ПОКЛАД Наталка

Кременець 012

Наталія Іванівна ПОКЛАД (літ. псевдо – Наталка Поклад) народилася 3 вересня 1951 року в селі Маньківка Бершадського району Вінницької області.  1976 р. Закінчила філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Працювала в школі, у видавництві «Веселка», в журналах «Київ» і «Міжнародний туризм», в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Науково-дослідному інституті українознавства, Міжрегіональній академії управління персоналом, газеті «Вісник Чорнобиля». Очолювала секцію поетів Київської письменницької організації (1998-2000). Нині – член приймальної комісії НСПУ.

Поет, прозаїк, публіцист, перекладач. Авторка біля 30 книжок, серед яких: збірки поезій - «Акценти» (1985), «День сповіді» (1990), «Обереги надії» (1991), «Ритуальний танець волі» (1994), «Горить свіча у чорних водах» (1996), «Молоде сонце» (1999), «Всупереч» (2001), «Всього-на-всього життя» (2003), «Хліби жертовні» (2006), «Це місто – наче Господа рука» (2007), «Німбом золотим» (2011), «Голос криці» (2011), «Поезії» (2013); книжка новел «Райські яблучка» (2013); збірки віршів для дітей - «Хрущикова наука» (1993), «Абетка»(2003), «Небилиці» (2008), «Чарівні шовковиці» (2010), «Сонячні віршики» (2011), «Ходить червень-чародій» (2013); «Ластівчин привіт» (2014); «На веселій вулиці»(2014); фольклорне видання «Маньківське весілля» (2003, 2011); посібник з українознавства «Слово» (2003, у співавторстві); художньо-публіцистичні видання «Майстер, або Терни і лаври Івана Гончара» (2007, упорядник, автор щоденникових нотаток) та «У всесвіті Івана Гончара» (2011). Переклала з російської мови поезії Олександра Матвєєва (збірка «Знов до тебе спішу я, Долоччя…» (2016), із польської - твори Даріуша Лебьоди, Данути Костевич, Нікоса Хаджиніколау.

Твори Наталки Поклад є в багатьох літературних антологіях та збірниках.

Численні статті письменниці надруковано в періодиці.

Лауреат літературних премій: ім. Євгена Маланюка (1993), ім. Михайла Коцюбинського (1999), «Благовіст» (2000), Міжнародної премії СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада, 2002), ім. Наталі Забіли (2010), «Кришталевий птах» (2012); журналу «Березіль» за 2012 рік; Василя Юхимовича (2013), Фонду Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету (США, 2013), ім. Олександра Олеся (2014).

Твори Наталки Поклад перекладено білоруською, російською, польською, іспанською та німецькою мовами.

Має подяку київського міського голови (2006).

Член Національної спілки письменників України (з 1988 р.) та Національної спілки журналістів України (з 2011 р.).

 

 

Наталка ПОКЛАД

 

ПОЕЗІЇ

 

Зимовий пролог

І перший сніг, і настрій новорічний,

і твій дзвінок – немовби клич космічний,

і при порозі – флегматичний кіт,

й життя мого неканонічний міт.

 

Це листопад. Це вже зима осіння,

вона притишить наші голосіння

важкою грою зір, красою змін,

коли за смертю – слава навздогін.

 

Ось прийде син, і принесе зарплату,

і сніг лише озвучить нашу хату,

луна – кудись туди, у безбереж…

Край шиби, знаю, ти притихнув теж.

 

Це – межове. Тут треба тихо й чисто.

Зелений сміх – крізь непроглядь імлисту,

зелений сміх – на звершення і звіт…

Любімо цей страшний, жорстокий світ.

 

Ми в нім зустрілись – так зірки звеліли, –

якусь науку дати нам схотіли?

перепочинок? за скорботи дар?..

Непара-пара-дивна-поміж пар.

 

Така собі оаза віртуальна.

Юрба шепоче: де? яка в них спальня?

Юрба мудрує: хто з них переміг?

Стоп-кадр:

цілує голі перса сніг...

 

Ледь видно білу стежку до затоки,

на вербах – ситі ворони-пророки

і тиша, тиша, тиша світова,

в якій ростуть нових епох слова.

 

 

***

Хотіла зірки. І захисника.

І трошечки обожнювача, може…

А ти був раб, що джерело знайшов

й ніяк не годен спраги втамувати.

 

Твоя покірність і твоя жага

полестили… і дратувати стали.

Щось рабське переходило і в мене

і каменем чіплялося до ніг…

 

А в сни вривалось небо молоде,

і гук ватажий клекотав у ньому,

і рвалася моя душа наосліп,

благаючи когось:

"Поклич, поклич!!."

 

***

О самото, слизькі твої тераси:

плачі нечутні та ночей огром...

Приходив, і будив, і пестив ласо...

А діти спали праведників сном.

Тож рано не питали: "Мамо, хто то?"

Бо ти й сама згубила те ім*я, –

лише не блякне в серці позолота,

і ніч вертає – дивна, нічия.

 

***

Стоять твої дні, мов скульптури Родена,

луна довкіл них ворохобна, тружденна, –

під небом високим, у світі чуднім...

Що мусила ти зрозуміти у нім?

 

Стоять твої дні і чекають на прощу,

а зорі розхристану душу полощуть,

і голос крізь товщу віків доліта,

і в’яжеться нитка – таки золота.

 

А світ? Знов про нього нічого не знаєш,

немовби життя не своє проживаєш, –

та сонечко зблискує в далечині...

Як світла форпости, стоять твої дні.

 

***

Сільських морок задушні лабіринти,

одноманітний ритм дворів-фортець

(чи, швидше, нір).

                             Ти з ними не борець –

твоя тут пуповина десь зарита.

 

Припнуті до землі, а снять про крила,

та вівтарем у них таки хлівець...

Не раз час гонить їх, немов овець,

все точить – не відточить душі-брили.

 

Та саме тут, в цім провінційнім глеї,

ростуть пророки, лицарі, антеї,

запліднені гірким чеканням змін, –

 

ростуть – і відлітають в небо вище,

аби звідтіль, крізь сіре хмаровище,

цю землю підіймати із колін.

 

***

                Світлій пам*яті мами Галі

Голос літа – над верхами,

в серці – пташка золота…

«Київ – Бершадь» – мчу до мами,

я іще не сирота.

 

Ще мене чекає мама,

вийде в ганок із сіней,

скаже: «Снилося над ранок…

То й надіялась гостей.

 

Ось і борщику зварила –

саме кісточка була…»

Й потече розмова мила

про життя-буття села.

 

Про наш рід, такий затятий,

правду й кривду на землі…

Буду я розговоряти

мамині терпкі жалі.

 

«Ну, а в тебе що, дитино?

Чом не кажеш про своє?»

«Все нормально, мамо. Тихо.

А чи добре?.. Вже – як є…»

 

Дні збіжать, душа відтане,

трошки щось допоможу –

й знов на Київ, бо аркани

не забули про межу… 

                             

…Діти, справи… Місяць сплине.

В суєти – слова гучні...

Цить, столице! Я все встигну.

Лиш – до мами… На два дні…

 

***

Матірбожу траву, льон, васИльок

продає вона біля собору.

Невеличка, як вузлик, – а сила

ув очах. Сила – і непокора.

 

Колосочки в пучечках, варення

в півлітрових… «Беріть, добрі люди!..»

І надії, надієчки жменя,

що – владнається, що – якось буде.

 

***

По вірі, по вірі, сестро.

Ти знаєш сама давно…

Однак не зігріло серця

з чужої землі зерно.

 

А те, що тобі – у спадок,

склювало зле вороння

(а мала б душа – відраду,

а мала б душа – знання).

 

Опалює холод шкіру,

фінальна звучить сурма…

Кричиш комусь: «Вірю! Вірю!!!»

А віри – нема.

 

***

Менше сонця вже і бірюзи…

Хтось гукає ізнов на підмогу.

Відскрипіли осінні вози, –

що вони повезли в ту дорогу?

Холод котиться валом здаля;

для причастя вготована чаша;    

і в чеканні завмерла земля –

ще не продана, та вже й не наша...

 

***

...Перед світанком сон бере в полон,

і дзвонів мідь м*яка, мов силікон.

Уже не до вождів, не до бравади,

і кожен сам собі шукає ради…

 

Перед світанком небеса важкі,

і звір чуткий, і страх з усіх боків,

і темінь, наче бітум, світ вгортає…

Нова Небесна Сотня підростає...

 

***

Знов нарікати? А на кого?

На скрегіт жорен світових?..

Діждися сонця молодого,

діждися гуку золотого,

діждися тих,

 

що зірвуть чорне запинало

і являть серця світлу суть –                                    

із вірності й любові шалом…

Прислухайся – їх вже немало,

вони вже йдуть.

 

Ідуть не гинути – змагати

і завтрашній творити день.

Ідуть, аби – перемагати!

І світ ізнов стає крилатим

від тих пісень.  

 

Престоли пам*яті

*

О, вони прийшли з азартом –

тасувати нас, мов карти:

ці годящі, а ці ні –

нехвалебні в них пісні.

 

Демагогії світила –

в цьому їхня суть і сила:

вмент чіпляє на гачок

солоденький голосок…

 

А поглянеш проти світла –

інша бачиться палітра:

блискотять на всі боки

розпіарені бульки.

 

**

При…годували і при…колисали,

стали ми добрими, тихими стали –

й прошепотіли усім битвам: «Квити!

Треба і нам колись ПРОСТО ПОЖИТИ…

 

Ми – не титани і ми – не герої,

канули в Лету всі наші двобої,

всі наші жертви… І кпить з нас нащадок:

«Що ж ви так мало лишаєте в спадок?..»    

                          

***

Всі формули пливкі, якщо ти – бранка

й не виростила ще для лету крил:

не помагають пісня й вишиванка

закласти в шурф непам*ятства – тротил.

 

А світ летить, колотиться, змагає

де – правом, а де – силою… Лови

свій шанс, аби зостатись дітям – раєм

з новим законом, голосом новим.

 

Лови свій шанс, молись небесній брамі,

народжуй геніїв, будуй мости,

аби у цім всесвітньому бедламі

не тільки ВИЖИТИ, а й ДУШУ ЗБЕРЕГТИ.

 

***

Вже не кричать услід: «Ату!..»

Зачохлені мовчать дзеркала...

Яку ж пекельну самоту

собі на старість ти надбала!..

 

Мов не було дзвінких орбіт,

від пісні не двигтіли груди...

Гордливице, не зміниш світ:

підленьким був, підленьким буде.

 

Не правду вибирає він,

а дзвін блискучої монети, –

дарма кричить тривожний дзвін,            

дарма – важке зітхання Лети...

 

***

Сонця й срібних висот пригортання...

Тихо серцю годи.

Третє бабине літо. Останнє.

А за ним – холодИ.

 

Вдарить осінь важким своїм жезлом –

і загостриться зір.

Перемокне душа, перемерзне

між чекань і зневір.

 

Тьмавий день приготує отрути, --

помолися зерну,

може, ти ще зумієш збагнути

цього шляху ціну.

 

***

Дзвони собору, колядка,

Боже зерно на долоньці...

 

«Як тебе звати, дитятко,

хрещене вітром і сонцем?»

 

Час застороги розвіяв

по яровиськах та пущах...

 

«Це буде інша Марія –

квітка цілюща».

 

***

Полонез Огінського – це юність:

Балта, педучилище, дівчата…

А на домрі – неслухняні струни,

і уроки музики – не свято.

 

Пан Микола – педагог суворий:

«Ну, яку, яку береш ти ноту?!

Чом твоя душа не заговорить?

Ти твори, а не роби роботу!..»

 

І по пальцях ляскає указка,

а слова летять рясною зливою:

«…Це ж – Огінський! Зрозумій, будь ласка!

Полонез – прощання з Батьківщиною!!.»

 

Ну, а нам – 15. Ми – «за домом»:

по квартирах. Наші сни хрещаті…

Нам іще нічого не відомо,

ЯК це – з Батьківщиною прощатись.

 

Значно згодом сколошматить серце

той пекельний біль, і туга, й розпач, –

і ми рватимемо струни: скерцо!!!

Гратимемо незнайомі ролі…

 

Нас життя з усіх боків обляже,              

й не завжди спроможемось на опір…

Вечір листопадовий… Шулявка…

Полонез Огінського – як допінг.

 

***

Згадати час, коли – ЛЕТІЛОСЬ,

коли співали дух і тіло,

і не лякали перешкоди,

і не чекалось нагороди…

 

А нині люмпен каже: «Хто ти?

Колись потрібною була?

У мене інші вже турботи.

Твоя епоха відійшла…»  

 

***

А на Сорок святих – буде дощ.

Та – поїдеш, бо ж вишеньки пересадити,

і поглянути, чи прийнялись твої квіти,

і звільнитись від прикрощів-нош.

 

Поза містом світ інший – чуткий.

Справжній. І не живе на догоду:

свіжих ріль золоті батіжки

гонять крівцю по жилах народу…

 

…Дощ минув. Ось і сонце з-за хмар.

Розчахнулись тобі райські брами –                  

і пила душа-бджілка нектар,                          

і була богом поміж богами…  

    

***

Полякаю колорадів,

досаджу гарбузики,

бур*янам скажу: «Не рада!

Ви чого вовтузитесь?..»

Руки чорні, робітничі –

від городу меседжі.                                        

Ось-ось будуть полунички –

перші, солодесенькі…

 

***

Рюкзак за плечима, дві сумки в руках –

твій ранок-служака;

дороги, маршрутки… О, літа розмах!

Прийми – і подякуй.

 

Городчик рослинок – посланців твоїх –

чекає підмоги;

і сниться тобі їхній подив і сміх…

То що там дороги?

 

І втома, і клопоти, й часу нема

на слово гуляще…

Та зараз, напевно, казати дарма,

що є десь щось – краще.  

      

***

Вгорнулася в сріберний плащ самоти –                    

і слухаєш в серці дороги й світи.  

                       

І згадуєш все, чим багата була:                                

зітхання сопілки, і клекіт орла,

 

Господні напуття, і сльози прощань,

і щастя, яке ти благала: «Не рань…»

 

***

Вже аж висить холодний дощик –            

веде природа гру тонку...

Пахтить і солодко, й тривожно

шавлія у моїм садку.

 

Посохла, а чарує досі:

про себе спомин залиша...

А може, це вростає в осінь                          

моя натруджена душа?..

 

***

Років минулих перекати,

листи... хрести...

Душа училась впізнавати -

і берегти.

 

Котилась часу чорна брила...

Екстаз трибун...

Душа відрощувала крила,

і це був бунт.

 

І це була ота дорога,

що Боже, збав:

Самотина, важка і строга, -

її оглав.

 

А світ заманював прищавий

в солодку твань, -

душа училась захищатись

від посягань.

 

І зводила невидні стіни

супроти лжі,

й боялась одного: підміни

"свої" - "чужі".

 

...Були і потопти, і страти, -

віват, конклав!..

Душа училась воскресати -

Бог помагав.

 

***

Сірою мишкою слухаєш грудень –

як же він тяжко бреде

і розсіває випроби й маруди,

мітки печальні кладе.

 

В герці пекельному – світло і темінь,

ринг йому – душі людські;

падають ідоли, нишкнуть тотеми,

істини – надто гіркі...

 

Слухаєш грудень і ловиш Господні

знаки... А час... Час іде, –

й десь в непроглядній космічній безодні

Сонце росте Молоде.

 

***

Чудної долі віно, часу спит –

це місто обпекло мене, як спирт.

І повело дорогою випроб,

й сказало: «Ти навіки – чорнороб

на ниві слова рідного…

Змагай

за власну душу між захланних зграй,

за голос власний і незрушну твердь,

бо тихо-тихо порядкує смерть…»

Це місто – як після снігів зело,

воно мені Вітчизну прорекло,

воно коронувало берег мій

пагіллям роду, зорями надій…

…Скорбот провалля світлом замика

це місто – наче Господа рука.

 

***

Мозаїка Софійського собору,

вогненні сплески наших прадоріг...

Суворий бог і долю дав сувору,

та душу нашу чистою зберіг.

 

Не продаваймо вже її нікому,

хоч як спиває хаос нашу міць...

Ми там-- у сплесках весняного грому,

в зіницях поруйнованих дзвіниць.

 

Ми у родах, понищених дощенту,

ми у могилах -- без горбка й хреста...

Мовчить собор -- пророчо й непрощенно

і наслухає поклики литавр.

 

А вітер стогне, а вороння кряче,

а дух чужий нас тяжко обляга, --

та зводиться над всім дитя козаче --

летить з долоньок золота перга...

 

Київ

Корогви посхилялись, і плаче поранений звір,

і луна, і луна -- як прокляття, що не відвернути.

І на митру -- сукровиця капле з потрощених лір,

і регочуть зірки над шляхами утрат і покути.

 

Над тобою промчить горбоносий, хапкий машталір,

і не зразу в медах своїх вловиш гіркоту цикути.

Та загорнешся в присмерк, у шелест багряних порфір,

і вмурується слово, й не зрушиться вихором смути.

 

Занапащено рватиме прив”язь твій змилений кінь, --

не дотягнеться він до Дніпра, і катма Кожум”яки...

Золота булава не спритомнить віків-голосінь,

і засіють тебе гайдамацьких ножів диво-маки.

 

Ти пройдеш усі кола... Та це буде тільки пролог --

до майбутніх твоїх прорікань, возсіянь, перемог.

 

Райські птиці

Пронизливо і віщо пахла

під вечір скошена трава;

дивився місяць-горопаха,

чи є в Богдана булава.

 

До патріаршої могили

збігались тіні – на постій,

і ліхтарі на місяць вили,

хоч він їм і кричав, що – свій.

 

А на дзвіниці, на дзвіниці,

під халамидою пітьми –

зерно клювали райські птиці,

а нам здавалося: то – ми...

 

***

Ніби душі ангЕльські, дерева в снігах, --

парк Шевченка не спить, він вартує столицю,

і здригаються тіні, як злякані птиці,

і за крок десь -- межа, що її вичув Бах.

 

І ростуть із вечірньої тиші слова, --

я тобі їх скажу, але трохи пізніше,

коли, наче ропа, з мене вийдуть ці вірші,

і червоного півня здійме перезва.

 

Чуєш, корінь зітхає в замерзлій землі,

ліхтарі щось шепочуть -- ворожать над нами,

і гуляє ще ключник, замкнувши всі брами,

і чекає папір на моєму столі.

 

Не спішімо. Спинімось. Дай руку свою.

Загойдалось гілля, обняло нас за плечі...

Боже, як живемо -- у ганьбі, в колотнечі!!

Що й за що воздаватимеш нам у раю?

 

А дерева величні й спокійні стоять,

і тече по них тиша -- від зір і до лети,

і заходять до неї енеї-поети,

щоб гріхи відмолити й знайти благодать.

 

Парк прийме нас у тайну свою, мов дітей,

і покаже нам час, входи й виходи з нього,

і Шевченко з-за брам кине втомлено-строго:

“Я ж казав: ні москаль, ні поляк, ні гебрей...”

 

Клінтон у Києві

Стоїш, Тарасе, голову понурив.

Такий несвій серед волань юрби.

Вже є держава, це вже не раби...

Та як позбутись рабської натури?

 

До тебе їх поставлено плечима.

О, режисерський хист багато варт!

Це молодь, це стоїть нова Вкраїна, --

її тасують, мов колоду карт.

 

Минулись тюрми й страх. Прийшли спокуси.

Найперше -- ситість. Дух -- це на десерт.

Чи хтось із них повторить вибір Стуса?

Такий туман... А в нім гримить концерт.

 

Ні. Йде урок. Їм треба щось забути.

Й тоді новий кумир гукне: “О”кей!..”

...Це не концерт -- це знову гинуть Крути,

духовні Крути зраджених ідей...

 

***

З Дніпра туман чи сіється, чи в”ється;

уже весна, весна обов”язково...

Життя чуже й сколочене, -- лиш слово

ще не цурається мене, ні-ні -- й озветься.

І я тоді скидаю всі озлоби,

всі фальші й скверни, що набралась в тлумі...

...Та важче й важче наслухати струми,

що йдуть з небес для Божої подоби

і на душі кладуть познаку проби.

 

Гирло Десни 

Піщаний берег тихий:

дощ перепочива.

І чути солов”їхам,

як гонить сік трава.

 

Як струшують листочки

із себе кришталі,

і тягнуться грибочки

до неба з-під землі.

 

Ромашок білі личка,

і неба сивина,

і робить перекличку

поміж беріз луна.

 

Світ повниться любов”ю,

і серце -- горілиць...

А чайки над водою --

мов тіні блискавиць.

 

Сонет грози 

Облягало Київ зусібіч

і невидні рвало посторонки;

шаленіли, вирували гонки

і будили неба грізну річ.

 

А луна до овиду, і ніч

і, немовби відблиск ополонки,

хмар ламких затята, люта січ, –

хтось режисерує дуже тонко!

 

Стогнуть, гнуться до землі дерева,

зірвана печатка сургучева,

ой, що буде! на півсвіту зла...

 

Тільки ж погриміло, полякало –

й жодної краплиночки не впало:

просто репетиція була.

 

Кожум*яки 

Суворі клени, ніби пані Тетчер,

проціджують крізь віття тишу кару,

і ловлять з неба місяця опару, --

і стежка, мов горбань, сутулить плечі.

 

Індуський ритм на Хоревиці вечір

вистукує. А вільгість хащів з яру,

і пташка злякана, що вичула примару,

і вже вони, як рій, думки про втечу.

 

Та ти зриваєш вогку бузину,

ти той рахман, що знає таїну, --

і слово шелестить, і гасне смута;

 

і падає з небес тобі до ніг

невидний, але знаний оберіг, --

й живлющою стає твоя отрута.

 

Мій Київ

Тут жила Алла Горська... А тут Симоненко блукав.

Тут гукав Плахотнюк, Стус сміявся, мовчав Заливаха...

Я в цім Києві маю свій Київ, що дух мій плекав,

що учив мене жити без кривди, і зради, і страху.

 

Непарадний, невидний, він був -- як під льодом вода,

тільки нурт глухо гув і ростив тих, що вийдуть найперші,

і на лезах епохи заграє їх кров молода,

посилаючи в завтра тривожні молитви-депеші.

 

Вибирали дорогу і йшли -- без розкаянь-петлянь,

без медалей і премій, яких потім треба встидатись;

залишали синам ідеалів святу філігрань:

Україну любити і вміти за неї страждати.

 

Я те все прийняла, ніби грішник -- причастя вино;

я не вміла боротись, я вміла лише НЕ ПРОДАТИСЬ.

І зостався для мене той Київ -- як волі канон:

у кайданах, але -- неприбоканий, гордий, крилатий..

.

Оболонська ікебана з трьох схлипів

*

Листя падає у річку й відпливає,

ніби трупики маленькі, на глибінь.

Поміж вербами ворони походжають --

ситі, впевнені й тотальні, наче тінь.

 

Щось вони важливе знають... Чорні крила

рвуть повітря, хижо горбляться дзьоби;

і затока -- небом всинена могила,

для якої ні з чого хреста зробить.

*

Ворони такі величезні й так чудно кричать,

і гріється берег на сонці -- щось є в тім старече;

і верби по той бік приречено й журно горять,

і неба лазур -- квінтесенція всіх самозречень.

 

І що таке -- вмерти в цю мить? У вербовий вогонь

ввійти й разом з ним розчинитись в осінньому гамі,

в потоці правічному просто здогнати когось --

легеньке зітхання в небес незбагненній програмі...

*

Хіба ввібрати цю осінню далину

чи пояснити серця тихе сумування?

Горять дерева, вже віддавши душі сну,

і творять тим вогнем осіннє заклинання.

 

І відчаю нема -- є відданість і лад,

і світу дзвін мовчить, ховає схлипи-луни;

і хочеться прощень й повернення назад --

у смолоскип -- іще

                               довірливий та юний...

 

Оберіг надії 

На Оболоні пісня і не в свято --

ота сільська -- привільна, голосна;

на Оболоні пісня так затято --

про щось ніяк не виповість вона.

 

Чи то ридає, а чи то сміється,

і в сміхові тім -- всі її віки!..

Ще довго-довго ловить луни серце,

доточує-розводить стежечки...

 

“Марієчко!” -- “Вже йду, іду, Васильку...” --

І знов, як повінь, двоє голосів...

Не раз, не два додасть надії й сили

напівзабутий той народний спів.

 

І в гаморі, у тлумі, у бетоні

казатиме про рідне і святе...

Усе тужніш пісні на Оболоні,

аж чути, як сльоза крізь них росте.

 

***

Уже забувши мову і звичаї,

не забуває Оболонь пісень,

і з присмерком, оддавши Леті день,

вона співає -- у якімсь одчаї.

 

Співає про стежину й рідну хату,

в якій колись збиралася рідня;

співає про калину і коня,

якого треба хлопцям розпрягати.

 

І ті пісні зухвалі й недоречні

між миготливих вікон і антен;

та солодко під серцем зойкне ген --

й відлунить у вечірньому катрені.

 

Так солодко, немовби саме в ньому

зродилась пісня ця -- колись давно...

...Затихло, -- тільки палахтить вікно,

а в ньому -- чорний шлях зі знаком грому.

 

І міста скрегіт, згладжений вогнями, --

ні весело, ні сумно, далебі, --

і щось таке прогледжуєш в собі,

чого без тої пісні і не втямиш.

 

***

Де затоки тиша, берегів набати, --

як мости, тумани ранок розведе.

Оболонська осінь на вітрах розп”ята,

а у мене серце, серце молоде.

 

Пахне кавунами й хмелем Задесення,

одяглися верби в золотий жупан.

І човни рибальські вчать глибин поеми,

і танцюють зорі в небесах канкан.

 

Тут високі луни і дзвінке роздолля,

тут почути можна ще русалки сміх.

По опалім листі тихо бродить доля

і кладе по казці в гнізда солов”їх.

 

Крани в небі синім кличуть новоселів.

Тупцяє дитятко: “Правда, я росту?!”

...І летять тополі, ніби каравели, --

вчать людей любити волю й висоту.

 

Осінні траси

Цикл

*

Цей серпень такий провокатор –

блакиттю залив небеса,

сказав: одміняється страта,

над світом – любові яса.

 

Я стяги свої розгорнула

і долю пустила в алюр;

земля була тепла і кругла,

кришився невідання мур.

 

...Герої майданного ряду

(і правда, що вмерла колись)...

Я думала – зради позаду,

а зради лише почались.

*

Усе чутніша осені хода –

якісь зітхання і якісь боріння, –

а в озері ще літепла вода,

і я накупуюсь до посиніння.

 

І надивляюсь на величчя верб,

що віти до води поопускали.

Ці верби понад плесом – серця герб,

прапам’яті незраджені аннали.

 

Хлюпочуться-регочуть пацани –

їх теж, як і мене, вода чаклує

на срібні обереги тишини

і на любов, яка повік – не всує.

*

Пахне вода сміхом дитячим,

жабами й очеретом.

Тіло спиває промені жадібно –

це вже остання ретуш.

 

Маєчки білі і пупчики голі

завтра дощами змиє...

Нині ж видзвонюють сонця басолі –

серпень веселий сидить на престолі,

торбу для мандрів шиє.

*

Знов побратими ділять нагороди,

тусуються коло старих корит,

кричать, що треба єдності

                                               та згоди, –

той крик прикрив неправду,

                                               ніби щит.

 

А ген над всім – ті самі режисери –

в новій личині, в лексиці новій.

Хтось вірить їм. А хтось лиш

                                               для кар’єри

впихається в той смертоносний стрій.

 

Такі-то ми. Такі в нас ідеали..

Така ціна всіх наших гарних слів

(Поки овечки плямкають – шакали

хапають древка їхніх прапорів)...

*

Ти мене любитимеш, а потім

я поїду до затоки, де

верби над водою, ніби ноти, –

вітер в них мелодії краде.

 

А вгорі – високовольтних ліній

блиск.

                Три дикі качки, як тризуб...

І згадаю я твої обійми

та твій сміх, такий для мене люб.

 

Вод правічних молода цариця,

я пірнатиму аж до смерку...

...Пане Часе, все спишіть на Гриця, –

він був баламут ще в сповитку.

*

Ще вечорами цвіркунів хорИ

розгойдують над нами тишу зоряну;

ще журавлі дочікують пори,

щоб помолитись на чотири сторони.

 

Та стерні вже ворожать на дощі;

вдивляється за обрій літо бабине;

і вітер із тромбоном на плечі

ночами возить холод контрабандою.

 

І кличе голос молодий: „Ходи!..

Моєму серцю будеш половинкою...”

Спиває серпень золоті меди,

але вони – чомусь вони –

                                               з гірчинкою.

 

Мряка

Осіння мряка розмива Софію, --

ще стіни є, але нема хрестів.

Прощально листя їм горить-жовтіє,

стоять дерева в ньому, мов святі.

 

І мряка їхні погляди покірні

січе на друзки і розносить геть;

і вже не серце відчуває -- шкіра,

як десь за крок від нас проходить смерть.

 

А листя палахтить, а листя грає,

і мряка той вогонь лиш роздува;

і я в цю мить нічого не бажаю, --

я просто йду й сміюсь, бо я -- жива.

 

Бо є ці краплі, що лоскочуть руки,

і є Софія в сивих небесах,

і ніг моїх дощем розмиті звуки,

і місто, що згорнулося, мов птах...

 

Хтось добрий нелукавою рукою

нас викарбує в медальйоні літ:

каштани у прощальнім супокої,

софійських бань розтерзаний політ...

 

Голос 

До церковних бань вечірніх

поведе мене дорога,

де хрести, й рухливі тіні,

і Різдва пахуча тога.

 

Від Подолу до Софії --

переливи, перемови.

Вік новий нове засіяв,

і тремтить вінець терновий.

 

Доторкнуся, стрепенуся,

серце -- дзвоном піднебесним.

Незнищенністю у дусі

воздаси скорботи, весно.

 

Ти ще ген за берегами --

тільки ангел подих чує

й тріумфує понад нами:

-- Алілуя! Алілує!..

 

...Від Софії до Подолу

бань вечірніх солоспіви,

і я йду, все йду на голос,

на пречисті очі Діви...

 

Сніг

І знову сніг. Можливо, що й останній;

і Київ невпізнАваний якийсь.

Біля Профради мовчазні фонтани

вдивляються у шарварок людський.

 

Безпристрасно годинник відбиває

куценькі мірки нашого життя...

І так мені в цім дні не вистачає

маленького чийогось співчуття.

 

Маленького – на величезне місто,

що в поквапі не спиниться й на мить...

Поглянеш – справді: гамірно і тісно,

та як в цім тлумі самота болить.

 

І та, вдовина, і ота, у парі,

і та, коли попалено мости...

Мовчать казки, взялися цвіллю чари,

і телефон не вміє помогти.

 

...А сніг веселий, сніг прорвав загати

й наверстує усе, чого не встиг...

І раптом так захочеться узнати,

а як там МАМА між дворів німих?

 

Сидить коло вікна і на дорогу

позиркує – чи ще поштар не йде?

Чи, може, шиє й наболілу ногу

все свáрить:

                от, не втишишся і вдень?

 

А чи охрипле радіо ввімкнула

і плаче, бо передають пісні?..

Я у думках до мами пригорнулась,

і стало гарно й затишно мені.

 

Так гарно й затишно, немов дитині,

що ще не знає перехресть і бур,

ще дні – високі,

                               ночі – не провинні,

на пам’ять не накладено табу.

 

...За рогом гальма різко завищали,

вікно озвалось жовто, ще одне...

Це так: як є чим душу причащати,

тоді ніяке лихо не страшне.

 

І самота – не самота, допоки

є мама –

                може, не при нас, та Є...

...Біленький-білий. на стежки і роки

летить –

                мені надії додає.

 

***

Був такий непатріотичний настрій.

Я не пішла

на вечір вшанування героїв Крут,

а пішла на Шуберта,

в Київську дитячу академію мистецтв,

де Камератою керував

сивий, високий, експресивний

Вірко Балей.

 

Ішли з концерту додому.

Рвучкий холодний вітер обпікав обличчя,

зривав одяг із наших тіл,

валив нас на землю й засипав снігом.

І я сказала покайно: «О Господи!

А ті ж діти в такий ось вечір – вмирали...»

 

Альтанка на Андріївськім узвозі

*

Сніг чаклував -- ми піддались чаклунству.

Сніг нас кудись у білу безвість вів.

Назирці йшла холодна тінь Прокруста,

внизу Поділ вогнями клекотів.

Кажи, кажи -- твої слова солодкі,

солодку муку принесли вони.

Цей спалах душ, цих кілька спільних кроків,

коли нема ще кари і вини.

Лиш лет... А може, з долі виривання?

З чудних земних законів, що дали

душі -- і цей вогонь, і це чекання,

й любов, яка народжує полин?..

*

Вона -- твоя. Вона щаслива, кажуть.

А я -- чужа. Я -- не твоїша, я

самотня жінка із великим стажем

самотини, що творчості сприя.

Вона -- твоя в житейській парадигмі,

між цих земних умовностей... Чому ж

ти все чекаєш, все чекаєш дива,

яке приносить волю у тюрму??

*

А може, це і є любов?

А може, я уже не вмію

відкрити серце для надії,

укотре -- знов?

Я -- власник. І владар. І жрець.

Я хочу знати -- й володіти...

А ще такі тендітні квіти

між двох сердець.

*

Ти назвав це коханням --

цей посвіт, цей легіт, цей солод;

цю наповненість серця тобою -- аж серце дзвенить;

це зболіле чекання дороги, цю спрагу, цей голод,

цю мить тиші й довіри серед шарпанин і гонитв;

це вростання у Всесвіт -- і туга, і радість, і мука,

це уже невертання у все, що до тебе було;

цей пронизливий спалах: у зустрічі є вже розлука;

і це зречення влАдарства -- значно миліший полон;

цю потребу тебе -- срібних крил, щоб злетіти над овид,

й неземного вогню обпікаючий горло ковток;

і ці руки, й вуста, і цей погляд, цей усміх, ця мова,

це єднання двох душ у безмежжі віків та зірок?..

Ти коханням назвав це?..

 

***

В той вечір спитала я:

-- Чуєш, яка пахнота??

-- Не чую, -- сказав ти. -- Заглушують серця овації. --

...Медове тремоло полохало наші вуста.

-- І що це за диво?

-- Чудний, -- зацвітає акація.

 

Стояв проти зір Володимир з хрестом. А внизу

гойдався Поділ у разках вогняного намиста.

-- Ти чуєш, як літо... як літо летить нам назустріч?

-- Ні, Наталюню, -- це плаче душа цього міста...

 

Чоколівка

Сідає літак у Жулянах. Світає.

Онучок мій спить і у сні

свої рученята розкинув – літає

й росте – помагати мені.

Цей день, як і всі, чорно-білим розшито,

вдягаю вериги свої,

і дивиться кішка ревниво – коли-то

уже погодую її?!

 

Вдома

Мов летять над епохами бані Софії,

і несмертна душа із пісень лебедить...

Ми -- удома, і хай це нас іноді гріє;

нам не треба вертатись -- шукати сліди.

 

Між чужин хапкоруких не гнула нас туга

за Вітчизни вітрами і пахом її, --

ми на спинах своїх чули стогони плуга,

що із нив золотих виривав пирії.

 

Так, не всім соловейчики тьохкали долю,

сонце сходило прямо у вікна не всім,

та є крапля і наша в тій битві за волю

і за те, щоб господар посів рідний дім..

 

Ми – удома і знаємо право вітцівське,

й перед Богом даємо за землю цю звіт.

Із Оттави, Парижа, Ухти, Сан-Франциско --

роду нашого гук, сплески наших орбіт.

 

Наших душ моноліт -- задля честі і слави...

Чужина вчить багато, а щось і дає, --

та дивлюсь вже на світ з веж своєї держави,

і мені він ріднішим та ближчим стає.