Іван Михайлович ГАВРИЛОВИЧ – член НСПУ з 2005 р. Поет, публіцист, автор рецензій на твори сучасних українських письменників та розповідей про них, надрукованих в обласних і всеукраїнських часописах. Член редколегії і літературний редактор журналу «Перевал» (Івано-Франківськ).
Побачили світ п’ять поетичних книжок І. Гавриловича: «Данина життю» (1991), «Янгол над містом» (2001), «Ватра на дощі» (2007), «Час міражів» (2013), «Поміж землею і Небом» (2017). Також добірки його творів публікувалися в колективних збірниках «Новоліття» (1974), «Ранковий клич» (1981), «На спустілому полі» (1993). Багато віршів на його слова стали піснями – їм дали крила мелодій прикарпатські композитори Богдан Шиптур, Мирослав Пастернак, Микола Павлюк, Галина Терлецька, Мирослав Петрик та інші.
Народився Іван Гаврилович 30 серпня 1952 р. в селищі Делятині Надвірнянського району Івано-Франківської області. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка. Усе життя працював в івано-франківських друкованих ЗМІ.
Нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР, медаллю «Будівничий України» ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Заслужений журналіст України. Лауреат обласної премії ім. Богдана Бойка в галузі журналістики та Івано-Франківської міської премії ім. Івана Франка в номінації «Література».
Іван ГАВРИЛОВИЧ
А КОЖЕН ДЕНЬ – ТО ЯК МЕЖА…
ПОЕЗІЇ
* * *
Такі трудні, немов останні, кроки.
Це фатум долі, наше дежавю.
Знов серця біль барвінком синьооким
На свіжім румовищі перев’ю.
Це фатум долі – втеча од неволі,
Яка вже затягнулась на віки:
Орда знов топче українське поле
І дим пожеж ковтаємо гіркий.
Гетьмани ж наші звично грають ролі…
Це вже було – роз’єднаність народу,
Знемога духу й тіла – до кісток.
Дамоклів меч ярма і несвободи
Над нами… На путі – хисткий місток.
Але мета свята в тих душах щирих
Й після тяжких поразок ожива,
Хто клапті пошматованої віри
Збира круг себе і водно зшива.
За зраду неньці прощення немає,
За те, що відступив зі шляху вбік.
Свята мета картає і карає
Як не сьогодні – завтра, далебі.
Ти дорікнеш, що знов слівце чужинське,
Та хай і всоте, а почуй, однак,
Що неміч наша – д е ж а в ю вкраїнське:
Стихійність чину і терпіння брак;
Що нам в бою між істинним і ложним –
Для українців праведнім бою –
Зневірою й розчаруванням кожним
Збива приціл фатальне дежавю.
Та хто боєць із племені героїв –
І в час випроб зі шляху не зверта,
Святою причастившися метою,
Що стягом синьо-жовтим розцвіта.
* * *
Те знає Бог, те знає лиш Господь,
Яку ціну ще заплатити маєм,
Щоби під мирним небом урожаєм
Втішався люд і поспішав змолоть
Добірне збіжжя й замісити тісто
На коровай вкраїнських сподівань;
Щоб справило село обжинки, звісно,
І в танцях закрутилась голова.
Те знає Бог, те знає лиш Господь
Про льос той незбагненний український,
Коли зміцніють наш і дух, і плоть,
Здолають ворога оскал чужинський.
Ти їх кріпи й ту віру до могили,
Що зможеш, сину, хижака збороть:
З тобою Бог, з тобою – Правди сила
На тій землі, яку нам дав Господь.
* * *
На цій горі не вчуєш солов’їв –
Орли над нею крила розпростерли.
Ти не кажи, що підкорив її, –
Прийшов ти просто в гості до Говерли.
Для духу нашого цей вимір висоти:
В Карпатах не димлять вулканів жерла,
А глянути згори на край святий –
Для того з миром сходять на Говерлу.
Зі мною з-над Дінця сердечний друг,
І радість йому груди враз розперла:
Сповна відчув тут українства дух –
Мов кремінь, дух прадавньої Говерли.
Їй біла хмарка дуже до лиця,
А сльози від дощу веселка стерла.
Світ від Карпат аж до твого Дінця
Тобі відкриє, друже мій, Говерла.
Тримаймо разом східний наш рубіж.
А тут гора би прірвою розверзлась
Й поглинула ординця, далебі,
Якби топтав вершину він Говерли.
Хай же зліта до сонячних висот
На цій вершині наше «Ще не вмерла»!
Як українства вивірений код –
Під небесами вічності Говерла.
* * *
Всі ми у часу рекрути,
Він же й шмага батогом.
Кожному – перегорнути
Книгу життя свого.
Ну а сюжету інтригу,
Ох, як закрутить твій час…
Втім, життєписів книги
Творять літа не без нас.
Далі, все важчу, двигав
Шляхом без вороття,
Перегортав ти книгу,
Що товщиною – в життя.
А на привалі в горах
Витяг із рюкзака:
Ох, і важезна яка –
Щастя вмістила й горе…
Того лише не говорить,
Скільки років-сторінок
Ти в ній іще перегорнеш, –
Зна лиш Ісус твій строк.
* * *
Це вічне «Бути чи не бути?»,
Коли від зла довкруг аж лячно.
Та світу бути – однозначно! –
В його творимій Богом суті.
Лихих думок людських причини
Ніяк збагнути ми не можем,
Бо ж непорочний і невинний
Прийшов дитиною з нас кожен
Не з власної, а з волі Бога
На світ – не задля ночі, звісно,
А задля ранку, задля світла
Дня сонцесяйного нового.
Сюди із чистою душею
Прийшов – не множити пороків,
Та котять вал біди Землею
Ненависть, чорна лють, жорстокість.
Чи ж вал той дикий, каламутний
Підмиє в шалі стогріховнім
Підвалини світобудови –
Буття людей Господню сутність?
Пророцтва того не приємлю,
Що звиродніння жде людину,
Бо ж ми усі прийшли на Землю,
Щоби збороти силу темну –
Молитвою і власним чином.
* * *
Я на кожен день дивлюсь як на межу свого
життя… Питаєш, наскільки розлогим може бути
життя? Настільки розлогим, щоб осягнути Мудрість.
СЕНЕКА.
А кожен день – то як межа,
Мов у житті людськім – останній,
Після якого враз душа
На Небі пред Отцем постане.
Й життя земне – як день минущий,
На вічне – в Бога заслужи.
Сьогодні ще на світі сущий,
А завтра – звіт складай, як жив…
Під Богом ходить всяк із нас,
Тож і тебе чека з Ним стріча.
Але того ніхто не зна,
Коли Господь його покличе.
Й не маєш права ти забути:
Твій кожен день – то як межа,
Що шанс дарує: най душа
Відмолює в гіркій спокуті
Гріхи нажиті і набуті.
Її очистить поспішай!
Од вечора мудріший ранок?
До ранку можна й не дожить.
Не будь рабом у забаганок,
Житняк спожий – не марципани,
Та ближньому допоможи.
Найбільша з наших перемог –
Пізнать, на мить забувши звичність,
Що Мудрість – в Істині одвічній,
Одвічна ж Істина – це Бог.
* * *
Сон розуму – завжди дрімучий сон.
Він не нічний, а неодмінно денний.
Не визнає моральних перепон
Той, хто в злобі затаєній шалений
До тих, хто на дорозі йому став, –
Й до конкурента, що не менш багатий.
Вітчизна ж для нувориша – це там,
Де легше є найбільший куш зірвати.
Він, може, в місто і з села прийшов –
Співала колискові сину мати,
Та рідним став йому «общєпонятний»,
Точніш, «блатняк» як інструмент розмов.
Сон розуму – мізерний, ниций дух
Того, хто уявля себе атлантом,
Хоча у нього лиш один з талантів –
«Наварювать» бабло з усіх довкруг.
Ногами він – на золотому дні,
А не на віри праведної тверді.
Для нього незбагненні і чудні
Два корені у слові «милосердя».
Втім, в найкоротшій прозі він не нуль –
Мов з кулемета, вилітають з рота
Його масні, як смалець, анекдоти
Під регіт остограмлених дівуль…
Але чим більш напташить баришів,
Тим тяжче розлучатиметься з ними,
Бо ж підуть з ним лише гріхи душі –
Нема, нема кишень у домовини.
* * *
Кривити душею не вмію,
Таким світ приймаю, як є,
Й того кулика розумію,
Що хвалить болото своє.
Бо навіть з казкового моря,
Де рай земний, щастя рясне,
За тиждень, я знаю, – так скоро
Тягтиме додому мене.
Усе свою має тривалість,
Тож, чайко, до нас не кигич!
А втім, може, й зовсім не хвалиш
Затоки круті береги.
Так, наша земля, птахо рання,
В туманах за обрієм десь…
Ти нам принеси на прощання
По клаптику теплих небес.
* * *
Ти засидівсь довго в задзеркаллі,
Начебто в невіданні святім.
Так живеш щоднини, мов в астралі,
Хоч давно твій під прицілом дім.
Прагне хтось туди вночі ввійти
(Є ж бо й другий бік у задзеркалля!)
В час, коли тікаєш, друже, ти
В світ ілюзій від життя реалій.
«Хтось» не гає часу – вже бої
На Донбасі з украми клекочуть,
Та він бреше всій планеті в очі:
Я не я і «гради» не мої…
Й хоч тебе ще ворог не займа
У твоїм байдужім задзеркаллі,
Вже групують танки для навали
Ті, хто є і буцім їх нема…
«Хтось» до тебе навіть зуби шкірить,
Коли ти заходиш в інтернет.
Він лукавить, щоби ти повірив:
Ну а може й справді «іх там нєт»?..
Задзеркалля – світ ілюзій твій,
Не досидься лиш до того, друже,
Що те дзеркало вояк чужий
Пострілом одним розтрощить в друзки…
* * *
Шукаю в днях, а чи знайду
Тебе, таку ще молоду?
У тижнях, місяцях шукаю
І в одшумілих вже роках.
Стріч миті у твоїх очах
Були мов бризки водограю…
Підніму яблуко з трави
Аби рій згадок оживить
З найпершої тієї стрічі.
Цей сад тоді ще юних мрій
І дотепер не так старий,
Як давній: на землі – паліччя…
Сваволив вітер у саду,
І трем двох безпритульних душ
З’єднав нас враз у поцілунку…
Тоді вкусили ти і я
Солодкий плід – згори, з гілля,
До наших стіп упав він лунко…
Й сьогодні вітер, повний сил,
Всі яблука з дерев струсив,
Одне ще висить – мов на небі…
Чи ж плід отой мені ти знов
Простягнеш як свою любов:
«Цей плід гіркий – для мене й тебе…»?
* * *
Як вивершили батько й син-юнак
Останній свій стіжок соломи в полі,
Геть зморені, не ганили, однак,
Селянської чи долі, чи недолі.
Із себе втоми скинули вантаж
І просто неба, душами розтерплі,
На вигоні вклякли враз, як у церкві, –
Проказували разом «Отченаш».
Коліньми чують ріст гінкий трави
І в дім вони не квапляться з дороги.
Що просто неба – ближче так до Бога,
Щоб їхні вчув подячні молитви
За збіжжя дар, за це погідне літо
Й за те, що у родині всі живі…
Згори вже ллється зір бентежне світло –
На молитви їм Господа одвіт…
Лиш з Богом неослабний дух єства.
Звільнились від утоми руки й плечі
Тих двох, котрі закінчили жнива
І моляться під зорями в цей вечір…
* * *
Мій внук міський не бачив призьб і стріх,
На хатньому він не сидів порозі.
А я малим утіху мав з утіх –
Проїхатися з фірманом на возі.
Набігаємось так за літню днину –
Скоріш би вже забутися у сні.
І дідова під стріхою хатина
Палацом видавалася мені.
Те відчуття живе в мені і досі:
Втомившись од своїх хлоп’ячих справ,
Я на долівку глиняну ступав, –
Най холодок остудить п’яти босі.
Коли дрімала за вікном земля,
З рук бабці нагодований та вмитий,
Складав свої долоньки для молитви –
За день цей Богу дякував і я.
Прийшов я у земний незнаний світ
По Другій світовій – через сім років.
Та в плині і неситих наших літ
Сміялись з неба зорі нам високі.
Так, я ще з тих непоказних часів,
Що знали бідність, та нам пахли медом:
Од бджіл на цвіті луг увесь гудів
Майбутнім трактористам і поетам…
* * *
Допоки нам бути сущими
Й верстати земну свою путь, –
Доти із мізків вилущувать
Думки, що словами стають.
Слова ж є і зболені, й лагідні,
Й сердиті, й тверді, мов граніт.
І ті – як надій ніжні пагони,
І ті, що мов щастя зеніт.
Поету на долі дарунки
Чекати терпляче слід,
Аж поки із зав’язі думки
Словесний виросте плід.
А хочеш втекти у безмов’я
Й мов риба обходиш гачок,
На думці ізнов себе зловиш:
Ти думаєш все ж – ні про що...
* * *
Упав під ранок перший сніг
На верби, ще зелені з літа.
І день новий уже не зміг
Віт і думок їх одігріти.
Лиш глянуть в дзеркало Дністра –
Заплачуть знов дрібненьким листям.
А в грудня, звісно, совість чиста –
Вже настає й о г о пора.
Поете, попри часу плин,
Тебе не змінить повсякдення:
Вже голова в снігу сивин –
Думки ж, як в юності, зелені…
* * *
Совість узяв на глузи-сміх…
Ти з нею був завжди в роздраї,
А так живеш, ніби й не знаєш,
Що означає слово «гріх».
Зриваєш куш як владоможець,
Любовних стільки мав звитяг.
Не аутсайдер – переможець
На святі гамірнім життя.
Христа ж би не згадав і всує.
Та вип’єш чашу літ до дна –
Й душі прозрінням ти відчуєш,
Що в кут глухий себе загнав.
Хай принесе той день тобі
Не мниму – справжню перемогу:
Узрієш все ж десницю Бога,
Хоч і запізно, далебі.
* * *
Той критик знов мене скубе
За цикл поезій найновіших:
Мовляв, у цих любовних віршах
Я переспівую себе.
Мовляв, забудь про солов’їв,
Як настає пора вечірня,
Бо з цензом віковим твоїм
Кохання спрага не співмірна.
Та люблячих сердець планета,
Нас оберта, кохана, двох –
Мотив одвічний для поетів
Усіх народів та епох.
Веде нас тихо, без бравади,
І в день новий любов земна,
Яку двом не переспівати –
На все життя вона одна.
* * *
Дні серпневих сподівань –
Затамованих жадань.
Їх у нас ще так багато,
Тих нездійснених бажань.
Я й забув про календар –
Шал чуттів не втисну в дати.
Це прощальне наше свято –
Дні іще високих хмар,
Дні високого ще неба,
Та низьких в лугах отав.
Ранок музику для тебе
Творить розсипом октав.
Йдеш зі мною до ріки,
Сум в очах твоїх тремкий,
В них сизіє запитання:
«Де ж поділись ластівки?..».
Жаль, що серпня день останній
В далеч плине вже Дністром.
Нас на пристані від рання
Жде до осені пором.
* * *
Чаркуватись прийдуть гості,
Мить знайомим спільним кості –
В супермаркет знов летиш.
У комфорті жить не просто.
Міста гамірного простір –
Міжпростір’я суєти.
Простір міста – насміх долі,
Бо душа колись пізна,
Що для тебе й мегаполіс –
Мовби клітка та сумна.
Метушливих буднів клітка,
Як веде в житті лжеціль.
Марнослав’я штучна квітка
Не вартує тих зусиль.
Не клени лиш безхребетність
Власну на чім світ стоїть,
А в край танців іскрометних
І співанок завтра ж їдь.
Має і Карпат безмов’я
Голос – поклик висоти.
На хребет гірський зійшов я,
А за ним – світи, світи…
* * *
Не заспокоять і роки
Душі цей гарячковий трем:
Синицю відпустить з руки
Й летіть, летіть за журавлем!
Летіть лиш подумки, на жаль…
Знов запитання серце рве:
Чи вже й розділить вас межа,
Яку недолею зовеш?
Все ждеш – надія не згаса,
Та знов Атлантика штормить…
Чи журавель той, може, й сам
У рідний край вже не спішить?
От хтів би стать вдовиний син
Синицею в твоїй руці.
Портфель шкільний тобі носив,
А ще – від журавля синці…
Він добрий, хоч непоказний,
І має у житті мету.
Спитав журавлик твій малий
Його якось: «Ти мій татусь?»
В безмов’ї вимучить нічнім
Тебе найтяжча із дилем.
Та знову у досвітнім сні
Летиш, летиш за журавлем…
* * *
Ловці удачі на Донбасі –
З «расєйскіх» закутків усіх.
І цей на дармівщинку ласий,
Що падала б йому до ніг.
Примчав аж з-під Владивостока
В Донецьк, покинувши свій «дом».
«Что ищет он в стране далекой?
Что кинул он в краю родном?..»*
«Зємєль всєх русскіх собіратєль»,
Він, звісно, «строіт русскій мір»…
Але розбоєм збудувати
Ніхто ще дім новий не зміг.
Він ще не зна: не «в молоко»
Й «укроп» стріля з артбатареї
І як двохсотого в «Расєю»
Його відправить літаком…
«Что ищет он в стране далекой?
Что кинул он в краю родном?..».
В Кремлі – з тавром псевдопророка
Хова зловісний усміх гном…
________
* М. Лермонтов, «Парус».
* * *
Надій пора… Моєму другу
З АТО дзвонили знов сини:
Там придорожні лісосмуги
Вдягають камуфляж весни.
Хоч для синів пора ця – втіха,
Пережива він за обох:
«Зєльонка», вдень на диво тиха, –
Підстава для нічних тривог.
З-поміж дерев тих диверсант
Підкрастись може з автоматом –
Й навік погасне для солдата,
Що, втомлений, стоїть на чатах,
Вже весен всіх земна краса…
«Бо, – каже друг мій, – я не вірю
Й навряд чи вірить білий світ
Крихкому тому перемир’ю, –
Лиш тим, хто на передовій…».
Десь близько ворог – то не привид,
І хлопців батько їх здаля
Застеріга: такий зрадливий
Весни зелений камуфляж…
* * *
Про нерозділене кохання
Він другові зізнавсь нараз:
«Між нами виросла гора,
Яка висока й нездоланна».
«Моє ж коханнячко якраз
Живе в селі, що за горою.
До неї, – друг йому, – всякчас
Я мчу з любовною жагою.
Якщо за милою ти тужиш,
Здолай свій острах висоти.
Запрагни лиш, то й ти, мій друже,
Свою гору перелетиш».
* * *
Докір твій: «Любов чи воля?» –
Й мій в душі тривожний щем,
Бо таких дилем іще
Не розв’язував ніколи.
Я тобі загляну в очі:
Чи ж бо щира їх блакить?
Пташко ти моя співоча,
Звісно ж, дім цей мій – не кліть.
На межі надриву-болю
Висновку цього дійшов:
Якщо є любов без волі,
То вже зовсім не любов.
Значить це: любові, пташко,
Поміж нами й не було.
Хоч розстатись двом так важко,
Примус – то ще більше зло.
Й ні розчарувань пророчить,
Ні спинять, сумний, не хочу –
За порогом уже ти.
Що ж, у світ скоріш лети,
Пташко ти моя співоча!
* * *
Терпимими стали речі нестерпні,
Що душу колись навпіл краяли.
Стаєрський біг у рваному темпі –
Ось реальність твоя неприкаяна.
За пришвидшенням – уповільнення…
Знов до фінішу рви з сил останніх!
Просто звик ти вже буть невільником
Так званих життєвих обставин.
Тільки ж істина – та найдорожча…
Вчасно цих не відкрив азів.
Ти мов пес, що зірвався з прив’язі, –
Мчав зірвати джекпот переможця.
Обернулося ж серця ранами,
Що зірвав злість на декім із ближніх…
Ця весна – теж у темпі рваному:
Сніг фатальний цілує цвіт вишні.
Підніми вітром зірвану квіточку,
Щоб тобі нагадала в ту мить:
У весни після фінішу – літечко,
А у тебе – сивини зими…
* * *
Немає болю без причини,
Причин же безліч може буть.
Тож має він завжди вторинну,
Проте – невідворотну суть.
Біль, що скувати хоче волю,
Лиш твій – і в тім завжди один,
Хоч сотня може буть причин
В цього лише твойого болю.
Якщо ж не ефемерний біль,
То він шматує не лиш тіло.
Я знаю: защемить тобі
В душі кохання запізніле.
Хоча цей біль прийшов раптово
І він причин не визнає,
Та крапелини його є
І в нашій осяйній любові.
* * *
Таїн твоїх світ – як святая
Святих: по сторонньому – зась!
Задуму очей відвертаєш,
В яких зблисне сива сльоза.
Моїх у коханні освідчень
Не хочеш ти навіть і чуть.
Ти – мій затамований відчай,
Бо я лиш про тебе мовчу.
Хоч погляд відводиш, загляну
В очей твоїх світ – лиш на мить…
Без відповіді запитання,
Що в них, може й душу спалить.
Так, я не прилинув з небес –
Земний весь, давно сивочубий.
Та хто ще, крім мене, тебе
В твоїй одинокості любить?
* * *
Це теж одна з весни ідилій –
Рясний цвіт вишні обліта…
Відчув: на мене зирить птах
У сорочині чорно-білій.
Він не бажа з ніким знайомства
Тут, біля власної хатини.
Все носить комашню дружині,
Яка висиджує потомство.
Йому не можна бути сонним:
В сорóка сорок є морок.
Чому він, справді, не сорóк,
Якщо є ворон і ворона?..
Що ж, я й не думав підглядать –
Очей уверх не піднімаю
Я до сорочого гнізда
Між білоцвітого розмаю.
* * *
Ця повінь почуттів не рве усі загати,
Передсуди ж чиїсь хай змиє – в тім-то й річ,
Бо скреслі наші душі чекає, люба, свято –
Човникарем веслую уже тобі навстріч.
Ця повінь, слава Богу, йде не нищівним валом.
Для двох це вирування потоку – очисне
Від згадок, прикрих досі, про безліч спроб невдалих,
Про все в стосунках наших пусте і наносне.
Вода стрімка, невтримна очистить грішні душі –
Оновлення дзвінкого позичить у весни.
Для двох залишить повінь маленький клаптик суші,
Щоб наші там здійснились і найпалкіші сни.
До острівця кохання веслуєм як на прощу,
Звільнившись із полону огуди й засторог.
А як у двох складеться, – цього не зна ніхто ще,
Із сивого захмар’я це бачить тільки Бог…
* * *
Ти промінь в моїй пам'яті довіку,
Моя блакитноока незабудь.
Та пристрасть давня, що не знає ліку, –
Прозорість річкова, не каламуть.
«Мене – прошу, коханий, – не забудь…» –
Так мовив погляд твій невинним цвітом
Травневих незабудок сумовитих,
Коли збирався я в далеку путь.
Ті згадки – то життя мого набутки.
Присів у сквері, а душею там,
Де одцвітали весни в незабудках…
Лиш пам'ять юних літ не одцвіта.
* * *
О, як розрісся тут бузок,
Який в нас називають безом!
Він видивляв наш кожен крок,
Тож ми ходили, як по лезах.
Мільйони квіточок його
За нами підглядали, пильні.
Й ми від тих заростей – бігом
Удвох в бентезі мимовільній.
Чи, люба, ти мені пробачиш
За те: «З тобою, а чи без…»?
Так гулко в грудях серце скаче…
Із рук моїх береш ти без.
* * *
Для двох то справді дивовижа:
Пелюсткопад – мов снігопад.
Та я коханню був би рад,
Яке на злеті все, без знижень.
Йдеш обережно садом, любко,
І просиш ти мене щокрок
Переступать пелюстя купки,
Що вітер натрусив з гілок.
Та чом в ту білоцвіту мить
Гріховна думка серце крає,
Що так я мовби мимохіть
Нашу любов переступаю?..
* * *
Таж порушила весен традиції
Барв оцих молодих ряснота:
Хоч іще не одквітли форзиція
Й черемшина, – бузок зацвіта.
Він невтримний тому відчайдух,
Що і час став щільнішим на світі,
Бо Земля на космічній орбіті,
Кажуть вчені, пришвидшила рух.
Ця весна – згусток барв розмаїтих:
Жовтих, білих, лілових барв.
Увиразнює борзо свій шарм,
Все живе підганяє до літа.
Юнко гожа, послухайсь поради:
Не ведись на «крутих» і понти,
Щоб ридма не ридати од зради
І до часу не одцвісти.
* * *
Поцілую в ту сльозинку,
Що на вії лиш бринить.
Заберу, кохана жінко,
Тихий біль її за мить.
Тільки не шукай причини,
Чом невдача, чом біда,
А всміхнися – лиш очима,
Уст куточками бодай.
Поцілую у промінчик,
Що освітить личко враз.
Ну а прикрості камінчик
Дно ріки хай забира.
Бо дає й коли батожить
Доля шанс для перемог –
Щоб на двох звитягу множить…
Й гіркоту ділить на двох.
* * *
Так довго в двох епохах воднораз
Жили з гангреною безволля й страху.
Та підняли з колін майдани нас –
Відчув себе вже кожен вільним птахом.
Пріч тих, хто в світлі кольору рожевого
Сприймав як факт зворушливий до сліз:
Відстояв чергу – й ковбаси дешевої
Аж цілий кілограм додому ніс…
Втішалися безрідним «общаком»
Як еталоном величі і сили.
У них коп негрів люто б’є кийком,
А ми найперші космос підкорили…
Як між старим застряг люд і новим,
Збагнув: той лет в орбіті тимчасовості.
Та лицям хворих не поможе грим:
Засіла в них інфекція совковості.
На сонце вийшов із совкової пітьми,
Тож дальтонізм лікуй свій, небораче!..
О, скільки, скільки будемо ще ми
Країною задавнених болячок?
Звільняємось від них ми так помалу,
Що мучить знов і знов мене питання:
Тривало б тільки наше лікування
Не стільки ж літ, як нас інфікували…
* * *
Ще в пам’яті стрімке життя
Подій калейдоскоп залишить,
Та зігріватимуть чуття
Лиш згадки ті, що наймиліші.
Бо як без них? Життю радій,
Навіть якщо у нім багато
Було нездійснених надій,
Приходили лиш зрідка свята.
На хвилях спогадів людину
Ця розкіш спогадів гойда,
Мов човен сповнених жадань…
Вже голова твоя в сивинах,
Лиш пам'ять вічно молода.
* * *
Твого волосся кучеряві кінчики,
Цей усміх, що сполохати боюсь,
Який від кутиків рожевих уст
Мандрує до твоїх очей промінчиків…
Та погляд їх, блакиттю заяснілий,
Іще ховає й загадкову тінь
Твоїх тривожних, мила, сновидінь…
Чом вони з ніччю всі не відлетіли?
Знов за твоїм пробудженням я стежу…
Твоїх мої торкнулись ледь уста:
Із сітей сну звільняю обережно
Тебе, моя ти рибко золота…
Апологетам «русского міра»
Сидіть собі в «дірі» совковій,
Лиш дайте вибратися нам!
Пізнали ми давно й сповна
Міраж «братерської» любові.
Хоч не бува любов з принуки,
Та тягне в ту «діру» назад –
Хапає нас за ноги й руки
Знов самозваний «старший брат».
Він у неволі нас тримав
Три з половиною століття.
Не знати б цього нашим дітям –
Народів то була тюрма.
Самі в своєму «русском мірє» –
Один в одному! – і живіть,
Щоб злидні множити нові
Та власний люд «мочіть в сортірє».
В імперськім вже були багні,
Тож далі нас дурити годі,
Коли світанок заяснів
На заході нам – не на сході.
Брехливі ті поводирі,
Котрі нав’язливі в любові.
Отож без нас ви, нешановні,
В своїй лишайтеся «дірі»!
Ти в істині жив, любомудре…
Світ ловив мене, але не спіймав.
Григорій СКОВОРОДА.
Не хлібом лиш, а кличем неба
Жив український наш Сократ,
Чий філософський постулат:
«Пізнай себе! Заглянь у себе!».
Про «сродний труд» зустрічний слухав:
«То для людини головне
І вірить ревно в царство духа, –
Коротким є життя земне».
З торбиною йшов рідним краєм,
А в серці ніс ти небеса…
І я там істину шукаю,
Де людяність, добро, краса.
Ідуть за істину бої,
Мізки хтось щодо неї пудрить.
Ти ж в істині жив, любомудре, –
Не просто в пізнанні її.
Найвища мудрість дивака –
Віддавсь на волю він стежкам,
Збива ногами порох літа…
Ноша й моя – також легка:
В житті я статків не шукав.
Чи ж бо мене спіймаєш, світе?
* * *
Лжеістинами не розмити
Засаду, Богом нам відкриту,
Тверду, як замкова стіна:
Тримає сила духу нас
У цім матеріальнім світі.
Так, з плоті ми – матеріальні
Аж до самісіньких кісток.
І для батьків не віртуальність,
А заповітних мрій реальність –
Синочка крочок, ще й не крок.
Із наших починавсь думок
І дім новий, і в полі жито.
В добрі нащадків ростимо –
Вони зодягнені і ситі.
Й душа твоя пізнає, друже,
Колись з-за вічності межі:
Лиш у свідомості чужій
Зостанешся (якщо заслужиш!)
Уже як мислеформа ти,
Що тілом був матеріальним…
І в мить оту зітхне печально
Твоя душа із висоти.
* * *
Ця доброчинця машкара:
Хто брата роль ще вчора грав,
Згубив би й рід увесь «хохлацкій».
В обіймах тих смертельно-«братських»
Він нас і задушить би рад.
«Брат» ласий на чужі снопи
І де його нога ступала,
Ту землю хоче застовпить –
Своєї, бач, йому все мало.
Звільнились ми од марновірства,
Як він розкрив своє нутро
З хижацьким нахилом до звірства.
Та в цім для нас є і добро:
Кінець брехні і лицемірству!
* * *
Уміло робиш ти щораз
Великі очі, московите, –
Наївні й навіть сумовиті:
«Чому весь світ не любить нас?».
Та він сприйма твій штучний жаль
Як запитання риторичне:
Негоже людям поважать
Напасника, що бреше звично.
Не вірять в пісеньку стару,
У награний «страждальця» подив.
Так ще нявчить котисько-шкодник –
Всіх розжалоблює довкруг.
Ти брешеш в очі: «Нас там нєт!»…
Хто в це й повірив – лиш до часу,
Бо знов твій «град» чи міномет
Гатить по «украх» на Донбасі.
Але й того не приховати,
Що з України наш лжебрат
В Московію своїх солдатів
«Двохсотими» везе назад.
Вдає, мовляв, того й не зна,
Що жде його фінал невтішний:
Перед людьми й перед Всевишнім
Заплатить за гріхи сповна.
* * *
Поет – він є візіонер,
Що плине серед хвиль уяви.
За дивний дар небесних сфер
Не потребує він прослави.
Тих візій повінню щасливий –
Звіряє з ними пульс Землі.
Вони раниму душу живлять,
Як тіло – хліб, що на столі.
Плід медитацій, інтуїцій –
Слова змережали папір:
Ті – наче блиск тремтливих зір,
А ці – земні, твердіші криці.
Вклада в них сподівання зміст,
Що дух свободи він розбудить,
Про світло нагада тим людям,
Котрі й за дня живуть в пітьмі.
Клич кине виполоть порок:
Нещасний нарід, що лиш плаче…
З поетів рідко хто пророк,
Та схильні всі до передбачень.
Як воля й честь під батогом,
Тим більш чужа візіонеру
Мистецтва чистого химера,
А проростають істин зерна
Із візій – із рядків його.
* * *
Вірші вже пишуться як варіації
Років дзвінких, молодих…
«Є вікові у поетів вар’яції, –
Скаже читач не один. –
Нащо кохання оця профанація?
Знаю, давно вже ти дід,
Тож не впадай у любовну прострацію –
Згадкам солодким радій».
Я ж Музі знову – про вроду і грацію,
Щоб нашептала мені
Вірші, що пишуться як варіації
Чарів і зваб давніх днів…
Жінка з вулиці Краківської
Чи він вслід тобі на цій Краківській
Оглянеться, той чоловік?..
Дарма, що ввійшла у бальзаківський –
Однак то гріховний ще вік.
В чуттів твоїх ватру невигаслу
Дрівець чи підкине ще хтось,
Кого вдома ввечері вимислиш,
Присівши у кріслі з котом?
Де ділися ті кавалери, де?
Он байкер дівчисько везе.
У неї – усе ще попереду,
У тебе – позаду усе…
Байдужа до тебе ця вулиця
З квапливими вічно людьми.
Й чомусь до будинку ти тулишся,
Немовби змаліла за мить…
Місто без Шевченкових півнів
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів…
Тарас ШЕВЧЕНКО.
Забанував за селом
Досвітніх Шевченкових півнів,
І без їх охриплих голосів-будильників
Тут, у місті кількамільйонному,
Я встав сьогодні найпершим.
Ввійшов у стиснений простір
Між двома висотками
Немов у рамку
Травневого світанку,
А над нею… Тарасова веселка
Після нічного дощу,
Та, що в Дніпра воду позичає…
Ну а рамка й не думає дзвеніти –
Пропускає мене
Без жодних розпитувань
І вимоги витягнути з кишені ключі.
Добре, що ще не прокинувся
Цей урбанізовано-прагматичний світ
Із залізною логікою
Вищості раціо над емоціо,
Який, однак, не здогадується,
Що без півнів Шевченкових
Він давно уже хворий
На втому металу.
* * *
Детектори брехні
Заполонили світ –
Зчитують
Через проводи і датчики
Латентну інформацію
З душ тестованих на гріхи.
Скрупульозно відділяють
Зраду од вірності,
Розбещеність від доброчесності,
Аморальність від моральності,
Скупість від щедрості,
Кукіль від зерна…
З-під тієї мудрої апаратури
Брудні потоки брехні планетарної
Спливають у клоаки
Міських каналізацій.
А виокремлені технічним генієм
Докази невинності
Несправедливо підозрюваних
У тяжких гріхах
Янголи на своїх білих крилах
Несуть у Небо
Вседержителю.
* * *
Ой хмелю ж мій, хмелю,
Хмелю зелененький…
З народної пісні.
Чом ти, наш батьку Хмелю,
Купивсь на лжу сусіди?
Таж бо гірке похмілля
Від тої нерозсудності
Для всіх нас затягнулося
На триста з гаком років…
Таж всохнуть хміль зелений
І вся під ним землиця,
Як слова українського
Вже більше не почують,
Бо живлять їх джерела,
Котрі дзвенять по-рідному,
Але їх нишком випити
Замислив
Чіпкий пирій повзучий чужомов’я…
На Бога уповаймо,
Але й самі не даймо
Отому бур’янові
Глушити хміль зелений,
Щоб не здригнувся прах наш
Од прикрого видіння,
Як правнук зацікавлено,
Та марно вже шукатиме
(Мов прадідів послання
Десь із глибин Галактики)
Ті дзвонкові джерела, –
Душею стрепенеться він
На пісню дивну з диску:
«Ой хмелю ж мій, хмелю,
Хмелю зелененький…».
* * *
Лещата ночі
Все дужче
Стискають моє безсоння –
Аж викрешують із теміні
Снопи фосфоричних іскор,
Що наелектризовують мозок.
Запалена уява
Повертає знову
Весь негатив прожитого дня,
Концентруючи в одному фокусі
Й образи хамовитими плебеями,
Й черговий обман владоможцями.
Вона загострює до краю
Висновок
Про марноту зусиль
Щодо морального оздоровлення світу.
Це самобичування
Обриває лише світання,
Здатне розчинити
Категоричність отого висновку.
День змінює категорії
Зневіри і відчаю
На категорії віри і сподівань.
* * *
Водою холодною з крана
Хлюпнути на фізіономію,
Порізатись при голінні,
На балконі затягнутись цигаркою,
На кухні випити каву без молока,
Погиркатись зі «своєю»,
Яка встала не на ту ногу
І знову торочить про гроші…
А в тролейбусі переповненім
Уже тобі хтось наступить на ногу.
Вилаятись мовчки –
Все ж лиш засіявсь надворі
Ще один Божий день…
Знову поринути звично
В меланхолійність буття.
Аби одійти від пригод ранкових,
В офісі випити з колегами
Й колежанками
Свою другу каву.
Потім викличе шеф до себе
Й відчитає
За вчорашню помилку в проєкті.
Не одномірне життя –
Меланхолійне буття.
В обід – уже третя кава,
На сьогодні остання,
Щоб не стати кінченим меланхоліком
І ввечері заснути нарешті,
Не рахуючи тисячі слоників.
Хоч би обійшлося без нічних кошмарів!
Бодай на кілька годин забути
Про меланхолійність буття…
Жартівливе
З кожним роком у віці синьйора
Давав обплутувать себе все тугіше
Сітям часу.
Тож був уже як велика рибина,
Котра в судомах
Ковтає повітря
І… задихається від озону.
Звично кректав щоранку,
Вдень дещо жвавішав,
Зачепившись небавом
За якусь із невидимих ниток спогадів,
Якими, немов павук,
Обснував усю мушлю
Свого помешкання;
А ввечері так само звично
Нарікав на погоду й політиків,
На непередбачуваність
Життя і смерті –
І все це під маркою старості…
Так було, аж доки ту марку
Не відніс у дарунок
Міському клубові
Юних філателістів.
* * *
– Я принесу
Тобі
Ту квітку!
А біля підніжжя скелі
Жалем
Затуманились очі,
Замріяні в диво-косиці:
– Не треба,
Зірвеш –
І зів’яне…
Розкривсь мені
Того дня
Едельвейс
Твоєї душі.
* * *
У Карпатах
І ти
Своє горизонтально-рівнинне
Мислення
Зміниш на вертикально-гірське:
Хочеш
Піти навпростець –
Мусиш дертися вгору
Плаями.
* * *
Я так завинив
Перед смутком твоїх очей,
Що зможу тебе розвеселити
Лиш веселкою,
Котру в дім принесу.
Спіймав її аж за гаєм –
І вже розкладаю
На анемони жовті,
Маки червоні,
Небесної барви блавати,
Лілову сон-траву…
Вдома увесь той цвіт
Склав заново у веселку –
Усмішки твоєї.
* * *
Так граціозно
Випроставсь
Твій силует над морем,
Зелені краплини якого
Із себе, ще не засмаглої,
Ти струшувала грайливо.
Радів і я
Утісі твоїй розніженій –
Ми разом
Вийшли із хвиль на берег.
Та враз мов камінцем
Ударило гострим:
«Ти застуєш мені сонце!».
…А я так вірив,
Що сонце –
Одне для нас обох.
* * *
Прокинувся вранці
Від доторку
Крилець метеликів
До моєї щоки…
То вій твоїх тріпотіння
Розбудило мене.
* * *
Наші з тобою стосунки –
Ліс чудернацький, химерний.
Там пнуться до неба ялиці
Мрій, почуттів романтичних,
Та поряд чатує на двох
Осик тремтлива непевність,
Нас зупиня непролазність
Оцих чагарів безіменних.
Знаю, за ними галявину
Ти все ж знайшла, моя пташко,
Й ворожиш на квітці ромашки,
Що нас чекає –
Сонце чи дощ?
«Любить – не любить,
Любить – не любить,
Лю…».
Продираюсь крізь хащі на голос,
Який обірвавсь на півслові,
Бо ж то голос аж двох надій…
* * *
Анабіоз існування,
З-моря-погоди-чекання,
Марнот проминулих днів
І чорно-білих снів,
Недомовлених і немовлених слів.
О, міраж порятунку єдиного –
Прийти до тебе сніговою людиною
Невпізнаваною, загадковою
Із доби льодовикової…
На мене, релікта, лиш трохи посердишся
Й візьмеш у долоні крижинку серця –
Холодність мою непрощенну,
Солодка жінко моя південна.
Ти мене від апатій стервозних,
Сплячки анабіозної
Зцілиш над морем нічним недремним –
На мисі нашого позазем’я…
Прикмети
Почув перше зозулине «ку-ку» –
І з сумом згадав народне повір’я,
Бо в кишенях моїх
Не було ні гроша…
Але це ще півбіди.
Уперше цієї весни
Розквітлу конвалію
Уздрів у пилюзі на хіднику –
Розтоптану
Сотнями ніг,
А не усміхнену
Білими дзвіночками в руці
Зустрічного дівчати...
Невже, кохана,
Ти більше не ждеш мене?
* * *
На розі вулиць
Старенька на розкладному стільчику
Вперто мережить
Білизну полотна
Різноколірними нитками –
Виставила на продаж
Вишиті сорочки й рушники.
Та лиш сонячний промінь зрідка
Ковзне по даху висотки
Й зазирне вниз
До бабусиного майстер-класу…
* * *
Зсохла, як скіпочка,
Сиве волосся
З-під хустини
Вибилось на подушку…
А за вікном –
Запізнілі хурделиці пасма,
Та їх відважно прорізують
Маленькі прожектори –
То мати-й-мачуха,
Мати-й-ма…
Мати…
Відтінки значення слова –
Як відтінки живого світла…
Бог дав людям цю квітку,
Щоб відтінити «мати»
Супроти «мачуха»:
У ній – дві шальки терезів.
Молюся до Господа
І вперто чекаю,
Коли ви, мамо, розплющите очі
З нічної гарячки:
Без їх промінчиків
Заціпенію душею
В хурделиці днів…
* * *
То все, напевно, перекати грому,
Що душу розтривожив на пів ночі…
Коли уже світанок засівався,
Приснивсь мені цей кольоровий сон.
Та ні, чомусь такий суціль зелений:
Ховаються в зеленім листі яблунь
Дрібнюсінькі ще зав’язі плодів.
Світ зеленіє весь…
Лиш ген у лузі
Розкладений рибалкою
Вогонь рудий
Плигає лисом
Над зеленою травою –
Вже добирається
До плеса річкового.
Та не підпалить,
Бо воно при березі
Позаростало густо
Осокою,
Яка чекає вже
Зелених свят…
* * *
Осердя оранжеве
І пелюсток білі промені…
При самій шосейці
Диво земне розквітло.
Наше авто раритетне
Так стрімко влітає
В літо –
Зі швидкістю
Ромашкового світла.
* * *
У щастя – п’ять пелюсток…
Знайшов таки
В китиці
Ту квіточку синьо-лілову –
Кольору твоїх очей…
Вітру порив нежданий
Здув моє щастя з долоні
І поніс, поніс
Невідь-куди…
Байдуже
Огромові цього світу
До моєї маленької драми.
Та ніхто і не знає нічого…
Не обмовлюсь ні словом про неї
І тобі,
Котра сміх переливчастий
Уже розсипає
В бузковій алеї…
* * *
Сивий, як лунь,
«Казанова»
На межі двох тисячоліть
Із полиці дістав
І гортає
Книгу свого життя,
Уже майже заповнену.
А поміж сторінками –
Засушена квітка…
І друга, і третя, й четверта…
Їх азартно,
Немов у захопливій грі,
Зривав
Пожирач
Сердець жіночих…
Ось іще одна квітка
Його чергового кохання
(Роману, інтрижки?).
Погляд пригаслих очей
Мимохіть перескочив
На вазу,
В якій троянда жива
(Остання? –
Питання)
Ще жевріє вогником…
* * *
Крізь весняних громів
Перегуки
Почув,
Ще калюжі долаючи,
Жартівливе твоє
(У під’їзді будинку
Від негоди
Сховалась):
– Лиш для цирку
Така парасоля –
Вся чорна
У білі горошки!
То дощ
Разом з вітром раптовим
Сипнули на мене
Пелюстя
Черешні…
* * *
Ти мов запахуща квітка
Дивовижної краси,
Яка розпустилася
Сьогодні перед світанком.
Тому ще просто не встиг ніхто
Простягнути руку
В тремтячій хтивості
До твоєї звабливої невинності,
Квітко з Червоної книги.
А я бородатий
Зільник-чорнокнижник.
У травах гінких
По коліна бреду –
Запасаю на зиму
Здоров’я
Для односельців…
Здорова будь, Квіточко!
Не думав тебе тут зустріти…
І розсипався в лузі
Сміх з лукавинкою:
– Чого, чорнокнижнику,
Не рвеш мене?..
* * *
Усе ще вірила,
Що її,
Найвродливішу жінку планети,
Кохає палко, як і раніш,
Найщасливіший чоловік Всесвіту.
Але так і не діждалась його
В ніч купальську
На ложі
Із цвіту папороті…
* * *
Моє коханнячко з тобою –
То душ і тіл
Довіра незглибима…
Коли ти спиш,
Легеньку, майже невагому,
Твою долоню у своїй тримаю
І подих сонний
Наслухаю пильно…
Серце твоє биттям своїм
Говорить до мого
Непорівнянно більше,
Ніж мова твоїх уст.
Під темною габою ночі
Тебе я бачу краще,
Ніж удень
Під сонячним промінням…
* * *
Не шукай путівця у житті –
Сам його вистраждай.
Друга ж вірного віднайди –
Його не вигадать.
Навчись шанувати
День свій і чужий:
Пізнаєш ціну
Змарнованих хвилин.
У двері буднів
Не стукай несміло,
А заходь як статечний господар,
Що на ходу все окидає оком.
* * *
В долонях рідних
Натруджених
Джерельна вода
Хлюпоче.
…Серпень.
Спрага.
Мати.