ФАРИНА Ігор. Літературна критика. Розділ 2.

РЕЦЕНЗУЄМО

ПРОНИЗУЮТЬ СЕРЦЕ

РАДОЩІ Й СМУТОК

 

586552564.465606

Олександр Астаф'єв. Сухі дощі. Вірші, поеми. – К.: Логос, 2019. – 492 с.

 

1. Споминальне

Цей солідний том поетичних творів уважно перечитав уже давно. І навіть встигнув відгукнутися разом із ще одним письменником на його появу рецензією в декількох ЗМІ. Але недавно ще раз вглибився в книгу й зрозумів, що знову візьмуся за перо, аби мережити літероспелетеннями білі аркуші. Черговий вибаг літературного критика? Можете так думати, якщо хочете. А чому б знову не написати про друк, який подобається?

До речі, коли гортав його, то чомусь згадалися наші юнацькі блуканини вулицями Львова і Тернополя. І розмови про життя-буття, що здебільшого зводилися до літературних тем (та й зрозуміло це, бо обоє жили красним письменством). Певні відголосся молодечого романтизму і нині бачу в рядках. Адже основоположні принципи поглядів людини на крутоверть буднів та свят не змінилися. Додалася лише мудрість прожитих літ. «Вставай, бо днів веремія / твою випробовує міцність. / В дорогу зове тебе мрія, / щоб ти не заснув на місці».

 

 2. Найменувальне

Оте, заклик в дорогу? Безумовно! Але не тільки в цих рядках його чую. Щось подібне озивається в моїй душі, коли натрапляю на розмисли, за допомогою яких намагаюся розкодувати назву. «У пору потрясіння або смути / людину дощ сухий наздоганя». «І дощ сухий будуть пити / кожні очі жадібні». (Диво якесь, скажете. У процитованих строфах не існує жодної згадки про дорогу, а відгукувач мислить про неї. Хіба не має права на існування контактовість?).

А тепер погляньмо на наймення з іншого боку. Назва з двох слів є характерною для книг пана Олександра. І вже навіть стало правилом, що кожна з них має свій метафоризм: «Листвяний дзвін», «На березі неба», «Горіхові револьвери»… (Як на мене, то тут бачимо углиблення у традицію, яку підтримують вітчизняні віршники: «Гіллясте лице» Петро Коробчук, «Сміх ополонок» Василь Старун, «Крапля зсередини» Василь Слапчук.

Та цю традиційність не назвав би одновимірною. Деякі поети, приміром, віддають перевагу цифрогрі: «Перше коло» Богдан Залізняк, «Третій заповіт» Ігор Шевчук, «Чотири вітри» Михайло Каменюк, «Тисячоока хвиля» Анатолій Шкляр. Інші кидаються у вири оксюморонності чи паліндромності: «Фата розлуки» Володимир Кравчук, «Словник мовчання» Богдан Смоляк, «Віче мечів» Анатолій Мойсієнко, «Варта трав» Василь Рябий. А окремих версифікаторів супроводжує географія: «Космацький узвіз» Василь Герасим'юк, «Слобожанська сіль» Олександр Вертіль, «Золото Карпат» Василь Кузан, «Квиток до Бережан» Геннадій Мороз. А дехто «зашифровує» свої наймення: «Зелений велосипед» Волоодимир Вакулич, «Червоний рушник» Микола Мачківський, «Чорний льон» Ігор Павлюк, «Білий лелека» Василь Місевич… І на цьому тлі такими банальними виглядають «Моя ліра», «Земні турботи», «Мелодія слова», «Музика дороги». (Чесно кажучи, навіть не хочеться перечитувати написане, яке вміщене під такими «шедевральними» йменнями).

…Та повернімося до метафоричності назви Олександра Астаф'єва. Вона таки є промовистою і кличе думання читальника у дорогу. «І пристрасть досягає апогею, / а потім завмирає в рівновазі. / І я пишу, до слова слово клею / в гармонії, в душевній рівновазі».

 

 3. Громадянське

Як відомо, будь-яку лірику умовно можна поділити на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Під цей поділ потрапляє і книга мого візаві. Й зрозуміло, що не можу оминути питання про ці темарійні пласти, почавши їхню характеристику з висловлення побіжних міркувань про громадянськість.

В даному випадку вона є далекою від однорідності. Маємо на увазі те, що ці твори з одного боку змушують уяву зануритися у проминуле, а з другого – помітно, що автор пробує по-своєму відповісти на пекучі питання сьогодення.

Спробуємо разом з автором пірнути у часопросторові глибочіні. Скажімо, у вірші «На зйомках фільму» віршар доторкається до болющості: тем сталінських репресій і пізніших переслідувань українців. «Ми з оператором знімаємо тюрму, /тюрму чортківську, де сиділа мати, / де вітчим був засуджений до страти». Не оминає він і чорнобильської теми: «Там, де землі чорнопис / з-поміж смерек посірів, / лиса допік Чорнобиль, /тому він і захворів». Про ці та інші твори можна говорити багато і в кожному випадкові кожен, мабуть, міркуватиме по-своєму. Тому залишу за кадром цю непростість. Зачеплю лише один нюансик. Своєрідною фішкою поетики Олександра Астаф'єва є те, що свої звернення до минувшини поет неодмінно пов'язує із сьогоденням. «Аж донині розстрілюють дощі цей скорбний ряд» («На зйомках фільму»), «От і вся Чорнобильська бувальщина, неприємна, мов колька булавчина» («Чорнобильська бувальщина»).

Та чи найчастіше віршник мовить про сьогоденну непростість. «Хто знищив, смереко, пишні сліди / твоєї вроди, що прагла сіяти» (про злочинне вирубування карпатських лісів). «Брехня, захланність і вина/ ганебні вчинки вкриють струпом. / Між люду ваші імена / лежатимуть ганебним трупом» (про зневажливе ставлення нинішньої влади до українського народу).

Різнобарв'ям сяють і поетичні візії на тему російсько-української війни. Про звитягу українських воїнів й біль утрат, приміром, йдеться у вірші «До перемоги брат мій не дожив»: «Хоч братові давно сказав: «Прощай!»,/ я завжди повертаюся в той край, / під його крові яре знамено, / бо вишите ж бо кулями воно». Про непростість полону пише поет у творі «Лист із полону»: «Пишу тобі, поки ще руки маю, / поки ще ложкою не вибрали очі /брати російські мені в ріднім краю, / що знищили навіть гнізда сорочі». Проклін агресорам і у поезії «Земля вам гупає у скроні»: «Та роду вашого руїни зжеруть собаки ненаситні»

…Чи не можна сказати, що оці доторки до громадянськості роблять чарівнішими інші теми? «Тут рідний край мені відкрився / нараз як Божа благодать».

 

4. Філософське

А зі згадок про громадянськість поезії Олександра Астаф'єва логічно перекидаємо місточок до філософської лірики. І одразу змушений наголосити на двоєдиності. Та не тільки тому, що життєплин виокремлює богошукальницькі мотиви. Саме філософське відображення таїть у собі єдності. Іноді, наприклад, бачимо, як автор замислюється над проблемами життя і висновковує таке собі мудрування над уздрітим і пережитим. А нерідко версифікаторі не приховує вивчення чужого досвіду. «І люди самі себе творять, / є у них велич поетів. / Про безодню рук не говорять / серед богів, і хмар, і предметів». «Чи варто в цьому світі сподіватись, / що щастя тут до кожного прийде? / О ні, за ним нізащо не угнатись,/ і смертний його справді не знайде». Якщо вдуматися, то можна висновковувати, що на філософії поезії Олександра Астаф'єва помітні смуткові барви. Та, либонь, все пояснюється двома нюансиками. Вплив прожитого та і пережитого і стан душі. (Одні поети, відчуваючи натиск часоплину, тамують почуття у собі, а другі виливають у строфах. Мій візаві належить до другого типу віршотворців).

Це ще яскравіше відображено у богошукальницьких мотивах віршника. «Бо усе, що із надр виростало, / піде в землю, як в море вода. / Перед присудом смутку постало / наше серце, що в рай загляда». «Молочний брате, ми оба – не вічні, / паломники у Бога на полях. / Нам тільки віднайти б шляхи магічні, /щоб перелився в нас Молочний шлях». «Та й квит. Баную досі я про втрату /надламаних роками почуттів. / Та хто, та хто Господньому верстату / про крах моїх ілюзій розповів?». «Я ще пливу, піді мною безодня/ глибини перегортає. / І берег в тумані, і сила Господня /над чолом моїм не згасає».

…Углиблюється душа у філософію лірики Олександра Астаф'єва, не хоче виринати з неї. «А ми купатися в промінні / хотіли, як в Господнім душі, / складали у яснім тремтінні / пісні про дні свої грядущі».

 

5. Пейзажне

Та не тільки громадянськість і філософічність у творах знаного віршниками магічно діють на сприйняттєві інстинкти читальників. Імпонує і пейзажність. «Ніби налякана сойка, / туман із гори летить. / Як в'юн втікає від сонця, / яке на вітах тремтить». «І сонце, ніби піп на ризи,/ на води дивиться з імли, / де в манекенів бідні риби / ніяк душі не віднайшли». «У небі дощ все висох до краплини / і не цілує в губи пелюстки. / Зітхання ніжне чути щохвилини / над плесом невгамовної ріки». «І цвітом яблунь вітер грає в теніс, / завісившись зненацька на антені, / і бачать всі стрибки його прозорі, / і виверти ракеток бірюзові».

Оця пейзажність (як зрештою, й інша) має дві особливості. Коли читаєш строфи, то зримо бачиш картини, змальовані поетом. І водномить думаєш про гру реалу та уяви. А ще бачиш, що своє живописання словом автор оживлює, поєднавши дивність природи і дію людини. І саме оця сув'язь створює неповторність для віршів. «Веселка живе у моєму саду, / сьогодні до неї я в гості прийду, / скажу їй: «Як сонце, зійди серед мли / і чорних метеликів ночі спали».

Пейзажність у стилі Олександра Астаф'єва має свою барвистість. Аби пересвідчитися у цьому, процитуємо окремі рядки: «на білому вогнищі снігу», «на вітах ворони, як чорні плоди», «у синім небі не витаю», «дай листочок зелений», «на жовтій глині у степу», «струмок життя під вербою у даль спішить голубу». Пейзажний малюнок віршотворець створює і за рахунок «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «У воду, витончену вазу, / опустить ніч букети лілій», «Йдуть черешні дорогою пам'яті», «лебеді над озером танцюють», «Як фенікс, сходить півень мій / знов на багаття надвечір'я», «зоря очам дарує відпочинок / і кожна ніч, як призабутий дім», «сушать одяг медузи під місяцем, / щоб вийти сухими з води».

…Цитати з попереднього абзаца торкаються пейзажності у різних її вимірах, водночас позначені різноманітністю. Адже тематична єдність створюється сув'яззю реальності та уяви, метафоричністю, порівняльністю… «Бажання усамітнитись, до лісу / із тягарем любові підійти, / аби почути крізь дерев завісу / якийсь всевладний голос з висоти».

 

6. Любовне

Жоден поет, напевно, не був би собою, коли б у його доробку не було б щемливих взірців любовної лірики. Адже це питання червононитить віршотворчість, як одне з найважливіших почуттів людської душі. Так, очевидно, вважає й Олександр Астаф'єв.

Але цей вид лірики умовно ділиться на дві частини. З одного боку, маємо вірші про любов до матері, а, з другого, бачимо, що тексти пройняті почуттям кохання до жінки. З точки зору елементарної логіки ці два відгалуження познаковані самостійністю, але, злиті воєдино, вони промовисто промовляють про важливість почуттів людини у бурхливому життєплині. «Посвячений ще в маминому лоні / в годину добру він був на пророка, / щоб винищити лихо в ембріоні, / щоб зло поруйнувати упівкока». «Хто хоче рай упізнати, / хай замилується нею. /Подібного не відшукати /навіть в руках зі свічею».

Як мені здається, вищенаведені строфи яскраво свідчать про це. А ще про вплив життєвого досвіду на висловлення почуттів поетичними словами. «Моя любов подібна на оселю / надій, печалей, радощів, утіх. / Вона горить мені і робить стелю / подібною до зоряних доріг».

 

7. Поєднувальне

Ще раз повторю свою тезу про умовний поділ на теми. Він має право на існування, яке ілюструє товстезна книга віршів та поем. Але водночас із цим постає непростість, яка пов'язана з розгалуженням, про котрі вже йшлося. І називається це тематичним поєднанням. Скажімо, у творі «Весна прийде тривожна, невідома» чи не головною є пейзажність. «Дерева десь розгорнуть свіжі крони, / покинуть бджоли вуликів редут». Але поряд з нею крокують громадянськість і філософічність. «На учті світла, у тріумфі цьому / у вухо Богові нашепче щось весна. / У радощах, у пориві німому / забуде кожен, що таке війна».

Тематичну сув'язь показано на прикладі одного вірша. Але вона робить привабливими й інші тексти. Приміром, у поезії «Ці гори і ці полонини» змішуються пейзажність, філософічність та інтимність. Громадянськість та пейзажність – основні риси тексту «Мій дім в селі і там на ньому ясень». Філософічність та пейзажність визначають написане у «Тече з небес розламаним гранатом».

Та обмеження теми поєднання лише темарійністю не відповідатиме дійсності. Бо є й інші аспектики сув'язі. Не секрет, що вона – неодмінний супутник кольорових екстраполяцій: «коли червоне змінить все зелене», «в одному оці – синє сонце, а в другому – червоний місяць», «гарненько мій чорний матрац застелити чистим покривалом зеленим», «у крові сплять, як сирени, ті очі сині й червоні».

Закономірністю є й те, що поєднуються представники «населення»: «І забере рябу корову / ворона десь на небеса», «зорі плили в небесах сумовиті,/ п'янили левкої і резеда», «йому освітить місяць доли, / ясна зоря його пришвидшить рух». Підкреслюю, що будь-яке поєднання в такому контексті познаковане природністю, що завжди було дуже важливим для лірики.

…Феномен поєднання. Саме він оджерелює текст «У пам'яті я хочу зберегти / найкращу зустріч з нею, десь далеко, / за димкою років, коли лелека / весняне поле міряв з висоти».

 

8. Образне

У попередніх міні-розділах цих нотаток відгукувач акцентував увагу поціновувачів красного письменства на метафорах, епітетах, порівняннях, хоч прямомовно не говоримо про ці літературні тропи. Цього вимагає задум. Тепер назріла пора поговорити про них конкретніше.

«І не покличе сова / на побачення наші тіні», «Про суть речей і чистих, і прекрасних / береза сіркувала над водою». «Заплутався осінній дощ / у сітях бабиного літа». «Ліс закашлявся дверима». Це - лише дещиця метафор, бо у книзі їх можна надибати значно більше: «І ковалі в небі сонце на місяць, / на місяць зелений перекують». «Ми вікнами вечір пили / і не зважали на тіні». «У сад оцей сто тисяч хризантем / прийшли насолодитися дощем». «І ночі сон, короткий та швидкий, / дощем приб'є фантазію до ниви». Порівнюю ці зблиски думання з метафорами «Листвяного дзвону» та «Заручин» (перших двох книг, які написані ще в юності) і починаю думати, що автор залишився вірним поетичному мисленню. Тільки став ощадливішим у слововираженні.

Про щось подібне починаю гадати й тоді, коли у «Сухих дощах» знаходжу епітети: «барельєфи сліду», «ложе ріки», «реклама дерев», «палітурки чорнозему», «берези скрипка», «років клейноди»… Як вони нагадують вдатності з «Листвяного дзвону»: «ікра білокамінного піску», «календарі моїх дерев», «зернята сірих горобців», «дощі вечорів», «тополі кужіль».

І порівняння теж зацікавлюють. Тому й поведемо мову про них конкретніше. Але тут треба, напевно, згадати, про один нюансик. Порівняння в доробкові Олександра Астаф'єва діляться на три частини. До першої належать взірці цього тропу, де автор використовує сполучники типу «як», «мов», «ніби», «наче, «немов». «І липа, ніби клітка, повна птахів», «сон мій щез, розтанув, мов туман», «сплелися світло і сонце, як невідома сила», «немов паломник вічності, струмок». У книзі також знайшлося місце і для порівнянь без сполучників: «І місячне світло – легальний дим», «все на світі – це коло», «щоденні жертви – це лише насіння», «прощальні слова на цвинтарі – часу рвані знамена». А іноді трапляється так, що поет суміщає два типи порівнянь: «мова – як музика на полях», «буття, як сон, мине – настане тінь», «кожна з них – як зоря поміж хмарами», «як вовни сон – овечий страдник».

…Образність мислення постає перед нами чи не з кожного рядка. Що це? Вироблена роками звичка думання, яка вже перетворилася на стан душі у пору віршотворення? Очевидно, що так. Але давайте не будемо тлумачити цю фразу. «Сухі дощі» ліпше самі скажуть за себе. «Хай місяць мені приготує небесний човняр, / як в лодії, в ньому у далеч відплину. / І пісню йому заспіваю гарячу, як жар,/ як мед із вином, що звабити може людину».

 

9. Слововиражальне

Ще про один аспект поезотворення хочу повести мову. Насамперед тому, що вважаю його дуже важливим. Оцю потрібність адресую слововисловленню думки.

Тема, зрозуміло, не є такою простою, як може здатися на перший погляд. Тому й дозволю собі трішки порозмірковувати. Є поети, які не дивують каскадом буквотворів. Назвемо хоча б Олеся Дяка, Миколу Сидорчука, Геннадія Щипківського. Вони залишаються вірними канонами літературного мовлення, хоч іноді вдаються до використаних неологізмів чи діалектизмів у своїй поетиці.

Більш розкутими у слововиявах є Василь Рябий і Костянтин Мордатенко. Що вже казати про любов цих версифікаторів до буквоочуднень у текстах, коли вона стала явою у назвах книг: «Сологолос» (Василь Рябий), «Любовспас» (Костянтин Мордатенко). А деякі віршники «подружились» з діалектизмами: «Ярмінок» (Петро Мідянка). Але говірковість є неоднозначною. Приміром, у Василя Шкургана є книги, написані гуцульським діалектом. Роман Вархол окремі вірші написав лемківською говіркою, а Василь Кузан – русинською.

Виходячи з цього розмаїття, скажу, що Олександр Астаф'єв стоїть ближче до першого типу віршарів, вряди-годи вміло експлуатуючи неологізми, рідковживаності та діалектизми: «міфоавтомобіль», «таємнини», «згубник», «багряночолі», «самую», «баную», «без»…

Але, як не прикро, існує й протилежність. Тобто неточне використання окремих слів. Приміром, в українській мові існує слово «прихована». А «скритна» є незугарним росіянізмом. Неприємний осад у душі залишають «бездна», «вірьовка», «пороки», «скука»… Усвідомлюю, що ці словесні «ляпи» не роблять погоди у сприйманні вартої уваги книги, але автор мав би бути уважнішим щодо поезомовлення).

…Укотре замислююся над слововиявами і не йде з гадки «…і меч – моє перо, / і щит смішний із білого паперу, / останній Дон Кіхот в новітню еру, / що під шоломом приховав тавро».

 

10. Культурологічне

Остання цитата штовхає свідомість у вир алюзій. Культурологічний аспект. Але не тільки він має таку властивість. У товстезному фоліанті зустрінемо згадки про Куїнджі і Фройда. Думка Анрі Реньє стала епіграфом до одного твору. Друк прикрасили також переспіви з Вольтера і Теннісона.

Продовження традиції? Можна так сказати. Адже у «Листвяному дзвоні» (першій книзі поета) існують посилання на Гарсія Лорку, Василя Стефаника, Ярослава Івашкевича, Дмитра Павличка…

Коли вже йдеться про культурологічні аспекти, то, либонь, слід згадати про фразеологізми. Тим паче, що вони рясніють у виданні: «Сидір роги править козам для глуму», «у дурні несподівано пошився», «кусати лікті», «не в'яже лика»… Ці та подібні висловлення мають у мовленні свій контекст і приємно, що автор, своєрідно обігруючи їх, не забуває про їхнє значення.

Гадаю також, що стійкі словосполучення вплинули й на афористичність слововираження: «життя – це болото, де жаб цілий ворох», «розлука з тобою – це смерть», «прожитий вік – гречаний бублик, розламаний на кожну мить», «красу не можна посадити в клітку».

…Культурологічні аспекти поетичної книги. Вони ваблять до себе природністю слововираження. І немає жодного значення та обставина, чи йдеться про зримий аспект культурологічності, чи прихований. «Багатослів'я, довгі ритми строф / – це неуцтво і навіть безпорадність, / до нас дістались максими з епох, / дивує їхня сила і принадність».

 

11. Поемне

Ще більше культурологічних думань з'являється, коли читаю поеми. Тематично відніс би їх до філософських. Вже самі назви вказують на це – «Одкровення св.Івана Богослова» та «Фауст». До речі, ці ж наймення натякають на культурологічні аспектики. Але філософічність є своєрідною, бо вона пов'язана з громадянськістю. А вона теж має два нюансики – поклик пильніше вдивлятися в непросту минувшину рідного народу і веління розуміти складнощі сьогодення. (Ці узагальнення розкодую так – автор зачіпає тему афганської авантюри радянського керівництва і розповідає про долі людей, обпалених війною на чужій землі).

Причаровують й виражальні особливості цих текстів. У багатьох випадках віршник досягає позитивного факту за рахунок містких метафор: «здається, смерть сама палає», «вогонь зжере їх лиця», «плаче з голоду мій дух», «сікли краплини пізнє місто». Та й епітети – свідчення неординарності мислення версифікатора: «каменолиці гори», «вино шаленства», «небесні вири», «мара померлої дороги», «затони трав», «неспокій лісу», «життя малесенького подих».

Якщо в полі зору опинилися метафори та епітети, то хіба не заслуговують на спомин порівняння? Та ще й тоді, коли ними наповнений кожен твір. Приміром, наведу кілька таких блискіток з поеми «Одкровення св.Івана Богослова». «І небо, мов сувій, згорнулось». «Сім голів – це сім гір». «І вигляд в нього – сонце цілюще, ніби мед». Знаходжу цікаві порівняння у «Фаусті». «Кипучі смолоскипи». «Всі друзі – то мої дзеркала». «Нараз глибінь очам явилась / – стою над нею, мов Нарцісс».

З'явилася й ще одна нагода повернутися до питання про слова. Адже плини поем, незважаючи на причарованість автора літературним мовленням, таки наповнені слівцями, які можна назвати неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Це – «виднющість», «холодінь», «мертвоокі», «струмина», «співслуга», «рахуба».

А завершити цей міні-розділ свого писання хочу ще одним поверненням до теми поетичної культурології. Тут, напевно, доречним буде наступний акцент. Поеми – осмислення власного прочитання та коментарів до давнього німецького рукопису «Доктор Фаустус або великий негромант».

Між іншим, поема «Фауст» оприлюднює ще один момент. Окремі його рядки нагадують про вірш «Монолог Фауста» з «Листвяного дзвону». Навіть склалося враження, що старий текст введено в структуру нового твору. Не думаю, що це є чимось поганим. По-перше, тільки автор вирішує, як йому діяти. По-друге, він зобов'язаний (якщо хоче) мовити те, що колись не вдалося через цензурні рогатки компартійної ідеології. «Долоньми заступлю горнятко / від болю, заздрощів і зради / у світі, де знамена тліють / і плаче з голоду мій дух».

 

12. Принагідне

У цих нотатках наче й зачеплено основні питання характеристики віршів і поем. Та є ще одне питання, не повинно залишитися поза кадром – формовираження. У «Сухих дощах» переважає силабо-тоніка. Але є тут верлібри і поеми. Припадання версифікатора до різновидів одного жанру? Та хіба це варто називати вадою? Адже ми з великою увагою читаємо римотвори і верлібристику Володимира Базилевського, бо його вірші приваблюють свіжістю і неординарністю мислення «зимового поета» (як він себе іменує). А хіба не чарує поєднання двох течій у творах Петра Мідянки, Миколи Сидорчука? Втішно, що й Олександр Астаф'єв йде цим шляхом і його нові книги (вірю в це!) ще порадують плодами саду перетинів. «Я бачив, як плакав павук – синтез неба і цапа / – над мовою полімерів. / Я бачив, як лопух гнувся / від повноти мук і суперечностей».


Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

 

 

Молитви над дивовижністю

Художньо-виражальні засоби у поезіях Ярослава Павуляка: Статті. рецензії/ Упорядкування та головна редакція О.С.Смоляка. – Тернопіль. 2019. 180 с.

 

обкладинка Пауляк Яросла

Є римоплети, які опублікувавши один-два вірші чи грубезний том своїх опусів, вимагають посиленої уваги до себе. (Мовляв, світ перестане існувати, якщо не буде цього.) А водномить існують письмаки, котрі не переймаються читаннями прижиттєвої чи посмертної слави. І це маємо тоді, коли в їхньому доробкові (не рідко невеликому за обсягом) надибуємо справжність на противагу безʼязикій тарабарщині пробивних графоманів хуторського штибу.

Як на мене, то таким непробивним був і Ярослав Павуляк. За життя вийшло лише три його книги (зауважимо, що чимало поезій перемандрувало з однієї в інші). Мало, дуже мало! Як зауважив би плодовитий віршороб графоманського гатунку. (Він, як і подібні йому, розуміє, що сила слова вимірюється не кількістю, а якістю написаного. Але пошепки й собі боїться зізнатися у цьому, тупо заздрячи чужій творчій спроможності.) Очевидно, його завидки беруть, що після раптової смерті поета у листопаді 2010 зʼявилося аж три його книги, а вісім віршів ввійшло до «Антології української поезії ХХ століття», випущеної відомим поетом та видавцем Іваном Малковичем.

Але це ще не все. Одна за одною зʼявляються книги про життя та творчість талановитого краянина (нагадаю, що він народився у Настасові Тернопільського району). «Ярослав Павуляк у споминах», «Ярослав Павуляк у слові», тепер – «Художньо-виражальні засоби у поезіях Ярослава Павуляка».

(Лишень зауважу, що їх, напевно, не було б, якби не фанатична залюбленість у цю поезію ще одного уродженця Настасова – доктора мистецтвознавства, професора, члена Національної спілки композиторів України Олега Смоляка. Він виступив у ролі редактора-упорядника усіх видань, що не часто трапляється у наші дні. Адже прикладів маємо дуже мало. Щорічник «Білий берег» став друкованим памʼятником Григорієві Радошівському. Існує книга спогадів про Бориса Демківа, Василя Ярмуша, щось таке невдовзі зʼявиться і про Петра Сороку. Один журнал оприлюднив спомини про Михайла Левицького... Хіба це не говорить, що художня справжність цінується і по смерті автора? Життя після життя).

А тепер – про саму книгу. Публікації у ній умовно розділив би на кілька частин, на чільне місце поставив би науковість, (чесно кажучи, мене не цікавлять наукові ступені авторів, більше переймаюся аналітичністю у вивченні теми. Бо різні титули з натяками на академізм часто-густо таять у собі несподіванки, скажімо, Іван Прокофʼєв з Камʼянця-Подільського на Хмельниччині не тільки кандидат філологічних наук, авторитетний літературознавець, а й цікавий поет. І віршомислення, безумовно, вплинуло на його розмисли про метафорику поезій настасівчанина, з яким колись студіював. Власна причетність до художнього словотворення у різних жанрах по-своєму позначилася на роздумуваннях Олега Смоляка, Ярослава Дзісяка і Олени Рутецької. Чи так, гарні роздуми цієї лірики на читацьку свідомість вмістив Олег Герман. Глибокі за своєю суттю і пристрасні за викладом думки. Як і, напевно, належить кандидатові історичних наук та письменникові. А письмачки Валентина Семеняк і Марія Назар необтяжені науковими титулами. Але хіба від цього програє науковість їхніх текстів?

Наступне. Багато публікацій пронизано публіцистичністю в найліпшому розумінні цього слова. З цього приводу хотілося б наголосити на такому. Частина науковців не сприймає явища, вважаючи його чимось невластивим, бо, наче іконі, моляться сухуватості академізму стилю. Немає сенсу дискутувати з ними, витрачаючи мисленну енергію. Згадаю лише про кілька моментів. Мені, приміром, імпонує публіцистична «зайвина» у творах Марії Данилевич і Валентини Семеняк. (Зрештою, остання і не приховує цього, пишучи про образ дороги – яскравого архетипу поезії Ярослава Павуляка. «Мені в дитинстві з деревця крутого / нетлінний тато вистругав дорогу»).

Окремішньої розмови заслуговує споминання про сплав публіцистичності і науковості у статті Василя Твердохліба. Вже хоча б тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві взявся по-своєму співставляти вірші таких неординарних поетів, як Микола Вінграновський і Ярослав Павуляк. Висновок про неповторність кохання у душі митця радує. Можливо, тільки заважає надмір деталей та особистісних вражень. Але, в цілому, не псує позитивного, сприймання.

Ще одне спостереження не рідко від представників старшого покоління чується нарікання, що молоді не шанують здобутків доросліших, мовляв, переважає пофігізм. Але чи варто всерйоз сприймати буркотливість? Заперечує їх наявність у книзі статей студенток Марʼяни Марковської, Віти Блащак і Вікторії Перейми про різні сторони поетичного обдарування настасівчанина. Логічно примикає до них і роздум науковця Любові Царик про вивчення його творчості на шкільних уроках.

Либонь, слід наголосити, що в засобах масової інформації частенько згадують про поеми Ярослава Павуляка «Блудний лебідь» та «Підошва» цитують окремі з них. Але, на жаль, досі не існувало літературознавчого аналізу цих творів. Олег Смоляк і Тетяна Скуратко вирішили започаткувати цю прогалину. Чи вдалося їм задумане? На мою субʼєктивну думку, відповідь буде позитивною. Хоч окремі читачі текстів можуть й не погодитися з деякими трактуваннями. Але вважається нормальністю, бо одностайності поглядів у природі не існує.

Згадаю й про те, що у книзі вміщено статті Анни-Віталії Палій, Степана Костюка, рецензію Лесі Вашків. Адже вони теж торкаються важливих проблем творчості нашого краянина. Мені, наприклад, сподобалося, як Степан Костюк говорить про символіку барв.

Не можу залишити поза увагою лексичні ряди, якими послуговуються автори. (Дехто скаже, що відгукувач, образно мовлячи, «осідлав улюбленого коника, забувши, що перед ним не поезія чи проза, а наукові тексти. Та памʼятаю про це, шановні, проблема полягає в іншому – в дохідливому викладі написання. І тут не можна обійтися без акцентів на лексиці.) Нерідко натрапляю на метафори. Іван Прокофʼєв «плаває на балконі». В очі памʼяті Валентини Семеняк «вʼїдається дорога». Олег Герман закликає прочитати світ через вірші Ярослава Павуляка. Вистачає і порівнянь: «висловами і виразами, що долітають до серця й розуму, як блискавиці», метафори – виплід великої духовної сили. Приваблюють також епітети: «сльоза слова», «бетонні кораблі», «небесні словотвори», «квітчаста дорога». А що вже казати про вдатність літеросплетення на зразок «метафоротворчість», «підхлібні», «денникар», « прямоказання»... (Чи не доречно на цьому тлі ще одне нагадування про потребу поєднання науковості і публіцистичності задля більшого збагачення літературознавчих надбань?).

Мовлю й про таке. Донедавна автори і редактори-упорядники майже не цікавилися поліграфічним оформленням своїх видань, більше переймаючись текстовим наповненням. Нині ситуація докорінно змінилася. Турбота про буквосполуки залишилася. Увага до видавничих нюансиків тільки зросла. Тепер чи не всі хочуть, щоб обкладинки книг мали своєрідну контекстовість. Тобто враховували зміст, здається, що це тонко і точно вловив у барвах і лініях малюнку на «обличчі» книги, (хіба гріх так йменувати палітурку?), заслужений діяч мистецтв України Михайло Кузів, своє «прочитання кольорових екстраполяцій Ярослава Павуляка «торкну руками соковиту вроду і над тривожно скресленим лицем надщеплю теплу рану пагінцем чекання неприхованого плоду».

А завершити ці нотатки хочу ще одним розмислом, гадаю, що цим виданням углиблення у творчість Ярослава Павуляка завершиться. Будуть й інші. А чому б не включити до них приурочення поетові чи твори, які написані за його мотивами? Адже вони, як й статті, є своєрідними молитвами над дивовижністю, котрі усі мають почути нині і завтра.

Ігор ФАРИНА

 

 

СЛІВ ДИВОВИЖЖЯ

В САКРАЛЬНОМУ ДОМІ ПОЕТА

Крупка В. Химерник : поезії. – Вінниця : Дім Химер, 2019. – 144 с. : іл.

 

Химерник

1. Слововиражальне

Розумію, звісно, що не можна оцінювати поетичну книгу за тим, як віршар використовує лексичний ряд з рідномовної стихії, бо в гонитві за колоритним слівцем можна упустити щось важливе. Але нічого із собою вдіяти не можу. Переконаний, що версифікатор без цікавих буквосполук ніколи не висловить неординарного розмислу.

Підтверджує це: «Химерник» – третя книга в творчій біографії вінничанина Віктора Крупки. Гортаєш її і здається, що сприймання поринуло у море словодивовижі: «ніжнодолоння», «світлосюрчання», «злощастя», «веснонародження», «передтишшя». А ще ж маємо такі «блискітки» як «рожевоокулярно», «сонноструння», «надсуть»… Разом з рідковживаностями та діалектизмами типу «вічники», «марище», «шмаровидло» вони творять неповторність: «у передсвітті почерком зозулі стікаю в червень», «леліятиму свою пристрасть – твій надкатарсис».

 

2. Найменувальне

Одне слово. Але дуже бентежне! Здається, що автор добровільно не хотів утікати з полону однослівності, коли вибирав назву для нової книги. Очевидно, що так і з’явився «Химерник»: незатерте літеросплетення.

І тут згадалося наступне. Свого часу Микола Тимчак дебютував «Співаницею». Маємо також «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Лугини» Тадея Карабовича… Чи не вперше в найменнях зазвучали «Шахопоезія» (Анатолій Мойсієнко), «Сніголом» (Володимир Кравчук), «Остороги» (Микола Пшеничний)… Не буде, либонь, перебільшенням, що шляхом цієї називальної оригінальності вирішив піти і Віктор Крупка, заперечуючи «Химерником» такі бентежності, як «Криниця», «Ріка», «Поезії», «Сонети», «Катрени»…

Ще один цікавий момент, який по-своєму доповнює вище мовлене: розділи книги теж отримали однослівні найменування: «Шкло», «Крик», «Тіні», «Пам'ять»: «Торкатися пальцями не миттєвостей часу, а музики…» Магія музики однослівності?

 

3. Формалістичне

У попередньому абзаці вжито цитату з верлібру, який завершує книгу. І не бачу в цьому чогось незвичайного. Адже досить часто верліброві сентенції додають книзі своєрідності: «цей вечір огорне шипшинно, торкнувшись вічності затаєних очей», «час розгорне листи й розпрозорені крила». А поряд з цією гарнотою сусідує традиційна силабо-тоніка. Але і в ній вистачає вдатностей: «сніг перші слова складе, руйнуючи апокрифи туги, здолає закостенілу хокову міру»; «тече жасмин, а з ним течу і я».

Звісно, хотілося б більшої присутності у книзі білих віршів, сонетів… Не завадило б і звернення до поетичної мініатюри та маємо те, що маємо. Себто поєднання верлібристики і силабо-тоніки в модерновому обрамленні. По-різному можна це оцінювати, та давайте будемо реалістами. Хіба така сув’язь не характеризує поезію Олександра Астаф’єва, Василя Кухти?

Своєрідним формалістичним прийомом є відсутність епіграфів та присвят. Дехто, зрозуміло, скаже, що кілька їх прикладів все ж існує. Не заперечуватиму. Але одиничність не робить погоди.

 

4. Культурологічне

Згадки про епіграфи і присвяти змушують порушити питання про культурологічні акценти. Справді, в книзі маємо лише одне посилання на рядок Вікторії Гранецької і поезореквієм передчасно згаслому Василеві Мошуренку. Орієнтація на малознані імена так багато говорить про самого поета, його спрагу до пізнання незнаного. Можливо, Пауль Целан і є більш знаним, але, на жаль, не широковідомим. Тому й епіграф з його твору на початку книги досить несподіваний і малопоширений прийом – промовистий: «голос, з якого зачерпуєш повний ковток».

Погодьмося, що щось містичне у цьому є. Як і в згадках про Фройда і Родена, Рембо і Селінджера, Петрарку й да Вінчі. Напевно, воно присуще й казковим персонажам: Попелюшка, Кай, Перелесник, Мавка: «Три камінчики за пазухою не від Плавта… Три камінчики – для Попелюшки три горішки».

 

5. Метафоричне

Якщо виколупати зі скелі книги хоч один камінчик, про який уже йшлося, то перед нами у красі неповторності з’явиться образність мислення. І ще більше збагнеш, що віршар уміло експлуатує такі літературні тропи, як метафора, епітет, порівняння. Звернемося до першого розділу «Химерника», який йменується «Шкло»: «крізь нас протікає ріка гіпотетичних бажань», «вечір напивсь молока», «від туги прощання сам закурличу». Коли замислюся над цими та іншими вдатностями метафорики, то у свідомості починається незбагненна гра реалу й уяви. Вважаю, що так і має бути. Гірше, якщо почуття не озиваються.

Не приховуватиму, що такі ж відчуття залишаються зі мною, коли натрапляю на чарівності з інших розділів: «п’ємо, як любовне вино, та зовсім не зріємо», «повітря хоче говорити», «годинник марив мандрами у зорі нерозгадані».

 

6. Епітетне

Не раз задумувався над тим, чим причаровує поезія Віктора Крупки. І кожного разу серед чинників успіху називав епітетну точність й наводив цікавинки, яких вистачає вже в першому розділі: «архаїка зір», «цейтнот невідомості», «серця пребіла вишня», «весни ескіз», «тиша душ», «емоція сонця», «мегапростір флешки»… І це лише маленька частка епітетних цікавинок зі «Шкла».

Уважний ознайомлювач з цією рецензією, безумовно, помітив, що автор зробив наголос на незвичайних епітетах. Та у «Шклі» побутують і звичності: «високі сни», «алюзії міста», «паперові сніжинки», «червневе небо». Але й ці несвіжості позитивно сприймаються за рахунок доречної контекстової гри.

До чого веду? Епітети можуть бути звичними і незвичними. Але автор зобов’язаний їх уміло поєднувати. Зрештою, щось таке маємо в наступних розділах: «щезань крило», «щира весна», «весни падолисти», «тиша пелехата», «гілки прощання», «глибокий вечір»…

 

7. Порівняльне

Метафоричність та епітетність мислення… Автор цих рядків не претендує на всеохопність думок про них. Це виглядало б дуже наївно. Кожен мислить по-своєму. Тому й переконаний, що мої роздумування вкриті барвою суб’єктивізму.

Та не розвиватиму цю теорію далі. Навіщо, коли усе, мабуть, є зрозумілим. Лишень доповню. Це (принаймні так гадаю) стосується й такого тропу як порівняння. Хоча його взірці говорять про неодновимірність. У «Химернику» чи не найчастіше можна угледіти прості порівняння зі сполучниками: «половіє зрілим, як сіно, хмелем», «вітрів чарунки, немов галерники», «блукаючи у музиці, наче дим», «зникаю десь між «знаю» і «не бачиш» в нічному місті, мов німе вовча».

У книзі поряд з цими прикладами тропу побутують прості порівняння без сполучників: «ніч і сонце – моєї тиші п’яльця», «я з вами, мамо, я – ваше щастя», «ми – птахи земні», «зими немає – то карма». Можна було б і далі цитувати, але й так, неозброєним оком, видно нетрадиційність слововираження...

Або згадаємо про наступний нюансик. На багатьох сторінках книги бачу несподівані словосполуки типу «промені-мудреці», «рани-грані», «виклики-досвіди», «туга-межа», «борги-стебла»… Непростість. З одного боку, можна дорікнути авторові за використання такого прийому. А з другого? Не бачу доцільності в охаюванні, якщо в результаті виходить чарівність. За прикладкою, з лінгвістичної точки зору, видніється неординарна порівняльність: «привид-сад», «тіні-стигми», «дотики-кошари», «дощі-тонкосії», «голос-сновида»…

 

8. Навколосвітнє

Усі ці метафори, епітети, порівняння прозоро натякають, що автор «населив» свою книгу рослинами і деревами, звірами і птахами, зорями й іншими небесними світилами. Проілюструємо це за допомогою цитат із розділу «Пам'ять», який завершує видання: «журавель не злітає у небо, бо небо поруч», «між нами – мольберт і зовсім трошечки сонця», «крізь стиглу сутність маминих жоржин»...

Опісля цього вже не дивуєшся частій присутності прикмет навколосвітня: «червневе небо в чебрецях», «блукатиму поторочею поміж кленами», «за зарічком в туман впряглися коні», «ластівки між мною і незахищеним гніздом», «втомилась думка – зорі гомонять», «снами буду писати, а сонцем – читати».

Навіть складається враження, що без таких деталей поетика вінничанина втратить свій шарм.

 

9. Барвисте

Та не тільки вони позбавили б вірші чару. «Химерник» по-своєму райдужать кольорові екстраполяції: «блукають, як тіні, німіють і сіро пливуть», «небо лишень на дещицю синє», «тобі всміхаються пребілі лілії», «на червоний перейду хоч раз», «крила блакитні травам дали», «беззастережно урочить схимних, зелених волхвів»… Поетична барвистість затягує у свій вир. Зрештою, процес омивання сприйняття поетичною кольористістю тільки робить тексти чарівнішими.

Ще більш виграшною стає така позиція, коли опиняємося перед випадками поєднання барв у віршованих екстраполяціях кольористості: «трава блакитна, зелене небо», «ще й прожилки жовті, червоні», «розгадуючи тайни червоно-сірі».

Мова про кольорові екстраполяції з’являється перед читальниками і в дещо несподіваній іпостасі. Виявляється, що про неї мислиться і тоді, коли вона зримо відсутня: «падає листя у млявий туман – щем осіда на печаль», «птахи хай голосять над морем, черкають його і тікають в розхристаний обрій».

 

10. Поєднувальне

Мені здається, що з попередніх абзаців висновковуєш, що і як міг сказати автор. Але не хочу ще раз доводити це за допомогою мандрівки у тематичні пласти. Адже було б цілковитим абсурдом виокремлювати громадянські чи філософські поезії, пейзажну чи інтимну лірику. У «Химернику» їх не існує в чистому вигляді, хоч такі тематичні нашарування пронизують ошатний друк.

Абракадабри тут немає ніякої. Радше є підстави говорити про логіку у вираженні думки. Промовляння поєднуванням мотивів. Приміром, у вірші «Стежка навтьоки» превалюють кольори пейзажності: «і у чеканні бере воду мама». Але автор не міг оминути громадянської мелодії: «став розпрозореним, справжнім, безмірним – знову знайшов свою Україну».

Припускаю також, що ота сув’язь тематичності призвела до появи твору «передчуття того, чого не знаю ще», де химерно переплелися філософія і пейзаж. Щось таке маємо і у вірші «коли немає слів», у якому, правда, переважає пейзажність.

А тепер від цієї конкретики перейдемо до погляду на проблему з котурнів поєднувальності. Нагадаємо, що вони не вигадка абераційної сьогочасності. Якщо зазирнути в історію вітчизняної літератури, то вона там була давно. Згадаємо хоча б Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Леоніда Первомайського… Та й сучасна література багата прикладами: Анатолій Ненцінський, Віктор Палинський, Василь Кузан… Віктор Крупка молодший від них і по-своєму тягне нитку з клубка поєднувальності, позбуваючись «застебнутості думки на всі ґудзики в мундирі особистості», яка через різні причини була характерною для багатьох його попередників. Хіба не втішно?

 

P.S.
А завершити ці нотатки хочу деякими біографічними акцентами з життєпису самого поета. Думаю, що дуже доречними в контексті вищемовленого. Отже, Віктор Крупка народився в одному із сіл Вінниччини. Йому – 43 роки. Кандидат філологічних наук. Автор трьох поетичних книг. Член Національної спілки письменників України. Живе в обласному центрі.

Подумалося, звісно, що сув’язь сільської і міської свідомостей флюїдить у його віршах, витворюючи химерну дивовижу. І, зрозуміло, дуже прагнеться, щоб вона ще більше промовляла в наступних книгах, суміщуючи темарійність і слововиражальність.

Ігор ФАРИНА

 

 

Плавання у прозоморі

 

Юрченко Євгенія. Теперішні: проза. – Вид. О.О. Євенок. 2019. – 64 с.

 

Це неможливо назвати ознакою абераційної доби, якби навіть і дуже праглося. Здається, що в усі часи поетки намагалися залишити свій слід у прозі. Приміром, Оксана Лятуринська написала чимало чудових етюдів та мріяла про епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. Прозу і поезію поєднують у своїй творчості Віра Вовк та Емма Андієвська, які живуть поза межами материкової України. Та й у їхньому рідному краї сув’язь приваблює: Наталія Білоцерківець, Любов Голота, Теодозія Зарівна… Взялися за прозові пера й дещо молодші: Леся Романчук, Леся Степовичка, Ольга Яворська… Їм на п’яти буквально наступають ще молодші: Ольга Атаманчук, Ірина Баковецька, Зоряна Замкова.

До плеяди літературних «багатоверстатниць» можна, безсумнівно, зарахувати і Євгенію Юрченко з Житомирщини, яку поціновувачі красного письменства знають за поетичними книгами «Віддзеркалення» та «Аритмія мовчання». Нещодавно вона прийшла до своїх читачів з прозовим друком «Теперішні» – першим доробком у цьому жанрі. (Вельми непростому, хоча й поезія теж не характеризується простістю).

Що можна сказати про це видання? Симпатичне, хай і неоднозначне у сприйманні. Чому так міркую? Та виходжу передусім з того, що авторка є представницею прекрасної половини людства, а відгукувач – мужчина, та й різниця у віці є помітною (літературний критик удвічі старший за авторку).

Два моменти, які наштовхують на думку про психологічні нюанси.

Але це ще не все, за складом характеру більше тяжію до сюжетної прози. Себто до романів, повістей, оповідань і новел. Чи не тому, що у них шукаю відповіді на запитання, які переді мною ставить життєплин. Однак така увага до цих різновидів прози не означає, що до образків та етюдів ставлюся зі зневагою: не читаю їх. Це неправда! Вони теж мене цікавлять. Зрештою, не писав би цих рядків, якби мав протилежну думку.

Декілька наголосів, які народили в мені «Теперішні». По-перше, пані Євгенія зруйнувала хибну цитадель уявлень людей старшого покоління. Нерідко від них можна почути, що нинішня молодь є якоюсь не такою у сприйнятті навкошлишньості, зокрема, картин природи. Але вже перший текст «Неповторність» заперечує це.

По-друге, часто нарікаємо, що у представниць молодого покоління відсутня образність мислення, але «Теперішні» чітко говорять про протилежне. Книга наповнена вдалими метафорами, порівняннями й епітетами. І це – не голослівне твердження. Наведу кілька прикладів. Серед літературних тропів першого типу, приміром, виділив би наступні: «шлях стелиться сірим килимом», «мовчання огортало… щемом несказаних слів», «бабине літо плело павутинки срібні», «ступала м’яко, мов кішка, щоб не порушити гармонію тиші нічної», «підсніжники – вони такі ніжні, квіти надії й відродження», «з горнятком кави, ніби зависла – тут і водночас десь далеко-далеко». Ще більше у невеликій книжечці (всього 64 с.) надибуємо цікавих епітетів: «відголосок справжності», «обрії мрій і думок», «шепіт дерев», «фіранки іронічні», «легкість і спокій неминучості».

Дехто, прочитавши попередній абзац, говоритиме, що оцінювач прози завів свою улюблену платівку про необхідність поетизмів. Але не втомлююся повторювати, що вони є вкрай необхідними. З одного боку вони – неодмінний атрибут образка чи етюду. А з другого? Хіба поетизми не – свідчення індивідуальності мовлення?

І по-третє. Чомусь склалася думка, що автори прозових видань пропонують на суд читацький свої шукання в одному різновиді жанру, а якщо й об’єднують щось, то пропонують відсутність шукань. Якщо під останнім розуміти пропозицію із шармом особистісності, без зримих слідів пошуку, то Євгенія Юрченко не сповідує такого підходу. І слава Богу! Адже проза з ознаками поєднання ліризму та жіночого психологізму є набагато симпатичнішою. І не тільки для мене.

Проілюструю це на прикладі кількох творів. «Розмова» – взірець новели в класичному розумінні цього означення. (Хоча окремі елементи можуть і не сприйматися, але не вважаю це вадою авторки, бо кожен читальник має особливості сприймання, автор не зобов’язаний потакати їхнім смакам, а вони повинні рахуватися з ним.) Новелістичні елементи мають також «Ягідки», «Пошуки грибника».

Виходячи з обмірковування цих текстів, хотілося б акцентувати наступне. Свого часу неодноразово згадували молоду майстриню психологічної прози Ганну Костенко. Своїми пошуками у цьому напрямі зацікавлює й Інна Немирована. (Щодо неї існує думка, що ліризм з домішками психологізму – насліддя поезомислення, адже вона є неординарною віршаркою.) Можливо, і Євгенії Юрченко варто рухатись шляхом поєднання цих течій? Адже «Розмова» показала, що це вона спроможна осилити. Хотілося б уздріти більшого нахилу в бік психологізму й водночас не забувати про ліризм. Аби прояви останнього стали зримішими і слугували своєрідною візитівкою молодої авторки, як вже перебрало на себе цю роль розкріпачення думки і слова. Адже не секрет, що проза літераток, названих на початку цих нотаток на берегах книги, позначена застебністю на всі ґудзики згідно з вимогами віку.

І наостанок. Будь-яка проза (йдеться про різновиди вартісних текстів) приваблює, коли у ній є недомовленість – спонукач уяви того, до кого вона потрапила. Якщо підтекстовості (явної чи прихованої) немає, то такий твір приречений на неуспіх. В даному випадку мислиться про це з двох причин. Не секрет, що жіночі прозотексти в усі часи носили на собі відсвіти таємничості (укупі з ліризмом це чарувало). Це – з одного боку. А з другого – все зриміше до недомовленості додається оте розкріпачення, про яке вже йшлося. Адже в результаті злиття отримуємо суміш, котра так потрібна усім на вітродиханні часу.

Ігор ФАРИНА

 

 

Спектральний аналіз небайдужого серця

Сидорчук Микола. Структура крові: поезії. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2016. – 116 с.

Sydorchuk Obkl 2016 1

  1. Споминальне

Отримав цю книгу й поринув спогадами у літа студентської юності, коли траплялося бувати на засіданнях літстудії «Франкова кузня». Там восени подаленілого у часовимірі 1975-ого і познайомився з Миколою Сидорчуком – першокурсником філфаку Львівського університету (автор цих рядків тоді ж почав студіювати на журфаці). Пізніше ми зустрічалися не тільки там, а й у гуртожитку, де він мешкав.

На жаль, пам'ять і плин літ не зберегли миттєвостей того спілкування. Прикро, звісно. Але що вже вдієш? Лише загальне враження залишилося. Непросто буде йому у цьому білосвіті. Та не тому, що в молодості усі ми такі. Просто не суміщалися вони з ранимістю серця, яку він старанно приховував.

… Опісля навчання наші дороги розбіглися. І, можливо, я не згадав би про нього, якби не інтерв’ю в одній із поважних газет. Микола Сидорчук «не виплив», яко цікавий письменник. За допомогою особистих контактів налагодив зв'язок із ним. І невдовзі в мою оселю прилинули книги «День народження дня» і «Структура крові», котрі підтвердили неординарність поезомислення. Й водномить викликали… роздратування.

Ні, через літеросплетення у них. Так вийшло, що перед цим перечитував опус однієї критикеси, в якому авторка нарікала, що сучасна українська поезія погрузла у силаботонічному вираженні і не вчиться у світової верлібристики. (Чесно кажучи, вийшла дивність якась. Цю позицію поділяю. Але завжди ратую за переплетіння чужого і національного контекстів. Обурила відсутність цього у писанині). І книги Миколи Сидорчука зруйнували вежу роздратування. Білими секстинами і верлібровими монодіалогами. Вирішив, що неодмінно напишу про останні. Але спочатку все-таки ще раз поговорю про

  1. Дратівливе

Ратувачка за поширення чужого, безумовно, має рацію, говорячи, що поступ української верлібристики обірвав сталінський терор. Права вона і тоді, коли стверджує, що сучасники ще по-справжньому не збагнули творчості Миколи Воробйова, Олега Лишеги, Емми Андієвської в цьому віршопросторі… (Додамо сюди імена Василя Голобородька, Василя Рубана, Бориса Гуменюка, Тадея Карабовича, Василя Махна).

Але є один істотний нюанс. Не всі справжні поети готові безоглядно ступити в іншу стихію. Пані традиція заважає. От і метаються вони між двома берегами, не наважуючись вступити в одну воду. Це, зосібна, стосується доробків Олександра Астаф’єва, Василя Кухти, Віктора Палинського…

Та не дорікав би їм за відсутність однозначного вибору. Згадаймо хоча б, що саме таким шляхом розвивалася поетична творчість поляка Ярослава Івашкевича, чеха Мирослава Флоріана. Коли вчитатися у їхні верліброві тести, то й неозброєним оком уздрієш присутність національного. Іншою справою є те, що вітчизняні поціновувачі красного письменства ще мало знають про це, а «запопадливі літературознавці» через свою закоханість у глобалістичну гарячку не спішать розкривати їм очі на це.

Але давайте говорити не про такий драстичний момент, а про дальший розвиток літератури, який, слава Богу, незрозумілий підспівачам космополітичного мислення. І «Структура крові» тут може бути вагомим аргументом. Адже Микола Сидорчук вдало пересадив «дерево верлібристики» у національний ґрунт. Про це, зокрема, промовисто каже

  1. Виражальне

Видно, що ці верліброві монодіалоги належать перу вихідця з села. Адже мислення цього прошарку людей істотно різниться від урбаністичного. Насамперед присутністю у віршах прикмет навколишності – рослин і дерев, звірів і птахів, зірок і небесних світил. Щось подібне знаходжу й у свого візаві. «Гірко тобі, полине, живеться». «Засвічуй панікадила свої, каштане». «А що, псе, поговоримо по-людськи про життя наше собаче?». «І чого тобі, соловейку, не спиться щоночі?». «Зоре моя вечірняя, поговори зі мною Шевченком сьогодні». «От ми і зустрілися з тобою, сонце».

Погодьмося, що певна кольористика у контексті цих цитат присутня. Але у книзі знаходимо і прямі екстраполяції «барвистості». «Білосніжні яхти хмаринок». «По-чорному на тебе гарують». «Карма туману сивого». «Зі своєї зеленої цивілізації». «У якусь синьооку річку»…

Вражає і те, що автор вміло використовує взірці фразеологізмів. «Біля розбитого корита». «Дуба врізала». «Камені за пазухою носять»… Бувають також випадки, коли віршар в одному творі використовує аж кілька таких цікавинок: «велика риба», «битися, як риба об лід», «ні риба, ні м'ясо», «мовчати, як риба», «як риба у воді». Дозволю собі висловити припущення: саме добре знання простонародного мовлення спонукає до органічної поезогри протилежностей: «ох і при здоров’ї ти нині, хворобо, і здоров’ям тим аж пашиш».

Та не тільки акценти на цих чарівностях промовляють про виражальність. Помітне місце належить також метафорам, порівнянням, епітетам. Приміром, не можу не згадати про такі метафоричні зблиски, як «моє серце світильником спалахує», «літери крові на руці проступають», «пусти мене, казко, до себе переночувати». Зацікавлюють й епітети: «ікона хати», «очі вікон», «комп’ютер довкілля», «поверхня суму». Та й порівняння (вони є різними) верлібрист не забуває використовувати: «і це ми, наче яблука», «ти – матеріалізована свідомість всесвіту», «сама – як гніздо ластівки»…

Окремо слід мовити про слововияви верлібриста, які характеризуються неологізмами, рідковживаностями: «рослинолюди», «людорослини», «прочорноблена», «чутець», «бочкомедові». Нерідко поет уміло творить дієслова з іменників: «синичкуєш», «радариш», «визерніла»…

Про вдалу виражальність говорить і поліграфічне оформлення книги. Нехай і не маємо твердої обкладинки, але наявну зі смаком зроблено. Кольоровий мінімалізм в сучасному інтер’єрі мене приваблює. Як і сам факт того, що автор відмовився від саморедагування, хоч сам міг би це зробити, маючи добру філологічну підготовку. Адже вдумливий редактор (в цій ролі виступив такий оригінальний поет, як Петро Коробчук) може побачити авторів «ляп» і усунути його навіть незначним, але точним втручанням у текст. (Тут чомусь згадалася одна історія. Цензура застійних часів перешкоджала друкові однієї з новел Григора Тютюнника. Але невдовзі вона таки з’явилася. Добрий редактор змінив лише одне слово, від чого написане нітрішечки не програло).

І на тлі цієї виражальності зрозумілішим стає

  1. Тематичне

Як відомо, поезію ділять на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Під такий поділ підпадають і верлібри Миколи Сидорчука.

Отже, зерниночки громадянської лірики проростають у віршах «Чи не важко тобі, калино», «І що ж ти, пані історіє». В останньому, зокрема, верлібрист обігрує відому фразу Володимира Винниченка про історію з бромом і народну поговірку про двох українців і трьох гетьманів.

Є свої нюансики і у філософській ліриці. Досить часто поштовхом до філософствування стають спомини. Це, зокрема, є характерним для віршів «Стоїш ти, хато», «Соняшнику, соняше»… Тут, либонь, мушу згадати про бачення сьогочасся крізь призму проминулого (вірш «Прибіжу до тебе, школо»). Про філософський склад мислення автора свідчить також богошукальницькі мотиви (вірш «Ідуть до тебе, церкво, усі») чи звернення до теми творчості (вірш «І полетів би ти, коню»). Правда, в останньому маємо поєднання «мук творчості» з проблемами навколосвіття, що додає творові особливого шарму.

Непростість побутує у книзі, коли звертаюся до пейзажної лірики. Імпонує те, що верлібрист органічно і точно поєднує реальність та ірреальність. Ще зворушує та обставина, що автор, як до одухотворених предметів звертається до озера, вітру, лугу, каменя, хати… (Дехто скаже, що в цьому нічого надзвичайного немає, бо, мовляв, звернення є і в інших поетів, та … хіба оте вряди-годи годне замінити постійність?).

Різнорідність «вселена» й у любовну лірику. На одному полюсі сприймання маємо вглиблення в інтимні почування (вірш «І чого тобі, соловейку»). А на другому – оспівування любові до матері (вірш «Отче наш, хлібе насущний»). Хоча останнє ще можна назвати відгалуженням громадянської лірики.

Умовність тематичного поділу? Безумовно! Та не тільки тут вона є. Скажімо, вірші з культурологічними акцентами слід відносити б до творів, які оспівують жагу творчості. Але водномить вони – тексти з помежів’я тематичності та виражальності. І таких прикладів існує чимало. Тому й кажу, що це говорить про напрям руху сучасної української поезії в її

  1. Завтрашнє

Відштовхнуся тут від одного моменту. Коли перечитував книгу, то лише раз наткнувся на вузькогеографічне поняття «… червонокрівцеві слова захоплення лексиконом твоїм волинським, виносить, вихлюпує!».

І це спонукало до роздумувань. Звісно, не було б біди, якби «географія» промовляла частіше. Хіба література програє від того, що Олександр Гордон постійно опоетизовує Львів? Чи, може, не вражають сільські мотиви Михайла Дяченка або урбаністика Станіслава Бондаренка? Але, як на мене, то чарівність притаманна і контекстовій волинськості, що й маємо в даному випадкові.

Ще одне дуже важливе питання. Свого часу Богдан-Ігор Антонич (лемко за походженням) чудові вірші писав літературною мовою, хоч відсвіти ріднизни у них були. Подібне маємо нині. Волинські мотиви іноді знаходимо у віршах Ігоря Павлюка. Гуцульські архетипи «ночують» у текстах Василя Герасим’юка. А нерідко вузькогеографічність проявляється на лексичному рівні. Приміром, в доробкові Романа Вархола (ще одного вихованця «Франкової кузні») є твори, які написані лемківським діалектом. А Василь Шкурган пише поезії гуцульською говіркою. Свого часу Василь Кузан надіслав мені збірку лірики у русинському виконанні.

Зачеплю ще два моменти. Наприклад, уже згадуваний Роман Вархол уявою поринає у добу княжого минулого чи козаччини. Штучне звуження творчого ареалу – не завада, якщо за ним стоїть вглиблення у тему. Щодо Миколи Сидорчука, то маємо не простість. Зримого однотем’я у нього немає. Але воно існує десь на підсвідомому рівні і нікуди від цього не подінемося. Та й формовираження, образно мовлячи, бере за барки. Микола Боровко «промовляє» ронделями, а Василь Рябий (теж з «Франкової кузні») – сонетами. А «Структура крові» показала, що Микола Сидорчук віддався верлібру.

Якщо оцінювати «Структуру крові» з літературно-критичної «дзвіниці», то, безумовно, не маю права не сказати про таке. Вже перший вірш книги асоціативно посилає до поезії Богдана-Ігоря Антонича. Можна у віршах знайти натяки на Михайла Коцюбинського, Ніко Піросмані. Загалом це тішить, адже тільки незнайко може дорікати за культурологічні акценти. По-перше, доречна залітературеність говорить про вбирання у себе досвіду геніальних попередників.

Інша справа, що не всі тексти позитивно сприймаються. Мені здається, що мав рацію письменник Ігор Ольшевський (автор передмови до дебютної книги Миколи Сидорчука), коли писав про невдалі образи чи невмотивованості. Мій візаві поволі позбувається «проблем зростання». Але, як не прикро, вони ще є. Мені, приміром, не імпонує зайва пафосність і загальники у вірші «То ж з якого ґрунту зросла ти, пісне». Нічого нового й цікавого для себе не знайшов у тексті «Кожне моє звертання до Тебе, Господи». (Розумію, звісно, що ця моя абищиця не може претендувати на істину в останній інстанції. Радше це – особистісна констатація факту. І тільки).

Яким буде його дальший творчий шлях? Впевнений, що він і сам однозначно не скаже. Бо шукає. Тематично і формотворчо. Очікуватимемо на пізнання нового.

P. S.

Повернуся до того, з чого почав. Себто до зустрічей у літа студентські. Тоді не раз думалося, що цей юнак (всі ми були колись молодими!) здивує світ своїми віршами.

Так, зрештою, і сталося. «Структура крові» – свідчення творчої несподіванки. Віриться, що не забаряться й інші.

Ігор ФАРИНА