
Щасливі
Та сумні.


* * *

Сніг чадить.
Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.

А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас,
І у тих, де всім побути вдасться.

Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.

Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі – і назад вернеться.

Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожня.

Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…

Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.


ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі прохолода.
Навіть півень затих...
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх...

 


* * *

                      Пам’яті моєї мами

Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.

Кульбаби й дід із кулею в плечах.
Померла мама.
Доля усміхалась…
І спав старенький песик на руках
Маленького плаксивого вандала.

Минало все. Ржавів у небі серп.
А ми з конем вже поглядами стрілись.
Минали всі. А грішний сон озер
Ламав об лід свої рожеві крила.

Стара солома. Вицвілий туман.
Могили предків миються дощами.
Когось іще, когось уже нема
Між ними, між кометами,
Між нами.

…Мої сніжинки, нащо ж на вогонь!
Моя ж ти зоре, нащо так високо!...
Кохана, мила, голубе долонь,
Після Такого ― тільки вічний спокій.

Поліський край, ти дід мені чи брат?
Я вирій твій.
І не жалій, не сердься.

Вже скоро, скоро я вернусь назад,
Мов сходи храму вичовганим серцем.



ОДКРОВЕННЯ

                       Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий –
Це болючіше, ніж вдягають.



ПРО ПЕРУНА

Перун воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею печальною.

Перун воскресне не на третій день. 

Ще будуть довго, довго, як луна,
Блукати поміж зорями і тернами
Його жерці – із духу і вина –
Поети, козаки і характерники.

Блукати будуть довго – як луна. 

Піснями й кров’ю славу купувать.
Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще,
Допоки свіжоскошена трава…
Допоки люд і людище – то люде ще.

Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще. 

Хрести Перуну сняться, як птахи.
Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.
І бігають біляві дітлахи,
Що люблять все,
Що зацвіли й не постили.

І бігають біляві дітлахи. 

Вони ще бунт піднімуть кров’яний
На іграх генів, геніїв з юрбою.
Перун воскресне.
І зійдуть вони
Вогнем і вітром,
Глиною й водою.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний. 

З рабів постане плем’я золоте,
Красиве і здорове, й трохи зоряне –
Як двері раю, зірвані з петель,
Замерзле море, місяцем розоране.

З рабів постане плем’я золоте. 

Їм час – ніщо.
Їм простір – просто тіло ще,
Тісна церковця і жертовник мал…
Перун розп’ятий…
Руки в нього – крилища.
Нема його, бо крил у нас нема… 

Та й він воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею прощальною.

Перун воскресне не на третій день.

 


ЗНОВУ ВДОМА

Я знов там був душею і думками...
Свята бабуся молиться Землі.
Як очі – небо.
І сміється камінь.
І дід лежить під берегом, як хліб.

Вогонь помер. В очах відбитий Місяць...
Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі.
Мисливським рогом згадує Полісся
Усе, що у галактик на умі.

Дорога-промінь в соснах поламалась.
Русява шишка впала в тінь свою.
Мов тиша, бродить привид князя Мала.
Я бачу, а сміятися боюсь.

Сліпа хатина. Скошений чорнобиль.
Тоненький вітер – сни очеретів.
А час іде. Нічого час не робить.
Але ж, погляньте, – ліс осиротів.

Але ж, почуйте: мохом, як морозом,
Заріс Перун. І коні не іржуть.
А час пішов... Жовтіють верболози.
Все людство спотикнулось об межу.

Вагітних мало. Весни не солодкі.
Ніхто себе не сміє обмануть.
Діди весняно ходять на колодки
Мовчати в душу яко в таїну.

Через вогонь зростається залізо.
Через сльозу... Ох, що через сльозу!..
Тут рейки вже. А я все древнім лісом
Русалку залоскочену несу.

Дрімучий світ –
І раптом: добре й легко...
І просто так...
Колиска і крило.
Ми всі ще – час.
Ми близько і далеко.
Ми любим біль.
Нас довго не було.



ПІД НЕБОМ УКРАЇНИ

                     Зорянці Вербич

Тихо. Дуже тихо в Україні.
Тільки серед ночі де-не-де
То пісні прощально-солов’їні,
То зелене яблуко впаде.

То шабельним сміхом озоветься
Предок із міжзоряних степів.
Половецький кінь іще пасеться,
Руський відійшов чи відлетів.

Йде козак – штани широкополі.
Йде козак… як довго йде козак…
Може, тому, що іде по волі,
Тому і поволі –
Як сльоза.

Все, що справжнє, в пісню заховає,
Все, що рідне, у Пісні пісень.
Він не жне й не сіє, лиш блукає.
Ледве-ледве душу донесе.

Повз голів колгоспних, директорів,
Мерів, ворохобних куркулів…
Заклинання імпортних моторів
І мовчання дивних журавлів.

Потім щось у ньому, ніби вихор…
Наче бунт свяченої води.

Й тихо в Україні.
Дуже тихо.
Як завжди.



* * *

Ти тілом читала вірші мої ―
Худенька, немов весна,
Ті, що від світу в жилах таїв,
Наче ковток вина.

У божевільно-блаженну ніч
Падала в прірву слів,
Бо відчувала
(А може, й ні…)
Як я тебе любив.

Сонна, мов сонях, була мені
В танці душі, десь там…
Де я для інших віддаленів
За горизонту шрам.

Там, де так холодно
Аж-аж-аж,
Аж закипа вино…
Ми шепотітимем “Отче наш” ―
І закипить воно,
Ніжне й безумне,
Як і любов,
Задля якої був.

Ти тілом читала знову і знов
Те, що я серцем чув.



* * *

Це листя золоте – як гроші на свічки.
А птахи – мов зриваються в запої…
Шукаємо Дніпра, шукаємо ріки –
Немов шприцом артерії тугої.

Смиренні бунтарі, сміємося з вітрів –
Серця аж видно, точені сльозою,
В якій, один за всіх, весь Всесвіт відгорів,
Хоч льодом захищався, хоч корою…

По річці біжимо.
Хтось “Видибай!” кричить.
Несе горілку з коренем калгану.
І тоне, як зоря, зупинений на мить,
Коли поганськи, але не погано.

Темніє в небесах.
Розхлюпані свічки…
Люблю цей чорнозем – та кровії ціною.

Шукаємо Дніпра,
Шукаємо Ріки –
Немов шприцом артерії нагої.



* * *

Вдома.
Літній бузковий вечір.
Ллється вітер із рукава.
І далеких коханок плечі...
І доньки трав'яні слова.

Спить лелека на вічній стрісі.
Кінь утік, як втікає час.
Без нічної сорочки Місяць
Із зорею танцює вальс.

А на цвинтарі квітнуть верби,
Тиху булочку хтось кладе.
Я і сам вже давно помер би,
Та не знаю – за віщо й де.

Вчора знов журавлі кричали.
Чи то в небі, чи в снах моїх.
Я від ніжності і печалі
Задихаюсь, як в косах сніг.

Вітер. Флейта. Гніздо і зорі.
І тривога. І трепет. Сіль.
Вдома.
Юність.
Немає горя.
Скоро осінь –
Пора весіль...



* * *

Нерви Твої вологі, мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата, мов ласка долі.
Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.

Що ти – не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди. 


* * *

Тріснула…
На те вона й струна.
Нащо тятивіти без упину?

Муза моя – баба кам’яна.
Юний Місяць – ніж мені у спину.

Густо прожили останній рік,
Взявши світ, як гріх беруть на душу.
Красно – на березовій корі.
Класно з дна виходити на сушу
У важкий солоний рай сльози,
Де ростуть крилаті свічі білі.
Неба несусвітні терези
Важать кров на вовчому весіллі.

А кругом дерева без імен,
Чути, як сніги ідуть на море.
І на Той світ хтось – навік блажен –
Із зорею про любов говорить.

Холодно і восково душі.
Душу ж не уб’єш.
Душа поранена…
На той світ вона спішить, спішить…
А прийде ― чи він її порадує?

Голубою кров’ю по снігах
Напишу ім’я чиєсь глибоке.
І зігріюсь.
І відчую шлях,
Мов інтимне дихання епохи.

Й горизонт порветься, мов струна,
Наче тятива в руках дитини…

Муза моя ― баба кам’яна,
Що читає голос журавлиний.



ВІДВІДАННЯ ХОРТИЦІ 16 ЖОВТНЯ 2003 РОКУ

Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата.
Прибережні піски, мабуть, глибші за воду Дніпра.
Горизонт розриває задумана хата крилата
Хрестовинами вікон, з яких ще не злізла кора.

Тут пером не візьмеш.
Тут метафора теж ні до чого.
Тут розгульно й блискучо душі,
Наче шаблі в бою.

І сховатися ніде від свого єдиного Бога…
Та й навіщо?
Адже я люблю Його, а не боюсь.

Козаків імена, ніби назви пташок України.
І баби кам’яні, із якими цілуюсь в запій.

Тут одна тільки суть –
Тут немає рожевої піни.
Тута дихав на зорі і предок розхристаний мій.

Кров його золота он розлита, як осінь, як осінь…
І таке відчуття, що я віщий, що вічний тепер.
Курінні кураї, мов коханої відьми волосся,
До Осі, до хребта прив’язала волого себе.

Прив’язала цей день…
І душа, як по шаблі сльозина,
Попливла, попливла –
І десь там проросла полином.

Острів Хортиця – Русь.
Не окраїна…
Чи ж Україна?..

Шкода тільки –
Вкраїна не Хортиця вже давно.

 


* * *

Придумано вітер.
Придумано води і зорі.
Слізьми намальовано
Щастя на людській щоці.
Тому – по краплині,
Солоне тому і прозоре.
І русло тому воно має
На лівій руці.
А шрами на правій,
Що хрест і перо полюбила
І п’яної шаблі
Тримати змогла рукоять.
Придумано струни,
Тугі, безкінечні, як жили.
Придумано м’якуш
І кулі червону печать.
Ту дірку від кулі
Уже не затулиш тим хлібом,
Коли попливе під ногами
Гаряча земля.
І підеш до предків –
У руси, древляни, дуліби.
І вернешся звідтам
Весняним плачем журавля.
І хтось упізнає…
І свічі співатимуть хором.
Про волю, про долю,
Любов нетутешню свою.
Придумаєш квіти,
Заласкаєш клени безкорі…
І знову загинеш за те,
За що інші п’ють.



ВОРОЖІННЯ

             Любові, київській відьмочці

На ось карти. Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!
...Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.

Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси...
Друг став ворогом, ворог – другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.

Страшно й смішно. А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби...

Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави...
Чом у нього тремтить рука?

Туз бубновий, пікова дама...
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.

Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
Це ж не ми, це вже доля, бачиш...
Це вже доля така.
Пробач.



* * *

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім, як крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів. Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно вогкі вина.
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків.
А космос ― океаном окаянним.
Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні.

Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.
Сніги… нема ні неба ні землі.
Чекаєм того, що вже відбулося…



* * *

Монастирська пасіка.
Блаженно.
Тихо, як в дитинстві.
Казка. Мед.
Кілька білих яблук у кишені.
Журавель у небі як поет.

Біла скрипка в самоті курличе.
А десь там, за піснею, — мій край,
Де свіча з прабабиним обличчям,
З тополиним шумом дітвора.

Де солона тиша сліз собачих,
Сива зірка падає, мов пульс.
Час іде. Його ніхто не бачить.
Він також нікого — усліпу.

Доля моя — муза, муза — доля.
Вишиваю слізьми по вині.
І таке душі моїй роздолля.
Що земля їй небом навесні.

Я слова у душу загортаю,
Наче чорний хліб чи виноград.
Рідне пекло на ненашість раю
Не міняю… хоч уже й пора…

Сенс буття в тумані.
Смак ще тліє.
Гріх і біль… і зірка приліта…
Згадую минуле — і радію…
Вгадую майбутнє —
Пусто…
Та…



* * *

Співаю.
Спиваю.
Радію чужому щастю.
Смакую печаллю, мов тілом сухого вина.
І після любові легко − як після причастя.
А те, що є війни, −
Хіба ж то моя вина?

Заглянути в себе колодязно часом буває.
Домашній побачиш там цвіт і бездомні сніги.
Достатньо сміливий про засвіт сказати:
Не знаю…
Достатньо живий, щоби друзі були й вороги.

Вмерзає у скло горизонт, як у гени переляк.
Ми ж тими стаємо, уже побідили кого.
У вікна врізаєм хрести.
Малюємо сонце на стелях
І любим, і любим, і любим життя, ого-го!...

Між зорями відстань. Немов між словами, здається.
Ростуть шабленята… мов тіні хрестів молодих.
Співаю. Радію. Вино просто з кореня п’ється.
І кулі летять, як летіли…
І я біля них.



* * *

Дощі холодні пробуєм на смак.
Любов гаряча в нас, як вовча паща.
І хмара заступила віщий знак.
І нам щасливо, тому, що пропащо.

П’ємо вино і синій виноград,
Розплескавши собачу кров світання.
Так вже було зо шість століть назад...
І те, що є між нами,  вже востаннє:

Твій плач здригальний в апогеї злить 
Моє найбільше щастя волохате.
Козацький рай.
Ніщо мене не злить.
Калини вибух.
Синьо-біла хата.

Хай чорнохлібий вечір надійде.
Хай білохлібе знов світання всюди.
Те, що пройшло крізь пекло,  вже святе,
Те, що в раю,  ніде уже не буде...

Свистять над нами кулі й солов’ї,
Яких любили ще неандертальці.
І крики ніжнолезих кураїв 
Як від обручок борозни на пальці.

Згубивши сенс, подумаєм про смак...
Любов гаряча в нас, як вовча паща.

І хмара заступила Зодіак.
І нам щасливо, тому, що пропащо.



ЗНОВУ ПРО ВІДЬОМ

Лісостеп золотий.
Дим від зір ― як вода вечорова.
Журавлів голоси ― наче шерсть вороних вовченят.
Мов не з нашої ери, за покликом блудної крові
Із глибин до небес голі відьми на конях дзвенять.

Грішне серце моє їх кохає, кохає, кохає…
Засинаю і плачу на скіфських курганах грудей.
Нащо жити ― не знаю…
Та й відьми, та й відьми не знають,
Хоча туго живуть.
Світ не ділять на грішне й святе.

Чорні хмари летять ― наче душі дерев допотопних.
Гнуться сині хребти від космічних вітрів молодих.
Із Австралії відьми, із Африки, із Європи
Прилітають на шабаш ― як сніг до важкої води.

Пишуть кров’ю по кисню
Якусь волохату легенду,
У місцевих пророків укравши тернові вінки.
Відьми дзвінко живуть,
Виставляючи душі на гендель.
Крізь віки пролітають,
Немов крізь дівочі вінки.

Лісостеп золотий.
Вічний похорон вітру.
Смеркання.
Ніч із відьмою в травах,
Прокляття юрби…

На Страшному Суді я зізнаюсь,
Що справжнє кохання
Тільки з відьмою звідав,
А інші ― купив.


ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу “ругають” земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.



ПОЕТ І МУЗА

Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
Голі русалки пливли на некованих конях.
Ох і пливли ж!.. Наче зняті крильми зі струни.

Я тебе в ніч у траві ворожбитській розхлюпав --
І по краплині устами збирав, наче мед.
Ох же і люба мені ти! Ох же і люба!
Ти моя муза, а я твій осінній поет.

Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч п’янку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як перший раз, як перший раз...

Відстань між нами, неначе між струнами, – пісня.
З раю прийшла ти до мене -- туди й поведеш.
Нам починати веселе весілля вже пізно,
Але кохатись, кохатись ми можем без меж.

Знову нестиму тебе, як вино у долонях,
Милу, наївну, у травень трави, що мине.
Бачив тебе я на древніх, як небо, іконах.
Ти молитовно й шалено любила мене.

Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч п’янку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як перший раз, як перший раз...

 


ЖІНОЧА ЗОРЯ

Ліхтарі пригашені
І холодне пиво.
Платить хтось “ненашими”
П’яним і красивим.

І чомусь нагадує
“Бути чи не бути”
Плач гітари-райдуги
На дівочих грудях.

Приспів:
А струни стогнуть і дзвенять.
Жіноча доля – рання зірка.
А друзі просять «на коня»,
А вороги бажають «гірко».

Сиві коси стеляться
Тихо й невмолимо
На розбиті келихи,
На троянди з диму.

Де душа і золото
Прагнуть жити в мирі,
Не продайте молодість
Дешево і щиро.

Приспів.



ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН

Думав гетьман – вибирає долю.
Сива чайка плакала в Дніпрі:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.

Думав гетьман.
Лірники співали.
Так душевно вміють лиш сліпі.
Мов козацькі чайки повтавали
Золотити хвилі голубі.

Думав гетьман – віра в нас єдина:
Об’єдна корону й булаву...
Бог також, він трішечки людина.
Він сидів і плакав у траву.

Гетьман думав.
Півні за рікою
Піють, піють сумно, як вітри.
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори.

Вся Земля – німа, немов руїна,
Поміж високосних райських трав.

Сивий гетьман Богу України
Ланцюгами сльози витирав.

 


КАШТАНОВЕ СВІТЛО

Скоро засвітяться, скоро засвітяться
Білі каштанів свічі.
Будуть дивитися, будуть дивитися
Людям у вічі.

Над поцілунками юними, юними
Танути біло.
Зверху лелека, щоб весну нести,
Грітиме крила.

Схочеться взяти весняному настрою
Свічку в дорогу.
Стати, неначе з останньою казкою,
Біля порога.

Свічка каштанова довго горітиме.
Листя не спалить...
Тільки у зелені, цвітові літ моїх
Лишиться спалах.

 


ТОБІ

Не назву тебе вже милою,
Та коли зійшли сніги,
Вдарила об серце хвилею
І розмила береги.

Назавжди сплелася з мрією
Золота твоя коса.
Хто її своїми віями
І устами розчесав?

Приспів:
В косі твоїй горить червоний мак.
В косі твоїй моя любов сама.
Пригортаю, пригортаю,
Хоч і волі вже не маю…
Маки цвітуть, літа ідуть.

В дзеркалі печалі синьої
Врода світиться твоя.
Розкажу колись я синові,
Як сміялася зоря.

Приспів.

А тепер, коли калиною
Ти займаєш голубінь,
Я ключами журавлиними
Замикаюсь у собі. 2 рази

Приспів (2 рази).

 


ЯКЩО Я, КОНЮ, РАНО УПАДУ

Я не знаю, не знаю,
Що за диво в мені –
Наче дзвони в Почаїв
Я везу на коні.

Наче рвуться стремена
У нерівнім бою.
Кінь говорить до мене,
Бачить долю мою.
Ніби знає доленьку мою…

Приспів:
Візьми, мій коню, душу молоду,
Нехай вона тримається за гриву.
Бо, може, коню, рано упаду
Без України в Україну сиву.
(В густі тумани, у тумани сиві.)

Я тобі не бороню…
Маєш небо без меж.
Може, ти хоч, мій коню,
Нам дорогу знайдеш.
Шлях Чумацький у мені знайдеш.

Приспів.



ВИРІЙ

Чому наші птахи в ирій відлітають,
Пташенят залишивши в гнізді?
Чи ж пташок співочих не потрібно в краї,
Де легенди синьо-золоті?

Відлітають зграї,
Відлітають зграї,
А пір’їнки падають до рук…
Братик із сестрою
Матінку чекають.
Їх у вирій люди заберуть.

Але то не вирій. Але то не вирій:
За Ординським шляхом ― чужина.
З клітки золотої птахолови-звірі
Насипають чорного зерна.

Приспів:
Відлітають зграї,
Відлітають зграї,
А пір’їнки падають до рук…
Відлітають зграї,
Відпливають зграї,
Мов козацькі чайки по Дніпру.

Але як з весною зацвіте калина,
Візьме батько під своє крило
І доньку, і сина, й нашу батьківщину,
Бо гніздо вже цвітом замело.

Прилітають зграї, прилітають зграї,
Мов пір’їнки падають із рук.
Братик із сестрою
Матінку стрічають,
Матінку сумну свою, стару.

Приспів.



А МЕНІ ВСЕ ОДНО

Ніч, як чорне сукно,
Світить через вікно,
Та лунає бадури дзвін.
А мені все одно –
Книжка, а чи кіно.
Лиш би коники у траві ( 2 рази)

Журавлина пора,
А у небі Дніпра
Возить вічність
Чумацький віз.
Білолиця зоря,
Мов козацька сестра,
Гірко плаче в пожар беріз. ( 2 рази)

Україно моя,
Бачу знов тебе я
Із дідівських
Пісень сумних.
Шкода – рідко в гаях
Чути спів солов ‘я.
Буду завжди іти до них. ( 2 рази)

Ніч, як чорне сукно,
Влізла через вікно.
Сивий космос,
Бандури дзвін...
А мені все одно –
Книжка, а чи кіно.
Лиш би коники у траві ( 2 рази)


ВОСТАННЄ

Ну заходь.
Заходь.
Побудем з тобою хоч зараз...

Ну а де ти раніше,
Де ти раніше був?

Білим трауром вишень
Погасла моя гітара,
Із якою колись ми
Ділили святу журбу.

Ми розбавимо вечір
Вином із осінніх квітів,
А зальотна зірниця
Запалить сльозу Дніпра.
Он і котик пухнастий
Уже почав муркотіти.
Але все те, мій… друже,
Все те –
Останній раз.

Приспів:
Останній раз
Я цілую ці кучері.
Останній раз
Тремтить у руці рука.
Останній раз,
Ніби душі засмучені,
З верб осиплеться листя.
Його понесе ріка.

Ти пропахлий вітрами
З легенд і доріг неходжених.
Дикі квіти розсипав.
А я ж...
Я люблю свій дім,
Це вікно голубе,
Ці альбоми
І цього котика,
І усе, і усе,
Що вже не зову моїм…

Ну іди вже, іди.
Я весела, весела...
А що мені?..
Ну іди, як ідеш!..
Скоро гості прийдуть сюди.

Ох, не знаю, не знаю,
Це вечір знайомств,
Чи споминів?

І востаннє, востаннє
Тобі говорю:
“Іди”…

Приспів.

 


СОПІЛКА

А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом
Буде довго сміятися, плакати довго в мені.
Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до нашого колоса,
Чуєш, діду, я знову романтик на білім коні.

Ви не бачили, ні, ви не знаєте ще нареченої.
Дуже шкода, що ми не поклонимось в ноги вже Вам.
Будуть правнуки Ваші гуляти з вітрами зеленими
І без Вас проводжати лелек сиротлива трава.

Наша річка ще стан лісовий перев’язує поясом.
Тільки люльки багаття, що дід розпалив, вже нема.
Наші коні тепер, білі коні невчасно напоєні.
Без бабусі дівчиськом розпатланим ходить зима.

І вмирають літа...
Ніжний край, на туманах настояний,
Розуміє печаль одиноких ранкових зірок.
Покоління моє, звісно, тілом також заспокоїться,
Їх букет притуливши до себе, як маку вінок.

А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом
Буде довго сміятися, плакати довго в мені.

Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до давнього колоса,
Ой, дідусю, я вічний романтик на білім коні.



* * *

Я сьогодні підслухав розмову зорі і трави,
Коли йшов, мов сльоза по хресті,
По драбині долі.
Трохи дивно мені,
Що зоря із травою на Ви...
Однозначна повага світла до болю.

Поміж ними – душа.

Німб, терновий вінець чи корона
Ждуть мене на драбині
В холодному вирі пітьми?

Але ангельський голос
Вночі
З телефону...
Він мій меч поміняв
На душевний мир.

9 верес.’18.

 


* * *

Хочеш – слухай...
Хоч – мене не слухай.
Бачу, вірш мій піснею стає.
Карстова печера мого духу
Не приймає зміїв і гієн.

Журавель стає зорею...
Вірю.
А зоря пізніше – журавлем.
Мов поганський бог
Із серцем звіра
В християнський увійшов едем.

Я також вночі про нього думав.
Совісті солоний голос чув.
Наче струни електричним струмом,
Болем омузичнював свічу.

Зирять зорі, наче вовча зграя,
На душі хлібину золоту.
Я ж свої манатки вже збираю
У дорогу дорогУ, оту...
Де мене чекають душі предків,
Де мене зігріють зорі ті ж...

А наразі хай горить газетка,
Що друкує вірші золоті.

Хай тіла зігріє...
Адже душі
Пестить тільки Божа благодать.

А поет – мов яблуко на груші,
Що воскресно вміє умирать.

13 жовт. 18. 

 

* * *

Юна осінь.
Світ поспати мусить.
Дякую вам, зорі, за печаль.
Завтра прийде Смерть у масці Музи
З тінню хрестовидного меча.

Я молюся.
Не боюся Музи.
Кличу її, Господи, прости...
Тим мовчанням,
Що найкраще з музик,
Чи ранковим вітром золотим.

Хоч душа у кам′яному віці.
Наче серце старця, спить сльоза.
Я дивлюсь в ирійні очі птиці
Й хочу щось нащадкам розказать.

Бо ще той пройдисвіт і негідник,
Безсердечний,
Грішний пілігрим.
Полюбився мавкам,
Юним відьмам,
Квітам,
Зорям,
Соснам без кори.

Полиновий біль душі моєї
Трансформую в промінь голубий.
Я не граю в карти,
В лотерею...
Хочу жить –
Як божі голуби.

Хоч найважче нести порожнечу
Душну дуже
У душі
Туди...
Це життя –
Терпка від себе втеча,
Тобто сльозокрові – від води.

Але осінь.
Даль мироточива.
Дякую усьому за печаль...

Все прозоро.
Я чекаю дива,
Летючи у себе –
Як у даль.

20 жовт. 18.



* * *

Хай блаженна душа на подушці сльози відпочине.
В білу сажу снігів знов безстрашно полине… полин…
Восени відчуваю гострезно, що тіло – зернина,
А земний оцей світ – водяний а чи вітряний млин.

Біла мУка мукИ…
Піч гаряча –
Пекельно –
І – райськи…
Все це мусим пройти:
Стати хлібом духовним навік.
У холодному Всесвіті
Теплі окрайці –
Ми –
Душею живі.

Чорні діри навколо
Нас прагнуть у себе втягнути.
А Всевишній нас любить
І руку з пітьми подає…
Ми ж набралися болю у світі
Й гіркої отрути,
Бо ж боролися «за своє».

А «своє» – лиш душа,
Молитовні тіла у любові…
Інше –
Ловлення вітру,
Суєт суєта.
Я відчув, як стає
Струмно-боляче
Логосом слово.
Сам же вірш написав
Про Христа.

Скоро сніг золотий
На поблідлі листочки осяде.
Десь далеко озветься
Найтонша ранима струна.

Запалю свій камін.
А для Музи куплю шоколаду.
І пошлю усе…
Скоро ж весна.

22 жовт. 18.


* * *

Осіннє листя відлітає в ирій.
А Сонце стало внутрішнім, моїм.
Звіріє світ, та засинають звірі.
І форму душ приймають кураї.

Вони єднають висі і глибини,
Коріння й крила,
Sic і transit sic...
Дивлюся в зорі –
Очі голубині –
І вік – як мить,
А мить мені –
Як вік.

В мені гуляє вовча крапля крові
І гріє плоть – коли ось-ось зима.
Я хочу бути деревом в діброві,
Немов я – все...
І мов мене нема.

Живу ж у час,
Де моляться солдати,
Дівчата й діти криють матом біль.
А листю легко птахами ставати...
А людям важко вірити собі.

Холодним світлом плачуть три печалі,
Які зустрілись нині у мені.
Одна печаль заснула…
Дві ще далі...
На білому крилатому коні.

Я ж добуваю радість, наче нафту,
Із себе, цих листочків золотих...

То шахтарем стаю,
То космонавтом
Глибокої,
Мов осінь,
Висоти.

28 жовт. 18.



СКРИПАЛЬКА

Над важкою рікою танцюють твіст
Два жовтневі листочки мертві.
Я ж – в скрипальку закоханий піаніст –
Йду до неї у білім светрі.

А вона нетутешнє щось грає так,
Що забув я ріку і листя...
Значить, я ще поет, мабуть, вічний дивак,
Що не має свого обійстя.

Я дивлюся на скрипку, скрипальку, даль
Її карих очей і плаття,
Струни, руки крилаті, сумну вуаль...
Ніжний запах латаття.

Космос Божий звучить тут на нервах струн.
Білий біль стає світлом світу,
Що крізь душі, тіла і сльозин кору
Зігріва, як наш подих, – вітер.

За вечірніми вікнами – зорі, лист...
Золотіє смичок, мов рибка.
І скрипальку цілуючи, піаніст
Білий светр кида на скрипку...

4 лист. 18.

 


ЖУРАВЛИНЕ

Чорні храми печалі
І повітря – мов кров.
Журавлі від′ячали
Голосами дібров.

А один, як листочок,
Сирота золотий,
Відлітати не хоче
Від гнізда, від води.

Він поранений в душу.
Йому в себе пора.
Горизонт його душить
І святить дітвора.

В храмах чорних печалі
Він – мов тінь від хреста,
Тому в суєтні далі
З усіма не літа.

15 лист. 18



ДО ТЕМИ ОСІННЬОГО КОХАННЯ

Червона сльозина листочка.
Мох.
Дерева – як голі душі.
Калинове світло очима п′ємо.
Душевно нам дуже.

А квіти сухенькі
Лоскочуть суть
Музи моєї – Мавки,
Яка не верба ще...
Та вже ростуть
Вітки у неї з вавки.

І як мені бути?
Люблю вербу.
І Музу люблю –
Як жінку.
І ніби прожив.
І ніби й не був.
Душа – як сніжинка...
То льодом стає,
То туманом-сном,
То наче крапля свячена,
Хрестата іскринка,
Що впала в ром
Журби внутрівенної.

Я змінююсь також:
Вже трохи клен,
Хрестатий,
Як храм,
Безлистий...
Та прийде весна, –
Трубопровід вен
Порве соколиним свистом.

І Мавка воскресне,
І я проснусь.
І знову усе по колу...
Народяться вірші
Про зорі, Русь...
Мов діти,
Підуть до школи.

Наразі іду у сріблистий ліс,
Що був – наче вовк, мов лиси...

Усе вечоріє.
Тепло Землі
Крізь мене до Мавки ллється.

18 лист. 18.



* * *

Так мрію про весну,
Що сніг мені зелений –
Отой що ще летить...
А той, що на землі,
Коріння мрій моїх,
Чутливе, мов антени, –
Прикрив до перших гроз –
Мов крильми журавлі.

Веселі журавлі
Крізь чорне світло долі
Летять, летять,
Ідуть,
За горизонт пливуть.
А я смакую сніг...
Без меду і без солі.
Та й сам я трохи сніг...
Колись впаду в траву.

Ішов я, йшов уверх.
Ударився об небо.
Не впав, не полетів.
Пішов у себе, вглиб.
А хтось кричав:
«Ти де?»
Хтось шепотів:
«Не треба».
В мені є нині все:
Церкви,
Сузір′я Риб.

В мені усі віки,
Всі простори,
Сльозини...
Весь макрокосмос і
Весь мікрокосмос теж.
У Бозі я тепер
І Бог в мені,
Людині,
Що знає бій і біль,
Яка шукає меж
Між снігом, цвітом, між...
Колискою і гробом,
Яка і є буттям,
Де тиша, пісня, крик...
Де крутяться, тремтять
І зорі, і мікроби.
Голгофа і Фавор...
І погляд ізгори.

Я згадую весну –
В моїй крові,
У гніздах...
Що зачала весна –
Те – крильми восени...

А діти смерті теж
У кулеметних гільзах,
Мов пташенята злі,
Мов іскри зі струни.

А я іду углиб.
Ударився об небо.
Не впав, не полетів.
Пішов у себе – в храм.
А хтось кричав:
«Ти де?»
Хтось шепотів:
«Чи треба?»

Сміялася із мене дітвора...

25 груд. 18.


* * *

Плаче сніг.
П′ю каву на балконі.
Згадую...
І сльози – мов слова...
Теплий космос маминого лона
В пам′яті сердечній ожива.

Тихо риба молиться й дерева.
Кров снігів –
Як віщі тіні зір,
Що іскрять –
Мов шерсть ще того лева,
Який більш дитина,
Аніж звір.

Спи, моя колодязна печале.
Доростай до радості в мені,
Щоби журавлями там ячали
Предків зачаровані пісні.

Щоб струна зрослася з тятивою
В наготі святої простоти,
Щоб до смерті став я сам собою,
Змігши до Всевишнього рости.

Сніг стає водою і туманом.
Небо вабить кольором землі.

На балконі каву п′ю...
І ранок –
Наче рана...
І не треба слів...

9 лют. 19.


ЛЮТНЕВА ЛЮТНЯ

Лютий лютнює.
Яблуко – сніжка кривава.
Воля по жилах до нього тече –
Впізнає...
Медом гарячим малює
Полин кучерявий
Доля моя –
Перше кохання моє.

Наші сльозини кигичуть,
Мов птахи вирійні.
Бореться з льодом душевним
Свячена вода.
Що я тут можу, поет?..
Перевозити мрії.
Мрії людські перевозити
В синю глибоку даль.

Там найдивніше –
Божа стежина до себе.
Плаче сніжинками
Біла ворона із хмар.
Кровна земелька
Небом стає мені, небом.
Рідні могили де – зорі...
Навколо –
Пітьма.

Слово зі словом танцює –
Щоб Логосом стати.
Пісня цілується з піснею –
Для літургій...

Лютий лютнює,
Бо треба весну починати
З білого болю цвітіння,
Чорного меду надій.

15 лют. 19.



ВЕСНА-2019

Пташиний крик весняної зорі.
Все дуже просто.
Навіть геніально.
Стікає пінно небо по корі.
Стою.
Молюсь у суєті вокзальній.

Про все уже, здається, написав.
Все пережив:
Падіння і польоти...
Мене вбивала дівчини краса
І до сльози смішили анекдоти.

Мою печаль купують-продають
У Інтернеті,
В магазині книги.
Та тільки небо знає
Справжню суть
Душі моєї,
Як сльозина –
Криги.

Несу свій хрест
І ближнім поможу,
Як Симон допоміг тоді Христові ...
Та кожен йде самотньо за межу,
Готовий вмерти,
А чи не готовий.

Мов ритуальна кров,
Кипить зоря.
Немов ридальні сльози,
Пахнуть вина.
Вітрила душ
На тіла якорях
Заземлені,
Блискучі,
Мов калина.

Хтось постить-пестить «мурку» у ФБ,
Від світу на гірський Афон втікає
І там знаходить Бога і себе
В собі самому,
Як у вовчій зграї.

Удвох вже райськи,
Наче дітворі.
Так просто й тепло.
Прощено.
Грайливо.

Пташиний крик весняної зорі...
І грім...
І – злива...

10 берез. 19.

 


* * *

У гніздах пташиних ще сніг, ще сніг...
А камінь в землі вже теплий.
І щось відбувається у мені:
Боже?
Людське?
Вертепне.

Не перекреслю,
Перехрещу
Сіре і зле навколо.
Всі підсвідомо чекають дощу,
Цвіту – дерева.
Голо.

У себе лечу.
Там – фортеця-храм.
Древньо.
Лампадно.
Дзвінко.
Серцю здається:
У рай пора.
Хрест –
Наче Божа фінка...

Свічка смиренна і тепла тут –
Наче колись кохана...
Крила в метеликів сонних ростуть,
Мов пелюстки тюльпана.

Пада остання сніжинка-цвіт –
Біла ворона плаче.
Все менше цікавить цей білий світ
Серце моє ледаче.

Ще грому немає.
Та смерть рида,
Бо нині все воскресає...

І капле із гнізд золота вода,
Яка уже Небо знає.

14 берез. 19.

 


ЛЮДСЬКЕ

Постріл...
Дим папіросний.
Злий матюк прохрипів.
Свіжозрізані сосни
Пахнуть кров′ю вовків.

Тут, на цій от планеті,
У космічний наш вік
Птиць вбиває на злеті
Із «ружжа» чоловік.

Так, заради забави,
Щоби – адреналін...
«Роде... серцем лукавий»,
Хто ти вже
На Землі? –

Паразитна пухлина?
Трутна пліснява?
Тлін?
А чи Божа дитина
Сатанинських долин?

Маєм купи теорій,
Сонми храмів, наук.
І шукаємо в зорях
Панацею від мук.

А у себе дивитись
Нам болить –
Як вовкам,
Що у спину убиті
Мужиком
З літака.

Не труюся єлеєм.
Не впадаю у дрож.

За душею моєю
Хтось полює також.

Я молюся, співаю.
Я сміюся до сліз,
Син останньої зграї
На хворенькій Землі.

16 берез. 19. 


* * *

Від любові а чи від гордині
Всесвіт швидко шириться без меж.
Плаче, не встигаючи, годинник.
Я за ними не встигаю теж.

Он ворону чорну зграя білих
Виганяє...
Чорні білу б′ють.
Ну а ми до себе бігли, бігли...
І згубили, розгубили суть.

А кругом кривава клоунада
І церковні таїнства, і бій...
Ще й оргазм зі смертю,
Зорепади
І кумиропади голубі.

Той старий годинник схлипно плаче.
Серце райським яблуком дзвенить.
А дороги долі – як гілляччя
Рифів неземної глибини.

Припадає все космічним пилом.
В′яне квітка Сонця у віках.
Наче наш священик із кадилом,
З космосом Всевишнього рука.

Час тече –
З пустого у порожнє.
Щоб спастись –
Юродивим зроблюсь.

Я – паломник,
Вічний подорожній,
Що на рай міняє
Рідну Русь.

21 бер. 19.

КОРАБЕЛЬ, ЯКИЙ ТОНЕ

«Караул!» –
Кричить хтось –
Як на фронті.
Тоне корабель наш,
Тоне...
Тон...
Мерехтливі брови горизонту –
Мов песячий комір у пальто.

Тане корабель у морі мору.
Чорну мітку має капітан.
Хтось ридає в передсмертнім горі,
Той регоче...
Ті співають хором,
Топлять друзів.
Страх і суєта.

Мов кишені трун – човни,
А чайок
Ще не видно.
Пацюків же тьма.
В мить оцю згадає хтось Почаїв,
Хтось бісяку,
Маму хтось,
Чи «мать...»

Хтось молитву чинить покаянну,
Хтось на скрипці «Реквієм» бере
В унісон двом бубнам, трьом баянам,
Що порвались ще на ноті «ре».

Тонуть трюм і палуба, й вітрило,
Тонуть діти, воїни, діди...
Звірі і священик із кадилом
Не уникнуть чорної води.

В чім застав Господь – у тім і судить
Всіх нас на оцьому кораблі...
Он поет цілує Музу в груди,
Онде топлять добрих люде злі.

Дно вже близько.
Даленіють зорі
Навколо акули, вітер, сіль.
Топче хтось тут ближніх,
Каже «соррі».
Мікс із похорон тут і весіль.

«Sos!» луна,
Та не спішать сусіди
Рятувати нас і корабель...

Чому тонем?
Звідки нам ці біди?
Перш за все спитаємо себе
Через років триста,
А чи й більше...
Спить багато кораблів на дні.
А наразі тим, хто ждав нас,
Біль ще
І надія в кровній глибині,
Що можливе в цьому світі диво:
Корабель спасе Ковчег,
А ми
Глянемо на себе сиротливо
І воскреснем
Божими людьми.

30 берез. 19.


СУЧАСНА ВЕСНА В УКРАЇНІ

Бореться вода з останнім льодом –
В Україну знов прийшла весна.
Олігархи б′ються із народом.
Вій...
Війна.

Я героєм в цій війні не стану...
Засміюся шрамами душі.
Там десь поміж Біблії, Корану
Й мій народ пісні свої лишив.

Вже й на храмах прапори усякі.
Розділяють, владарюють... ох..
У країні банди, гайдамаки...
Вавилон народів та епох.

Десь це все було уже трагічно,
В нас кривавим фарсом віддає.
Мить ридає і сміється вічність
З левів, що у масочках гієн.

Маски-миски на усіх і всюди.
Біс у масці ангела прийшов,
Щоб його любили глупі люде
Й віддали йому душевну кров.

Ангели без масок, як і зорі,
Як хрести на шиях та церквах.
Лід останній – маска.
Він прозорий.
Маска – свіжоявлена трава.

І тіла – це маски душ безсмертних.
Сік оно березовий замерз...
Хочеться гріхи минулі стерти,
Жити не майбутнім, а тепер.

Бо весна – війна себе з собою,
Вибух плоті і насіння мрій.
Нині жити хочеться до болю
Тій он навіть вербочці старій.

Я ж сміюсь, молюся і співаю.
Я пишу поему про усе...

Вже весна.
Лелеча вірна зграя
Щось мені небесне принесе.

1 квіт. 19.


ПОДОРОЖНЕ

Ранок.
Вогко...
Мов білизна в потязі,
Що зі Львова чахка на Херсон.
Я лежу тут.
Вірш пишу на протязі,
Дійсність трансформуючи у сон.

Сон – у дійсність.
Все тут переплетено:
Матюки...
Молитва...
Спирт,
Духи...
Хтось падіння називає злетами,
Хтось весь космос посила на «хи».

Хтось горілку п′є –
Мов час розплавлений.
Крейдяно-вугільно на душі,
Золотом спокушеної, славою…
Та яку Всевишній не лишив.

Плаче і сміється,
Тихо молиться
І співає втомлена душа.

Поїзд чахка.
Шпали пахнуть смолами.
Провідниця – рідна і чужа.

Чай.
Димок кілечками, кілечками...
Тихий, мов метелик, спить солдат.
За вікном пір′їною лелечою,
Як сльозина,
Падає звізда.

Вірш пишу про вітер, біль,
Козаччину...
Про дитячий сон,
Про смерть,
Про бій.
Он бабуся внуку каже казочку.
Слухаю...
Для них уже я свій.

Скоро всі приїдемо.
Розстанемось.
У Фейсбуці вірш я покажу.

Рідне тіло на кінцевій станції.
А душа...
Душа
Шука
Межу.

5 квіт. 19.


ВЕСНЯНЕ

Встати рано.
Дум зібрати клаптики.
Виганяти бісів із душі.
І насіння квітів,
Як галактики,
В чорні діри кидати,
В дощі.

Уявляти щастя незамулене.
Як дитину, колисати біль.
Молитвами, матами і кулями
Захищати Всесвіт у собі.

Радістю лампадною умитися –
Що живий, охрещений, що йду,
Що бузку напіврозквітла китиця
Зірку нагадала молоду.

Що за мною пес біжить із котиком,
Біля мене діти та онук,
Що я досі пам′ятаю дотики,
Запахи і звуки, жести рук
Із отого милого минулого,
Що майбутнє краще не знайдеш...
Кінь.
Колодязь.
Бджоли понад вуликом.
Цвинтар.
Церква.
Юний грім гуде.

Перший стрес кохання.
Смак портвейновий.
І солодкий біль,
Солоний кайф.
Журавлі-вовки
Літали венами.
Яблуня біліла –
Як мукА.

Клена сік від пристрасті калинився.
Кров іскрилась і стогнав алмаз.

...Спогади бредуть над серцем клинами –
Журавлино...
Як утробне «Ма...»

Ляжу пізно.
Хрест свій серцем зміряю.
Напишу у віршах заповіт.

На душі лампадна радість.
Вірю я:
Райським плодом
Стане
Світу
Цвіт.

19 квіт. 19.


* * *

Емігрую у тіло,
У своє,
Хоч весна...
Цвітом стежка збіліла
До веселого дна.

Древня стежка до себе,
Де фортечніє храм,
Де біблійніє небо
І сльозиться кора.

Я стиснувсь,
Як пружина.
– Де мій Симон ?.. –
Кричу.
Сам нести я повинен
Хрест,
Вінець
І свічу
Вперто,
Дико-смиренно,
Крізь кривавий вогонь.

Я б хотів стати кленом
Після болю,
Безсонь.

Тихо-тихо шуміти,
Вниз рости і до зір.
Ніжним гніздам радіти
І колись обігріти
Престарий монастир...

Я ж людина наразі –
Поле битви стихій.
У аскезі й екстазі
Вік минає вже мій.

Рівновагу шукаю.
Вірш пишу і молюсь.
І прощаю,
І каюсь...
І грішу...
І люблю.

По краплині вмираю.
Світ хвилює все менш…
Та стежина до раю
Ще цікавить мене.

Емігрую у себе,
В білий внутрішній храм,
Наче падаєм в небо
Хрест
І Симон,
Я сам...

1 трав. 19.


* * *

Кислотний дощ печалі.
Травно-травно.
Бринить бузкова музика десь там...
Життя триває.
Майже все поправно.
Кришу хлібець сивеньким голубам.

Алмазним соком піниться тривога –
Що жив не так,
Що в рай не попаду...
Он схожі,
Наче дві сльозини Бога,
Дві бджілки впали
На росу святу.

Вони збирають мед у злому світі.
Дерева – ноги вітру –
Ждуть плодів.
Мені зоря солоним світлом світить,
Що сипле в душу вірші золоті.

Артезіанськи.
Шахтно.
Чорночасо.
Кислотний дощ печалі заіскривсь.

І попри біль…
І попри всі нещастя...

Я вірю Тому,
Хто
Іде
Згори.

18 трав. 19.



* * *

Весна.
Дощить.
Пегасик Музу хвицає.
Черешня плаче цвітом –
Як свята.
Струмок тонкий –
Мов голос інтуїції –
Зміїться повз
Базарного кота.

Дідок сидить.
Чекає смерті рідної.
Гарячим медом
Душу веселить.
Панки спішать
З інстинктами коритними
Учити діда
Родіну любить...

Мов темний час,
Горілку п′ють поетики,
А програмісти п′ють
Імбирний чай.

Похмілля...
Не до етики й естетики.
Горить за душу предківську
Свіча.

Надривний вірш
Вночі стає молитвою.
У храмі лісу
Всесвіт спочива.

Моя ж душа болить
Між грою й битвою.

Якщо болить,
То значить –
Ще жива...

18 трав. 19.



ВІТЕР

Цей вітер іще пам′ятає
Предків зітхання,
Вишневі козацькі тіні,
Кулясті сльозини щасть.
Цей вітер іще пам′ятає
Насіння яблуні крайньої,
Тієї, з якої Єва
Ябко Адаму дасть.

Він пам′ятає також
Перше світло,
Вологий блиск
Пилинок золотих,
Як замітали їх комети –
Мітлами.
І щось кричало:
«Господи, прости!»

А потім
Вічність кров′ю заридала.
І сніг пішов.
І вмерло немовля.
І перше слово
Логосом ставало,
Артезіанським
Криком
Журавля.

Цей вітер пам′ятає дикий час,
Серця тиранозаврів,
Мов піони,
І перший хрест...
І плакала свіча
Вогнем святим,
Як даль тепер –
Неоновим.

Ламав цей вітер віття.
Світ вітрил
Ставав із ним
Об′ємнішим,
Тугішим.
Коли він був –
Скрипіли явори,
Поетам всіх часів
Писались вірші.

А повітрулям хтілося кохать.
А вітрогонам праглося молитись.
Без вітру не було би злих багать,
Не стерся б напис на могильних плитах.

Задихає колись цей вітер-Дух.
Розвіються тумани і дурмани.

І стане знов –
Як в райському саду
Іще до рани...

8 черв. 19


* * *

Мутняк у світі.
Хімія.
Блукання.
Стою у черзі
Здати кров траві.
Недавно ще я плакав від кохання.
Тепер сміюся,
Дивлячись на світ.

Гордині запах
В зародку вбиваю
В моїй душі,
Що Шлях до зір знайшла,
Та не прибилась
До грошей,
До зграї,
Шукаючи коня,
Весла,
Крила.

Поет.
Зі слів знімаю
Маски древні.
Кривавим світлом вічності умивсь.
Все більше, тонше
Хочу бути деревом.
Все більше з Богом,
Менше із людьми.

Іскрять в мені,
Мов зорі у колодязі,
Пісні Пісень
І просяться у рай...
Де душі Божі
У тілеснім одязі
І старці Божі –
Наче дітвора.

Моя молитва
Тихим зойком світиться.
І п′є душа
Алмазний сік зорі.

Мутняк.
Блукання.
Хімія у світі цім...

А Божа астрофізика
Вгорі.

15 черв.′19.


ОПТИ-МІСТИЧНЕ

Нічний.
Нічий.
Малюю сіллю море
На чорному корчмарському столі.
Воно про небо солодко говорить.
Воно співає втомленій землі.

Сльозою відьми котиться горілка.
Сльозою Бога мається зоря.
У цім бутті мені далося стільки,
Що у вині не тоне, не згоря.

Вже таїнствами тайни раптом стали.
Кривава рвота бунтів.
Усміх зла.
Щоб виразити Суть –
То слова мало,
А Логосу пора ще не прийшла.

У чорносливі радості земної,
У чорнославі ярих чорнослів
Ставав я то собою, то сосною,
То сінним соком матері-землі.

Кричав до зір,
Мовчав до шуму крові.
У власних жилах –
Як в стежках –
Блукав.

Вже й не нічийний.
Божий.
Світанковий.

Малюю
Медом
Душу
На кістках.

2 лип. 19.


* * *

Вночі не спалось.
Думалось про все.
Чи Все про мене думало так само?
Куди мій ангел душу віднесе:
До пекла?
Чи до раю?
Чи до мами?

Готуюся...
Тихенький – наче мед,
Посеред діамантів, динамітів.
Висить над ліжком
Байрона портрет
І прадіда,
Якого Бог помітив.

В кутку – ікона.
Мертві квіти слів
Фіксовані у книгах на полицях.
Лампадна радість.
Язички котів
Вогняться на свічках
Печальнолицих.

І нудить душу
Чорний сік життя.
Іскрить торкання спогаду до мрії.
Линяє на сільраді
Юний стяг.
А хрест на білій церкві майоріє.

Я розмовляю з вороном про все.
Я знаю мову
Клена і калини.

Засну навіки...
І пізнаю сенс
Сльози і глини.

7 лип. 19.

 

 

Знайомтеся

з «Мезозоєм»!

 

Ігор Павлюк, Мезозой; роман Чортків: Золота пектораль. 2018. 288 с.

 

Палюк МЕЗОЗОЙ

 

Роман Ігоря Павлюка перечитав давно.

І за логікою міг би сісти за написання рецензії, як це зазвичай роблю, перегорнувши новий друк.

Але щось мене зупиняло, й не міг зрозуміти причини, та одного зимового дня мене осінило. Моя словостриманість у свідомості отримала наймення: важко писати про твір, за поставою головного героя в якому видніється сам автор. Незбагнення якесь! Ніхто з читальників чи письменників не заперечує, що слово оголює душу творця текстів, читати такі літеросплетення є цікавим заняттям. А от писати про це нелегко. Музика написаного продовжує звучати у душі, витворюючи різність розмислів.

Що ж вказує на те, що «Мезозой» − роман про самого літерата? По-перше, з тексту виходить, що Андрій Наюк (головний герой оповіді) − уродженець волинського села. (Воно свого часу виплекало й романіста). По-друге, у прозовий текст органічно вплітаються вірші, які написані в павлюківському стилі. По-третє, йдеться про метання людини світами і про те, що вона знаходить душевний спокій на рідній землі. По-четверте, поєднання язичницьких вірувань і християнства плюс велика обізнаність з темою, за яку взявся прозаїк.

Як це все характерно для творчої манери Ігоря Павлюка!

Не приховати цього за омолодженням головного героя чи іншими обставинами світомандрувань автора, й виходячи із цього, можемо ствердити, що письменник писав ще один роман про подорож власної душі у далеку і близьку епоху. (Коли написав це, то подумалося про роман у віршах Ігоря Павлюка «Паломник», де по-своєму озиваються автобіографічні нюанси. «Мезозой» − логічне продовження?).

Поговоримо про твір ще детальніше.

І перш за все відштовхнемося від назви. Ніби й звичайнісіньке слівце з'являється перед нами. Ніякої заінтригованості ніби немає. Але в одну мить таке враження претендує на помилковість. «Мезозой» − це назва має метафоричний зміст. Як випливає із твору, Ігор Павлюк називає так час, у якому живемо. (Із цим можна погоджуватися чи ні, але певні аналогії для такого висновковування простежуються) .

До речі, певним символізмом повіває і від прикінцевої фрази про кайнозойську еру. Про щось таке мислиться, коли взнаємо, що перша частина роману називається «Гондвана» (рідне село Андрія Наюка і назва землі, яку знаємо ще зі шкільних уроків).

Яскравість асоціацій?

Але підемо далі. І зачепило питання про письменницьке «багатоверстатництво». Сув’язь поезії і прози була характерною для Тараса Шевченка, Івана Франка, Пантелеймона Куліша. Багатим на приклади є і ХХ століття: Євген Плужник, Василь Барка, Леонід Первомайський, Василь Земляк, Євген Гуцало… Зазирнемо у нинішні часи. Тут також зустрінемо погляди непересічних імен: Леонід Тома, Олександр Астаф’єв, Віктор Палинський, Богдан Смоляк… Цю ж лінію, очевидно, вирішив продовжити й Ігор Павлюк. Але, як вправний кулінар, присмачив страву із прозотексту поетичними смаколиками. Як там не було б, а хід є оригінальним. (Принаймні думаю про неординарність на основі того, що читав, бо за всю сучасну літературу висновків робити не можу через неповну обізнаність, бо ціннісне нерідко не потрапляє до мене завдяки «славному книгорозповсюдженню») .

Зупинимося і на питанні про сюжет твору.

Він починається з того, що Андрій Наюк шукає того, хто викопав би могилу для його матері. І натрапляє на екскаваторника Куця, який допомагає йому. Але з ними стається пригода: з кабіни екскаваторника зникає розп’яття, яке вони знайшли під час земляних робіт, і зрозуміло, що подальші сторінки написаного пов’язані з пошуками пропажі. Окрім того дізнаємося про початок поетичного шляху Андрія Наюка, його закоханість у Наталію Старун, з якою разом школярувався. Колоритними деталями пересипана Скандія, це мегаполіс, у який потрапляє Андрій Наюк у пошуках щастя. Йому, звісно, доводиться побувати у непростих ситуаціях. Але з них він виходить переможцем у своєму розумінні цього поняття. Зрозумілим є й те, що згодом він ста учасником Міжнародного війська боротьби за справедливість. Подбав Ігор Пивнюк і про те, щоб після виснажливої війни головний герой повернувся додому і дізнався, що Гайнара (його нове захоплення на чужині) народила від нього сина. Зрозуміло, що все завершується весіллям з нею… Глибока символіка, чи не пророкує Ігор Пивнюк, що в майбутньому внаслідок глобалізаційних процесів злиття нації стане невблаганною реальністю? Чи, може, непоява мільйонера Куця (заробив статки на сьогоднішніх негараздах) не говорить, що в майбутньому матеріальне благополуччя не буде таким важливим, певний смуток викликає лише зникнення Наталії Старун. Чесно кажучи, для мене і для багатьох читальників вона симпатичніша ніж чужинка Гайнера. Але і в щезненні присутній елемент символіки. Чи не є Наталія Старун – недосяжною мрією для багатьох чоловіків, за якою вони ганяються все життя?

Романіст у «Мезозої» дає свої відповіді на запитання часу. Але водночас їх з’являються ще більше. Але в цьому, мабуть, і полягає тайна справжньої літератури. Але давайте залишимо поза кадром цю важливість (достатньо того, що окреслили). Подивимось, як автор досягає бажаного ефекту за допомогою виражальницьких засобів, які характерні і для поезії, і для прози, (усвідомлюю, що твердженням про спільність викликаю вогонь на себе від деякої частини поціновувачів красного письменства. Але… Було б абсурдом рятувати за уніфікованість викладення думок. Якщо художній текст не має авторських цікавинок, о він перестає цікавити людність).

Отже, на порядку денному постає розташування серед метафор, порівнянь, епітетів? А чому б і ні зрештою? Тим паче, що їх вистачає не тільки у віршах, як автор приписує Андрієві Наюку, а й у прозотексті. Ми спочатку звернемося до поезій. Мені, скажімо, заімпонували такі метафори, як: «доки небо стомлень говорить», «чистокровного суму нап’ється сум», «у морі втопився вчорашній дощ». Приваблюють і небуденні порівняння. «Іду я, розхристаний ,як вогонь , «падіння же це політ з висоти». «зорі-мов блиск ножа», часто-густо зір натрапляє на цікаві епітети: « казок ожинове тепло», «корони висохлих імперій», «недоговорена журба». Та що там балакати про присутність вдатностей у поезіях з канви роману, якщо їх вистачає у прозотексті: візьмемо, приміром, метафори «яблуко любило волю», «горлом цього чоловіка сміявся   Фатум, Фауст, Мефістофель», «Важко поранена мрія полетіла на той світ за порадою». Порівняння теж свідчить про дивнющість мислення романіста: «Повітря-як горілка, що натягнула скла», «політики, суспільні формації,-діло вторинне, вутрішньовидове», «гарячий пісок часу, мов ножем , перебитий ріками», «зачудовується читацьке сприймання й епітетністю слововираження: «чорне вино ночі», «коньяк осені», «вибух печалі».

Та розмова про виражальні особлиості твору була б неповною, якщо не згадати про слововияви, які є органічними для тексту: тут помітне місце належить неологізмам та рідковживаностям; «голубар», «пропащість», «вир’ювало», «ощиренність», «сивоцвіт»…В даному випадкові не хочу розграничувати того, де вони вжиті, й агітує за це природність, якої вдається досягнути авторові.

Не залишається поза увагою й те, що на сторінках роману нерідко можна углядіти афористичні висловлювання: «душа йде до душі ,мов куля до ствола», «світ ,здається ,в нас шукає істину»…В текст так логічно вписується чуже крилатослів’я: «людина мусить щодня по краплині видушувати з себе раба».

На такому тлі вже не дивуєшся появі фразеологізмів: «святе місце довго породнім не буває».

Дехто ,звісно, ознайомившись з цими нотатками-наголосили на лексичних моментах твору. Але це твердження не витримує критики. Не слід забувати, що у кожного є свої важливості: так ти мовити об’єктивний підхід із суб’єктивним світоглядом. Але якщо все це посипане сіллю індивідуалізму, то є момент, у якому він не віддзеркалюється. Невже досі не можемо затямити, що авторське висловлення думок - не вияв його собість (хоча у ньому нічого поганого немає), а намагання заштовхати читальника у мореокеання рідномовної стихії).

Цю ж функцію взяла на себе й пейзажність, бо після перечитування «Мезозою» уже не можеш без того, аби уява не вимальовувала хатини, які є чарівнішими одна від одної. І не думаєш, що тут має значення реальність чи ірреальність. «Вересневий ринок пах яблуками, свіжим мороком». «У парку Андрій помітив зблідлу і зламану, як тичина, березу». «Окремі іненки падали з дерев і лягали на землю, наче слова на музику, музика на слова...» Живописання словом в стилі Ігоря Павлюка має ще одну особливість; взаємодія, природи і людини, своєрідний марш роману!

А від словомалювання перейдемо до ще одного важливого питання, яким є діалогізація чи монологізація. Головне полягає втому, що їм вірили. Правда, іноді стає не пособі через те, що автор занадто часто використовує суржик. Але це може бути лишень моїм враженням, бо романіст відображає те, що маємо у реальності. І як тут не згадати дуже прозору ілюзію, що Пшенинія довший час була колонією Маковії й чи не через це нині маємо словоплутанину, через яку доводиться продиратися літератові? І знову через це змушений наносити на виховному впливові написаного. Прагнемо того чи ні, а ми оточені суржикомовністю. На дрібнопобутовому рівні передусім. І якщо письмак вирішив таким чином боротися з огидним явищем, то це − його право. Але існує й другий бік непростості. Не всі читальники позитивно сприймуть такий спосіб і почнуть говорити, що автор потурає мовній вивихнутості своїх поціновувачів. Дилема, з якої не існує реального виходу?

...Отакі розмисли викликав у мене новий роман відомого письменника. Можливо, вони викличуть неоднозначне трактування. Але це мене не бентежить, якщо книга спонукала до різності роздумувань, то вона вдалася. Істина, яка підтверджена життєплином.

   Ігор ФАРИНА

 

 

 

ПЕРЕПЛИВТИ РІКУ 

(Павлюк Ігор. Буг: роман. – Львів: Світ.2020. – 328с.)

PavljukIgor

 

  • Припочаткове безбережжя 

Дивуюся творчій енергійності цього письменника.

Тільки за останній час перечитав із захопленням дві його поетичні книги, які вийшли одна за одною, роман у віршах і прозовий роман. А хіба можна приховати згадки про публікацію п’єси в одному престижному журналі і в’язку есеїв та рецензій у періодиці.

І ось – «Буг».

Ще один прозотвір письменника.

Творча несподіванка?

До певної міри. Якщо мати на увазі плодовитість літературного багатоверстальництва; поєднану зі слабкою обізнаністю читальників з письменницькими доробками через «славне» книгорозповсюдженння, про недоладності якого не говорять хіба лиш найлінивіші.

Для мене такою неочікуваністю роман не став. Допоміг журнал «Золота пектораль», вмістивши на своїх шпальтах фрагменти цього твору… Коли перечитував буквовижі, то здавалось, що поринув у дивосвіт.

 

  • Сюжетні колізії 

Якщо коротко, то в написаному йдеться про те, як волинська молодь після Другої світової війни намагалася відстоювати незалежність рідної землі, створивши підпільну націоналістичну організацію школярів. Зрозуміло, що письменник не зміг оминути питання про більшовицькі репресії проти вільнолюбивої юні за це. Мені навіть здається, що роман не видався б таким вдалим без акценту на минувшині. Є в цьому зернина творчої оригінальності. З одного боку можна говорити про недостатність письменницької уваги до теми повстанської боротьби. Те, що маємо вдатні твори Михайла Андрусяка, Олександра Вільчинського, Василя Шкляра, Ольги Яворської (й ще кількох авторів) становища не змінює. А тема підпільних антибільшовицьких організацій взагалі не зачеплена у художній літературі, тому Ігор Павлюк тут є першопрохідцем.

Та письменник, напевне, не був би собою, якби орієнтувався на одноплощинність художнього відображення. «Буг» теж заперечує це двома сюжетними лініями.

Хоча би побіжно згадаю про них. Одним із головних героїв роману є наш сучасник Андрій Наюк. Мені, як читальникові, цікавіша психологія, філософія та ідеологія патріотизму цього покоління (розумію певну суб’єктивність свого сприймання і суб’єктивізм автора, та все ж…).

Є тут ще один цікавий момент. Твір написано у 2007 році, і лише тепер оприлюднено. Та у фантасмагоріях і прозріннях перед нами у всій своїй «велечі» постає страшнюча примара гібридної війни. Тому й говоримо про передбачення (на поважному художньому рівні) гіркотющої сьогоденності.

Письменник різними способами цю сюжетну лінію пов’язує з минувшиною. Себто ще раз підкреслює нерозривнсть поколінь. Художня і життєва логіки? Безумовно! Але давайте констатуємо факт і більше не витанцьовуватимемо патріотичні вихиляси з грудобитттям, лише зауважимо, що більшого флеру збагнення сучасної проблематики додають вставні новели Про Золоту Рибку з її розумінням абераційності буття у всіх його вимірах.

 

  • Найголовніша тема

Власне, це – ще одне повернення у те, про що уже мовлено на початку попереднього розділу цих нотаток. Але не бачу підстав батькувати себе й, перш за все тому, що цього разу спробую глянути на усе з іншої «дзвіниці».

Уже йшлося про те, що Ігор Павлюк є піонером у спробі розкрити цю непросту тему.

Впевнено кажу про це, бо вперше бачу такий твір. Якби щось подібне існувало, то ЗМІ жваво підняли б галас.

Ще одна цікавинка.

Якщо розібратися, то молодіжні підпільні націоналістичні організації були чи не у кожній західноукраїнській школі. Свого часу неодноразово чув про таке і читав спогади одного підпільника. Отже, письменницький доторк до реалії?

У зв’язку із цим хотілося б наголосити на наступному. Мабуть, має рацію Василь Шкляр, коли говорить, що потрібен час для художнього осмислення теми. Зрештою він сам підтвержує це «Залишенцем» і «Трощею» (Перший роман торкається визвольної боротьби українського народу проти більшовиків після поразки УНР, а другий твір розповідає про повстанську героїку після Другої Світової війни). Але ж таке повне право на існування має й проза-відгук на пекучість сьогочасності. Досить, либонь, згадати прозу Бориса Гуменюка, який був учасником російсько-угорської війни сучасності.

Усе залежить від рівня художнього відображення, й Ігор Павлюк виявився на висоті, небуденно передавши минувшину.

 

  • Послухаємо Наюка?

Якщо відверто, то появу цієї фігури у новому творі сприйняв неоднозначно. Якщо би йшлося про продовження тексту (нагадую, що Андрій Наюк уже діяв у романі «Мезозой», окнижненому два роки тому), то усе сприймалося б інакше. А тут, як кажуть, коленкор є іншим.

Виникає чимало запитань. Непростих, звісно, й щоб відповісти на них вирішив вияснити − що з’явилося раніше: «Буг» чи «Мезозой». І дізнався, що першість належить другому писанню (ще п’ятнадцять років тому воно з’явилося у журналі «Кур’єр Кривбасу»).

У свідомості почало розвиднюватися після цього уточнення. Андрій Наюк з «Бугу» – логічне продовження життєпису головного героя «Мезозою». На мить навіть подумалося, що його єство увібрало позитивні риси характеру керівника підпільної організації Віктора Кардаша. Увібрало і по-своєму пропагує їх у сучасних умовах.

Завітав до мене і ще один розмисел. Обидва романи густо всипані віршами, якщо вірити текстам, то їх ніби написав Андрій Наюк, та не все так просто, якщо заглибитись у тексти, то відчуваєш неповторність стилю Ігоря Павлюка.

Якщо порозмірковувати, то так воно і є. Але гадається не про суто технологічний прийом, а про те, що образ Андрія Наюка – квінтесенція голосу душі поета, який його створив.

І хочеться слухати непростість промовляння на ватрищах часу.

 

  • Вглиблення в текст

Про деякі ньюансики вираження теми я уже згадував у попередніх розділах свого писання, тому й не хочу повернень до загальниковості міркувань. Але до вглиблення у певні виражальності тенденцій все ж прагну.

Насамперед, мабуть, варто згадати про літературні тропи, якими послуговується письменник. І передусім заслуговують на увагу метафори: «Золотій Рибці ще боліла кліпса несвободи», «убила наелектризовану тишу черга із німецького автомата», «Журавлиний ключ відмикав райсько-пекельні, часом, приспані поетичні душі». (Ніби, й немає нічого надзвичайного у цих рядках, але дивовижність приходить у наші душі з контексту).

Через призму констектовості дивлюся і на порівняння:«Приморські гори – як застиглі лави погаслих сотні мільйонів років тому вулканів», «Борисове тернове кохання – Світлана Лозко», «Поблизу мовчки шумів Буг». А поряд х різновидовою порівняльністю крокує епітетність: «Журавлина душа осені», «поетичне серце», «пінисті припливи і відпливи його пізньовесняної чи ранньолітньої крові», «вовче сонце», «дзеркало Бугу», «полиново-медовий стогін вічно грішного кохання»…

Ці та інші поетизми прозотексту по-своєму чарівно обрамлює пейзажність: «За вікном поїзда, наче білий нерукотворний кришталевий храм, стояв зимовий ліс», «Намерзали снігом-льодом кріплення – ланцюги на сосни». Про доцільність живописань словом промовляють і діалоги, які нерідко надибуємо у романі.

Коли читаєш такі чарівності, то розумієш, що інакшими вони й не могли бути , бо народив їх Поет за складом душі.

 

  • Поетичні візії 

Ще більше думається про це, коли читаєш вірші, органічно вплетені в канву роману. Тут образність аж зашкалює. Також про це говорять метафори, порівняння та епітети.

Приміром, серед метафоричних зблисків запам’яталися наступні: «на вишневому сивому цвіті писав – коли не було паперу», «весна в крові сміялась, мов козак», «тільки вітер журить дивні трави».

Якщо ці та інші метафори, несучи у собі чарівні струми, є одновидовими за своєю сутністю, то порівняння постають перед нами різними. І найчастіше ми бачимо взірці тропу, де автор вміло використовує сполучники типу «як?», «мов», «ніби», «наче». «Світ тут світлий, як вітер», «то печаль настояна вітрами, наче рибка золота, мовчить», «осіннє злато із крилатих плеч летить кудись, мов нам його не треба».

Нерідкими є також прості порівняння без сполучників: «травень – світлий похорон поета», «я – конокрад, що крав лише пегасів», «час – художник, художник шклом по шклі». Ці вдатності порівняльного плану виокремлюються на тлі складного тропу, в якому поєднані сполучниковість і безсполучниковість: «а душа – мов на дні моря поле», «суха верба із Місяцем – неначе смерть з косою»; «юне листя – як листи до зір». Ніхто не заперечуватиме, що це – гарнота. Як і й епітети, які є у кожному вірші: «дно жаги», «луни сльозинки», «лиця верб», «сни старенького човна», «червона нитка вовчої крові», «столиця серця».

Та не тільки ці тропи говорять про поетичність мислення автора. Агітує за нього й «населення» віршів, серед якого небесні світила і зорі, і птахи, і звірі, дерева та інші рослини. «Тремтливий Місяць у важкій воді», «На зорях далеких вода несолона і сива», «Бездомним сном минали вечори», «сплять орли, що з вітром наборолись», «шипшина зацвіте, піском заплаче море», «опадали маки і ромашки».

Кидаються у вічі богошукальницькі мотиви, кольорові екстраполяції, крилатослів’я. Але й без наголосів на них видно неординарність версифікації.

 

  • Знову про віршувальництво

Знову замислююся над віршами з романів. Виявляється, що є ще й третій текст. Ігор Павлюк у розмові з автором цих рядків зізнався, що давно написав його, але ще не оприлюднював.

От чомусь і подумалося, а чому б не зібрати в одній книзі усі вірші з трьох романів? Як на мене, то таке видання має право на існуванння. Особливо, зважаючи на непростості нинішнього книгорозповсюдження.

Звісно, що цей ньюансик вартий уваги. Але в одну мить гадається про наступне. Чи витримають вірші таке окнижнення? Можливо, вони почуватимуться незатишно, будучи вихопленими з контекстового моря.

Є над чим замислитися.

 

  • Знову про віршувальництво

У багатьох, зрозуміло, виникне питання: чи варто літературному критикові стільки уваги приділяти поетичності у прозотексті, коли, мовляв, набагато істотнішим в сюжеті є все, що пов’язане з ним.

Не заперечую важливості цього питання. Але жоден успішний сюжетний хід «не вивезе» твір без мовної чарівності. Наголошую на цьому питанні невипадково, та не тільки тому, що йдеться про прозу поета. Причина є набагато глибшою. Хочемо того чи ні, а над нами все більше нависає примара глобалізації. Безглуздям було б противитися цьому. І не збираюся. Хвилює інше. Де і як вітчизняні космополіти, проповідуючи потрібність необлачинності, не хочуть бачити очевидного: красне письменство будь-якого народу цікаве, передусім, показом буяння національних коренів.

І новий роман Ігоря Павлюка це підтверджує.

 

  • Інші акценти 

Є ще декілька ньюансиків, які (так мені думається) не можуть залишатися поза сприймальницьким зором. І тут на авансцену літературно-критичного бачення виходить публіцистичність. Вже через те, що Ігор Павлюк зробив її складовою свого твору.

Чесно кажучи, ставлюся до неї неоднозначно. Хотілося більшої художності у викладі думок, та змушений рахуватися з мисленням автора. Бо тільки він має право вирішувати. З рештою публіцистичність (принаймні, так мені здається) чи не єдиний спосіб донести до частини читачів необхідні істини. За усім цим прозираємо суто авторське. Публіцистичні пейзажі – свідчення його глибокої обізнаності з тією чи іншою темою, складнощів його поглядів.

З певною гостротою постає питання про наявність у тексті еротичних сценок. Якщо хочете, то вона нині є у кожному писанні. Віддав данину цій вимозі сучасності й Ігор Павлюк. Але сценки описів того, як Майя Криницька і її подружка Киля втратили цноту чи любощі першої з Віктором Кардашем належать до надзвичайності. Словогра на грані фолу без смакування пікантностями. Те, що повинно визначати прозопошук?

Нарешті про таке. Точніше про поліграфічний бік справи. Радує, звісно, що письмаки все більше цікавляться цим питанням. Але, як не прикро, не завше радує літературне редагування. Щось таке маємо й у даному випадку. Іноді, наприклад, натрапляємо на «поляну» чи «тоску», хоч ці росіянізми і мають українські відповідники. Зрозуміло, що ці «дивнощі» не роблять погоди у пристойному тексті, але ретельність не завадила б.

P.S.

Напевно, про цей роман Ігоря Павлюка є можливими й інші думки (окремі з них вже оприлюднили деякі сайти). І вважаю, що це – добра ознака. Мені ж подумалося про таке, й спонукав до цього «Буг».

Чи тішуся? Звісно!

Бо ж погана книга міркувань не викличе.

Ігор ФАРИНА

 

 

Зоря щоденна дивиться у душу

Павлюк Ігор. Спас: книга духовної лірики. — Львів: ЛА «Піраміда». 2021: — 288 с.

 

203201706 517641279377241 7371360129932212285 n 

 

Передслівне 

Про те, що Ігор Павлюк невдовзі прийде до читальників з новою книжкою лірики «Спас», взнали із соціальних мереж. Раніше вже не раз читали твори цього письменника, і вони подобалися нам вмінням автора вглиблюватися у тему та неповторно передати почування особистості.

І ось друк з’явився перед нами. Із захопленням перечитали. Сподобалося! «Я б жити не хотів з плачем наполовину. Олюднюю богів, обожнюю людину». (Нам здається, що саме ці слова передають суть поетичних шукань особистості).

Отже, книга духовної лірики? Саме так! Але водномить ми не хотіли б, щоб її вважали збірником творів на релігійну тематику від одного автора. Адже релігійність — лише один із проявів духовності. Тому й говоримо, що маємо видання про мандри душі земними путівцями.

А ще вважаємо «Спас» своєрідним вибраним поета. Виходячи з того, що перший вірш «Роззувся я — й біжу у інший бік» датований 1986-м. І пізніші вірші мають час написання. Тож можна побачити зростання енергії поезомислення. «І тепер в цьому світі лиш хрест і підносить мене».

 

Найменувальне

У назві книжки маємо тільки одне слово, та суть полягає в тому, що воно точно передає природу устремлінь автора.

Хоча шлях до отого одного слова не буває таким однозначним. Нерідко версифікатора виносять на обкладинку власні неологізми: «Тернозба» Володимир Дячун, «Любовоспас» Костянтин Мордатенко, «Жалоколаж» Василь Рябий... Інші автори шукають рідковживаності: «Родень» Дмитро Чередниченко, «Співаниця» Микола Тимчак, «Засвіт» Іван Потій. Рідкопоширеною є практика озаглавлень книг із поміччю діалектизмів: «Ористея» Михайло Василенко, «Дижма» Петро Мідянка, «Силно» Мирон Нестерчук...

Та в багатьох випадках автори не переймаються пошуком незвичайного. Знайти б оту загальновідому буквотворність, яка найліпше передає задум. Так і народжуються «Апостроф» Валерія Гужви, «Осереддя» Павла Мовчана, «Мідяки» Бориса Щавурського.

Якщо мати на увазі цю найменувальну класифікацію, то Ігор Павлюк належить до останнього типу називачів. Правда, він є з тих, хто уже має певний досвід у цьому. Агітують «Стихія», «Бунт», «Магма», «А далі що?», «Молитва журавлів».

 

Темарійне 

Ота «Молитва журавлів», як нам здається, є цікавим образом. Саме Павлюківського штибу. Та давайте поки що залишимо у спокої виражальницькі тенденції і вдамося до темарійних мандрувань.

Якщо говорити про «Спас», то у багатьох віршах є помітними громадянські мотиви. «Пили вино із наших черепів і печеніги, й половці, і готи. Вагітні ними кам’яні баби несуть хрести космічної роботи». Доторк до давнизни? Але як часто словесні доторкання носять на собі печать свогочасся. «Вертатись пізно, бо гра — як битва, на зміну пісні прийшла молитва».

Молитва філософії. Молитва, яка увібрала в себе філософічність, щодення, богошукальницькі мотиви і філософію мистецької творчості. «Час приходить, питаєм: чого нам жаль?.. Гордимось перед Богом не щастям своїм, а горем...»

Окрім громадянськості та філософічності у віршах Ігоря Павлюка можна надибати вдалі пейзажні замальовки. «А садок, садочок — як зелена драма... У зелених дочок задушевні злами»; «Кістлявий вітер крутиться і плаче. Зима загнала хмарного коня»; «З ангелом косив траву у лісі. Дикі груші з жовтнем обривав. І на журавлиному завісі відлітав — і знову прилітав».

Прилітав до любові. Бо почуття залюбленості у навколишність, у долі людей, які є дорогими для нього. «Кохання має радіус сльози»; «Так із літами глибшає любов»; «Несправжнє — всохне. Справжнє плодоносить»; «Є лиш чекання — осені нема...»

Зрештою, і не може бути пори зов’ядання. Точніше, вона є у житті реальному. Але мислиться й про цвітіння. Де і сув’язіє в літературі. І нікуди від цього не подінемося. «Шляхом від подвір’я до повір’я кров димить. Бинтує душу бунт. Тому і закоханий з тих пір я у космічну безвість голубу».

 

Порівняльне 

А після побіжної характеристики темарійності, мабуть, пора перейти до висвітлення питань виражальності, та сумніваємося в тому, що тут вдасться обійтися самими лишень згадками. Вже хоча б тому, що висловлення думки і є головним в оцінці друку.

Зрозуміло, що тут воєдино зливаються питання про літературні тропи, слововиражальні моменти, «мешканцеві» алюзії, кольорові екстраполяції та культурологічні аспекти. Та передусім наголошуємо на порівняннях, оскільки їх чи не найбільше у книжці.

Спершу, безперечно, констатуємо той факт, що їх легко поділити на кілька частин, приміром, маємо взірці тропів, у яких автор вдало використовує сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби». «Старесенький, мов час, по колу йде годинник»; «Наче звір пуповину, минуле від душ відгриземо». «Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи».

Цю гарність обарвлюють порівняння без сполучників. «І горизонт нам світить — звита в змію дорога»; «Мій сивий вірш — язичеська молитва»; «Поет — це той, хто чув молекул сміх».

Це — прості взірці цього тропу. Та чи не найчастіше поет використовує складні порівняння, в яких вигадливо поєднані елементи отих простих відгалужень одного тропу. Можна навіть ствердити, що вони, оті складні порівняння, стали у його поетичному арсеналі. «Поет — як рана»; «Тіло — мов на античній вазі Прохолода нічних беріз»; «Небо — наче відкрите віко з кров’ю ангела на гвіздку».

Перелік цих словочарівностей порівняльного плану лише частково відображає ситуацію, яка є дуже важливою для виражальності. Як і для збагачення органічності епітетності та метафоричності поезомислення. «Нап’юсь — як молока, пісні, що дзвенить над білим полем».

 

Епітетне

Попередній абзац завершився вдалим епітетом «біле поле». Відразу зауважимо, що надзвичайності в ньому немає, та це словосполучення є доречним у контексті вірша і створює позитивний ефект для сприймання.

А взагалі епітети, які використовує Ігор Павлюк, умовно поділити б на дві частини. До першої віднести би тропи, які вже увійшли в читальницьку свідомість. Серед них, зокрема, поважне місце належить таким словосполучникам як «літо золоте», «білий спокій», «небесна драбина». (Та чи варто дорікати поетові за експлуатацію подібних висловлювань? Впевнені, що на зміну цьому негативізму має прийти розмірковування про контекстову доцільність використання).

Ця епітетна «медаль», якщо можна так висловитися, має й зворотний бік. Бо поряд з літературними тропами, які є звичайними для нашої уяви, маємо неординарності типу: «донор стихії», «пульс босого туману», «червона незграбність трави». У багатьох випадках висновковуємо, що маємо справу з висловлюваннями на кшталт «а ля Павлюк». (І це, безумовно, тішить).

Та є ще й інше. Епітети сучасного штибу відчувають на собі дихання метафоричності. «Золоті промінчики трави», «Ходять революції кругами».

 

Метафоричне

На прикладі останньої цитати зримим стає розуміння того, що для нинішнього віршотворення навіть стала потрібною пов’язаність різноштибових літературних тропів.

Цю очевидність можна підтвердити двома способами. Зокрема констатацією назв творів, у яких метафори нерідко поєднуються з епітетами чи з порівняннями. «Вже печаль переплавлена в лють золоту»; «У гніздах лелечих стояли дощі високосні»; «Нерви твої вологі — мов під корою тополі». (Можливо, дехто скаже, що відгукувачі дещо переборщили, бо йдеться, мовляв, про вірші без назви. Так і не так! Якщо текст немає очевидного наймення, то чому цю роль не може взяти на себе перший рядок твору?)

Ще більше метафоричних зблисків знаходимо в рядках поезій. Особисто нас тішить те, що вони поєднані з епітетами та порівняннями. Хоча, зрозуміло, вони мають право і на одноособове існування. «Засумують за коренем білі троянди у вазі»; «Прочитають мій вірш — мов нап’ються земного вина»; «І гартує душу свіча».

А чи варто ігнорувати той факт, що метафори крокують у схрон читальницького сприймання через «мешканців» книги чи кольорові екстраполяції? «Я хочу бути сумом журавля».

 

Барвисте

Мова про теми творів та літературні тропи стосовно «Спаса» є необхідною, принаймні нам так здається. Та ці наголоси, напевно, ніколи не змогли б передати всієї повноти позитивних вражень, якби не «мешканцеві» алюзії та кольорові екстраполяції.

Хто ж належить до «населення» нової книжки Ігоря Павлюка? Та це — не таємниця. Бо ж йдеться про рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила. «Шепчуть клени зеленогубі, на яких вже ростуть хрести»; «Вовки втікають з лісу від чорних завивань задиханих машин»; «Білий танець ворон у ранковому небі»; «Доки очі горять над зорею медовим світлом»; «Танцює море з місяцем похилим».

А нерідко трапляється так, що в одному рядку чи в одній строфі представники «населення» зустрічаються. «Зорі ліплять сонце — коровайниці»; «Крик журавлів, молитва тополина»; «Тільки голосом зір прокричать журавлі наді мною». Та поєднувальні мотиви є характерними і для кольорових екстраполяцій. «Тепер мені синьо-коричнево»; «Жовтіє серце моє зелене»; «Чорний вітер несе білу тінь коня».

Та що вже казати про образність таких словесних блискіток, як свідчень барвописань вистачає й тоді, коли вони перебувають у «самостійному плаванні». «Чорним криком зв’язана струна»; «В липкім вогні його волосся біле»; «А нерви сиві — як поетів очі»; «Немов ікони в синьому вогні»; «Мигає зірка сумно і червоно»; «Як на воду квітневу листки золоті опадуть»...

Перелік подібних чарівностей цими цитатами не обмежується. Чому? Вже давно помітили, що це стало органічною потребою поетів, які не забули свої сільські корені. «І пращури до мене прийдуть в сні із крильми золотими за плечима».

 

Словесне

Оці словесні гарності подобаються ще й тому, що автор висловлює почування, використовуючи усі запаси багатства рідномовної лексики. Бо поряд з неологізмами бачимо рідковживаності та діалектизми, помітно також, що він вводить у поетичну практику побутовізми і росіянізми, хоч тут, безперечно, треба бути обережним, бо нерідко українські відповідники є милозвучнішими.

Особливо (це до певної міри видається дивним) гадкуємо про це, коли натрапляємо на неологізми типу: «свічність», «печальник», «небесник». Побутують у віршах і рідковживаності: «відьмаки», «відсамотіти», «сухозлоття». Правда, останні часто можна сплутати з діалектизмами. Та не думаємо, що варто робити з цього проблему. Бо ж головне полягає в тому, що такі слівцята прикрашають книжку: «трембіта», «бабуська», «калабаня».

...Шукання поета у глибинах ріднослів’я завжди приваблюють. «Скидає шкіру слово перед словом, Яке було то Богом, то багном. Я напишу з них пісню вечорову».

 

Культурологічне

Про що можна почути в тій пісні? Навряд чи скажеш про це одним словом, хоча, звісно, хотілося б. Тому й не братимемо на себе такої ноші. Лише спробуємо розставити деякі культурологічні акценти.

Приміром, уже на прикладі давніх віршів уздріваємо намір версифікатора надихатися джерельністю рідної поезії. «Серед степу широкого — внук гайдамаки — незупинена мить». Цікавий образ бачимо у цій цитаті. Але згадка про те, що дід Тараса Шевченка був гайдамакою, робить рядок вибагливішим.

У книзі й вірші з епіграфами творів Волта Вітмена та Віктора Цоя, присвяти поетові Олександрові Вертілю, згадки про Гомера, Шекспіра, Верді, Максиміліана Волошина…

Думаємо про культурологічні акценти цієї книжки, але водночас із думки не йде читання про фразеологію. Адже досить часто поет використовує відомі висловлювання з народних джерел, по-своєму обігруючи їх: «Зоряні душі маєм, але закони вовчі»; «Світ полюбиш — себе погубиш, і зі свічкою не знайти»; «Чорт частку свою візьме, на небо сплюнувши тричі…»

А увага до власної фразеології народжує власне крилатослів’я. «Як захочемо літати — лягаємо під хрести»; «Життя коротке — як кобзи струни».

 

Богошукальне 

А завершимо ці роздуми про видання тим, з чого починали. Перед нами книжка духовної лірики. Поет сам наголошує у передмові, що до цього друку увійшли твори, в яких ключовими компонентами є Бог, духовно-ментальні камені зі світоглядної будівлі творчості.

Упірнімо у цей дивосвіт літер. «Летить все людство явно не туди… бредуть до Бога одинокі люди».

Констатація почуттів? Безумовно, та хіба буває без пошуку свого нелегкого шляху до устремлінь душі? Ні і ще раз ні! Ігор Павлюк довів це своєю новою книжкою.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА,

члени НСПУ

 

ГЛИБОКА КРІЗЬ НЬОГО ДЗВЕНИТЬ ВИСОТА
 
 
Igor PAVLJUK 
 
(Павлюк Ігор. Танець Мамая: Вірші 2017-2022 років / Передмова Дмитра Дроздовського / Худ. оформл. Олена Завітайло.  – К.: САМІТ-КНИГА, 2023. – 288 с.)
 
Знайомство із цим виданням почав зі змісту. Підштовхнули деякі ЗМІ та телефонічні розмови з віршником: хотілося взнати, які твори з попередніх книг увійшли в цю й «посмакувати» новими написанками. І цей інтерес «Танець Мамая» вдовольнив. Підтвердити таке твердження можуть хоча б такі рядки: «…тягнувсь до зорі, що тепліла над рідним Поліссям» (давній вірш «Волинське») та «…тунелями вен йде у вічність епоха стара» (новий текст «сирени і дзвони»).
Та більше привернув увагу розділ «Переспіви», де автор запропонував увазі поціновувачів поетичного слова взірці свого прочитання Книги псалмів, книги Екклезіястової та Пісні пісень. Запам’яталося, зокрема, наступне: «…благословенні Богом вірні люди, а зрадники – як риба без води» (Із Книги псалмів), «…нічим тут не наситившись навіки, людина тілом так і помира» («Із книги Екклезіяста»), «…цілу ніч ти на грудях у мене зітхаєш, наче Мирри пучечок, як сон увісні» («Із Пісні пісень»).
Не приховуватиму, що у пильнішій увазі до переспівів був і особистісний момент: два десятиліття тому рецензент видав окремим друком свої інтерпретації Пісні пісень. І мені, звісно, було втішно, що безсмертні писання стають джерельницею натхнення інших людей та спонукають до більшого образного поезомислення.
Будемо відвертими: саме у ньому полягає магія віршотворення. На правильність такого висновку вказує і нова книга Ігоря Павлюка своїми літературними тропами, згадками про «населення», кольоровими екстраполяціями, слово виявами, наявністю богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів.
Якщо, приміром, говорити про літературнотропність, то кидаються у вічі метафори, епітети та порівняння, з’яву яких не може пояснити й поет, бо більше перейнятий неординарністю думкування, без якої не уявляє себе. (Зрозуміло, що в одній рецензії неможливо навести усі приклади. Тому цитуватиму те, що найбільше сподобалося. Дехто, можливо, скаже, що це – відголосся суб’єктивізму, але суб’єктивізм з літературознавчим ухилом – не вада.)
Звернуся, зосібна, до метафоричності. Мене, приміром, зацікавили вислови на кшталт: «П’ю зорі з себе», «Росте печаль, мов нігті у покійника», «Пахне вічність квітами з могили», «в зіницях кінських наш єдиний світ танцює твіст то з лебедем, то з вовком»… Про метафори взагалі можна висловлювати чимало думок. Та  зупинюся лише на одному моменті: ці літературні тропи («Танець Мамая» − не виняток) незримими нитками поєднують реальність та уяву, що є дуже важливим для позитивного сприймання будь-якого поетичного тексту.
Про це думається і тоді, коли перед зором стають епітети. Особливо ті, котрі належать до авторських: «вісь вогню і духу», «привиди коней», «похорону репетиція», «танець канібалів», «піщаний годинник пляжу», «колиска тіла», «пасхальне серце», «душі храмина»… Іноді кажуть, що у таких висловлюваннях відчувається вплив метафоричного мислення. Згоден! Але, не зважаючи на це, вони все ж залишаються метафорами з яскравістю авторського поезомислення. І може скластися враження, що на їхньому тлі помітно програють тропи, що є більш звичними для читацького сприймання: «свячена вода», «перший сніг», «Королівство кривих дзеркал», «вічні душі», «золото церков», «хресна дорога», «березнева гроза», «корінь роду». Та не  все є таким однозначним, якщо оцінювати такі словосполуки через контексти творів. Адже тоді вони здаються такими доречними. Трапляється й так, що «новизна» наповнює новим змістом: «бездомним псом прибилася печаль».
Зацікавлюють і порівняння. Й насамперед своєю неодновимірністю. Бо у них поряд з присутністю сполучників існує і їхня відсутність. Маємо також вислови, котрі поєднують присутність та відсутність сполучників по-своєму «пригнічує» сув’язь іменників і прикметників. (Такий різнобій виражальних засобів приваблює не тільки кількістю, а й вмінням автора занурити читацьку свідомість в джерелонаводдя поетичності.)
Хіба не вказує на це таке? − «Я сьогодні підслухав розмову зорі і трави, коли йшов, мов сльоза на хресті, драбиною долі», «Дві зіроньки скрикнуть над голим, як небо, гаєм». «Ми чутливі, як зіниці голубів»… (Трикрап’я у даному випадку не є випадковим. Бо перелік подібних простих порівнянь зі сполучниками можна продовжувати.)
Як, до речі, і простих порівнянь без сполучників. «Сльоза із кров’ю – то напій любові.» «Час у цей час – крилатий тарантас». «Нічніє небо – антрацит із кров’ю сумного динозавра». «Хтось мого вірша пише – йод на душевну ранку»… Знову маємо підстави говорити про нерозлучність реалу та уяви, несподіваність поетичної думки.
Щось подібне не дає спокою і тоді, коли зір натрапляє на поєднання присутності та відсутності сполучників. «А горизонт – як проклята струна». «…смерті – наче вічності голодної». «Глибока даль – мов люлька в козака». «Час розлитий кругом – наче крові калюжа». Ці сув’язі доповнюють ще одні, бо маю на увазі мирне співіснування іменників та прислівників: «сльозина-іскрина», «свічка-зоря», «формальності-розходження», «літери-тіні», «коло-біль», «стежка-вертикаль», «нитки-ноти», «романтики-пірати».
Зауважу, що цікаві літературні тропи частенько існують й у згадках про «населення» книги, чарівно збираючи рядки з рослинами і деревами, птахами і звірами, зорями і небесними світилами. «…п’є думка смачний сік зорі», «…клени хоронять вітер», «…серця орлів дзвінкі й сумні, як дзвони». «Хвилями накочує печаль – тепла і дряпуча, наче кішка». «Он дебелий місяць – золотий човен – після дощу цілується із кладкою». «А завтра навіки у райські нирну кураї». 
Таке ж позитивне враження залишає і поєднання дій «населення», «…стоять журавлі під зорею», «…міняється голосом вовк з журавлем восени», «…ніч прийшла, мов чорне кошеня, у мовчання білої ворони». «Зірка-сльозина стікає по іклах ведмежих»…
До речі, поєднання є характерним і для кольорових екстраполяцій: «Он ворону чорну зграя білих виганяє». «На білі вази в синьому вікні». «Білим криком-безкраєм битву єднає і гру, квітку і чорну диру». «І чорно-білі під серцем портрети».
Зрештою, чорноту маємо й в окремішності кольорових екстраполяцій. «Доки пас я сивого коня на моїх таких же сивих скронях». «Білий метелик тріпоче на носі лошатка». «Мені зоря солоним світлом світить, що сипле в душу вірші золоті». «Чорну мітку має капітан». «Перехрещу сіре зло навколо». «Мрії людські перевозити в синю глибоку даль». «Так мрію про весну, що сніг мені зелений». «Червона сльозина листочка». «Полиновий біль душі моєї трансформую в промінь голубий»… (І це – лише жменька цитат, яка так голосно промовляє про важливість цього виражального засобу в поезомові Ігоря Павлюка).
Варто, мабуть, зауважити, що для висловлення думки автор поринає у море слововиявності, майстерно плаваючи між неологізмами, рідковживаностями та діалектизмами. Наприклад, барву новотвірності мають на собі такі слів’ята, як слово «тихосяйно», «чорночасово», «пекельнолиці». Познаковані рідковживаністю «ословлюю», «дощисько», «прапісня», «злотопад», помітною є також орієнтація на говірковість: «ябко», «ровер», «вавка», «зацофані». Але це ще не все, коли заходить мова про слововиявність, скажімо, іноді бачимо народження цікавих дієслів з іменників: «лампадніє», «фортечніє», «лимонніє», «нічніє». Не слід, либонь, забувати, що автор вдало використовує розмовні слова, хоч сленг у поетичних текстах не всім подобається: «бабура», «друзяки», «бісяка», «мутняк»…
По-своєму ошляхетнюють вражальність віршованих рядків богошукальні мотиви. «Бог увійшов в мою душевну рану». «А веселка – свіжий Божий сміх». «Я знову з Богом розмовляю віршами». «Всевишнього знайшовши у собі, із ним я тихо-тихо розмовляю»… Ці та інші подібні словосполуки так багато говорять про християнськість душі автора, як про її невмиральне природне середовище. І на цьому тлі таким помітним стає припадання до біблійних текстів. І не лише у переспівах. Як тут не згадати про вірш «Календарного літнього, але осіннього дня», «Озеро. Ліс. Піщаний годинник пляжу», «Емігрую у тіло», «Весна-2019». Агітують за це такі небуденні образи, як «вітрила душ на тілах якорях заземлені, блискучі, мов калина», «Древня стежка до себе, де фортечніє храм, де «біблійніє небо і сльозиться кора». «Як метелик до світла, до Бога так тягнулося серце зболене», «…вони пропадуть – наче місце плоду, мов пуповина, води мутні родові. Є тільки душі».
Було б великою  несправедливістю оминути питання про культурологічні акценти, які у виконанні Ігоря Павлюка є неодновимірними. Почну з епіграфів. Ніби й небагато їх – лише два. Але вони є промовистими. Вірш «Календарного літнього, але осіннього дня» по-своєму доповнює біблійний текст про почуття любові, а твір «Голос Кроманьйонця» − рядки з вірша незабутнього Бориса Мозолевського. Цитату з драми Вільяма Шекспіра зустрінемо у катрені «Прогнило все». 
Окремо, либонь, треба сказати, що в окремих поезіях видніються тіні Джека Лондона, Ернста Хемінгвея... Цікавим є те, що алюзії органічно вплітаються у тексти. А це само собою промовляє про доречність
Ще один цікавий культурологічний аспекти. Вчитуючись у «Танець Мамая», нерідко натрапляємо на неординарні доторки до фольклорних багатств рідного народу: «Ховається зло несусвітнє, як шило в мішку», «Моя душа, мов рибка золота, бинтує рани піснею простою», «Несу свій хрест і ближнім поможу», «Час тече – з пустого у порожнє». Й увага до цих та подібних висловів не є чимось незвичайним, як мені здається. Все більше схиляюся до думки, що фольклорність поезомовлення помітно вплинула на крилатослів’я автора. «І болить мені ця епоха, що спіткнулась об судьбу мою». «Доки храм, я – доти я Всесвітній». «Хто не умира – не воскресає»…
Та не тільки вражальність існує у богошукальницьких мотивах та культурологічних аспектах. Бо ж не є секретом їхня приналежність до філософської лірики. Хоча остання цим не обмежується. Поряд з богошукальництвом і культурологічністю владарює і філософія щоденного буття. «Метастази печалі згоріли на вічнім вогні». «А ми самі, болючі і німі, бо палимо в собі космічне сміття». «Серце райським яблуком дзвенить». «Земні роки – могили братські днів»… Не відкидаю того, що незримими нитками різності пов’язане між собою, але все ж більше мислиться про окремішність. Плин думання?
І не тільки про філософічність лірики гадкується. В поле зору потрапляє і громадянськість, котра також є не одновимірною. З одного боку побутують доторки до сучасності, а з другого маємо заглиблення у минувшину. Буває також, що вони сходяться воєдино: «…наші душі у вселенськім танці, цілують свій, людський, тривожний пульс». (Життя загалом, як і поетичне буття, на жаль, неможливе без занурення у тему війни. І тут показовим є історія з віршем «Доля людства нині бродить в Україні» про маріупольський біль 6 травня 2022 року, він з’явився у Фейсбуці. А вже через чотири дні його переклала відома китайська письменниця Ван Іцзінь. «Ділить тріщина глибока спогади і мрії».) По-своєму інтерпретована громадянськість углиблення у проминуле у творі «Голос Кроманьйонця». «Ми ж зі своїми радостями й горями – невиплакані іскорки епох». До про минулого й погляд на нього крізь призму сучасності звернені поема «Степ» та вірші з циклу «Привид Мамая». «На те і є, можливо, козаки, щоб рідні міфи взяти на поруки»…
Душа людська не вздріє негативу й у тому, що на дві частини можна умовно поділити й любовну лірику. Бо любов до рідної землі, родини зливається воєдино з інтимними почуттями. «Я п’ю із колодязя голос моєї зорі». Потреба душі жити з пам’яттю про рідне? «Дякую вам, зорі, за печаль». Свідчення того, що радість і смуток в інтимі душі завжди ходять поряд?
Більш однорідними на цьому фоні виглядають взірці пейзажної лірики зі своїми гарнотами. «Бабуся-вишня няньчить пташенят». «Тварини хмар гуляють в небесах». «Віднедавна літнього мене літня заколисує гроза», «…блискавка – як той природній ніж»…
Все, якщо мати на увазі телеарійний поділ, у «Танці Мамая» перебуває на видноті. Але водно мить не покидає враження про штучність такого виокремлення. Вся справа полягає в тому, що в сучасному поезомовленні ці мотиви є туго переплетиними. (Все це підтверджують не лише вірші Ігоря Павлюка. Звернімося хоча до віршів Василя Герасим’юка, Павла Гірняка, Анатолія Кичинського. Між іншим, тут доречною може бути і думка про чесність поетичного слова).
І насамкінець. 
Ще раз повторю свою тезу про те, що в одній рецензії неможливо викласти всі міркування про одну книгу. Тим паче про таку, від якої флюїдить справжністю поезомовлення, тому вважаю закономірною появу інших розмислів про цікаве видання. А поет тимчасом попрошкує туди, де «глибоко крізь нього дзвенить висота».
«…біль соковито знаходить свою благодать».
 
Ігор ФАРИНА