Про автора
Віктор Степанович БОЙКО народився 15 жовтня 1946 р. в смт Козача Лопань на Харківщині в сім’ї шевця. Навчався на механіко-математичному факультеті Харківського державного університету (тепер — Національний університет ім. В.Н.Каразіна), закінчив фізико-математичний факультет Харківського державного педагогічного інституту (тепер — Національний університет) ім. Г.С.Сковороди (1974). У перерві між навчанням служив у Радянській Армії (1966 — 1968).
Працював лаборантом, слюсарем-складальником, учителював, був заступником голови Комісії по роботі з творчою молоддю при Харківській організації Спілки письменників України, старшим літпрацівником журналу «Прапор» (тепер — «Березіль»). Нині — голова правління Харківського обласного відділення Українського фонду культури. Заслужений працівник культури України (2002).
Вірші широко публікувалися в українській і зарубіжній періодиці; в альманахах; колективних збірках; антологіях «Zwei Städte»/«Два міста», «Слобожанська муза» (2000), «Сьоме око» (2003), «Ветер с Украины» («Вітер з України» (2004), «Über Zeit und Raum»/«Понад час і простір» (2006), «Слобожанська яса» (2006). Перекладає з білоруської, вірменської, молдовської (румунської), німецької, польської, російської та французької мов. Займається етнологією та літературознавством. Пише також прозу.
Автор збірок поезій «Пролог» (1976), «Земні турботи» (1978), «Обличчям до багаття» (1984), «Битий шлях» (1989), «Зазимки» (1990), «Планида» (1994), «Яв» (2001), «Суголосся» (2006), «Петрові батоги» (2007; 2013)), «Назовсім» (2013; 2015), «На белебні» (2016); прози «На середині дороги» (2016). Уклав і відредагував антологію любовної лірики XVII — XX століть «Слобожанська муза» (2000) і антологію громадянської лірики кінця XVII — початку ХХІ століть «Слобожанська яса» (2006). Редактор, упорядник і перекладач багатьох книг, які виходили друком у харківських видавництвах «Апостроф», «Видавець», «Гімназія», «Глас», «Ексклюзив», «Каравела», «Крок», «Кроссроуд», «Майдан», «Майстер-клас», «Око», «Прапор», «Ранок», «Регіон-інформ», «Слобожанщина», «Точка», «Факт», «Федорко», «Фоліо» та ін., а також у київському видавництві «Сім кольорів» та в Дирекції фестивально-виставкової діяльності (Київ). Вірші публікувалися в перекладах білоруською, молдовською, німецькою та російською мовами.
Лауреат харківських муніципальних премій у галузі етнології та фольклористики ім. П.В.Іванова (2002), у галузі літератури ім. Олександра Олеся (2006) та всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. І.С.Нечуя-Левицького (2008).
Член Національної спілки письменників України з 1979 р.
Член Асоціації українських письменників із 1997 р.
Віктор БОЙКО
ПОЕЗІЇ
* * *
…потроху стає несподівано просто
любити екстерном,
і жити екстерном…
Інна Ковальчук
Любити екстерном і жити екстерном
новим поколінням звичайно і просто…
Чи орано поле, чи сіяно зерна,
а глянеш під осінь — врожаю як мосту.
А може, й раніше — екстерном оскільки,
спішить переходити кількість у якість —
й портрети коханих транзитом і тільки,
лишатись назавжди не хочеться якось…
Смеркає в житті… Нещодавно світало…
І калейдоскоп одіссеї в фрагментах…
А в грудях не серце — якесь калатало…
Й тире між двох дат у твоїх документах…
А тим, де любов не екстерном ще й наче
не загартувались в життєвому горні,
не встигнувши перше, а друге — тим паче,
проситись у кого на курс на повторний!
16.01.2018
* * *
Незрячі діти, мовби каченята,
чалапають повз мене вздовж стіни,
їм завжди конче необхідно знати,
дме вітер із якої сторони…
Так пильно прислухаються до світу,
аж серця стук вчуваючи свого —
і що тут скажеш: діти всюди діти,
а їм назустріч і вода й вогонь…
Передніх плечі — руку треба класти,
а задній руку на твоє плече,
і разом так на темряву у наступ —
і зась воді, й вогонь не обпече…
Якби ж то світ без сліпоти у зрячих!..
Тростина біла, мов міношукач.
Вслухатися, блукати в сміху, в плачі
у дні, що обмина тебе навскач…
Вважатися гидкими у загалу,
і виростати всім святим на зло,
й душею прозрівати хоч помалу,
допоки снігом світ не занесло.
Щодня до ночі рухатися безбач,
світ, крім свічок, нічим не присвітив,
не знати й з ними, хоч би їх і безліч,
як зрячих позбавляти сліпоти.
Не всім удасться лебедями стати…
Вслухаюся. То — крил немовби шум…
І я іду назустріч каченятам,
й гидкими називати не спішу.
05.02.2018
* * *
Грає скрипка. Ти — вічний учень.
Знати б гами, тож скрипку мучиш.
Від життя не втечеш у вирій —
послідовності, наче вирок:
висхідні — то до неба ближче,
низхідні — лиш до кладови́ща…
Хочеш зменшуй, а можеш — збільшуй,
тільки ж долю не взяти іншу.
Кажуть, терція — три щаблини,
як в житті — вчора, завтра й нині…
Прагнеш неба, де світить зірка,
тільки ж тоскно, аж думка згіркла.
І смичка аби не шукати,
відпочинеш на піцикато.
Грає скрипка — ножем по серці —
і до вічності кілька терцій…
07.02.2018
* * *
Обтупую зиму, а до весни два тижні,
в полон здається сніг туману залюбки,
і там, де вчора лиш, дві паралелі лижні,
навзаводи струмки — дістатися б ріки...
Не всім і пощастить — до неї ж не близенько,
вона й собі спішить, бо море вже гука,
струмкам наперекір лягає криги дзенькіт,
хто прагне глибини, тому не до струмка...
Обтупую зиму, в калюжах сірий колір,
в дзеркалах крізь туман усе на сірім тлі,
навперебій птахи про те, що все по колу,
покрикують з-під стріх, зібравшись на нічліг.
А вітерець-двірник туману пасма сірі
змете за горизонт, калюжі вкриє склом,
й погодиться візник в мигкій небесній фірі,
що й сам Чумацький Шлях по колу загалом.
Обтупую зиму, і замерзати годі,
як хвиля не змовка, морям не до дзеркал.
І будеш вже, як є, коли з собою в згоді,
й не подумки б ішов, хоч як мороз лякав.
Й гукав би візника з давно ясного неба,
нехай би показав дорогу по зірках,
бо в фіри довга путь від мене і до тебе,
неначе до весни в замерзлого струмка.
15.02.2018
* * *
Біль снігів,
в день останній зими біль снігів,
чистота ця холодна, авжеж, на прощання,
хай тобі заболить
й буде білою мить,
не сповідуйся, цить,
якщо думка печальна.
Хай на всіх,
не поділиться тиша на всіх,
але змога почути когось ще, крім себе,
одкровенням тобі,
завдяки не злобі —
коли стук, далебі,
не фальшивить між ребер.
Сміх трави,
ще затиснув мороз сміх трави,
в нім відлуння майбутніх епох і минулих.
У просторах зіниць
світ не падає ниць,
тільки ти не змінись
з одинички на нулик.
Ступиш крок,
до чиєїсь жури ступиш крок,
не зчорніють стежки під твоїми ногами,
і у когось хоч раз
поміж кривд і образ
сміх трави замість фраз
забринить над снігами.
28.02.2018
* * *
Фіалки розквітнуть, аби не журитись барвінку,
де проліскам очі заплющує пізня весна,
ви десь на проспекті зустрінете лагідну жінку
і поталанить вам, здається… Чи хто його зна?
Життя прочитають по рисах долонь хіроманти,
якщо ви навчились хоч в що-небудь вірити все ж,
однак реалісту сказав би звичайний романтик:
«Запряжений в будні кудись свій вантаж довезеш».
Перетини ліній у долі земній тільки миті —
не встигнеш зустріти, а вже проводжати пора,
лиш трави по всьому, дощами всесвітніми вмиті,
як підсумок справжній усіх запланованих справ.
Кульбабове море про літо жарке нагадає,
узимку намерзлись, отож набирайтесь тепла.
А лагідна жінка з фіалками в косах все далі,
куди не дістатись ні пішки, ні летом, ні вплав.
05.05.2018
* * *
Хмарки по небу вітер носить,
це за вікном, а тут, в купе,
у жінки родимка під носом,
й з-за шибки сонечко скупе
схиляє в сон її, на торбу,
а на руках дочка мала
натхненно сік солодкий сьорба
і дивиться із-під чола
на всіх, на літнє завіконня,
на баби срібну сивину.
А білі хмари, ніби коні,
вже носять матінку по сну...
І там, як в лісі, тихо схлипне —
дочка тополею стоїть,
що, може, справжнє, може, хибне,
але продовження її.
7.07.2018
* * *
Листочків сім — шипшина — будуть ягоди.
Листочків п’ять — троянда — в білі рученьки…
Якщо в один бік погляди — до злагоди.
Якщо врізнобіч — певно ж, до розлучення.
У спеку спрага — хмарка затулятиме.
Водиці в корінь — літа вже середина…
Тим, що в землі, не накивати п’ятами,
гілок з промінням болісні перетини.
Хтось добрий і терплячий поспішатиме
до квітки і до ягоди, як виспіє,
і облетять листочки, що пташатами
на вітрі крильця пробували, виспавшись…
Коханій квіти вазу переповнили,
у тебе ягід в чай, напевно, вистачить.
Тим, що в землі, авжеж, як завжди, поночі —
та в’ється і не рветься вічна ниточка.
Листочків п’ять — і квіточка засвітиться,
листочків сім — і до куща навколішки…
І то дарма, що є зима на світі ще.
А кущ як кущ — завжди голками колеться.
21-22.07.2018
* * *
Ріжок далеких п’ятдесятих,
бува, вчувається мені —
то стрілочник із будня свято
у тихій творить стороні.
І світ бринить од того звуку —
і знає всяк зі слухачів:
ліхтар, що «відриває» руку,
засвітить білим уночі…
А жовтий прапорець щоднини
і в дощ, і в спеку, і в мороз —
не просто виграшка з ряднини,
а засторога від загроз…
І неодмінно жде удача
мене, тебе і всіх незлих,
і пропливе зелена «дача»
і порятує всіх од лих.
Промчать і літерні, як стріли, —
(то «царські» — дід казати вчив),
а їм своє робити діло,
у світле завтра зовучи.
А ми залишимось у нині
і в дощ, і в спеку, і в мороз,
де в негараздах, бач, повинні
не рейки і не паровоз,
а стрілочник, що з будня свято
творив у тихій стороні
з ріжком в далеких п’ятдесятих…
Йому вклонитися б до ніг,
але доводиться писати:
отим, що в літерних, сповна
жаль, що нема його посади —
давно скасована вона…
29.07.2018
* * *
Вона чи Лавра, чи фортеця й досі —
під ноги брук, і мури аж до хмар...
Дбайливцями Антоній, Феодосій
питають мовчки, хто чого з нас варт...
Свічки в печерах всім ходу диктують,
каштанів троє понад нас бринять,
святим цілунки, знаючи — не всує,
уклін-бо до мощей, не до принад.
Покровом небо висить не похмуро,
дорога у минуле шкарубка,
і пам’ятає давній город Муром,
як меч здіймала лицарська рука.
Тут писар жив, друкар і вмілий пекар —
верх не зривавсь не підгоряв і спід,
а зілля мав для всіх од Цура й Пека
у бозі вже спочилий Агапіт.
Святоша устигав рубати дрова
(судилося кому таке з князів!)
і вже ніяка дівка чорноброва
з його не здатна звабити стезі...
Так моторошно бути в темній тиші,
так боязно лишитись у тоді,
де Нестор під мечами пише й пише —
а по Дніпру лиш кола по воді...
З печер на волю — отуди, де сонях,
там в чин черниці моститься дівча,
і по траві неспішно так, босоніж
чи раб, чи лицар — у майбутній час.
12.09.2018
* * *
Здавалося б, осінь — у скверику тихо,
на лаві, немов на вокзалі, ми вдвох…
Й ніхто не спішить нам вказати на вихід,
і вхід стереже ну хіба що лиш мох
на стовбурах давніх дерев, іще літніх,
на мармурі він оселитись не встиг,
бо сонячно й людно було тут од квітня,
ми наче лишились у днях саме тих.
І падає листя. Й підводитись нащо —
та нам же! — немає ні стелі, ні стін…
Удвох пливемо у човні ми неначе —
безвеслий хоча, виявляється, він.
І зманює вперто плавбу на глибоке
осіння, здавалось би, вже течія,
й, ховаючись, сонце прискалює око
на скверик у літі, де в нім ти і я.
11.10.2018
* * *
Ви не лякайтесь, що нас так мало у днях святкових,
хто народився усіх любити, але не вміє,
блукають хвилі, вітри сміються і гнуть підкови,
а ми з дитинства не повернулись, пускаєм зміїв.
Так небезпечно шляхів чужинських на перепутті,
так невблаганно пече пилюка у ноги босі,
але за сонцем хіба устигнеш, якщо не путній,
одежу дьогтем, за чумаками б, хоча б в обозі…
Вони ж бо чорні, а душі світлі, точніше голі,
ідуть шляхами, не всі вертають, на жаль, додому,
пече у горлі не тепле літо, а дрібка солі,
хвіртки відчинить для непомерлих веселий промінь.
Кристали білі на житнім кусні, й на річку в лозах,
вона не хоче пересихати, до моря треба...
Хіба ж не знає, чому солоні дитячі сльози,
та ще он сонце, не наздогнали ж, сміється з неба.
Нам підростати, батьків любити, а ще ховати,
хрестам однаково, хто під ними, під сміх на кутні…
Це вже в якусь там далеку осінь з бучного свята
хтось неодмінно до нас попроситься в сірі будні.
17.10.2018
* * *
Та електричка, що в неї влізу,
везе з квартири, знімає втому;
з горіха зерня запахне лісом,
вертаю пізно, але ж додому…
Я — не прихильник церковних містик,
тут прохолодно, бо сіє мжичка,
моєї долі перетин з містом
в селі шукати наявна звичка.
Твоє обличчя — щось кажуть губи —
посієш квіти мені під вікна…
Жовтневі барви садок мій губить,
та він молодший за мене віком.
В селі, не в місті ж, короткі ночі —
вставати рано, лягати пізно;
гадає вітер, чого ти хочеш, —
не досить, певно ж, лиш строф для пісні.
Зима надійде — мені на лихо —
чи сірим небом, чи шляхом битим,
а мабуть, знає мою безвихідь —
все менша часу тебе любити.
22.10.2018
* * *
Обличчя і жести в холодних осінніх множинах,
розмови про справи та справи в розмовах — не більш, —
надвечір приходиш додому і маєш ужинок
чи справ чи про справи розмов цілий день далебі
Стираються жести, і блякнуть обличчя, і теми,
як звіяні вітром, уже не бентежать думок —
і все поглинає незмінно завбачлива темінь,
немовби в союзниках в неї добродій Дамокл.
І раптом відчуєш себе, як в безлюдній пустелі,
й зернинки в розмовах забутих захочеш знайти,
і білого світу б хоч промінь з підлоги до стелі,
щоб він із тобою, не з пусткою тільки на ти.
Обличчя згадати б, і жестам знайти відповідні,
тривкими якби ж то були, наче пагін лози,
й назад повертали, й вели по осінньому сліду
уже ледве чутні, але ще живі голоси…
22.11.2018
* * *
Добуванням вогню у сирому лісі,
довірянням брехні, буцім чистій правді, —
не сховаю я гнів, як і мох на стрісі,
і печаль не зміню на телячу радість…
Прорубати вікно у Європу встигли
цей Петро і отой, що давно колишній,
закипає вже торг, ніби мідь у тиглі,
сіре й чорне сукно вітерець колише…
Та шибки у вікні нетривкі одначе,
віє протяг звідтіль, не схопити б нежить,
а дмухне заметіль, мусиш грітись, значить,
і дощі затяжні, хто за ними встежить!..
Лиш сухе об таке ж — загорітись може,
хоч слова перестав — а брехня не зникне,
коли сталь та об сталь — більш на правду схоже,
тільки серед пожеж ну які ж празники!
На міцненькі шибки спромогтись пора вже,
добувати ж вогню понавчались ніби,
а шукати рідню у болоті вражім,
що чортам залюбки учепляти німби.
2.12.2018
* * *
Переселенці птахи — ув ірій,
переселенці, що з риб, — на нерест…
Що тануть айсберги, щиро вірю —
не допоможе й система «Нера».
Із дір озонових віє протяг,
ляка відлигою нині грудень,
не забувати, хто «за», хто «проти»,
країна буде, а чи не буде…
Гарцюють коні, блазнюють мавпи
чи люди в згаданих — кандидати…
Світ не встигає клепати мапи,
щоб застарілі вже викидати.
Бої кулачні, ракетні буми —
то чемпіони, а то каліки…
На протигази бракує гуми…
Господь врятує чи психолікар?
Переселенцям птахам вертатись,
переселенцям, що з риб, — не вийде…
В переселенці не хочу, брате, —
не птах, не риба ж… Тобі не видно?
А ти прислухайсь: «реве та стогне»
й здавен голосять степи ковильні…
Мені гулагівських доста вогнищ
в обіймів братських лихій давильні.
16.12.2018
* * *
Не запалено свіч новорічної ночі —
інші справи були чи значніші турботи.
Де цвілось проти вікон усмішці жіночій,
рік з вівторка розгін взяв, а не із суботи.
Ніби із вихідного шкодá починатись —
бити байдики легко, складніш одвикати,
а любові ніколи не буде занадто,
попри заздрість всесвітню вухату й окату.
Поки свічка іще не згоріти боїться,
в свічкарі я до людства готовий проситись,
щоби усмішок лики, обличчя і лиця
мимохіть крізь турбот не просіяли сито.
А свічу, хоч одну, приховаю на потім,
це ж не те, що в мішку десь зачаєне шило…
Щоб у темінь не вірилось і в позолоті,
щоби світла, по змозі, надовше лишилось.
2.01.2019
* * *
На білім січневому тлі ходить птах як ніч —
людей не боятися хтось же його навчив,
і щось з намистинок спокійних зимових віч
повчає мене — про невдачі свої мовчи…
Мороз не жорстокий — цілує усіх підряд,
чи то ловелас, а чи просто немов дитя,
що гладить дарованих кимось живих звірят,
чи хижі вони, ще не знаючи до пуття.
Сліди на снігу і пташині, й мої, й чиїсь,
порипує наст під ногами, як метроном,
а скоро відлига все біле навкруг поїсть —
й струмки вирушатимуть за золотим руном.
Змагатися з білим зеленому пів зими,
і птах, що як ніч, не утне з пісень голосну
і, поки ще дощ з нас невдач не змив,
з-під чистого снігу видзьобує нам весну.
17.01.2019
* * *
Так модно мати óбраз жебрака,
нечоси, голодранця, лихослова…
«Варсаву світ ловив, а нас не ловить —
видать, коротка у ловця рука!..»
Дірки на штанях, протяг в голові,
від «хочу» і до «вмію» — довга відстань,
а світ все ближче до маршруту «двісті»,
і стогне храм, оскільки «на кровí»…
Так зручно заперечувати все:
своє минуле і чуже майбутнє —
мовляв і бджолам є потреба в трутнях,
тож кожна мед до вулика несе…
То злодію служити кредо є,
то в чергу за квитком на блазнів стати,
вшиватись од вітчизни до зарплати,
котру, звичайно, не Господь дає…
Лизати образи́ чужинських зваб,
і тиснути побожно лапу ката,
і вперто серед недругів шукати
своє лиш відображення хоча б?..
Топити б лазню… Дрова ж хтось руба…
В родині геїв журиться колиска…
Вві сні кравцю циганська голка блиска…
І тільки крок до óбразу раба.
31.01.2019
* * *
Вокзальний сервіс славиться гачками —
не гаком, де аби не навпростець.
Там, певно ж, цукру вистача до кави —
клошар ви, президент, а чи митець…
У капучино намалюють серце,
нагріють до нестями круасан,
а з-під поли хильніть чарчину з перцем
«во здравіє» Галин або Оксан…
І будете ви схильними до гаку
весни заради зустрічі й зими
в куфайці, в камуфляжі чи у фраку
від поїзда, що вирушить за мить.
Забудете, що не зняли з гачка ви
торбину з салом, куртку, дипломат —
перед очима ж лиш сердечко з кави —
найбільший щодо гаку компромат.
У сутінках платформою й вокзалом,
демісезонно щулячись удвох,
за дипломатом, курткою та салом
гаситимете свій переполох.
І коли диктор оголосить лунко
про рейс останній — більше ж бо нема,
зігрієтесь в гарячім поцілунку
ув електричці довгій, як зима.
15.02.2019
* * *
В саду Шевченка всі дерева з номерами —
біліють снігом цифри мерзлі на корі,
немов у черзі всі стоять до пилорами,
і так завізно їх в лютневому дворі…
Бунтує птаство, повсякденне, пересічне
(не перелітне з вічним натяком на рай)
у тім краю, де розпрощався лютий з січнем
і між заметів хоч живи, хоч помирай…
Кого картає і кому воно доводить,
що рай отам лиш, де уся твоя рідня,
і хоч яку вже холоди збирають подать
ніхто мелодій у співочих не відняв…
І не до шмиги ні квачу, ані білилу
лишити знаки на піснях і на крилі,
живучу долю із деревами ділили,
й ті їх уперто не пускали в переліт…
Траві ще рано зашуміти, кволій, сонній,
та прокидатись не відмовиться все ’дно —
стеблинки перші зеленіють на осонні
крізь посіріле не зимове вже рядно.
В саду Шевченка рахівник, що збився з ліку…
До бунту птаства долучаюсь, бо трива,
з дерев по-людськи хтось торка мене за лікоть,
й сміється вслід ненумерована трава.
18.02.2019
* * *
Повсюди на землі від піших
вітрами звіяні сліди,
дорогу перебігти кішок
не бракувало їм завжди.
Те — манівцями, інше — прямо,
в самотинí чи між юрми.
В одному напрямі — до храму,
у протилежнім — до тюрми…
Але маленьким і великим
приготували ночі й дні,
то на стіні безгрішні лики,
то куті ґрати на вікні.
Відстрочувались смерті, страти,
минали збитки і куші,
та закарбовувались ґрати
і лики в серці й на душі.
Але невтомно вслід за нами
у мить щасливу, в час гіркий —
чи зірки дві, як очі мами,
чи очі мами, як зірки.
19.03.2019
* * *
Коли живеш в країні ідіотів,
пошитись в дурні — є несхибний шанс.
І неістотно — «за» ти, а чи «проти», —
жуй локшину, танцюючи брейк-данс.
Слова — не гроші, радше, що полова, —
засмічувати мізки їхня роль,
а ще, — коли отара безголова, —
баран у неї — істинний король…
Патякати — авжеж, не будувати,
йти на заклання скопом веселіш…
Та ще, коли є цирк для дурнуватих,
хоч блазень в ньому — не баран, тим більш.
Братове, сміймось! Звісно ж, що із себе,
щоб світ спинив у подиві свій рух.
У сміхові журитися не треба,
а чути б: локшина спадає з вух.
01.04.2019
* * *
…І раджено і схвалено, щоб дім стояв міцний, —
дубовими б підвалини а також стояни…
Сокири хвацько цюкали, і скиглила пила,
де недругом затюкана садибонька була.
Заміс топтали, й мазали, й сиділи за столом,
не так щоб дуже масово, та майже всім селом.
Раділося й співалося безхаттю навздогін,
у втомленому галасі не ждалося відмін…
Негодами вже провчені — молитва ж помічник…
Пилася сволоковщина. І прибував пічник,
й димком, неначе ниткою, до неба прив’язав…
Й на килим, вправно витканий, котилася сльоза.
І колупалось комина, й співали солов’ї…
Були родини, й помини, і проводи в бої…
Повз хату йду по вулиці… У вибитім вікні
вона до нього тулиться в портреті на стіні…
Спинюся, поздоровкаюсь. І знову далі, в путь.
Простроченими строками гукають справи, ждуть.
Лиш тиша голос витисне, що в травня на краю
збирався народитися в колишньому раю.
22.05.2019
* * *
Хлопчина спить у тата на плечí —
бліденьке личко і розкритий ротик.
Позаду ігри, сміхи і плачі.
В метро від спеки порятує протяг.
А мама йому шийку прикрива,
а тато знає — син на нього схожий;
з гостей, з села, де скошена трава,
поворітьма спішать додому, може…
Не відповість і комісар Меґре,
що двом старим і президент і Рада,
як в баби серіали і мігрень,
а в діда хлорофос од колорада…
Хлопчині, певно, сняться два стіжки
на луках і корова круторога,
і він для тата зовсім не важкий,
лиш для малого заважка дорога.
Він тихо усміхнеться уві сні,
а кожне з двох подумає: до нього…
То, може, баба згадує пісні,
чи вкотре лає діда мовчазного…
Відчинить двері трьом оцим вагон —
хлопчину мамі гладити по спинці —
їх не вода чекає й не вогонь —
вони спокійно вийдуть на зупинці.
І нащо мені знати, що почім
в чужих подіях у спекотний червень!..
Сиджу в метро. І я ще не вечеряв.
І спить хлопчина в тата на плечі.
2.06.2019
* * *
Я цілував її вві сні так одчайдушно, знахабніло —
яке мені до того діло, що, може, то чужа жона!..
І вії мружились рясні, й пручалося ненатле тіло,
й життя моє назад летіло, немов хвилиночка одна.
В літа юначі втрата — що? Скоріш пролог новим надбанням…
А пору цю на те і дано — навчатися на помилках,
не на чужих, на власних щоб, вклонятися церковним баням
серед Різдва, а чи Ордану, в думках літаючи, мов птах.
І не вві сні, а у житті, любити як востаннє, може,
й творити поцілунок кожен без каяття та без жалю.
Щоб ні в’язниця, ні батіг не чатували у сторожі…
Жаль, тá вві сні була не схожа на ту, яку давно люблю.
9.06.2019
* * *
Йду, обминаю щебеневі гори…
Руйнівникам — не в Бога за дверми?..
Відбійний молоток дрижить бадьоро —
була стіна чи храму, чи тюрми…
За нею матюкалось чи молилось
до Бога матір з-попід бань, з-за веж…
На шконку — зеку, регенту — на крилас.
І небеса над всім, які без меж.
Коли руйнацій гуркіт стихне врешті,
утома погукає від стіни;
гурт хлопчаків з пакетами черешні
між гір затіють грати у війни:
їм кісточками весело влучати,
зображуючи вбитих і живих,
аж поки місяць випливе на чати,
щоб відвертати їх од справжніх лих…
Мине півроку, може, рік од сили —
плацдарм довірять іншим вже майстрам.
Жаль, дотепер ще не оголосили,
що буде тут — в’язниця, а чи храм…
13.06.2019
* * *
Напáда яблук, поки знов приїду, —
про це мені торочить вранці птах.
Їх мамі й батьку, а чи бабі й діду
зібрати б, та вони в сумних світах…
Земне тяжіння тягне все додолу —
і дощ, і сніг, і бомби, й літаки, —
тяжіння хатнє наверта додому,
що часом би подався навпрошки.
Так душно домовому на горищі —
червнева спека, знай, своє бере, —
не допоможуть тут і сили вищі —
зелені шати відніма в дерев…
На примхи літа не таю образи,
надвечір поливатиму грядки,
а той, з горища, хай до мене злазить —
з ним поділюсь водою залюбки.
І, може, вже при місяці чи зорях —
у нас же з домовим немає свар, —
кислиць нанижем з яблук від учора,
узимку йому будуть на узвар.
20-21.06.2019
* * *
Райдуга вмостилася між хмари
смужкою чи стежкою для двох
в дощовому дні не для покари,
а для чого — знає тільки Бог.
Закликала їх вона радіти
і хоч подумки по ній іти,
адже всі закохані, мов діти,
«ми» щоб врешті замість «я і ти».
У часах прийдешніх маймо раду
між колисок, похоронних мар —
в дощовому дні шукаймо райдуг,
що вмостились смужками між хмар.
29.06.2019
* * *
Удосвіта двірник посеред літа
рушає при мітлі, де буде всоння,
в сміх алкашів, не змучених безсонням,
з коментарем ущипливим: «Еліта…»
Й мітла — не важіль з дівами відносин,
тим не комфортно глянути у вічі,
коли іще мотиви чоловічі,
їх позіхання в спомин переносить.
Дитини крик з того вікна, що навстіж…
Незграбний брязкіт раннього трамвая…
При торбі дачник… Й хто кого тримає
на цій землі, довідуватись нащо?
Порожня пляшка… Згублена купюра…
Неприйнятий букет у когось вчора…
На лаві чийсь не виплаканий сором
чи то де факто, а чи то де юре…
Усім хотілось, аби світ був чистим,
та впоратися до схід сонця скрутно…
Дружина хвора… І синочки трутні —
стосовно меду — більш навчились їсти.
А пляшка ж і не тріснута неначе…
Купюру розгорнув, а там — двоглаві…
Букет, якби свіжіший, тій, на лаві,
віддав би неодмінно — хай не плаче.
3.07.2019
* * *
Вода свячена за іконами —
живи і пий, якщо не лінь…
Епоха ж похорону й поминів
є в кожному із поколінь.
Та будь ти з бомжів чи в monatik’и
планида привела тебе,
є час прощатися з манатками,
вкладатись face’ом до небес…
І буде ворогам як знахідка
твоя відсутність на землі,
й не зможуть ліпші друзі надто вже
в зажурі бути много літ.
Хіба що, та, яку ти й подумки
не ждав ніколи і ніде
збере букет, сплакнувши в потемках,
і на могилу покладе.
7.07.2019
* * *
Пляшки збирає ув електричці жива істота,
якої статі, хіба вгадаєш за лахманами...
На хлібець масла або чарчину — то вже достоту.
Ну, не сьогодні або й не завтра — це поміж нами...
Шансон з екрана — то замість казки — з-над струн гітари.
В поштовій скриньці квитанцій двійко — за газ і світло.
А на подвір’ї, немов на складі, — гора склотари.
Сусід коханку чи то дружину — в лице навідліг...
Квиток на море наснивсь учора — кишеня драна.
З торбами звичніш сьогодні й завтра, якщо удача.
Вставати важко, як на похмілля, а треба зрана.
Ніхто не скаже, чому та доля така ледача...
Чи так насправді, не знаю, чесно, — боюсь збрехати.
Забув спитати ім’я. Можливо, Юрко чи Настя.
Важкі дві торби вже достеменно допре до хати.
Відчинить хвіртку. Піт витре з лоба. Й захоче щастя.
16.07.2019
* * *
Нас не вчили бути українцями
ані школа, ані інститут —
жити між волами та між вівцями
накладав обов’язок статут.
З прав лише волячими й овечими
всі ми обдаровані були,
страхом щоб од вечора й до вечора
душі наші зóрювались вглиб…
«Цоб», «цабе» команди всі засвоїли —
зайвий крок затвор не дозволя,
сніжними сибірськими сувоями
ніжити збирається земля…
А щоб радість не була телячою
від усмíшки любого вождя,
по-овечи мекати нас навчено,
а ревти волами… Бог — суддя
тим, хто научав, чи тим, що вчилися?..
Нині всім розучуватись як!
Чи в лікнеп податись, чи під криласи —
більш ніде ж не вийде надурняк!..
Нас не вчили бути українцями,
а самі навчались, як могли…
Деякі лишились воловівцями,
жаль, між ними ще й вівцеволи…
26.07.2019
* * *
«Кто был никем…» — в захваті горлали всі, про кого та пісня,
давно було, бач, та знов десь взялися кляті граблі,
що не оминути їх, так вже на світі зробилось тісно,
хоч комендантську роту виклич і їй скомандуй: «Плі!»
Сватів оспівали радісно, не згірш, як колись сексотів.
Про кума забули? Та ні — ізнов звеселя екран…
Про старшого брата торочить, не заїкаючись, всоте
шостої частини землі ретельний адвокат-ветеран.
Господарів обирали б, та — вийшло так — слуг довелося,
три чверті мого народу — все ж таки більшість, вважай,
хоча Омелька сімеєчка рвала б на собі волосся,
й Тарасів Гонта на камені вже гострив би ножа.
Усім так весело буде, коли враз попруться до Ради
золотовалютчики, щедрі ракли та брехуни,
окремою групою самовисуванці-конокради,
заслугами особистими вибилися вони.
В президії сидітимуть рідні олігархи та урки,
і диригентську паличку здійме маестро з маестр —
жаль, доведеться встати, як замість гімну заграє «Мурку»
з такої нагоди зведений симфонічний оркестр.
26.07.2019
* * *
Імперії творили і бандити,
й пірати — їх колумбами звемо.
Їм бронза на майданах, а не ґрати
з фальшивою врочистістю промов.
В підручниках історії рядками,
абзацами про подвиги слова,
а від розпуки тріскається камінь
і повінь люта храми залива.
Патентів їм не випадало мати
з кривавих тризн, грабіжницьких затій…
А в сьогоденні дещо тіснувато
серед ікон в компанії святій.
В снігах яранги, в травах томагавки —
над ними тільки вітер завива…
Кордон і прапор. І вівчарка гавка.
І мудрість сили всюди голова.
Від тих імен пручається молебень…
Прощень підстави відшукати де?!
Чи від гріхів розтріскається небо
й колись таки на землю упаде?!!
11.08.2019
* * *
Айстри, зрізані на городі,
шолудиві, та все ж квітки…
У метро вона, при народі,
а народ такий гомінкий.
Я повз неї спішу додому,
руки тягнуть важкі торби,
опускаю чомусь додолу
погляд втоми, а не журби.
Розчиняюсь у тім народі,
наче сіль у простій воді,
й запливаю на повороті
у відлуння нових подій…
Там рукописи, і концерти,
і надія на гонорар,
там не віриться, що померти
ще надійде колись пора.
А в саду, коли бездощів’я,
осипатися не резон
спілим яблукам в надвечір’я
чи гукати мене крізь сон.
І дістати, що я заникав,
між прудкої ції юрби
щось з купюр із князівським ликом
не завадять важкі торби…
3-4.09.2019
* * *
У Львові дощ. І деруни. І ґвара.
Порохової вежі грубий лик.
І запливає в думи чорна хмара.
І ждатиме думок натомість злих.
З вітрин сміється «львівська шоколяда».
Моднючих шпильок не жаліє брук.
А я чекав, а я чекаю свята
і вже роблю йому назустріч рух.
У храмі вірні знають хору ціну
і проповіді, де хвала добру,
та хмуряться до сонця сірі стіни
і сіра тінь вкладається на брук.
Бійниці й куполи ще ждуть облоги,
«високий замок» дивиться згори,
як цвинтар Личаківський криє мохом
і ждуть нагоди вічні батяри…
Чужими голосами гіди мовлять,
сторонні хазяйнують за столом —
і вдома наче, і не вдома мовби,
а те, своє, в музеї лиш за склом.
Шлях Бориславський, мов космічна траса,
веде на феєрверки та бали…
А я згадав Степана і Тараса,
аби не сумніватись, що були.
9.09.2019
* * *
В суницях осінніх, як в пізнім коханні,
і холод, і сумнів, чи довго цей рай…
Змаліли, поблякли діла епохальні —
в збиранні суниць вже прощальна пора.
На кшталт відкриття спіла ягідка кожна
і погляд жіночий заклично з-під вій.
Немов промовля: цілуватися можна,
якщо не чужий ти, хоч трошечки свій…
Отож бережеш, наче ягідки стиглі
торкання до щік, до очей до губів —
і вік розтає твій, як олово в тиглі,
хоч в небо не крок робиш, тільки лиш пів…
І все зволікаєш вертатись у сумнів,
і ягід немає чи важко знайти.
Рахуєш роки й помиляєшся в сумі,
бо пізнім кохання означив не ти.
24.09.2019
* * *
У хащах світлячки у темноті правічній
продухвини протнуть на завтрашні часи,
чи то старі боги зійшлись ураз на віче,
аби ніхто хоч ці вогні не погасив.
Когось у ліс нудьга послала по фіалки —
зима не запита, навіщо та кому…
Якщо чужих дітей ні крапельки не жалко,
женуть їх зазвичай в негоду і пітьму.
А там хоч раз в житті (в бездушшя і безхаття)
трапляються дива… При чім тут світлячки!..
Дванадцять місяців сидять навкруг багаття —
і кожен злу на зло до зла не беручкий…
Вагона темнота… Мов світлячки, смартфони —
де крихітний екран, життя іде вперед:
то хитрий манікюр, то зачіска із зони,
то про централ шансон за душу всіх бере.
Назад у темноту, бо ґанджу там не видно —
всі сірі, як одно, навряд чи до казок…
Було б усе як слід, але чомусь огидно —
так, нібито зі злом є непрямий зв’язок.
Воно собі гуля, але ж не в нашій хаті,
якщо, можливо, є, то не відомо де…
Дарма, що в темноті, страшній і волохатій,
босоніж по снігу хтось по фіалки йде.
1.10.2019
* * *
З таких реалій не просто знидій,
а при нагоді іще й зомлій —
московські воші, вкраїнські гниди
знайшли притулок в моїй землі.
Вродити здатні, де не посієш, —
пролог скоріше, не епілог…
Допоки в думці грядуть месії,
на полі сходить чортополох.
Хто вміє думкою багатіти,
співать славу йому без меж…
Чи пожинати захочуть діти
та ще й онуки за ними теж?
Всім співчуваю, хто чесно марив
й лише на себе, звичайно, злий,
та чув, що ніби у «Госптовари»
новенькі коси вже завезли.
4.10.2019
* * *
Затуляючись червоними гвоздиками,
вчили мріяти нас лиш з Веселим Роджером…
Не до шмиги флібустьєрам, ставши дикими,
обрізати виноград у день народження.
Вже вітрила, під кістками і під черепом,
бригантину пронесли, та без повернення…
Ті, що снідали, навряд чи повечеряють,
їм би тільки не вважатись вже померлими.
Хоч які б пісні співали, край надійде їм…
Я люблю — простіть, будь ласка, — не під Роджером,
на чужий піратський подвиг не надіючись,
обрізати виноград у день народження.
14.10.2019
* * *
У безлистім падолисті листопада
видно обрій — світу білого не край,
а про те, що скоро в зиму виступати,
нагадати устига пташиний грай.
Вітер стиха ворухне пожовкле літо,
поцілує змерзлу квітку на льоту
й до росинок, чи крижинок, чи леліток
промінців докине жменьку золоту.
Голе віття — чорна графіка на сірім
поміж днів, поміж років, поміж століть…
Тільки чом же птаству все-таки не вірить,
й вся в зеленім листі яблунька стоїть!..
13.11.2019
* * *
Гойдає вітер гілку за вікном,
вона у шибку стукає до мене,
немовби тут готель чи гастроном,
де є тепло, доступне й безіменне,
й ніхто за нього плати не бере,
а від морозів заховати може —
жаль, тіснувато для усіх дерев,
й од гурту відділятися негоже…
Усім під зиму хочеться тепла,
якого влітку мали забагато,
просторою безстінною була
без стелі й даху нам вселенська хата.
І звідти тіл палахкотить вогонь,
й доба спішить у зиму за добою…
А до весни три місяці всього
і аж три дні до зустрічі з тобою.
16.11.2019
* * *
Ти вийдеш за хвіртку, де я тебе жду,
мобільник згубивши, забувши годинник, —
і нам не шукати ні крайніх, ні винних,
скоріше на радість, а не на біду.
А хто ж підказав не вертати в пітьму,
хто нас напоумив зустрітися в пору,
як краплі дощу розспівалися хором
і гріє ліхтар тільки тишу саму!..
Не зрушимо з місця, немовби чужі,
у подиві вклякли удвох біля хвіртки…
Й між нами раптово засвітиться зірка,
немовби й нема дощової межі.
25.12.2019
* * *
Як не до па-де-де і зовсім не до арій,
повз оперний театр, у глибину алей —
там сіль в «морській» воді, там світить дельфінарій —
де літнім і малим під свято привілей…
Русалка не в воді, по березі, мов пава,
неначе у кіно зібралась на сеанс,
а поміж хвиль усе пірнає, диха, плава,
в той час, як лев морський пускається в брейк-данс,
і пару дельфінят навчили мама й тато
крутити хула-хуп, стрибати у кільце,
стрілою із води до стелі підлітати —
дресирувальник-маг віддячує ж за це…
Готова глядача оббризкати білуга,
а двоє пронести на головах когось —
і блисне із відра рибина, бо заслуга,
харчі ж не дармові — трудитись довелось.
А ще на носі м’яч, і пасажир на спині,
змагання по свистку. У лідерах — радій.
А очі в них які: зелені, карі, сині —
заплющитись спішать в хлорованій воді…
Та в захваті народ. І ти роззявиш рота.
Й замислишся на мить. Згадаєш уночі.
Одним воно дива… А іншим лиш робота…
А тим, що у воді, — мистецтво за харчі.
1-3.01.2020
* * *
Ми по війні тулились на квартирі
в «десятої води на киселі».
Мені було не більш як літ чотири
у діда однорукого в селі.
Батьки за хліб горба у місті гнули,
а я дививсь в засніжене вікно —
термометр показав би певно нулик,
але чи був, забулося давно…
І дід серйозно вельми, не для сміху,
сильце ізмайстрував мені для втіх —
все ж веселіш, ніж при вікні між віхол,
коли ростуть замети аж до стріх.
Сильце з лозини й батькової дратви,
щоб чижик заспівав узаперті,
хоч не любив я влітку гнізда драти
ізгоєм у хлоп’ячому гурті…
Та у сильце мостив крихти і злаки —
почути в хаті чижика ж хотів,
і навіть, пам’ятається, заплакав.
А сердився на діда й поготів.
…Війне з балкона протягом по спині,
ну, що поробиш — як не є — зима!..
Та є підстави порадіти нині,
що чижика тоді я не спіймав.
4.01.2020
* * *
Ми — шукачі, нам так судилось
чи написалось на роду,
але не виголосив крилас
й не звіяв з печі вітродуй…
Хоча не вбив ти і не вкрав ти,
але усе одно помреш…
Та все життя ішов до правди
або до Бога врешті-решт.
То дозволяючи грішити,
а то караючи за гріх,
скидалась правда на ширвжиток,
якщо ти віру не зберіг.
А Бога не знайти де-небудь,
та й строки пошуків малі,
занадто високо до неба,
занадто темно у землі…
Авжеж, окрім Христа і Юди,
не довіряючись юрбі,
себе шукаємо у людях,
не віднайшовши у собі.
6.01.2020
* * *
Бризкаєш водою зі ставка,
зазираєш з усміхом у вічі,
ти — чужа й далека ще така,
та здаюся, адже крити нічим…
Квіти поливаєш у садку,
що моїм лиш донедавна був ще,
я тебе цілую нашвидку,
й лік веде зозуля невсипуща
квітам, поцілункам і ночам
чути навіть з-під дощу та снігу
зайвим глядачам і слухачам
чи для компромату, чи для сміху.
І до столу кличеш залюбки,
і борщем умієш пригощати…
Жаль, що потиск часу шкарубкий,
а його обійми, як лещата…
Маєш, хоч не признаєшся ще,
теплоти і для душі моєї:
байдуже — під снігом, під дощем,
та невистача мене для неї…
Стелиш постіль, світлу, як міраж,
я спішу і часом не встигаю,
то зозуля — та ота, ота ж —
миті лічить з бору, а чи з гаю…
За вікном зими звичайне тло,
хтось казав: морози будуть люті.
А тебе, можливо, й не було —
журячись, придумав на безлюдді.
7.01.2020
* * *
Так зранку радісно устати,
на крихти сухаря стовкти,
щоб в годівниці був достаток
гостям пернатим з темноти.
А якщо вдача неледача,
то нагодованих люби,
хоча від них яка віддача —
то горобці то голуби…
Лиш на балкон зачиниш двері,
древлянським димом ніби тхне —
і оживають на папері
чиїсь слова, що ждуть мене.
То в гості пре орда незвана
і кров’ю ниви полива,
то від Богдана до Івана
безсила стогне булава.
Й дістатись місяця несила,
бо темрява, немов тюрма,
та й там брат братика на вилах
вже стільки тисяч літ трима.
Мені б рядки ці взяти й стерти,
немов сліди від копитá,
бо внучка вчить абетку вперто
і про Телесика пита.
Й не повідомивши причини,
до годівниці за вікно,
і двері на балкон відчинить,
і крихти висипле на дно.
Та вечір щось такий похмурий —
тисячоліттям у добі:
князь Ігор мчить здирати шкури
й лаштує Ольга голубів…
8.01.2020
* * *
Сніги, сніги… Веселі й невблаганні…
Забілять все, крім у душі пітьми,
та й нам її при всьому намаганні
не вибити звідтіль і чобітьми.
Ще по стежках боялися ступати,
щоб не лишити бруду з підошов,
як перший сніг за звичкою лапатий,
негоду провіщаючи, ішов.
Ще довіряти полозкам санчати,
котитися опукою згори
й весну забути часом зустрічати,
зустріти поспішивши до пори.
До темряви звикаючи при білім
довкіллі, що оманне, як завжди,
не зчуємось, як і струмки пробігли,
як неминуче відцвіли сади…
Ще вітер — доброзичливий співавтор,
і теплій зливі вистачить снаги,
та поки літо згодиться співати,
нас відспівати встигнуть вже сніги.
9.01.2020
* * *
А ми малі були і голі…
Т. Шевченко
…повстануть мертві…
Іс. 26:19
«А ми малі були і голі»,
все спотикались об граблі
під знаком вічної сваволі
вкраїнських гнид, московських бліх.
При «Правді» догори ногами,
у черзі за «L’Humanité»
і під мордовськими снігами
в нас вироблявсь імунітет.
Довірено обрати долю
не головам, а голосам,
молюсь, аби лишивсь у полі
хоч із ким-небудь, та не сам.
Ніщо новим не на заваді,
й закон у нужник на гвіздок —
а нам хвалу творити владі
хоч жестом невербальним ОК;
в усьому чітко знати міру,
писати віру через ѣ,
честь оддавати командиру
й лизати те, чим не їдять;
уміти скопом реготати,
коли вже й мертвим до плачу,
й жалю благати в супостата,
аби ніхто лише не чув.
Коли вже й волю, Богом дану,
на хліб намажуть, як паштет,
боюся: мертві лиш повстануть,
бо вже в живих імунітет…
10.01.2020
* * *
Були собі Миколи та Івани —
народ і героїчний, і простий,
якісь такі — з небес не ждали манни,
по них надгробки, зорі та хрести…
Учених мемуари… Фоліанти.
Герої, амбразури. Несть числа.
У авторах — здебільшого таланти
брехливого насправді ремесла.
Слова почуєш їхні — в’януть вуха,
при читанні рядків — у вічі жар,
що люд уперто до загину рухавсь,
і всякому життя було не жаль,
що, не навчив і день падіння Трої,
й на користь збільшовичених цензур,
моя країна зроджує героїв,
а ще майстрів споруджень амбразур.
30.01.2020
* * *
Минулий рік давно кінця добіг,
і зусібіч нові обсіли справи,
і дістає, немов у спеку спрага,
зім’ятий аркуш, що упав до ніг.
Поворітьма із непростих доріг,
в рядках усю розповідати правду —
когось же обдурив, у когось вкрав ти? —
як на духу, при шапці об поріг.
Про це скажи в рядках — нехай не збрешуть,
та, звісно ж, не про все… Адже про решту
найліпше сповідатись небесам.
Що вдіяти, коли, мов камінь з пращі, —
прохання вірші прочитать найкращі?..
А ти ж іще таких не написав.
8.02.2020
* * *
Цей день по-березневому вологий,
в метро вселилась тиша кам’яна…
А ми ж і не звільнялися з облоги —
то голод, то радвлада, то війна.
Що знов — чи перемога, чи поразка?
Гуляє пошесть, меж не визнає.
Хтось у труні, а боязкіші в масках.
Між тих і тих мене іще не є.
Я маркетом плетусь напівпорожнім,
в кишені гроші, кошик у руці,
і відчуваю в погляді у кожнім
підозри метушливі промінці.
Як в масках ті, я теж не ликом шитий,
умію дослухатися вимог.
Вдалося ж ніби злидні пережити…
А чи достаток переживемо?
Гей, боязкіший, я прошу, не гребуй
присутністю моєю при тобі!
Що дошки вже напитувати треба,
зарано говорити, далебі.
Я не король, а надто, що не голий,
посію, справді, ще до середи,
купивши тут, насіння матіоли.
Як зацвітуть улітку, приїзди!
21.03.2020
* * *
День натужно, астматично дише,
ніби маску, вечір надіва.
В глупу ніч така озветься тиша,
ніби всі повісились слова…
Сонце заховалося, не світить,
сніг з дощем безлюддя стереже —
так, неначе похорон на світі
чи по ньому помини уже.
Час, любов замінюючи страхом,
всіх — живих ще — віддає імлі.
Поклонюсь не Богу, а мурахам,
бо вони безсмертні на землі.
В гаю білокорого не гонор,
лихо видивляючись, де є,
там береза кожна — просто донор —
безкоштовно ж кров свою здає.
Зацвіте бузок, аби ламали
всім на радість, а йому на біль.
Часу для любові зовсім мало,
тільки вір, що вистачить тобі.
22.03.2020