Вслухається поет

у ритми днів

Кравчук В. Я. Часоплин. Поезії — Тернопіль: Тернограф. 2021. — 104 с.

Ця книжка з’явилася за кілька місяців до того, як почалася війна. Та, мабуть, не буде перебільшенням твердження, що вона торкається проблем, які та створила. І чи не найбільше про це мислиться, коли читаємо цикл «Кущ вкраїнської спокути», який відкриває видання: «Ще ставить яблуня стара у вазу неба світлі квіти всім, хто курличе по війні, і тим, що зараз із війною»; «Вітер бинтує тишу»; «На грудях стигнуть хрестик й автомат». Відображення того, що нині є актуальним?

Безсумнівно! Та не тільки тут бачення автора можна вважати пророчим. Своєрідні натяки на це знаходимо й на інших сторінках цього друку: «Під межею квітня мрії сієм світлі»; «Та зрілість слив нікому не спинить, очима внукам звабно заморгають»; «На гілках бажань яблука біжать».

Можна цитувати і цитувати рядки, котрі підтверджують це. Бо їх, на щастя, вистачає. Отже, є підстави розглядати вплив цієї теми на громадянськість, філософічність, пейзажність і любовність у слововиявах версифікатора. Та водномить не бачимо потреби у виокремленні міркувань про ті чи інші мотиви зосібно. Вже хоча б тому, що існує сув’язь між ними.

Чи не через це необхідно робити наголос на виражальності? Тому й почнемо з охарактеризування літературних тропів, котрі використовує поет. Себто акцентуємося на порівняннях, епітетах та метафорах із «Часоплину».

Щодо перших, то поділимо їх на кілька частин. Передусім мовимо про прості метафори, серед яких маємо словосполуки зі сполучниками та без них. Для підтвердження цієї думки наведемо кілька прикладів. Скажімо, серед буквотворів зі сполучниками згадаємо наступні: «Паморозь, неначе сива пам’ять, підсолодить знов на «ой» мотив»; «Легка засмага розтопленим воском вперто, як втома, тече по лиці»; «Кожен день, як щем».

Цікавинки уздріваємо й тоді, коли з’являються порівняння без сполучників: «Звабний дотик — спокута за воскреслий у пам’яті гріх»; «А грудень — стара борода»; «Цей дощ — предтеча холоднечі». Як там не було б, але подібні висловлювання — ознаки неординарного мислення автора.

Як і тропи, зі та без сполучників: «Як струна журлива — далина»; «Лиш осінь хатину полишить статечно — зима, як годиться, підбілить сніжком»; «Підслухаю — і знову писатиму, як вперше». Це — взірці складних порівнянь, котрі підтверджують важливість порівнянь для виражальної практики віршотворця.

Цю ж функцію беруть на себе й тропи, в яких віршник поєднує іменники з прикметниками: «лютий — жартівник», «травник — вітер», «зорі — свічі».

Та не тільки вдалі порівняння агітують за виражальництво. Не слід скидати з рахунку й епітети, котрі (зі своєї «дзвіниці», звісно) ділимо на звичні та незвичні. Ми, приміром, уже звикли до таких висловів, як «квітчастий рушник», «запах цвіту», «обійми весни». Та не спішімо дорікати авторові за експлуатацію банальщини. Бо ж суть полягає не у використанні цих словосполук, як об’єктів «самостійного плавання». На авансцену читальницького сприймання виходить контекстова доцільність. Ще більше це стає помітним, коли заходить мова про епітети із суто авторською барвою, до яких варто зарахувати такі літеросплетення, як «окраєць провеснілих днів», «веселки рукав ясний», «келих звечорілого тюльпана».

Промовляють про оригінальність поетичного мислення й метафори, котрі поєднують реальність і уяву: «Погляд з граніту вийшов»; «Через живопліт перелазить вечір, щоб украсти плід»; «Погляд випив легку прохолоду».

Літературнотропні особливості існують й у згадках про «населення» книги, що мають таких «мешканців», як рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила: «На мальвах насіння гніздиться»; «Мріє під вікном яблуня крилом»; «Крим відгризли, пси оскаженілі»; «Та ластівка небо вщипнула»; «…Лишив доречно фарбу для зірок»; «Ранок з неводом хмарини ловить сонце»…

Непоодинокими є також випадки поєднання почувань різних «мешканців» в одному реченні: «Поміж віт черешень місяць зорі креше»; «Сіє місяць зорі рясно»; «Старенький місяць зорі позмітав».

Очевидність впливу порівняльності, епітетності та метафоричності на поезомову Володимира Кравчука бачимо й на взірцях кольорових екстраполяцій, до яких він вдається: «Молодіє в очах доброта золота»; «Алича у білій масці»; «Чуба при альтанці чеше гульвісязі голуба ялина крадькома»; «А сиві роси в косах трав»; «Ще яблуні в червоних поцілунках»; «Зелених слів мій погляд наловив…» По-своєму про гру барв через слова «говорить» і поєднання кольорів: «І прикрашають чорно-білі крила гнізда рідні, мов хати, де сум»; «Звабні пасма світять жовто в небі голубім»; «Мигтять чорно-білі уривки».

Літературні тропи, «населення» та кольорові екстраполяції… Ніхто, очевидно, не заперечуватиме, що вони надзвичайно важливі для вражальності. Але не лише вони є визначальними. Як нам здається, не мають права залишатися поза увагою слововияви. Правда, тут не все видається таким однозначним. Скажімо, на прикладі «Часоплину» бачимо використання неологізмів та рідковживаностей. Приваблюють, зокрема, такі новотвори, як «крутобокий», «брунькоокий», «ніжнотрав’я», «юнокриле», «приосінній»… Вистачає й рідковживаностей: «відцвіт», «розкрилити», «полиск», «гульвісяка»…

Якщо з питаннями темарійності та виражальності у класичному розумінні означень все є зрозумілим, то маємо і слова, де вони суміщаються. Прикладом цього може бути, приміром, наявність богошукальницьких мотивів. Адже, з одного боку, вони є підвидом філософської лірики, а з другого — так багато промовляють про виражальність: «Нене, мову рідну променисту сила чи Всевишній збереже?»; «Чи не та гора це, сестри й браття, де ніхто ніколи не воскрес?»; «Зі світом ділися і світлом, й добром — відчуєш всевишшя, всесилля»…

Ви, очевидно, зауважили, що в багатьох цитатах на подібну тематику немає прямих згадок про Бога, хоч, можливо, дехто тільки на їхній основі висновковує про богошукальництво. Впевнені, що це — свідома позиція версифікатора. Адже в конкретному випадкові головну роль відіграє не кількість споминань, а християнська переконаність автора, яка стала для нього природною потребою.

Подвійність характеризує і культурологічні акценти, котрі опинилися на помежів’ї темарійності та виражальності. Бо на багатьох взірцях видніється саме це. На припаданнях до фразеології рідного народу бачимо, що віршник з них народжує власне крилатослів’я: «Тільки б не втрачали ми обличчя, відчай й розпач щоб не гриз щодня»; «У серці треба зберегти осоння на світло для людей і на добро»; «Крадеться сумнів, часто вітром шитий: не Слово — Думка першою була». Можна чимало говорити про це явище. Та не будемо. В кожного існує свій погляд. Ліпше вглибимося у непростість афористики Володимира Кравчука.

…А завершимо ці нотатки про нову книжку нашого краянина ще двома наголосами. По-перше, на основі побіжного аналізу «Часоплину» висновковуємо, що автор залишається традиційником у поезовираженні. Але це — не орієнтація на так звані «повторні кола», а поглиблення думки. По-друге, ми почали ці розмисли з констатації присутності творів на воєнну тематику. Вимога часу. Але велінням доби залишаються вірші мирного крою. Балансування між цими двома течіями — необхідність віршомислення. Це засвідчує і «Часоплин».

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Поет під сонцем

залишає слід

 

Потій І. В. Про…, вірші. – Тернопіль: Н:авчальна книга «Богдан». 88 стор.

Здається,що автор цих рядків був чи не серед перших з – поміж представників пишучої братії краю на початку 80-х років минулого століття заприязнився з Іваном Потієм, який повернувся до рідно краю після далекосхідних блуканин. Правда, вважав тоді(не змінив думки і нині, що нерідна мова в устах волиняка не може передати весь спектр людських почувань й при досконалому володінні нею. І це в ту пору не раз спонукало до гострих розмов. Чесно кажучи, не вдавався до цього, якби не відчував потужної енергетики справжності у його віршах. А ще поєднувала любов до поетичної лапідарності. Данину їй віддав і російський поет Леонід Кисельв, твори якого обом подобалися. (Якось я навіть презентував Іванові одну зі збірок цього віршника, яка потрапила до мене).

   Не знаю, чи згадалося б усе нині, якби магічно не діяла творча неординарність, незважаючи на мовну різність, бо десь у глибині душі відчувалося, що прийде час і його рими «заговорять» українською, й не помилився у своїх передбаченнях, бо в 90-х роках одна за одною вийшли його україномовні книги «Манівцями», «Прикутий», «Борги»…Вони , до речі, ствердили оригінальність версифікатора. Чи не цей наголос виявився визначальним, коли кілька років тому в ЗМІ відгукувався на «Засвіт» - черговий друк краянина.

Це усе – минувшина. А пригадалася вона мені, коли на робочому столі зявилося видання «Про…», перечитавши яке, теж вирішив відгукнутися. І, звісно, вже на початку своїх міркувань про нього змушений констатувати той факт,що новинка докорінно різниться від колишностей. (Тільки не подумайте, що автор вирішив подивувати химерністю своєї оновленої поетики)Немає цього!Вона залишилася незмінною. Але помітно, що автор став ощадливішим у слово виявах до збагнення життєстверджуючих ідеалів доводиться, образно мовлячи, обережно продиратися через кущаки прихованого оптимізму в обгортці неприхованого песимізму. Своєрідне промовлення досвіду душі)

Але за цим усім причаїлася не простість. В одних поетів емоції «прочитуються» на контекстовому рівні, а другі вважають, що таїтися не варто.(Не думаю, що варто протиставляти одна одній ці течії. Бо справа полягає не у виражальному антуражі, а у художності мовленого. І саме тому припадаю до «Про…», бо цікавинки поезомислення мене привабили)

Зосібна, привертають увагу літературні засоби. Помітне місце тут займають метафори, декілька з яких назву, не шукаючи найцікавіших у книзі. «Зима. Хатина самотинна, тут тільки спогади живуть». «Ластівки крилом полин стинають», «З бузьком літечко крокує через поле…» Але це не єдині метафоричні зблиски. «Пізня осінь коси чеше. Вітер щоки надима», «Змерзла в пальці трава», «Танок життя танцюють берези на даху», Саме такі образності чи не найбільше приваблюють до книги, бо незвичайність бачення дивовижно переплітається з простістю, за якою немає спрощенності)

Це ж можна сказати й про епітети, хоч тут маємо неодновимірність. З одного боку маємо словосполуки, появі яких не дивуємося. Вони вже стали звичними у читальницькому сприйманні. Згадаємо хоча б про такі висловлювання, як «глибока осінь», «голос пташиний», «брила знань», «Небесні вогні», «лезо ножа», «вічний сум». Щось таке і подібне можна угледіти і в інших версифікаторів. Отже, подорікаємо віршникові за несвіжість окремих формулювань?Не заперечуватиму, що така позиція має право на існування, та… Мене, читальника і літературного критика, така поверховість суджень не приваблює, бо дивлюся на такі слово звуки через контекстову лупу, де в першу чергу є очевидною доречність вживання. А ще не маємо права забувати, що на їхньому тлі стають зрозумілішими епітети з барвою творчої індивідуальності: «весняного квіту муліне», «Філармонія в кущах», «лице зими», «високочолі мальви», «ранніх яблук благовість», «марш дощику»

Ці та подібні епітети надають шарму книзі, як, з рештою, й порівняння, котрі не належать до однозначних. Приміром, частенько цей різновид тро           містить сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби»,»наче», і т.п. «спалахну, як комета, і щезну», «Щоб точно, наче кулька в лузу, лягало слово у рядок». «мої думки, неначе коні в стайні».Маємо також порівняння без сполучників. «праліс – дивовижне рукоділля», «ти – моя свобода і неволя», «пам ять – це лиш частинка фасаду». Дві прості іпостасі одного тро.. доповнює складний різновид, пов язуючи сполучниковість і безсполучниковість: «півонія, наче сирітка», «вірші, як у грозу потоки з гір», «І морозець, колючий, як шило»

Є щось символічне й у тому, що ці тро..нагадують про свою присутність тоді, коли йдеться про «населення» книги, до якого зараховуємо рослини та дерева, звірів та птахів, зірок та небесних світил. «Під порогом сивіє полин», «Сніг ялині косу заплітав», «Мокрий ліс обтруситься, як пес», «серед інею синиця тягне ноту весняну», «Це не просто йде сніг, це6 із неба посипались зорі», «Помолюсь тихо тому, хто сонце засвітив».І водномить побутують випадки,коли різні «мешканці» природно сусідують. «А доріженька курить, сонцем підігріта,і шипшина майорить на порозі літа», «на липі яріють бджоли, зорі падають уночі», «помилуватись, як в березняку ряст розцвітає», (Ніби й немає чогось надзвичайного за цими фразами, але чомусь все більше думається про неурбаністичністьпоезомислення конкретної людини як потреби душі вцей зворохоблений час)

Ліпше дивосвіт автора допомагають збагнути й кольорові екстраполяції, бо їх маємо чимало у цьому друці. «Як перлина,біла чапля серед трав», «Подих вітру вмить туман розвіє, сколихне зелені прапори», «Чорне золото добували», «На перервах наші дівчата співали «Червону руту», «Лис рудий на плечі, голосні рулади», «АК воно одне єдине у блакиті неба», «А у мене вже вуса сиві». Є й нагода тут згадати про живописання словами з зримою присутністю поєднання барв чи їхньою відсутністю. «Ми із планети голубої та зеленої», «А веселка, а веселка коромислом до води», «світ з роками стає чорно-білим»,

Ведучи мову про виражальніст, неможливо оминути ще два питання, які повною мірою є дотичними до неї, скажімо, нерідко говоримо ,що вітчизняні віршарі тяжіють до неологізмів рідко вживаності говірковості. Якщо висновковувати з цієї книги,то не можна

Твердити, що Іван Потій тяжіє до такої слововиявленості. Але несподівані слів ята в нього все-таки трапляються: «найіваніший», «гужій», «цвяхосмик», «між зір я», «парило»(іменник). Якщо це однозначно є позитивом, то, як не прикро, іноді маємо випадки невиправданого тяжіння до росіянізмів: «руль», «скучив», «завидно». Але, на щастя, ці «перли» не роблять помітного впливу на сприймання книги. Прикро тільки, що очевидні «ляпи» можна було усунути в процесі роботи , що вважаю дуже істотним для книги поетичних мініатюр.

Бо «Про…» саме такою є. Адже у всьому виданні, либонь, можна на пальцях порахувати кількість віршів з трьох і більше строф, бо переважають катрени та восьмивірші. Між найбільше цитат мною наведено саме з них. Чи не можна опісля цього сказати, що образність мислення є найбільшою привабою цих творів?

Попрошкукємо далі. Якщо літературнеі тро   , згадки про «населення» кольорові екстраполяції, слововиявність і формотворчість однозначно належать до вражальності, то цього не скажеш про присутність богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів, залишаючись вельми важливими для висловлення думки, вони водночас є дуже помітними у тематичному спектрі, бо говорять про філософічність лірики.

Спробуємо хоча побіжно деталізувати читання про богошукальницькі мотиви, процитувавши кілька рядків, які стосуються цієї теми. «Як ангел стоїть на сторожі – я вихід знайду з тупика», «Про те, що люблю Бога, хай знає тільки він», Слава Богку, що «живого Бога» не шукаю десь, а у собі», «Треба Бога шукати там, де ніхто не шукав ніколи» (Дивність якась! Істини мовлено звичними словами, але за тією простістю ховається не простість, вторування окремої людини на буйнощі часоплину )

А от культурологічні акценти у книзі Івана Потія розділив би на дві частини. З одного боку поставив би вірші з епіграфами таких наголосів, присвяти митцям і згадки про них,а з другого – звернення поета до рідної фразеології і народження власного крилато слів я. Що до першого, то, мабуть, варто згадати про вірш з епіграфом з Давида Самойлова, поетичні присвяти співакові Василю Сліпаку та художниці Тамарі Удіній, письменникові Петру Сороці, згадки про Оленксандра Пушкуна, Володимира Висоцького, Булата Окуджаву, Богдана Бастюка… А ще припало до душі доречне вживання та обігрування словосполук на взір: «я лікті став кусати», «як з цапа молока», «біду штовхали, як могли». Можна було б продовжитим таке цитування, але воно не заховує того, що афористичність мислення поета: «я не хочу бути Лістом з кулаком», «ні краплі крові не проллється через релігію мою», «Безсмертя – це любов безмежна дотих, кого ти народив».

Дехто, прочитавши окремі попередні абзаци, почне, очевидно, говорити, що відгукувач міг би повести мову й про інші аспекти темарійності, коли вже зачепив філософічність. Вважаю, що це було б неправильним. По-перше, увага до богошукальництва і культурології бу3ла спонукана їх приналежністю до вражальності, хоч занурення у філософію не відкидалося. По-друге, громадянськість, філософічність, пейзажність та любовний струмінь у цій книзі є настільки переплетеними, що виокремити їх неможливо. Тут, звісно, слід зауважити, що отака сув язь характерна не лише для цього автора, а й для поезії в цілому, хоч для нашого краянини стала своєрідним шармом. Сподіватимемося, що в наступних книгах він буде ще помітнішим.

                                                                                                                     

 

Почути голос покоління

Мучник О. Родео. поезії. – Кам’янець – Подільський. «Рута» 2021. – 80 с.

     Мабуть, ніхто не заперечуватиме того, що поет є цікавим для читальників лише тоді, коли його вірші відображають дихання часу, в якому він живе. Бо такий підхід є характерним в усі часи. Але існують нюансики, які необхідно враховувати. Мається на увазі те, як автор сам сприймає навколосвіття. Це – передусім. Хоча, як мені здається, тут є непростості. І друга книга «Родео» Олега Мучника з Кам’янця-Подільського, що на Хмельниччині, підтверджує це.

   Почнемо з констатації такого факту. Якщо говорити про лірику тоталітарних часів то, напевно, слід мовити, що вона в певній мірі відображає те, що вздріло око, правда, з врахуванням бачення ідеологічної цензури. Бо тільки наприкінці 80 – их р.р минулого століття з’явилися книги Степана Сапеляка, Василя Голобородька, Віктора Кордуна, Василя Старуна… Не думаю, що трикрап’я можна вважати випадковістю, бо цей перелік імен не варто вважати повним, бо він далекий від закінчення. Бо у їхніх творах незважаючи на подих часу, відчувалося особистісне, та й цей момент достоїн особливостей.

   Ще більш зримим це було у пізніших поетичних дебютах, та й цей момент достоїн особливості, хоча б тому що йдеться про поєднання відмітин суворості нинішнього життя з виявами романтизму (незаперечую очевидності жорсткості, але саме у поєднанні з ним романтизм також варті особливої уваги, хоча б тому, що йдеться про поєднання відмітин суворості нинішнього життя з виявами романтизму. Не заперечую очевидної жорсткості, але саме у поєднанні з ним романтизм (давайте не будемо боятися позитивного значення цього слова) стає привабливішим.

   Та це – лише один бік справи. Своєрідно на сприймання впливає і назва видання. Тут, до речі, відзначу один момент. Існують наймення з багатослівністю: «Сиві очі мойого міста» Миколи Бучка, « Солодкий присмак лободи» Василя Місевича, «Вглядання в узвичаєні кольори» Анатолія Сірика… А поряд з цим стали популярними й однослівні назви: «Струми» Юрія Буряка, «Море» Генадія Мороза, «Акварелі» Генадія Щипківського… Вже не кажу про поліграфічні друки, котрі озаглавлені «Поезії», «Сонети», «Рубаї»…

       Протиставлення у даному випадкові виглядає далеким від неочевидності. Але це – те, що лежить на поверхні споглядання, бо є ще нюансики котрі потребують певної деталізації. Нерідко у назвах поетичних книг відлунює   неологічність. Це – зосібна, стосується «Любовоспасу» Костянтина Мордатенка, «Хрестоцвіту» Володимира Пащенка, «Сологолосу» Василя Pябого… Неодноразовими також можна вважати натяки на рідковживаності: «Хатнище» Миколи Боровка, «Співаниця» Миколи Тимчака… Не заперечую, що це – реалія часу, але водночас слід зарахувати вищезгадане до літературної минувшини.

       Чому? Та тому, що нинішні ймення поетичних книг відображаючи, у певній мірі ці акценти, відображають індивідуальність думання автора, та в цьому присутні два моменти. З одного боку йдеться про загальну тенденцію. Про це гадкується коли читаємо «Папороть» Василя Герасим’юка, «Стихію» Ігоря Павлюка, «Прикутий» Івана Потія… Доповнює усе це особистісний фактор. Адже першу книгу Олега Мучника теж пройняла однослівність, якщо виходити з того, що вона отримала ймення «Шви».

     Індивідуальністю познаковане й «Родео». До речі, таку назву має і перший вірш з цієї книги, рядки з якого пояснюють сутність.

«Ревіння дикої юрби, пора молитись. Вже роздуває ніздрі бик і б’є копитом.

Хай врешті, під потішний сміх загинеш в давці. Згадають: він не переміг,

але й не здався…»

       Можливо, декому ця кінцівка і навіє песимізм, та… хочемо цього чи ні, але поет без особистісного бачення, висловленого неординарно – анахронізм, якого не може реанімувати жодна літературно-критична «медицина».

     Дехто з врахуванням вищемовленого почне говорити, що, мовляв, особистісність не є тим, що має стати головним, бо треба звертати передусім увагу на тематичність. Але… чого вартий цей еківок, якщо немає виявів особистісності автора?

       А в Олега Мучника така індивідуальність існує, про що зосібне промовляють літературні тропи, якими він послуговується. Для прикладу наведу кілька образів метафоричного плану: «Ніч примостилась в пітьми на колінах», «Нехай душа присяде на пеньок», «Весна чвалає пішки», «Пташкою в небо гаряче вистрілить гілки праща». Згодімося, що в цих рядках є певна жорсткуватість висловлювань, але робімо поправку на непростості часу.                                                  Неординарність метафоричності? Безумовно! Але вона характеризує не тільки цей троп. Бо по-своєму зацікавлюють й епітети, котрі хочеться умовно поділити на дві частини. Нерідко перед нами постають словосполуки, котрі вже не раз бачили у різних поетичних текстах: «дні грядущі», «очікування див», «тривожні думи», « знаки окличні», «мрійлива пора», «солодкий сон»…( не буде перебільшенням, що жодне з цих словосполучень не спонукає до позитивних асоціацій, перебуваючи у так званому «самостійному плаванні». Та зирнувши на них з контекстової «дзвінниці», розумієш, що вони є такими доречними у риморядках. Як, між іншим й епітети з авторською барвою, до яких зарахував би словосполуки на кшталт: «авеню невдах», «порух галузок», «примарні звитяги», «лагідні дощі», «стогін мурів», «страх дотиків»… Якщо вдуматися, то в даному випадкові надзвичайностей немає, але вони дисонансуючи зі звичністю, привертають увагу.

Почасти на ситуацію впливає і те, що автор нерідко вживає слова котрі здебільшого називаємо прозаїзмами, бо вони ще не прижилися у поезомові.

     Не залишаються непоміченими на тлі метафор та епітетів й порівняння. Але, ведучи мову про цей троп, відзначу наступне; в «Родео» проста порівняльність зі сполучниками типу «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. та без них. Підтверджують присутність поєднань такі словотвори, як: «І не чутиму дзуміння розтривожених думок – тих , що назирці, мов тіні, марширують крок у крок», «а в тебе, як завжди душа нарозхрист», «ходить поголос, наче під снігом завовтузилось сонне тепло», «навіть лячно: коли і два тіла врешт сплетуться, немов стебельця».

       Таких цікавих і небуденних порівнянь є ще чимало у цій книзі. Та не менш неординарними є тропи без сполучників: «жили – натягнені струни», «запросить хореограф – гороховий блазнюк», «голос твій – замріяна струна», він уже іншій дарує букети – дівчині-весноньці юній».

   Свіжістю в контекстовій площині вирізняються також і складні порівняння, в яких поєднано присутність та відсутність сполучників. Тут для прикладу варто, либонь, назвати кілька висловів. «Пір’їна – як ніжна лілея», « Було це – наче квантовий стрибок», « неначе фатальна могила, для мрій – проклятуща тюрма», «…а душу його – мов обнесено мурами».

     Треба, мабуть, згадати ще про підвид порівнянь котрі утворюють іменники та прислівники: «роги-вила», «слова-криголами», «пляшка-годівниця», «меланхолік-одинак».

     Досі йшла мова про одиничні види тропів, котрі яскраво характеризують стиль автора та часто-густо вони взаємодіють з представниками «населення» книги, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «Троянди білі обійматимуть ромашки», «відчайдушно прикривають сором голі клени…фіговим листком», «вже роздуває ніздрі бик і б’є копитом», «…налетіли звідусіль шпаки», «прориваючи плівку простору, відбиваючись від зірок, рикошетить в глибини мозку метеорами твій голосок», « Котись, моє сонце, за обрій і знай, що наді живі».

     Здається, що гра літературних тропів у процитованому є очевидною. Та сумніваюся, що тільки тут, бо вона проявляється і в кольорових екстраполяціях: «Почуй тепла щасливий лепет за пеленою сірих мрев», «Завирує доокола зеленина буйна», «круки на гіллі, мов чорне намисто», «гурт субмарин з безодні синьої», «в цю ніч в її вікно жовтавим глеком, укотре місяць боязко зирне», « Вже вкотре квітень білим цвітом дорогу травневі встелив»… Іноді трапляється так, що барви переплітаються в одному рядкові чи одній строфі. «…світлий щем в червоно-чорнім пончо лагідно всміхається мені», «…жовтоокі панночки ромашки в платтячках біленьких на вікні».

     Цікавими у питаннні про кольорові екстраполяції без зримої їхньої присутності, бо у таких випадках помітною є гра барв. «Фарбуючи шматину в колір листя, висушували подихом вітрів», «смуток думи темінню зашорив», «обліпила звуки мертва тиша».

     Асоціації народжені колористикою підштовхують до несподіваного висновку, така барвистість, що вони (принаймні може скластися таке враження) познаковані песимізмом. Але автор в темнуватості часу все ж шукає світлі барви. Веління життя? Можливо. І це не втрачає актуальності, якщо висновковувати із загальнолюдських позицій. Та мене цікавить не загальниковість взорування, а його індивідуальність, у котрій причаївся стривожений голос покоління. «Ранок багне лагідного слова – неспокійно журно бідоласі», «Благаю сонячної ласки, забувши про тепло руки, бо страхом дотиків у пастку підступно впіймано думки».

     Та не тільки згадки про літературні тропи, «населення» книги та кольорові екстраполяції промовляють про виражальність видання. Про неї свідчать і слововияви. Коли мовити про буквотвори. То у вічі кидається тяжіння поета до неологізмів та рідковживаностей. Про щось таке мислиться, коли натрапляєш на такі літеросполучення, як «стрімкокрила», «здибка», «крикнява», «фарблення»… Мене, зосібна, тішить те, що версифікатор вміло вплітає у канву своїх віршів слова, які називаємо прозаїзмами, про що уже було мовлено. Повернення до теми? Так! Але вважаю це доречним, хоча б тому, що це стосується слововиявності.

       Думку про виражальність продовжу ще одним пасажем. Згадки про літературні тропи, «населення» книги, думки про кольорові екстраполяції і слововияви – важливі складові виражальності, але не менше значення мають богошукальницькі мотиви і культорологічні акценти з помежів’я виражальності та темарійності. Щодо першого питання, то мою увагу привернули такі вислови як: «…тепер ти Бога винуватиш за те, що був для себе катом», «тумблер секретний натисну за мить – світло в душі, слава Богу горить», « не раз чудуюсь таїні фортуни, милуючись одним з Господніх див»…      

           А щодо культорологічних аспектів, то зупинюся лише на одному відгалуженні. «Родео» дає можливість збагнути, що віршник дуже дбайливо ставиться до використання лексичних багатств рідної мови. Поет майстерно обігрує сталі висловлювання, котрі по-шляхетному прикрашають вірші. Тут, очевидно, слід згадати про такі словосполуки, як «утнуть гопак колоси на глиняних ногах», «давно розуміють: не варто вповати на манну з небес», «ловко локшини на вуха начіпляю сам собі», «мислі відправляючи у лет, мріями, як завжди, оповитий, знов сидить у сумнівах поет, у розбите втупившись корито».

     Фрази з двох попередніх абзаців промовисто говорять про виражальність. Але водномить вони – своєрідні підвиди філософічності у поезії. Звісно можна також наголосити на громадянськості, пейзажності та любовності ,але сумніваюсь в доцільності їхнього вираження, бо різнобічна темарійність не існує сама собою, будучи позначеною сув’язями.

     На що читальникам сподіватися після «Родео» , у якій чимало чарівностей? Неможливо однозначно сказати. Сумніваюся, що точну відповідь може дати й сам автор. Та й не хвилює його це, адже він перейнятий шуканнями власного слововираження, неординарності думки.

І саме це нас ще порадує. Впевнений!

                                                         Ігор ФАРИНА

 

 

ПОГЛЯД

НА НЕВИДИМІ ГРАНІ

 

 

Гургула І. Проза життя: повісті. – Львів: Апріорі. 2020. – 886 с.

         Можливо, ця книга і могла б мати іншу назву. Більш заковиристу. Принаймні, мені цього хотілося б. Але прийшла „Проза життя” й наполегливо стукає у двері свідомості. Мовляв, знімай штабу розмислів зі свого боку та сприймай такою, як є в реалі. І нічого не поробиш супроти. Навіть коли дуже прагнув би. А якщо вдуматися, то нічого неправильного тут й удень зі свчкою не знайдеш. Назва, як назва. А якщо думанням углибитися в неї, то й логіку уздриш. І, як й письмак, намагаєшся за літературосплетеннями побачити у дзеркалі днів наших сучасників з їхніми болями й проблемами.

         Магія якась, очевидно, засіла у цій книзі й не відпускає. І чого б це? Ніби й просте запитання, але водномить воно є далекуватим від простості. Не бачу ніякої абракадабри у такій постановці проблеми. Відповім так: непростості замок вщент зруйнував прозаїк своїми підходами до висвітлення тієї чи іншої теми.

         Проілюструю це прикладами з видання. Вже перша повість з нього вказує, що „Блудний батько” – своєрідна сповідь академіка Якова Еммануїловича Рафальського про пережите, хоч є тут і тонка пейзажність, діалогічна вправність. Щось від сповідальності особистості і у повісті „Jus malos/Закон зла”, хоч поява різних духів пробує відштовхнути від цієї гадки. Але усе ж маємо монологи людей при несхожості обох творів. А повість „Я, хрест” – монолог камінного хреста, якого встановили восени 1848-ого на честь скасуdання панщини. Твір „День Фаїни” є дещо іншим. Та не тільки тому, що головна героїня – особа жіночої статі. Просто Ігор Гургула поставив перед собою інше завдання. Він взявся розповісти про нелегку жіночу долю. Звісно, що з погляду мужчини, але не так, аби філософія представника сильної частини людства не затінювала жіночість. На сторінках книги знайшлося місце і для містики. Про неї починаєш думати, коли у повісті „К.Р.І.Л.Б” натикаєшся на таємничі написи та появу маленької Олесі, яка у наші дні приходить гратися з донькою Моркуля, хоча сама померла тоді, коли родину „милостиво” вивозили у Сибір.

         Та не тільки „К.Р.І.Л.Б” має „родзинку” виражального плану, якщо цей твір несе в собі впливи магічно-містичного реалізму, то повість „Я, хрест” значною мірою пронизана фактологічною точністю. Це, звісно, наближає твір до хвилюючого документа епохи, хоча буквосполуки й таять непростість. Бо хочемо того чині, але насиченість історизмом нерідко призводить до творчої невдачі. Особливо тоді, коли автор „козиряє” своєю обізнаністю в тій чи іншій темі.

         Та не думаю, що це стосується „Прози життя”, незважаючи на те, що історизм є характреним для повістей Ігоря Гургули. Дивовижно, але він навіть тісно переплітається з „К.Р.І.Л.Б”ом, де „правлять бал” елементи містичності. Адже несподіванок у розміркованому плані життя Моркуля не було б, якби не віяли жорстокі вітри історії.

         Виняток? Не сказав би так. Бо історизм спонукає й інші тексти. Й суть полягає в мірі його присутності. Якщо, приміром, в текстах „Я, хрест” і „День Фаїни” він не приховується, то в „Блудному батькові” історизм є більше контекстовим. Повістяр тут крокує двома шляхами. Зображує людину на тлі певних життєвих обставин. А іноді екскурси в минувшину логічно обгрунтовано вкладає в уста Якова Емануїловича Рафальського. Як на мене, то такий прийом заслуговує на похвалу. Вагомості йому додає той факт, що подібний спосіб вираження думки характеризує й повість „ Jus malos /Закон зла”.

         Цей перелік різності підхотів можна продовжити. Але не робитиму цього. Бо мене більше цікавить інше питання: чому авторові вдається зобразити все так, що написаному віриш? Як на мене, то тут відіграє роль досконале знання теми, яка потрапила у поле зору. Наприклад, у творі „Кров папороті” одним з дійових осіб є Аскольд Маргель. Журналіст і письменник, який свого часу писав про співачку Елізу Жукову

Портрет одного з героїв твору виписано з великою точністю і колоритністю. Тут висновковуєш, що повістяру допомогло те, що він сам багато років „варився у газетярському казані”. Зрештою, він і сам не приховує цього, бо у передмові до „Дня Фаїни” стверджує, що оповідь – результат журналістського пошуку.

         Якщо з цим усе є більш-менш зрозумілим, то залишмо у спокої культурологічні асоціації і попрошкуймо далі. Себто даймо собі відповідь на таке запитання: а звідки ж тоді списані дійові особи? Та з реальності. Результат вивчення доль людей, з якими зводило життя, плюс гра творчої уяви на основі фактів, почепнутих з плину буднів.

         Значну роль відіграє і віковість. Можна помітити, що автор зображує перипетії доль людей, які близькі до нього за віком, це кидається у вічі вже у повісті „Блудний батько”, де головний герой належить до покоління тих, які 40-50 років тому вчилися у львівських вузах. Подібне маємо і у „Креслярі”. Чому воно так? Неможливо однозначно відповісти, та мені здається, що головним є таке: письменник сам отримує душевну втіху, заглиблюючись словом у вчинки людей літнього віку. Про це думається тоді, коли читаєш про Федора Кононенка з повісті „Надішліть полковнику листа”, який колись за наказом енкавесівськго зверхника знищував тіло повстанського генерала: тепер чекає листа з дозволом розкрити „велику державну таємницю”, хоча зловісної організації-натхненниці злочину – уже давно не існує й часи змінилися.

         Наголос на тяжінні до доль літніх людей водномить не означає віддалення автора від проблем підростаючого покоління. Якби це відповідало дійсності, то ми ніколи не мали б повісті” Jus malos /Закон зла”, з якої з усією гостротою постає проблема наркоманії.

            Потребує доторків і тема використання публіцистичних елементів у художніх текстах. Дехто вважає, що їх там не треба. Згоден, якщо ставити на рівень публіцистичну неповторність і недолугу газетярщину, коли, приміром, вчитатися у „Кров папороті”, то усвідомлюєш, що публіцистичні моменти у цій повісті розширюють обрії пізнання читальника, органічно вписуючись у твір. І відмовлятися від такої складової написаного було б злочином для сприймання. Тим паче, що публіцистичність існує й у інших текстах. Чи не найбільше їх у повісті „Я, хрест”. Згадаймо хоча б монолог одного селянина про участь у Першій світовій війні та перебування в Українській Галицькій Армії.

         Ще одне міркування. Така книга не могла з’явитися у Харкові чи в Одесі, тільки у Львові. Та не думайте, що в рецензентові заграла кров галицького патріота і він згадав, що сам колись вчився у княжому місті. Причина полягає в іншому. В книзі – дух львівської неповторності і чисто львівська оцінка подій, яка має свій шарм. Автор детально описує міські реалії. Їх ніколи не збагнеш під час туристичних наїздів.

         Оригінальність письма Ігоря Гургули проявляється не тільки у цьому. Багато творів пронизані якоюсь недомовленістю. Скажімо, повість „Блудний батько” завершується зустріччю Якова Еммануїловича Рафальського з сином у Дніпрі, де вперше побачить його, хоч тому вже минуло 44 роки. Незвичайна колізія? Безумовно! Але буває так і без фантазії. І, зрозуміло, чекаєш продовження спілкування на львівських теренах. Й дещо злишся, коли автор не підносить тобі на таці уяви таку страву. Але підсвідомо розумієш, що він має рацію. Якщо повість не підштовхує до домислення, то письмовець даремно витрачав час на її написання.

         Це, до речі, натяк є на один зі способів висловлення думки. Бо „Проза життя” змушує також говорити про роль метафор, порівнянь та епітетів у художньому тексті, про слововиявні ефекти та пейзажність. Й насамперед через те, що ці елементи художності є у його книзі. Диво якесь! Автор не хоче вразити читальницьке сприймання неймовірністю прийомів, але саме вони допомагають чіткішому вираженню замислів у прозописаннях.

         Й почнемо з метафор. Вже у повісті „Блудний батько” мене причарувала фраза „вітрище хижими загребущими лапами миттю і безжально здирає з дерева жовту перуку... „ Що бачимо? Надання незримому погодному явищу властивостей живої особи. Себто застосовано прийом, який є більше характерним для поезотворчості. Якщо врахувати те, що поціновувачі красного письменства знають Ігоря Гургулу як......, то про певну органічність можна балакати. Але це було б півправдою, набагато більше значення має те, що фраза природно виглядає у контексті написаного. Наче тим мала безальтернативно бути тільки вона! Підтверджує це поодинокість подібних літеросплетень: „їх миттю проковтнула ніч”, „час котився жорнами”, „Корівник дихав чорними дірами”. Цей перелік чарівностей метафоричного типу продовжуємо без особливих проблем: „довга тінь стелиться перед ним”, „кучугура снігу, згребена з усього подвір’я, водночас почорніла і набундючилася”, „прямовисні схили урочища дихають небезпекою” (На цьому уриваємо цитування, адже й на основі вищезгаданих словосполук наблизилися до доконечності необхідності метафоричних зблисків у прозотекстах).

         Такі ж думки осідають голови реципієнтів текстів й тоді, коли бачать порівняння. До речі, у „Прозі життя” вони є троякими. Частенько повістяр послуговується цим видом літературних тропів, використовуючи сполучники на зразок „як”, „мов”, „наче”, „ніби”. Нерідко вони зникають. Але якість речення нітрішечки не програє від цього. А іноді трапляються випадки, коли автор в одному висловлюванні поєднує обидва види порівнянь. Мішанина? Так? Але саме вона стає привабою.

         А тепер від теоретизувань перейдемо до практики і наведемо приклади. Серед першого виду порівнянь мені сподобалися такі: „перебіг пальцями по тілу, ніби повіряючи, чи усе на місці, „якась то вона не така, не жидівська немов”, „втоплюєшся, наче вхопився за валик тіста”, „пантрували тих місць, як вівтар у церкві”. Зачаровує і відсутність сполучників: „їхня липа – місце зустрічей”, „ти – академік болю”, „власний дім – гарна річ”, „механізми для Миколи – друзі”. Не відштовхує від себе і поєднання: „очі його – наче рентген”, „стосунки з тестем у Тимофія як львівська погода”, „усе решта – прямовисні скелі, мов стіни хмарочосів”, а потім, наче здогадався, – зиру донизу” (Хіба не свідчить ще, що автор вміє бачити деталі і по-своєму точним словом сокобарвно відтворити їх).

            Сприяють картинописанню й епітети. Мені, наприклад, запам’яталися „стіна сутінків”, „жарівня кохання”, „клапті надій та сподівань”. Разом з уже звичними „живий вогонь”, „смуток душі”, „небесні жорна” вони створюють неповторність, контекстовістю зосібна. Про неї гадкуєш і тоді, коли у тканині твору здриш незвичайні слововияви. Вони, між іншим, теж є різними. Деякі слівцята познаковані неологічністю та рідковживаністю: „всеоглядини”, „ламачі”, „вітрогонна”, „чайкокруч”. Помітно, що автор не цурається діалектизмів. Хоча останні поділив би. Приміром, до таких слів відніс би „вислід” і „хлопаки”. Говірковості? Безсумнівно! Але походження у них є різним. Якщо перше більше поширене в інтелегентських колах і належить до малознаних (в тому числі через зросійщення мови в часи комуністичного тоталітаризму), то друге є відомим і в інших регіонах нашої державаи, хоча й познаковане, як виразний галицизм. Зустрінем також „хитруню”, „здибанку”, „необачку”. А от „клюмбо-вуйко”, будучи неологізмом за своєю суттю, – суто львівський слововинахід.

         (Дехто, очевидно, скаже, що відгукувачеві не варто було заглиблюватися у течиво вираження. Бо, мовляв, такі акценти є більше характерними для поетичних текстів. Чесно кажучи, на мене така позиція навіює смуток. Адже за спробами видніється намагання відстояти мовне зоднаковіння. І це тоді, коли вони добре розуміють, що виражальність – ознака індивідуалізму творчої особистості, без якої слово не може існувати. Мені, як й багатьом, нецікаво читати книгу без виражальних особливостей. Таке видання не врятують і найкарколомніші сюжети.

         На виражальність кожного твору помітно впливає й пейзажність. „Виглянув у вікно – сонце затулила кудлата хмарка, подібна на жабу”. „Згасли зорі, втопився у своєму човні місяць, вщухли, прибиті густою пеленою мряки, коси”. „Їх товсті, прямі, мов гігантські свічі, брунатно-зеленкуваті з додаванням коричневості і сірого стовбури вселяють надію, що і в майбутньому будуть збережені клаптики вічної і недоторканої природи: „Густа чорна мряка-пелена повзла з долів, піднімалася на верхи, затуляла гори по самі вершечки”. Читаю зразки такого живописання словами і починає здаватися, що перед мною зримо постають ці картини природи і ніщо не спроможне відволікти мене від цього процесу.

         Навіть стійкі словосполуки й афористичність окремих висловлювань. Перші літеросплетення, наприклад, означені такими висловлюванянми, як „з шкури пнеться”, „пустить червоного півня”, „гріти руки біля чужого багаття”, „кому що, а курці просо”, „де мати породила, там і земля мила”. Чи не подумаєш опісля цього, що „народ скаже, як зав’яже”? І все тому, що автору важить доречність вживання, а не козиряння обізнаністю у фразеології. Може, через це і народжуються висловлювання з подобизною крилатослів’я? „Хрест для людини – обладунок для оборони!”. „Якщо майбутнє буде вкраденим, витертим, замальованим чорною фарбою – тоді навіщо і для чого оті мільйонні статки, ота нерухомість, яку важко навіть взяти на облік, порахувати усе, як слід?” „Бога неможливо примусити на диво, ми самі себе повинні примусити на працю”. „Головне, аби зазирнути та вдовольнити у собі маленького черв’ячка” (останнє більше стосується природи людської цікавості до потаємних сторінок життя інших особин).

            ... Коли осмислював ці та інші виражальницькі вдатності, то з’явилася ще одна думка. Цього разу – про кіноматографічність прози Ігоря Гургули. Оскільки майже усі повісті у цій книзі мають несподівані сюжетні повороти, то вони могли б стати поштовхами до сценаріїв вартих уваги фільмів. Зрозуміло, що з неодмінним збереженням ідентичності. Мовленнєвої у тому числі. Тільки хто за це візьметься, коли в нашій державі різність стає непотрібною екзотикою?

            ... Не заперечую, що всі ці моменти увиразнюють „Прозу життя”. Але за ними все більш незникоме є сприймальницьке прагнення досконалості. Адже без неї видання програє. Та, на жаль, доводиться з прикрістю говорити й про те, що понижає звучання. Наприклад, в одному творі привертає увагу слівце „базар” у значенні „бесіда”. У сучасному слензі таке літеросплетення є поширеним. Але чи не ліпше вжити „розмова”, якщо написане хоче саме цього?  Та не лише це вносить туману. Іноді, скажімо, «базар» постає у значенні «ринок». Якщо б така словоформа була у мові дійових осіб, то читальник був би змушеним примиритися. Але ж у мові автора таке є недопустимим. Чи таке. Сумнозвісні «струйки мають». Українські відповідники «струмені» чи «струмини». Вже не кажу про коректорські недогляди, які підмочують репутацію автора.

            І наостанок. Перед нами – нова книга прозаїка. Хороший дизайн, сучасність поліграфічного виконання. Але «Проза життя» «примагнічує» не тільки зовнішністю, а й тим, що є у ній. Поклики до мандрувань за невидимі грані думок і вчинків людей. Отже, книга відбулася?

         Ігор ФАРИНА

                                                                 

 

 

РЕЦЕНЗУЄМО

ПРОНИЗУЮТЬ СЕРЦЕ

РАДОЩІ Й СМУТОК

 

Олександр Астаф'єв. Сухі дощі. Вірші, поеми. – К.: Логос, 2019. – 492 с.

 

1. Споминальне

Цей солідний том поетичних творів уважно перечитав уже давно. І навіть встигнув відгукнутися разом із ще одним письменником на його появу рецензією в декількох ЗМІ. Але недавно ще раз вглибився в книгу й зрозумів, що знову візьмуся за перо, аби мережити літероспелетеннями білі аркуші. Черговий вибаг літературного критика? Можете так думати, якщо хочете. А чому б знову не написати про друк, який подобається?

До речі, коли гортав його, то чомусь згадалися наші юнацькі блуканини вулицями Львова і Тернополя. І розмови про життя-буття, що здебільшого зводилися до літературних тем (та й зрозуміло це, бо обоє жили красним письменством). Певні відголосся молодечого романтизму і нині бачу в рядках. Адже основоположні принципи поглядів людини на крутоверть буднів та свят не змінилися. Додалася лише мудрість прожитих літ. «Вставай, бо днів веремія / твою випробовує міцність. / В дорогу зове тебе мрія, / щоб ти не заснув на місці».

 

 2. Найменувальне

Оте, заклик в дорогу? Безумовно! Але не тільки в цих рядках його чую. Щось подібне озивається в моїй душі, коли натрапляю на розмисли, за допомогою яких намагаюся розкодувати назву. «У пору потрясіння або смути / людину дощ сухий наздоганя». «І дощ сухий будуть пити / кожні очі жадібні». (Диво якесь, скажете. У процитованих строфах не існує жодної згадки про дорогу, а відгукувач мислить про неї. Хіба не має права на існування контактовість?).

А тепер погляньмо на наймення з іншого боку. Назва з двох слів є характерною для книг пана Олександра. І вже навіть стало правилом, що кожна з них має свій метафоризм: «Листвяний дзвін», «На березі неба», «Горіхові револьвери»… (Як на мене, то тут бачимо углиблення у традицію, яку підтримують вітчизняні віршники: «Гіллясте лице» Петро Коробчук, «Сміх ополонок» Василь Старун, «Крапля зсередини» Василь Слапчук.

Та цю традиційність не назвав би одновимірною. Деякі поети, приміром, віддають перевагу цифрогрі: «Перше коло» Богдан Залізняк, «Третій заповіт» Ігор Шевчук, «Чотири вітри» Михайло Каменюк, «Тисячоока хвиля» Анатолій Шкляр. Інші кидаються у вири оксюморонності чи паліндромності: «Фата розлуки» Володимир Кравчук, «Словник мовчання» Богдан Смоляк, «Віче мечів» Анатолій Мойсієнко, «Варта трав» Василь Рябий. А окремих версифікаторів супроводжує географія: «Космацький узвіз» Василь Герасим'юк, «Слобожанська сіль» Олександр Вертіль, «Золото Карпат» Василь Кузан, «Квиток до Бережан» Геннадій Мороз. А дехто «зашифровує» свої наймення: «Зелений велосипед» Волоодимир Вакулич, «Червоний рушник» Микола Мачківський, «Чорний льон» Ігор Павлюк, «Білий лелека» Василь Місевич… І на цьому тлі такими банальними виглядають «Моя ліра», «Земні турботи», «Мелодія слова», «Музика дороги». (Чесно кажучи, навіть не хочеться перечитувати написане, яке вміщене під такими «шедевральними» йменнями).

…Та повернімося до метафоричності назви Олександра Астаф'єва. Вона таки є промовистою і кличе думання читальника у дорогу. «І пристрасть досягає апогею, / а потім завмирає в рівновазі. / І я пишу, до слова слово клею / в гармонії, в душевній рівновазі».

 

 3. Громадянське

Як відомо, будь-яку лірику умовно можна поділити на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Під цей поділ потрапляє і книга мого візаві. Й зрозуміло, що не можу оминути питання про ці темарійні пласти, почавши їхню характеристику з висловлення побіжних міркувань про громадянськість.

В даному випадку вона є далекою від однорідності. Маємо на увазі те, що ці твори з одного боку змушують уяву зануритися у проминуле, а з другого – помітно, що автор пробує по-своєму відповісти на пекучі питання сьогодення.

Спробуємо разом з автором пірнути у часопросторові глибочіні. Скажімо, у вірші «На зйомках фільму» віршар доторкається до болющості: тем сталінських репресій і пізніших переслідувань українців. «Ми з оператором знімаємо тюрму, /тюрму чортківську, де сиділа мати, / де вітчим був засуджений до страти». Не оминає він і чорнобильської теми: «Там, де землі чорнопис / з-поміж смерек посірів, / лиса допік Чорнобиль, /тому він і захворів». Про ці та інші твори можна говорити багато і в кожному випадкові кожен, мабуть, міркуватиме по-своєму. Тому залишу за кадром цю непростість. Зачеплю лише один нюансик. Своєрідною фішкою поетики Олександра Астаф'єва є те, що свої звернення до минувшини поет неодмінно пов'язує із сьогоденням. «Аж донині розстрілюють дощі цей скорбний ряд» («На зйомках фільму»), «От і вся Чорнобильська бувальщина, неприємна, мов колька булавчина» («Чорнобильська бувальщина»).

Та чи найчастіше віршник мовить про сьогоденну непростість. «Хто знищив, смереко, пишні сліди / твоєї вроди, що прагла сіяти» (про злочинне вирубування карпатських лісів). «Брехня, захланність і вина/ ганебні вчинки вкриють струпом. / Між люду ваші імена / лежатимуть ганебним трупом» (про зневажливе ставлення нинішньої влади до українського народу).

Різнобарв'ям сяють і поетичні візії на тему російсько-української війни. Про звитягу українських воїнів й біль утрат, приміром, йдеться у вірші «До перемоги брат мій не дожив»: «Хоч братові давно сказав: «Прощай!»,/ я завжди повертаюся в той край, / під його крові яре знамено, / бо вишите ж бо кулями воно». Про непростість полону пише поет у творі «Лист із полону»: «Пишу тобі, поки ще руки маю, / поки ще ложкою не вибрали очі /брати російські мені в ріднім краю, / що знищили навіть гнізда сорочі». Проклін агресорам і у поезії «Земля вам гупає у скроні»: «Та роду вашого руїни зжеруть собаки ненаситні»

…Чи не можна сказати, що оці доторки до громадянськості роблять чарівнішими інші теми? «Тут рідний край мені відкрився / нараз як Божа благодать».

 

4. Філософське

А зі згадок про громадянськість поезії Олександра Астаф'єва логічно перекидаємо місточок до філософської лірики. І одразу змушений наголосити на двоєдиності. Та не тільки тому, що життєплин виокремлює богошукальницькі мотиви. Саме філософське відображення таїть у собі єдності. Іноді, наприклад, бачимо, як автор замислюється над проблемами життя і висновковує таке собі мудрування над уздрітим і пережитим. А нерідко версифікаторі не приховує вивчення чужого досвіду. «І люди самі себе творять, / є у них велич поетів. / Про безодню рук не говорять / серед богів, і хмар, і предметів». «Чи варто в цьому світі сподіватись, / що щастя тут до кожного прийде? / О ні, за ним нізащо не угнатись,/ і смертний його справді не знайде». Якщо вдуматися, то можна висновковувати, що на філософії поезії Олександра Астаф'єва помітні смуткові барви. Та, либонь, все пояснюється двома нюансиками. Вплив прожитого та і пережитого і стан душі. (Одні поети, відчуваючи натиск часоплину, тамують почуття у собі, а другі виливають у строфах. Мій візаві належить до другого типу віршотворців).

Це ще яскравіше відображено у богошукальницьких мотивах віршника. «Бо усе, що із надр виростало, / піде в землю, як в море вода. / Перед присудом смутку постало / наше серце, що в рай загляда». «Молочний брате, ми оба – не вічні, / паломники у Бога на полях. / Нам тільки віднайти б шляхи магічні, /щоб перелився в нас Молочний шлях». «Та й квит. Баную досі я про втрату /надламаних роками почуттів. / Та хто, та хто Господньому верстату / про крах моїх ілюзій розповів?». «Я ще пливу, піді мною безодня/ глибини перегортає. / І берег в тумані, і сила Господня /над чолом моїм не згасає».

…Углиблюється душа у філософію лірики Олександра Астаф'єва, не хоче виринати з неї. «А ми купатися в промінні / хотіли, як в Господнім душі, / складали у яснім тремтінні / пісні про дні свої грядущі».

 

5. Пейзажне

Та не тільки громадянськість і філософічність у творах знаного віршниками магічно діють на сприйняттєві інстинкти читальників. Імпонує і пейзажність. «Ніби налякана сойка, / туман із гори летить. / Як в'юн втікає від сонця, / яке на вітах тремтить». «І сонце, ніби піп на ризи,/ на води дивиться з імли, / де в манекенів бідні риби / ніяк душі не віднайшли». «У небі дощ все висох до краплини / і не цілує в губи пелюстки. / Зітхання ніжне чути щохвилини / над плесом невгамовної ріки». «І цвітом яблунь вітер грає в теніс, / завісившись зненацька на антені, / і бачать всі стрибки його прозорі, / і виверти ракеток бірюзові».

Оця пейзажність (як зрештою, й інша) має дві особливості. Коли читаєш строфи, то зримо бачиш картини, змальовані поетом. І водномить думаєш про гру реалу та уяви. А ще бачиш, що своє живописання словом автор оживлює, поєднавши дивність природи і дію людини. І саме оця сув'язь створює неповторність для віршів. «Веселка живе у моєму саду, / сьогодні до неї я в гості прийду, / скажу їй: «Як сонце, зійди серед мли / і чорних метеликів ночі спали».

Пейзажність у стилі Олександра Астаф'єва має свою барвистість. Аби пересвідчитися у цьому, процитуємо окремі рядки: «на білому вогнищі снігу», «на вітах ворони, як чорні плоди», «у синім небі не витаю», «дай листочок зелений», «на жовтій глині у степу», «струмок життя під вербою у даль спішить голубу». Пейзажний малюнок віршотворець створює і за рахунок «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «У воду, витончену вазу, / опустить ніч букети лілій», «Йдуть черешні дорогою пам'яті», «лебеді над озером танцюють», «Як фенікс, сходить півень мій / знов на багаття надвечір'я», «зоря очам дарує відпочинок / і кожна ніч, як призабутий дім», «сушать одяг медузи під місяцем, / щоб вийти сухими з води».

…Цитати з попереднього абзаца торкаються пейзажності у різних її вимірах, водночас позначені різноманітністю. Адже тематична єдність створюється сув'яззю реальності та уяви, метафоричністю, порівняльністю… «Бажання усамітнитись, до лісу / із тягарем любові підійти, / аби почути крізь дерев завісу / якийсь всевладний голос з висоти».

 

6. Любовне

Жоден поет, напевно, не був би собою, коли б у його доробку не було б щемливих взірців любовної лірики. Адже це питання червононитить віршотворчість, як одне з найважливіших почуттів людської душі. Так, очевидно, вважає й Олександр Астаф'єв.

Але цей вид лірики умовно ділиться на дві частини. З одного боку, маємо вірші про любов до матері, а, з другого, бачимо, що тексти пройняті почуттям кохання до жінки. З точки зору елементарної логіки ці два відгалуження познаковані самостійністю, але, злиті воєдино, вони промовисто промовляють про важливість почуттів людини у бурхливому життєплині. «Посвячений ще в маминому лоні / в годину добру він був на пророка, / щоб винищити лихо в ембріоні, / щоб зло поруйнувати упівкока». «Хто хоче рай упізнати, / хай замилується нею. /Подібного не відшукати /навіть в руках зі свічею».

Як мені здається, вищенаведені строфи яскраво свідчать про це. А ще про вплив життєвого досвіду на висловлення почуттів поетичними словами. «Моя любов подібна на оселю / надій, печалей, радощів, утіх. / Вона горить мені і робить стелю / подібною до зоряних доріг».

 

7. Поєднувальне

Ще раз повторю свою тезу про умовний поділ на теми. Він має право на існування, яке ілюструє товстезна книга віршів та поем. Але водночас із цим постає непростість, яка пов'язана з розгалуженням, про котрі вже йшлося. І називається це тематичним поєднанням. Скажімо, у творі «Весна прийде тривожна, невідома» чи не головною є пейзажність. «Дерева десь розгорнуть свіжі крони, / покинуть бджоли вуликів редут». Але поряд з нею крокують громадянськість і філософічність. «На учті світла, у тріумфі цьому / у вухо Богові нашепче щось весна. / У радощах, у пориві німому / забуде кожен, що таке війна».

Тематичну сув'язь показано на прикладі одного вірша. Але вона робить привабливими й інші тексти. Приміром, у поезії «Ці гори і ці полонини» змішуються пейзажність, філософічність та інтимність. Громадянськість та пейзажність – основні риси тексту «Мій дім в селі і там на ньому ясень». Філософічність та пейзажність визначають написане у «Тече з небес розламаним гранатом».

Та обмеження теми поєднання лише темарійністю не відповідатиме дійсності. Бо є й інші аспектики сув'язі. Не секрет, що вона – неодмінний супутник кольорових екстраполяцій: «коли червоне змінить все зелене», «в одному оці – синє сонце, а в другому – червоний місяць», «гарненько мій чорний матрац застелити чистим покривалом зеленим», «у крові сплять, як сирени, ті очі сині й червоні».

Закономірністю є й те, що поєднуються представники «населення»: «І забере рябу корову / ворона десь на небеса», «зорі плили в небесах сумовиті,/ п'янили левкої і резеда», «йому освітить місяць доли, / ясна зоря його пришвидшить рух». Підкреслюю, що будь-яке поєднання в такому контексті познаковане природністю, що завжди було дуже важливим для лірики.

…Феномен поєднання. Саме він оджерелює текст «У пам'яті я хочу зберегти / найкращу зустріч з нею, десь далеко, / за димкою років, коли лелека / весняне поле міряв з висоти».

 

8. Образне

У попередніх міні-розділах цих нотаток відгукувач акцентував увагу поціновувачів красного письменства на метафорах, епітетах, порівняннях, хоч прямомовно не говоримо про ці літературні тропи. Цього вимагає задум. Тепер назріла пора поговорити про них конкретніше.

«І не покличе сова / на побачення наші тіні», «Про суть речей і чистих, і прекрасних / береза сіркувала над водою». «Заплутався осінній дощ / у сітях бабиного літа». «Ліс закашлявся дверима». Це - лише дещиця метафор, бо у книзі їх можна надибати значно більше: «І ковалі в небі сонце на місяць, / на місяць зелений перекують». «Ми вікнами вечір пили / і не зважали на тіні». «У сад оцей сто тисяч хризантем / прийшли насолодитися дощем». «І ночі сон, короткий та швидкий, / дощем приб'є фантазію до ниви». Порівнюю ці зблиски думання з метафорами «Листвяного дзвону» та «Заручин» (перших двох книг, які написані ще в юності) і починаю думати, що автор залишився вірним поетичному мисленню. Тільки став ощадливішим у слововираженні.

Про щось подібне починаю гадати й тоді, коли у «Сухих дощах» знаходжу епітети: «барельєфи сліду», «ложе ріки», «реклама дерев», «палітурки чорнозему», «берези скрипка», «років клейноди»… Як вони нагадують вдатності з «Листвяного дзвону»: «ікра білокамінного піску», «календарі моїх дерев», «зернята сірих горобців», «дощі вечорів», «тополі кужіль».

І порівняння теж зацікавлюють. Тому й поведемо мову про них конкретніше. Але тут треба, напевно, згадати, про один нюансик. Порівняння в доробкові Олександра Астаф'єва діляться на три частини. До першої належать взірці цього тропу, де автор використовує сполучники типу «як», «мов», «ніби», «наче, «немов». «І липа, ніби клітка, повна птахів», «сон мій щез, розтанув, мов туман», «сплелися світло і сонце, як невідома сила», «немов паломник вічності, струмок». У книзі також знайшлося місце і для порівнянь без сполучників: «І місячне світло – легальний дим», «все на світі – це коло», «щоденні жертви – це лише насіння», «прощальні слова на цвинтарі – часу рвані знамена». А іноді трапляється так, що поет суміщає два типи порівнянь: «мова – як музика на полях», «буття, як сон, мине – настане тінь», «кожна з них – як зоря поміж хмарами», «як вовни сон – овечий страдник».

…Образність мислення постає перед нами чи не з кожного рядка. Що це? Вироблена роками звичка думання, яка вже перетворилася на стан душі у пору віршотворення? Очевидно, що так. Але давайте не будемо тлумачити цю фразу. «Сухі дощі» ліпше самі скажуть за себе. «Хай місяць мені приготує небесний човняр, / як в лодії, в ньому у далеч відплину. / І пісню йому заспіваю гарячу, як жар,/ як мед із вином, що звабити може людину».

 

9. Слововиражальне

Ще про один аспект поезотворення хочу повести мову. Насамперед тому, що вважаю його дуже важливим. Оцю потрібність адресую слововисловленню думки.

Тема, зрозуміло, не є такою простою, як може здатися на перший погляд. Тому й дозволю собі трішки порозмірковувати. Є поети, які не дивують каскадом буквотворів. Назвемо хоча б Олеся Дяка, Миколу Сидорчука, Геннадія Щипківського. Вони залишаються вірними канонами літературного мовлення, хоч іноді вдаються до використаних неологізмів чи діалектизмів у своїй поетиці.

Більш розкутими у слововиявах є Василь Рябий і Костянтин Мордатенко. Що вже казати про любов цих версифікаторів до буквоочуднень у текстах, коли вона стала явою у назвах книг: «Сологолос» (Василь Рябий), «Любовспас» (Костянтин Мордатенко). А деякі віршники «подружились» з діалектизмами: «Ярмінок» (Петро Мідянка). Але говірковість є неоднозначною. Приміром, у Василя Шкургана є книги, написані гуцульським діалектом. Роман Вархол окремі вірші написав лемківською говіркою, а Василь Кузан – русинською.

Виходячи з цього розмаїття, скажу, що Олександр Астаф'єв стоїть ближче до першого типу віршарів, вряди-годи вміло експлуатуючи неологізми, рідковживаності та діалектизми: «міфоавтомобіль», «таємнини», «згубник», «багряночолі», «самую», «баную», «без»…

Але, як не прикро, існує й протилежність. Тобто неточне використання окремих слів. Приміром, в українській мові існує слово «прихована». А «скритна» є незугарним росіянізмом. Неприємний осад у душі залишають «бездна», «вірьовка», «пороки», «скука»… Усвідомлюю, що ці словесні «ляпи» не роблять погоди у сприйманні вартої уваги книги, але автор мав би бути уважнішим щодо поезомовлення).

…Укотре замислююся над слововиявами і не йде з гадки «…і меч – моє перо, / і щит смішний із білого паперу, / останній Дон Кіхот в новітню еру, / що під шоломом приховав тавро».

 

10. Культурологічне

Остання цитата штовхає свідомість у вир алюзій. Культурологічний аспект. Але не тільки він має таку властивість. У товстезному фоліанті зустрінемо згадки про Куїнджі і Фройда. Думка Анрі Реньє стала епіграфом до одного твору. Друк прикрасили також переспіви з Вольтера і Теннісона.

Продовження традиції? Можна так сказати. Адже у «Листвяному дзвоні» (першій книзі поета) існують посилання на Гарсія Лорку, Василя Стефаника, Ярослава Івашкевича, Дмитра Павличка…

Коли вже йдеться про культурологічні аспекти, то, либонь, слід згадати про фразеологізми. Тим паче, що вони рясніють у виданні: «Сидір роги править козам для глуму», «у дурні несподівано пошився», «кусати лікті», «не в'яже лика»… Ці та подібні висловлення мають у мовленні свій контекст і приємно, що автор, своєрідно обігруючи їх, не забуває про їхнє значення.

Гадаю також, що стійкі словосполучення вплинули й на афористичність слововираження: «життя – це болото, де жаб цілий ворох», «розлука з тобою – це смерть», «прожитий вік – гречаний бублик, розламаний на кожну мить», «красу не можна посадити в клітку».

…Культурологічні аспекти поетичної книги. Вони ваблять до себе природністю слововираження. І немає жодного значення та обставина, чи йдеться про зримий аспект культурологічності, чи прихований. «Багатослів'я, довгі ритми строф / – це неуцтво і навіть безпорадність, / до нас дістались максими з епох, / дивує їхня сила і принадність».

 

11. Поемне

Ще більше культурологічних думань з'являється, коли читаю поеми. Тематично відніс би їх до філософських. Вже самі назви вказують на це – «Одкровення св.Івана Богослова» та «Фауст». До речі, ці ж наймення натякають на культурологічні аспектики. Але філософічність є своєрідною, бо вона пов'язана з громадянськістю. А вона теж має два нюансики – поклик пильніше вдивлятися в непросту минувшину рідного народу і веління розуміти складнощі сьогодення. (Ці узагальнення розкодую так – автор зачіпає тему афганської авантюри радянського керівництва і розповідає про долі людей, обпалених війною на чужій землі).

Причаровують й виражальні особливості цих текстів. У багатьох випадках віршник досягає позитивного факту за рахунок містких метафор: «здається, смерть сама палає», «вогонь зжере їх лиця», «плаче з голоду мій дух», «сікли краплини пізнє місто». Та й епітети – свідчення неординарності мислення версифікатора: «каменолиці гори», «вино шаленства», «небесні вири», «мара померлої дороги», «затони трав», «неспокій лісу», «життя малесенького подих».

Якщо в полі зору опинилися метафори та епітети, то хіба не заслуговують на спомин порівняння? Та ще й тоді, коли ними наповнений кожен твір. Приміром, наведу кілька таких блискіток з поеми «Одкровення св.Івана Богослова». «І небо, мов сувій, згорнулось». «Сім голів – це сім гір». «І вигляд в нього – сонце цілюще, ніби мед». Знаходжу цікаві порівняння у «Фаусті». «Кипучі смолоскипи». «Всі друзі – то мої дзеркала». «Нараз глибінь очам явилась / – стою над нею, мов Нарцісс».

З'явилася й ще одна нагода повернутися до питання про слова. Адже плини поем, незважаючи на причарованість автора літературним мовленням, таки наповнені слівцями, які можна назвати неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Це – «виднющість», «холодінь», «мертвоокі», «струмина», «співслуга», «рахуба».

А завершити цей міні-розділ свого писання хочу ще одним поверненням до теми поетичної культурології. Тут, напевно, доречним буде наступний акцент. Поеми – осмислення власного прочитання та коментарів до давнього німецького рукопису «Доктор Фаустус або великий негромант».

Між іншим, поема «Фауст» оприлюднює ще один момент. Окремі його рядки нагадують про вірш «Монолог Фауста» з «Листвяного дзвону». Навіть склалося враження, що старий текст введено в структуру нового твору. Не думаю, що це є чимось поганим. По-перше, тільки автор вирішує, як йому діяти. По-друге, він зобов'язаний (якщо хоче) мовити те, що колись не вдалося через цензурні рогатки компартійної ідеології. «Долоньми заступлю горнятко / від болю, заздрощів і зради / у світі, де знамена тліють / і плаче з голоду мій дух».

 

12. Принагідне

У цих нотатках наче й зачеплено основні питання характеристики віршів і поем. Та є ще одне питання, не повинно залишитися поза кадром – формовираження. У «Сухих дощах» переважає силабо-тоніка. Але є тут верлібри і поеми. Припадання версифікатора до різновидів одного жанру? Та хіба це варто називати вадою? Адже ми з великою увагою читаємо римотвори і верлібристику Володимира Базилевського, бо його вірші приваблюють свіжістю і неординарністю мислення «зимового поета» (як він себе іменує). А хіба не чарує поєднання двох течій у творах Петра Мідянки, Миколи Сидорчука? Втішно, що й Олександр Астаф'єв йде цим шляхом і його нові книги (вірю в це!) ще порадують плодами саду перетинів. «Я бачив, як плакав павук – синтез неба і цапа / – над мовою полімерів. / Я бачив, як лопух гнувся / від повноти мук і суперечностей».

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

Побачити

незвичайність квітування

 

ПОЧУТИ СПІВ… СВІТЛА

Просвітлені голоси. Антологія патріотичної поезії. Випуск 4 / упорядкування, загальна редакція – Олесь Дяк. - Дрогобич: Коло, 2020. – 264 с.

 

Світло – ефемерне поняття. Усе залежить від того, яка субстанція мається на увазі. Електричне світло можна побачити, якщо, скажімо, увімкнути настільну лампу. Світанок же народжується опісля тьми ночі з поміччю незримих сонячних променів. Але є ще одна категорія. Це – світло душі, яке не піддається баченню.

Саме це світіння пронизує антологію «Просвітлені голоси». ( Нагадаємо, що вже учетверте подібне видання збирає твори фіналістів поетичного конкурсу патріотики імені Катерини Мандрик - Куйбіди.) Чому так гадаю? Можна, звісно, теотеризувати, відповідаючи на це запитання. Але не буду. Автори ( в цьому переконаний) скажуть ліпше, «хай дух тривожний співом підіймає, коли посеред ночі знов не сплю» (Оксана Бігун). «Пиляє душу біль, та сонячний світанок промінчиком мене таки не обминув» ( Ольга Яворська)…

Отже , тема світлості душі? Безсумнівно! Але починаю з неї не тільки тому, що спонукає до певних асоціацій найменування друку. З одного боку бачимо поступ авторів до читальницьких сердець через висвітлення поглядів на давнизну і на сьогочасся. А з другого боку до усіх промовляють філософічність, пейзажність та інтимність, маючи свої ракурси.

Спочатку трішечки зачепимо перше питання. Праукраїнські мотиви є характерними для віршів Миколи Савчука з Хмельниччини, «Росиночки ранні, досвітні, прозорі. Ми протослов’яни , що з передісторій» (вірш «Скіфські тотеми»). Про незагойні рани від сталінських репресій кличе не забувати Ольга Яворська з Львівщини. «В очах – безмежний біль, у серці – ностальгія … Лише в душі німій немає каяття» (вірш «Перед стратою»).

Поети не забувають, що неправедність була і у пізніших діях каральних органів тоталітаризму. Цей мотив знаходимо у творчості львів’янина Назара Данчишина. «Ми побачили засудженого Митусу на протилежному краю нашої вулиці, ми побігли за арештантом аби торкнутися метафори і сховати її від конвоїв» (з циклу «Митуса», присвяченому поету – шістдесятнику Ігореві Калинцю). А в Івано – Франківця Миколи Істина є такі рядки: «Я спускався з гори в тумани і ще не знав, що буде далі (а з тих перших віршів донині в пам’яті збереглося лише одне слово – всеможливість ( вірш «Автобіографічне»). Ця ж мелодія складнощів сьогочасся звучить і у віршах Оксани Бігун (львів’янки, яка нині мешкає у США). «Серце прогримить швидким і тривожним струмом недругів заземлить» ( вірш « Коли від’їжджаєш.») .

І звісно , кожен віршник по-своєму торкається теми війни з російськими окупантами. «Якщо забракне сил у пік змагань, знищ сумніви тривожні та примарні. Тримайся за земний меридіан, вхопись за паралелі планетарні!» (вірш « Захиснику Вітчизни» Миколи Савчука). « Із завойовницької псевдокультури лунають вибухи і вилітають кулі. Розтоптують імператив Києва чоботи окупанта» (вірш «Світ не спить» Миколи Істина). «Я рвуся на фронт аби потім можливо відверто дивитися в очі тим хто на обелісках (вірш «Авдіївка. Жертви» львів’янина Ігоря Гургули .

Є цікавинки і тоді, коли говоримо про переплетення мотивів у віршах одного тематичного пласту. Скажімо, вірш «Засніжені вітрини душ збиткових» доторк Оксани Бігун до воєнної тематики. « … ти в окопах в ніжних завірюхах». Тут з громадянськістю сусідує філософічність з нотками живописання словом. «Душу напувати ідеш з оленями до водопою». Вірш «Крути» - відгук Ольги Яворської на трагічність вітчизняної минувшини. «Стогнали Крути і молився вітер, цілуючи скривавлені сліди». Знову маємо громадянськість, що випливає з душевного болю. Та поряд бачимо і пейзажніть. «Закликав місяць в зоряну блакить». ( Зумисне згадую потік прикладів, бо поєднувальні вдатності можна множити. Але чи треба, якщо вони тільки підтверджують вищемовлене?).

Не бачу доцільності в тому, щоб далі витанцьовувати навколо темарійності, хоча, можливо, і є ще цікаві моменти. Упевнений, що все це є зримішим через виражальницькі тенденції.

Мовлячи про них, хочу почати з метафоричності мислення. «Історією пахнуть дикі сни» (Оксана Бігун). «Про наші родинні клейноди й тотеми питаються предки крізь темінь і тінь» ( Микола Савчук). «Бреде весна зі свічкою в руці» ( Ольга Яворська . «І лиш велелюдні майдани зуміють вузли розрубати» (Микола Істин) . «… щохвилі розбивали шибки у вікнах куленепробивного сну» ( Назар Данчишин), «Рука мене до джерел привела» ( Ігор Гургула).

Олесь Дяк із антологією

 

Вистачає в антології і цікавих порівнянь. «Єрусалим – битий камінь журби»     (Ігор Гургула). «… Наші помилки вибухають знов, як Чорнобиль» ( Микола Істин). «… найстаріший в’язень – земля» (Назар Данчишин) . «Тривога в серці, мов квітневий сніг» (Ольга Яворська). « Як рожевих піоній фламінго, слова серця торкнусь – не руками» (Микола Савчук). « Я дотикаю ніжно, мов скульптуру, твої прозорі форми» (Оксана Бігун). Можна було б виокремлювати підвиди цього літературно тропу. Адже порівняння зі сполучниками вдало доповнюють взірці. Не сумніваюся, що укупі ці чарівності не програють.

Як й епітети, яких в антології надибуємо чимало: « битви полум’я вогненне», «роздуми серцебентежні» , «зліт куль» , «хомут епох» , «небесні обійстя». Можна продовжити : «сонмище бридоти» , «творча зоряність» , «прозорий годинник серця» , «материк цвітінь» , « крик стиглих горобин».

Про високий рівень поетичного мислення багато говорять і згадки про «населення» антології, серед якого рослини та дерева, звірі та птахи, зорі та небесні світила. «Сон колише смуток поміж маків» (Оксана Бігун)., «Беріз обцілованих сум» (Ігор Гургула) . «… мов коней – він приручив граматику губ гамірливих юрбищ» (Назар Данчишин) . «Я приб’юся сумним журавлем» (Микола Савчук). « Як не нахилити небо, не зробити із зір намисто і не повісити його на шию» (Микола Істин). «Під сяйвом сонця краплями горить» (Ольга Яворська).

Ці чарівності обарвлюють кольорові екстраполяції. «Бо сині гори небо захищають» (Ольга Яворська). «З серця у мене колись проросте вдячності мрійна зелена билинка»( Ігор Гургула). «… темно-жовті струмені пихи» (Назар Данчишин). «Журба змією підколодною зі світу білого звела»(Микола Савчук). «…червоне серце снігом замело»(Оксана Бігун).

Ще зупинюся на питанні про слововияви. І перш за все через те, що вважаю: без пошуків у цій царині віршар ніколи не зможе висловити неординарної думки. Підтверджують це й поезії вищезгаданих авторів, де знайшли своє місце: «словоскарби», «москалисько», «манджати», «оцвяхований», тощо.

Безумовно, повіває позитивізмом від культурологічних акцентів та алітераційності. Відчувається також, що авторів надихають богошукальницькі мотиви, припадання до джерел фразеології, яке стає поштовхом до появи поетичного крилатослів’я.

На цьому можна було б і крапку ставити. Але є один момент, який не дозволяє це зробити. Читачі, котрі вже бачили антологію, здивуються, що відгукувач жодним словом не згадав про твори Надії Дички, Левка Воловця і Юрія Хмелевського, хоча вони і займають чимало місця у друці?

Цікаве запитання. Й при великому бажанні, не відвертітися від нього. Тому почну з такого твердження. Вдалі образи у них, звичайно, теж зустрічаються. « Фільмує пам’ять очі й лиця на тлі осипаних дерев...» (Надія Дичка). «Буває слово – прудкокрилий лебідь» ( Левко Воловець). «… у панцирі долонь поета серце плаче» (Юрій Хмелевський). Можна відзначити ще кілька подібних цікавинок. Але, на жаль, це не змінить становища.

Бо, як не прикро, переважає заримування давно відомих істин. «Вкотре скажем нині з пієтетом, що Вкраїна – мати в нас одна». «І в єдності врешті здолаємо зло». «До боротьби нас кличе знов поет, бо ми його і України діти».

В тоталітарні часи справжні поціновувачі красного письменства тихенько підсміювалися над римованими «паротягами» прокомуністичного штибу. Тематика, слава Богу, зникла. Але це не означає, що деякі поети не мандрують, може й нехотячи, «милим транспортом». Та це півбіди. Іноді творці подібних «шедеврів» оголошуються фіналістами, а то й переможцями престижних конкурсів. Їх починають друкувати журнали й антології, мовби натякаючи, що тільки так і треба віршувати задля поетичного успіху… Такий підхід не завжди позитивно працює на загальнолітературний імідж.

Мені здається, що в «Просвітлених голосах» подекуди маємо щось подібне. Та все ж віриться, що в наступних числах антології пануватиме лишень поетична справжність і таки стануть віщими слова Катерини Мандрик-Куйбіди: «прочитайте наші тестаменти – ці бажань зникаючі сліди».  

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Рядки, що залишають

мітку на серці

 

Бенедишин Любов. Дарунок Сізіфа: поезії. – Львів: Каменяр. 2020. – 164 с.

 

     Беручи в руки поетичну книгу, чекаєш дивовижі од літеросплетінь. І безмежно радієш, коли таке стається. Цього разу ощасливила «Дарунком від Сізіфа» Любов Бенедишин з Сокаля на Львівщині. «Світ захлинається в журбі. // Час креслить віхи косо-криво… // Не роззирайсь. Воно в тобі – // передчуття дзвінкого дива». Ніби й немає чогось надзвичайного у цих рядках. Але водномить ловиш себе на думці, що вона, неочікуваність, таки існує. Дивовижність, яку неможливо пояснити.

     Констатуєш цей факт, але все ж пробуєш усе осягнути зі своєї «дзвіниці». Тому й намагаюся збагнути «Дарунок від Сізіфа» через темарійні та виражальні окуляри. (Традиційний для мене, як літературного критика, шлях. Але не думаю, що ця узвичаєність має істотне значення без акцентів на поетичних вдатностях).

   І почнемо з таке твердження: існуючу лірику поділяють на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Якщо висновувати з нової книги, то Любов Бенедишин сповідує таки розграничення. Принаймні, так гадаєш, коли читаєш пристрасні поезії. «Хитає Доля терези: // чогось підкине, щось – пощезне… // В опуклім дзеркалі сльози // жива – любов моя безмежна…» Та нерідко той чи інший вірш неможливо однозначно віднести до певної теми через переплетення мотивів.

   Але давайте залишимо у спокої цей момент і поки що поведемо мову про громадянськість віршів поетки. Вона, до речі, – триєдина. Адже у творах відлунюють трагічні мелодії російсько-української війни останнього часу. «Ой не плачте по мені // так неса(у)мовито. // Я не вбита на віні. // Я війною вбита». (Процитовано лише одну строфу, але рядки дають можливість говорити про жіночий погляд на лихість і вміння прямувати від конкретизації до узагальнення).

     Як на мене, то оте жіноче бачення пронизує й вірші, в котрих авторка торкається непростостей сучасного життя. «Іронія долі: // свобода у гроті гротеску. // Час трилерів, тролів // сканує віднайдену фреску». Взорування на реалії через призму сьогочасся. Погляд, у якому вмістилися жіночість в дещо суворих барвах і віковість авторки. Але індивідуалізм мислення тут є найголовнішим. «За щастям – біль. І щастя мить – за болем. // Усе життя по замкнутому колу. // Розлуки, стрічі, «воскресіння», «страти»…// Й немає сили коло розірвати».

   Між іншим, ота собість характерна й для творів з мотивами пам’яті. Хіба не вона познаковує вірш «Небезпечна гра», присвячений пам’яті відомого письменника Василя Бобинського, знищеного сталінськими опричниками? «Лук, полів сукно зелене… // Десь тут місце є й для мене. // Плям! – вино чи кров? // Хто програв – свинцева куля. // Час епосі (звісно, шулер!) // підіграє знов». (Варто зазначити, що у віршах з громадянським звучанням авторка уникає прямолінійних стверджень, що надає їм шарму справжності і змушує читальників замислюватися над кожним рядком. «Безглузді витівки химер. // Порожніх слів попкорн.// Модифікатори афер. // Трансформери реформ».

   На кілька підтем можна розділити вірші з так званим філософським ухилом. Детальніше зупинюся на двох з них. Зокрема, зауважу, що у книзі поетки є дуже помітними богошукальницькі мотиви. Тонке балансування між світською і релігійною літературою. «Стражденну землю обіймає Бог». «Про світ новостворені міфи диявол нашіптує Богу». Прозорий натяк на складнощі нашого буття. І на цьому тлі ще чарівніше виглядає задумливість поетки над роллю особистості у життєплині. І непроминальність запитань: «А може, я, Господи, лиш випадкова піщинка, // що з ока Твого ще невимита поки сльозою?» Ствердження очевидності через запитання. Своєрідність. Але, можливо, так і має бути, адже живемо в епоху неодновимірностей?

     Додамо сюди певну іронічність сприймання навколишності. Хочемо того чи ні, а саме вона вже давно є складовою філософського осмислення світу. Адже оте дещо саркастичне оцінювання подій є у багатьох творах, та чи не найчастіше це бачимо у поезотекстах про філософію творчості. «Дорожу вагою слова… А натомість – // невідомості тотальна невагомість. // Над грядою возвеличень і воздвижень // пролітаю, як «фанера над Парижем». Ось такий він, «сарказму саркофаг». Розсаркофажений трішки. Рівно настільки, щоб зайти під нього і спробувати осягнути справжність слова, його емоційний вплив на читальників через недомовленість.

   Себто йдеться про багатосенсовість поетичного рядка. Та ця властивість кидається у вічі не тільки тоді, коли вглиблюємося зором та свідомістю у громадянську та філософську лірики. Бо взірців такого способу висловлення думки вистачає і у пейзажних віршах. Нерідко вони так багато промовляють до нас через поєднання яви і уяви. «Березень берізці витирає сльози». «А я обіймаюся з деревом, яке усміхнулось мені». «Весна принишкла в закутку надій // і не збагнути: молиться чи плаче». (Дехто, зрозуміло, скаже, що перед нами не постали поетичні пейзажності у звичному розумінні цього означення. Але сприймач поезотексту повинен налаштувати свою фантазію).

   Ірреальність має спрацьовувати й при знайомстві з любовною лірикою. Але тут хочу врахувати ще один нюансик. Зрозуміло, що у творах такого плану найчастіше відлунює досвід пережитого. Та водночас при всій спокусливості не ставив би знак рівності між ліричною героїнею і самою авторкою, хоч у віршах такого плану (вони переважно зібрані у розділі «Любов манила, як Говерла…») і переважає особистісність вражень. Та, напевно, значення має й те, що віршарка іде до узагальнення через конкретику, ніде не викрикуючи про це. Очевидно, й тому так позитивно сприймаються поетичні відвертості на кшталт: «Життя – то з ваніллю, то з перцем. // Буває: ні гречки, ні гречності. // Спасибі, що згладжуєш серцем // всі злами мої й суперечності».

   Це лише один бік темарійного поділу. Бо є й інший. Хоч Любов Бенедишин і належить до поеток, котрі залишаються традиційними у такому розграниченні, іноді у її поезіях ефект ділення не спрацьовує. Та не варто тут шукати неспівмірності з поезомисленням авторки? Назвав би це творчою закономірністю часу. Бо сув’язь мотивів читальника захоплює, якщо вдається неординарно передати дихання почувань. І в доробкові сокальчанки підтвердження існують. «Вибоїни… (Життя штовхає, гицає). // «Сідайте, прошу…», - парубок встає. // Як добре, що такі погілні лиця є… // Милуюсь, розпогоджую своє». (Громадянськість плюс інтимність. Себто крокування до особистісного через сприймання ефектів зовнішнього світу). «Час озирається на неї, // за межі вабить вишина: // біліє хмарка орхідеї // у прямокутнику вікна». (У цьому катрені дивним чином переплітаються філософічність та пейзажність).

   І такі приклади притаманні «Дарункові Сізіфа». Тут, напевно, слід врахувати два моменти. По-перше, поєднуваність мотивів все більше стає ознакою сучасної жіночої поезії, що підтверджують твори Любові Проць, Любові Пшеничної, Наталії Фурси, Ольги Яворської… По-друге, на цьому тлі віршосув’язі Любові Бенедишин не втрачають своєї привабливості.

   Яскраво агітує за це і виражальність поезій. Тут почнемо хоча б з побіжних згадок про такі літературні тропи, як порівняння, метафори та епітети.

   В даному випадкові маємо трьохвидову порівняльність. Часто-густо поетка використовує сполучники на зразок: «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «Гіркоти наковталась, як трунку». «Перемир’я, мов повір’я». «Бузок, наче бузьок цибатий». Нерідко сполучники зникають, як з білих яблунь дим. Але присмак чарівності усе ж не покидає сприймання. «Нечитані книги – дамоклів розгойданий меч». «Кожна думка про тебе – спасенна ін’єкція». «Вчорашній сон – кошлатий вовк». Та в книзі існують і порівняння, котрі поєднують у собі обидва вищезгадані види: «а я у слові – як у бурштині». «Жорстокі рядки – мов стріли». «І жах – наче брила в душі».

   Ці порівняння доповнює ще один їхній вид. Нерідко поетка експлуатує подвійності з прислівниковими елементами: «схлипи-видихи», «злидні-хвойдочки», «руки-крила». Погодьмося, що цей троп вдало характеризує індивідуалізм поезомислення. Разом з метафоричними зблисками: «І хрусне темнота розчавленим хореєм», «ця осінь, що танцює падеграс», «тасує надія абсурдну абетку». У цю ріку чарівностей, створену порівняннями та метафорами, органічно вливаються й епітети: «словес віртуальна коптильня», «лютня літа», «порція покути», «вовна хмар», «снів насіння зоряне», «злісних виправдань сухоти»…

   Але гарнота не брала б у полон, якби не існувало інших виражальних прийомів. Зосібна, авторка (так мені здається) багато виграє за рахунок неординарного слововживання. У римотворах нерідко гостюють рідковживаності та діалектизми: «жалива», «ословлення», «поміжбрів’я», «банувати»… Але розповідь про ці слововиявні тенденції не була б такою помітною на виражальницькому тлі, без акценту на алітераційності. Тим паче, що такі вдатності надибуємо не в одному творі: «безпутні, безкарні, безжальні», «вагання, вибір, вибух», «морок мацає мороку». І має рацію автор передмови Петро Шкраб’юк, наголошуючи на необхідності такої гри слів.

   Ще одна цікавинка. Свою поезію Любов Бенедишин густо «заселила» рослинами і деревами, птахами і звірами, зірками і небесними світилами. Те, що ці «мешканці» книги допомагають чіткішому вираженню думки, є незаперечністю. Та цей індивідуалізм (в доброму розумінні означення) так не приваблював би без наголосу, що згадані архетипи по-своєму характеризують ментальність світосприймання авторки. «Бентега тюльпаном торкне», «замріяних кленів адажіо», «де гуси, що врятують світ од рим», «вже й не пригадає, нащо був той кінь», «Зоря розчулено заблима», «до сонця ближче й до крила». А нерідко «мешканці» поєднуються в одній строфі, що ще більше «примагнічує» до тексту. «Очі вороного ворони клюють», «Ромашки. Русява голівка. Важливі слова… Голуби…»

   Про вияви ментальності думається і тоді, коли перед зором з’являються кольорові екстраполяції: «сивий шлейф загадковості», «вікно мерехтливе і вогник зелений», «сад листки рахує, хмурить сизі брови», «усміхається калач нам окрайцем білим», «подарує квітень золоті сережки», «летіли в неоновий світ сніжинки блакитні й рожеві», «тінь чорних крил»… А ще, либонь, варто зауважити, що барвистість слововиявів оживлює образність. Адже тут, як і у випадкові зі згадками про «населення» книги є чимало взірців порівнянь, метафор, епітетів.

     До виражальницьких прийомів зарахував би і використання фразеологізмів: «душа по тілу розтеклась, втекла у п’яти», «і душить дурник чорну жабу», «ще півень запіє три рази». Увага до народної мудрості народжує і власне крилатослів’я: «кожна перемога – тільки старт», «там де словесний силос, марно шукати стилос», «і глуздом бавиться абсурд – дитя ілюзії й хаосу»…

     Ще, напевно, можна говорити про культурологічні аспекти, тяжіння авторки до неординарного осмислення казковості та науковості, формовиражальництво. Ймовірним є й виникнення інших аспектів сприймання віршованих текстів. Отже, багатство читальницьких відчувань. Саме воно промовляє про немарність «Дарунку Сізіфа».

     Ігор ФАРИНА

 

 

Пізнання ріднизни

крізь призму іншості

 

Яцканин Іван. Переклади. – Пряшів: Видання Спілки українських письменників Словаччини, 2019, –216с.

 

Те,що перекладна література знайомить з особливостями ментальності іншого етносу – незаперечна істина , яка лежить на поверхні. Наче б то темою, про яку частенько пишуть. Тому й не бачимо необхідності повторювати загальновідоме, тим паче тоді, коли бачимо суть проблеми , яка є не менш цікавою.

Що маємо на увазі ? Та збагачення інтерпретатора через пізнання дивовижжя чужих мікросвітів у невпинності макрокосмосу »(саме про це подумалося , коли зі словацького Пряшева від Івана Яцканина отримали його книгу з перекладами прозових творів 15 словацьких, польських , чеських письмаків.

Але перед пізнанням у водокрут чужизни мусимо наголосити на двох моментах. По-перше, інтерпретатор є українцем за походженням, який народився і живе у Словаччині . Отже , можемо говорити про більше засвоєння ним європейських культурницьких традицій, що відображається на виборі творів для перекладу. Додамо сюди фактор проживання серед них : спілкування з прозаїками, твори яких його зацікавили. По-друге, йдеться про інтерпретування прози, що докорінно відрізняється від поетичного перекладу. Якщо при українізації лірики та епосу чужизни часто-густо бачиш індивідуалізм перекладача і не дивуєшся, то у прозі совість має бути малопомітною (в ліпшому випадкові).

Тепер зробимо мандрівку чужими мікросвітами . І відразо опинимося у вирі несподіванок. Здавалося б, що їх і не мало бути. Виходячи з того , Іван Яцканин є прихильником реалістичного письма. Але... Різність в одній ріці таки є. Скажемо, словак Франтішек Швантнер сповідував принципи натуралізму. Близьким до нього був поляк Адольф Рудницький. Чех Міхал Віваг теж стверджує , що його надихає і натуралізм особистого життя.

Чи таки нині стало модним пропагувати твори авторів, твори яких були під забороною через свавілля комуністичної цензури . Іван Яцканин не приховує, що інтерпретує і таких. Для прикладу назвемо поляка Марека Гласко, чехів Івана Кліма та Їржі Кратохфіла, та відправною точкою його словопошуків стає не сам факт переслідувань, а відповідність текстів, які потрапили у поле зору, його душевним устремлінням.

Якщо виходити з неї, то стають зрозумілими шукання реалізму у тяжінні поляка Яна Парандовського до антики чи відданості екзестеційності словака Яна Йоганідеса. (Давайте не будемо приховувати, що ці перетини характеризуються не простістю їх перекладу і вправно долає їх).

Наголосимо, ще на кількох моментах . Словак Леопольд Лагола в оповіданні «Двадцять п’ять різок» приділяв увагу темі відображення воєнного лихоліття. Його земляк Рудольф Слобода - оспівувач інтимного життя. Це яскраво видно на прикладі його оповідання «Самозречення» .Вплив інтимності відчувається і на невеликому за обсягом творові чеха Міхала Вівега «Клініка подружньої смерті».

Багато пейзажності знаходимо у «Татарському зіллі» поляка Ярослава Івашкевича. Вслухаємося у дихання філософічності у «Баладі про велику невідомих» словака Мілана Зелінки. Відчувається нахил до філософського осмислення навколосвіття через документалізм у текстах поляка Збігнева Влоджевєжа Фрончека.

Зерна чарівності проростають у борознах душ читальників, коли вони знайомляться з творами словака Марека Вадаса і поляка Болеслава Пруса .

Залишається тільки мовити, що всі ці нюанси так чи інакше відображаються в оригінальній прозі Івана Яцканина, створюючи шарм неповторності , хіба заради цього не варто віддавати данину перекладацтв дбаючи про пізнання іншого етносу людністю через інтерпретацію та збагачення власної душі через збагачення чужизни .

Олег ВАСИЛИШИН,

кандидат філософських наук

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ

 

 

 

Натхненні відгомони

почувань

 

Хмелівський В. Й. Юрченко Є.В. Буриме на двох: поезії – Житомир: П.П. «Рута», 2020. – 84с.

 

• Виражальність душі

В наш час художніми книгами двох авторів нікого не здивуєш. Ніхто, приміром, не назве неочікуваністю з’яви друків подружжя Дяченків чи братів Капранових. Всі вже звикли до спільності їхніх творчих шукань. Чи не в кожній області маємо письменницькі сімейні тандеми. Вже не кажу про спорадичне співавторство, до якого підштовхує життєплин.

Але це видання перебуває за межами таких тіснуватих рамок. Вже хоча б тому, що діалогів такого типу небагато. Не зважаючи навіть на те, що через наше «славне» книгорозповсюдження неможливо уздріти всі новинки.

У даному випадкові є кілька цікавинок, по-перше, різностатевість авторів, про яку говорить автор передмови, літературознавець і поет Віктор Крупка. Справді, діалог мужчини та жінки пронизує цю книгу.

Свіжий подих божественності почуттів, який помітний у кожному рядкові. Двокрилля, яке причаровує. У віршах Євгенії Юрченко – бентежні відгомони юних мріянь, а у творах Валерія Хмелівського – промовляння життєвого досвіду. Сплав, з якого не хочуть виринати читальницькі почування, наче з казкового моря.

По-друге, книга говорить не тільки про суєтність думання на почуттєвому рівні, що є дуже важливим для творчих індивідуальностей. Про виражальність душ свідчить і один суто літературний момент. Ніхто, очевидно, не приховуватиме того, що буриме є різновидом поетичного мистецтва, який опинився серед призабутих, одним із тих, хто по-своєму відродив його був поет Олег Гончаренко з Мелітополя Запорізької області, який декілька років тому прийшов до читачів з вельми цікавою книгою «Буремне буриме свободи». І те, що два автори з Житомирщини вирішили теж освоїти цю царину, не може не викликати захоплення.

Але є і несподіванки. Ми уже звикли, що буриме – переспівування певного поетичного тексту з дотриманням думки та рими кожного рядка, в серйозному чи гуморостичниму стилях.

Валерій Хмелівський і Євгенія Юрченко запропонували дещо інший підхід. Буриме вони вважють твори, які логічно продовжують певну думку. Як на мене, то такий прийом теж має право на існування, хоча, можливо, і не завжди відповідає канонам, бо головне, що версифікаторам вдалося уникнути надокучливості повторів, наївності переспівувань.

 

• Виражальність слова 

Якщо зі спонукальними мотивами та жанровою приналежністю спробували розібратися за допомогою побіжності (не заглиблюючись у ті, чи в інші ньюансики), то тепер настала черга зачепити питання слововиражальності.

Звісно, що тут на авансцену сприймання виходять літературні тропи, серед яких бачимо метафори, порівняння та епітети, й зрозуміло, що почнемо з прикладів, бо переконаний, що їхня відсутність – промовисте свідчення марності теоретизувань.

Серед метафоричних зблисків виділив би наступні. У Валерія Хмелівського, зосібна, є такі вислови: «Нам печальну рапсодію пише, закружлявши на вітрі, листок», «вже травою вітер походив». (Дивність якась: надзвичайності у цих цитатах немає, але дуже хочеться бути межи ними. Чи недоречність агітує?). Про доцільність думається і тоді, коли читаєш вірші Євгенії Юрченко: «тримаю мрію у руках своїх», «в безодні зотліва минуле», «несуть лелеки нам на крилах щастя». (Кожна метафора стає зрозумілішою у контексті конкретного твору, що додає шарму літературному тропові).

Виділю й порівняння. Але цього разу, перш за все, наголошу на неодновимірності взірців тропу, який характеризує присутність сполучників, їхня відсутність та поєднання обох підвидів водному рядку.

«Коли мовчання, мов стіна», «І всі проблеми розбиваються казково і розлітаються з дороги, мов, сміття», «Тільки наче ненароком, а між нами скільки років?», це – Валерій Хмелівський.

Своєрідно мовить і Євгенія Юрченко: «Жердина дня – маленький міст», «Цей літній вечір – примхлива втіха», «Наш сценарій – власний фільм».

Розділення двох підвидів літературного тропу між двома авторами не означає, що якісь окремішності комусь вдаються ліпше. У «Буриме на двох» прикладів вистачає. Ще більше маємо їх тоді, коли з’являються так звані складні порівняння (Приклади є в обох віршівників). Валерій Хмелівський, наприклад, вважає, що «нас життя – як циган сонцем закрутило, замело», цю ж фразу повторює і Євгенія Юрченко, але це не виглядає надокучливим епігонством, а є доречним творчим перегуком, що є цілком допустимим свідченням буриме-творіння. Я б навіть говорив про своєрідне підтвердження вірності обох письмаків жанровому різновиду.

Наведу ще декілька прикладів, які говорять про прив’язаність обох до складних порівнянь. Приміром у Валерія Хмелівського існують такі висловлювання: «у піснях – як в душу цвях», «дистанція плаття – як вітер-вогонь». Дихання неординарності, між іншим, у них відчувається. Як і у словосполуках Євгенії Юрченко: «Дарує три хвилини для побачення – коли життя, мов швидкісний форсаж», «Пора, напевне, трішечки містична – мов на вимогу, лебеді й серця».

Цю метафоричну та порівняльну гарноту обарвлює вдатність епітетів, бо їх у книзі таки чимало. На сторінках «Буриме на двох» можна уздріти «ноктюрн розлук», «секрети долонь», «почуттів вітри», «суголосся шарму», «п’янкого усамітнення салют».

Ще, либонь, доречно говорити про «мешканцевий» фактор (з «вини» авторів книгу населено небесними світилами і зорями, птахами і звірами, деревами та іншими рослинами). Кольорові екстраполяції і формотворчість, інші виражальницькі ефекти, та не робитиму цьому свідомо. І вищенаведені приклади переконують у поетичності мислення. А це найголовніше.

 

• Прихована виражальність 

Ще про те, що досі залишалося за кадром. Згідно з канонами літературознавства ділимо лірику на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Згоден, що у такому поділі є раціональне зерно, але все частіше зустрічаємося з випадками, коли «чистої» поезії того чи іншого підвиду не існує. Та не назвав би це поганою ознакою. В сучасному поезотворенні все помітнішим стає поєднання мотивів.

До речі, щось подібне бачимо й в «Буриме на двох». Два приклади з віршів Валерія Хмелівського. Скажімо, для «Хіроманта» є превалюючою мелодія інтимності: «гадаю я на цім порозі ночі – собі гадаю… по її руці». Але поряд з цим присутня і філософічність: «Життя вирує у вогнях-колесах». А хіба не мислиться про пейзажність, коли читаєш: «ясен так від холоду скрипить». Багатотем’я, так мені здається, характерне і для його вірша «Зимовий вальс». Відзвук любовних почуттів чується у рядку : «Я хочу так в очах твоїх втопиться». Богошукальницький мотив – потужний філософський струмінь – присутній у словосполуці «та раз вже нас створив такими Бог». Є у творі і відгомін пейзажності: «Сніги сліди всі наші заметуть».

Цікаво, що Євгенія Юрченко у вірші – логічному продовженні «Зимового вальсу» не залишає поза увагою ці думки, але в її устах вони звучать запитально. Химерність жіночої логіки? Можливо! Але, радше, це свідчить про непростість сприймання навколишності, на що, зокрема, вказує і цей вірш. (І знову мусимо ствердити, що у творі переплелися інтимність, філософічність та пейзажність. «Ти хочеш так в очах моїх втопитись?», «Ми несучасні? Це вже у фаворі. Можливо, саме в цьому наша суть?», «Де ми сьогодні – не розкажуть зорі»).

І для її вірша «Дощить душа» теж є характерним переплетення мотивів і фраз: «Крізь відстань чую твоє: «Так!», і ніч сьогодні усміхнеться… » –відгомін інтимності. Філософічність прозирає з рядка: «І крок вперед – то завше ввись». А в словосполуці «Ліхтар очей – щасливий знак» зрію приховану пейзажність через олюднення.

Ще раз повертаюся до виражальних засобів цих поетів. І в кожного знаходжу цікавинки. Зосібна, є вони у Валерія Хмелівського: «Проліски теж свій форсаж недарма вже увімкнули під снігом», «Старий заплаче саксофон», «Не серпом по серцю серпень, січень снігом не січе».

Образність, яку, по-своєму, робить чарівнішою Євгенія Юрченко: «сніжить на наших скронях», «час витікає крізь пальці піском годинника ночі», «І затемнення з присмаком готики…».

Очевидно, ви помітили неоднорідність цих вдатностей. З одного боку бачимо ліричність словодумання і промовляння пережитого, а з іншого – певну шорсткуватість чи прозаїчність висловлювань та енергію флер двоїни, котра магічно причаровує прихованою неприхованістю почуттів у «Буриме на двох». Майже ліричне: «І комусь дивина – ця гравітація втіхи» (Валерій Хмелівський), «Соце душі розбурхало сонну жінку» (Євгенія Юрченко).

P.S.

Перегорнуто останню сторінку книги. І вслід за Євгенією Юрченко повторюю: «Сплели рядками макраме із суголосся шарму». І так хочеться вдивлятися у барволінії рядків. Магія поетичної справжності? Магія невмирущості почуттів? Магія, яка причаровуватиме й до наступних книг письмаків з виражальністю, про яку голосно заявили у «Буриме на двох».

Ігор ФАРИНА 

 

 

Вишукана

еластичність слова

 

Цимбалюк Г.М., Час обріже. Проза. - Житомир; Вид. Євенок О.О., 2019, - 236 с.

 

Коли читальник починає знайомитися з новою книгою, то його передусім цікавить текст, а не особа автора. Мимовільні думки про нього починають з’являтися здебільшого тоді, коли йдеться про твори уже знайомого письмака. Знаю про це і з власного досвіду. Проілюструю це на одному прикладі. Свого часу завдяки пораді незабутнього Петра Сороки познайомився з доробком прозаїка Григорія Цимбалюка з Житомира. До мене потрапив «Зрушений алювій», який і захопив психологічністю та медитативністю письма. Про це згодом написав у рецензії на цей друк, який вмістила «Українська літературна газета» («УЛГ» за 26 квітня 2019 р.).

На той час уже знав, що літератор має чималий життєвий досвід. Після закінчення профтехучилища працював судновим електриком, служив на флоті. Був у його біографії і Західний Сибір Російської Федерації. Лише після цього здобув вищу освіту у Житомирському педінституті. Ще вчителював і перебував на журналістській роботі. Головний редактор журналу «Світло спілкування».

Подібні віхи є у життєписах й інших письмаків. Отже, немає незвичності? Дозволю собі не погодитися з таким твердженням. По-перше, не кожен на порозі своєї шістдесятки захоче стати в стрій і добровільно вирушити на російсько-українську війну. Бо міг би сидіти вдома й ніхто не дорікнув би йому за це. Та пан Григорій своїм вчинком перекреслив цю реальність. По-друге, ми уже звикли до ранніх літературних дебютів (зрештою, нічого поганого у цьому явищі немає). Якщо неофіт мовив небуденне слово, то слава Богу! Але, як не прикро, нерідко маємо силуваність письма, яка відштовхує від літератури. А мій візаві прийшов до читачів в уже зрілому віці. Коли поціновувачі отримали «Ціну печалі», йому, якщо не помиляюся, було сорок п’ять з хвостиком. Себто йшлося про народження «голосу» першокнижжя на основі пережитого, що не могло не зацікавити. Про все це чомусь подумалося, коли зором і свідомістю вглибився у літеросплетення з друку «Час обріже» – книги, яку принесла пошта перед карантином через коронавірус. Адже знову зіткнувся з тим, що промовляло пізнане на життєвих гонах. Особливо таке враження більшало, коли читав твори «На все тоді заповідалося» та «Гіркий знак Риби», які назвав би повістями, якщо мати на увазі різновиди в одному жанрі. Коли перший текст – відгомін студентської юності, то другий – розповідь про солдатські будні, в які тривожною птахою залетіла гіркотющість війни.

Можна, зрозуміло, і більше говорити про ці взірці прози. Але поки що не робитиму цього. Бо гадаю, що ще буде час для висловлення вражень. Ліпше звернуся до «Тонкого льоду» – тексту, який започатковує видання. І тут, напевно, відчувається відгомін життєвого досвіду. Бо численні деталі виписані зі знанням реалій. Та перед тим, як характеризувати це явище, вдамся до розмислів щодо метафорики назви твору. Думаю, що він не випадково отримав таке наймення. Та не тільки тому, що у буквосполуках кілька разів логічно йдеться про кригу. З’являється ще й інше міркування. Скажімо, частенько мислиться про бабу Настю. Здається навіть, що разом з нею ступаєш крихким льодом споминів. Зосібна мандруєш у її подаленіле дитинство, коли через пустощі ледь не провалилася під кригу. Достеменно віриш описові того, як перебувала у руках коричневих зайд. На цьому тлі є такими переконливими повернення головної героїні у льодянистість сільського сьогодення. А хіба не ходінням крихкістю криги є доля п’янички Володьки? Під це означення потрапляє також згадка про те, як у її хату увірвалися бандюгани і мучили до того часу, поки не віддала останнє. Та повернуся до питання про деталі. Мені, приміром, запам’яталася «невгамовна гілляка». А лід від замерзлої води у кадубі, від котрого повіває метафоричністю.

Розумію, що в частини читачів цієї рецензії може виникнути запитання: а де тут, мовляв, вияви життєвого досвіду літератора, про який товкмачить відгукувач? Та є він і у даному випадкові. Автор народився у селі й спілкування з людьми із глибинки живить його уяву. Та й журналістський досвід дається взнаки. Хіба це усе, разом узяте, не заслуговує бути життєвим набутком?

А от при розмові про наступний твір (повістину «На все тоді заповідалося») подібних заковик не виникне. Бо йдеться лише про один епізод з плину студентських буднів. Але все описано настільки точно, що починаєш мимоволі думати: письмак міг бути учасником подій. І не має жодного значення те, в якій студентській ролі він перебуває. І перш за все проймаєшся симпатією до Арсена, його романтичного сприймання навколосвітня, яке ніщо не спроможне змінити. Тут маю на увазі короткий у часовимірній площині роман зі Світланою (негативних емоцій ця дійова особа не викликає) і бійку з її чоловіком, про яку згадано лише кількома реченнями. Не викликають непозитиву й такі персонажі, як Андрій та Мамонт, хоч іноді й підсміюєшся з деяких їхніх вчинків. Неоднозначним є ставлення до образу Софії Абрамівни. Бо з позитивом перемішався негатив. Усвідомлюєш, що вона діє так, як вимагають посадові інструкції. Не більше і не менше. Та водномить цей педантизм відштовхує. А от фігури Світланиного чоловіка і того, кого він приставив наглядати за дружиною під час її рейсу в поїзді у ролі провідниці, позитивних емоцій не народжують, теж напевно, скажуть й інші читачі після знайомства з твором.

«Препарація долі» та «Пава» – ще два портретування оскаженілої сучасності (означення Петра Сороки, який теж колись писав про доробок житомирянина). Тільки тут маємо невеличку відмінність. Якщо в першому тексті йдеться про дії літнього мужчини, то з другого перед нами постає жінка такого ж віку. Та розмірковувати над сюжетами цих творів не хочеться, оскільки думання через аналогії може завести на царини (прагнеться множинності цього слова), які будуть вельми віддаленими від тематики писань. (Втім, не бачу, якоїсь вади у такому розмислюванні. Принаймні, для читальника.) Мене особисто приваблюють два моменти. Психологічна точність у змалюванні дій персонажів та ще нештучна медитативність, вкладена автором в уста героїв. А ще привабила віковість взорувань. (Чи не тому, що є ровесником літератора і різниця у кілька місяців не може бути перепоною для однаковості сприймання того, що нас оточує? Зрозуміло, що в кожного з нас існуватимуть нюансики через особливості характерів і місце проживання, але це на особливе місце не претендує).

«Тонкий лід», «На все тоді заповідалося», «Препарація долі» та «Пава» – твори з так званого мирного циклу. Його по-своєму доповнюють тексти на воєнну тематику. Очевидно, є закономірність у тому, що розділ з символічною назвою «Повірка» починається поетичним текстом «Ода Вірлі». (Як на мене, то тут воєдино сходяться два моменти. З одного боку згадаємо, що це поселення опоетизовано не випадково, бо Вірля – село у Баранівському районі на Житомирщині, де народився автор. Тому й зрозумілим є пафос недавнього військовика. «Вірля – все, що варто захищати». А з другого боку жалкую, що лише цей текст відкриває Григорія Цимбалюка, як поета).

А після «Оди Вірлі» з поетичної височіні опустимося на прозаїчну грішність землі. Зробити так змушує наступний текст. «Єдина надія» описує лише один випадок з життя нинішнього військовика. Головний герой гине у сутичці зі знахабнілими негідниками – сепаратистами. Класичне оповідання! Відчуваються уроки Григора Тютюнника. А ще тут, либонь, варто згадати і прозу незабутнього Євгена Концевича з Житомира, книгу про якого пан Григорій упорядкував, написавши для неї теплі спомини. Коротко розповім про сюжет «Єдиної надії». Член танкового екіпажу «Юрович», збираючи гриби, випадково натрапляє на «сепарів», які вирішили трохи перепочити на лоні природи. Як кажуть, інтрига в стилі сучасності. І можна було б уникнути зустрічі з ворогами. Тихенько вибратися з кепської ситуації. Але «Юрович» чинить по-іншому. Маючи лише «сучку» (так жаргоном армійці називать автомат Калашникова зі складним прикладом та вкороченим стволом) і один ріжок патронів, вступає у двобій з чужинцями й гине від вибуху снаряда зі свого танка, викликавши вогонь на себе (так раніше було домовлено). 

Видумка автора? Та ні! Радше слід говорити про реальність, та й давайте будемо відвертими: не було б оповідання без такого повороту долі, то сумніваюся, що когось зацікавило б описування боягузтва, хоча певні психологічні нюансики тут існують (хочемо того чи ні). Але давайте уникнемо розмислів на цю тему. (Їй Богу, не хочеться вгрузати у цю болотнечу). Мене переймає інше. Громада, як ніколи, тягнеться до патріотичної прози. І Григорій Цимбалюк спробував по-своєму вдовольнити цей апетит людності. Твором, який має свою тональність. (Та ще не зупиняюся на питанні конкретизації виражальності, бо пора для цього наспіє. Покищо лише констатую той факт, що авторові вдалося своє промовляння).

Є вона і у творі «Час обріже», який теж назвав би повістю про життя-буття того, хто був учасником подій на східних рубежах нашої держави. Женька Дрозд, колишній селюк, так і не прижився у місті і повертається на вітцівщину, щоб господарити на земельці з паю, який заповіла мама. Безперечно, можна балакати, що до такого кроку підштовхнули сімейні проблеми. Тимпаче, що у тексті є згадки про них. Та це, напевно, було б поверховим баченням. Якби справа полягала у сімейних заморочках, то Женик ще якось прилаштувався б у місті. В цьому не сумніваюся. Але в даному випадкові перемогло тяжіння до землі. Бо тільки людина з сильним характером спроможна на неординарні вчинки. Саме таким вважаю прикінцевий епізод, коли Женик чекає бойових побратимів на квітування молодого саду на своїй землі.

Повною протилежністю вольовій натурі Женика є сільський п’яничка оповідання «Штатний кадр», яке завершує книгу. Правда, спочатку подумалося, що цей твір не в’яжеться з іншими текстами розділу, так би мовити, випадає з обойми. Та потім такі думки щезли, як дим з білих яблунь. Адже кожен позитив (важко писати це слово, коли йдеться про війну) має зворотний бік. І літератори, йдучи до художньої правди, не повинні його соромливо замовчувати. І Григорій Цимбалюк розуміє всю важливість непростого питання. Адже подібних «героїв», які паразитують на пільгах учасників бойових дій розвелося чимало, на жаль. Вони дуже псують імідж справжніх фронтовиків, ставши гіркотющою реалією наших абераційних буднів. Письменник не приховує своєї огиди до таких типажів. Але у творі немає моралізування, що робить його привабливішим для читальників. Вони повинні самі висновковувати.

Осібно на цьому тлі виглядає повість «Гіркий знак Риби». Єдиний текст, у якому є зримою присутність автора, точніше, він сам є героєм оповіді. На майже 90 сторінках тексту письменник з притаманною йому вишуканою еластичністю слова (оголеність і суворість деталей лише доповнили її) розповів про свої фронтові будні та «відвагу» деяких кадрових військовиків. Знов, напевно, слід говорити про перетини позитиву і негативу. Та не бачу підстав для несприймання. Письменник показав життя таким, яким воно є, художньо осмисливши те, що потрапило в поле зору. І не треба дзеркалові дорікати за реальність відображення.

А тепер подивимося на те, як письменник добивається ефекту, тобто поговоримо про виражальництво. І почнемо з того, що автор вдало використовує різні літературні тропи. Приміром, мені запам’яталися такі метафори, як «буревій безжалісно сад шарпав» («Тонкий лід»), «порепаними підошвами ціну складав» («Час обріже»), «залізобетонним аргументом добивав» («Штатний кадр»). Вистачає і доречних порівнянь: «Це прізвисько на роботі, наче невиліковну хворобочку, підхопила» («Пава»), «Це – не табір, просто привал негідь влаштувала» («Єдина надія»), «Земелька – як золото» («Час обріже»). Якщо вже зайшла мова про метафори та порівняння, то треба, мабуть, згадати і про епітети: «невгамовна гілляка», «сувора цнота», «невмолимий талан», «потойбічна феєрія», «невтямлива ніяковість»… Частенько в текстах побутують і рідковживаності: «шворно», «поглум», «знегора». Разом з сучасною термінологією на кшталт «бандоти», «горілля» (пригадується, що це колоритне слівце зустрічав і в «Зрушеному алювії») та жаргонізмами вони створюють неповторність. По-своєму доповнюють цю картину численні фразеологізми.

Ці вдатності характеризують і єдиний у книзі вірш «Ода Вірлі». Метафоричністю овіяно рядок «спокій наш рідня пантрує». Порівняльність живе у думці «пуста порода – манкурти й кастрати». Приваблює й епітет «розважлива хода», хоча й ніякої надзвичайності немає. Зате вона є у наступних буквосполуках. Вже хоча б тому, що алітерація – рідкість у віршованих творах. А тут вона є. Вчитаймося! «Вірле, вір, що є вселенський вир».

У мові, про вражальність почесне місце належить пейзажності та діалогічності, хоча їхні взірці хотілося б уздрівати частіше. (Розумію, що це – питання художнього смаку кожної особистості. І тому не розраховую на миттєву реакцію літерата. Просто констатую своє бажання).

Щодо еротики у цій прозі. Не можу оминути питання, бо тема любовних утіх чи натяки на них існують у творах «На все тоді заповідалося», «Препарація долі», «Пава». І тут відштовхнуся від наступного. Сценки любощів доволі часто з’являються у сучасній прозі. Своєрідна ознака часу, коли закритість стає відкритістю. Але не все є таким однозначним, як здається спочатку. Йдеться тут про два моменти. Іноді починає здаватися, що від написаного тхне спермою, бо письменники «радують» деталізацією. Інші ж уникають цього, хоч і не вдають із себе святенників. Це мені подобається більше, бо відповідає національній ментальності. Григорій Цимбалюк належить до другого типу літераторів, хоч нерідко його описи балансують над прірвою зайвої еротичності у прозі. Тобто не забуває, що художня правда має неодмінно кохатися з тактовністю.

А завершу свої нотатки ще однією думкою. Книга вийшла в авторському редагуванні. Скоріше за все тому, що авторові не хочеться віддавати свої творіння у «чужі руки». Мовляв, самому все робити надійніше. І це можна зрозуміти. Але, на жаль, за всім не вгледиш. Таки потрібен погляд зі сторони. Тоді, напевно, зникли б несподівані прогалини. Тому і зберіг би високопрофесійне редагування та зробив би його обов’язковим для усіх видавництв. Художня література тільки виграла б від цього.

Ага! Забув ще про один момент. Поряд з прозовими текстами маємо вірш. Тому підзаголовок книги «Проза» вважаю дещо недоречним. Означення «твори» більше пасувало б такому небуденному виданню як «Час обріже», котре приваблює виваженою еластичністю письма.

На цьому, очевидно, крапкуватиму. Ні, вдамся до іншого розділового знаку – трикрап’я. Воно точніше відповідає стану душі читальника, спонукаючи до різних алюзій. Тому й говорю, що «Час обріже» виконує свої функції і думаю про трикрап’я… 

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Натхненна розповідь

про людську долю

Арсенич-Баран Г. «Муська. Історія одного життя».- Роман в новелах. –

К: Український пріоритет. 2018. – 144 с.

 

Чого читач чекає від знайомства з новою книгою? Зустрічі із словодивом. Навіть тоді, коли вже знаєш попередній доробок автора й не надто ним захоплюєшся. Бо десь у клітці серця б’ється пташина віри, що він «випишеться», бо в старих текстах таки були іскринки художньої справжності, які таки розгледів, незважаючи на певні хиби. Такі ж сподівання на стрічу з дивовижністю з’являється й тоді, коли зір натрапляє на друк ще невідомого спримачеві автора літеросплетень.

Можу говорити про це на основі власного досвіду. Недавно отримав з Чернігова роман Ганни Арсенич-Баран «Муська» і потрапив у вищеописану ситуацію. Бо раніше чув про письмачку, але її творів, на жаль, не читав.

«Упірнув» у мореокеання слів. І, зрозуміло, мушу відразу відповідати на питання: чи сподобалося «купання», і дати позитивну відповідь, хоч деякі претензії все ж є.

З них і почну, хоча такий хід мого думання й не всім сподобається. Мовляв, такими еківоками в бік авторки відгукувач заперечує сам себе, бо вже ствердив, що написане сподобалося. Та не збираюся відмовлятися від цієї думки! Просто переконаний, що заспів із зауваг допоможе ліпше її розкрити.

Отже, стартую з того, що авторка назвала своє писання романом у новелах. Та чи можна так охрестити ті 6 творів, які увійшли в нього? Сумніваюся в цьому. І є два нюансики, які живлять осторогу. Перший з них – обсяг. Неможливо назвати новелою понад 30-ти сторінковий текст. Якщо виходити з обсягових мірок, то під це означення попадає лише один твір. Та є ще й друга підводність. Новелою здебільшого називають текст, який описує лише одну подію.

Та це зовсім не означає, що створене письменницею не варте уваги. Мені, скажімо, дуже сподобався вже перший твір «Баба Марта», хоча саме його я мав на увазі, мовляючи про понад 30-ти сторінкову писанину. І перш за все подумалося, що він вдало започаткував оповідь. Уже на першій сторінці читач знайомиться з головною героїнею. «Марію вже так ніхто не називав, бо ніхто тут не пам’ятав того часу, коли вона була Муською». Ніби й безхитрісне перше речення, але воно заінтриговує. На підсвідомому рівні розумієш, що тут є якась таємниця й дуже хочеш її збагнути. Тому й починаєш вчитуватися в літери, і усвідомлюєш, що інтрига тільки посилюється. Бо невдовзі дізнаєшся, що Муська має причепурити сільську хату (її називають маєтком) перед приїздом чоловіка, сина з невісткою і дитиною, якихось Басистих… і відразу виникають запитання: хто вони такі та чим спонукана з’ява цих дійових осіб?

Далі розповідь стає далекою від несподіваних зацікавлень, бо йдеться про життя-буття однієї людини. Точніше про Марту, яка була бабусею Муськи, та не назвав би цю оповідь спокійним плином буднів особистості. Уже хоча б тому, що авторка детально і вдало описує, як Марта після смерті чоловіка ще за часів польської окупації змушена пристосовуватися до обставин після приходу других совітів, аби в лютій веремії часу вижила її єдина внучка Муська. Муська, батьки якої загинули в УПА.

Не всі це розуміють і цвікають в очі доріканнями. Особливо баба Юльця, на долю якої випала сибірська каторга за сина (батька Муськи), який був ув УПА.

Дві бабусі однієї дитини (Муська – донька дочки баби Марти) такі різні, хоч горе (загибель дітей) мало б об’єднати. Принаймні так мислиться. Але цього не сталося. І не знаєш, чи варто сумувати через цю перипетію. А може, і не слід засмучуватися взагалі? Усе більше прихиляюся до такої непростості. Бо у творах «Баба Марта» і «Баба Юльця» маємо зріз життя того покоління західноукраїнських жінок в умовах більшовицької окупації. Достовірне побутописання.

Ця ж достовірність панує й у частині роману, яку названо «Професор Басистий». Виявляється, що в молодості дружив із суддею Григорієм Колонкевичем і навіть був закоханим у Марту, яка обрала не його чоловіком, а пошлюбилася з успішним юристом. Уже не бачу необхідності обговорювати цю колізію, бо ж буває так у житті. Немає потреби й проблемити того, що він опинився в Донецьку, боячись переслідувань сталінських опричників. Було це в нашій історії. З пісні (нехай і доволі сумної) слів не викинеш. Тут, напевно, варто зауважити тільки одне… описане – промовистіше за будь-який архівний документ.

Та цей позитив неспроможний приховати одне питання, яке з’являється у свідомості після прочитання цієї частини твору. Кому потрібна поява ще однієї дійової особи, якщо з тексту поки що невідомо чи має він прямий стосунок до вищеописаних подій?

Та невдовзі все стає на свої місця. Бо саме до Басистого привозять Муську. Завдяки професорові вона стає студенткою університету, маючи нахил до точних наук. Допомагає він й у тому, що дівчина починає робити наукову кар’єру. (Залишімо за кадром непорозуміння професора з невісткою Валерією. Як на мене, то сценки написано колоритно, але на хід подій вони не впливають).

Потрібно, очевидно, зробити наголос на ще одному моменті, якщо початок «Професора Басистого» нічого не свідчить про динамізм оповіді, то ще більше його в «Тарантулі» Чи не тому, що авторка йде не шляхом констатації фактів, а детально описує їх.

Згадаємо хоча б про таке. Начальник чекістів області полковник Никанор Родімцев знетямлюється, уздрівши Муську. Йому здається, що з небуття повернулася молода повстанка (мама Муськи), яка померла від його ґвалтувань в енкаведистській катівні (згодом дівчина дізнається деталі смерті матері). Тепер він заманює в сімейні тенета Муську (юнка «добровільно» обирає нерівний шлюб, аби не стати сексоткою). А далі життя по-різному в одній квартирі, спроби чоловіка купити прихильність Мусі. Урешті-решт усе завершується тим, що Родимцев, будучи п’яним, як чіп, одного вечора домагається дружини й отримує відкоша, Муська втікає з дому.

Символічно, що розділ закінчується іменем Федюрко. Та не тільки тому, що так уменшується наступна частина друку. Згоден, що про певну символіку та оригінальність виражального ходу можна балакати. Але не гадаю, що це має істотне значення для всього твору. Символіку бачу в іншому. Федір (той самий Федюрко) живе в престижному домі разом з матір’ю Килиною. Вона – жертва «гуманної системи». Батька жінки розстрілюють чекісти за те, що він священник і належав до УАПЦ. А вона сама, ховаючись від переслідувань, змушена була покинути навчання у виші Києва і стати робітницею одного із заводів у Донецьку. Тут вона вагітніє і в евакуації народжує сина Федора, якого не хоче визнавати батько через кар’єрні устремління. (Досить типова ситуація, письменниця лише ословила її). І все життя Килина піклується, щоб Федько не знав горя.

Десь тоді й перехрещуються стежки досвідченої Килини та юної Муськи. Бо саме тут дівчина й шукає порятунку від біди. І знаходить його. Ферюрко одним телефонним дзвінком (до високопосадового батька, про якого думав, що той загинув на фронті, бо так йому казала мама), добивається, щоб Родимцева покарали. Полковника відправляють на пенсію, змушують розлучитися з дружиною, яка так і не стала предметом його хтивості. Тарантул із коханкою переїжджають із елітного будинку. А Муська згодом стає дружиною Федора і народжує йому двох синів. Ще й наукову кар’єру зробила, ставши доктором наук.

Про ці перипетії можна ще багато говорити. Та не буду цього робити, а уявою помандрую до Сосничева, де вирішила доживати віку Муська. Тут, до речі, на неї падає ще одна сувора випроба. На російсько-українській війні гине її молодший син Василько – співак Міланської опери, який добровільно стає військовиком. Між іншим, саме про непростості його долі і йдеться в завершальному розділі книги, який названо ім’ям Мущиного сина.

На похороні полеглого героя крапки ще немає. Радше з’являється трикрап’я. Воно у згадці про таємничу вагітну наречену Василька, якій не судилося стати його дружиною.

Можливо, це і дрібничий факт, але він спонукає до розмислів, передусім про спадкоємність болю, який торкається і нинішнього покоління українців. І віриться, що правда таки восторжествує. Принаймні до такої думки підштовхує книга.

А ще до роздумів на дещо узагальнену тему. Чималу частину нинішніх читачів безумовно цікавитиме питання, чи є написане віддзеркаленням (художнім, звичайно) чийогось життєпису, хоча жодного вказання на творче осмислення документалізму немає. І нічого не вдієш: є два моменти, з одного боку мусимо ставити спрагу до пізнання «білих плям» вітчизняної історії. А з другого маємо зіпсовані сприймальницькі смаки, коли люди в усьому хочуть уздріти конкретність. Навіть тоді, коли нею і не «пахне». А щодо «Муськи», то мені симпатичнішою є така думка: твір – виплід фантазій письменниці, хоча певні реальні джерела безперечно були. Як і в романах «Вербова дощечка» Теодозії Зарівної та «На чужих вітрах» Ольги Яворської.

Спроба останньої паралелі не є випадковістю. Обидві згадані авторки народилися в Західній Україні. У прозотекстах промовляє ментальність: таке ж говоріння характерне і для твору Ганни Арсенич-Баран. Вона ж уродженка Прикарпаття, хоч живе на Сіверський землі. «Заговорило» припадання до ріднизни, та є й те, що різнить. Адже неоднаковим постає перед нами відображення релігії різними типами літераторок: тими, хто пережив лихоліття, тими, хто з’явився на білий світ через багато років після й про страшну дійсність знає тільки з розповідей батьків чи знайомих. Ганна Арсенич-Баран і належить до третього типу письмовців.

Є ще одне вельми цікаве питання. Суб’єктивізм відображення і суб’єктивізм сприймання. Звісно, можна теоретизувати цю тему. Але… завжди виходжу з того, що об’єктивності осмислення суперечить суб’єктивізм висловлювання думки. Бо автор, творячи літеросплетення, залишається собою, тому й переконаний, що непотрібними є будь-які просторікування на цю тему. Варто, мабуть, згадати і про різностатевість прозаїчки та відгукувача. Хоча в цілому не відкидаю важливості теми для вражальності. (Дивність якась! Літературний критик сам визнає актуальність, але ословлюватися не хоче. Прошу вибачення. У кожного письмака є свої «мухи в носі»).

Тим паче, що бачу ще одну причину. Адже підійшов до питання про дуже конкретні виражальні засоби прозаїчки. Хоча й вищезгадані питання вважаю дуже актуальними для виражальництва. Але тут усе ж є різниця. Якщо раніше йшлося про якісь нюансики, то вони стосувалися усієї книги. А зараз віддаляюся від цього. І хочу передусім почати з літературних тропів, якими послуговується письменниця в романі.

Нерідко (на щастя!) надибую метафори, порівняння, епітети. Можна багато говорити про необхідність цих виражальних засобів. Але ніякі теоретизування не будуть вдатними без практичних підтверджень. Серед метафоричних виявів зокрема виділив би такі: «квіти у вазонах спостерігали за зимою», «дівчина знову згорнула нерви у кулак», «щось знову знівечить ніжний первоцвіт у її серці». Цей метафоричний ряд вдало доповнюють порівняння. І не тільки ті, де авторка експлуатує сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби». «Він сидів навпроти матері червоний, як запаска», «того наче ошпарило». А є й порівняння без цих сполучників і взірці тропу, де обидва підвиди поєднуються. «Вони з Богданом – два дужі чоловіки – не можуть нічого удіяти», «Федір стояв перед нею, як стіна – тверда, нездоланна й висока». Шарму Мусьці додають й епітети: «синій вогонь у своїй душі», «червоногрудий снігур кохання», «клітка душі»…

Заслуговує на увагу й слововживання. Приміром, читацька увага прикіпає до рідковживаностей на кшталт «осуга», «спортовець». Примагнічують і діалектизми: маґнес, копилиця. Приклади обох видів слововживання можна множити, але й вищезгаданих взірців, як мені здається, вистачає для підкреслення неординарності мовлення, у якому авторка намагається поєднати говори місцин, де народилася і живе, з літературною лексикою.

Вартий уваги й ще один момент. Помічаю, що авторка вдало використовує фразеологію: «скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться», «той старий зрадник помер, а ні жінка, ні діти, а тим паче внуки не винні, що воно мало душу, як гірчичне зерно». Ці та інші подібні вислови органічно вплітаються в канву оповіді.

Як і взірці живописання словом, яких теж вистачає в романі: «Тепер вона стоїть на цьому подвір’ї й скидається на лелеку, що прилетів до свого старого, понівеченого зимою гнізда», «Це не дерево, це небо народжує цвіт-зорі».

Напружують уяву і картини, що зриміють перед очима (а може це і є тим, заради чого варто поринати в мореокеання літер?).

…Передчуваю, що дехто почне говорити, що відгукувачеві, мовляв, не слід заглиблюватися в лексику прозового тексту, коли це є більш характерним до поезотворчості. Категорично не погоджуюся з таким поставленим питанням. Саме мовлення є найістотнішою ознакою творчого індивідума. І за нею прозирає й суспільне. Розумію, що над нами нависла глобалізація. І нікуди від цього не подінемося. Але текст є своєрідним запереченням хибних теорій літературних космополітів, які, проповідуючи загальнолюдські цінності, забувають про національне підґрунтя. (Якщо цей акцент уважати суспільним, то є особистісний наголос). Роман «Муська» оприлюднила літераторка, яку знають і як поетку.

…Сумніваюся, що це весь перелік того, чим зацікавлює «Муська». У читачів можуть бути й інші думки. А якщо воно є так, то авторка недаремно замислювалася над «Муською».

Ігор ФАРИНА

                                                                 

 

 

Молода віршарка

пливе морем слів

Жаркова Р.Є. Всі мої птахи : поезії. – Львів : Норма. 2019. – 52 с.

 

1. Передслівні нотатки 

Здається, що вперше про поетку Роксолану Жаркову почув від головного редактора журналу «Золота пектораль» Володимира Погорецького, який із захопленням говорив про вірші молодої львів’янки. А невдовзі, коли я прочитав її добірку в черговому числі часопису, пересвідчився, що він мав рацію. Бо була у поезорядках непідробність почуттів, яка примагнічувала. «Подих – це те, що зцілює, що врятує», «Ніщо не порушить камерність зір». Причарували й епітети: «попіл німих багать», «пам'ять зап’ясть і скронь». Читачі цих нотаток можуть не погодитися з моєю увагою до неординарностей, але нічого зі собою вдіяти не можу. Міг би обґрунтувати такий свій підхід. Але не бачу потреби. Хіба не свідчать подібні чарівності про справжність індивідуалізму поезомислення?

… Потім була зустріч з лірикою Роксолани в альманасі «М’ята», про який писав. Знову зір наткнувся на небуденні строфи. «Повітря терпке розриває тонкі сухожилля снам», «Цей травень розтягує його вени, немов канати». Пояснювати очевидне? Абсурд. Чи не варто противникам такого вибору самим помислити?

Не треба, мабуть, дивуватися, що з нетерпінням чекав зустрічі з новою книгою авторки й невдовзі вона з’явилася в моєму домі. І втішився, коли знайшов у ній те, що пробудило жагу до заглиблення в небуденність. «Вона проказує цю весну, вимовляє так, ніби у них спільна якась хромосома чи група крові»…

2. Тематичне розмаїття 

      Напевно, не було б гріха, якби рецензент почав умовно розкладати твори на тематичні полиці. Бо в кожній поетичній книзі такий поділ існує (літературознавча наука завжди велить відшукувати мотиви громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності). Але в даному випадкові не хочу йти таким шляхом. Та не тому, що хочу вразити когось оригінальністю. «Всі мої птахи» спонукали. А точніше, зриме прагнення віршарки своє сприйняття навколишності передати через тематичне поєднання.

         Винахід? Та облиште. Сув’язь тематійного плину є характерною для лірики Наталії Білоцерківець, Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Софії Майданської, Людмили Таран. А за поетками старшого покоління упевнено ступають представниці молодшого поетичного цеху: Людмила Весела, Галина Максимів, Таня П’янкова, Оксана Сподар, Адель Станіславська.

         Але знаку рівності між двома течіями жіночої поетичної ріки не ставив би. Звісно, перші більш розкуті у своїх слововиявах, ніж попередниці. Та даються взнаки час, в якому народилися, і середовище, в котрому формувалися свідомості. А ще десь на підсвідомому рівні у слова вселилися стриманість у вияві почуттів, котру диктувала епоха, незважаючи на характери. Своєрідна червона лінія, яку ніколи й не наважаться переступити. У молодших цих часоперепон немає і вони по-своєму «відкриваються». Тобто забувають про умовності, водномить не забуваючи про жіночність світосприймання. «Знайди ту з печер, де можна молитися своєю мовою до безмеж».

         Не думаю, що ця цитата (свідчення конкретики!) дисонує із загальниковістю суджень попереднього абзацу. Вже хоча б тому, що будь-яке висновкування – результат аналізу конкретних фактів. До речі, щось подібне маємо і зараз. У віршах Роксолани Жаркової постійно натрапляю на взірці жіночої відвертості, котрі не відпускають зі свого силового поля: «Все, що я можу – просити тебе – не порань своїм гострим крилом моєї земної руки» (Відчування сили і беззахисність на абераційному вітрі? Щось таки є в цьому несподіваному поєднанні).

         Та, либонь, досить розмірковувати на цю тему. Повернімося до питання про тематійну сув’язь лірики Роксолани Жаркової. Скажімо, у вірші «Вона» існують екскурси в непросту історію рідного народу, коли російський царизм зруйнував Запорізьку Січ. І все це відбилося у люстро жіночого бачення: «і кулі б за нею мчали хортами до Хортиці». А поряд з історизмом (виявом громадянськості) крокують філософічність з богошукальними мотивами та інтимність: «А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну». Тому «якомога сильніше обійми її, Щоб на тобі лишився мій запах її самоти». Громадянськість, філософічність та інтимність химерно переплелися й у творі «Бездомна Ліз».

         Зрештою, не множитиму приклади, бо кожен може зробити це сам, перечитуючи книгу. Мене більше цікавить читання і сприймання віршотекстів зі статевої точки зору, зважаючи на те, що поетка й рецензент є представниками різних половин людства. Чесно кажучи, окремі твердження сприймаються дещо насторожено і починаєш дивуватися сміливості суджень авторки. Але до вад це не зараховую. Різностатевість сприймання. Чи, може, й різновіковість сприймання? А написано все вартим уваги вираженням, при якому необхідною даниною часу стало прагнення прийти до суті тільки через проголошення власного «я» на тлі інтимності. «І хоча це давно не в моді, кожну молитву словом «люблю» вона починає тихо» (Шукання свого регістру через специфічне бачення теми?).

 

3. Знову про поєднання 

        Але цього разу подивимося на сув’язь з іншої «дзвіниці». Маю на увазі наступне. Про тематійні переплетення можна ще довго балакати, піарячи авторку вдалими цитатами. Та мені більше хочеться говорити про поєднання «мешканців» книги, до яких відносимо рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила, та різнобарвність слововиявів.

         Приміром, одиничність «населення» – необхідна умова існування цієї лірики: «а літо викочується стиглими кавунами», «ця осінь в тобі розпалює клена втому», «її будні заснули, як чорні бродячі коти», «ця осінь збере голубів світанковий крик», «і сиплеться із зірок запиленість самоти», «і теплою грушкою сонце падало на межу». Натрапивши на такі вдалості, все більше думаєш про зростання ролі метафори, порівняння, епітети в поезомовленні. Укупі з поєднанням різних «мешканців» в одному реченні: «у літо, що пахне мокрими ластівками, солоними чайками, абрикосами і тобою», «сонця буде багато. І груш у моїх садах», «і падали зорі. І падали сливи» (Вираження собості через ставлення до «мешканців» книги?).

         Про щось таке мислиться і тоді, коли свідомість заполонюють кольорові екстраполяції: «слова білі й легкі – павутина цукрової вати», «і яблуко в трави скотилось. Зелене», «і сонця мого овал, зім’ятий від фантазій, червоними гляне очима», «у ній хтось сідав у жовте осіннє таксі». Особливої пікантності ординарності барв додає їхнє поєднання: «Скільки зелених яблук, чорних зірок і пізніх малин», «І хтось схиляється над тобою. Будить дотиком до плеча. Чорна нитка на шиї. Червону з рукою він відрубує змахом меча», «Чорно-білі фото завжди нерізкі»… От і думай опісля цього про неіндивідуальність поезомислення, яка є такою характерною для молодих віршників.

 

4. Дещо про виражальність 

 Окремі аспекти висловлення думки уже зачеплено у попередньому розділі цих нотаток. Але є ще читання, котрі потребують хоча б побіжних згадок. Зосібна такими, як мені здається, слід вважати метафоричність, порівняльність та епітетність поезомислення. Їм вагомості додає звичайність слововираження, яка поєднана з вибагливою словогрою поетки.

         Спершу зосередимося на метафорах. «Мокре чоло земля витирає з дощу», «Чиїсь молитви волочать свої тіла», «Тільки осінь міста перетворить на обвуглені концтабори». Ці зблиски роздумувань свідчать про бачення реалу через ірреальність. А ще про сповідальність душі, без якої метафорика стає безглуздям. «І наші трави пізнали смутки, як першу повінь». Це колись деякі літературознавці намагалися розмежувати «метафористів» і «сповідальників», хоч вже тоді чулися голоси про неоднозначність такого поділу. А нині все виглядає ще очевидніше: метафора без сповіді душі – абсурд. Варто, очевидно, враховувати контекстовість сповіді.

         Свою чарівність носять й порівняння, котрі поділив на три частини. До першої зарахував би взірці літературного тропу, де авторка використовує сполучники на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби», «немов»: «Птахи падають в небо, наче камінчики в воду», «мені дихається нині повільніше, не так, як тоді, коли ми були пришвидшені літом риби в воді», «тулити її до щоки, ніби мокру засніжену хвою». А часто-густо авторка «забуває» про сполучники. Але порівняння нітрохи не програють від цього: «Білі метелики – паперові дрібні літаки», «Вірші – спогади з яблунь і ялівцю», «Наші голови – мікрофони Бога». Іноді ж версифікаторка вдало поєднує два типи порівнянь, про які вже йшлося: «як годинники, як ліфти – це одне і те ж», «де чийсь дзвінок – відчутний, немов поріз», «як випаде сніг – віддай найтепліше взуття»…

         На фоні контекстовості виглядають ще більш виграшними й епітети, серед яких найбільше запам’яталися такі: «артерії зим», «зерна снів», «комірці дахів», «мертвий поріг», «зброя молитви», «коридори твоїх пам’ятей і судин». Цей перелік продовжують «терпкість цієї зими», «ніжність очей», «токсичність зими»… Та не тільки словосполуки позитивно діють на читацьке сприймання. Цю непросту роль на себе взяли слововияви з присмаками нелогічності та рідковживаності: «жовто-м’яка», «безвітря», «каламуття», «землестреси», «неспіловишнева»… А ще раніше ж були «жовтневочиста», «листопадовогола», «засмагливонеприступна», «ґудзинята», повторені у цій книзі.

 

5. Прикінцевий розмисл 

Книга «Всі мої птахи» має два розділи: нові вірші (їх переважна більшість) і вибране з дебютної збірки «СлухаТИ – море: просто собі вір(ші)» (2015). І мимоволі виникає бажання порівняти написане. У старому доробкові – сплеск емоцій разом з учнівством. Часом хочеться більшого заглиблення у тему, хоч беруть за душу індивідуалізм мислення і щирість слова. А новий ужинок є більш виваженим. Тому й думаєш про необхідність наступного книгокроку в поезосвіт. Задля власного самоствердження й утвердження слова.

Ігор ФАРИНА

 

 

Вдивляння в будні,

перелите у слово

Вовчанська В. В. Погар чорниць: проза. – Тернопіль: Золота Пектораль. 2019, – 104 с.

Людина береться за перо, щоб виповісти словами власні почування. Так воно є, і ніщо не може заперечити цього. Й не варто, мабуть, дивуватися, що писання врешті-решт складають книгу. Так воно вийшло й у Василини Вовчанської.

Симпатичне видання поповнило мою бібліотеку. Приваблива назва: «Погар чорниць». Хочемо того чи ні, а маємо тут діалектичний відсвіт. Ще з юних літ чув од горян це колоритне слівце, яке означає невеличку посудину. Подумалося, що авторка не випадково вжила його. Й розгадкою став твір з однойменною назвою. (Уже узвичаїлося, що літератори обирають наймення друку за тим, яке вважають найліпшим. Часто-густо за назвою маємо натяк на темарій книги, що додає особливого шарму. Щось таке й у Василини Вовчанської.) Тим більше, що народжена вона у «чарівному краї» – на Закарпатті.

Отже, насамперед порозмислюємо про тематичні пласти. Якщо коротко, то є підстави твердити, що авторка по-своєму торкається до сучасності. Але вона тісно переплетена з минувшиною. Нехай і недалекою в часовимірі. У цьому пересвідчуєшся, коли читаєш такі тексти, як «Бузувір» чи «Плач журавля». Якщо у першому зримо виникають тіні Другої світової війни, то в другому бачимо злющий відсвіт афганської авантюри радянського керівництва.

Та не лише сув’язь сьогодення і проминулого характерна для книги. Виділю ще кілька аспектів. Незважаючи на те, що авторка акцентує на споминальності, темарій є далеким від однорідності. Якщо новели «Захисти мене» і «Полиновий осад» можна без перебільшення назвати рефлексіями авторки на трапунки з плину буднів, і вони позначені певною особистісністю, то «Птаха Фенікс» виходить на віддаленіші обшири, переносячи свідомість читальника у воєнні події на східних рубежах нашої держави.

Скажу й про таке. Якщо усі згадані тут твори пронизані серйозністю, то в окремих текстах звучать нотки гумористичності. Отже, є певна загадковість. А ще врахуймо неоднорідність цього літературного явища у друці. Приміром, «Загадка минулої ночі» більше нагадує гумореску чи усмішку (так називав свої твори Остап Вишня). Але однозначно не відношу написане до такого виду прозотексту. Авторка описала анекдотичну ситуацію. Але певні ліричні нотки все ж зберегла. Як і серйозність. Хоча це читається у підтексті. Але воднамить є у книжці й писання, в яких прихованості нема, бо панує протилежність. Приміром, елементами відкритості познаковано «Новий статус». До творінь із ознаками гумористичності віднесемо і «Лохотрон», бо вони тут таки наявні.

І над усім цим торжествує якась недомовленість. Себто кожен читальник має змогу по-своєму домислити те, що описала авторка. До такої манери оповіді можна, ставитися, звісно, по-різному. Пускаючи критичні стріли в бік авторки, мовляв, у наш динамічний час сприймач прагне більшої чіткості. Що тут сказати? Будемо відвертими, раціональне зерно у такому міркуванні є. Але водночас не хочу бути однобічним у літературознавчій розмисловості, бо чітко розумію, що прозовий твір програє, коли не кликатиме до роздумів.

Двоїстість оцінки? Не заперечую, що вона тут є, та не бачу в цьому ніякого негативу. Сказав би, що вона – вимога життя. Зрештою, її ставить і сама літераторка. Що маю на увазі, мовивши таку несподіваність? Лише одне, «Погар чорниць» показує, що Василина Вовчанська сама намацує шлях між недомовленістю і зануренням у психологізм. Про це може свідчити, зосібна, твір «Хтивий». (Зумисне не говорю тут про «Заручницю долі», хоча цей текст теж має таку ознаку, але він потребує дещо іншого наголосу.)

Дехто, прочитавши «Хтивого», скаже, що у творі маємо доторкання до психології в її жіночому розумінні. Та це не зараховую до вад. Література не може бути безособовою. Будь-яка книга не виконає свого завдання, якщо за її сторінками не буде видно душі автора. І в статевому розумінні теж. Жіноча проза? Саме так! І є у ній свій чар. А тому, кому він не подобається і в кого викликає сприйняттєву алергію, порада може бути тільки такою: не читайте! А зі собою нічого вдіяти не можу, бо мені подобається.

Особистісність сприймання? Як на мене, то так і має бути. Адже при оцінці літературного твору не можна давати однозначних оцінок.

Це – погляд з темарійної дзвінниці. А є ще ж і виражальний. Про це думаю, перебираючи у пам’яті порівняння, метафори та епітети з прозатекстів, які запам’яталися. Зокрема, приваблюють такі, як «стигми, наче рани», «вона – золотий переможець акції», «я – ніби маленька піщинка нашого краю». Подобається й уживання метафор на кшталт «хата не виявляла ознак життя», «грім ударив у молоду вишню», «підступна осінь лукаво спостерігала за горобиною». Час од часу можна віднайти й гарні епітети на взір «панцир дивного таїнства», «нектар яблуневого туману», «заплакане вікно». (Знову, либонь, варто мовити слово про жіноче «я»). Укупі зі звичністю – мов «підбитий птах», «душа ридала», «ніжність обіймів» – витворюється неповторність.

По-своєму впливають на читальницьке сприймання слововияви з неологізмами, рідковживаностями та діалектизмами: «сльозопад», «зневір’я», «лікарчук», «погар» До елементів вражальності віднесемо також пейзажність та діалогічність, які у даному випадкові мають свою привабу. За браком місця не наводитиму прикладів, хоч і можна було б. Наголошу лишень, що авторка обережно і вміло користується цими прийомами

Коли вже зайшла мова про вражальність прози Василини Вовчанської, то не можу оминути увагою ще один нюансик. Варто згадати й про форму висловлення. «Хтивий», «Заручниця долі» нагадують новели у класичному розумінні цього слова, хоч в сучасній «упаковці». Нові етичні прийоми використані також у творах «Жалюгідний мідяк» та «Пілігрим». Щось від новелеток надибую у текстах «Мрія», «Пацьорки стріч», та цим перелік жанрових різновидів не завершується. Своїми барвами у книзі виграють етюди «Малиновий щем», «Меланхолійна ніч», «Горобина». (Коли задумався над цим, то збагнув те, чому авторка після назви книжки означила її жанр як «проза», бо логіка підказує саме такий вихід.)

Ще раз повернуся до «Заручниці долі». Звісно, доречним це було і при мові про формовиражальність. Насамперед приваблюють тут мовленнєва стихія і діалогічність. Але хочу згадати цей твір з іншого приводу. Ця новела – єдиний у «Погарі чорниць» текст, написаний у співавторстві з письменником Богданом Мельничуком (до речі, він же і редактор цієї книжки). Творчий тандем спрацював, без сумніву, вдало, як, до слова, і в спільних літературознавчих та краєзнавчих публікаціях, котрі періодично друкує «Вільне життя».

… А завершити ці нотатки хочу ще одним розмислом про творче майбуття літераторки. «Погар чорниць», як і попередні книжки Василини Вовчанської «Фестини», «Кохайте жінку», «Сонячний дзвіночок», «На острівцях долонь» утверджує в думці те, що авторка наполегливо і вдало шукає свій путівець на материк неповторного слова.

Ігор ФАРИНА

 

 

Молитви

над дивовижністю

Художньо-виражальні засоби у поезіях Ярослава Павуляка: Статті. рецензії/ Упорядкування та головна редакція О.С.Смоляка. – Тернопіль. 2019. 180 с.

 

Є римоплети, які опублікувавши один-два вірші чи грубезний том своїх опусів, вимагають посиленої уваги до себе. (Мовляв, світ перестане існувати, якщо не буде цього.) А водномить існують письмаки, котрі не переймаються читаннями прижиттєвої чи посмертної слави. І це маємо тоді, коли в їхньому доробкові (не рідко невеликому за обсягом) надибуємо справжність на противагу безʼязикій тарабарщині пробивних графоманів хуторського штибу.

Як на мене, то таким непробивним був і Ярослав Павуляк. За життя вийшло лише три його книги (зауважимо, що чимало поезій перемандрувало з однієї в інші). Мало, дуже мало! Як зауважив би плодовитий віршороб графоманського гатунку. (Він, як і подібні йому, розуміє, що сила слова вимірюється не кількістю, а якістю написаного. Але пошепки й собі боїться зізнатися у цьому, тупо заздрячи чужій творчій спроможності.) Очевидно, його завидки беруть, що після раптової смерті поета у листопаді 2010 зʼявилося аж три його книги, а вісім віршів ввійшло до «Антології української поезії ХХ століття», випущеної відомим поетом та видавцем Іваном Малковичем.

Але це ще не все. Одна за одною зʼявляються книги про життя та творчість талановитого краянина (нагадаю, що він народився у Настасові Тернопільського району). «Ярослав Павуляк у споминах», «Ярослав Павуляк у слові», тепер – «Художньо-виражальні засоби у поезіях Ярослава Павуляка».

(Лишень зауважу, що їх, напевно, не було б, якби не фанатична залюбленість у цю поезію ще одного уродженця Настасова – доктора мистецтвознавства, професора, члена Національної спілки композиторів України Олега Смоляка. Він виступив у ролі редактора-упорядника усіх видань, що не часто трапляється у наші дні. Адже прикладів маємо дуже мало. Щорічник «Білий берег» став друкованим памʼятником Григорієві Радошівському. Існує книга спогадів про Бориса Демківа, Василя Ярмуша, щось таке невдовзі зʼявиться і про Петра Сороку. Один журнал оприлюднив спомини про Михайла Левицького... Хіба це не говорить, що художня справжність цінується і по смерті автора? Життя після життя).

А тепер – про саму книгу. Публікації у ній умовно розділив би на кілька частин, на чільне місце поставив би науковість, (чесно кажучи, мене не цікавлять наукові ступені авторів, більше переймаюся аналітичністю у вивченні теми. Бо різні титули з натяками на академізм часто-густо таять у собі несподіванки, скажімо, Іван Прокофʼєв з Камʼянця-Подільського на Хмельниччині не тільки кандидат філологічних наук, авторитетний літературознавець, а й цікавий поет. І віршомислення, безумовно, вплинуло на його розмисли про метафорику поезій настасівчанина, з яким колись студіював. Власна причетність до художнього словотворення у різних жанрах по-своєму позначилася на роздумуваннях Олега Смоляка, Ярослава Дзісяка і Олени Рутецької. Чи так, гарні роздуми цієї лірики на читацьку свідомість вмістив Олег Герман. Глибокі за своєю суттю і пристрасні за викладом думки. Як і, напевно, належить кандидатові історичних наук та письменникові. А письмачки Валентина Семеняк і Марія Назар необтяжені науковими титулами. Але хіба від цього програє науковість їхніх текстів?

Наступне. Багато публікацій пронизано публіцистичністю в найліпшому розумінні цього слова. З цього приводу хотілося б наголосити на такому. Частина науковців не сприймає явища, вважаючи його чимось невластивим, бо, наче іконі, моляться сухуватості академізму стилю. Немає сенсу дискутувати з ними, витрачаючи мисленну енергію. Згадаю лише про кілька моментів. Мені, приміром, імпонує публіцистична «зайвина» у творах Марії Данилевич і Валентини Семеняк. (Зрештою, остання і не приховує цього, пишучи про образ дороги – яскравого архетипу поезії Ярослава Павуляка. «Мені в дитинстві з деревця крутого / нетлінний тато вистругав дорогу»).

Окремішньої розмови заслуговує споминання про сплав публіцистичності і науковості у статті Василя Твердохліба. Вже хоча б тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві взявся по-своєму співставляти вірші таких неординарних поетів, як Микола Вінграновський і Ярослав Павуляк. Висновок про неповторність кохання у душі митця радує. Можливо, тільки заважає надмір деталей та особистісних вражень. Але, в цілому, не псує позитивного, сприймання.

Ще одне спостереження не рідко від представників старшого покоління чується нарікання, що молоді не шанують здобутків доросліших, мовляв, переважає пофігізм. Але чи варто всерйоз сприймати буркотливість? Заперечує їх наявність у книзі статей студенток Марʼяни Марковської, Віти Блащак і Вікторії Перейми про різні сторони поетичного обдарування настасівчанина. Логічно примикає до них і роздум науковця Любові Царик про вивчення його творчості на шкільних уроках.

Либонь, слід наголосити, що в засобах масової інформації частенько згадують про поеми Ярослава Павуляка «Блудний лебідь» та «Підошва» цитують окремі з них. Але, на жаль, досі не існувало літературознавчого аналізу цих творів. Олег Смоляк і Тетяна Скуратко вирішили започаткувати цю прогалину. Чи вдалося їм задумане? На мою субʼєктивну думку, відповідь буде позитивною. Хоч окремі читачі текстів можуть й не погодитися з деякими трактуваннями. Але вважається нормальністю, бо одностайності поглядів у природі не існує.

Згадаю й про те, що у книзі вміщено статті Анни-Віталії Палій, Степана Костюка, рецензію Лесі Вашків. Адже вони теж торкаються важливих проблем творчості нашого краянина. Мені, наприклад, сподобалося, як Степан Костюк говорить про символіку барв.

Не можу залишити поза увагою лексичні ряди, якими послуговуються автори. (Дехто скаже, що відгукувач, образно мовлячи, «осідлав улюбленого коника, забувши, що перед ним не поезія чи проза, а наукові тексти. Та памʼятаю про це, шановні, проблема полягає в іншому – в дохідливому викладі написання. І тут не можна обійтися без акцентів на лексиці.) Нерідко натрапляю на метафори. Іван Прокофʼєв «плаває на балконі». В очі памʼяті Валентини Семеняк «вʼїдається дорога». Олег Герман закликає прочитати світ через вірші Ярослава Павуляка. Вистачає і порівнянь: «висловами і виразами, що долітають до серця й розуму, як блискавиці», метафори – виплід великої духовної сили. Приваблюють також епітети: «сльоза слова», «бетонні кораблі», «небесні словотвори», «квітчаста дорога». А що вже казати про вдатність літеросплетення на зразок «метафоротворчість», «підхлібні», «денникар», « прямоказання»... (Чи не доречно на цьому тлі ще одне нагадування про потребу поєднання науковості і публіцистичності задля більшого збагачення літературознавчих надбань?).

Мовлю й про таке. Донедавна автори і редактори-упорядники майже не цікавилися поліграфічним оформленням своїх видань, більше переймаючись текстовим наповненням. Нині ситуація докорінно змінилася. Турбота про буквосполуки залишилася. Увага до видавничих нюансиків тільки зросла. Тепер чи не всі хочуть, щоб обкладинки книг мали своєрідну контекстовість. Тобто враховували зміст, здається, що це тонко і точно вловив у барвах і лініях малюнку на «обличчі» книги, (хіба гріх так йменувати палітурку?), заслужений діяч мистецтв України Михайло Кузів, своє «прочитання кольорових екстраполяцій Ярослава Павуляка «торкну руками соковиту вроду і над тривожно скресленим лицем надщеплю теплу рану пагінцем чекання неприхованого плоду».

А завершити ці нотатки хочу ще одним розмислом, гадаю, що цим виданням углиблення у творчість Ярослава Павуляка завершиться. Будуть й інші. А чому б не включити до них приурочення поетові чи твори, які написані за його мотивами? Адже вони, як й статті, є своєрідними молитвами над дивовижністю, котрі усі мають почути нині і завтра.

Ігор ФАРИНА

 

 

СЛІВ ДИВОВИЖЖЯ

В САКРАЛЬНОМУ ДОМІ ПОЕТА

Крупка В. Химерник : поезії. – Вінниця : Дім Химер, 2019. – 144 с. : іл.

 

1. Слововиражальне

Розумію, звісно, що не можна оцінювати поетичну книгу за тим, як віршар використовує лексичний ряд з рідномовної стихії, бо в гонитві за колоритним слівцем можна упустити щось важливе. Але нічого із собою вдіяти не можу. Переконаний, що версифікатор без цікавих буквосполук ніколи не висловить неординарного розмислу.

Підтверджує це: «Химерник» – третя книга в творчій біографії вінничанина Віктора Крупки. Гортаєш її і здається, що сприймання поринуло у море словодивовижі: «ніжнодолоння», «світлосюрчання», «злощастя», «веснонародження», «передтишшя». А ще ж маємо такі «блискітки» як «рожевоокулярно», «сонноструння», «надсуть»… Разом з рідковживаностями та діалектизмами типу «вічники», «марище», «шмаровидло» вони творять неповторність: «у передсвітті почерком зозулі стікаю в червень», «леліятиму свою пристрасть – твій надкатарсис».

 

2. Найменувальне

Одне слово. Але дуже бентежне! Здається, що автор добровільно не хотів утікати з полону однослівності, коли вибирав назву для нової книги. Очевидно, що так і з’явився «Химерник»: незатерте літеросплетення.

І тут згадалося наступне. Свого часу Микола Тимчак дебютував «Співаницею». Маємо також «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Лугини» Тадея Карабовича… Чи не вперше в найменнях зазвучали «Шахопоезія» (Анатолій Мойсієнко), «Сніголом» (Володимир Кравчук), «Остороги» (Микола Пшеничний)… Не буде, либонь, перебільшенням, що шляхом цієї називальної оригінальності вирішив піти і Віктор Крупка, заперечуючи «Химерником» такі бентежності, як «Криниця», «Ріка», «Поезії», «Сонети», «Катрени»…

Ще один цікавий момент, який по-своєму доповнює вище мовлене: розділи книги теж отримали однослівні найменування: «Шкло», «Крик», «Тіні», «Пам'ять»: «Торкатися пальцями не миттєвостей часу, а музики…» Магія музики однослівності?

 

3. Формалістичне

У попередньому абзаці вжито цитату з верлібру, який завершує книгу. І не бачу в цьому чогось незвичайного. Адже досить часто верліброві сентенції додають книзі своєрідності: «цей вечір огорне шипшинно, торкнувшись вічності затаєних очей», «час розгорне листи й розпрозорені крила». А поряд з цією гарнотою сусідує традиційна силабо-тоніка. Але і в ній вистачає вдатностей: «сніг перші слова складе, руйнуючи апокрифи туги, здолає закостенілу хокову міру»; «тече жасмин, а з ним течу і я».

Звісно, хотілося б більшої присутності у книзі білих віршів, сонетів… Не завадило б і звернення до поетичної мініатюри та маємо те, що маємо. Себто поєднання верлібристики і силабо-тоніки в модерновому обрамленні. По-різному можна це оцінювати, та давайте будемо реалістами. Хіба така сув’язь не характеризує поезію Олександра Астаф’єва, Василя Кухти?

Своєрідним формалістичним прийомом є відсутність епіграфів та присвят. Дехто, зрозуміло, скаже, що кілька їх прикладів все ж існує. Не заперечуватиму. Але одиничність не робить погоди.

 

4. Культурологічне

Згадки про епіграфи і присвяти змушують порушити питання про культурологічні акценти. Справді, в книзі маємо лише одне посилання на рядок Вікторії Гранецької і поезореквієм передчасно згаслому Василеві Мошуренку. Орієнтація на малознані імена так багато говорить про самого поета, його спрагу до пізнання незнаного. Можливо, Пауль Целан і є більш знаним, але, на жаль, не широковідомим. Тому й епіграф з його твору на початку книги досить несподіваний і малопоширений прийом – промовистий: «голос, з якого зачерпуєш повний ковток».

Погодьмося, що щось містичне у цьому є. Як і в згадках про Фройда і Родена, Рембо і Селінджера, Петрарку й да Вінчі. Напевно, воно присуще й казковим персонажам: Попелюшка, Кай, Перелесник, Мавка: «Три камінчики за пазухою не від Плавта… Три камінчики – для Попелюшки три горішки».

 

5. Метафоричне

Якщо виколупати зі скелі книги хоч один камінчик, про який уже йшлося, то перед нами у красі неповторності з’явиться образність мислення. І ще більше збагнеш, що віршар уміло експлуатує такі літературні тропи, як метафора, епітет, порівняння. Звернемося до першого розділу «Химерника», який йменується «Шкло»: «крізь нас протікає ріка гіпотетичних бажань», «вечір напивсь молока», «від туги прощання сам закурличу». Коли замислюся над цими та іншими вдатностями метафорики, то у свідомості починається незбагненна гра реалу й уяви. Вважаю, що так і має бути. Гірше, якщо почуття не озиваються.

Не приховуватиму, що такі ж відчуття залишаються зі мною, коли натрапляю на чарівності з інших розділів: «п’ємо, як любовне вино, та зовсім не зріємо», «повітря хоче говорити», «годинник марив мандрами у зорі нерозгадані».

 

6. Епітетне

Не раз задумувався над тим, чим причаровує поезія Віктора Крупки. І кожного разу серед чинників успіху називав епітетну точність й наводив цікавинки, яких вистачає вже в першому розділі: «архаїка зір», «цейтнот невідомості», «серця пребіла вишня», «весни ескіз», «тиша душ», «емоція сонця», «мегапростір флешки»… І це лише маленька частка епітетних цікавинок зі «Шкла».

Уважний ознайомлювач з цією рецензією, безумовно, помітив, що автор зробив наголос на незвичайних епітетах. Та у «Шклі» побутують і звичності: «високі сни», «алюзії міста», «паперові сніжинки», «червневе небо». Але й ці несвіжості позитивно сприймаються за рахунок доречної контекстової гри.

До чого веду? Епітети можуть бути звичними і незвичними. Але автор зобов’язаний їх уміло поєднувати. Зрештою, щось таке маємо в наступних розділах: «щезань крило», «щира весна», «весни падолисти», «тиша пелехата», «гілки прощання», «глибокий вечір»…

 

7. Порівняльне

Метафоричність та епітетність мислення… Автор цих рядків не претендує на всеохопність думок про них. Це виглядало б дуже наївно. Кожен мислить по-своєму. Тому й переконаний, що мої роздумування вкриті барвою суб’єктивізму.

Та не розвиватиму цю теорію далі. Навіщо, коли усе, мабуть, є зрозумілим. Лишень доповню. Це (принаймні так гадаю) стосується й такого тропу як порівняння. Хоча його взірці говорять про неодновимірність. У «Химернику» чи не найчастіше можна угледіти прості порівняння зі сполучниками: «половіє зрілим, як сіно, хмелем», «вітрів чарунки, немов галерники», «блукаючи у музиці, наче дим», «зникаю десь між «знаю» і «не бачиш» в нічному місті, мов німе вовча».

У книзі поряд з цими прикладами тропу побутують прості порівняння без сполучників: «ніч і сонце – моєї тиші п’яльця», «я з вами, мамо, я – ваше щастя», «ми – птахи земні», «зими немає – то карма». Можна було б і далі цитувати, але й так, неозброєним оком, видно нетрадиційність слововираження...

Або згадаємо про наступний нюансик. На багатьох сторінках книги бачу несподівані словосполуки типу «промені-мудреці», «рани-грані», «виклики-досвіди», «туга-межа», «борги-стебла»… Непростість. З одного боку, можна дорікнути авторові за використання такого прийому. А з другого? Не бачу доцільності в охаюванні, якщо в результаті виходить чарівність. За прикладкою, з лінгвістичної точки зору, видніється неординарна порівняльність: «привид-сад», «тіні-стигми», «дотики-кошари», «дощі-тонкосії», «голос-сновида»…

 

8. Навколосвітнє

Усі ці метафори, епітети, порівняння прозоро натякають, що автор «населив» свою книгу рослинами і деревами, звірами і птахами, зорями й іншими небесними світилами. Проілюструємо це за допомогою цитат із розділу «Пам'ять», який завершує видання: «журавель не злітає у небо, бо небо поруч», «між нами – мольберт і зовсім трошечки сонця», «крізь стиглу сутність маминих жоржин»...

Опісля цього вже не дивуєшся частій присутності прикмет навколосвітня: «червневе небо в чебрецях», «блукатиму поторочею поміж кленами», «за зарічком в туман впряглися коні», «ластівки між мною і незахищеним гніздом», «втомилась думка – зорі гомонять», «снами буду писати, а сонцем – читати».

Навіть складається враження, що без таких деталей поетика вінничанина втратить свій шарм.

 

9. Барвисте

Та не тільки вони позбавили б вірші чару. «Химерник» по-своєму райдужать кольорові екстраполяції: «блукають, як тіні, німіють і сіро пливуть», «небо лишень на дещицю синє», «тобі всміхаються пребілі лілії», «на червоний перейду хоч раз», «крила блакитні травам дали», «беззастережно урочить схимних, зелених волхвів»… Поетична барвистість затягує у свій вир. Зрештою, процес омивання сприйняття поетичною кольористістю тільки робить тексти чарівнішими.

Ще більш виграшною стає така позиція, коли опиняємося перед випадками поєднання барв у віршованих екстраполяціях кольористості: «трава блакитна, зелене небо», «ще й прожилки жовті, червоні», «розгадуючи тайни червоно-сірі».

Мова про кольорові екстраполяції з’являється перед читальниками і в дещо несподіваній іпостасі. Виявляється, що про неї мислиться і тоді, коли вона зримо відсутня: «падає листя у млявий туман – щем осіда на печаль», «птахи хай голосять над морем, черкають його і тікають в розхристаний обрій».

 

10. Поєднувальне

Мені здається, що з попередніх абзаців висновковуєш, що і як міг сказати автор. Але не хочу ще раз доводити це за допомогою мандрівки у тематичні пласти. Адже було б цілковитим абсурдом виокремлювати громадянські чи філософські поезії, пейзажну чи інтимну лірику. У «Химернику» їх не існує в чистому вигляді, хоч такі тематичні нашарування пронизують ошатний друк.

Абракадабри тут немає ніякої. Радше є підстави говорити про логіку у вираженні думки. Промовляння поєднуванням мотивів. Приміром, у вірші «Стежка навтьоки» превалюють кольори пейзажності: «і у чеканні бере воду мама». Але автор не міг оминути громадянської мелодії: «став розпрозореним, справжнім, безмірним – знову знайшов свою Україну».

Припускаю також, що ота сув’язь тематичності призвела до появи твору «передчуття того, чого не знаю ще», де химерно переплелися філософія і пейзаж. Щось таке маємо і у вірші «коли немає слів», у якому, правда, переважає пейзажність.

А тепер від цієї конкретики перейдемо до погляду на проблему з котурнів поєднувальності. Нагадаємо, що вони не вигадка абераційної сьогочасності. Якщо зазирнути в історію вітчизняної літератури, то вона там була давно. Згадаємо хоча б Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Леоніда Первомайського… Та й сучасна література багата прикладами: Анатолій Ненцінський, Віктор Палинський, Василь Кузан… Віктор Крупка молодший від них і по-своєму тягне нитку з клубка поєднувальності, позбуваючись «застебнутості думки на всі ґудзики в мундирі особистості», яка через різні причини була характерною для багатьох його попередників. Хіба не втішно?

 

P.S.
А завершити ці нотатки хочу деякими біографічними акцентами з життєпису самого поета. Думаю, що дуже доречними в контексті вищемовленого. Отже, Віктор Крупка народився в одному із сіл Вінниччини. Йому – 43 роки. Кандидат філологічних наук. Автор трьох поетичних книг. Член Національної спілки письменників України. Живе в обласному центрі.

Подумалося, звісно, що сув’язь сільської і міської свідомостей флюїдить у його віршах, витворюючи химерну дивовижу. І, зрозуміло, дуже прагнеться, щоб вона ще більше промовляла в наступних книгах, суміщуючи темарійність і слововиражальність.

Ігор ФАРИНА

 

 

Плавання у прозоморі

 

Юрченко Євгенія. Теперішні: проза. – Вид. О.О. Євенок. 2019. – 64 с.

 

Це неможливо назвати ознакою абераційної доби, якби навіть і дуже праглося. Здається, що в усі часи поетки намагалися залишити свій слід у прозі. Приміром, Оксана Лятуринська написала чимало чудових етюдів та мріяла про епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. Прозу і поезію поєднують у своїй творчості Віра Вовк та Емма Андієвська, які живуть поза межами материкової України. Та й у їхньому рідному краї сув’язь приваблює: Наталія Білоцерківець, Любов Голота, Теодозія Зарівна… Взялися за прозові пера й дещо молодші: Леся Романчук, Леся Степовичка, Ольга Яворська… Їм на п’яти буквально наступають ще молодші: Ольга Атаманчук, Ірина Баковецька, Зоряна Замкова.

До плеяди літературних «багатоверстатниць» можна, безсумнівно, зарахувати і Євгенію Юрченко з Житомирщини, яку поціновувачі красного письменства знають за поетичними книгами «Віддзеркалення» та «Аритмія мовчання». Нещодавно вона прийшла до своїх читачів з прозовим друком «Теперішні» – першим доробком у цьому жанрі. (Вельми непростому, хоча й поезія теж не характеризується простістю).

Що можна сказати про це видання? Симпатичне, хай і неоднозначне у сприйманні. Чому так міркую? Та виходжу передусім з того, що авторка є представницею прекрасної половини людства, а відгукувач – мужчина, та й різниця у віці є помітною (літературний критик удвічі старший за авторку).

Два моменти, які наштовхують на думку про психологічні нюанси.

Але це ще не все, за складом характеру більше тяжію до сюжетної прози. Себто до романів, повістей, оповідань і новел. Чи не тому, що у них шукаю відповіді на запитання, які переді мною ставить життєплин. Однак така увага до цих різновидів прози не означає, що до образків та етюдів ставлюся зі зневагою: не читаю їх. Це неправда! Вони теж мене цікавлять. Зрештою, не писав би цих рядків, якби мав протилежну думку.

Декілька наголосів, які народили в мені «Теперішні». По-перше, пані Євгенія зруйнувала хибну цитадель уявлень людей старшого покоління. Нерідко від них можна почути, що нинішня молодь є якоюсь не такою у сприйнятті навкошлишньості, зокрема, картин природи. Але вже перший текст «Неповторність» заперечує це.

По-друге, часто нарікаємо, що у представниць молодого покоління відсутня образність мислення, але «Теперішні» чітко говорять про протилежне. Книга наповнена вдалими метафорами, порівняннями й епітетами. І це – не голослівне твердження. Наведу кілька прикладів. Серед літературних тропів першого типу, приміром, виділив би наступні: «шлях стелиться сірим килимом», «мовчання огортало… щемом несказаних слів», «бабине літо плело павутинки срібні», «ступала м’яко, мов кішка, щоб не порушити гармонію тиші нічної», «підсніжники – вони такі ніжні, квіти надії й відродження», «з горнятком кави, ніби зависла – тут і водночас десь далеко-далеко». Ще більше у невеликій книжечці (всього 64 с.) надибуємо цікавих епітетів: «відголосок справжності», «обрії мрій і думок», «шепіт дерев», «фіранки іронічні», «легкість і спокій неминучості».

Дехто, прочитавши попередній абзац, говоритиме, що оцінювач прози завів свою улюблену платівку про необхідність поетизмів. Але не втомлююся повторювати, що вони є вкрай необхідними. З одного боку вони – неодмінний атрибут образка чи етюду. А з другого? Хіба поетизми не – свідчення індивідуальності мовлення?

І по-третє. Чомусь склалася думка, що автори прозових видань пропонують на суд читацький свої шукання в одному різновиді жанру, а якщо й об’єднують щось, то пропонують відсутність шукань. Якщо під останнім розуміти пропозицію із шармом особистісності, без зримих слідів пошуку, то Євгенія Юрченко не сповідує такого підходу. І слава Богу! Адже проза з ознаками поєднання ліризму та жіночого психологізму є набагато симпатичнішою. І не тільки для мене.

Проілюструю це на прикладі кількох творів. «Розмова» – взірець новели в класичному розумінні цього означення. (Хоча окремі елементи можуть і не сприйматися, але не вважаю це вадою авторки, бо кожен читальник має особливості сприймання, автор не зобов’язаний потакати їхнім смакам, а вони повинні рахуватися з ним.) Новелістичні елементи мають також «Ягідки», «Пошуки грибника».

Виходячи з обмірковування цих текстів, хотілося б акцентувати наступне. Свого часу неодноразово згадували молоду майстриню психологічної прози Ганну Костенко. Своїми пошуками у цьому напрямі зацікавлює й Інна Немирована. (Щодо неї існує думка, що ліризм з домішками психологізму – насліддя поезомислення, адже вона є неординарною віршаркою.) Можливо, і Євгенії Юрченко варто рухатись шляхом поєднання цих течій? Адже «Розмова» показала, що це вона спроможна осилити. Хотілося б уздріти більшого нахилу в бік психологізму й водночас не забувати про ліризм. Аби прояви останнього стали зримішими і слугували своєрідною візитівкою молодої авторки, як вже перебрало на себе цю роль розкріпачення думки і слова. Адже не секрет, що проза літераток, названих на початку цих нотаток на берегах книги, позначена застебністю на всі ґудзики згідно з вимогами віку.

І наостанок. Будь-яка проза (йдеться про різновиди вартісних текстів) приваблює, коли у ній є недомовленість – спонукач уяви того, до кого вона потрапила. Якщо підтекстовості (явної чи прихованої) немає, то такий твір приречений на неуспіх. В даному випадку мислиться про це з двох причин. Не секрет, що жіночі прозотексти в усі часи носили на собі відсвіти таємничості (укупі з ліризмом це чарувало). Це – з одного боку. А з другого – все зриміше до недомовленості додається оте розкріпачення, про яке вже йшлося. Адже в результаті злиття отримуємо суміш, котра так потрібна усім на вітродиханні часу.

Ігор ФАРИНА

 

 

Прочитане відкриття закритості

 

Рибчинський Олег. Карма священника: роман. – Львів: Сполом, 2019. – 352 с.

 

1. Розмислове

Кілька місяців тому потрапив до мене роман на тему нешої недавньої минувшини. Автор взявся розповісти про бойового повстанського командира. Перечитав це «твориво» і вжахнувся. Письмак зібрав поєдино всі почуті історії про нього та спробував подати їх у своїй художній інтерпретації ще й додав до усього цього так звані публіцистичні відступи, які є більш схожими на низькопробну газетярщину.

         Зауважу, що таке «художнє письмо», на жаль, не належить до різкісних явищ. Сумніваюся, чи існує виграш від цього. Задоволеним може бути хіба що письмак, бо вдовольнив свої абміції та переконаний, що й до нього прийшло більше усвідомлення марності праці. Власне, він і раніше це розумів, але після оприлюднення тексту розчарування поглибшало. В гіршому становищі опинилися читальники. Вони і далі тяжіють до творів на історичну тематику й прагнуть знайомитися з новинками. Але тепер реагують позитивно лише на писання уже знайомих авторів. Так би мовити, уже не хочуть «чорних котів у мішках».

         Шкода! Бо обережність нерідко призводить до того, що поза увагою залишається справді вартісне. В цьому сам недавно пересвідчиввся, перечитавши роман Олега Рибчинскьго «Карма священника» (звісно, буквосполучники були далекими від ідеалу. Але «Карма на сонці» є і в літеросплетеннях класиків, адже у кожного є своє сприймання. Як на мене, то в даному випадкові головним виявилося інше. Відчулося, що літерат не прагне до кон’юктурщини, а по-своєму оповідає про близьке його устремлінням).

2. Тематичне

Маємо роман про суперечливу і майже незнану постать відомого теолога Гавриїла Костельинка, який прославився тим, що був головою ініціативної групи з проведення Львівського псевдособору 1946 року, на котрому скасували унію та заборонили греко-католицьку церкву в Україні. (Як там не було б, а можна позаздрити сміливсоті письменинка, бо не кожен візьметься за непростість. Набагато легше писати про те, де її нема. Може тому й не дивуюся появі романів про відомих в українському греко-католицькому світі Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого).

         Своєрідне відкриття закритості. Бо до цього, зрештою, і покликана художня література. Та особливо багато словес на цю тему лунає зараз. Диктування часу, яке нічим не зупиниш. Бо таки настала пора знімати «комуністичний глянець» з білоплаям’я. Зрозуміло, ще емоційні перехльости є неминучими. Вияви ментальності і психіки. Але аргументованість має переважати.

         Та повернемося до «Карми священника» опісля зауваги у попередньому абзаці. Отже, перед нами з’явився прозовий твір про відомого священинка – перший в історії вітчизняного красного письменства. Твір, який розвінчує існуючі міфи, та не тільки цим він є цінним. Якщо рядові читальники углиблюватимуться у тематику і здебільшого лише нею перейматимуться. То письмак житиме іншим відчуттям. Розмірковуватиме над чимось новим і засіватиме біле поле аркуша зерном літер. Ще сам не знає, що з того вийде, та прагне знову зустіртися з читачами – підштовхують «Карма священинка» та прмйдешність, овіяна словесним туманом незнаності.

3. Методологічне

У передмоваі до роману письменник стверджує, що спочатку у нього не існувало замислу взятися за цю тему, та десь у глибині душі, очевидно, зріла готовність до такого чину. І говорить, що поштовхом до цього став попередній твір «Чорні морелі», що теж розповідав про долю священника, котрий потерпів від «ласки» більшовицької системи.

Одного разу до нього звернулася людина, яка 20 років збирала матеріали про Гавриїла Костельника, і запропонувала охудожнити їх. Чому вибір Миколи Сінтюка (він був отим збирачем) упав на Олега Рибчинського? Сподобалися «Чорні морелі». Не знаю, чи були у літерата вагання. Вірніше, не можу достеменно сказати. Але, очевидно, вони існували. Як у кожної нормальної людини перед мандруванням у невідоме.

Та помогла жага до пізнання. Письмовець не тільки уважно ознайомився з уже зібраним, а й побував на могилі отця Гавриїла Костельиинка у Львові на Личаківському цвинтарі. Спілкувався із людьми, які добре знали його героя. Довелося помандрувати у юність і згадати, як в першій половині 80-их р.р. минулого століття у Києві випадково познайомився з відставником КДБ, осліплим Сергієм Даниленком-Каріним, який відіграв зловісну роль у житті отця… Коли стало нестерпно боляче від пізнання (цілком нормальне відчуття для вдумливого ловця слів – так іноді називають письменника), за порадою знайомого науковця відвідав крипту митрополита Андрея Шептицького у Соборі Святого Юра. Все це, разом узяте, і сподвигло взятися за перо.

У світлі вище описаного, либонь, закономірним є ще одне методологічне питання. Цікавить співвідношення реальності та авторські фантазії. Тобто балансування межи ними у художній правдивості. Пан Олег каже, що вимисл, звісно, був, але чи не 80 відсотків твору складає реал. Останнє, зосібна, зацікавлює чи не найбільше.

4. Сюжетне

… Починається все з того, що головного героя і його дружину їмость Елеонору обсіли непрості розмірковування після неочікуваної смерті доньки Святослави від ускладнення скарлатини. Психологічно вивірені описування. Якщо ці дві частини першого розділу пройняті сумом за спокоєм, то далі подіїї розвиваються стрімкіше. Автор описує, як у вагоні потяга чекіст Сергій (письменинк заради художньої правди зберіг справжнє ім’я) знайомиться з Марією, яка стає його коханкою і спільницею. Далі письмак переносить хід подій у Львів, де Даниленко-Карін шукає способу втертися у довіру до Костельників. Зрозуміло, що все ще буде. А поки що письмак з властивою йому неквапністю описує перебування отця Гавриїла у Римі. Цим і завершується розділ.        

         Другу частину твору теж назвав би динамічною. Стартує вона тим, що циганка (в неї переодягається Марія) робить спробу викрасти маленьку доньку Костельників Христинку, але Сергій «перешкоджає». Елеонора не знає, як дякувати йому. Згодом чекіст у Преображенському храмі знайомиться з отцем Гавриїлом, а ще через деякий час – відвідує родину у помешканні на вулиці Краківській.

         Третій розділ – двоякий. Якщо перші глави змальовують львівську дійсність перед приходом «перших совітів», то далі бачимо початок «збільшовиченої ери». І тут, і там стрічаємося із діями отця. Й десь підсвідомо відчувається, що буря от-от гряне.

         Це таки стається у четвертому розділі. Вже на самому початку священник дізнається, що „лицарі Дзержинського” арештовують його сина Богдана. Тільки для того, щоб схилити його до співробітництва. Бо розуміють, що той намагатиметься визволити найдорожчу людину. Але хитро розставлене сильце не спрацювало. І розсерджений Сергій наговорює Елеонорі на чоловіка, аби добитися бажаного. Та нічого з того не виходить.

         Найтрагічнішим у творі є п’ятий розділ. Упустимо, зрештою, всі деталі (про окремі з них ще йтиметься), а наголосимо лише на двох моментах. На описування ходу псевдособору і на смерті отця Гавриїла Костельника від енкаведистської кулі, випущеної невідомим стрільцем з наказу полковника Сергія Даниленка-Каріна.

5. Теологічне

         Коли починав читати роман, то думав, що сприйманню доведеться продиратися через хащовиська теологічних надмірностей. Бо автори творінь на таку тему частенько хибують цим, намагаючись знищити межу між релігійною та світською літературами. І в результаті виходить абракадабра. В тексті Олега Рибчинського цього нема.

         Вірніше, теологічні відлуння існують, але лише для того, щоб випукліше показати ту чи інші ситуації. Скажімо, літератор соковито описує дискусію отця з випадковим попутником у поїзді – радянським атеїстом. Діалог представників двох світів приваблює переконливістю. Як і розмова з католицьким священником Гвідо Парассіні у Римі. Протилежністю вищезгаданому є те, що це – бесіда двох однодумців, які по-різному трактують одне і те явище. І тільки! Й доза публіцистичності не вадить. Через її доречність. Хоч іноді прагнеться уникнути й такої доцільності. Але це – чисто смакове і нема на нього ради.

         А від публіцистичності в теологічних дискусіях припрошкуємо до ще однієї цікавинки. Автор цитує окремі висловлювання з філософської праці Гавриїла Костельинка „Релігійні фальші нових часів”. Це маємо в другому розділі. Бо далі усіх чекають стрічі з такими творами отця „Людська душа”, „Святе буття”, „Свобідна воля й світ”, „Вічна школа”, „Релігійні війни”, „Пісня Богові...” Забагато для одного художнього полотна? Не сказав би так. Через дві причини. По-перше, ми ще так мало знаємо про науковий доробок отця і посилання на нього змусить декого з читальників „упірнути” у першоджерела. По-друге, знову бачимо доцільність цитувань.

         Згадуємо й ще про один нюансик. Нерідко у книзі натрапляємо на описування культових діянь, релігійну термінологію. І вкотре мислиться про доречність.

6. Підступне

         Коли мати на увазі його, то все постає перед нами у двох іпостасях. З одного боку маємо чекістське єзуїтство, а з другого – підступність, у яку мимоволі потрапив романіст.

         Якщо мати на увазі перше питання, то неодмінно думається про Сергія. Кадровий чекіст, якому вдаються його підступи. Згадаймо, що саме він заманив у пастку генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника, який пізніше став жертвою сталінських репресій. І Гавриїла Костельинка неправдою схилив до псевдособору. А потім організував його убивство, коли священник став непотрібним для більшовицької системи, почав заважати їй своїми вимогами дотримуватися домовленостей і не вельми партнерських.

         Дехто може назвати його везунчиком долі (у тіснуватих радянських рамцях). Але навряд чи відповідає дійсності. Бо був арештований своїми ж, люто катований (слава Богу, що не розстріляли чи не відправили у гулагівські табори) й ще осліп у старості (справдилося пророцтво, про яке згадано у книзі).

         Тому й відношу його до неодновимірних дійових осіб. Ще більш неоднозначною є постать Марії. (Покищо не буду зупинятися на особливостях її характеру, бо про них оповім в наступному розділі своїх нотаток про цей роман. Скажу лише про те, що без неї, вірної Сергієвої помічниці, деякі події, ймовірно, розвивалися б по-іншому).    

         В романі згадано й про інших осіб з оскалом чекістської підступності. Але спорадичність споминань не дає змоги виокремити котрусь. Та й чи потрібно це нам, коли цього не робить автор? Він просто констатує прикрість факту. Наче кличе пам’ятати про лиховісність, уникаючи прямолобних закликів.

         Тепер про другий бік підступності. Чи справився з нею письмовець? Запитую так себе і готовий до позитивної відповіді. А все через те, що зобразив Сергія та Марію з їхніми плюсами і мінусами. Хвала неодновимірності!

7. Феміністичне

         Наголос на феміністичності, безумовно, роздратує деяких читальників. Мовляв, роман розповідає про нелегку долю греко-католицького священника, а відгукувач чомусь вирішив затуманювати голови якимось жіночими лініями у творі. Та й ще з точки зору мужчини. Явна дискримінація за статевою ознакою. Але не хочу звертати увагу на таку „глибокодумність”. Вже хоча б тому, що яскраві жіночі образи у тексті є і без них не було б його краси.

         Чи не першою тут слід згадати Елеонору – дружину отця Гавриїла Костельника. Хто вона? Романтична юнка з гімназіальною освітою, яка у Переимшлі безтямно закохалася у ставного молодика, котирй пізніше став її чоловіком? Людина, яка має свою життєву філософію і не зраджує їй? Скоріше проголосував би за другий варіант. Бо не стає коханкою серця (він дуже хотів цього), а залишається вірною чоловікові, який гине від підступної кулі. Тобто свято береже своє моральне лице, що відповідає духові часу, в якому жила їмость.

         Повною протилежністю їй є Марія. Вже під час першої зустрічі вона віддається Сергієві, мріючи, що колись він стане її чоловіком. Шукачка пригод, яка не має моральних принципів. То вона охороняє Юрія Тютюнника, то опиняється в чекістській снайперській школі під Москвою, то добровільно допомагає Сергієві у його підступах. І раптом – несподвіванка. Під час німецької окупації рятує від неминучої смерті єврейське дитинча й опікується ним. А її незрозуміле співжиття з Василем, якого підмовляє вбити Костельника (він не зробив цього, бо влучно вистрілив невідомий), хоч, напевно, розуміє, що посилає його на вірну погибель. Загадковість жіночої душі?

         Десь поміж ними поставив би образ Людвіги – гімназіальної подружки Елеонори. Вона заздрить їй і стає мимовільною помічницею Сергія у його підступах до Костельників і не підозрює про це. От і маємо підстави на цьому прикладі балакати про жіночу екзальтованість освіченої представниці людності.

         Є у романі ще один жіночий персонаж. Це – Настя Волошин, яка зі стигмами (Христовими ранами на тілі) прагне стати монашкою. З нею спілкується отець Гавриїл… Можливо, цей образ виписано не так колоритно, але він дає можливість глибше зрозуміти головного героя.

8. Персонажне

Є у романі й образи, які не вміщаються у жодну з раніше озвучених класифікацій. Це – насамперед Василь. Дивакуватий хлопець з багатодітної родини у карпатській глибинці допомагає Марії доглядати врятовану нею Розалію. Саме досвідчена чекістка підмовляє його вбити Гавриїла Костельника, як відступника від греко-католицизму. Він, нетямковитий у політиці, готується зробити це. Але вбиває себе на місце ітентату, збагнувши, що став лялькою у чужих руках, бо кулю у священника посилає хтось інший. Якийсь абсурд, скажете? Але саме тим чомусь симпатична постать Василя Паньківа. Чи ще й не тому, що сам народився не у великому місті, розумію (хоч трішки) психологію таких людей?

Симпатію викликає і постать греко-католицького священника Олександра Содомори – батька відомого письменника Андрія Содомори. Він був парохом у селі Вирів Кам’янко-Бузького району на Львівщині. Те, що отець Гавриїл Костельник, залишаючись вірним священничому чину, і псевдособору звіряв свої думки, багато про що говорить. Принаймні, хочеться, аби таких вдатностей, щоб таких описувань, як зображення перебування гостя на плебанії, було більше. Здається, що твір тільки виграв би.

Ще, мабуть, варто згадати про образ сина Гавриїла Костельника Богдана, якого замучили більшовицькі бузувіри у тюрмі на Замарстиніській. І знову доводиться говорити, що його виписано згідно з деталями жорстокого часу.

… На сторінках роману іноді з’являються й інші дійові особи. Це – водій Влодко, уповноважений у справах РПЦ Вишневський, служниця Дозя, Арнольд… та не бачу доцільності деталізувати ці образи, бо помітного впливу вони не роблять.

9. Виражальне

А насамкінець трішки порозмислюю над тим, як письменникові вдається добитися бажаного результату. Тобто звернуся до питання про виражальні засоби, хоч передбачаю, що дехто казатиме: відгукувач, мовляв, знову «сідлає улюбленого коника». (Та чи потрібно дискутувати з тим, хто вдає, що не розуміє очевидного? Добротна література спроможна пропагувати гарні думки лише укупі з виражальністю. Зрештою, саме вона говорить про індивідуальність творчого мислення письмовця. І є дуже важливою не тільки для поета, а й прозаїка).

Мені здається, що Олег Рибчинський розуміє важливість цього. Бо у його романі можна надибати різні літературні тропи. Скажімо, приваблюють метафори на кшталт «Мертва тиша поселилася в кімнатах», «не встиг виплигнути на вулицю останній звук сонати», «душа моя бачить». Та й порівняння проголядаються чи не у всіх розділах: «ніби магнітом, його притягувала пара очей», «вірний, як пес», «сон Настю переслідував, ніби тепла жива її тінь». Роль словоприваби виконують й епітети: «скорбонка його пам’яті», «гордовита скеля», «буревій емоцій»…

Виділимо і мовленевий апарат. Втішно, що автор вдало використовує висловлювання бачвансько-сремський варіант русинської говірки, не забуваючи перекласти їх літературною мовою. Побутують й польськомовні фрази. Зацікавлює й неоднорідність інших слововиявів. Якщо читальницька людність, приміром, вже не раз зустрічала такі рідковживаності як «казання», «креденс», то не скажеш цього про «церу» (шкіру), «лупанарій» (бордель). Є у кнгизі і типові галицизми: «лічниця», «красунько». Побутують і слівця, пов’язані з культовістю: «конвікт» (монастирський гуртожиток), «рефектар» (кімната для відпочинку)…

Маємо також поодинокі взірці доречної пейзажності, діалогів та монологів. На позитив сприймання працюють фразеологізми типу «пробігла чорна кішка», «набридла, як та гірка редька», «ноги не носять».

Отже, письменинк утверджує себе у прозі не тільки важливістю теми, а й спробами слововиявленої неординарності? Безумовно! Але водномить прагнеться побільшення виражальницьких вдатностей.

10. Майбутнє

… Читальники «занурилися» у буквоплинні «Карми священника». І, звісно, з нетерпінням чекають чергового оприлюднення написаного, та прозаїк не поспішає. Через своє бажання збагнути ще приховане і донести його до людності в своїй неповторності. Бо через роман про Гавриїла Костельника підштовхує тільки до цього.

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Спектральний аналіз небайдужого серця

Сидорчук Микола. Структура крові: поезії. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2016. – 116 с.

1. Споминальне

Отримав цю книгу й поринув спогадами у літа студентської юності, коли траплялося бувати на засіданнях літстудії «Франкова кузня». Там восени подаленілого у часовимірі 1975-ого і познайомився з Миколою Сидорчуком – першокурсником філфаку Львівського університету (автор цих рядків тоді ж почав студіювати на журфаці). Пізніше ми зустрічалися не тільки там, а й у гуртожитку, де він мешкав.

На жаль, пам'ять і плин літ не зберегли миттєвостей того спілкування. Прикро, звісно. Але що вже вдієш? Лише загальне враження залишилося. Непросто буде йому у цьому білосвіті. Та не тому, що в молодості усі ми такі. Просто не суміщалися вони з ранимістю серця, яку він старанно приховував.

… Опісля навчання наші дороги розбіглися. І, можливо, я не згадав би про нього, якби не інтерв’ю в одній із поважних газет. Микола Сидорчук «не виплив», яко цікавий письменник. За допомогою особистих контактів налагодив зв'язок із ним. І невдовзі в мою оселю прилинули книги «День народження дня» і «Структура крові», котрі підтвердили неординарність поезомислення. Й водномить викликали… роздратування.

Ні, через літеросплетення у них. Так вийшло, що перед цим перечитував опус однієї критикеси, в якому авторка нарікала, що сучасна українська поезія погрузла у силаботонічному вираженні і не вчиться у світової верлібристики. (Чесно кажучи, вийшла дивність якась. Цю позицію поділяю. Але завжди ратую за переплетіння чужого і національного контекстів. Обурила відсутність цього у писанині). І книги Миколи Сидорчука зруйнували вежу роздратування. Білими секстинами і верлібровими монодіалогами. Вирішив, що неодмінно напишу про останні. Але спочатку все-таки ще раз поговорю про

2. Дратівливе

Ратувачка за поширення чужого, безумовно, має рацію, говорячи, що поступ української верлібристики обірвав сталінський терор. Права вона і тоді, коли стверджує, що сучасники ще по-справжньому не збагнули творчості Миколи Воробйова, Олега Лишеги, Емми Андієвської в цьому віршопросторі… (Додамо сюди імена Василя Голобородька, Василя Рубана, Бориса Гуменюка, Тадея Карабовича, Василя Махна).

Але є один істотний нюанс. Не всі справжні поети готові безоглядно ступити в іншу стихію. Пані традиція заважає. От і метаються вони між двома берегами, не наважуючись вступити в одну воду. Це, зосібна, стосується доробків Олександра Астаф’єва, Василя Кухти, Віктора Палинського…

Та не дорікав би їм за відсутність однозначного вибору. Згадаймо хоча б, що саме таким шляхом розвивалася поетична творчість поляка Ярослава Івашкевича, чеха Мирослава Флоріана. Коли вчитатися у їхні верліброві тести, то й неозброєним оком уздрієш присутність національного. Іншою справою є те, що вітчизняні поціновувачі красного письменства ще мало знають про це, а «запопадливі літературознавці» через свою закоханість у глобалістичну гарячку не спішать розкривати їм очі на це.

Але давайте говорити не про такий драстичний момент, а про дальший розвиток літератури, який, слава Богу, незрозумілий підспівачам космополітичного мислення. І «Структура крові» тут може бути вагомим аргументом. Адже Микола Сидорчук вдало пересадив «дерево верлібристики» у національний ґрунт. Про це, зокрема, промовисто каже

3. Виражальне

Видно, що ці верліброві монодіалоги належать перу вихідця з села. Адже мислення цього прошарку людей істотно різниться від урбаністичного. Насамперед присутністю у віршах прикмет навколишності – рослин і дерев, звірів і птахів, зірок і небесних світил. Щось подібне знаходжу й у свого візаві. «Гірко тобі, полине, живеться». «Засвічуй панікадила свої, каштане». «А що, псе, поговоримо по-людськи про життя наше собаче?». «І чого тобі, соловейку, не спиться щоночі?». «Зоре моя вечірняя, поговори зі мною Шевченком сьогодні». «От ми і зустрілися з тобою, сонце».

Погодьмося, що певна кольористика у контексті цих цитат присутня. Але у книзі знаходимо і прямі екстраполяції «барвистості». «Білосніжні яхти хмаринок». «По-чорному на тебе гарують». «Карма туману сивого». «Зі своєї зеленої цивілізації». «У якусь синьооку річку»…

Вражає і те, що автор вміло використовує взірці фразеологізмів. «Біля розбитого корита». «Дуба врізала». «Камені за пазухою носять»… Бувають також випадки, коли віршар в одному творі використовує аж кілька таких цікавинок: «велика риба», «битися, як риба об лід», «ні риба, ні м'ясо», «мовчати, як риба», «як риба у воді». Дозволю собі висловити припущення: саме добре знання простонародного мовлення спонукає до органічної поезогри протилежностей: «ох і при здоров’ї ти нині, хворобо, і здоров’ям тим аж пашиш».

Та не тільки акценти на цих чарівностях промовляють про виражальність. Помітне місце належить також метафорам, порівнянням, епітетам. Приміром, не можу не згадати про такі метафоричні зблиски, як «моє серце світильником спалахує», «літери крові на руці проступають», «пусти мене, казко, до себе переночувати». Зацікавлюють й епітети: «ікона хати», «очі вікон», «комп’ютер довкілля», «поверхня суму». Та й порівняння (вони є різними) верлібрист не забуває використовувати: «і це ми, наче яблука», «ти – матеріалізована свідомість всесвіту», «сама – як гніздо ластівки»…

Окремо слід мовити про слововияви верлібриста, які характеризуються неологізмами, рідковживаностями: «рослинолюди», «людорослини», «прочорноблена», «чутець», «бочкомедові». Нерідко поет уміло творить дієслова з іменників: «синичкуєш», «радариш», «визерніла»…

Про вдалу виражальність говорить і поліграфічне оформлення книги. Нехай і не маємо твердої обкладинки, але наявну зі смаком зроблено. Кольоровий мінімалізм в сучасному інтер’єрі мене приваблює. Як і сам факт того, що автор відмовився від саморедагування, хоч сам міг би це зробити, маючи добру філологічну підготовку. Адже вдумливий редактор (в цій ролі виступив такий оригінальний поет, як Петро Коробчук) може побачити авторів «ляп» і усунути його навіть незначним, але точним втручанням у текст. (Тут чомусь згадалася одна історія. Цензура застійних часів перешкоджала друкові однієї з новел Григора Тютюнника. Але невдовзі вона таки з’явилася. Добрий редактор змінив лише одне слово, від чого написане нітрішечки не програло).

І на тлі цієї виражальності зрозумілішим стає

4. Тематичне

Як відомо, поезію ділять на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Під такий поділ підпадають і верлібри Миколи Сидорчука.

Отже, зерниночки громадянської лірики проростають у віршах «Чи не важко тобі, калино», «І що ж ти, пані історіє». В останньому, зокрема, верлібрист обігрує відому фразу Володимира Винниченка про історію з бромом і народну поговірку про двох українців і трьох гетьманів.

Є свої нюансики і у філософській ліриці. Досить часто поштовхом до філософствування стають спомини. Це, зокрема, є характерним для віршів «Стоїш ти, хато», «Соняшнику, соняше»… Тут, либонь, мушу згадати про бачення сьогочасся крізь призму проминулого (вірш «Прибіжу до тебе, школо»). Про філософський склад мислення автора свідчить також богошукальницькі мотиви (вірш «Ідуть до тебе, церкво, усі») чи звернення до теми творчості (вірш «І полетів би ти, коню»). Правда, в останньому маємо поєднання «мук творчості» з проблемами навколосвіття, що додає творові особливого шарму.

Непростість побутує у книзі, коли звертаюся до пейзажної лірики. Імпонує те, що верлібрист органічно і точно поєднує реальність та ірреальність. Ще зворушує та обставина, що автор, як до одухотворених предметів звертається до озера, вітру, лугу, каменя, хати… (Дехто скаже, що в цьому нічого надзвичайного немає, бо, мовляв, звернення є і в інших поетів, та … хіба оте вряди-годи годне замінити постійність?).

Різнорідність «вселена» й у любовну лірику. На одному полюсі сприймання маємо вглиблення в інтимні почування (вірш «І чого тобі, соловейку»). А на другому – оспівування любові до матері (вірш «Отче наш, хлібе насущний»). Хоча останнє ще можна назвати відгалуженням громадянської лірики.

Умовність тематичного поділу? Безумовно! Та не тільки тут вона є. Скажімо, вірші з культурологічними акцентами слід відносити б до творів, які оспівують жагу творчості. Але водномить вони – тексти з помежів’я тематичності та виражальності. І таких прикладів існує чимало. Тому й кажу, що це говорить про напрям руху сучасної української поезії в її

5. Завтрашнє

Відштовхнуся тут від одного моменту. Коли перечитував книгу, то лише раз наткнувся на вузькогеографічне поняття «… червонокрівцеві слова захоплення лексиконом твоїм волинським, виносить, вихлюпує!».

І це спонукало до роздумувань. Звісно, не було б біди, якби «географія» промовляла частіше. Хіба література програє від того, що Олександр Гордон постійно опоетизовує Львів? Чи, може, не вражають сільські мотиви Михайла Дяченка або урбаністика Станіслава Бондаренка? Але, як на мене, то чарівність притаманна і контекстовій волинськості, що й маємо в даному випадкові.

Ще одне дуже важливе питання. Свого часу Богдан-Ігор Антонич (лемко за походженням) чудові вірші писав літературною мовою, хоч відсвіти ріднизни у них були. Подібне маємо нині. Волинські мотиви іноді знаходимо у віршах Ігоря Павлюка. Гуцульські архетипи «ночують» у текстах Василя Герасим’юка. А нерідко вузькогеографічність проявляється на лексичному рівні. Приміром, в доробкові Романа Вархола (ще одного вихованця «Франкової кузні») є твори, які написані лемківським діалектом. А Василь Шкурган пише поезії гуцульською говіркою. Свого часу Василь Кузан надіслав мені збірку лірики у русинському виконанні.

Зачеплю ще два моменти. Наприклад, уже згадуваний Роман Вархол уявою поринає у добу княжого минулого чи козаччини. Штучне звуження творчого ареалу – не завада, якщо за ним стоїть вглиблення у тему. Щодо Миколи Сидорчука, то маємо не простість. Зримого однотем’я у нього немає. Але воно існує десь на підсвідомому рівні і нікуди від цього не подінемося. Та й формовираження, образно мовлячи, бере за барки. Микола Боровко «промовляє» ронделями, а Василь Рябий (теж з «Франкової кузні») – сонетами. А «Структура крові» показала, що Микола Сидорчук віддався верлібру.

Якщо оцінювати «Структуру крові» з літературно-критичної «дзвіниці», то, безумовно, не маю права не сказати про таке. Вже перший вірш книги асоціативно посилає до поезії Богдана-Ігоря Антонича. Можна у віршах знайти натяки на Михайла Коцюбинського, Ніко Піросмані. Загалом це тішить, адже тільки незнайко може дорікати за культурологічні акценти. По-перше, доречна залітературеність говорить про вбирання у себе досвіду геніальних попередників.

Інша справа, що не всі тексти позитивно сприймаються. Мені здається, що мав рацію письменник Ігор Ольшевський (автор передмови до дебютної книги Миколи Сидорчука), коли писав про невдалі образи чи невмотивованості. Мій візаві поволі позбувається «проблем зростання». Але, як не прикро, вони ще є. Мені, приміром, не імпонує зайва пафосність і загальники у вірші «То ж з якого ґрунту зросла ти, пісне». Нічого нового й цікавого для себе не знайшов у тексті «Кожне моє звертання до Тебе, Господи». (Розумію, звісно, що ця моя абищиця не може претендувати на істину в останній інстанції. Радше це – особистісна констатація факту. І тільки).

Яким буде його дальший творчий шлях? Впевнений, що він і сам однозначно не скаже. Бо шукає. Тематично і формотворчо. Очікуватимемо на пізнання нового.

P. S.

Повернуся до того, з чого почав. Себто до зустрічей у літа студентські. Тоді не раз думалося, що цей юнак (всі ми були колись молодими!) здивує світ своїми віршами.

Так, зрештою, і сталося. «Структура крові» – свідчення творчої несподіванки. Віриться, що не забаряться й інші.

Ігор ФАРИНА

 

 

 

В ріці думок

купається щодення

Кіс Ольга. Числа пророчі: вибране. – К.: Ярославів Вал, 2016. – 200 с.

1. Заспівне

Маю респект перед львівськістю. Як на мене, то тут переплелися дві причини. Сам я народився в галицькому регіоні, хоч вже багато років живу в волинському краї, який теж вважаю рідним для себе. І, звісно, не можу уявити себе без звісток з княжого міста – серця Галичини. Походження позначається, очевидно. А ще, мабуть, й через те, що сам колись університував у ньому. Тому радію, коли у поетичних книгах знаходжу згадки про галицьку ріднизну. «Бо ця ріка – то незглибима тайна, / У ній нуртують Полтва і Почайна, / І нетрі смутку, й віщі голоси», «Галич на Галичині, галич / Як чорнокнижна сповідь», «Іду містечковою вулицею Коперніка / Та утверджуюся в космополітичності зір».

Це – рядки з віршів Ольги Кіс, що мешкає у Золочеві на Львівщині. Її друковане видання «Числа пророчі» недавно з’явилося у моєму домі і змусило ще раз замислитися над важливістю рідного у житті людини. Але галицький вимір, даючи поштовх оджереленю душі, є лише однією гілочкою на тематичному древі. Подивимося, що гойдається на інших вітах?

2. Українне

Про голос родокоренів уже мовлено. Та галицькі реалії – лише один з напрямків поезодумання. Громадянське начало у цих віршах позначене й іншими відблисками українськості.

Спробуємо хоча б побіжно окреслити їх. І спершу, безперечно, наголосимо, що поетка замислюється над українською минувшиною. «Чом не цвітеш калино, Божий цвіте, / У тім сумнім краю на Соловках? / Бо там твоєї України діти / Шукали волю в тернах і зірках», «Схоронила душу в золотій яскині / На землі вітцівській, де хрестам затісно. / Защеміла пісня матінці-лемкині / І заприсягнулась раювати прісно». І над цим болем так щемливо звучить ще одна бентежність. «…І сльоза відплачеться, і любов відлюбиться – / Вічно в роді житимуть українські гени».

Оте генне промовляння видніється і в доторках до сучасності. Поетичне слово золочів'янки майданить. «Кровавили брук неждано / Лютневі крихкі тюльпани… / І зорями над Майданом / Cвітилися їхні рани». Прикметно, що для одного з віршів на тему сучасної російсько-української війни віршарка заепіграфила рядок Василя Слапчука – відомого письмака, назавше познакованого афганською авантюрою кремлівських «небожителів». Завдяки цьому вірш звучить повноголосіше. «Вона – неначе не війна / З очима сивими».

3. Глобалізаційне

Думаю про «сиві очі війни» і їхню проекцію на долю нашої держави. Та в розмислах постають не тільки вони. Сумнота заповзає у схрон серця, коли бачу й мирну сьогочасність. У вірші «Купив дід козу-дерезу» бачимо іронію над нашою вітчизняною дійсністю. Але глумливість не є прямолобною. Вона – контекстуальна фішка поетки.

Але віршарка, напевно, не була б собою, якби свою українськість не виводила на світові обшири, це, зокрема, характеризує поезію «На могилі Степана Бандери». Та дихання глобалізаційного вітрюгану пронизує не лишень цей вірш. Глобалізаційність лірики Ольги Кіс має дві познаки – географічну і душевну. Якщо першу здримо уже з назв («Ікони з костелу св. Себастіяна у Штутгарті», «Шукаємо нової Атлантиди»), то друга озорює підсвідомість. «Цей сум вселенський, / Як тавро на лобі», «Хисткого світу згіркла домінанта».

(Дехто скаже, що глобалізаційна тема відлунює й в інших поеток. Не заперечую, лишень зауважу, що в цієї авторки превалює бачення навколосвіття через призму українськості, яка вирізняється тяжінням до загальнолюдських цінностей. «Проходжу повз твої двері – і навертаюся до Вітчизни»).

4. Філософічне

Якщо вглиблюватися в уже процитовані рядки, то побачиш на них відмітини філософічності. Але це почуття, будучи єдиним у темарійному плині, все ж розгалужується. Тобто виникає бажання означити світськість щоденної філософії, богошукальні мотиви і розмисли про творчість. Отже, світськість? Вона неприховано постає у віршах «В заїжджому дворі життя», «Чи будеш недолю пити», «Трохи математики». (Якщо хтось скаже й про інші мотиви в цих творах, то не дискутуватиму. Можливо, і є сув’язь тем, але про це поговоримо згодом). «Дощів солоних по обличчі краплі, / І тихий плач пораненої чаплі / Ти відчуваєш. І любов, і смерть. / Бо ти ще маєш душу…». « І зіщулившись терпляче – / Як не можеш, то й нема, – / У кутку душа заплаче, / Наче дівчинка німа…».

Філософську лінію книги помітно опотужнюють богошукальні мотиви, які вирізняються органічністю. «На пасовищах світлих душ / Христос ступає». «Що ти мені промовиш наостанок, /Як наші мови сплутає Господь?», «Тільки диво мале у шпаринці холодній /Держить наші човни на Господній долоні».

Релігійні мотиви у творчості Ольги Кіс мають двоєдиність. Якщо про їхню природність уже мовлено, то про витікання нинішньої божості з прарелігій наших предків ще не йшлося. Незважаючи на існування взаємозв’язку, «сонцеликий Бог, золотокрилий Ра, / І слухав, і зітхав / Зітхав і знову слухав». (Зрештою, хіба у поєднанні є якась дивовижа? Вона – логіка життя).

Логічним, напевно, є й те, що філософічністю позначені і розмисли поетки про літературну творчість. «О так, єретики, в святилище любові / Несли жертовну кров із річищ власних вен», « Ті, що в’яжуть сонетів вінки, / Й роздають милостиво, / Диваки на віки…», «В нашій смішній відвертості / Вістря фатальне є».

5. Пейзажне

Рядки з попередніх розділів цих нотаток, очевидно, не були б такими помітними, якби не базувалися на зримості пейзажності. Але про її обрамлення інших тем ще поговоримо. Поки що ж мене цікавить живописання словом без темарійних нюансів. Тим паче, що тут є висловлювання, які приваблюють. «Тарабарські письмена / Ліпить сніг на брук застиглий», «Неприкаяний вітре, ти крила прозорі зітреш / На отім бездоріжжі і травах пошерхлих осінніх…», «Нам за мить золоту заплачено / Жовтим листям старого клена».

Цитати, які свідчать про схиляння авторки перед пейзажністю, цими фрагментами не обмежуються. Помітно зокрема те, що авторка по-своєму опейзажує образи дороги і поля. «Ішли дощі / Перемовлялися по дорозі / Як і належиться подорожнім», «Виходять тіні стежкою заснулою / Вклонитись літу», «Зринає дощем над нивою: “За тебе молюсь і ратую”». Чи не можна говорити про бачення версифікаторкою дивовижності навколосвіття через пейзажність власного виміру.

6. Любовне

У розділі «Пейзажне» зроблено наголос на двоєдиності. Та вона характерна і для любовної лірики. Адже її умовно ділимо на дві частини: оспівування кохання до жінки і її сприймання цього почуття та любов до матері і дитини. (Хоча маємо тут дві різності, але регістр звучання їх поєднує).

Наведу кілька вдатностей із віршів глибоко-інтимного характеру. «Ти – сонце забризкане зі вселенської калюжі суєти». «Та ще одні пульсують вени, /Та ще одні благають очі: / Купи собі любов у мене / За срібен місяць в нетрях ночі». «В любов всемилостиву вічну вірую». (Тут вважаю важливим наголос на двох моментах: творче сприймання почуття через прожите та пережите і феміністичне начало. Хоча з останнім не все так просто. Можна не погоджуватися з певною приземленістю почувань. Але… Вони – словореалії. І мені подобаються. Суб’єктивізм? Але кожна об’єктивна оцінка таїть у собі протилежність).

Тепер згадаємо про ще одне крило птахи любовної лірики – про вірші з познакою родинності. «А ти ідеш від жовтня навпрошки, /Де мла туманна/ Вкриває очі, руки і роки…». Це – з вірша «Уже поля, як ризи чорноризця», присвяченого матері. Рядки, які змушують уяву «працювати» на певний образ. Є він й у творі «У цьому сирітському дивному світі», присвяченому небожу Іванкові. Йдеться про десятилітню дитину, яка ненароком убила метелика. Взірець любовної лірики з ноткою вростання душі у загальнолюдські цінності.

7. Поєднувальне

Окремі вірші безпомилково кладемо в ті чи інші тематичні кошики. Та у книзі ще більше є творів з темарійною сув’яззю. Скажімо, твори «Отаборили в таборах», «Донецький аеропорт» промовляють про громадянськість. Але віднаходимо тут познаки філософічності, пейзажності та інтимності. «Розлук химерні поторочі / Узор любові не зурочать», «Летить планета у пуантах / І гул снарядів, як хорали…». Ще один приклад. Текст «Він все проміняє на хліб» просякнутий інтимністю. Але вона приходить до наших душ через філософію і словоживописання. «Святий, поблагослови... / І синіх небес хоругви, / І стомлені води,/ Й того, що не зачерствів / Й читав, як Петрарку, / Апокрифи від голубів / На площі Сан Марко».

Симптоматичні поєднання, правда? То подих сув’язі існує у взаємодії різних представників «населення» книги, до яких відносимо рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила. «Якби не вовчик братик / Та не сестра калина…», «За білу айстру і далеку зірку», «Яхонт заходу стигле золото / Убирає медвяними грушами / І жоржинами скороминущими, / Горобцями усюдисущими».

Ще частіше маємо поєднання барв в кольорових екстраполяціях. «Зелене і жовте оголосили війну», «Перелюбники, вбрані у біле, забудуть про чорне», «У синім небі – сіре гороб’я», «Де все зелене сизим узялось…».

Коли читаю поєднувальні вдатності, то все більше думаю, що сув’язь наполегливіше крилить у сучасне поезомислення.

8. Образне

Згадки про «населення» поетичного видання та кольорові екстраполяції – помітні показники вражальності. Але ще буде нагода їх деталізувати. Поки що торкнемося лишень метафорики, епітетності та порівняльності.

Серед метафор, наприклад, запам’яталися такі. «Садила світла крислату китицю / В надії жбани», «На геральдичній барві неба / Читай вокабули приречень», «І загляда небесне око / В калюж пошерхлих амальгами». Тут у кожному рядку з метафоричним зблиском знаходимо неперебутні епітети. Але вони існують також в інших поезіях. «Царство молочаю», «лоно ночі», «річище вен», «пристрастей рови», «тіні алюзій», «аркан галуззя».

А от порівняння у «Числах пророчих» є троякими: зі сполучниками, без них й тими, які об’єднують елементи обох підвидів. «Застогне востаннє душа, наче вітер осінній», «складають слово – вичахлий вулканець», «вишиття, як звіря підземель».

9. Слововиявне

Виражальності підвладна і лексика поетки. «Слова – як каміння з кручі – / Прощальні і поминальні. \ Всі вироки – неминучі, / Всі задуми – геніальні». Чи не це засвідчують в текстах неологізми, рідковживаності та діалектизми: «солодкоголосі», «златоглави», «руїнники», «володілець», «сумовлива». Честь поетці робить і вміле використання чужої новослівності, скажімо, у Василя Голобородька свого часу з’явилася «літиця». Нині ж таку гарноту читаємо в Ольги Кіс: «Прощай, літице, діво і жоно». (У вдатному використанні чужого марно шукати негатив. Якщо все на місці і розпросторює лексичний ряд, то з’являється протилежний заряд).

Сприяють доречності слововиявів і відгомони алітераційності, саме вони з’являються перед нами, коли перечитую твори «Голосочок гобоя», «Терезо, троянда тремтить», «Сорокалітко, в скарбівні сріберній серця…». У взірцях словогри надибуємо цікавинки: «стеляться стебла спогадів», «тріумфує теорія трав», «глибинами глечика грішить гіацинт».

Алітераційність є двовимірною. Приміром, у доробках Ігоря Бережного, Володимира Возняка, Анатолія Мойсієнка, Миколи Савчука є твори, які побудовані за нею. Час від часу до цієї словогри вдаються Юрій Бедрик, Василь Герасим’юк, Роман Кухарук, Людмила Роман. До цієї когорти алітераційників зарахуємо й Ольгу Кіс.

10. Кольористичне

«Схлипнув старий саксофон / Сонатою скреслого суму / Світло святиться». Рядок з алітераційного вірша, який створює картину. Хоч і немає зримої барвистості. Але водномить маємо й кольорові екстраполяції: «біле сонце – сарматська підвіска», «чорна заполоч ляже навхрест», «очі твої сумні сизим вогнем горять». Продовжимо барвисте живописання? «А тепер засни – нічка синій птах», «Спадуть коралики червоні на креп-жоржет, на креп-жоржет», «Світ, що вилискує срібним атласом», «Знамено жовте у повітря зноситься».

Неповторні картини вимальовує уява реципієнта книги й тоді, коли екстраполяцій в їх звичності немає. Тому й згадуємо про «населення» книги: «кривавлять ранами тюльпани», «і клен палахкотів в жертовному багрянці», «наче на вільні пасовища пущений кінь цирковий». Рослина, дерево,звір. А ще ж існують птах, зоря і небесне світило. «Опівнічна сова / Возвістить незворотність понов», «Услід тобі регочеться зоря», «Звисає сонце точеною кулею із хризоліту».

11. Культурологічне

До речі, на останньому рядку з попереднього абзацу відчувається якийсь культурологічний вплив. Та не тільки контекстовість вказує на це. Адже побутують у «Числах пророчих» і зриміші культурологічні ремінісценції. Вірш «Три товариші» нагадав про Еріха Марію Ремарка. А поряд з ним існують тексти з епіграфами творів Бориса Пастернака, Павла Гірника, Григорія Сковороди. Виникають також асоціації з Сервантесом, Босхом. Знаходимо присвяти Маркіяну Шашкевичу, Вірі Холодній, Ярославі Павличко, Євгену Безніску. По-своєму поетка прочитує і відомі народні казки у творах «Царівна-жаба» і «Телесик».

Цікавим виглядає також шлях до крилатослів’я через фразеологізми. Щодо останніх, то запам’яталися окремі стійкі словосполуки: «як затопчуть бісер свині», «а клялась – до гробової дошки», «плете інтриги, як шкарпетки». У цьому випадку не йдеться про повну експлуатацію поширеного серед людності висловлювання, а про його творче опрацювання. Адже від нього й народжується афористичність поезомислення: «вмирання – остання несплачена рата», «час не знає жалю», «дитині належить тиша».

До певного культурологічного відсвіту належить і вираження різноформ’ям. Відчувається, що віршарка тяжіє до силабо-тоніки. До тієї думки підштовхують римовані багатосторофовики, сонети, ронделі, катрени. А поряд з ними мирно сусідують верлібри. Поетка явила нам, так би мовити, сплав традиції і модерну. Будемо сподіватися, що саме він ще голосніше відлунить у її майбутніх книгах. «Співай, як маєш голосу ріку…».

Ігор ФАРИНА

 

Розмисли

про вічність душі

Густі В.П. Притча про щастя: Лірика. – Ужгород, ТIMPANI. 2019. – 160 с.

 

І. Голоси ріднизни

Пошта принесла «Притчу про щастя». Нову книгу поета. А мені чомусь згадався «Перон» – літературний дебют. «Хлопці, хлопці, мужність – то підсніжник, що повірив першим у весну». (Цитую так, як відтоді запам’ятав). Не гадаю, що це – випадковість. Адже два друки об’єднує не тільки один автор, а й синівські почуття до рідної землі. З однією лишень різницею. У «Притчі про щастя» промовляє прожите і пережите, а в «Пероні» хлюпотіла молодість.

От голоси ріднизни чуються повсякчас. «Мій шлях освяти, мов батько, прости, Карпатський мій світе!», «Смереки упали щасливо в обійми карпатських вітрів». Іноді (логіка життя?) чується і квиління туги. «Все, що не забути до останніх днів, на маленькій, рідній, на старовині.» (так закарпатці називають отчий дім). «Полишають вже птахи Карпати мої». І на тлі цих промовлянь рідного зрозумілішими стають й такі одкровення: «Світильник душі з чужини вів додому», «Я в краях далеких і заморських був, мався пораз добре, але не забув: над усі багатства й славу лиш вона – як води горнятко, то – старовина».

2. Громадянське та філософське

Процитовані рядки, очевидно, дають право говорити про громадянський струмінь лірики. Але він не є одноколірним. Віршник нерідко звертається до проминулого: «Сумна вона. У ній – суцільні рани». Отака непростість пронизує вірш «До історії України». А ще у виданні читаю наступне: «Я із дитинства не злюбив опришків». (По-своєму аргументоване протиставлення усталеній думці, «…коли ж цей велет працював?»). «Згадалося як ми колядували, як ми від хати злидні проганяли». З тексту «Баладний спогад» видно, що версифікаторові не дає спокою пам’ять про Другу світову війну.

А від цієї болісності поет вимостив свій місточок до воєнних подій на східних рубежах нашої держави, про що пристрасно мовив у мініатюрі «Коли закінчиться війна». Дихають сучасністю твори «Коріння», «Із днів смути», «Полин гіркий, полин солодкий»: «Полин гіркий, полин солодкий летів літам моїм навстріч».

Щодо останнього вірша, то є ще одна непростість. У спину громадянськості, образно мовлячи, дихає філософічність. Можна її також угледіти у творах «День прожито», «Притча про щастя», «Є страшне відчуття провини», «Жити, друзі, треба поспішати», «Я так мало зробити зміг». (Болісні слова з останнього вірша. Тінь смутку! Вікове відголосся? Щось є від них. Але трагедійної неминучості немає, як кажуть, все в рамцях світосприймання. Гадається про інше: про відкритість почувань. Одні віршники тамують їх, а другі воліють прямолобно виговоритись. Не біда це, якщо останнє супроводжує справжність емоцій).

Одним із виявів філософічності мислення є наявність богошукальницьких мотивів: «Бог до мене милостивий», «В час біди не полиши нас, Боже», «Дарує всім нам провидіння Бог», «Спаси нас, Боже, сущих в боротьбі». (Сумніваюся, що така мелодія була б помітною в словопотоці, якби у рядках не було щирості).

На мою думку, супроводжує вона і поезорозмисли про філософію творчості: «Вперед, за маревом свободи летів і йшов, і повз, і брів» (оспівування літтворчої юності), «Без вигуків, без клятви, без помпезності. Ніхто цю квітку не помітить тут» (гірка іронія часу). І над всім оцим бентежне промовляння: «Повернеться Поезія. Вона не терпить поспіх й нічиєї влади».

3. Пейзажне малювання

Так мусить бути. Й автор говорить про своє сприймання навколосвіття пейзажним малюванням. Здається, що тут основоположним є образ поля: «Земля йому, немов на рушникові, несла пісні, і ріки, і поля», «Краще разом до нашої нивки ходім» (немає тут заклику до окремішності, а є клич до нелегкої праці). У буквосполуках про поле – і повноголосся пейзажності: «Рідне поле – його доля. Тут краса й могуть. Щовесни до нього люди на поклін ідуть».

Про пейзажність мислиться і тоді, коли зір натрапляє на рядки про дорогу, вибрану людиною: «Куди, які шляхи і з ким торую?». Таке запитання є характерним для вірша «Родинні проглядаючи альбоми». Запитання без еківоків. Плюс чарівний пейзажний малюнок: «Мов сонце, випромінюють портрети тепло, яким живу й понині я». А хіба про живописання словом не думаєш, коли читаєш наступне: «Пропасник у рай марно стежку шукає», «Переплелись стежини до дальньої вершини». (Згоден, що у словомалюванні бере участь й уява. Але ж це – не вада!).

Зрештою, й неабстрактного живописання словом вистачає: «Над кряжем місяць молодий завмер», «Вдарили морози і сніги – їм судьба трави не до снаги», «Букет сніжинок полудень приніс», «І обіймало рученьками нас березнятко молоде». (Дехто, зрозуміло, скаже, що рецензент знову «годує» уявою. Але хіба в наш час вона не ходить у парі з реальністю?).

4. Любовно-інтимне

Чарування пейзажністю немислиме без любові, тому і звертається до неї віршар. Розуміючи всю непростість темарійного пласту. Адже йдеться не лише про вихлюпи інтимності. Цей вид лірики включає у себе й вірші про любов до найдорожчих людей з родини. Якщо мати на увазі «Притчу про щастя», то ними, безумовно, є матір, батько і сестра Марія. Отже, про такі тексти й згадаємо тут.

Вже, приміром, мовлено, що для так званих родинних віршів (в альбомності гріха не бачу) є характерним любовний струмінь. Але він має одну особливість – образність мислення: «Давно вже молодість рікою за обрій весен відпливла. Спасибі жінці, що любов’ю моєю першою була». (Хоча, можливо, й вадить деяка дієслівність рим). «Не стало батька, й вдома сад зачах. В усіх дерев читаю на устах таку тяжку і безпорадну тугу – немає в них порадника і друга». «Й дитинство знову голубом притулиться у спогадах до зболених сердець» (з вірша «Сестрі Марії»).

Цікаві образи знаходимо і у пласті інтимної лірики. «Цвіт із цвітом обнімається – що й вітри не розірвуть», «І падала, неначе сніг, душа моя тобі до ніг», «Твоя рука листочком клена на мене лагідно лягла», «Ранок сонцем зітхнув, і пелюстинка злетіла. Жінка засміялася…».

Можна було б і далі углиблюватися у цю тему. Благодатну за своєю суттю. Але… неодмінно натикаюся на наступне: переплетіння тематичних пластів. Зболена інтимність сусідує з філософічністю. Вривається у розмисли й пейзажність. (Ознака часу, яка міцно переплетена з індивідуальністю роздумувань версифікатора). «Палю торішнє листя – і спогади палю. Іскринки, мов намисто, застрибали в ріллю».

5. Поєднувальні мотиви

У рядках восьмивірша, які процитовано, бачимо сув’язь інтимності, філософічності та пейзажності. Але цей темарійний перетин є закономірним. Через його притаманність і для інших текстів. Приміром, у вірші «Залетіла до хати бджола» химерно переплелися пейзажність і філософічність. Інтимність і пейзажність – характерна риса твору «Вітер хмаринку погойдує сіру». Як мені здається, у вірші – верлібровому триптисі «То різні речі» превалює мотив кохання. Та водномить автор залишається собою, «скупавши» їх у філософському «джерелі». (До речі, філософська мелодія «звучить» й у багатьох інших поезіях. Вікова особливість?).

Та поєднювальність бачу не тільки тут. Себто говорячи про тематичні пласти. Наприклад, зорі і небесні світила, птахів і звірів, дерева і рослини ми звикли вважати «населенням» поетичної книги, наголошуючи на осібності їхнього існування. А у Василя Густі вони нерідко взаємодіють: «Простягає руки сонцю, тягнеться увись, та землі не покидає отчої нарцис», «Берізки милі, наче дітки, гойдають зорі на листках». Уздримо також і переплетення барвистості: «Як сутінки незримо бірюзу єднають вміло із ультрамарином», «А синій вечір – білосніжний ліс», «Ходіть-но ближче, біла й попеляста» (про курей), «В інеї сизому, білих снігах».

6. Метафорика і порівняльність

Взірці вдалих образів ви, очевидно, вже бачили в попередніх абзацах. Але питання про літературні тропи потребує окремого акценту. Метафорика, епітетність та порівняльність з цієї книги заслуговують на осібність.

Мені, скажімо, сподобалися деякі метафоричні зблиски: «Весна зітре зневіру із обличчя», «Ридає бите градом жито», «Радісна мить колобком утікає», «Корону люди приміряють днині». Знайшов і небуденні епітети: «колесо з білих беріз», «зухвалий туман», «росинка жаги», «джунглі велелюдних площ»…

Та чи не найчастіше натрапляв на порівняння. Неоднорідні. Приміром, неодноразово кидалися у вічі приклади цього тропу, де автор використовує різні сполучники. Ось він пише про вітряк: «він крилами, як шаблею, махав». Є й інші вдатності порівняльного плану: «Понад селом димок, мов тайна, лине», «Земля нелегко йде на відпочинок, немов боїться, як же нас лишити», «Коли ридала страждуща душа, неначе свічка»…

Маємо і порівняння, де сполучників немає: «юність наша – квітка заморожена», «кожна людина – своєрідний ящик Пандори», «життя – це жорна, що зжирають все», «ранок – Всевишнім дароване щастя». А поряд з такими «блискітками» існують і рядки, де обидва підвиди порівнянь зливаються воєдино: «О, дні мої, труди мої, ви – наче нескінченна битва», «Великодні сяють й різдвяні вогні, мов небесні зорі, – на старовині», «Я дивлюся на тополі, бо вони – неначе доля», «Палю торішнє листя, а дим – як океан». Прозору порівняльність бачу і там, де мовознавці говорять про прикладку: «звуки – літери», «галас – сміх», «думи – розмисли»…

Але поряд з цією гарнотою, на жаль, побутує і банальність: «життя собі летіло, мов сани по снігу», «на березі віку», «життя дарує щастя їм»…

7. Словесне промовляння

Ще раз замислююся над цими та іншими тропами і ловлю себе на думці, що багатьом з них додають чарівності слововияви. Нерідко у «Притчі про щастя» зір углиблюється у неологізми, рідковживаності та діалектизми. Правда, автор цих нотаток не робив би чіткого розграничення між першими двома: «навсечхання», «березнятко», «знеслава», «творчак». (Неможливим є однозначне твердження через недостатню обізнаність зі словотворчістю інших віршарів завдяки «славному книгорозповсюдженню». А інтуіція, як не прикро, не завжди може допомогти).

Дещо зрозумілішим є питання про говірковість. Можливо, тому що автор сам пояснює кожен діалектизм. Завдяки книзі стає зрозуміло, що шпор означає кухонну плиту, а павіси – хоругви, чи недея – вершина. Деякі говірковості таких зносок не мають, але до суті підштовхує контекст: ярець – ярина… (До цього, либонь, варто додати поширеність певних діалектизмів і в інших регіонах: вінчувати – віншувати, вітати).

Але розмисли про слововиражальність супроводжує й непростість: неможливо говорити про мовну охайність. Про неї подумалося, коли прочитав: «І пруть, як стадо, в бездну, пустоту». Й моментально згадався рядок одного з російськомовних віршів незабутнього Леоніда Кисельова: «Я постою у края бездны». Можливо, нашому поетові варто замість росіянізму орієнтуватися на «безодню». Тим паче, що воно йому знайоме: «Я піднімаюсь паростком з безодні». А хіба такі слова, як «недолік», «вада», «хиба» мають синонімом «порок»?

8. Барвисте «населення»

Уже йшлося про «населення» книги й кольорові екстраполяції. Але дещо в звуженому плані – лише про сув’язь. А тим часом вони так багато промовляють передусім, як виражальницькі засоби. (Тут, напевно, доречно буде мовити, що вони не були б такими вдатними без наявності метафор, епітетів та порівнянь у них).

Спершу, очевидно, варто потривожити «мешканців»: «Хай в тих трудах зоря летить», «Він уранішнім сонцем горів», «Я зріс під тінню журавля», «Вхопив коней за гриви вільний вітер», «Та вишня стука у вікно», «Та березневих пролісків краса». (В цих рядках, як мені здається, зійшлися не тільки метафори й епітети, а й символіка і простість).

Ще ліпше це видно на зразках кольорових екстраполяцій: «В листі зеленому стрічок розмай», «Про час, що чорним потрясе плащем», «Вітер хмаринку погойдує сіру», «Сиві заметілі на собі несуть», «Ніби човен, у білому цвіті» (про виднокрай), «Малиново квітнуть ялини»…

9. Культурологічні акценти

Мова про виражальництво немислима (принаймні так гадаю) без культурологічних наголосів. Але виокремлюю ці акценти ще й тому, що вони мають і темарійний відсвіт, чого не спостерігається в згадках про літературні тропи, слововияви, «населення» і кольорові екстраполяції.

Та цього разу не обмежуся згадками про імена митців, якими оперує автор. Бо своєрідними відгалудженнями культурологічного древа є фразеологія і крилатослів’я. Але все ж почну з першого. «Притча про щастя» не обійшлася без імені композитора Фредеріка Шопена. Та це – не єдина музична алюзія. Бо існує й присвята композиторові і співакові Івану Козару. Є також твори з епіграфами з Андрія Малишка, Василя Симоненка, Миколи Руденка. Та й теми життя і творчості закарпатських літераторів Василь Густі торкається у багатьох творах з розділу «Третього не дано». Вплив «Пісні про рушник» Андрія Малишка відчувається на прикладі вірша «Які б вітри не били в груди…».

Нерідко у книзі з’являються такі фразеологічні звороти, як «чекай погоди з моря», «камінь в пазусі давно», «розбите корито», «я на коні». (Мене в даному випадку вражає контекстова влучність: «карта бита козирем розбитого корита»).

А від таких вдатностей рукою подати до афористичності у висловленні думки, якщо рядки з накрапами крилатослів’я бачу досить часто: «Кого єдиний раз купили, той продається далі сам», «Страх не терпить самотності», «Милостиня теж біді на руку», «Життя, мов келих, не наповниш знову». (Очевидно, у крилатослів’ї озивається досвід прожитого і пережитого. Але це лише додає пікантності).

10. Прикінцеві наголоси

В попередніх міні-розділах цих нотаток автор зробив спробу зосередитися на конкретиці книги. Реалії з «Притчі про щастя» будуть і далі. Але рецензент має намір вийти на узагальнення.

Підштовхує до цього і формовираження. Уважні читачі, безумовно, могли помітити сусідування багатострофовиків, восьмивіршів і… верлібрів. Хоча останні назвав би даниною моді, бо Василь Густі – поет, думання якого занурене в силабо-тонічну традицію. (Хоча і вертиться в моїй голові одна думка: якби у друці всі вірші були такими, як «Березове колесо» і «Райське яблуко», то, напевно, говорили б про шукання на помежів’ї традиції і модерну).

Та ще не всі нюансики з формотворчої тайстри. Мені здається, що потрібно і далі розвивати поетичну мініатюру. А хіба не заслуговує пильнішого вдивляння ронделіада? Та й відчувається, що авторові близька баладність.

Ще два цікаві питання. Ми нині багато говоримо про небесність поезії Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Павла Гірника… Але право на існування мають також філологічно вправна лірика Василя Місевича, Миколи Мачківського, Івана Редчиця… І таке. Зрозуміло, що тексти Василя Густі належать до другого типу. Але як вони виглядають на тлі закарпатської літератури останніх десятирічь? Як на мене, то вони різняться від текстів Петра Скунця, Володимира Фединишинця, Василя Кухти… Безумовно, кращі рядки мого візаві мають свій шарм. Можливо, цю неповторність він докаже новою книгою?

Ігор ФАРИНА

 

Три постійності

Ольги Яворської

 

Яворська О. Барви обвітрених літ. Проза. – Львів: Апріорі. 2020 – 234 ст.

 

 1. Постійність стрічань

Впіймав себе на думці, що не можу пригадати деталей спілкування з Ольгою Яворською. З одного боку перед очима почала виднітися примара трагедійності. А з другого? Мабуть, не варто переживати, бо причини непам’яті можуть хоча б частково пояснити непростість ситуації.

Отже, спробуємо поговорити про них. По-перше, очевидно, варто почати з давності взаємин. Почалися вони кілька років тому, коли про неї тепло відгукувався у своїх творах і у телефонних розмовах передчасно згаслий Петро Сорока, думку якого цінував, по-друге, слід, либонь, згадати і про постійність спілкування, бо навряд чи можна нині згадати усі подробиці розмов. Адже зауважив, що пам'ять не залишає їх на полицях свого архіву. Бо значення мають не вони, а сам факт. З антипатичними людьми спілкуватися не хочеться.

… Ще раз повертаюся до цієї ситуації. Але з іншого приводу. Сумніваюся, що повертався б до неї, якби не творча незаспокоєність пані Ольги. Недавно пошта принесла до мене «Барви обвітрених літ» - нову книгу прози краянки (вона народилася у Заривинцях Бучацького району).

Приємне стрічання з неординарністю письма. Бо нове видання саме це й показало. Та зауважую, що мислиться не тільки про це, а й про різножанровість стрічань. У свій книгозбірні маю її книги поезії та прози й іноді перечитую їх, мисленно поринаючи в образність висловлення думки у віршах, або у знайомій колізії героїв прозописань.

Та не тільки книги причаровують. Помітив також, що її твори зачастили на шпальтах різних видань. Антологія «Просвітлені голоси», журнали «Дзвін», «Золота пектораль», газети «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти»… Більшає бібліографія відгуків на її книги.

… Чому саме на цьому акцентую увагу, хоч взявся розповідати лише про одну книгу письменниці? Як на мене, то алогічності тут немає: як кажуть, усе пізнається у порівнянні. І на тлі вищезгаданого «Барви обвітрених літ» виглядають необхідним доповненням до творчих шукань. Й, звісно, ще раз переконуюсь у постійності стрічань. Вельми приємних.

2. Постійність пошуку

Попередні абзаци дещо промовили про авторку. Та це були тільки загальникові наголоси. Тепер конкретніше згадаю про книгу.

«Барви обвітрених літ» складаються із чотирьох розділів. Вони – різновидові. У першому, який прозаїчка найменувала «У вихорі протиріч», вона зібрала невеликі за обсягом роздуми про життя, природу, творчість, війну (лапідарність прозатики тісно пов’язана з поетичністю та афористичністю).

У другому розділі «Долю не обдуриш» письменниця запропонувала увазі читачів етюди. Особливо твір про нелегку життєву долю Єви Бережницької з Старосамбірщини на Львівщині (у цьому ж районі уже понад сорок років волею долі живе авторка), дев’ять синів якої загинули в УПА. Відчувається, що письменниця уміє бачити цікаві деталі, точним словом передати їх. Вражає, зокрема, те, що вона вишуковує несподівану форму. Шуканнями, зосібна, познакований етюд «Три втіхи і два смутки Марії з Болехова», де авторка вдало «грає» на своєрідності протиставлень.

Про необхідність творчого незаспокоєння гадається й тоді, коли читаєш розділ «Де свище овлур – проростає жаль». Він теж є своєрідним. З-під пера прозаїчки з’явився спомин про незабутнього Петра Сороку, з яким авторку пов’язувала творча дружба. Оприлюднила вона і його епістолярію. Вчитуюся у літературосплетення й знаходжу чимало цікавинок для себе, чи не тому, що пройнявся унісонним биттям творчих сердець ( про Петра Сороку у пресі з’явилися вірші Володимира Базилевського, Богдана Смоляка, Кості Мордатенка, спогади про нього вмістили й періодики. Знаю, що готується книга споминів про нього, а один науковець «загорівся» ідеєю написати монографію. А от розділ у друці – перше окнижнення. І цим воно є цінним).

Якщо позирати на видання з моєї «дзвіниці», то таким вартісним є завершальний розділ «Під сонячними дощами». Насамперед тим, що авторка оповіданнями та новелами показала, що в рамках одного жанру можна бути не одновимірною. Зокрема, чітко вказують на це твори «Тиждень одного життя» та «Утіха посеред літа», в яких письменниця колоритністю слів змальовує буденність окремо взятої людини.

До речі, про колоритність змушує думати ще одна обставина. Правда, вона знову має узагальнюючий характер. Є письменники, яких надихають реальні факти. І саме вони штовхають до словопошуків. Звісно, що вони не обходяться без фантазії, хоч це майже не цікавить читачів, бо перейняті доторкам до правдивості. Інші письмовці живляться вимислом, «саджаючи» його на реальний ґрунт… Якщо виходити з такого поділу, то Ольга Яворська належить до першого типу творців буквовиж (її спонукачем є факт. Але читачів цікавить не це, а художність відображення. Й тут письменниця у виграші).

Але відданість реальності не є такою простою, як може здатися. Чи не через публіцистичність окремих міркувань. Тішить, що авторка розуміє важливість писання, органічно поєднуючи художність при публіцистичності. Ще одне підтвердження постійності пошуку?

3. Постійність словошукань

Про деякі нюансики виражальності уже мовлено, але ряд важливостей ще залишається поза увагою. Тому й вважаю за необхідне хоча б трішечки поговорити про них.

Зверну увагу на те, що прозу Ольги Яворської пронизують метафори, порівняння, епітети. Наведу кілька прикладів. На мою думку метафоричні зблиски характерні для багатьох висловів, «Січневий вечір то стогне, то плаче, то завиває тривожно й жалібно», «Невиказаний біль стискає груди», «Двері жалібно скрипнули». Можна, безсумнівно, навести й інші цитати. Але чи не всі вони свідчитимуть про поєднання реального й ірреального, поетичність мислення.

Розмислюю про них і тоді, коли начитую порівняння. «Мій народ, як безкрилий птах». «Життя кожної людини – то цілий світ». «Поезія – це немовби первісне відчуття життя». Причаровують до себе й епітети, «басамани небес», «двері моєї совісті», «ніжна печаль осені», «розтрощена душа», «печаль маминих очей», «незахищена душа» (зрештою, кожен, вчитавшись у книгу, може знайти і свої взірці).

Та книгу прози вирізняє не тільки присутність літературних тропів. Важливе місце належить і пейзажності. «Небо, вгорнувшись у сірі дощові хмари», «… байдуже споглядає за чорним гайворонням». «Осінній день випливав з туману, наповнювався сонцем». «Зливи сонячних променів, що не піддавалися осені, всупереч пересудам, вливалися теплом у віконце старої перехнябленої хати».

Ті та інші пейзажні малюнки підштовхують до двох висновків. Перший з них полягає в тому, що прикладів живописання словом, як і діалогів дійових осіб бажалося бачити більше. (Та в одну мить розумію, що це може бути тільки моїм суб’єктивним бажанням, бо вирішувати авторці. Головне, що вони є і агітують за творчу особистість.) А друге висновковуння – двокрилля. Дехто (не буду цього приховувати) почне говорити, що пейзажність Ольги Яворської далекувата від звичної, бо поєднує яву та уяву. Я не назвав би це якоюсь вадою. Це – радше відзвук часової непростості.

Ця непростість не дає спокою в іншому ракурсі. Мною наведено чимало прикладів поетичної гарноти у прозотекстах. І, напевно, почуються голоси, що відгукувач приділяє забагато уваги цим нюансикам. Далекий від такої думки. Врахуймо наступне. Захоплення навколишністю – свідчення ментальності. Та й про ознаку (вкрай цінну) творчого індивідуалізму треба балакати. Про ознаку того, що заперечує хибність теорій літературних космополітів, які моляться уніфікованості слова.

P.S. Нова книга краянки – ствердження необхідності літературних шукань. А може, так і має бути?

Ігор ФАРИНА

 

 

ВДИВЛЯННЯ У РІДНИЗНУ,

ЯКА ЗАВОРОЖУЄ

Довгаль Оксана. Розмаїті історії Малого Міста: оповідання, Львів, 2018. – 188 с.

 

                                                 1.Нечужинне

Здається, що вдруге пишу про твори переможців Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев». І не бачу нічого надзвичайного в тому, що літературний критик зацікавився цим творчим змаганням. Звичайний інтерес, так би мовити. Та, як на мене, все це має особистісну познаку з мого боку: сам був учасником ще першого турніру, і мій роман (пізніше виданий) був премійований дипломом, увійшовши до десятки ліпших текстів. Отже, свій до свого по своє? Чому б більше не взнати про доробок «крилатолевівців»? Саме про це подумалося, коли від засновника і керівника проєкту письменника Олеся Дяка отримав цей друк.

І треба сказати, що «Розмаїті історії Малого Міста» не розчарували. Відчулося, що упіймав нитку того, котре бентежило мене як жителя невеликого містечка. (Зрозуміло, що кожен регіон має свої особливості, але ж є і спільність проблем). Ще один нюансик, який тісно пов’язаний з уже мовленим у цьому абзаці. Він теж географічний. Чужак не напише «Розмаїтих історій». Навіть коли він є уважним слухачем і тямовитим письмаком. Глиба деталей може підкоритися лише тому, хто живе межи своїх героїв і тонко вловлює порухи їхніх душ. Оксана Довгаль це доказала.

2. Часоплинне

Свої розмисли про цю книгу, мабуть, почну з констатації дуже болісного для мене факту. Нерідко ловив себе на думці, що не можу взнати деталей якоїсь історії з минувшини, бо ніяких письмових свідчень немає. І тому з такою неослабною увагою вчитуюся у доступне.

Гадаю, що моїй візаві знайоме це відчуття. Принаймні про таке подумалося, коли перечитував «Траву, що росте крізь кістки», «Сповідь на два голоси», «Сльози битим склом». (Радує те, що в основі текстів маємо дійсні факти). Зрозуміло, що не обійшлося без художнього осмислення. Двоякого. Зрозуміло, що окремі деталі можуть додатися. Біди тут не бачу. Усе виявляється дуже потрібним. Якщо має у собі доречність.

3. Глибинне

У попередньому мінірозділі цих нотаток авторка робить екскурс у події, які мали місце у першій половині минулого століття. Якщо виходити з того, що ще так мало знаємо про той суворий час, то продряпування пані Оксани через хащиська літ заслуговують похвали.

Але на цьому не будемо ставити крапки над «і» у питанні про історичність написаного. Є кілька причин для антикатегоричності.

По-перше, завдяки авторці отримали можливість помандрувати в дальші часи. Скажімо, твір «Господи, скільки маю дітей» переносить нас у пору татарських набігів на наш край. Не деталізуватиму текст. Буквотвори імпонують - й написаному віриш.

По-друге, у часи давніші подорожуєш і тоді, коли читаю «Королеву цвітів», присвячену Уляні Кравченко. Думаю про почування інтелігентки з Малого Міста. А ще про ліричність сприйняття навколишності. (Звернення до постаті відомої особистості вважаю логічним продовженням літературно-художнього видання «Уляна Кравченко: життя фрагменти»).

4. Єврейське

Впевнений, що розділ «Євреї Малого Міста» потребує окремої розмови. Передусім виходжу з того, що нинішнє покоління ще мало знає про будні цього етносу в нашому краї і злигодні, що випали на його долю не з вини українців. Адже справжні сторінки історії взаємин безжально вирвані вітровінням епохи з книги минувшини ріднизни, а натомість маємо погано напомаджені побрехеньки. (Доходило і до абсурдів. В моєму краї відомого повстанського командира сталінські «гуманісти» розстріляли і за те, що нібито вбивав євреїв, хоча представники цієї національності на суді заперечували це!).

Додамо сюди небажання багатьох нинішніх «всезнайків» докопуватися до істини. (Мовляв, немає тут такого бажаного креативу.) Може, хоч три твори Оксани Довгаль на цю тему спонукають хоч декого з них «оджерелитися» проблемою?

5. Загальнолюдське

Є у книзі ще одна тема, яка лежить на поверхні. Це – пропаганда загальнолюдських цінностей. Себто йдеться про почуття, які не підвладні часоподихам чи етнічності. Власне, і не виокремлював би цей тематичний пласт, якби не одне «але».

Спробую його хоча б проштрихувати. Останнім часом все більше думаю про те, що ми штучно «заговорюємо» тему. Наступаючи на традиційні граблі. Адже, якщо розібратися, нічого не змінилося. Принаймні на почуттєвому рівні. А цінності будуть такими лише тоді, коли про них не кричатимуть на всіх перехрестях.

Подумалося про це, коли почав розмислювати про долю Єви з твору «Любов завжди бажає любови. Амінь.» А ще чомусь порозмірковую, що у творах авторки немає нелюбові й до негативних типажів. Хіба це не загальнолюдське? Зачаєне у душі і перелите у слово.

6. Релігійне

Дехто скаже, що цей акцент зумовлений постійною присутністю неатеїстичної атрибутики у текстах. Але моє углиблення у цю тему підказало не це. За великим рахунком йдеться не про суворе дотримання канонів тієї чи іншої конфесії, а про людські почування, які нерозривно пов’язані зі щоденністю дум і вчинків. Гадкується, що це є саме тим, що вирізняє релігійність прози Оксани Довгаль.

Наведу лише два приклади. Твір «Товаришу Сталіне, у мене ніколи не було сина» подано у формі листів західноукраїнської селянки, яку репресували, до родички. Оте «Слава Ісусу Христу!» на початку кожного листа підкупило. Відчулося, що йдеться про віру людини на генетичному рівні. Або таки так складається наше життя, що людина втрапляє у комічні ситуації. Одну з таких письмачка описала у творі «Посваталася». Йдеться про те, що гоноровита дівка Марина одного дня перепрошувала парубка Петра і стала його дружиною. Згоден, що тут є крихти гумору зі своєю специфікою. Це, безперечно, приваблює. Але більше тут думаю про гумор у рамцях тогочасної релігійності.

7. Присвятне

Чимало творів цієї книги мають адресатів. Забаганка авторки? Та можна так гадкувати. Але не думаю, що це впливає на саму книгу. Бо намагаюся дивитися на приурочення з іншої «дзвіниці». Присвяти, звісно, є антуражем, який з’являється з волі літератора. І виступ супроти цього схожий на найсуворіше повеління місяцеві рухатися тільки одним боком. Він не захоче послухати, тому й не впадаю у прострацію. Переймаюся іншим, точніше самими присвятами та їхньою доцільністю під обкладинкою.

Їх розділив би на три частини. До першої відніс би посвяти відомим людям. В «Розмаїтих історіях…» є тільки одна така. «Королева цвітів» - своєрідна квітка у вінок ушанування Уляні Кравченко. Чогось надзвичайного тут немає, якщо згадати, що Оксана Довгаль видала кілька років тому спогади Ольги Дзядик про талановиту жінку, пов’язану з іменем Івана Франка. Приурочення – дивовижність! Чи не тому, що прозаїчці вдалось сумістити почування героїні з власним стилем прозомислення?

Другу сходинку у моїй градації зайняли б родинні приурочення, а третю – інші. Розмежовувати їх не буду, оскільки не знаю тонкощів взаємовідносин пані Оксани з Василем Корончевським, Леоном Урбанським, отцем Стефаном Цісиком… Наголошу на тому, що твори такого плану не тільки передають дихання часу дії, а й сприймання її авторкою в нинішності. І це – непозабутнє читальницьке відчуття. Адже рядки, які просякнуті любов’ю, уже не відпускають від себе. Магія?

8. Жіноче

Про просякнутість сторінок книги почуттям любові уже йшлося в цих нотатках. Але хотілося б знову повернутися до нього і, зрозуміло, подивитися на все під дещо іншим ракурсом.

Словом рухає любов. І не тільки тоді, коли авторка доторкається до щемливості у той момент, коли про це йдеться відкритим текстом. Як, скажімо, у творі «Вікно. Ліс. Аліса». Адже вона по-своєму озивається у літеросплетіннях, де почуття більше помітні на контекстовому рівні. Це, приміром, маємо у «То не мої яблука». І що тут мовиш? Та тільки гадкуєш про силу цього почуття і вміння авторки почути його.

Хоч з моєї точки зору все пояснити можуть два моменти, спромога авторки подати усе через почування своєї душі. І ще через жіноче бачення навколосвіття. Усвідомлюю, що мені, представникові протилежної статі, нелегко про це говорити. Але аргумент маю залізний: написаному віриш. Незважаючи на статеву різність прозаїчки та літературного критика.

9. Ліричне

Є ще один нюансик, який «примагнічує» до книги. Ліричність. Адже її стрінеш чи не на кожній сторінці. Правда, тут слід балакати про двоєдність. Бо з одного боку бачимо безсюжетні тексти, в яких вона превалює, це, зосібна, стосується «Островів» і «Пережити листопад». Зрештою, дозу ліричності, напевно, випили й тексти, в котрих існує сюжетність, в цьому легко пересвідчитися, коли читаєш «Камінці» чи «Дев’ятсот дев’яносто дев’ять дубів».

Може й через це не дивуєшся присутності пейзажності. Вона (так мені здається) – необхідна складова успіху письменниці. «Восени дерева втрачають усіх своїх дітей», а навесні знову народжують». Скажете, що це – якась специфічна пейзажність. Зрештою, якщо речення змушує працювати уяву, то така пейзажність стає ще потрібнішою. Іншого і не скажеш тоді, коли мається на увазі пейзажність укупі з невимушеним оживленням неживого. Наголосу на цьому не робив би, якби йшлося про одиничний факт.

10. Метафорично-епітетне

У попередніх абзацах вже зачеплено окремі питання виражальності. Бо хочемо того чи ні, а пейзажність та діалогічність належать до неї. Але поряд з тим кидаються й деякі літературні тропи. Серед них – метафори й епітети.

Щодо перших, то їх можна стріти вже на перших сторінках. «Ріка співала тільки взимку», таку сентенцію читаємо у творі «Острови». Гарно, правда? Адже одразу пробуєш уявити оту пісню зиморіки. Алеж це – не єдині взірці гарноти. «Кістки чекають, коли по них прийдуть», «дерева дарували їй свої найкращі листки», «влітку прилітають до них з їмостю солов’ї і відправляють вечірні служби на їхній могилі». Солов’ї у ролі священників, дерева – дарувальники і чекання кісток. Знову маємо дивовижу оживлення.

Вітром дивовижності повіває і від деяких епітетів: «очі неба», «невидимі сповідальники», «листопадовий лабіринт», «трав’яна сукня».

… Красивості, які відкривають авторку?

11. Порівняльне

Вразила і порівняльність. Вірніше, багатство підвидів цього тропу. Адже поряд з порівняннями з різними сполучниками існують і ті, де їх немає. Бо до цього дуету додаються взірці використання, в яких воєдино зливаються сполучники і їхня відсутність.

Наведу приклади. Наприклад, нерідко у текстах надибуємо сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби», «наче», «немов», «… дівчата загуділи, як бджоли у вулику», «кулі погойдувалися і світилися зсередини, ніби там горіли маленькі свічки»… Не менш інтригуючою є безсполучниковість. «А пан Коцький – то наш кіт мурчик». «ті Маринкині сни– то правда». Та й сув’язь приворожує. «Мале Місто – ніби казкове королівство». «Гілки – наче з ювелірної крамниці».

… В літеросплетеннях воєдино поєднуються реал і уява. Шарм неповторності прозаїчки?

12. Мовленнєве

А цю частину своїх розмислів розділив би на дві рівновеликості: слововиявну і промовляльну. (Розумію певну штучність такого поділу, але не можу нічого вдіяти супроти свого хотіння).

В першому випадку бачу доречною акцентацію на рідковживаностях та діалектизмах. Чому? Та тому, що дуже подобаються такі слововияви, як «різоха», «лотачі», «мокровища», «дриглі», «склеп», «твар», … На жаль, такі слововияви ще не часто гостюють у прозотекстах, хоч переконаний, що автор зобов’язаний відтворити у слові говір своєї місцини.

Друге. Знайомлячись із «Розмаїтими історіями…», зауважив, що є тексти, написані мовою дійових осіб. Таке, зосібна, характеризує твори «Любов на три згадки», «Втруїла». Чесно кажучи спочатку не хотів сприйняти такий метод. Ратував за поєднання літературного мовлення і діалектологічного струменя. Але згодом подумав: якщо мають право на існування вірші лемківським, гуцульським чи русинським діалектами, то чому не може бути говіркової прози. Геть жанрову дискримінацію.

… А мову про мовленнєві аспекти завершу ще одним спостереженням. Можна метати громи і блискавки на будь-кого за такі акценти, але вони – ознака творчої індивідуальності. І це є головним. Як на мене.

13. Формовиражальне

У попередніх абзацах згадую чимало текстів із цієї книги. Та рецензент чітко не означив виду прозописання. Але дивовижі тут не існує.

Не назвав би усі літеросплетення оповіданнями, приміром, «Острови» і «Пережити листопад» «вагітні» безсюжетністю. Класичні етюди. Оповідність несуть у собі «То не мої яблука» і «Отче, а для кого ви правите?». Щось середнє є у «Королеві цвітів». Більше схожі на образки «Дев’ятсот дев’яносто дев’ять дубів» і «Сріблясті кулі».

Далі. Цікавим (як на мене, звісно) є поєднання прози і драматургії у тексті «Матір Божа покинутої хати», «Камінці», приміром, нагадують маленьку повість.

Елементи цього жанрового різновиду бачу і в тексті «Товаришу Сталіне, у мене ніколи не було сина», написаному в епістолярному жанрі. Свого часу листи вже лягали в основу творів Василя Горбатюка і Олександра Жовни – письменників, які прийшли в літературу у 80-тих рр минулого століття. Отже, Оксана Довгаль продовжує традицію. По-своєму, звісно.

14. Майбутнє

… «Розмаїті історії Малого Міста». А перед цим було видання «Запиши мої сни». До читальників примандрувало також літературно-художнє видання «Уляна Кравченко: життя фрагменти», створене з Роксоланою Жарковою. Багатьом сподобалися і публіцистичні статті талановитої бібрчанки. Чим вона заінтригує в майбутньому? Не скаже цього і вона. Мучать твори і сумніви. Але хіба в цьому немає краси і таїни?

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Три постійності

Ольги Яворської

 

Яворська О. Барви обвітрених літ. Проза. – Львів: Апріорі. 2020 – 234 ст.

 

• Постійність стрічань

Впіймав себе на думці, що не можу пригадати деталей спілкування з Ольгою Яворською. З одного боку перед очима почала виднітися примара трагедійності. А з другого? Мабуть, не варто переживати, бо причини непам’яті можуть хоча б частково пояснити непростість ситуації.

Отже, спробуємо поговорити про них. По-перше, очевидно, варто почати з давності взаємин. Почалися вони кілька років тому, коли про неї тепло відгукувався у своїх творах і у телефонних розмовах передчасно згаслий Петро Сорока, думку якого цінував, по-друге, слід, либонь, згадати і про постійність спілкування, бо навряд чи можна нині згадати усі подробиці розмов. Адже зауважив, що пам'ять не залишає їх на полицях свого архіву. Бо значення мають не вони, а сам факт. З антипатичними людьми спілкуватися не хочеться.

… Ще раз повертаюся до цієї ситуації. Але з іншого приводу. Сумніваюся, що повертався б до неї, якби не творча незаспокоєність пані Ольги. Недавно пошта принесла до мене «Барви обвітрених літ» - нову книгу прози краянки (вона народилася у Заривинцях Бучацького району).

Приємне стрічання з неординарністю письма. Бо нове видання саме це й показало. Та зауважую, що мислиться не тільки про це, а й про різножанровість стрічань. У свій книгозбірні маю її книги поезії та прози й іноді перечитую їх, мисленно поринаючи в образність висловлення думки у віршах, або у знайомій колізії героїв прозописань.

Та не тільки книги причаровують. Помітив також, що її твори зачастили на шпальтах різних видань. Антологія «Просвітлені голоси», журнали «Дзвін», «Золота пектораль», газети «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти»…  Більшає бібліографія відгуків на її книги.

… Чому саме на цьому акцентую увагу, хоч взявся розповідати лише про одну книгу письменниці? Як на мене, то алогічності тут немає: як кажуть, усе пізнається у порівнянні. І на тлі вищезгаданого «Барви обвітрених літ» виглядають необхідним доповненням до творчих шукань. Й, звісно, ще раз переконуюсь у постійності стрічань. Вельми приємних.

 

2.  Постійність пошуку

Попередні абзаци дещо промовили про авторку. Та це були тільки загальникові наголоси. Тепер конкретніше згадаю про книгу.

 «Барви обвітрених літ» складаються із чотирьох розділів. Вони – різновидові. У першому, який прозаїчка найменувала «У вихорі протиріч», вона зібрала невеликі за обсягом роздуми про життя, природу, творчість, війну (лапідарність прозатики тісно пов’язана з поетичністю та афористичністю).

У другому розділі «Долю не обдуриш» письменниця запропонувала увазі читачів етюди. Особливо твір про нелегку життєву долю Єви Бережницької з Старосамбірщини на Львівщині (у цьому ж районі уже понад сорок років волею долі живе авторка), дев’ять синів якої загинули в УПА. Відчувається, що письменниця уміє бачити цікаві деталі, точним словом передати їх. Вражає, зокрема, те, що вона вишуковує несподівану форму. Шуканнями, зосібна, познакований етюд «Три втіхи і два смутки Марії з Болехова», де авторка вдало «грає» на своєрідності протиставлень.

Про необхідність творчого незаспокоєння гадається й тоді, коли читаєш розділ «Де свище овлур – проростає жаль». Він теж є своєрідним. З-під пера прозаїчки з’явився спомин про незабутнього Петра Сороку, з яким авторку пов’язувала творча дружба. Оприлюднила вона і його епістолярію. Вчитуюся у літературосплетення й знаходжу чимало цікавинок для себе, чи не тому, що пройнявся унісонним биттям творчих сердець ( про Петра Сороку у пресі з’явилися вірші Володимира Базилевського, Богдана Смоляка, Кості Мордатенка, спогади про нього вмістили й періодики. Знаю, що готується книга споминів про нього, а один науковець «загорівся» ідеєю написати монографію. А от розділ у друці – перше окнижнення. І цим воно є цінним).

Якщо позирати на видання з моєї «дзвіниці», то таким вартісним є завершальний розділ «Під сонячними дощами». Насамперед тим, що авторка оповіданнями та новелами показала, що в рамках одного жанру можна бути не одновимірною. Зокрема, чітко вказують на це твори «Тиждень одного життя» та «Утіха посеред літа», в яких письменниця колоритністю слів змальовує буденність окремо взятої людини.

До речі, про колоритність змушує думати ще одна обставина. Правда, вона знову має узагальнюючий характер. Є письменники, яких надихають реальні факти. І саме вони штовхають до словопошуків. Звісно, що вони не обходяться без фантазії, хоч це майже не цікавить читачів, бо перейняті доторкам до правдивості. Інші письмовці живляться вимислом, «саджаючи» його на реальний ґрунт… Якщо виходити з такого поділу, то Ольга Яворська належить до першого типу творців буквовиж (її спонукачем є факт. Але читачів цікавить не це, а художність відображення. Й тут письменниця у виграші).

Але відданість реальності не є такою простою, як може здатися. Чи не через публіцистичність окремих міркувань. Тішить, що авторка розуміє важливість писання, органічно поєднуючи художність при публіцистичності. Ще одне підтвердження постійності пошуку?

 

• Постійність словошукань

Про деякі нюансики виражальності уже мовлено, але ряд важливостей ще залишається поза увагою. Тому й вважаю за необхідне хоча б трішечки поговорити про них.

 Зверну увагу на те, що прозу Ольги Яворської пронизують метафори, порівняння, епітети. Наведу кілька прикладів. На мою думку метафоричні зблиски характерні для багатьох висловів, «Січневий вечір то стогне, то плаче, то завиває тривожно й жалібно», «Невиказаний біль стискає груди», «Двері жалібно скрипнули». Можна, безсумнівно, навести й інші цитати. Але чи не всі вони свідчитимуть про поєднання реального й ірреального, поетичність мислення.

Розмислюю про них і тоді, коли начитую порівняння. «Мій народ, як безкрилий птах». «Життя кожної людини – то цілий світ». «Поезія – це немовби первісне відчуття життя». Причаровують до себе й епітети, «басамани небес», «двері моєї совісті», «ніжна печаль осені», «розтрощена душа», «печаль маминих очей», «незахищена душа» (зрештою, кожен, вчитавшись у книгу, може знайти і свої взірці).

Та книгу прози вирізняє не тільки присутність літературних тропів. Важливе місце належить і пейзажності. «Небо, вгорнувшись у сірі дощові хмари», «… байдуже споглядає за чорним гайворонням». «Осінній день випливав з туману, наповнювався сонцем». «Зливи сонячних променів, що не піддавалися осені, всупереч пересудам, вливалися теплом у віконце старої перехнябленої хати».

Ті та інші пейзажні малюнки підштовхують до двох висновків. Перший з них полягає в тому, що прикладів живописання словом, як і діалогів дійових осіб бажалося бачити більше. (Та в одну мить розумію, що це може бути тільки моїм суб’єктивним бажанням, бо вирішувати авторці. Головне, що вони є і агітують за творчу особистість.) А друге висновковуння – двокрилля. Дехто (не буду цього приховувати) почне говорити, що пейзажність Ольги Яворської далекувата від звичної, бо поєднує яву та уяву. Я не назвав би це якоюсь вадою. Це – радше відзвук часової непростості.

Ця непростість не дає спокою в іншому ракурсі. Мною наведено чимало прикладів поетичної гарноти у прозотекстах. І, напевно, почуються голоси, що відгукувач приділяє забагато уваги цим нюансикам. Далекий від такої думки. Врахуймо наступне. Захоплення навколишністю – свідчення ментальності. Та й про ознаку (вкрай цінну) творчого індивідуалізму треба балакати. Про ознаку того, що заперечує хибність теорій літературних космополітів, які моляться уніфікованості слова.

PS.  Нова книга краянки – ствердження необхідності літературних шукань. А може, так і має бути?

Ігор ФАРИНА 

 

 

Знайти себе

в шерензі днів нових

 

Данчишин Назар. Постання в повстанні: поезії. – Львів: Сполом, 2018. – 40 с.

Спочатку мене переслідувала спокуса озаглавити ці нотатки про книгу Назара Данчишина «Постання в повстанні» як «Верлібродонкіхотство віршослова». Бо підстави існували, незримими молоточками стукаючи у свідомість. Більшість друку складали верлібри, вказуючи на верлібромислення. Про поетичне донкіхотство говорило те, що автор є молодою людиною з шармом львівського романтизму.

Сам навіть закохався у дивнюще наймення з неологічним присмаком. Але згодом відмовився від нього. Значною мірою через те, що воно лише частково відображало різноформ’я лірики. Адже поряд з верлібрами маємо сонет і вірші у прозі. Та й пошуки літературного неофіта не обмежувалися виявами романтичності. Тому й все більше почав думати про шукання індивідуальної стежечки на непростих вітрищах новочасся і записувати те, що виникало в пору моїх розмислів.

 

І. Імена та міста

Літературознавча наука ділить лірику на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Але з власного досвіду знаю, що буває нелегко розкласти і твори з товстезного фоліанта на так звані «тематичні полиці». Заважають дві причини. Деякі віршарі до самозабуття «танцюють» навколо певного темарійного пласту, постійно поглиблюючи думку. Перешкоджає і сув’язь тем в одному творі – ознака поетичності часу.

А з «Постанням у повстанні» – якесь диво! Перед нами постає тоненька збірочка віршів, у якій маємо тільки 31 твір. Ніби й небагато! Але водномить хочеться балакати і про неординарне вглиблення молодого поета в тематичні пласти, і темарійне переплетення.

Скажімо, вірш «1937 – 2017» наповнений громадянським звучанням. Тема – розстріл сталінськими опричниками Курбаса, Епіка, Зерова – яскравих представників українського відродження. Давайте не будемо дифірамбити болючості і захоплюватися, що молодь «пірнає» у неї. Набагато цікавішим є питання про рівень її освоєння. Бо саме тут на нас очікують цікавинки: «змії куль у строфи вгрузли п’яно», «на дорозі хресній смерть у танці».

А сонет «“Люнатикам” сьогодення» пронизаний філософськими оцінками днів, у яких живе версифікатор, і деяких людей, котрі опоганюють їх: «Я тримаюся за міць небес», «вас гризе моєї волі пес», «діло коле вас осою шкла». Раптово також зринає асоціація з одним із віршів Івана Франка на цю ж тему. Сьогодення і запросини у минувшину. Хіба це не є свідченням філософічності думання?

Зацікавлює і пейзажність. Приміром, у верлібровому диптисі «Невесна» знаходимо жмут вдатностей: «замало цілковито скинути / з природи сніг», «у заметілі опинившись / наш березень чорно дорікає собі ж». Урбаністичне сприймання пейзажності навколосвіття молодим поетом? Та є щось від цього. Будемо відвертими, місце народження помітно впливає на поезомислення і на живописання словами зосібна. Таке маємо й у даному випадкові. Несподіваність погляду сусідує зі звичністю. Так і має бути за великим рахунком.

Виокремлення потребує і любовна лірика, перш за все тому, що цей поетичний різновид двоїться. З одного боку – оспівування любові до родини (вірш у прозі «Дідо»), а з другого – гімн чарам кохання до жінки (верлібр «Стих(кох)ання»). І тут, і там надибуємо неординарності: «там нема бур’янів підступів і страждань», «ми хвилями заобіймали невідомий берег».

Чотири теми, як чотири пори року. Кожна – по-своєму неповторна. Ці тони і півтони доповнює тематична сув’язь. Візьмемо для прикладу верлібровий цикл «Митуса», присвячений Ігореві Калинцю. «… вірш є ворогом тих / хто свій холодний сміх / фарбують гарячим реготом» – метафорична думка про більшовицьке тавро часу. Промовляння громадянськості? «Навіть у релігії зла / звинувачення мусять обростати / м’язами незаперечних доказів». Промовляння філософічності слововираження? «Безлиста електрика / жбурляє в тебе / сокири видихів». Пейзажне промовляння? «А серце своє (обвуглював – авт.) – / чорним камінням її тіла». Промовляння інтимності? (До речі, темарійні переплетення присущі також верлібровим варіаціям «Сліпота і зір», віршам «Друг?», «Доростання»).

Тематичність віршів Назара Данчишина має ще одну привабливість. «Примагніченість» до певного кола знакових імен та відзвуки мандрувань містами України і Європи по-своєму виіскрюють дивність. «… дослухаюся босими вухами / до пророцтва дикої трави, / що звучить, як записаний на плівку / вірш Грицька Чубая / в авторському виконанні» (вірш «Повстання), «… стоїмо в чергах довжиною в життя / по давно використане / хоч і невідоме слово» (цикл «Зміст (З міст)»).

 

ІІ. Думкою небуденною 

Про тематичність цієї лірики уже мовлено в попередньому абзаці і розмислах, які логічно привели до нього. Та цих думок, напевно, не було б без присутності виражальних вдатностей у словах про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність.

Вона, ця виражальність, є багатоплановою. Бо у творчому арсеналі молодого версифікатора помітне місце займають метафори, порівняння та епітети. Інколи він вдається до використання слівець із присмаками неологічності чи рідковживаності. (Оскільки кожен із цих творчих нюансиків потребує хоча б побіжної, але окремої згадки, то цим і займуся. Себто осідлаю улюбленого коника, вишукуючи цікавинки на зеленолужжі).

Відштовхнуся від метафоричності мислення: «наша розмова зшила сорочку», «я пірнув у зелене око світлофора», «в чиї очі щороку стукає вирій». Свіжо! Оригінально! І так не хочеться, аби душа відпливала від таких чарівностей: «звикаєш вигулювати / пса своєї тіні», «вдова літа / сміючись / надягає на лисину дерев / перуку своєї молодости», «твоїм сонцем цілую / живіт земної кулі». Як на мене, то метафори тільки виграють від поєднання з неординарними епітетами.

Але вони, епітети, виглядають не менш привабливо й у так званому «самостійному плаванні»: «стебло мого ока», «чорноземна сукня мовчання», «біженці осіннього листя», «коров’ячі язики хмар», «природне різдво покладів», «стержні рук». Проте гарнота висловлювань позитивно сприймається через контекстову доцільність. І треба сказати, що Назарові Данчишину тут вдається бути собою.

Це ж стає очевидним, коли в оселі читальницької душі приходять порівняння. Двоєдині у своїй сутності. Адже в книзі в більшості випадків побутують взірці цього літературного тропу, у яких віршар використовує сполучники на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби»… А поряд із ними є словосполуки без сполучників: «… хвилі автомобільного руху / як віртуозний ударник», «наша революція – вибух поцілунку». Втішно, що цитування таких знахідок можна продовжити: «… вірш досі збирає / розкидані крила гілля / стяті мов нігті з рук лісу», «вітер – то митар», «найтрагічніший (в’язень – авт.) – то голос, / окутий бетоном чужої мови», «… будяки мін / що як пухир вибухають від дотику». Тут, очевидно, варто наголосити, що порівняння нерідко суміщують реальне та ірреальне через несподіваність погляду.

Незвичайність повіває і від слововживання «передосмак», «невесна», «пообік», «юрбища», «оцвяховані». Це носить на собі позначки неологічності та рідковживаності і створює колорит віршотекстові. Шкода лишень, що отакі слівцята ще рідко «ночують» у писаннях віршаря. Принаймні рідше, ніж того хотілося б. Але їхня присутність вселяє віру, що невдовзі їх може побільшати. І вони ще точніше передаватимуть дихання часу.

Як це уже зараз роблять «мешканці» книги, до яких відносимо рослини і дерева, птахів, звірів, зірки і небесні світила: «… ти щойно спускався в шахту троянди», «під нею мова / ціла в стеблах / із кров’ю маку», «… мов коней він приручав / граматику губ гамірливих юрбищ», «… аж зеленими від сонця / поцілунками». А іноді автор вибачливо і логічно поєднує кількох представників «населення» в одному реченні: «… хрест / упокорює / зорю та місяць».

Між іншим, цей поєднувальний прийом автор вдало використовує і в кольорових екстраполяціях: «… кров чорних квітів / … теж червона». Так само й ці барвоздвиги залишають за собою право свіжості: «… вітаємося руками червоними від січнів», «… і чую як зелено / б’ється листя / з дідового серця».

* * *

Сумніваюся, що мені вдалося відшукати всі вдалості у цій книзі. Та й не ставив перед собою таке завдання. Просто писав про те, що найбільше сподобалося. А якщо в когось є інші думки, то не бачу нічого невтішного для себе. Адже мої нотатки – суб’єктивний погляд на об’єктивне. І тільки. Але, напевно, його не було б, якби не вважав, що «Постання в повстанні» відбулося.

Ігор ФАРИНА

 

 

 

ВРУЧИЛИ ПРЕМІЮ ІМЕНІ УЛАСА САМЧУКА

Лауреатом рівненської міської літературної премії імені Уласа Самчука став письменник, заслужений журналіст України, член редакційної колегії «Української літературної газети», доцент факультету журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем′янчука Віктор Мазаний за книгу публіцистики «Кров репортера».

Диплом про відзнаку, значок та грошову премію вручив йому міський голова Володимир Хомко.

Міська премія імені Уласа Самчука заснована у відповідності із розпорядженням міського голови Рівного від 18.04.2012 року № 385-р з метою «увічнення пам’яті видатного українського письменника Уласа Самчука, заохочення сучасних прозаїків, популяризації новітньої української літератури та відзначення кращих митців в галузі літератури. Премією нагороджують видатних письменників за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОСТАТІ ДОЛІ, ВИХОПЛЕНІ З ЧАСОПЛИНУ

Мазаний В. С. Кров репортера: публіцистика. – Рівне: Оповідач, 2019. – 464 с.

Про яку кров говорить автор? Та, на щастя, не про ті пролиті краплі рідини з людських вен, котра забарвлює землю від підступності тих, кому впоперек горла стала журналістська правда. Та навряд чи можна придумати влучнішу назву для книги. Цього разу кров виступає у ролі надточної метафори, передаючи биття серця того, хто взявся розповідати про свої зустрічі на життєвих дорогах.

…Коли перечитував «Кров репортера», то уявою помандрував у подаленілу у часохвищі осінь 1975-го. Тоді на одному із засідань літстудії «Франкова кузня» Львівського держуніверситету вперше зустрівся із Віктором Мазаним. (Виявилося, що обоє навчаємося на факультеті журналістики. Тільки він уже завершував студіювання, а автор цих рядків лише починав його).

Чому згадав про цей факт? Та автор сам змусив. Розповіддю «Всі ми – із кузні Франкової». А ще теплими словами про наших спільних навчителів Володимира Здоровегу, Павла Ящука, Олександру Сербенську. Зацікавили також есе про Володимира Боденчука, Олега Потурая, Феодосія Мндзюка, Василя Базіва, Богдана Токарського, яких теж знав ще з тих літ. І не думаю, що це просто спомини про людей, з котрими звела доля. У тканину написаного письменник і журналіст вводить свої розмисли про них, не забуваючи, звісно «присмачити» тексти згадками про свої діяння. (Розумію, що не всі позитивно сприймають подібні кроки текстотворців. Але так здебільшого міркують ті, кому немає чогось доброго про себе сказати. Зрештою, не можна вважати гріхом те, що в екскурсах у собість зберігає домежну відвертість. Міг, скажімо, не згадувати, що його колись сварив редактор газети «Молодь України», де він тоді працював. Та нині знаємо про це з есе про світлої пам′яті Володимира Боденчука. Своєрідний плюс у букет поваги до автора).

Та це – не єдинні публікації про тих, хто пов′язав своє життя з газетярством. Як тут не згадати про лауреата Шевченківської премії фотомитця Василя Пилип′юка (нині, на жаль, покійного) та інтерв′ю з редактором Євгеном Хотимчуком. Чи не вперше зі сторінок дізнаємося про особистість фотографа першого президента України Леоніда Кравчука і про одну з найпопулярніших у західному регіоні нашої держави газету «Вісник + К».

До речі, з отим «уперше» в цій книзі зустрічаюся не тільки тут. Скажімо, уже дещо знав про волинський родовід Федора Достоєвського. А Віктор Мазаний запропонував ціле міні-дослідження на цю тему. (Тут змушений екскурсувати в свої журналістські будні. Свого часу писав про релігієзнавця, просвітянина і лікаря Арсена Річинського, читав його книгу «Проблеми української релігійної свідомості». Та якось упустив з виду його слова про українські корені видатного письменника. «Кров репортера» нагадала. І слава Богу!).

Чи таке. Нині часто з′являються роздумування на тему «Україна і Бальзак». І усі автори згадують про Верхівню на Житомирщині, де був маєток Евеліни Ганської – коханої письмака. А Віктор Мазаний запросив помандрувати Радивиловом на Рівненщині, де колись Бальзак долав кордон. Згадав і про його дев′ять листів до начальника місцевої митниці Павла Гаккеля.

Несподіваний поворот у загальновідомій темі? Безумовно! Та приваблює не тільки новизна, а й логічність викладу матеріалу. Ще має чимале значення те, що автор «обрамлює» своє розмірковування посиланнями на існуючі документи, що додає значущості публікації.

Не боїться пан Віктор висловити здогади та контрверсії. І не завуальовує їх, як це зазвичай роблять, а виносить на щит, якщо можна так сказати. Приміром, думку про різні версії читаємо у публікації про перебування Тараса Шевченка на Волині.

Ще кілька тем, яких так чи інакше торкається автор. Мені, наприклад, було відомо, що автор книги народився у селі Городець Володимирецького району на Рівненщині. Але з непідробною цікавістю читав «Городець у короні Волині» і думав про свята «Городецький автограф» та «Городець у вишиванці», які стали явою завдяки пану Вікторові. Бо дізнався багато цікавого про письменників Авеніра Коломийця, Галину Гордасевич, Юзефа-Ігнація Крашевського, яких доля назавжди пов′язала з цим населеним пунктом. Між іншим, з цієї публікації помітно, як автор любовно працює з архівними матеріалами. З трепетом у душі прочитав про те, як майбутні письменник і Надзвичайний та Повноважний Посол України Олександр Моцик у дитинстві колядували у рідному селі, хоч раніще цей матеріал вже бачив в одній з всеукраїнських газет.

До речі, публікаційну біографію мають й деякі інші тексти. Так, скажімо, інтерв′ю «Вишитий голос душі» з письменницею й вишивальницею Оленою Медведєвою, здається, вперше прочитав у журналі «Золота пектораль», а «Українська літературна газета» вже вміщувала його розмову з архієпископом Іларіоном. Був приємно вражений, що автор вміє знайти потрібний тембр розмови і виважено наголосити на тому, що може зацікавити читальників. (Але повернення до пройденого диктує й непростість. Розумію, що журналістові вельми багнеться окнижити все, що було раніше написане. Але чи потрібно це усім? Чи не ліпше зізнатися хоча б самому собі, що не все витримало часові випроби. Те, що рівненець вибрав для книги найвартісніше, ще раз переконує).

Але не тільки про увагу до творчості письменників землі волинської говорить «Кров репортера». Літературна тема є набагато ширшою. Окрім вище згаданих нюансиків існує ще кілька. І кожний з них потребує хоча б побіжної згадки. Нині, наприклад, часто говоримо про Шевченківську премію та її лауреатів. Нерідко їхні діяння після олауреачення ковтає ненаситний вихор часу. І те, що Віктор Мазаний у слові зафіксував перебування на Рівненщині Романа Лубківського, Степана Сапеляка, Степана Пушика, Олексія Дмитренка, В′ячеслав Медведя, Михайла Слабошпицького, Петра Перебийноса заслуговує на повагу. Чи таке. Знаємо, що академік і письменник Микола Жулинський народився на Рівненщині. Про це часто згадують, пишучи про нього Та все ж більше фокусують увагу на київському періоді буття. А Віктор Мазаний «пройшовся» волинськими дорогами письменника. Тему про ловців слів (так інколи називають літератів) завершують розповіді про лауреата Шевченківської пермії отця Раїла Торконяка (перекладача Острозької Біблії), Михайла Якубовича (інтерпретатора Корану), Дмитра Цоліна (тлумача тори). Вчитуюся у ці твори і знову думаю про те, що автор залишається вірним собі, щоразу відшукуючи найцікавіше з життя особистості. Він, безперечно, добре розуміє: найістотніше робить індивідуальність цікавою для людності. Кров пошуковця стугонить в жилах журналіста?

…Очевидно, що можна балакати й про інші аспекти у відображенні ролі слова у житті суспільства і окремої особи, не сумніваюся у цьому. Бо мої об′єктивно-суб′єктивні нотатки радше за все не все врахували. І підходи у кожного свої. Індивідуалізм, так би мовити. В хорошому розумінні цього слова. Не сумніваюся, що саме він спонукав до матеріалів про патріарха музейної справи, Героя України, Шевченківського лауареата Бориса Возницького, народного артиста України і теж Шевченківського лауреата Володимира Петріва, знаменитого травознавця Івана Носаля, відомого біолокатора Олега Івановського, видатного лікаря, Героя України Володимира Козявкіна…(Перелік імен може продовжити «Кров репортера». Та не робитиму цього. Нагадаю, що перша публікація про мануального терапевта Володимира Козявкіна та неувагу місцевої влади до його проблем завдяки В. Мазаному ще у 80-х роках минулого століття з′явилася у газеті «Молодь України» та змінила становище на ліпше. Журналістьска небайдужість?).

…Тепер поведу мову про наступне. Книга є різножанровою. У «Крові репротера» поряд із художньо-документальною повістю «Із Капіталійського пагорба» (про подорожі автора у США, де він навчався) маємо інтерв′ю, есе, рецензії. І це жанрове багатство творчої палітри – ще одне свідчення шукань.

…А насамкінець знову повернуся до літстудії «Франкова кузня» зразка 70-х років минулого століття. Тоді Віктор Мазаний виступав яко молодий поет. А нині він – прозаїк і публіцист. Та підозрюю, що продовжує віршувати. Натякає на це метафоричність назв його інших книг: «Спалах ядра», «Корінь вогню», «Осіння жінка», «Тінь павука». Та й «Кров репортера» хіба не ратує про це? Поетичної образності вистачає й у найменнях писань з книги: «Погляд фіалки», «Руки, які… бачать», «Вишитий голос душі», «Метафори Корану», «Суд блекоти»… Та й бачимо небуденний віршувальницький хист у творах «Погляд фіалки», «Уявити крізь… землю», «Мотив журавлиний». Іноді, може, жалкуєш, що така ліричність не є характерною й деяких інших текстів. Та водномить розумієш й автора: не хоче він, аби щось відволікало читальників від його замислу. Метання душі межи двома берегами?

Здається, що оте борсання бачимо і в словодивовижності: «самопаш», «глипаки», «стовковисько», «болещі», «навшпиняки»… (Орієнтація на рідковживаності повинна супроводжувати і красне письменство й публіцистику).

Все це, разом узяте, й має агітувати за потрібність книги.

Ігор ФАРИНА

 

 

Шукання балансу

між мовчанням і гамом

 

Синьоок Г. О-р-і-ґ-а-м-і: поезії. Черкаси: Видавець Ю. А. Чабаненко, 2018. 124 с.

У заголовку нотаток про книгу черкаської поетки використав словосполучення одного з її віршів «Де віднайти баланс мовчання й гаму, / аби творити вірші-оріґамі», трішки обігравши його. (Дехто, зрозуміло, скаже, що відгукувач не захотів морочитися з найменням і пішов шляхом найменшого опору. Але… Не хочу дискутувати з цього приводу. Мені здається, що саме пошук душевної рівноваги характеризує цю лірику).

А її пізнання почалося для мене несподівано. У «Літературній Україні» прочитав добірку творів черкаських літераторів. І вирізнив для себе вірші цієї авторки. Бо було у традиційному римуванні щось таке, що підкуповувало. Ні, не вправність невідомої віршарки причарувала, а свіжість думки і її небанальність загітували. І радів, що враження підтвердила й поетична збірка «О-р-і-ґ-а-м-і», яка недавно з’явилася у моєму домі. «Я сувора в своїй доброті. / Певно, люди стрічались не ті. / Та побоююсь: раптом умить / Біль чужий у мені відболить…»

 

Отже, біль душі, який спонукає до віршотворення? Очевидно, що саме так і є. Тому дуже цікавим вважаю питання про вираження цього почуття. Себто вирішив відразу взяти бика за роги і наголосити на важливості літературних тропів, які використовує версифікаторка. Зрозуміло, що не можуть залишитися поза увагою слововияви. А хіба про виражальницькі тенденції не мовлять добре слово згадки про «мешканців» друку, кольорові екстраполяції та культурологічні акценти?

Й почнемо з того, що на авансцену добрих вражень виходить метафоричність мислення. Адже вдатні висловлювання цього плану без особливих проблем знаходимо у кожному розділі. Приміром, першою у книзі є частина «Просте – глибин основа». Погортаємо. «Пробіглась тінь асфальтна по стегну, / За сонце жовтня зачепившись лівою». «Поки зорі по вінця зайняті, / краєм серця проходжусь я». «Вхопити січень за облізлий хвіст». Гарноти вистачає й у розділі «Не закохуйтеся в типажі». «Дотик вуст експансивно-збентежений / Ще сніжить на моїй щоці». «Чому ж душа у клекоті роїв / Судомно плаче?..» «Серце палким прочанином / Ваше чоло обожнює». Певним чином з такими вдатностями перегукуються метафори з розділу «У всесвіті магічних піктограм». «Перемовляються із літом / Цнотливі паростки трави». «Дихає липень жалем, / Під ворітьми зітхає». «Час – сивоокий Рільке – / Вірші читав про суще». Якщо аналізувати ці та інші вдатності метафорики, то висновковуєш, що вони помітно виграють за рахунок епітетів.

Але вони позитивно діють на сприймання того, хто «упірнає» у тексти, і тоді, коли перебувають у так званому «самостійному плаванні»: «пекло баюр», «пам’яті штрихи», «клеймо неволі», «ілюзія реваншу», «голос літа», «вітру баритон»… На взірцях цих вдатностей помітні деякі нюансики. По-перше, суворість формулювань межує з ніжністю. По-друге, бачимо й відзвуки нежіночих підсумовувань з якоюсь барвою жорстокості. Впливи абераційного часу і віковості?

Усе це позначається й на порівняннях з їхньою неодновимірністю. Адже цей літературний троп постає аж у трьох іпостасях. Часто-густо перед читацьким зором постає образ, який створений з допомогою сполучників на зразок «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. «Я шукала наснаги, немов учениця…» «Сходить сонце суцвіттям лілії, / Наче перст». «Але люди, яко епохи, / Не вертаються із позасвіття». А нерідко сполучники зникають. «Вклонялась Небу – пращуру пустель». «Тільки сяйво очей проливне – / Мої стріли». «Недільна кава осені – трофей / І будням стимул…» Іноді авторка вдається до поєднання елементів обох підвидів порівнянь. «Лютневий дощ – хрусткий, немов драже». «Час осінній – мов кінь ординський». «Як фотоспалах – пам’яті стезя». (Можливо, це – інтуїтивне відчуття, але мені здається, що ця множинність виражень додає шарму літературному тропу).

Наступний момент. Передусім кожна поезія повинна таїти небанальну думку. Але свіжість міркувань має бути досягнутою у словесну несподіваність. Якщо цього немає, то й найвправніше римування (мені так міркується) втрачає сенс. Тому й радію, що небуденних слововиявів у віршах Ганни Синьоок знаходжу чимало. І найчастіше, либонь, трапляються слівцята з неологічним присмаком: «березневиться», «безсонцево», «середнює», «сонцецвіття», «сяйвогілля»… Не забуває авторка й про рідковживаності: «каверза», «сніжниця», «скипень». Нерідко вона повертає призабуті слова, які, маючи діалектологічну барву, поширені у різних регіонах держави: «марець», «файний». Якось природно прикрашають лірику іншомовні слова з англійської, польської і турецької мов: «story», «poniedziałek», «tamam», та й прозаїзми інтернетного часу у вустах творів молодої віршарки звучать органічно: «комп», «скриншот», «квест». Замислився над ще одним видом буквосполук. В «О-р-і-ґ-а-м-і» іноді можна угледіти подвійності на кшталт «бородань-віщун», «вир-течія», «другокласники-знавці». З точки зору лінгвістики перед нами постає прикладка. Але водночас маємо і небуденне порівняння.

А тепер від міні-аналізу слововдатностей перейдемо до розмислів про кольорові екстраполяції. (Оскільки вони будуть незрозумілими без цитувань, то відштовхнемося від них.) «Майстерниця нитками чорними / Гаптує-мережить брову». «А там – навпроти – зеленіє обрій». «Блакиттю просочена хвоя / В модерні дзеркальної смальти». «Біла крижма вгорнула чорнозем». «Як червоним заллється пастель – / Вгледиш Німфу». «Не любить осінь сірий татуаж». «Сивочолий одинак Левкой / Сонце витискає із цитринів»… Ці та інші подібні висловлювання дають можливість уздріти навколишність у всіх барвах. Зрештою, такий настрій бенкетує у мені і тоді, коли зримості кольорів немає, бо картину створює й відсутність кольорових екстраполяцій. «Йде відлуння планет. / З нашим світом той голос не мириться. / Надто чує поет, / Як спирається грудень на милиці». «Дивина, та й годі!.. Дивина!.. / Дощ у міф прадавній поринав, / Стишуючи темп палкого танцю, / Спазми затискаючи у пальцях»… 

Думаю про кольори у поезії Ганни Синьоок, а з серця не зникає одна гадка: барвистість створюють і «мешканці» книги, хоча здебільшого натяків (зримих!) немає. Адже згадки про рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила ескізують неповторність. «Засонцевіли сині крокуси / оченят». «А вже в сосон є крила…» «На брак видовищ наріка верблюд». «І криха ремез не гостює тут». «Всі мають зір – але сягає зір / Він в обраних». «Сонцепромені всмак солодильні»… Як хто б не ставився до цього «населення», але цитати підштовхують до розуміння необхідності їхньої появи у поетичних текстах, шкода лишень, що не доводиться молитися постійності у цьому питанні, хоча (на мою думку, зрозуміло) акцент на цій темі зробив би вірші ще більш привабливими.

…При спорудженні храму зодчі не тільки піклуються про міцність стін, а й про зведення купола. За аналогією (нехай і доволі крихкою) в ліричній поезії роль куполізації належить неодновимірності культурологічних акцентів, хоча такий наголос спроможний викликати нерозуміння певної частини поціновувачів красного письменства. Про яку неоднозначність ідеться у даному випадкові? Та насамперед про творчі перегуки. Поетка, до речі, сама спонукає до цього. «Спершу в Ліни Костенко, згодом трохи в Щириці / Я шукала наснаги…» А вислів «Не читайте Коробчука…» став епіграфом до одного з віршів. То тут, то там натрапляємо на згадки Гомера, Рудакі, Модильяні… Вже не кажу про поезії, в яких трактується суть творчості. Забагато літературщини? Лукавство! В світовій літературі вже давно немає нових тем і є можливою поява нововідкритих нюансиків. Та й немає біди в мистецьких ремінісценсіях чи згадках певних імен, якщо в результаті отримуємо поетичну справжність. А Ганні Синьоок у більшості випадків це вдається.

Це питання про культурологію продовжує наявність фразеологічного ряду. Адже нерідко натрапляємо на вдале використання стійких словосполук. «Либонь, хитрує, а чи ловить ґав?..» «На брак видовищ наріка верблюд. / І просить хліба». Чи варто опісля таких влучностей дивуватися появі крилатослів’я? «…просте – / Глибин основа». «На кожнім тілі є мазки чужі. / Душа лиш кровна». (Питання про афористичність мислення є непростим. Здебільшого воно є характерним для поетів старшого покоління. Вимога літ? А в «О-р-і-ґ-а-м-і» протилежність, до якої проймаєшся симпатією).

…З моєї «дзвіниці» виражальність є немислимою без згадки про різноформ’я. Адже в даному випадкові мова про нього є доречною. В силаботоніці черкащанки переважають багатострофові поезії. Але також можна уздріти восьмивірші. Це, звісно, добре. Але хотілося б також побачити сонети чи катрени. Натяк на це не є випадковим. Після того, як у вірші «Життя – воно й епіграф, й епіграма…» прочитав «емпірика, ерзац, експеримент…», то подумав, що натяк на алітерацію є свідченням прихильності до словогри у рамцях традиційного віршування. А можливо, з часом з’являться верліброві одкровення, як вимога душі?

…Якщо вчитуватися в уже процитоване, то все наполегливіше починаєш розмірковувати про нелегкі шукання душевної рівноваги молодою людиною на непростих вітрищах свогочасся. Та не тільки згадки про деякі аспекти виражальності спонукають. «Підштовхує» і тематичність. Але, мовлячи про неї, не робитиму спроб розділити лірику черкащанки на громадянську, філософську, пейзажну чи інтимну. Це – марна справа. Всі мотиви переплетені між собою. Наведу тільки два приклади. Вірш «1 лютого 2017-го» присвячений пам’яті краян, які полягли на російсько-українській війні наших днів. Громадянськість. Але в супрязі з філософічністю. «Три душі між собою питаються…» «Кров небесна омолодилася…» (Хіба обожнення не є розгалуженням філософічності?) А вслід за ними ступає пейзажність. «Зимне дихання крижане». «Випинається, виривається, / Вигинається вир-течія». А твір «Як диявол поміж святих…» – сув’язь інтимності та філософічності.

Вже хоча б на основі цього можна зробити висновок, що віршарка працює на шляху, який характеризує сучасну поезію. Себто свідомо і підсвідомо зв’язує мелодії. А ще укупі з лише їй властивою виражальністю впевнює, що майбутні книгокроки молодої поетки будуть ще цікавішими для поціновувачів віршослова. 

Ігор ФАРИНА 

 

 

Чи запрягають сни крила?

 

Волкова Броніслава. Vítr na kolenou/Вітер на колінах : вибр. поезії / Броніслава Волкова ; пер. з чеськ. Миколи Мартинюка. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 124 с.

 

Поетичні світи – вияви творчої індивідуальності. Про деякі з них дещо знаєш, і вони приваблюють своєю таємницею. Себто тим, що дуже багнеться пізнати. Й невимовно радієш, коли таке вдається, хоча усвідомлюєш, що зроблено лише наступний крок до «вторгнення» в поезотаїну. Особливо тоді, коли йдеться про доробок нині сущого віршника. Та й справи зі збагнення ужинків тих, котрі подалися у засвіти не вельми радують. І здебільшого виручають особисті зв’язки, бо сподіватися на існуюче книго розповсюдження не доводиться.

Таку картину маємо з відкриттям вітчизняної поезії. А що вже казати про версифікаторство тих, хто мешкає поза Україною? Навіть європейський материк нерідко не може конкурувати у пізнанні чужизни. Через нестачу добротни перекладів. Бо численні мовні «шедеври» відштовхують. А ще «допомагає» відсутність належної реклами, яка має неабияке значення у наш непростий час. І слава Богу, що в такій ситуації знаходяться видавці, які ризикуючи фінансово, усе ж беруться за інтерпретаційні проєкти. (Не буду говорити про політичну складову важливої справи, бо тут і так є зрозумілим. Бажаю повернутися до теми попереднього абзацу. Тобто до мандрівки у чужі поетичні світи).

Усе це спало на думку, коли перечитував книгу віршів «Вітер на колінах» чеської поетки Броніслави Волкової у перекладі Миколи Мартинюка. Бо у друці знайшов, що виявилося спів мірним з моїм сприйманням поезотекстів. Душа розкошувала межи метафор, порівнянь та епітетів. (Звісно, кожен має свій смак, і не варто цьому дивуватися. Тому не претендую на виключність свого цитування, а згадуватиму лише про те, що найбільше сподобалося як індивідууму).

І, зрозуміло, що в першу чергу почну з метафор. Мені, приміром, подобається, що «мандри світом спалили свою тінь» у вірші «І голе горло затнулось об поріг». А ще ж маємо такі чарівності, як «тіло молиться каменям», «плачі, що витесують горе». Метафоричність мислення поетки тісно пов’язана з епітетністю. І, можливо, саме через це «примагнічує». «Колись ліс співав ніжну пісню безсоння». Гарнота? Безсумнівно! Але більше, ніж це, тішить не одиничність явища. «Літо спливло додолу в прірву зору». «Сни запрягли свої крила». (Як на мене, то зблиск думання в останній цитаті є очевидним, і саме його намагався обіграти у найменні цього відгуку).

Зрештою, епітети незлецьки почувають себе й тоді, коли такої сув’язі немає: «багаття моєї пристрасті», «друзі душі», «удар вічності», «борода святості». Цей ряд можуть продовжити такі вдатності, як «стіна мого тіла», «кисень слів», «кроки духу», «таїнства проблиск». До речі, останній взірець літературного тропу взято з нових творів віршарки, які ще не окнижені. І саме присутність у цих текстах дає можливість стверджувати, що це – її найвлучніша поетична зброя: «поцілунки весни», «пісня вітру», «віяння минулих снів і сподівань».

Та не тільки метафори та епітети агітують за книгу чеської поетки. Нелегкий вантаж пропагандиста звалила на себе неоднорідність порівнянь. Йдеться передусім про те, що у «Вітрі на колінах» цей вид літературного тропу існує у трьох іпостасях: поряд з неординарними висловлюваннями зі сполучниками маємо порівняння без них, а також образності, котрі поєднують елементи обох підвидів літературного тропу. «Я подорожній радості яка немов сонце сходить». «Найтихіша пісня – вівця втрачених днів». «Поцілунок – як вишня». Давайте продовжимо «нанизування» вдатностей. Тим паче, що їх вистачає у книзі. «Я мов буття вся пильністю зважніла». «Сон – реальність, що веде до іншої реальності». «Їхній подих вивільняє – як опій – але ненадовго».

Та й не маємо права забувати про бентежжя кольорових екстраполяцій: «виблискують на сірому тлі міста», «є білі хвилі часу», «мої таємничі і чорні глибини», «білий як крок у незнане»… Цю чарівність доповнюють згадки про «населення» книги, які теж створюють ефект кольоровості, хоча зримість барв у цьому випадку народжує химерна гра уяви. (Лишень нагадаю, що «мешканцями» вважають рослини і дерева, птахів і звірів, зірок і небесних світил. «…відпочиває троянда, так мені люба». «Я – яблуня, я – розквітла». «Я підстрелена лань». «…бачиш голубочка мого?» «Я спрага гейзерів і падаючих зір». «Сонце спрагло ковтало свій сон»).

Цікавим також залишається питання про те, як виглядають ці влучності на фоні поезії сучасних слов’янських версифікаторів. І можна знайти чимало спільностей з поетикою поляка Богдана Задури, словака Міхала Отченаша. Певною мірою варто балакати про україномовні вірші Тадея Карабовича з Польщі. Отже, Броніслава Волкова продовжує і по-своєму розвиває культурницькі слов’янські традиції. Марно з цим сперечатися, бо твердження відповідає дійсності. Але питання є набагато складнішим, ніж може здатися. Бо поетика чешки, зберігаючи у собі національні традиції (нікуди не подінемося від дихання ментальності), носить у собі впливи заокеанського середовища, в якому довелося жити. Дивовижний коктейль, справжність якого п’янить.

Та це не є єдиною проблемою, яку ставить перед нами перекладна книга. З усією гостротою постає питання про співмірність стилю думання авторки оригіналу і поетики інтерпретатора. Особливо тоді, коли він сам є вдатним віршарем. Тут дозволю собі одне міркування. Очевидно, мав рацію відомий вірменський поет Геворг Емін, що всі переклади носять у собі тонкощі свідомості інтерпретатора. Полягає суть у тому, що в одному випадкові індивідуалізм переспівувача є зримим, а в іншому – проявляється більше на контекстуальному рівні. Свого часу, наприклад, мені довелося порівнювати переклади віршів француза Поля Верлена, здійснені Максимом Рильським, Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Олегом Зуєвським. І совість кидалася у вічі.

Щось таке маємо тут. Переклади Миколи Мартинюка свідчать і про те, що він сам виступає у ролі неординарного поета. (Перечитую «Вітер на колінах» і подумки мандрую у «Світ за Брайлем» – так називалася книга його оригінальних поезій, яка побачила світ у 2012-му. «Сонце спалює плаху». «Снігів глагол». «Вклякли над водою громовиці». «Під покровом ночі, наче в мелодрамі, Нас вінчали трави в піднебеснім храмі». «Розхристана ніч принесла у сповитку туман А він на ранок посивів»).

У читачів цих нотаток може виникнути закономірне запитання: навіщо автор вдався до цитувань з оригінального доробку перекладача, якщо усе це не має прямого відношення до теми розмови? Можна, зрозуміло, так вважати, але таке враження є помилковим. Адже те, що вже висвітлено у попередніх абзацах, варто проєктувати і на інтерпретації віршів Броніслави Волкової.

Перекладач виступає за передачу думки кожного рядка. Але буквалізм у доброму розумінні цього поняття не означає відсутності собості. Вона є помітною у багатьох випадках. Наведу тільки один приклад. У вірші «Мій дім в ялицевому лісі» є рядок: «Я запитання – не одмова». Точніше словом «одмова» автор трактує «odpověď» оригіналу. Не беруся припускати, інтерпретатор не знає слова «відповідь», бо у творі «Сьогодні гори покрились лісами» проголошено «як обіцянка, як відповідь». Просто у контексті поезії «одмова» звучить ліпше, хоча індивідуалізм слововиражання таїть у собі певний ризик (вважаю, що трішки знаю чеську мову, бо свого часу студіював її в університеті, сам перекладав окремі вірші Антоніна Сови, Іржі Волькера, Вітезлава Незвала, Мирослава Флоріана). А от до слова «буцімто» у «Сьогодні гори покрились лісами» можна було знайти ліпшого відповідника. Чекає на синонім і «земля» з «Початку». Але не стверджував би це однозначно. Справа смаку.

…А завершу ці розмисли ще двома акцентами. Для Броніслави Волкової «Вітер на колінах» – друге книжкове побачення з українськими читачами. 2014-го Віктор Мельник уже випустив «Неприналежність». Віриться, що знайомство з доробком цієї поетки продовжиться. Вірші чеської віршарки мають свій колір, що є дуже важливим для пізнання культури однієї з віток слов’янського древа, коли на всіх тисне уніфікаційна потуга… Та й інтерпретатора цих вельми цікавих поезій неможливо назвати дебютантом на перекладацькому полі. Тільки 2017-го він випустив «Єдину любов» болгарина Христо Черняева та «Каву з українським медом» білоруски Аксани Спринчан у своїх трактуваннях текстів. А білінгва «Вітер на колінах» лише підтвердила, що поет недарма «пірнає» у чужизну, бо дарує усім цікаві стрічі. Чекатимемо на нові, запрягаючи крила снінь?

Ігор ФАРИНА 

        

 

 

Коли від творчих мук немає стриму

 

Рябий В. З нової збірки «Спалах світлотіні». – Буковинський журнал. 2019. N 4.- с.10-38.

 

Цей письмак Василь Рябий з Коломиї на Прикарпатті завжди приємно дивує. То сонетами, то паліндромами, то віршами для дітей, то повістинами, то есе... Не стала винятком і добірка віршів з майбутньої книги, вміщена у престижному журналі. Вже хоча б тому, що побачили версифікатора в новій іпостасі.

Чому так гадаємо? Та все пояснюється дуже просто, твори з нової збірки не подібні на вірші, які читали раніше, і темарійно і виражально. Якщо вчитатися у строфи, то в них можна помітити переважання смуткових ноток. (Уважні читачі, напевно, ствердять, що такі мелодії вряди-годи з'являлися і раніше. Не заперечуватимемо. Але вони не робили погоди, як це маємо в даному випадку). "Але буття незмінно сіре, мов тумана пускає маг. І зміщуються хлібні міри незримих загадкових ваг", "А що залишається загадкам, хіба суперечливий час. На кожну обставину маска і ласка накрапаних фраз".

Отже, перевалювання смутку? Та не бачимо тут негативу, бо маємо світлий сум і промовляння досвіду. Так би мовити, особистісний погляд на довколишність, адже поет - істота настроєва і словогрою передає почуття, які повнять його свідомість. І зворохоблена уява шепоче, наче мантру. "І не забув тебе твій настрій, що там живе, де і колись. Чогось не можна озиратись, а ти візьми і озернись."

Озирнемось і ми на громадянську лірику Василя Рябого й зробимо висновок, що вона не є одноплощинною, бо віршник торкається різних проблем. Скажімо, у текстах з циклу "Тривожний годинник"- відголосся воєнних подій на східних рубежах нашої держави. "Обстріляні серця гучніш або тихіш стукочуть, б'ються. І страх долає білий вірш, коли навколо міни рвуться." Цікаве відлуння болючої теми, правда? Та хіба тільки воно настроює читацьку увагу? "В сліпому стані трансу текти забули сльози. Прийняло серце дозу з радіаційним пафосом." Подумалося про чорнобильську біду, рани від якої кровоточать і досі. "Узвичаїлись атомні танці і високий фатальний фон". Досить часто поетові не дають спокою непростості абераційного часу. "Але на іменинах волі чомусь мій дух самотній був. І винна в цьому влада солі, на цукор схожа у добі".

Тепер - про філософічність лірики, якій (так нам здається) притаманна триєдиність. Тут на передній план виходить складна діалектика щоденного бутя: "Прожити- заплатити мито", "Любов'ю слова щирість міряв", "Без творчих мук немає світу, а з муками душа співа". (Щодо останньої цитати, то вона ставить питання про культурологічні аспекти публікації. Але це тема - окремої розмови, яка ще наспіє.)... Певною мірою зі світлими болями та смутком цих слів перегукуються богошукальницькі мотиви: "За болі грішник Бога молить", "О всемогутній Боже, Ісус росою плаче", "Проси помилування в Бога". (Цитати змушують до розмислів про природність думання насамперед. І звісно, про простоту, але не спрощеність висловлювань, яка раніше не була характерною для його поетики).

Саме через цю призму і хотіли б подивитися на культурологію "Спалаху світлотіні". Адже тільки такий підхід дає можливість збагнути використання рядка з Тараса Шевченка як епіграфу до одного з віршів чи суто присвяти поетові Володимирові Базилевському. Мусили, безперечно, тут також згадати, що поштовхом до появи одного твору стала книга передчасно згаслого Дмитра Герасимчука. А при знайомстві з поезією "Линвоходець" виникли асоціації з Михайлом Семенком. Завдяки слову "мертвопетлює". "Мертвопетлює рівновага. Іде. По ниточці. Іде."

Якщо осмислити рядки, то в уяві постає картина з участю линвоходця. Такими прозорими (напрочуд!) є і його пейзажі, незважаючи на те, що автор віддає перевагу барві осені чи задумується про прихід зими: "Від обрію до обрію тумани". Іноді у віршах уздріваємо літні кольори. Але автор неодмінно бачить їх в осінньому дзеркалі, себто йдеться про поетове бачення з верховин прожитого і пережитого: "І може, то магія квітки, пахощів переливи", "Хтось роси натрусив". (Зауважимо одну деталь. Одні поети прямолінійно говорять про це, а другі не "моляться" над нею. Василь Рябий обрав другий шлях. Властивість душі).

Помітною індивідуальність підходу залишається й в інтимній ліриці. "А я чекаю поки йокне в моїй душі твоя любов", "Така краса- лише б радіти і ти бентежно не мовчи", "Моя рука тобі привітно тонким метеликом тремтить". Туга за тим, що уже ніколи, на жаль, не повернеться? Можливо. Але нас цікавлять не самі почуття, а їхні вихлюпи у бентежності слова.

...Ми намагалися викласти свої міркування про деякі аспекти громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності лірики Василя Рябого. Але його темарійність має ще один нюансик- так звану тематичну сув'язь. Наприклад, вірш "Сльози на вітрі затремтіли" "дихає " громадянськістю. Але органічними для нього є також філософічність і пезажність, чи твір "Поет" поєднує філософічність та інтимність.

Можна, мабуть, розпросторювати й інші думки про темарійність у призмі світлого суму, наголошуючи на творчій різності. Але не будемо про це, лише скажемо, що ця інакшість є очевидною і з виражальницького боку. Правда, вона більше контекстова і її майже неможливо помітити. Бо зовні все залишається у старих творчих координатах.

Зосібна підтверджують це метафори: "Сухий вогонь палає в оці", "Синички просверлили свистом вись", "Вітри його істину п'ють", "Знімають очі фільм". Якщо хочете, то є підстави балакати про метафоричність як логічне продовження використання цього літературного тропу у "Сологолосі", про який одному з авторів цього тексту уже доводилося писати у "Буковинському журналі".

Зачудовують й порівняння, котрі умовно ділимо на дві частини, виокремивши взірці зі сполучниками і без них. До перших, наприклад, віднесемо таке: "І точить каміння вода, неначе за хаос розплата", "Бути різним, мов хамелеон", "До крапки звужується коло, немов зіниця ще жива", "І вірю тобі як нікому".Уява і реал зливаються теж у порівняннях без сполучників: "І птахи в крутизну летять-непосидючі серпокрильці", "Гра в хованки- звичайні чудеса", "Куди поділася краса- утаємничена природа", "З коротких черг- вогненних речень". ( Порівняння без сполучників прозоро натякають на ще один момент- широке використання антонімічного ряду. "Підлість- синонім добра". Несподіваність? Але якою доречною вона є у контексті твору, та не тільки у цьому тропі бачимо антоніми. Їх є значно більше: "брехлива правда", "складна простота"...)

А хіба забудемо про чарівність епітетів: "зелений подих", "яснобачення ока", "райдуги мапа", "небесне листя", "очі мовчання"? Коли натрапляєш на такі вдатності, то вже не дивуєшся, що поет вміло експлуатує відомі багатьом вислови: "набрала води в рот","божим духом живе","на війні, як на війні", "на ясні зорі і на тихі води" ...Звісно, з цього приводу мають право на існування різні думки. І слава Богу! Нам же гадається, що використання відомого народжує афористичність мислення. "Кожна мова щонайкраща, як нею мовчить сам народ". "Від себе не втечеш, але втікаєш", "Та поділитись треба хлібом, щоб ворожнечі не було", "Хто ухопився за щастя, тому шаленно щастить"...

Є ще кілька аспектів, які неможливо оминути у мові про виражальництво. Це – передусім колір і екстраполяції та поєднання барв. "За що така чудесна плата уривком золотого сну? ", "Хвилин зелений подих", "Мабуть в блакитних небесах", "Червоним кров'яним тільцям протистоять смертельні болі", "Як вилась чорна й біла смуги", "Луна відлуниться і мак червоний почорніє"...

Варто, либонь, згадати і про "населення" віршів, до якого належать небесні світила і зорі, птахи і звірі, дерева і рослини: "Комусь темніти і світліти як вітер сонце чи мороз", "І простогінний вітер із зорею", "І до якої ти належиш касти отих синиць чи журавлів", "І виє в небо темне пес", "Вибухає бузок для очей та краси", "В повітрі- шум пшениць та жита". Багатство бачення того, що оточує, йде від того, що віршар- уродженець села і йому є чужим урбанізм, хоча не відкидає його потреби в поетиці. Як кажуть, кожному своє спати не дає.

Та дамо спокій цьому питанню. Адже все і так є зрозуміле. Повернімося до іншості на контекстуальному рівні. Вона постає там на повен ріст. Але водномить існує й неконтекстуальна неоднаковість. У "Сологолосі", який вмістив уже сто вінків сонетів чи не кожен твір був переосмислений неологізмами,(Поет і літературознавець Михайло Василенко навіть висловив жаль, що словника новотворів Василя Рябого не існує). У "Спалаху світлотіні" каскаду нових літеросплутень немає. Але вряди-годи вони, а й цікаві рідковживаності та діалектизми все ж побутують: "словозвук", "рясносяє", "словоспростування", "тихолунні".

Ще один нюансик цього разу зачепимо – це питання формовираження. В уже згадуваній добірці переважають вірші з трьох строф. Але іноді вздріваємо римотвори з восьми рядків із різними видами римування. У "Спалаху світлотіні" знаходимо також натяки на поетичні цикли. Якщо врахувати, що раніше вже були сонети і вінки сонетів, поеми і хоку, акровірші і паліндроми, то виникають підстави балакати про звуження формалістичного висловлення думки.

Що це? Крок назад чи поступ вперед? Сумніваємося, що відповідь на це питання існує і у версифікатора. Безсумнівним є лише одне: "Спалах світлотіні" - свідчення віршаревого пошуку. Але він ще сам не знає, що з того вийде. Очікуймо і ми! А поки що перечитуймо журнальну добірку. Вона є такою промовистою, якщо враховувати вищезгадані моменти.

Олег Василишин,

кандидат філологічних наук

Ігор Фарина,

член НСПУ

м. Кременець – м. Шумськ

 

 

Течуть рядки поетові

в свідомість

Мельник Віктор. Під Вітошею: поезії, переклади. – Луцьк: ПВД «Твердиня». 2019. – 88 с.

Неможливо однозначно назвати причину появи того чи іншого вірша. Бо кожен версифікатор матиме своє пояснення. Тому не заглиблюватимемось у їхні твердження, а скажемо про те, що стало спонукою цієї книги. З анотації можна висновковувати, що видання – своєрідний звіт поета про творче відрядження до Болгарії у лютому-квітні 2019-го. Та сумніваюся, написане так пристрасно не промовляло б до нас, якби не було пронизане любов’ю. Воєдино зливаються любов до братнього народу і любов до жінки. Щодо першого виду почуття, то воно в оригінальних поезіях і в перекладах. Зрештою, це радше за все стосується й другого виду: «Сніжинки у косах болгарок, / Як зорі в болгарському небі», «Треба знов буде сісти в своє гніздо» (Захарі Іванов), «Цей Усесвіт / має смисл / хоча б тому, / що в ньому / є / ти», «Тільки в твоїй тіні я знаходжу / сонце» (Хайрі Хамдан).

Та не хотів, щоб сприймачі текстів дивилися на оприлюднене через окуляр любові. Бо разом з ними слідують мотиви громадянськості, філософічності та пейзажності. В їхньому сучасному переплетенні і непрямолінійному висловленні думки тому й бачу доцільність детальніше зупинитися на деяких питаннях виражальності, зосередивши увагу на літературних тропах, «мешканцях» книги, кольорових екстраполяціях та слововиявних тенденціях.

Серед перших, либонь, варто виділити метафори. Як не дивно, а в оригінальній поезії їх таки знаходимо чимало, незважаючи на те, що цей розділ містить лише 28 творів (здебільшого катренів). «Твій спокій шматують вітри за вікном», «Знов по струнах трамвайних занурюсь у вуличну тисняву», «Прилітали вітри сніговійні». Яскраво бачимо, що автор у даному випадкові досягає за рахунок поєднання уяви та реалій бажаного ефекту. Це залишається актуальним і для інтерпретацій: «Світло поглинає спогади» (Івайло Диманов), «До краю у грудях журба відцвіте» (Димчо Дебелянов), «Він гладив уста мої подихом» (Маргарита Петкова).

До віршів примагнічують і порівняння. І тут знову доводиться балакати про їхню присутність і в оригінальних, і в перекладних поезіях. Правда, взірці цього літературного тропу розділив би на кілька частин. Досить часто віршник вдається до словосполук на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. «Гора, мов кам’яний намет, / Що велети вночі напнули», «Тільки душа неприкаяна, ніби штучний супутник», «звучить з невблаганністю, як метроном». Поряд з ними побутують прості порівняння без таких часток: «Я став би струною твоєї гітари – / струною, яка не порветься ніколи», «Ще тръгвам» – з трампліна у ніч летючи». Простість порівняльності по-своєму доповнює складність. Себто йдеться про тропи з елементами обох вищезгаданих підвидів: «Як тунелі крізь небо – сліди літаків», «Усе – безслідно – час, мов луг, роз’їв»….

Окремішньої розмови потребують порівняння у перекладах, хоч вони, на перший погляд, не різняться від поділу тропів в оригінальних віршах. Адже і тут маємо частки, про які вже йшлося: «Звучать попід домами хвилі, / мов клавіші фортепіано» (Станіслав Пенев), «Немов хризантема, осіння і все ще тепла» (Хайрі Хамдан). А поряд бачимо порівняння без буквосполук: «Гниють корені – спрага їх заглушила» (Екатерина Томова), «У місті – вогнищі неону» (Боян Ангелов). Очевидно, сподобаються всім і тропи з сумішшю обох підвидів: «і будуть – наче зламана стріла» (Никола Ґерджиков), «Перші бусли на ранні акації – / мов два сонця на зелен-поріг» (Николай Мілчев).

Як на мене, то для порівняльності в інтерпретаціях є характерними два моменти. По-перше, малопомітність гри уяви та реальності, що більше знакувала метафори. Негатив? До певної міри. Але його стушовує епітетна влучність. По-друге, на авансцену читацького сприймання виходять порівняння з участю прикладок: «…І в лагідних обіймах-берегах» (Станіслав Пенев), «Життя-красота, о, життя-раювання» (Димчо Дебелянов). Усе це разом узяте створює вибуховий ефект. З одного боку, промовисто свідчить про оригінальність думання окремих авторів і близькість поетики двох слов’янських народів. А з другого – можемо угледіти певну спільність, порівнюючи оригінальні і перекладні твори Віктора Мельника. Ті ж лапідарність і точність слова. А ще (коли хочете) якась духовна близькість з авторами, які потрапили в поле зору.

Згадки про літературні тропи у цій книзі завершу ословленням думки про епітетність. Але цей вид словосполук поділю на дві частини: епітети, які вже набили оскомину і стали звичним явищем, та епітети, котрі використані уперше. Розумію умовність такого поділу, але (принаймні, так мені гадається) нікуди подітися від реальності. Особливо мислиться про це, коли, перечитуючи видання, бачиш «нитку доль», «вересневе світило», «ранковий гул». І в перекладному розділі звучність – його ознака. Хіба про щось інше розмірковуєш, коли зір впирається у «дзеркало життя» Николи Ґерджикова, «вдячність синів» Захарі Іванова, «завісу туману» Маргарити Петкової. Але дорікати за експлуатацію знаного з інших друків не став би. Бо саме на їхню необхідність в тому чи іншому творові вказує контекст. Адже нерідко мирно співіснують звичність та несподіванка. Скажімо, у Віктора Мельника є такий вислів: «І вдивляються в сонну Софію / Перископи підземних човнів». А в українізованого ним Івайла Диманова надибуємо: «Та в сліпому коханні є оманлива ніжність».

Зрозуміло, що ролі несподіваних з’яв тут виконують «перископи підземних човнів» та «оманлива ніжність». Але таких вдатностей є значно більше. В оригінальних поезіях ще є такі чарівності, як «килимок хмарини», «зими впольованої шкура», «черв’ячки поїздів». Існують вони і в перекладних віршах. Станіслав Пенев у рухові води побачив «віжки течій». Над «фізикою туги» замислюється Івайло Диманов. А в розмисли Бояна Ангелова вплелося «коріння крил»… (Знову ставлю трикрап’я, бо перелік є чималим і ще раз переконує в тому, що епітетна точність – серцевина сучасної поезії.)

Та не тільки літературні тропи приваблюють. Про яскравість виражальності говорять також «мешканці» книги. Віктор Мельник «заселив» її рослинами, деревами, звірами, птахами, зірками і небесними світилами. Трапляється так, що вони тісно переплітаються в одному рядкові чи в одній строфі. «Лиш тополі стоять, мов дими», «Сонце крізь хмари ледь світиться», «Бо склювали їх душі померлих давно голубів», «Усе – було. Троянди. Солов’ї».

«Мешканцевий» парад продовжують і окремі рядки з українізацій болгарських текстів. Ахмет Емін Атасой вважає закономірністю, що «твої, наче зорі, жарітимуть очі». Вторить йому Хайрі Хамдан, говорячи: «Немов хризантема, осіння і все ще тепла, / ти входиш в мої пори року». Маргарита Петкова запам’ятала, як «футболили мокрі каштани». Цю гарноту з перекладацького розділу доповнюють вислови на взір: «Лелека відніс би його до чистилища», «Безтямність при місяцеві повному», «Нескінченне виття гієни», «Хоч в ту ж таки ніч всиха абрикоса», «Перші бусли на ранні акації», «Моє серце – верба, / розквітла магнолія».

Вражає і барвистість у цій книзі. Бо кольорові екстраполяції не рідкісні і в оригінальній творчості поета, і в його українізаціях болгарських текстів. «Білим просторінь прошила» (так він пише про зиму), «Намалюю ним жовтогарячий автобус», «Розцяткую ним ніч, ніби висію срібні зернини». Никола Ґерджиков думає про «білих обезкрилених птахів». «Сльозою з голубого ока» вмився вірш Атанаса Капралова. Хайрі Хамдан порівняв своє серце із «зеленим шовком». В Ахмета Еміна Атасоя «Одіссей перепливає синій атлас». А поки триває ця плавба, Івайло Диманов вкладає в уста постмодернового поета слова про «червоних алхіміків і циніків»…

Чіткіше виражальності сприяють і слововиявні тенденції. Якщо орієнтація на неологізми, рідковживаності притаманна обом розділам, то українізації не обходяться без так званих болгаризмів чи слов’янізмів. Неологічністю, зокрема, познаковані «роззимлення», «безсніжжя», «новоселець», «безкрай». Сліди рідковживаності залишають після себе слівця «сніговійні», «розхрестя». Втішно також, що інтерпретатор контекстово вдало використовує дивні літеросплетення: «спочив», «ошмаття». Маргарита Петкова в одному зі своїх віршів пригадує запах «кошулі». Та сумнівно, що ця гарнота належить до болгаризмів, оскільки така колоритна буквосполука іноді навідується до білоруських, польських, словацьких, чеських версифікаторів, та й у вітчизняній словесності вона набуває популярності. Але цього не скажеш про «царвулі» чи «капандуру», які передають неповторність болгарського мовлення – одного з сегментів слов’янськості в її істинному розумінні.

З вищезгаданого висновковуємо, що письмовець шукає своє вираження через лексичні засоби. І тому стає дуже помітним неправильне слововживання. В оригінальних віршах, наприклад, вухо ріже «бабулька», хоч, можливо, доречніше сказати «бабуся», «бабуня» чи «бабусенція» (за Іваном Драчем), бо контекст від цього нічого не втратив би. Росіянізмами попахує від «рози», «стекол». Прикро, що останнє перемандрувало в інтерпретації. А ще тут недоречними здаються «видержаний», «багаж», «базар»…

Є ще два питання, які порушує ця книга. Спершу зачеплю формотворчість. Нерідко можна почути голоси про необхідність швидкої верлібризації вітчизняної поезії. Розумію нетерплячку поборників нового. Але…. Не варто, очевидно, забувати, що в світовій літературі українське красне письменство може посісти гідне явище лише тоді, коли враховуватиме національні особливості. І логічно було б відштовхуватися саме від цього. Ментальність ріднизни неординарно передає верлібристика Миколи Воробйова, Василя Голобородька, Олександра Хоменка. Але не менш чарівним є і поєднання римованості і неримованості у віршах Олександра Астаф’єва та Василя Кузана. До останнього переліку, либонь, слід вписати і Віктора Мельника, серед поетичних мініатюр якого є традиційні катрени і короткі верлібри. Між іншим, це спрощення він пропагує і в своїх перекладах, інтерпретуючи сонети Николи Ґерджикова та верлібри Хайрі Хамдана.

На українізації творів болгарських поетів подивимося ще з іншої височіні. Якщо з творчістю Димчо Дебелянова і Захарі Іванова українські читачі хоч трішки знайомі завдяки доступним їм перекладам, то цього не скажеш про Хайрі Хамдана і Катю Кремзер. Здається, що Віктор Мельник уперше відкрив для поціновувачів віршослова доробок Николая Мілчева, Атанаса Капралова, Ради Добріянової, Екатерини Томової, Станіслава Пенева. А ще ж до нас завдяки вінницькому драгоману прийшли Івайло Диманов, Боян Ангелов, Росі Рос, Ахмет Емін Атасой, Маргарита Петкова.

А завершити ці нотатки хочу ще однією думкою. Перекладний розділ, напевно, більше виграв би, якби був білінгвістичним. Тим паче, що «Твердиня» уже набула досвіду таких поетичних видань. Хоча і в даному вигляді книга є вкрай потрібною. Бо розширює обрій читацького сприйняття. Сподіваюсь, що на це працюватимуть і наступні книги поета і перекладача.

Ігор ФАРИНА

 

 

Слова шаблі,

колоска і яблуні

Богдан Мельничук. Козацькі вітрила: казка. - Тернопіль:

Навчальна книга-Богдан.2019.-40с.

Чи чули ви, що вміють говорити яблуня і колоски? Видумка, скажете. Не буває такого в реалі. Згоден з тими, хто боїться «включити» уяву. Але давайте трішки пофантазуємо, забувши про дійсність. Разом з письменником Богданом Мельничуком.

Але перед тим, як перейти до висновку щодо «Козацьких вітрил», варто, мабуть, пояснити логічність цього «говоріння». Як на мене, у даному випадкові є цілком виправданим. Якщо виходити із жанрової приналежності написаного, письмовець запропонував читальницькій увазі казку. Себто текст, який нерідко з’являється перед юними поціновувачами красного письменства.

Та водномить не стверджував би, що письменник «годує» поціновувачів звичайністю. Через кілька причин. По-перше, велике значення має тема. По-друге, не слід забувати про рівень висвітлення.

Навколо цього і далі «танцюватимемо». Отже, казкова повість (так ще означує свої літеросплетення автор) починається з того, що морська буря потопила козацький вітрильник і тільки Северинові вдалося вижити.

Він вибирається на берег, де три голови змія-дракона радіють, що їм вдалося вчинити ще одне зло, бо це вони «порадували» козаків, яких проковтнула морська безодня. З ними у двобій, маючи тільки вірну шаблю, і вступає Северин. Але, на жаль, він не може подолати жахітисько. Врешті-решт  відрубані козаком голови повертаються на свої місця і вирішують покарати сміливця, позбиткувавшись над його дружиною і сином. І Змій-дракон летить туди, щоб показати, що тільки біда має владу.

Безутішний Северин не знає, як зарадити біді. І в цей час людським голосом до нього починає промовляти шабля, нагадуючи про летючий корабель, одним вітрилом до якого стає сорочка, яку йому пошила вірна дружина Оксана.

 Та з одним вітрилом йому не вдається наздогнати лютого ворога. Вони (Северин і шабля) лише бачать жахіття, яке натворили вогнедишні голови. Але це не означає, що обоє опиняються на черговому обіччі життя. Максим і Назар теж не можуть здолати триголове чудовисько. Але вони дарують те, що є дуже потрібним – отримані від них сорочки теж стають вітрилами летючого корабля. А ще раптом говіркими стають врятований від вогню житній колосок і яблуня, пропонуючи відважному Северинові зернинку та листочок для прикликання побратимів у важку хвилину.

Частина колоса та яблуневий дар стають у пригоді, коли Северин опиняється у рідному домі, де вже встиг побувати змій-дракон, прагнучи силоміць стати чоловіком Оксани. Втрьох козаки вирішують одночасно відрубати три голови, бо тільки так можна подолати підступність. Зрештою, це їм вдається. І подолання Змія-дракона – своєрідний завершальний акорд.

Звичайнісінька історія, якщо розібратися. Але вона є алегоричною, бо прозоро натякає, що будь-яку біду можна подолати тільки спільними зусиллями. (Прописна істина. Але… Чи не виплеснемо немовля ментальності, купаючись у морі загальнолюдських цінностей? І мені здається,  що заслуговують похвали ті письменники, які по-своєму стараються заперечити продиктовані норми часу).

Тепер подивимося на те, як він досягає цього ефекту. І тут (так гадаю) на поміч можуть прийти літературні тропи, якими послуговується казкар.

Серед метафор, скажімо, відзначив би наступні вдатності. На одній із сторінок ошатно оформленої книги наткнувся на метафоричний вислів: «Подвір’я біля хати приголубить вечір». Ніхто, либонь, не буде казати, що це – негарно.

Перелік метафоричних вдатностей можна продовжити. Але не бачу доцільності у цьому.

Ще звернув увагу на те, що Богдан Мельничук вдало експлуатує прикладки. Правда, цей мовний засіб розділив би на дві частини. Нерідко літератор вдається до усталених висловів. До таких належить «шабелька-подруженька», «сестри-зміючки», «ревіли-билися». Та ярлик  узвичаєності не начепиш на такі словосполуки, як «горе-герой», «сестри-голови».

Такі ж функцію взяли на себе й епітети, які нерідко уздріваю у казковій повісті. До них, зокрема, відніс би такі вислови, як «гігантський сувій води», «вогненне дихання», «крилата гаддя», «розлога пісня», «зелений виродок», «міцні долоні».

Якщо дивитися на твір з лінгвістичної «дзвіниці», то помітно й те, що автор шукає себе у слововживанні. Особливе захоплення у мене викликають рідко вживаності на кшталт: «піняста», «банькаті», «очища», «вибалушила»… Та… Водночас розумієш, що автор старається ощадливо використовувати їх, бо надмір може зашкодити.

Побіжно згадаю ще про два питання: пейзажність та діалогічність. Щодо живописання словом, то спочатку наведу кілька прикладів, зокрема, зауважу, що про схильність письмака до образного змалювання ситуації свідчить вже початок твору… «Небо сліпучими вогненними батогами краяли блискавиці, бурмотіли і лунко вдаряли громи». Фрагмент опису морського шторму доступно й неординарно описує морський шторм. Цікаві картинки бачу перед собою, коли читаю наступне: «ранкове сонце раптом закрила  сіра тінь». «У промінні місячного світла біля подвір’я опустився летючий корабель». Ніхто, очевидно, не заперечуватиме, що пейзажна простість сприяє доступності сприймання як й діалоги.

Зауважу ще й таке. У текст казкового твору доречно вмонтовано крилаті слова. «Одна розумна голова – добре, а дві – ще краще», «чеши дідька зрідка, але назавше», «перемогти лиходіїв можна тільки спільно». (Чогось надзвичайного у цій фразеології немає. Але вона «примагнічує» до себе доречністю).

…Читачі цього відгуку, безсумнівно, нарікатимуть, що літературний критик, мовлячи про книгу для наймолодших читальників, занадто багато наголошує на мовлених моментах. Мовляв, у час уніфікації суспільного життя не слід захаращувати свідомість сприймача зайвиною. Та не думаю, що така «глибокодумність враховує всі моменти. По-перше, не можна ж скидати з рахунку творчу індивідуальність. По-друге, юного читальника цікавить не тільки тема, а й неординарність висловлення. Саме це й мав на увазі Богдан Мельничук, пливучи під «козацькими вітрилами».

На цьому можна було б крапкувати. Але не хочу, аби за кадром залишилися ще два нюансики. Колись автори не надто переймалися  поліграфічним оформленням. А нині ситуація змінилася. Добротність й ошатність виконання приваблюють чи, може, ще й чудовість оформлення від заслуженого художника України Євгена Удіна. Прикро лишень, що ця гарнота дещо блякне від «хазяїна», «скуки», «діла», хоча, як мені здається, українські відповідники були б доречнішими. І повітроплавання на летючому вітрильникові ще більше задаровувало б. 

Ігор ФАРИНА

 

ДОЛАННЯ ЧАСОНУРТУ

НЕСКІНЧЕННЕ

Крупка Віктор. Хліб для янгола [текст] : поезії / худ. І.З. Токарська. Луцьк : ПВД «Твердиня», 2020. 112 с. 

Порівнюю цю книгу з «Химерником» – попереднім виданням Віктора Крупки. І опиняюся у полоні непростості. Той друк, про який писав на початку 2020-го, сподобався образністю мислення, неординарністю вираження. Та водномить відчувалася якась недомовленість. Проте не робив з цього проблеми: по-перше, якщо у віршах є все зрозумілим, то вони ніколи не стануть «хлібом» для розуму, по-друге, та іншість – свідчення творчого пошуку, який повинен увінчатися успіхом.

«Хліб для янгола» підтвердив це. Як на мене, то він цілісніший за «Химерника» і засвідчує бажання розпросторюватися в поезомисленні і творити портрет душі ліричного героя на помежів’ї модерну і традиції: «…ти народжений лицедієм для води-пам’яті / чекаєш, наздоганяєш, зусиллями стираєш дати / і самоту, сто разів приручену і розіп’яту» («проти»).

Неприручені вірші розіп’ятої самоти… Саме вони стають такими через небанальність дій «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «витерти межу між дощем / і черешнею» («передчуття»); «лев-самітник забуде про втечу» («птахом гінким»); «нехай болить / журавлями / тобі ця земля / аж за овиддя» («ти із приблуд»); «у листопадах мерхлих павутин / німую до зірок» («крізь утечу»); «відточить камінь сонця струни» («березова кров»). Ці та інші чарівності мешканцевого плану помітно виграють за рахунок використання метафор, порівнянь та епітетів. Але така тропіка присутня і поза цими оновленнями.

Проілюструю це прикладами. І насамперед згадаю про метафори: «у серце внадився дощ» («заячі мрії»); «налий мені моху по вінця у подих» («литимусь»); «розплутаєш нитки мовчань» («березова кров»). Не бачу доцільності спеціально добирати цитати для підтвердження думки, бо цей намір на друзки розіб’є багатство метафорики: «інколи сам собі ставиш в зіниці щонайміцніші ґрати» («навстіж»); «зирить ув очі оця поміжлюдська пустка» («за асфальт руками»); «день стікає по тілу, як невгамовна вода» («повертайся»). Остання цитата показує, що метафори можуть існувати разом з порівняннями, які їх увиразнюють. Та порівняльність знакує друк, і тоді, коли літературний троп віддаляється від поєднуваності, хоч і не надто. Окрім того, з’являються підстави говорити ще про один момент. Віктор Крупка пропонує шанувальникам віршованого слова неодновимірні взірці цього літературного тропу. Звісно, серед них переважають порівняння зі сполучниками як, мов, ніби, наче: «казки, на які не чекаєш приходять, як сни» («упізнаю»); «оцей відбиток, наче тонкий рубіж / коротких минань і миті» («бути між»); «бо істини неначе тіні ці» («пів сполоху»).

А поряд з ними вільно почуваються порівняння без сполучників: «будь-який борг – майже аритмія доконана» («за асфальт руками»); «два листочки – два мандрівники» («приязнь осені»), «ця музика – / моя розрада і моя спокута» («вір-не-вір»). До цієї гарноти додаються і порівняння, в яких віршар суміщає обидва підвиди цього тропу: «днище дня – як мишача дірка» («межи скронь»); «погляд – немов спокійний травневий дощ» («квітка»); «незникомість усотуєш, як Соломон, – / віддаєш вузликам пам’яті» («передчуття»).

Та на цитуванні порівняльних чарівностей опісля цього не ставлю крапки, бо є ще один підвид літературного тропу. Мова піде про слова з прикладками: «літери-втікачі», «грані-руки», «миті-фільми». Цей спосіб порівнянь використовує багато версифікаторів. Але Віктора Крупку вирізняє з-поміж них відмова від звичності. Хіба не мислиться про таке, коли читаєш про «воду-пам'ять», «видих-сіль»…

До літературних тропів належать й епітети. Їх, між іншим, віршар експлуатує часто. І не тільки у текстах, а й у назвах творів, зокрема «склянка світла», «контури кори», «випнутий страх», «березова кров», «мрії крила», «приязнь осені». І немає нічого надзвичайного в тому, що найменувальна епітетність спонукає до більшого зацікавлення словотворами у версифікаціях «контури розмов», «риштування весни», «міжребер’я ожинове», «осінні фігури полів», «лоно оселі», «терпкі провини».

Якщо вчитатися у ці тропи, то неодмінно починаєш думати про неординарність поезомислення автора. Мені здається, що за них агітують і кольорові екстраполяції. Їх, до речі, є небагато у книзі, і вони нерідко поєднуються. Але слова про кількість – заперечення оригінальності: «птах-одинак лишився на руці / сам сірий-сірий, / а душа білісінька» («так, як уміє»); «до свіжих зелених барв / додати гарячих» («незрячим»); «сивий чоловік не зриває маленьку квітку» («квітка»); «що ллється з подиху зимного, направду, червона кров» («не втечеш»); «ти огорнув себе довготривалим чор-/ним і білим» («чорним і білим»); «повертайся у подихи, у зеленавий подих» («повертайся»).

Скупість кольорових екстраполяцій – ознака друку. Та, либонь, не варто бачити у ній ваду. По-перше, ніхто не може передбачити (і автор також) майбутнього руху поетичного мислення у цьому керунку. По-друге, за нею може приховуватися пристрасть до одного кольору, який в уяві автора спроможний замінити версифікаційне багатобарв’я. Віктор Крупка вибрав саме такий шлях. У цьому неважко пересвідчитися, «куштуючи» «хліб для янгола»: «повертайся до мене пребілою птахою» («повертайся»); «грім на білий цвіт / беззастережно ліг» («помовч»); «біло-пребіло облизує його страх» («квітка»).

Говорю про екстраполяції, гадкуючи над ословленням барв. Але кольоровість може бути й прихованою, створюючи уявою зриму картину: «спалили опудало літа / на картоплинні» («по пам’яті»); «торкнулись руки тишини сосни» («намолені»).

Але тиша і щасливість сприймання приходять не тільки з кольоровими екстраполяціями. Стишує і якось по-особливому розпрозорює душу присутність богошукальницьких мотивів: «Бог старезний взяв тебе на руці» («скраю»); «і предобрий такий, наче Бог» («птахом гінким»); «хоч, як сніг, усміхався щоранку Богу» («гра»). Навколо оцієї божості окремих поетичних строф, мабуть, можна гомоніти багато. Але зачеплю лише одне питання – органічність слововиявів.

Доречність і природність є і в культурологічних аспектах: «сьогодні Бетховен уздрів глиб очей, / завтра торкнешся Вагнера» («єдина струна»); «скрижалі такі невблаганні… / їм сниться Шекспір» («росте»); «аби навіть натяку не було на подих Платона» («убиваєш»).

Та розмова про культурологію у «Хлібі для янгола» має ще одни аспект – творчі перегуки. Тим паче, що вона є актуальною в цьому випадку. Скажімо, у «Хлібі для янгола» Віктор Крупка оспівує місяць, як небесне світило: «сонатою місяця тільки обтерти чоло» («густа пастораль»); «вглядається місяць… не варто, не варто / знати, що він – віщун» («залиш мрію»); «услід за місяцем, / щоби не поспішати, / осягати данності фрагмент» («контури кори»).

Прочитав ці рядки, і згадалися висловлювання незабутнього Богдана Ігоря Антонича: «шалений місяць – мрійний тенор»; «це місяць – молодий музика»; «Карузо ночі – тенор місяць». Тему співучого місяця продовжують і сучасні поети. Приміром, Ігор Павлюк свого часу прорік: «Співає місяць, мов бліда сирена». Чимало цікавих асоціацій з використаннім архетипу ночі можна знайти у віршах Олександра Астаф’єва і Василя Кухти.

Чи таке. Коли писав про епітети у книзі вінничанина, то хотів свій перелік доповнити «голосом дощу». Незважаючи на несвіжість образу, він таки манить контекстом: «чуєш голос дощу, що завмер на пелюстці одній із тисяч» («навстіж»). Гадаю, що авторові вдалося відтворити несподіваність. А образ «голосу дощу» від Світлани Короненко (так вона у 80-х роках минулого сторіччя назвала книгу) дозволяє говорити про неперервність творчих перегуків і дальшого розвитку цього методу у вітчизняній поезотворчості.

Тут (дивлюся на усе зі своєї дзвіниці) є важливими два моменти. По-перше, нове поетичне покоління підхоплює у попередників те, що вартує уваги, по-друге, творчі перегуки, хоч ми не завжди бажаємо це усвідомити, має у собі ментальну складову. Бо те, чим живе український віршник, нерідко є незрозумілим для шведського чи румунського версифікатора.

Переконаний також, що з культурологічними аспектами цієї книги тісно пов’язується і фразеологія. Автор вдало обігрує усталені висловлювання: «кілька дрібочок солі насиплеш у душу» («до мудреців»); «вірую / в сон рябої кобили – / скепсис від того, / що на долоні» («вірую»); «листопадити буду з останніми нотами, / коли позаду відбринить / незаплановане «вір-не-вір»…» («вір-не-вір»). І, зрозуміло, що поетова увага до рідномовних поетичних багатств народжує власне крилатослів’я: «вічні ми – як діти-поторочі» («діти-поторочі»); «у / нас / немає / нас. / в / мені / нема / мене» («втрачаємо»); «рукою подати туди, де лежить рубікон» («Покрова»). Не приховуватиму, що про таку афористичність існують неоднозначні думки. Мовляв, не всім вона є зрозумілою, бо не завжди несе в собі звичну доконаність. Не смішіть! Якщо крилатослів’я є неодновимірним і не змушує задуматися, то воно стає не потрібним. Зрештою, поет відображає час, у якому живе, хоч і намагається зазирнути у майбуття.

Але питання про лексику цієї книги, мабуть, не варто обмежувати фразеологією й афористичністю. Та ще й тоді, коли віршар сам пропонує згадати про слововиявні тенденції. Своїми літературосплетеннями, зрозуміло. Адже чимало слівець, які він використовує, позначені нелогічністю та рідковживаністю: «антидощі», «отченашить», «одзвуччя», «перестрах», «ретардований». А ще просяться до цього переліку: «помежів’я», «егрегор», «перекотивітер», «міжсвіття», «застовбуріти», «карбунок». Та, як не прикро, маємо і словесні «набутки». Мені здається, що вірш «над страхом» тільки виграв би, якби замість зросійщеного «костра» з’явилося питомо українське «вогнище» чи «багаття». Таку ж осторогу викликає і «кострище».

Якщо досі про виражальність книги говорила конкретика у вигляді окремих словосполучень з неї, то зараз зроблю кілька узагальнень. В аспекті напряму руху висловлення думки Віктор Крупка шукає себе на перехрещенні традиції та модерну. А ще варто, либонь, згадати про блукання вираження між силабо-тонікою та верлібром. Додам сюди і прагнення висловити думку через відсутність прописних літер, що є характерним для сучасної версифікації.

А завершу цей відгук на поетичну книгу, яка сподобалася, розмислами про її назву та поліграфічне оформлення. Як на мене, наймення є цікавим і напрочуд точно передає почування автора: «оця таїна ще жива і розпрозорена – / усе, що було неперервним, роздерши. / збуваються вірші» («збуваються вірші»). Хіба не дають ці рядки поштовху для осягнення назви. Хоча обидва слова з неї письменники експлуатують не вперше. Згадаю хоча б «Хліб для розуму» Богдана Андрушківа, «Янгола самотнього неба» Світлани Антонишин, «Янголів над містом» Івана Гавриловича, «Янголам написані листи» Богдана Манюка… Неповторного шарму набула книга і за рахунок професійності ілюстрацій Ірини Токарської зі Львова та якісного друку від «Твердині» з Луцька.

Усе це, разом узяте, підштовхує до висновку, що вінничанин зумів знайти свою нішу у віршотворенні. Тому віриться, що й далі триватиме щемливе зазирання у таїнність власної душі.

Ігор ФАРИНА

 

 

Заманливе поєднання 

Щипківський Г. П. Пацьорки: повість. – Одесса 2020. – 156 с.

Свого часу читав «Щем» і «Заполоч» – бентежні спомини про мандри душі людини. Поєднання прози і поезії у цих творах сподобалося, здавалося, що потрапив у полон незбагненної магії і не хочу вириватися з нього. А після того від письменника Івана Прокоф‘єва, з яким час від часу спілкуюся завдяки мобільному зв’язку дізнався, що одеський літерат з подільським корінням пише «Пацьорки» – повість, яка логічно продовжує попередні тексти. І, зрозуміло, захотів оджерелити душу пірнанням у словесний крутоплин невідомого ще мені твору.

Й недавно він до мене примандрував, не гаючи часу, взявся за читання. Не пошкодував, що віддався словостихії. Бо у буквосполуках віднайшов те, чого так прагнулося душі і серед непростості буднів. Тому й вирішив взятися за перо, щоб розповісти про новий друк. Правда, не знаю, чи усім сподобається, що відгукувач намислив окремішньо висловити міркування про прозу і поезію з книги, але …

2.Прозове
Можливо, і повторююся, якщо згадати мої попередні рецензії на видання пана Геннадія, з яким заприязнився завдяки незабутньому Петрові Сороці (автора цікавої монографії про епіку одесита). Та не бачу в цьому чогось такого, за що варто шпетити рецензента. По-перше, автор має законне право на повторення певної думки. По-друге, через наше «дбайливе поширення преси» число тих, хто читав колишні тексти, є дуже мізерним.

Отже, чим приваблює проза? Та насамперед вмілим відображенням життя. (Не випадково про це кажу, бо нерідко до мене потрапляє писанина, де слова не тримаються купи, бо автори не вміють логічно і художньо все викласти. А тут маємо протилежність, яка характеризується природністю та художністю виповідання уздрітого і пережитого). Ще либонь, варто наголосити на неповторності та прозорості стилю, закоріненого у ріднину.

До речі, подібне бачу і у «Пацьорках» (дуже колоритне і точне слівце обрано автором для наймення). Буквально з перших рядків відчулося, що за написання прозотексту взявся поет. Вже хоча б тому, що повістяр уміло використувує літературні тропи, які більше характерні для віршів і поем. (За великим рахунком новизни тут немає, нині багато письменників так роблять. Але в даному випадку і мене підковує органічність прийому).

Не можу втриматися, аби не процитувати рядки з познаками вдячності, приміром, імпонують метафоричні зблиски на кшалт: «Навіть місяць співав», «Прилетять душі їхніх господарів і розвіють печаль», «Весна міцно стала на ноги». До рингу цікавинок зачислюю і порівняння: «без кузні село, як сирота», «пісня для українця – частка душі», «річки були чисті – як сльози», та й епітетів вистачає: «вікно моєї душі», «клейноди землі», «залізний шлях». Причаровують і слововияви, бо зливають воєдино звичне літературне мовлення з рідковживаностями і діалектизмами на взір «скумпія», «затилля», «розлоги» …

На тлі оригінальності літеросплетень не дивуюся живописанню словом, бо пейзажність заворожує. « … як визирне сонце, поспішаю у Чернива (назва лісистої місцевини – прим. І.Ф.): грибочки-губи повилазили наверх, розсунули минулорічні листочки і визирають хитрющі». Вмінням автора бачити найсуттєвіше вирізняються і діалоги.

Акцентую увагу й на наступному. «Пацьорки – сув‘язь споминів про подалиніле у часовимірі дитинство у Бучаї (рідному селі на Хмельниччині) і світлого смутку за тим, що не повернеться з розмислами про сьогодення (літературне в тому числі). А ще помітно, що рядки дихають любов’ю до людей (навіть тоді, коли повістяр пише про прикрощі). І в цьому, напевно, полягає сила прозотексту (зворот).

3.Поетичне
Це відчуття помітно підсилює поетична частина повісті. Адже тут теж є цікавинки. Ось, перед зором читальників з’являються влучні характеристики нашої абераційної дійсності. «Чому ми серцем не умієм слухать і на граблі ступаєм все одно?» І чим заглушиш ту тривогу, що крає без ножа навпіл»? «У кожній ері є свій Карфаген – де час знімає із очей полуду…» ( Згоден, що тут висловлено не вельми нові думки, бо можна навести чимало аналогій. Але одягання знаного у поетичні шати приваблює) . Звісно, захоплюєшся римотворчістю не через це, а через щемливу пейзажність у ній. «місяць срібнорогий серед ночі над селом шаблюкою завіс». «Пугач знову будить тишу, побіжить і замре луна. Верби жовто-кармазинні русло пильно стережуть». (те, що сприймання текстів змушують працювати, уяву, заслуговує похвали). Ще тематиці лірики притаманне переплетення мотивів. (Але це питання не конкретизували. З одного боку прикладів вистачає і кожен має свої, а з другого боку все більше думаю, що тематичне переплетення – веління дня, якому віддався поет).

Ця темарійна сув‘язь виглядає ще чарівніше у світі літературних тропів, які використовує віршник, приміром, серед метафор не залишаються непоміченими такі рядки: «просилить промінь перше волоконце і крізь туман проб’ється до землі» «спочиває у копах вітрисько», «річка рано застудилась!» Різноманітністю радують і порівняння, бо знаходжу ті, що мають у собі сполучники, ті, що без них, ті, що поєднують різності. «Нарешті розходився дощ, неначе вирвався з полону», «Вічний час – небесне мотовило»
«Я неначе птах, навкруги кружляю». Існують гарні епітети: «голос втомлених ціпів», «дні веселочолі», «поріг весни». Виражальництво підсилюють кольорові екстраполяції та згадки про «населення» лірики, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. З них й почну підтвердження тези: «і жито толочитимуть густе», «навіть липа на межі пантрує», «заб’є крильми сполоханий когут», «під’їзди сірі, начебто вовки», «місяць ріжки свої настовбурчив, як вила». Читальницьке світосприймання вималювує цікаві картини? Та не менш вражаючими вони є і тоді, коли приходить погостювати поетична барвистість: «сльота … мов полотно підсинює ожину», «ховається у жовтім листі», «А за вікном клюють калину червоно – сизі снігурі» …
Це поезомислення (не зважаючи що серед філігранно витончених рядки є й банальні) підштовхує до одного висновку. Воно – яскраве свідчення того, що автор народився у селі, бо емоції є такими різнокольоровими. Й мені здається, що саме цього не вистачає спраглій душі, коли глобалізаційний вітер безжально шарпає її вікна. (Прошу вибачення в пана Геннадія за обігрування його епітета з прозотексту.) В Пацьорках – проза і поезія в одному творі. Наче два береги однієї ріки, яких єднає потужна течія. І як добре, що це течиво (знову діалектизм?) підкорилося Геннадієві Щипківському.

Ігор ФАРИНА

  

 

 ПИСАНЕ СЛОВО

НА СЛУЖБІ У ГІДНОСТІ

Ігор Фарина. Наближення: вибрані рецензії останніх років. – Житомир: Вид. О. О. Євенок, 2020. – 128 с.

        

Ігор Фарина працює, на диво, багато й плідно з метою наблизитися до глибинного осмислення прочитаних текстів, у міру фізичних сил і духовної наснаги популяризуючи речі, які торкнулися серця. Без такої спонуки  немає читання письма, критики, наснаги до сродної праці, і це – не Сізіфова праця, бо ж: «Хіба не диво квітка і бджола, / Мозольний труд, в якому зріє колос?» (Микола Петренко). Ще Екклезіяст засвідчив, що сенс життя людини – радіти ділами своїми і робити добро. Для письменника важливо, щоб його твори читали, рецензували, оскільки без цього нема шліфування думки, письма. Ігор Фарина володіє навдивовижу своєрідно строгим (навіть, можна сказати, скупим) стилем письма, яке проте багате на свіжу думку, на нетипове сприйняття друку – саме такою є його нова книжка про побратимів по перу…

        Ось короткий шкіц про книжку «Лугини» (поезії, 180 с.) Тадея Карабовича, який мешкає в Польщі: «Лугини – це вічність, яка починається за пологовими водами ночі і зберігає слід пуповини».

        Роздумує критик і про книжку «Сталкери про кров» (поезії, 120 с.) Олександра Гунька: «Крізь поразки і зради сталлю серця свого наливайсь, територія правди і сумління твого – Іловайськ».

        Богдан Манюк потішив книжкою «Карпатські бранзолєти» (вірші і драматична поема, 164 с.) із вдалими діалектизмами у текстах, бо ж «Влучні постріли з поетичного кріса»: «зимарка, норички, залубиця, шатан, флоєрка, важниця»…

        Богдан Андрусяк «Вливає серце у ріку щодення» в книжці поезій (108 с.) «Сльоза любові»: «“Купається” душа і в метафоричному морі: “грає скрипкою день”, “кричав від жалю світанок”,  “пізнє літо оте не поставило крапку”,  “тече на лице скрижаніла сльоза”»…

        У статті «Дорога до себе під дощем дум» Ігор Фарина пише про поезію Богдана Томенчука, який усвідомлює сутність думки Сенеки із заохоченням «Поспішай до мене, але до себе – насамперед!», бо ж дорога до себе межує з вічністю: «Мабуть, ще не сам підозрює, куди заведуть його словоходіння. Якщо саме про це він мислив, творячи “Жінку одного вірша” (назва поетичної книжки, 284 с. – Б. Д.), то задум йому вдався. А удача впевнює майбутні кроки».

        І такі ж глибинні роздуми Ігоря Фарини про понад двадцять книжок прози та поезії письменників: Богдана Берези, Валентини Семеняк, Олега Клименка, Генадія Щепківського, Ганни Костів-Гуски (кілька штрихів до творчого портрета), Євгенії Юрченко, Володимира Святенка, Людмили Ромен, Галини Максимів, Ігоря Ґургули, Лесі Степовички, Григорія Цимбалюка, Василя Кузана, Богдана Кушніра, Богдана Теленька, Романа Кракалія, Олега Германа та Олександра Масляника (книжка «Каміння на всіх», 208 с.), твори якого «зрівноважують душу припаданням до рідності», адже це новели та оповідання, за які йому вручили літературну премію імені Ірини Вільде за 2016 рік.

        Зустрінемо в цій книжці і розмисли про творчість авторів, про яких я дещо писав свого часу, бо вони своїм словом торкнулися і мого серця. Жанна Юзва у книжці «Тече вода» оригінальним жанром письма, яке легко читається, спонукає до осмислення багатства думок життя таким, яким воно є. В цієї авторки все писане сльозою, серцем пам’яті – вона намагається осмислити те, що суперечить логіці людського буття: «Почнемо з того, що відразу впадає у вічі. З різноформ’я. Адже у невеликій за обсягом книжці маємо маленьку повістину, новелу, етюди та афоризми. І кожна з цих форм в інтерпретації авторки є цікавою по-своєму».

(Мої публікації про цю книжку «Тече вода життя – у слові, що живе...» на сайтах:

http://zolotapektoral.te.ua/тече-вода-життя-у-слові-що-живе-рефл/

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/02/20/160136.html

У кн. Богдана Дячишина «В маленькій амфорі слова»).

        Підсумовуючи свої роздуми про книжку Ольги Яворської «Сльоза- живиця», (лауреат першої премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди за 2019 рік), Ігор Фарина пише: «...Перегорнувши книгу і заглибившись у тексти, очевидно, дехто побачить й інші нюансики. Неодмінно! Й не бачу в цьому нічого поганого». І мені також дещо вдалося побачити. Авторка своїм поетичним словом із сльозою-живицею на віях таїни життя торує шлях до перемоги: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень. / Лише б свобідний дух не кинули за грати...» Будьмо гідними жіночої, материнської, батьківської, дитячої сльози, щоб не закам’яніти нашим серцям, не остигнути нашій памяті у безликості щоденного буття, не згаснути надії на прийдешнє…

(Мої публікації про книжку «Думки на віддалі сльози» на сайтах:

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/05/16/084058.html

http://zolotapektoral.te.ua/думки-на-віддалі-сльози/

«Буковинський журнал». Ч. 3 (109), 2018.

У кн. Богдана Дячишина «Думки й діалоги щоденні»).

        Ну, і насамкінець думки Ігоря Фарини про невеличку книжечку Богдана Смоляка «У самозреченні творящі» (катрени): «Дивлюся зі своєї “дзвіниці” і бачу, що попереду іде простість висловлювань. Укупі зі словесною дивовижністю... Віршар вражає неологізмами ще до того, як починає зачудовувати поціновувачів красного письменства версифікаційним промовлянням. Як тут не згадати про присвяту, в якій чорним по білому написано: “Многості людей, залюблених у Божий ідеал”. Оте слово “многота” і стало для мене тим “магнітом”, неймовірна сила якого не відпускає зі свого полону».

        2017 року у  видавництві «Апріорі» побачила світ моя книжка «Думне слово Богдана Смоляка», приурочена до 65-річчя письменника. В ній я намагався делікатно й притишено пройтися мисленним зором сторінками книжок Богдана Смоляка і поділитися тим, що вловило в свої обійми серце, що запам’ятало, чим наснажилося, щоби побільшити духовність і знання, адже в коротенькому огляді  непросто деталізувати всі думки автора.

    Читання наповнює людину життям (саме життям, а не існуванням), змушує її думати задля самозрозуміння, задля осягнення глибин прочитаного, а «Людина, що не підпускає до себе книжки, – страшна. Усі її природні здібності спрямовані на вивищення повсякденного примітивізму» (Богдан Смоляк, «Альпінарій»).

    Що ще можна сказати посутнього про творчість Ігоря Фарини? Цей небуденний чоловік вірить у магію сили слова, слова, що здатне розбудити приспані мізки людини, спонукати їх до роздумів. Слово – це його зброя на ниві українськості рідної мови, народу…

У кожному слові – не час і не шарм,

а радше дрібок первозданного глею...

Від слова до слова мандрує душа –

і мусиш встигати за нею!

  Богдан Смоляк, «Будуючи себе»

         Письменник Ігор Фарина  адресує поетичні присвяти іншим, хоча вони на сто відсотків характерні і для його творчості:

В живому часі думки перельоти –

відважні свідки вічної турботи

про нуртоплиння буднів безконечних,

через яке пливуть душі гризоти.

                   

    Хай ця книжка буде своєрідним дороговказом для читача на ниві пізнання сили слова сучасних літераторів, бо ж це «спроба винести на узагальнення особистісний погляд на книги, які цікавлять усіх»...

Богдан ДЯЧИШИН,

член НСПУ, доктор філософії, доцент, м. Львів

 

Філософський погляд

на сучасний літературний процес

 

Три "навколо"

Валерія Хмелівського

 

Хмелівський В.Й. Планида: роман. – Житомир. Вид. О.О. Євенок. 2020. – 168 с.

           

 

1. Навколо жанровості

 

Планида. Що воно таке? Автор означує свій твір, як роман. Принаймні, саме так він називає його у вихідних даних. Й, мабуть, має рацію, бо у написаному зображено події упродовж значного часового відрізку. Художньо відтворено. Газетна низькопробність може заливатися гіркими сльозами від власного безсилля. Гарно написано!

Та неперебутні літеросплетення не назвав би романом у звичному розумінні цього значення. Бо художній твір романного плану навіть тоді, коли він спонуканий конкретикою, передбачає більше узагальнення. Себто правда життя освячувала і освячує твориво, але є лише його спонукою. Радше маємо справу з художньо-документальним романом.

А закони його написання є дещо іншими, ніж тоді, коли йдеться про чисто художній твір. Звісно, в обох випадках помітне місце належить майстерному словесному відтворенню ситуацій. І з цим ніхто не візьметься сперечатися. Але далі починається різність. Якщо художній роман передбачає довільне трактування тієї чи іншої ситуації, то в художньо-документальному творі автор змушений покірно йти за фактом, допускаючи "творчі вільності" там, де вони істотно не впливають на хід оповіді.

Для підтвердження актуальності цього твердження. Ніхто, звісно, не заперечуватиме важливості нотаток Юрія Горліса-Горського про боротьбу холодноярців проти більшовицьких окупантів для виховання українського патріотизму. Та сьогодні вже можна сказати, що спогади сучасника подій не набрали б такого розголосу, якби не роман Василя Шкляра "Залишенець". Правди життя письменник дотримується. Але головну роль для сприймання відіграє не це, а психологізм оповіді. Як, до речі, і в трилогії "Товтри" Геннадія Щипківського, де чи не вперше в позитивному плані охудожнено дії отамана Якова Гальчевського – невтомного отамана подоляків, які боролися з більшовизмом.

Та й автор своїм твором зробив доторк до непростої теми, адже в художній літературі зовсім мало творів про сміливу отаманшу Олександру Соколовську, яка була пострахом для більшовицьких окупантів та їхніх посіпак. (Із відомих мені – "Отаманша Соколовська" Клима Поліщука і "Маруся" Василя Шкляра). Тепер ще один такий твір маємо. Це –"Планида" Валерія Хмелівського, яка по-своєму повертає до теми творчої суперечки художнього та художньо-документального романів.

Мені здається, що не тільки в цьому полягає суть проблеми. Мова про видиму частину айсберга проблеми, безумовно, є цікавою. Але глибинне є цікавішим. Часто, приміром, чується, що читачі втомилися від письменницької надуманості і пора сміливіше вдаватися до зображення реалу, але не думаю, що твердження варто сприймати за чисту монету. Хочемо того чи ні, а, мабуть, мається на увазі шукання чогось серединного між фантазією і реальністю з явною перевагою останньої. Щось таке маємо у "Залишенці". Доплюсуємо сюди психологізм та лапідарність викладу. А "Планида"? Це – лише перший паросток на шляху до потрібного. Самодостатній проростень.

Та не лише це спонукає до розмислів про жанрові заморочки. На сторінках твору іноді можна побачити вірші. Декого це злить. Але не назвав би поезію інороднім тілом у даному випадку. Версифікації і прозотексти можуть співіснувати, як показує практика останніх років. Це, зокрема, демонструють романи "Мезозой" і "Буг" Ігоря Павлюка. На перетині двох жанрів працює й Анатолій Ненцінський. А Валерій Хмелівський лише акумулює їхній досвід, витворюючи щось своє. Можливо, ще не все вдається так, як того бажалося б. Але хто сказав, що не варто шукати?

 

2. Навколо сюжетності

 

Планида. Це слово пояснюється, як доля людини. І описане у творі повністю відповідає поняттю. Саме від такого міркування відштовхуєшся, коли читаєш "Партізана" – першу частину написаного. Літери жбурляють сприймача тексту у тему. До речі, вже з перших рядків починаєш розуміти, що таємничість "партізанства" не є випадковістю. Прадід одного з героїв твору мав певне відношення до легендарної отаманші. І подумки радієш, що читацький умовивід отримує підтвердження в епізоді, коли малий хлопчак у лісі дізнається від прадіда правду про ті часи, яку компартійна "справедливість" приховувала від підростаючого покоління, про болісність дитячого пізнання писати не буду. І так все є зрозумілим. Згадаю, правда, ще про кілька фактів, які, на мою думку, є симптоматичними. Незважаючи на суворі вітрища часу, старий все ж вірить, що у Вінниці ще постануть пам'ятники Якову Гальчевському, Якову Шепелю та Олександрі Соколовській, які боролися з більшовизмом. ("От і житиму вічно назло цим комбідам, комнезамам і большевікам... Побачимо ще – хто кого переживе."). Й помирає, коли своїми очима бачить появу вулиці Якова Гальчевського. Бо таки дочекався торжества правди. Своєрідна символіка. Здається, що є вона і у любовному ставленні простолюду до прадіда-"партізана". А хіба такі почування не навідуються у душу, коли у цій частині твору читаєш про любовне ставлення прадіда до дружини? ("... я бабу свою так люблю, що як вона вмре першою, то піду в кооперацію, куплю чекушку казьонки, вилізу по драбині на хату, вип'ю без закуски, почекаю трохи, щоб взяло, кинуся вниз головою – і вб'юся: хай хоронять нас разом").

Тему пам'яті поколінь продовжує і друга частина твору, яку найменовано "Бабапартізанка". Хоча спочатку може здатися, що автор пропонує читачам так звані "повторні кола". Та це є помилковим враженням. По-перше, повторення інформації не може бути завадою для художності. По-друге, через описання життя жінки (теж таких поглядів, як і в "партізана") таки твориться портрет невмирущості людського духу, що надає текстові шарму. Ще одна дивність цієї частини написаного. У "Бабіпартізанці" маємо суто чоловічий позирк на жіночі проблеми. Але цьому поглядові віриш.

Зрештою, таке ж почуття охоплює мене, коли знайомлюся з іншими частинами твору, в яких автор описує свій непростий шлях до пізнання правди про Олександру Соколовську, яка зі своїми партизанами-подоляками добряче допекла червоним окупантам на українських землях. Є логіка і у тому, що книга завершується тим, що один з героїв твору (у цій ролі виступив письменник) дізнається болісну правду про знищених сталінізмом земляків з Малого Остріжка на Вінниччині, де досі пам'ятають про безстрашну отаманшу. Приваблює і те, що контекстово розумієш налаштованість автора на відкриття нової правди про героїню, ("Що чекає? Знає тільки Бог, та хорошого бажають люди. Свічка... Ніч... Я ставлю в епілог: не хвилюйтеся, бо... далі буде").

Наголошу ще на двох моментах. Твір розповідає про людину-легенду. Та це тільки один бік твору. Пізнання, напевно, не було б таким хвилюючим без вглиблення в деякі сторінки історії рідного села. А ще, мабуть, варто балакати про розкриття життєшляху самого письменника, бо цим пронизано весь текст. І хочеться вірити, що ці складові теж будуть у другій частині "Планиди", над якою працює автор, як повідомив він мені недавно.

3. Навколо виражальності

 

Уже мовлено, що зі сторінок видання (ошатно оформленого поліграфістами) перед читачем постає болісна історія рідного народу.

І, безумовно, виникає запитання: за рахунок яких засобів авторові вдається "достукатися" до людських сердець? Розумію всю непростість цієї цікавості. І вже наче й бачу ймовірні докори на свою адресу. Мовляв, не варто літературному критикові співати осанну поетизмам у прозотексті, а мовчки погодитися з тим, що має превалювати звичайність, як антипод словесним витребенькам деяких письмаків.

Дивуюся з такої "велемудрості" опонентів. Та навіть школяр-неук ствердить, що оті цікавинки – яскраві ознаки письменницького індивідуалізму. Тому й мають значення метафори, порівняння та епітети, які використовує літератор.

Наведу приклади вдалого використання цих літературних тропів. Серед метафор, скажімо, виділив би такі: "сонце ще не подолало рясну росу у спориші", "і дощ, і грім, і блискавку несу на твою невдячну голову", " муза зникла і забрала з собою всі думки мої". Частенько надибую і різнорідні порівняння: "селяни – люди обачні", "обвів нас чіпким і допитливим поглядом, наче своїх студентів", "вести за собою людей будь-куди – як із зав'язаними очима". Та й епітети причаровують: "філія Сонця", "терпкий запах живого дерева", "столиця світу", "внутрішній голос", "золоті проса", "незламний дух"... (трикрапія в даному випадкові не є випадковістю, бо цитування вдатності тропового ґатунку можна продовжити.

Заслуговує на увагу і вміння автора вдало використовувати пейзажі. "До сутінків було ще далеко, але спека вже спала і за містом зримо відчувався аромат подільського лісостепу, настояний на полудневій спеці та повному штилі", " на небі – від краю і до краю – не було жодної хмаринки: лише блакить і сонце." Гарний опис. по-своєму вабить він поєднанням уяви та реалу. А ще зримою і незримою присутністю людини. Зрештою, цим пронизані й інші взірці пейзажності. "Потім знову зривався вітер і до снігу з неба додавався сніг з навколишніх полів, які видавалися Марусі таким незвичним її зору степом: скільки сягало око – жодного дерева", "Засвітилися блакитними зірочками волошки у житі".

Цікавим залишається також питання про діалогічність. Чи не найбільше вражає їхня неоднаковість, доречна експлуатація говірковостей у них.

Шкода лишень, що таких виражальницьких вдатностей ще мало, бо хотілося б частіше уздрівати їх. Але є й зворотний бік виражальницької медалі. і називається він обережністю у використанні тих чи інших засобів, й інтереси автора і читача можуть не співпадати: і тільки письмак має право на остаточне вирішення.

* * *

А завершити ці нотатки хочу ще одним міркуванням. "Планида" – лише доторк до незвіданого. Перший доторк. А за ним буде й наступний. Зрештою, чому б не помріяти про фільм про жінку з легенди. Ще один своєрідний пам'ятник, думка про який не покидала "партізана".

"І вістря стріл її в моїй душі."

Ігор ФАРИНА

 

 

 ІЗ ВЕЖІ ЧАСУ ДИВИТЬСЯ ПОЕТ

 

Андрій Содомора. З-під долоні: поезія. – Львів: Апріорі, 2019. – 120 с.: іл.

    Вивчення предмету «Антична література» було обов’язковим для студентів – гуманітаріїв і у тоталітарні часи. Але з власного досвіду (вчився у Львівському університеті у другій половині 70-их рр. минулого століття) знаю, що обов’язковість нерідко не давала позитивного результату. Бо нерідко «античку» викладали люди, для яких вона не була потребою душі, що завжди відчували студенти. Часто-густо до цього негативу додавалися нехіть юнацтва «пірнати в давнизну», бо молоді були упевнені, що їх чекає майбуття без старовизни. (Цей юнацький максималізм часто-густо не могли побороти і досвідчені викладачі!).

    Не приховуватиму, що на початку своєї студентської епопеї теж належав до таких незацікавлених далекими часами. Та десь у ту пору потрапила до мене книга «Жива античність» Андрія Содомори і його переклад творів Менандра. І сталося диво! Я навіть пожалкував, що був не вельми уважним на лекціях. Кинувся запоєм перечитувати друки античних авторів, які знаходив у «читалках». (Я й нині зберігаю пієтет перед давньою епохою. Її мотиви спонукали мене до написання деяких сонетів з циклу «Смарагди і закони», який недавно опублікував журнал «Дзвін», що виходить у Львові).

    Прошу вибачення за такий дещо довгуватий екскурс у проминуле на початку цього відгуку та вважаю його доречним. І маю на це дві причини. По-перше, хочу підкреслити, що моє зацікавлення доробком Андрія Содомори має давні корені. По-друге, книга, про яку піде мова, наповнена античними мелодіями. До них повернуся згодом.

    А поки що поведу мову про деякі інші виражальні моменти цієї поезії. І в першу чергу згадаю про літературні тропи, які використовує віршник. Бо метафори, порівняння та епітети є тим, що найліпше характеризує справжність й оригінальність доробку творчої особистості.

    Спершу «поплаваємо» у метафоричному мореокеанні. І, зрозуміло, що не зможемо оминути багатьох «гарностей». (Це слово надибав у лексиконі поета й воно мені сподобалося точністю й оригінальністю.) «Махають віттям, мовби рукавами, дерева край дороги вслід за нами», «Солодкий скрапує з листочків сон», «У день, що загубився між хвилин, неначе в храм, що просто неба, входжу». Відчуваю, що у цих метафорах автор суміщає реал та уяву. А цей перетин – місце зустрічі небуденних образів, ще раз спонукають замислитися над цим й іншими чарівностями метафоричного плину. «Справді-бо плачуть вони, ті усі наші речі», «В тишу заслухався дзвін», «Нота сумна якась є в тих обрисах вашої пісні». Звісно, що можна було б у даному випадкові говорити про різні підвиди метафор, ілюструючи мовлене прикладами. Та на заваді стає кілька причин. Нерідко різнорідні взірці цього тропу переплітаються між собою та й не бачу потреби у деталізації. А з другого? З усією очевидністю постає той факт, що часто-густо метафори «ходять» в одній упряжці з порівняннями та епітетами, що теж не сприяє чіткості класифікації.

    Але не розводьмо більше міркувань з цього приводу, а ліпше більш детально поговоримо про порівняння. Тимпаче, що цей вид тропу не має так званих «підводних каменів», про які вже йшлося. І потребує хоча б побіжних згадок через розграничення. Адже маємо кілька підвидів порівнянь у версифікаціях часто надибуємо сполучники на зразок «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. Бувають випадки, коли віршники обходяться без них. А іноді поєднання згаданих взірців тропу витворює несподівані образи. Іноді можна зустріти і його приклади з використанням прикладки.

    Опісля такого розподілу різновидів, мабуть варто вищемовлене підкріпити прикладами. І стартую тут із порівнянь з сполучниками: «схилив, як у Родена, день чоло», «мов свічі жеврять стовбури соснові», «тихо скрипіло перо, виводячи сув’язі літер, мовби у полі рядки». Не менш привабливою є відсутність сполучників: «Спокій – погода душі», «Я – одаль, цвітка я дрібна, дрібная», «добре вино – то кінь у дорозі». Не може не «примагнічувати» до себе відсутність сполучників у парі з їхньою присутністю: «чорні поли – наче крила», «де чорний волос був, уже там білина, як подих старості, – повільна і журна в свої обійми вже бере мене холодні», «І йти – як, селянин у поле». Оцю різність порівняльності ще ліпше бачиш у тропові з прикладкою: «колеса – роки», «кінь – вогонь», «хвилі – хвилини»...

    Якщо порівняння у книзі оригінальних поезій Андрія Содомори можна розбити на чотири підвиди, то епітети мають їх вдвічі менше. Принаймні за моїм поділом. Якщо, приміром, висловлювання на зразок «вінець природи», «чаша неба», «порух крила», «душа слова», «летючі миті» належать до звичних, то цього не скажеш про «підніжку дня», «часу руку», «вогню вертикаль», «рукотворні крила», «мжички дотик», «семиструнні кольори». (Зрозуміло, що це – лише частинки взірців. Зауважимо також, що дуже важливим є питання про звучання того чи іншого епітета у контексті окремо взятого поетичного твору).

    Згадаймо ще про деякі словосполуки з лексикону віршника. Цього разу – про стійкі ідіоми на взір: «наступає ніч на п’яти», «аж вхопився за живіт», «рукою подать». Увага поета до творчої експлуатації фразеологізмів – набутку епох проминулих – народжує власне крилатослів’я, «ти радість серця научись плекати, а й кращого не видумать, повір», «Проминання – то не покара, то – закон», «така то міць – те почуття святе, оружжя проти темних сил найкраще». (І тут знову подумалося про антику. Бо здається, що саме у ній таїться афористичність віршника).

    До речі, неординарність висловлення думки є характерною для творчості Андрія Содомори й при згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі, і птахи, зірки і небесні світила. «Певно, фіалка була, без запаху вже і без форми», «Одна сосна лиш, королева, про щось своє шумить, високе», «З блідої білості, мов темний вихор-кінь», «В ніч вилітає сова, найтихіша птаха, – у тишу», «Ночами – до замріяних зірок, у світ ваш як, скажіть ступити крок», «Уже от місяць – місяченько заснув у ліжечку озерця».

    Ви, напевно, помітили, що у гарностях споминань про «населення» друку іноді з’являються кольорові екстраполяції. Але вони не є рідкістю й на інших сторінках видання. «Рясних сніжинок біле там кружляння», «Тужитиме відерце золоте», «На неба фіолеті, вже густому», «Де під рукою – неба сивина», «Дивилася у світ той – сіра кам’яниця», «А той ізнову хмурить чорні брови». А іноді кольорові екстраполяції перебувають у несамотності. «Сяйливо-біле – й синя далина», «Відчувши буднів чорно-білу втому», «А на чолі – смолисто-сиві звивини сидять, до сизих схожі валунів».

    Чимале значення для виражальності мають також слововияви. Неологічні познаки є характерними для таких слівцяток як, «мертвоплинне», «тихота», «серцелиста». Читаєш книгу і на свідомість повіває вітерець рідковживаності від буквосполук типу «городець», «розтруб», «одвіт»... Варто, мабуть сказати, що поет повертає із забуття чимало чарівних слів «шаноба», «стежа», «давило». Мені, приміром, було цікаво спостерігати, як з лексичних незвичайностей вибудовуються оригінальні синонімічні ряди: «гущавінь», «гущина», «гущак». Пам’ятно, що автор поважає чужі словотвори й уміло використовує їх у своїх текстах. Це можна помітити з новотвору «словесіння», який використано у вірші «То де ж ви нині?» А вперше його 13 років тому вживала у найменні своєї книги Галина Гевків. А чи не можна на основі таких слів, як «довготінний», «списник» говорити, що позитивну роль відіграло «пірнання» в антику? Чи таке, слово «нута» зафарбоване в давнизну й діалектологічність. І на цьому тлі дуже вже по сучасному звучить «нутити» від Содомори. Подобаються мені теж «срібнотінна», «хорона», які також зберігають у собі вищесказані лексичні акцентики.

    Якщо усі ці моменти безсумнівно належать до складових виражальності, то є і ті, що знаходяться на помежів’ї цього явища і темарійності. Приміром, культоролічні нюансики є складовими філософії творчості засібна і філософічності в цілому (себто промовляють про тематичність), але вони водномить говорять й про припадання автора до певних імен і способів висловлення думки.

    У культурологічних акцентах львів’янина є чимало цікавинок. Приміром, на сторінках книги нерідко можна зустріти імена Горація, Вергілія, Сенеки. До написання окремих віршів поета підштовхували думки про Архілоха, Сапфо, Петронія, Теогніда. Коли виходити з того, що версифікатор є відомим перекладачем з старогрецької і латини, то такий нюансик стає свідченням того, що наші теперішні мудрощі – відрухи уявлень древніх. Та не тільки вони живлять уяву поета. Маємо у книзі «З-під долоні» твори з епіграфами зі слів Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича. Для одного з віршів використано вислів Миколи Зерова «Надії тло зелене», який є таким доречним у вірші «Дощі» з епіграфом з Горація. А поезія «Журавлі» нагадала про вірші Богдана Лепкого. Книга свідчить про те, що поет є пристрасним читальником текстів сучасних авторів. Про це починаєш думати зустрічаючи згадки про двох Романів – Федоріва і Дідулу...

    Культорологічний мотив існує й у розділі «Елегійні Дистихи», який (на мою думку, звісно) має кілька розгалужень. Насамперед, очевидно треба сказати, що написане – відзвук душевного опрацювання книжних багатств проминулого. Що ж змушує так міркувати? Передусім нагадаю, що цю форму раніше використовували Іван Франко, Микола Зеров, Б.-І. Антонич (автор стверджує таке у своєму передслові до книжки). Іноді тут можна угледіти так звані «зміїні вірші», в яких початок оного гекзаметричного рядка є завершенням наступного. (Така форма є рідкістю у вітчизняному версифікаторстві).

    Та не тільки це говорить про вірність поета давнім традиціям. У дистихах існують посилання на Гесіода, Горація, Персія, Вергілія... Тому й сприймається афористичність окремих висловлювань: «ми – це лиш порох і тінь», «живи, а про загин – памятай!» (Дехто, безперечно, мовить, що деякі висловлювання познаковані вторинністю, та не думаю, що такий стверджувач має рацію. Чи слід забувати, що чимало теперішніх ідіом мають античне походження. Та й не можна робити висновок на основі фрази, яка вирвана з контексту.

    Та не тільки культурологічний аспект цих віршів бродить на помежів’ї темарійності та виражальності. Гадаю, що моїм аргументом може стати в даному випадкові і різноформ’я. Про історичний аспект дистихів уже мовлено. Та з давнизни (найчастіше з антики) проростають й короні сонетів та епіграм. Нагадаю також, що ці форми, промовисто говорячи про багатство внутрішнього світу людини, допомагають не банальному вираженню думки.

    Ніби й про всі нюансики, про які думав сказано. Але не буду крапкувати. Якщо досі торкався лише конкретики книги, то є й узагальнюючі аспекти. Андрій Содомора – не перший з-поміж знаних перекладачів береться за поетичне чи прозове перо. Бо прикладів вистачає. Відомо, що поезували чи поезують Борис Тен, Анатоль Перепадя, Микола Мірошниченко, Дмитро Чистяк, Олександр Мокровольський... Вже навіть стало правилом хорошого тону, що вдатні поети тлумачать іншомовні тексти: Рауль Чілачава, Дмитро Чередниченко, Віктор Мельник, Микола Мартинюк, Володимир Дячун, Олег Гончаренко...

    А завершу ці нотатки тим, з чого починав. Понад 40 років відкрив для себе Андрія Содомору як неперевершеного драгомана давнизни. А книга «Жива античність» (дуже цікава!) сприймалася як своєрідне доповнення до перекладацьких студій. А нині поезії «З-під долоні», яку щойно прочитав, поєднують антику і сьогочасся. І гадкую, що саме в цьому полягає чар римотворення Андрія Содомори. Слово ж повинно нагадувати про вічні істини, а нашому сучаснику Андрієві Содоморі – це вдається особливо добре. Блискуче!

   

Ігор ФАРИНА

 

 

ГОЛОСИ З ПЕРЕХРЕСТЯ ЕПОХ

Масляник Олександр. Звір зі Сходу: публіцистика. – К.: Дніпро. 2020 с.

Кожна книга повинна мати свою читацьку авдиторію. Це особливо стосується публіцистичного видання. Бо воно, відповідаючи на запитання про вчасність своєї з’яви, зобов’язане промовляти актуальністю істин, гостротою і аргументованістю думок.

Якщо з цієї точки зору оцінювати нову книгу публіцистики Олександра Масляника «Звір зі Сходу», то змушений сказати, що тут усе гаразд. Про важливість друку яскраво свідчать два факти. Поважне столичне видавництво видало її у серії «Фронтова бібліотека захисника Вітчизни». Про його приналежність до «Бібліотеки воїна» говорить й обкладинка. Але думаю, що книга зацікавить не тільки цих читачів. І як не парадоксально, але цей нюансик робить «Звірів зі Сходу» ще потрібнішими. І цікавішими водночас для усіх сприймальників текстових смислів.

Чому саме така думка не дає спокою? Пояснюється все дуже просто. Чимало подібних видань відштовхують від себе відсутністю автора. Себто його ім’я є на обкладинці, але у текстах його немає. Наче він страшенно боїться виставити себе напоказ, а замість цього зайнявся переповіданням прописних істин.

Звичайно, що зберігаються сякі-такі елементи стилю, але вони губляться за … небажанням собості.

В публіцистиці Олександра Масляника цього немає. Можу навіть ствердити, що саме творчий індивідуалізм спонукав мене до «вглиблення» у тексти письмака, якого знаю ще з часів спільного студіювання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету понад сорок років тому, ще звідтоді знав про гуцульське коріння вихідця із Закарпаття. І радий, що саме воно по-своєму «проросло» у цій книзі.

Коли подумав про це й написав, то маю, напевно, ствердити непростість, міркуючи про політичний та особистісний боки справи. (Опісля оприлюднення міркування, либонь, годилося б розкласти усі думки у своєрідні тематичні ящики. Але не робитиму цього, бо вважаю обидва питання моцно переплетеними між собою.)

Ота етнічна джерельниця помітно «пульсує» у виданні, надаючи йому шарму. Та гадаю, що не тільки воно сприяє цьому. Бо вслід за «закарпатськістю» та «гуцульщизною» у свідомість сприймачів текстів «примандровує» відчуття того, що автор зумів знайти баланс між аргументованістю та емоційністю, що теж привертає увагу. (А скільки маємо публіцистичних книг, яких творці і не намагалися шукати розумного співпадання, бо нахил в одну чи іншу сторони робив з видання безпомічне кошеня у бурхливому сприйняттєвому морі?)

… Розумію, що мовлене мною досі має трішки узагальнюючий характер. Тому й вважаю за доцільне перейти до конкретики видання. І почну з твердження, що окремі тексти вже раніше читав у різних ЗМІ. Отже, ефекту новизни не було? Та не спішив би так висновковувати. Адже те, що подобається, завжди є відкриттям. Дуже приємним! Це – з одного боку. А з другого? Хіба не бере на себе роль припрахувача до пізнання новизни зібраність воєдино уже знаних текстів? Адже вона допомагає цілісніше побачити проблему і самого автора. (Не слід забувати й про те, що з’ява того чи іншого тексту окремо взятого літерата є свідченням його професійної майстерності. А книга – лишень підсумок цієї нелегкої роботи.)

Ніхто, вочевидь, не заперечуватиме й того, що публіцистичний друк зобов’язаний містити неодновимірність аргументації. Перш за все маю на увазі вміле використання загальновідомого матеріалу. Скажімо, в статті «Звір зі Сходу» (вона відкриває книгу і дала їй назву) Олександр Масляник говорить про Батуринську різанину, вчинену царськими посіпаками, контекство доречно. Й не виникає бажання дорікати авторові за повторення того, про що уже знаємо. Як не виникає воно й тоді, коли в есе «Буковина, яку ми не втратили» письменник перелічує приваби краю. У своїх текстах він іноді цитує думки, які вже десь висловлювали. Але в упаковці доречності вони сприймаються без ноток негативізму..

Мені здається, що цьому посприяв ще один фактор. Поряд з вдатним використанням знаних сентенцій автор нерідко оперує маловідомими чи невідомими матеріалами. До таких, зокрема, відніс би статтю «Юліан Головінський: Месник і Воїн». Якщо не помиляюся, то це – чи не перша публікація про звитяжного оунівця, якщо не рахувати невеличкого накладу нарису Всеволода Іськіва. Чи таке. В публікації «Нескорені верховини Карпатської України» автор цитує дещо з виступу Августина Волошина на відкритті першого Сойму Карпатської України. Вже не раз цей текст з’являвся у різних виданнях. Але цього не скажеш про фрагменти з виступів Августина Штефана і Михайла Брящайка. А чи належать до загальнознаних спогади Петра Стерча про постання Карпатської України і намагання чужоземних зайд зупинити державотворчі процеси вбивствами свідомих українців?

Аргументація у цій книзі (і це приємно!) має й особистісну барву. Приміром, публіцист згадує, що на війні з московітами-окупантами отримали поранення його племінники Юрій та Ігор Пацкуни, які у лавах військовиків захищали східні рубежі нашої держави і боролися з російськими зайдами, котрі зазіхнули на споконвічно українські землі. Про це йдеться у статті «Битва за власних героїв». А в есе «Мамина молитва» Олександр Масляник розповів, як йому вдалося уникнути ДТП і вбивства в купе нічного поїзда…

Особистісна аргументація певних публіцистичних тез? Аніскілечки в цьому не сумніваюся та водномить тут безумовно варто балакати про емоційність у вираженні думки, оскільки про її баланс з аргументованістю уже мовлено (нехай і побіжно!), то не бачу потреби «розпливатися мислію по дереву».

Мене дещо бентежить інша неодновимірюваність емоційного плану. Приміром, автор кілька разів повторює думку про необхідність створення управління спеціальних операцій на зразок ізраїльського Моссаду, яке карало б найзапекліших антиукраїнців. З цією думкою погоджуюсь.

А от міркування про те, щоб у час війни всі письменники мають зосередитися на показі причин війни на Сході і пристрасним словом мобілізувати людей, є неодновимірним. Якщо публікацій було б   більше, то не дожилися би до того, що маємо нині. Але тут є і другий бік медалі: однотем’я друків після певного відрізку часу починає відштовхуюче діяти на сприймання. Та й чи варто закликати всіх письмаків до словесного бойового походу, коли їхні твори (в переважній більшості) мають неабияке значення для утвердження української ідеї? Та й не можна вважати, що сила і справжність письменника в одному жанрі автоматично не означає такого в іншому… (Отже, маємо цікаву думку у полоні неоднозначності, хоча у ході полеміки вона є прийнятною.)

Цікавим є й наступне. Мені, газетяреві з багаторічним стажем, цікавим є те, як автор використовує різноформ’я у подачі своїх думок.  Погоджуся, звісно, що сама тема диктує цей вибір. Тому й маємо й статті у класичних рамцях форми. Але є й винятки. «То хто ж колаборанти?» - так називається одна з публікацій, яка написана у формі відкритого листа. Окремі елементи репортажності існують у «Буковині, яку ми не втратили». Щемливим ліризмом пронизана «Мамина молитва».

Звернув увагу на ще одне питання. Подекуди автор не називає імен своїх антигероїв. Вада? Не думаю! Публіцист вдало описав явище манкуртизму (щось подібне маємо у тексті «Туз і шістка з путінської колоди»). Це вже царина компетентних органів. Зрештою, це – не єдиний приклад, жодного імені, приміром, не названо у публікації «Між фейками і флудами», але лиця герої і антигероїв є впізнаваними.

А завершити ці нотатки про нову книгу львівського знайомця хотів би кількома мовленевими наголосами, котрі не вважаю зайвиною для публіцистичних текстів. Адже виклад того чи іншого матеріалу завжди викликає цікавість. Промовляє про це й «Звір зі Сходу». Насамперед наявністю різних літературних тропів. Приміром, автор нерідко експлуатує небанальні метафори: «у вікна зазирають посмутнілі гори», «з портретів посміхаються сини», «ця імперія стоїть на кістках поневолених народів". Часто-густо у текстах побутують й порівняння: «луснули, мов мильні бульбашки», «наші справжні герої – це ті, хто всупереч складним обставинам продовжує прославляти нашу державу». Та й вдатні епітети промовисто свідчать про літературну вправність: «закапелки миршавої душі», «молодецькі посвисти рвучких верховинських вітрів», «в’язка чорінь ночі». Питання про мовленнєві акценти з усією серйозністю постає перед нами, коли заходить мова про слововияви і живописання словом. (І знову маємо сприймальницьку двоїну. Безумовно, що хотілося б частіше натрапляти на лексичні блискітки. Але водночас за ними не можна губити суть. Тому й непростим є вибір. І тільки автор має робити його.)

… Перегорнув останні сторінки книги. А з’явилося відчуття, що це – лише доторк до того, що так потрібне душі людини. А, може, буде й наступна. А чому б і ні, коли дотичність сподобалася?

Ігор ФАРИНА