ФАРИНА Ігор. Літературна критика. Розділ 2.

РЕЦЕНЗУЄМО

ПРОНИЗУЮТЬ СЕРЦЕ

РАДОЩІ Й СМУТОК

 

586552564.465606

Олександр Астаф'єв. Сухі дощі. Вірші, поеми. – К.: Логос, 2019. – 492 с.

 

1. Споминальне

Цей солідний том поетичних творів уважно перечитав уже давно. І навіть встигнув відгукнутися разом із ще одним письменником на його появу рецензією в декількох ЗМІ. Але недавно ще раз вглибився в книгу й зрозумів, що знову візьмуся за перо, аби мережити літероспелетеннями білі аркуші. Черговий вибаг літературного критика? Можете так думати, якщо хочете. А чому б знову не написати про друк, який подобається?

До речі, коли гортав його, то чомусь згадалися наші юнацькі блуканини вулицями Львова і Тернополя. І розмови про життя-буття, що здебільшого зводилися до літературних тем (та й зрозуміло це, бо обоє жили красним письменством). Певні відголосся молодечого романтизму і нині бачу в рядках. Адже основоположні принципи поглядів людини на крутоверть буднів та свят не змінилися. Додалася лише мудрість прожитих літ. «Вставай, бо днів веремія / твою випробовує міцність. / В дорогу зове тебе мрія, / щоб ти не заснув на місці».

 

 2. Найменувальне

Оте, заклик в дорогу? Безумовно! Але не тільки в цих рядках його чую. Щось подібне озивається в моїй душі, коли натрапляю на розмисли, за допомогою яких намагаюся розкодувати назву. «У пору потрясіння або смути / людину дощ сухий наздоганя». «І дощ сухий будуть пити / кожні очі жадібні». (Диво якесь, скажете. У процитованих строфах не існує жодної згадки про дорогу, а відгукувач мислить про неї. Хіба не має права на існування контактовість?).

А тепер погляньмо на наймення з іншого боку. Назва з двох слів є характерною для книг пана Олександра. І вже навіть стало правилом, що кожна з них має свій метафоризм: «Листвяний дзвін», «На березі неба», «Горіхові револьвери»… (Як на мене, то тут бачимо углиблення у традицію, яку підтримують вітчизняні віршники: «Гіллясте лице» Петро Коробчук, «Сміх ополонок» Василь Старун, «Крапля зсередини» Василь Слапчук.

Та цю традиційність не назвав би одновимірною. Деякі поети, приміром, віддають перевагу цифрогрі: «Перше коло» Богдан Залізняк, «Третій заповіт» Ігор Шевчук, «Чотири вітри» Михайло Каменюк, «Тисячоока хвиля» Анатолій Шкляр. Інші кидаються у вири оксюморонності чи паліндромності: «Фата розлуки» Володимир Кравчук, «Словник мовчання» Богдан Смоляк, «Віче мечів» Анатолій Мойсієнко, «Варта трав» Василь Рябий. А окремих версифікаторів супроводжує географія: «Космацький узвіз» Василь Герасим'юк, «Слобожанська сіль» Олександр Вертіль, «Золото Карпат» Василь Кузан, «Квиток до Бережан» Геннадій Мороз. А дехто «зашифровує» свої наймення: «Зелений велосипед» Волоодимир Вакулич, «Червоний рушник» Микола Мачківський, «Чорний льон» Ігор Павлюк, «Білий лелека» Василь Місевич… І на цьому тлі такими банальними виглядають «Моя ліра», «Земні турботи», «Мелодія слова», «Музика дороги». (Чесно кажучи, навіть не хочеться перечитувати написане, яке вміщене під такими «шедевральними» йменнями).

…Та повернімося до метафоричності назви Олександра Астаф'єва. Вона таки є промовистою і кличе думання читальника у дорогу. «І пристрасть досягає апогею, / а потім завмирає в рівновазі. / І я пишу, до слова слово клею / в гармонії, в душевній рівновазі».

 

 3. Громадянське

Як відомо, будь-яку лірику умовно можна поділити на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Під цей поділ потрапляє і книга мого візаві. Й зрозуміло, що не можу оминути питання про ці темарійні пласти, почавши їхню характеристику з висловлення побіжних міркувань про громадянськість.

В даному випадку вона є далекою від однорідності. Маємо на увазі те, що ці твори з одного боку змушують уяву зануритися у проминуле, а з другого – помітно, що автор пробує по-своєму відповісти на пекучі питання сьогодення.

Спробуємо разом з автором пірнути у часопросторові глибочіні. Скажімо, у вірші «На зйомках фільму» віршар доторкається до болющості: тем сталінських репресій і пізніших переслідувань українців. «Ми з оператором знімаємо тюрму, /тюрму чортківську, де сиділа мати, / де вітчим був засуджений до страти». Не оминає він і чорнобильської теми: «Там, де землі чорнопис / з-поміж смерек посірів, / лиса допік Чорнобиль, /тому він і захворів». Про ці та інші твори можна говорити багато і в кожному випадкові кожен, мабуть, міркуватиме по-своєму. Тому залишу за кадром цю непростість. Зачеплю лише один нюансик. Своєрідною фішкою поетики Олександра Астаф'єва є те, що свої звернення до минувшини поет неодмінно пов'язує із сьогоденням. «Аж донині розстрілюють дощі цей скорбний ряд» («На зйомках фільму»), «От і вся Чорнобильська бувальщина, неприємна, мов колька булавчина» («Чорнобильська бувальщина»).

Та чи найчастіше віршник мовить про сьогоденну непростість. «Хто знищив, смереко, пишні сліди / твоєї вроди, що прагла сіяти» (про злочинне вирубування карпатських лісів). «Брехня, захланність і вина/ ганебні вчинки вкриють струпом. / Між люду ваші імена / лежатимуть ганебним трупом» (про зневажливе ставлення нинішньої влади до українського народу).

Різнобарв'ям сяють і поетичні візії на тему російсько-української війни. Про звитягу українських воїнів й біль утрат, приміром, йдеться у вірші «До перемоги брат мій не дожив»: «Хоч братові давно сказав: «Прощай!»,/ я завжди повертаюся в той край, / під його крові яре знамено, / бо вишите ж бо кулями воно». Про непростість полону пише поет у творі «Лист із полону»: «Пишу тобі, поки ще руки маю, / поки ще ложкою не вибрали очі /брати російські мені в ріднім краю, / що знищили навіть гнізда сорочі». Проклін агресорам і у поезії «Земля вам гупає у скроні»: «Та роду вашого руїни зжеруть собаки ненаситні»

…Чи не можна сказати, що оці доторки до громадянськості роблять чарівнішими інші теми? «Тут рідний край мені відкрився / нараз як Божа благодать».

 

4. Філософське

А зі згадок про громадянськість поезії Олександра Астаф'єва логічно перекидаємо місточок до філософської лірики. І одразу змушений наголосити на двоєдиності. Та не тільки тому, що життєплин виокремлює богошукальницькі мотиви. Саме філософське відображення таїть у собі єдності. Іноді, наприклад, бачимо, як автор замислюється над проблемами життя і висновковує таке собі мудрування над уздрітим і пережитим. А нерідко версифікаторі не приховує вивчення чужого досвіду. «І люди самі себе творять, / є у них велич поетів. / Про безодню рук не говорять / серед богів, і хмар, і предметів». «Чи варто в цьому світі сподіватись, / що щастя тут до кожного прийде? / О ні, за ним нізащо не угнатись,/ і смертний його справді не знайде». Якщо вдуматися, то можна висновковувати, що на філософії поезії Олександра Астаф'єва помітні смуткові барви. Та, либонь, все пояснюється двома нюансиками. Вплив прожитого та і пережитого і стан душі. (Одні поети, відчуваючи натиск часоплину, тамують почуття у собі, а другі виливають у строфах. Мій візаві належить до другого типу віршотворців).

Це ще яскравіше відображено у богошукальницьких мотивах віршника. «Бо усе, що із надр виростало, / піде в землю, як в море вода. / Перед присудом смутку постало / наше серце, що в рай загляда». «Молочний брате, ми оба – не вічні, / паломники у Бога на полях. / Нам тільки віднайти б шляхи магічні, /щоб перелився в нас Молочний шлях». «Та й квит. Баную досі я про втрату /надламаних роками почуттів. / Та хто, та хто Господньому верстату / про крах моїх ілюзій розповів?». «Я ще пливу, піді мною безодня/ глибини перегортає. / І берег в тумані, і сила Господня /над чолом моїм не згасає».

…Углиблюється душа у філософію лірики Олександра Астаф'єва, не хоче виринати з неї. «А ми купатися в промінні / хотіли, як в Господнім душі, / складали у яснім тремтінні / пісні про дні свої грядущі».

 

5. Пейзажне

Та не тільки громадянськість і філософічність у творах знаного віршниками магічно діють на сприйняттєві інстинкти читальників. Імпонує і пейзажність. «Ніби налякана сойка, / туман із гори летить. / Як в'юн втікає від сонця, / яке на вітах тремтить». «І сонце, ніби піп на ризи,/ на води дивиться з імли, / де в манекенів бідні риби / ніяк душі не віднайшли». «У небі дощ все висох до краплини / і не цілує в губи пелюстки. / Зітхання ніжне чути щохвилини / над плесом невгамовної ріки». «І цвітом яблунь вітер грає в теніс, / завісившись зненацька на антені, / і бачать всі стрибки його прозорі, / і виверти ракеток бірюзові».

Оця пейзажність (як зрештою, й інша) має дві особливості. Коли читаєш строфи, то зримо бачиш картини, змальовані поетом. І водномить думаєш про гру реалу та уяви. А ще бачиш, що своє живописання словом автор оживлює, поєднавши дивність природи і дію людини. І саме оця сув'язь створює неповторність для віршів. «Веселка живе у моєму саду, / сьогодні до неї я в гості прийду, / скажу їй: «Як сонце, зійди серед мли / і чорних метеликів ночі спали».

Пейзажність у стилі Олександра Астаф'єва має свою барвистість. Аби пересвідчитися у цьому, процитуємо окремі рядки: «на білому вогнищі снігу», «на вітах ворони, як чорні плоди», «у синім небі не витаю», «дай листочок зелений», «на жовтій глині у степу», «струмок життя під вербою у даль спішить голубу». Пейзажний малюнок віршотворець створює і за рахунок «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «У воду, витончену вазу, / опустить ніч букети лілій», «Йдуть черешні дорогою пам'яті», «лебеді над озером танцюють», «Як фенікс, сходить півень мій / знов на багаття надвечір'я», «зоря очам дарує відпочинок / і кожна ніч, як призабутий дім», «сушать одяг медузи під місяцем, / щоб вийти сухими з води».

…Цитати з попереднього абзаца торкаються пейзажності у різних її вимірах, водночас позначені різноманітністю. Адже тематична єдність створюється сув'яззю реальності та уяви, метафоричністю, порівняльністю… «Бажання усамітнитись, до лісу / із тягарем любові підійти, / аби почути крізь дерев завісу / якийсь всевладний голос з висоти».

 

6. Любовне

Жоден поет, напевно, не був би собою, коли б у його доробку не було б щемливих взірців любовної лірики. Адже це питання червононитить віршотворчість, як одне з найважливіших почуттів людської душі. Так, очевидно, вважає й Олександр Астаф'єв.

Але цей вид лірики умовно ділиться на дві частини. З одного боку, маємо вірші про любов до матері, а, з другого, бачимо, що тексти пройняті почуттям кохання до жінки. З точки зору елементарної логіки ці два відгалуження познаковані самостійністю, але, злиті воєдино, вони промовисто промовляють про важливість почуттів людини у бурхливому життєплині. «Посвячений ще в маминому лоні / в годину добру він був на пророка, / щоб винищити лихо в ембріоні, / щоб зло поруйнувати упівкока». «Хто хоче рай упізнати, / хай замилується нею. /Подібного не відшукати /навіть в руках зі свічею».

Як мені здається, вищенаведені строфи яскраво свідчать про це. А ще про вплив життєвого досвіду на висловлення почуттів поетичними словами. «Моя любов подібна на оселю / надій, печалей, радощів, утіх. / Вона горить мені і робить стелю / подібною до зоряних доріг».

 

7. Поєднувальне

Ще раз повторю свою тезу про умовний поділ на теми. Він має право на існування, яке ілюструє товстезна книга віршів та поем. Але водночас із цим постає непростість, яка пов'язана з розгалуженням, про котрі вже йшлося. І називається це тематичним поєднанням. Скажімо, у творі «Весна прийде тривожна, невідома» чи не головною є пейзажність. «Дерева десь розгорнуть свіжі крони, / покинуть бджоли вуликів редут». Але поряд з нею крокують громадянськість і філософічність. «На учті світла, у тріумфі цьому / у вухо Богові нашепче щось весна. / У радощах, у пориві німому / забуде кожен, що таке війна».

Тематичну сув'язь показано на прикладі одного вірша. Але вона робить привабливими й інші тексти. Приміром, у поезії «Ці гори і ці полонини» змішуються пейзажність, філософічність та інтимність. Громадянськість та пейзажність – основні риси тексту «Мій дім в селі і там на ньому ясень». Філософічність та пейзажність визначають написане у «Тече з небес розламаним гранатом».

Та обмеження теми поєднання лише темарійністю не відповідатиме дійсності. Бо є й інші аспектики сув'язі. Не секрет, що вона – неодмінний супутник кольорових екстраполяцій: «коли червоне змінить все зелене», «в одному оці – синє сонце, а в другому – червоний місяць», «гарненько мій чорний матрац застелити чистим покривалом зеленим», «у крові сплять, як сирени, ті очі сині й червоні».

Закономірністю є й те, що поєднуються представники «населення»: «І забере рябу корову / ворона десь на небеса», «зорі плили в небесах сумовиті,/ п'янили левкої і резеда», «йому освітить місяць доли, / ясна зоря його пришвидшить рух». Підкреслюю, що будь-яке поєднання в такому контексті познаковане природністю, що завжди було дуже важливим для лірики.

…Феномен поєднання. Саме він оджерелює текст «У пам'яті я хочу зберегти / найкращу зустріч з нею, десь далеко, / за димкою років, коли лелека / весняне поле міряв з висоти».

 

8. Образне

У попередніх міні-розділах цих нотаток відгукувач акцентував увагу поціновувачів красного письменства на метафорах, епітетах, порівняннях, хоч прямомовно не говоримо про ці літературні тропи. Цього вимагає задум. Тепер назріла пора поговорити про них конкретніше.

«І не покличе сова / на побачення наші тіні», «Про суть речей і чистих, і прекрасних / береза сіркувала над водою». «Заплутався осінній дощ / у сітях бабиного літа». «Ліс закашлявся дверима». Це - лише дещиця метафор, бо у книзі їх можна надибати значно більше: «І ковалі в небі сонце на місяць, / на місяць зелений перекують». «Ми вікнами вечір пили / і не зважали на тіні». «У сад оцей сто тисяч хризантем / прийшли насолодитися дощем». «І ночі сон, короткий та швидкий, / дощем приб'є фантазію до ниви». Порівнюю ці зблиски думання з метафорами «Листвяного дзвону» та «Заручин» (перших двох книг, які написані ще в юності) і починаю думати, що автор залишився вірним поетичному мисленню. Тільки став ощадливішим у слововираженні.

Про щось подібне починаю гадати й тоді, коли у «Сухих дощах» знаходжу епітети: «барельєфи сліду», «ложе ріки», «реклама дерев», «палітурки чорнозему», «берези скрипка», «років клейноди»… Як вони нагадують вдатності з «Листвяного дзвону»: «ікра білокамінного піску», «календарі моїх дерев», «зернята сірих горобців», «дощі вечорів», «тополі кужіль».

І порівняння теж зацікавлюють. Тому й поведемо мову про них конкретніше. Але тут треба, напевно, згадати, про один нюансик. Порівняння в доробкові Олександра Астаф'єва діляться на три частини. До першої належать взірці цього тропу, де автор використовує сполучники типу «як», «мов», «ніби», «наче, «немов». «І липа, ніби клітка, повна птахів», «сон мій щез, розтанув, мов туман», «сплелися світло і сонце, як невідома сила», «немов паломник вічності, струмок». У книзі також знайшлося місце і для порівнянь без сполучників: «І місячне світло – легальний дим», «все на світі – це коло», «щоденні жертви – це лише насіння», «прощальні слова на цвинтарі – часу рвані знамена». А іноді трапляється так, що поет суміщає два типи порівнянь: «мова – як музика на полях», «буття, як сон, мине – настане тінь», «кожна з них – як зоря поміж хмарами», «як вовни сон – овечий страдник».

…Образність мислення постає перед нами чи не з кожного рядка. Що це? Вироблена роками звичка думання, яка вже перетворилася на стан душі у пору віршотворення? Очевидно, що так. Але давайте не будемо тлумачити цю фразу. «Сухі дощі» ліпше самі скажуть за себе. «Хай місяць мені приготує небесний човняр, / як в лодії, в ньому у далеч відплину. / І пісню йому заспіваю гарячу, як жар,/ як мед із вином, що звабити може людину».

 

9. Слововиражальне

Ще про один аспект поезотворення хочу повести мову. Насамперед тому, що вважаю його дуже важливим. Оцю потрібність адресую слововисловленню думки.

Тема, зрозуміло, не є такою простою, як може здатися на перший погляд. Тому й дозволю собі трішки порозмірковувати. Є поети, які не дивують каскадом буквотворів. Назвемо хоча б Олеся Дяка, Миколу Сидорчука, Геннадія Щипківського. Вони залишаються вірними канонами літературного мовлення, хоч іноді вдаються до використаних неологізмів чи діалектизмів у своїй поетиці.

Більш розкутими у слововиявах є Василь Рябий і Костянтин Мордатенко. Що вже казати про любов цих версифікаторів до буквоочуднень у текстах, коли вона стала явою у назвах книг: «Сологолос» (Василь Рябий), «Любовспас» (Костянтин Мордатенко). А деякі віршники «подружились» з діалектизмами: «Ярмінок» (Петро Мідянка). Але говірковість є неоднозначною. Приміром, у Василя Шкургана є книги, написані гуцульським діалектом. Роман Вархол окремі вірші написав лемківською говіркою, а Василь Кузан – русинською.

Виходячи з цього розмаїття, скажу, що Олександр Астаф'єв стоїть ближче до першого типу віршарів, вряди-годи вміло експлуатуючи неологізми, рідковживаності та діалектизми: «міфоавтомобіль», «таємнини», «згубник», «багряночолі», «самую», «баную», «без»…

Але, як не прикро, існує й протилежність. Тобто неточне використання окремих слів. Приміром, в українській мові існує слово «прихована». А «скритна» є незугарним росіянізмом. Неприємний осад у душі залишають «бездна», «вірьовка», «пороки», «скука»… Усвідомлюю, що ці словесні «ляпи» не роблять погоди у сприйманні вартої уваги книги, але автор мав би бути уважнішим щодо поезомовлення).

…Укотре замислююся над слововиявами і не йде з гадки «…і меч – моє перо, / і щит смішний із білого паперу, / останній Дон Кіхот в новітню еру, / що під шоломом приховав тавро».

 

10. Культурологічне

Остання цитата штовхає свідомість у вир алюзій. Культурологічний аспект. Але не тільки він має таку властивість. У товстезному фоліанті зустрінемо згадки про Куїнджі і Фройда. Думка Анрі Реньє стала епіграфом до одного твору. Друк прикрасили також переспіви з Вольтера і Теннісона.

Продовження традиції? Можна так сказати. Адже у «Листвяному дзвоні» (першій книзі поета) існують посилання на Гарсія Лорку, Василя Стефаника, Ярослава Івашкевича, Дмитра Павличка…

Коли вже йдеться про культурологічні аспекти, то, либонь, слід згадати про фразеологізми. Тим паче, що вони рясніють у виданні: «Сидір роги править козам для глуму», «у дурні несподівано пошився», «кусати лікті», «не в'яже лика»… Ці та подібні висловлення мають у мовленні свій контекст і приємно, що автор, своєрідно обігруючи їх, не забуває про їхнє значення.

Гадаю також, що стійкі словосполучення вплинули й на афористичність слововираження: «життя – це болото, де жаб цілий ворох», «розлука з тобою – це смерть», «прожитий вік – гречаний бублик, розламаний на кожну мить», «красу не можна посадити в клітку».

…Культурологічні аспекти поетичної книги. Вони ваблять до себе природністю слововираження. І немає жодного значення та обставина, чи йдеться про зримий аспект культурологічності, чи прихований. «Багатослів'я, довгі ритми строф / – це неуцтво і навіть безпорадність, / до нас дістались максими з епох, / дивує їхня сила і принадність».

 

11. Поемне

Ще більше культурологічних думань з'являється, коли читаю поеми. Тематично відніс би їх до філософських. Вже самі назви вказують на це – «Одкровення св.Івана Богослова» та «Фауст». До речі, ці ж наймення натякають на культурологічні аспектики. Але філософічність є своєрідною, бо вона пов'язана з громадянськістю. А вона теж має два нюансики – поклик пильніше вдивлятися в непросту минувшину рідного народу і веління розуміти складнощі сьогодення. (Ці узагальнення розкодую так – автор зачіпає тему афганської авантюри радянського керівництва і розповідає про долі людей, обпалених війною на чужій землі).

Причаровують й виражальні особливості цих текстів. У багатьох випадках віршник досягає позитивного факту за рахунок містких метафор: «здається, смерть сама палає», «вогонь зжере їх лиця», «плаче з голоду мій дух», «сікли краплини пізнє місто». Та й епітети – свідчення неординарності мислення версифікатора: «каменолиці гори», «вино шаленства», «небесні вири», «мара померлої дороги», «затони трав», «неспокій лісу», «життя малесенького подих».

Якщо в полі зору опинилися метафори та епітети, то хіба не заслуговують на спомин порівняння? Та ще й тоді, коли ними наповнений кожен твір. Приміром, наведу кілька таких блискіток з поеми «Одкровення св.Івана Богослова». «І небо, мов сувій, згорнулось». «Сім голів – це сім гір». «І вигляд в нього – сонце цілюще, ніби мед». Знаходжу цікаві порівняння у «Фаусті». «Кипучі смолоскипи». «Всі друзі – то мої дзеркала». «Нараз глибінь очам явилась / – стою над нею, мов Нарцісс».

З'явилася й ще одна нагода повернутися до питання про слова. Адже плини поем, незважаючи на причарованість автора літературним мовленням, таки наповнені слівцями, які можна назвати неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Це – «виднющість», «холодінь», «мертвоокі», «струмина», «співслуга», «рахуба».

А завершити цей міні-розділ свого писання хочу ще одним поверненням до теми поетичної культурології. Тут, напевно, доречним буде наступний акцент. Поеми – осмислення власного прочитання та коментарів до давнього німецького рукопису «Доктор Фаустус або великий негромант».

Між іншим, поема «Фауст» оприлюднює ще один момент. Окремі його рядки нагадують про вірш «Монолог Фауста» з «Листвяного дзвону». Навіть склалося враження, що старий текст введено в структуру нового твору. Не думаю, що це є чимось поганим. По-перше, тільки автор вирішує, як йому діяти. По-друге, він зобов'язаний (якщо хоче) мовити те, що колись не вдалося через цензурні рогатки компартійної ідеології. «Долоньми заступлю горнятко / від болю, заздрощів і зради / у світі, де знамена тліють / і плаче з голоду мій дух».

 

12. Принагідне

У цих нотатках наче й зачеплено основні питання характеристики віршів і поем. Та є ще одне питання, не повинно залишитися поза кадром – формовираження. У «Сухих дощах» переважає силабо-тоніка. Але є тут верлібри і поеми. Припадання версифікатора до різновидів одного жанру? Та хіба це варто називати вадою? Адже ми з великою увагою читаємо римотвори і верлібристику Володимира Базилевського, бо його вірші приваблюють свіжістю і неординарністю мислення «зимового поета» (як він себе іменує). А хіба не чарує поєднання двох течій у творах Петра Мідянки, Миколи Сидорчука? Втішно, що й Олександр Астаф'єв йде цим шляхом і його нові книги (вірю в це!) ще порадують плодами саду перетинів. «Я бачив, як плакав павук – синтез неба і цапа / – над мовою полімерів. / Я бачив, як лопух гнувся / від повноти мук і суперечностей».


Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

Молитви над дивовижністю

Художньо-виражальні засоби у поезіях Ярослава Павуляка: Статті. рецензії/ Упорядкування та головна редакція О.С.Смоляка. – Тернопіль. 2019. 180 с.

 

обкладинка Пауляк Яросла

Є римоплети, які опублікувавши один-два вірші чи грубезний том своїх опусів, вимагають посиленої уваги до себе. (Мовляв, світ перестане існувати, якщо не буде цього.) А водномить існують письмаки, котрі не переймаються читаннями прижиттєвої чи посмертної слави. І це маємо тоді, коли в їхньому доробкові (не рідко невеликому за обсягом) надибуємо справжність на противагу безʼязикій тарабарщині пробивних графоманів хуторського штибу.

Як на мене, то таким непробивним був і Ярослав Павуляк. За життя вийшло лише три його книги (зауважимо, що чимало поезій перемандрувало з однієї в інші). Мало, дуже мало! Як зауважив би плодовитий віршороб графоманського гатунку. (Він, як і подібні йому, розуміє, що сила слова вимірюється не кількістю, а якістю написаного. Але пошепки й собі боїться зізнатися у цьому, тупо заздрячи чужій творчій спроможності.) Очевидно, його завидки беруть, що після раптової смерті поета у листопаді 2010 зʼявилося аж три його книги, а вісім віршів ввійшло до «Антології української поезії ХХ століття», випущеної відомим поетом та видавцем Іваном Малковичем.

Але це ще не все. Одна за одною зʼявляються книги про життя та творчість талановитого краянина (нагадаю, що він народився у Настасові Тернопільського району). «Ярослав Павуляк у споминах», «Ярослав Павуляк у слові», тепер – «Художньо-виражальні засоби у поезіях Ярослава Павуляка».

(Лишень зауважу, що їх, напевно, не було б, якби не фанатична залюбленість у цю поезію ще одного уродженця Настасова – доктора мистецтвознавства, професора, члена Національної спілки композиторів України Олега Смоляка. Він виступив у ролі редактора-упорядника усіх видань, що не часто трапляється у наші дні. Адже прикладів маємо дуже мало. Щорічник «Білий берег» став друкованим памʼятником Григорієві Радошівському. Існує книга спогадів про Бориса Демківа, Василя Ярмуша, щось таке невдовзі зʼявиться і про Петра Сороку. Один журнал оприлюднив спомини про Михайла Левицького... Хіба це не говорить, що художня справжність цінується і по смерті автора? Життя після життя).

А тепер – про саму книгу. Публікації у ній умовно розділив би на кілька частин, на чільне місце поставив би науковість, (чесно кажучи, мене не цікавлять наукові ступені авторів, більше переймаюся аналітичністю у вивченні теми. Бо різні титули з натяками на академізм часто-густо таять у собі несподіванки, скажімо, Іван Прокофʼєв з Камʼянця-Подільського на Хмельниччині не тільки кандидат філологічних наук, авторитетний літературознавець, а й цікавий поет. І віршомислення, безумовно, вплинуло на його розмисли про метафорику поезій настасівчанина, з яким колись студіював. Власна причетність до художнього словотворення у різних жанрах по-своєму позначилася на роздумуваннях Олега Смоляка, Ярослава Дзісяка і Олени Рутецької. Чи так, гарні роздуми цієї лірики на читацьку свідомість вмістив Олег Герман. Глибокі за своєю суттю і пристрасні за викладом думки. Як і, напевно, належить кандидатові історичних наук та письменникові. А письмачки Валентина Семеняк і Марія Назар необтяжені науковими титулами. Але хіба від цього програє науковість їхніх текстів?

Наступне. Багато публікацій пронизано публіцистичністю в найліпшому розумінні цього слова. З цього приводу хотілося б наголосити на такому. Частина науковців не сприймає явища, вважаючи його чимось невластивим, бо, наче іконі, моляться сухуватості академізму стилю. Немає сенсу дискутувати з ними, витрачаючи мисленну енергію. Згадаю лише про кілька моментів. Мені, приміром, імпонує публіцистична «зайвина» у творах Марії Данилевич і Валентини Семеняк. (Зрештою, остання і не приховує цього, пишучи про образ дороги – яскравого архетипу поезії Ярослава Павуляка. «Мені в дитинстві з деревця крутого / нетлінний тато вистругав дорогу»).

Окремішньої розмови заслуговує споминання про сплав публіцистичності і науковості у статті Василя Твердохліба. Вже хоча б тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві взявся по-своєму співставляти вірші таких неординарних поетів, як Микола Вінграновський і Ярослав Павуляк. Висновок про неповторність кохання у душі митця радує. Можливо, тільки заважає надмір деталей та особистісних вражень. Але, в цілому, не псує позитивного, сприймання.

Ще одне спостереження не рідко від представників старшого покоління чується нарікання, що молоді не шанують здобутків доросліших, мовляв, переважає пофігізм. Але чи варто всерйоз сприймати буркотливість? Заперечує їх наявність у книзі статей студенток Марʼяни Марковської, Віти Блащак і Вікторії Перейми про різні сторони поетичного обдарування настасівчанина. Логічно примикає до них і роздум науковця Любові Царик про вивчення його творчості на шкільних уроках.

Либонь, слід наголосити, що в засобах масової інформації частенько згадують про поеми Ярослава Павуляка «Блудний лебідь» та «Підошва» цитують окремі з них. Але, на жаль, досі не існувало літературознавчого аналізу цих творів. Олег Смоляк і Тетяна Скуратко вирішили започаткувати цю прогалину. Чи вдалося їм задумане? На мою субʼєктивну думку, відповідь буде позитивною. Хоч окремі читачі текстів можуть й не погодитися з деякими трактуваннями. Але вважається нормальністю, бо одностайності поглядів у природі не існує.

Згадаю й про те, що у книзі вміщено статті Анни-Віталії Палій, Степана Костюка, рецензію Лесі Вашків. Адже вони теж торкаються важливих проблем творчості нашого краянина. Мені, наприклад, сподобалося, як Степан Костюк говорить про символіку барв.

Не можу залишити поза увагою лексичні ряди, якими послуговуються автори. (Дехто скаже, що відгукувач, образно мовлячи, «осідлав улюбленого коника, забувши, що перед ним не поезія чи проза, а наукові тексти. Та памʼятаю про це, шановні, проблема полягає в іншому – в дохідливому викладі написання. І тут не можна обійтися без акцентів на лексиці.) Нерідко натрапляю на метафори. Іван Прокофʼєв «плаває на балконі». В очі памʼяті Валентини Семеняк «вʼїдається дорога». Олег Герман закликає прочитати світ через вірші Ярослава Павуляка. Вистачає і порівнянь: «висловами і виразами, що долітають до серця й розуму, як блискавиці», метафори – виплід великої духовної сили. Приваблюють також епітети: «сльоза слова», «бетонні кораблі», «небесні словотвори», «квітчаста дорога». А що вже казати про вдатність літеросплетення на зразок «метафоротворчість», «підхлібні», «денникар», « прямоказання»... (Чи не доречно на цьому тлі ще одне нагадування про потребу поєднання науковості і публіцистичності задля більшого збагачення літературознавчих надбань?).

Мовлю й про таке. Донедавна автори і редактори-упорядники майже не цікавилися поліграфічним оформленням своїх видань, більше переймаючись текстовим наповненням. Нині ситуація докорінно змінилася. Турбота про буквосполуки залишилася. Увага до видавничих нюансиків тільки зросла. Тепер чи не всі хочуть, щоб обкладинки книг мали своєрідну контекстовість. Тобто враховували зміст, здається, що це тонко і точно вловив у барвах і лініях малюнку на «обличчі» книги, (хіба гріх так йменувати палітурку?), заслужений діяч мистецтв України Михайло Кузів, своє «прочитання кольорових екстраполяцій Ярослава Павуляка «торкну руками соковиту вроду і над тривожно скресленим лицем надщеплю теплу рану пагінцем чекання неприхованого плоду».

А завершити ці нотатки хочу ще одним розмислом, гадаю, що цим виданням углиблення у творчість Ярослава Павуляка завершиться. Будуть й інші. А чому б не включити до них приурочення поетові чи твори, які написані за його мотивами? Адже вони, як й статті, є своєрідними молитвами над дивовижністю, котрі усі мають почути нині і завтра.

Ігор ФАРИНА

 

 

СЛІВ ДИВОВИЖЖЯ

В САКРАЛЬНОМУ ДОМІ ПОЕТА

Крупка В. Химерник : поезії. – Вінниця : Дім Химер, 2019. – 144 с. : іл.

 

Химерник

1. Слововиражальне

Розумію, звісно, що не можна оцінювати поетичну книгу за тим, як віршар використовує лексичний ряд з рідномовної стихії, бо в гонитві за колоритним слівцем можна упустити щось важливе. Але нічого із собою вдіяти не можу. Переконаний, що версифікатор без цікавих буквосполук ніколи не висловить неординарного розмислу.

Підтверджує це: «Химерник» – третя книга в творчій біографії вінничанина Віктора Крупки. Гортаєш її і здається, що сприймання поринуло у море словодивовижі: «ніжнодолоння», «світлосюрчання», «злощастя», «веснонародження», «передтишшя». А ще ж маємо такі «блискітки» як «рожевоокулярно», «сонноструння», «надсуть»… Разом з рідковживаностями та діалектизмами типу «вічники», «марище», «шмаровидло» вони творять неповторність: «у передсвітті почерком зозулі стікаю в червень», «леліятиму свою пристрасть – твій надкатарсис».

 

2. Найменувальне

Одне слово. Але дуже бентежне! Здається, що автор добровільно не хотів утікати з полону однослівності, коли вибирав назву для нової книги. Очевидно, що так і з’явився «Химерник»: незатерте літеросплетення.

І тут згадалося наступне. Свого часу Микола Тимчак дебютував «Співаницею». Маємо також «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Лугини» Тадея Карабовича… Чи не вперше в найменнях зазвучали «Шахопоезія» (Анатолій Мойсієнко), «Сніголом» (Володимир Кравчук), «Остороги» (Микола Пшеничний)… Не буде, либонь, перебільшенням, що шляхом цієї називальної оригінальності вирішив піти і Віктор Крупка, заперечуючи «Химерником» такі бентежності, як «Криниця», «Ріка», «Поезії», «Сонети», «Катрени»…

Ще один цікавий момент, який по-своєму доповнює вище мовлене: розділи книги теж отримали однослівні найменування: «Шкло», «Крик», «Тіні», «Пам'ять»: «Торкатися пальцями не миттєвостей часу, а музики…» Магія музики однослівності?

 

3. Формалістичне

У попередньому абзаці вжито цитату з верлібру, який завершує книгу. І не бачу в цьому чогось незвичайного. Адже досить часто верліброві сентенції додають книзі своєрідності: «цей вечір огорне шипшинно, торкнувшись вічності затаєних очей», «час розгорне листи й розпрозорені крила». А поряд з цією гарнотою сусідує традиційна силабо-тоніка. Але і в ній вистачає вдатностей: «сніг перші слова складе, руйнуючи апокрифи туги, здолає закостенілу хокову міру»; «тече жасмин, а з ним течу і я».

Звісно, хотілося б більшої присутності у книзі білих віршів, сонетів… Не завадило б і звернення до поетичної мініатюри та маємо те, що маємо. Себто поєднання верлібристики і силабо-тоніки в модерновому обрамленні. По-різному можна це оцінювати, та давайте будемо реалістами. Хіба така сув’язь не характеризує поезію Олександра Астаф’єва, Василя Кухти?

Своєрідним формалістичним прийомом є відсутність епіграфів та присвят. Дехто, зрозуміло, скаже, що кілька їх прикладів все ж існує. Не заперечуватиму. Але одиничність не робить погоди.

 

4. Культурологічне

Згадки про епіграфи і присвяти змушують порушити питання про культурологічні акценти. Справді, в книзі маємо лише одне посилання на рядок Вікторії Гранецької і поезореквієм передчасно згаслому Василеві Мошуренку. Орієнтація на малознані імена так багато говорить про самого поета, його спрагу до пізнання незнаного. Можливо, Пауль Целан і є більш знаним, але, на жаль, не широковідомим. Тому й епіграф з його твору на початку книги досить несподіваний і малопоширений прийом – промовистий: «голос, з якого зачерпуєш повний ковток».

Погодьмося, що щось містичне у цьому є. Як і в згадках про Фройда і Родена, Рембо і Селінджера, Петрарку й да Вінчі. Напевно, воно присуще й казковим персонажам: Попелюшка, Кай, Перелесник, Мавка: «Три камінчики за пазухою не від Плавта… Три камінчики – для Попелюшки три горішки».

 

5. Метафоричне

Якщо виколупати зі скелі книги хоч один камінчик, про який уже йшлося, то перед нами у красі неповторності з’явиться образність мислення. І ще більше збагнеш, що віршар уміло експлуатує такі літературні тропи, як метафора, епітет, порівняння. Звернемося до першого розділу «Химерника», який йменується «Шкло»: «крізь нас протікає ріка гіпотетичних бажань», «вечір напивсь молока», «від туги прощання сам закурличу». Коли замислюся над цими та іншими вдатностями метафорики, то у свідомості починається незбагненна гра реалу й уяви. Вважаю, що так і має бути. Гірше, якщо почуття не озиваються.

Не приховуватиму, що такі ж відчуття залишаються зі мною, коли натрапляю на чарівності з інших розділів: «п’ємо, як любовне вино, та зовсім не зріємо», «повітря хоче говорити», «годинник марив мандрами у зорі нерозгадані».

 

6. Епітетне

Не раз задумувався над тим, чим причаровує поезія Віктора Крупки. І кожного разу серед чинників успіху називав епітетну точність й наводив цікавинки, яких вистачає вже в першому розділі: «архаїка зір», «цейтнот невідомості», «серця пребіла вишня», «весни ескіз», «тиша душ», «емоція сонця», «мегапростір флешки»… І це лише маленька частка епітетних цікавинок зі «Шкла».

Уважний ознайомлювач з цією рецензією, безумовно, помітив, що автор зробив наголос на незвичайних епітетах. Та у «Шклі» побутують і звичності: «високі сни», «алюзії міста», «паперові сніжинки», «червневе небо». Але й ці несвіжості позитивно сприймаються за рахунок доречної контекстової гри.

До чого веду? Епітети можуть бути звичними і незвичними. Але автор зобов’язаний їх уміло поєднувати. Зрештою, щось таке маємо в наступних розділах: «щезань крило», «щира весна», «весни падолисти», «тиша пелехата», «гілки прощання», «глибокий вечір»…

 

7. Порівняльне

Метафоричність та епітетність мислення… Автор цих рядків не претендує на всеохопність думок про них. Це виглядало б дуже наївно. Кожен мислить по-своєму. Тому й переконаний, що мої роздумування вкриті барвою суб’єктивізму.

Та не розвиватиму цю теорію далі. Навіщо, коли усе, мабуть, є зрозумілим. Лишень доповню. Це (принаймні так гадаю) стосується й такого тропу як порівняння. Хоча його взірці говорять про неодновимірність. У «Химернику» чи не найчастіше можна угледіти прості порівняння зі сполучниками: «половіє зрілим, як сіно, хмелем», «вітрів чарунки, немов галерники», «блукаючи у музиці, наче дим», «зникаю десь між «знаю» і «не бачиш» в нічному місті, мов німе вовча».

У книзі поряд з цими прикладами тропу побутують прості порівняння без сполучників: «ніч і сонце – моєї тиші п’яльця», «я з вами, мамо, я – ваше щастя», «ми – птахи земні», «зими немає – то карма». Можна було б і далі цитувати, але й так, неозброєним оком, видно нетрадиційність слововираження...

Або згадаємо про наступний нюансик. На багатьох сторінках книги бачу несподівані словосполуки типу «промені-мудреці», «рани-грані», «виклики-досвіди», «туга-межа», «борги-стебла»… Непростість. З одного боку, можна дорікнути авторові за використання такого прийому. А з другого? Не бачу доцільності в охаюванні, якщо в результаті виходить чарівність. За прикладкою, з лінгвістичної точки зору, видніється неординарна порівняльність: «привид-сад», «тіні-стигми», «дотики-кошари», «дощі-тонкосії», «голос-сновида»…

 

8. Навколосвітнє

Усі ці метафори, епітети, порівняння прозоро натякають, що автор «населив» свою книгу рослинами і деревами, звірами і птахами, зорями й іншими небесними світилами. Проілюструємо це за допомогою цитат із розділу «Пам'ять», який завершує видання: «журавель не злітає у небо, бо небо поруч», «між нами – мольберт і зовсім трошечки сонця», «крізь стиглу сутність маминих жоржин»...

Опісля цього вже не дивуєшся частій присутності прикмет навколосвітня: «червневе небо в чебрецях», «блукатиму поторочею поміж кленами», «за зарічком в туман впряглися коні», «ластівки між мною і незахищеним гніздом», «втомилась думка – зорі гомонять», «снами буду писати, а сонцем – читати».

Навіть складається враження, що без таких деталей поетика вінничанина втратить свій шарм.

 

9. Барвисте

Та не тільки вони позбавили б вірші чару. «Химерник» по-своєму райдужать кольорові екстраполяції: «блукають, як тіні, німіють і сіро пливуть», «небо лишень на дещицю синє», «тобі всміхаються пребілі лілії», «на червоний перейду хоч раз», «крила блакитні травам дали», «беззастережно урочить схимних, зелених волхвів»… Поетична барвистість затягує у свій вир. Зрештою, процес омивання сприйняття поетичною кольористістю тільки робить тексти чарівнішими.

Ще більш виграшною стає така позиція, коли опиняємося перед випадками поєднання барв у віршованих екстраполяціях кольористості: «трава блакитна, зелене небо», «ще й прожилки жовті, червоні», «розгадуючи тайни червоно-сірі».

Мова про кольорові екстраполяції з’являється перед читальниками і в дещо несподіваній іпостасі. Виявляється, що про неї мислиться і тоді, коли вона зримо відсутня: «падає листя у млявий туман – щем осіда на печаль», «птахи хай голосять над морем, черкають його і тікають в розхристаний обрій».

 

10. Поєднувальне

Мені здається, що з попередніх абзаців висновковуєш, що і як міг сказати автор. Але не хочу ще раз доводити це за допомогою мандрівки у тематичні пласти. Адже було б цілковитим абсурдом виокремлювати громадянські чи філософські поезії, пейзажну чи інтимну лірику. У «Химернику» їх не існує в чистому вигляді, хоч такі тематичні нашарування пронизують ошатний друк.

Абракадабри тут немає ніякої. Радше є підстави говорити про логіку у вираженні думки. Промовляння поєднуванням мотивів. Приміром, у вірші «Стежка навтьоки» превалюють кольори пейзажності: «і у чеканні бере воду мама». Але автор не міг оминути громадянської мелодії: «став розпрозореним, справжнім, безмірним – знову знайшов свою Україну».

Припускаю також, що ота сув’язь тематичності призвела до появи твору «передчуття того, чого не знаю ще», де химерно переплелися філософія і пейзаж. Щось таке маємо і у вірші «коли немає слів», у якому, правда, переважає пейзажність.

А тепер від цієї конкретики перейдемо до погляду на проблему з котурнів поєднувальності. Нагадаємо, що вони не вигадка абераційної сьогочасності. Якщо зазирнути в історію вітчизняної літератури, то вона там була давно. Згадаємо хоча б Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Леоніда Первомайського… Та й сучасна література багата прикладами: Анатолій Ненцінський, Віктор Палинський, Василь Кузан… Віктор Крупка молодший від них і по-своєму тягне нитку з клубка поєднувальності, позбуваючись «застебнутості думки на всі ґудзики в мундирі особистості», яка через різні причини була характерною для багатьох його попередників. Хіба не втішно?

 

P.S.
А завершити ці нотатки хочу деякими біографічними акцентами з життєпису самого поета. Думаю, що дуже доречними в контексті вищемовленого. Отже, Віктор Крупка народився в одному із сіл Вінниччини. Йому – 43 роки. Кандидат філологічних наук. Автор трьох поетичних книг. Член Національної спілки письменників України. Живе в обласному центрі.

Подумалося, звісно, що сув’язь сільської і міської свідомостей флюїдить у його віршах, витворюючи химерну дивовижу. І, зрозуміло, дуже прагнеться, щоб вона ще більше промовляла в наступних книгах, суміщуючи темарійність і слововиражальність.

Ігор ФАРИНА

 

 

Плавання у прозоморі

 

Юрченко Євгенія. Теперішні: проза. – Вид. О.О. Євенок. 2019. – 64 с.

 

Це неможливо назвати ознакою абераційної доби, якби навіть і дуже праглося. Здається, що в усі часи поетки намагалися залишити свій слід у прозі. Приміром, Оксана Лятуринська написала чимало чудових етюдів та мріяла про епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. Прозу і поезію поєднують у своїй творчості Віра Вовк та Емма Андієвська, які живуть поза межами материкової України. Та й у їхньому рідному краї сув’язь приваблює: Наталія Білоцерківець, Любов Голота, Теодозія Зарівна… Взялися за прозові пера й дещо молодші: Леся Романчук, Леся Степовичка, Ольга Яворська… Їм на п’яти буквально наступають ще молодші: Ольга Атаманчук, Ірина Баковецька, Зоряна Замкова.

До плеяди літературних «багатоверстатниць» можна, безсумнівно, зарахувати і Євгенію Юрченко з Житомирщини, яку поціновувачі красного письменства знають за поетичними книгами «Віддзеркалення» та «Аритмія мовчання». Нещодавно вона прийшла до своїх читачів з прозовим друком «Теперішні» – першим доробком у цьому жанрі. (Вельми непростому, хоча й поезія теж не характеризується простістю).

Що можна сказати про це видання? Симпатичне, хай і неоднозначне у сприйманні. Чому так міркую? Та виходжу передусім з того, що авторка є представницею прекрасної половини людства, а відгукувач – мужчина, та й різниця у віці є помітною (літературний критик удвічі старший за авторку).

Два моменти, які наштовхують на думку про психологічні нюанси.

Але це ще не все, за складом характеру більше тяжію до сюжетної прози. Себто до романів, повістей, оповідань і новел. Чи не тому, що у них шукаю відповіді на запитання, які переді мною ставить життєплин. Однак така увага до цих різновидів прози не означає, що до образків та етюдів ставлюся зі зневагою: не читаю їх. Це неправда! Вони теж мене цікавлять. Зрештою, не писав би цих рядків, якби мав протилежну думку.

Декілька наголосів, які народили в мені «Теперішні». По-перше, пані Євгенія зруйнувала хибну цитадель уявлень людей старшого покоління. Нерідко від них можна почути, що нинішня молодь є якоюсь не такою у сприйнятті навкошлишньості, зокрема, картин природи. Але вже перший текст «Неповторність» заперечує це.

По-друге, часто нарікаємо, що у представниць молодого покоління відсутня образність мислення, але «Теперішні» чітко говорять про протилежне. Книга наповнена вдалими метафорами, порівняннями й епітетами. І це – не голослівне твердження. Наведу кілька прикладів. Серед літературних тропів першого типу, приміром, виділив би наступні: «шлях стелиться сірим килимом», «мовчання огортало… щемом несказаних слів», «бабине літо плело павутинки срібні», «ступала м’яко, мов кішка, щоб не порушити гармонію тиші нічної», «підсніжники – вони такі ніжні, квіти надії й відродження», «з горнятком кави, ніби зависла – тут і водночас десь далеко-далеко». Ще більше у невеликій книжечці (всього 64 с.) надибуємо цікавих епітетів: «відголосок справжності», «обрії мрій і думок», «шепіт дерев», «фіранки іронічні», «легкість і спокій неминучості».

Дехто, прочитавши попередній абзац, говоритиме, що оцінювач прози завів свою улюблену платівку про необхідність поетизмів. Але не втомлююся повторювати, що вони є вкрай необхідними. З одного боку вони – неодмінний атрибут образка чи етюду. А з другого? Хіба поетизми не – свідчення індивідуальності мовлення?

І по-третє. Чомусь склалася думка, що автори прозових видань пропонують на суд читацький свої шукання в одному різновиді жанру, а якщо й об’єднують щось, то пропонують відсутність шукань. Якщо під останнім розуміти пропозицію із шармом особистісності, без зримих слідів пошуку, то Євгенія Юрченко не сповідує такого підходу. І слава Богу! Адже проза з ознаками поєднання ліризму та жіночого психологізму є набагато симпатичнішою. І не тільки для мене.

Проілюструю це на прикладі кількох творів. «Розмова» – взірець новели в класичному розумінні цього означення. (Хоча окремі елементи можуть і не сприйматися, але не вважаю це вадою авторки, бо кожен читальник має особливості сприймання, автор не зобов’язаний потакати їхнім смакам, а вони повинні рахуватися з ним.) Новелістичні елементи мають також «Ягідки», «Пошуки грибника».

Виходячи з обмірковування цих текстів, хотілося б акцентувати наступне. Свого часу неодноразово згадували молоду майстриню психологічної прози Ганну Костенко. Своїми пошуками у цьому напрямі зацікавлює й Інна Немирована. (Щодо неї існує думка, що ліризм з домішками психологізму – насліддя поезомислення, адже вона є неординарною віршаркою.) Можливо, і Євгенії Юрченко варто рухатись шляхом поєднання цих течій? Адже «Розмова» показала, що це вона спроможна осилити. Хотілося б уздріти більшого нахилу в бік психологізму й водночас не забувати про ліризм. Аби прояви останнього стали зримішими і слугували своєрідною візитівкою молодої авторки, як вже перебрало на себе цю роль розкріпачення думки і слова. Адже не секрет, що проза літераток, названих на початку цих нотаток на берегах книги, позначена застебністю на всі ґудзики згідно з вимогами віку.

І наостанок. Будь-яка проза (йдеться про різновиди вартісних текстів) приваблює, коли у ній є недомовленість – спонукач уяви того, до кого вона потрапила. Якщо підтекстовості (явної чи прихованої) немає, то такий твір приречений на неуспіх. В даному випадку мислиться про це з двох причин. Не секрет, що жіночі прозотексти в усі часи носили на собі відсвіти таємничості (укупі з ліризмом це чарувало). Це – з одного боку. А з другого – все зриміше до недомовленості додається оте розкріпачення, про яке вже йшлося. Адже в результаті злиття отримуємо суміш, котра так потрібна усім на вітродиханні часу.

Ігор ФАРИНА

 

 

Спектральний аналіз небайдужого серця

Сидорчук Микола. Структура крові: поезії. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2016. – 116 с.

Sydorchuk Obkl 2016 1

  1. Споминальне

Отримав цю книгу й поринув спогадами у літа студентської юності, коли траплялося бувати на засіданнях літстудії «Франкова кузня». Там восени подаленілого у часовимірі 1975-ого і познайомився з Миколою Сидорчуком – першокурсником філфаку Львівського університету (автор цих рядків тоді ж почав студіювати на журфаці). Пізніше ми зустрічалися не тільки там, а й у гуртожитку, де він мешкав.

На жаль, пам'ять і плин літ не зберегли миттєвостей того спілкування. Прикро, звісно. Але що вже вдієш? Лише загальне враження залишилося. Непросто буде йому у цьому білосвіті. Та не тому, що в молодості усі ми такі. Просто не суміщалися вони з ранимістю серця, яку він старанно приховував.

… Опісля навчання наші дороги розбіглися. І, можливо, я не згадав би про нього, якби не інтерв’ю в одній із поважних газет. Микола Сидорчук «не виплив», яко цікавий письменник. За допомогою особистих контактів налагодив зв'язок із ним. І невдовзі в мою оселю прилинули книги «День народження дня» і «Структура крові», котрі підтвердили неординарність поезомислення. Й водномить викликали… роздратування.

Ні, через літеросплетення у них. Так вийшло, що перед цим перечитував опус однієї критикеси, в якому авторка нарікала, що сучасна українська поезія погрузла у силаботонічному вираженні і не вчиться у світової верлібристики. (Чесно кажучи, вийшла дивність якась. Цю позицію поділяю. Але завжди ратую за переплетіння чужого і національного контекстів. Обурила відсутність цього у писанині). І книги Миколи Сидорчука зруйнували вежу роздратування. Білими секстинами і верлібровими монодіалогами. Вирішив, що неодмінно напишу про останні. Але спочатку все-таки ще раз поговорю про

  1. Дратівливе

Ратувачка за поширення чужого, безумовно, має рацію, говорячи, що поступ української верлібристики обірвав сталінський терор. Права вона і тоді, коли стверджує, що сучасники ще по-справжньому не збагнули творчості Миколи Воробйова, Олега Лишеги, Емми Андієвської в цьому віршопросторі… (Додамо сюди імена Василя Голобородька, Василя Рубана, Бориса Гуменюка, Тадея Карабовича, Василя Махна).

Але є один істотний нюанс. Не всі справжні поети готові безоглядно ступити в іншу стихію. Пані традиція заважає. От і метаються вони між двома берегами, не наважуючись вступити в одну воду. Це, зосібна, стосується доробків Олександра Астаф’єва, Василя Кухти, Віктора Палинського…

Та не дорікав би їм за відсутність однозначного вибору. Згадаймо хоча б, що саме таким шляхом розвивалася поетична творчість поляка Ярослава Івашкевича, чеха Мирослава Флоріана. Коли вчитатися у їхні верліброві тести, то й неозброєним оком уздрієш присутність національного. Іншою справою є те, що вітчизняні поціновувачі красного письменства ще мало знають про це, а «запопадливі літературознавці» через свою закоханість у глобалістичну гарячку не спішать розкривати їм очі на це.

Але давайте говорити не про такий драстичний момент, а про дальший розвиток літератури, який, слава Богу, незрозумілий підспівачам космополітичного мислення. І «Структура крові» тут може бути вагомим аргументом. Адже Микола Сидорчук вдало пересадив «дерево верлібристики» у національний ґрунт. Про це, зокрема, промовисто каже

  1. Виражальне

Видно, що ці верліброві монодіалоги належать перу вихідця з села. Адже мислення цього прошарку людей істотно різниться від урбаністичного. Насамперед присутністю у віршах прикмет навколишності – рослин і дерев, звірів і птахів, зірок і небесних світил. Щось подібне знаходжу й у свого візаві. «Гірко тобі, полине, живеться». «Засвічуй панікадила свої, каштане». «А що, псе, поговоримо по-людськи про життя наше собаче?». «І чого тобі, соловейку, не спиться щоночі?». «Зоре моя вечірняя, поговори зі мною Шевченком сьогодні». «От ми і зустрілися з тобою, сонце».

Погодьмося, що певна кольористика у контексті цих цитат присутня. Але у книзі знаходимо і прямі екстраполяції «барвистості». «Білосніжні яхти хмаринок». «По-чорному на тебе гарують». «Карма туману сивого». «Зі своєї зеленої цивілізації». «У якусь синьооку річку»…

Вражає і те, що автор вміло використовує взірці фразеологізмів. «Біля розбитого корита». «Дуба врізала». «Камені за пазухою носять»… Бувають також випадки, коли віршар в одному творі використовує аж кілька таких цікавинок: «велика риба», «битися, як риба об лід», «ні риба, ні м'ясо», «мовчати, як риба», «як риба у воді». Дозволю собі висловити припущення: саме добре знання простонародного мовлення спонукає до органічної поезогри протилежностей: «ох і при здоров’ї ти нині, хворобо, і здоров’ям тим аж пашиш».

Та не тільки акценти на цих чарівностях промовляють про виражальність. Помітне місце належить також метафорам, порівнянням, епітетам. Приміром, не можу не згадати про такі метафоричні зблиски, як «моє серце світильником спалахує», «літери крові на руці проступають», «пусти мене, казко, до себе переночувати». Зацікавлюють й епітети: «ікона хати», «очі вікон», «комп’ютер довкілля», «поверхня суму». Та й порівняння (вони є різними) верлібрист не забуває використовувати: «і це ми, наче яблука», «ти – матеріалізована свідомість всесвіту», «сама – як гніздо ластівки»…

Окремо слід мовити про слововияви верлібриста, які характеризуються неологізмами, рідковживаностями: «рослинолюди», «людорослини», «прочорноблена», «чутець», «бочкомедові». Нерідко поет уміло творить дієслова з іменників: «синичкуєш», «радариш», «визерніла»…

Про вдалу виражальність говорить і поліграфічне оформлення книги. Нехай і не маємо твердої обкладинки, але наявну зі смаком зроблено. Кольоровий мінімалізм в сучасному інтер’єрі мене приваблює. Як і сам факт того, що автор відмовився від саморедагування, хоч сам міг би це зробити, маючи добру філологічну підготовку. Адже вдумливий редактор (в цій ролі виступив такий оригінальний поет, як Петро Коробчук) може побачити авторів «ляп» і усунути його навіть незначним, але точним втручанням у текст. (Тут чомусь згадалася одна історія. Цензура застійних часів перешкоджала друкові однієї з новел Григора Тютюнника. Але невдовзі вона таки з’явилася. Добрий редактор змінив лише одне слово, від чого написане нітрішечки не програло).

І на тлі цієї виражальності зрозумілішим стає

  1. Тематичне

Як відомо, поезію ділять на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Під такий поділ підпадають і верлібри Миколи Сидорчука.

Отже, зерниночки громадянської лірики проростають у віршах «Чи не важко тобі, калино», «І що ж ти, пані історіє». В останньому, зокрема, верлібрист обігрує відому фразу Володимира Винниченка про історію з бромом і народну поговірку про двох українців і трьох гетьманів.

Є свої нюансики і у філософській ліриці. Досить часто поштовхом до філософствування стають спомини. Це, зокрема, є характерним для віршів «Стоїш ти, хато», «Соняшнику, соняше»… Тут, либонь, мушу згадати про бачення сьогочасся крізь призму проминулого (вірш «Прибіжу до тебе, школо»). Про філософський склад мислення автора свідчить також богошукальницькі мотиви (вірш «Ідуть до тебе, церкво, усі») чи звернення до теми творчості (вірш «І полетів би ти, коню»). Правда, в останньому маємо поєднання «мук творчості» з проблемами навколосвіття, що додає творові особливого шарму.

Непростість побутує у книзі, коли звертаюся до пейзажної лірики. Імпонує те, що верлібрист органічно і точно поєднує реальність та ірреальність. Ще зворушує та обставина, що автор, як до одухотворених предметів звертається до озера, вітру, лугу, каменя, хати… (Дехто скаже, що в цьому нічого надзвичайного немає, бо, мовляв, звернення є і в інших поетів, та … хіба оте вряди-годи годне замінити постійність?).

Різнорідність «вселена» й у любовну лірику. На одному полюсі сприймання маємо вглиблення в інтимні почування (вірш «І чого тобі, соловейку»). А на другому – оспівування любові до матері (вірш «Отче наш, хлібе насущний»). Хоча останнє ще можна назвати відгалуженням громадянської лірики.

Умовність тематичного поділу? Безумовно! Та не тільки тут вона є. Скажімо, вірші з культурологічними акцентами слід відносити б до творів, які оспівують жагу творчості. Але водномить вони – тексти з помежів’я тематичності та виражальності. І таких прикладів існує чимало. Тому й кажу, що це говорить про напрям руху сучасної української поезії в її

  1. Завтрашнє

Відштовхнуся тут від одного моменту. Коли перечитував книгу, то лише раз наткнувся на вузькогеографічне поняття «… червонокрівцеві слова захоплення лексиконом твоїм волинським, виносить, вихлюпує!».

І це спонукало до роздумувань. Звісно, не було б біди, якби «географія» промовляла частіше. Хіба література програє від того, що Олександр Гордон постійно опоетизовує Львів? Чи, може, не вражають сільські мотиви Михайла Дяченка або урбаністика Станіслава Бондаренка? Але, як на мене, то чарівність притаманна і контекстовій волинськості, що й маємо в даному випадкові.

Ще одне дуже важливе питання. Свого часу Богдан-Ігор Антонич (лемко за походженням) чудові вірші писав літературною мовою, хоч відсвіти ріднизни у них були. Подібне маємо нині. Волинські мотиви іноді знаходимо у віршах Ігоря Павлюка. Гуцульські архетипи «ночують» у текстах Василя Герасим’юка. А нерідко вузькогеографічність проявляється на лексичному рівні. Приміром, в доробкові Романа Вархола (ще одного вихованця «Франкової кузні») є твори, які написані лемківським діалектом. А Василь Шкурган пише поезії гуцульською говіркою. Свого часу Василь Кузан надіслав мені збірку лірики у русинському виконанні.

Зачеплю ще два моменти. Наприклад, уже згадуваний Роман Вархол уявою поринає у добу княжого минулого чи козаччини. Штучне звуження творчого ареалу – не завада, якщо за ним стоїть вглиблення у тему. Щодо Миколи Сидорчука, то маємо не простість. Зримого однотем’я у нього немає. Але воно існує десь на підсвідомому рівні і нікуди від цього не подінемося. Та й формовираження, образно мовлячи, бере за барки. Микола Боровко «промовляє» ронделями, а Василь Рябий (теж з «Франкової кузні») – сонетами. А «Структура крові» показала, що Микола Сидорчук віддався верлібру.

Якщо оцінювати «Структуру крові» з літературно-критичної «дзвіниці», то, безумовно, не маю права не сказати про таке. Вже перший вірш книги асоціативно посилає до поезії Богдана-Ігоря Антонича. Можна у віршах знайти натяки на Михайла Коцюбинського, Ніко Піросмані. Загалом це тішить, адже тільки незнайко може дорікати за культурологічні акценти. По-перше, доречна залітературеність говорить про вбирання у себе досвіду геніальних попередників.

Інша справа, що не всі тексти позитивно сприймаються. Мені здається, що мав рацію письменник Ігор Ольшевський (автор передмови до дебютної книги Миколи Сидорчука), коли писав про невдалі образи чи невмотивованості. Мій візаві поволі позбувається «проблем зростання». Але, як не прикро, вони ще є. Мені, приміром, не імпонує зайва пафосність і загальники у вірші «То ж з якого ґрунту зросла ти, пісне». Нічого нового й цікавого для себе не знайшов у тексті «Кожне моє звертання до Тебе, Господи». (Розумію, звісно, що ця моя абищиця не може претендувати на істину в останній інстанції. Радше це – особистісна констатація факту. І тільки).

Яким буде його дальший творчий шлях? Впевнений, що він і сам однозначно не скаже. Бо шукає. Тематично і формотворчо. Очікуватимемо на пізнання нового.

P. S.

Повернуся до того, з чого почав. Себто до зустрічей у літа студентські. Тоді не раз думалося, що цей юнак (всі ми були колись молодими!) здивує світ своїми віршами.

Так, зрештою, і сталося. «Структура крові» – свідчення творчої несподіванки. Віриться, що не забаряться й інші.

Ігор ФАРИНА

 

 

 

В ріці думок

купається щодення

Кіс Ольга. Числа пророчі: вибране. – К.: Ярославів Вал, 2016. – 200 с.

  1. Заспівне

Маю респект перед львівськістю. Як на мене, то тут переплелися дві причини. Сам я народився в галицькому регіоні, хоч вже багато років живу в волинському краї, який теж вважаю рідним для себе. І, звісно, не можу уявити себе без звісток з княжого міста – серця Галичини. Походження позначається, очевидно. А ще, мабуть, й через те, що сам колись університував у ньому. Тому радію, коли у поетичних книгах знаходжу згадки про галицьку ріднизну. «Бо ця ріка – то незглибима тайна, / У ній нуртують Полтва і Почайна, / І нетрі смутку, й віщі голоси», «Галич на Галичині, галич / Як чорнокнижна сповідь», «Іду містечковою вулицею Коперніка / Та утверджуюся в космополітичності зір».

Це – рядки з віршів Ольги Кіс, що мешкає у Золочеві на Львівщині. Її друковане видання «Числа пророчі» недавно з’явилося у моєму домі і змусило ще раз замислитися над важливістю рідного у житті людини. Але галицький вимір, даючи поштовх оджереленю душі, є лише однією гілочкою на тематичному древі. Подивимося, що гойдається на інших вітах?

  1. Українне

Про голос родокоренів уже мовлено. Та галицькі реалії – лише один з напрямків поезодумання. Громадянське начало у цих віршах позначене й іншими відблисками українськості.

Спробуємо хоча б побіжно окреслити їх. І спершу, безперечно, наголосимо, що поетка замислюється над українською минувшиною. «Чом не цвітеш калино, Божий цвіте, / У тім сумнім краю на Соловках? / Бо там твоєї України діти / Шукали волю в тернах і зірках», «Схоронила душу в золотій яскині / На землі вітцівській, де хрестам затісно. / Защеміла пісня матінці-лемкині / І заприсягнулась раювати прісно». І над цим болем так щемливо звучить ще одна бентежність. «…І сльоза відплачеться, і любов відлюбиться – / Вічно в роді житимуть українські гени».

Оте генне промовляння видніється і в доторках до сучасності. Поетичне слово золочів'янки майданить. «Кровавили брук неждано / Лютневі крихкі тюльпани… / І зорями над Майданом / Cвітилися їхні рани». Прикметно, що для одного з віршів на тему сучасної російсько-української війни віршарка заепіграфила рядок Василя Слапчука – відомого письмака, назавше познакованого афганською авантюрою кремлівських «небожителів». Завдяки цьому вірш звучить повноголосіше. «Вона – неначе не війна / З очима сивими».

  1. Глобалізаційне

Думаю про «сиві очі війни» і їхню проекцію на долю нашої держави. Та в розмислах постають не тільки вони. Сумнота заповзає у схрон серця, коли бачу й мирну сьогочасність. У вірші «Купив дід козу-дерезу» бачимо іронію над нашою вітчизняною дійсністю. Але глумливість не є прямолобною. Вона – контекстуальна фішка поетки.

Але віршарка, напевно, не була б собою, якби свою українськість не виводила на світові обшири, це, зокрема, характеризує поезію «На могилі Степана Бандери». Та дихання глобалізаційного вітрюгану пронизує не лишень цей вірш. Глобалізаційність лірики Ольги Кіс має дві познаки – географічну і душевну. Якщо першу здримо уже з назв («Ікони з костелу св. Себастіяна у Штутгарті», «Шукаємо нової Атлантиди»), то друга озорює підсвідомість. «Цей сум вселенський, / Як тавро на лобі», «Хисткого світу згіркла домінанта».

(Дехто скаже, що глобалізаційна тема відлунює й в інших поеток. Не заперечую, лишень зауважу, що в цієї авторки превалює бачення навколосвіття через призму українськості, яка вирізняється тяжінням до загальнолюдських цінностей. «Проходжу повз твої двері – і навертаюся до Вітчизни»).

  1. Філософічне

Якщо вглиблюватися в уже процитовані рядки, то побачиш на них відмітини філософічності. Але це почуття, будучи єдиним у темарійному плині, все ж розгалужується. Тобто виникає бажання означити світськість щоденної філософії, богошукальні мотиви і розмисли про творчість. Отже, світськість? Вона неприховано постає у віршах «В заїжджому дворі життя», «Чи будеш недолю пити», «Трохи математики». (Якщо хтось скаже й про інші мотиви в цих творах, то не дискутуватиму. Можливо, і є сув’язь тем, але про це поговоримо згодом). «Дощів солоних по обличчі краплі, / І тихий плач пораненої чаплі / Ти відчуваєш. І любов, і смерть. / Бо ти ще маєш душу…». « І зіщулившись терпляче – / Як не можеш, то й нема, – / У кутку душа заплаче, / Наче дівчинка німа…».

Філософську лінію книги помітно опотужнюють богошукальні мотиви, які вирізняються органічністю. «На пасовищах світлих душ / Христос ступає». «Що ти мені промовиш наостанок, /Як наші мови сплутає Господь?», «Тільки диво мале у шпаринці холодній /Держить наші човни на Господній долоні».

Релігійні мотиви у творчості Ольги Кіс мають двоєдиність. Якщо про їхню природність уже мовлено, то про витікання нинішньої божості з прарелігій наших предків ще не йшлося. Незважаючи на існування взаємозв’язку, «сонцеликий Бог, золотокрилий Ра, / І слухав, і зітхав / Зітхав і знову слухав». (Зрештою, хіба у поєднанні є якась дивовижа? Вона – логіка життя).

Логічним, напевно, є й те, що філософічністю позначені і розмисли поетки про літературну творчість. «О так, єретики, в святилище любові / Несли жертовну кров із річищ власних вен», « Ті, що в’яжуть сонетів вінки, / Й роздають милостиво, / Диваки на віки…», «В нашій смішній відвертості / Вістря фатальне є».

  1. Пейзажне

Рядки з попередніх розділів цих нотаток, очевидно, не були б такими помітними, якби не базувалися на зримості пейзажності. Але про її обрамлення інших тем ще поговоримо. Поки що ж мене цікавить живописання словом без темарійних нюансів. Тим паче, що тут є висловлювання, які приваблюють. «Тарабарські письмена / Ліпить сніг на брук застиглий», «Неприкаяний вітре, ти крила прозорі зітреш / На отім бездоріжжі і травах пошерхлих осінніх…», «Нам за мить золоту заплачено / Жовтим листям старого клена».

Цитати, які свідчать про схиляння авторки перед пейзажністю, цими фрагментами не обмежуються. Помітно зокрема те, що авторка по-своєму опейзажує образи дороги і поля. «Ішли дощі / Перемовлялися по дорозі / Як і належиться подорожнім», «Виходять тіні стежкою заснулою / Вклонитись літу», «Зринає дощем над нивою: “За тебе молюсь і ратую”». Чи не можна говорити про бачення версифікаторкою дивовижності навколосвіття через пейзажність власного виміру.

  1. Любовне

У розділі «Пейзажне» зроблено наголос на двоєдиності. Та вона характерна і для любовної лірики. Адже її умовно ділимо на дві частини: оспівування кохання до жінки і її сприймання цього почуття та любов до матері і дитини. (Хоча маємо тут дві різності, але регістр звучання їх поєднує).

Наведу кілька вдатностей із віршів глибоко-інтимного характеру. «Ти – сонце забризкане зі вселенської калюжі суєти». «Та ще одні пульсують вени, /Та ще одні благають очі: / Купи собі любов у мене / За срібен місяць в нетрях ночі». «В любов всемилостиву вічну вірую». (Тут вважаю важливим наголос на двох моментах: творче сприймання почуття через прожите та пережите і феміністичне начало. Хоча з останнім не все так просто. Можна не погоджуватися з певною приземленістю почувань. Але… Вони – словореалії. І мені подобаються. Суб’єктивізм? Але кожна об’єктивна оцінка таїть у собі протилежність).

Тепер згадаємо про ще одне крило птахи любовної лірики – про вірші з познакою родинності. «А ти ідеш від жовтня навпрошки, /Де мла туманна/ Вкриває очі, руки і роки…». Це – з вірша «Уже поля, як ризи чорноризця», присвяченого матері. Рядки, які змушують уяву «працювати» на певний образ. Є він й у творі «У цьому сирітському дивному світі», присвяченому небожу Іванкові. Йдеться про десятилітню дитину, яка ненароком убила метелика. Взірець любовної лірики з ноткою вростання душі у загальнолюдські цінності.

  1. Поєднувальне

Окремі вірші безпомилково кладемо в ті чи інші тематичні кошики. Та у книзі ще більше є творів з темарійною сув’яззю. Скажімо, твори «Отаборили в таборах», «Донецький аеропорт» промовляють про громадянськість. Але віднаходимо тут познаки філософічності, пейзажності та інтимності. «Розлук химерні поторочі / Узор любові не зурочать», «Летить планета у пуантах / І гул снарядів, як хорали…». Ще один приклад. Текст «Він все проміняє на хліб» просякнутий інтимністю. Але вона приходить до наших душ через філософію і словоживописання. «Святий, поблагослови... / І синіх небес хоругви, / І стомлені води,/ Й того, що не зачерствів / Й читав, як Петрарку, / Апокрифи від голубів / На площі Сан Марко».

Симптоматичні поєднання, правда? То подих сув’язі існує у взаємодії різних представників «населення» книги, до яких відносимо рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила. «Якби не вовчик братик / Та не сестра калина…», «За білу айстру і далеку зірку», «Яхонт заходу стигле золото / Убирає медвяними грушами / І жоржинами скороминущими, / Горобцями усюдисущими».

Ще частіше маємо поєднання барв в кольорових екстраполяціях. «Зелене і жовте оголосили війну», «Перелюбники, вбрані у біле, забудуть про чорне», «У синім небі – сіре гороб’я», «Де все зелене сизим узялось…».

Коли читаю поєднувальні вдатності, то все більше думаю, що сув’язь наполегливіше крилить у сучасне поезомислення.

  1. Образне

Згадки про «населення» поетичного видання та кольорові екстраполяції – помітні показники вражальності. Але ще буде нагода їх деталізувати. Поки що торкнемося лишень метафорики, епітетності та порівняльності.

Серед метафор, наприклад, запам’яталися такі. «Садила світла крислату китицю / В надії жбани», «На геральдичній барві неба / Читай вокабули приречень», «І загляда небесне око / В калюж пошерхлих амальгами». Тут у кожному рядку з метафоричним зблиском знаходимо неперебутні епітети. Але вони існують також в інших поезіях. «Царство молочаю», «лоно ночі», «річище вен», «пристрастей рови», «тіні алюзій», «аркан галуззя».

А от порівняння у «Числах пророчих» є троякими: зі сполучниками, без них й тими, які об’єднують елементи обох підвидів. «Застогне востаннє душа, наче вітер осінній», «складають слово – вичахлий вулканець», «вишиття, як звіря підземель».

  1. Слововиявне

Виражальності підвладна і лексика поетки. «Слова – як каміння з кручі – / Прощальні і поминальні. \ Всі вироки – неминучі, / Всі задуми – геніальні». Чи не це засвідчують в текстах неологізми, рідковживаності та діалектизми: «солодкоголосі», «златоглави», «руїнники», «володілець», «сумовлива». Честь поетці робить і вміле використання чужої новослівності, скажімо, у Василя Голобородька свого часу з’явилася «літиця». Нині ж таку гарноту читаємо в Ольги Кіс: «Прощай, літице, діво і жоно». (У вдатному використанні чужого марно шукати негатив. Якщо все на місці і розпросторює лексичний ряд, то з’являється протилежний заряд).

Сприяють доречності слововиявів і відгомони алітераційності, саме вони з’являються перед нами, коли перечитую твори «Голосочок гобоя», «Терезо, троянда тремтить», «Сорокалітко, в скарбівні сріберній серця…». У взірцях словогри надибуємо цікавинки: «стеляться стебла спогадів», «тріумфує теорія трав», «глибинами глечика грішить гіацинт».

Алітераційність є двовимірною. Приміром, у доробках Ігоря Бережного, Володимира Возняка, Анатолія Мойсієнка, Миколи Савчука є твори, які побудовані за нею. Час від часу до цієї словогри вдаються Юрій Бедрик, Василь Герасим’юк, Роман Кухарук, Людмила Роман. До цієї когорти алітераційників зарахуємо й Ольгу Кіс.

  1. Кольористичне

«Схлипнув старий саксофон / Сонатою скреслого суму / Світло святиться». Рядок з алітераційного вірша, який створює картину. Хоч і немає зримої барвистості. Але водномить маємо й кольорові екстраполяції: «біле сонце – сарматська підвіска», «чорна заполоч ляже навхрест», «очі твої сумні сизим вогнем горять». Продовжимо барвисте живописання? «А тепер засни – нічка синій птах», «Спадуть коралики червоні на креп-жоржет, на креп-жоржет», «Світ, що вилискує срібним атласом», «Знамено жовте у повітря зноситься».

Неповторні картини вимальовує уява реципієнта книги й тоді, коли екстраполяцій в їх звичності немає. Тому й згадуємо про «населення» книги: «кривавлять ранами тюльпани», «і клен палахкотів в жертовному багрянці», «наче на вільні пасовища пущений кінь цирковий». Рослина, дерево,звір. А ще ж існують птах, зоря і небесне світило. «Опівнічна сова / Возвістить незворотність понов», «Услід тобі регочеться зоря», «Звисає сонце точеною кулею із хризоліту».

  1. Культурологічне

До речі, на останньому рядку з попереднього абзацу відчувається якийсь культурологічний вплив. Та не тільки контекстовість вказує на це. Адже побутують у «Числах пророчих» і зриміші культурологічні ремінісценції. Вірш «Три товариші» нагадав про Еріха Марію Ремарка. А поряд з ним існують тексти з епіграфами творів Бориса Пастернака, Павла Гірника, Григорія Сковороди. Виникають також асоціації з Сервантесом, Босхом. Знаходимо присвяти Маркіяну Шашкевичу, Вірі Холодній, Ярославі Павличко, Євгену Безніску. По-своєму поетка прочитує і відомі народні казки у творах «Царівна-жаба» і «Телесик».

Цікавим виглядає також шлях до крилатослів’я через фразеологізми. Щодо останніх, то запам’яталися окремі стійкі словосполуки: «як затопчуть бісер свині», «а клялась – до гробової дошки», «плете інтриги, як шкарпетки». У цьому випадку не йдеться про повну експлуатацію поширеного серед людності висловлювання, а про його творче опрацювання. Адже від нього й народжується афористичність поезомислення: «вмирання – остання несплачена рата», «час не знає жалю», «дитині належить тиша».

До певного культурологічного відсвіту належить і вираження різноформ’ям. Відчувається, що віршарка тяжіє до силабо-тоніки. До тієї думки підштовхують римовані багатосторофовики, сонети, ронделі, катрени. А поряд з ними мирно сусідують верлібри. Поетка явила нам, так би мовити, сплав традиції і модерну. Будемо сподіватися, що саме він ще голосніше відлунить у її майбутніх книгах. «Співай, як маєш голосу ріку…».

Ігор ФАРИНА

 

Розмисли

про вічність душі

Густі В.П. Притча про щастя: Лірика. – Ужгород, ТIMPANI. 2019. – 160 с.

 

І. Голоси ріднизни

Пошта принесла «Притчу про щастя». Нову книгу поета. А мені чомусь згадався «Перон» – літературний дебют. «Хлопці, хлопці, мужність – то підсніжник, що повірив першим у весну». (Цитую так, як відтоді запам’ятав). Не гадаю, що це – випадковість. Адже два друки об’єднує не тільки один автор, а й синівські почуття до рідної землі. З однією лишень різницею. У «Притчі про щастя» промовляє прожите і пережите, а в «Пероні» хлюпотіла молодість.

От голоси ріднизни чуються повсякчас. «Мій шлях освяти, мов батько, прости, Карпатський мій світе!», «Смереки упали щасливо в обійми карпатських вітрів». Іноді (логіка життя?) чується і квиління туги. «Все, що не забути до останніх днів, на маленькій, рідній, на старовині.» (так закарпатці називають отчий дім). «Полишають вже птахи Карпати мої». І на тлі цих промовлянь рідного зрозумілішими стають й такі одкровення: «Світильник душі з чужини вів додому», «Я в краях далеких і заморських був, мався пораз добре, але не забув: над усі багатства й славу лиш вона – як води горнятко, то – старовина».

  1. Громадянське та філософське

Процитовані рядки, очевидно, дають право говорити про громадянський струмінь лірики. Але він не є одноколірним. Віршник нерідко звертається до проминулого: «Сумна вона. У ній – суцільні рани». Отака непростість пронизує вірш «До історії України». А ще у виданні читаю наступне: «Я із дитинства не злюбив опришків». (По-своєму аргументоване протиставлення усталеній думці, «…коли ж цей велет працював?»). «Згадалося як ми колядували, як ми від хати злидні проганяли». З тексту «Баладний спогад» видно, що версифікаторові не дає спокою пам’ять про Другу світову війну.

А від цієї болісності поет вимостив свій місточок до воєнних подій на східних рубежах нашої держави, про що пристрасно мовив у мініатюрі «Коли закінчиться війна». Дихають сучасністю твори «Коріння», «Із днів смути», «Полин гіркий, полин солодкий»: «Полин гіркий, полин солодкий летів літам моїм навстріч».

Щодо останнього вірша, то є ще одна непростість. У спину громадянськості, образно мовлячи, дихає філософічність. Можна її також угледіти у творах «День прожито», «Притча про щастя», «Є страшне відчуття провини», «Жити, друзі, треба поспішати», «Я так мало зробити зміг». (Болісні слова з останнього вірша. Тінь смутку! Вікове відголосся? Щось є від них. Але трагедійної неминучості немає, як кажуть, все в рамцях світосприймання. Гадається про інше: про відкритість почувань. Одні віршники тамують їх, а другі воліють прямолобно виговоритись. Не біда це, якщо останнє супроводжує справжність емоцій).

Одним із виявів філософічності мислення є наявність богошукальницьких мотивів: «Бог до мене милостивий», «В час біди не полиши нас, Боже», «Дарує всім нам провидіння Бог», «Спаси нас, Боже, сущих в боротьбі». (Сумніваюся, що така мелодія була б помітною в словопотоці, якби у рядках не було щирості).

На мою думку, супроводжує вона і поезорозмисли про філософію творчості: «Вперед, за маревом свободи летів і йшов, і повз, і брів» (оспівування літтворчої юності), «Без вигуків, без клятви, без помпезності. Ніхто цю квітку не помітить тут» (гірка іронія часу). І над всім оцим бентежне промовляння: «Повернеться Поезія. Вона не терпить поспіх й нічиєї влади».

  1. Пейзажне малювання

Так мусить бути. Й автор говорить про своє сприймання навколосвіття пейзажним малюванням. Здається, що тут основоположним є образ поля: «Земля йому, немов на рушникові, несла пісні, і ріки, і поля», «Краще разом до нашої нивки ходім» (немає тут заклику до окремішності, а є клич до нелегкої праці). У буквосполуках про поле – і повноголосся пейзажності: «Рідне поле – його доля. Тут краса й могуть. Щовесни до нього люди на поклін ідуть».

Про пейзажність мислиться і тоді, коли зір натрапляє на рядки про дорогу, вибрану людиною: «Куди, які шляхи і з ким торую?». Таке запитання є характерним для вірша «Родинні проглядаючи альбоми». Запитання без еківоків. Плюс чарівний пейзажний малюнок: «Мов сонце, випромінюють портрети тепло, яким живу й понині я». А хіба про живописання словом не думаєш, коли читаєш наступне: «Пропасник у рай марно стежку шукає», «Переплелись стежини до дальньої вершини». (Згоден, що у словомалюванні бере участь й уява. Але ж це – не вада!).

Зрештою, й неабстрактного живописання словом вистачає: «Над кряжем місяць молодий завмер», «Вдарили морози і сніги – їм судьба трави не до снаги», «Букет сніжинок полудень приніс», «І обіймало рученьками нас березнятко молоде». (Дехто, зрозуміло, скаже, що рецензент знову «годує» уявою. Але хіба в наш час вона не ходить у парі з реальністю?).

  1. Любовно-інтимне

Чарування пейзажністю немислиме без любові, тому і звертається до неї віршар. Розуміючи всю непростість темарійного пласту. Адже йдеться не лише про вихлюпи інтимності. Цей вид лірики включає у себе й вірші про любов до найдорожчих людей з родини. Якщо мати на увазі «Притчу про щастя», то ними, безумовно, є матір, батько і сестра Марія. Отже, про такі тексти й згадаємо тут.

Вже, приміром, мовлено, що для так званих родинних віршів (в альбомності гріха не бачу) є характерним любовний струмінь. Але він має одну особливість – образність мислення: «Давно вже молодість рікою за обрій весен відпливла. Спасибі жінці, що любов’ю моєю першою була». (Хоча, можливо, й вадить деяка дієслівність рим). «Не стало батька, й вдома сад зачах. В усіх дерев читаю на устах таку тяжку і безпорадну тугу – немає в них порадника і друга». «Й дитинство знову голубом притулиться у спогадах до зболених сердець» (з вірша «Сестрі Марії»).

Цікаві образи знаходимо і у пласті інтимної лірики. «Цвіт із цвітом обнімається – що й вітри не розірвуть», «І падала, неначе сніг, душа моя тобі до ніг», «Твоя рука листочком клена на мене лагідно лягла», «Ранок сонцем зітхнув, і пелюстинка злетіла. Жінка засміялася…».

Можна було б і далі углиблюватися у цю тему. Благодатну за своєю суттю. Але… неодмінно натикаюся на наступне: переплетіння тематичних пластів. Зболена інтимність сусідує з філософічністю. Вривається у розмисли й пейзажність. (Ознака часу, яка міцно переплетена з індивідуальністю роздумувань версифікатора). «Палю торішнє листя – і спогади палю. Іскринки, мов намисто, застрибали в ріллю».

  1. Поєднувальні мотиви

У рядках восьмивірша, які процитовано, бачимо сув’язь інтимності, філософічності та пейзажності. Але цей темарійний перетин є закономірним. Через його притаманність і для інших текстів. Приміром, у вірші «Залетіла до хати бджола» химерно переплелися пейзажність і філософічність. Інтимність і пейзажність – характерна риса твору «Вітер хмаринку погойдує сіру». Як мені здається, у вірші – верлібровому триптисі «То різні речі» превалює мотив кохання. Та водномить автор залишається собою, «скупавши» їх у філософському «джерелі». (До речі, філософська мелодія «звучить» й у багатьох інших поезіях. Вікова особливість?).

Та поєднювальність бачу не тільки тут. Себто говорячи про тематичні пласти. Наприклад, зорі і небесні світила, птахів і звірів, дерева і рослини ми звикли вважати «населенням» поетичної книги, наголошуючи на осібності їхнього існування. А у Василя Густі вони нерідко взаємодіють: «Простягає руки сонцю, тягнеться увись, та землі не покидає отчої нарцис», «Берізки милі, наче дітки, гойдають зорі на листках». Уздримо також і переплетення барвистості: «Як сутінки незримо бірюзу єднають вміло із ультрамарином», «А синій вечір – білосніжний ліс», «Ходіть-но ближче, біла й попеляста» (про курей), «В інеї сизому, білих снігах».

  1. Метафорика і порівняльність

Взірці вдалих образів ви, очевидно, вже бачили в попередніх абзацах. Але питання про літературні тропи потребує окремого акценту. Метафорика, епітетність та порівняльність з цієї книги заслуговують на осібність.

Мені, скажімо, сподобалися деякі метафоричні зблиски: «Весна зітре зневіру із обличчя», «Ридає бите градом жито», «Радісна мить колобком утікає», «Корону люди приміряють днині». Знайшов і небуденні епітети: «колесо з білих беріз», «зухвалий туман», «росинка жаги», «джунглі велелюдних площ»

Та чи не найчастіше натрапляв на порівняння. Неоднорідні. Приміром, неодноразово кидалися у вічі приклади цього тропу, де автор використовує різні сполучники. Ось він пише про вітряк: «він крилами, як шаблею, махав». Є й інші вдатності порівняльного плану: «Понад селом димок, мов тайна, лине», «Земля нелегко йде на відпочинок, немов боїться, як же нас лишити», «Коли ридала страждуща душа, неначе свічка»

Маємо і порівняння, де сполучників немає: «юність наша – квітка заморожена», «кожна людина – своєрідний ящик Пандори», «життя – це жорна, що зжирають все», «ранок – Всевишнім дароване щастя». А поряд з такими «блискітками» існують і рядки, де обидва підвиди порівнянь зливаються воєдино: «О, дні мої, труди мої, ви – наче нескінченна битва», «Великодні сяють й різдвяні вогні, мов небесні зорі, – на старовині», «Я дивлюся на тополі, бо вони – неначе доля», «Палю торішнє листя, а дим – як океан». Прозору порівняльність бачу і там, де мовознавці говорять про прикладку: «звуки – літери», «галас – сміх», «думи – розмисли»…

Але поряд з цією гарнотою, на жаль, побутує і банальність: «життя собі летіло, мов сани по снігу», «на березі віку», «життя дарує щастя їм»

  1. Словесне промовляння

Ще раз замислююся над цими та іншими тропами і ловлю себе на думці, що багатьом з них додають чарівності слововияви. Нерідко у «Притчі про щастя» зір углиблюється у неологізми, рідковживаності та діалектизми. Правда, автор цих нотаток не робив би чіткого розграничення між першими двома: «навсечхання», «березнятко», «знеслава», «творчак». (Неможливим є однозначне твердження через недостатню обізнаність зі словотворчістю інших віршарів завдяки «славному книгорозповсюдженню». А інтуіція, як не прикро, не завжди може допомогти).

Дещо зрозумілішим є питання про говірковість. Можливо, тому що автор сам пояснює кожен діалектизм. Завдяки книзі стає зрозуміло, що шпор означає кухонну плиту, а павіси – хоругви, чи недея – вершина. Деякі говірковості таких зносок не мають, але до суті підштовхує контекст: ярець – ярина… (До цього, либонь, варто додати поширеність певних діалектизмів і в інших регіонах: вінчувати – віншувати, вітати).

Але розмисли про слововиражальність супроводжує й непростість: неможливо говорити про мовну охайність. Про неї подумалося, коли прочитав: «І пруть, як стадо, в бездну, пустоту». Й моментально згадався рядок одного з російськомовних віршів незабутнього Леоніда Кисельова: «Я постою у края бездны». Можливо, нашому поетові варто замість росіянізму орієнтуватися на «безодню». Тим паче, що воно йому знайоме: «Я піднімаюсь паростком з безодні». А хіба такі слова, як «недолік», «вада», «хиба» мають синонімом «порок»?

  1. Барвисте «населення»

Уже йшлося про «населення» книги й кольорові екстраполяції. Але дещо в звуженому плані – лише про сув’язь. А тим часом вони так багато промовляють передусім, як виражальницькі засоби. (Тут, напевно, доречно буде мовити, що вони не були б такими вдатними без наявності метафор, епітетів та порівнянь у них).

Спершу, очевидно, варто потривожити «мешканців»: «Хай в тих трудах зоря летить», «Він уранішнім сонцем горів», «Я зріс під тінню журавля», «Вхопив коней за гриви вільний вітер», «Та вишня стука у вікно», «Та березневих пролісків краса». (В цих рядках, як мені здається, зійшлися не тільки метафори й епітети, а й символіка і простість).

Ще ліпше це видно на зразках кольорових екстраполяцій: «В листі зеленому стрічок розмай», «Про час, що чорним потрясе плащем», «Вітер хмаринку погойдує сіру», «Сиві заметілі на собі несуть», «Ніби човен, у білому цвіті» (про виднокрай), «Малиново квітнуть ялини»

  1. Культурологічні акценти

Мова про виражальництво немислима (принаймні так гадаю) без культурологічних наголосів. Але виокремлюю ці акценти ще й тому, що вони мають і темарійний відсвіт, чого не спостерігається в згадках про літературні тропи, слововияви, «населення» і кольорові екстраполяції.

Та цього разу не обмежуся згадками про імена митців, якими оперує автор. Бо своєрідними відгалудженнями культурологічного древа є фразеологія і крилатослів’я. Але все ж почну з першого. «Притча про щастя» не обійшлася без імені композитора Фредеріка Шопена. Та це – не єдина музична алюзія. Бо існує й присвята композиторові і співакові Івану Козару. Є також твори з епіграфами з Андрія Малишка, Василя Симоненка, Миколи Руденка. Та й теми життя і творчості закарпатських літераторів Василь Густі торкається у багатьох творах з розділу «Третього не дано». Вплив «Пісні про рушник» Андрія Малишка відчувається на прикладі вірша «Які б вітри не били в груди…».

Нерідко у книзі з’являються такі фразеологічні звороти, як «чекай погоди з моря», «камінь в пазусі давно», «розбите корито», «я на коні». (Мене в даному випадку вражає контекстова влучність: «карта бита козирем розбитого корита»).

А від таких вдатностей рукою подати до афористичності у висловленні думки, якщо рядки з накрапами крилатослів’я бачу досить часто: «Кого єдиний раз купили, той продається далі сам», «Страх не терпить самотності», «Милостиня теж біді на руку», «Життя, мов келих, не наповниш знову». (Очевидно, у крилатослів’ї озивається досвід прожитого і пережитого. Але це лише додає пікантності).

  1. Прикінцеві наголоси

В попередніх міні-розділах цих нотаток автор зробив спробу зосередитися на конкретиці книги. Реалії з «Притчі про щастя» будуть і далі. Але рецензент має намір вийти на узагальнення.

Підштовхує до цього і формовираження. Уважні читачі, безумовно, могли помітити сусідування багатострофовиків, восьмивіршів і… верлібрів. Хоча останні назвав би даниною моді, бо Василь Густі – поет, думання якого занурене в силабо-тонічну традицію. (Хоча і вертиться в моїй голові одна думка: якби у друці всі вірші були такими, як «Березове колесо» і «Райське яблуко», то, напевно, говорили б про шукання на помежів’ї традиції і модерну).

Та ще не всі нюансики з формотворчої тайстри. Мені здається, що потрібно і далі розвивати поетичну мініатюру. А хіба не заслуговує пильнішого вдивляння ронделіада? Та й відчувається, що авторові близька баладність.

Ще два цікаві питання. Ми нині багато говоримо про небесність поезії Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Павла Гірника… Але право на існування мають також філологічно вправна лірика Василя Місевича, Миколи Мачківського, Івана Редчиця… І таке. Зрозуміло, що тексти Василя Густі належать до другого типу. Але як вони виглядають на тлі закарпатської літератури останніх десятирічь? Як на мене, то вони різняться від текстів Петра Скунця, Володимира Фединишинця, Василя Кухти… Безумовно, кращі рядки мого візаві мають свій шарм. Можливо, цю неповторність він докаже новою книгою?

Ігор ФАРИНА

 

 

ВДИВЛЯННЯ У РІДНИЗНУ,

ЯКА ЗАВОРОЖУЄ

Довгаль Оксана. Розмаїті історії Малого Міста: оповідання, Львів, 2018. – 188 с.

Обкладинка книжки 

                                                 1.Нечужинне

Здається, що вдруге пишу про твори переможців Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев». І не бачу нічого надзвичайного в тому, що літературний критик зацікавився цим творчим змаганням. Звичайний інтерес, так би мовити. Та, як на мене, все це має особистісну познаку з мого боку: сам був учасником ще першого турніру, і мій роман (пізніше виданий) був премійований дипломом, увійшовши до десятки ліпших текстів. Отже, свій до свого по своє? Чому б більше не взнати про доробок «крилатолевівців»? Саме про це подумалося, коли від засновника і керівника проєкту письменника Олеся Дяка отримав цей друк.

І треба сказати, що «Розмаїті історії Малого Міста» не розчарували. Відчулося, що упіймав нитку того, котре бентежило мене як жителя невеликого містечка. (Зрозуміло, що кожен регіон має свої особливості, але ж є і спільність проблем). Ще один нюансик, який тісно пов’язаний з уже мовленим у цьому абзаці. Він теж географічний. Чужак не напише «Розмаїтих історій». Навіть коли він є уважним слухачем і тямовитим письмаком. Глиба деталей може підкоритися лише тому, хто живе межи своїх героїв і тонко вловлює порухи їхніх душ. Оксана Довгаль це доказала.

  1. Часоплинне

Свої розмисли про цю книгу, мабуть, почну з констатації дуже болісного для мене факту. Нерідко ловив себе на думці, що не можу взнати деталей якоїсь історії з минувшини, бо ніяких письмових свідчень немає. І тому з такою неослабною увагою вчитуюся у доступне.

Гадаю, що моїй візаві знайоме це відчуття. Принаймні про таке подумалося, коли перечитував «Траву, що росте крізь кістки», «Сповідь на два голоси», «Сльози битим склом». (Радує те, що в основі текстів маємо дійсні факти). Зрозуміло, що не обійшлося без художнього осмислення. Двоякого. Зрозуміло, що окремі деталі можуть додатися. Біди тут не бачу. Усе виявляється дуже потрібним. Якщо має у собі доречність.

  1. Глибинне

У попередньому мінірозділі цих нотаток авторка робить екскурс у події, які мали місце у першій половині минулого століття. Якщо виходити з того, що ще так мало знаємо про той суворий час, то продряпування пані Оксани через хащиська літ заслуговують похвали.

Але на цьому не будемо ставити крапки над «і» у питанні про історичність написаного. Є кілька причин для антикатегоричності.

По-перше, завдяки авторці отримали можливість помандрувати в дальші часи. Скажімо, твір «Господи, скільки маю дітей» переносить нас у пору татарських набігів на наш край. Не деталізуватиму текст. Буквотвори імпонують - й написаному віриш.

По-друге, у часи давніші подорожуєш і тоді, коли читаю «Королеву цвітів», присвячену Уляні Кравченко. Думаю про почування інтелігентки з Малого Міста. А ще про ліричність сприйняття навколишності. (Звернення до постаті відомої особистості вважаю логічним продовженням літературно-художнього видання «Уляна Кравченко: життя фрагменти»).

  1. Єврейське

Впевнений, що розділ «Євреї Малого Міста» потребує окремої розмови. Передусім виходжу з того, що нинішнє покоління ще мало знає про будні цього етносу в нашому краї і злигодні, що випали на його долю не з вини українців. Адже справжні сторінки історії взаємин безжально вирвані вітровінням епохи з книги минувшини ріднизни, а натомість маємо погано напомаджені побрехеньки. (Доходило і до абсурдів. В моєму краї відомого повстанського командира сталінські «гуманісти» розстріляли і за те, що нібито вбивав євреїв, хоча представники цієї національності на суді заперечували це!).

Додамо сюди небажання багатьох нинішніх «всезнайків» докопуватися до істини. (Мовляв, немає тут такого бажаного креативу.) Може, хоч три твори Оксани Довгаль на цю тему спонукають хоч декого з них «оджерелитися» проблемою?

  1. Загальнолюдське

Є у книзі ще одна тема, яка лежить на поверхні. Це – пропаганда загальнолюдських цінностей. Себто йдеться про почуття, які не підвладні часоподихам чи етнічності. Власне, і не виокремлював би цей тематичний пласт, якби не одне «але».

Спробую його хоча б проштрихувати. Останнім часом все більше думаю про те, що ми штучно «заговорюємо» тему. Наступаючи на традиційні граблі. Адже, якщо розібратися, нічого не змінилося. Принаймні на почуттєвому рівні. А цінності будуть такими лише тоді, коли про них не кричатимуть на всіх перехрестях.

Подумалося про це, коли почав розмислювати про долю Єви з твору «Любов завжди бажає любови. Амінь.» А ще чомусь порозмірковую, що у творах авторки немає нелюбові й до негативних типажів. Хіба це не загальнолюдське? Зачаєне у душі і перелите у слово.

  1. Релігійне

Дехто скаже, що цей акцент зумовлений постійною присутністю неатеїстичної атрибутики у текстах. Але моє углиблення у цю тему підказало не це. За великим рахунком йдеться не про суворе дотримання канонів тієї чи іншої конфесії, а про людські почування, які нерозривно пов’язані зі щоденністю дум і вчинків. Гадкується, що це є саме тим, що вирізняє релігійність прози Оксани Довгаль.

Наведу лише два приклади. Твір «Товаришу Сталіне, у мене ніколи не було сина» подано у формі листів західноукраїнської селянки, яку репресували, до родички. Оте «Слава Ісусу Христу!» на початку кожного листа підкупило. Відчулося, що йдеться про віру людини на генетичному рівні. Або таки так складається наше життя, що людина втрапляє у комічні ситуації. Одну з таких письмачка описала у творі «Посваталася». Йдеться про те, що гоноровита дівка Марина одного дня перепрошувала парубка Петра і стала його дружиною. Згоден, що тут є крихти гумору зі своєю специфікою. Це, безперечно, приваблює. Але більше тут думаю про гумор у рамцях тогочасної релігійності.

  1. Присвятне

Чимало творів цієї книги мають адресатів. Забаганка авторки? Та можна так гадкувати. Але не думаю, що це впливає на саму книгу. Бо намагаюся дивитися на приурочення з іншої «дзвіниці». Присвяти, звісно, є антуражем, який з’являється з волі літератора. І виступ супроти цього схожий на найсуворіше повеління місяцеві рухатися тільки одним боком. Він не захоче послухати, тому й не впадаю у прострацію. Переймаюся іншим, точніше самими присвятами та їхньою доцільністю під обкладинкою.

Їх розділив би на три частини. До першої відніс би посвяти відомим людям. В «Розмаїтих історіях…» є тільки одна така. «Королева цвітів» - своєрідна квітка у вінок ушанування Уляні Кравченко. Чогось надзвичайного тут немає, якщо згадати, що Оксана Довгаль видала кілька років тому спогади Ольги Дзядик про талановиту жінку, пов’язану з іменем Івана Франка. Приурочення – дивовижність! Чи не тому, що прозаїчці вдалось сумістити почування героїні з власним стилем прозомислення?

Другу сходинку у моїй градації зайняли б родинні приурочення, а третю – інші. Розмежовувати їх не буду, оскільки не знаю тонкощів взаємовідносин пані Оксани з Василем Корончевським, Леоном Урбанським, отцем Стефаном Цісиком… Наголошу на тому, що твори такого плану не тільки передають дихання часу дії, а й сприймання її авторкою в нинішності. І це – непозабутнє читальницьке відчуття. Адже рядки, які просякнуті любов’ю, уже не відпускають від себе. Магія?

  1. Жіноче

Про просякнутість сторінок книги почуттям любові уже йшлося в цих нотатках. Але хотілося б знову повернутися до нього і, зрозуміло, подивитися на все під дещо іншим ракурсом.

Словом рухає любов. І не тільки тоді, коли авторка доторкається до щемливості у той момент, коли про це йдеться відкритим текстом. Як, скажімо, у творі «Вікно. Ліс. Аліса». Адже вона по-своєму озивається у літеросплетіннях, де почуття більше помітні на контекстовому рівні. Це, приміром, маємо у «То не мої яблука». І що тут мовиш? Та тільки гадкуєш про силу цього почуття і вміння авторки почути його.

Хоч з моєї точки зору все пояснити можуть два моменти, спромога авторки подати усе через почування своєї душі. І ще через жіноче бачення навколосвіття. Усвідомлюю, що мені, представникові протилежної статі, нелегко про це говорити. Але аргумент маю залізний: написаному віриш. Незважаючи на статеву різність прозаїчки та літературного критика.

  1. Ліричне

Є ще один нюансик, який «примагнічує» до книги. Ліричність. Адже її стрінеш чи не на кожній сторінці. Правда, тут слід балакати про двоєдність. Бо з одного боку бачимо безсюжетні тексти, в яких вона превалює, це, зосібна, стосується «Островів» і «Пережити листопад». Зрештою, дозу ліричності, напевно, випили й тексти, в котрих існує сюжетність, в цьому легко пересвідчитися, коли читаєш «Камінці» чи «Дев’ятсот дев’яносто дев’ять дубів».

Може й через це не дивуєшся присутності пейзажності. Вона (так мені здається) – необхідна складова успіху письменниці. «Восени дерева втрачають усіх своїх дітей», а навесні знову народжують». Скажете, що це – якась специфічна пейзажність. Зрештою, якщо речення змушує працювати уяву, то така пейзажність стає ще потрібнішою. Іншого і не скажеш тоді, коли мається на увазі пейзажність укупі з невимушеним оживленням неживого. Наголосу на цьому не робив би, якби йшлося про одиничний факт.

  1. Метафорично-епітетне

У попередніх абзацах вже зачеплено окремі питання виражальності. Бо хочемо того чи ні, а пейзажність та діалогічність належать до неї. Але поряд з тим кидаються й деякі літературні тропи. Серед них – метафори й епітети.

Щодо перших, то їх можна стріти вже на перших сторінках. «Ріка співала тільки взимку», таку сентенцію читаємо у творі «Острови». Гарно, правда? Адже одразу пробуєш уявити оту пісню зиморіки. Алеж це – не єдині взірці гарноти. «Кістки чекають, коли по них прийдуть», «дерева дарували їй свої найкращі листки», «влітку прилітають до них з їмостю солов’ї і відправляють вечірні служби на їхній могилі». Солов’ї у ролі священників, дерева – дарувальники і чекання кісток. Знову маємо дивовижу оживлення.

Вітром дивовижності повіває і від деяких епітетів: «очі неба», «невидимі сповідальники», «листопадовий лабіринт», «трав’яна сукня».

… Красивості, які відкривають авторку?

  1. Порівняльне

Вразила і порівняльність. Вірніше, багатство підвидів цього тропу. Адже поряд з порівняннями з різними сполучниками існують і ті, де їх немає. Бо до цього дуету додаються взірці використання, в яких воєдино зливаються сполучники і їхня відсутність.

Наведу приклади. Наприклад, нерідко у текстах надибуємо сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби», «наче», «немов», «… дівчата загуділи, як бджоли у вулику», «кулі погойдувалися і світилися зсередини, ніби там горіли маленькі свічки»… Не менш інтригуючою є безсполучниковість. «А пан Коцький – то наш кіт мурчик». «ті Маринкині сни– то правда». Та й сув’язь приворожує. «Мале Місто – ніби казкове королівство». «Гілки – наче з ювелірної крамниці».

… В літеросплетеннях воєдино поєднуються реал і уява. Шарм неповторності прозаїчки?

  1. Мовленнєве

А цю частину своїх розмислів розділив би на дві рівновеликості: слововиявну і промовляльну. (Розумію певну штучність такого поділу, але не можу нічого вдіяти супроти свого хотіння).

В першому випадку бачу доречною акцентацію на рідковживаностях та діалектизмах. Чому? Та тому, що дуже подобаються такі слововияви, як «різоха», «лотачі», «мокровища», «дриглі», «склеп», «твар», … На жаль, такі слововияви ще не часто гостюють у прозотекстах, хоч переконаний, що автор зобов’язаний відтворити у слові говір своєї місцини.

Друге. Знайомлячись із «Розмаїтими історіями…», зауважив, що є тексти, написані мовою дійових осіб. Таке, зосібна, характеризує твори «Любов на три згадки», «Втруїла». Чесно кажучи спочатку не хотів сприйняти такий метод. Ратував за поєднання літературного мовлення і діалектологічного струменя. Але згодом подумав: якщо мають право на існування вірші лемківським, гуцульським чи русинським діалектами, то чому не може бути говіркової прози. Геть жанрову дискримінацію.

… А мову про мовленнєві аспекти завершу ще одним спостереженням. Можна метати громи і блискавки на будь-кого за такі акценти, але вони – ознака творчої індивідуальності. І це є головним. Як на мене.

  1. Формовиражальне

У попередніх абзацах згадую чимало текстів із цієї книги. Та рецензент чітко не означив виду прозописання. Але дивовижі тут не існує.

Не назвав би усі літеросплетення оповіданнями, приміром, «Острови» і «Пережити листопад» «вагітні» безсюжетністю. Класичні етюди. Оповідність несуть у собі «То не мої яблука» і «Отче, а для кого ви правите?». Щось середнє є у «Королеві цвітів». Більше схожі на образки «Дев’ятсот дев’яносто дев’ять дубів» і «Сріблясті кулі».

Далі. Цікавим (як на мене, звісно) є поєднання прози і драматургії у тексті «Матір Божа покинутої хати», «Камінці», приміром, нагадують маленьку повість.

Елементи цього жанрового різновиду бачу і в тексті «Товаришу Сталіне, у мене ніколи не було сина», написаному в епістолярному жанрі. Свого часу листи вже лягали в основу творів Василя Горбатюка і Олександра Жовни – письменників, які прийшли в літературу у 80-тих рр минулого століття. Отже, Оксана Довгаль продовжує традицію. По-своєму, звісно.

  1. Майбутнє

… «Розмаїті історії Малого Міста». А перед цим було видання «Запиши мої сни». До читальників примандрувало також літературно-художнє видання «Уляна Кравченко: життя фрагменти», створене з Роксоланою Жарковою. Багатьом сподобалися і публіцистичні статті талановитої бібрчанки. Чим вона заінтригує в майбутньому? Не скаже цього і вона. Мучать твори і сумніви. Але хіба в цьому немає краси і таїни?

Ігор ФАРИНА

 

 

 

Знайти себе

в шерензі днів нових

 

Данчишин Назар. Постання в повстанні: поезії. – Львів: Сполом, 2018. – 40 с.

Назар Данчишин Постання постанніI

Спочатку мене переслідувала спокуса озаглавити ці нотатки про книгу Назара Данчишина «Постання в повстанні» як «Верлібродонкіхотство віршослова». Бо підстави існували, незримими молоточками стукаючи у свідомість. Більшість друку складали верлібри, вказуючи на верлібромислення. Про поетичне донкіхотство говорило те, що автор є молодою людиною з шармом львівського романтизму.

Сам навіть закохався у дивнюще наймення з неологічним присмаком. Але згодом відмовився від нього. Значною мірою через те, що воно лише частково відображало різноформ’я лірики. Адже поряд з верлібрами маємо сонет і вірші у прозі. Та й пошуки літературного неофіта не обмежувалися виявами романтичності. Тому й все більше почав думати про шукання індивідуальної стежечки на непростих вітрищах новочасся і записувати те, що виникало в пору моїх розмислів.

 

І. Імена та міста

Літературознавча наука ділить лірику на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Але з власного досвіду знаю, що буває нелегко розкласти і твори з товстезного фоліанта на так звані «тематичні полиці». Заважають дві причини. Деякі віршарі до самозабуття «танцюють» навколо певного темарійного пласту, постійно поглиблюючи думку. Перешкоджає і сув’язь тем в одному творі – ознака поетичності часу.

А з «Постанням у повстанні» – якесь диво! Перед нами постає тоненька збірочка віршів, у якій маємо тільки 31 твір. Ніби й небагато! Але водномить хочеться балакати і про неординарне вглиблення молодого поета в тематичні пласти, і темарійне переплетення.

Скажімо, вірш «1937 – 2017» наповнений громадянським звучанням. Тема – розстріл сталінськими опричниками Курбаса, Епіка, Зерова – яскравих представників українського відродження. Давайте не будемо дифірамбити болючості і захоплюватися, що молодь «пірнає» у неї. Набагато цікавішим є питання про рівень її освоєння. Бо саме тут на нас очікують цікавинки: «змії куль у строфи вгрузли п’яно», «на дорозі хресній смерть у танці».

А сонет «“Люнатикам” сьогодення» пронизаний філософськими оцінками днів, у яких живе версифікатор, і деяких людей, котрі опоганюють їх: «Я тримаюся за міць небес», «вас гризе моєї волі пес», «діло коле вас осою шкла». Раптово також зринає асоціація з одним із віршів Івана Франка на цю ж тему. Сьогодення і запросини у минувшину. Хіба це не є свідченням філософічності думання?

Зацікавлює і пейзажність. Приміром, у верлібровому диптисі «Невесна» знаходимо жмут вдатностей: «замало цілковито скинути / з природи сніг», «у заметілі опинившись / наш березень чорно дорікає собі ж». Урбаністичне сприймання пейзажності навколосвіття молодим поетом? Та є щось від цього. Будемо відвертими, місце народження помітно впливає на поезомислення і на живописання словами зосібна. Таке маємо й у даному випадкові. Несподіваність погляду сусідує зі звичністю. Так і має бути за великим рахунком.

Виокремлення потребує і любовна лірика, перш за все тому, що цей поетичний різновид двоїться. З одного боку – оспівування любові до родини (вірш у прозі «Дідо»), а з другого – гімн чарам кохання до жінки (верлібр «Стих(кох)ання»). І тут, і там надибуємо неординарності: «там нема бур’янів підступів і страждань», «ми хвилями заобіймали невідомий берег».

Чотири теми, як чотири пори року. Кожна – по-своєму неповторна. Ці тони і півтони доповнює тематична сув’язь. Візьмемо для прикладу верлібровий цикл «Митуса», присвячений Ігореві Калинцю. «… вірш є ворогом тих / хто свій холодний сміх / фарбують гарячим реготом» – метафорична думка про більшовицьке тавро часу. Промовляння громадянськості? «Навіть у релігії зла / звинувачення мусять обростати / м’язами незаперечних доказів». Промовляння філософічності слововираження? «Безлиста електрика / жбурляє в тебе / сокири видихів». Пейзажне промовляння? «А серце своє (обвуглював – авт.) – / чорним камінням її тіла». Промовляння інтимності? (До речі, темарійні переплетення присущі також верлібровим варіаціям «Сліпота і зір», віршам «Друг?», «Доростання»).

Тематичність віршів Назара Данчишина має ще одну привабливість. «Примагніченість» до певного кола знакових імен та відзвуки мандрувань містами України і Європи по-своєму виіскрюють дивність. «… дослухаюся босими вухами / до пророцтва дикої трави, / що звучить, як записаний на плівку / вірш Грицька Чубая / в авторському виконанні» (вірш «Повстання), «… стоїмо в чергах довжиною в життя / по давно використане / хоч і невідоме слово» (цикл «Зміст (З міст)»).

 

ІІ. Думкою небуденною 

Про тематичність цієї лірики уже мовлено в попередньому абзаці і розмислах, які логічно привели до нього. Та цих думок, напевно, не було б без присутності виражальних вдатностей у словах про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність.

Вона, ця виражальність, є багатоплановою. Бо у творчому арсеналі молодого версифікатора помітне місце займають метафори, порівняння та епітети. Інколи він вдається до використання слівець із присмаками неологічності чи рідковживаності. (Оскільки кожен із цих творчих нюансиків потребує хоча б побіжної, але окремої згадки, то цим і займуся. Себто осідлаю улюбленого коника, вишукуючи цікавинки на зеленолужжі).

Відштовхнуся від метафоричності мислення: «наша розмова зшила сорочку», «я пірнув у зелене око світлофора», «в чиї очі щороку стукає вирій». Свіжо! Оригінально! І так не хочеться, аби душа відпливала від таких чарівностей: «звикаєш вигулювати / пса своєї тіні», «вдова літа / сміючись / надягає на лисину дерев / перуку своєї молодости», «твоїм сонцем цілую / живіт земної кулі». Як на мене, то метафори тільки виграють від поєднання з неординарними епітетами.

Але вони, епітети, виглядають не менш привабливо й у так званому «самостійному плаванні»: «стебло мого ока», «чорноземна сукня мовчання», «біженці осіннього листя», «коров’ячі язики хмар», «природне різдво покладів», «стержні рук». Проте гарнота висловлювань позитивно сприймається через контекстову доцільність. І треба сказати, що Назарові Данчишину тут вдається бути собою.

Це ж стає очевидним, коли в оселі читальницької душі приходять порівняння. Двоєдині у своїй сутності. Адже в книзі в більшості випадків побутують взірці цього літературного тропу, у яких віршар використовує сполучники на кшталт «як», «мов», «наче», «ніби»… А поряд із ними є словосполуки без сполучників: «… хвилі автомобільного руху / як віртуозний ударник», «наша революція – вибух поцілунку». Втішно, що цитування таких знахідок можна продовжити: «… вірш досі збирає / розкидані крила гілля / стяті мов нігті з рук лісу», «вітер – то митар», «найтрагічніший (в’язень – авт.) – то голос, / окутий бетоном чужої мови», «… будяки мін / що як пухир вибухають від дотику». Тут, очевидно, варто наголосити, що порівняння нерідко суміщують реальне та ірреальне через несподіваність погляду.

Незвичайність повіває і від слововживання «передосмак», «невесна», «пообік», «юрбища», «оцвяховані». Це носить на собі позначки неологічності та рідковживаності і створює колорит віршотекстові. Шкода лишень, що отакі слівцята ще рідко «ночують» у писаннях віршаря. Принаймні рідше, ніж того хотілося б. Але їхня присутність вселяє віру, що невдовзі їх може побільшати. І вони ще точніше передаватимуть дихання часу.

Як це уже зараз роблять «мешканці» книги, до яких відносимо рослини і дерева, птахів, звірів, зірки і небесні світила: «… ти щойно спускався в шахту троянди», «під нею мова / ціла в стеблах / із кров’ю маку», «… мов коней він приручав / граматику губ гамірливих юрбищ», «… аж зеленими від сонця / поцілунками». А іноді автор вибачливо і логічно поєднує кількох представників «населення» в одному реченні: «… хрест / упокорює / зорю та місяць».

Між іншим, цей поєднувальний прийом автор вдало використовує і в кольорових екстраполяціях: «… кров чорних квітів / … теж червона». Так само й ці барвоздвиги залишають за собою право свіжості: «… вітаємося руками червоними від січнів», «… і чую як зелено / б’ється листя / з дідового серця».

* * *

Сумніваюся, що мені вдалося відшукати всі вдалості у цій книзі. Та й не ставив перед собою таке завдання. Просто писав про те, що найбільше сподобалося. А якщо в когось є інші думки, то не бачу нічого невтішного для себе. Адже мої нотатки – суб’єктивний погляд на об’єктивне. І тільки. Але, напевно, його не було б, якби не вважав, що «Постання в повстанні» відбулося.

Ігор ФАРИНА

 

 

 

ВРУЧИЛИ ПРЕМІЮ ІМЕНІ УЛАСА САМЧУКА

іктор Мазаний 2Лауреатом рівненської міської літературної премії імені Уласа Самчука став письменник, заслужений журналіст України, член редакційної колегії «Української літературної газети», доцент факультету журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем′янчука Віктор Мазаний за книгу публіцистики «Кров репортера».

Диплом про відзнаку, значок та грошову премію вручив йому міський голова Володимир Хомко.

Міська премія імені Уласа Самчука заснована у відповідності із розпорядженням міського голови Рівного від 18.04.2012 року № 385-р з метою «увічнення пам’яті видатного українського письменника Уласа Самчука, заохочення сучасних прозаїків, популяризації новітньої української літератури та відзначення кращих митців в галузі літератури. Премією нагороджують видатних письменників за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОСТАТІ ДОЛІ, ВИХОПЛЕНІ З ЧАСОПЛИНУ

Мазаний В. С. Кров репортера: публіцистика. – Рівне: Оповідач, 2019. – 464 с.

Мазаний обкладинкаПро яку кров говорить автор? Та, на щастя, не про ті пролиті краплі рідини з людських вен, котра забарвлює землю від підступності тих, кому впоперек горла стала журналістська правда. Та навряд чи можна придумати влучнішу назву для книги. Цього разу кров виступає у ролі надточної метафори, передаючи биття серця того, хто взявся розповідати про свої зустрічі на життєвих дорогах.

…Коли перечитував «Кров репортера», то уявою помандрував у подаленілу у часохвищі осінь 1975-го. Тоді на одному із засідань літстудії «Франкова кузня» Львівського держуніверситету вперше зустрівся із Віктором Мазаним. (Виявилося, що обоє навчаємося на факультеті журналістики. Тільки він уже завершував студіювання, а автор цих рядків лише починав його).

Чому згадав про цей факт? Та автор сам змусив. Розповіддю «Всі ми – із кузні Франкової». А ще теплими словами про наших спільних навчителів Володимира Здоровегу, Павла Ящука, Олександру Сербенську. Зацікавили також есе про Володимира Боденчука, Олега Потурая, Феодосія Мндзюка, Василя Базіва, Богдана Токарського, яких теж знав ще з тих літ. І не думаю, що це просто спомини про людей, з котрими звела доля. У тканину написаного письменник і журналіст вводить свої розмисли про них, не забуваючи, звісно «присмачити» тексти згадками про свої діяння. (Розумію, що не всі позитивно сприймають подібні кроки текстотворців. Але так здебільшого міркують ті, кому немає чогось доброго про себе сказати. Зрештою, не можна вважати гріхом те, що в екскурсах у собість зберігає домежну відвертість. Міг, скажімо, не згадувати, що його колись сварив редактор газети «Молодь України», де він тоді працював. Та нині знаємо про це з есе про світлої пам′яті Володимира Боденчука. Своєрідний плюс у букет поваги до автора).

Та це – не єдинні публікації про тих, хто пов′язав своє життя з газетярством. Як тут не згадати про лауреата Шевченківської премії фотомитця Василя Пилип′юка (нині, на жаль, покійного) та інтерв′ю з редактором Євгеном Хотимчуком. Чи не вперше зі сторінок дізнаємося про особистість фотографа першого президента України Леоніда Кравчука і про одну з найпопулярніших у західному регіоні нашої держави газету «Вісник + К».

До речі, з отим «уперше» в цій книзі зустрічаюся не тільки тут. Скажімо, уже дещо знав про волинський родовід Федора Достоєвського. А Віктор Мазаний запропонував ціле міні-дослідження на цю тему. (Тут змушений екскурсувати в свої журналістські будні. Свого часу писав про релігієзнавця, просвітянина і лікаря Арсена Річинського, читав його книгу «Проблеми української релігійної свідомості». Та якось упустив з виду його слова про українські корені видатного письменника. «Кров репортера» нагадала. І слава Богу!).

Чи таке. Нині часто з′являються роздумування на тему «Україна і Бальзак». І усі автори згадують про Верхівню на Житомирщині, де був маєток Евеліни Ганської – коханої письмака. А Віктор Мазаний запросив помандрувати Радивиловом на Рівненщині, де колись Бальзак долав кордон. Згадав і про його дев′ять листів до начальника місцевої митниці Павла Гаккеля.

Несподіваний поворот у загальновідомій темі? Безумовно! Та приваблює не тільки новизна, а й логічність викладу матеріалу. Ще має чимале значення те, що автор «обрамлює» своє розмірковування посиланнями на існуючі документи, що додає значущості публікації.

Не боїться пан Віктор висловити здогади та контрверсії. І не завуальовує їх, як це зазвичай роблять, а виносить на щит, якщо можна так сказати. Приміром, думку про різні версії читаємо у публікації про перебування Тараса Шевченка на Волині.

Ще кілька тем, яких так чи інакше торкається автор. Мені, наприклад, було відомо, що автор книги народився у селі Городець Володимирецького району на Рівненщині. Але з непідробною цікавістю читав «Городець у короні Волині» і думав про свята «Городецький автограф» та «Городець у вишиванці», які стали явою завдяки пану Вікторові. Бо дізнався багато цікавого про письменників Авеніра Коломийця, Галину Гордасевич, Юзефа-Ігнація Крашевського, яких доля назавжди пов′язала з цим населеним пунктом. Між іншим, з цієї публікації помітно, як автор любовно працює з архівними матеріалами. З трепетом у душі прочитав про те, як майбутні письменник і Надзвичайний та Повноважний Посол України Олександр Моцик у дитинстві колядували у рідному селі, хоч раніще цей матеріал вже бачив в одній з всеукраїнських газет.

До речі, публікаційну біографію мають й деякі інші тексти. Так, скажімо, інтерв′ю «Вишитий голос душі» з письменницею й вишивальницею Оленою Медведєвою, здається, вперше прочитав у журналі «Золота пектораль», а «Українська літературна газета» вже вміщувала його розмову з архієпископом Іларіоном. Був приємно вражений, що автор вміє знайти потрібний тембр розмови і виважено наголосити на тому, що може зацікавити читальників. (Але повернення до пройденого диктує й непростість. Розумію, що журналістові вельми багнеться окнижити все, що було раніше написане. Але чи потрібно це усім? Чи не ліпше зізнатися хоча б самому собі, що не все витримало часові випроби. Те, що рівненець вибрав для книги найвартісніше, ще раз переконує).

Але не тільки про увагу до творчості письменників землі волинської говорить «Кров репортера». Літературна тема є набагато ширшою. Окрім вище згаданих нюансиків існує ще кілька. І кожний з них потребує хоча б побіжної згадки. Нині, наприклад, часто говоримо про Шевченківську премію та її лауреатів. Нерідко їхні діяння після олауреачення ковтає ненаситний вихор часу. І те, що Віктор Мазаний у слові зафіксував перебування на Рівненщині Романа Лубківського, Степана Сапеляка, Степана Пушика, Олексія Дмитренка, В′ячеслав Медведя, Михайла Слабошпицького, Петра Перебийноса заслуговує на повагу. Чи таке. Знаємо, що академік і письменник Микола Жулинський народився на Рівненщині. Про це часто згадують, пишучи про нього Та все ж більше фокусують увагу на київському періоді буття. А Віктор Мазаний «пройшовся» волинськими дорогами письменника. Тему про ловців слів (так інколи називають літератів) завершують розповіді про лауреата Шевченківської пермії отця Раїла Торконяка (перекладача Острозької Біблії), Михайла Якубовича (інтерпретатора Корану), Дмитра Цоліна (тлумача тори). Вчитуюся у ці твори і знову думаю про те, що автор залишається вірним собі, щоразу відшукуючи найцікавіше з життя особистості. Він, безперечно, добре розуміє: найістотніше робить індивідуальність цікавою для людності. Кров пошуковця стугонить в жилах журналіста?

…Очевидно, що можна балакати й про інші аспекти у відображенні ролі слова у житті суспільства і окремої особи, не сумніваюся у цьому. Бо мої об′єктивно-суб′єктивні нотатки радше за все не все врахували. І підходи у кожного свої. Індивідуалізм, так би мовити. В хорошому розумінні цього слова. Не сумніваюся, що саме він спонукав до матеріалів про патріарха музейної справи, Героя України, Шевченківського лауареата Бориса Возницького, народного артиста України і теж Шевченківського лауреата Володимира Петріва, знаменитого травознавця Івана Носаля, відомого біолокатора Олега Івановського, видатного лікаря, Героя України Володимира Козявкіна…(Перелік імен може продовжити «Кров репортера». Та не робитиму цього. Нагадаю, що перша публікація про мануального терапевта Володимира Козявкіна та неувагу місцевої влади до його проблем завдяки В. Мазаному ще у 80-х роках минулого століття з′явилася у газеті «Молодь України» та змінила становище на ліпше. Журналістьска небайдужість?).

…Тепер поведу мову про наступне. Книга є різножанровою. У «Крові репротера» поряд із художньо-документальною повістю «Із Капіталійського пагорба» (про подорожі автора у США, де він навчався) маємо інтерв′ю, есе, рецензії. І це жанрове багатство творчої палітри – ще одне свідчення шукань.

…А насамкінець знову повернуся до літстудії «Франкова кузня» зразка 70-х років минулого століття. Тоді Віктор Мазаний виступав яко молодий поет. А нині він – прозаїк і публіцист. Та підозрюю, що продовжує віршувати. Натякає на це метафоричність назв його інших книг: «Спалах ядра», «Корінь вогню», «Осіння жінка», «Тінь павука». Та й «Кров репортера» хіба не ратує про це? Поетичної образності вистачає й у найменнях писань з книги: «Погляд фіалки», «Руки, які… бачать», «Вишитий голос душі», «Метафори Корану», «Суд блекоти»… Та й бачимо небуденний віршувальницький хист у творах «Погляд фіалки», «Уявити крізь… землю», «Мотив журавлиний». Іноді, може, жалкуєш, що така ліричність не є характерною й деяких інших текстів. Та водномить розумієш й автора: не хоче він, аби щось відволікало читальників від його замислу. Метання душі межи двома берегами?

Здається, що оте борсання бачимо і в словодивовижності: «самопаш», «глипаки», «стовковисько», «болещі», «навшпиняки»… (Орієнтація на рідковживаності повинна супроводжувати і красне письменство й публіцистику).

Все це, разом узяте, й має агітувати за потрібність книги.

Ігор ФАРИНА

 

 

Шукання балансу

між мовчанням і гамом

 

Синьоок Г. О-р-і-ґ-а-м-і: поезії. Черкаси: Видавець Ю. А. Чабаненко, 2018. 124 с.

IMG 20200315 192719

У заголовку нотаток про книгу черкаської поетки використав словосполучення одного з її віршів «Де віднайти баланс мовчання й гаму, / аби творити вірші-оріґамі», трішки обігравши його. (Дехто, зрозуміло, скаже, що відгукувач не захотів морочитися з найменням і пішов шляхом найменшого опору. Але… Не хочу дискутувати з цього приводу. Мені здається, що саме пошук душевної рівноваги характеризує цю лірику).

А її пізнання почалося для мене несподівано. У «Літературній Україні» прочитав добірку творів черкаських літераторів. І вирізнив для себе вірші цієї авторки. Бо було у традиційному римуванні щось таке, що підкуповувало. Ні, не вправність невідомої віршарки причарувала, а свіжість думки і її небанальність загітували. І радів, що враження підтвердила й поетична збірка «О-р-і-ґ-а-м-і», яка недавно з’явилася у моєму домі. «Я сувора в своїй доброті. / Певно, люди стрічались не ті. / Та побоююсь: раптом умить / Біль чужий у мені відболить…»

 

Отже, біль душі, який спонукає до віршотворення? Очевидно, що саме так і є. Тому дуже цікавим вважаю питання про вираження цього почуття. Себто вирішив відразу взяти бика за роги і наголосити на важливості літературних тропів, які використовує версифікаторка. Зрозуміло, що не можуть залишитися поза увагою слововияви. А хіба про виражальницькі тенденції не мовлять добре слово згадки про «мешканців» друку, кольорові екстраполяції та культурологічні акценти?

Й почнемо з того, що на авансцену добрих вражень виходить метафоричність мислення. Адже вдатні висловлювання цього плану без особливих проблем знаходимо у кожному розділі. Приміром, першою у книзі є частина «Просте – глибин основа». Погортаємо. «Пробіглась тінь асфальтна по стегну, / За сонце жовтня зачепившись лівою». «Поки зорі по вінця зайняті, / краєм серця проходжусь я». «Вхопити січень за облізлий хвіст». Гарноти вистачає й у розділі «Не закохуйтеся в типажі». «Дотик вуст експансивно-збентежений / Ще сніжить на моїй щоці». «Чому ж душа у клекоті роїв / Судомно плаче?..» «Серце палким прочанином / Ваше чоло обожнює». Певним чином з такими вдатностями перегукуються метафори з розділу «У всесвіті магічних піктограм». «Перемовляються із літом / Цнотливі паростки трави». «Дихає липень жалем, / Під ворітьми зітхає». «Час – сивоокий Рільке – / Вірші читав про суще». Якщо аналізувати ці та інші вдатності метафорики, то висновковуєш, що вони помітно виграють за рахунок епітетів.

Але вони позитивно діють на сприймання того, хто «упірнає» у тексти, і тоді, коли перебувають у так званому «самостійному плаванні»: «пекло баюр», «пам’яті штрихи», «клеймо неволі», «ілюзія реваншу», «голос літа», «вітру баритон»… На взірцях цих вдатностей помітні деякі нюансики. По-перше, суворість формулювань межує з ніжністю. По-друге, бачимо й відзвуки нежіночих підсумовувань з якоюсь барвою жорстокості. Впливи абераційного часу і віковості?

Усе це позначається й на порівняннях з їхньою неодновимірністю. Адже цей літературний троп постає аж у трьох іпостасях. Часто-густо перед читацьким зором постає образ, який створений з допомогою сполучників на зразок «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. «Я шукала наснаги, немов учениця…» «Сходить сонце суцвіттям лілії, / Наче перст». «Але люди, яко епохи, / Не вертаються із позасвіття». А нерідко сполучники зникають. «Вклонялась Небу – пращуру пустель». «Тільки сяйво очей проливне – / Мої стріли». «Недільна кава осені – трофей / І будням стимул…» Іноді авторка вдається до поєднання елементів обох підвидів порівнянь. «Лютневий дощ – хрусткий, немов драже». «Час осінній – мов кінь ординський». «Як фотоспалах – пам’яті стезя». (Можливо, це – інтуїтивне відчуття, але мені здається, що ця множинність виражень додає шарму літературному тропу).

Наступний момент. Передусім кожна поезія повинна таїти небанальну думку. Але свіжість міркувань має бути досягнутою у словесну несподіваність. Якщо цього немає, то й найвправніше римування (мені так міркується) втрачає сенс. Тому й радію, що небуденних слововиявів у віршах Ганни Синьоок знаходжу чимало. І найчастіше, либонь, трапляються слівцята з неологічним присмаком: «березневиться», «безсонцево», «середнює», «сонцецвіття», «сяйвогілля»… Не забуває авторка й про рідковживаності: «каверза», «сніжниця», «скипень». Нерідко вона повертає призабуті слова, які, маючи діалектологічну барву, поширені у різних регіонах держави: «марець», «файний». Якось природно прикрашають лірику іншомовні слова з англійської, польської і турецької мов: «story», «poniedziałek», «tamam», та й прозаїзми інтернетного часу у вустах творів молодої віршарки звучать органічно: «комп», «скриншот», «квест». Замислився над ще одним видом буквосполук. В «О-р-і-ґ-а-м-і» іноді можна угледіти подвійності на кшталт «бородань-віщун», «вир-течія», «другокласники-знавці». З точки зору лінгвістики перед нами постає прикладка. Але водночас маємо і небуденне порівняння.

А тепер від міні-аналізу слововдатностей перейдемо до розмислів про кольорові екстраполяції. (Оскільки вони будуть незрозумілими без цитувань, то відштовхнемося від них.) «Майстерниця нитками чорними / Гаптує-мережить брову». «А там – навпроти – зеленіє обрій». «Блакиттю просочена хвоя / В модерні дзеркальної смальти». «Біла крижма вгорнула чорнозем». «Як червоним заллється пастель – / Вгледиш Німфу». «Не любить осінь сірий татуаж». «Сивочолий одинак Левкой / Сонце витискає із цитринів»… Ці та інші подібні висловлювання дають можливість уздріти навколишність у всіх барвах. Зрештою, такий настрій бенкетує у мені і тоді, коли зримості кольорів немає, бо картину створює й відсутність кольорових екстраполяцій. «Йде відлуння планет. / З нашим світом той голос не мириться. / Надто чує поет, / Як спирається грудень на милиці». «Дивина, та й годі!.. Дивина!.. / Дощ у міф прадавній поринав, / Стишуючи темп палкого танцю, / Спазми затискаючи у пальцях»… 

Думаю про кольори у поезії Ганни Синьоок, а з серця не зникає одна гадка: барвистість створюють і «мешканці» книги, хоча здебільшого натяків (зримих!) немає. Адже згадки про рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила ескізують неповторність. «Засонцевіли сині крокуси / оченят». «А вже в сосон є крила…» «На брак видовищ наріка верблюд». «І криха ремез не гостює тут». «Всі мають зір – але сягає зір / Він в обраних». «Сонцепромені всмак солодильні»… Як хто б не ставився до цього «населення», але цитати підштовхують до розуміння необхідності їхньої появи у поетичних текстах, шкода лишень, що не доводиться молитися постійності у цьому питанні, хоча (на мою думку, зрозуміло) акцент на цій темі зробив би вірші ще більш привабливими.

…При спорудженні храму зодчі не тільки піклуються про міцність стін, а й про зведення купола. За аналогією (нехай і доволі крихкою) в ліричній поезії роль куполізації належить неодновимірності культурологічних акцентів, хоча такий наголос спроможний викликати нерозуміння певної частини поціновувачів красного письменства. Про яку неоднозначність ідеться у даному випадкові? Та насамперед про творчі перегуки. Поетка, до речі, сама спонукає до цього. «Спершу в Ліни Костенко, згодом трохи в Щириці / Я шукала наснаги…» А вислів «Не читайте Коробчука…» став епіграфом до одного з віршів. То тут, то там натрапляємо на згадки Гомера, Рудакі, Модильяні… Вже не кажу про поезії, в яких трактується суть творчості. Забагато літературщини? Лукавство! В світовій літературі вже давно немає нових тем і є можливою поява нововідкритих нюансиків. Та й немає біди в мистецьких ремінісценсіях чи згадках певних імен, якщо в результаті отримуємо поетичну справжність. А Ганні Синьоок у більшості випадків це вдається.

Це питання про культурологію продовжує наявність фразеологічного ряду. Адже нерідко натрапляємо на вдале використання стійких словосполук. «Либонь, хитрує, а чи ловить ґав?..» «На брак видовищ наріка верблюд. / І просить хліба». Чи варто опісля таких влучностей дивуватися появі крилатослів’я? «…просте – / Глибин основа». «На кожнім тілі є мазки чужі. / Душа лиш кровна». (Питання про афористичність мислення є непростим. Здебільшого воно є характерним для поетів старшого покоління. Вимога літ? А в «О-р-і-ґ-а-м-і» протилежність, до якої проймаєшся симпатією).

…З моєї «дзвіниці» виражальність є немислимою без згадки про різноформ’я. Адже в даному випадкові мова про нього є доречною. В силаботоніці черкащанки переважають багатострофові поезії. Але також можна уздріти восьмивірші. Це, звісно, добре. Але хотілося б також побачити сонети чи катрени. Натяк на це не є випадковим. Після того, як у вірші «Життя – воно й епіграф, й епіграма…» прочитав «емпірика, ерзац, експеримент…», то подумав, що натяк на алітерацію є свідченням прихильності до словогри у рамцях традиційного віршування. А можливо, з часом з’являться верліброві одкровення, як вимога душі?

…Якщо вчитуватися в уже процитоване, то все наполегливіше починаєш розмірковувати про нелегкі шукання душевної рівноваги молодою людиною на непростих вітрищах свогочасся. Та не тільки згадки про деякі аспекти виражальності спонукають. «Підштовхує» і тематичність. Але, мовлячи про неї, не робитиму спроб розділити лірику черкащанки на громадянську, філософську, пейзажну чи інтимну. Це – марна справа. Всі мотиви переплетені між собою. Наведу тільки два приклади. Вірш «1 лютого 2017-го» присвячений пам’яті краян, які полягли на російсько-українській війні наших днів. Громадянськість. Але в супрязі з філософічністю. «Три душі між собою питаються…» «Кров небесна омолодилася…» (Хіба обожнення не є розгалуженням філософічності?) А вслід за ними ступає пейзажність. «Зимне дихання крижане». «Випинається, виривається, / Вигинається вир-течія». А твір «Як диявол поміж святих…» – сув’язь інтимності та філософічності.

Вже хоча б на основі цього можна зробити висновок, що віршарка працює на шляху, який характеризує сучасну поезію. Себто свідомо і підсвідомо зв’язує мелодії. А ще укупі з лише їй властивою виражальністю впевнює, що майбутні книгокроки молодої поетки будуть ще цікавішими для поціновувачів віршослова. 

Ігор ФАРИНА 

 

 

Чи запрягають сни крила?

 

Obkl Spryn 2017 tytul 1

Волкова Броніслава. Vítr na kolenou/Вітер на колінах : вибр. поезії / Броніслава Волкова ; пер. з чеськ. Миколи Мартинюка. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 124 с.

 

Поетичні світи – вияви творчої індивідуальності. Про деякі з них дещо знаєш, і вони приваблюють своєю таємницею. Себто тим, що дуже багнеться пізнати. Й невимовно радієш, коли таке вдається, хоча усвідомлюєш, що зроблено лише наступний крок до «вторгнення» в поезотаїну. Особливо тоді, коли йдеться про доробок нині сущого віршника. Та й справи зі збагнення ужинків тих, котрі подалися у засвіти не вельми радують. І здебільшого виручають особисті зв’язки, бо сподіватися на існуюче книго розповсюдження не доводиться.

Таку картину маємо з відкриттям вітчизняної поезії. А що вже казати про версифікаторство тих, хто мешкає поза Україною? Навіть європейський материк нерідко не може конкурувати у пізнанні чужизни. Через нестачу добротни перекладів. Бо численні мовні «шедеври» відштовхують. А ще «допомагає» відсутність належної реклами, яка має неабияке значення у наш непростий час. І слава Богу, що в такій ситуації знаходяться видавці, які ризикуючи фінансово, усе ж беруться за інтерпретаційні проєкти. (Не буду говорити про політичну складову важливої справи, бо тут і так є зрозумілим. Бажаю повернутися до теми попереднього абзацу. Тобто до мандрівки у чужі поетичні світи).

Усе це спало на думку, коли перечитував книгу віршів «Вітер на колінах» чеської поетки Броніслави Волкової у перекладі Миколи Мартинюка. Бо у друці знайшов, що виявилося спів мірним з моїм сприйманням поезотекстів. Душа розкошувала межи метафор, порівнянь та епітетів. (Звісно, кожен має свій смак, і не варто цьому дивуватися. Тому не претендую на виключність свого цитування, а згадуватиму лише про те, що найбільше сподобалося як індивідууму).

І, зрозуміло, що в першу чергу почну з метафор. Мені, приміром, подобається, що «мандри світом спалили свою тінь» у вірші «І голе горло затнулось об поріг». А ще ж маємо такі чарівності, як «тіло молиться каменям», «плачі, що витесують горе». Метафоричність мислення поетки тісно пов’язана з епітетністю. І, можливо, саме через це «примагнічує». «Колись ліс співав ніжну пісню безсоння». Гарнота? Безсумнівно! Але більше, ніж це, тішить не одиничність явища. «Літо спливло додолу в прірву зору». «Сни запрягли свої крила». (Як на мене, то зблиск думання в останній цитаті є очевидним, і саме його намагався обіграти у найменні цього відгуку).

Зрештою, епітети незлецьки почувають себе й тоді, коли такої сув’язі немає: «багаття моєї пристрасті», «друзі душі», «удар вічності», «борода святості». Цей ряд можуть продовжити такі вдатності, як «стіна мого тіла», «кисень слів», «кроки духу», «таїнства проблиск». До речі, останній взірець літературного тропу взято з нових творів віршарки, які ще не окнижені. І саме присутність у цих текстах дає можливість стверджувати, що це – її найвлучніша поетична зброя: «поцілунки весни», «пісня вітру», «віяння минулих снів і сподівань».

Та не тільки метафори та епітети агітують за книгу чеської поетки. Нелегкий вантаж пропагандиста звалила на себе неоднорідність порівнянь. Йдеться передусім про те, що у «Вітрі на колінах» цей вид літературного тропу існує у трьох іпостасях: поряд з неординарними висловлюваннями зі сполучниками маємо порівняння без них, а також образності, котрі поєднують елементи обох підвидів літературного тропу. «Я подорожній радості яка немов сонце сходить». «Найтихіша пісня – вівця втрачених днів». «Поцілунок – як вишня». Давайте продовжимо «нанизування» вдатностей. Тим паче, що їх вистачає у книзі. «Я мов буття вся пильністю зважніла». «Сон – реальність, що веде до іншої реальності». «Їхній подих вивільняє – як опій – але ненадовго».

Та й не маємо права забувати про бентежжя кольорових екстраполяцій: «виблискують на сірому тлі міста», «є білі хвилі часу», «мої таємничі і чорні глибини», «білий як крок у незнане»… Цю чарівність доповнюють згадки про «населення» книги, які теж створюють ефект кольоровості, хоча зримість барв у цьому випадку народжує химерна гра уяви. (Лишень нагадаю, що «мешканцями» вважають рослини і дерева, птахів і звірів, зірок і небесних світил. «…відпочиває троянда, так мені люба». «Я – яблуня, я – розквітла». «Я підстрелена лань». «…бачиш голубочка мого?» «Я спрага гейзерів і падаючих зір». «Сонце спрагло ковтало свій сон»).

Цікавим також залишається питання про те, як виглядають ці влучності на фоні поезії сучасних слов’янських версифікаторів. І можна знайти чимало спільностей з поетикою поляка Богдана Задури, словака Міхала Отченаша. Певною мірою варто балакати про україномовні вірші Тадея Карабовича з Польщі. Отже, Броніслава Волкова продовжує і по-своєму розвиває культурницькі слов’янські традиції. Марно з цим сперечатися, бо твердження відповідає дійсності. Але питання є набагато складнішим, ніж може здатися. Бо поетика чешки, зберігаючи у собі національні традиції (нікуди не подінемося від дихання ментальності), носить у собі впливи заокеанського середовища, в якому довелося жити. Дивовижний коктейль, справжність якого п’янить.

Та це не є єдиною проблемою, яку ставить перед нами перекладна книга. З усією гостротою постає питання про співмірність стилю думання авторки оригіналу і поетики інтерпретатора. Особливо тоді, коли він сам є вдатним віршарем. Тут дозволю собі одне міркування. Очевидно, мав рацію відомий вірменський поет Геворг Емін, що всі переклади носять у собі тонкощі свідомості інтерпретатора. Полягає суть у тому, що в одному випадкові індивідуалізм переспівувача є зримим, а в іншому – проявляється більше на контекстуальному рівні. Свого часу, наприклад, мені довелося порівнювати переклади віршів француза Поля Верлена, здійснені Максимом Рильським, Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Олегом Зуєвським. І совість кидалася у вічі.

Щось таке маємо тут. Переклади Миколи Мартинюка свідчать і про те, що він сам виступає у ролі неординарного поета. (Перечитую «Вітер на колінах» і подумки мандрую у «Світ за Брайлем» – так називалася книга його оригінальних поезій, яка побачила світ у 2012-му. «Сонце спалює плаху». «Снігів глагол». «Вклякли над водою громовиці». «Під покровом ночі, наче в мелодрамі, Нас вінчали трави в піднебеснім храмі». «Розхристана ніч принесла у сповитку туман А він на ранок посивів»).

У читачів цих нотаток може виникнути закономірне запитання: навіщо автор вдався до цитувань з оригінального доробку перекладача, якщо усе це не має прямого відношення до теми розмови? Можна, зрозуміло, так вважати, але таке враження є помилковим. Адже те, що вже висвітлено у попередніх абзацах, варто проєктувати і на інтерпретації віршів Броніслави Волкової.

Перекладач виступає за передачу думки кожного рядка. Але буквалізм у доброму розумінні цього поняття не означає відсутності собості. Вона є помітною у багатьох випадках. Наведу тільки один приклад. У вірші «Мій дім в ялицевому лісі» є рядок: «Я запитання – не одмова». Точніше словом «одмова» автор трактує «odpověď» оригіналу. Не беруся припускати, інтерпретатор не знає слова «відповідь», бо у творі «Сьогодні гори покрились лісами» проголошено «як обіцянка, як відповідь». Просто у контексті поезії «одмова» звучить ліпше, хоча індивідуалізм слововиражання таїть у собі певний ризик (вважаю, що трішки знаю чеську мову, бо свого часу студіював її в університеті, сам перекладав окремі вірші Антоніна Сови, Іржі Волькера, Вітезлава Незвала, Мирослава Флоріана). А от до слова «буцімто» у «Сьогодні гори покрились лісами» можна було знайти ліпшого відповідника. Чекає на синонім і «земля» з «Початку». Але не стверджував би це однозначно. Справа смаку.

…А завершу ці розмисли ще двома акцентами. Для Броніслави Волкової «Вітер на колінах» – друге книжкове побачення з українськими читачами. 2014-го Віктор Мельник уже випустив «Неприналежність». Віриться, що знайомство з доробком цієї поетки продовжиться. Вірші чеської віршарки мають свій колір, що є дуже важливим для пізнання культури однієї з віток слов’янського древа, коли на всіх тисне уніфікаційна потуга… Та й інтерпретатора цих вельми цікавих поезій неможливо назвати дебютантом на перекладацькому полі. Тільки 2017-го він випустив «Єдину любов» болгарина Христо Черняева та «Каву з українським медом» білоруски Аксани Спринчан у своїх трактуваннях текстів. А білінгва «Вітер на колінах» лише підтвердила, що поет недарма «пірнає» у чужизну, бо дарує усім цікаві стрічі. Чекатимемо на нові, запрягаючи крила снінь?

Ігор ФАРИНА