БЕРНАКЕВИЧ Леся

Bernakevich Lesya

Леся Євстахіївна БЕРНАКЕВИЧ 

Прозаїк, гуморист, перекладач

            Народилася і проживає у Львові. Закінчила вокальне відділення Львівського музичного училища імені Станіслава Людкевича та факультет журналістики університету імені Івана Франка. Була артисткою хорової капели „Трембіта”, дотепер співає у церковнім хорі княжого храму Святителя Миколая у Львові; працювала в обласній пресі, близько десяти літ вела медичну сторінку в часописі „Український шлях”. Із 2005 року перебуває на посаді відповідального секретаря Львівської обласної письменницької організації.

            Авторка повістей та романів у жанрі трилера та детективу. Написала і видала майже три десятки книг прози, зокрема „Випадок у вендиспансері”, «Тарган у тісті», „До зустрічі в суді”, „Заходить до хати вампір волохатий”, „Лялька з болота”, „Сенсація психіатра Мудка”, «Комедія в божевільні», «На тихих торфовиськах». 

Захоплюючись культурою та літературою країн колишньої Югославії, Леся Бернакевич переклала та опублікувала у вітчизняній періодиці оповідання сербських та хорватських прозаїків: Стевана Сремаца, Бранка Чопича, Гліші Бабовича, Дубравки Петек, Августина Стіпчевича. 

            Лауреат літературних премій імені Ірини Вільде (перше місце), імені Богдана Лепкого, імені Пантелеймона Куліша.

 

 

Леся БЕРНАКЕВИЧ 

Три гумористичні оповідання про сучасного знахаря Авіценну 

 

ЗНАХАР І ЙОГО ПОМІЧНИЦЯ 

Місцеві кумасі, яких цікавило приватне життя народного цілителя на кличку Авіценна, нагадували експертів, що задались ціллю – розвідати, чи має Ірак зброю масового знищення. Однак проникнути в душу знахаря було ще складніше, ніж посполитим – на королівський бал у львівській Опері. Відомо було лише те, що він – неперевершений спеціаліст. Пацієнти розповсюджували про нього легенди і то не лише як про зразкового лікаря, який розправляється з недугами безапеляційно, мов Святий Юрій – зі змієм, і знімає біль руками. Дехто пошепки запевняв, що Авіценна – неабиякий маг, і його не варто вводити в гнів, бо він може наслати „швидку” Настю і взагалі загіпнотизувати. Зрештою, у відвідувача й без того жижки тряслися, коли він ставав перед стриженим здоровилом, що своєю зовнішністю наближався до Кінг-Конга, загорнутим в шкуратяний плащ, і погляд якого важко було витримати. А ті відчайдухи, які все ж вряди-годи вривались до кабінету Авіценни, щоб поставити на місце незговірливого чарівника, виходили звідтіль зазомбованими і переконували городян, що змагатись з цим монстром – безнадійна річ.

То ж не дивно, що навіть із помічниками чаклуну не щастило: особини чоловічого роду серед його персоналу попадались рідко, бо просто ціпеніли від грізного голосу свого верховоди; а дівчата не затримувались, бо після вечорниць часто запізнювались на службу, спали на ходу, і їхній ватаг, зціпивши зуби, мусив власноручно обслуговувати болящих.

Якось він, розповівши про свій клопіт постійному пацієнту Френдзлику, поцікавився, чи нема у того на прикметі поважної добродійки, яка пильнувала б роботи, а не гульок. “А хоч би й панна Патичківська – сусідка моя!” – радісно заворушився дядько, незважаючи на те, що в цю хвилину Авіценна накладав йому на коліно мазь великою дерев’яною ложкою...

Відтак Френдзлик аж скривився, згадавши горбату стару діву у ватнику, з яким вона не розлучається ні взимку, ні тоді, як зацвіте картопля. А на чорних рейтузах Патичківської, ззаду є клин, такий яскравий, що коли вона виходить на вулицю, – автомашини відразу зупиняються!

– Сусідка, напевно, погодиться, – радісно туркотів співрозмовник. – Вже не знаю, на пенсію її потурили чи й так скоротили за штатом, але, повірте, жінка буквально вмирає від нудьги і буде рада вам прислужитись!

2

Авіценна саме обідав: запихаючи до рота, скільки влізе, солодкий рулет, ножем хвацько відсікав його біля самісіньких губ. Аж тут секретарка Дося доповіла, що у приймальні чекає Патичківська...

Знахарю вистачило лише раз кинути оком на нову помічницю, аби збагнути, що вона вже давно видзвонена, мов телефонна карточка, і безумовно, володіє усіма недоліками самотньої жінки. Зокрема ненавидить мужчин, яких, без всякого сумніву, каструвала б. Смішно було б навіть припустити, що новенька не ночує вдома, і чародій аж руки потер від думки, що в його офісі, нарешті, запанує лад. Крім того, горб на спині перезрілої панни справляв обнадійливе враження. І знахар, який свято вірив у всілякі прикмети (як це і подобало порядному відьмаку), вирішив, що фізична вада підлеглої принесе у його офіс щастя.

Справді, чутка про горбату помічницю швидко облетіла місто, і пацієнти так і потягнулись до обителі Авіценни. Багато хто придумував собі якусь болячку, аби тільки мати причину завітати в клініку і потайки доторкнутись до горба старої панни. Оскільки дотягнутись до заповітного місця було не легко (Патичківська виросла висока), то люди, підплигуючи, падали, підвертали ноги, ламали руки і мусили серйозно лікуватись в того ж таки Авіценни. Ніколи його лікарська практика ще не сягала таких висот!

Щоправда, уже з першого дня Авіценна азуважив, що тітка (ескулапу просто язик не повертався називати панною цю бадилину) відзначається рідкісним нехлюйством. Коли вона зробила канапе зі шпротами, то в маслі опинились крісла, шафа, пацієнти і навіть пейджер пана волхва. По-друге, з її носа постійно капало, мов із самогонного апарата, і вона виправдовувалась: “То, пане дохтор, алергія на ваші ліки.” Крім того, вона підслуховувала чужі розмови, балакала безмірно і давала непотрібні поради знахарю. А коли Авіценни не було в кабінеті, то рилась в шухлядах, і деякі свої ділові папери та рецепти він в кращому випадку впізнавав у вигляді затичок на пляшках з лікувальними настоянками. Скандал між знахарем та його помічницею, нарешті назрів, мов апендицит.

3

Авіценна мав намір продати одній бабусі краплі для носа, як Патичківська, звично шморгнувши, мовила:

– Перепрошую, пане дохтор, але я знаю простіший спосіб лікувати нежить...

Ще ніхто з підлеглих не сперечався з Авіценною. Аби сподобитись його ласки, йому підтакували знайомі, пацієнти, слуги й годинник на стіні. Тому від люті мольфар аж стиснув кулаки, гіпнотизуючи помічницю очима. Але вона не надала жодного значення його медитації, бо мала й себе за непересічну медичку. Працюючи раніше санітаркою у медвитверезнику, вона набула значного "медичного" досвіду – мити підлогу й виносити тазики та цеберки. Тепер, зодягнувши білий халат, не пропускала нагоди нагадати пану знахарю, що теж – причетна до медицини.

– Невже пан дохтор не знає, що нежить лікують, вдихаючи урину?

– Ну, ці ліки я завжди маю при собі і головне – безплатно, – зраділа старенька відвідувачка, і кредитка, яку вона намірялась заплатити лікарю, повернулась з півдороги назад до її вузлика. – А на ці гроші куплю онуку солодку вату...

– Слухай, хто ти така, що пхаєш ніс у чужий борщ? Га? І чому ти мене повчаєш, наче я тільки що випав з-під кобилячого хвоста? – нагримав Авіценна на Патичківську, коли бабине човгання стихло за дверми. – Знай своє місце, нікчемнице!

– Я, прошу пана дохтора, також у якійсь мірі розуміюсь на лікуванні, – взялась в боки Патичківська.

– Не смій розганяти моїх пацієнтів, бідото пришелепкувата! – ревнув знахар.

– Ага, конкуренції боїтесь!

Ця п’явка ніяк не могла насмоктатись крові із шефа. Після її гірудотерапії він відчув, що у нього раптом розвередувалось серце, сховався за ширму і приліг на кушетку. Збагнув, що переконати Патичківську – так само безнадійно, як із засмарканим – наїстися. Але штора хитнулася, і лице медсестриці замаячіло над народним цілителем:

– У мене теж здібності є! Еге! Але ви цього не помічаєте або не хочете помічати, – ремствувала Патичківська. – Всі ви – однакові, не визнаєте жінку за людину. А може, заздрите мені?

Знахар схопився на ноги:

– Ах ти ж помийнице засмоктана, плюгавко шолудива, коли востаннє в дзеркало дивилася на себе!!?

Помічниця також не залишилася в боргу:

– А я чула, що у ваших краях, пане дохтор, народ – такий прицюцькуватий, що навіть бульбу садить уночі, щоб колорадський жук не побачив! Ха-ха-ха!

Цієї насмішки знахар не міг знести, бо досі з ним жінки були люб’язні і всі як одна запевняли його, що таких мудрих чоловіків, як пан дохтор – один на мільйон. І хоча Авіценна не вірив жодному їхньому слову, але йому було приємно, як сам зізнавався, слухати ці байки.

Лікар підскочив до Патичківської, витрусив її з халата, розкрутив навколо себе і жбурнув через поріг, а відтак закурив, зовсім забувши, що полишив цю шкідливу звичку місяць тому.

4 

Після важкого трудового дня мольфар повернувся додому. З його появою серед пальмового листя зблиснули очі мадагаскарського вужа Антона, з карнизу охнула сова Марта, а назустріч задріботіла лабрадориха Катруся. Господар простягнув собаці сосиску:

– Піди похвалися Марті...

Катруся побрикала до вікна й витягнула шию, розмахуючи гастрономічним виробом, що звисав їй з мордочки.

– У-у-у, – застогнала сова, явно схвалюючи покупку свого щедродавця. Однак її дифірамби перебив телефонний дзвінок.

– Що ти ще хочеш!? – впізнавши голос Патичківської, рявкнув в трубку Авіценна так несподівано, що сосиска вистрибнула з Катрусиних зубів. Вуж, який уже, було, спустився з пальми, аби кинутись на шию своєму володарю, знову погадючився на дерево. Волів перечекати негоду, зачаївшись серед листя.

– Пане дохтор, – лящала тим часом Патичківська. – Ви не чули про ще один спосіб лікування нежиттю...

– Та ну?

– Треба роздягнутися догола і вилити собі на голову балію холодної води...

– Та іди ти під три чорти!!! – гаркнув “пан дохтор” і люто шпурнув слухальце.

5

Злість Авіценни завжди була короткочасною, мов іскра в поломаній запальничці, і вже наступного дня він каявся, що підняв руку на безборонну жіночку. Хоч як Патичківська дратувала його, проте він усвідомлював, що у її становищі бути розумною важко. От коли такій, як вона, трапляється мужчина, тоді їй здається, що схопила Бога за бороду, і починає повчати інших безталанних, як треба жити...

У коридорі щось засопіло, і знахар перевів очі з комп’ютера на двері.

– Увійдіть, – гукнув він, припустивши, що це хтось з пацієнтів. Але, побачивши знайому хустину, з-під якої звисали пасма волосся, схожі на китиці зчорнілих бананів у зимовий сезон, пан відун завис, мов комп’ютер. Бо не сподівався бачити тут ще коли-небудь цю занозу.

– Щось мені дзигар зупинився, чи не підкажеш, котра година? – уникаючи поглянути підлеглій в очі, поцікавився знахар. Це його запитання було замінником примирення. Просити вибачення наш Авіценна не звик і словом “перепрошую” взагалі нехтував.

– А у мене нема годинника, я по радіо час визначаю, – обізвалась вчорашня скандалістка таким бадьорим голосом, що цілитель вражено звів на неї очі. А коли тітка взялась розфасовувати лікарські трави, то Авіценна вже готовий був повірити, що непорозуміння з помічницею йому приверзлося. Проте окуляри у дебелій оправі, тріснутій на переніссі і яку Патичківська весь час притримувала двома пальцями, нагадували цілителю про вчорашню екзекуцію. Він важко зітхнув.

6

Авіценна найняв на півставки богатиря Іллю – випускника академії, у якій готували бійців для боротьби з міжнародним тероризмом. В офісі і раніше не завадив би який-небудь секюріті (модно й престижно), але тепер він був тут просто необхідний. Бо щодня події розвивались, мов за розкладом: після бурхливих перемовин з помічницею лічець неодмінно гукав:

– Охор-р-р-рона!

І коли на його поклик надбігав Ілля у чорному костюмі, із бейжіком "Охоронець" на лацкані, Авіценна тицяв пальцем в Патичківську:

– Виведи її! Негайно!

– Я і сама вийду, – пручалась Патичківська, – але хочу ще вам, пане дохтор, заявити, що з вами каші не звариш...

Ілько, якому помічниця шефа могла б бути матір’ю, поштиво брав її під руку і вмовляв, аби не робила бешкету. Але Патичківська мусила виговоритись:

– Ви, пане дохтор, не вмієте оцінити мою доброту...

– Ге-е-е-е-еть!!!

– Пане дохтор, ви ще пошкодуєте!

– Згинь, нечиста сило!

Збліднувши, випихайло шепотів до когось з пацієнтів:

– Будьте такі ласкаві, викличте цю шкідницю в коридор під будь-яким приводом. Бо якщо шеф звелить, то я буду змушений застосувати до неї грубу фізичну силу. І хай це залишиться на вашій совісті...

Але йому ніколи не доводилось продемонструвати прийомів бойового мистецтва, здобутих в академії. Бо пан маг відлипав від крісла, хапав чудодійною рукою підлеглу за кацавейку, виштовхував за її поріг і, зачинивши двері на ключ, вигукував, що краще тримати в конторі молоденького чортика, ніж стару дівку. Хворі, ствердно кліпнувши, прислухались, як Патичківська котиться сходами, а цілитель накидався на свого вірного джуру:

– Чому я повинен виконувати твою роботу!? Якби я тобі, неробо, виплачував ті копійки, на які ти справді заслуговуєш, то тобі і на презервативи не вистачило б!

Сучасний витязь винувато опускав голову, бо й справді вся його оборона зводилась до того, щоб розважати хворих анекдотами.

Нараз двері ледь не виплигнули з одвірків, і знахар, залишивши служаку, нецензурно вилаявся.

– Відчиніть! – грюкаючи чобітьми у двері, репетувала Патичківська. – Пане дохтор, я ще не все вам виповіла...

Невідомо, скільки б ще часу роботодавець потерпав від настирної панни, якби вона одного разу, поївши контрабандних ніжок Буша, не отруїлась...

Довідавшись, що Патичківська зійшла з рейок, знахар не гаявся і хутенько продиктував оголошення до газети: “В офіс народного цілителя Авіценни терміново потрібна помічниця”. Подумавши, додав: “Заміжня”. Хай тільки та огидниця сюди присурганиться, а він їй і скаже: “Ти десь вешталась цілий тиждень, я сам не міг впоратись, от і найняв нову людину”. Так що швидше волосся виросте у нього на долоні, ніж він допустить, аби Патичківська тут знову нишпорила в його шухлядах... Відтак лікар викликав священика з церкви Юра, щоб той освятив після цієї руїнниці офіс. Але, спостерігаючи, як отець окроплює приміщення делікатним квачиком, Авіценна засумнівався в силі цього заходу. „Тут не кропило знадобилося б,– подумав він. – Потрібно зі шланга змивати усі негативи звідсіль аж до площі Міцкевича!”

7

Десь приблизно третього дня Авіценна, оглянувши кабінет, наче вперше його побачив. Хоча в секретарки було хобі – міняти інтер’єр, і вона постійно турбувала нещасні меблі, пересуваючи їх з місця на місце, проте остання її рокіровка була справді невдалою. Бо екстрасенсу весь час здавалося, що з кабінету щось винесли. Лише через годину він зробив відкриття. Тепер він вже точно знав, чого не вистачає в офісі – язика Патичківської. А сьогодні Авіценну ніхто не перебивав, і це вже починало його дратувати. І він направився до Досі, яка за час служби засвоїла з ним два варіанти спілкування: “Так, док!” і “Гаразд, док!”. Зараз вона тримала обіруч великий чебурек і, врізаючись у нього зубами, намагалась добратися до м’яса.

– Слухай, моя голубо, тобі ще не набридло “такати”? – мовив знахар до Доськи. – Ти можеш хоч раз сказати “ні”?

– Ні, док. Ой, вибачте, док, я хотіла сказати: “Так, док!” Хоча, ой ... не знаю, – пролепетала референтка, і чебурек затремтів їй в руках.

– Але чому? Як ви усі можете терпіти мене? – наполягав грубіян. – Я ж – деспот і мужлан! Не вмію бути ввічливим, не приходжу вчасно на зустрічі, ні з ким не рахуюсь, нікого не шкодую і ніколи не визнаю власних помилок!

Затуливши обличчя чебуреком, Дося заплакала, бо не могла збагнути, яка муха вкусила “дока” і чого він від неї хоче. Тоді знахар підрулив до охоронця Ілька. Однак, вчувши зловісний поскрип зубів боса, борець з міжнародним тероризмом закотив очі і почав сповзати під стіл. А відьмак, якому сьогодні ніяк не вдавалося розрядитися, чи не вперше згадав добрим словом колишню помічницю. Зараз з нею так було б цікаво посваритися! Без цієї баби Яги він чувся самонедостатнім, мов комп’ютер без дисковода. Звик уже до неї, наче до цигарки. “Так-так-так!” – підтакував годинник. Підлабузництво цього агрегата було нестерпним до такої міри, що Авіценна зірвав його зі стіни, кинув додолу і розчавив черевиком 46-го розміру...

У місті появились чутки, що лікар захворів і, припинивши практику, сам почав лікуватися у якоїсь баби-шептухи...

8

Ранок позадував зорі, і за вікном розлігся пом’ятий день. Патичківська була опущена, мов тролейбусна штанга. Давалася взнаки недавня хвороба, а тут ще занедужав кольоровий телевізор. Панна аж ліктики гризла, прикидаючи, що у її улюбленому серіалі – Клара в зеніті хвороби, Ізабелла вже, либонь, осідлала Фернанда, а вона, Патичківська, нічого того не бачить!

Телевізор був єдиним приятелем цієї самітниці, яку мешканці будинку бойкотували, не вітались з нею за те, що підслуховувала їхні розмови, приставивши до стіни баняк. Цього мистецтва її навчив тато, який колись потрапив на тюремні нари за крадіжку колгоспного бичка-третячка. Але потім усіх запевняв, як він зазнав гонінь за незалежність України.

Найдужче панна допекла Френдзлику, дружина якого часто виїздила на заробітки до Іспанії, і він у її відсутність гульбанив з товаришами, приводив дівчаток. Аби позбутись ненависної доглядачки, сусід мусив виклопотати для неї посаду у фірмі нетрадиційної медицини.

Згадавши службу в химородника, його прислужниця аж плямкнула від задоволення. “Лише з дохтором у нас були повне розуміння й гармонія, – подумала. – Він сварився зі мною, як з рівнею, навіть зі сходів спускав. Видко, мав мене за людину. А як захоплено гляділи на мене пацієнти, певно, міркували: “Оце так Жанна Д’Арк!” Справді, скандали зі знахарем сповнювали життя Патичківської змістом, бо спричинялись до того, що вона ставала здоровішою і навіть почала мити вікна, чого не робила 40 літ – висоти боялась. Але сьогодні вона байдуже споглядала, як на мокрій митці таргани справляють забаву.

Повсякденщина була настільки нестерпною, що Патичківська надумала запхати цвяшок в замкову щілину пані Цвібаковій. “Щоб добратись у квартиру через вікно, вона муситиме прийти до мене, бо в цьому випадку їй без моєї австрійської драбини не обійтись, – метикувала поважна дама. – Ото розважимо душу! Буде про що поговорити. Адже у неї – таке насичене життя, і вона носить біля серця фотографії зятя, внучки і пса...”

Патичківська пошкандибала до ящика, в якому зберігалися шурупи. Коли це дзвінок ойкнув, наче пацієнт, якому стоматолог без анестезії доборував зуб до самісінького нерва. Але самітниці цей електролемент видався, як блага вість про добавку до пенсії. Дзвінка не турбували місяцями, і господиня вже втратила надію коли-небудь почути його голос.

Навіть не взувшись у капці, безсімейна жінка подудніла до дверей, зазирнула у вічко, і від несподіванки її рот розкрився, як саквояж.

Перед дверми стирчали гвоздики рожевого кольору, які тримав Авіценна! Чи не вперше в житті стара пліткарка розгубилась, явно не знаючи, що робитиме з цими декоративними штурпаками. Бо у неї ніколи не було квітів. Навіть на підвіконні замість вазонів завжди мріли баняки з різносолами й зупою. Патичківська завмерла за дверми, аби цей авгур не здогадався, що вона – вдома. Але вічко на дверях було старосвітське, зі звичайного скла і такого розміру, що гість відразу запримітив не лише синє око господині, але її брову ще й ніс. Погляди знахаря і його помічниці зустрілись.

 

                                                                                    

НОУ ХАУ В НЕСТЮКАХ

Знахар Авіценна ніколи не затримувався в одному і тому ж офісі більше року і регулярно мандрував від однієї місцевості в іншу, немов Григорій Сковорода. До кочового способу життя його спонукала постійна жадоба до змін. Але дехто з недоброзичливців розпускав чутки, що народний цілитель в такий спосіб просто ховається від розправи тих пацієнтів, яких не зумів вилікувати.

Якось Авіценну доля занесла аж на околицю міста – Нестюки, куди він для солідності спершу їздив автомобілем, але водію все бракувало часу – вставити лобове скло, і чаклун розгнівався: "Хіба поважаючий себе чоловік буде сидіти в автомашині, у якій замість шибки – поліетиленова плівка?" Відтак прогнав недобросовісного перевізника, продав чортопхайку і добирався маршруткою до клініки, для якої орендував старосвітську, ще довоєнного покрою кам’яницю удівця Портуся. Авіценні ця халупа подобалась, хоча була не без недоліків. На замок від вхідних дверей, який уже зістарівся, не можна було надіятись. І через те завжди існувала загроза, що до хати проскочить який-небудь щур. Цих звірисьок, з якими місцеві коти воліли не зв’язуватись, розвелося тут рясно. Щоб двері причинялись надійно – клямку підвішували на кольорову підтяжку, яка колись вірою і правдою служила штанам Портуся.

Хворі проходили лікування у більшій кімнаті, на ліжках ручної роботи, матраци яких були такі випуклі, що нагадували перекинуті ночви. І болящим треба було б важити принаймні з центнер, аби ті матраци попрогинались. Тож хворий мусив добре триматись за поручні усіма своїми пристосуваннями, аби не скотитись на долівку. Але ці лежаки були ще не найгірші. Авіценна з жахом згадував диван, який придбав відразу ж після одруження на ринку старих меблів. Це ложе, яке купив за перший лікарський гонорар і на якому проводив свій медовий місяць, було непередбаченим. Без видимої причини могло скластися самотужки. Ще добре, коли диван затраскувався до середини: тоді подружня пара, зліпившись бутербродом, бодай залишалась у ньому. Гірше було, коли стулки дивана розходились в протилежні боки, і пан дохтор та його дохторша опинялись на підлозі. І щонайгірше – ніяк не можна було знати, коли дивану достеменно захочеться в черговий раз показати свій норов.

Черги люди очікували в сінях, сидячи на бамбетлі, в оточенні відер з молоком, помиями та бульбою з грисом, яка призначалась для свині і від якої аж перехоплювало дух.

Постійний пацієнт, переступивши поріг почекальні, неодмінно задивлявся на карниз, аби пересвідчитись, чи там не зачаївся Сирник – чорний котяра з білою латкою на носі, який дуже полюбляв стрибнути з висоти на шию шановного відвідувача і обвитись навколо неї у формі коміра. Якщо ж кота не було помітно на виступі, то це означало, що він ошивається на кухні, щоб перекусити сиром. Або, залігши на поличці, кіт стежить, як Портусь зціджує сироватку, приготовляючи його улюблений продукт. За любов до оцього їдла кіт і отримав кличку Сирник.

Рідний брат Сирника – Рижик – той більше до медицини горнувся і завше сидів поряд з Авіценною, наче охоронець, або лежав на канапі, як батон. Але варто було лікарю загаятись, як кіт вистрибував на лікувальне ложе до хворого і запускав у його тіло кігтики. Щоб умилостивити рудого бешкетника, бідака мусив чіхрати кота за вушком і взагалі всіляко задобрювати, аж поки його не визволить медсестра. Змахнувши дрібного хижака рукою, вона бубоніла: "А псика! Геть, кому кажу? Ти що – не розумієш української мови?"

Цього разу за помічницю Авіценні стала Федула – дипломована медсестра, яка добиралась до Нестюків з-за тридев’ятого села. Вона, як і її новий шеф, також весь час міняла місце праці. У першій же лікарні, куди її було скеровано після медучилища, Федула, знімаючи хворій банки, одну з них не побачила і залишила під сорочкою. Через годину вона усвідомила свою розсіяність, примчала до пацієнтки і зняла їй тую банку разом ... зі шкірою. Відтак, ставши асистенткою у жіночій консультації, Федула не могла стриматись, аби не поперемацувати усі до одного інструменти. Якось чиновниця із санстанції, заставши Федулу за цим заняттям, оштрафувала її на солідну суму. Пробувала ця невдаха стояти на сторожі охорони здоров’я мешканців і у своєму рідному селі. Односельчани перш ніж віддати себе в тремтячі руки фельдшерки, подумки молились і прощались з родиною, бо рідко обходилось без пригод: то вона двічі одне і те ж щеплення зробить, то повітря зі шприца забуде випустити.

Оскільки через 10 літ вже не залишалось такого населеного пункту, де б не знали про витівки Федули, то вона вирушила в інший район, у якому про неї ще не чули.

Знахар підібрав Федулу тоді, коли вона, встигнувши попрацювати заледве тиждень у санаторії для туберкульозників, знову опинилась на вулиці: у неї зав’язався роман з одним сухотником простісінько у процедурному кабінеті, що дуже розлютило начмеда. Застукавши парочку за маніпуляцією, яка не мала нічого спільного з лікувальною процедурою, начмед виставив підлеглу за ворота...

У першу хвилину знайомства Авіценна збагнув, що Федула не буде для нього нагородою, але він не мав іншого вибору: жодна медсестра з міста не горіла бажанням щоденно кататись маршруткою з паном дохтором на периферію.

Прислуговуючи ескулапу, Федула за кілька днів встигла повидудлювати усі його лікувальні настоянки, екстракти, еліксири, сиропи, суспензії та інші припаси. Авіценна пообіцяв помічниці при повторній шкоді дати жару в такій грубій формі, що ми не відважуємось відтворити її зміст на папері. Але після його повчань Федула стала чемною і зажила "тверезим" життям. Спирт та мікстури надпивала лише до половини, але, щоб патрон не зауважив недостачі, доливала воду. Коли ж їй важко було побороти спрагу, то витягувала з-під пацієнтів простирадла і розмінювала їх у місцевих бабусь на 50 грам горілки. А шефу, коли доходило до звіту, розповідала, що покривала пороздирали коти під час чергової своєї котячої дуелі. Щоб шеф випадково не занюхав від неї запах алкоголю, – жувала корінь петрушки і ця жуйка не переводилась у її роті...

2

Одного вересневого дня, коли бузьки на найближчій скирті підводили підсумки, знахар стирчав у вікні, наче вазонок, роззирав краєвид, курив і струшував присок до попільнички із секретною конструкцією: в посудині було подвійне дно, і держачок, коли на нього натиснути, привідкривав це верхнє днище, під яке попіл разом з недопалками висипався автоматично...

Довкілля за вікном було ще загалом зеленим, але осінь уже встигла наслідити: де-не-де в всій місцевості під накидкою мряки виднілись її жовті позначки. Серед рівнини ледь мріли колонії пеньків і одинока корова. А колись, ще 60 років тому, кажуть, тут був лісок, як щітка, розсипались оселі із садочками, вечорами люди одні до одних ходили в гості на перекур, урвище було звичайною ямою, у якій взимку зберігали яблука. Навіть ставок перевівся у калюжу, в якій ніде навіть горобцеві лапи вмочити. Та хто про це розповість? Залишилось два-три старожили, які ще не пообпадали слідом за рештою ровесників.

Зеленаво-злотистий пейзаж із самотньою корівчиною навіяв на чаклуна таку меланхолію, що той відвернувся від вікна й поглянув на Федулу. Але її зовнішність аж ніяк не підвищила тонусу в пана чарівника. На поденщину прислужниця з’явилась у шапочці з акрілових ниток, поверх якої одягла перуку і то таку куцу, що та не могла повністю приховати головний убір Федули. І Авіценна не відразу збагнув, що сталось з головою асистентки. Але вона не бачила квадратових очей свого зверхника, бо, щойно з’явившись на службу, готувала для нього щось на зразок чифіру. Вона пам’ятала напучування Авіценни – заварювати нормальний чай, а не кінську сечу.

– Ти в люстро час від часу зазираєш? – поцікавився Авіценна у помічниці, натякаючи їй про недоречність у її туалеті.

– Ні, боюся злякатись, – відпарирувала Федула.

Авіценна лише прикусив губу.

Павук у пошуках подруги мігрував з однієї стіни на іншу. Сирник спав на шафі з мензурками і воркотав уві сні: мабуть, йому снилось, що рудий братьо конфісковує у нього сир. А братик насправді уже декілька хвилин упадав біля вівсяного печива у прозорому пакеті. Кіт ще ніколи не мав справи з целофановими кульочками і тепер дивувався, чому він тії ласощі бачить, але не може взяти.

Тільки-но Федула мала намір засипати до горняти цукор, що містився у кількох дірявих целофанах – справжньому лабіринті для тарганів, як озвались сінешні двері. Вона вибігла розвідати, хто б це міг бути у таку недозрілу пору. А знахар хутенько кинув недокурка в попільничку і, натиснувши на держачок, знищив сліди свого злочину. Тому що він брався лікувати декого навіть від куріння, то можна зрозуміти, чому так ревно приховував від пацієнтів пагубну звичку.

На порозі виникла Габльота – одна з найповажніших екземплярів його престарілого гербарію, яка знемагала від рожистого захворювання. Недуг так потрудився над її ногою, що ця нога перетворилась на якийсь придаток. Всі давно позвикали, що кінцівка Габльоти була чимось на зразок автономії і не підпорядковувалась інтересам усього тіла. Вона не знала купелі, її леліяли, замотували у теплі онучі, незважаючи навіть на літню спеку, до неї прислухались. Коли Габльота лягала спати, то не клала ногу в ліжко, а ставила поруч. Родичі, підвівшись серед ночі по нужді, нерідко спотикались об гомілку, давали сторчака і на чім світ стоїть лаяли бабусину "Аляску".

Авіценна не бачив Габльоти п’ять днів, але за цей час з Габльотою відбулась переміна. Хоча, зважаючи на похолодання, пацієнтка понап’ялювала на себе стільки лахів, що уподібнилась гітлерівському вояці біля Сталінграду, але відразу було помітно – ліва нога стала одним цілим з господинею і вже не привертала до себе уваги. Навіть дочка, яка раніше приводила матінку попід руку, сьогодні трималась від неї на поважній відстані.

Авіценна приготувався вислухати довгу тираду. Майже усі його пацієнти мали язики без кісток, і знахар мусив визнати, що його собачка – лабрадориха Катруся висловлюється значно лаконічніше.

– Пане дохтор, не знаю, як вам дякувати. Ви – чудотворець! – лепетала Габльота-старша, а молодша, замотана у таку велику кількість хусток, що стала схожа на бояриню Морозову, супроводжувала материнську реляцію подячними кивками голови. – Ваша мазь мені дуже допомогла: не пройшло ще й тижня, як я вичуняла й забула про хворобу!

Взагалі, Авіценну важко було чимось сконфузити, але зараз він зашарівся: вдалих випадків зцілення у його практиці було не так уже й багато, щоб удостоїтись такого возвеличення. Але він належав до тих людей, які легко пристосовуються до відведеної їм ролі. Бо не встигла ще бабуся довершити розповідь, як Авіценна відчув у себе за потилицею сяйво, достоту таке, як на емблемі кондитерської фабрики "Світоч". Він навіть прочинив двері, аби пацієнти, які уже підтягувались на прийом, чули ці похвали.

– То ви кажете, що у госпіталі вас лікували аж цілий місяць? – запитав Авіценна навмисне голосно.

– Ой так, довго мене там мордували, а ваше натирання оживило мою ногу всього за кілька днів! Коли б вже у кого весілля – танцювати кортить!

Хоч як знахарю було відрадно, але ейфорія його не проймала ніяк. Він не сумнівався, що чутка про цілющу мазь розійдеться на всю округу, збільшить клієнтуру. А далі що? Невже йому судилось бурлакувати усе життя, блукаючи від села до села?

Розмірковуючи про свою недоленьку, Авіценна автоматично спитав у старої:

– А у якій лікарні, бабцю, ви побували?

Бабця сказала. То була одна з горезвісних лічниць.

– І хто ж то вас там так занехаяв?

– Лікував мене лікар Циця – злющий і пришелепкуватий.

Прізвище лікаря ні про що не говорило Авіценні, але породило асоціацію фамілії Коцюмбас. Так, саме цей тип курував шпиталь, у якому недавно побувала Габльота. Згадавши про Коцюмбаса, Авіценна скреготнув зубами. Рік тому цей негідник спаплюжив його у місцевому телеінтерв’ю, назвавши Авіценну шарлатаном, жуликом і пристосуванцем. Спогад про недавню образу понизив гемоглобін у крові знахаря. Авіценна охоче набив би пику цьому пихатому Коцюмбасу, і мучився від неможливості помститись уже декілька місяців. Але, нарешті, випала нагода поквитатись. Скривджений мав тепер компромат на Коцюмбаса і хотів використати його з повною віддачею. Скличе журналістів, влаштує прес-конференцію і розповість, як у лікарні Коцюмбаса бідолашну пацієнтку ледь не довели до каліцтва. Але коли вона звернулась до народного цілителя, той одволав її за тиждень. Авіценна сподівався, що ця історія стане не лише нищівним ударом Коцюмбасу, але й додасть йому, Авіценні чимало голосів на виборах, що вже були не за горами. А там, диви, і підвернеться портфель міністра охорони здоров’я.

Роздуми новоспеченого самородка перервала Габльота, яка зі словами "Синочку, де ж ти такий узявся!", рвонула до його руки з простягнутими губами. Авіценна знітився:

– Ну, годі, бабо, я ж не Христос...– пробурмотів знахар, червоніючи, наче студент першого курсу. Подібне замішання відчуває негідник, зустрівши праведника. Так в цю хвилину і Авіценні стало соромно за свою зіпсутість, і він озирнувся на Габльотину дочку – чи вона часом не проникла у його плани? Хоча в похвалі Габльоти начебто не було крамоли, але в цю хвилину він серцем відчув, що не вартує добрих слів цієї наївної бабусі. І причинив двері, щоб решта відвідувачів не почула незаслужених на його адресу дифірамбів.

Як завжди у такі хвилини, він відчув на собі погляд покійної баби Олени – сільської повитухи й знахарки, від якої навчився лікарювати, впізнавав таємниці рослин і звірів. В хатині цієї баби завжди було затишно, у діжках квасились огірки, помідори, гриби, капуста, яблука. А бурячки з хроном, які стара готувала до Різдвяних та Великодніх свят, доводили до сліз будь-кого. До чотирьох варених буряків баба Олена додавала десять корінців хрону, солила, цукрувала і доливала багато оцту. Цей простий рецепт баба Авіценни ні від кого не тримала в секреті і надиктовувала його кожній господині, яка також хотіла здивувати гостей гострою приправою. Проте, як не дивно, він не виправдовував сподівань бабиних сусідок: їм ця страва ніяк не вдавалась. Певно, тут були потрібні і ще якісь заклинання-замовляння, без яких цей рецепт ставав недієвим, і яких баба Олена, як видно, не хотіла обнародувати. Тож, згадуючи бабусю, знахар ніколи не забував спом’янути незлим тихим словом і ці її бурячки з хроном, яких не їв уже чверть століття і які давно витіснили вироби "Торчин продукту" – аджіки й кетчупи. А даремно люди надають перевагу всіляким "чилі": якби з’їдали на день цього хрону бодай чайну ложечку, то були б здоровішими!

У хаті баби Олени пахло чебрецем, полином і ще якимсь зіллям, про яке ніколи й не чув. Якось ідучи з бабунею до лісу, порізав палець. Вона й приклала йому до рани такий листочок, що поки повернулися додому, – від подряпини й сліду не залишилось. І досі він не знає, де росте ця рослина, як називається: бабуся запевняла, що він зчасом довідається про багато речей, якщо не піддасться спокусі, не шукатиме слави і вигоди. Вона хоча й не чула про клятву Гіппократа, але завжди повторювала онукові: “Роби так, щоб від трав та мастил, які ти приготуєш, людям була користь. І тоді дивний світ знань відкриється тобі”. “Гаразд, бабо Олено, – погодився Авіценна. – Хай ще на цей раз согрішу, помстившись Коцюмбасу, а там і покаюсь”.

3

Людей на прес-конференцію зібралось більше, ніж мало бути: бабусю Габльоту, яка досі обмежувалась одним поводирем, не цей раз зголосились супроводжувати багаточисельні родичі. Навіть Федір Кайф – приший кобилі хвіст, який раніше, зустрівши стареньку серед вулиці, не пропускав нагоди пробурчати: "Тітко, не шукайте собі хвороб. Вам би з мотикою на грядках гарцювати!", сьогодні також веретенився у строкатій процесії племінників та свояків... Навіть три сусідові корівчини покинули задля такого випадку пасовисько, щоб поглянути з-за огорожі на цей хресний хід. У двох з них на шиях подзенькували дзвіночки, лише для третьої барнулі не знайшлося калатала на господарстві і його заміняла бляшанка з-під шпротів. Серед дзвінкого дуету вона глухо торохкала, наче хтось гатив кулаком по пачці з картону.

Авіценна походжав кухнею і молився до усіх ікон без розбору. Відтак він зазирнув до дзеркала і поклацав до свого зображення новітніми зубами: готуючись до такого поважного заходу, знахар щодня відвідував стоматолога-хірурга, який вилучав у нього один за одним неестетичні зуби, аби звільнити місце для достойних, з кераміки. На випадок депутатства Авіценна заздалегідь турбувався про престижні містки, які мав намір демонструвати, усміхаючись до електорату з телевізора.

Смикнувши краватку, Авіценна вийшов до світлиці, де за накритим столом розмістились акули пера. Перша з них – рум’янощокий громило із залишками волосся на потилиці, які він активно відрощував аж до плечей, був знаний серед журналюг під кличкою Вождь Червонопиких, почав збирати фактаж з розкорковування пляшки. Інший стовп журналістики – Гавко,– якому було все одно, про що писати – про мітинг біля ратуші чи конкурс красунь, був у картузі-“пінгвіні”, через що важко було розгледіти його обличчя: дашок вдвічі перевищував у розмірі кепку, до якої був прикріплений. Літа і досвід зробили його байдужим. Трепетно ставився до сьогоднішнього шоу лише журналіст Охляп, який, зважаючи на похолодання, зодягнувся у довжелезний, до самісіньких п’ят і з півтора десятком ґудзиків ватник, а на голову напхнув трикотажну шапку, під якою була тюбетейка. Хата ще не нагрілась як слід, і Охляп не відважувався вистромитись зі своїх лат. То ж коли виникла необхідність пересісти (Федула в останню хвилину надумала підмести підлогу під столом, за яким розмістились ці три богатирі львівської журналістики), то Охляп зміг лише перекотитись канапою, наче величезний рулон грубого сукна. Він не належав до табору пестунчиків долі, бо його весь час переслідували всілякі неприємності. То поліцай, переплутавши Охляпа з одним порушником, почастує дубцем, а то агресивний натовп під час демонстрації фарбою обіллє. То ж він, покладаючи велику надію на сьогоднішню сенсацію, зловтішався: " Ну, каналії, ви ще про мене почуєте!" Крім того, він розмірковував, якби то так взяти зі столу шматок, поки ніхто не бачить...

Аби задобрити пресу, Авіценна не ризикнув випробовувати терпіння її слуг, і звелів відразу ж накривати на стіл. Усяк аж руки потирав, поглядаючи на відомі страви "української національної кухні" – гамбургери, чіпси, лапки Буша, салат із крабових паличок, маслини, а також великі, схожі на тапки, плястерки шинки. Посеред цих смакот виділявся торт під назвою “Кури в декреті”, який спрезентувала Габльота-молодша. Свою назву він отримав від того, що для його випічки непотрібно було жодного яйця.

Супроти "панів зі Львова" розташувались, поштиво поскладавши на колінах китиці пальців, посполиті, – удовець Портусь, Федула, дехто із статечних сусід-господарів, бабуся Габльота і все її багаточисельне плем’я, яке не зовсім розуміло всю важливість сьогоднішнього заходу, але завжди було готове погоститись на дурничку.

– Починаймо? – озвався Вождь Червонопиких і його рука попростувала до наступної пляшки. Дохтор ледь помітно скривився, бо не таких журналістів хотів тут бачити, але інших не було, тоді як часу спливло чимало. Та й гості уже стікали слиною, мов собачки Павлова.

– Пані і панове, – мовив Авіценна до присутніх, які раді були б запхати до рота відразу три шматки, але губи заважали. – Ні для кого не секрет, що переважно усі лікарі – це бездари і хабарники, лише одиниці – від Бога, – сказав Авіценна, подумки зачисляючи і себе до цих геніальних особистостей. – Я ніколи нікого не брався критикувати. Бо сказано у Святому Письмі: "Не судіть, то й не будете судимі!" Але коли ці нелюди в білих халатах ледь не загнали у могилу добродійку Габльоту, то зрозумів, що не маю права мовчати, і сам Бог уповноважує мене вивести лиходіїв на чисту воду. Чи правду я кажу?

Журналісти, яких їхнє ремесло зробило циніками, були б раді дипломатично промовчати. Бо їх можна було взяти смажениною, на яку вони, зрештою, й сподівались. Але багатий стіл зобов’язував до люб’язності, і вони закивали головами. На гостей слова знахаря справили враження, але вони лише ствердно кліпнули очима, бо їхні роти були зайняті поважним ділом. Федула, наприклад, виловила в тарелі найбільший за розміром маринований помідор, наблизила його до своїх уст і проткнула єдиним зубом, який зберігся на передньому плані її рота. Бризнувши, овоч скропив своїм соком білу, з великим коміром, як у котрогось з королів французької династії, кофтину Федули, яку вона наділа з нагоди несподіваного празника. Але ці плями навіть личили медсестрі: дуже підходили за кольором до її рум’яного носа.

Федір Кайф так схвильовано набирав оселедця під шубою, що той хляпнув під стіл, і практична Федула порадила:

– Зачекайте, поки гості розійдуться, тоді піднімете його та й заберете додому...

– Пацієнтка Габльота мала нещастя потрапити до шпиталю Коцюмбаса, – вів далі Авіценна. – Не один місяць його посіпаки у білих халатах збиткувались над цією немолодою жінкою, українкою, багатодітною матір’ю. Ото ж, панове, я вас зібрав для того, щоб поділитись радісною звісткою. Коли Габльота звернулась до мене і я адв їй натирати хворе місце моїми цілющими мастилами, то оклигала за тиждень. Не подумайте, панове журналісти, що мені потрібна слава або ж високе становище. Якби я тільки схотів, то вже давно міг би бути серед цих достойних, е-е-е, пробачте, серед цих шубравців і глитаїв, які обкрадають піт і мозолі трудового люду! Але я – порядний чоловік і для мене найголовніше – здоров’я простої людини. Бо я, взагалі, дуже люблю людей...

– За скромність лікаря Авіценни! – загукали три кити мас-медіа, раді, що знову випав привід випити, і їхні пластикові стаканчики потяглись до знахаревої сьорби.

– А тепер, панове, добродійка Габльота вам розповість, як я її лікував.

Старенька, гикнувши після калорійного фуршету, поривалась щось промовити, але лише беззвучно жувала губами.

– То їй від щастя важко говорити, – здогадався журналіст Гавко. – Може, ми вам, пані, будемо ставити запитання, а ви відповідатимете?

– Ну, звісно, – погодився Авіценна, потираючи руки від нетерплячки. – Робіть, як вам зручніше. Чи мені вас вчити?

– Пані Габльото, – звернувся до пацієнтки Гавко. – Скільки разів на день ви втирали у коліно тую мазь?

– Нічого я не втирала...

– Ага, ви ... пили?

– Та ні, не пила, але воно мені все одно допомогло. Таке добре лікарство...

Авіценна невдоволено стиснув губи і подумав, що даремно він налив Габльоті чарку сливовиці.

– Нічого не розумію, – пробурчав крадькома Гавко до Вождя Червонопиких.

– Послухайте-но, пані, ви хочете сказати, що до носа те мастило заливали, – мов на глум поцікавився Вождь Червонопиких. – А воно згодом опускалось вам у литку. Це ви хотіли сказати?

– Я робила так, як було на флящині написано, – пояснила Габльота.

Всі втупились в стару, яка була сьогодні схожа на відьму з лисої гори: передбачаючи, що на неї приїдуть подивитись пани з телевізії, Габльота не взяла хустини, аби виглядати молодшою, й рідкі пасма стирчали довкруж її голови, мов промені сонця. У неї на її літа ще збереглося непогане волосся, але вона не визнавала шампуні і мила голову за старосвітським звичаєм – милом, після чого її коси перетворювались у непрохідні хащі, гребінець їх не брав і під час зачісування видирав половину з них.

– А що ж було написано на цій пляшечці? – випитував Гавко. Габльота замислилась: видно, пригадувала зміст тексту.

– Ну, там зазначалось: "Тримати в сухому прохолодному місці". Я так і вчинила: поставила пляшечку до буфету і навіть забула про неї, але вона мене зцілила...

– !!?

Журналісти опустили очі, боячись глянути на Авіценну. Гості зробили декілька рухів до виходу, але їства та питва залишалось надто багато, щоб можна було з легким серцем забиратися геть. То ж вони мовчки втупились в знахаря, чекаючи пояснення. Авіценна відразу збагнув: якщо він не дасть можливості народові випити "на коня", то народ ніколи йому цього не простить, а може ще й лінчує.

– Панове, я усе вам зараз поясню, – мовив зцілитель, гарячково на ходу вигадуючи виправдання. – Річ у тім, що.. що... я знав, що Габльота не використовує мазь за призначенням...

Селяни й журналісти переглянулись: якщо Авіценні було все відомо заздалегідь, то для чого він затіяв все це видовище?

– Вас, мабуть, цікавить, навіщо ж я влаштував сходини? – запитав риторично Авіценна.– Річ у тім, що я багатьох вас, мої любі, знаю і мені кортіло побути з вами в одній компанії, прописатись, як тут прийнято. Бо дуже люблю простих людей. Усі ви мені, як рідні брати і сестри. От я і знайшов привід, – закінчив впевнено знахар і задоволено зареготав зі своєї винахідливості. Гості, видно, саме такої відповіді від нього сподівались, бо радісно захарамаркавши, знову пірнули за стіл, який їм вдалося вберегти від котячих зазіхань. Адже людина – не пітон, щоб харчуватись раз на рік. А можливо їм було байдуже і їх влаштовувала будь-яка версія, тільки б не пропало марно добро.

– Просимо до столу! – зробив Авіценна закличний жест.

– Я вам тарілки поміняю, – гукнула Федула, рада з того, що може випити, скільки душа бажає. Вона заходилась прополіскувати посуд у цеберці. Протирала тарілки таким рушником, що після нього вони стали набагато бруднішими. Але п’яні гості на це уваги не звернули.

Серед метушні навіть ніхто не помітив, як Авіценна вийшов до кухні і лише там втер спітніле чоло портьєрою: ніхто не здогадався про його фіаско.

 

 

У ВИЩИЙ СВІТ 

Багато хто зі знайомих Авіценни дивувався, що він, проживши у Львові багато літ, досі ще не побував в тутешньому культурному товаристві. І дехто не пропускав нагоди делікатно натякнути пану лікарю, що йому вартувало б заради чемності „засвітитись” на урочистому рауті чи то в спілці письменників, чи то у Національному музеї. Та Авіценна посилався на зайнятість, а насправді просто побоювався богемників. Він їх мав за дуже розумних, а тому переживав, що, повівшись не до ладу, отримає у них з першого разу репутацію профана. Бо хоча справляв враження впевненого у собі мужчини, проте в душі потерпав через своє неуцтво. Однак часами травознай відчував себе одиноким і закинутим, як телевізор старого зразка. І тоді йому здавалось, що він вибрав не ту дорогу, вивчившись на ескулапа: ця професія хоча й давала Авіценні хліб зі шпондером, але забрала у нього усі ілюзії й перетворила в циніка. Проте змінювати щось в той час, коли поріг переступила друга молодість в супроводі аритмії і остеохондрозу, уже запізно. І цілитель шкодував, що потратив свій розмай, масажуючи багаті на поклади солі, плечі пацієнтів, викинувши свої кращі роки у помийницю, мов абортований плід – у відро. Йому хотілось пофілософствувати з кимсь про щось, далеке від лікувальних мазей. Бо з пацієнтами не дуже й зволожиш душу високими матеріями. Ці іпохондрики, закохані в особисті хвороби, про які згадували майже з батьківською теплотою, навіть не припускали думки про існування якоїсь цікавішої теми для розмов і були б розтерзали кожного, хто б зневажив багатство їхніх тілесних недуг.

Щоправда, скласти компанію пану дохтору були не проти деякі сусіди, зокрема той добродій, що мешкав через стіну і так активно поклонявся Бахусу, що у нього траплялись напади паралічу. В такі хвилини його живіт випинався наперед, а плечі вивертало у протилежний бік. І лікар потайки охрестив бідолаху Параграфом. Так оцей пронира, який, мабуть, десь у сусідньому гастрономі був за вантажника, проживав із древнім дідусем, якому у вільний від припадків час клявся у любові. Запевняв, що переріже горлянку кожному, хто не вшанував би старенького. Бився до стіни головою ще й плакав невтішно, якщо дідусь висловлював йому недовіру. В таку хвилину онучок хапав його за барки і намагався викинути з балкона. Поглянувши на панораму міста з восьмого поверху, неборака відразу вірив у щирість нащадка.

Авіценні, який кинув навіть пиво, Параграф був особливо неприємним. Перестрівши у під’їзді лікаря, він обмотувався навколо нього, мов античний Лаокоон, і, видихаючи зі свого писка цілу хмару мікроорганізмів, лепетав: “Су-сі-де, я вас ду-же по-ва-жаю… Ходімо до ме-не-е-е… Вип’єте яких п’ять дека…” Лікар делікатно, але рішуче виборсувався з Параграфових обіймів, що нагадували йому мертву хватку ожинника, і відмовлявся від частунку під приводом візиту до тяжкохворого. Але тоді особливо гостро тужив за інтелігентним товариством, у якому ніколи не був. І давав собі слово, що якщо йому трапиться нормальний поводир, то дозволить йому заманити себе у мистецьку тусівку.

2

Колишня професорка консерваторії Розалія Палюшка мала нерухоме око, стрижку такого вогняного кольору, наче на її голову хтось висипав цілу салатницю корейської моркви. Колись вона викладала гру на трембіті. Абітурієнти, вступаючи на факультет духових інструментів, просто марили потрапити в число учнів знаменитої трубачки. Бо про її методу навчання ходила неабияка слава!

Стара музикантка запрошувала студентів здебільшого додому і розпочинала свій урок такою фразою:

– Чи не маєте бажання спробувати мою піццу? Але, вибачте, буду вас навчати правильно користуватись ножем і виделкою. Ви ще такі молоді, дасть Бог, поїдете у світи, а мене там знають, то було б прикро, коли б почали нарікати, що я вас чогось не довчила…

Відтак Палюшка вкотре розповідала бувальщину про гастрольну поїздку з місцевим симфонічним оркестром на батьківщину Майкла Джексона, де їй довелось обідати в самого мера, і один скрипаль осоромився, висьорбавши з горняти запашну воду для … ополіскування пальців. Зрештою, ця притча була вже зайвою, бо консерваторець, побачивши м’ясні балабушки з підливою або рум’яні бандурчаники, проймався до етикету великою шаною, і його не потрібно було просити двічі. Після цієї лекції професорка встромляла в пальці молодого чоловіка трембіту і, поки він видував з гуцульського інструмента етюди й ноктюрни, переважно дрімала. Але іноді схоплювалась, ляскала музиканта по руках і погрожувала пальчиком: “Стефцю, здається, ви щось не те заграли, так що уважайте собі!” Відкидалась в крісло і завдавала хропака.

Так що заняття в консерваторії були не марними, і учень після п’яти літ нелегких тренувань ставав справжнім дипломованим спеціалістом: умів відрізнити столовий набір від десертного, знав, що шампанське в жодному разі не закушують шоколадом, а Великобританія – єдина, де рибу сміло можна нарізати ножем і не боятись, що тебе хтось за це осудить. Хваленику залишалось лише отримати запрошення до цього королівства. Але мусив продавати капусту на Краківському базарищі, поки в країні туманного Альбіону хтось довідається про його непересічні здібності...

Чи варто переповідати, як зажурилась пані професорка, коли вийшла на пенсію і у неї не стало її вірних апостолів. Але доля їй усміхнулась…

3

Львівський шаман Авіценна ніколи не пробував сподобатись пацієнтам, знаючи, що їм без нього ніяк не обійтись. Поріг його офісу переступали, як правило, доходяги, від яких вже в усіх лікарнях відхрестились.

Палюшка під час першої зустрічі з Авіценною зовсім на нього не образилась, коли він з відстані і недбало жбурнув до неї пакетик з лікарськими травами, замість того, щоб чемно вручити його пані професорці в руки. Навпаки, це її дуже втішило. Розалія збагнула, що цей хам – посланий їй самою долею і єдиний, на кому можна вдосконалювати педагогічний хист. Не без задоволення відзначивши, що тут роботи – непочатий край, професорка взяла на себе сміливість перетворити у свійський вид цього дикого мустанга, що приблудив на львівські терени, й зачастила до нього з тортами та іншими ласощами. Авіценна безцеремонно одбатовував найласіший шматок і поглинав його одним духом, наче пітон – антилопу. При цьому він навіть не здогадувався залишити бодай кусник для цієї доброї, з нерухомим оком самарянки. В такі хвилини він взагалі забував про Палюшку, а після трапези йому й на думку не спадало подякувати їй. Хоча десь в душі був вдячний скалоокій професорці, яка, незважаючи на його необтесані манери, ставилась до нього благосхильно і під час чаювань умудрялась сурмити для нього на трембіті* полонез Огінського. Вислухавши її повість про обід в американського мера та про доступ до львівської богеми, знахар почав поступово перетворювався на джентльмена. Принаймні перед тим, як перебатькувати когось з помічників, Авіценна озирався, чи поблизу не стримить трембіта, і уникав триповерхових матюків, які у його спілкуванні були ключовими. Палюшка аж нетямилась від щастя за успіхи свого вихованця. Вирішивши, що Авіценна уже дозрів до культурного товариства, наставниця запросила його до театру на прем’єру...

І Авіценна поклався на її милість.

______

*Трембіта – це пастуший ріг, на якому неможливо зіграти навіть найпростішу мелодію, з нього можна видути лише один звук. У даному випадку професорка виграє на трембіті аж цілий полонез для підсилення комічного. (Прим. автора)

4

За все своє життя Авіценна відвідував лише один театр – анатомічний. І бачив тільки одну виставу. У сільському клубі. Там був такий епізод: козаки несуть вбитого товариша, у якого почав свербіти ніс, і він чухає його перед глядачами…

Знахар аж знітився, коли на нього зиркнули усі дев’ять муз зі стелі цього мистецького обиталища, до якого він вступив зі збентеженням неофіта.

Пропускаючи свою покровительку вперед, Авіценна раптом з жахом помітив на стіні величезний шлунково-кишковий тракт, перевернутий на бік, і скривився. Щоправда, уважно придивившись, він упізнав у конструкції батарею центрального опалення. Полегшено зітхнувши: “Оце так запрацювався…”, взяв під руку патронесу, яка була просто чарівною у своїм нашийнику з балабончиком, сукні з чорного трикотажу, підперезаній модерною бичівкою, та у величезному, мов тарілка від сателітарної антени, береті!

Хоча у залі уже ніщо не нагадувало цілителю про його ненависний фах, проте він почував себе ні в тих, ні в сих. Йому й керівничці випали місця біля стіни, під директорською ложею, яка була оздоблена парочкою амурів. Однак зі свого місця Авіценна бачив лише п’яти небесних істот і не міг второпати, кому належать ці … босі циби. Проте спитати про це у наставниці не відважувався. Бо поруч, з бенуару звисали чиїсь голови, які могли почути наївне запитання та й посміятись над некомпетентністю його господаря. Тому цей оглашенний намагався привертати до себе якнайменше уваги. Одним вухом він слухав свою повелительку, іншим – безладні звуки, які витриндикували інструменти з оркестрової раковини. Крісло під Авіценною було мульким і до кінця спектаклю обіцяло стати взагалі нестерпним.

Голос із закулісся попрохав глядачів вимкнути на час вистави мобільники й пейджери й, подякувавши, змовк. Дзвінок давно наполягав, аби уже розпочинати. На його третю вимогу з’явився диригент, який пригрозив музикантам паличкою, і лише аж тоді вони втихомирились й повели мелодію в потрібному напрямку. Однак лікарю на душі було баламутно. Біля нього вгніздилась одна бабуся у вечірньому савані зеленого кольору, у якому була подібна до кокона, з потужними, мов лампи в операційній, очима, й прилаштувала у себе на колінах стрімкого онука. З перших зітхань увертюри хлопчик дуже заважав, бо брикався, верещав: “Хочу до тата!” і поривався до оркестрантів!

На сцені заверетенились балерини, а якась головна артистка взялася штурмувати такі високі ноти, що Авіценні мимоволі пригадались сирени, про яких читав ще в школі. Він подумав, що якщо ці істоти володіли голосом, хоча б трохи схожим до співу цієї акторки, то нічого дивного, що їм вдалося погубити стільки добрих людей.

Раптом співачка наступила на таку тонесеньку ноту, що Авіценні задряпало в горлі, і він стиха закашляв. Тут же бабуся в зеленій амуніції блимнула на нього так осудливо, що цей Тарзан, який умів домовитись з найотрутнішою змією, не витримав її культурного погляду і похнюпився. А шпигунка далі лебеділа до свого онука: “Ах ти ж мій горобчику!”

Нараз лаштунки дихнули на глядачів протягом, і Авіценна чхнув. Незважаючи на писк свого “горобчика”, зелена почвара таки вчула неестетичний звук некультурного глядача і повернула до нього своє лице, наче хотіла промовити: “І чого цьому невігласу вдома не сидиться?” Провинник відразу збагнув, що через свої мужицькі манери не має права навіть цмокнути Амурчика в п’яту, й опустив вуха, наче бегонія – листя в спеку.

Балеруни ще якусь хвилю попідґицкували балерин, і розпочався антракт. Палюшка пояснила знахарю, що виставу вони додивлятись не будуть, бо їх запрошено на фуршет до директорської ложі, і Авіценна полегшено зітхнув…

5

Хто б подумав, що за звичайною театральною ложею зачаїлись великі апартаменти із баром, диванами, великими дзеркалами! Для Авіценни це було несподіванкою.

Сервіровка столу своєю повторюваністю нагадувала орнамент: канапки, цукерки, фрукти, пляшки; канапки, цукерки, фрукти, пляшки, але шлунок новонаверненого Авіценни був байдужим до цих смакот і не подавав ознак життя. Бо звідки не візьмись зеленава бабця, яка уже, як видно, встигла спихнути свого “горобчика” зятеві чи сину і, мабуть, поставила собі за мету хоча б під час сабантую висловити Авіценні все, що думає про його непристойну поведінку. А коли директор театру – пан Шевелюра, виголошуючи тост, зауважив, що тут зібрались кращі люди міста, то лікар відчув себе самозванцем. Очевидно, що тієї ж думки про лікаря дотримувалась й добродійка в зеленавій пелені. Бо при цих словах вона дуже виразно проколола знахаря своїм поглядом, готова в будь-яку хвилину вивести на чисту воду цього Лжедмитрія.

Раптом між Авіценною та його гідесою вклинилось якесь створіння, вбране не по сезону у бекешу і кубанку, та й писклявим голосом попросило пані музикантку вбік для дуже особистої розмови. Лікар поглянув опікунці вслід із жалем, немов за минулою юністю. Бо без підтримки своєї порадниці та під непересічними органами зору сусідки-ропухи він відчував себе незахищеним і голим, наче Амур.

Лікар простягнув руку до цукерки, але зовсім не тому, що дав про себе знати апетит. Просто він боявся привернути до себе увагу творчої кліки і хотів якнайшвидше долучити свою щелепу до хороводу всезагального ремиґання. Але йому так і не судилось запопасти кондитерський виріб, бо його вух торкнувся голос:

– Я сьогодні випадково по радіо довідалась, що Бетховен написав обробку до нашої пісні “Їхав козак за Дунай”…– мовила одна громадяночка в платті з тканини, схожій на риб’ячу луску.

Авіценна застиг. Не знаючи, як відреагувати на таку новину – засуджувати цього Бетховена чи, навпаки хвалити його за симпатію до української пісні. Він уважно поглянув в очі цій пані у лусці, щоб розвідати її думку. Проте нічого не міг вистежити в цьому виставленому напоказ за приписами світського етикету частоколі зубів. Але зовсім несподівано лікаря виручив один суб’єкт із пшеничними вусами і в темних, незважаючи на вечірню пору, окулярах. Він вже давненько сновигав біля власниці рибоподібної сукні, чигаючи на можливість заговорити до неї:

– Пісня хороша, але я її …скоротив би: надто довга.

Меломанка відразу дала спокій Авіценні, бо, видко, занюхала в цьому альбіносові споріднену душу, і їй було про що з ним поговорити:

– Чули новину? Прозаїк Полумацьок випустив роман!

– Чита-а-ав, – протягнув біловус у темних окулярах, – роман хороший, але … я би його скоротив. На половину.

Лікар-дикун боявся, що його можуть залучити до розмови, і поспішив повернутись до закусок. Але народ уже розговівся, і стіл втратив свою первісну орнаментацію: порожні пляшки розбрелись, мов корови на пасовиську, а де-не-де з обгорток та бананових шкірок повиростали могильники. Сам Бог уже не відновив би попереднього вигляду стільниці після зубів мистецької касти.

Коли стіна співтрапезників проріділа (бо багато хто з істеблішменту відлучився на перекур), Авіценна вздрів на стіні картину: ліворуч якийсь сірома зіщулився під парасолем, від якої не було жодної користі; у правому кутку картини засушена діва також марно захищалась від опадів старосвітським парасоликом. Посеред картини пристойно вбраний фацет і панна з правильно поставленою головою вальсують без … зонтика, але вони почувалися вище від всіляких кислотних дощів.

Авіценна зітхнув, подумавши, що зараз він також мало чим відрізняється від цього мокрого нікчемного хлюста.

– Щось я не бачу кольору в львівському живописі, – знову зачепила лікаря ця інтелігентна печериця у зеленому, яка увесь цей час не переставала дихати йому в спину. – От колись малювали…

Впевнений, що то – провокація, знахар відвернувся від полотна, усім своїм виглядом намагаючись переконати стару, що й він – не якийсь анальфабет і також дещо тямить в живописі, тобто не бачить ніякої картини. Його проводирка розчинилась, мов упса в склянці води, ще пів години тому, і він місця не знаходив. Язики деяких панів уже починали ходити манівцями, і Авіценна шкодував, що через свій принцип відмовився від оковитої: вона його розкувала б. А тепер було запізно: горілка збереглась лише на дальших столах, а на тому, за яким стояв Авіценна, попадались лише поставці з узваром, що й не дивно: адже тут були не аскети, зібралася мистецька община, випробувана в багатьох застіллях, а того, як його, наливайка, ніде не було видно…

Нараз отвір дверей заполонила фігура чолов’яги на не дуже стійких підпірках. Його живіт переважувало до залу, а купра не мала бажання розпрощатись з коридором. Параграф!!?

Спіткання з цим типом тут, серед театральних патриціїв, Авіценну стурбувало. Від припущення, що цей огидник може його впізнати, розкрити для привітання свої непрохідні обійми і на очах усіх цих вершків суспільства хвалитись близьким сусідством з “паном дохтором”, Авіценна спотів, наче прийняв зо дві штуки саліцилової кислоти. Здогадуючись, що цей субчик аж ніяк не додасть йому авторитету в очах достойних приматів, які вже й так мали Авіценну за варвара, він зігнувся у пошуках ручки, що нібито випала йому з кишені. Лікар зачаївся, мов комірковий телефон, і в позі сфінкса перебував довше, ніж належалось для пошуку нехитрого канцелярського приладу. Бо ніяк не міг оговтатись від цієї несподіваної, мов носова кровотеча, зустрічі.

– А-а-а-а!!! Моє шанування рідній пресі! – заволав улесливо, здається, директор, і Авіценна, попри свій страх, витягнув з-під столу запитально шию. Зробив то не стільки від цікавості, а щоб розвідати – чи далеко вештається сусід, і щоб ненароком не потрапити в поле його зору. Але те, що він побачив, вразило його ще дужче, ніж боса нога Амура на театральній ложі!

Шевелюра – цей елегантний директор – підбіг до… Параграфа і… потиснув йому руку! Знахареві здалося, що музи на стелі почервоніли від сорому. А директор тим часом славословив:

– Панове, коли хто не знає, то – журналіст Кліщ із часопису “У кожного своя правда”. Рік тому написав про нас замітку, яка так і не була надрукована, але відтоді він – бажаний гість…

Коли Авіценна довідався, ким є насправді його вічно п’яний сусід, то його душа сіла, мов батарейка. Тим часом директор, взявши під руку жерця другої найдревнішої професії, повів його на почесне місце. Але поки Параграф-Кліщ доплівся до чільного крісла, то встигнув вилапати зі столу пляшку горілки та кілька пампушок і спритно розфасував їх по власних кишенях. Ніхто не схопив його за руку. Публіка була занадто благородною, аби це помічати, і всі дружно показували, як вони не бачать кореспондентових кишень, які відразу ввібрали з пампушок всю олію.

Намагаючись не привернути до себе увагу гостей, а головне сусіди-халявника, лікар нахильцем добрався до дверей і викинувся у коридор, а відтак дременув з Олімпу…

Полохливо озираючись, театральний новобранець збіг східцями прямісінько в … калюжу. Це було так несподівано, що Авіценна забув навіть про Параграфа і звів очі до стелі – чи не протікає? Але склепіння, заселене вгодованими купідонами, мало цілком благополучний вигляд. І раптом до ніздрів дохтора добрався запах, з яким йому довелось мати справу, коли він студентом медицини проходив практику в урологічному відділенні. Що ж, дріжджі суспільства також мусять справляти фізіологічну потребу, але в театрі запровадили платні туалети, і не всі вибрані могли дозволити собі зробити туди візит.

Лікар нічого того не знав і перелякався, бо подумав, що то проти нього затіяли провокацію! Оце хтось зараз сюди прибіжить, застане його біля сморіденного струмка і подумає, що то вчинив він, цілитель, і почне його привселюдно ганьбити. І Авіценна, якому цього вечора так і не судилось стати культурним чоловіком, поспішив відбігти подалі...

6

Залишивши фойє, Авіценна причаївся за колоною, де, як йому здавалось, до нього не могли б уже дотягнутись корифеї, і першим ділом закурив.

Хвіртка за сонцем уже зачинялась, і день майже вистиг. Де-не-де на небі починали вилуплюватись зорі.

В душі знахаря смеркло і, наче після випитої кави у горняті, перед ним відкрився осад всього цього елітного зборища. В цю хвилину збагнув, що божественна громада – це міщанський вертеп, а всі його персонажі, на яких ще годину тому ледь не молився, – худосилки, самозакохані невдахи, які чіпляються за вигаданий світ. "Так, я не вмію писати, як вони, ні співати, не розуміюсь на живописі, але я знаю життя і не з книжок. А що бачили вони?" Авіценні стало страшно, що хтось з пацієнтів міг побачити його на цих непристойних досвітках, що дуже збавило б йому авторитету у їхніх очах, і шкодував, що піддався на підмову Палюшки. Авіценна дав собі слово – якнайшвидше забути цю нестерильну історію і де-небудь не прохопитись навіть словом про своє падіння. Бо якщо ці панове регулярно вітали у себе гидезного сусіду Авіценни, то, мабуть, були ягодами його поля. І в той же час в надрах душі чародія озвався жаль за страченим часом.

– Скільки хворих міг би я вилікувати за ці дві години! – зітхнув відьмак.

Як раніше шкодував він за літами, які марно згаяв біля людських болячок, так тепер було йому шкода сьогоднішнього вечора, що даремно перегорів у чертогах Мельпомени, і з його сподівань залишилось мокре місце. Наче на підтвердження цих дум, у його серці не затихала пісня циганського барона з першої дії вистави:

Ах, пройшло стільки літ,

Я об’їздив весь світ,

Але де б я не був,

Щастя я не здобув...

Авіценна згадав свою собаку Катрусю. Він її дуже любив, а тепер після спілкування із представниками мистецької кліки вона видавалась йому зразком довершеності, хоча б тому, що не мала наміру коротити чиїхось романів і ніколи не придивлялась, чи правильно тримає ніж та виделку її господар. Авіценна відчув докори совісті, що витратив себе на девальвовану компанію, тоді як лабрадориха не може його дочекатись. Лише тепер оцінив ті рідкісні хвилини, коли він потопав у кріслі почитати газету, а Катруся в очікуванняіласки опускала свої вуха аж на спинку. Або ж, прилігши поруч, вона пантрувала, коли ноги хазяїна пострушують капці, аби застромити в них свої лапи, й знічев’я дивилась у телевізор, де рекламна дівиця псує гуляш кубиками "Маггі", де лікарський препарат “Мезим” потрапляє до явно патологічного, з різким переходом у пряму кишку, шлунка, а корова Ласуня літає на своєму гіпертрофованому й роздутому вимені, наче на дирижаблі.

Тут подав свій голосок комар, і Авіценна зачаївся, надавши комасі усі умови для посадки на його лице. Хотів вичекати, поки вона зовсім освоїться і забуде пильність, аби послати її в ліпші світи.

І коли він уже розмахнувсь, аби вкоротити віку крилатому кровопивцю, як раптом з вирізу дверей виточилось щось зелене. В цьому завитку лікар впізнав свою "симпатію", яка сьогодні його уже замучила, мов алергія. Напевно, знайшла нагоду, аби сказати Авіценні, що він – жлоб. Та після сьогоднішнього бойового хрещення уже не боявся цієї манірної гарпії, а на її інтелігентних прибічників хотів чхати з Високого Замку. Після того, як він їх розкусив – божественні німби над їхніми головами враз погасли, мов ліхтарі на Підзамче.

– Так осьдечки ви! – загукала бабця. – Не гнівайтесь, що я вриваюсь у ваше усамітнення. Вибачте мене!

Її перепрошення було такою несподіванкою для Авіценни, що він так і застиг з піднятою правицею, дозволивши комарові впиватись його кров’ю четвертої групи.

– Я вас, пане дохтор, відразу впізнала, але все не могла до вас приступити: ви такі гонорові й величні...

– Ну, це не зовсім так, – оговтавшись, відповів Авіценна в тон поважній дамі. – Я хоча й гордий, але завжди знайду час, особливо для таких симпатичних пань...– бовкнув і сам здивувався гнучкості свого язика. Далися взнаки уроки професорки! – Я весь до ваших послуг...

– Пане дохтор, моя дочка якось лікувалась у вас від безпліддя і, ви сьогодні переконались, який то вже козак виріс!

– Ну, дітей ми робити вміємо, – погодився лікар.

– А тепер, пане лікарю, я також хотіла б з вами порадитись... А може, мені завтра до вас навідатись? Я розумію, що ви прийшли на забаву і хочете відпочити...

– Ні-ні, я вас уважно слухаю,– заохотив Авіценна стару: від усвідомлення, що він комусь допоміг і його впізнають, на душі в Авіценни ледь помітно засвітало.

– Ох, пане дохтор, так мені учора тиск підскочив, – заквакала ця горгона. – Я випила одну таблетку адельфану, а згодом – другу. Хотіла й третю, але піґулки скінчились. "Треба, думаю, ликнути горілки". Також нема. Позливавши з усіх пляшок рештки, назбирала із п’ятдесят грам та й випила. А відтак ще кави заварила. Тоді лише й полегшало.

Прикрившись рукою, лікар ледь чутно порснув сміхом: він щодня вислуховував від своїх пацієнток подібні нісенітниці, але тепер полегшено зітхнув від усвідомлення, що ось навіть ця з вищого світу пані також непозбавлена невігластва. Лікар відчув себе велетом.

– Шановна пані, більше так не робіть і каву покиньте, інакше... гіпертонія не любить кофеїну...

– Але ж ви цікаво говорите! Не можу наслухатись! Яка поезія! – вигукнула бабця.

Знахар стрепенувся. Йому ще ніколи ніхто не говорив такого. Щоб переконатись, що це – не сон, він запитав для контролю:

– Я перепрошую, може, на вас чекають, а я час відбираю?

Хотів, щоб літня дама ще раз підтвердила його високість.

– Ет, їх там багато, – махнула воан недбало рукою, – а ви – один і розповідаєте про такі божественні речі!

Це було, як кровопускання. Поганий настрій у лікаря розсмоктався. Авіценна сам не розумів, чого йому раптом так стало весело – від слів літньої театральниці чи від комара, який, повечерявши його рідкісною кров’ю, відлетів додому. Мешти в Авіценни відірвались від бруківки, а за плечима у нього з’явились крила, такі, як в архістратига Михаїла.