ГОНТАРУК Любов

Любов Романівна ГОНТАРУК

Гонтарук

народилася  21 вересня 1947 року в селі Великий Кунинець Збаразького району Тернопільської області, навчалась у Великокунинецькій восьмирічній та Горинській середній школах. Закінчила Тернопільський державний університет за спеціальністю.
«Біологія. Хімія» (1966–1972) та Університет ідеологічних кадрів (1979 –1981).

Працювала педагогом Збаразької санаторної школи-інтернату (1969–1996).

З 1996 року і по сьогодні на творчій роботі.

Лауреат Міжнародної Італійської премії «Між словом і нескінченністю» (2016), ДИПЛОМУ Міжнародного конкурсу гумористичного твору «Що робить папірець» (2018) та ВІДЗНАКИ Кабінету міністрів України, з присудження премії ім.Олеся Гончара (2019).

Член Національної спілки письменників України з 1999 року, автор 43 прозових та поетичних книжок.

Нині живе і працює в Києві.

 

Видані книжки

 Джерело : поезії. — Київ : Рад. письменник, 1992

 Білий день : поезії. — Львів : Каменяр, 1993

 Сім хвилин : поезії. — Київ : Укр. письменник, 1994

 Подив : поезії. — Львів : Каменяр, 1995

 Над Гніздною : поезії. — Збараж : Медобори, 1996

Вибране : поезії. — Львів : Каменяр, 1997

Червоний кінь: поезії. — Тернопіль: Джура, 1999.

Ксенія : поезії. — Тернопіль : Джура, 2003

Самотнє літо : поезії. — Тернопіль : Джура, 2004

Моя софія : лірика. — Тернопіль : Джура, 2005

Ніколи більше : поезії. — Тернопіль : Джура, 2006

Напередодні : поезії. — Тернопіль : СорокА, 2007

Антологія любові: поезії. — Терноп. : Джура, 2007

Колір любові : поезії. — Тернопіль : Джура, 2008

Ріка любові : поезії. — Тернопіль : Джура, 2008

Млин : роман. — Тернопіль : Джура, 2009

Слово : роман. — Тернопіль: Джура, 2009

Підкова : роман. — Тернопіль : Джура, 2010

Жива вощина : лірика. — Тернопіль : Джура, 2010

Щоб щаслива була! : док. проза. — К. : Наш час, 2011

Іскри жар-птиці : афоризми. — Київ : Наш час, 2011

Код Нібіру : роман. — Київ: Веселка, 2011

Криниця : роман. — Тернопіль : Джура, 2012

Пізня вишня : новели. — Київ : Наш час, 2012

Ключ від раю : роман. — Київ: Веселка, 2012

На віддалі… : роман. — Київ: Наш час, 2013

Сапфо : поеми. — Київ : Медобори, 2013

Серце навстіж : лірика. — Київ : Веселка, 2013

Я їх любив. : поема. — Київ : Золоті ворота, 2014

Іскри жар-птиці-2: аф. — К.- П. : Медобори, 2014

Час у вигляді круга. — Київ : Золоті ворота, 2014

Лицарі звитяги: лірика. — К. : Золоті ворота, 2015

ГЕРБ-АРІЙ: ф. роздуми. — К. : Золоті ворота, 2015

Я маленька липка. — Київ : Ю. Любченко, 2016

Оповесні : лірика. — К. : Золоті ворота. 2016

Я — війна: роман. — Київ : Контекст Україна, 2017

Вона : новели. — Київ : Контекст Україна, 2017

Сироп кероба: роман – Київ: Прометей, 2018

Одна: повели – Київ. Прометей, 2018

Л. Українка: Сторінки кохання. К. Прометей, 2019

Я -- ЛЮБОВ: лірика – Київ. Прометей, 2019

Зелений чай: Новели --Тернопіль. 2019

 

 

 

Любов ГОНТАРУК 

 

Я ЇХ ЛЮБИВ

Кохані жінки Т.Г. Шевченка



                    ОКСАНА КОВАЛЕНКО


                                    «Ми вкупочці росли,
                                     маленькими собі любились,
                                     а матері на нас дивились
                                     та говорили, що колись
                                     одружимо їх, не вгадали…»
Оксана Коаленко
***
Гарячі пальчики тулила
Мов теплий літечка перкаль
І першого цілунку шаль
Щасливим світлом застелила
Його заплакану печаль

В сукенці вицвілого льону
Де цвів букетик латочок
Життя тонесенький пучок
Поклавши серце на долоню
Душі відкрила кулачок

А вівці паслися й не знали
Що то закохані серця
Що їм та пісня до лиця
Покірно голови ховали
У свіжих тіней озерця

На водопій отару гнали
Рука стискала у руці
Кохання чисті промінці
А кучеряві кіски грали
І лоскотали по лиці

Ногами куряву здіймали
Насупившись мов п’яний дяк
Коловся висохлий будяк
Оксанка сонечко гойдала
А він від того співу м’як

Тоді камінчиками грали
І розганяли спориші
Присівши на чужій межі
Обнявшись серце напували
Любов’ю чистої душі

***
І поле з дива побіліло
Хоча далеко ще до жнив
Бо те бажання вже дозріло
Ішов туди де сонце сіло
Чудні побачити стовпи

Йому це конче треба знати
Нікому ні найменший писк
Куди заходить ночувати
Скидаючи розкішні шати
Великий круглий сонця диск

Мабуть розпечене світило
Кладе під голову снопи
А щоб не муляло у спину
І подрімати хоч годину
Себе чіпляє на стовпи

Хто стане за малим шукати
Оксанка вже напевно спить
Згадав дівчатко й винувато
Вернувся до старої хати
Де ніч кріпацька ще мовчить

 

                                    «Мене по волі і неволі
                                    носило всюди…»


***
Усе було високе й чисте
Достигле поле небеса
Оксанки сонячна коса
Й незчулися коли нависла
Розлуки втомлена гроза

Він ще не знав що це назавжди
Вона не знала що не доля
А просто бігли чистим полем
Де пленталася між возами
Поранена кріпацька воля

І не сказав люблю коханій
Вона також пила мовчання
Німа розмова на прощання
Він від’їжджав у світ незнаний
Без остороги і вагання
А небо густо червоніло
І день підстрибував без тям
Вона була іще дитям
Тоді чому ж так серце нило
Й дзьобатий бусол небо тяв

На всі роки і на століття
Залюблений у небо птах
Проніс те свято крізь літа
Оксанки чиста плоскінь літня
І неціловані уста

 

                                    У 1841 році Шевченко присвятив
                                    Оксані поему «Мар’яна –Черниця» --
                                    «На пам’ять того, що давно минуло…»


***
Давно минуло й не збулося
Та не забулася любов
Солодким кольором вляглася
Й до скону ніжитиме кров

Він не забув те літо біле
Яке любив лише за те
Що посміхатись в ньому вміло
Дівчатко юне й золоте

Якби лиш плоскінь вибирала
А то відкрила пастушка
І небо раптом вищим стало
І доля зменшилась важка

А в тих дитячих теплих травах
Розкішно пахла сіножать
Її любов була ласкава
І виткана з простих бажань

Пройшло усе і проминуло
Але не впало в небуття
Хоч дуже часто вдвоє гнуло
І ранило його життя

І в згадку того що минуло
О світла юносте моя
Я перш ніж очі свої стулю
Оксанки вимовлю ім’я


                                    «Чи правда Оксанко?
                                    Чужа чорноброва!
                                     І ти не згадаєш того сироту… »
                                                                        Т.Шевченко

***
Чи згадаєш ти Оксанко
Той садок вишневий
Горстку матірки косату
Й сонця даль рожеву

Плоскінь що пучками рвала
Й ставила хай сохне
Руки спокою не знали
Піднімали сонце

Не моя ти чорноброва
Невже не згадаєш
Сироту в якого крові
Живої немає

Випили усю до краплі
Зараз сушить сонце
У кайданах доля блякне
В квадратнім віконці

Думаю таки згадаєш
Те сирітське літо
Пам’ять плівку не стирає
Й віддаль не засвітить

Ах якби то була змога
В камері смердючій
Пити клаптик неба твого
За яким так скучив

Чи згадаєш ти Оксанко

 

                                    «А я й досі плачу
                                     І досі журюсь…»
                                                 Т.Шевченко


***
А я й досі плачу
І досі журюсь
Рай у сні лиш бачу
Й здалеку молюсь

Не дав Бог ні неба
Ні волі мені
Не багато треба
Його сироті

А ота лиш крапля
Зашитий квадрат
Сам себе не кваплю
Рахувати втрат

Нова заборона
Писати мені
З високого трону
Бризнули вогні

Закували літо
А душа мов птах
Сію через сито
Думи на вітрах

Будуть сходи вірю
Прийде кращий день
Є в моєї мрії
Звук твоїх пісень

А я й досі плачу

 


                    ЯДВІГА ГУСИКОВСЬКА

                                    «Ця перша прив’язаність …
                                    облагородила його душу,
                                    підняла у власних очах»

***
Маленька Дзюня люба швачка
Тоненькі пальчики рухливі
Уста припухлі полохливі
Завжди усміхнена дивачка
Несла цілунків квіти хтиві

Вона і шила і латала
Веселий ґудзик слова бантик
Любовних жартів чистий фантик
Йому на душу тепло клала
І плутала життєві карти

То комірець було пришиє
Сорочку випере застібне
То зайчиком на руки стрибне
І білим пальчиком по шиї
Мов ниткою по серці стібне

Була любов її відважна
Горіла у дівочім тілі
Коли високо в даль летіли
Хіба було кому оскаржить
Ті дні якими так боліли

Він був кріпак і наймит пана
Та вмів словами царювати
І квіти в коси заплітати
Високою та пісня стала
Узявши серце в проводжаті

Ядвіга Ядзя мила Дзюня
Полячка з поглядом солодким
На полі що було коротким
Жадана пристрасна і юна
Залюблена у свято плоті

Маленька Дзюня



                                    Любов Тараса і Ядвіги
                                    розбилася об
                                    поріг кріпацтва…

***
Невільник він а не людина
Дармова річ простий кріпак
Не тут присів стоїть не так
Ядвіга в тому злі не винна
Та докір всівся на устах

Усе сприймав неначе пісню
Був мудрим спраглим і живим
Збагнути все в житті спішив
І польську вивчив не навмисно
Життям коханої він жив

Розлука кралася здалеку
І хоч кохання їх цвіло
І повним злагоди було
Кріпацтво пленталося збоку
І в нікуди любов вело

Вона сміялася кріп-пак
І з осторогою шептала
Собі ту ношу приміряла
А він стискав міцний кулак
І жага волі закипала

Невільник він а не людина

 

                                    «Я в перший раз прийшов до думки,
                                    чому нам, нещасним кріпакам,
                                    не бути такими людьми,
                                    як інші в суспільстві»
                                                                    З листа

***
І сад не мій і все чуже
І навіть Дзюня тихий ангел
Буває зранить не ножем
Бо думка виповзе вужем
І вдарить словом неуважним

Чому нещасним кріпакам
Не дав Бог воленьки свободи
Своєї вільної господи
Простої радості рукам
Сімейству затишку і згоди

От Дзюня також не багата
Хоч пальчики зітре до крові
Та вільна у своїй любові
Не служить панові в палатах
Не догоджає йому словом

Чому я не такий як інші
Це перший раз дійшов до думки
А я кріпак погонич бидло
І те життя нараз обридло
І оголило болю струнку

Я в перший раз прийшов до думки

 

                                    «Я кохав її, був щасливий,
                                    коли вона приходила,
                                    але водночас, саме через неї,
                                    я відчув різницю
                                    між вільною людиною і рабом».

***
Безмежно був щасливий
Бо щиро покохав
Хоч погляд полохливий
За посмішку ховав

Росли могутні крила
Порядності й краси
То Ядзя відкривала
Любові полюси

Ховав свій гнів у свитку
Бо панський козачок
Не хліба чорну скибку
Тис душу в кулачок

Радів життю не квилив
Хоч був невільний раб
В душі мело й дощило
І на життя йшла гра

А що коли з розмаху
І щоб синяк мов лан
Було скидав зі страху
Із панських пліч жупан

Він бачив у Ядвізі
Приховану печаль
А той вогонь що зблизив
Сам гаснути почав

І саме через неї
Відчув щось тут не так
Чом вільною ходою
Не може йти кріпак


                                    «Одного разу за те,
                                    що я затримався на прогулянці з Ядвігою,
                                    мене відшмагали батогом.
                                    Боліло не так тіло, як душа.»
                                                                   З листа Сошенкові


***
Не скиглив і не плакав
А каменем мовчав
Не біль додолу капав
Сочилася душа

Бо ні за що та кара
Спізнився юний раб
Пан бачив непокору
Й батіг нагонив страх

Пороли не за діло
Вельможний пан гадав
Якщо не бити тіло
То гнитиме душа

Шмагали батогами
Кипіла юна кров
А Ядзя добре знала
Вбивали їх любов

 

                    АМАЛІЯ КЛОБЕРГ

                                    Будучи студентом мистецтв 
                                    у Петербурзі Т.Г.Шевченко
                                    захопився дівчиною-натурницею –
                                    німкенею Амалією Клобер

Клоберг
***
Довгі пальчики мов струни
Слова спілий шовк
Він тоді такий ще юний
На лиці пушок

Малював розкішне тіло
Думав що не гріх
Залюбитися хотілось
Перейти поріг

Яблуками пахли груди
Смакували вдвох
Хто тепер його осудить
Сам собі він Бог

Бігала по личку ямка
Пензлик аж намок
В соромливі двері клямка
Вставила замок

На Амалію молився
Стримував порив
Посміхаючись тулився
Плутав кольори

 

                                    «Ви, чого доброго, подумаєте,
                                    що я до неї не байдужий.
                                    Воно й справді на те скидається…»
                                                                       З листа до Сошенка

***
Молоде німкені тіло
Йшло в кохання спів
Незалежний був і вільний
Сам у собі зрів

Тепле сонце чисте небо
Кольорів контраст
Розкладав у котре фарби
На мольберта пласт

Там Амалії розкішне
Малював плече
Тіло дівчини не грішне
В нім любов пече

Із натурниць юна панна
Ноги аж від пліч
Соромлива й дуже славна
Слабнув із тих стріч

Був до неї не байдужий
Скидається так
Молодий художник дужий
Знав кохання смак


                                    «…Вона мені надзвичайно
                                    подобається,
                                    але як щось дуже близьке,
                                    рідне,
                                    як найніжніша рідна сестра»
                                                           З листа до Сошенка

***
Залюбився в оту панну
В щось близьке і рідне
Малював і з дива танув
Хоч вів себе гідно

Ніжна моя мила сестро
Не живу страждаю
І признаюся що чесні
Я бажання маю

Чом ховаєте прекрасні
Любі дві очиці
Розмішав любові краски
А погляд іскриться

Дуже вже близьке і рідне
Маєте обличчя
Ви найвищих знаків гідні
В художній світлиці

Благородні і таємні
Почуття у мене
Ах якби були взаємні
Доле моя нене

Щось близьке і дуже рідне
Згадую й страждаю
Так скидається бо блідну
А чому не знаю

 

                    ГАННА  ЗАКРЕВСЬКА

                                    У 1843 році Шевченко їде в Україну
                                    І там зустрічає Ганну Закревську,
                                    якій згодом присвячує вірш «Г.З.»
                                    «Немає гірше, як в неволі
                                    про волю згадувать.
                                    А я, про тебе воленько моя,
                                    оце розгадую…»

Закреська
***
Ах воленько моя заміжня
Без Вас не можу жити й дня
Не Вас кохану й любу ніжу
Ви не моя Ви не моя

Моя неволенько кохана
Себе не тямлю як стерпів
Не видати свого бажання
Коли почув Ваш чистий спів

Кохана воленько далека
В думках молюся і болю
Бо образ Ваш нести нелегко
Кому розкажу що люблю

Я рвуся воленько у мрію
Хоч вірю в святість чистих уз
Признатися собі не смію
У вас сім’я достойний муж

Розгадую і все мов тайна
Одна лиш правда що болю
О Господи яка ви файна
Як безнадійно Вас люблю

Я маю право лиш на згадку
А іншого ще не дано
Найвища Ви моя загадка
Не випите життя вино

Немає гірше як в неволі
Про волю згадувать

 

                                    “Ганна вродлива» -- так називав
                                     Т.Г.Шевченко дружину свого друга,
                                     полковника Платона Закревського


***
Я вже не той вродлива Ганно
Я від любові вищим став
Ніколи так я не кохав
Хіба щось є у тім погане
Що я на раз безумним став

Заплющу очі Ви кохана
Далека зіронько моя
Що світлим образом сія
Посли о Боже мій прохаю
Цілунком пити те ім’я

І шелест сукні й рухи плавні
Очей промінчики ясні
Що заявились навесні
Я всі думки прогнав гріховні
Явіться хоч мені у сні

Я вже не той

 

                                    Поет присвятив Ганні Закревській
                                    поему «Слепая» --
                                    «своєму великому,
                                    єдиному коханню…»


***
Єдина Ви моя на світі
Таємна радість і весна
Якби могли ви овдовіти
Грішу я в помислах і снах

Єдине ви моє кохання
Безсонна ніч погідний день
Молюся Богу на світанні
І день сумний прогоню геть

Веселе слово ваше пити
Так прагне зболена душа
Беріть моє і володійте
Покірним стану я пташам

Єдина ви моя тривога
Розрада свято і печаль
Я кинув би усі дороги
Розвіяв недовіри даль

Моя єдина в цьому світі
Таємна радість і весна
Якби могли ви овдовіти
Я щось не те не те сказав

 

                                    «Якби зустрілися ми знову…»
                                    було б це «свято чорноброве…»


***
Якби зустрілися ми знову
Я б не тужив і не страждав
В саду кохання вас чекав
Для чого ті пусті розмови
Я б вам життя своє віддав

Яке то щастя віддавати
Себе до крапельки до дна
Про це ви знаєте одна
Без вас моя душа потята
Та це прелюдія сумна

Якби зустрілися ми знову
Я б чистим словом чаклував
І ваші ручки цілував
Було б те свято чорноброве
На три розтягнене октав

Якби зустрілися ми знову
Та щастю бути не дано
Воно без нас уже давно
Я не поранив душу словом
Хіба любов гріхом звемо

Якби зустрілися ми знову…

 


                                    «Ти не здавалася мені
                                    Такою гарно-молодою,
                                    І прехорошою такою
                                    Так, як тепер на чужині,
                                    Та ще й в неволі…»


***
Солодка воленько моя ти
Тоді як сад весною цвів
І дарував нам серця спів
Я вмів його не помічати
Хоч сам не знаю як посмів

Ти не здавалася мені
Та що тепер це говорити
Хоч тяжко у неволі жити
Я згадую ті дні ясні
Які колись не вмів цінити

Такою гарно-молодою
Лише тепер побачив я
Тебе о доленько моя
І не засмучую журбою
Ті спогади моя зоря

І прехорошою такою
Лебідко ти моя єдина
Хоч знов неволю п’ю і гину
Живу в думках лише тобою
І підставляю долі спину

Ніколи не кохав так щиро
Чому судилося мені
Відчути це на чужині
Усе життя мело дощило
І дні котилися сумні

Про що це я мій Боже кріпкий
Ти не здавалася мені
Солдатчини жахні вогні
Любов мою не можуть стерти
Вік житиме в моїй судьбі

Ти не здавалася мені

 

                                    З Ганною Т. Шевченко більше не зустрівся.
                                    Вона померла в 35 річному віці,
                                    саме тоді,
                                    коли він отримав звільнення від 10 річної солдатчини


***
Скажи мені щось на прощання
От бачиш знову я прийшов
Була моя дорога дальня
І стер я сотні підошов

Не скажеш Боже милостивий
Чом взяв таку ще молоду
Що мала погляд серцю милий
І душу чесну і просту

Так мріялось тебе побачить
Цілунком стишити чуття
Без тебе я пів неба втратив
Чому таке страшне життя

Мені так мало нині треба
Лиш очі сливові твої
І щоб твій міст болів ту греблю
Що стримувала ручаї

За що не знаю так печально
Жбурляє доля в очі сніг
Була моя дорога дальня
Але її я переміг

Та не судилося нам знову
І ти пішла в останню путь
Я так страждаю без любові
Таким безпутним мене звуть

Явись мені зрони хоч слово
Приснися зрештою у сні
Моя кохана світла зоре
Без тебе виють мої дні

Скажи мені щось на прощання

 

                    ВАРВАРА РЄПНІНА

                                    Варвара Рєпніна, княжна,
                                    першою назвала його генієм.
                                    Нехтуючи людські забобони сміливо
                                    простягнула руку через соціальну
                                    безодню між нею і поетом.

Репнiа
***
В душі усе перевернулось
Немовби впали небеса
І ваша неземна краса
За що така висока милість
І хто скажіть її послав

Княжна ви поглядом солодким
О Боже що за день постав
Я вам не руку цілував
Пробігла іскра в моїй плоті
І я таким покірним став

І думка вголос шаленіла
Хоч ви витали в небесах
Де грім рясні дощі кресав
Пішла душа у бій із тілом
Я обезкровлений постав

Моя чарівна і привітна
Розкішна доленько моя
Не смію думати так я
Хоч відчинив душі воріття
І шапку на порозі зняв

Так довго шелест сукні стигнув
І бігли слуги поміж нас
І я словами тишу тряс
Той день так щедро долю вигнув
Княжна не йдіть благаю вас

***
У парку довгі й теплі тіні
І поміж них рясне гілля
Де розсипав розмову я
А ви так безневинно тліли
Але про що це вголос я

Я весь був ваш від слів до нитки
Але признатися не міг
Високим був отой поріг
І ваших дум розкішні злитки
Не оцінити я не міг

Страшна безодня поміж нами
Я на краю її стою
І так розгублено люблю
Хоч світить білими нитками
Той колір щастя що таю

Між вами і сумним поетом
Хай навіть світлим і простим
Живе безодні білий дим
Бо тим жорстоким білим світом
Керують знатні та Боги

Ви так сміливо і безпечно
Не дивлячись на суд мирський
Що був підступний і брудний
Любов посіяли на вічно
О світку милий не суди

Княгине…



                                    Тарас Шевченко подарував княжній
                                    свій автопортрет і присв’ятив
                                    написану російською мовою,
                                    поему «Тризна»


***
Невже це вашу душу крає
Знайшли чим голову сушить
Нехай вас ревність не болить
Милішої за вас немає
Лише до вас душа спішить

Портрет дарую вам на згадку
Щоденно Богові молюсь
Я так невміло цього вчусь
А що душа у вас загадка
Розгадувати не боюсь

Високе світло ваше пити
І Тирзна виросла в мені
Хоч це уже вчорашні дні
Я так в коханні хочу жити
Забувши біди всі сумні

Проте між нами дике поле
Де вітер жне доспілий мак
І не подасть найменший знак
Чекаю вісточки о доле
Із Києва й мов віск розм’як

Княжна о доленько висока
Я вам завдячую життям
І перед вами мов дитя
А щодо генія нівроку
Ту похвалу я не прийняв

Княжна…

 

                                    «Ваш добрый ангел осенил
                                    Меня безсмертными крилами
                                    И тихоструйными речами
                                    Мечты о рае пробудил…»
                                                             Тризна Т.Шевченко


***
Я маю крила безперечно
І ваша в цьому участь
А добрий ангел ваш сердечний
Так тонко серце мучить

Потічок ваших слів дзюркоче
Розміряно і чисто
Зануритися в нього хочу
Щоб краплі пити чисті

А добрий ангел ніжно світить
І серце осяває
Глибокий розум ваш помітив
Мою журбу безкраю

Мене кріпацтво довго било
І гнуло край дороги
І назирці мов тінь ходила
Печать насилля того

А речі ваші шиті шовком
Проникливі і чисті
Стискають серце і шепочуть
До раю кличуть мислі

Якого раю і для кого
Княжна прокиньтесь люба
Камінням всипана дорога
І править світом злоба

Я хочу рай ваш полюбити
Радіти в ньому з вами
Але як можуть поміститись
Там вільні з кріпаками

 

                                    «Благородний розум,
                                     смак, ніжні
                                     і піднесені почуття»
                                                         Т.Шевченко


***
Не оцінити я не міг
Високий стиль і речі славні
Хоч визнав це лише недавно
Веселу вдачу легкий сміх
Глибоку віру православну

Ваш благородний розум зміг
Мене піднести і розкрити
Як міг без вас раніше жити
Я не роздумуючи біг
Сміливий голос долі пити

Глибокі й ніжні почуття
Добірний смак чуття природні
Мені були за нагороду
І сам не знаю до пуття
Чом не втопився в цій безодні

Піднесені думки й любов
Уміли небо затрусити
І досхочу ту пісню пити
Та лиш собі зізнаюсь знов
Якби я міг вас полюбити

Княжна повірте я лиш раб
І часом сам себе боюся
Хоч терпеливості ще вчуся
А що від теплих слів ослаб
Бо раптом зайвим тут почувся

Моя чарівна не судіть
Живе в мені пташа невинне
Йому в обіймах ваших зимно
І дружбу за любов прийміть
Лише вона між нас взаємна

 

                                    «Читаючи свої твори,
                                    робився чарівливим,
                                    музичний його голос переливав
                                    у серця слухачів глибокі почуття»
                                                                    Варвара Репніна


***
Який ви світлий чарівливий
Довірливий і чесний
Ваш спів уміє вести
Музичний голос з переливом
Мені так любо лестить

Ви вмієте передавати
Думки подяки гідні
Аж кров від болю стигне
Слова природні підбирати
Що світять принагідно

Ми слухаючи завмирали
Душі тужливі ноти
Не викликали спротив
А слово ширшало витало
Густішало у плоті

У серце падали глибокі
І сонячні краплини
Які у даль манили
Бо чарівливим і високим
Дух генія відкрили

 

                                    У Яготині Т.Шевченко прожив півроку.
                                    Варвара подарувала йому
                                    власноруч сплетений шарфик


***
Ах та музика що за ноти
Дивних вигинів небеса
Раз і два він також не проти
Білий шлейф на руці звисав

І вела і кружляла в танці
Він покірно ту пісню грав
Цокотіли високі капці
Бал елітних людей зібрав

Що за очі мов дві вуглини
Хоч вуаль заступала вид
Він був повний життя і сили
Жив далеко від нього стид

І про шарфик нікому й слова
О Боги то сплела сама
А тут пасія знову нова
Ах як крутиться голова

А в панянок набиті скрині
І безтямний в любов політ
Він пів року вже в Яготині
Ах який тут вродливий світ

Його спів піднімавсь високо
Слово гостре безпечний лет
А Варвара стояла збоку
Не побачив її поет

 

                                    «О добрый ангел! Молюсь и плачу
                                    пред тобою,
                                    ты утвердил во мне веру
                                    в существование святых на земле!»
                                                                               З листа Репніній


***
О добрий ангел мій жаданий
Моя любове чиста
Молюсь і плачу перед вами
Я кращим в цьому світі стану
У серці віру тисну

Моя розрадо і надіє
Ви віру утвердили
А благородство ваше зріє
Коли ви поруч є надія
І не втрачає сили

Я вірю що святі між нами
Живуть і творять диво
Я хочу пити разом з вами
Ту справедливість що роками
Ви сієте учтиво

Мені без віри вже не жити
Для вас висока зоре
Я ніжні помисли молитви
У святість хочу перелити
І вірності покору

Моя любове ангел добрий
Молюся і страждаю
До світла де ваш чистий облік
Святому образу подібний
Побожно припадаю

Молюсь і плачу перед вами

 

                                     Дякуючи протекції Рєпніної
                                     міністр освіти в 1847 році
                                     призначив Т.Г.Шевченка професором
                                     малювання в Київському університеті


***
По сходах вгору піднімався
Пальто циліндр краватка
В очах сумних загадка
Аж сам собі великим здавався
Підтвердить це печатка

Протекція княжни не жарти
Міністр пенсне нап’ялив
І голос довго жалив
В цей раз прислухатися варто
Бубнявів погляд в’ялий

А попереду бігла слава
Чарівний Київ виші
Були слова тут лишні
І друзів лиця не лукаві
І вечоринки пишні

Збулося вимріяне щастя
Професор ваша милість
Нарешті справедливість
Усе позаду біль напасті
Життя цвіло й світилось

Хотілося йому негайно
Пригнути серця віти
Він вмів життю радіти
Княжна чекала на кохання
А він втомився гріти

 

                                    «Коли б бачила
                                    з його боку любов,
                                    то, може,
                                    відповіла б йому пристрастю…»
                                                                   Варвара Репніна


***
Не побачила з його боку
Ту любов що у ній жила
І тонкою як дзвін була
Хоч робила рискові кроки
Запах щастя сама пила

Ніжну пристрасність заховала
В хтивій посмішці на лиці
Й маскувала ті промінці
Бо холодна і горда слава
Більше важила в дні оці

Все у неї було від Бога
Світлий розум і благодать
Всеосяжна добра печать
Ніжне серце порядність строга
У суспільстві хитких понять

Дарувала високе світло
А палац де жила княжна
Був відкритий усім щодня
Жив як дома у цьому світі
Та висока була стіна

І до пристрасті не взивала
Була горда її любов
Хоч тремтіла самотня кров
А в листах що із серця ткала
Рубцювався надії шов

Ах якби хоч пів слова погляд
Та не бачила блиск в очах
Її погляд з любові чах
Хоч і прагнула мати поруч
Той величний букет свічад

Коли б бачила з його боку…

 

                                    Варвару Репніну Т.Шевченко
                                    сприймав скоріше як опікунку,
                                    ніж кохану.

Листи стурбовані писала
Взивала до порядку
Йому порадницею стала
З вином ставала в схватку

До друзів просто ревнувала
Була мов опікунка
Легенько крила піднімала
Вставляла свою думку

Ослухатися вистачало
Відваги й трошки хисту
Була легким йому причалом
Він кораблем не близьким

У долю вірила мовчазно
Повчальні книги слала
Газетні вирізки кричали
Та свою думку мала

Його тримав трикутник долі
І вибір був із важчих
Княжна високий світ якої
Нічого вже не значив

 

                                    «Він був обдарований більше,
                                    ніж талантом, --
                                    йому даний був геній».
                                                       Варвара Рєпніна


***
Був обдарований він більше
Ніж таланом від Бога
Усе природно в ньому збігшись
Порядність мало строгу

Він не талант а таланище
Найвищий проби геній
Ніяка сила вже не знищить
Той поступ нескінчений

Бунтарська кров з глибинних прерій
І дум народних месник
Йому був даний небом геній
Пророк месія честі

Був обдарований він більше
Ніж таланом від Бога

 

                                    «Вибранець її серця»
                                                         В.Рєпніна


***
Він мого серця вибранець
Засіяв словом душу
Хоч маю пильну визивність
Та визнати це мушу

Коробилась від погляду
А часом червоніла
Готова навіть голосно
Сказати що маліла

Наповнений був радістю
А посмішка дитини
Далеко жив від заздрості
Хоч із ножем у спину

Він мого серця вибранець
Собі це дозволяла
Хай строга доля визначить
Чому його кохала

Сама собі не вибачу
Що втримати не вміла
Поета слово вибрала
А душу не посміла

 

 

                                    Репніна передала до Полтави
                                    через свого племінника 180 крб
                                    зі своїх заощаджень
                                    «на пам’ятник або могилу Шевченка»

***
Він був поет художник геній
Зріс велетнем у слові
Хоч ці думки не нові
Життя суцільних перипетій
Проніс не без любові

Він поборов усі страждання
А дух високий честі
Із гордістю вмів нести
Пророк був геній не лукавлю
І месія прийдешній

Моя любов моя повага
Із віддалі не менша
Можливо і не перша
Я мала внутрішню відвагу
Ту казку не завершить

А що в любов не вміла грати
То серцю не прикажеш
Хоч вузлика зав’яжеш
Мені лишилося чекати
Не здавши повноважень

Я світло це святе нестиму
Без пафосу і страсті
Усі ми в Божій власті
Прийміть на пам’ятник могилу
Із заощаджень власних

Через племінника

 

                    АГАТА УЗКОВА

                                    Перші три роки перебування
                                    у «смердючій камері» були тяжкі

Ускоа
***
Солдатчини неволя строга
І циркуляр «без права»
О доленько ласкава
Чому не вступишся з дороги
Не відійдеш лукава

Хіба мої картини грішні
Без права малювати
Глухим дай Боже стати
А степ обвітрював потішні
Казарм погнуті грати

Три роки в камері смердючій
Я трачу дух і слово
Що жити ще готове
Бряжчать кайдани серце мучать
Смак гіркоти не новий

Три перші роки

 

                                    Дружина коменданта Узкова
                                    полюбила Шевченка за м’ягкий характер
                                    І прив’язаність до дітей

Ускоа1

***
Нікого лише муштра й ви
Привітлива і знатна
Дружина коменданта
Високим помахом брови
Роздмухали багаття

У вас все грало і цвіло
А молодість боліла
І визріти посміла
Аж сонце раптом розпеклось
І небо запалило

І загорілись сотні свіч
У серці одинокім
Що вже забуло спокій
Не раз спекотна жовта ніч
Боялась власних кроків

Нікого лише небо й ви
І серце ваше світле
Що у вікні розквітло
Ви несли більше ніж могли
І це було не рідко


                                    Не маючи права малювати
                                    і писати,
                                    Шевченко займався ліпленням
                                    і фотографіями

***
Розкладу я на пісочку
Воленьку лукаву
Біле личко уст листочок
Тоненьку поставу

Заплету пісок гарячий
В жовті дві косиці
Покладу на погляд лячний
Жовтих вій кострицю

Бо тіпає мене доля
Як коноплю в лузі
Ой ти жовте моє поле
Плоскінь мої друзі

Розмішаю день з пісочком
Зліплю жовту грудку
Викрою із дня листочок
І до праці хутко

Розімну зрадливу долю
З мачухи очима
Серце ліпкою загою
Де любові глина

 

 

                  ФЕОДОСІЯ КОСИЦЯ

                                    У Кирилівці Тарасові Шевченкові
                                    сподобалася донька попа
                                    Григорія Косиці

*** 

Задивився на попівну
Квіточка в світлиці
Не очі зірниці
Соромлива малослівна
В чистих ружах лиця

От свати пришлю й весілля
На храмове свято
Дасть Бог відгуляти
Приведу любовне зілля
До своєї хати

Панна сонячна і мила
В дружини годиться
Вже щоночі сниться
Личко біле чорнобриве
Виплекав Косиця

Стан високий уста спілі
Постаралась мати
Красу доні дати
Плавні рученьки уміло
Порядкують в хаті

Куплю хату і садочок
Посаджу калину
Й вишні біля тину
Посідаємо в рядочок
Гойдатиму сина

Задивився на попівну

 

                                    Отримавши посаду в Київському
                                    університеті Шевченко вирішив
                                    одружитися.
                                    Приїхав на Храмове свято в село
                                    й отримав гарбуза…

***
Не кріпак а пан з дороги
Професор поважний
Зупинився на порозі
Кожне слово важить

День погідний гладить вуса
Запросив до хати
Лава скрипнула прогнувся
Стіл від слова свата

Нині він у вищім колі
Є здоров’я статок
Одружитися й поволі
Плекати достаток

Буде хата і садочок
На дворі криниця
Призьби чистий холодочок
Питиме Косиця

Прошу панни руку білу
Хвилююсь о Боже
Я мов парубок несмілий
На себе не схожий

Не було лиш зрозуміло
Чому плач і сльози
Пояснили все доспілі
Пузаті гарбузи

 

                                    Молода попівна не могла піти проти
                                    волі батьків,
                                    невдовзі збожеволіла
                                    і в 1884 році померла.

***
Доленько моя нещасна
За що так не любиш
Я до тебе з словом красним
А ти мене губиш

Бо не знаю як ступати
Як на світі жити
Молода попівна спати
Пішла в юнім літі

Я кохав її так щиро
Віддано і свято
Синє небо задощило
Перш ніж її взяти

Квіточко моя кохана
Зіронько невинна
Хоч дружиною не стала
В смерті я повинен

Не вберіг сумна ти доле
Що там толкувати
Знову сам один у полі
Без садка без хати

Не у те вбрання хоч біле
Прощаючись вбрали
Краще б то було весілля
І музики грали

Доленько моя нещасна
За що так не любиш
Не дала поету щастя
То може погубиш

 

 

                    КАТЕРИНА ПІУНОВА
                                   

                                   13 жовтня 1857 року в Нижньому
                                   Новгороді Шевченко побачив на театральній сцені
                                   16 річну актрису Катерину Піунову

Пiуноа
***
У театрі був сміх і гамір
Розважалися до схочу
Він у перше в барвистій гамі
Ніжний голос її почув

Гра розквітла й котилась прямо
Не виходячи з берегів
Зал притих і від страсті в’янув
Голос ніжний ту пісню вів

Щоб не скинути порцеляну
Зал був свідком отих подій
Ніжна панна від щастя п’яна
Замовляла вже образ свій

За кулісами тепле слово
Поцілунки плітки любов
А дівчатко уже готове
Пити славу що гріє кров

Затремтіла й таки зронила
Тінь що вії сипнули ниць
Він помітив маленькі крила
Що сплітала із хтивих спиць

Молоденьке і сміле тіло
Від тих пахощів розцвіло
А кохання на дріжджах зріло
І великим як світ було

 

                                    Т.Шевченко викликав Михайла Щепкіна
                                    і той впродовж 3 років
                                    грав у спектаклях разом з нею

***
У Нижньому билися страсті
Кому треба знати про це
Актриса манірна Тетяся
Наділа любові лице

У мудрій голівці не мислі
Страшні урагани велись
На кинуту посмішку кислу
Сам Щепкін ніколи не зливсь

З повагою впродовж трьох років
Дівча по протекції вчив
З маленьких незнаючих кроків
У приму її волочив

В спектаклях мороки чимало
Забуде щось скаже не те
Розхлюпає слово невдало
Монолог без серця веде

Поет на виду і в пошані
Сам Щепкін коліно пригнув
А Катя маленька й незнана
Пів світу із нею забув


                                    «М.С.Щепкін, їдучи з Нижнього Новгорода,
                                    просив мене полюбити його милу Тетясю
                                    і я буквально виконав його прохання»
                                                                     Т.Шевченко. З щоденника

***
Просив мене полюбити
Цю рухливу діву
А я змалку часто битий
Мені не до співу

З віком трохи притомився
Першу скрипку грати
Гріх в актрису не влюбитись
Ручку цілувати

А вона така пригожа
Тоненька мов щепка
Поливати ніжну рожу
Попросив сам Щепкін

Полюбити милу Тасю
В садочок водити
Таким любим той плід здався
Захотілось жити

Я лиш виконав прохання
А вона не проти
Оженюся і негайно
Мій бемоль на ноті

Що та мова і балачки
Не в роках причина
Батько кинув погляд лячний
Мати вниз очима

А Тетясі біле личко
Мов та рожа чайна
Артистичність їй так личить
Молода звичайно

Просив лише полюбити
А я що й казати
Перевиконав прохання
Хочу мужем стати

 

                                    Вона не наважилася пов’язати
                                    своє життя з модним,
                                    але скандально відомим художником,
                                    який майже на 30 років був старшим від неї

***
Скандальний але відомий
З тростинкою чемний пан
Артистку злегка коробив
Його незвичайний стан

Поважність йому на руку
З нам легко вбивати час
У душу ввійти без стуку
Вмів легко його парнас

Сміявся співав лукавив
З підтекстом вірші читав
А теплі його забави
До сліз веселили дівча

Був модним красивим дужим
Знав музику світ життя
І голосом не байдужим
На клаптики серце тяв

Були в ньому лоск і туга
Природне чуття і хист
Таким вибирав і друга
Митець і в житті артист

Любив це маленьке світло
До серця його тулив
Хоч хитрий зустрічний вітер
Вмів плутати проводи

У котре застряг в коханні
Хоч знав не для нього спів
Хіба приховаєш тайну
Був старший її батьків



***
Посміхаючись співала
Грала добре свою роль
На роки не натякала
Серця вивчивши пароль

На зв’зки його спиралась
Молода й зелена гра
За коханням ситим гналась
Стриматись було пора

Не блудив безтямно порхав
Роздавав свою любов
Світла юнь таки потроху
Вислизала з тих оков

Не батьки сама злякалась
З милим стати на рушник
Білий цвіт на землю капав
Й не задумуючись ник

Відказалась вийти заміж
Хоч просив її руки
Натиснув мажорний клавіш
Бренькнув сум на всі віки

 

                    МАРІЯ  МАКСИМОВИЧ

                                    «Мила,чарівна землячка»
                                              Зі щоденника Т.Г.Шевченка

Максимоич

***
Того дня було не хмарно
Йшло у гору літо
Тиха музика безкарно
Ворушила квіти

Голос ніжний у пів тону
Рвав на клапті тишу
Спів з землячкою по тому
В щоденник запише

Бо співав тоді дуетом
Українську пісню
Голос дужий у поета
А її цвів звісно

Не пісні вони співали
То серця відкрили
Ах якби то зала знала
Якби біль прикрила

Посміхалася чарівно
Шептала чекаю
Доля знову йшла нерівно
Знову стежка скраю

Не стихала серця пісня
Хоч пронеслась злива
Навіть у пів кроку відстань
Була полохлива

 

                                    «Вскоре явилась она,
                                    и мрачная обитель ученого просветлела.
                                    Какое милое, прелестное создание!»
                                                                                  Т.Г.Шевченко

***
У вченого думки похмурі
Кімната в темних тонах
Де біль сухих вазонів
Лице серйозне і понуре
В очах пожовклий сонях

Поважно світло днини хлюпав
Примруживши зіниці
Пройшовся по світлиці
Тремтячим пальчиком постукав
У книжку на полиці

І тут явилася прекрасна
З відкритою душею
Привітна юна фея
І запросила всіх у казку
Придуману лиш нею

Кімната заново родилась
Все кольором заграло
На бік хазяйки стало
А посмішка у глиб котилась
Засвічуючи залу

І перейшла межу завітну
Торкнувшись зором легко
Поранила поета
То не вогонь в душі розквітнув
То заспівав лелека

Яке це сонячне створіння
Краса величність сила
І плавність рук вразила
Землячка із його коріння
О Боже яка мила

 

                                    «Но что в ней очаровательнее всего,
                                    это чистий,
                                    нетронутий тип моей землячки.
                                    И грустно и завидно!»
                                                                       Зі щоденника

***
Простий і милий тип землячки
Не зіпсувала слава
Вона ховала погляд лячний
На душу чесність клала

Ані зазнайство ані хтивість
До неї не прилипли
А точена лиця вродливість
Просилася молитви

Він зачарований терплячий
Наївність в очі била
Незвіданий типаж землячки
Непересічні крила

Було і сумно і завидно
Аж замовкав від болю
За руку білу взяти стримавсь
І серцю дати волю

Безбарвна і суха реальність
Учений ставив крапку
Але життя проста брутальність
Посилила загадку

 

                                   «Якби я мав таку жінку
                                   одружився б
                                   і на другий день помер»

***
Я не гуляка не хвастун
Помірний гонор маю
А жінку вибрати просту
Судьба не дозволяє

А щоб написаний портрет
Заграв вогнями світла
Мені потрібно наперед
Душі відкрити вікна

І бавитися в тих вогнях
Любити і згоряти
Хоча я часто долю кляв
І вчився помирати

І знову очі що ведуть
Куди я сам не знаю
Марією ті очі звуть
Їх пишу і страждаю

Така розкішна в них сльоза
Невже це я спромігся
Не раз не два себе питав
Не раз не два молився

Бо пишу не лише портрет
А відкриваю душу
Кусочок серця на мольберт
Свого покласти мушу

Я утопився в тих очах
Заслаб з дороги збився
Коханням марити почав
І в ньому розчинився

Якби я хоч на день посмів
Із нею обвінчатись
Тоді помер би онімів
На вік міг замовчати

Якби

 


                    ЛУКЕРІЯ ПОЛУСМАК

 

                                    Останнім коханням поета була ще одна
                                    молода 19 річна дівчина – Лукерія Полусмак,
                                    яка наймитувала в Петербурзі.

Полусмак

***
Лукеріє моя кохана
Не плач я знаний кріпкий
Укупочці як день настане
Ми заживемо і розтане
Та недовіри скіпка

Для тебе мила серцю доле
Нічого не жалію
Я куплю хату кусень поля
Вишневий сад де квітне воля
Давно про це все мрію

Укупочці в новій господі
Ми будемо радіти
Ти зацвітеш мов біла рожа
На панну вроджену похожа
А поруч наші діти

Там в Україні дивний простір
Забудемо столицю
Де злі й подвійні лиця
Ти придивись до мене просто
А роки то дурниця

Лукеріє…


                                    Простакувату дівчину Тарас
                                    зваблював дорогими подарунками,
                                    але вона не захотіла залишити
                                    столичне життя і переїхати в Україну,
                                    щоб жити в селі.

***
Хочеш куплю чобітки
На тонких підборах
Де круглесенькі носки
І халявки скорі

У яскравих кольорах
Биндочки з віночком
Будуть витись на вітрах
Співати в садочку

І сорочку де квітки
Червоні та гожі
Обніматиму гнучкий
Стан мов чисту рожу

Будеш панною в селі
В садочку ходити
Білі рученьки твої
Те кохання пити

Хочеш кремовий сувій
Дві нові спідниці
Застібни куточком вій
Оченят кислиці

 


                                    Лише одного дня Шевченко
                                    потратив 180 рублів
                                    на подарунки для Лукерії

***
Лукерія землі не чула
Усе гребла скупляла
Червоний чобіт ногу муляв
Новенький приміряла

Простакуватість не хвороба
Коралі блузи хрестик
Була глибока її торба
А розуму з наперсток

Євангеліє з золотими
Краями на сторінках
Взяла і оком засвітила
Такі профани рідко

Спідниці з туфлями панчішки
Білизна станик пудра
Підтримувала скорі ніжки
Її торбина мудра

Рожевий з шлейфом капелюшок
Сорочка шовком шита
І кожушок з овечих смушок
Кофтина пухом збита

Усе купляв годив старався
Бо наречена пишка
Лукера Бога не боялась
Стрічалась з іншим нишком

 


                                    «Так убирайся ти ж од мене,
                                     бо я тебе задавлю…
                                     Усе оддай!...
                                    І старих подраних черевиків
                                    я тобі не подарую…»

***
А я в тобі не чаяв серця
Довірливий і спраглий
Хотів відкрити див пасемця
Хоч чув про норов наглий

Так забирайся ти від мене
Нам вдвох уже не жити
З учителем застав о небо
Не вмієш захистити

Душити я тебе не стану
Життя прийде давити
Коли рожевий дим розтане
І душу стане пити

А що ті драні черевики
Носитимеш сап’яні
До них твої вже ніжки звикли
Цирульник купить п’яний

Усе віддай не подарую
Терпіння має міру
Садок без тебе посаджу я
І виплекаю віру

А завтра плакатимеш ревно
Та сліз я не побачу
Хоч розум каже що даремно
Я зраду не пробачив

А я в тобі не чаяв серця

 

                                    Лукерія покинула поета
                                    і вийшла заміж за
                                    перукаря Яковлєва.

***
У котре не збулося
Хоч грав достатку ріг
Принесла щедра осінь
Весілля та не їх

Усе було насправді
І човен і весло
Лукера вміло грала
Їй на любов везло

І знову не для нього
Грав долі шлюбний цвіт
Ліпили жовтим клеєм
Самотні роки звіт

Любов іще витала
Бо він прощати вмів
Якби ж люблю сказала
Якби зронила мій

І просто на порозі
Упав один як перст
Застав його в дорозі
Високий долі хрест


                                    «Л»
                                    «Давнє-колишній та ясний
                                    Приснився сон мені!.. і ти…
                                    Ні, я не буду спати,
                                    Бо ти приснишся, і в малий
                                     Райочок мій спідтиха-тиха
                                     Підкрадешся,
                                                   наробиш лиха…»

***
Моїй колишній і ясній
Не маю що сказати
Ти не любила голос мій
Не вміла вибирати

Тепер уже не сниш мені
Без приданого панно
Ти не любов мою о ні
Себе убила рано

Я був закоханий і твій
А ти на цьому грала
Розкішний небовий сувій
За милостинь приймала

Бо ще приснишся і в малий
Наш рай мене покличеш
О скільки там зрадливих злив
Який кривавий почерк

Не підкрадайся навіть в сні
Хоч я не буду спати
Насниться знову сон мені
Садок вишневий хата

Наробиш лиха не приходь
Тебе вже не чекаю
Усім відмірює Господь
Малий кусочок раю

Дожити хочу свої дні
І голову схилити
Широкий степ мої пісні
Без тебе буде пити

 

                                    «Без жінки і над самісіньким Дніпром,
                                     і в новій великій хаті,
                                     я буду на самоті, я буду одинокий».
                                                      46 річний Тарас пише троюрідному братові
                                                      за рік до смерті

Над самісіньким сивим Дніпром
Навіть в чистому затишку літа
Без дружини я буду паром
Що не вміє кермом володіти

Що та хата велика й нова
Бачу щастя не в кованій скрині
Без сім’ї та світлиця мала
Там я буду один в самотині

Одиноким я буду й малим
Без підтримки коханого серця
А в садочку що в думах садив
Цвіт вишневий на душу обперся

Сорок шоста майнула весна
Я зустрів її сам на порозі
Скільки болю було в моїх снах
Скільки часу розлив по дорозі

І жінок я любив і вони
Теж мене до без тями любили
Наді мною мій геній котивсь
А в душі я дитиною квилив

Скільки раз появлялась любов
Величава розважлива ніжна
Я ліпив із зелених бубок
Постать жінки розкішну і свіжу

Над могутнім і сивим Дніпром
Навіть в світлому затишку літа
Без сім’ї я самотнє крило
Хто зумів так мене обділити

Над самісіньким сивим Дніпром.

 

 

 ЛЮБОВ ГОНТАРУК
 
ІВАН ФРАНКО. «СУДЖЕНОЇ
І КОНЕМ НЕ ОБ’ЇДЕШ»
 
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Львівщині. Після
закінчення Дрогобицької гімназії, поступив до Львівського університету, з якого, за
революційну діяльність, був відчислений. Через шістнадцять років закінчив Чернівецький
університет, а в 1893 році у Відні, захистив докторську дисертацію.
В серпні виповнюється 166 років від дня народження великого Каменяра, українського
письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча.
Сам Франко писав, що в його житті «тричі являлася любов».
Знайомих жінок у нього було значно більше, однак справжні почуття були лише до
трьох. Письменник відверто говорив: «Значний вплив на моє життя, а значить також на
мою літературу, мали мої зносини з жіноцтвом».
Помер Іван Якович Франко 28 травня 1916 року – сини були в армії, дочка в Києві, а
дружина в лікарні. Через бідність та нестачу грошей на окрему могилу, хоронили його в
позиченій вишиваній сорочці і в ямі на шість домовин. Лише через десять років Іван Франко
був перепохований в окремій могилі
 
 
Ольга Рошкевич
 
Перший жмуток зів’ялого листя поклав Іван Франко до ніг Ольги Рошкевич, яка
народилася в селі Угорники біля Станіслава. Це була найбільша і взаємна любов.
Познайомився поет зі своїм невигойним коханням після закінчення сьомого класу
гімназії, коли в 1874 році приїхав до Стрия, і зайшов до свого гімназійного товариша,
тамтешнього Пароха отця Михайла Рошкевича.
 
                  «Тричі мені являлася любов.
                   Одна несміла, як лілея біла,
                    З зітхання й мрій уткана, із обснов…»
 
                                                    Іван Франко
***
Любов явилася як сніг із неба
Така несміла що аж дух забило
І очі вниз ховала її зваба
Я чув той запах і спивав несміло
 
Явилася така свята й невинна
Блукала тілом зазирала в очі
Я йшов так близько звідки серце видно
І ніс з собою її сміх дівочий
 
Була метеликом легким і білим
Тонка й висока в синіх зблисках мрія
А хмарка що несла її уміло
На віддалі тепер пече і гріє
 
Підкралася і кликнула до гаю
Рука махнула ніжно мов дитина
Я вже летів я мчав до того раю
Де пурпурові хмари ще невинні
 
Таку пахучість знову не зустріти
А слів дитинність раз в житті побачиш
Метеликом солодким жалять квіти
І вже на все життя я став незрячий
 
Перше світле і юне кохання Франка було
до доньки священника, Ольги Рошкевич.
 
***
Ольга в світі купалась вищім
Мала погляду чисті барви
Задихався до книжки звиклий
Та пручатися було марно
 
Все змінилося й зупинилось
В нагороду явилось з неба
А довести що не приснилось
Долю в свідки узяти треба
 
Бо високо себе подати
Вміла Ольги невинна врода
 
А старанно слова низати
Не пручалась вервечка згоди
 
Світле й чисте кохання раптом
Заспівало на повну силу
А на флейті думок зіграти
Вищі ноти нараз осилив
 
І фольклором тонким втішався
Заокруглював всі лекала
Ольга гордо спивала щастя
І відвертістю не лякала
 
Довгі пальчики не мовчали
Поцілунок їх не цурався
Мови різні між них звучали
І їх гомін душі торкався.
 
Роздавали високу ніжність
В яку спрагло ступали двоє
Листя клена теж сонце ніжить
Коли промінь любові воїн
 
Йшов 1874 рік. Гімназист Іван прийшов
 
у гості до брата Ольги, Ярослава.
 
***
Він у гості прийшов до друга
Бо не міг той візит відкласти
Мабуть долі була заслуга
І її височезна ласка
 
Палахтіли уста всю нічку
Як уперше руки торкнувся
Він убрід переходив річку
До якої вже серцем гнувся
 
Загорялись розкішні свічі
І палали уста солодкі
Він писав їй любовні вірші
І вже виграшним бачив лото
 
Ольга вміла ступати плавно
Ніжний погляд вести додолу
Бо розкішно трималась панна
В снах лиш баченою ходою
 
Він у гості прийшов до друга
 
Хоча міг той візит відкласти
Усевишнього то заслуга
І високої долі ласка
 
«Мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла…»
 
***
Метеликом рожевим сіла
Де полотно високих мрій
У квітах маю заблистіла
Розкішним кольором з під вій
 
А місяць май в рожевих зблисках
Тримав метелика за крильця
І підпускав мене так близько
Що тільки в сні таке присниться
 
На пурпуровій хмарці вдвоє
Ми довго плавали й мовчали
А хмарки сонячні сувої
Осанну нам у ніч кричали
 
Купав її веселий травень
І я торкався того дійства
 
Складався в серці пісні славень
Й кричав закохуйся не бійся
 
«І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.»
 
***
Ти світліша за ніжне сонечко
Срібна хмарка мого бажання
І невинна усьому всупереч
Моє перше в житті кохання
 
Я по вінця тобою повнюся
Мій метелик рожевокрилий
Твоїм запахом тіло гоїться
Бо невинна ти мов дитина
 
Цілий світ вже мені не втрачений
Бо розцвів у твоєму гаю
Неба чистого день освячує
Ти богиня моя мій раю
 
Я без тебе тоненьке листячко
В днях трудних що усі безвісті
 
І на крилах любові плистиму
Що в житті набирає змісту
 
Я без тебе не міг би вижити
Не вкусивши любові тайну
А тепер гріх на долю скаржитись
Взнав нарешті що є кохання
Ольга мала високу освіту: перекладала з
французької, шведської, збирала весільні пісні.
 
***
Гімназист був високий знатний
Знав як руку подати стати
Рижий чуб був на більше здатний
Ніж сміятися і співати
 
Ольга знала французьку шведську
Їй освіта давалась легко
Перекласти на українську
Вміла справитись з любим текстом
 
А збирати пісні весільні
Було кращим її заняттям
Вже раділи за справи спільні
 
Вміло вишиті її плаття
 
Величава краса попівни
Уміщала не лише вроду
Вишивала плела і вміла
Передбачити днів погоду
 
І Франко їй припав до серця
Щирим поглядом заболіла
В унісон йшли очей озерця
І при зустрічі не міліли
 
 
Стосунки Івана і Ольги подобалися батькам.
 
***
Батьки у захваті від пана
Достойний і манери вмілі
В надійні руки піде панна
Бо наміри доволі зрілі
 
Ішло все легко просто й звично
І Ольга небом світла грала
Складались оди слів величні
Така достойна й світла пара
 
Він з квітами навчивсь стрічати
Вітання ніс і ніжний дотик
Про вищий світ умів почати
Розмову її ніжний ротик
 
Сад розцвітав із того дива
І дарував їм ніжні звуки
Співала квітів синя злива
Коли торкав її за руку
 
Він легінь знаючий і вмілий
І красень вищого гатунку
Та доля мабуть вже хотіла
Посіяти краплину смутку
 
 
                             «Не знаю що мене до тебе тягне»
                                                                   Іван Франко
 
***
Лице твоє мене не відпускає
Той хміль не стерти і не передати
А мить коли ти поруч дозволяє
Тремтіти тілом словом цілувати
 
А ти всміхнися вимови пів слова
І вже я цар і найніжніший воїн
Мачинка погляду стає солодка
Коли ти поруч я складаю зброю
 
Себе я бачу у твоїх обіймах
Немов на світ уперше народився
Я так люблю і буду серцю гідний
Бо на віки в твоїх очах втопився
 
Хоч ми не вкупочці іще сьогодні
Та я не можу вже без тебе бути
Ти світиш вдень і в ночі прохолодні
Моя любове і моя отрута…
 
Лице твоє мене не відпускає
Той хміль не можу словом передати
Коли ти поруч все в мені співає
Я диригентом долі хочу стати
 
 
                             «Ти одна моя правдивая любов»
                                                            Іван Франко
 
***
 
Правдива ти висока і солодка
Моя величніша любове рання
І навіть різні слова відголоски
Не змінять кольору мого кохання
 
Невинна зустріч розбудила душу
І кров ключем забила вище неба
Найвищу гору я для тебе зрушу
Щоб вісточку отримати від тебе
 
Твій спів мені уже щоночі сниться
Мені без нього вже не обійтися
Шукаю слів найтонших і святих
 
Душі вогонь готовий спалахнути
Хоча не легко ще тебе збагнути
Моя кохана світло моїх втіх
Іван просить в отця Михайла руки Ольги,
і той не відмовляє.
 
***
Прекрасне майбутнє манило
Посада професора в вузі
Поваги розходилась злива
 
Осанну співали вже друзі
 
Руки не відмовив священник
Про долю дочки піклувався
Статечним був обранець чемним
Характером світлим здавався
 
З весіллям не стали спішити
Диплом хай отримає спершу
А сукню весільну розшити
Моделям послали депеші
 
І хто міг тоді передбачить
Що дні обірвуть сподівання
І зятю хутенько настрочить
Заручин відміна негайна
 
Зачинені двері назавжди
Бо з вишу за слово прогнали
Таку вибіркову посаду
Прохукав й родину підставив
 
То ж треба до того дожитись
На вихід із вищої школи
Із злиднями вчися дружити
Таке не прощають ніколи
 
Музики заграли на фініш
Весілля відмова серйозна
Сценарій для кращого фільму
Убити кохання все ж можна
 
 
1877-1879 роках Іван Франко не раз бував в
Іваникіці, гуляв з Ольгою сільською дорогою.
 
***
Люба Ольго моя кохана
У Іванківцях завтра буду
Моє сонечко ти охайне
Книг зібрав тобі цілу груду
 
Погуляєм селом і садом
Будем пити слова солодкі
А за вишеньку що посадим
Я на себе візьму весь клопіт
 
Любить нас тут сільська дорога
І спориш що її встеляє
 
То дарма що погода строга
Вже дощу себе підставляє
 
Є новини у мене гарні
Новій книжці лице знайшлося
А щоб зустріч була не марна
Взяти свіжу її прийшлося
 
Моє сонечко пурпурове
Тиха радосте світла днина
Я закоханий в твою мову
Що потічком співає зримо
 
Але доля мене не любить
Завинив її мабуть дуже
За любов мене в корінь губить
І відкрито мені це каже
 
 
Івана Франка заарештовують за участь
У таємній соціалістичній організації.
 
***
Про підлість оцю треба знати
Листів трьох для арешту мало
Поліції виплодки статні
 
Невинних у тюрми загнали
 
Серйозним він слив арештантом
Хоч був із простих радикалів
Позицій світоглядні штампи
На крицю міцнішу попали
 
Шість тижнів тюремний був вирок
І Ольга клялася чекати
Прийнявши розпачливо виклик
З ненавистю йшов за ті грати
 
Не вірив що арешт той може
Його руйнувати кохання
Було це на гру долі схоже
Не мовлячи вже про страждання
 
 
11 червня 1877 р., після арешту І. Франка,
в хаті о. Михайла Рошкевича поліція зробила обшук.
 
***
До Рошкевича в день буденний
Дивні гості у дім явились
Що шукали він знає певно
До ікони не йшли молитись
 
Перерили усе у хаті
В Храмі теж мабуть щось забули
Всюди нюхали пси чубаті
І до вуликів зазирнули
 
Для поліції звичний обшук
А для Пароха це подія
Знав шукали Івана почерк
Що зневіру в окрузі сіяв
 
Віднайти намагались твори
Бо бунтарська Іван людина
Перевернуті книжні гори
Склали дулю масну їм в спину
 
Обшук був на дворі і в клуні
До криниці теж зазирали
Череда поліцейських хрунів
Все подвір’я штиком зорали
 
Не знайшли те чого шукали
І облизня спіймали точно
 
А для Пароха приказали
Приструнити знайомство дочки
Після цього батько Ольги
забороняє спілкування з Іваном.
 
***
Вони йшли по слизькій дорозі
Де близенько підходив відчай
Та спинити любов не в змозі
Ні сам арешт ні його слідчі
 
Він закоханий і непослух
Це вже різні думки й поняття
Серця мужнього легкий порух
І у серці горить багаття
 
Заборона давала сили
Він крізь опір зневіри рвався
Йшов відважно душею квилив
Навіть в камері не здавався
 
Бо без Ольги холодне небо
Осінь зимна і хмари сірі
Пурпуровий весняний невід
 
Відступав у життя зневірі
 
Не надіявся що раптово
Може зникнути ніжна пристрасть
А сюрпризи уже готовив
Світ кохання що болем бризне
 
Батько вперто стояв на думці
Його доні бунтар не пара
Пастор знав в арештанта сумці
Не живе пурпурова хмара
 
4 березня 1880 року Іван Франко вдруге заарештований
в Коломиї за підозрою у соціалістичній агітації.
 
***
Та не йшла йому радість в руки
Квіт найкращий посмів зів’яти
День поширив тривожні звуки
Про які вже Отець міг знати
 
Він священник і доні радив
З арештантом забути приязнь
Хоч непослух їй серце ранив
 
Та прийняти його скорилась
 
І їм разом уже не бути
Затискалися серця струни
Що назначено не минути
Як би доля його не гнула
 
Заборона для спілкування
І про зустрічі навіть мови
А всі спогади про вінчання
Одягли таїни розмову
 
 
                          « Не думай, що я за тебе забула!»
                                                        Ольга Рошкевич
 
***
Ольга плакала і молилась
Знову арешту ніж у спину
Призивала високу милість
І надіялась як дитина
 
Бо кохання святе причастя
Що уперше в житті спізнала
Їй давало безмежне щастя
І надія не відступала
 
Хто у душу мою загляне
Запитає чи щось порадить
Без коханого серце в’яне
Сама думка про грати ранить
 
Не забуду тебе ніколи
Ти найперше моє кохання
Розуміння краплину молить
У молитві душа щорання
 
Можу серце в обмін віддати
Бо не винесу цю утрату
Краще мабуть мене скарати
Сльози відчаю мої грати
 
 
                                           «Не сумуй…»
                                             Іван Франко 
***
Не сумуй забувай про відчай
Я повернуся уже скоро
Серце думкою не засмічуй
Цю розлуку ми ще поборем.
 
Кожний пальчик я твій цілую
 
А до уст притуляю серце
Не клену цю стезю ціную
Бо втопився в твоїх озерцях
 
Люба панно моя дитинна
Ти найбільше моє багатство
Ніжна сонячна і невинна
Найсолодша з усіх загадка
 
Я лечу я пливу веслую
Ружі білі несу любові
Моє перше кохання мрія
Ти мій рай у святій обнові
 
Моя хмарко сльози краплина
Сині оченьки срібний дощик
Промінцем я до тебе лину
Я тепла і надій рознощик
 
Ми навіки й ніхто не в силі
На тім світі нас розлучити
Стану кращим і стану сильним
Я навчуся тебе любити.
 
 
                       « Ти мені ніколи з думки не зійдеш…»
                                                      Ольга Рошкевич 
***
Не забулась про тебе любий
І про наше святе кохання
А що скажуть найближчі люди
Це для мене з думок остання
 
Із бажання зійти не можу
Твоє серце правдиве поряд
Нас об’єднує порух кожен
І любові безкрає море
 
І робота твоя зі мною
І думки і високі мислі
Бо живу і болю тобою
Хоч бажань уже думи стислі
 
Всім відомо і на поверхні
Я навіки тобою хвора
Часом прошу у Бога смерті
І розлуки ховаю горе
 
Тісно зв’язані ми назавше
Хоч не йду проти батька волі
Зате небо хай буде нашим
І оманлива крихта долі
 
 
                              «Все буде тісно пов’язане з тобою, твоєю
                               роботою, твоїми думками”.
                                                        Ольга Рошкевич 
***
Ти великий і недосяжний
Розмах крил вище гір сягає
А маленький уділ присяжних
Небо волі твоє карає
 
А любов моя має душу
Її видно де йду усюди
Та вінець що надіти мушу
Вже чекають у церкві люде
 
Твоє тіло завжди зі мною
Зорепаду любов триває
Затискаю сльозу журбою
Але стежки назад немає
 
Заміж йти за нелюба горе
Хоч пручаюся й вию нишком
Паперове заміжжям скоро
А дружини немає в ліжку
 
Ти назавжди зі мною будеш
Твої мислі високі й світлі
Хіба вітер травинку судить
Що живе у чужій ворітні
 
 
                         «І не лукавила зі мною!
                          Ах, ангельські слова твої
                          були лиш облиском брехні»
                                             Іван Франко 
***
Невже лукавила і грала
І ангельські слова лилися
Не вірю що колись кохала
Сухі слова як в’яле листя
А серце рвалося й кричало
Ховало відблиски манливі
Пусті думки у нім стирчали
І колотили в серці зливу
Терпів і вчився сліз не лити
Закоханий словам повірив
Бо годі розум зупинити
Не загубивши в серці міру
І довіряв твоєму слову
Не огризався не лукавив
З отцем затявся вести мову
Хоча його вже не цікавив
А ангельські слова ховались
У затінку душі без бою
Бо викликали тиху жалість
Ущерть наповнену журбою
 
 
Після арешту Франка вони віддаляються одне від
одного.. Ольгу засмоктує болото щоденності
 
***
Проста буденщина трималась
І віяло від неї сумом
Навіки їй вже не здавалось
Небесний колір вітром здуло
Прийшли прості щоденні будні
І засмоктали віддаль часу
Отець щодня Івана гудив
І підливав в їх свічку гасу
І віддалялась душ потреба
Була вузенькою турбота
Ненависті висока гребля
Вже не поширювала спротив
Бо після арешту настала
Осмислення серйозна хвиля
Щодень кохаючи благала
Щоб не згорів любові вияв
Одначе зором віддалялись
І хоч це дійство йшло повільно
Уже у пам’яті з’являлось
Маленьке й горде слово
Вільна
 
Перебуваючи в ув'язненні, Франко сильно застудився.
Хвороба перейшла в хронічну форму та переслідувала
його протягом усього життя
 
***
Ув’язнення було коротким
Але холодні камер слизи
Були жахливими й супроти
Його бажання в тіло влізли
 
Він мерз у одязі легкому
Ішов на допити в гарячці
Проте ні порухом ні словом
Не зрадив у ідейній схватці
 
І хоч газети в забороні
Його не легко зупинити
Він молодий і в його крові
Не вміє день постійно нити
 
Проте хвороба загострилась
Скувала тіло і зі злості
На все життя таки вмостилась
Жахливим наслідком у кості
 
Була хронічною і жерла
Кістки і дні його блискучі
А він збирав любовні перли
Що будуть рватись неминуче
 
 
Людина з судимістю не могла стати вчителем, тож
мета навчання в Університеті стала неясною
 
***
 
Освіти вищої був стимул
Учителем він мріяв стати
Та арешт що його настигнув
Про це бажання міг не знати
 
Мета навчання загубилась
Була неясною освіта
Любові хмарка віддалилась
Кому було писати звіти
 
Усе пішло у хибні боки
І зруйнувало долі поле
Не заглядав у серця спокій
Лице було жахне і голе
 
З судимістю і так всім звісно
Йому не легко буде жити
Любов Олюні стала змістом
Уже майбутньої освіти
 
 
17 серпня 1889 року його утретє заарештували у Львові
за шпигунство на користь Росії.
 
***
Знову арешт і вже утретє
Бо до Львова явилась група
Слідчі думали що нарешті
Шпигунові заломлять руки
 
Агітаторами являлась
Група Київських українців
Бо високої зради малість
Запідозрили в поведінці
 
Він тюремні писав сюжети
Де і стіни жили в стражданні
Зашивав у душі манжеті
Слово Ольги уже прощальне
 
А без доказів звісно воля
Пережите уже позаду
Де бездушної цвілі доля
До дірок не любила владу
 
 
                «Тюрмо народів, обручем сталеним
                  Ти обціпила їх живі сустави
                  И держиш — не для пожитку, не для слави,
                  А лиш для жиру клевретам мерзенним»
                                                Тюремні сонети. 
***
 
Облуда здирство плач народу
Вкладав в тюремних днів сонети
А вже розряджена свобода
Взивала словом до багнетів
 
Бездушність миром процвітала
А без свободи навіть кроку
Сталевим обручом витала
І третій раз вела до строку
 
Живі суглоби обліпила
Свободу вкотре обіцяла
Кістки всім гнаним перемила
Тюрма у голову вціляла
 
Народ тримала не для слави
Не для пожитку чи культури
У неї хід думок кульгавий
А блазень всю спільноту дурить
 
 
16 листопада Іван Франко1889 року був
звільнений за відсутністю доказів.
 
***
 
Знову воля така жадана
Чисте небо і зір цвітіння
І хоч Парох збирав придани
Порадів що Іван вже вільний
 
Жодних доказів не зібрали
Важно кліпали очі стражів
У шухляду папір сховали
Бо відмазались діти вражі
 
Пережите було серйозним
Й народило у серці бурю
Довго страж по обличчю йорзав
Й черевикові думку муляв
 
Клацнув голосно сірий засув
Відчинилася неба тиша
А вразливий любові настрій
Завтра оду про це напише
 
 
 
Священник Рошкевич категорично забороняє
дочці мати будь-які стосунки з арештантом.
 
***
Та відмова була серйозна
І гіркий його слова ладан
Рубцювалися рани гнійні
Де високого слова задум
 
У священника інші плани
І до браку свої поняття
Батько Ольги на все був ладен
На поріг не впустивши зятя
 
Та закрити не просто двері
А тим більше любові стежку
Богу видно було все зверху
Ольга плутала стріч мережку
 
Не так просто її спинити
Ту любов що вогнем горіла
Знов оживши училась жити
Хоч стояла ще на колінах
 
Заборона бачитися зі злочинцем була серйозною.
 
***
Нам злочинця не зупинити
В нього інше життя й мотиви
Ця помилка нам буде нити
Куди б доля нас не котила
 
Наші помисли без об’явлень
Ми по Божому хочем жити
А від думки що поруч в’язень
Навіть вітер захоче нити
 
Заборона не лише слово
В ньому змісту високий поступ
Хрест кладу на любу розмову
Поважаючи власний досвід
 
До листів теж окрема думка
Відкладемо словесні звіти
Бо низького таки гатунку
Була вища його освіта
 
Франко передавав Ользі книжки з підкресленими
буквами. Переносячи їх на папір, виходив лист.
 
***
Іван писав листи розумні
Шифровка успіх мала
Вже не горіли очі сумом
Коли книжки читала
 
По буквах ці листи збирала
 
Раділа кожнім слові
Здавалося по нотах грала
Й книжки чекала нові
 
Це листування стало дивом
Коханих слів рядочки
Одягнені в любов ходили
Цвіли бузком в садочку
 
Та розгадав отець Михайло
Шифровані послання
Всі книги знищити негайно
Велів пониклій спальні
 
Шифровка враз нова знайшлася
І добрий успіх мала
А щоб горіли очі щастям
Любов в душі тримала
 
Потерши попелом від спаленого листа по чистому
папері, проявлявся лист, написаний рукою Франка.
 
***
Любов Франка була сильніша
За всі погрози батька
 
Придумавши шифровки інші
Писав листи загадки
 
Аж затремтіли в батька руки
Як взрів листа зі смальцем
Спалив і дав лиш попіл здути
Тендітним Ольги пальцям
 
Але потерши по паперу
Листа згорілим тілом
На чистому являвся зверху
Той лист що був згорілий
 
Був густо списаний рукою
Закоханого пана
Слив винахідливістю воїн
Респект йому і шана
 
Інші листи треба було протерти соком із цитрини
або цибулі й підігрівати на вогні…
 
***
Я для тебе кохана панно
Пишу соком солодких цитрин
Лиш вогню довіряє тайну
Мого серця гарячого млин
 
Я упевнений що читаєш
Розумієш мої шифровки
Бачиш ниточку я шукаю
Вишиваю кохання шовком
 
Я вже методи інші важу
Провіряю нову загадку
А тепер я тебе розважу
Йду садити цибулі грядку
 
Бо сумую без тебе нині
Й заборона Отця вбиває
А щоб очі горіли дивом
Книжку нову їм посилаю
 
Хочу бачити любе личко
Пурпурових хмарок торкатись
Бо любов моя вже навічно
В твої руки замислив здатись
 
Моя люба солодка панно
Світла мрія душі і доля
 
Для листів не жалій цитрини
Ти мій світ моє небо воля
 
Три цибулею хоч і пахне
Добувай чисті серця звуки
Моє слово без тебе чахне
Але я не складаю руки
 
Попри короткий термін покарання,
його наслідки для Франка були жахливими
 
***
Все жахливо і вкрай погано
Я розтоптаний опинився
Та Олюня не має й гадки
Як земний мій політ змінився
 
Вища школа втрачає мрію
І з весіллям сумні прогнози
А душа вже всерйоз хворіє
Загостривши хронічні грози
 
Та найбільше пече розлука
І її пожовтілі очі
Я у двері закриті стукав 
І наповнював болем ночі
 
Хоч думки досягали краху
І були не нові й жахливі
Затверділий від суму й страху
Я ідеї збирав сміливі
 
Те що ти погодилась заміж
Не з своєї звичайно волі
Я порізаний мов ножами
У високім церковнім колі
 
Я сьогодні втрачаю мрію
Хоч була вже суціль чужою
А кохаючи не малію
Я високого штибу воїн
 
 
Під тиском батька Ольга виходить
заміж за священика Володимира Озаркевича
 
***
Грали срібні церковні дзвони
І весільне вино співало
Відчинялись високі зводи
Дух від ладану забивало
 
За священника заміж вийти
 
Все це дійство із волі батька
Розливалися коломийки
Бо у Пароха сильна хватка
 
Під вінець із нелюбим стати
Краще б вчора було померти
Нареченого сильні статки
Закликали судьбу не дерти
 
А священник не опирався
Погодився окремо спати
На прохання коханій здався
На папері лиш мужем стати
 
Те страждання текло рікою
І обручка спікала руку
Обминала його покої
І священник мовчав ні звуку
 
Однак згодом їхній шлюб
перетворився на справжній.
 
***
Озаревич не вмів спішити
Крок назад а таки не здався 
Вмів повітряну кулю шити
І у тонкощах долі знався
 
Шлюб із Ольгою був фіктивний
Перед Богом вони вже разом
Він зуміє буде активним
Ольга вільна поки на разі
 
Не благав і не намагався
Поле бою до рук прибрати
І без стуку в покій не крався
Він умів свою ніч чекати
 
Скоро шлюб став на ноги справжні
Проте дзвони в церквах не били
Не було нарікань і стражів
Опиратись було несила
 
Бо священник не вмів спішити
Крок назад а таки не здався
Вмів з повітря кохання шити
І у тонкощах долі знався
 
 
Франко написав Агатангелу
Кримському: “Наша любов тяглася 10 літ”
 
***
Десять років мені являлась
Не давала в ночі заснути
З гір любові рікою слалась
Щоб не в силі було забути
 
Бігла хмаркою пурпурово
Квітом неба втинала кроки
І розкішною серця грою
Сіла тінню у мої роки
 
Я пручався збивався плакав
Все змінити бажав відкрито
Стебла спогаду земних знаків
Тіло різали краще бритви
 
Віддалилась та не забулась
Пурпурове ще ниє небо
Бо не змити кохання бурю
А пишатися нею треба
 
Десять років мені являлась
Не давала в ночі заснути
З гір любові рікою слалась
Щоб не в силі було забути
 
                  «При щирій любові щастя повинно рости,
                    а не зменшуватися»
                                        Іван Франко
***
 
За минулим тужити не треба
Й зупинити прожитого біг
Хоч кохання високого небо
Я на віки у серці зберіг
 
Вісімнадцять було ще неповних
Репетитором в брата я слив
А пальто що здавалося новим
Вітер зонтом по плечах гонив
 
А з любові що виросла поруч
Я пилинки здувати учивсь
І серця наші чули той порух
Навіть подих нам радо коривсь
 
Щастя вгору росте при любові
І з роками не зменшує крок
Під вінець я іти був готовий
Пурпурових діставшись хмарок
 
За минулим тужити не треба
Хоч глибокий лишається слід
Десять років в закохане небо 
Я ніс білого марева сніг
 
Перше кохання Франка було нещасливим
 
***
Розвіялись вітром зів’ялі листки
А рани печуть ще донині
Святою у світ він хотів возвести
Аж снігом війнуло по спині
 
Невтішні жалі відійшли в небуття
В монахи хотіла податись
Пройшло стороною любові життя
До кращого вже не дістати
 
Одруження милого рівно пройшло
Нагода зректися минула
Листи вже без мрії латали житло
В світ буднів давно потонула
 
Щоденно розмову із Богом вела
Навіщо та стріча здалася
Бажання Франкове закрила сама
Сьогодні воно не на часі
 
Хоч він лаштувався у вищі світи 
Зустрітись просив на прощання
Відмовилась просто на стрічу іти
Мовчала її зірка дальня
 
Розпачливе НІ й дала волю сльозам
У нього дочка і два сина
Не житиме вже у очах її страх
Втрачати настала година
 
Любив її так як любити умів
По совісті скажете нині
Єдину кохану що стріти зумів
Любитиме і в домовині
 
Вона «завше залишиться провідною зіркою його долі…»
 
***
Долі зіркою провідною
Вона буде йому світити
Хоч летітимуть його коні
І в достатку він буде жити
 
Хто сказав що вмирає просто
Та любов що уміла жити
А до росту свого міцного
Вмів куточками серця нити
 
Бо свята була і бажана
Пурпурова юнацька мрія
Як любити його бажала
Неземна її вкрай стихія
 
І з дружиною познайомив
І всіляко сприяв їх дружбі
Не чекав між обох любові
Хотів бачити її сумнів
 
Провідною була зорею
І єдиним в житті коханням
Бо завжди називав своєю
Пурпурового неба тайну
 
Колишня наречена до самої смерті зберігала
Іванові листи, сестрі ж заповіла покласти їх з нею у труну.
 
***
І знову сама без надії
До кого тулитися словом
Листів найсвятіші події
Читати ночами готова
 
В труну їх зі мною покласти
Це власність найвищої проби
Кохання юнацького страсті
В них жити готова до гроба
 
В листах моя юність відкрита
І тіло у хмелі любові
Кохання солодкий напиток
Ніщо тих думок не загоїть
 
Не підемо далі не сердься
У думах ти завжди зі мною
Твій геній не словом зіперся
Він вріс в моє тіло собою
 
Ім’я Ольги Рошкевич на все життя стало священним.
 
***
Мої дні вже підходять до краю
Та не хочу їх суть осягнути
Перед тим як іти я благаю
Твоє слово солодке почути
 
Слабну тілом та духом ще дужий
Найрідніших і близько немає
 
Ти єдина кому хочу дуже
Розказати як ніжно кохаю
 
Ти світила мені загадково
Зігрівала у свята і будні
Я не жив у сімейних оковах
Де росло моє дерево буйно
 
Я самотній в обіймах хвороби
Є бажання покірно не здатись
Найсвітліший життя мого промінь
Вмів тебе в моїм серці вміщати
 
Не іду в пурпурове минуле
Не шукаю солодку хмарину
Хоч дорогу хвороба прогнула
Подаруй мені серця хвилину
 
Мої дні вже підходять до краю
Та не хочу їх суть осягнути
Перед тим як піти я благаю
Твоє слово солодке почути
 
 
ЮЗЕФА ДЗВОНКОВСЬКА
 
Юзефа Дзвонковська
Друге кохання письменник зустрів у Станіславі, сьогодні Івано-Франківськ.
Юзефа Дзвонковська, полька із шляхетної родини припала до серця усім
членам гуртка, до якого входив Франко. Привітна і розумна дівчина
залишається для усіх неприступною. Однак з Франком вона починає
листування.
 
І 27-річний письменник вирішує: от вона – жінка, яка має стати його
дружиною. Проте в Юзефи про це була інша думка, і вона відмовляє
Франкові… Дослідників переконані: через смертельну хворобу.
Іван Франко був щирим ліриком. Саме в колишньому Станіславі великий
Каменяр зустрів своє друге кохання.
 
 
                    Явилась друга – гордая княгиня,
                    Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
                    Таємна й недоступна, мов святиня.
                                                 Іван Франко
***
Любов прийшла бліда як місяць
Вдягнула світлі кольори
Блакитну кров любили звісно
А зрозуміти не могли
 
Розумна тиха і мрійлива
Сумна і ніжна як весна
Худеньким тілом хворобливим
Повагу і любов несла
 
Тендітна панночка зі шляхти
Всіх неприступністю взяла
Слова стелила тихо й м’ягко
В лиці лілею цвіла
 
Її мовчазну всі любили 
Мов краплю чистої води
І погляди при ній губились
Змітаючи бажань сліди
 
Княгині горда недоступність
Була загадкою для всіх
А оцінити її сутність
З гуртка ніхто іще не зміг
 
 
                    «От вона – жінка, яка має стати моєю дружиною».
                                         Іван Франко
 
***
На лист відважитись посміла
Хоч з іншими тримала віддаль
Розкішних слів розмову зрілу
При зустрічі йому повідав
 
Тулив слова в листи гарячі
Був ніжним щирим і потішним
А погляд теплий і незрячий
Заховував у думи грішні
 
Складався вдвоє міряв словом
Писав вірші палкі і чисті
Нанизував в шнурочки довгі 
Із перлів сонячні намиста
 
Моєю стане неодмінно
Бо мрією уже постала
Щоб скласти іспит на відмінно
Я зірку з неба їй дістану
 
Навік моєю має стати
Бо зачепила серце й душу
Її краса найвищі статки
Глибин моя розкішна мушля
 
                        «Таємна й недоступна, мов святиня»
                                         І.Франко.
***
Як квіточка ніжною стала
З очима що тепло світились
До серця свідомо припала
І в центрі думок вселилась
Заходила тихо і плавно
Мов одягу шелест злагідний
Вкривав капелюшок їй славно
Голівку на світло подібну
Їй біле лице пасувало
І пальчиків довга холодність
Мережка легка не псувала
На лебедя білого схожість
Була з усіма при повазі
Таємна і лик мов святиня
І віддаль тримала у разі
На дружби юначої вияв
Її величава загадка
Трималась зі мною відверто 
Жінок не любив я багато
А в храм її входив на мертво
 
« Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно.»
 
***
Мене відсунула від себе
Махнула тихо на прощання
Розкраяла розкішне небо
Мого високого кохання
Рукою зимною пройшлася
По тілу що було готове
Іти і пити радість щастя
І соковиту тіла мову
Таємний шепіт залишився
Він вже в мені навіки буде
Я вірив долі і скорився
Моя княгиня біле чудо
Шепнувши тихо і таємно
Ніколи нам не бути в парі
А я ще думав що зів’ємо
І будем вдвох стрічати старість
Відсунула на вік від себе
Махнувши тихо на прощання
Розкраяла розкішне небо
Мого високого кохання
 
             «Мені не жить, тож хай умру одна!»
                                    Юзефіна
***
Не жаль мені що йду далеко
Така моя вже біла доля
Розтану в небі мов лелека
Залишу чистим твоє поле
Умру одна і ти заплачеш
Мене не будеш поряд мати
Я вірю що висока плата
Навчить любов оберігати
Така моя земна дорога
Зав’янути без сліз і плоду
Була пробач я надто строга
Слова колючками із глоду
Мені не жити й не любити
 
І хай між нами моря тайна
Я буду довго в тобі жити
Любов моя до болю файна
Так буде чесно і правдиво
Чекати щастя відмовляюсь
Я буду недоступним дивом
Світити звідти постараюсь
 
 
               Цвітко осінняя! Бита сльозою
               Чом тяжкий жаль за тобою?
                                        І. Франко
 
***
Моя кохана й люба цвітко
Помірних барвів тихий світе
Мені явилася нізвідки
І так солодко в душу світиш
Чом я болю й сумний тобою
Для чого жаль сипнула в серце
Не можу вийти з того раю
Де жебонить твоє озерце
Сльозою бита і дощами
Омита хвилею любові
Чому сипнула на прощання
Тяжкого болю у розмові
Я біль той тягну неминучий
У наше завтра йти ще мушу
 
Не тіло спрагле моє мучиш
А роздираєш горду душу
Такий находить жаль порою
Що віриш вже несила жити
Прийди зігрій хоч слова грою
Засійся блаватом у житі
 
             «І мовчки щезла там, де вічно темно.»
                                        Іван Франко
***
Пішла у вирій синій неба
І мовчки щезла там де темно
Я сам не свій росте потреба
Писати вірші нощно й денно
Чом щезла так поважно й зріло
І де взяла оту відвагу
Святинею у серце всілась
Хоч мала й інші переваги
Бліда мов місяць і навіки
Невинно сіла поміж квітів
Ти бачиш як я мучусь звідти
Як слово плаче у цім світі
Прийди відкинь завісу ночі
Скажи що біль уже не мучить
Я на могилі твоїй хочу
Своїх пісень сльозу озвучить
Пішла у вирій синій неба
І там де темно мовчки щезла
Я сам не свій кому це треба
Любов убити величезну
 
                   «Стрівши мельком тебе на перепути,
                     Чом же не можу я Тебе забути»
                                       Іван Франко
***
В день мальком тебе зустрівши
Поглядом віддаль відміряв
Дух затаїв став добрішим
Сам навіть в себе повірив
Викохав рижого чуба
Слово засіяв відверте 
Мабуть між друзями чула
Що арештант я упертий
Мельком зайшов на те поле
Де лиш посходило жито
Білим обвіявся болем
Думку змінивши нажиту
Стрічі забути не можу
Часто стоїть перед зором
В пишну влюбитися рожу
Нині було б вже позором
Де ти взялася княгине
Шлях мій чому заломила
З світу зіходжу і гину
Чим ти мене так зловила
Стрівши тебе випадково
Не зрозумів що завізно
Тихо постукав в те коло
Де вже назад було пізно
 
Шляхетна панянка виявляла прихильність до
революційних ідей, а згодом стала народною вчителькою.
 
***
Шляхетною була в усьому
А голосу солодка свіжість
Могла почутись і глухому
Чистішою була за ніжність
Революційних дум ідеї
Тримались білої голівки
Намисто рідкісне на шиї
Було вагоміше готівки
Вона не йшла а простувала
Не вміла слово зле сказати
Малих і старших поважала
Тут треба на коліно стати
Народна вчителька бо ззовні
Була на пам’ятник подібна
Княгині витончена мова
Шляхетності і роду гідна
 
                   «Не схиляй своє личко прекрасне
                     Не затулюй повіками віч
                     Із которих мигоче то гасне 
                    Промінь світла в житті мою ніч»
                                            Іван Франко
***
Моя люба кохана і рідна
Своє личко чарівне не крий
Глянь на днину надворі погідну
Її колір у собі відкрий
Не хили свої очі додолу
І повіками віч не тули
Бо висока судилась нам доля
Та засіявся сірий полин
Хоч мигтить і згасає те світло
І приходить порою жура
Я готовий промовити світу
Що кохання настала пора
Промінь світла в мені не із воску
Не страшна йому темряви ніч
Я люблю і кажу це не в поспіх
Не стуляй своїх сонячних віч
Не ховай своє личко солодке
Воно світить мені і вночі
Я люблю тебе сонячний злоте
І до серця знайду ще ключі
 
27-річний Іван Франко написав листа до Антоніни
Дзвонковської з проханням «о руку і серце» її доньки
 
***
Лист відважився написати
Із проханням руки і серця
А щоб легше було чекати
На погідні думки зіперся
Бачив поряд бліду княгиню
Її тіло струнке та гоже
За столом уже всю родину
І світ вищий куди ухожий
Був дотепним смішним бо вірив
Що княгиня йому пасує
Навіть чуб натякав без міри
Любить колір тому й глузує 
Але пані Дзвонковська знала
Він не пара шляхетній доні
Часом зір затуляла хмара
І в думках гарцювали коні
Гордо йшов у своє майбутнє
І костюм приміряв весільний
Знав напевно весіллю бути
Вже бюджет планував їх спільний
Те що зважився написати
Із проханням руки і серця
Зміст листа не умів чекати
Скаламутив його озерця
 
Злі язики говорили: «Чи то пара
гоноровій польці рудий мужик?»
 
***
Дзеленчали розмови злющі
Білій панні мужик не пара
Навіть озера синій плюскіт
Надівав неба темну хмару
Польці статній і гоноровій
Хлоп рудий може до вподоби
Та різняться вони по крові
Тіло пишної в неї здоби
Юнакам всім уклін доземний 
Словом гратись ніхто не буде
Тай трималась княгиня чемно
Поважала панянка люде
А любов не давала жити
Міцно краяла серце й душу
Хтів на квітах вже ворожити
Чи на чорної кави гущі
Він розумний ставний високий
Є освіта книжки налічка
Не чекав що сім’я Дзвонковських
Обірве їх кохання стрічку»
 
 
                        «Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно.
                          Відомо пану, що вже саме
                          положення моєї дочки противиться тому...»
                                        Антоніна Дзвонковська
***
Негативним є слово для вас
І воно дуже прикрим буде
Бо противиться навіть наш час
Не говорячи вже про люде
У сургуч запечатаний лист
Йшов відважно і не барився
Негативом звивався мов глист
В трьох рядках його зміст вмістився
Бо положення в пані вже є
І Ваш намір немає змісту
Те у скроні поводження б’є
Де пружинила зимна звістка
Негативом несло від тих слів
Проглядалась дрібна байдужість
Та мовчазного серця біль
Не зізналась що серце тужить
Вередлива послання сухість
Не давала йому спокою
Хоч прийняти відмови участь
Вміли вишукані покої
Те страждання було великим
Зимним словом вбивало просто
Він нікого на суд не кликав
Став ще вищим в своєму рості 
Звідки знати що помилявся
Що хвороба її з’їдала
Їй вже скоро іти у за світ
Не себе його рятувала
 
                      «Я й забув що ти кров благородна,
                        що між нами безодня сіра…»
                                       Іван Франко
***
Суха лаконічність вражала
Й образою душу закрила
У серце пустивши жмут жалю
Підрізала боляче крила
Мовчазно скорився відмові
І дружні лишивши стосунки
Та в серці боліло і знову
Читав їх кохання малюнки
Забувся що поруч безодня
Сприйняв її гордо і з ходу
Душевні нотатки осоння
Знайшов не питаючи броду»
Ходив по папері рядками
І Юзі теж радив писати
А в серці розчулений камінь
Вчив більше розважливим стати
Учительки доля з народу
У школі сільській загубилась
Сухоти забрали всю вроду
Як холод у душу впустила
Безодня поглибшала сіра
Блакитна вже кров не спікала
Приборкавши статності міру
Від нього у себе втікала
 
            «Дівчина із маком у волоссі…»
                                     І.Франко
***
Для чого пам’ять ворушити
Нічого вже не поміняти
Панянка що хотіла жити
Пішла невінчаною спати
Лише портрет у кабінеті
І маку висипаний колір
Не зникнув не розтав у леті
Його любові чистий говір
Портрет коханої що вийшла
На хвилю зір із неба зняти
Була холодна і негрішна
Любові ніжністю багата
Невинною пішла за обрій
Хворобі тихо підкорилась
І спомин про кохану добрий
Знайшов в століттях свої крила
 
 
«Він закохався щиро, шалено і … невзаємно
 
*** 
Золоте волосся
Із корал уста
Де вона взялася
О княгиня та
Очі із блакиті
Чистої сльози
Думав що відкриє
Серця полюси
Величаве диво
Мудра глибина
Тіла біла злива
Вигином спина
У полон забрала
Вимикнула звук
А сама сховала
Свого серця стук
Закохався щиро
Шаленів не жив
Ніс любові мливо
Тілом затужив
Юзя полюбила
І ролі не грала
Відповідь убила
Все життя кохала
 
             «Вона умерла, ні, це я умер.»
                            Іван Франко
***
В Станіславі на площі Ринок
Де стоїть кам’яниця Бойка
П’ятий поверх з далеку видно
Світлий лик молодого вуйка
Барельєф чоловіка й жінки
Тягнуть руки вони назустріч
Не абстрактні це персонажі
А кохання висока сутність
То Івану Франку посвята
І Юзефи розкішні згини
Не кохання розбите свято
І жертовна любові сила
Гомоніли мужик не пара
Та ходили ще й інші міти 
Що княгиня смертельно хвора
І недовго їй жити в світі
Тридцять років всього судилось
Їй прожити із хворим тілом
Перед смертю таки призналась
Так хвороба мабуть хотіла
Ти не вмерла о ні кохана
То мені довелось померти
І кохання моє зазнало
Щирий жаль що повік не стерти
В Станіславі на площі Ринок
Де стоїть кам’яниця Бойка
П’ятий поверх тримає зримо
Вверх простягнуту руку польки
 
 
                      «Я не вийду за цього рудого».
                                           Юзефа
***
 
Я не вийду за нього заміж
Бо рудий мені пан не пара
Був шляхетний у Юзі важіль
І князівських припадків хмара
Я шляхетного роду панна
І блакитної крові статність
В мене є кольорова ванна
І високого замку власність
Кусень поля веранда ганок
Книг наповнені всі полиці
Па де па я веду і танок
Має колір уже кислиці
Шаф високі і гойні двері
Не вміщають мої убрання
Синя лампа ллє світло зверху
Зустрічаючи панну зрання
Пан рудий навіть дуже гойний
Та із хлопського він коріння
І хоч грає високі ролі
Рижих запитів він насіння
Я не вийду за нього заміж
Бо рудий мені пан не пара
Юзя гонору мала важіль
І князівського роду хмару
 
«Юзефа зреклася від нього, заради нього.
Він зробив би так само».
 
***
Люба моя біла панно
Мрії високе небо
Стрівши тебе я напевно
Сам помінявсь для себе
Чом ти зреклася струмочка
Що витікав із серця
Плачуть любові рядочки
Що ще живуть на денці
Знаю усе ради мене
Ніжна душа і горда
Я учинив би так само
Світу пішов би контра
Ти на зорю подібна 
З далі мене ще кличеш
Всьому з тобою згідний
Долю свою не злічиш
Віддалі вже не взяти
Навіть змінивши колір
Гонор на марно тратиш
Він не болить нікому
Ти від сьогодні вільна
Радуйся в самотині
В колір любові спільний
Я вже не вірю нині
 
Невиліковний діагноз Юзефи на той час
поставив крапку там, де могла б бути кома.
 
***
Сірий камінь і більш нічого
Слів рядок під шумок трави
Зимний вітер тут здавна човгав
І колошкав світ мурави
Всім казав що отут спочила
Білосніжна любов Франка
Що високо зняла вітрила
Несподіваного зразка
Крапку ставила там де кома
Бо згорала її свіча
Благородного стилю мова
Була в пані мов дитинча
Станіслав її добре знає
Очі мружить в саду плита
Кілька метрів їх відділяє
Де у ріст возвели Франка
Чорнобривці думки тримають
І у спогад стежок ведуть
Бо кохання непереможне
І у вічності його суть
 
На могилі Юзефи щороку з’являється
букетик свіжих та ніжних фіалок…
 
***
На могилі букетик свіжий
Синіх квітів сльоза весняна
Він тримає ранкову ніжність
І загорнуту в квіти тайну
Романтична легенда ходить
Дивний збіг чи любові шана
Панна Юзя букет знаходить
Тут щороку з фіалок файних
Це втручання незнане досі
Від легенди його коріння
Може квіти Франко приносить
Чи самі йдуть з його веління
І давно вже людей дивує 
Синіх квітів весняна повінь
То кохання з глибин струмує
Й на могилі їх синій гомін
Знов фіалок букетик свіжий
Ніжний запах розсипав зрання
Не загасне той колір ніжний
Доки житиме їх кохання
Сірий камінь не вапняково
Із легендою поріднився
І земля йому тут не нова
Він полячки ім’ям укрився
Камінь місце почесне має
І озвучив свій зміст недавно
Хто похований добре знає
Ніс історію в собі славну
Дощ не змив і вітри не стерли
Сонце теж берегло охоче
Віща липа вапняк підперла
І відкрив він до неба очі
Камінь що віднайшли недавно
У гранітну плиту убрався
То Франківськ горде місто й славне
Для Юзефи так постарався
Тут ходила вони по парку
І збирали пахучі квіти
Знала їх навіть синя хмарка
І струмок що пісні озвучив
Нині новий костюм одівши
Її в парку Франко стрічає
Теплим поглядом панну тішить
І любовні вірші читає
І узявшись собі за руки
Ніжну мову несуть у тиші
Люди чують кохання звуки
І добрішають їхні душі
 
 
 
Целіна Зиґмунтовська
 
Третім коханням Івана Франка була шляхетна і затята полька, яку
письменник зустрів на пошті, де та працювала.
Целіна Журовська, по чоловікові Зигмунтовська, народилася в Трускавці
1856 році. Юна полька мешкала у шляхетській родині в Дрогобичі. Батько Целіни був
фанатичним шукачем нафти на Дрогобиччині, він навіть продав свій маєток, щоб
оплатити розвідки.
Целіну врятувала тітка зі Львова, яка дала племінниці більш-менш пристойне
виховання. Спочатку в Дрогобичі, потім у Львові дівчина працювала на пошті
маніпулянткою, принципово розмовляла і листувалася лише польською мовою.
Вона сиділа біля великого вікна, наче на аукціоні, й очікувала «покупця-шляхтича» з
відомим прізвищем та маєтком. 
Письменник безмежно закохався в прекрасну дівчину, однак абсолютно
безрезультатно. Целіна відверто говорила, що Франко їй не подобається, вона
в захваті від брюнетів, а письменник рудий.
Дівчина запевняла, що Франко її переслідує, і дуже зраділа, коли той
одружився. Сама вийшла заміж за поліцейського комісара, народила двоє дітей
і швидко овдовіла.
Іван Франко присвятив цій обмеженій міщанці і шовіністці свої твори - « Маніпулянтка»,
найкращу лірику, яка є в українській літературі, - «Зів`яле листя», поезії «Моїй не моїй» і
«Спомин в Ізмарагді», повість «Лель і Полель». Присвяченого їй «Зів`ялого листя» вона так і не
читала, бо не вміла і не хотіла читати по-українськи.
 
              «Явилась третя — женщина чи звір?
                Глядиш на неї — і очам приємно,
                Впивається її красою зір…»
                                        Іван Франко
***
У Дрогобичі в залі пошти
Коли осінь чекала зиму
Землетрусу сто бальний поштовх
Зачепив його очі дивом
 
Він від погляду аж нагнувся
І не втримав в руках пакета
Погляд гордий не посміхнувся
І не видав свій жаль поету
 
Так лишився б стояти вічно
Бо від погляду став без крові 
Пробігав поруч теплий вітер
І дозволив сказати слово
 
А з вікна споважнілі звуки
Привели його світ до тями
І подавши пакет їй в руки
Доторкнувся віконну раму
 
Йшов додому і оглядався
Думка душу шкребла уперто
Фантастичним той погляд здався
І прийшов разом з роллю жертви
 
Це була поштова співробітниця,
« І запалав до неї великим коханням»
 
***
Чом очиці у тебе злії
І не бачать в мені поета
Я їх словом живим зігрію
Викинь гордості зимне сито
 
Не старайся втекти від себе
І не кидай очей копійку 
Ріст угору любові стеблам
Не завадить мала повійка
 
Я до серця твого тулюся
А воно холодніше льоду
Бо кохаючи словом б’юся
У гордині закуту вроду
 
Ти явилась мені як сонце
І весь простір собою вкрила
Не метелик в твоїм віконці
Пана дужого маю крила
 
Так вже сталося що зійшлися
Всі дороги на перехресті
Дощ не каже що сонце лишнє
Коли грім болем небо креслить
 
                Розкішна антична красуня, з очима,
                «немов криниці дно студене».
                                Іван Франко
***
 
В ній бачив красуню античну
І зором у формах купався
Кохання явивши незвичне
По місту за нею тинявся
 
А шкіра її з порцеляни
Була така світла і чиста
Мов сонячна в лісі поляна
В зеленому сяєві листя
 
Вела крижаними очима
Де б’є дно студене криниці
Безсонними брала ночами
Під сміх гордовитий левиці
 
На панну не міг надивитись
Допізна стояв біля пошти
Красу її дивну напитись
І зором торкнутися трошки
 
Блукав як сновида і часто
Йшов слідом за нею з роботи 
Кохання шалене звичайно
Гордячки не бачило спротив
 
Боявся промовити слово
Сказати що щиро кохає
Любов не питаючись ловить
А потім на горло карає
 
Стосунки Івана і Целіни були дивні..,
хоч він ніколи до неї не наближався.
 
***
Все це видумки що я рижий
Я з добірного зшитий злота
За тобою хотів би стежить
То сердечна була б робота
 
Твої устоньки словом ріжуть
І гординю несуть в куточках
Подивись я приніс ще свіжі
Квіти серця мого в рядочках
 
У них радість моя і світло
І веселка якщо бажаєш 
Я і стежку в твою домівку
Можу вкрити любові маєм
 
Не з під лоба дивись на мене
І відкрий свої білі перли
А від світла що сиплеш зимне
Стали рижими в чуба нерви
 
І для чого тобі чорняві
Хіба в кольорі бачиш щастя
Лиш любов дає силу слову
Коли вкусиш її причастя
 
А мовчання болюче ранить
Чом же брівки ідуть високо
А ще вчора завзято грали
Рижим кольором мого злота
 
 
         Франко почував себе при ній несміливим: 
         ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати. 
                                  Тарас Франко
 
***
 
Горда полька була вродлива
До лиця їй ішов рум’янець
Слів солодких високе мливо
Уміщало кокетки танець
 
В центрі міста поблизу парку
Де Целіна в вікні сиділа
Закохатись в небову хмарку
Серце пана чомусь схотіло
 
Задивлявся мов той хлопчисько
Втратив сон і застряг в чеканні
А на пошті з вікна капризно
Виглядала манірна пані
 
Він уперше отак з розгону
Видав дозвіл у серце влучить
А панянка не била в дзвони
Йшла вже мова її заручин
 
А як звати то й не спитався
Бо ні росту не мав ні вроди
Несміливо при ній тримався
Був колючкою в квітці згоди
 
Целіна мала незвичайний, попелястий колір волосся. Трималася просто,
ходу мала маєстатичну, українською мовою не хотіла розмовляти.
 
***
А Целіна тримала віддаль
І вела себе вельми просто
Попелясте волосся свідок
Було прапором її росту
 
Маєстатна хода вражала
В тілі жив повний розсип дива
Йшла повільно не поспішала
І у серці вогонь студила
 
Українською горда панна
Відмовлялася розмовляти
А краса її повним тілом
Вміла фору моделі дати
 
Чим взяла він і сам не знає
Горда в польки сиділа хватка
Часом в квітах весна ховає
Незбагненну життя загадку
 
«Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю
теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї.
                           З листа до Агатангела Кримського:
***
Повезло мені закохатись
І забутись про наречену
Хоч коріння у неї панське
А характером дуже чемна
 
Залюбитись зумів здалеку
Та це ім’я було фатальним
І зізнатись мені нелегко
Про тортури її безжальні
 
Заповзла в мою кров і жили
І забути ніяк не можу
Моє ім’я її смішило
І кривило гордячки рожу
 
Ідеальною видавалась
І я вірив у ці прогнози 
З нареченою листувався
А її брав у серця прозу
 
Рівно йшла і молилась тихо
Додавала ваги у слово
Це кохання було як лихо
До якого не був готовий
 
Під вінець йшов а в серці тліло
І спікала обручка пальці
Все життя моє дуже тіло
Було втиснене в її п’яльці
 
Серце взявши моє в залогу
Зачинила усі воріття
Десять літ я тримав облогу
Вкрай спаливши любові віття
 
Річ чию уловить старалась
І кого дожидала в гості
А мені залишалось крастись
Щоб торкнути кохання простір
 
Можна серце моє винити
Біль той розумом оправдати
Я в цій тайні старався жити
Щоб левицю до ліз кохати
 
 
               « На кріслі сидить моє щастя,
                  Само у тужливій задумі». 
                                    Іван Франко
 
***
Сидить моя люба на кріслі
Солодке оманливе щастя
Думки в мене крутяться різні
Чи погляд впіймати хоч вдасться
 
У вуличнім шумі і гамі
Чекає знайому людину
Лиця її точені грами
І погляду зимна льодина
 
Сидить моє щастя в задумі
Й закоханий зір не вловило
На віддалі змучений думав
Кохання солодке осилю
 
Чому їй сидіти самотній 
І чом придивитись не хоче
Що збоку крадучись і потай
Любов’ю наповнені очі
 
 
                  «Отся любов перемучила мене
                    дальших десять літ».
                        Іван Франко
***
На кохання сподівався
Марив у вві сні
Десять літ його тримався
Дарував пісні
Ах якби раніше знати
Хоч любов є зла
Одну строчку прочитати
Панна не змогла
Українською не вміла
Синя її кров
Звір сидів у її тілі
І на звук не йшов
Думав пісню зупинити
Виринала знов
Отся любка чужо-лиця 
Випила всю кров
 
           «Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
             Чом твоє серденько колюче терня».
                              Іван Франко
***
Хто із нас не співав цю пісню
Всьому світу вона знайома
А шедевр що в рядки улігся
Мав сердечних рядків прийоми
 
Так писати могла людина
Що коханням всерйоз хворіла
Навіть зимна очей льодина
Його серце любов’ю гріла
 
Гостру мову умів цінити
І налити слова коханням
Це ж потрібно до сліз любити
Щоб молитву убрати в сяйво
 
Так любив що аж мав забути
Що високі чуття теж грішні 
Серця спраглого ніжні звуки
Були звичні прості і ніжні
 
У коханні є місце драмі
Часом вітром від нього віє
Все життя він збирав по грамах
Те в що сам до кінця не вірив
 
              «Тебе кидаючи, любити мушу,
                Тебе кохаючи, загублю душу.»
                          Іван Франко
***
Гострим словом ранила
Уст солодка бритва
Серця сині гранули
Вабила молитва
Кинувши любитиму
Слів колюче терня
Душу лиш губитиме
Її слова зерня
З віддалі кохаючи
Друзям признавався
Її личко сяюче 
Мов снодійний засіб
Все у завтра котиться
Гонор теж змаліє
Не гуди околицю
Що любити вміє
 
 
         «Третя жінка відіграла велику роль
           в житті Франка.»
                                 Григорій Величко
***
Відбувається часом чудо
Хоч спізнає його не кожен
Серце вкрите солодким льодом
Полюбити лиш сильний може
 
Він пилинки здував із неї
Вмів здійснити любе бажання
Платонічна тут роль зіграє
Невідому любові тайну
 
Був порадником й добрим другом
Захищав і любив водночас
Хіба сонце нам не слугує
 
І нічого в замін не просить
 
Роль велику в житті зіграла
Бо характер взяла у танка
Не любила і це казала
Гонорова в житті міщанка
 
Платонічна любов зробила
Величезного світла чудо
А що тіло щоденно їла
Хіба серце її осудить
 
 
Франко допомагав вдові вирішувати
справи, допомагав грошима
 
***
Овдовівши гарно вміла
Прикриватись горем
Її хватку надто смілу
Не торкався сором
 
Вже на струнах серця грала
Хоч і не любила
Тут не жарти екс кохану 
Вщент життя побило
 
До грошей була беруча
Просити не проти
Співчував як гірко плаче
Її хитрий ротик
 
Справи всі тепер рішались
Гаманець був щедрим
Другом юності пишалась
З душі змія щезла
 
Мала вдова довгу руку
Типова міщанка
Не змінились її звуки
І броня від танка
 
Ця ідеальна жінка в уяві Франка не
виказала себе в житті нічим визначним
 
***
Ніяк себе не показала
Ні визначним ні цінним
Порожньою лишилась зала 
Бо мала липи цінник
 
В уяві бачилась Франкові
Розкішним ідеалом
А форми тіла хоч зразкові
Ніколи з ним не спали
 
Фантазія душі поета
Його рожева мрія
Народжена під слова злети
Із вітром в цілім тілі
 
Буденною була людина
Полячки гонор мала
Ніколи уст її льодина
Його не шанувала
 
Ніяк себе не показала
Ні визначним ні цінним
Усе життя порожня зала
Франка носила цінник
 
 
      «Любов – це кара, це сумна в’язниця, 
        Бог від якої заховав ключі.»
                              Іван Франко
***
Любов це вічна кара
Сумна життя в’язниця
Обплутує Ікара
І рай йому лиш сниться
 
Ключі знайти той може
І визнати причину
Коли відверто скаже
Любов її мачина
 
А Бог ключі ховає
Від того кого любить
Нехай чудак страждає
Людина може буде
 
Любов велике чудо
Коли вона взаємна
І хай її не судять
Порадники таємні
 
Це вічна долі кара
Сумна життя в’язниця
Обплутує Ікара
І спокій тільки сниться
 
 
        «За любов її і ласку
          дам я небо, рай, весь світ»
                        Іван Франко
***
Я віддам свою душу і небо
За любов її щиру і ласку
Навіть раю мені вже не треба
Щоб гордині зняла лише маску
 
Її слово то манна медійна
Ніжне тіло розбурхує тайну
Коли бачу ті обриси східні
То бажаю їх пити негайно
 
Це вже серце зробило свій вибір
Хіба можна його осудити
Йому з поля глибокого видно 
Куди стежку кохання стелити
 
Це прихована долі магія
І за гроші її не купити
Вона вище достатку висіє
За це можна і душу згубити
 
За любов її ласку дам небо
Все що маю о зоряний світе
Це ж кохати так болісно треба
Щоб зневагу роками терпіти
 
             «Я не тебе люблю, о ні,
               Люблю я власну мрію»
                            Іван Франко
***
Болюча холодність й зневага
Ще більше його гартувала
Любові високої сага
Оголена в світ визирала
 
Її не кохав він як жінку
Любив як незвершену мрію 
А серця холодні сніжинки
Побачив у роки вже зрілі
 
Уява й фантазії думка
І вже він у стані робочім
Не стерла життя його гумка
Зневаги запінені очі
 
Листи сам собі став писати
Щоб сміло відвідати пошту
Лицем до вікна прагнув стати
Щоб погляд вловити хоч трошки
 
Її я любив як ікону
Чому ж тоді тілом вмираю
Чекав щоб торкнутися зором
Сідаючи в залі десь скраю
 
Любов моя плаче і виє
За що така кара для мене
Напевне щоб виросла мрія
І листя до неба зелене
 
               «Се любов моя плаче гірко…»
                                  Іван Франко
***
Любов моя плаче так гірко
Не знаю кому завинив
Я думав закоханий в зірку
Вже й форму в уяві створив
 
Старався найкращий у світі
Зробити для неї овал
Щоб погляду сонячне віття
Не вміло ховати обман
 
Вже й сонячну рамку придумав
І сину у школі поміг
Для неї у двері всі стукав
В негоду пустив на поріг
 
Не глянула поглядом ніжним
Хотіла ще більше ніж мав
І тілом далеко не свіжим
Шукала на вулиці зваб
 
Любов моя гірко ще плаче
Невже не прозріла таки
Куди ти несешся козаче
В облозі усі вже полки
 
        «Шановний пане, прикро мені, що не можу
          задовільнити Ваше прохання, я не здорова.»
                         31 жовтня 1896 року Циліна
***
Марив бачити її поряд
Охрестити дитину кликав
Видно навіть далеким зорям
Вистарчало ще сил любити
 
У листівці прийшла відмова
Пошта звісно не забарилась
Дуже дякую нездорова
Слово ввічливе помістилось
 
Не приймаю прохання ваше
Хоч велика це честь не спорю
У словах як було не вперше 
Роздавався полячки гонор
 
Не збагнула її монета
Що це зустрічі нова спроба
Гордо йшла по життю дурепа
Із думками що все до гроба
 
Він знаходив законний привід
Кликав в гості і родичався
Та у впертій полячки гриві
Приступ важності не кінчався
 
 
1 листопада 1899 р. Целіна
овдовіла…
 
***
Незадовго і овдовіла
Хоч трималася незалежно
Двоє діток холодні стіни
І сама вже за паном стежить
 
До Дрогобича перебралась
Щоб спокійно було і тихо
Та нестатки підступно кралась
І маліла гордячки пиха
 
Львів зустрів її мовчазливо
І фанфари ніде не грали
Пригадати любовну зливу
Сама доля їй підказала
 
Пригадались старі бажання
І солодкі слова знайшлися
Її давня жила тут тайна
Про Івана це звісно йшлося
 
Не погребувала зустрітись
І просити його підтримки
Знов почав в її сонці грітись
І носити вогонь із ринку
 
А вона знов весела й гожа
Бо нема вже куди спішити
Пан у вищі салони вхожий
І уміє словами шити
 
Іван Франко поселив її з дітьми у своєму
будинку як економку.
 
***
Її сонця йому забракло
Чом не взяти у сій маєток
Прихистити схотілось раптом
І її і маленьких діток
 
Економка сказав дружині
Допомога тобі не лишня
Затиснувши себе в пружині
Двох жінок де своя й колишня
 
Був прихильний до її діток
І оплачував всі видатки
Горда пані нема де дітись
Повелась на добротні статки
 
Мовчазливо гребла під себе
Вимагала життя розкішне
Та буває заплаче й небо
Коли блискавка вдарить трішки
 
Попросив щоб лишила хату
Бо безвихідь була на грані 
Її совість була пихата
І життя шита ликом тайна
 
Дружину з дня Святого. Миколая помістив у
Кульпаркові в божевільні.
 
***
А дружині потрібний спокій
Бо хвороба була на грані
Ця проблема вже кілька років
На душевній гармоні грала
 
Треба ж долі так зачепити
В божевільню на довгі роки
За що пані було платити
Щоб отримати в Бога спокій
 
Як трималася що казала
Чи було їй за чим тужити
Економка напевно знала
І в сім’ї залишалась жити
 
Все минає і правда також
У поганім і добрім колі 
А дослідників гострий ракурс
Не збагне всіх куточків долі
 
       «Спершу я думав, що бокує, тоне
          Десь в тіні, що на мене й не
         Та враз мов бухло полум’я червоне.»
                                     Іван Франко.
***
Я думав спершу що пройде
Залишиться позаду
Чи цвітом юності гойдне
Й подінеться одразу
А потім бачу не спішить
Бокує і не тоне
Мене байдужістю смішить
Собі в обійми гонить
Десь в тіні сіла і мовчить
І глянути не хоче
Коли життя мене навчить
Сліпі відкрити очі
Тоді на світ як бухне вдень
Червоним хистом долі
І вже спалив мене огонь
Стою самотній в полі
У тому полум’ї живу
Згоряючи заживо
Невже до смерті не зірву
Любові чорну гирю
 
Випливом цього кохання з’явилося “Зів’яле листя”.
 
***
Посміхаючись все тримала
Всілась в замку як господиня
Та покої його минала
Це тиснуло її гординю
 
Володіла усім у домі
Мала доступ і до кишені
Та бажання її відомі
Він один був її мішенню
 
Грала гарно й дивилась в очі
І вдавалось їй все це просто
А закриті на засув ночі
Не просили його у гості
 
Роздавала свою гординю
Уже вище сягала неба
За дозвілля пеклася сина
Пхала ніс де було не треба
 
Все терпів доки сил хватало
Рятувала висока творчість
Вже й за серце було хапала
Її витівок зимна точність
 
Але скільки б нам не сніжило
Неодмінно весна настане
А що вдячність не завжди щира 
Зате ім’я її кохана
 
          «За саме серце вхопила мене,
           Мов сфінкс у душу кігтями вп’ялилась
            І смокче кров, і геть спокій жене.»
                                         Іван Франко
 
***
Мене за серце ухопила
Вп’ялася кігтями у душу
Усе що мав святе убила
І я страждати нині мушу
 
До нині смокче кров і грає
Очами круглими як куля
За що життя мене карає
Й не скине чобота що муляв
 
Пропав мій спокій і надія
Нічого вже не залатати
Тут не коханням теплим віє
То звір в мою ввірвався хату
 
Мов Сфінкс всю душу перерила
І кігтями хапнула тіло
Її русява пишна грива
Вже десять років моїх з’їла
 
«Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась».
 
***
Терпіти довго довелося
Минали дні та не здавалась
Бувало дибки йшло волосся
Як злість із тіла проривалась
 
Не наситилась не здалася
І не ослабли її звуки
Уже й за душу узялася
Моя хвороба їй у руку
 
Не щезла з дому не вступилась
Мене взяла в свої лещата
Дарма що Богові молилась
І надягала пишні шати
 
Мене й на хвилю не пустилась
І я нарешті опритомнів
А коли двері зачинились
Відчув звалилась бруду тонна
 
Терпіти довго довелося
Хоч добровільно не здавалась
Бувало дибки йшло волосся
Як злість із тіла виривалась
 
                    Одною з причин моєї хвороби та її тяжкого
                    стану були відносини тої жінки та її сина до мене. 
                                           Іван Франко
***
Вигнав з хати лице холодне
Бо від неї ішла хвороба
Зі скандалом і навіть згоди
Щоб не бачити аж до гроба
 
Бо відносини тої жінки
Є причина мого страждання
Скільки раз сам собі божився
Її бачити тут востаннє
 
Стан тяжкий був від її сина
Бо бажання межі не мали
Її образ хай з серця згине
Бо за горло мене вже брали
 
Зі скандалом прогнав із хати
Вдосталь вибриків натерпівся
Зрозумів що уміла грати
Аж тоді коли сам обпікся
 
Вигнав з хати лице холодне
Що принесло мені хворобу
Зі скандалом і навіть згоди
Щоб не бачити аж до гробу
 
 
           «На поріг не пускати її… »
                          Іван Франко
***
На поріг не пускати сказав
Хоч самотній лежав в лікарні
Усім серцем знеболеним став
Виганяти думки примарні
 
В очі бачити не захотів
Бо розбилось тепло у серці
Відрізнити нарешті зумів
Де любов а де купа спецій
 
Не прийняв бо таки не бажав 
Ворушити вогонь у тілі
Хоч сердечного вияву жар
Руки польки тримати вміли
 
Медсестру попросив закрити
Усі двері для тої пані
Бо гординя її відкрито
Глузувала з його кохання
 
На поріг не пускати її
Зачинити всі двері й ставні
Хай хоч раз зрозуміє що ні
Може жити в його коханні
 
Нічого святого не мала
Переспіла душа гордячки
Темним світлом у нім блукала
Що сьогодні стає аж лячно
 
Целіна не могла покохати рудоволосого,
погано збудованого, «русина»
 
***
Вкрай поганий на вигляд Русин
І занадто прості манери 
Рижі коси пожовклі вуса
І розмова псувала нерви
 
Ще й у вишивку був одітий
І кашкета тягнув на лоба
Рижий колір стирчав із відти
Й залицяння невміла спроба
 
Не було ні маєтку в нього
Ну і прізвище якесь дивне
А криві і худющі ноги
По дорозі ішли нерівно
 
Я очікувала брюнета
І щоб очі у нього сині
А високі слова поета
Були надто нудні і зимні
 
Після смерті Франка його син допомагав
старенькій екс-коханій батька.
 
***
Не минула її досада
Захотілось нової хати
Була добра у Львові влада 
І зуміла житло їй дати
 
Син в музей запросив Франковий
Скрізь увага любов і шана
Все для неї було зразковим
Називалася екс кохана
 
Шанування було велике
І на зустрічі йшла охоче
Було поглядом часом никла
Як поет їй дивився і очі
 
Мабуть в думці не раз жаліла
Що не так повернула долю
Свій портрет у музей носила
Де на карточці з ним удвоє
 
 
Ольга Хоружинська
 
Ольга Хоружинська народилася в 1864 році, в селі Бірки що на Харківщині. Батько її був
нащадком старовинного козацького шляхетського роду. Закінчила Харківський  Інститут
шляхетних дівчат  та  Вищі жіночі курси у Києві .
Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою,
німецькою, російською. Їй не була чужа ідея відродження України.
Познайомившись із Франком, Ольга вирішила стати його дружиною й помічницею та присвятити
своє життя чоловікові і своєму народові. Під час приїзду в Київ у травні 1886 р. Франко взяв з нею
шлюб у Павлівській церкві.
Одруження галичанина Франка з «українкою» сприймалося як уособлення духовної і політичної
єдності Західної та Східної України.
 
Франко не міг знайти в Галичині собі дружину.
Він зустрів свою половинку в Києві
 
***
Я у Києві з нею стрівся
Й на душі зразу легко стало
А що погляд вже загорівся
Доторкнутись було замало
 
Думка визріла щоб побратись
Бо ж тридцятка уже на носі
А Киянка хочу признатись
Із дворян і за нею посаг
 
Не знайшов я дружини в Львові
З Галичанками не складалось
А от Київ при добрім слові
В полон здати себе заставив
 
Не пручався ішов по рівній
Та й обраниця була статна
Українка своїм корінням
І освітніх думок достатньо
 
Ніжним словом зайшла у душу
Закохатись прийшла потреба
Я шептав її щось на вушко
І маліла висока гребля
 
Вища школа їй дозволяла
Мати слів золоті зіниці
Що чекати було поляні
Що цвіла у квітках суниці
 
Ми не йшли а неслись потічком
Зупинитися не старались
Думка ширилась що навічно
Ні від кого уже не крались
 
І піти у життя подружнє
Ми хотіли уже обоє 
Я зайняв ту посаду мужньо
Хоч любити не міг ніколи
 
Рідні відмовляли Ольгу, але
вона одружується з письменником.
 
***
В церкві Павловській що у Києві
Коли травень тремтів у листі
І природа від сну прокинулась
Цвіла панна в корал намисті
 
Наречена була мов сонечко
Поруч красень Іван у фраку
Рукавички співали солодко
Білим світлом осанну браку
 
Щось нашіптував про кохання
Дні щасливі вже поруч мчали
В Ольги й натяку на зітхання
Наречена цвіла й мовчала
 
Бо кохала і не питала
Чому в пана чуприна рижа
Ціле небо в руках тримаєш 
Шелестіли їй плаття брижі
 
В церкві Києва що на Павловській
Відбулося вінчання пишне
Йому тридцять чому печалитись
І обручки кільце не лишнє
 
Ольга володіла
кількома іноземними мовами
 
***
Ольга мала диплом учителя
І коріння козацьке з роду
Іноземні книжки прочитані
Додавали плюси у вроду
 
Ніжним видом у серце влучила
І словами уміла грати
А кохання своє озвучивши
Серце генія вміла взяти
 
Розцвітала уся при зустрічі
І уста наливались світлом
Хоч у родичів інші устої
Вміла сумнів пустити з вітром
 
Не питаючись словом визріла
Білим квітом заслала серце
Ніжна панна у колі вищому
Мала власного співу скерцо
 
А Іван аж дзвенів від радості
Таке щастя звалилось в руки
Бачив друзів у тихій заздрості
У чув долі щасливі звуки
 
Ольга ніжна була й високо освічена,
неймовірно грала на фортепіано.
 
***
Ольга грала на фортепіано
Мала одягу вишиванки
А від голосу листя в’яло
Й самі ноги вели до танку
 
Кілька мов досконало знала
Мала рівень думок високий
Впізнавала читальна зала
Її мудрості дивний спокій
 
Вишивати з дитинства вміла
Для запаски нитки зібрати
Ніжні руки її уміли
Всю сорочку у квіти вбрати
 
Намистин потішали звуки
Перевага була коралам
Щоб глибинного моря стукіт
Із дукатом на шиї грали
 
В Українському диво строї
Мала вигляд до болю пишний
Кольорами цвіли з сестрою
Як весною розкішні вишні
 
 
«На нього від дівчини повіяло свіжим вітром».
 
***
Свіжим вітром повіяв Київ
Тут і Ольги ходило віття
Він устами любові сіяв
Найніжніші слова у сіті
 
Панна несла той свіжий вітер
Який міг його вверх підняти
А уста її чистих літер
Вміли з серця напругу зняти
 
Все високе погоже й чисте
І козацького роду корінь
Вища школа і слова зблиски
І найменших із уст докорів
 
А у нього борги й видатки
Репутація не із кращих
Ні маєтку й високих статків
Галичанин аж оку страшно
 
Йшло любові високе дійство
І аж хлюпало через вінця
А наляканий сум десь дівся
Й мови жодної про червінці
 
Панна несла потужний вітер
І Франко не минув цвітіння
Бо зібрався сказати світу
Що до нього прийшло везіння
 
 
 
Ольга Хоружинська щиро закохалася у Франка,
який мав жахливу репутацію.
 
***
Любила і не бачила
Що віно стало меншим
Із десять тисяч в акціях
Лишилась лише жменька
 
До Відня йшли перекази
Бо докторська писалась
А Ольга цвіла й зрештою
Дрібницями спасалась
 
А доктор філософії
Щасливий і залежний
Писав в своєму офісі
І за зірками стежив
 
Журнал газета критика
Й переклади печатав
Життя серйозні витоки
Ставали дні на чати
 
Кохала і не бачила
Що віно меншим стало
Хоч десять тисяч страчено
А все вважалось мало
 
Любила і не бачила
Що віно закінчилось
Із десять тисяч в акціях
Нічого не лишилось
 
Ольга стає вірною опорою для Франка,
допомагає йому у творчості та спонукає отримати освіту.
 
***
Ольга вірною йому стала
І опора була надійна
Усі твори його читала
Бо робота була в них спільна
 
І у творчості помагала
Бо редактором була сильним
Сум і хворості відганяла
Мала погляду тропи пильні
 
Спонукала до знань високих
І у Харків послала вчитись
В ній жили ще козацькі стоки
І дворянських думок учинок
 
Все на ній і робота й діти
Видавати журнал уміла
А найкраща дружина в світі
Всі нестатки в сім’ї терпіла
 
Бо зливалося в однім слові
Де кохання було всесильне
Ольга вмерти була готова
За любов і співпрацю спільну
 
Ольга стає видавчинею журналу «Життя і Слово», який
редагував Франко, вкладаючи гроші зі свого посагу.
 
***
Кращий в Львові журнал у неї
Видавець вона принциповий
Ще новенький з пахучим клеєм
І редактор є свій і кльовий
 
Гроші з посагу йшли на діло
Ольга вміла їм ладу дати
І Франко тут друкує сміло
Має публіці що сказати
 
З мов переклади є тут свіжі
Бо у Ольги високе вміння
І пісні тут шепочуть ніжні
Повні пристрастей і терпіння
 
Вміє першою слово чути
Бо читач і редактор вірний
Не звертає уваг на чутки
Цінить слово його добірне
 
Перший збірник жіночих творів
Укладає за власні кошти
Небайдужі серця покорить
І Франкове здається трошки
 
Кращий в Львові журнал у неї
Видавець вона принциповий
Ще новенький з пахучим клеєм 
І редактор насправді кльовий
 
«Не серцем її вибирав і одружився з нею не з любові».
 
***
Не любив і страждав бо муза
Це коли все високе й миле
Коли дощ і вітри і стужу
Все рівняють любові крила
 
Коли думка лише про неї
Поруч бачим її і мрієш
Спрагле серце болить і гріє
І на крок відійти не вмієш
 
Свою музу він бачив в іншій
Хоч ніколи і не торкався
Ніс в душі її образ ніжний
Раз побачивши закохався
 
Плакав сам уночі в подушку
Думи чисті носив уповні
Мав як мрію високу й сущу
Слабнув тілом усеньким зовні
 
Йшов поодаль вловивши запах
Помирав як не бачив днину
Намір був учинити замах
Світ знайомих у ній загинув
 
Він любив не її а іншу
Хоч дружині до смерті клявся
Та кохання заповнить нішу
До кінця вже ніхто не взявся
 
 
         «Судженої і конем не об’їдеш”.
                        З листа Агатангелу Кримському.
***
Не об’їдеш конем ні возом
Що судилося те твоє
Залюбитися в іншу розу
Небо вибору не дає
 
А лик судженої на долю
Навіть ім’ям її стає
І гарцює вже кінь по полю
І копитами землю б’є
 
Не об’їдеш конем ні плугом 
Й не забожишся далі йти
Можеш бачити її з другом
І без болю удар знести
 
А догнавши любов без волі
Можеш втратити її знов
А щоб діти були не голі
То й забудешся про любов
 
Не минув він своєї долі
Не об’їхав її конем
Бо народжені з Бога волі
Ми покірно той дар несем
 
«Вершка свої слави Франко досяг не без допомоги
своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала,
щоби Франкові «вдома жилося добре»
 
***
Досягнув він вершечка слави
Не без участі серця жінки
Хоч була вона ніжний блават
У рясному його ужинку
 
А щоб вдома жилося добре 
Вміла тихо й покірно дбати
Все сама діти квіти погріб
І сімейні турботи хати
 
Інтелект її був відкритий
І поважність вражала друзів
Хутро шуб додавало крику
Й заздрість сіяло у окрузі
 
Вміла йти говорити стати
Мала корені генеральські
Вільно тратила свої статки
Й посміхалась від цього краще
 
Дім був чаша достатку повна
Друзів мужу не вибирала
Його успіхам не із зовні
Тихо в собі теж ревнувала
 
Досягнув він вершечка слави
Не без участі серця Олі
Хоч була вона ніжний блават
У Франковім розквітлім полі
 
         «Та як радісно серед трудного
           Шляху темного і безлюдного
           Вгледіть — світиться десь оконечко!..
           Так у горі нам — щире словечко.»
                                              Іван Франко
***
Як же радісно серед трудних
І важезних щоденних дум
Повернутись у коло рідних
І забутися про свій сум
 
Розказати про шлях безлюдний
Повний відчаю і блукань
А в домівці де погляд любий
І підтримки свята рука
 
Тут відкрите очей віконце
І любов і повага є
Коли любе і ясне сонце
Тепле місце тобі зів’є
 
І у горі солодке слово
А у радості тиха яв
Бо любила й на все готова
Була ніжна її печаль
 
Було радісно серед трудних
І важезних щоденних дум
Повернутись у коло рідних
І забутися про свій сум
 
 
«То за дар малий і безцінний твій
Що, мов цвіт, скрашав шлях осінній мій,
За той успіх твій не в дослід журби,
Спасибі Тобі! Спасибі Тобі!»
 
***
За безцінний дар тобі дякую
Що був теплим й моїм до болю
До роботи була завзятою
За поради що йшли з тобою
 
Шлях осінній мій гідно скрасила
Щирих посмішок не жаліла
Тих пісень що слова підказував
Твого досвіду голос смілий
 
За твій голос ще мовлю словечко
Що стрічав мене в дні тривожні
І за нашу кохану донечку
Щире дякую серцем кажу
 
Ти зі мною йшла рівна й зичлива
За незгоди не брала звіту
А хвилини важезних зустрічей
Ти красила любові цвітом
 
Щиро дякую за те сонечко
За поваги високе вміння
За розумне і тепле сердечко
Що любити так щиро вміла
 
 
Ольга терпіла злидні, ревнувала Івана
до інших жінок, але тішилася, що саме вона його половина.
 
***
Тихе слово й свята розрада
І поради вагома участь
Щоб жила в його світі радість 
Дому клопіт її лиш мучив
 
Устигала кругом і всюди
Підставляла у скруті руки
Гостям несла найкраще блюдо
Де сервіз бавив срібні звуки
 
То чому ж не любили друзі
І у коло рідні прийняти
В Галичанському вищім крузі
Не зуміла своєю стати
 
А любити уміла щиро
Забувала про слів порошу
Мова лагідна була мирна
Коли зовсім зникали гроші
 
Ревнувала але мовчала
Все таїла тихенько в собі
Хоч із квітами не стрічала
Та жила лиш в його особі
 
Був він добрим і в міру щирим 
Думка друзів не хвилювала
Але в колі вже говір ширшав
Вибір музи пройшов невдало
 
 
 
У неї все частіше стаються неврози.
Останньою краплею стала смерть їхнього сина.
Ольга потрапляє до божевільні.
 
***
В божевільну там буде краще
Бо неврози вже часто стали
Наш синочок коханий за що
Його небо від нас забрало
 
Її ніжна душа зламалась
Горе клином прийшло до хати
І не вірила що це сталось
Що пішов в юнім віці спати
 
Плач вбивав в її тілі душу
Темний жаль заселився в серце
Після свята в лікарню мушу
Помістити своє «віконце»
 
Не на довго у божевільню
Краще б я відбував цю кару
Була завжди моєю тінню
І цвіла як ішов угору
 
Все уміла проста й не грішна
Найніжніша дружина й мати
А сміялася як потішно
Чистим сріблом світилась в хаті
 
Господиня яких не знайдеш
І до мене завжди привітна
А лікарня не гірший вихід
Там кімната окрема й світла
 
В божевільну так мабуть краще
Бо хвороба прогрес давала
Спокій тілу їй треба вищий
Заховатися в тишу мала
 
 
Ольга не була присутня на похороні
Франка, бо вийшла з лікарні значно пізніше.
 
***
Помираючи у лікарні
Не мав поруч синів ні дочки
І дружини закриті ставні
Лише палиця у куточку
 
Його тінь і святе віконце
Мати діток що була тилом
Він хворіючи кликав сонце
Що у юності в ніч світило
 
Не прийшла не змогла хоч хтіла
В божевільні її розрада
А худеньке Франкове тіло
Навіть вісточці було б раде
 
Був один й не хотів прощення
І до Бога не йшов миритись
Сльози падали на щоденник
Щоб на мокрі сторінки злитись
 
Хоч лупати скалу всіх кликав
Видавав кожен місяць книжку
Та хвороба що кралась тихо
Не жаліла його ні трішки
 
У лікарні зійшлися зразу
Сум хвороба і зверхність часу
Він отримав в житті поразку 
Залишивши книжкову касу
 
… З птахами їй було краще, ніж з людьми, – свідчила
онучка Іванна (Ася) по синові Петрові.
 
***
Віконце тримала відкритим
З пташками вела любу мову
Привітне і сонечком вмите
Із другого поверху дому
 
Гніздилися близько і їли
Було їй з пташками спокійно
З родинами поверх обсіли
Без нотів співали бо вільні
 
Тримала з онуками віддаль
Та злотих для них не жаліла
Любила коли легінь квітень
Торкався старечого тіла
 
На гроші жила з видавництва
Хотіла в житті дуже мало
Іван часто вмів їй присниться
Читаючи сил прибувало
 
Віконце тримала відкритим
З пташками ішла на ромову
Привітне і сонячне віття
Із другого поверху дому
 
 
***
Вона не була самотньою
Думками сягала високо
Вагою хвороби змотана
А серцем до неба красою
 
Нікому на біль не жалілась
Раділа любові Івана
Думками не мучила тіло
Вмирала за нього словами
 
В музеї її поважали
На зустрічі йшла теж охоче
Дворянку у ній впізнавали
Й загострений гідності почерк
 
Розмову вела лиш по суті
Розлитись не вміла по древу
Знання що у виші набуті
Вважала добром своїм кревним
 
Війну не приймала з причини
Що рушила все до останку
Не вміла ховатись за спину
Й хвалитися важністю статків
 
Була величава і горда
В музеї цвіло її око 
Раділа сімейним подіям
Трималася гідно й високо
 
Із другого поверху видно
Славетний потік до музею
І погляд зустрівши невинний
Юначою бігла межею
 
Для сина у ріст позувала
Портрет треба людям лишити
Хутро що у шафі тримала
Старалася все просушити
 
Спокійно заходила в старість
Ішла на розмову до мужа
Привітна позбавлена страху
Коханням заповнена ружа
 
Причина смерті: «Неміч стареча».
 
***
Нікого в останню хвилину
Її провели чужі люди
В труні у тривожну годину 
З неструганих дошок грубих
 
Підводу взяли на годину
Відвести на місце спочину
Робота завадила сину
В дочки теж тривожна причина
 
А поряд могила для мужа
І їй в усипальниці місце
Скульптура велика й потужна
Завадила задуму звісно
 
До слави своєї вершини
Він йшов за підтримки дружини
Вона своє серце вложила
Тримаючи дому пружину
 
То жертва коханому щира
Натомість труна з дошок грубих
А пагорбок скромний могили
У квітах ім’я своє губить
 
Була дивовижна й висока 
Опора йому до останку
Ішла поруч генія збоку
Несучи його срібні гранки
 
І Львів величає ту пам’ять
Франко недалеко поодаль
Лежить звично різаний камінь
Й коханого вловлює погляд
 
Є роздуми тут для жіноцтва
І страдницьке долі життя є
А тиша тримає той Оскар
Де колір душі співчуває
 
 
Через скульптору Сергія Литвиненка
Ольгу не змогли поховати поруч з чоловіком.
 
***
А тепер я вже зовсім поруч
Кілька метрів нас віддаляє
Трохи вбік а тоді ліворуч
Тут я часто в саду гуляю
 
Дуже вірю що будем разом
В усипальні для тебе місце 
На коліно я стану назем
Господинею зву не гостем
 
Поговоримо ми любенько
І любов нашу пригадаєм
Бо вона ще жива серденько
Вип’єм кружку без цукру чаю
 
Я сьогодні признаюсь щиро
Ти високе моє кохання
Викинь посмішку свою зимну
Ця розмова в нас не остання
 
Пригадай як суниці їли
Раз у десять ти більш платила
Українські жінки несміло
Лише крейцер за них просили
 
Говорили що марно тратиш
І не маєш поняття в грошах
Тільки я розумів що значить
Твого серця коштовна ноша
 
А як стіл накривати вміла
Вилок сріблених більше двадцять
Хмелем пахла перина біла
У якій я любив купатись
 
І журнал за твої жив кошти
Книги теж за них видавались
Дисертація з’їла кошик
Тих папірчиків що валялись
 
Моя люба кохана рідна
Хоч з початку усе почнемо
Помовчи не кажи що згідна
Хоч завжди була дуже чемна
 
В усипальниці бачить хочу
Щоб плече до плеча торкався
Я кругом телеграми строчу
Навіть скульптора зустрічався
 
Завтра знов поговорим вдвоє
Бо на службу іти ще треба
Став великим я бо зі мною 
Завжди був вогник твого неба
 
 
 
***
Це вона взялась будувати
Ці палати високі й світлі
Хоч і досвіду малувато
Та любов йшла спереду звісно
 
А елітний район не проти
Щоб відкрити тут дім поету
Навіть нині ті кілька соток
Вміють серце Львів’янам гріти
 
Все тут виважене і стильне
Колір квіти і навіть ганок
Аж не віриться що тут вільно
Жив поет зустрічав свій ранок
 
Тут росла його книгозбірня
Кабінету розкішні меблі
Тут і спальня подружжя спільна
Скільки коштів пішло і нервів
 
Бо маєток у центрі Львова
Незвичайне в віках обличчя
Має мужність оця будова
Гідно нести Франка у вічність
 
 
Ольга взялася будувати для родини
двоповерховий дім у престижному районі.
 
***
Дум розкішний був Ольги задум
Львів прийняв це бажання вдале
А земля що купили з садом
Вже дворянки проект плекала
 
Задум втілити серця мрію
Ольга в сон цей уже вжилася
Навіть нині повага гріє
Що всі статки в проект йшли власні
 
І хоч гріла одна кімната
Де зимою усі тулись
Не могла Ольга всього знати
Хоч грошей зовсім не скупилась
 
Дім забрав все що з акцій мала
У держави прийшлося взяти
Син Тарас не хотів скандалу
Вмів в будову свій посаг дати
 
Тут сьогодні музей Франковий
Бавить очі будівля пишна
Мудра Ольга для нас панове
В місто Львів із любов’ю вийшла
 
Мрій високих був Ольги задум
Що співає осанну Львову
А музей із розкішним видом
Зве до Генія на розмову
 
 
ЕПІЛОГ
 
***
Велетню духу і часу
Щира любов і Осанна
Він України окраса
Величі мудрість і слава
 
Геній письменник учитель
Гордий мислитель з народу
Правди високий ужинок
Мав за любов в нагороду
 
Сотенні томи видання
Спраглий порив до роботи 
Чесне до болю кохання
І йти у бій був не проти
 
Знав двадцять мов досконало
Друзів умів дивувати
Був товариський загалом
Слабшим умів помагати
 
Вклав свою лепту і в моду
Дуже любив вишиванку
В ній він ішов до народу
Вірний їй був до останку
 
Двічі ішов у парламент
Доктора витримав захист
Гідні народу мав плани
Вищого виміру статус
 
Слово підніс так високо
Що неможливо достати
Творів його добра сотня
Вміли народними стати
 
Велетню духу і часу
Щира любов і повага
Він України окраса
Мудрість її і відвага
 


 

 

 

 

ПЕРЕЧИТАНЕ

ЧАС ВИВЕРШУЄ НАС

 

Гонтарук Любов Романівна. Зелений чай. Невигадані історії. Тернопіль: Золота пектораль. 2019

 

1. Роздум про різність

   Завжди дивуєшся, коли знайомий тобі літератор несподівано постає перед читацькою аудиторією, до якої зараховую себе, у новій творчій іпостасі. Щось подібне сталося і з Любов‘ю Гонтарук. Поціновувачі красного письменства досі знали її як цікаву поетку. Нагадаю про віршовані книжки: «Білий день», «Подив», «Над Гнізною», «Жива вощина», «Серце навстіж», «Ксенія», «Оповесні», «Напередодні», «Я їх любив…»

   Та виявилося, що письменниця є й неординарною оповідачкою. Однозначно можна сказати, що на материк Прози благословив її сам О. Т. Гончар. Але з цього приводу можу висловити лише припущення, з Особистісним відтінком, звісно. Десь на початку цього тисячоліття до мене потрапила книжка, «Дружба…». Документальна проза, скажете… Не заперечуватиму. Але спогади про незабутнього Олеся Терентійовича Гончара мали у собі щось таке, що дозволило говорити про ймовірність появи серйозних прозових текстів у недалекому майбутньому.

   І не помилився у своєму передбаченні, бо невдовзі, один за одним до читачів прийшли друком романи і новели: «Слово», «Підкова», «Пізня вишня», «Ключ від раю», «Я війна», «Час у вигляді круга», «Одна», «Сироп кероба»… І цей перелік, на щастя, можна продовжити.

   Літературне «багатоверстатництво»? Своєрідний феномен? Як на мене, то це явище таїть у собі двоєдиність. По-перше, писання поезії і прози – індивідуальний акт. І не будемо втаємничуватися, адже це є схожим на безплідне ворожіння на кавовій гущі. По-друге, особистісне не буде вартим уваги, якщо не переплітається із суспільним. Себто маю на увазі те, що жанрова сув‘язь є також характерною для Любові Голоти, Ольги Яворської, Софії Майданської…

   Саме з дзвіниці жанрового поєднання і хочу подивитися на прозову книжку Любові Гонтарук, «Зелений чай».

 

  1. Життєписні наголоси

   Але перед тим, як звернутися до неї, змушений нагадати деякі біографічні моменти. Спонукає до цього непростість. З вини влади літературу безцеремонно виштовхали на маргінес, книжки письменників виходять мізерними тиражами. Пересічні читачі нерідко навіть не мають жодного уявлення про те, над чим працює письменник, не кажучи вже про його життєпис.

   Отже, пані Любов народилася в селі Великий Кунинець, що на Збаражчині. Закінчила Тернопільський педагогічний університет. Працювала за фахом у місті Збараж. Нині перебуває на творчій роботі і мешкає у Києві. Член НСПУ з 1999 року. Має в творчому доробкові сорок чотири поетичні і прозові книжки.

…Можна, либонь, балакати і про інші біографічні акценти, та не інтригуватиму. Бо життєпис, як життєпис. Звичайний, як мені здається. Але саме він народжує неперебутність слова. і до неї доторкаємося, гортаючи «Зелений чай».

 

  1. Тематичні небокраї

   Невигадані історії з цього друку авторка сама ділить на дві частини: «Лелеки мого дитинства» -- спогади про подаленілу у часовому вимірі бентежну пору, і розділ «Зелений чай», який очевидно підштовхнув до назви книжки, доторкання до сучасної непростості.

   Знову маємо двоєдиність?! Щось таке за великим рахунком. Розмірковуючи про неї, можливо, переключуся не деякі загальникові міркування. І відштовхнутися від того, що існують два типи літераторів. Одні ретельно описують те, що бачили у житті, а другі, образно мовлячи, віддаються грі фантазії, відштовхнувшись від якогось конкретного факту. Сув‘язь реалу та уяви, плюс медитакптність. Якщо чесно, то другий метод мені імпонує більше. Чи не тому, що знаходжу душевне суголосся? Та не відкидаю й першого підходу. Бо, як сприймач текстів, усвідомлюю, що не методики є основоположністю вибору, а справжність написаного. Через це і привабив «Зелений чай».

   Тепер поговоримо про це видання конкретніше, почавши з того, що у своїй класифікації зараховую письменницю до першого типу літераторів. Зосібна, агітують за це «Лелеки мого дитинства». Коли перечитував їх, то здалося, що душу облягло тепло. Подихом незбагненної магії був зачудований, коли вглиблювався зором і свідомістю, читаючи «Привіт», «Ялинка», «Пані Чапліцька», «Гусак», «Лампа»…

   Зворушило, і неабияк підняло ставлення до матері бо це звертання на «Ви» свідчить так багато про внутрішню культуру авторки. Вражає і гумористичність. Та ще жіночість виконання і неодмінно з нотками ліризму і підтекстовість. Останню, до речі, назвав би сильною очевидністю авторки.

   А розділ «Зелений чай» є дещо іншим. Та не тому, що розповідає про події, які є ближчими до нас у часовій площині. Аналізуючи тексти, стає очевидним, що ліричності тут менше, навіть можна сказати, що її майже немає, якщо не враховувати жіноче начало в описі ситуації. Чому так воно? Сакраментальне питання. Але однозначно, відповіді на нього не існує, бо можна говорити про оцінку ситуації з висоти прожитих літ, про часову обераційність…

 

4. Виражальницькі тенденції

   Як мені здається, вищезгадане не може бути зрозумілим без акцентів на виражальності. А якщо так, то в поле зору потрапляють порівняння, метафори та епітети з книжки.

   Питання про них не є таким простим, як може здатися спочатку. Дехто, мабуть, почне твердити, що не варто зациклюватися на поетизмах, бо не вони, мовляв, визначають суть окремого твору і жанру, в цілому. З таким міркуванням можна було б погодитися, якби не одне «але»… Поетизми, які викликають роздратування в окремих осіб – індивідуальність стилю автора. Виступати супроти якої неможливо. Розумію, що над сучасною прозою хижокрило нависла примара уніфікації, яка дорівнює спрощеності. І саме поетизми, на моє переконання, є порятунком.

   Тому з такою увагою вчитуюся у тексти Любові Гонтарук, і зупиняю свій погляд на порівняннях. Передусім радує їхня неординарність, бо поряд з цим літературним тропом зі сполучниками ми бачимо взірці без них. Цю картину доповнюють порівняння, в яких використано елементи обох видів: «Мама, мов Мавка, світилася щастям і великим працелюбством», «В яскравій куртці і шапці він, як мак…», «Щастя—невагомий тягар», «Пригубити світло, ще не значить засвітитися…»

Перелік порівняльних вдатностей, безумовно можна продовжувати, але доповнимо його метафоричними зблисками. «Цей запах живе в мені з дитинства», «У нас вдома жив красивий настінний годинник», «Мій мозок панічно заволав», «Опалий листок чекав на білу шубу». Навіть побіжний аналіз метафори з цієї книжки дозоляє ствердити, що авторка вміло використовує цей троп, переплітаючи його зі звичністю висловлювань.

   Тло чарівності прози створюють й епітети: «зірочки гусячого виводка», «дерев‘яні ноги», «острівець моєї надії», «солодкий гостинець». «Причаровує до книжки», і те що авторка не цурається несподіваних слововиявів: «Тільки біль нагадує, що треба бути терплячим», «Без любові людина мертва», «Немає більшої невинності, ніж правда», «Щастя зникає там, де починається байдужість».

   Щодо крилатослів‘я, то зауважу лише одне: якщо порівняння, метафора, й епітети народжуються незалежно від віку, усе залежить від рівня думання автора, то воно – насліддя прожитого і пережитого.

 

  1. Розмисел про майбутнє

Поява нової книжки – завжди свято душі автора. В цьому переконані і читачі. Звісно, що радості немає межі!

   Але водномить не дає спокою і таке запитання: що буде далі? Важко, мабуть, однозначно відповісти. Письменниці передусім. Тому і ставляться вони, трикрап‘я…

   Очікування таємничості? Для усіх?!                                                      

Ігор ФАРИНА

 

 

 

ЛЮДСЬКИЙ, ІНОПЛАНЕТНИЙ

ТА БОЖЕСТВЕННИЙ НАПІЙ ЛЮБОВІ

ЛЮБОВІ ГОНТАРУК

 

(Гонтарук Любов. Сироп кероба: роман. – К. : Прометей, 2018. – 302 с.)

 

Гонтарук 

 

1. Кожна людина, яка пише-творить книги, екзистенційно творить одну свою книгу – Книгу свого життя, тобто текст-життєтекст, який читають сучасники і, можливо, будуть читати нащадки. А якщо текст стане молитвою – то й слухати Всевишній...

Любов Гонтарук – яскрава творча особистість в сучасній Україні, яка вже видала у світ у різних вітчизняних видавництвах добрих чотири десятки різножанрових книжок та фоліантів, серед яких: Джерело: поезії. – Київ: Радянський письменник, 1992; Білий день: поезії. – Львів; Самотнє літо: поезії. – Тернопіль: Джура, 2002; Млин: роман. – Тернопіль: Джура, 2009; Підкова: роман. – Тернопіль. – Джура, 2010; Код Нібіру: роман. – Київ: Веселка, 2011; Криниця: роман. – Тернопіль: Джура, 2012; Пізня вишня: новели. – Київ: Наш час, 2012; Сапфо: поеми. – Київ: Медобори, 2013; Оповесні: лірика. – К.: Золоті ворота, 2016; Вона: роман. – Київ: Контекст Україна, 2017... Я любов: поезія. – К. 2019.

Тобто перечислення назв її книг – це вже поезія (написана словами музика, що прагне стати Логосом), як афоризм – добре відредагований роман (жартують мудрі літератори-професіонали)...

У самих вже назвах книг нашої авторки багато слова «любов»: і «Антологія любові», «Колір любові», «Ріка любові», «Я їх любив...» і, повірте мені, − багато справжньої, біблійної, любові людини, жінки, дружини, матері, подруги, письменниці, яка творить свої віртуально-реальні світи із матеріалу Всевишнього і людських душ і ділиться створеним із людьми та Всесвітом...

Тут же − у бібліографічному списку Любові Романівни Гонтарук (Кубацької) − книга-роман – «Ключ від раю», що свідчить про перебування автора явно не в позитивістській, а в метафізично-релігійній світоглядній системі координат, а таким я вірю, тим більше знаючи реальні християнські вчинки пані Люби через особисте знайомство з нею, а її самої із людьми, яких поважаю, серед них і світлої пам’яті Олесь Терентійович Гончар, і його Дружина − Валентина Данилівна Гончар, яка свято береже пам’ять про нього, і з якою також маю честь бути знайомим.

Про Олеся Гончара пані Люба також видала документальну прозу, для назви якої використала напис на подарованій їй самим письменником своїй книзі: «Щоб була щаслива була!».

Вона із поважною любов’ю і добрим гумором розповідає бувальщини про письменника, із яким звела її доля у найлюдяніших контекстах: знавець людських душ Олесь Терентійович не міг не відчути, не виокремити із натовпу зоряну суть творчої дівчини, яку ласкаво називав «Любою зі Збаража»...

Як у воду дивився класик, бо пані Люба таки щаслива тим щедрим щирим щастям любові до світу загалом і до конкретних людей зокрема, яке теплим світлом обігріває усіх і все, що поряд. А це і є за благословенними Олесем Гончарем Василем Симоненком та Григором Тютюнником – найважливіше у земному бутті, бо «у світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» (вважав перший) і «немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» (писав другий).

Щодо згадуваного вище контексту афоризму, то Любов Романівна – автор двох збірок саме афоризмів: «Іскри жар-птиці», «Іскри жар-птиці-2» та книги філософських роздумів «ГЕРБ-АРІЙ».

А ще ж пані Люба Гонтарук видала у 2017 році знакову книгу «Я – війна» у київському видавництві «Контекст Україна» − про долю безногого і безрукого хлопця, який повернувся з АТО...

Вона також автор дивовижно-чарівливих книжечок для діток «Я маленька липка» (видана), «Голубі журавлики», «Мамина вишенька» (підготовлені до друку), підготовленої до друку також книги гумору і сатири...

2. Тобто перед нами, суєтними сучасниками, у всій красі і добрій любові постає зріла, мудра різножанрова, розмаїтотематична, веселковостильова Авторка з молодою древньою дівочо-жіночою душею, яка не втратила радісної дитинності, урівноважено-динамічно збагативши її мудрістю і реальною, дієвою добротою, яка вміє відчути зболену душу ближнього, ненав’язливо підтримати людину у цьому світі словом, яке вона тонко відчуває, і ділом.

Починала, вона, як бачимо, свою писемну творчість органічно-закономірно: із лірики із «серцем навстіж» (назва однієї з її книг) поезії, бо ж поезія – діло юне, − і виросла до романної, документальної прози, афористики, книг для дітей та гумору і сатири, що, як відомо професіоналам, −  найважче.

Але знаково, що життєтекст та текст пані Люби максимально тотожні, тобто і живе вона, як і пише: готично-бароково, іскристо, виклично випромінюючи любов та екзистенційний позитив навіть у манері свого яскравого одягу, коли більшість людей в Україні одягнені у чорно-сірі барви, що давно зі співчуттям зауважують іноземні туристи.

Тобто відчуваю, що про саму Любов Романівну Гонтарук вже можна написати цікавенну пригодницьку книгу.

3. Я нещодавно вже мав честь писати передмову до книги пані Любові Гонтарук «Леся Українка. Сторінки кохання», присвячену 100-річчю з дня смерті Лариси Петрівни Косач, бо сама Леся Українка безсмертна... де, зокрема, зазначив, що вона створила «віршовану історію закоханої душі генія, інкрустувавши її конкретними фактографічними цитатами, портретами та біографічними довідками коханих Лесею муз-чин, висловами самої Лесі, впорядкувавши таким чином емоційний хаос (а вся світова література – це історія емоцій) із жіночою охайністю, пройнятою аурою доброго таланту, додавши до всього того авторських думок, мов екзотичних спецій у древнє вино, приміром: «Мало хто знає, але якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індиго», «Гамбарашвілі розбив серце відомої Українки», «Однак, Леся довго і важко переживала зраду. Вона відправила Несторові десятки листів, які він залишив без відповіді, тому що просто не мав що відповісти»... «Камертон лірично–драматичного наративу тексту червонострунно задає власне прозоро-світла, нештукарська, щира, інколи зі збитим ритмом (це природно – коли пишеш пристрасно про пристрасть) віршована розповідь без розділових знаків (акценти нехай кожен читач розставляє сам...) пані Люби про Лесю

 « У Лесю був закоханий Максим   Славінський,

якому так раділа мама.

Леся вирішила:«Він гарний, здоровий, то щоб я не…»

Я не хочу щоб він страждав

Пив хворобу із мого тіла

Пів життя він мені віддав

Все забрати я не посміла 

Такий гарний він як весна

Мама зятя була не проти

Я кохання його спасла

Відірвавши любов від плоті 

Ну а сили у нього віз

І чуттів дорогих мав потяг

Він в достатку в любові ріс

Я була в його серці протяг»...

«Тобто маємо справу із класикою жанру про драми шекспірівського діапазону: хтось любив Лесю Українку як жінку, а вона не любила того когось... із кимось було навпаки...» − підсумовував аз грішний, подивований проникненням пані Любі у психоемоційну інтимну драму іншої Жінки, із тих пір повірив самому Автору.

4. Тепер ось переді мною подарована пані Любою книга «Сироп кероба: роман. – К. : Прометей, 2018. – 302 с.», в анотації якої зазначено, що цей наратив – «швидка та актуальна відповідь на виклики сучасного життя – стрімкого і непередбачуваного, з видатними досягненнями науки й розвитком технологій, проте із усе так само актуальними питаннями людяності, душевного тепла, доброзичливості й приязні».

Тобто Любов Гонтарук робить спробу художньо-гіперболізовано явити драму взаємостосунків технічного прогресу та духовного розвитку у сучасному світі – тобто ще раз поглянути на основне питання філософії: стосунки матеріального (фізичного) та ідеального (невидимого, ірреального, метафізичного) і спробувати відповісти на питання: куди іде Україна, куди іде людство?..

* * 

Екзотична назва роману з першого погляду видалася мені дещо нудотною, як усякі сиропи, коктейлі, лікери, адже мені більше до вподоби віскі, джерельна вода, томатний чи березовий сік...

Але моя молодша донька, яка багато подорожує світом, побачивши цю книгу на моєму столі, показала мені пакетик із цим подібним до какао коричневим порошком – «кероба» (англ. Carob) − це стручкові плоди вічнозеленого ріжкового дерева, що росте в середземноморських країнах, а саме – в ІталіїІспаніїКіпрі), який чомусь називається сиропом, який у мене асоціюється з рідиною на кшталт шалено любленого мною ще з дитинства пертусину.

Цей сироп із плодів рожкового дерева, який широко застосовують у народній та традиційній медицині, справді має реальні лікувальні властивості (зміцнення імунітету, покращення сну, нормалізація сердечної діяльності та артеріального тиску, зниження рівня холестерину, укріплення кісткових тканин, загальне очищення організму тощо), яким письменниця Любов Гонтарук надала гіперболізованих ірреальних якостей...

А сюжет драматичного тексту цього соціально-детективного-фантастично-авантюрного роману ніби списаний із життєтексту реальної, але фантастично нетутешньої, жінки, яка, ставши головною героїнею роману під ім’ям Лав (любов) спробувала цей «сироп кероба», коли кашляла, захворівши з невтішним діагнозом – рак. У цей же час (соціальний аспект роману) у країні «відкрили» безвізовий режим, і вона подалася за кордон. Дія сиропу дивовижна. Жінка почала літати, чути чужі голоси. Іноземці почали вважати її то роботом, то інопланетянкою... Її надприродна сила діяла так, що всі її недоброзичливці фізично вмирали... Сама Лав навчилася ходити, тримаючись за промінь світла, як це робили інопланетні персонажі – сирні кульки, із якими вона спілкувалася і стала свідком впливу позаземних істот на людей різними енергетичними способами, зокрема через цей же «сироп кероба»...

Складений із двох книг («Білі двері» та «Дотик до успіху») роман містить золоті розсипи психофілософських сентенцій, максим, афоризмів на кшталт: «кольори любові легко міняють барву на східцях вседозволеності», «стриматися було важко, а не стриматися – неможливо», «це навіть не помилка, це її відсутність»; «дорога була недовга, а щастя – великим. Воно ніжно і закохано кружляло в повітрі, тримало Лав за руку, щось пропонувало, з усім погоджувалося, виходило зі шкіри і було поруч», «у високих дерев і тіні довші», «бажати не гріх – грішно не бажати», «затурканість – не професія, а її перебір», «любов, що легко дається, не має ціни…», хоча написаний цілком прозорим (хемінгвеївским діалогічно-монологічним стилем), де більше уваги надано не зовнішнім пейзажам природи, а внутрішній архітектурі душі, взаємодії органічного та неорганічного, реального та ірреального, не забуваючи про соціальне, як-от (перший та останній пасажі роману): «Літак міжнародної компанії «Новий світ» закінчив посадку пасажирів, і красуня стюардеса, проходячи між рядами крісел, зупинилася біля елегантної жінки із зеленим кейсом руках.

− Будь ласка, поставте сумку наверх і пристібніть ремінь безпеки.

− Це не сумка, а гаманець, − пасажирка ввічливо поправила молоденьку стюардесу і підвелася. – От подивіться, жодного вільного місця!»

Це початок роману.

А це його завершальний акорд:

«Доторкнувшись рукою до Лав, стюардеса розбудила її. Поруч на кріслі нікого не було, і Лав, протерши очі, помацала «пусте» місце.

− Пристібніть ремені безпеки, йдемо на посадку...

Хіба легко в дорозі, як думалося! Вона то вгору, то вниз, петляє, а ми, як уміємо, затуляємося від перипетій і живемо, мріємо, фантазуємо...

Дорогу гнуть і гнуть, а вона не здається, йде вперед...

Йти по рівній – добре, але не завжди цікаво.

6 вересня 2017 року.» 

Лав після карколомних пригод повертається додому, не залишившись в еміграції, не подавшись у Потойбіччя.

Це принципово.

...Коло замкнулося за всіма законами фізики та душевної механіки, яким, як і золотому січенню, підпорядковане і мистецтво, зокрема література, і якому вірна Любов Гонтарук.

Кольори, запахи, звуки, доторки... всі деталі в романі уважно охудожнено, а художність деталізована – як і має бути у справжньої Майстрині, у якої багато добра у скрині.

А ще, як у стилі справжньої Жінки, у Любові Гонтарук багато кажуть/важать «трикрапки» у тексті, розширюючи діапазон чуттєвої думки авторки до безконечності у часопросторі...

«Якимось незбагненним дивом їй вдається зберегти незрадливий тон і довірливу тональність» − писав про творчість Любові Гонтарук світлої пам’яті Петро Сорока, якому вірю.

Хоча ніякого тут дива, повертаючись до цитати Григора Тютюнника, крім любові, − нема.

А Любов Гонтарук трепетно любить своїх героїв і своїх читачів, серед яких, посмію допустити, і прототипи героїв.

Доки ж є любов, подивування, доти ми маємо смисл тут, на планеті Земля, жити і святу сміливість іти у вічність...

І не важливо, на якому місці у хисткій літературній ієрархії різножанрова письменниця Любов Гонтарук, бо справжня література твориться для нащадків.

І ще, наостанок...

Хтось би на місці пані Люби узяв гроші від реальних виробників «Сиропу кероба» за геніальну рекламу цього життєдайного продукту.

Ще не пізно це зробити й Авторці однойменного роману, який закликаю придбати і читати, читати, радіючи життю і славлячи Творця.

А там, дивись, і фільм знімуть за цим романом.

Я би зняв, якби був режисером і мав кошти.

Ігор ПАВЛЮК

14.01.2020. Київ