ДЗЮБА Сергій

Dzyuba S

Сергій Вікторович ДЗЮБА 

Український поет, прозаїк, публіцист, дитячий письменник, драматург, перекладач, пародист, критик, автор пісень, громадський діяч. 

Дзюба Сергій Вікторович народився 20 вересня 1964 року в м. Пирятин Полтавської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. 

Президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців журналістів із 57 країн світу (діє з 1 листопада 2014 р.) і МГО «Чернігівський інтелектуальний центр» (з 2000); головний редактор Чернігівської обласної газети «Чернігівщина» (з 2019 року). 

Почесний професор Луцького Інституту розвитку людини Міжнародного університету «Україна». Член зарубіжних академій: Слов’янської літературно-мистецької Академії (м. Варна, Болгарія), Міжнародної літературної Академії «Македонія Презент» (м. Скоп’є, Р. Македонія), Міжнародної Медитеранської Академії імені братів Міладінових (м. Струга, Р. Македонія), Міжнародної літературно-мистецької Академії Удмуртії (м. Іжевськ, Удмуртія), Міжнародної літературно-мистецької Академії Румунії (м. Бухарест, Румунія), Міжнародної спілки письменників імені П. Богдано (м. Брюгге, Бельгія), Міжнародного клубу Абая (м. Алмати, Казахстан), Слов’янської міжкультурної, міжнародної науково-дослідницької групи (м. Будапешт, Угорщина) і Міжнародної Академії «ЛІК» діячів літератури, мистецтв і комунікацій (м. Берлін – м. Франкфурт-на-Майні, Німеччина). 

Член Національної спілки письменників України (з 1996 року). 

Майор запасу. Генерал-хорунжий Українського Козацтва.

Автор 92 книг, присвячених дружині – Тетяні Дзюбі (на думку фахівців, це – єдиний такий випадок в історії світової літератури), зокрема збірок поезій «Колись я напишу останнього вірша», «Сонце пахне снігом і яблуками», «У липні наших літ»; збірок пародій («Любов з тролейбусом»); казкової трилогії «Душа на обличчі»; роману-серіалу «Потягуськи» (разом з І. Кулаковською); книг публіцистики і прози («Троянці»), літературознавчої книжки «Несподівані зустрічі продовжують життя»; збірки ста пісень із нотами «Примчу на білому коні»; книги щоденників «Замість щоденника. Міжнародна діяльність 2013 – 2019 років»; книги детективів «Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер»; книг, які вийшли в США, Великобританії, Канаді, Швеції, Сербії, Болгарії, Польщі, Чехії, Туркменістані, Казахстані, Білорусі, Вірменії, Норвегії, Італії, Ірані, В’єтнамі, Іспанії, Болівії, Румунії… У Канаді також побачив світ і чотиритомник Т. і С. Дзюби «Вірші 60-ма мовами світу». 

Автор і режисер 36 радіоп’єс, в яких зіграв головні ролі. Упорядник та видавець десяти антологій сучасної української поезії й прози. Переклав зі слов’янських та інших мов книги понад 50 видатних зарубіжних письменників. Автор українських пісень. Організував і провів понад 12 тисяч презентацій в Україні і за кордоном. За казковою трилогією Сергія Дзюби «Душа на обличчі» поставлено виставу «Ласий ведмідь і Кракатунчик» (разом з Михасем Ткачем) у Чернігівському театрі ляльок імені Олександра Довженка (2017). За чеською книжкою Сергія і Тетяни Дзюби «Дощ із твоїми очима» вийшли два спектаклі «Закохайся в мене у суботу» та «Крила Сімаргла» чеською мовою – в театрі музики і поезії «Агадір» (м. Брно, Чехія, 2018). У Білоруському Театрі поезії в Мінську поставили виставу «Місто Зима» за однойменною білоруською книгою Сергія і Тетяни Дзюби в перекладі Михася Пазнякова (2020).  

У 2019-му вийшла книга «До світла. Вибрані листи письменнику Сергієві Дзюбі з 1992 року до наших днів (рукописні та електронні)», де надруковано більше тисячі листів, котрі зберігаються у Державному архіві Чернігівської області, в особистому фонді Сергія Дзюби. 

У 2020 р. український композитор, професор Олександр Яковчук (Київ) створив кантату «Крила Сімаргла» на вірші Сергія і Тетяни Дзюби. 

Відзначений міжнародними, державними та національними преміями. В Україні нагороджений преміями імені Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Леоніда Глібова, Панаса Мирного, Івана Мазепи, Михайла Булгакова, Ільфа і Петрова, Івана Багряного, Олександра Довженка, Василя Стуса, Дмитра Нитченка, Івана Сірка, Івана Кошелівця, В’ячеслава Чорновола, Василя Симоненка, Миколи Лукаша, Олекси Стороженка, Степана Васильченка, Паїсія Величковського, де Рішельє, Ісаака Бабеля, Якова Гальчевського, Олеся Гончара, Івана Богуна, Миколи Лисенка, Сергія Васильківського, Галшки Гулевичівни; «Почесною відзнакою» Національної спілки письменників України та ін. 

Нагороджений орденами і медалями.

За кордоном нагороджений: в США, Англії, Німеччині, Італії, Франції, Канаді, Бельгії, Сербії, Болгарії, Македонії, Польщі, Румунії, Росії, Білорусі, Іспанії, Австралії, Казахстані, Греції, Австрії, Чехії, – зокрема міжнародними преміями ім. Людвіга Нобеля, Ернеста Хемінгуея, Франческо Петрарки, Джека Лондона, Антуана де Сент-Екзюпері, Мігеля де Сервантеса, Гомера, Франца Кафки, Марка Твена, Миколи Гоголя (Італія, Рим), Генріха Бьолля, аль-Фарабі, Абая, Владислава Ходасевича, Максима Танка, Юзефа Лободовського, Веніаміна Блаженного, Максима Богдановича, Олексія Жданова; нагородами: «За великий внесок у літературу» (Білорусь), «Перемога» (почесна відзнака болгарських учителів), «Золотий пегас» (Болгарія), «Золотий асик» (Казахстан), «Золотий перстень» (Македонія), «Особистість слова і справи» (Німеччина), Посол миру – лауреат Міжнародної літературної премії миру (Німеччина – США) та ін. 

Постійний учасник і лауреат багатьох знаних міжнародних, зарубіжних літературно-мистецьких фестивалів, наукових конференцій та літературних свят – у Німеччині, Англії, Італії, Чехії, Болгарії, Румунії, Казахстані, Польщі, Росії, Білорусі… 

Твори Сергія Дзюби перекладені 70-ма мовами і надруковані в 50 країнах. Їх прочитали понад чотирьох мільйонів людей з усього світу. 

 

 

Сергій ДЗЮБА

 

ПОЕЗІЇ

 

СТАНЦІЯ «ЧЕРНІГІВ»

 

* * *

Це сталося. Знов! І без мене відчалив ковчег.

Печально дивилися обрані люди і звірі.

Зі мною прощалися — я спочиватиму в мирі,

Такий незабутній — не Шмуель, не Щек і не чех…

Тут все вже моє — я не вижебрав. Може, проспав —

Цей сонях з-під сонця, повітря — мов ключ від оселі.

І треба надихатись! Потім щось взяти. Зі стелі.

Для тих… Що колись… Ще повернуться — в гріх і до справ.

Їх хтось ще «попросить» з Єгипту чи з раю-Ізра… —

Давитися манною, слати прокльони пророку…

Мене тут лишили — такого-то місяця й року.

Я теж врятувався — від них. Порадію, пора..

* * *

коли в домі немає чого читати

я телефоную бабусі

тепер дзвоню їй у вихідний

20 вересня року здається 1964-го

і нетерпляче запитую чи я вже народився

бабуся не дивується може всевишній

взагалі їй навіть цікаво

хоч вона саме смажить насіння

аж мені пахне

ні я не народився

але чого квапитися

у неділю народжуються

лише язикаті

а їй хочеться щоб мене цвяхи

поважали

мовчимо трохи з бабусею

кожен про своє

у обох серце болить

але мені ліпше бо все ще молодший

дякую бабусю хто б це мене

сьогодні зворушив

а в неї сльози з очей

крап крап

на здоров'я

дитинко

кладу слухавку так наче

з янголом порозмовляв

все-таки добре мати

хоча б одну бабусю

треба б якось і на могилку

навідатися

                    

* * *

Це — просто дощ, а Ти — така красива!

Таку Тебе створив для мене день.

Я знав Тебе, сто років знав до зливи…

Мені б себе не бачити лишень.

Дивлюся, як дитина із колиски,

Немов чернець, який прийшов у храм.

Це — просто дощ. І небо зовсім близько,

Та я йому Твій погляд не віддам.

Так урочисто, ідеально зримо,

Щиріше всіх шедеврів і уяв!

Це — просто дощ із карими очима,

І ні краплинки я не змарнував.

                                                        

Маленький віршик

   про чудодійні долоні

   Снігуроньки Тетянки

Я до Тебе прийду від віршів,

У долонях зігрію душу,

А все інше сніги допишуть —

Хтось словечко тепер не зрушить.

Тільки б пальчики упізнали —

Так бальзамово, українно…

Хай ця казка з сумним фіналом —

Все одно вона, мов дитина.

Хай ревнують Діди Морози,

І уже Новий рік за тином, —

У солодкій земній знемозі

Раптом серце Твоє зустріну.

* * *

Я пережив себе: відмучився, відпив…

Так тихо поховав — ніхто і не помітив —

Без віршів, копачів, душі лишивши пів…

Та Бог із ним, таким… І Бог зі мною… Квіти —

Оздоби для жінок, наркотики кохань —

Мені, який отам, можливо, ще потрібні,

Мов попіл — голові, як позолота бань,

Алергікам — весна і горобцям — шпаківні.

Нехай собі ростуть! Я ж більше не прийду —

У кожного із нас тепер свої принади:

Хай мріє він про біль у Божому саду,

Я інколи йому позаздрю, наче мати.

* * *

Мій друг Адам іде в універсам,

Пляшчину візьме — і собі, і другу…

І знов згадає, як, о пів на другу,

Він, покохавши, втратив небеса.

Де справді не боліла голова,

Не швендяли примари і поети,

Де він не міг по-людському померти

І не ковтав від розпачу слова.

…Зітхне, закурить «Приму» на десерт,

І так йому болітимуть ті втрати…

А все-таки люблю її, трикляту!

І хтось всміхнеться — ніби чує все.

* * *

зима така маленька мов японка

і ось твій тихий вирок завтра дощ

це так мов хтось поцупив поцілунок

дозволь скохати віхолу одну

адажіо для білого ведмедя

самотнього мов острів науру

бо істина лиш білосніжна жінка

що зникне ще до ранку як токай

та ти мене не слухаєш пробач

ви вже про все домовились з зимою

ти більше не моя північна зірка

а лисеня що спить і хоче в ліс

* * *

мама з татом полетіли на танці

і були такою красивою парою

і кохало їх нескінченне танго

таке глибоке як легені місяця

а потім одразу під ранок пішки

в будинок янголів де я народився

були неділя і всесвіт крику

лиш мама знала то перші вірші

тепер є мами які не танцюють

і ми з тобою всього лиш поети

чомусь я хочу в оте дитинство

давай Тетянко літати на танці

 

Василеві Слапчуку

І знову ми прийшли до філософських мес,

Нас віддають землі — солом'яній вдові:

Сьогодні переміг, а завтра — не воскрес…

Де істина — там гріх, як золото в крові.

Нас відшепоче світ іконками з Отцем,

Поставить нам Хрести — мовляв, в останню путь…

А ми, немов живі, все всує про оце:

Нас виклюють вітри чи зорі розберуть?

* * *

Коли мене підсмажить впертий час,

Я й там про Неї пам'ять не скалічу.

Кохаєм ми. А хто кохає нас?

Старію. Лиш бальзаківський Бердичів

Перетинає сни, як напівбог,

Дарує кляштор босих кармелітів…

Так мало часу для кохання вдвох,

Що варто цим займатися щомиті.

* * *

Всі мрії жінок про свободу —

Нестримні, як води Гольфстріму.

Жінки потерпають від вроди —

Вночі. Мов Христос. Невловимо.

І будуть нескінчені страти —

Невинні, як зміна білизни…

Жінки приросли до пілатів.

Пілати — це ніби Вітчизна.

* * *

Він нас побачив. Всіх.

Таких земних. Зелених.

А може, це — не він…

А просто — Новий рік…

Один чарівний сніг

Спіймав Тебе для мене,

І геніально зміг

Мовчати сніговик.

* * *

Таке недоторкане небо

Тут тіні своєї боїться,

В кватирку шепоче, дивне,

Що Ти ще народиш бога.

Я сплю. Мені добре спиться,

Коли Ти заходиш в мене.

А місто живе, як востаннє.

І п'є нашу кров. Потроху.

Десь ранок чекає біло…

А хто там іконно на шибках?!

Я стільки про Тебе знаю,

Що, мабуть, не знаю нічого.

 

ЧЕРНІГОВУ

Боляче думати, падає осінь на брук,

і перехожі — неначе сліпі кошенята.

Спи, моє місто, надійний мій ворог і друг,—

нас іще довго одними сльозами вмивати-

муть дні з помаранчевим ликом Отця.

І до нестерпних судом ми хотітимем жити.

Є ж у нас жінка — розумна й розкішна, як ця,

що на іконах. Ні, краща. Вже грішна… Скажи, ти,

стареньке моє, місто зморщок і втрат,

як невинно забудеш хрип свого пілігрима…

Пада осінь — і так боляче думає кат!

Спи спокійно, мій брате, — до останньої рими.

 

Чернігівцям

Це принадне життя — воно робить зі мною, що хоче.

Тут, у вашому місті, з ароматами хитрих спокус, —

Мов не буде Того, хто враз виклює душу, і очі

Не похмеляться ранком, закопані в пам'ять чиюсь.

Мур між вами і мною — не знаю, коли він постане.

Я цей день не кляну. Сни бувають жахкіші від страт.

Є сьогодні ще місто, де можна отримувать рани.

Ненаписані вірші, вареники з вишнями, сад

Ваших різних очей, магнетизми облич, рухи слів.

І незрима присутність якоїсь чарівної суті.

Тут, у дивному місті, жебрак ще пожити просив.

І підходили гості — такі дорогі й призабуті…

* * *

Мене пофарбували

в інший колір

і я тепер почуваюсь,

мов покритка,

яка нічим не завинила,

але мусить соромитися

всього, що сталося.

Проте тому,

хто зможе любити

мене і такою,

я віддаватимуся

ще з більшою пристрастю

та насолодою, бо справді

кохатиму кожного з вас:

Мов єдиного та

неповторного, досі

незайманого, а тому

сповненого глибокої

і чарівної таємниці.

Я щоразу зваблюватиму вас,

як жадана дівчина!

Я ставатиму вами,

і в усіх мандрах

ви матимете дещицю

моєї душі.

Я молитимуся за вас,

мов черниця, аж доки

одного дня

Відчую, як ви знову

торкаєтеся мого

пружного і невгамовного

тіла. Ми завжди будемо

разом! А зараз тримайте

свої валізи та вирушайте

в наше майбутнє.

І пам’ятайте:

що б не трапилося,

які б колії та перони

не були між нами,

ви — найкращі!

Це кажу я, ваша

станція «Чернігів».

* * *

Ми — діти голодних вовків,

Нам хочеться крові істин.

Нас знайдуть Його хробаки —

Ретельні такі ате-їсти.

* * *

Ейфелева вежа Твоєї гордості

все-таки дозволить приземлитись

самотньому

листку-літачку.

А там я сховався!

* * *

Крихітному сніговичку

сниться зимно

молоко жінки.

 

СОН

І був я поетом,

І жив тисячу років…

А потім — все минулося:

Тільки відбитки Твоїх ніг

На піску.

* * *

У липні наших літ ми — наче ясновидці,

Які про себе все дізнались до рубця.

Коли по горло — світ. І спогадів — по вінця.

І хочеться знайти не манну, а Отця.

В старому місті лип спокійно, як в Багдаді.

Не плавиться Десна від розімлілих тіл.

Знов змиємо гріхи. І жебраки нам раді.

І істини, мов грип, рознесемо довкіл.

У липні наших літ ще закороткі ночі,

І біла заздрість лип — столітніх, ще п'янких.

Є дещо до зими. Хтось нас іще не хоче.

Повіримо в свій міт, як у прийдешній сніг.

* * *

Не питай чи кохаю — доторкнись до моєї долоні:

Вона тепла, як море, що нас обіймає у липні.

А слова — це для вічних: для тих, кого більше не буде.

Я ще зовсім не вмію майструвати некрополі слів.

Не питай чи кохаю — хай насниться Тобі наше море:

Воно справжнє, як мрія, і звабливе від хвилювань.

А слова — тільки птахи: так легко їх можна спіймати

В чорно-білий пейзаж, заґратований терпким «прощай».

Не питай чи кохаю — ми ще навіть не вийшли із моря:

Ці кумедні медузи щиріші за саги про світ.

А слова — може, є: наче папороть, що на Купала

Озивається цвітом, якого ніхто не знайшов.

 

ЧЕКАННЯ

Не випав сніг — щасливий, ніби мить.

Мені не стало легше від бронхіту.

І Моцарт у кімнаті не звучить —

Такий п'янкий, як жінка незужита.

Як Ти, що ще з роботи не прийшла,

Не сіла тихо на краєчок ліжка,

Не плакала і не горнулась трішки

До іншого далекого тепла.

І я, такий нескараний, лихий,

Не свідок, а Пілат тієї муки,

Одержу не смолу, а борщ смачний,

І поцілую не вуста, а руки.

* * *

Скінчився день,

скінчився рік,

ти починаєшся:

вже не цілована,

ще не цілована —

тілом білим

і білим віршем.

Я знову вірю,

що то початок:

одразу начисто —

і без чернетки…

мов вогник свічки,

тремтять секунди,

а десь над ними

тремтять уста.

* * *

На віях — осінь, в косах — перший сніг,

А очі прагнуть молодого літа…

Хотіти — гріх, і не любити — гріх,

І гріх любити неталановито!

Пречиста осінь, твій опальний друг

Цю старість приміряє лицемірно…

Одна метагалактика покірна:

Космічний біль і безкінечний круг.

 

 

СВЯТІ МОЇ НОГИ ПЕКЕЛЬНО ГУДУТЬ…

 

***

Ми познайомились

на обшарпаній кухні

у студентському гуртожитку,

але, здається, я завжди

знав Тебе у храмі.

Я не розумію молитви

і хрещусь, мов блаженний,

бо дивлюсь на Ісуса

і бачу Твоє обличчя.

Ви разюче схожі!

Хто ти?

Невже все життя

я буду нести хрест

цієї страшної і захоплюючої

таємниці?

Покохавши Тебе,

я прийшов до Нього,

але кого з вас я маю тепер

любити більше?!

 

***

                  Тані

Душа — мов скрипка: пилом припада

І враз страждає на високих нотах.

Ти ще струна — не думай про літа,

Ти закохайся в мене у суботу.

Душа — як рима: все шука слова,

Мандрує від поеми до поеми.

Ти знаєш: благодать — де нас нема.

Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь — мов квітку, не зірву.

У мене тільки чуб — від Одіссея.

Так хочеться душі, як божеству,

Щоб хтось молився хоч колись на неї.

***

Заблукали у гаях барвінки

Почуттів моїх несамовитих:

Тільки стану місяцем до зірки,

Як вона перестає світити.

 

***

     Упали листья на дорогу,

     Они упали, им легко...

                           Татьяна Гнедаш

Колись я напишу

останнього вірша

і не доживу

до старості:

впаду собі на дорогу

осіннім листям

і мені буде легко.

Не хвилюйся.

Я все одно прийду

на побачення з Тобою,

зваблений

тоненькою свічкою

у храмі…

 

Двійники

Я бачив нас обох: її, на тебе схожу,

І нібито мене — лиш через десять літ.

Мов хтось наворожив чи зараз тут ворожить,

Що наші двійники з'являються на світ.

Їм чорне кошеня дорогу перебігло.

І звідкіля воно на пляжі узялось?

І жінка та була така засмагло стигла!

Я бачив: він кохав — її, а не когось.

У нього сивини було, здається, більше.

І болю — у очах, і старості — в ході.

Він, мабуть, теж вночі присвячував їй вірші:

Ні зрадити не міг, ні втратити в житті.

Я бачив їх обох — щось підійти манило:

Кудись за горизонт лиш зазирнуть тихцем.

Поглянула в мій бік —на хмару білу-білу,

Що мусила тепер нас розлучить дощем.

***

Пожухлим листям сумувала осінь,

Та я любистком був і чебрецем,

Як пестили твої, кохана, коси

Весняним, свіжим, сонячним дощем.

Десь падолистом плакали тополі,

Колючі хуги шматували світ…

О, як ти заціловувала болі,

Як серцем вміла вигоїти лід!

Тебе нема, а я столітнім дідом

Пошкандибав страждати у світи…

Журавками бринить прощально літо.

І осінь. Ніби вічна. Назавжди.

***

Сонце пахне

снігом і яблуками,

сніг і яблука

пахнуть сонцем,

чиєсь життя —

земля обітована,

а ми — цигани.

***

Висять ластівки

на подвір'ї —

біля самої землі:

у кожної —

кров із прикушеної

губи і очі,

сірі від пилу

та страху, —

очі неслухняних акторів

містичного лялькового

театру,

поглумлених за чиїсь

гріхи.

Я не можу

допомогти цим очам,

хоч витримую

їхній погляд,

і, ніби черниця

неіснуючого монастиря,

спостерігаю, як меншають

у порожнечі несправжнього

літа ластів'ячі фігурки

підвішених за руки

солдатиків

на подвір'ї гарнізонної

гауптвахти.

***

Твої сни

роблять мене

чоловіком,

губи — гурманом,

а очі — поетом.

***

В одній країні заборонили сніг,

Та він все одно мережив

Вікна, віти і вії.

Тільки ми говорили,

Що снігу немає.

А він приходив і малював нас,

Яких не було, —

Цей дивний, юродивий сніг.

***

Голоси давніх мрій

говорять вночі

і я прагну доторкнутись

до Тебе —

пошепки.

* * *

Увійди в мене

голосом пораненої

скрипки —

тут відчинено.

Я хочу померти

під парасолькою

Твого болю.

* * *

Що таке кохання?

Це коли вірші,

вуста і віра,

а жити не хочеться —

від щастя.

* * *

На ліжку поруч

Ти — віршеням,

як сонячний зайчик.

* * *

Все текло, все змінювалось,

і тільки жінка, яка чекала,

була вродливою.

Дивна жінка.

Дивний чоловік, якого вона

не дочекалась.

***

Серед моря і риб

кохаємось,

теплі та ніжні,

востаннє.

Потім станемо

морем і рибою,

та прийматимем

інших коханців

з холодного берега.

***

Троянди не римуються до смутку:

Їм так болить! Чому ж вони красиві?

А в мене руки й ті обидві — ліві.

Не пишеться, то й не живеться. Хутко

Зникає серце. Що пігулка коїть!

І знову — недоторкана сторінка…

Страждає десь така вродлива жінка,

Бо щастя не римується з красою.

Невже сконаю в чорній дірці долі?

Невже вона — моя єдина прима?!

Я жду Тебе — останню й першу риму –

З трояндами, красивими від болю.

***

Наше життя — боротьба з срібняками:

Тридцять… Ще тридцять… — на кожному кроці…

Хто я між вами? Хто ви між нами?

Знову піщинка кулею в оці!

Тут продаються пілати й месії:

І не горгонам — месіям й пілатам…

Я не впізнав вас, діво Маріє,

Будете, діво Маріє, багаті!

Знаю, що виживу, певно, що мушу:

Скільки нас винних отут — без провини…

Хто там по душу? Знову — по душу?

Я не ділю цей товар на частини!

***

Ти зникла,

сонячна дівчинко,

а мої пальці

пристрасно гладять

довершену матерію

Твоєї шкіри.

Поглянь, я поруч –

ручний теплий вітер.

Візьми мене і заколиши,

мов немовля:

сонячно засну

на Твоїй долоні, дівчинко…

***

З’явитися першим снігом —

доки чекають і піти –

доки не набрид:

для чого вам, тутешнім,

мучитись останнім подихом

блаженного снігу?

***

Спіймав у морі

красиву душу –

забуту душу

якогось романтика.

Виніс на берег,

а вона — мертва.

 

Парадокси

Душа — біла,

її тінь — чорна,

а я — це Ти.

***

Ходить тихо сонце у Нірвані –

Наче вже не лічить наших днів.

Я тебе кохав іще не знану,

Я тебе такою уявив.

Як цю осінь, граціозно горду,

Я відчув, мов шкірою змії…

Прийняли мене сьогодні в лорди

Оченята пристрасні твої.

І колись благополучні дами

Будуть нас вивчать, мов НЛО,

Бо жили такими диваками,

Ніби в когось смерті не було.

***

Одного разу мені наснилось

незнайоме місто

і я вирішив трішки побешкетувати —

ходив і стріляв навкруги

вишневими кісточками своїх віршів.

Тепер до мене приходять різні чоловіки і жінки,

на головах яких повиростали вишневі дерева.

Я вже знаю цілий сад таких людей.

Вони не скаржаться на свій клопіт,

не лають мої верлібри і взагалі поводяться

дуже ґречно, — ніби з ними пожартував якийсь

барон Мюнхгаузен.

Мені чомусь соромно. Адже через мене

ці люди мають певні незручності.

Але ж я так люблю вишні! І я стріляв

у моїх перехожих тільки кісточками

добрих віршів.

Чому ж тоді на обличчі цієї прекрасної

жінки з вишневим деревом сльози?

Може, вона все-таки ненавидить мене?

Чи кохає?! Боже, як небезпечно

хотіти

бути

Тобою!

***

Всі дивуються, чому небо

дарує Тобі дещицю

моря і тільки я

знаю, що ви —

трійнята.

***

Розплющать очі людяні дерева

І приймуть ранок на свої долоні.

І вже земля — неначе королева.

І ми з тобою — в яблуках. Мов коні.

***

Блюзом щасливих котів,

бризом прозорих фіранок,

пелюстками пальців

березневих зірок

спокушаю Тебе стати

віршем моєї мрії.

***

Одягаю сорочку на Твої

поцілунки, вкарбовані в мою

шкіру.

***

Стануть перед нашими душами

дерева з Гетсиманського

саду

і зацвітуть рясно –

мов чорнобильські.

***

Космічні коти люблять

розмовляти з нашими

жінками, а ми тільки

бачимо, як ці прибульці

посміхаються у вуса.

***

Підрізаю ножицями

Твій нігтик –

шліфую діамант.

***

Світ справді круглий —

два Твої

півкола.

***

Тонкими пальцями

обережно, аби не дуже

замаститись кров'ю,

виймаємо з достиглих

вишень непотрібні

кісточки життя.

Велика миска повна

тихого крику,

затискаємо вуха

гучними словами,

щоб не чути молитв

цих вишень, які йдуть

від нас.

***

О, ця реінкарнація в слова,

Де врода мозку — лиш за мить від страти!

І, мов зрачок, кімната ожива

Від світла. Нам — невміло пізнавати

Цю справжність, незбагненну, ніби сон, —

Так одночасно, боляче й цнотливо…

На підвіконні завмира піон –

Йому потрібне наше щире диво

З нестримних слів, магічних, як земля,

Що безкінечно ці тіла приймає…

Мов пелюстки, долоні ніч стуля.

Ми молимося. Разом. І кохаєм!

* * *

Дивно мені:

намалював сонце,

а воно гріє.

* * *

Тяжко мені:

падають зірки,

а бажання закінчилися.

* * *

Добре мені:

красиво цвіте портулак

на моїй могилі.

***

Життя — нетривке, лиш частинка мене,

А сни мої — вічні й розкуті.

Сміливець, який в них колись упірне,

Нічого, однак, про життя не збагне, —

Він дійде до іншої суті.

А я собі маю на сіль та на хліб,

І жінку — для буднів і свята,

Іконку — для Того, хто в мізках захрип,

Кривавих легенів довершений німб,

І вірші, яких небагато.

Ще проситься голос, ще кличе біду

Ця думка тілесна, а ноги –

Святі мої ноги пекельно гудуть,

І так неважливо, коли я піду, —

Я завжди готовий в дорогу.

 

 

Віршики малого Сергійка

***

Моя сестричка

знову ставить свою ляльку

в куток.

Як же ця іграшка

навчиться говорити

і називати тебе мамою?

***

Мій друг Василько

будь-кому доведе,

що двічі по два – п’ять.

А й справді: якщо двічі по два –

завжди чотири, для чого тоді

до школи ходити?

***

Соромно мені малому –

так закохався в одну

старшокласницю!

Не знав, як їй освідчитися,

тому просто

обіграв у шахи.

***

Які ж ці дівчатка нецікаві –

жодна з вас не мріє

вийти заміж за Карлсона!

***

„Ти хоч багато не думай...”, –

говорить мені тато

і радить піти на дискотеку

замість того, щоб робити уроки.

Звідки йому знати,

що, замість підручника з хімії,

я читаю „Гаррі Поттера”?

***

Який розумний собака

У дядечка Сергія – всі кісточки

цуценятам віддає!

Слухай, тату,

я теж, коли виросту,

цукерок не їстиму...

***

Кожен учитель повинен пам’ятати,

що взимку іноді, зовсім ненавмисне,

літають сніжки.

***

Все-таки наша математичка

не має почуття гумору:

це ж так прикольно – розмовляти з мишеням!

Ходімо, маленьке, на інший урок –

хай Тамара Григорівна

зі столу злізе...

***

Що це за м’яч,

який за своє дитинство

жодного вікна не розбив?

А у вікон теж бажання бувають...

Не хвилюйтеся, дядечку Степане, –

може, ваше вікно

все життя про нашого м’яча

мріяло!

***

Наш директор школи –

нормальний пацан:

чомусь і досі вважає мене

іншопланетянином.

А я ніяк не можу

полічити веснянки

на личках своїх

однокласниць.

 

ЧЕКАЮ ТЕБЕ З РОБОТИ, ЯК ІЗ ВІЙНИ

 

***

спочатку було Слово

і слово було віршем

хто тепер розуміє

таємну мову

поезії?

***

коли я хочу дізнатися про всіх

то ховаюсь у своїй мушлі спогадів

бо тільки там можу бути беззахисним

холоднокровний час навіть доточує мені

прожиті роки аж їх назбиралося

п’ятсот з хвостиком

отож я знаю що все буде так як і має бути

колумб не відкриє америку слапчук отримає

нобеля нас вип’є море тому ми

розмножуватимемося душами

добре що її ще ніхто не поцупив мою мушлю

бо хіба можна побачити себе в люстерку?

когось створили вірші когось тато з мамою

але у моїй мушлі Тебе найвидніше

тож і переховуюся мов схимник

вигадую Тебе щоб

дізнатися

про всіх             

***

захопився віршем про Тебе

підлетів до самого сонця

та не обпалив крила

як жаль що ікара

вигадали

***

одного фатального ранку

у поета був людяний настрій

і він створив світ

а у поета звідки руки

ростуть?

***

порізався

а замість крові сік кохання

хай тече у кришталь

може тепер троянди Тебе

дочекаються

***

Якщо скажу: „Нестерпно мати крила”, –

Не вірте „бранцю слова” ні на мить:

Горбатого не виправить могила,

То що вже про поета говорить!

***

Я знаю чому вимерли динозаври –

Просто був одним із них.

Можете мене запитати,

Що сталося з мамонтами –

Колись мав велетенські бивні.

А завтра я легко задовольню цікавість дельфінів –

Про нас, вчорашніх.

***

скільки віршів росте

на шляху до Тебе

жоден не розкаже

що чекає на

подорожнього

***

І поселилося дві душі

в одному тілі

це останній шанс

пізнати

Тебе

***

Подарувала мама сорочку:

нову, красиву,

але мене у ній

вірші не пишуть.

А мама ображається...

***

Потрапив пальцем у небо:

Тебе не знайшов,

а небу – лоскітно!

***

Пересадив душу у вазон,

а вона прийнялася!

Тепер дискутуємо

з мамою:

що виросте?

***

І зацвіла душа віршем,

але я поки не знаю:

це син чи донечка?

***

Усе мене сьогодні хвилює:

і Твоя сукня, і невимовлене слово,

і недочитана Ната Гранич

на узбережжі океану, –

мамо, я тону!

***

І була благодать,

і я виростив у собі

для Тебе троянду –

аж цілу вічність

терпів її колючки!

Але Ти знову

розчарована,

ну, як я міг знати,

що вона буде

не того кольору?

***

Якби я був жінкою, а Ти чоловіком –

нічого б не змінилося:

Ти була б розумним чоловіком,

а я – цікавою жінкою,

і птахи б нас терпіли.

***

Нагострив перо:

завтра осінь –

пора самураїв.

***

Все було навпаки:

спочатку ми померли,

а потім жили довго

і щасливо, –

мов діти.

***

Яке блаженство:

прокинутися від кулі

твого поцілунку!

***

у чоловіків жінки

п’ята пора року

восьмий день тижня

двадцять п’ята

година на добу

всього лише

а я одне своє

життя

з Твоєї літери

починаю

і що я за чоловік

такий?

***

ті, що пішли від мене назавжди

завжди повертаються

мов давні друзі

вони такі живі у моїх снах

що хочеться спати вічно.

***

уявляю Тебе

щоб заснути

щоб прокинутися

щоб написати вірша

щоб побути собою

дякую

що я можу

уявляти Тебе

такою різною

надзвичайною

і молю Всевишнього

аби не ревнував

***

Я ніколи себе не впізнав би, бо ще не любив,

І клював би себе, наче крук, на окрушині бою...

А привиділась смерть – і вона мені пахла любов’ю,

Так підступно, невинно, що плавились леза мечів.

І молилася муха дзижчанням своїм золотим,

І світилась душа, мов галактика, – щедро, в нікуди...

І нестерпно хотілось хоч дивом себе не забути,

І незайману муху у жертву собі принести.

***

Одягнений у найдревніші лахи,

Повештався, як вітер, без підстав.

Знав, де впадеш, щось підстелив зі страху –

Таку розкішну жінку зіпсував...

***

Я б став дружиною посла,

Вигулював його б у Римі,

І він мене би не послав –

Хіба жбурляються такими?

***

Дають тобі зливу – бери, не кажи, що не чув,

Веди її хвацько, мов леґінь, до самої хати:

Ось крапля і крапля, між ними танцюй досхочу,

Бо ти – не Кравчук, щоб отут, наче лис, прослизати.

Чи є в тебе гонор, мов гостро заточений ніж?

Чи є в тобі голос прадавньо живого народу?

Дадуть тобі старість – образливо рано, як гріш.

Чому на ображених возять одну лише воду?

Позичене слово ударить, мов куля, між брів,

Пробачиш людину і знову відчуєш людину...

Дадуть тобі смерть – проживи її так, як хотів:

Жадано і ніжно, мов дівчину в шлюбну хвилину.

***

Іду по своїй душі,

як по мінному полю.

Не знаю молитви,

а пригадую, –

так, з Божою поміччю,

і з Тобою познайомився.

А мій друг –

досі у камері смертників.

І хто йому душу

розмінує?

***

чоловіки ображалися

ревнував її до янголів

і тільки коли нас не стало

почав ревнувати

до чоловіків

 

       Про Тебе

хтось жінку за мить

створює а я Тебе все життя

малюю не хочу мати завершений

шедевр мене цікавить сам

процес

***

хтось боїться порізатися

а я люблю писати Твоє ім’я

навіть кров’ю

***

хтось знає що двічі по два

не п’ять а я Твоє волосся

ніяк порахувати не можу

***

хтось пам’ятає дату штурму Бастилії

а я й досі не знаю

скільки Тобі років

не вмію заздрити навіть Всевишньому

то хоч собі.

***

хтось без телевізора не виживе

а я кожне Твоє слово

записую

***

хтось має кувейт діамантів

а я на восьмому небі бо думаю

що у мене є Ти

***

хтось досі про ребро допоминається

а мене навіть Твоє

мовчання збуджує

слухаю затамувавши подих

велич Клеопатри

***

хтось мріє про французькі парфуми

а мені тільки б щодня

Тобою пахнути

***

для когось содом дім рідний

а я від одного Твого доторку

на світ народжуюсь

***

хтось сахається блискавки

а я не панікую коли ми разом

вона ж забере нас обох

***

хтось жайворонок і сова

а я не боюся спати

24 години на добу

бо в кожному моєму сні

Ти інша

***

комусь тільки б до побачення говорити

а я Тебе з роботи чекаю

як з війни

                 

 

ЖИВУ, АЖ КРИЛА БОЛЯТЬ!

 

***

Мадонна знов сумна –

Ні манною, ні манго

Не зцілиш цей нарив,

І марне каяття.

Я – винний без вина

Й гримас орангутанга,

Я просто трішки жив.

Чи, може, вкрав життя.

Я знаю: тут вона

Зникає щохвилинно,

Ось звідки він – мій страх

За кожен доторк, за…

Я винний без вина,

Я так дитинно винний:

У мене на устах –

Одна її сльоза.

***

Наші рожеві діти

відчиняють всесвіт,

щоб повернутися,

коли нас

не буде.

***

О, як молодо мені!

Є весна і Божа милість.

Докохаємось у сні –

Хто сказав, що ми стомились?!

 

***

                        Л.П.

Друзі живуть довше

за сонце і гори.

Коли вони зникають –

ми пишемо їм листи.

А коли зникнемо ми –

залишаться ці вічні листи

до наших друзів.

***

Яке бездонне, задзеркальне щастя –

Посвяченим у таїнство пришесть,

Коли слова утворюють планети

Й ти розумієш музику цих слів,

Як мову риб і шепіт орхідеї.

І що тоді усі масонські ложі,

Коли є влада влад – шаманство Слова!

І ти живеш в таких глибинах світу,

Де відчувають океан екстазів

Від світла жінки з одного сонета.

***

Якщо вам, як ніколи, різдвяно,

Сльози ладаном пахнуть, глибокі

І тендітні долоні, мов небо,

Й вам так ясно, народженим в смерку, –

Говоріть, що це тільки омана,

Не дивіться у очі пророків,

Доки є вони – очі – не треба:

Відкладіть ці фатальні люстерка!

***

коли великі боги

закриють очі

одному пристрасному

світилу

хтось згасне

біля нього

мов Квазімодо

з любові почався

світ а закінчиться

вірністю

 

***

   Никогда, никогда ни о чем не жалейте...

                                           Андрей Дементьев  

Ми були й не були,

Ми, як водиться, знали й не знали.

І ходили з очима

Новітніх повій та месій...

Чорно-білі мої

І червоні мої генерали,

Я ще вип’ю роси,

Я ще трохи, здається, живий...

Тільки шкода себе.

Хто сказав: „Ни о чем не жалейте...”?

Просто шкода. І вас,

І отих, кого ви прокляли...

Нам розстріляний бог

Щось знайоме зіграє на флейті

І розсадить усіх

За бездонні, холодні столи.

***

Дві розкоші – кохання і безсоння.

І цей шаманський місячний вогонь...

Я помолюся за твої долоні,

Які впізнаю з тисячі долонь.

Це – щастя: впізнавати їх вустами,

Аж доки раптом не урветься шлях...

Відчує Бог (лиш стане Він між нами!)

Твої долоні на моїх очах.

***

Ми заснули

і стали деревами,

і боліло нам, як деревам,

і тоді ми відчули

землю.

***

Несправедливість – досконала,

Мов жінка, коло чи мета:

Неначе ящірка хвоста,

Душа залишить молода

Просте, як рана, покривало.

Цим, іншим, стану вже не я –

Дай Бог йому того забути,

Хто так кохав і пив цикуту,

І був святим, тираном, брутом,

І так грішив, немов земля.

Несправедливість – досконала:

Я ще й не жив, мов ті жита.

У леті губляться літа,

Як в морі – річкова вода...

У віці Будди чи Христа

Несу це тіло до фіналу.

***

Парасольки – в мене, в тебе.

Ми і вечір – серед площ...

Три доби вмирало небо,

Нам здавалось – просто дощ.

Лиш втекли від круговерті

Слів недобрих і облич...

Ми не знали, що безсмертні,

Просто думали: вже ніч.

***

Немає світла – мов немає світу:

Не ввімкнеш „ящик”, не подзвониш в рай,

Година пізня, мить до смерті літа,

А жити все не хочеться – і край!

А вірш на двох не ділиться, мов ліжко,

І, ніби ніж, щось місяць не сія...

Немає світла – долі ходять пішки.

Під ковдрою – поети: ти і я.

***

Чуже кохання часто ображає:

Чому так люблять іншу, не її?

Земля – мала: від пекла – і до раю, –

Немов жало в красивої змії.

„Ой, як та жінка горнеться до Нього,

А Він, такий довірливий, сія!”

Я бачив: біля каменя німого,

Жало сховавши, плакала змія.

***

Під парасолькою

З кленового листка,

Схожого на мою долоню,

Сидить замислений

Маленький бог

І тримає на пальчику

Твоє ім’я.

***

Де відчай – вічність, тільки вічність – строк.

І найдорожча – ніби не кохає...

Та кожен з нас для скроні б звів курок,

Якби лиш знав, що втрапить аж до раю.

Де рай – там мить, а мить – це тільки гріх,

Який вже є, який колись ще буде...

Ми, мабуть, найневдаліша з утіх

Того, хто грішно вивів нас у люди.

І хто не божеволів від думок,

Мов яблуко, піднесених в дарунок?!

Від вічності до миті – тільки крок:

Беззахисний, як віра, поцілунок.

***

Розтанув той Сніговик,

але ми врятували

його серце –

тепер воно завжди

в нашому холодильнику.

***

Вродливі дерева,

мов черниці:

і цвіту нема,

але які

німби!

***

Літаю між кришталевими деревами

і серце завмирає,

щоб когось не образити:

щасливий сон – живу,

аж крила болять.

***

Донорська кров:

це коли там

кохання.

***

Твоя нескорена врода –

все одно моя:

достатньо погляду в ніч.

 

   Присмерк

             Петрові Сороці

Скоро це сито відсіє неситих: прощай –

Йду собі з Богом чи просто іду, бо пора...

Ми – ще не коні, щоб всім потрапляти у рай,

Так, як мурахам, нам жоден ще ліс не зіграв!

Скільки б не мучив цю долю, не жебрав: „Дайош!” –

Тільки захрипнеш від крику – душа на сторожі.

Коні не винні. І люди не винні також,

Просто ми вперто іще відчуваєм, що схожі... –

Ніби-то знаєм: мурахам Він це не казав.

Наче і добре чужинцю у царстві зеленім...

... Дива не буде. І знов кам’яніє сльоза.

Тихо і трепетно моляться коні за мене.

                                                        

   Миколі Дейкуну

Світ – півмиті і Чернігів – мить...

Молодість – діагноз, а не строк:

Лікарю, нам з Вами ще болить,

Ми ще дуже хворі на жінок.

Ще йдемо сухими із боліт,

Слава Богу, слава обмина...

Лікарю, як добре, що є світ,

Де ми можем випити до дна.

Просто посидіти, як святі

Чи ЦК в часи СРСР...

Ви – єдиний лікар в цім житті,

В котрого я б з радістю помер!

 

   Леонідові Мельнику

Ти мені нарозказуй, Льоню,

Скільки східців в «білих будинках»,

В кого ніжки — скарб Полуботка

І чому є життя на Марсі?

Нас ще люблять жінки і коні,

Ми — міцні, наче «рашен водка»!

Тільки зробим, старий, зупинку,

Ніби дірку в бурлаці-часі.

Я на мить розрівняю плечі,

Ти уявиш собі чуприну

І згадаєш: та ж слово «влада» —

Найчорніша у світі киця.

Що нам ранок і що нам вечір?

Ти сьогодні — мов піаніно…

Одіссея чи Іліада?

А яка нам, старий, різниця!

  

Валерію Інютіну

Комусь ярмо – лише надійне танго,

Де ясно: скільки „круть” і скільки „верть”.

Нас мало – необ’їжджених мустангів.

Ми ще потрібні, як життя і смерть.

Мчимо щодуху – вкотре раним груди,

І знов аркан десь поруч просвистів...

Нас ще вбивають – трохи платять юдам.

А їх тут навіть більше за вовків.

І погляди – презаздрісно неситі,

Аж з кров’ю віддираємо цей клей...

Живуть мустанги. Не бояться жити!

І в цьому дуже схожі на дітей.

***

Султани і шейхи, закуті у золото й владу,

Однаково підуть до інших незнаних світів,

Де, може, не буде, самотності, відчаю й зради,

І, мабуть, не буде химерних скарбів та рабів.

Мені не потрібні ні сейфи премудрі, ні варта:

Є вірші, які вже не спалять і вже не вкрадуть,

Які віддавати хоча б за півцарства – не варто,

І ліпше – за грати, ніж обмін подібний збагнуть.

Посади чиновницькі будуть поету не милі,

І хай вже – могила, ніж сита й тупа благодать...

Щоб Ти, найрідніша, ніколи уже не хворіла –

Готовий я всі свої вірші найкращі віддать.                                                                  

***

Тут квітів більше, ніж людей. Смачнюче небо.

Літають вище за птахів тендітні сосни.

Тебе, звабливу, все тримаю на долоні.

Та я – лиш джин, який виконує бажання.

За ніч нападало зірок – не наступити б.

А цвіркуни виводять знов „Червону руту”.

І вже виходить з берегів старенький Удай.

Та я – лиш джин, який виконує бажання.

Цей острів пахне молодим Твоїм волоссям.

І Ти, Тетяночко, іще йому наснишся.

Русалки спатоньки пішли в обійми лілій.

Та я – лиш джин, який виконує бажання.                                                         

***

Хмарина перетворилась

на чарівну панночку

та й прийшла до чоловіка,

щоб дізнатися про кохання.

Але чоловік саме обідав,

а потім читав газету,

а потім дивився телевізор,

дивився-дивився та й заснув.

А потім дощ пішов.

***

Взяв у долоні

Твій погляд –

який портрет!                       

***

Одягаю на себе

Твоє волосся:

цікаво спостерігати, як хвилюються в ньому

мої думки.

***

Ніч. Гітара. Акомпаную

вовчиці, яка залицяється

до місяця.

                                

       Спізнення на роботу

Повертатись додому ніколи не пізно,

І ніколи не рано вертатись додому.

Ось і небо – таке неквапливе, знайоме, –

Я б носив за плечима його, мов Вітчизну.

Так, я маю сьогодні півтисячі справ

І півтисячі шансів уникнути раю.

Я ішов, наче в Лету, та вже повертаюсь, –

Забобони для тих, хто Тебе не кохав.

І не треба благати про послугу час,

Він ще якось побуде у нас паліндромом.

Я забув поцілунок, вертаюсь додому, –

Хай мені поталанить спізнитись хоч раз!

***

Загубив черевик – стрибав на одній

нозі кілька років, доки збагнув,

що краще ходити босоніж.

***

Життя – це, звичайно, сон,

проте інколи я все-таки прокидаюсь,

щоб записати вірші.

      

Міста

Вони є: святі, юродиві і ніякі.

Останні теж мають шанс,

наче діти зозулі.

Цей Київ схожий на Єрусалим,

бо постійно чіпляється

до моїх вух –

скоро від такої

ласки я буду схожим на

московського Чебурашку.

А ось і маленький тато Пирятин,

який свариться пальчиком і кличе

додому. Я – щасливий, адже знаю: є той,

до котрого можна завжди повернутись –

мудрий старенький пробачить блудного

сина...

Поки що я – далеко. Зовсім поруч –

в іншому столітті –

реінкарнований Париж. Тому

відчуваю шпагу у лівій руці

і не розумію французької.

Наша кров така різна!

Пробачте мене, панове Бердичів і

Нью-Йорк, – тільки Чернігів

росте з мого горла.

***

Кохана не впізнає, а я ніс їй сонце:

мабуть, випало крізь дірку

в кишені.

***

Так трапилось – він пішов

від людей і квітів.

І поховали його біля сонця.

    

Рецепт

У виснажений роботою мозок

кладуть прянощі давніх спогадів

з дещицею отрути вродливої жінки.

Якщо доза неправильна –

помирають із задоволенням.

***

Яка благодать:

народитись українцем

і не любити сало!  

***

Тихо-тихо, щоб не порушити сон,

він вийде з моєї душі і вселиться до яблуні,

яку завтра мають спиляти, – щоб підтримати її

у тяжку хвилину. Тоді я відчуваю,

як довго б’ється моє серце – без нього.

Я не знаю, коли він повернеться:

світлий, мов ранок, заклопотаний, ніби день

чи самотній, як вічність, – у кожного свої мандри!

Я не ображусь – не ображається ж секунда,

коли її називають хвилиною.

Головне, любити його і ніколи

не стати ним – таким спокійним, вільним

від кохання і ненависті, котрий

розкладає пасьянс задля задоволення

чи необхідності. Хтось же переймається

золотими рибками в акваріумі і вигадує

прозу, або лікується від алкоголізму

протягом одного дня за методом барона

Мюнхгаузена, і спробуй сказати комусь,

що це – найважливіше заняття у світі.

Проте одна справа приміряти його

мантію, удаючи з себе талановитого

актора, й зовсім інша – бути байдужим

до гами часу, не вирізняючи ноти днів

і десятиліть. Тихо-тихо, щоб не порушити

сон, він вийде з моєї душі, і не образиться,

коли я напишу його на папері

з маленької літери, – просто з великої я

вимовляю ім’я своєї

дружини.

 

 

І БОЛИТЬ ВІД ЛЮБОВІ

ФАНТОМНА МОЯ ПОЛОВИНА!

 

                   Поемки

 

***

Він не був Рембрандтом, а вона — Яблонською, —

він носив клунки, а вона безперервно

щось лічила на калькуляторі —

так діти рахують зорі,

аби заснути.

Тобто, вдень вони працювали,

як звичайні люди.

А вночі — творили

у своїй невеличкій майстерні,

забуваючи про все

на світі.

Їх цікавило лише справжнє

високе мистецтво!

Тож, коли вони помирали

від ніжності,

їм не наважувався асистувати

навіть місяць.

І цвіркуни відчували мить,

коли потрібно тримати паузу.

Тоді в оселі лунала

дивовижна музика слів.

І маленька майстерня

запам’ятовувала

Кожен чарівний подих

і граціозний рух

молодої богині

та її співавтора.

Адже всі ці ночі були

особливими та неповторними!

Вони засипали під ранок

і навіть не помічали, коли

творчість перетворювалася

на пристрасний сон,

сповнений нових неймовірних

бажань.

Тому уві сні вони знову

робили те ж саме…

А потім удень він терпляче

носив на плечах своє небо,

а вона старанно рахувала

на калькуляторі далекі сузір’я.

І, крізь віддаль, обоє

посміхалися одне до одного, —

так, наче зберігали

найбільшу таємницю.

І навіть одного дня,

коли

Її тіло розіп’яв нестерпний біль,

вона відчувала себе

найщасливішою жінкою у всесвіті.

Це сталося:

карими оченятами на мою маму

дивився її шедевр.                              

***

Коли самотність,

неначе крижана холоднеча,

пронизує мене до кісток,

приходить мій ворог.

Я ніколи заздалегідь

не можу впізнати

його в обличчя і не знаю,

як він буде одягнений.

Сьогодні мій ворог

схожий на середньовічного

рицаря. Він не глузує

з мене, не дорікає

і навіть не намагається

плести інтриги,

а просто пропонує

битися на мечах.

Я знаю, що живу

зовсім не так,

як цього прагне

мій ворог,

бо щодня порушую

його закони.

Я стомлений і не хочу

його вбивати,

Але у мене знову

немає вибору: судомно

стискаю обома руками

страшну зброю

і нападаю першим.

Тепер ми — нерозлучні

і його погляд обпікає

мою шкіру.

Проте я намагаюся

не дивитися в очі

своєму ворогові —

мене цікавить лише

моторошна музика

наших мечів.

Вона стихає тільки

на мить, коли,

Втративши рівновагу

від сильного удару,

я опиняюся на землі.

Але ворог — надто шляхетний,

аби скористатися

моєю безпорадністю.

Він чекає, доки я нарешті

прийду до тями,

І навіть допомагає мені

підвестися. Молодець!

Я пишаюся своїм ворогом —

за інших обставин

ми могли б стати

найкращими друзями.

А зараз я ще здатний

його вбити.

Головне, не відволікатися

на лемент міста —

ні скрипіння гальм

відчайдушних автівок,

ні суєтні кроки перехожих

не повинні призвести

до фатальної помилки, яка

коштуватиме мені життя.

Тим більше, що тут,

у цьому дивному закапелку,

наш поєдинок —

у цілковитій безпеці.

Лише мій ворог

знає сюди дорогу!

Ці обійми мечів

зовсім виснажують мене,

І я вже не можу

відрізнити поту від крові.

Та мушу затято

продовжувати наш танок,

доки не пролунає

остання нота.

Все гаразд — ці двобої завжди

були нестерпно важкими!

Меч увійшов у мене

спокійно та впевнено.

Земля кілька разів

хилитнулася назустріч

і поглинула моє обличчя…

— Як ти? Потерпи,

я скоро буду, — втішала

жінка у слухавці.

— Звісно, — ледь ворухнув

губами мій ворог. —

Тепер все буде інакшим…

— Що ти маєш на увазі? —

занепокоїлися у слухавці.

Ні, це був не сон: на підлозі

лежало понівечене тіло

його ворога,

У якому він

не міг

не впізнати…

себе.      

***

Зібрався на роботу,

вийшов на вулицю,

а там тигр ходить —

спокійний, мов двері.

«Мабуть, це собака

шкуру тигра одягнув

або чоловік — маску…»

Не встиг подумати,

а тигр уже образився

і загарчав так,

що у мене від жаху

мало хвіст не виріс.

— Не переймайся, —

махнув лапкою котик

із сусіднього під’їзду

і лизнув мій черевик. —

Нормальні шкари!

Де купував? Треба

господареві порадити.

«Відколи це він навчився

українською говорити?»

— Я що, в Африці живу? —

аж наїжачився котисько.

«І чому сьогодні всі на мене

сердяться?»

За рогом нашого будинку

починався Хрещатик,

прогулювались негри

і ласували морозивом.

«Господи, я ж у Чернігові

на роботу спізнюся!»

— То поквапся і встигнеш, —

почулося з Ейфелевої вежі.

Юні мама і тато

промайнули повз мене

і навіть не впізнали:

безтурботні, усміхнені,

закохані… «Їм — добре,

а я ще й не народився!»

Присів на лавочку:

був би маленьким — заплакав.

Ну, що за день такий? Нікому

до мене діла немає!

І раптом серце

з грудей випало:

«Хіба там, за хмарочосами,

не рідна кленова алея?!»

— Таксі потрібне? —

між іншим поцікавився

віслючок, який поруч

читав Томаса Манна.

— Котра година? —

запитала мураха,

вправно еквілібруючи

на кінчику мого носа.

«Я не знаю вашого часу…»

— Травень, — впевнено

відповів віслючок.

«Як я хочу додому!»

— Ти ж на роботу

збирався, — нагадав

трояндовий кущ. —

Пригостити тебе

веселкою?

«Три варіанти:

мене досі будять

холодною водою

з чайника, нарешті

у когось поїхав дах

або я вийшов

не в ті двері…»

— Можливо, це — тільки кінець

світу, — заспокійливо

каркнула ворона.

«Дуже дотепно!» — зареготав я

голосом Міккі Мауса.

— А в когось — ще й другий варіант… —

поспівчувала ворона.

— Ви не проти, якщо я

з вами сфотографуюсь? —

посміхнулася Джулія Робертс.

«Я — одружений…»

— Я — теж! — знизала плечима

Юля з косою. — А де він?

«Хто?»

— Народ! Мене хтось сьогодні

кохатиме? Котра година?!

«Кінець світу…»

— А фото на згадку? —

розгублено закліпала очима

Джулія.

— Сам винен — це ти

нас усіх вигадав, —

розпушила хвоста білочка. —

Хочеш встигнути на роботу —

перестань думати!

Але я вже не міг зупинитись —

це почало мені подобатися…

А, якщо набридне, завтра

кінець світу буде

зовсім іншим! Власне,

кожен поет має право

на свою білочку…

Віслючок іще читав

Томаса Манна.

«Таксі!!!»                 

         ***

Вчора я зник:

улюблена жінка залишилась

не коханою, вінегрет — не з’їденим,

а якийсь «Реал» обіграв моє

київське «Динамо».

На роботі мене немає

вдома — теж, а в психлікарні —

лише Наполеон, Сталін

та Майкл Джексон і —

жодного збоченця, тобто поета!

У морзі тільки знайомий

патологоанатом кросворди

розгадує: план на небіжчиків

перевиконано, тому люди

вже тиждень як не вмирають.

Але я звик і сусіди —

розчаровані: наше ліжко

не скрипить, вірші

не пищать, а кактуси

не цвітуть.

«Повний абзац!» — як сказав би

я, якби знайшовся…

Проте мене все ще немає:

ні в Інтернеті,

ні в копиці сіна,

ні в шафі Алли Мазур!

Друзі у нашому курені

створили штаб із моїх

пошуків: шкарпетки знайшли,

які я позаторік на Спаса

загубив, а мене — катма.

Відро вишнівки випили,

бо так краще думається,

і вирішили, що мене «зелені» активістки

поцупили: хіба ж мало дерев

моїми книжками стали?

Кажуть, тепер поетів

прив’язуватимуть до сосни

десь між Конотопом та

Шепетівкою і ввічливо

проситимуть, як сатисфакцію,

Мільйон євро — начебто

з мене першого і почали…

Нічого собі «конвалії»:

ніби за такі гроші

я сам би себе не викрав!

А міліція переконана, що то —

прибульці: бо інакше чому в них —

пики червоні і очиська так

підозріло бігають? От нахаби —

вже російського газу їм мало!

Тільки жоден нормальний «мент»

у НЛО гранату не кине —

хай уже Білий Дім, Кремль та

Маріїнський палац із Марсом

домовляються…

Але де я? Божа корівка

на балконі не здоєна,

будильник лементує,

коли йому заманеться,

а сусід швендяє у сорочці

Навиворіт і ніхто не знає,

коли його поб’ють.

Друзі пішли до ворожки,

а та аж клубок із нитками

додолу впустила —

Каже: «Як ви це розплутати

збираєтеся, коли він сам

себе ще не знайшов?!»

І друзям прикро, і мені совісно —

знову в усіх день пропав:

Сусіди не виспалися,

улюблена жінка на віртуальних

мужчин уже дивитися

не здатна, а мухи взагалі

від котлет не відділені!

Сьогодні мене немає —

ну, що я можу зробити?

Не засмучуйтеся: завтра

загубиться хтось інший

і його обов’язково відшукають.

Якщо, звісно,

йому не поталанить

здійснити неможливе —

просто втекти…

від себе.               

***

Є інший світ — не пекло і не рай,

П’янке повітря — наче кришталеве,

Там грона діамантів — на деревах,

І молодість поверне водограй!

Там взагалі — дощі з найкращих вин,

А вишукані страви — просто неба,

І від похмілля мучитись не треба

(Коли не знаєш, що ти за один).

І вже найделікатніший бабай

Не потривожить снів твоїх розмаї,

І жоден бог тебе не доконає, —

Живи, твори, люби і не вмирай!

Та все виходить точно навпаки,

І хтось уже курок натис стосило, —

Туди жінок чомусь не запросили,

Чи в інших світ спізнилися жінки.

А може їх взяли в якісь краї,

Де нас, чоловіків, давно немає?

Ти знову мариш і тебе «пиляє»

Такий жаданий голосок її.

Єдиний на усі оті світи,

Без нього ти — несправжній і безкрилий…

Це — правда, що душа — сліпучо біла,

Вона тьмяніє лиш від самоти.                                                

 

***                        

                             Ігореві Павлюку

Сьогодні сонце знову не зійшло.

І тихо так, що затуляєш вуха.

І ти, щоб не оглухнути, мов муха,

Шалено б’єшся об надійне скло.

І знову ти когось недолюбив.

І крила ці нікому тут не треба.

Тобі цинічно імітують небо,

Та чи буває небо у жлобів?

Тут навіть час, настромлений на спис,

Уже смердить, а з ним — боги та смерди…

І хочеться це місто мудро стерти:

Безболісно, як файл, що десь завис.                                                          

***

Ти відпускаєш

мене до неба

і я відчуваю

неймовірну полегкість:

у кожну квітку,

над якою пролітаю,

закохуюся, і кожна

травинка мені небом

пахне!

Я — Твоя половинка,

яка п’яніє від свободи,

бо знає, що обов’язково

повернеться до маленької

пустотливої дівчинки —

ген там унизу,

щоб лагідно

пригорнутися

до Твоїх ніг.

Я знаю —

Ти пишаєшся

мною, як

справжнім чоловіком!

Адже не кожна,

навіть дуже вродлива,

жінка

має власного

паперового змія.                             

***

Жінка була молочною

річкою з кисільними

берегами.

… Один чоловік поплив

проти течії та й потонув.

Інший хотів

перейти її вбрід —

тільки ноги намочив,

а молока

не попробував.

Третій намагався

спіймати її з берега —

все закидав свій

поплавок, аж доки той

не відірвався.

У четвертого був

розкішний моторний

човен, але сам чоловік

зовсім не вмів плавати,

то так і не второпав

Чого хоче жінка.

Були ще п’ятий і шостий,

які зітхали:

«Ох, же ці

баби…»

А потім один чоловік

зайшов у воду

та й досі

між кисільними берегами

мандрує.

— Як ти підкорив річку?! —

дивуються невдахи.

— Хіба її можна підкорити? —

посміхнувся чоловік. — Я просто

люблю плавати і пірнати

там, де глибоко.                           

***

Бринить цвіркун — знавець таємних мов,

Тримає душу, наче парасолю, —

Я й завтра б до бабусі вже пішов —

Померти б від краси, а не від болю!

Не від страждань і чорної ікри,

Та цих дощів, що так самотньо плачуть,

Не від Парижу (я вже маю Крим),

А від краси, якої ще не бачив.

Щоб здивуватись, наче Галілей,

Збагнувши суть — на щастя і на лихо.

Щоб серце попросилось із грудей

На Евересті неземної втіхи!                                               

***      

                   Мені снилось, що я —

                   народний депутат,

                   тож усю ніч була

                   недоторканою…

                                     Тетяна Дзюба

Щось змінилося, друже, – боги? чи кохання? чи муки? —

Інші виросли сни в лабіринтах примхливих уяв:

Ти сьогодні — гурман, що поснідав не словом, а Куком, —

Це учора хтось був динозавром і сонце натхненно прокляв!

Затуляєш повіки — хтось більше не ходить по морю:

Поспішаєш, мов камінь, — лиш кола біжать по воді…

І нестерпно уже не болять тобі люди та зорі,

Ти — надійно снодійний, як кляп, що сповив чиїсь губи бліді.

Приручилась душа — пахне милом, неначе барвінком:

Не втікає в кватирку за римами так, як раніш…

Доки спить зовсім поруч одна не приручена жінка,

Доторкнися, мій друже, а то все на світі — до ранку,

                                                   до жодного слова — проспиш!                                                                                              

***

Коли я народився в моєму місті,

воно здавалося безмежним,

як цілий світ. А потім я ріс,

і моє місто поступово

зменшувалося — згодом воно

стало зовсім крихітним:

мої ноги смішно стирчали

з його вулиць, мов із куцих

штанців, а його небо тиснуло

мені на голову, як старенький

картузик.

Коли я збагнув, що виріс

із мого міста, то поїхав

шукати собі інше — я шукаю

його й досі, бо, на жаль, чомусь

росту значно швидше за свої

міста. Я вже звик, що не можу

випростатись на повен зріст,

тож змушений згинатися

в три погибелі. Можливо, скоро

цілий світ стане мені замалим?

Я росту. Скільки ж галактик мені

потрібно?!                       

***

Вертатись в рай прийшла надія вам —

Прадавній гріх спокутували вже ви?

Шкода, до цього не дожив Адам,

Який умів лиш дорікати Єві.

Хтось Божий знак і так, і сяк крутив,

І в’яли лиця від небес розквітлих…

Ви чули, люди? Змовкли щось кроти:

Не заблукати б у яскравім світлі!

Той рай міг подорожчати, мов газ,

Чи спокусити на нові провини…

Не сміли глянуть на жінок мужчини,

І червоніли янголи — за вас.                                               

***

Це — тільки шах і рана — не суттєва,

Хай галасують пішаки чиїсь, —

Ти просто знаєш — поруч королева

І незрадлива посмішка її.

Вона — твоє знамено та надія,

Цей білий світ і той Чумацький шлях.

Ти іншу покохати не посмієш —

Ні на балу, ні в чорно-білих снах.

«Ти переміг!» — скандує військо дзвінко,

Здіймаючи натомлені шаблі…

Шукай її — боготвори цю жінку, —

Тут битви виграють не королі.                                                     

***

Люблю сидіти і ловити гав —

Світ скурвився в щілину під комодом:

Усе несправжнє — влада та погода,

І той дідусь, що з хмарки помахав.

Люблю лишати вірші на піску —

В які світи їх хвиля забирає?

Тут сонячні зайці, немов Мазаю,

Рятують душу стоптано важку.

Ваш клятий рай, моя пекельна лють

Згортаються, неначе крапля крові…

І вже в душі — нічого, крім любові.

Та віршів, що за хвилями ідуть.                                                      

***

Ти давно не поїхала в місто своїх буковин

І для мене народжуєш зорі, веселки та квіти, —

Відчуваю Тебе, ніби магму підземних глибин,

Як полеглий вояк, на холодному полі зігрітий.

Це — неначе спіймати навпомацки скарб-горизонт:

Хай зав’язані очі — довірливо бігти за небом!

Може, істина в жінці? Ми просто не знаємо код:

Доросли до вина, а потрібно було — і до Тебе.

Забери мене в мандри на справжнім своїм кораблі —

Ми весну іще знайдемо, ніби жадану дитину…

Ти давно у дорозі — на іншому боці землі,

І болить від любові фантомна моя половина!                                                                            

 

 

КОХАННЯ З РУСАЛКОЮ

(ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ)

 

Спокуси казкового королівства

 

***

Вчора зі мною сталося лихо —

Я опівночі загубив свій черевик,

але сьогодні Ти його десь знайшла —

неймовірно: так, це справді мій черевик!

Тепер ми — принц і принцеса.

***

Я люблю всіх жінок,

ну, майже всіх,

а кохаю лише одну —

ту, яка щодня розповідає мені

нову казку.

***

Якось взимку віддав приблудному собаці

свою булочку — черству та холодну,

і раптом почув за спиною: «Дякую!»

Я озирнувся, але поруч нікого не було,

тільки моїми сльозами плакав великий собака.

***

У тому лісі дерева, мабуть,

ніколи не знали любощів:

коли ми почали кохатися,

вони зойкнули так,

наче втратили цноту.

Деякі потім ошелешено

ходили за нами, очікуючи,

що ми ще навчимо їх

чомусь цікавому.

Але ми засоромилися істот,

що поводились, мов люди,

і втекли від них — до людей.

Все нормально: нам добре

у ліжку і в ліфті…

Тільки іноді прокидаємося

від пристрасного шепотіння дерев,

яких ми колись розбудили.

***

Вирвав сиву волосинку,

задумав бажання, —

і раптом Ти прийшла.

Тепер ми завжди будемо разом —

аж доки не стану зовсім лисим.

***

— Я увесь час роздвоююсь, —

поскаржився кентавр. —

Голова мріє про гриву,

а ноги — про черевики…

— Дрібниці, — заспокоїв Адам. —

Уяви, як страждає Єва,

котра хоче бути одночасно

вродливою і розумною!

***

Яка мука — розуміти все,

про що вночі співають коти,

коли жінка не любиться

і вірші не пишуться!

Тому й перетворююся

інколи на кота:

і мені насолода,

і жінкам приємно.

***

Головне для справжнього чоловіка

вчасно перетворитися:

на зручний стілець —

якщо жінка хоче присісти,

на тепле і м’яке ліжко —

коли їй потрібно спати,

і… на іншого чоловіка —

якщо цей набрид.

***

Коли живеш тисячу років,

час біжить ще швидше, —

ні нажитися, ні накохатися

не можна…

І чому я не народився

веселкою після дощу?

***

Ти нахилилася поправити

застібку на черевику,

і я проґавив,

як Тебе гном поцілував.

Тепер я в небезпеці —

кожна травинка до Тебе

пригорнутися хоче!

— Це ліс? — запитує сорока.

— Авжеж, — знизую плечима.

— У тебе вродлива жінка?

— Ну, звісно, — одразу погоджуюся.

— Так отож…

***

У вечірніх сутінках

із чарівних небес

спускаємося на землю —

принцесі потрібно вигуляти

свого дракона.

***

Зла чаклунка — це добра фея,

яку відправили

на пенсію.

***

Дівчинка мріяла навчитися літати,

мешкати у чарівній хатинці

і бути не такою, як усі.

Їй придумали прізвисько: «космонавтка»,

з неї увесь час насміхалися.

А даремно — дівчинка виявилася

дуже наполегливою!

Тепер у неї — неймовірно кмітлива

та розумна оселя

і надзвичайно цікава робота.

Вона — Баба Яга.

***

Ненавмисне наступив

песику на лапу

та й не вибачився.

Він образився

і став сузір’ям.

***

Хотів поголитися, але,

замість знайомого обличчя,

побачив у люстерку

пичку козерога.

Знову у Тебе якийсь чарівник

закохався!

***

Чоловік смакував варениками

зі сметаною, та несподівано

вони заворушилися

і один із них попросив:

«Не їж нас, будь ласка,

ми тобі ще у пригоді станемо!»

«Ну, у мене не дружина,

а золото — навіть навчилася

ліпити вареники,

які розмовляють!» —

задоволено відповів чоловік

і продовжив обідати.

***

Чоловік саме націлився

сокирою в дерево,

проте вмить вербу

заступила собою мавка:

— Не чіпай!

— Але мені треба, відійди, —

миролюбно замахнувся

сокирою чоловік.

— Як тобі не соромно,

вона ж красива! —

посварилася пальчиком

мавка.

— Жінки — теж красиві, —

визнав чоловік. — Проте ми не можемо

їх не чіпати…

***

Кожному кроту,

хоча б раз у житті,

таланить на Дюймовочку.

***

Чоловік пригорнув русалку

і щасливо поринув із нею

на самісіньке дно —

він був водолазом.

***

Гном у своїй підземній кузні

викував для Тебе

золоту каблучку,

а грошей не бере —

каже: «Подарунок!»

Щось він мені якийсь

підозрілий…

Але ж негарно

бути невдячним,

то я йому теж подарував —

оцього віршика.

Добре бути поетом —

завжди можна

викрутитися!

***

Розговорилися з равликом

про життя.

Запитую:

— Як тобі не нудно

увесь час сидіти

в цій мушлі?

— У кожного з нас —

своя мушля, —

посміхнувся равлик. —

Хіба тобі не набридло

боятися смерті?

***

— Знаєте, ви так шляхетно

танцюєте! — похвалила

кентавра молода жінка.

— Я взагалі — ідеальний чоловік, —

незворушно пояснив той. —

Адже не маю права на помилку.

Уявіть, що б сталося,

якби я, вальсуючи,

наступив вам на ногу…

***

Панночка заблукала в лісі

і побачила вовка.

— Не бійтеся, — промовив

великий і грізний сіроманець. —

Я — чернець, тому здатний

кохати лише свого бога.

— Але ж ви могли б просто

з’їсти мене! — не заспокоювалася

дівчина.

— Міг би… — лагідно погодився

той. — Проте саме сьогодні

у віруючих вовків — піст!

***

Чарівно пливеш у морі квітів,

і руки Твої — шалені та лагідні,

наче хвилі: з’являєшся і зникаєш

серед духмяних бурунів-пелюсток —

така жагуче оголена та

цнотливо недосяжна!

Я не вмію плавати

у Твоєму морі,

тому, як завжди,

щороку чекаю на березі —

на геніально загадкову жінку —

фею тюльпанів.

***

Кажуть, зими взагалі не буде,

бо дракон — таки здох:

на площі юрба

вже принесла у жертву

сніговика під звуки гімну.

Кажуть, всім дідам морозам

необхідно терміново

з’явитися з речами

до військової комендатури:

тепер вони — поза законом.

Кажуть, літати вві сні на північ

більше не можна:

це — шкідливо для здоров’я;

а тому, хто смоктатиме морозиво,

привселюдно відрубають голову.

Кажуть, білих ведмедів

потрібно негайно

депортувати з країни:

тому що вони — білі,

нарешті нашим вистачить м’яса!

…Дракон сидів перед телевізором

і тримав у лапі келих,

по вінця наповнений кров’ю, —

у нього був чудовий настрій:

він уже знав, що житиме довго.

***

Ось мурашник:

я можу йому чимось допомогти

або просто пожаліти,

або знищити.

Потримав себе, крихітного,

на долоні та й відпустив:

завтра тут милуватиме

чи каратиме хтось інший.

Тільки для мурах

усі їхні боги

мають одне

обличчя.

***

Коли я був драконом,

то спав на золоті

і мав найкращих жінок, —

всі мої мрії справдилися!

Дякую, що ви мене вбили.

***

Тільки жінка

може дві години

чаклувати над своїм

волоссям, а також

бровами, віями,

вустами, нігтями

та іншими частинами тіла,

а потім,

вирушаючи в мандри,

старанно одягнути

перед люстерком

шапку-невидимку.

               

Між нами, привидами

***

Закохався до нестями,

а нічого із жінкою

зробити не можу:

я — привид.

***

—Чому наш собака

так моторошно виє? —

поцікавився привид

У свого товариша.

— Як, ти не знаєш? —

здивувався той. —

Це він людей

боїться!

***

У стародавньому замку —

вакансія на привида:

утік від туристок,

які його жахливо

підслуховували.

***

— Бачиш, як усе змінилося, —

глузував із привида

п’яненький волоцюжка. —

Раніше тебе обожнювали

жінки, а зараз ти — ніхто

і звати тебе — ніяк!

— Ви, звісно, праві, добродію, —

незворушно відповів привид. —

Вас і зараз жінки на гарматний

постріл не підпускають,

а я завжди можу пригадати,

що був джентльменом.

***

Такий сервіз розбився! —

привид своїй нареченій

сцену ревнощів влаштував:

знову на побачення спізнилася!

Де це можна вештатися

двісті років?

***

Справжній привид

завжди здатний господиню

до екстазу

налякати!

***

Пора спекатися старого

скриплячого ліжка на горищі

та купити привидам нове:

у них — любощі, а ми з дружиною

не висипаємося.

***

Так прагнув стати привидом,

що дістав Всевишнього:

тепер у мене — начебто голова,

нібито руки, немовби ноги

і буцімто крила.

Я — вічний привид…

великої мухи.

***

Стільки часу жив із привидами,

що перестав бачити

людей.

 ***

Зáмок — живий,

доки у нього є привиди:

вони — його душа.

***

— Чому люди не можуть жити вічно? —

зітхнув старий герцог.

— Ви не бачите, як рухається час

і не розрізняєте його кольори, —

пояснив привид. — А ще не знаєте,

який він на смак і на дотик.

***

— У вас же немає душі, як ви можете

брати шлюб? — здивувався граф,

якого запросили свідком на весілля

привидів.

— Люди теж бувають бездушними, —

посміхнувся привид. — Проте це

не заважає їм мати владу, маєтки

і навіть бенкетувати на нашому весіллі…

***

— А ти — красивий? — запитала

у привида молода жінка.

— Все залежить від вашої уяви, —

відповів привид. — Інколи люди

вигадують нас такими потворами!

***

— Все-таки ви недолюблюєте людей, —

поглянув на крісло, яке кумедно гойдалося

під стелею, господар зáмку.

— Що ви, ваша світлосте, — заперечив

привид. — Як можна не любити того,

хто згадує про тебе лише тоді,

коли його крісло зависає під стелею?!

***

— Знаєш, а я б хотіла бути такою,

як ти, — кокетливо озвалася до привида

панночка. — У вогні не горіти, у воді

не тонути і жити вічно!

— Дивно, як можна заздрити тому,

чого насправді не існує? — сумно дзенькнув

об підлогу позолочений

канделябр.

***

— Не розумію, що в тобі особливого? —

пихато промовив до привида молодий барон. —

Ти ж — лише моя бліда копія, якийсь

згусток повітря, позбавлений плоті

та крові!

— Авжеж, — одразу погодилася графська

перука і зручно вмостилась на голові

драконячого опудала, яке ошелешено

чхнуло, випустивши зі своєї пащеки

хмарку пилюки. —

Авжеж, — повторив привид, —

раніше я був

звичайнісінькою людиною,

а ось ви — особливий…

нелюд.

***

— Яка краса! — захоплено вигукнув привид,

роздивляючись нових гостей.

— А що тобі найбільше подобається? —

поцікавилася панночка. — Мої очі, постава

чи…

— … Лисина вашого супутника, —

розчулився привид. — На відміну

від дзеркала, вона дивовижно

відображає мене!

***

Панночка заночувала у зáмку

і вранці привид приніс їй каву

у постіль.

— А я думала, ти тільки лякати

вмієш! — грайливо промовила гостя. —

Тобі подобається запах жіночого

тіла?

— Не завжди, — зізнався привид. —

Але я люблю аромат кави.

***

Розбійники вдерлися до зáмку,

але привид вирвав у них зброю

і жбурнув нападників

на підлогу.

— Ми чули, ти щодня «воюєш»

зі старим графом та усією його

родиною. Хіба ти не використаєш

цей шанс, аби по-справжньому

допекти своїм ворогам? —

улесливо пробелькотів один із

непроханих гостей.

— Так, я — воїн, — кивнув

старовинним мечем привид. —

Але не зрадник. Забирайтеся геть

із моєї батьківщини!

***

— Ти надто люб’язний із цією

квіткою, — зневажливо пхикнула

до привида графська донька. —

Як можна стільки упадати

біля якоїсь троянди, ігноруючи

ту, до котрої залицяються

найзаможніші та найвродливіші

чоловіки з усієї країни?!

— Звичайно, ви не схожі на троянду, —

лагідно затріпотіли пелюстки. —

Але ця квітка відчуває і розуміє мене

краще, ніж я сам. Як же її не пестити?

— Ти — збоченець! — тупнула ніжкою

панночка.

— Я — садівник.

***

— Це — неймовірно: у зáмку помер

найстаріший привид! — спантеличено

розповідав гостям останню новину

граф. — Я думав, він просто

знайшов собі нову оселю, але інші

привиди підтвердили — він дійсно помер!

— Отже, це був якийсь неправильний

привид, — заспокоїла вельможу поважна

пані. — Бо інакше доведеться визнати,

що сотні книжок наших славетних

вчених — хибні…

— Так можна поставити під сумнів

і користь від післяобіднього сну та

лакованих черевиків! — зауважив

барон. — А цього я особисто ніяк не здатний

допустити!

— Невже через одного триклятого привида

нам доведеться змінити всі свої уявлення

про світ? — розлютився герцог. — Краще

вже з’їсти власного капелюха або ходити

одне перед одним оголеними!

— Так, звісно, у зáмку ніхто не помер, —

витер спітніле чоло перукою граф.                                                         

 

Жіноча логіка

***

Чоловік квіти поливає,

а вони на нього — нуль уваги.

— Чому ці вазони з тобою

залюбки розмовляють, а в мій бік

навіть не дивляться? — поцікавився

у дружини. — Може, я їх неправильно

поливаю?

— Звісно, — зітхнула жінка, — ви нас

зовсім не відчуваєте.

***

Чому жінці так часто

подарунків хочеться?

Бо кожен чоловік переконаний,

що найкращий подарунок

для жінки — це він сам.

***

Жінка поїхала сьогодні,

а повернулася вчора.

— Ти ж три дні у дорогу

збиралась! — здивувався

чоловік.

— Справді, — посміхнулася

жінка. — Я не взяла із собою

нікого зайвого.

***

— Не забувай, ти зроблена

з мого ребра! — нагадав

чоловік жінці.

— Авжеж, ребер у нас — порівну, —

не стала сперечатися та. —

І чому ви всі вдаєте,

наче не пам’ятаєте,

з якого місця насправді

на світ з’явилися?!

***

Чоловік спізнився на побачення —

на цілу годину!

Було холодно, а жінка —

легко вдягнена.

Проте вона все-таки

дочекалася його.

— Вибач! Зазвичай я —

дуже пунктуальний, —

почав виправдовуватися чоловік.

«Тепер він на мені одружиться…» —

подумала жінка.

***

Чоловік якось приготував

святкову вечерю та місяць

про це забути не може.

— Так, коханий, це вийшло

справді чудово! — вкотре

похвалила чоловіка дружина.

І замислилася:

«Цікаво, а що було б, якби він

дитину народив?»

***

Жінка лежить на дивані

і читає газету.

— Що трапилося?! —

злякався чоловік.

— Нічого, — загадково

промовила Ти.

О, ця незбагненна

жіноча логіка!                      

***

— Годі, мила, вже сонце заходить,

а ми ще й не обідали! Хіба ж це

розумно? — на все море гукав

із берега роздратований чоловік.

— Боже, ну чому вони — такі тупі? —

запитувала жінка, яка на горизонті

кохалася з сонцем і ставала

морем.

***

— Ти ж знаєш, я за тебе

життя ладен віддати! —

нагадав чоловік. — Хочеш

зараз стрибну надвір

із другого поверху?

— А з третього? —

пожартувала жінка.

І чоловік розсердився.

***

Чоловікові набридла музика

і він зажадав її вимкнути.

Він уважно розмірковував про

своє, чоловіче, тож, як завжди,

не помітив, що жінка лише вдає,

наче магнітофон вимкнула,

у неї просто співала

душа.

***

Жінка любила щодня годинами

плюхкатися у ванні.

— Ти — ніби качка! — часто

жартував чоловік.

Він був дуже заможним

та молодим у ліжку,

тому так і не зміг зрозуміти,

чому вона від нього пішла.

«Якби ж він називав мене

лебідкою…»

***

— Перестань подобатися мужчинам!

— Це все одно, що не дихати…

— Але ти зваблюєш навіть привидів!

— Ти пильнуєш за кожним моїм кроком,

то дай спокій хоча б моїм снам…

— Я — Отелло!

— Дякую, що нагадав. Будь ласка, вбий

муху…

— Мила!

— Любий…

***

Чоловік не здатний повірити,

що жінка назавжди

забула дорогу до його

оселі.

— Що в цьому неймовірного? —

дивується вона. — Ти справді

міг підкувати блоху…

Але так і не запам’ятав

розмір моїх черевичків!!!

***

Жінка попросила золоту

рибку виконати лише одне

бажання:

— Знайди для мене ідеального

мужчину!

— На жаль, я тобі нічим

допомогти не можу, — сумно

похитала хвостом золота

рибка. — Тобі потрібно

звернутися до золотого риба —

мого чоловіка…

— І він знайде?!

— Принаймні, запевнятиме,

що знайшов…

                        

 

Цикл «Туди, де сльози Фаетона…»

(з книги «Колись я напишу останнього вірша»)

 

ПОЦІЛУНКИ

(триптих)

I

Поцілунки-світанки

поспішають по Твоєму

обличчю,

не орієнтуючись

за сонцем,

хоч і нагадують

своєю лагідною

невловимістю

маленьких сонячних

зайчиків.

Незбагненно прозорі,

вони прагнуть

охопити Тебе

всю;

та, захлинаючись

від ніжності,

ведуть теплий,

кумедний танок

у Твоїх цілющих

долонях, –

Не осягнути неосяжне!

II

Поцілунок-надія

пахне часом,

Твоїми косами

і розпеченими устами.

Він болить сьомим небом

і смарагдами Твоїх

думок.

Тамуючи шаленство,

пошепки

опускається на коліна

перед фортецею Твого

Некохання (?)

І заздрить Галактиці:

її світила

засинають карликами,

пізнавши вічність

Суперзірок…

III

Поцілунки-поети –

найбільші утопісти:

кожен вважає себе
головним і справжнім –

для Тебе.

Але їх римам,

ритмам

і фарбам

не віддзеркалити

Твоїх очей.

Та коли на краєчку

Твоєї посмішки

з’являється Бог, –

Поцілунки-поети,

які вірять в Бога,

палко, до нестями

творять Гармонію.

… Так

народжується

таємниця

Життя.

 

* * *

На сріблястій долоні вічності

маленька дівчинка

розчісує коси  

місячним гребінцем

і в примхливому люстерку

не бачить свого обличчя:                  

Там її погляд

і зморшки

незнайомої

Жінки.

* * *

Місто, яке марило небом

і божеволіло від його

вроди,

тепер працює інквізитором,

старанно стираючи блакить

отруєними поцілунками.

Небо, яке навіть в обіймах

у міста

не клялось йому в любові,

бо кохало одне лише сонце,

згасає, болісно намагаючись

приховати

сльози вірності.

* * *

Я люблю день,

коли до мене

прийшов Чюрльоніс

і простягнув

сльозу Фаетона,

настояну на мелодіях

зірок.

І я, що звик

висмоктувати

час з пальця,

захворів

на Всесвіт.

 

ДРУЖИНІ

Навіть буркотлива електробритва

з її постійними скаргами

на життя

не стомлює мене так,

як впевнений спокій дзеркала –

воно занадто об’єктивне!

Та, наперекір вадам

земного реалізму,

я святкую витонченість

Твоїх рук,

які вміють малювати мене

іншим.

* * *

Одного разу двічі

я ввійшов у одну й ту ж річку,

щоб назавжди розчинитись в її тілі.

І тоді, пронизаний Космосом,

на крихітній рубіновій планеті

побачив своє дитинство –

Чорнявого хлопчика,

який міцно притискав до грудей

мої мрії.

«Я повернувся! Прийми мене!» –

хотіли кричати губи,

та лише безбарвно поворухнулись

і по-зрадницькому заклякли.

«У тебе пожмакана посмішка

і нестерпно дорослі

очі.

Наші планети

думають про різні орбіти,

я не хочу бути з тобою!» –

дзвінко озвалось дитинство,

сіло до мене спиною,

і я втратив річку,

у яку ввійшов двічі…

… Залишились звичайні

підтоптані

сновидіння.

Та дуже рідко

мене будять привіти

з рубінової планети.

* * *

Небо прийшло до сосен.

Замріяне – до закоханих:

благословити.

Люди схопили небо

і вичовгали його мрії.

А потім – гамак зробили.

І розп’яли – між сосен.

* * *

У моєму ранковому голосі –

нічне тепло Твоїх

ніг

і тихе бажання:

народитись манюсінькою

комахою,

щоб потім цілісінький

день

пізнавати

їх

зворушливу

цнотливість.

* * *
На грішному балу

я – немовля,

сповите ароматом

твого тіла.

О ні, не випростовуюсь,

лише

дай слухати п’янкі акорди

ніг.

* * *

Беру найпрекраснішу ноту –

тишу, яку не можна вивчити

напам’ять,

і не співпадаю у часі

з білизною Твого тіла,

що вміє цінувати

чистоту такої музики,

заглиблюючись у неї

на цілі століття –

ніби душа.

Тоді я теж намагаюсь

залишити на пам'ять

цій кімнаті

своє пап’є-маше,

аби пізнати Тебе

іншу.

Тільки ми не можемо

бути тишею –

разом:

вимикаю єдине,

що мене тепер не поєднує

з сутінками, –

світло,

і біля відчиненого вікна

чекаю на Твоє

повернення.

* * *

Лезо покликало Смугастого

і хвацько штрикнуло

його в живіт.

«Ти бий в тім’я!» –

попросив Смугастий

крізь пронизливий

хрускіт кісток.

Та Лезо вже різало

по живому

гладкою, блискучою

посмішкою.

І тоді Смугастий

попросив Душу:

«Зглянься, бо

збожеволіємо разом!».

Душа хотіла ще трохи

надії –

їй подобалось тіло

Смугастого.

Та коли заходилося Лезо

виймати його красиве

серце, –

Душа дала улюбленцю

спокій,

отримавши притулок

у світла.

Звідти вона дивилась,

як серце

стікало солодким

кривавим соком

на губи чоловіка

і жінки,

які ласували ним

одночасно:

з різних кінців –

назустріч

поцілунку.

Серцем

Смугастого

Кавуна…

* * *

Заплакана красуня:

вії

намистинками сліз

прихилили

веселку.

 

ЕРОТИЧНА БУВАЛЬЩИНА

Вона прочинила кватирку

і лягла до мене в ліжко.

«Це ти, моя думко?!» –

люб’язно стрепенувся я,

хоч саме роздивлявся

першого півня.

«Це – казна-що і збоку

бантик! –

голосно застогнала моя гостя

в розтривожених обіймах. –

Роздягни мене, милий!».

«Як?!» – збентежився я.

«Так, як колись одягав», –

благально мовила вона

і поцілувала мене в ніс.

«Тебе не влаштовує

мій одяг?» –

дипломатично запитав я

і обережно почухав носа:

а раптом це мені сниться?!

«Твої сукні, панчохи

і навіть нічні сорочки

спотворюють білизну мого тіла,

а найдорожчі, найвишуканіші

черевики

стомлюють мої ноги.

Милий, поверни мені наготу!».

«Хіба принцеса – пустотливе

дівча,

щоб забути про високий етикет

нашого ритму?

Ці оздоби гамують дикунство

і ведуть музику слів…».

«А я хочу стати дикункою –

нестримною нагою дикункою.

Пощади мене!!!».

То був бунт у ліжку.

Я заплющив очі

й поліз під ковдру

за першим півнем.

Та мій спокій

заплутався в її дивному

голосі

і відступив.

Розпущена і розпашіла,

вона доторкнулась

до моїх скронь,

і я вже не міг

кликати іншу…

… Вранці обережно,

щоб не злякати мою

юну даму,

я встав із ліжка,

навшпиньках підійшов

до столу,

ще раз подивився

на притихлу,

звабливу думку

і записав її

на папері

верлібром…

 

БАЛАДА ПРО КВІТКУ

Я прагнув пітьми,

пустки,

пустелі.

І був знайомим звіром

із відчаю і втоми.

І лежав під трьома ковдрами

скоцюбленим, сполоханим

створінням.

І це не було парадоксом –

я замерзав.

І божеволів, мов сто

поетів,

і не міг спромогтись

вичавити бодай думку.

І кликав на поміч Ісуса.

І стискав у пригорщі

кволе серце.

Ти злякалась.

І прокинулася великою

Полум’яною Квіткою,

щоб прийти до мене

і розчинитись пелюстками.

Хотів тепла,

краси,

снів, що збудуться.

І це не було парадоксом –

ми засинали…

 

ВІЗИТ

Смуток претендував на благородство.

Він прийшов, як гість,

залишивши кепкування

біля дверей –

замість черевиків.

І говорив красно –

майже

за Євангелієм,

пам’ятаючи про мою віру.

І я, який не любив пити зі Смутку,

потягнувся до пляшки,

наче спокусився

на бочку

чорної ікри.

А Смуток був невблаганним

і лагідним,

мов доброзичливий кат

на ешафоті.

І я подумав про ту, яку не можна

кликати, –

про худорляву красуню

з розпущеними

косами:

я подумав про смерть.

І Смуток теж мав про неї

високу думку,

а я був по вінця

повен Смутку.

Обпікався гіркотою і жартував

з панночкою С.,

і говорив, що кохаю іншу,

а вона вмирала

з ревнощів,

пропонуючи королівські

милості.

А Смуток нашіптував:

«Стань її фаворитом».

Я уявив, як тіло

відпускає душу на волю

і зависає пожмаканим

одягом

у прямокутнику

самотності,

і відсахнувся,

потривоживши

Бога.

І відчув Твої кроки

в сирені ліфта.

А потім були три слова,

які не сподобались

Смутку,

і він чемно пішов геть:

все-таки Смуток

претендував на благородство

і збирався взяти

реванш.

Про людей та янголів

***

Я бачив:

янголи спускаються

на землю

і збирають нектар

з наших душ.

***

Якось янгола

посадили на палю,

він довго не міг

нічого збагнути,

а потім помер.

І всі зітхнули

з полегшенням:

то був не янгол.

***

Янгол прилетів у гості —

на день народження,

він поводився чемно

і був закоханим

у господиню.

А потім ти народився.

Як, ти не знав,

що нас народжують

янголи?

***

Коли в янгола запитали:

— Як життя? —

він безтурботно відповів:

— Я співаю.

Коли у нього поцікавились:

— Чи відчуваєш ти біль,

чи дошкуляють тобі

хвороба та спогади? —

він, не вагаючись, сказав:

— Я співаю.

Коли прозвучало:

— Ти не самотній? —

він, подумавши, промовив:

— Я співаю.

— То ти щасливий? —

запитали востаннє.

Янгол здивовано

озирнувся довкола

і знизав плечима:

— Але ж я співаю.

***

Янгол врятував воїна

і його ворога.

— Це — нечесно, —

образився воїн. —

Хіба ти — не мій янгол?

Все у вас, у янголів,

якось не по-людському!

— Колись я був воїном, —

пролунало у відповідь.

***

— Випий, все-таки свято, —

запропонували янголу.

— Ні, дякую, — озвався він. —

Подумки я багато разів

п’ю за ваше здоров’я,

а чого надміру — те недобре.

***

— Ну чим я не янгол?! —

вкотре роздивлялася

себе в дзеркалі

вродлива жінка.

— Всім, — відповів

янгол.

***

— Котра година? —

поцікавився янгол

у чоловіка на базарі.

— Одна гривня тридцять

копійок, — поспіхом

проказав той.

— Нічого, — поспівчував

янгол. — Я теж часто

плутаю години

з віршами.

***

— Де ви мешкаєте,

громадянине Янголе? —

запитав міліціонер

у янгола, який заблукав

у великому місті.

— Скрізь, — зізнався

янгол. — Я не маю власної

в’язниці.

***

— Знаєте, я вас кохаю

до нестями, — палко

прошепотіла одна пані

до янгола.

— Нічого страшного, —

заспокоїв її янгол. —

Я теж люблю людей.

***

Жив-був малюк,

який вмів літати.

І всі дивувались,

чому він це робить.

— Я мрію, — пояснював

хлопчик.

Але він виріс

і розучився літати.

І став таким,

як усі.

Більше нічого

не відбувалось.

— Мій янгол

залишив мене, —

говорив чоловік.

Насправді, він

просто не хотів

бути янголом.

***

— Тату, хто це? —

запитала дитина,

яка вперше

побачила янгола.

— Всі там будемо, —

зітхнув батько.

***

— Не плач, —

схилився янгол

над жінкою. —

Невже я так

погано співаю?

— Іди ти

під три янголи! —

відказала сердито. —

Мені чоловік

потрібний.

***

Запитали в янгола:

— Коли буде

кінець світу?

— Він вже настав, —

відповів той. —

Хіба ви цього

не помітили?

Все менше людей,

все більше янголів.

***

Тепер, навіть коли

в світі негода,

ми не зачиняємо

кватирку: на щастя,

у нас оселилися

кактуси — квіти

янголів.

***

Ненька співала донечці

колискову про те,

що веселку малюють

янголи, аби люди

не боялися дощу.

"Яка незвичайна

жінка, — подумав

янгол. — Звідки вона

знає про веселку?!"

***

Одна жінка поскаржилась

янголу : "Зовсім не можу

виспатися, адже

не встигаю стулити

повіки, як до мене

приходять усілякі

потвори".

І янгол вирішив

оберігати її сни.

Щоночі він прилітав

у них і випроваджував

чемно всіх сторонніх.

А згодом потвори зникли

назавжди.

Тільки жінка все одно

не висипалась.

***

Коли мовчать янголи,

жінці й чоловікові

в ліжку робити

нічого.

***

Запитали в янгола:

— Чи можеш ти

стати людиною?

— Звичайно, — почулося

у відповідь. — Як тільки

пташка перетвориться

на пташеня, у котрого

одне помешкання —

яйце.

***

Наснилося чоловікові,

що він — янгол.

Відтоді його ніхто

зрозуміти не може.

***

Запитали в янгола:

— Чому ми бачимо тебе,

але не можемо зазирнути

у твої очі?

— А що там цікавого? —

не зрозумів янгол. —

Вони — це ви.

***

Чоловік, замість великої

рибини, впіймав янгола

та й розсердився:

— Тобі що, неба мало?!

— Авжеж, — погодився янгол. —

Неба ніколи не буває

багато.

***

Запитали в янгола:

— Скільки тобі років?

— Я не старію, — пояснив янгол. —

У мене немає душі.

***

Чоловік відчув, що вмирає,

покликав янгола:

— Мені страшно!

— Ти пам’ятаєш,

як народжувався? —

запитав янгол.

— Ні, — відповів чоловік.

— Чому ж ти думаєш,

що пам’ятатимеш

про свою смерть?

***

— Скажи, що для тебе

тепер найцінніше? —

поцікавився у янгола

філософ.

— Гармонія, — одразу ж

промовив той.

— Це коли люди поводяться,

наче квіти, і заздрять

янголам? — не вгавав

філософ.

— Невже ти справді

думаєш, що я переймаюсь

такими дрібницями? —

здивувався янгол. —

Головне, щоб завтра

знову зійшло

сонце.

***

Янголи прийдуть до моря

і будуть його колисати,

і говорити дивні,

чаклунські свої

слова.

І море засне так міцно

і солодко, як дитина;

і візьмуть янголи

море, і заберуть

із собою.

А, може, то будуть цигани?

***

Якщо чоловік

справді закоханий,

він дарує жінці

її саму, —

так говорять янголи.

***

Запитали в янгола:

— Ти бачив Бога?

— Бога всі бачать, —

відповів янгол. —

Крім людей.

***

— І все-таки ми дуже на вас

схожі, — промовив до янгола

один добродій. — І сонце світить

нам однаково. Але Бог чомусь

любить вас більше.

— Авжеж, — погодився янгол. —

Сіль теж схожа на

цукор.

***

Боже, яка погода! —

всі небеса

в янголах.

***

— Цікаво, які ви на смак? —

запитав у янгола кухар.

— Не знаю, — чесно відповів

янгол. — Ви споживаєте

собі подібних, а нас годує Господь.

***

— Так, ми — грішні.

Але з кого Господь

створюватиме вас,

коли не стане людей? —

поцікавився у янгола

філософ.

— З інших людей. —

подумавши, відповів

янгол.

— Тоді це будуть

вже інші янголи, —

не вгадав філософ.

— Авжеж, — погодився

янгол. — Вони краще

співатимуть.

***

Дівчинка підійшла до янгола

і розповіла йому про своє

бажання:

— Хочу бути янголом!

— Спочатку ти повинна

стати дорослою, вийти

заміж, народити дітей… —

почав пояснювати янгол.

— І я буду такою, як ти? —

перебила його дівчинка.

— Ні, — відповів янгол. —

Але тоді ти позбудешся

цього бажання.

***

— І що ви за небожителі,

якщо говорите з нами

по-людському?! — промовив

до янгола один добродій.

— Авжеж, — погодився

янгол. — Наша мова така

складна, що її розуміють

тільки немовлята.

***

Запитали в янгола:

— Чи правда, що Бог —

українець?

— Правда, — пролунало

у відповідь. — А ще Він —

єврей і янгол.

***

— Люди надто люблять

себе, щоб зрозуміти інших.

Тому вони самотні, —

так говорять янголи.

***

— Не пий небо —

янголом станеш, —

так говорять янголи.

***

— Скажи мені,

хто твій янгол,

і я скажу,

хто ти, —

так говорять янголи.

***

— Людина починає вмирати

не тоді, коли її залишає

душа, а одразу після свого

народження;

інакше як збагнути

насолоду зникання?! —

так говорять янголи.

***

— Чому люди живуть

так мало? Хіба вони

заважають Богу? —

поцікавився у янгола

один добродій.

— А квіти — ще менше, —

відповів янгол.

— До чого тут квіти? —

здивувався чоловік. —

Я ж запитав тебе про

людей!

— Авжеж, — погодився

янгол. — Люди не схожі

на квіти.

***

І підняв Сізіф

камінь нагору,

і не впав камінь;

тоді Сізіф дуже здивувався

і сам штовхнув камінь

донизу.

А янголи не здивувались…

***

— Чому ти ніколи не плачеш? —

поцікавився у янгола один добродій.

— А хіба замість мене

не плаче твоя дружина? —

здивувався янгол.

***

— Хіба люди не забагато

думають? — запитав

у янгола філософ.

— Авжеж, — погодився янгол. —

від думок не народжуються.

***

— Пообіцяй, що неодмінно

прийдеш до мене завтра, —

попросила панночка янгола.

— Авжеж, — погодився янгол. —

До завтра ще доспівати

треба. Слухай…

***

— Чи можна завагітніти

від твого співу? —

запитала у янгола

панночка.

— Як мені таланить

на поеток! —

здивувався янгол. —

Ти можеш…

***

— То чи є життя на Землі? —

поцікавився у янгола філософ.

— Життя є скрізь, — відповів

янгол. — Навіть там, де його

немає.

***

Янгол завітав у гості

до панночки з великою

квіткою.

— Яка чудова троянда! —

зраділа панночка. — Ти

зірвав її для мене?

— Коли це я когось

скривдив? —

здивувався янгол. —

Я підібрав її на дорозі.

Вона мало не померла.

— Але ж ти чомусь приніс

цю квітку саме мені… —

не вгавала панночка.

— Авжеж, — погодився

янгол. — Ти хотіла знати,

який я на дотик.

***

— Скажи, чи легко бути тобою? —

поцікавився у янгола один

добродій.

— Хіба у музики питають, чи

легко їй звучати? — здивувався

янгол. — Вона — музика.

***

— Тобі подобається світ,

у якому ти можеш все,

але нічого не можеш? —

запитав у янгола філософ.

— Авжеж, — погодився янгол. —

Смішно бути філософом.

***

— Ти бачиш сни? —

поцікавився у янгола один

добродій.

— Все моє життя — сон, —

відповів янгол.

— То люди не вміють

спати? — здивувався

добродій.

— Авжеж, — погодився

янгол. — Люди взагалі

не сплять.

***

Смертельний номер:

перетворююсь на

янгола.

***

маленька дівчинка

у Тобі

співчуває янголам

яких ми втратили

які втратили нас

***

— Якщо у тебе немає душі,

ти повинен бути бездушним, —

промовив до янгола філософ.

— Чому? — здивувався янгол. —

Хіба раніше я не був людиною?

— Але зима заперечує літо! —

не вгадав філософ.

— Авжеж, — погодився янгол. —

Зима тут справді ні до чого,

ми ж говоримо про початок

осені…