Володимир Ярославович КРАВЧУК – поет, публіцист.
Народився 10 листопада 1960 року в с. Добромірка Збаразького району на Тернопільщині. Закінчив школу, лікувальний факультет Кременецького медучилища, а згодом – Харківський міжнародний фінансово-економічний інститут.
Працював редактором Збаразької районної газети «Народне слово». Зараз керівник Збаразької районної літературно-мистецької студії «Рушник» Збаразького РБК.
Член Національної спіски письменників України (1999), НСЖУ (1998). Лауреат літературно-мистецької премії ім. І.Блажкевич, премії журналу «Літературний Тернопіль.». Дипломант премій ім. В.Вихруща та італійського часопису «Giorni nostri». Володар «Золотої медалі української журналістики».
У творчому доробку письменника 19 книг. Редактор багатьох поетичних збірок , видань для дітей та юнацтва.
Твори друкувалися в українській періодиці, у виданнях Латвії, Італії, Канади, США, Австралії.
Володимир КРАВЧУК
ПОЕЗІЇ
...
Молиться над аркушем перо
У пучках зігріте триєдино,
Щоб думками зримо проросло
Все, що знов засіятись повинно.
Доторком народжені слова
Істинно озвуться, наче струни.
Іскорка Всевишнього жива
Вогником невидимим заврунить.
…
Страсної п’ятниці
Терен розквіт
Проданим світлом.
Цвіт, як розп’ятий
Бездумністю світ,
Молиться вітру.
Блідість пелюсток
Смиренністю ран
Терпко святиться.
…На роздоріжжі
Чекає туман
Мов плащаниця.
…
Недоспаний світанок у бинтах,
Прикритий заволоками-димами.
І вирвами чадить оглухлий шлях,
Де впав боєць,
(А ще не знає мама…)
Китайкою суворість на лиці.
Заполиніли очі карі-карі.
Ще підповзуть, як паморозь, бійці.
Не лишать на поталу, на покару…
Розкрилений лежить, неначе хрест
Між зболеними Заходом та Сходом.
Вже потім - пам’ять, біль, сльоза, протест…
В граніті заніміє нагорода…
Намолено схилились небеса.
На вітрі голосила тихо вітка.
Відчаєнів… Нічого не сказав.
Земля вкраїнська в кулаку за свідка.
ЧЕРЕШНЕВИЙ СНІГ
Білий сніг черешень чорних
В коси заплела.
Нареченою до вчора
Дівчина була.
Не заграли музиченьки
Не з її вини…
Повернувся наречений
Криком із війни.
Сива горлиця голосить,
Болем промовля.
В головах простоволосе
Плаче янголя.
…Визріють черешні чорні,
Оминуть весну,
Смутком зболено пригорнуть
Без вінця жону.
ЗОЗУЛЯ НА ЦВИНТАРІ
Кому куєш на цвинтарі, зозуле?
Роки закам’яніли у рядах…
Чи, може, голос лине у минуле
Дорахувати чийсь ранимий шлях.
Здригається розхристана черешня,
Де нагніздились дикі голуби,
Мов душі, виглядають день прийдешній.
Бо хтось недосвітив, недолюбив…
Невже з гнізда пеов’ються зозулята
У світ, що за периметром хиткий,
І стануть, як у пісні тій, кувати
Комусь години,а комусь - роки.
ПРИГОРЩА ВІТРУ
Подвір’я димить полинами,
Що в росах, неначе в сльозах.
Над спокоєм батька і мами
Думками не все ще сказав.
У прихистку сивої хати
Хоч пригорщу вітру подам:
Він зможе таки повтирати
Сльозини отим полинам.
…
Про дорогу
Написано стільки,
Що вже й пера
Повинні ходити.
Яворами узбіччя
Прогіркло,
А вона
Мов би птаха підбита.
До села,
Сизокрила, волочить…
Всі вибоїни слізні
Та чесні.
В них дивлюся,
Як в праведні очі;
Перехрещуся
На перехресті.
…
Прив’ялий май вклонився хаті,
Гойднулось сонце на листках.
До мене знов при цьому святі
З дитинства щемом - добрий птах.
Та ж я не кликав, тільки серце
Зеленокрилий спогад-зойк
Ледь чутно хлюпнуло із денця
На теплу пам’ять ще разок…
І вже несу із татом ласку,
В гіллі – розгублені слова.
Вернутись хочеться у казку,
Де май… І мати ще жива.
БІГ
Світаєм кожен усобі,
Ми рівні всі на стартіранку,
А хто і як свій день пробіг,
Розкаже ніч на сивім ганку.
…
Рокам не вірю вже на слово.
Ідуть, спішать, летять кудись.
Чомусь здається, помилково
В твою шлею вони впряглись.
І хоч не цьвохкаю, щоб чвалом…
Не загалакаєш свій час.
Невже багато? Дрібка, мало…
На час немає часу в нас.
ВДИВЛЯЮЧИСЬ…
Малюю спокій на вогні,
З іскристих зерен родять зорі
На піднебеснім полотні.
Гіляччя тріск думки прозорить…
Сивіє дим ще молодимс,
Вітрець йому куйовдить скроні,
А він – вітрилом, і під ним
Гарячий човен, мов долоні.
…
Знов медами гусне серпень.
Осінь жовтим язиком
Доторкнулась, бо не втерпить
Зваби повним щільником.
НЕДОПИСАНЕ
З присмерковим сувоєм неквапно
Закрадається ніч темнолиця
І поставити зіркою крапку
Після розчерків дня норовиться.
Безсоромно виманює вітер
Із листви вже прив’ялену тишу.
…Цей сюжет без закреслень, як витвір,
Мабуть, вдумлива осінь допише.
…
Гасили осінь лебеді крильми,
До передсніжжя – відстань на пір’їну.
Молилась перед Богом і людьми
Червоним шовком вишита калина.
Ледь-ледь сльозився перезрілий дощ,
Листки-долоні – з вірою до неба.
Таки вартніша велелюдних прощ
Калинова молитва не за себе.
СПОПЕЛІЛЕ ОЗЕРО
Спопеліле озеро-багаття,
Де півколом – скупані думки.
Голизну прикрили, мов латаття,
Власні перевеснені роки.
Цівкою не страченого диму
Непідкупне слово тут живе,
Те, яким до віку одержимий.
Вруниться з душі старе й нове.
…
«…І вражою злою кров’ю
Волю окропіте».
Із «Заповіту» Тараса Шевченка
Немає Гонти і Трясила,
З шаблями кріси лігма сплять.
З червоної калини вила
Пора, братове, нам тесать.
Вже й пісня піднята на кпини,
Де панна-Мова, там – «язик»…
Поскиртувати б ще за днини
Бадилля – й кинути сірник!
ВИРВА
Погасла криївка при світлі калини…
Зріз правди, ганьби і хвали.
А сльози вдовині гірким яворинням
Край шляху терпкого зросли.
ПОВСТАНЕЦЬ
Цілий день кувала зозуля.
День прожив.
Люлі, люлі…
Приспали кулі
На межі.
…
Ручка падала у ніч.
Слово голосило…
Пута власних протиріч
Рвати вже не сила.
Розпорошився на день.
Йду, бо там – дорога.
Жменька зерняток- ідей
Сиплеться під ноги.
ЖУРАВЛИНІ ОЧІ
Коли додому линуть журавлі
Напрвесні над рідними полями ,-
Край обрію торкаються землі
Крильми, немов пробитими щитами.
Попереду чи сотник, чи вожак
Тримає стрій належно та уперто.
Ну, як їх не впізнати, люди, як?!
Вони зуміли небеса протерти.
А кіптява не стишена чорнить,
Мов заволока над стражденним краєм
І журавлині очі кожну мить
Питально в наші душі заглядають.
ЗДИВОВАНІ ФІАЛКИ
Цей теплий холод хтось наворожив.
Здивовані фіалки мружать очі,
Що між листків – торішніх кажанів
Розплющились дочасно, неохоче…
Їх прихистила яблуня стара,
В долонях обігрів січневий ранок.
Змовк вітер в застережнім: «Не пора».
Фіалкам не звикати до обману.
МЖИЧНИЙ ВІРШ
День притишено блукав
Сірий і промоклий.
Поміж клопотів і справ
Загубився спокій.
Тільки вогник пломінкий
Десь край стуку серця
Вірив: з легкої руки
Все ламке минеться.
ШТРИХ ДО ВЕСНИ
Вітер вичесав дерева,
Вкотре вимиті дощем,
А під сонцем полудневим
Рій бруньок дрімає ще.
ПОДОРОЖНІ
«Голосують» край шляху тополі,
Стрімко руки гнучкі в два ряди…
Зупинилось лиш тільки край поле
Пообабіч, намов два світи.
Хто ж підхопить їх? Вітер попутній –
Трасовик, що летить, не повзе?
Таж вони до землиці прикуті.
Вабить мрія оклична. І все.
ОБІЙМИ ВЕСНИ
Над поглядом знову летять небеса,
А холод, мов огріхи віршів…
Та що про весну хто б тобі не казав,
У звабу обіймів ти віриш.
Як брунька, вистукує серце теплом,
Аж розпаш пальта у розкриллі!
Зі світом ділися і світлом й добром –
Відчуєш всевисся, всесилля…
…
Як дрібка солі, наче легкий сум
Клубочаться не пройдені дороги.
…На ніжнотрав’ї приспану росу
Тихенько будить ранок босоногий.
ЗАХОВАНІ КЛЮЧІ
Хмурить небо хмари,
Сонце – в паранджі.
День ховає марно
Від дощу ключі.
Брунькоокий проліс
Спив росу із трав.
Вже й барвінок пояс,
Глянь, розперезав.
ГОЛОС
Заплітає знов укоси
Буйнотрав’я вранці роси…
А коса не клепана лежить.
Ні, не вийде батько з хати,
Косу нікому клепати.
…Над лугами – батькова блакить.
Не почую спрагле: «Сину».
Лиш у затінку ліщина,
Як тоді, із вітром гомонить.
В душу хата заглядає,
Що була для мене раєм.
Темні вікна. Голос батька снить.
...
Вже вкотре листя клена
Гортає вітер,
Читаючи зелений
Трактат про літо,
Де й серпень веселковий
Черкнув зі смаком…
Закрались помилково
Пожовклі знаки.
…
Залишає літо полини,
Згірклу згадку про свою минучість.
Ти його у цьому не вини
Та себе під осінь не засмучуй.
То ж давай заглянемо в сади,
В знак гіллю поклонимось поштиво.
…Ще сміється вітер молодий
І моргають кароокі сливи.
МАМИН ХЛІБ
Роки на спогади багаті,
Як ніч на невсипущі сни…
Із печі хліб надвечір в хаті
Світає сонцем запашним.
Жаріє ледь помітна смужка,
Де сивий втомлений вогонь.
…В долоньці – лагідна цілушка
Узором з маминих долонь.
ВИСТУП
Хоч у залі не густо очей,
Розтривожених дрібкою віршів,
Навіть цій неповазі дверей
Ти чомусь упокорено віриш…
Чи не слово спіткнулось об час?
(Монітори не стануть на чати).
…А дівча промовчало до Вас:
-Для отих, що не «не густо» - п и с а т и.
ПРО ТВОРЧІСТЬ
Моргнув капкан – і ти вже не ловець.
Сполохане повітря тільки вітер…
Невпійманістю зводить нанівець
Безслідне слово твій примарний витвір.
Не закапкань, мов заповідь жива.
Поклич душею, зовом найсвітлішим,
Тоді прилинуть збратані слова,
Щоб освятити чистий аркуш віршем.
…
Сьогодні холод посолодшав,
Хоч і присмачений дощем.
А на шибках поспішний почерк,
Не перечитаний іще.
Це лист осінньої розлуки,
(Не SMSка, лист живий).
І листопад поштиво стука:
- Для тебе. Ласкою зігрій.
ЧЕКАННЯ
Чумацькою валкою тягнуться дні,
Вже змащені мажі востаннє.
Таки виглядаєш, чи десь вдалині
Закінчиться рване чекання.
Крізь сіль проростає уярмлений час,
Розлука ділима надвоє.
…Рядки ці пригорнуться тихо до нас,
Ми їх зрозумієм з тобою.
ОКРАЄЦЬ ВІРША
Волочать хмари небо за собою,
У жовтня ледь допросишся тепла.
Окрайцем вірша поділюсь з тобою,
Кохана жінко, де б ти не була.
Не черствіють в розлуці крихти слова…
Ось-ось злетить оперений папір.
Не сивій римі, а моїй любові
У цей раз, як уперше, ти повір.
СПОГАД
Вітрисько деревам заламував руки,
Самотня пір’їна шукала крила,
Вокзальний годинник,що звик до розлуки,
Здавалось, хвилини утер з-під чола.
Наструнені рейки, драбинчасті шпали,
Позшивані нерви на стиках прощань.
А слів, як погоди, тоді бракувало…
-Кохана, потой бік розлуки поглянь.
…
Шатро туману у сувій
Скрутила знов зимова днина,
А потім вітер беручкий
Відніс і кинув у долину.
Дрімає там жива лоза,
Сніги все більше соковиті…
Давай повернемо назад,
Щоб до пори не розбудити.
…
Річка, наче рана,
Кладка – давній шов.
Все життя, кохана,
Над потоком йшов…
Хоч єднались хитко
Вперті береги,
Цей потік так швидко
Став нам дорогим.
А буває терпко
Поміж днів, розмов…
Воду, мов люстерко,
Протираєм знов.
ТІЛЬКИ СОН…
Кажуть, сни збуваються
По чиїйсь вині…
Знову усміхаєшся
У жовтневім сні.
В просторі і в часі ми
Розійшлись таки.
Будні, глянь, прикрасили
Вишиті листки.
Лагідно повівся так…
Ти ж без заборон
Гумкою учнівською
Витерла мій сон.
…
Жовтогрудою синицею
У вікно
Стука осінь з дощовицею
Так давно.
Тільки жінка все противиться:
-Не пущу.
Не доводь мене, нещасливице,
До плачу.
В серці рано ще
Виколисувать жовтий сум.
Може, я комусь
Жменьку радощів
Принесу?
КАВА НА ДВОХ
«…І в найсолодшій жінці є гіркота».
Фрідріх Ніцше
Гірчить солодка жінка, наче кава,
Що мліє в чашці, мов у сповитку.
За це ви, звісно, їй не дорікали,
Бо вибрали й пригубили таку.
Цей трунок – не полуда, не омана.
Забродою там розчинились ви.
Холоне, а здається, ніби в’яне.
На дні притулок осад вперто звив.
Зігріти б у розважливих долонях
І розділити спогади на двох.
Не стане на дратливій перепоні
Гірчавий присмак, що до уст присох.
В півпогляді – розхристані бажання,
Загублена одвічна таїна,
Яка ще називається коханням.
Його так важко випити до дна.
…
Я наллю шампанського,
Кохана,
В келих
Звечорілого тюльпана.
Затанцюють
На твоїм обличчі
Зорі-свічі
Дивом таємничим.
…Нам судилось
Трунок розділити,
Переходим тихо
В спрагле літо.