Капітан

на кораблі свого життя...

Петро Михайлович ОЛАР - Кінорежисер, поет, журналіст, оператор. Член Національної спілки журналістів. Засновник і перший редактор газети “ФОРУМ” (Італія),В даний час директор та продюсер Литовської кіностудії “ АРАТТАФІЛЬМ” (Литва), партнер і учасник телемостів київського прес-клубу,засновник і продюсер радіо «Українська хвиля з Європи».                                                       

Народився 1 липня 1953 року в селі Панка. Навчався і закінчив Львівський університет факультет журналістики ( 1979 р.) та ВДІК (Москва) факультер режисура кіно і телебачення (1993 р) Працював у пресі і телебаченні на Буковині, та телекомпанії Останкіно (Москва). Закордонний кореспондент Укрінформу і Національного радіо України 1994-2004 роки (Італія та Ватикан). В Італії в 1995 році заснував газету “Форум”, яка виходить і зараз. Лауреат премії в Італії в галузі кіно “Ексельсіор - 97”. та міжнародної премії імені К. Чюрльоніса в Литві. Автор більш як семи десятків документальних картин, з них п’ять відзначено міжнародними преміями. Фільми “Спрага життя” та “Прийшла до Вас” (про Ганну Дущак), що став призером міжнародного фестивалю “Кінолітопис 2006” було показано на трьох континентах і більш як 100 країнах світу. Петро Олар є автором 5 фотокниг і 6 книг поезії та новел. Зараз живе і працює і живе і творить в Литві.

( Із післямови до нової поетичної збірки “ Спокуса”

 

- Пане Петре, яким є ваш спектр діяльності? До чого ви дотичні? 

- Я дотичний до кардіологічного відділення. От прибувши до Литви, заїхав у кардіологічне відділення, бо моє «залізне» серце дало збій. У мене після клінічної смерті стоїть хороший швейцарський кардіостимулятор, він розладнався і почав видавати замість 70-80 ударів на хвилину – 100. Дещо було не зручно, стимулятор підкорегували, тепер все нормально.

Зараз щоденно роблю радіо воно в Інтернеті, маю радість спілкуватись з багатьма відомими поетами, а ще З Народним артистом Україні Олександром Биструшкіним щоденно з Європи даруємо світу найкраще з української поезії. Паралельно працюю над к сценаріями, зокрема завершую сценарій наступного фільму (робоча назва «Три сонати», а називатиметься він, певно, «Учень генія»). Я хочу розповісти про студента Театрального інституту, який вирішив учитися не у тих вчителів, що є сьогодні (їм не вдалося робити кіно, вони вийшли на пенсію і викладають у виші), а в геніїв, зокрема вирішив повторити Довженка. Вчителі за це його мало не викидають з університету, але хлопець настирливий, вчиться, робить фільм, який потрапляє на студентський конкурс. Він так відчуває Довженка, як років сімдесят тому відчув його Франко Дзефіреллі, основоположник італійського неореалізму. І то вже друга -- італійська -- новела, вона зніматиметься в Італії на превеликий жаль уже без Франко Дзефіреллі, який відійшов за межу вічності, а український учень братиме у нього майстер-клас. Та є сьогодні інші італійці, як унікальний актор і письменник Аугусто Зуккі, до речі з ним та Зазою Буаладзе ми зараз допрацьовуємо кіносценарій спільного італо-литовсько-українського фільму.

- Пане Петре, у вас щаслива доля і ви знімали людину яка стала святим – це Папу Івана Павла ІІ. Розкажіть про ваші закордонні зв’язки.

- Це не тільки щаслива доля, а й велике серце, в яке я можу пустити і Папу Римського Івана Павла Другого, і Софі Лорен (назвіть ще когось), з якими зустрічався. Я 15 років працював в Італії, і вже робив документальний фільм про Франко Дзефіреллі. У мене багато друзів в Італії, там живуть мої онуки, до яких я часто їжджу. Але зараз я свою любов розділюю між Італією та Литвою. Якраз остані кінороботи є коопродукція литовських та українських кінематографістів.

- Що змусило вас покинути сонячну комфортну Італію і поринути спочатку в Україну, а потім вибрали Литву ? 

- Якось я летів в одному літаку з Іваном Павлом Другим в Латинську Америку (я, до речі, багато літав з ним, як журналіст у Ватикані, де й режисером працював), він знав, що я українець, читав мої вірші, я пробував його поезію перекладати з польської, він сказав мені такі пророчі слова: «Ви не розумієте, в якій країні ви народилися. Україна в найближчий час стане найкращою країною світу. А ви перебуваєте далеко від пульсу, який дав вам життя і дає натхнення».

І я у 2006 році поїхав до Києва, немов у ніщо, тобто не маючи квартири, машини (в Італії я, все, залишив), це було моє третє повернення в Україну. З часом мав все. Найголовніше, що маю творче наповнення. А взагалі то мені більше подобається Довженкове – Я належу світу, а мені комфортніше жити у світі вільному і де є краса. То і Карпати й Ірпінь і звичайно Європа, така собі старенька но серцю люба. Я ж народився в Карпатах а там є центр Європи – географічний.Литовці також кажуть що мають свій центр Європи. Але мені подобається море, ліс і сонце то вибрав собі невеличке містечко Юодкранте, між морем і лісом на Куршскій косі.

- Напрошується запитання про віхи вашого життєвого шляху.

- Він тернистий. Народився я в Карпатах в селі Панка Сторжинецького району на Буковині. Моїм земляком і другом був Іван Миколайчук, який привів мене на фільм «Білий птах з чорною відзнакою», за що я йому дякую. Моїм близьким другом був славний син України Назарій Яремчук, вінчальний батько на моєму весіллі. Він ніколи не співав на весіллях, а у мене заспівав, така склалася чудова обстановка. З Дмитром Гнатюком я в дуже гарних стосунках, це те ж мій славний земляк, як і Софія Ротару, про сім’ю якої я робив великий нарис, ще коли вчився на факультеті журналістики у Львівському університеті (я захистився як фотопубліцист).

Перебуваючи на службі в армії (я тоді мав образу на Київський театральний інститут, бо мене тричі не прийняли вчитися на оператора), я вирішив довести свою спроможність. Сходив чотири рази у самоволку і поступив на заочний факультет журналістики у Львові, отже, успішно вчився і служив у війську. Коли демобілізувався, у мене вже було за плечима півтора курсу, я далі вчився і працював в обласній газеті, на ТБ.

У 1985 році студентом і телевізійником я поїхав у буковинське село знімати до Дня Перемоги невеличкий матеріал про ветерана війни. Мені рекомендували людину, яка мала всі можливі медалі, тобто під час служби в інтендантстві чолов’яга дуже старанно «збирав» нагороди. Обличчя дещо пропите, він мені не сподобався. Я зателефонував на телебачення, сказав, що не зніматиму, що з цією людиною не зможу зробити сюжет.

- Тобто ви відчули в цьому ветерані фальш?

– Щось суттєве мене відвернуло від нього. На ТБ мені сказали: «Без сюжету не вертайся». Я з горя пішов і купив пляшку горілки, спитав: «У вас є ще ветерани?» -- «Та є, гній возить у колгоспі». Нічого не залишалося, як найти його на полі. Петро Антонович Чабан виявився мовчазним. Кінчався день, я сказав: «Давайте по скляночці вип’ємо, щоб трошки розслабитися у мене був важкий день, а у вас ще важчий. Товариський дядько погодився. Дозволив на другий день піти з ним на іншу його роботу, про яку загадково сказав, що це його хобі. Я мало що зміг у нього довідатися про війну. Він сказав: «У мене всього дві медалі» -- «Які?» -- «За відвагу» і «Ветеран праці». Проте я відчув, що його доля -- це справжнє кіно. У суботу ранком ми з ним пішли в поле.

Я почав знімати. В кадру іде людина, далеко в полі починає копати яму. Закопується вище поясу, думаєш: все, вирішив померти… Та ось до нього підходять люди. Приносять мотузку, балку, роблять якусь конструкцію і починають витягувати з ями землю (а чоловік тим часом заглиблюється дедалі глибше). До глядача доходить, що він копає криницю, що цей чолов’яга – криничар. Потім Петро Антонович дістає чисту-чисту воду у глечику. Подальше я придумав. Він ту воду передає дітям, діти несуть бабці, бабця місить тісто на тій воді, у тій воді його внучка купає маленьку дитину. Шість хвилин я з цього зліпив.

Неділя. Петро Антонович знову з глечиком у руках, на піджаку – дві медалі, іде красивим селом. Наступний кадр: крупно ллється цівка води, від’їзд зі струменя води до загального плану: Петро Антонович стоїть у повний зріст. Далі – текст:

«Жажда томила бойцов. Немцы захлебнулись в третьей атаке. Но рота не покидала высоту. Хотелось пить, пить, пить… Четверо бойцов пошли за водой. Не вернулись. Пятым пошел двадцатилетний Петр Чабан. Пока дополз до ручья, поседел. Возвращаясь обратно, он дал себе клятву: «Если останусь жив, где только можно буду рыть колодцы. С тех пор механизатор из украинского села Россошаны Петр Антонович Чабан выкопал 67 колодцев. Каждой вдове -- по колодцу, за невернувшегося мужа.

І ось фронтовик стоїть перед пам’ятником, де 67 прізвищ. Останній епізод. На якесь свято в село приїжджає делегація з Молдавії, у вишитих сорочках, її зустрічають хлібом-сіллю. Я влаштовую провокацію. Кажу Петру Антоновичу: «Ідіть». І він перед тими, хто ніс хліб-сіль, пішов з глечиком. Всі сторопіли, не чекали такого повороту. А він вручає гостям глечик, і вся делегація починає цю священну пити… краплі, вода ллється, я крупно на сонці струмінь закрутив… Кінець фільму. Дев’ять хвилин. Назва стрічки «Спрага життя».

Я за цей фільм отримав на Чернівецькому телебаченні нерозуміння. Його не показали. Та ось він потрапляє на фестиваль любительського кіно у Кишинів, і виборює Гран Прі. Звідти його переправили на всесоюзний фестиваль в Москву, там він теж бере перше місце (мене тоді вже запросили). Коли поет Роберт Рождественський побачив той фільм, він забрав його у телепрограму «Документальний екран». Скоро у газеті «Правда» з’являється велика передова стаття про цього чоловіка. Згодом велика публікація в газеті «Известия». Віталій Коротич в журналі «Огонек» подав на обкладинці портрет Петра Чабана і всередині 24 фотографії - кадри з фільму, розповідь про цього чоловіка.

У 1985 році «Спрагу життя» було визнано кращим документальним фільмом Радянського Союзу.

Та на телебаченні, певно, через заздрість, я не зміг працювати, був в опалі, мені дозволяли тільки знімати ферми та «вивозку гною», а ще “колючий обєктив”, тоді напередодні перебудови модним стало критикувати голів колгоспу по завданю райкомів.

У 35 років (грошей - мало, жити – нелегко) я купив білет в один кінець, поїхав до Москви поступати у ВДІК. Хоча фактично не мав права, бо мій вік вже зашкалював (тоді на режисуру приймали до 35 років). На операторський факультет я здав документи за середню школу, на режисуру здав університетський диплом. Картопля була, в гуртожиток поселили, я десять днів здавав по екзамену. Думаю, кудись та пройду, бо грошей, щоб вернутися, нема. На операторський у мене були дуже хороші фотографії (зокрема я майже рік працював фотокореспондентом телеграфної агенції Радянського Союзу (ТАСС). Мене зарахували.

На режисерському факультеті перед оголошенням результатів викликали на співбесіду, сказали: «Три знамениті майстри формують групи, ми хочемо вас мати на режисурі, але ж, ви розумієте, ректорату доведеться порушити закон, вам більше як 35 років, на 10 днів. Та ми наполягатимемо, тим паче, що ваш брат поступив на операторський». Я сиджу, не знаю, що сказати. І мене знову зарахували. Потім вони, звісно, зрозуміли, що я одна та сама особа. Я десь рік бігав на паралельні заняття, на сесії, тяжко… Та ще треба було працювати, у мене сім’я. Я пішов до Анатолія Лисенка (він тоді на ТЦ Останкіно, керував програмою “Взгляд”, був керівником проекту) і запитав: «У вас є якась асистентська робота?» Він подивився: такий дядько і асистентом… Каже: «Давай я тебе візьму режисером». -- «Я ще не зможу…» -- «Ні, зможеш». І я після першого курсу працював режисером у програмі «Взгляд» з Владислава Лістьєва, Олександром Політковським – ми навіть зробили в Чернівцях документальний фільм “ Історія невідомої хвороби” – це про алопецію, від якої постраждала навіть моя донечка. І пішов новий ритм. Зранку – навчання, увечері біг в ТЦ Останкіно. Так що життя у мене було веселе.

- Пане Петре, часто чуємо, що українського кінематографу немає, а ви без кінця знімаєте українські кінопроекти, українські фільми та ще робите це за кордоном, як вдається?…

- Це я тепер ігрові почав знімати, я зробив більше семи десяти документальних фільмів. У мене є нагороди солідних європейських фестивалів, я в Італії отримав за фільм про Чорнобиль Премію “Ексельсіор – 97” - це таку саму премію, як Тарковський у 1987 році.      В Італії я пропрацював майже десять років в тій самій кімнаті на тій самій студії, де і Тарковський працював. Багато цікавого сталося Італії. Там я робив українське кіно, наприклад, «Рим до запитання», “ Прийшла до Вас” і ще деякі короткі фільми. Потім в Україні зробив десь з двадцять документальних фільмів, зокрема цикли «Подорожі Україною в Пошуках українців», які на каналі «Культура» дотепер крутяться. Якраз в ті часи на рівному місці відкривав таку людину, що всі ахали, казали: «Це не можливо». Так зробив фільм «Прийшла до вас» про дуже цікаву буковинську поетесу Анну Дущак, яка 35 років була прикута до ліжка, але вона була вільніша, ніж ми ходячі і зрячі, мала душу, яка літала.

- Яким чином у вашій біографії намалювався Ірпінь? 

– Певно, спрацював приклад хорошого кінорежисера Олександра Столярова, який на превеликий жаль відійшов за межу вічності, а там творив справжні шедеври в своїй лабораторії “Ірпінський круг”.  

Я подумав: якщо він в Ірпені живе і йому добре, то чого мені не буде добре. Я придбав тут квартиру. А жив у Києві. Але мурашники мені вже надоїли. Я пожив у трьох столицях-мегаполісах світу – Москві, Римі і Києві. Не хочу. Мені ліпше мотнутися машиною до Києва, ніж там сидіти в клітці. Хоча в Ірпені я не розкошую: на чотирьох у нас дві кімнати і кухня, але в 2014 році, шахраї перепродали квартиру з всіма архівами і майном, якраз коли ми поїхали до друзів в Литву, рейдери її захопили. З тих пір Ірпінська поліція веде слідство, хоч щахраї їм відомі і приватний батальйон рейдерів який вирізав двері навіть потрапив в інтернет на відео, але це вже не кіно, це гірка реальність яка змінила Україну на Литву.

Скажу, що мене найбільше в 2010 році тоді коли приїхав в Ірпінь то вразило. А вразило – це просто велечезні клади золота, так - це люди. Той же,світлої пам»яті Олександр Столяров. Мені подобається і сьогодні його оригінальна, нестандартна творчість, він великий режисер, дуже натхненно працював з дітьми в театрі. Проте навіть тоді могли Столярова втратити, тобто він уже однією ногою був у Москві, яка його забирала. Але притягальна сила Ірпеня повернула його назад, хоча він всім сказав: «Я уїхав до Москви». Бо там він затребуваний, його там показують, фільми замовляють. В Україні він нікому не потрібний, як і багато інших митців. Може, тепер будуть потрібніші., після того як його привели з Москви, щоб похоронити в Ірпінській землі.

- Хто ще з ірпінчан припав до душі? 

- Поетеса Юлія Бережко-Камінська. Я зробив з нею звукову книжкуїї поезії в авторскому виконані, правда ще не видали...

У мене є хобі – я випускаю диски поетів. Скажімо, Бориса Олійника. Зробив чудовий диск, з Василем Симоненком: все, що він колись начитав, зібрав і видав. На жаль, записів з його голосом нема, тож його вірші і листи до сина проникливо начитав народний артист України Олександр Биструшкін.

Я дуже чутливий до поезії, і тому, коли вперше послухав у виконанні Юлії Бережко-Камінської власні вірші, я, знаючи її два дні, без зволікання записав десь на години півтори її поезію, змонтував, щоб такий диск можна було з насолодою слухати. Майстер-диск варто розтиражувати, щоб це стало додатком до якогось номеру очолюваного нею журналу «Пульсар Приірпіння». Взагалі бажано, відкриваючі таланти, раз на півроку робити бонус до журналу, наприклад, давати додатком якийсь диск з книгою чи фільм.

Моїм ірпінським відкриттям став Василь Слободяник, він поет що лікує душі зараз завершую упорядкування його поетичної книги з промовистою назвою « Майдан -свободи України храм» визначає тема авторської позиції патріота України , і небайдужої людини - громадянина. Відчуття двох Майданів, що змінили народ України за переконанням автора, є тим загадковим кодом, який ще нікому не вдалося розгадати, а тим більше збагнути.

У поетичних рядках автор разом зі своїми героями намагається показати природу вільної і повної людських почуттів, української душі. Трепетний щем любові до Вітчизни переплетений з білью за її минуле і сьогодення. Автор малює словом достойну парадигму-образ України про яку мріяли, яку будуємо і передамо в спадок внукам.… До речі ці вірші мене надихнули зробити соціальну рекламу бігборди для сходу України на передову, а також зібрати з своїх робіт і кращих робіт багатьох авторів, таких як Сергій Довженко і до речі Ірпінця Сергія Ковальова та інших киян і європейців авторів фото.

Вразив музикант і вишивальник Іван Рябчук, якраз з ним ми розпочали великий міжнародний проект “Рушник європейської єдности”.

- Подейкують, що він збирається зі своїми вишивками в турне по Європі, яке ви організовуєте. 

- Початок буде крутий. Поїдемо в країни Балтії. Наш Іван Рябчук вишиватиме дев’ятиметровий рушник європейської єдності з найвідомішими людьми Європи. Надіємось, що долучаться і президент Литви, можлииво і Німеччини. Сподіваюсь зустрітися з Петром Олексійовичем Порошенком, хочу йому запропонувати, щоб цей проект був під патронатом президента України. Якщо ми вишиємо цей рушник (європейське дерево з гербами всіх країн), це буде Покровою, омофоном, оберегом всієї України, і звичайно Європи. До речі, омофон – це коли образи накривають рушником, отак і ми хочемо накрити Європу, оберегти її від всякого зла, нечисті, брехні, скверни, від всього того, чого ми не хочемо мати у нашому житті.

- Я так розумію, що ви дуже ініціативна і пробивна людина. 

- Ви покажіть мені стіну і там завтра будуть двері, якщо це комусь потрібно. А хто б ще пробивав мені дорогу в житті? Коли мені не було двох років, мама потрапила у велику автомобільну катастрофу. Вона вижила чудом. Було дві операції, на другій помер хірург, від перенапруження і бажання врятувати мені маму не витримало серце.

Аварія відбулася з вини батька. Він був головним інженером на МТС, підписав дозвіл, щоб виїхала несправна машина, керована п’яним водієм. У Карпатах автівка перекинулася. Мама страшно постраждала. Змалечку я знав: матуся або в лікарні, або її нема вдома. У три роки я навчився чистити картоплю «від себе», бо дід мені сказав: «Чисть від себе, бо поріжешся». У дванадцять років я косив траву для нашої корови і для колгоспу. У тринадцять років з бригадою валив ліс (сучки обрізав), бо гроші були потрібні. В складі майстрів збудував млин у селі (досі стоїть), пишаюсь. Зробив своїми руками поряд з током стіну з блоків. Я збудував разом з Назарієм Яремчуком велику хату в Карпатах аж на 500 квадратних метрів. Сад посадив в селі.

Є у мене добрий приятель журналіст Андрій Цаплієнко, який пройшов всі гарячі точки світу, він зняв великий цикл фільмів «На лінії вогню». Якось приїжджає до мене в гості, коли я був в Італії. Я пропоную: «Андрію, давай знімемо фільм про армію, яка налічує сто чоловік і жодного разу за майже тисячу років не воювала. Це Папська Швейцарська гвардія, армія держави Ватикан”. Він каже: «Це не можливо. Ніхто дозволу не дасть». – «Якщо хотіти, то все можливо». Ми були перші у світі, кому це дозволили, ми зняли документальний фільм про швейцарську гвардію у Ватикані, цікаво, канонічно, з деякими нюансами і секретами.

У моїй біографії є рік Колими. Я поїхав до Магадану, “висланий” за любов до жінки, по простому кажучи, їй потрібно було багато грошей. У радянські часи мені назначили зарплату у кілька тисяч рублів на місяць, коли в Україні люди за рік могли заробити тисячу (по 100-150 гривень за місяць), проект коштував сто тисяч.

- Тобто через кохання до жінки ви поїхали на Колиму заробляти гроші? 

- Так. Але режисером, не золотошукачем чи ще кимось. Я там зняв кілька фільмів: «Шофера-дальнобойщики», «Вчерашней тундре не бывать», «Неизвестное золото». Багато подорожував, жив у Синьогор’ї (там Колимська ГЕС). Бував у різних ситуаціях. Скажімо, в такій. Зима, їдемо зимником з шофером, який на довжелезній фурі везе цемент. Морозець за бортом мінус сорок, але вже передали, що на трасі буде мінус 57 градусів. Водію дуже хотілося до дівчини, а мені хотілося зафіксувати, як цей шофер доїде до Синьогор’я. Десь на двохсотому кілометрі, коли позаду залишився приют з їдальнею і місцем ночівлі і попереду було ще двісті кілометрів і ні живої душі на трасі, у нас замерзає солярка. Я був у кожусі, але попереду нескінченна ніч. Жити хочеться. Водій попросив, щоб я скинув зверху запасні камери. Я заліз, скинув одну, вона вдарилась о землю і розлетілась, як скло. Можете уявити силу морозу. Але не це найстрашніше. Вогонь розпалити не можливо. Солярка не горить, бензину нема... Врешті якось вимудрили багаттячко з ганчірок, зібрали камери, розпалили біля колеса. На ранок, коли вже поїхали машини, я відчув, що від кіптяви я негр. Машина вся (шістнадцять коліс) стояла на дисках (невже спалили всі шини?!), а ми були чорні як після Майдану. Але живі.

- А кохання справдилося? Чи мало продовження стосунків з жінкою, заради якої ви поїхали на Колиму? 

- Вона отримала гроші, все. Хотіла добре жити, я їй висилав, це була моя перша дружина. Повернувся і скоро вона не стала дружиною. Життя, всяко буває. Та я ніколи не шкодую. Я, до речі, зо всім колишніми жінками (а у мене їх три було) не ворогую.

З дружиною Анною їздив до дочки та онуків в Італію, сталася також зустріч і з першою дружиною. У них вікова різниця десь років 25, то перша приймала Анну дуже добре, пригощала, хвалила мене. Все нормально, культура, Європа.

- Яким є коло ваших соратників, тих людей, з якими робите справу? На кого можете зпертися, хто вам допомагає і кому ви допомагаєте? 

- Перш за все я маю велику підтримку від Олександра Петровича Довженка. Ще дуже мене підтримує соратник і партнер Тарас Григорович Шевченко, Григорій Савич Сковорода і звично мій вчитель поетики Арістотель, який навчив назавжди – що людська душа думає образами. Це мої однодумці. Співавторами моєї творчості є Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко, я дуже люблю їхню поезію. Багатьох можна перераховувати. Моїми соратниками є художники: Олег Шупляк, якого називають українським Сальвадором Далі (він з маленького містечка Бережани), і геній, якого визнав світ, Іван Марчук та Анатолій Гайдамака, Актори Іван Миколайчук, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і ті з якими зараз працюю Наталія Половинка, Олександр Биструшкін всіх не вистачить паперу, щоб перерахувати, Цих людей я люблю, вони мене надихають і помагають.

- Як вас позаочі називають друзі? 

- У мене є прізвисько - Десятий вал. Олександр Коваль, лауреат Шевченківської премії, професор (до відходу за межу вічності, навчав студентів режисурі), коли я приходив в Університет театру, телебачення і кінематографії імені Карпенка-Карого, каже: «Студенти, тримайтеся, Десятий вал ідей іде! Зараз буде шторм!».

- Чим ви подобаєтеся собі? 

- Тим, що для мене немає нічого неможливого. Я позбавлений страху, після того як я побував у стані клінічної смерті, я вже нічого не боюся. Я не хвалюся, але все умію робити сам, передовсім обробляти землю. До речі, в Ірпені у нас з дружиною Анною є город, де ми посадили картоплю, помідори, огірки, ягоди, всю зелень, малину і звичайно багато ягід, є сад і трава в Карпатах біля батьківської і моєї хати що збудував над річкою Сирет. Та Анні по душі більше квіти – то і возимо з лісу в ліс чорнозем, а там її стихія все має бути в квітах і цілий рік зеленіти і цвісти навіть коли мороз то в хаті свій сад квітів...

- Добре, ви десь знімаєте фільми, а городина ж сама не росте. Хто за нею доглядає?

- Ми і доглядаємо і дітей привчаємо. Тільки звідкись приїжджаєм, одразу на город. Попутно приходять нові думки. Дописую сценарій про Кам’яне село (дивне скупчення величезних гранітних валунів, що є творінням людських рук, сховане у глибині житомирських лісів), буде дуже цікавий фільм, майже детектив, а може фантастика, що надихне нас поважати свою землю, може і розгадати камяний код Аратти, країни що дала імпульс багатьом світовим культурам і цивілізаціям.

До речі мене нещодавно таки вже тут в Литві зупинили спочатку в лікарняній палаті, а потім в Паланзі на реабілітації, знаєте замінили ходову, один суглоб спрацювався то поставили штучний, Дякуючи лікарям був чотири місяці прив’язаний до милиць і палати. То й засів за твори Олеся Бердника і сотворив сценарій серіалу «Апостол Безсмерті» мені сподобалось майже всі 700 сторінок. 

- Чим ще ви собі подобаєтеся? 

- Тим, що у свої 67 років хочу навчитися грати на скрипці і малювати. У мене є багато друзів серед художників. Працює у нас в групі на новому фільмі такий знаний майстер як Анатолій Гайдамака, Шевченківський лауреат, він багато зробив музеїв, кінематографічний художник, геніальна людина. Олег Шупляк -- теж кінематографічний художник. Взоруюся на них. Хочу навчитися малювати. Куплю мольберт, фарби і почну. Чи писатиму музику, не знаю, але на скрипці гратиму. Признаюсь тут в Литві литовський вчитель малюнку таки надихнув мене створити першу картину акрилом, навіть зняв на відео як я її творив, на жаль картину знищила стихія, лишилось відео. А музика ще попереду…

- А що ви не Любите ? 

- Байдужість... від неї все зло на землі, зради, вбивства і навіть війни... В байдужій людині вмирає все людське і тому вона йде проти ближніх, друзів, вона може навіть стати ворогом самому собі і творити найбільший гріх на землі. Байдужі впустил в своє серце страх і свідомо умертвили душу... Не хочу й чути про них а не те щоб говорити....

- Ви завжди посміхаєтеся. Як вам вдається бути непереборним оптимістом? 

- Це дуже легко робити. Людина народжується для того, щоб осявати. Ми – божі діти на Землі, і треба випромінювати світло, а не той негатив, який викидають покидьки. Я не маю в серці заздрощів, мені легко жити, я вільний. Якщо Бог посилає мені дружину, молодшу від мене на 25 років, то він винагороджує, дає можливість випромінювати любов, щоб їй було краще зі мною, ніж з її ровесниками, ніж з багатими ловеласами. 

Так, у мене було до цього три дружини. Але річ в тім, що жінка є твоєю дружиною доти, поки ти випромінюєш світло, добро, любов, поки не ставишся до неї як до власності. Вона належить Богу, вона вільна, але на певний час склалося так, що ви живете в одному середовищі, в одному ореолі щастя, радості, і саме це поєднує вас. Як тільки заіскрила іскра відчуженості і недовіри, ніякі реєстрації, вінчання, контракти, обов’язки нікого не втримають. Або ж можна бути щасливим один день з коханою і цього вистачить на ціле життя , а можна жити в благополучній родині і почуватися дуже одиноким .

- Що вам близьке окрім кінематографа і поезії? Музика, театр, образотворче мистецтво, природа, товариські посиденьки… 

- Знаєте дуже близькі діти, онуки і взагалі все що тільки починається. Процес творення то моя стихія, в такому стані мені легко житти. Мені близьке все що може стати або є вічним, люблю фольклькльор, тайни природи, археологію, степи Асканії і рідні Карпати, на посиденьки не вистачає часу бо скрізь спізнююсь, відчуваю що на власні похорони спізнюсь на 9 днів отоді і будуть і посиденьки з тими хто прийде сказати мені щиру правду разом і посумуєм що так мало зробили...- це жарт що допомагає мені жити.

Я все більш задумуюсь а який слід залишу на землі, ну крім творчої спадщини. Користуюсь підказками внуків, дітей які глаголять що гроші – це корисно... Ото крім всього заробляю гроші, щоб їх перетворювати в Мистецькі образи, фільми і ... Знаєте, важко повірити, що українське кіно я роблю з української пенсії за 50 років трудового стажу мені держава виділила аж 1800 гривень, правда щомісяця, все йде на фінансування моїх фільмів. Доречі, за такі патріотичні як « Небесна сотня у вирій полетіла» та « Спогад про війну за день до Перемоги» мені 19 грудня 2019 року в Музеї української нації в Києві вручили зірку Героя українського народу, а до цього коли возив на фронт допомогу, а звідти вивозив у госпіталь бійців, це було ще у 2015 році, тоді і почав знімати фільм про російську війну на українській землі, якраз тоді там біля Дебальцево отримав медаль «За жертовність та любов до України».

- Які абсурди і парадокси в українському житті вас найбільше вражають і дратують? 

- Почну з того що дратує людину тільки те що вона не може змінити, мене особисто дратує дурь деяких людей що йдуть в політику. Тут діє прислівя чому бідний і далі знаєте, але найбільший абсурд що цей бідний від попередніків засвоїв один гріх, який в Україні не має ні Божої ні людської кари. І слово вкради – це дехто ввжає що так круто, а не те що це гріх і позор за який в деяких країнах відрізали руки. Уявляю як би в нас примали закони, коли б діяв таких закон, чим би натискали кнопки... А парадокс всього людства в тому що вони забувають що в цей світ ми приходимо голими і земля нас приймає теж голими, бо прикраси можуть навіть з могил забрати вандали. Колись працюючи на студії Союзтелефільм я робив документальну кінотрилогію “ Парадокси нашої свідомості”. За основу взяв репитицію генеральну в костюмах дитячого місцевого театру в Набережних Челнах, де роблять Камази. І спектакль “Чайка Джонатан” Річарда Баха став стержнем і дзеркалом до тієї перебудови і демократії що йшла в славні 80 - 90 роки в СРСР.

- Які імена, мистецькі явища вас найбільше порадували останнім часом?

- Мене радує, що самодостатня людина Олег Павлюченко з “ Техномедіа”, знімає концерти української музики і зробив вже 300 таких, навіть не записів а справжніх кіно прочитань, які через інтернет вже сколихнули світ. Радує те що Іван Марчук прорубав надовго мистецьке вікно в Європу. Радує те що на Андріївському роблять невдалі копії картин Олега Шупляка, а китайці мріють мати його в своїх галереях, радує рок версія Гімну України, радує коли можу дивитись моновистави Тараса Жирко – Катерину, та “Момент кохання” Інсценізація Тараса Жирка за творами Володимира Винниченка. Це cлідчий експеримент за участю Народного артиста України Євгенa Нищука – а ще більше “Стара жінка висиджує” - це моновистава за участю народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, та Міжнародної театральної премії імені Марії Заньковецької - Лариси Кадирової

 - А що ви будете робити завтра...? 

- Жити і Любити, і звичайно творити добро, а ше, ось поїду і перечитаю свою давню новелу “Корабель з одним пасажиром” яка завершується такими словами: - " Корабель не може бути без пасажира, йому потрібний хоч би один пасажир. Нехай він буде привидом і то добре. Навіть море не має такої сили, щоб оживити мрію, це може зробити тільки жінка, яку полюбив на все життя..." На цей свій прихід я нічого нового не побачив. Те ж саме море з уяви і один єдиний живий портрет. Немов відгомін грому в мені звучали слова капітана :" Навіть море не має такої сили, щоб оживити мрію, це може зробити тільки жінка, яку полюбив на все життя..."А чи правий був капітан ? А чи не даремно Лесь розтратив всі свої сили і роки в ім’я безглуздих символів ? А може і правда, якщо з тобою на кораблі хоч єдиний пасажир, то варто вирушати в плавання... Вже тепліє і можливо завтра спускатиму на воду після зимі стареньку яхту «ЕЛІЗА», так звали мою маму, так звуть мою тещу і так звуть мою внучку… Випадковостей не буває. Буду там капітаном…

Р.С. Живіть, Любіть, Радійте... Вчора вже не буде, а завтра почнеться коли ви це наблизите тобто доживете, то нам залишається ЖИТИ У ВИМИРІ СЬОГОДНІ І ЗАРАЗ...

Поспішайте творити добро, це все що залишиться у всіх вимірах і навіть в таких як вчора, сьогодні і завжди... – це моє слово всім читачам – Люблю Вас – Петро Олар

Володимир КОСКІН

 

 

Петро ОЛАР

Художні твори

 

 

УКРАЇНСЬКИЙ БЕРЕГ БАЛТІЇ

(вірші та новели)

 

БУТИ ПОТРІБНИМ УКРАЇНІ - ДАЛЕКО ВІД НЕЇ

(сповідь посмертно відомого українського поета) 

Думаю, чому так ставалось, що “Україну в вогні” Олександр Довженко писав в Москві, чому, Квітка Цісик в Голівуді вносила українські мотиви, чому я зараз знову почав творити кіно, поезію, писати новели, чому мене перекладають литовською, англійською. Невже це треба, щоб бути вдома зрозумілим по-українськи.

Вже в 20 сторіччі Франція довірила розписати свої церкви з середніх віків тільки своїм – Шагалу, Пікассо, Леже, Матісу. Першим і єдиним іноземцем, якому довірили церкву 16 сторіччя був український художник Олександр Дубовик. Він і сьогодні живе в Києві.                                                

За останні десять років у світі різко зросла зацікавленість українським мистецтвом. На всіх континентах відкривають світовий рівень невідомого раніше мистецтва України. Світовою сенсацією 1991 року стала, стартувавши в канадському Едмонтоні, виставка старовинного і сучасного живопису. Вона вбирала в себе головні течії світового мистецтва – готику, ренесанс, бароко, сецесію – але в українській транскрипції. Виставку одразу запросили до Великої Британії, і вона дісталася Единбургу наступного, 1992 року. У тому ж 1991 році почалася тріумфальна хода Європою виставки “Український авангард”, яка представила кубізм, футуризм, конструктивізм. Спочатку був Загреб, 1993 року виставка приїхала до Мюнхена, і в тому ж році її приймає французька Тулуза, а 1996 – датський Оденсе.

Світ з подивом дізнавався, що еліта “російського авангарду” 20 сторіччя відсотків на 80 – це вихідці з України: Малевич, Архипенко, Бурлюк, Богомазов, Екстер, Старицька, Соня Делоне… Про виставку писали найавторитетніші європейські видання – “Фракфуртер Альгемайне”, “Зюддойче цайтунг”, “Монд”. Треба зазначити, що з творчістю окремих українських авангардистів світ почав знайомитися дещо раніше. Так, 1991 року у Тулузі знайомилися з творчістю футуриста Олександра Богомазова, а 1990 року у Нью-Йорку в галереї “Hutton” – з конструктивістом Василем Єрмиловим, роботи якого зі світових аукціонів йдуть сьогодні за сотні тисяч доларів. 1993 року у Тулузі пройшла виставка “Український постмодернізм”, яка представляла мистецтво молодих.

Всесвітньо відомою одразу стала виставка “Слава Візантії”, яка відкрилася 1997 року у Нью-Йорку. Головними її експонатами були мозаїки і ікони українських церков.

Особливо слід наголосити на виставці “Золото степів”, яка представляє мистецтво народів, які населяли українські степи декілька тисячоліть тому – від скіфів до античності. Тут рахувати варто не країнами – їх десятки, а континентами – Європа, Азія, Північна і Південна Америка. Практично не заїжджаючи додому, виставка мандрує світами з 1990 року, і інтерес до неї не слабшає. Міністерство культури Франції запрошувало до себе виставку “Українська сецесія і український авангард”, а німецьке телебачення – виставку “Сучасний український релігійний живопис”. 2001 року канадські Вінніпег та Едмонтон приймали виставку “Феномен українського авангарду”.

Першим, хто звернув увагу французів на українське мистецтво 20 сторіччя був Гійом Аполінер. Картини української художниці Софії Левицької потрапили до музею Тюільрі на десяток років раніше, ніж твори сучасних їй французьких майстрів, хоча серед них були такі величини, як Дюфі. Українські художники Андрієнко і Старицька стояли у витоків французького абстракціонізму.

Українські художники відомі за кордоном не одне століття. Художник Пимоненко, якого Малевич вважав своїм вчителем, свого часу настільки вразив Париж своїм “Гопаком”, що рекомендацію до Міжнародної спілки художників йому давав сам Роден. У кінці 19 сторіччя паризька фірма “Жорж Петі”, яка займалася продажою творів мистецтва, запропонувала українському художнику Похітонову контракт на 10 років. А знаменитий Мейсонье, побачивши роботи Похітонова, сказав йому: “Я ще повинен вчитися у Вас”.

До Киева, Харькова, Львова, Одеси все частіше приїзджають мистецтвознавці Франції, Канади, Німеччини, Японії, Польщі, США. Профессор университета в Лос-Анджелесі Джон Боулт пише, що в російському мистецтві необхідно вирізняти “ешелон України”. Директор Мюнхенського музею “Villa Stuck” Анна Данцкер визнає, що багато питань в історії російського мистецтва можна розв’язати, якщо брати до уваги “український чинник”. “Відповіді на ці питання слід шукати в Україні”, - підсумовує вона. Професор Токійського університету Тошихару Омука, вивчаючи творчість батька російського футуризма Бурлюка, підкреслює українське коріння і українську самосвідомість цього майстра. Дослідники творчості Малевича визнають, що творчість цього художника вони зрозуміли лише тоді, коли побачили в українських селах розписані орнаментом хати. Багато русистів стає україністами.

І ось у Франції видано фундаментальне дослідження українки за походженням В. Маркаде “Історія українського мистецтва”. Цікава постать її чоловіка, відомого французького мистецтвознавця Жан-Клода Маркаде. Сам він гасконець. Професор Сорбони, один з найбільших у світі знавців російського авангарду, автор десятків книжок. Вивчаючи російський авангард, звернув увагу на те, що значною мірою він творився вихідцями з України. Так прийшла зацікавленість Україною. Сьогодні Жан-Клод – великий прихильник України. Він навіть перейшов у православ’я, а на його робочому столі стоїть жовто-блакитний прапорець України. Власне “Історію українського мистецтва” вони писали разом з дружиною. Консультував їх Дмитро Горбачов, відомий мистецтвознавець, з Києва.

\

До речі ми з паном Дмитром мріяли, багато обговорювали та навіть пробували відкривати двері музеїв Ватикану, Італійського телебачення коли я там працював, щоб сказати світу про внесок українців у світову культуру.

А скільки в останні роки самостійно та з допомогою мабуть сучасних міністрів, та представників діаспори, які уподобали творчість наших сучасників моїх добрих друзів геніального Івана Марчука та особливий талант Олега Шупляка світ відкриває Україну через їх палітру.

      Такий довгий відступ і перенесення думками з Литви до Франції непростий, бо тут на півночі Литви у невеликому місті Таураге, та у Клайпеді, після кількарічної перерви я почав знову творити. На Україні я збирав матеріал, знімав кіно, яке ні один з каналів українського ТВ навить не дивився – бо не формат. От і вирішив, згадати як повернувши з Італії, де жив і творив впродовж 15 років, де в 1997 році отримав премію за фільм “Ексельсіор”-97, з рук Карло Вердоне, - італійського актора який в 1977 році таку ж премію вручав Андрію Тарковському. Ще з 2009 року я оббивав пороги міністерств, держкіно і телебачень, щоб хоч когось зацікавити проектом серіалу документальних фільмів "МИСТЕЦТВО СВІТУ: ВНЕСОК УКРАЇНИ".

           Запрошував до участі в проекті навіть середніх, не байдужих до долі українців, меценатів, що в 2014 році вийдуть на майдан Революції гідності, стануть її учасниками і героями. Я говорив тоді всім, цей проект - не тільки відкриє Україну, а й стане відкриттям великих пластів світової культури.   Створивши цей серіал ми через відомих художників долучимось фільмами до світових творчих процесів, відкриємо багато славних і невідомих сторінок історії, яка не переписується і не проходить ревізії – бо то є історія вічного і прекрасного, що мабуть є найстабільнішими цінностями, які після себе залишало людство. Ці фільми дадуть нам відчуття і усвідомлення, що ми європейці – українці, яких цінують у світі, і ми того варті. І ми можемо творити і будувати не тільки найбільші літаки, кращі ракети, давати світу і Франції королев, а красою українок полонити світ. Ми можемо багато...

Серіал міг би мати також і прикладне значення. Ці фільми вирішили би одну проблему спорів довкола майже 10 річних дебатів, чи бути в Києві українському Лувру, а може навпроти Лаври зробити ярмарку, чи такий собі бізнес-проект для різних замовлень і платних проектів. А ці фільми могли б стати новими експонатами «Мистецького арсеналу» в Києві, вони б інформували туристів про мистецьку гордість України у світовому вимірі. Та цього нема, можливо такі фільми створимо в Європі, що і я зараз стараюсь зробити. Тоді, надіюсь незабаром, нова відроджена Україна буде хотіти перекласти ці фільми з литовської чи французької, і навіть викупить їх в продюсерів з Європи, щоб радувати глядача, який буде гордитись, що їх батьки були сучасниками геніїв з України, що прославляли Європу, Америку й інші чужі землі, бо на батьківщині не могли стати пророками. Така істина.

Показати незняте кіно в книзі неможливо, а познайомити з сторінками литовського зошита, моїми перекладами чудового поета Сітгітаса Покшуса з Клайпеди, та Сігітаса Канцявічуса з Таураге, наіть через соціальні мережі можливо. Я наприклад невідомі мені люди через Українську Світлицю Клайпеди підтримали словом, своєю зацікавленістю десятків тисяч переглядів тільки робочого матеріалу додали сил і зробили можливим завершити перший фільм із задуманого мною серіалу “ Казка про Клайпеду”. На цьому відчуваю не зупинюсь і будуть казки про Каунас, Вільнюс, Рим, а ще про моє рідне село Панку, місто Чернівці і меку культури та фольклору для багатьох українців – Криворівню на гуцульщині.

Я вже тут, в Литві, зробив експеримент і довів, що для поезії треба небагато слів, головне пропустити все це через серце і душу і кристалізувати в образ.

Думаю, що мої литовські роздуми будуть почуті в Україні, адже на відстані і Любов сильніша. А діалог з Вами, то найбільша розкіш в моєму житті і сила та цінність, що дає натхнення до творчої праці.

Моїм друзям та читачам нової книги “ Український берег Балтійського моря”, яку зараз закінчую в Клайпеді – зичу Миру, Добра і Радості. Знайте, міст Україна – Литва, тут має тверду творчу опору, яку тримає наша сім’я і готова робити все можливе, щоб і літературні мости були міцні та вічні.

Ваш Петро ОЛАР,

кінорежисер, поет і журналіст

 

 

УКРАЇНСЬКИМ ПРОРОКАМ,
МАЙБУТНІМ, ЖИВИМ І МЕРТВИМ

ПРОСТІТЬ НАМ, ГЕНІЇ, ГРІХИ РОЗП‘ЯТТЯ,
ПРОСТІТЬ НАМ, ГЕНІЇ, ВАШ ХРЕСТ

 

* * *
БОГОТВОРИТЬ, ЩОБ ЖИТЬ!
БОГОТВОРИТЬ, ЩОБ ЖИТИ І ЛЮБИТИ!
                                                                         O. M.

Мабуть, Генієм важко бути при житті,
Бо треба хліб ростить і Землю розорати,
І ближніх полюбить, добро роздати,
Любові чашу, переповнену по вінця,
Віддати спраглим друзям та ворогам.

А ще пізнати суть життя, себе пізнати...
І зрозуміти, чом прийшов...
прийшов на Землю цю?..
Чого призначення своє не сповнив до кінця?
Чого спішиш за лінію життя, у небуття?

Шукаєш щастя у гріхах, примножуєш багатство
у зрадах, вбивствах, ошукані та брехні...
А жити вдруге не дано тобі...
І діти-внуки понесуть твій гріх спокути...
Тебе уже сюди не повернути,
бо слід застиг...

І лишень мить...

Лише по смерті Генія спізнають...
Лиш за межею...
А Він же із душею...
А Він живий і хоче жити.
І жити, і любити, і творити!

І лишень мить...
І лишень мить... Бог...
- отворить!
Боготворить, щоб жить...

А люди... люди... люди...
І не знають, що розпинав ти
Їхній хрест дрімливий,
Що ти прожив для них...
Для них ти засівав просвітні ниви...

І ніс свій дар... І ніс свій хрест,
бо у тобі Христос воскрес!
І в твоїм серці кровоточили стигмати...
І першою була Вкраїна!
Мати!

І ти зробив усе, щоби здолати небуття,
Щоб возвеличити трудівника... життя…
Щоби прославить Матір...

Та лишень мить... Лиш мить...
І знову – стигми...
І знову «я» без «ми»…
І знов еволюційні парадигми.
І знову бунт…

І знову голий наш Пророк.
І знову стук…

І знову опускаються в могили віщі…
І знову – коливо солодке…

І лишень вірші…

Хай вірші… Хай…
Летять пророки в рай…

І ми літаємо на їхніх крилах сивих…
Які ж вони краСИВІ!

І грудочки землі я поливаю радо…
У мене на вікні цвітуть конвалії.
І грудочки землі привіз з Тоскани
У мене на вікні ростуть тюльпани…
І грудками землі клянусь на старті,
Що серце віддаю Вітчизні. Матері. Аратті…

Ніхто не в силі зупинити час...
Так повелось з віків віків,
що Генії вертаються до нас,
Вертаються у спів...
Вертаються синами... снами...
і синьо-жовтими роками...
Вертаються до всіх пророками... і нами...

Ти-ими, хто творить!
Творить, щоби любить.
Творить, щоб жити та боготворити!

Та лишень мить...
Дана нам лишень мить, щоби зоріти!

Благословила Матір тих, хто мусів догоріти...
Благословляє тих, які схиляються пред нею на коліна!

О, ненько Україно!

Прости своїх дітей!
Прости! Рости!
І бла-го-сло-ви!

Благослови дітей на щастя... на добро!

Щоб нам везло!
Щоб наші терни нам були квітками...

Квітками із садів Твоїх, благословенна мамо!
Хай визнають по смерті нас! І хай!

Ти – рай! Ти – Божий рай! Ти – водограй!

І хай нема пророків при житті...
Та ти була і є в моєму сні творіння!
І це моє спасіння!

Нема пророків при житті?!
Вони були і є, і будуть!
Бо вічні люди! Вічний рід людський! І вічна Україна!
І вічний рай, в який вертаються, щоб стати на коліна!

Благослови! Благослови! Благослови усіх!
Благослови за слово.
Благослови за слово це!

І дай здоров‘я!
І дай нам Неба синьо-синього.
І дай нам Моря чорно-чорного.
І дай нам височезної Говерли!
І дай студеної криниці!
І хати білої!

І ми прославимо тебе, Царице.
І ми прославимо, бо віримо!

Увіруєм у тебе: ти – пророчиця. І ти – месія!
Веди нас до зірок! Ми їх зерном засієм!

Ми вишиєм хвости кометам!
Ми вишиєм Усесвіт гладдю часу!

О, рідна Матір наша!
Благослови! Благослови усіх!
Благослови за Слово.
Благослови за слово це!

І будь, як Сіль солено-біла!
І будь Біблійна!
І дай нам Неба синьо-синього.
І дай нам Моря голубого.
І дай нам змоги...

Лиш миті... Миті Боготворчої !
Лиш істини Любови!

Явися нам у творчості!

Во ім‘я тебе, Матері!
Во ім‘я Сина, і Отця і Духа!

Лиш миті... Миті... чистої студеної криниці!

Живи у нас! Живи для нас! Живи, наша зірнице!

Мати, Матінко, зірочко ясненька,
Зійди над горою...
Поговоримо... помріємо... в садочку з тобою...

Мати, Матінко, зірнице пекуча,
Зійди над горою...
Посвари і приласкай... Світлою сльозою...

Матусю, матусечко мила!
Ми – за тебе... Ми – тобі...

Ми ж бо твоя сила!

Ми – твоя краса!
Ми – твоя коса!
Ми – твої перлини...

Я – твоя дитина...
Я...
Я... як і усі...ці-лу-ю ру-ку Ма-те-рі в ро-сі...

Усі ми діти... Матері...
Ми слава Їй! Ми Їй Осанна!

Живи в серцях, Вкраїно рання!

Живи, о, Яво! Живи! Благовісти, щоб жити!
Щоб жити і любити!
Щоби Тебе творити!

Боготворить, щоб жить!
Боготворить, щоб жити і любити!

 

Із циклу: З литовського зошита

 

 

***

Nori bausmės

Riksmais ir pažeminimu?

Aš nubausiu tave Tyla,

Išaukštinsiu tave tokią,

Kokią noriu matyti šalia.

***

Хочеш покарань

Криками чи приниженням

Я покараю тебе мовчанням

І возвеличенням до такої

Яку хочу бачити поряд.

 

***

Мама грала в дитинство

Діти проявляли себе

У впертості та нетерпимості

Нелюбові чи задирності

А музика Скорпіо грала

Сама по собі перебираючи

Клавіри гітари в акорди

Вечір наступав непомітно

Сімейна ідилія наступала

До неї був лише крок

Той єдиний, що зробили всі

Назустріч мрії – жити в радості

Достатку і щастя одного на всіх

Такого великого щоб вистачило

Кожному окремо і всім разом .

14-10-2015

***

Я буду плакати

Залиште музику

Хочу бути з вами

Сама по собі

Не просіть їсти

Краще не мішайте

Мені радіти

Музиці сміху Сашка

У цьому Вавілоні

Стараюсь свої нерви

Покласти спати

А може і справді

Заплакати з радості

Що все так склалося

І можна не поспішати

Жити за розкладом

Забувши слово страх

Дійсно можна заплакати

З радості, що все так сталось.

14-10-2015

***

Де моє зло

Запитав Макс у телефона

Розбитого зі злості

Що працював тільки складеним

Та стиснутим у руці

Музика дрижала і кудкудакала

Репом словоблуддя

А хотілось включити оригінал

Скрипкового концерту

Серед морських сітей

Які ловили найтонші ноти

Щоб колись рознести в океані

І вернутись забутою мелодією

Вже до змужнілого Максима

Який на другому березі моря

Навчиться розпізнавати добро і зло

А також з насталгією згадувати

Ту далеку мелодію з морських сітей

Що не зловили радість дитинства

Яку і сам випустив як велику рибу

А тепер, жалкувати пізно ...

14-10-2015

 

 

ПРЕКРАСНЕ І КОРИСНЕ

Що було перше спитав я у квіту

Вишневого саду вранці

Згадав як побачив красуню

В майбутньому матір дітей наших

Природа урок нам давало

В своїй послідовності і корисності

А люди у світі старались порушити

Цю вічну закономірність

Шукали користь в грошах

Руйнівних війнах і зрадах

Забувши просту істину

Що красиве не може бути злом

Що краса надихає нас на добро

Що краса то є квітка на полі життя

Для плоду доброго і ниви радості

І коли мама мадона на полотні Генія

Годує немовля і вже віки дарує красу

Ми не задумались що користь образу

В продовжені Роду і відношення до мами

Почалось з Краси і буде Вічно...

15-10-2015

 

Із циклу : ПОГЛЯД У ДЗЕРКАЛО ДУШІ

 

***

Повертаюсь до Мами,

До свого народження

До свого початку

Відліку Альфи і Омеги

Де добро, бо лиш воно

Було народжене Мамою

Зло стукало у вікно

Нашої хати у дні негоди

То хворобою, то безгрішшям

Але мамині єдині слова

Все буде добре ....

І легкий дотик руки моєї голови

Повертав все на добро

Мамо – верніть те ніжне

І таке незабутнє поглажування

Щоб вгамувати всі війни

Щоб зло заступило Добро

Щоб я жив в радості дитячій

Щоб проблеми вирішували

Дні і роки та натхнення праця

Якій ніхто не перечив мені

Як Ви мамо не перечили

Моєму росту і сходженню

А лиш поливали своєю

Материнською ЛЮБОВЬЮ

Верніть мені її навіть звідти

За межі вічності, яка нас

Розділяє і дає зрозуміти

Ту щиру любов, що була

І лишилась в моєму серці

Як депозит для Ближніх.

17-10-2015

* * *

Чи є на світі Я

Якщо мене не помічають

Чи є сенс писати

Якщо не читають

Чи є чому радіти

Коли ніхто не бачить

Твоєї радості в очах,

Твого вдоволення…

Твого Щастя…

Що переповнило чашу душі

І готово перелитись в інші душі

Які спраглі і потребують

Хоч маленької іскорки

Для зігрівання і запалення

Спраглих очей у смутку

І так потребують Слова

Писаного, красного, сказаного

Що стане розрадою і покличе

Бути в Радості і Щастю

Та тільки тоді коли це запалає

В очах інших і Ближніх

Зрозуміє кожен, що варто

Творити, писати, сіяти...

Добро на цьому оскаженілому

Світі, для Світла і Добра

Бо це вдихнув тобі Бог

Коли дав відчути, що я Є

І сенс у тому, що це і є ЖИТТЯ !

17-10-2015

* * *

Залиште мені тату

Велику хату

Залиште міні мамо

Конто у банку ді Рома

Залиште мене тату

В ігровому хаосі

Дешевих Лас-Вегасів

На нашій ласій Борщагівці

Можливість сидіти добами

І тупіти від АРМА –ІІІ

А може мама - носитиме

Вузлик з їжею як колись

Косарям на ниву носили

Моя прабабуся і пісню співала

Синам яких було як пальців

На вцілілій руці мозолистій

І в люди виводила Правдою

Повагою до родини і роду

До землі годувальниці

До вітчизни рідної

За яку дідусь –голову поклав

Далеко у горах, а до дому

Повернулась біль та горе

І все це пережила, переболіло

Днями праці перемелене

У спадок не давала, бо знала

Сини соколи – уроками життя

Були багаті і знали, бо в руках мали

Свою справу і мамину науку

А батькова мужність допомагала

Перемагати щоб Жити,

А Жити щоб перемагати,

Оце і секрет від мами

Як достойне життя мати

І могилу прабабусі...Анни

Дітям, внукам і правнукам

Квітчати і Ніколи не забувати ....

Секрет вічного спадку Знати.

17-10-2015

 

ПЕЙЗАЖ

Золото лісу

Акуратна рілля

Снігом вкрита

Тільки на мить

Згадую дитинство

І у серці щeмить

Коли дивлюсь

Кольорові світлини

Нової виставки в Литві

Рідні українські пейзажі

У вогні....

Незібрані соняшники

Пшеничні ниви і поля

Фермерів, селян – українців

Обмолочені снярядами

Спалені війною неофіційною

А диригенти цього кінця світу

Собі подібних вибирали

Німими голосами вбитих

І ставали на фото розпусти

На фоні пейзажу Сейшелів

Бо рідне продали за страх

Який коштує не більш, як п’ятак

Дивлюсь на пейзаж зі снігом

Першим , що за мить в землю

Піде навічно, а мене болить

Рана рідної землі, яка чекає

На всю нечесть, що нищила її

Обкрадала, дурила і зраджувала

А земля добра і рідна - забере

Навічно в забуття і грішних

Тільки треба допомогти їй

Cонцем, та світлом Любові

Яку шукаймо в серці своєму

І тоді побачимо вдома

Золото лісу

Акуратну ріллю

Снігом вкриту

До весни Відродження.

25.10.2015 року

***

Освідчуюсь знову в коханні

Тому фото, що зробив на березі

Дніпра широкого, тій яку побачив

Ненароком і вперше і впустив

В своє зранене серце...

Бо відчув, що немає місця

Серед її болей та образ

Байдужості і зрадам

Про які, ця жінка-квітка

Навіть в думках не згадала

А лише пелюстки краси згортала

В самотність впадала

І розраду, де можна шукала

Бог бачив і давав вибір

Щоб сама прийшла до себе

Вдовольнила своє бажання

Жити достойно, і чесно в родині

Дати радість своїй рідній дитині

Від страху втекла, а від себе

Неможливо і важко очистити

Душу чисту до чистоти дитинства

Щоб знову піти в океан житейський

Мрій і сподівань даних Долею

Але, можливо не в очіканній одежі

Такій, що засуджують рідні

Але забувають, то твоя Любов

Радість і Доля – вибрана серцем

Богом даного вільного вибору

Щоб приймати освідчення щирі

Першої зустрічі, що повернула

Життя у Всесвіт Любові

А слова освідчення мої прийми

Мовчанням і справами

Інтуїтивним відчуттям дороги

До родинного Раю

Який разом збудуємо....

25.10.2015 року.

 

Із циклу Вчорашні сни

 

ЗАВТРА

Не може наступити сьогодні

Якщо не запишеш мрію

У найтаємнішому закуточку

Душі своєї, у розділ Втілення

І тоді не обовязково спати

Або чекати неземний світанок

І стрічати його в обіймах вечірних

Що так і не розтулялись від Любові

Достатньо собі сказати, бо робити

Те що завтра житеме в тобі і дітях

Які можливо народяться завтра

Від вчорашньої любові двох

Яка була направленна у Завтра

В цьому і є сенс життя

Що попереду Завтра

Яке обовязково наступить

Бо ми його Творимо

Як вдячність Богу.

За те, що створив нас ...

І те що ми маємо Сьогодні.

    

МИ

Де є ми ?

Там де радість у домі

Там де успіх кожного

Там де немає болі

Там де об’єднані

У в сім’ю в повазі

У спільності інтересів

У готовності віддати

Усе найдорожче своє

Щоб стало нашим

Щоб любов не чекала плати

Щоб всіх тягнуло щодня

До рідної хати, додому

До спільної вечері

І нашого свята радости

Що є у сім’ї єдиній

Як моноліт міцній...

І щоб все це мати

Треба своє “Я” віддати

На поруки ближніх

Розширити його одинокість

До множинності МИ...

***

Присипала сонце

В ніжних обіймах

Гамін рідних вже не мішав

Було бажання сон додивитись

І нічку вчорашню ще поласкати

А день починався:

Можливо найкращий

Із прожитих раніше

І мав бути б найдовшим

Сповненим радості й щастя

Та годинник викрадав

Спочатку хвилини

Потім години, а далі пів дня

Забрав, як не було

І залишилась їй половина

У себе украденого сонця

Половина найкращого дня

І можливо незрозумілою

Інша – своя половина....

Що писала в нікуди

Свої віршики...

***  

Новий день починався з сонця

Воно раніше ніж я цілувало

Твої закриті голобі очі

І дарувало радість нового

Ще ніким не прожитого дня

Я хотів випередити сонечко

У його добрих ділах на Землі

І сьогодні відкривав двері

Нового дому в нове життя

Яке всі чекають а ти найбільше

І не хотіла инвсити з минулого

Ні речей ні спогадів а входила...

Сонячною, бо чекала і Вірила

Що почнеться Новий день

Сонячного життя у Радості.

30.10.2015 року

3060 слово

Написане для тебе

У цьому зошиті

Та чи було прочитане

Не біглим поглядом

Щоб помилки виправити

А відчуте серцем

Прийняте душею

Головне відчуте

Що ти надихнула

Що ти пробудила

Мене раніше за сонце

І без образ почула

3101 слово...

03-11-2015 року

***

Не писати вірші

Можна без натхнення

А щоб написати треба мати

Що сказати і відчуття велике

Не можу далі мовчати...

Мене болить як в негогоду

Зради, брехня та злодійство

Яке щодня зливають через вуха

Із зомбоящиків з різних боків

Державних чи оліргахічних барикад

І звук такий як з радянского клозету

Коли вода ось-ось скінчиться

І тоді настане ера оновлення

Великого переходу який не спинити

І в якого немає відстрочки

Бо він назрів у егрегорі нашої думи

Народженої козаками-характерниками

І пронесеної в генетичному коді

Нації, що має найкращі у світі

Землі, мову, матерів – жінок

Генофонд світових цивілізацій

Та вкрадоно волю мати достойних

Правителів і сказати що ми військо

Яке сьогодні здатне врятувати світ

Як колись козаки з литовцями

Під “Синіми водами” – спинили

Навалу орди на Європу

А про це забули і тільки одинокі

Поети і живописці, що після смерті

Геніями стануть, творили шедеври

Нетхненні енергією любові

Що йде з глибин від серця

Через ще ненародженних дітей

Як зернини що стебельцями новими

Пробивали камінь безпам’яття

І небажання творити, очищатись

І жити в новій Ері на рідній Землі.

Це надихає мою підсвідомість

Так само як бажання дихати

Бачити сонце і Жити...

04-11- 2015 року

***

Добре коли поети збираються

У світлиці де є ще і люди

Які прийли не тільки читати

В муках написане слово

Ті люди теж в душі поети

Вони як космічні антени

Примають серцем добре слово

Чекають щоб душа у вібрації

Могла передати світу чи нації

Маєте Генія – цінуйте...

Та на жаль всі ці відзеркалені слова

Дійдуть до Земляків, що поруч жили

І Поета бачили, майже щодня

На девятий день його відходу

За межу вічности і неповернення

Тільки у цій тиші є шанс для поета

Бути почутим і сповна поцінованим

Така жорстока правда Буття

Поетів що жили не при дворі

А у світі собі рівних і рідних...

28.11.2015

***

Дома, в Україні – мовчали поети

Тиші не було – стріляли гармати

На чужині в Литві – звучали вірші

Там було радісно – не стріляли гармати...

28.11.2015

***

Під тією шляпкою була жінка

Під тією білою шляпою були очі

Під тією шляпкою

було щось більше

Що могло народити справжнє слово

Там під гарною шляпкою з метеликом

Ховалась поетка, народжена в селі

Шадбарай – невідомім у світі

Та слово що летіло в світи

З під маленької шляпки

Робило село відомим і знаним

Не тільки в Литві, яку оспівала

Поетка й не знала, що відомими

Маленкі села стають у світі

Коли народжені в них поети

Вібрують у Всесвіті словами

Що як камертон задають тон

Обертам Землі і славі Литві...

28.11.2015

***

Грав контрабас в жіночих руках

А на сцену виходила дитина

Мабуть тільки читати навчилась

Дитя немов співало мамині вірші

Всі аплодували і раділи, а мама співала

Жінка з контрабасом навіть не знала

Чи дадуть їй, ще раз зіграти, не сумної

Як скрипка тонко заплаче в руках чоловіка

Жіночі руки тримали смичок

Що своїми ударами по чотирьох струнах

Задавав тон чоловікам, щоб затягували

Давнє , народне, рідне литовське....

І своїм голосом будили поетів

Даючи їм натхнення для творчості

Поетичний вечір доходив кінця

Залишаючи по собі спогад

В миттєвостях фотоапарата мого друга

А може і у серцях чоловіків і жінок

Що були співучасниками творення

Того, що Аристотель назвав – Поезія...

І продовжується тисячоліттями...

28.11.2015

 

ПОМИНАЛЬНА ВЕЧЕРЯ

Сьогодні в Україні ситі поминали

Предків з’їдених голодом

Десь там на сході вбивали синів

Що захищали озиме поле Вітчизни

Я був далеко за тисячу кілометрів

Від рідної хати, в яку голод не постукав

Та генетична пам’ять про діда

Розстріляного за три колоски

Що з колгоспного поля приніс для мами

Моєї, яка змогла через 20 літ мене зачати

Не давали мені супокою, боліла пам’ять

Не кажіть мені Люди, що час лікує

Не можу забути те що світ не визнає

Вчинений геноцид в страшному 33-ім,

А ті що його вчинили, вбивають сьогодні

В Сирії, чи де інше, за мир руський

Головне вони вірять в свою брехню

Сказану карликом великої держави

Про якісь там великодержавні інтереси

В очікувані чаші крові на поминальній вечері

Що буде завтра, за народ що його вибрав...

28.11.2015 ( Литва )

 

Три роки мовчання…

Або 1000 днів мовчання

Чому мовчиш поет ?

Запитав у відзеркалені

Своєї одинокості…

А для кого співати

Солов’їні оди, чи сонети

Коли тебе не чують

Стаєш і сам глухим

До найтонших звуків натхнення

А ще чекаєш коли закінчиться

Твій термін добровільної самотності

Серед людей близьких і далеких

А ще у тих хто почує твої пророцтва

Уже посмертні, можливо запізно

І нічого вони не врятують

Не змінять дострокового сходу сонця

Або оголошення дня чи року Радості

В країні байдужих…

Цього не сталось, бо ти мовчав поете…

Хоч хліб давали, мав також свою клітку

Яка була тісною для творчості…

А ще заважали крадії часу твого золотого

Всілякими крадіями живими та віртуальними

Які так вправно тебе втягували в залежність

До всесвітньої павутини незнайомих друзів

А поряд літали чайки, лунала музика моря

Звільнись вони кричали, і кликали в політ

Щоб, новим взором Любові, відкрити

Казку для дорослих дітей…

Яку я згадав і розповім Вам зранку…

07-02-2019

 

Хто ми, і де ми…?

Ми українці, кричали ті…

Хто народився на берегах

Річки з назвою море

Кричали періодично

В мікрофон, як правило

Видавали фальшиві акорди

Вивчені, на жаль у Москві

Вже не рідній мові…

А на програшах баяна,

Спілкувались на “понятном”

Котрий для них, був головним

Для навчань та спілкувань

В “стольном” граді “Велікой Русі”

Там і вивчали вкрадену історію

Русі “времено” Київської

Яку перенесли в Московію

За указом царя “батюшки”

Щоб вчить там азбуку – це по нашому

Абетка, яка там дешевша і за стипендію

Та залишимо це, бо дорогу дітям

Прокладали батьки, на жаль на чужині

Хоч народились на берегах Дніпра

І Родину творили в Україні

А потім так вийшло, що часи настали

Коли змінили прописку, на Європу

А хтось і паспорта отримав

Хто зелений, а хто і червоний

З двоголовою куркою…

Відрікши від того, що символ Сокола

Мав на синьому тлі палітурки…

Так і жили співаючи про Любов

До неньки, а говорили про мачуху

Яка для них нічого не дає

Не допомагає бути українцями

Тут на чужині, не фінансує…

Фальшиві проекти, вишиванкові…

За назвою, а не по суті…

Школи недільні в суботу

Де про Україну згадують

Лише на свята і для звітів

А ще, пишаються музеями

Позичених та привласнених

Сувенірів і реліквій сімейних

Від мертвих, на пам’яті яких,

Можна і проекти робити,

Щоб з України грошей просити…

Зупиніться, подивіться довкола

Скільки братів українців,

Милостиню, працювати в Європі,

Просять в хитріших від себе

А ми мовчки, терпимо і поносимо

Україну, в якій все погано

В якій вмирають від раку

А може й від забуття рідні

В якій землі поросли бур’янами

Бо внуки виросли у наймах

І ніколи не стануть господарями

Найкращих земель у світі

А радітимуть асфальту

В ситій Європі, що їх завжди

За холопів, та прислугу тримає

А вдома віками поет волає…

Обніміться брати мої…

А тут про нашу долю

Хор-тріо співає тужливу

А інколи й веселу про калину,

Рушник, та Рідну Вкраїну…

07.02. 2019

 

Мадона з дорослим Ісусом

На руках твоїх дорослий

Найдорожчий чоловік, ненамальований

Живий та рідний, розіп’ятий долею

Та суровим вироком чи помилкою лікарів

Тримайся, кріпись, все буде добре

Бо маєш силу величезної любові

До маленького і дорослого і того…

Що на руках твоїх від народження

Розіп’тий в обіймах, як на живому хресті

Ти не пишиш ікони, бо треба б писати із себе

Фарбами розбавленими сльозою…

Ти малюєш пейзажі з уяви або телевізора

Однією рукою, бо другою колишеш дорослого сина

Яке любиш більш ніж себе і це не гріх

Бо ти несеш цей хрест любові

На тендітних та ніжних плечах

Інколи струшуєш з них посивіле волося

Та робиш найважчу роботу якій і ціни нема

Ти готова написати пейзаж з прешествієм Месії

Або навіть вірші чи псалми зволожені сльозою

І навіть стиснуті губи від болі не потребують помади

Вони прекрасні від цілунку своєї кровинки – сина

А руки немов у Мадони Мікельанжело у Ватикані

Тримали дорослого сина, як Мадона тримає Ісуса

Століття, навіть завмерла у мармурі

У великому храмі Сан Петро у Римі…

10.02-2019. Клайпеда

 

Недільна школа в Мадриді

За тисячу кілометрів була від мене

І, я спізнився на одне життя,

А може і ні ті очі допитливих діток

Що відзеркалюють блакиттю моря

Та золотом сонця, слухали вчителя

Трохи старшого від самих учнів

Але з України, можливо побратими

Тих всіх емігрантів, що зараз в Мадриді

Зараз після всіх уроків в учительській

Молоді і старші вчителі, що завершили

Український урок добра та любові

До рідної землі, яка так далеко…

До української мови, яка така співуча

До вишиванок, які так чарували іспанців

Вони були щасливі і в Радості

Творили довкола себе а ще в собі Україну

Вони хотіли співати і сіяти світло

В очах малих і великих навіть тих,

Що народились тут, далеко від Вітчизни

І як, Лелеки зростали, та чекали повернення в Україну

Після свого тимчасового навчання чужому

Я плакав, бо мене запросили в цю школу,

За тисячу кілометрів і навчали, як дорослу дитину

Любити, Мову, Матір і Батьківщину…

Та на жаль не в Україні…

10.02.2019

 

 

Із циклу: неправильні сонети:

 

ДО – ЛЯ

Музика – то звуки

Життя – то миттєвості

Слухаючи звуки – не вчуєш музику

Роздивляючи миттєвості – не відчуєш життя

Піаніст поєднував звуки в гармонію

Всіх чарувала його музика

І вже забули всі, що є звуки

Лиш одинока жінка пригадала мрію

Про своє нездійсненне щастя

Яке навіть миттєво не постукала

В зболене серце жіноче

Мабуть вона не знала

Що існують закони   гармонії

Потрібно було щасливі митті для двох

Скласти в гармонію на ймення Доля...

08.01.10 р.

 

ЧИСТОТА

Стати чистим для людей

Омитись і вдітись

Стати чистим для себе...

Щоденно трудитись

Очищаючи думки і душу

Від бруду щоденних бажань

Впливів і мод заморських

Щоб настала мить...

І ти засвітився і радість посіяв

У душах ближніх і всіх довкола

Щоб ця гармонія була у всьому

Як ода новому дню і сонцю

І тоді ти подовжиш вік Землі

На одне життя у вимірі вічності

Записаним Словом із знаків любові.

09.01.10 р

 

ЗВУКИ

Як народжуються звуки ?...

Від того самого першого крику

Що сповіщає світу про наш прихід

У світ обжитий батьками й дідами.

А може то плач від страху

За те що нас чекає гармидер криків

Коли всі говорять і нікого не чують

І навіть доходять до стану божевілля

Гріха проти себе, зневаги ближніх

Пророкуючи з екранів кінець світу

Який настав вже в байдужих серцях

А може той перший наш плач чи крик,

Має велику енергію сили і духу

І є алгоритмом всієї музики світу

Що об’єднує звуки у слово МАМА...

09.01.10 р.

ЛЮБЛЮ

Коли весна вдихає

Наснагу в кожний пелюсток.

Але признаюсь...

Для мене присмак перестиглих вишень

Цінніший за миттєвий спалах всіх квіток.

 

ХОЧЕШ

Чому мовчать слова...?

Коли усе уже відомо й так

Чому не ствердиш – я Права

Це мій останій час...

Отак було не раз,

Чекали чуда всі...

Чекали перший крок

Все думали а хто зробити має це..

Та час минав, старіли ми

 

І лиш коли вже все навічно відплило

Сказала перша ти.

А може все вернуть назад...

Але то була мить одна,

Яку можливо й не вловить.

Тому то мудрість світу є проста

Якщо щасливим бути хочнш ?

БУДЬ....

   Рим 18.11.2001  

  

Цикл віршів : ДІАЛОГ З СОБОЮ

 

Подивись собі в очі…

А чи пробував я хоч раз в житті

Подивитись собі в очі…

Запитали для чого і навіщо

Адже в них чисто і нічого не коле

І що там побачиш, в своїх очах

Вони ж для того, щоб дивитись

А не їх розглядати, як лікар

Що шукає причин запалень…

Я дивився у відзеркалля очей

А через них в глибини своєї совісті

І пробував розгагадати правду

Своїх поразок та успіхів

Тієї правди що навіть собі одному

Не завжди хотів розповідати

Думки про неї гнав з голови

Подалі від очей, які є в кожного

Як дзеркало душі та її прояв…

Вони єдині що говорять правду

Ту істину, що генерує серце…

А ще можу побачити себе

Таким, як бачать мене люди,

Що мають силу дивитись в очі.

20-02-2018 Рим.

 

Не сплю

Болить душа, крутять ноги

На байжужість, зраду і війни…

Скажіть вороги, чому ми байдужі

До себе до Бога, до рідної землі

І до завтрашнього дня внуків

Запитав я у темряви…

Яка була за вікном

Цієї ночі довкола…

А мені здалося вона охопила й душу

Та може краще дочекатись ранку

І нове сонце все то спалить…

16-02-2019 Клайпеда.

 

Біль серед ночі…

Болить мене серце через байдужість

Всіх хто довкола, круги одинокості

Описує щодня з обіду й до півночі

В кабінетах влади і власних оселях

Болить душа за все довкола

Опутала павутина безлюдяностті

Де і друзі несправжні, лиш додані

Ці красуні з фото ніколи не скажуть

Доброго ранку коханий…

І я їм не зможу подати каву з любов’ю

Так може сказати людина, що близько

Кохана дружина, але ніколи не скажуть

Мої віртуальні друзі красуні…

Не скажуть вставай тату, ровесниці доньки

Такі слова скаже твоя реальна дитина

Купана в любові й сімейних радощах

Мені з екрану не скаже внучка:

Пішли діду казки складати…

Бо ваші внуки вже хочуть спати

А Ви обіцяли на сон розказати

То приймайте діду пігулку для сну

А ще, зупиниться й чекай…

Поки перестане боліти все,

Що може тільки боліти й нити

А душу вразливу і серце велике

Від любові напухле й боляче

Віддайте на зберігання до неба.

Ось тоді й заснете до найдовшої

Ночі, яка не має ранку…

16-02-2019 Клайпеда.

 

 

Цикл ВІБРАЦІЇ

 

ВІБРАЦІЇ ЛЮБОВИ

Виміряти, Осягнути, Відчути...

Неможливо наодинці

Підсилити, Спалити, Розбити

Може кожен Сам

А потім шукати Причини

Вигадувати перешкоди

Щоб їх героїчно долати

І обов’язково винних мати

У тому чого не сталось

Чи можливо проминуло

Рекошетом серця торкнулось

І згасло, як на вітру свіча

Яку не захистили чиїсь руки

Яка не горіла без потреби світла

А ВІБРАЦІЇ ЛЮБОВИ НАРОДЖУВАЛИСЬ

ЯК ДІТИ – НЕ ДУМАЛИ ЯК ЇХ ЧЕКАЮТЬ....

08.02.2019 ( Клайпеда)

 

ВІБРАЦІЯ СТРАХУ

Де вона і якої сили

Лікарі і вчені мекетують

Хто їх народив й для кого

Думала мама лякаючи дитя

Неслухняне, що світ пізнавало

Заходячи далеко в море

Страх наганяла – думала на добро

Виховала і оберігала від Зла

А невдовзі пожинала бур’ян

Страху, Байдужості і Пустоти

Які паралізували Душу

І вже неможливо було купити

Костилі, які допоможуть

Перейти пустелю на березі моря

Щоб без страху переплить…,

ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ...

08.02.2019 ( Клайпеда)

 

ВІБРАЦІЯ ТВОРЧОСТІ

- НА МА ЛЮЙ

Намалюй мені радість

У віддзеркаленні очей твоїх.

Намалюй мені щастя,

Що переповнює простір сердець.

Намалюй мені кохання

Пересохлими губами твоїх чекань.

Намалюй мені вічність,

Що описується колом,

Яке починається біля порога

                         Батьківської хати.

 

ВІБРАЦІЯ ЧАСУ :

ЩЕ

Ой, рано-рано

Мені йти туди,

Де сонце під ранок

Виходить з води…

Ще не долюбив,

Ще не сотворив,

Ще не збудував,

Ще не сказав…

Трьох важливих слів…

 

ВІБРАЦІЯ ЗЕМЛІ:

ДО – ЛЯ

Грала зі мною без правил,

Кидала у вири життя.

Октава лишалась зі мною,

Та звуки фальшивив щодня.

Та знову родився свідомо.

Побачив на ниві життя,

Нотний стан особовий,

Гармонію свого життя.

Не гнався я більше за щастям

І кращої долі в чужім я краї не шукав.

Піднявсь до глибин свого серця.

На старості літ покохав

Просторі стежинки і роси ранкові,

Дорогу додому, до мами в село.

Ці нотки в мені зазвучали.

Я повернувся у рідне село

Не як турист, не як гість випадковий,

А сином своєї землі,

Щоб спрагу Земля вгамувала

І силу прийняла, що є у мені.

І дихалось вільно,

І спалось у снах кольорових,

Лягав я на землю у трави густі,

Й звучала симфонія долі в мені.

 

ВІБРАЦІЇ РАЮ… 

Не питай мене ти про любов.

Її спізнать непросто.

Віддати можеш все життя

За щастя її росту.

За велич зросту!

О, сутність щастя –

В почутті небес високих.

Один – не воїн.

Один – лише любові кара

А двоє – пара… РА!

Це описати лишень Бог у змозі.

Бо він іде з Любов’ю по прямій дорозі.

Не питай мене ти про любов.

Її спізнати важко-важко.

Віддати можеш все життя

За цвіт ромашки.

За велич зросту… і політ…

У Рай любові на Землі…

 

ВІБРАЦІЇ ПОГЛЯДУ

Дві півкулі твоїх таємниць –

То Всесвіт незвіданий,

В який хочеться ввійти,

Щоб себе знайти…

І пізнати, що таке щастя,

Коли віддаючи,

Отримуєш набагато більше

Того, що не має виміру

На цьому світі –

Погляд довіри.

Я впіймав його за мить,

Такий теплий і ніжний,

Що важив більше слів…

І став він…

Ні…

І стала вона

миттєвим енергетичним

с… ти… мул… ОМ

Щоб Жити…

 

ВІБРАЦІЇ ТАЄМНИЦІ

Буває скатертина,

Яку нема кому показати

Бо знаєш, що заплямують чи продадуть,

За тридцять срібних,

Цілуючи і присягаючи на вірність,

Думаючи про вигоду

І якість там свої насолоди,

Забувши, що найбільша таємниця –

Є у сенсі Любові.

Щоб її пізнати,

Треба життя прожити

І перед смертю почути:

«Так ніхто не кохав…

Через тисячі літ»…

 

ВІБРАЦІЯ ПОДАРУНКУ

Я дарую тобі сонце

В образі соняшника,

Я дарую тобі небо

В образі волошок,

Я дарую тобі фату

В образі ромашок.

І лиш любов сплету

Із трояндових слів…

 

ВІБРАЦІЇ ДОБРА

Було колись, ще до того як винайшли

Було колись, ще до того як написали

Було колись коли не було Законів

Фізики, Хімії, Математичних формул

Жив на землі ЧОЛОВІК

Творив добро щоденно – Справами

І не думав чи відповідає це законам

Придуманими потім законотворцями

Яких він сам вибере з числа дармоїдів

А чоловік від камертону Творця

Жив у вібраціях Серця і лету Душі

Мав в своїй оселі Радість

Сіяв в городі Любов з Надією

Щоб зібрати нарік врожай

Достатку , Щастя й ДОБРА

А не збирати протестів і МАЙДАНІВ проти Себе...

 

 

Із циклу: “Сотворіння гнізда”

 

* * *

Від’їхала молодою і впертою

Крізь перевали круті…

Хай це буде останнім безумством

У твоїм житті.

Залишала навічно запалене

Серце, що вже пережило печаль…

Хай це буде останнє безумство…

На твоєму віку

Пережити безумства би смертну

І окаянну вину…

Хай це буде останньою милостю

Твого талану.

* * *

Очиститись від власної чистоти,

Яка біліша за сніг в горах,

Хоча дуже далека до неба

І має в своїй суті

Бацили самообману…

І не може стати істиною

Навіть в маминій хаті,

Бо там ти можеш глянути

В одне із дзеркал, навіть не знаючи,

Що правду підкаже лиш серце,

Яке відчуває ПОСЛАННЯ,

Навіть з далеких країв,

Що кличе в дорогу,

Щоб у радості жити…

* * *

Хто ти мені? Дружина і кохана жінка…

А, може, дощ… чи листопад…

Чи пізній квіт… чи приморозок ранній…

Жаданий берег в золотім тумані…

Дорога, що не вернеться назад…

Ти є в мені. І не забереш себе насильно,

Бо ти судьби моєї знак і слід.

То сяйво, що тримає небозвід

І що мене на цій землі тримає.

 

В І Ч Н І І С Т И Н И

(поезія для комп’ютера )

Щоб вмерти - треба народитись.

Щоб жити - треба кожен ранок

Відкривати очі,

Милуватись сонцем,

Вмиватись росою

І обов’язково

Чистими руками прикрашати світ.

А ще треба закохатися,

до несамовитості...

І вже тоді, втративши голову,

Згоріти від кохання.

На смерть...

Та, на жаль, все це неможливо

вкласти в програму мого комп’ютера.

* * *

Світлої пам‘яті, Мами Єлизавети.

Не плачте від щастя,

                                 я народився...

Не плачте від болю,

                               я росту...

Не плачте від самотності,

                                        я живу ...

Заплачте тоді, коли від байдужості

           я не постукаю у Ваші двері.                  

Д У Ш А

Така велика, що вмістилась в грудях.

Така маленька, що не знаходить місця

                                                               у Всесвіті....

Мені болять війни, зради та байдужість…

Та Хтось так рясно засіває на Землі... радість…

Щасливий я, бо є лікар, що

                                           зцілює біль... тим,що Є…

 

   ВИМІР   ЩАСТЯ

Щасливий той, хто знайшов потрібне слово.

                                               Поетом став...

Щасливий той, хто відкрив новий закон

                                               Ученим став...

Щасливий той, хто є потрібний і коханий.

                                              Сім‘ю здобув…

Але по-справжньому щасливий лишень той,

                                               Хто все оце віддав...

 

К Р И Н И Ц Я

Чому так страшно буває, коли

                       нахиляєшся до дна криниці ?

Мабуть, у всьому чистота і глибина

                       мають вимір безкінечності...

Людина від свого народження боїться

                       піднятись до глибин душі своєї,

Вивчити те, що поруч.

І їде в далекі світи, досліджує чуже.

Щоб перед смертю зрозуміти:

Не вистачило тільки часу на те, щоб в криниці

Побачити зорі...

І в серці відкрити Бога,

Який живе там з нашого                                              

                                       народження...

 

 

   ДОРОГА ВИМОЩЕНА ВІРШАМИ

                   ( цикл )

 

ЧЕТВЕРТИЙ ВИМІР

Чим вимірять моє кохання - рядками,

Мабуть не вистачить слів.

Чим вимірять моє кохання - справами,

Не вистачить одного життя.

Але у вимірі розлук і чекань

Воно набуває змісту вічності...

 

НЕБЕСА НА ЗЕМЛІ

Я відчув як ти ступила на небеса

Нашого духовного очищення

Роблячи перші кроки по Святій Землі

Ти відкривала для себе

Духовний Єрусалим очищення

Щоб за одне життя зрозуміти

І піднести свій Хрест

На Голгофу Правди і свого

духовного очищення                

Щоб бути тим ким маєш бути

За нашим Земним призначенням

Жити на Землі за небесними законами

Засівати ниву людських душ зернами істини...

Я відчув, як сьогодні в твоєму серці

Об"єднались Земля і небо дві стихії Всесвіту

Які існують одна для одної у людському просторі

Добре, що ти сьогодні маєш можливість

Починати своє сходження із Святої Землі.

      

   ОСЯГНЕННЯ

                         "...коли люди думають про Бога,

                         якого не в силі осягнути, то

                         в дійсності вони думають про самих себе,

                         а не про нього, вони порівнюють не його,

                         а самих себе і не з ним , а з собою.      

                                                                     ( Святий Августин)                                            

Те, що я народився людиною

Знали всі, з першого дня мого життя.

Те, що я є людина, відчув і зрозумів не зразу

Вже тоді коли добре навчився плакати й сміятись

Навіть міг вже самостійно ходити, радіти, їсти...

Але не вистачало ще чогось найсутєвого...

Тільки коли відкрив своє серце любові

Зрозумів - Я Людина !

І сила моя в Любові

В тій що вмію віддавати

А не приміряти в думках до себе

Любуючись собою, своєю шкарлупою

Піддаючись всім спокусам і бажанням

Навіть в екстазі і блуді думок

Впускаю до себе припущення

Що я теж творець дітей своїх

А потім враз спіткнувшись

Й до болю розбивши коліно Вклякаю на Землю

О Боже, як боляче, прости мене грішного

Що тільки тепер в час болі зрозумів

Без твоєї любові я не здобув би душу

Яку все життя приміряти мав би

До світлої парадигми Твого сина,

                                       що гріх наш забрав

І дорогу вказав, до нашого спасіння

Але на жаль це осягаємо ми в хвилину болі

А ще трагічніше, коли в останню мить

Осягнувши цю істину відійдеш у Вічність.  

          

ЙОРДАН  

З дитинства знав:

Йордан води розливає...

В думках допускав, що тієї води

Мабуть вистачить на всіх людей світу

Для земного хрещення

Раз ті води Святої ріки

Змогли Божого сина омити

Й до сьогодні дивуюсь...,

Чому Йордан впадає в "мертве море"

Невже після Христа людство

Стільки гріхів змиває і в морі хоронить

Яке ніяк не може ожити

Але добре, що хоч воно збирає

І нікому й ніколи вже їх не віддасть

Залишаючи їх навічно втопленими

В спокуті і каятті людського океану

Непевне й тому Йордан не з моря витікає

А кличе нас до своїх берегів для земного

                                 очищення душі...

 

ГРІХ   ГЛУХОТИ

Мій гріх, що тебе я не чую

В твоїй щирій молитві за мене

А чекаю телефонних дзвінків

Різних житейських дрібниць

Про які хотів би взнати

З короткої телефонної розмови.

Але чому я не можу настроїтись

На канал чистої правди

І приймати вічні істини без посередника,

Прямо від Творця нашого

І відчувати серцем вібрації твоєї Молитви.

 

СОН   НА ПАПЕРІ                            

Приснилась мені не ти

Приснилась вночі твоя зрада

У круговерті житейських суєт

Навіть не бачив тебе серед ночі

Лиш вранці боліло моє серце

Від рани, що сходила в думках

Принесеної мабуть злим духом.

Перехрестившись , я повернувся в життя

Сказавши собі нехай все відійде з нічкою

Як добре, що не вмію читати думки

Особливо чужі, на відстані, а ще у снах.

 

ПОГОВОРИМО МОВЧКИ

Сьогодні ми у просторі

часу і відстаней

Мовчимо кожен про своє,

збираючи докупи болі

Давай помовчимо …

про щось світле і радісне

Проклавши дорогу нашу,

через минулий спосіб

У день прийдешній

Як важко тікати від себе

Не від звичок чи потреб

Неможливо розтворитись

У космосі світлої любові

Народженої енергією двох сердець

І поки хоч одне б’ється

Існує всеосяжна сила

Повернутись до Правди

Якщо вона сказана Чесно

Навіть у просторі часу

Давай поговоримо про це мовчки…

 

КРОК ДО ЩАСТЯ

Немає до щастя доріг невірних

Немає до щастя зворотних доріг

Немає у світі людини

Що знає де той заповітній олімп

Дороги пройдені іншим у щасті

Рідко хто може здолати

Як прикро буває на старість

Що мить щастя не зміг ти пізнати

Буває, що у дарунок від долі

Ти щастя не приймеш як дар

А топчеш його ти ногами

І правду казали мудріші

Що щастя це внутрішній дар

Та пізнавши довічні секрети

Що тільки даруючи щастя комусь

Ти зможеш щасливим стати

Бо радість і щастя вирують

У вимірі - Серця удар.

 

МИТЬ ІСТИНИ

Немає слів, а за вікном пейзаж

Немає часу повернуть назад

Немає сили щось творить нове

Немає музики – що поєдна оце

І вмить немов щось прилетить

В душі твоїй все закружляє

Знайдуться правильні слова

Знайдеться чистий аркуш і пастель

І заіскриться сонцем море і трава

Від погляду твоїх очей

Що відтворили світ оцей

В живу картину і гармонію буття

Мить істини - настала

Душа твоє кохання народила.

 

СОН З УЯВИ

Приснилось « Повернення блудного сина»

Творіння Генія було переписано

На ньому, ти повернулась до Мене

І кожною клітиною сприймаєш біль сина

А я живу всепрощаючою біллю батька

Бо обоє осягнуті Божественною силою любові

Що житиме доки ми є

І можемо випромінювати

Те божественне, що дано людині…

Повертайся ще не пізно…

Сон відійде, а ранок настане.

 

ОБЕРІГ

Колись мій дід створив цей оберіг

І мама берегла усе життя

Дістався він мені, як п’яте колесо

Коли ішов я у світи

Та було важко й страшно на воді

Рука невидима кидала перед мене круг

І рятувала мамина молитва

Від напастей і забуття

Я йшов життям, і оберіг не був тягар

Бо дідове було святе і легке

Що кличе й береже усе життя

І думав я, що час настав

Онуку передати дар мій оцей

Не просто як старинний сувенір

А в іншім вимірі і на землі

Деревом що має крону у висоті

Хатину , що закличе завше до землі

Онук радів і босим біг до рук моїх…

 

МАЙСТЕР

Я тиснув руку чоловіку

Що так сердечно привітав

І вірш душевний прочитав

Про суть життя людського

Тоді я ще не знав,

Що доторкнувся Глиби

Яку створив Господь із Талану

І дав натхнення цій людині

Щоб дереву продовжити життя

До вічності душі…

І До гармонії висот

І До найвищої краси

І втілення мети…

Що майстер мав тут на Землі…

А люди бігли на базар

Купити глибшу таріль,

Чи може колективне корито

Для поїдання тирси із брехні

А майстер скромно, на чужині

Давав талану волю,   він творив

Писав посмертний Геній

Різцем по дереву вірші

Писав послання до сліпих

Вкладав він душу у кожен рух

Щоб через вічність правнук мій

Осягнути зміг і зрозуміть

Який Талан ми мали тут

Але на жаль то буде вже в музеї

А може й ні, то він читатиме там вірші

То   він робитиме вогонь з іскри

А може й правнук МАЙСТРА

Творитиме шедеври на віки

В вимірі ударів серця…

 

ІСТИНА

Я її знайшов

– сказав, помираючи, мудрець.

Вона у мене в гаманці

– сміявся той, хто грав з життям.

Її не було зовсім і ніколи

– казали ті, що писали книги з історії.

Відносність і науки,

Ейнштейн і Піфагор не народились би ніколи...

Вона – наш Бог, кричали інші...

І все залежить – чим і як ми міряємо Світ.

А де насправді ІСТИНА?..

Спитав я у дитини, що клала ангелятко спати…

 

СВОБОДА

Відгороджена законами і канонами від Волі,–

Немов мати, що вже не може носити десятимісячну дитину.

Шукає свого проявлення і втілення в нашому серці.

Не для якогось міфічного суспільства,

А для нашої особистої Волі, щоб не дати ніколи

Виродитися в дерев'яних Буратіно

Чи телевізійних Електроніків...

А бути Вільною Людиною навіть від Волі,

Пам’ятаючи, що маєте в собі Всесвіт,

Що Ви зобов'язані берегти ненароджених

Геніїв і Пророків, А не поспішати підкорювати Всесвіти,

Поки не підкорили в Собі Гординю і Заздрість,

і всі тілесні пристрасті,

Щоб бути вільним і легким без цього.

Тоді Ви знатимете, як за мить дістатися

до найдальших зір...

Якщо Ви ще не народилися  поспішайте,

Ви маєте шанс народитися Вільним,

Вдихнути на повні легені Свободу

І відчути, який прекрасний Світ,

що народився у Вашому серці.

 

НЕСУ СВІЙ ХРЕСТ

Я у дитинстві міг стати Ангелом,

Якби мені не дали в руки важкий хрест моєї Долі,

Що пришпилив мене до моїх спокус і гріхів.

Зараз я знаю: діти не народжуються – вони приходять у Світ,

А дорослі так старанно і насильно годують їх стравами,

що приготовлені на житейській кухні Брехні,

А потім ще й переносять до своїх кривих дзеркал

обманів, бажань та самообманів,

Щоб, не будучи людоїдами, насититись чистими душами.

Батьки не розуміють,

що діти прийшли в гості на ціле життя...

Наділені нашими привілеями,

взяли на свої плечі гріх заповіді – Шануй...

А ми так уперто не хочемо вчитися в дітей

жити природно і вільно,

Навіть не можемо допустити, що наші діти старші

за нас на мільйони років,

Що в кожній клітині є хромосоми Бога,

всесильна Любов, а не наш одяг батьківський.

І даремно ми робимо аборти нашої свідомості,

що є найбільшим злочином у Всесвіті,

Бо все починається з обману Дитини,

і це – насіння Зла на Світі,

А вже потім переростає в гру на довір’ї,

що може закінчитись убиством Найсвятішого,

найчистішого, що є у Всесвіті.

 

МОВА СЕРЦЯ

Знають цю мову ще ненароджені діти,

бо вона плід Гармонії і Краси...

І складається ця мова зі світлих Почуттів,

що народжені серцем від енергії Любові.

Всі люди на Землі єдині у Дусі,

лиш тільки Церкви поділили їх серця

На маленькі відсіки для вір і традицій,

Щоб потім легко було вести не через

Пустиню – До свого духовного очищення,

А через лабіринти церковних коридорів,

де так багато скриньок з надписами «треба»,

Що можна забути, куди і чому йшли,

Вже й не кажучи про мову, про яку всі думають,

Пишуть для неї правила і каліграфію,

Та, на жаль, забувають, що справжня мова порозумінь

закрита у сейфі нашого серця.

На різних мовах світу пробують писати:

Духовна Свобода, Духовна Рівність, Духовне Братство...

Але забувають дати ключ до читання цих ієрогліфів.

Хоч він є в кожному і матеріалізується з Любові...

А ще у рідній мові, даній нам мамою і Богом

Що звучить як пісня солов’їна по всьому світу

Де є люди що несуть в собі ген любові до України.

 

СВОБОДА

Відгороджена законами і канонами від Волі,–

Немов мати, що вже не може носити десятимісячну дитину.

Шукає свого проявлення і втілення в нашому серці.

Не для якогось міфічного суспільства,

А для нашої особистої Волі,

Щоб не дати ніколи Виродитися в дерев'яних Буратіно

Чи телевізійних Електроніків...

А бути Вільною Людиною навіть від Волі,

Пам’ятаючи, що маєте в собі Всесвіт,

Що Ви зобов'язані берегти ненароджених

Геніїв і Пророків, А не поспішати підкорювати Всесвіти,

Поки не підкорили в Собі Гординю і Заздрість,

Та всі тілесні пристрасті,

Щоб бути вільним і легким без цього.

Тоді Ви знатимете, як за мить дістатися до найдальших зір...

Якщо Ви ще не народилися поспішайте,

Ви маєте шанс народитися Вільним,

Вдихнути на повні легені Свободу

І відчути, який прекрасний Світ,

що народився у Вашому серці.

 

НЕСУ СВІЙ ХРЕСТ

Я у дитинстві міг стати Ангелом,

Якби мені не дали в руки важкий хрест моєї Долі,

Що пришпилив мене до моїх спокус і гріхів.

Зараз я знаю: діти не народжуються – вони приходять у Світ,

А дорослі так старанно і насильно годують їх стравами,

що приготовлені на житейській кухні Брехні,

А потім ще й переносять до своїх кривих дзеркал обманів,

бажань та самообманів,

Щоб, не будучи людоїдами, насититись чистими душами.

Батьки не розуміють, що діти прийшли в гості на ціле життя...

Наділені нашими привілеями, взяли на свої плечі

гріх заповіді – Шануй...

А ми так уперто не хочемо вчитися в дітей жити природно і вільно,

Не можемо допустити, що наші діти старші за нас на мільйони років,

Що в кожній клітині є хромосоми Бога,

всесильна Любов, а не наш одяг батьківський.

І даремно ми робимо аборти нашої свідомості,

що є найбільшим злочином у Всесвіті,

Бо все починається з обману Дитини,

і це – насіння Зла на Світі,

А вже потім переростає в гру на довір’ї,

що може закінчитись убиством Найсвятішого,

найчистішого, що є у Всесвіті.

А ще викинути із серця Бога,

який живе там з нашого народженням

 

МОВА 

Знають цю мову ще ненароджені діти,

бо вона плід Гармонії і Краси...

І складається ця мова зі світлих Почуттів,

що народжені серцем від енергії Любові.

Всі люди на Землі єдині у Дусі,

лиш тільки Церкви поділили їхні серця

На маленькі відсіки для вір і традицій,

Щоб потім легко було вести не через Пустиню

– До свого духовного очищення,

А через лабіринти церковних коридорів,

де так багато скриньок з надписами «треба»,

Що можна забути, куди і чому йшли,

Вже й не кажучи про мову, про яку всі думають,

Пишуть для неї правила і каліграфію,

Та, на жаль, забувають,

що справжня мова порозумінь закрита у сейфі нашого серця.

На різних мовах світу пробують писати:

Духовна Свобода, Духовна Рівність, Духовне Братство...

Але забувають дати ключ до читання цих ієрогліфів.

Хоч він є в кожному і матеріалізується з Любові...

і як перекласти на нашу мову Добро?

Невже моя донечка загубилася в хаосі

убивств і жорстокості телеекрану,

Що може плакати з радості,

коли їй подарують ляльку, яка кожен день воює

В нескінченнім телевізійнім серіалі,

Але все таки лягає спати з плюшевим медведиком

І вірить у добрих ангелів, які обов'язково оберігають дітей.

Вона ще не знає про сонячні зайчики,

Які можуть уранці гратися в її волоссі,

А потім, ковзнувши по щічці, тихенько поцілувати

І сховатися за хмаринку, яка дощ приносить.

Скільки в неї всього попереду, коли зрозуміє,

Що гармонію Світу краще пізнавати душею,

А не з квадрата обмежень телевізійного ящика,

Який, можливо, створили люди, котрі дітей не люблять

І нічого не знають про Містерію Світла.

 

ЖІНЦІ, ЩО МАТІР’Ю СТАЛА

Так давно це було, мабуть, ще до моєї ери,

Коли Ти віддала Світу свою кровинку,

Народивши сина зі світу свого на світ земний,

Ти знову стала чистою, як мала бути завжди,

Знавши одного мужа, що дарував Любов Начал,

Про які тоді ти, мабуть, нічого не знала,

А вчила азбуки, читала книжки, щоб потім пізнати істину,

Відкрити найсвятішу книгу пізнань,

Що була в твоєму серці,

і змогла народити Велику Любов,

Яка розквітає з кожним днем,

усе ширше відкриваючи Велику Браму Душі.

Як прекрасно, що змогла народити думку,

Що ми об'єднані в космічному шлюбі,

який має переродити людину.

Як добре, що можеш зібрати докупи,

що було колись розбите в Едемі,

Щоб сьогодні стати Матір'ю,

яка народжує єдність НАЧАЛ...

 

ДЕНЬ

Просніться!.. Вставайте!..

Бо вже біла днина!

Якщо ви осліплені позолотою самообману,

Змийте з очей поволоку сліпоти,

Прочистіть свої вуха Водою правди та істини,

Яку знайшли в собі на сповіді.

Прийміть причастя світу чистого,

За яке життя віддав Ісус...

А вже тоді поверніться лицем

До світу Земного, промовте молитву

І знайдіть собі вірних друзів,

Які не розмінюються на мільйони,

А залишаються собою навічно

І не шукають вигоди в поцілунку,

Бо не жили поряд заради багатства,

А вміють разом з вами радіти

Одному Сонцю, Одному Світу

І відчувають насолоду від того,

Що день почався новий і неповторний

із Вічності Буття.

 

 

Діалоги на відстані двох сердець:

Цикл віршів

 

МИТЬ - ДАРОВАНА БОГОМ

Пригадаймо весну, ту травневу п’янку

І той випадок долі, що нас об’єднав

Лиш на мить, щоб у очі твої подививсь

І Всесвіт душі відкрить, та полюбить…

Таку, як сам Бог дарував

Саме таку, яку довго шукав

Ту єдину, яку роки я чекав

Щоб поєднати наші життєві шляхи

Ти ввійшла в моє серце весною

Нев’янучим цвітом і запахом трав.

Я тебе на безлюдний острів звав

І тобі я Небо і Землю тут дарував

Ти ступала так вільно й щасливо

Немов народилась у новім житті

Світ милувався, яка ти красива

Я відчув – ти найкраща на цій Землі…

 

АННА - МАРІЯ

Я говорив теплі слова АННІ

Їх чуло все єство МАРІЇ

Віддавав ніжність АННІ

Приймала все це МАРІЯ

Я дарував цілунки АННІ

А доходили вони до МАРІЇ

Я даррував вишиванки АННІ

А носила їх на собі МАРІЯ

Я поніс на руках до щастя АННУ

А вра відчув що несу АННУ – МАРІЮ

І так впродож 9 місяців

А далі була подвоєна ЛЮБОВ

На двох впродовж всього ЖИТТЯ

 

ДАВАЙ ПОМОВЧИМ

Про минуле

Не згадуючи болі та рани

Про неправду

Що наробила стільки зла

Про байдужість

Яка привела двох на край провалля

Помовчимо, щоб забути

Той день якому не бути

А чому мовчимо – не спитаєш

Бо неможливо в мить цілунку

Говрити про болі та розчарування

Тоді залишаєшся в реалії щастя

Яка прийшло і може бути

У продовженні кожен наступний день

А не залишитись у вчора

Лише словами чи спогадом

Давай помовчимо,

Щоб не злякати нашу Любов раптову

Давай помовчимо,

Щоб сказані слова не змішали з болотом

Давай помовчимо,

А що говорити коли мрії збуваються

І серце співає гімн РАДОСТИ

Нема слів – то музика ЖИТТЯ

 

ДВА, ДВІ, ДВОЄ

Наблизились на відстань Любові

Два серця...

Обійнялись закохані Міцно

В Дві руки

І стояли на вершині ВСЕЛЕНСЬКІЙ

Двоє ЗАКОХАНИХ

 

Жінка в ЛЮБОВІ

Стояла в чеканні на березі моря

Сповнена і переповнена бажанням

Вистражданими і виплаканими очима

Чеккала того що можливо і мала

Бо так щиро чарувала і дарувала

Свою любов всім хто немав

В   той день кусень хліба

Й місця де голову прихилить

А жінка чекала ЛЮБОВИ

Яка мала припливти з моря

Бо так нагадала циганка

А може то й Доля жінки

Що була приречена жити В ЛЮБОВІ....

***

Щастя Поруч – воно в дрібницях

Неоцінених вчасно, а переступленим

Чи розтоптаним навіть ненароком

Жінка зрозуміла це пізно

Вечором під музику моря і самотності

Бо на дрібниці не вистачило часу

Щоб відчути себе щасливою

А так гонилась за чимосі великим

Розтоптуючи якісь дрібниці

Навіть не спеціально а так випадково

В один день зрозуміла, що щастя

Йшло поруч і було в дрібницях

Навіть в слідах залишиних на піску

Де вони вдвох пішли у море

Щоб приплити до свого берега Щасття

Та на жаль вона не знала одну дрібницю

Що сліди на березі в пісу може зміти море

Тому їх варто запамятати і не упустити цю мить...

 

 

Переклади

 

Поезія без кордонів ( з литовської)

 

Сігітас Поскус

 

Клайпеда

***

Як не шукав

Кінця нитки

- не знайдеш

Завтра завжди завтра !

***

Цікаво – що думає

У валянку великий палець

Лівої ноги при мінус 42.

***

В Клайпеді, восени

Дуже багато меланхолії

А де і коли її менше...

***

Поки йдеш

Здається вперед...

***

Чому така світла

Пітьма минулого

В світлі сьогодення

***

Білка в крузі

Третій день йде

Додому ...

***

Листок з відриного

Календаря

Сьогодні день атомної

Енергетики

Поздоровлюємо всіх і кожного !

***

Старик Фрейд

Перевертався в гробу

За правду...

Пізно !

***

Мало і дня

Мале серце

Вмістити не може.

***

Нiчні кошмари

Навіть вдень

Не зникають .

***

Не витримав

Бісівского ритму

Сьогодення

Повісився на сьомій

Ноті знизу

***

Секретні угоди

В нікудишній час

Видані в серпні 39-го

Які не працють ...

Важати недійсними

Замовлення 1988-го

***

Пішов

І моя тінь пішла

Я додому,...

а вона в море.

***

Вірш,

А що коли

Лише баланс

У завтрашньому святі

***

Прихожу додому

І знахожу ліжко

Хіба цього недостатньо...

***

В попільниці

Дуже довгі товсті

Червяки що зїдають час

***

Дл поезії ...

- часто і слів не потрібно

***

Червяк, тоже людина

Також болить

***

Субота в Клайпеді

Звучать дзвони

Місто гудить,

як пустий каталог

***

Таракан дуже близкий до пради

Та його правди, мені не потрібно.

***

Правда там

- де банально...

Тільки зі сторони

***

Звуки сопілки - зурни

Через серце пройшли

Жаль що не почув...

***

Книгу буття перелистав

А в ній нічого не написано...

***

Бюрюкрати, сволочі та бродяги

Не мають національності

З ними не говорять

Про Батьківщину.

***

Альтернива

немов віслюк дана

стоїш між цим та іншим світом.

***

я забув що брат

брата свої батьків

- зраджують...

Хочу забути !

Демагогія.

Впавша в дитинство бабка

говорила в пустий котел

ба-би ба- би

***

Дні як гості,

Зустрічали душевно

– прийняли...

І відійшли до Бога.

***

Бог протер ноги...

І кинув рушник на землю

запитую себе за що ?

***

Живеш, а може вмираєш

А може ні се ні те ...

А щось треттє ...

***                                                        

Говорив і коню зрозуміло

Йому якраз і незрозуміло

Говорить приятель з бочки

***

З минулого... вуха стирчали

І за це дякую Богу.

***

Вироджуються наші обличчя

коли дивимось у вічність...

25.10.2015 року

 

 

Переклад з російської

 

Анна Агішева

із циклу Іскри кохання

 

Небесний спів - без слів

 

Десь там у тихій вишині

На небесах, знайомилися дві душі

Були вже перед Богом, а довкола ще пітьма

Самі не знали, що мали один одному сказати

А на Землі довкола суєта-суєт

Проблеми: жити і творити, та пустоту здолати

Лише на небесах, в далекій тишині

Зустрілись ніжно, дві втомлені душі.

Не сказані слова і спільних справ нема

Та десь там вдалині, надії ранок їх чекав

Знайомилися ніжно, щоб він настав

Шукали один одного, немов сліпці, губами…

Втішалися Радістю та спраглими вустами

І світ радів що новий день і їх зустрів

Та не описати тих почуттів словами

Що розказали двоє, спраглими губами.

***

Не говори мені ти про любов словами

Не говори мені ти про любов губами

А твої очі-дзеркало душі, іскру збудили у мені

Та дотик рук твоїх всю суть мою вже полонив.

Все що було, робота і тур боти – залишилось у вчора

Приходить нічка, ти тут ти поруч, хоч на яву нема

Не говори про почуття словами, скажи мовчанням

Пішли ти блискавку з небес по імені кохання

Любов твоя іскру в мені запалила і мрію здійснила

Не сумуй, що сьогодні все невідомо і складно

Твоє серце відкрите, а це так важливо

У нього готова влетіть й залишитись навічно

Це відповідь моя, що зігріта коханням

Надіюсь це є наше спільне бажання…

***

Звук гітари й акорди фортепіано

Не збудили струн одинокості душі моєї

Запали пилом скрипка в моєму домі

А де той музикант чи диригент….

Що дасть життя і партитуру Радості

Зі сходом сонця і початком дня

У дім мій принесе, як каву в ліжко

Та я боюсь віддатись, в руки незнайомі

Щоб струни вберегти, не дати їх розірвати

Невже цій скрипці судженно довік мовчать

Закритись у футляр , мовчать й чекать

Коли прийде той суджений скрипач

Щоб сюїту Щасти й Радості зіграти

І не важливо ти музикант чи диригент

А може ти творець тих ніжних звуків

Що у партитурі душі беріг давно

А тут вірвалися слова, яких у нотах не було

І сказані стократ поетами, немов присвячені мені

А серце так чекало гармонії та гри нечутої донині.

***

Не відкривай в душі своїй вікно

Коханню не потрібно світло.

Любов вже порозі не зупиниш

І не злякать її проблемами буття

Та лиш кохання нам допоможе

Змінити світ, себе змінить

І щоб любові довірять її плекати

Ти поспішай кохати і чекати…

 

ЛИСТИ БОГУ

У тишині я маю Бути, щоб голос твій почути

Серед суєти суєт на руїнах буття

Що буде біль, розбитого життя

Боюсь чи чую я Тебе ?

Що даш мені ти біль, чи урок щасливого життя

А я у спразі романтичних втіх чекаю

Іду в невідомість, успіх шукаю

Повітряну кулю, іспанський пісок

Дитячої радості мамі, щастя й любові

Молю я щодня у тиші ранковій

Та може у тебе в молитві не те я прошу

Можливо терпіння Ти дай мені й сили

А ще попрошу дай Боже мені твердої віри

У Тебе, а значить у себе, як подобу земну

Щодня у розмову з тобою в лист я вкладу

Написаний серцем по чистій душі…

І чую я голос – Не бійся я поряд, завжди підкажу

Як вижити в шторм та втілити мрію

І мати у серці довічно надію…

Збудуємо дім на цій райській землі

Щоб діти раділи у ріднім гнізді

А ти в щасті купалась й ніколи не боялась

Що лист твій чи молитва мене не знайдуть

Вір в неможливе й щасливою будь…

* * *

Через бурі, крик та болі

Ми йдемо свій шлях життєвий

І чую голос Твій в дорозі

Прости моя доню, Прости…

* * *

Вірші приходять перемагаючи біль та сльози

Коли так зимно на душі…

Коли долаєш перешкоди й життєві негаразди

Народжуєш вірші, дітей душі…

Летиш у Всесвіт відкритою Тобі !

***

Не по Землі йду, під ногами тонкий лід

Кожен невірний крок – накличе біду…

Твердої опори нема, лиш голос звучить звисока,

Зроби ще крок, там поможе моя рука

Вір і йди, Тебе чекає райська Земля…

***

Від болі душа втекла до Ісуса

Питала щомиті, як жить на Землі

Втрачаті не можу, відходить краса

Не бійся, живи і твори, радій та пиши

Щоденно Радій та Люби…

Не бійся ти сонця та світла сердець

Вийдеш з пітьми там ворогів нема

І заздрість та злість покорила в собі

Цим покорила всіх шукачів зла і образ

Іди і не бійся бо радість життя зараз і тут

Чекають тебе дім, квіти і велика любов

Не плач ти більше, сльоза не вода шукай вірні слова

Не бійся любові, що прилетіла від мене з Небес

Ти вільна єством та душею залишся зі Мною

Я поряд, не бійся, завжди допоможу

Не грані зриву та втоми, сили додам

То виведу з льоду тонкого в дорогу тверду

Ти руку Отця допомоги відчуй та знайди

І впевнено в Долю даровану небом іди…

* * *

Так хочеться тихо в куті постояти

Щоб зцілила душу, Твоя благодать

Я поряд побуду , ти тільки мовчи…

Ти сильний, потрібний. Ти кращий за всіх..

Для інших страшним є твій караючий меч

А ним ти знімаєш важку ношу з жіночих плеч

Накриєш так ніжно, лиш тільки мовчи

Тепло з тобою поряд, Ти кращий що Є…

Я сяду тихенько, сама помовчу…

Ти крила насправді мені дав, я знову лечу.

На скелі гірській ми знов сидимо

Ісусе, зараз з Тобою в мочані говоримо…

 

ПРО СЕБЕ

Я живу у світі ілюзій

У видуманому світі живу

А цей світ комусь ще потрібний

Тепло я так щиро йому віддаю

Дарую спокій та світло і зайчиків сонця

Ілюзії скажете… Ні, реальність життя

Бо в світі оцьому, дорожче за все…

За гроші не купиш – любов людської душі.

 

БАБУСЯМ

Як добре внукам у бабусі

Млинців вона їм напече

Й не треба ранком, у садок водити

Бо груша у городі, так рясно вже цвіте.

А нічка як приходить то й казку принесе

Бабусине слово немов колиска та земна

Цілунок ніжний, барвінковий несе солодощі сну

Молитва від самого серця “ Маленький - спи…”

У ранок завтра щастя принесе…

***

          Найкращій подрузі присвячую

 

Будь красивою й світи

Як сонце на світанку

На маму схожою бути

Нехай мріють твої діти

До бабусі в надвечір’я

Вдячний внук прийде

Давай, з моєю нареченою, знайомтесь

Життя попереду в нас велике є

Спілкуйся з друзями, кохай..

А для журби закрий ти шільно двері

Світіння у блакиті від очей твоїх

Від неба нам прийшло – я вірю...

Від Бога дана Благодать

Яскрава посмішка та сила

Ти так багато нам зуміла дати

Бажаю щоб тебе Любили

А якщо колись , в негоду чи у дощ

У тебе засмутяться очі.

Дзвони у дзвони ти усі

Хоч в день чи серед ночі.

***

Нема нічого що так ранить як слова,

                                   Та сеце зцілює любов

Нема нічого як рана слова,

Та сеце зцілює любов

Нема нічого цінніше за слова,

                                   Коли в душі любов жива,

Нема нічого дорожче за слова,

                                   Коли в душі любов співа !

Переклав з російської Петро Олар

 

 

 

Новели та кіноновели

 

 

КОРАБЕЛЬ ІЗ ОДНИМ ПАСАЖИРОМ

         Кажуть, що місто це було колись морським дном. Але ніхто правди не знає. Навіть історики, і ті перекручують правду історії на свої сюжети.

Кажуть, істину, або справжню історію, можна побачити на старих фото або картинах, що ні разу не переписувалися. Давно збирався зайти до цього дивакуватого художника. Знав його більше двадцяти років. Якось незвично прийшов він у наш дім, почав малювати мені кораблики, а потім попросив маму, щоб пішли з ним. Цілий день їх не було, а коли повернулись мама довго мовчали, а потім плакали і сказали, що більше нікуди не підуть... і довго мене цілували.

І ось я стукаю в двері старого будинку, дах якого нагадує палубу корабля. І не тільки дах. Все тут. І вікна круглі, як ілюмінатори, а вузькі круті сходи нагадували корабельні трапи. По обидва боки залізних воріт висіли справжні якорі, певно, з якогось затонулого корабля. Люди називали того дивака «капітаном»...

Двері відчинив дядько Лесь, як я його називав, хоч паспортне ім’я його було довшим і звучало інакше, але мені що до того. Його постать заслонила світло, що падало з круглого віконечка. Високий на зріст, метр вісімдесят вісім, широкий у плечах, що набагато ширші за стегна, як на єгипетських малюнках, де плечі зображають в анфас, а вся фігура в профіль. Добре виліплена велика кругла голова і біле, як сніг, волосся. Він був трохи лисуватий, гарне високе чоло, важкі повіки, з під яких задумливо дивилися чорні очі. Короткий, ледь задертий ніс... У правому кутику вуст невеликий шрам – слід давньої аварії, як розповів мені дядько Лесь потім, це ще в дитинстві впав з гойдалки.

Дядько Лесь був удівцем. Дружина загинула в перші дні війни, а він відмовився евакуюватися. Він не міг покинути свій дім корабель. Навкруги вирувала війна, а на стінах його дому відкривались широкі простори небесно-лакитних, а чи то бірюзових морських глибин.

Самотність спонукала його до праці, титанічної праці подвижника. Його полотна ставали все більш умовними, здавалось, що він вкладав у них потаємний зміст. Швидше за все, ці картини нагадували Зодіак, в значенні якого він і сам не розумівся. Рік за роком тривала ця безглузда боротьба між мрією і реальним життям.

В юності Лесь був морським офіцером. У першу світову війну він втратив ліву ногу. Вернувся ще занадто молодим для сивини, яка покрила йому скроні, а замість ноги протез. Любляча і до того ж багата дружина намагалася створити всі умови для заняття живописом, вона думала, що це допоможе забути море.

Лесь не міг забути те, що любив, як життя. Він продовжував писати море, марив ним... Друзі пророкували успіх, вони знаходили в кожному його мазку «світіння зірок». З часом він повірив в своє покликання. Так і прийшов до кам’яного корабля, замість звичайного дому. Ці деталі колись розповіла мені мама. Тоді давно вона позувала йому для портрета. Лесь признався їй, що вона нагадує йому покійну дружину в молодості... За віком він був ровесником мого діда. Мабуть, писати портрет дружини по пам’яті важче, ніж писати море.

А можливо, не було ніякої схожості, була тільки уява художника і живі мамині очі...

Портрет писався раз і більше ніколи не дописувався. Можливо, тому Лесь вважав його незакінченим. Востаннє я бачив цей портрет років тринадцять тому. Тоді я запитав Леся, чому він не подасть його на виставку чи в музей. Адже в нього було щось таке поетичне і неземне, якесь божество, немов свята...

Її посмішка, її очі, ніжні, повні щирості і довіри. Тоді, пам’ятаю, художник усміхнувся, легенько поплескав мене долонею по плечу і тихо сказав, так тихо, що пам'ятаю й сьогодні: «Корабель не може бути без пасажира, йому потрібний хоч би один пасажир. Нехай він буде привидом, і то добре. Навіть море не має такої сили, щоб оживити мрію, це може зробити тільки жінка, яку полюбив на все життя...»

У цей свій прихід я нічого нового не побачив. Те ж саме море з уяви і один єдиний живий портрет. Немов відгомін грому в мені лунали слова капітана: «Навіть море не має такої сили, щоб оживити мрію, це може зробити тільки жінка, яку полюбив на все життя...»

А чи правий був капітан?

А чи не даремно Лесь розтратив усі свої сили і роки в ім'я безглуздих символів?

А може, й правда, якщо з тобою на кораблі хоч єдиний пасажир, то варто вирушати в плавання...

Рим, 12.10. 1997

 

 

Новели маминої хати

 

ПОРІГ

         Скільки їх у нашому житті: високих, низьких, далеких, близьких! До одного можна ступити крок, а до іншого йти все життя і так ніколи не дійти. Оця відносність порога над рівнем моря і збиває нас з праведного шляху. Тільки ціною втрат і живого болю ми розуміємо, на жаль, дуже пізно, що відлік рівня не тільки моря, а й нашого життя починається від порога маминої хати, а вже потім переростає в море життя, в рівні нашого сходження. Скільки в моєму грішному житті не було сходинок, та найголовнішою є поріг. Поріг сільської хати. Він стрічає вперше і проводжає востаннє.

Скільки пам’ятаю себе, ніколи не наступав ногою на поріг. Якось так складалося, що завше його переступав. А нині? Чому саме ця дрібниця цього снігового дня так урізалася в пам’ять і вже не полишає мене? Сьогодні я зоставив слід правої ноги на порозі. Хотів, було, запитати чому? Але в кого... Чому я порушив цю грань? А взагалі, чи ходив я по грані... Можливо, якраз чітка грань є точкою відліку.

Я згадав, як колись у дитинстві, вивчаючи геометрію життя, залазив на дах і сідав на самісінький гребінь. Гребінь – це там, де переломлено дах, де закінчується сходження і починається спад. Ще тоді я зробив для себе відкриття хто ходить по гребеню, той бачить два крила даху, що готовий птахом злетіти ввись. У гребені даху є якась поезія для художників і сажотрусів.

Я сиджу, спустивши ноги на різні сторони світу, і думаю Так, тут, на гребені, зустрічаються вітри. Південний зігріває північний. Тут народжуються діти вітру – маленькі вихори. Два дими від димарів, що зліва і справа, сходяться тут, щоб разом піднятись у небо.Тут, на грані, сходяться любов і ненависть двох площин даху. Як важко в житті відчувати ту чітку чисту грань!

Дуже просто відчути запах меду в горщику з медом, а от відчути ту межу, де починається запах меду в саду, розпізнати невидимі ворота бджолиного царства це вже мистецтво на грані таланту. Не всі пасічники володіють ним. Але я мав щастя стрічати таких людей. Шкода, що вже немає їх на землі. Більше не знаю. Немає великого мистецтва в простій полонинській ватрі. А ось побачити межу, де закінчується пітьма і починається світло...

Я так і не зумів цього навчитися. Людина не може, як без повітря, так і без границь, бо аморфність це вже не життя. Життя має свої виміри. Людина шукає кордонів скрізь в пустоті, в достатку, навіть у Всесвіті, де і лінії горизонту не знайти. Властивість грані притягувати до себе.

Вона підштовхує нас на ризик, захоплює жінкою, вогнем, дає наснагу в мистецтві. Грань порога маминої хати теж нас тримає все життя, за тією різкою лінією є щось солодке, ніжне, ласкаве, можливо, давно забуте, але воно в крові.

Так чому я наступив на цю грань ? Можливо, щось сталося? Ні! Ні!

Тільки не це... Цю мить важко переживають у всьому світі. Можливо, мама трохи прихворіла, тому і не зустріла, двері не відчинила, а я так звик. Ось і наступив на поріг і тільки зараз помітив, які стерті грані в нашому порозі. Він, такий звичний поріг, з моїм слідом, старший за мене, поріг маминої хати, зупинив мене, а попереду був простір, який закривали такі рідні, дуже рідні і дорогі, ті, що вели мене в світи і ніколи не зачиняли собою зворотний шлях. Стояли так звично, як завжди, здається, чогось чекали мовчки. Такі рідні...

 

ДВЕРІ 

Вони вели в храм мого народження, до місця, де колиска допомагала відчути рух Землі. Я стояв перед ними, і тільки тепер згадав, що хоч летів з другого краю світу, звідти, де вічна зима, до маминого тепла, та не привіз їй ніякого гостинця. Часу не було, все залишав на потім, поспішав. Та причин можна вигадати сто, а подарунок треба було один, невеликий, як сама увага. Що б тут зараз придумати, де його взяти?

А може, мама не знають, що випав сніг? Ось візьму в руки, принесу – і справді зрадіють. Як мало нашим мамам треба...

Спочатку сніжок у моїх долонях швидко розтавав, а потім все менше і менше танув, бо в моїх руках уже не було тепла. Я, було, навіть зрадів, що все вийде, як задумав. Я вже знав, що спитають мама, як увійду до хати:

– Чи не змерзли твої руки, синку?

Ні, мені зараз здалося, що немає нічого теплішого за цей сніжок, який я міг нести в подарунок мамі. Я був упевнений, що таку кількість тепла не віддавав жодному подарунку, і це мені додавало сил і снаги, я нітрохи не мерз. Я був як молоде деревце, в котрого соки грають безперервно. Здавалось, я грів весь сніг на землі. А тепло моє відходило в цю грудку білого снігу, щоб хоч сльозинкою води капнути на землю.

Мені ввижалося, що йду я Колимською трасою, туди, до її початку чи до її кінця, за тисячу кілометрів, і несу цю саму грудочку снігу. Час від часу зупиняються машини і запрошують в кабіну. Напевне, з боку це виглядало дивацтвом: йде людина серед снігової заметілі, білої імли, скаженого холоду і несе в руках сніг. Один раз я прийняв запрошення, сів до машини, а сніг почав скапувати на підлогу кабіни. – Ану викинь. Ти що, не теє?.. Чи бува з глузду з’їхав?.. – суворо сказав водій. Більше я вже на машині не їздив. Мене діймала думка, а скільки своїм теплом я міг би розігріти снігу? Важко підрахувати, бо навіть кожен ранок, беручи руку друга чи просто людини, що з цієї миті стає знайомою, ми не вимірюємо калоріями тепло, яке віддаємо. Все пізнається в порівнянні. І тільки, коли я доторкнувся до ручки дверей, то зрозумів, що вона є той самий еталон холоду. Двері неохоче відчинились і моторошно, наче похоронний плач, заскрипіли. Від чого і чому риплять так страшно двері?

Мабуть, чим рідше ми їх відчиняємо, тим болючіше їм...

 

ПІЧ

Цей постамент мого дитинства приріс у правому куті маминої хати. Скільки теплих спогадів таїть в собі ця споруда, придумана людьми на день раніше за хліб! Чому так мало пісень складено про піч?..А скільки їх на ній співано і переспівано, а може, навіть і складено, що дістали крила й іменуються зараз народними, а народилися вони на печі селянської хати, не у якісь там роки, а за віки, які переживає наша піч. На цій печі я чув найкращі казки світу. Це мій аеродром мрій. Скільки мені тут обіцяли... Я навіть просив: «Що хочете обіцяйте мені.» Бо обіцянка це якась перспектива, до якої хочеться йти.

Люди йдуть до церкви частіш тому, що там їм обіцяють безсмертя!

«Обіцяй мені вірність, вічно, завжди, на все життя!» – так молять і заклинають закохані, вимагаючи щодня, щохвилини, кожної миті, після кожного цілунку. Обіцяй мені в цій далекій життєвій далині мене і тебе, нас обох, нас разом, в цій далині на віки вічні...

Нехай звучить це як молитва чи заклинання, все одно в багатьох випадках хочеться кинути собі наперед три запасні рятувальні круги. Хай на них буде написано: «Можливо», «Напевно», «Май надію»..., а може, на одному з кругів будуть просто крапки...

Піч була холодна. Година минула, як я розклав вогонь і в роздумах чекав маму і тепла. Якісь незрозумілі закони фізики владарюють над цією спорудою, в якій люди навчились і випікати хліб і варити сталь. Піч не зігрієш теплом тільки від вогню зсередини. Потрібне ще якесь тепло, десь там дають його руки сталевара, а тут маленька постать мами, що так собі сідала на піч, робила якусь роботу і гріла її своїм теплом. Для мене це відкриття було більшим за відкриття закону земного тяжіння. Якийсь парадокс, але від землі ми відриваємося важко, а від мами так звично і закономірно, як падає стигле яблуко під вагою зернин, що хочуть знову прорости деревом. Ой, як ми завинили перед піччю, не занесли її до Червоної книги, а так просто міняємо на бездушні батареї. Простіть, мамо... Більше не буду...

 

ЛИСТИ

Як тільки зійшло сонце нової днини, я знайшов у скрині листи. Листи до мами від єдиного сина. Ті, які я ніколи не писав.

Були вони надіслані з райцентру і так любовно зберігалися, що я міг їх лише прочитати...

         Добрий день мамо !

Сьогодні порізав пальця, то багато писати не можу.

У нас така зима, що аж душу холодить. Дякую за теплі шкарпетки, що прислали, а горіхи всім хлопцям сподобалися. Здається, я тільки сьогодні зрозумів, що в світі все описується в коло, воно вічне. Бо всі наші мандри теж опишуть чергове коло, щоб знову вернутися до свого витоку, до Вас, мамо. Будьте здорові! Чекайте, скоро напишу більше...

         Мамо, оце знову пишу Вам лист. Скучаю. Знаєте, було колись, оце зараз пригадав, як Ви зривали з дерева груші з росинкою і приносили в хату до схід сонця, клали на стіл і йшли доїти корову. А яке то було смачне молоко! Зараз оце порошкове, що п’ю, навіть порівняти гріх. Одні згадки. Немов далекі спогади дитинства, що залишаються в пам'яті назавжди...

         Добрий вечір, мамо! А у вас, мабуть, ранок. Оце, уявіть собі, як далеко забрався. Я живий здоровий, працюю. Готуємося до сезону, ще місяць два і почнемo мити золото. Ото вже і побачу, яке воно є насправді. Але тут його чомусь називають так холодно – метал.

Мене призначають бригадиром. Хлопці самі запропонували. А коли довіряють, значить, і працювати буде легко. До морозів важко звикати, а так майже до всього звик. Навіть до того, що коли Ви стрічаєте сонце, я лягаю спати. Бувайте здорові і пишіть...

         Запитуєте, чи, бува, ще не oжинився і чом так рідко пишу...

А як я можу без Вашого благословення, мамо, oженитися? Хіба Ви не заслужили отого весільного ритуалу пошани? Ви за свої муки, мамо, заробили навіть більше, ніж канадійська хустка. Ото зароблю багато грошей, куплю кооператив, а тоді, мамо, й заживемо. Я Вас у місто заберу, на машині кататиму, обідати, мамо, возитиму в ресторан. Що схочете будете носити. Ото заживем! Передавайте привіт усім сусідам і знайомим, пишіть хто народився, хто вмер, бо я хочу знати всі сільські новини.

Будьте здорові, пишіть... Цілую... Cин ...

 

ФОТОГРАФІЯ

Якийсь страх напав на мене. А чи знаю я свою маму? Здається, чим далі, то стаємо все менше знайомі. Багато в своєму житті я говорив з чужими людьми, а чи був у мене час погомоніти з вами, мамо? Якось усе не виходило, відкладав на потім, думав встигну ...

Отак зустрічалися, прощалися... Чому саме зараз, в пору чекання, я чітко побачив щось таке, раніше незнане? На диво, я не помічав звичних зморщок біля очей, як і не бачив потріскані від роботи руки, а очі, її очі, як вони схожі на мої! Правду кажучи, я жодного разу її голови не погладив...

Памятаю в ті поодинокі дні, коли святкували якісь події в її житті. Родичі тоді їли, пили, говорили про гроші, а вона, немов бджілка, все метушилася, щось робила навіть у своє свято.

І ніхто не помічав, які в неї натруджені руки, яке в неї красиве волосся, що так стійко бореться з сивиною, які в неї чисті очі, що, мабуть, виплакані чеканням, і як вона потребує любові...

Ніхто не запитував: «Що вам треба, мамо? Чим допомогти?» Може, просто довше побути з Вами... В той час всім було не до цього...

Здається, того разу я не підійшов до Вас, мамо, не обняв ніжно за плечі, не сказав Вам доброго слова, а лиш так звично привітав, як чужий чужого. Тільки тепер я запитую себе – чому? Чому не знайшов часу, щоб зупинити плин часу, щоб більше не віддалятися? Потім було моє весілля. Клопоти, діти, робота, турботи, і як завжди – не було часу. І ось сьогодні на мене напав цей страх – як у сні , але наяву на мене дивилися з фотографії двоє молодих людей. Праворуч – то був я, а зліва – молода, майже моя ровесниця. Невже фотографи, яких я вважав заробітчанами, зробили добре діло? Я дружив з багатьма чужими людьми, мав безліч знімків з ними, а рідній матінці так і не погладив голови,– я ж уже виріс... На мене напав такий страх, що, здається, заговорила кров, а може, й серце. Голос був десь глибоко і звучав у темноті, там, де на стіні висіла в рамі від картини фотографія...А мами не було… Я чекав.

ІГРАШКА

Її я знайшов на дні скрині, там, де завжди ховають щось найдорожче.

Отак за стільки років і зовсім не змінилася. Така собі дорога, як і в дитинстві.

Як не дивно, але наш стан передається речам і предметам. Ми заряджаємо їх своєю енергією. Річ, а тим більше іграшка, ніяк не може бути одинокою.

Одинокістю заразили її ми. Якщо ти залишаєш дім, де був одиноким, одинокість в ньому залишається, і коли прийдеш знову, вона на тебе вже чекає. Ось і зараз я бачу, які одинокі стільці, лава, подушки і...

Та хто найбільше одинокий? Це маленький іграшковий хлопчик. Забавка мого дитинства. А може, і правда, що речі і все довкола було колись живим, самітність їх згубила. А іграшка так зберігалася для внуків і на тобі...

 

ВІКОНЦЕ

Воно було моїм першим телевізором, маленьким, поряд з краєчком печі, таке собі, щоб дивитись і бачити. Я знову дивлюся в замерзлі шибки і бачу мало не в фокусі своє дитинство. Спитаєте, чому? ... А за вікном темно, і в темноті легше фантазувати, та й дорогу в темряві краще знаходити. Вдень більше тривожать усілякі сумніви. Я також в житті сподівався на сліди тих, що проходили до мене цією дорогою, і думав, вагався, чи ця це дорога, чи ні? А чи були вони мудріші, ті що пройшли по цій дорозі першими? Цього я не знаю і зараз. Я вірю, довіряю людським слідам, але після кількох кілометрів бачу, що вони повертають назад.

Так чому я йду? Виходить, що шлях цей нікуди не приведе? І де його початок? День завжди приносить нам якісь розчарування. Легше знаходити дорогу вночі. Тоді я покладаюся тільки на себе. У мене немає більше ніяких орієнтирів. Є тільки я і ціль. День ???? це завжди досвід інших людей, а вночі існують тільки мій досвід і моя дорога. Коли я йду вночі, то намагаюся обходити і не дивитися у вікна, що залиті світлом. Осліплений ними більше нічого не бачу. Тоді стаю, немов старий пес, що втратив нюх. Я боюся і обходжу освітлені вікна стороною. У важкий для себе час зробив відкриття: якщо хочеш ствердити себе – іди в темряву і нікого з собою не бери. Багато можна в темноті загубити, а себе обов’язково знайдеш. З тобою твої ноги, вони тоді розумні і слухняні. Їм зрозумілі і непомітне каміння, і калюжі, і тріск сухих гілок. З тобою руки твої – протягни їх вправо чи вліво, доторкнися до дуба і ти утвердишся. З тобою твої вуха і очі. Навкруг тебе пітьма, а ти йдеш до мами... Чого тобі ще треба?

         Від світла фар машини, що ковзнули по вікну, я побачив красу морозного візерунка на шибці. Придивився пильніше і впізнав на холодному склі очі...

Це вони, мамині очі... Ні, то теплі сліди їхнього погляду, вони виглядали мене і залишили слід на віконечку в моє дитинство.

«А що з мамою?» – спитав я у хати.

                       

2 червня (ніч на вівторок) 1987 р. с. Клинівка ( нині Панка)

 

 

ПОВЕРНЕМОСЬ У ЗАВТРА 

Кіноновела

 

   Петро Вершигора не мав роботи, шукав і чекав, хоч Бог його й талантом наділив, та на жаль не організував його не дав тої хитрої і практичної жилки.

Ось і зараз він сам на сам з своїми думами , незанятими фільмами, нереалізованими задумами. На телебаченні подали надію, мовляв, напиши сценарій неординарного фільму. Та на таку тему, щоб хвилювала всіх, тоді помітять і дадуть шанс…

Він сів за стіл і почав свій уже звичний діалог з комп’ютером.

Ми здається більше живемо у вчора, і тому так тяжко відкриваємо очі новому дню. Було у Власа одне велике бажання, коли, здається, він втратив все, то знайшов таки сили не йти з цього життя. А залишити день вчорашній і той судний сьогоднішній і проснутись в новому дні , нового життя.

Так і зробив. Втік від всіх і вся, втік в гори і почав з чистого аркуша. Саме ці перипетії життя стали тією стресовою ситуацією, яка дала сили відкрити в собі новий дар - талант до малювання. В глибинах душі , ще з шкільних років була потаємна любов до прекрасного, до мистецького. Навіть по своєму розумів Влас мистецтво, яке відкриває людині очі, щоб вона могла бачити прекрасне і творити довкола себе світ чистим. Саме зараз в момент свого найвищого прозріння він розумів, що відкриває серце Богу, який там жив з самого народження Власа, а руки з його волі віддавав праці. Це відчуття давало йому внутрішню злагоду, спокій а головне   мир і розуміння самого себе.

- Який довкола світ, як страшно і одиноко в ньому. Всі, а головне, я змілів духовно й душевно, сам того не розуміючи збайдужів до ближніх, та якщо поглянути глибше, то й до самого себе.

Влас ніколи не старався поглянути на свої емоції, світ відчуттів, як на щось важливе і головне, він більш старався з ними боротися їх приборкати, затиснути, підкорити своїй волі, а можливо навіть згасити, вбити…

   І тепер коли він залишився один на один з своїми емоціями і їх виявом в творчості, почав все своє єство переносити на полотно. Мазок за мазком клав ці невидимі оку відчуття і почуття тоді він зрозумів, що якраз свої й чужі емоції слід розглядати як середовище для виникнення хвороб.

У медицині, до якої Влас мав своє відношення віддалене і обережне, фізичні та психічні хвороби поставлені поряд, для людини є неважливим, з якої причини вона помре. Не діагноз поставлений невірно , навіть найстрашніший, губить людину, а саме страх перед смертю, робить неможливим зцілення навіть найкращими ліками.

Як врятувати, як зцілити перелякану душу, яка вимирає щомиті, коли знову до неї повертається страх від вироку сказаного діагнозу.

Писати сценарій про людину, яку здається знаєш краще від себе, бо ти її породив ти ведеш її , створюєш перешкоди, конфлікти, а потім вирішуєш правильно, чи помилково, а чи маю на це право. Чи не легковажно ми беремось вершити долі героїв, думати й жити за них. Скільки зараз на наших екранах правильних і неправильних змодельованих життів. І хто за це відповідає, з кого спитати за той душевний тероризм, чи постійну війну проти людини. Коли роблячи щось зовсім інше, через очі і вуха насаджується людині жах і хронічний страх.

Який вже й не є страхом, але якимось диким середовищем байдужості і вседозволеності.

   Якщо віримо в існування Добра і Бога, то варто задуматись над тим, що являє собою Зло і Сатану. І якими наркотиками годують людство. Щоб воно втратило свій чистий і відточений нюх протистоянню злу і поширення добра. Мабуть з самого народження людина шукає виправдань, створює собі якусь ілюзію самообману і нереального вимріяного буття. Так продовжується до тих пір поки все не зупиниться у просторі і часі. І рух що має високу енергію духу підсилений уявою й думкою про цей безкінечний рух, як політ землі в Галактиці наших думок. Думки, то твердь мозку і вони створюють якийсь простір для реалізації Душі…

   Як хочеться виписати словом Душу цього одинокого, серед маси людей поета, художника і людини, що за 90 хвилин екранного життя змінить світ, створить простір і середовище не тільки своєї долі, а і властиво розкриє сутність людської душі. Сцена за сценою ми проглядатимемо як іде самолікування творчості й самовираженням цього наркомана емоцій.

Петро Вершигора підійшов до дзеркала, поглянув собі в очі і запитав у своєї душі :

-А й справді Бог дав мені право, згустити фарби і пензлем Власа намалювати   ту реальну загрозу, що є всередині нас самих. Люди різних епох і часів вивчали природу тіла, її анатомію. Старались більше в мистецтві, та і в житті зробити його досконалим, досягти найвищих можливостей , думаючи, що за цим стоїть безсмертя. Та всі спроби були приречені на поразку, якраз тому, що саме те, на що вбране наше тіло нікого не цікавило.

-Ні. І ще раз ні. Так категорично судити не можна, це вже мене повчав Влас…

- авторе Ви чомусь випускали з поля своєї уваги філософів і Святих.

- знаю Власе, що більшість з тих хто щукав через філософію істини і старався з іншого боку Відкрити Бога був позбавлений глузду і закінчував божевіллям як Ніцше. Він так близько старався доторкнутись людської Душі. Скільки в цьому світі ведуть справжнє полювання за цим найсвятішим скарбом людини. Навіть Люцифер своїм найвищим і головним завданням ставить за всяку ціну купити людську душу, хоч єдину…

Дивно, але я відчув, що Влас народився і вже можу з ним вести діалог, бути у різних життєвих перепиттях не як кукловод, не як спостерігач за тим хто має волю вибору. Я все міг дати Власу, але те що він сам спізнав через творчість - то був його вибір, даний Богом, для очищення власної душі.

Мабуть наука не сьогодні чи завтра докаже, що наша душа, а не голова зберігає в собі інформацію про попередні струси і найбільш небезпечні для нас руйнівні біди, що вбивають тіло і нашу суть то було , є і буде - Образа…

Мабуть і Власа з дитинства мама повчала, що ображатись і боятись не личить чоловікові, це стид для … ні не для тіла й навіть не для розуму, а часто змовчували.

Бо в селі здебільшого за Душу починають говорити тоді коли Бог її забирає до себе на небеса А так весь інший час стараються жити з нею в мирі й супокою стрічаючи її вранішньою й вечірньою молитвою, чи очищеною причастям. Навіть йдучи до Священика до сповіді Влас ніколи не ніс на суд Свою Душу. Більш за все він боявся її відкрити. Люди завжди, у відкрите здатні викидати весь не потреб і бруду. Влаштовувати суди й осудження, а ще заганяти бідну душу в страх осуду ближніх., втрати розуміння тих кого ми любимо.    

Якби ви знали в цю мить, як мені хотілось показати й розповісти моєму Героєві стару як світ притчу.

     Якось так було, що бродив світом чоловік можливо то був десь той         з Духу Влас, в іншому вимірі, в іншому житті.

Я немов на якійсь картині, чи то на поліекрані у просторі бачив, як Влас зупинив її і голосно запитав:" Чума, чому ти йдеш до мого народу, чим він заслужив такої кари. Що ти збираєшся з ним чи то би зі мною робити.

- Я йду сьогодні в сусідню державу, до іншого міста, можеш не попереджати своїх. Там маю забрати якусь тисячу життів у ворожого вашій країні міста.

   Чому саме з ним Чума говорила таким тоном , таким голосом, що принизливо ставив його в якусь залежність перед творенням гріха. Щось робило його співучасником, тим з чиєї мовчазної згоди мало творитися це зло.

   І мало творитися серед тих, хто ще вчора, сьогодні був твоїм ближнім, але ти Власне вирішив не брати його у своє завтра. Відгородився , відхрестився…

   Чума пішла своєю дорогою, а Влас лишився якось бездійно стояти край дороги. , лиш довго дивився їй у слід, немов виглядав того повернення, щоб зміряти правду сказаних слів.

І ось вже поверталась тією ж дорогою Чума, де вже її чекав Влас, ще з того допотопного життя, хоч вернулась вона досить швидко, за якийсь місяць два, немов сходила до річки вмити руки від крові.

Влас знав про все нею сотворене , про біди і жах, що посіяла не лише в сусідньому місті, а таки й в його рідній стороні, що граничило з тим містом.

І тоді Влас знову спитав уже з докором :…

- ти ж обманула мене Чума…Сказала йдеш забирати тисячу життів і лише в сусіднє місто, а забрала всі п’ять тисяч і серед мого народу…

Чума знову як і вперше коли зустрів її Влас відповіла дуже переконливо…

- Я як і обіцяла забрала лише тисячу життів, інші вмерли зі страху…

Зараз Сам Влас дійшов до розуміння і старався це закодувати в пророцтвах своїх картин, що всяка хвороба, навіть і такі страшні як рак існують як інформація, яка не несе небезпеки до моменту, поки кількість страху не стане критичною. Це так само як би вуглекислий газ витіснив кисень з повітря, яким ми дихаємо і все живе задихнеться, хоч парадокс, але в невеликих дозах ця сполука нам потрібна. Мабуть є той самий механізм дії у страху. Але як передати це в плоскості виміру квадрату ще не народженої картини, якими словами описати той стан, що мусить досягти Влас при творенні цього полотна. Страх потрібен людині як інстинг самозбереження, ми інколи думаємо, що це він приводить в дію всі резерви для нашого спасіння.

Але прийдеться Власу вислухати мою позицію, і погодитись, що такі ситуації в нашому житті бувають досить рідко, а страх супроводить людину - постійно, парадокс він набирає най різноманітних форм , навіть інколи може нагадати і Радість.

- Страх, що насувався зсередини на тебе Власе, мав природу образи. Якраз бажання відчути страх, якого немає в реальності, несло в собі справжню загрозу для здоров’я . Ти, поки, цього не розумів. Страх, накопичувався від образ, завісті, ревності, помсти, радості і закоханості, створював грунт для фізичних і навіть вірусних хвороб.

   Влас хотів розібратись у сказанім мною діагнозі і немов недовіряючи моїм знанням запитав ЯК ?

- Просто, на всі емоції наш організм реагує певним чином. І дія цих реакцій викликає в організмі складні хімічні процеси від яких в кров надходять певні гормони. А кожна пережита людиною стресова ситуація запам’ятовується мозком і зберігається в його пам’яті а також на хімічному рівні створивши гормональну пам’ять стресів.

- так що коли якесь нещастя було зі мною раз то чи це значить, що згадуючи я знову і знову і завжди через емоції кожен раз буду приводити в дію складні механізми моєї хіміко-наркотичної фабрики яка через страхову ейфорію, заставить мозок тримати мій організм в постійному гормональній напрузі. Якщо взяти і помножити всі стреси, а тим більше подібні, стає мені ясно, чому фізичне тіло людини руйнується з такою швидкістю.

- А далі все діє за відомою схемою. Я тобі Власе розповім все це з історії власної хвороби, надіюсь попередити тебе від накопичення і примноження цих згубних повторів. В організмі людини виникає потреба постійно отримувати все більше і більше емоційних переживань, які приводять до збільшення допустимої дози гормонів у крові. Якраз від цього здорова форма обміну речовин в організмі людини порушується і організм стає хворим фізично.

- З відомих гормонів страху я чув тільки про адреналін, якраз він виникає під час приступу сильного гніву.

- Парадокс, але цей самий гормон, потрібно ввести людині прямо в серце, яка знаходиться в стані клінічної смерті і можна врятувати, те що вбиває в одному випадку лікує в іншому. Ось і та велика загадка стресу.

- невже вчені не старались розгадати те що всі емоції - є страх ?

- Так, поки що вчені змогли виділити з крові людини гормон, який виробляється на емоцію закоханості. Якраз на основі цього гормону зробили щось на зразок "аспірину" і почали давати учасникам досліджень. Через деякий час у них виявили привикання до цих ліків від "кохання" І якраз те, що людина будучи закоханою знаходиться під сильним допінгом емоцій і страху відомо давно. Але про наркотичну природу цього " прекрасного почуття" історія чомусь вперто мовчить…

- ні дорогий Власе, ми перевели наш діалог немов хворий прийшов на прийом до лікаря, тільки прости мене, я чомусь дуже боюся коли збираються двоє хворих.

-А про що ми говорили, якщо розуміти по іншому кохання, то це єднання душі і серця…

- якщо так ти думаєш, то йди і вір.. І не бійся втратити свою душу, бо як тонко помітив Ніцше, Хто боїться втратити свою душу той втратить її. Але пам’ятай, що дуже часто наш світ є несправжнім і тоді страх залишитись самим і випасти з суспільства, отримати поразку губить нас. Ми ходимо над краєм прірви з якої творився світ і тим хаосом яким він поглинається. Саме в такій екстримальтній ситуації виникає потреба творити світ культури, мистецьке осягнення. Воно не що інше як приховування реальної прірви світу буття. Ми створюючи щось забуваємо на короткий час безперспективність, що здатна поглинути наші творіння. І якщо хтось каже Бог помер - дивіться що твориться на Землі, давно сказали Бог вмирає, коли своїм невір’ям ви вбиваєте його. Щомиті розпинаєте воскреслого Христа. Люди дуже часто ходять по такій трясині власної невіри і страхів. Інколи це передається цілим народам. Як точно у Ніцше сказано про нещасливі народи, що нездатні створити мистецтво, і все їх життя суцільна різанина і мордування. Народи не здатні до мистецтва мають "трагічні " долі. І людину можна цінити не лише по результатах, а і по меті.

- А чи правда, що настали часи що Бог став поза межами нашого Добра і Зла, вони для нас невідомі, чи просто слова, ними ми не керуємось. Бог є, але коли він появляється поза то починається руйнівна катастрофа….

- так , катастрофа нашої душі, переповнена страхами. Де немає Бога там правлять примари…

- Я розумію, як ти стараєшся в цій спробі виправити помилки багатьох сучасних фільмів, що заганяють нас в якийсь страх і тугу, бо показують життя яким я живу. А мені так не вистачає того, якого мрію, якого шукаю. Чому зараз Парламент не прийме ряд законів, на зразок тих що в кризові часи приймались в США, хоча б закон про Надію. Дати перспективу, а не страх тоді життя набуде інших фарб.

- от і наділив тебе даром мистецького сприйняття світу. Там ти забудеш про свої муки й страждання, хоч на певний час. Правда краще б наділити тебе талантом композитора, бо найдосконалішим є музика, вона існує поза простором і часом.

- та для мене й цей дар є досить великим, я зможу сказати людям - дивіться, яка краса довкола Вас. Відкрийте серця і душі, впустіть це здорове тепло радості, що в гармонії лише зволожить вашу душу.

- але тоді твоє душа мусить бути на такій же хвилі, вібрувати цими кольорами радості і створювати енергію чистого духу. Ти не маєш права ненавидіти, ти не можеш створювати в душі емоції гніву, бо кожне руйнівне за фіксується на полотні тією невидимою палітрою з енергетики душі і серця.

- ти хочеш сказати все що пишу з любов’ю до ближніх, і має той лікувальний сенс і вічність за якою йтимуть люди роками.

- так пам’ятай, ти не писатимеш картини для в’язниць, хоч там їх треба, краще пиши ікони і розписи для храмів, вони завжди послужать своєму призначенню.

- згадай свої найсвітліші враження від вперше побаченого в натурі чуда створеного Мікеланжелом. Головне що відчуваєш вперше переступивши поріг "Сікстинської капели" це відчуття героїчної сили яку вона випромінює. Не страху що давить, а сили що звеличує людину, заставляє побачити його істинну велич. Це проявляється не у виконанні величі героїв розписів, а і в торжестві прекрасного людського тіла, в могутньому рельєфі, колосальній енергії пластики і в твердості контурів, що окреслюють фігури. А найбільша гармонія тут досягнута в колориті і кольорі. Тут так багато відзначено індивідуальних рис Мікеланджело, що стали формою реалізації закономірностей більш високого і вічного…

- ти хочеш сказати, що такі великі генії не мали дрібних проблем і стресів, не кохали , не були зрадженими, чи не стояли на грані ненависті.

- Ні, і ще раз ні, бо це неодмінно стримало би політ їх творчості, стало якимось побічним виправданням, тим що є лише словами чи сказаними, чи пережитими в собі, але від них не віяло б духом Добра і Творення, Бездушні тварі тільки можуть повзати, їм не дано літати.

Складна у нас розмова і я якось не розумію, чому такі довгі дороги до істини пізнання. Я відчув і переконаний, що знайшов дорогу до своєї душі через очищення, в мистецтві. Без страху , стресів, а тільки в гармонії творення….

Дивно, але за тисячоліття людство навчилось елементарного: мити руки. Чистити зуби, приймати душ. Та нас ніхто і ніколи не вчив гігієни душі, жаль, що невідомо з яких причин нам забули сказати. Там всередині вас є те, що потребує догляду не тричі на день і не десять чи сотню разів, а постійно і завжди. Якщо б з дитинства нас вчили " змивати" зі своєї душі всі страхи і образи, а не старалися виліпити з нас сильних особистостей, які стримують всередині себе всі переживання. Мабуть такі люди не знали б що таке хвороби. Наша душа завжди налякана страхами, чимось нагадує сковороду на якій щоденно жарять яєчню і забувають після цього мити.

Я не хочу і не допущу, щоб мій герой як я отримав від народження переконання, що ображатися і боятися це стидно. Я особисто з такими проявами слабості привик боротися, але як - ображаючись роблю вигляд, що нічого не відбулося, коли мені страшно, я тверджу " Я сильний, я з усім справлюся". Але ця практика самозаспокоєння ніколи не позбавляла мене від страху, а все більше завоняла його в підсвідомість, де цей страх вже оселявся назавжди і загнаний в підсвідомість щоразу турбуючи весь організм, направляючи його щоразу на дорогу ще більшого страху.

Я ніколи не пов’язував вже пережитий раніше страх з тією хворобою яка приходить до нас рано чи пізно, а першопричиною її є страх.

- Авторе, а чого ти зараз боїшся….?

- сказати правду, ще вчора я боявся зради, але будучи тричі зрадженим, я розумію, що це в певній мірі накликано страхом. А ще я не хочу щоб це передавалось тобі, важливо вчасно зрозуміти і постаратись не допустити в собі, а тим більше в ближньому - це байдужості. Всі зради , вбивства і війни починаються з байдужості, що переростає в гординю і руйнує все . Вона перш за все вбиває Любов, а вона є тією невичерпною енергією, яка заставляє творити чудо.

- Виходить, що любов здатна побороти страхи і врятувати людину від багатьох хвороб.

- так…

- то чому авторе, ти знаєш рецепт ліків від смерті, не користуєшся сам і не відкриєш цей секрет людству ?

- знаєш дві тисячі літ тому, прийшов на землю Той Хто доказав ціною життя цю істину. І з тих пір ми щоб користати його мудрість щодня і щомиті зраджуючи вічним істинам і його любові по новому розпинаємо його в собі.

- але постривай авторе, ти наділив мене даром творити, а без любові це не зробиш. І вбити любов кожен може власноручно, бо вона в глибині душі. А потім для самозаспокоєння чи зі страху переносити все на когось, чи якісь зовнішні сили. Але душа не дається в руки, вона є тим індивідуальним і особистим, що дане Богом і не може ніколи зникнути, а лише ми можемо вкладати її в дітей, ближніх, в свої творіння. Можемо випромінювати світло і тепло, щоб зробити добрішим світ. І дарувати Любов ближнім, вкладати її в кожний крок, в кожний погляд, подих. Авторе - ти дав мені те що житиме вічно. Я знаю як почати новий день…

На ранок Влас проснувся в своїй майстерні. Перед ним на мольберті був вставлений білий квадрат полотна - його найкраща картина починалася з світла сонця, що ковзнуло сонячним зайчиком по краєчку ще ненаписаної картини.     А в уяві були написані з натури в польоті дві білі чайки. Вони ще біліше за біле світились на цій картині здавалось ще мить і вони розтворяться , та уява художника повернула їх до гнізда, до рідної домівки. І стали раніше уявлені чайки - лелеками. Здається ось вони повизбирують все зло на Землі і полетять вже в новий день як люди - Літаючі Люди, що позбавленні страху і окрилені Любов’ю. Мабуть якщо є на Землі, один хто хоче, а другий що вірить, то варто повернутись в завтра і обов'язково полетіти до Сонця чи навіть у Мрію, але у щасті відчути свободу польоту.

 

 

БЕРЕГИ 

Кіноновела

 

            Ви бачили річку без берегів?

– Дивак ти, такого не буває, кожна річка мусить мати берег, інакше це частина моря...

Він слухав ці аргументи Анни і думав:

– Справді вона права. Не може вода з гірської ріки існувати у просторі, дотику із землею. А де земля, там життя, от і річка, щоб жити, шукає землю. І не просто шукає, а приходить в її лоно, щоб давати життя, щоб зросити її пересохле тіло.

Якось неждано Він запитав Анну: – А ти б змогла намалювати річку без берегів? – Ти що маєш на увазі, незакінчений етюд? – Ні, ні, просто річку без берегів, цілу річку, як

стихію, ну як небо... – А хто, крім тебе, зрозуміє це? – Варто спробувати і побачимо. Я переконаний, що інколи те, що б не могло бути разом за всіма правилами, створює щось незвичне і геніальне.

Вони йшли берегом річки там, де вона впевнено несла свої води і була широкою. Давно все забулось: і стрімкі водоспади, і скелясті береги, і неймовірні закрути русла, і пороги... Все залишилося позаду, було подолане, і ріка тихо пливла до моря. А чи було море її стихією, її конечною ціллю? А може, то для ріки кінець, той самий фінал, після якого ріка перестає існувати...

Про що думають двоє, коли хтось скоїв або збирався впустити у своє серце зраду?

А що він знав про зраду? Ті образи, які породжує це слово, співпадали з книжковими сюжетами про порушення вірності у коханні, дружбі. Були й інші виміри, за якими стояло віроломство, де зрада була у переході на бік ворога, несла відступництво, запроданство. Як їх тільки не називали любителі красного слова і образу? Людину, що переступила поріг зради, враз нарікали відступником, юдою, невірником, запроданцем, зрадливцем, перекинчиком, відщепенцем, перевертнем, ренегатом. А що породжує відмову від своїх переконань, поглядів і віри..?

Зараз це мучило його, боліло й пекло... Він пробував збагнути, зрозуміти, як так стається, чому люди те, що так ненавидять в інших, легко впускають у свої душі?

Мабуть, зраду перш за все навіює якийсь стан, якісь ілюзії чи навіть самообмани. А чи принесла зрада комусь щастя? Багато питань роїлось в його голові, які хотілося пізнати і відповісти передусім собі самому.

А чи зраджував я людей..? Поклавши руку на серце і шукаючи навіть в маленькому недотриманні слова, обмані те коріння зради, погоджуюся: так...

Так – це з погляду інших, але чи в ту мить сам себе не виправдовуєш, не шукаєш пояснень, причин, виправдань... Шукаєш і обов’язково знаходиш, списуючи все на обставини, можливості... Але у вимірі життя це залишає слід і немов іржа починає роз’їдати твою суть.

Вони довго мовчали, йшли пологим берегом удовж ріки. Вода пливла їм назустріч, рівномірно омиваючи береги і зараз вже не боролася з ними, а тихо несла свої води до моря.

Він давно відчув, що між ними відбувся якийсь надрив, якийсь невідомий біль мучив обох. Йшли довго мовчки, аж поки Анна не заговорила першою.

– Нам треба розлучитися...

– Чому, що сталося, чи вмерло те велике кохання, яке, мов спалах, пронизало кожну клітину нашого тіла..?

– Розумієш, ми творчо будемо співпрацювати, а я хочу розлучитися... – А що заважає залишатися подружжям? Творити і жити... Аргументи і звинувачення були заготовані

раніше. Немає дому, немає майстерні, немає... І ні слова про те, що кохання, яке прийшло десь ізнеба, є у серці і болить. Але зараз воно боліло якимось іншим болем. Неймовірно але чому саме зараз він відчував якимись фібрами душі той супротив і ту велику гординю, з якою йшла боротьба. Розум заставляв покоритись серце, а воно вперто билося, немов боронилось відстоюючи той солодкий спомин великого і справжнього кохання.

Щоб якось підсилити те нестримне бажання протесту і бажання вільної бути вільною, вона почала кричати.

– Ні, ні, ніколи... Я втомилася, ти хочеш щоб мені було боляче...

– Я хочу, щоб ти була щаслива, треба і тобі цього захотіти...

А потім Анна замовкла.

Перед її очима постали інші картини, ті, які так важко витравити з пам’яті серця. Неймовірна краса, якийсь рай і озеро... Дзеркало озера світилося лілеями, вони були такі недосяжні й далекі, як зіроньки на небі. Та що це не небо, говорили лелеки, які на мілині переступали з ноги на ногу і раз по раз щось визбирували. Верби, такі кучкряво розлогі, мили свої коси у воді. Жайворонок виспівував у небі свою найкращу пісню. Такого співу не чула багато років. І враз з глибин того раю прозвучали щирі і ніжні слова.

– Хочеш, я подарую тобі лілеї... – Хочу ! – Для мене найбільша радість бачити тебе

щасливою, тоді приходять нові сили, щоб ще і ще робити тебе щасливою... Ти тільки нею будь...

Він збігав крутим схилом до води, ось і озеро. Десь взялась готова, немов чекала на цей випадок, надувна камера від автомобіля і довга палиця, весло і все, що треба. Так і поплив на середину до білих красунь. Просто не вірилося.

Здавалося, що тремтіла вся в очікуванні щастя, якось дивно і дуже символічно, що ця сива голова скидає вагу років і, мов хлопчина, він пливе у вир кохання, щоб там доторкнутись до восково????білих пелюсток лілей, передати їм тепло і повезти їй, єдиній і щасливій.

Лелеки кружляли над озером у парі, немов споглядаючи цю ідилію.

Він дістав три лілеї і подарував їй... Щоб не вмирали, а цвіли в серці, як зорі кохання, як той неповторний і неперевершений образ Данте, коли він у своїх віршах дарував Беатріче зорі...

Невже життя може мати такі миттєвості, що западають у серце? І чому саме в момент такої напруги звучать, немов якийсь відгомін, тихі слова, які сказала тоді: «Давай назвемо це озеро «озером Любові», а колись, через років 20, приїдемо сюди з дітьми і внуками і покажемо колиску нашого кохання». Так і буде...

Вода в її очах перетворилась в іншу з реальним протилежним берегом та тим, де стояли він і вона в мовчанні.

Після такого видіння не хотілось більше говорити. А він, немов щось заїло, так добивався інших слів, просив змінити гнів на милість, простити...

– Прости недобре, бо непрощене заступає добре...

Звідки стільки ненависті. Чому вона заслоняє всі найкращі спогади, які виринають, як тільки заплющує очі. Напевне, найважче боротися із собою.

І знову закрила очі, думками перенеслася до іншої води, на берег чудового вранішнього озера.

Тихий туман стелив свої легкі крила на горби і підступав долинами до озера. Дзвеніла роса, щебетали птахи, а небо щомиті відкривалося світлу.

Хатки, побудовані без всякої геометрії вулиць почали поодиноко прокидатися півнями, давали знати про себе і пси, шелестів травами вітер.

Чисте повітря чарувало душу, а той вранішній спів солов’я був немов завершальний акорд купальської пісні. Минала купальська ніч. Дівчата десь пускали вінки, ворожили, чекали...

Вона побачила себе збоку, немов на картині, лишень усе було живе.

Зірвані квіти Він дарував сьогодні особливо розсипав на землю.

Її руки, всипані квітами, були простягнуті до озера. Він, осипаючи на них нові й нові, легенько торкнувся найменшого пальця, та так, що немов током таким гарячим охопило все єство,затремтіла і впала у казку кохання.

Такого світлого і ніжного, що місяць і сонце, зустрівшись на небі, мабуть, здивувались, бо лиш вони були свідками.

Перший ранок великого кохання, ранок після ночі на Йвана Купала.

Боялась наврочити, але вірила. Бо взяла жмут квітів і кинула у воду. Вінок не сплітала, бо вже мала кохання, а ці квіти мали піти за водою і не діставатись вже ніколи й нікому.

Швидко зібрала букетик, принесла і тихо мовила:

- А це тобі, любий морозко, бо твоє чоло біле, вкрите інієм сивини, а звіробій, щоб силу мав і міг звіра здолати, а деревій на життя довге, щоб тисячі літ жили твої справи в душах людей... Люблю тебе... – І якщо народиться доня, назвем її Світланою... – А якщо народиться син, хочу, щоб ти сказав ...

Іванко, бо ж Івана Купала... Не здійснилося ... Не час... Якщо минуть ці випробування, то житимуть вічно. Хтось мав би поступитися, аби порозумітися. Мабуть, тиша й мовчання допоможуть їм у цій скруті.

Невже не повернути в серце єдину для двох небесну любов?..

Так і йшли двоє одним берегом. Здавалося, що йти їм вічність, поки не дійдуть до витоку ріки, щоб зрозуміти – ріка не ділить береги, а об’єднує їх у стихії Життя і Любові.

Анна зупинилася біля старої верби. Притулилась до неї і, дивлячись на воду, почала малювати річку без берегів. Вона відтворила в своїй уяві те місце, де починалася ця ріка, те джерельце що народжувалося із землі, ще не маючи берегів, а лише переповнене силою бути і плисти в невідоме.

Малювати річку з уяви без берегів їй було легко, вона дійшла у спомину до витоку того справжнього кохання, яке не можливо вбити навіть зрадою, навіть смерть не зітре його. Народжене небом, має заряд вічності, так само, як ріка несе свої води до моря, щоб потім вернутися дощами й тисячами стру???? мочків. Ці води повернуться до річки знову, дадуть нову снагу і об’єднають два береги.

Анна закінчила акварель і показала Йому ріку без берегів.

Він підійшов до неї, пригорнув і вже обоє розглядали ріку, де не було берегів.

– Кохана, ти можеш.. – Можу і хочу...

Мюнхен 7. 07. 2003

 

 

 

ТІНЬ В БІК СОНЦЯ 

Кіноповість

 

Майже синопсис: Моє переднє слово Героїня кіноповісті молода і талановита художниця і музикант Богдана. Вона народилась в самому серці України в невеликому місті над Дніпром.

У великій любові до природи і життя будує свій неповторний віртуальний світ. Цей світ ідеальний для творчості і не завжди зрозумілий для тих хто поряд. У ньому діють свої закони і взаємозв’язки. Всі її болі й тривоги йдуть на дуже тонкому духовному рівні. Життя без творчості для неї то неволя, а вона шукає Свободу.

У складний момент до неї приходить кохання, наперекір всьому вона кидається у вир цієї стихії. Вона шукає Волю і рівність в любові і самозабуття і зречення у творчості. Це той інтим де жінка оголена не тілом а душею стає немов роженниця, відкрита. Цей її світ мав би бути недоторканим, але її суджений небом має дар тонко відчувати ті непомітні зміни в її житті. В нього на рівні підсвідомості виникає бажання бути і допомогти їй. Він боїться навіть признатись собі, що саме тут є дія якоїсь потаємної сили, що була послана на Землю для того щоб вбити кохання і наказати двох... Вони обоє в певній мірі є жертви. Його дії і поведінка часом недостойні чоловіка дратують, викликають протест.

Спробу у слові вирішити ті життєві проблеми не дають успіху, бо якась сила мішає їй почути голос того кого вона ще вчора любила і мріяла про той час і день коли все буде добре.

   Життєві колізії, випробування, протистояння і протест проти середовища , стосунків людей, грубості, бруду...

   Зриви, внутрішні переживання і муки, боротьба з почуттями серця і душі наперекір розуму і здоровому глузду. Впливи близьких людей і небажання слухати серце і віддатися терпінню. Доказати собі на мить, навіть великою ціною втрат і болі.

   І ось він робить те чого не чекає Дана, він дякує Богу за такий високий дар і крок за кроком творить непомітно добро. Бажання не дати вмерти коханню міняє його пробуджує талант, дає снагу до титанічної праці знайти себе і реалізувати розпочаті справи. Це не те що доказати комусь, а знайти себе і в цьому проявити своє кохання не у слові, а у всіх його проявах і барвах.

Він режисер, не тільки за покликанням, а з Волі Вищої робить все, щоб дати можливість тим українцям хто тут в Італії повірити у свої сили, допомогти собі, а цим й Україні вийти з кризи.

Україна приречена на щасливе життя, спільними діями і прокладанням моста любові від серця до серця своєю працею він прискорює цей процес.

   Навчитись у світах кращого, відкинути все недобре і з новими силами вивести рідну Землю на нові обрії. Там будемо жити ми і наші діти і внуки - це наш дім , наша Батьківщина.

   Програма КРЕДО на екранах італійського телебачення то лише засіб відкрити Україну собі і світу.

На роль ведучої програми Петро Вершигора запрошує Богдану. Але її мовчання спочатку не зупиняють його пошуків. Він йде до реалізації задуманого, маючи терпіння і розуміння що це його місія.

   Він розуміє і відчуває, що творчість то її інтим, створює середовище де Дана може радіти й горіти у творчості.

Таке очищення відкриває талант, дає достаток і мир.              

Ця атмосфера повертає Дану з донькою в щасливу родину.           

Картини що Богдана творить вже не містяться в обрамлення рам, вони у просторі космосу.

І снилось їй, що летить. Летить високо і вільно над Землею.

   І бачить щось таке незвідане донині. Під Нею була ріка, яка так звилясто вилася поблизу того міського села котре вціпилось за правий берег кручі. З рання до ночі тут поралися люди. Щось копали , пололи, садили , доглядали. Та їй до того було далеко, вона летіла і споглядала красу. ЇЇ тінь пливла по землі нічого не оминаючи, а навпаки розтворяючись в природі.

Ось там на кручі зацвіла шипшина, така прекрасна що вже раз зворушила серце і залишила в ньому свій слід. А далі трохи ближче до людей притулився до паркана Пан соняшник Вона літала вільно й дуже довго. Так довго , що заспівала радісно те що раніше співалося сумно “Через нашу хату вже качки летять”.

Здається, й сон відлетів а Богдана продовжувала дивитися на білизну квадрату натягнутого полотні, що стояв на мольберті в її майстерні.

Сьогодні як і вчора і кілька днів підряд чомусь не могла писати картину яку бачила в своїй уяві . Та щось незвичне дратувало її і вона ось так продовжувала дивитися на чистий квадрат ненародженої картини. Пригадалось багато дрібниць, які переростали в картини явлення, що немов спогад повертали у вчора, яке так боліло.

На наших очах відбудеться диво – творче виверження душі яке переросте в самореалізований талант. Якраз цим фільмом буде дано відповідь на одне з вічних запитань – що потрібно для того щоб проявилась особистості.

Перш за все талант, обставини і титанічна праця.

Ось всі ці обставини ми будемо відтворювати у фільмі, провокуючи талант до самовиверження і стверження.

   Головне, якщо на землі є хоч одна людина якій це вкрай необхідно, значить це буде.    

Фільм в основному буде створено з образів символів, на фоні дущевних переживань, дій і поступків.

   Сцени – картини немов якісь явлення чи сни будуть народжені нашими героями. Головне вони немов сюжет для переживань кожного з нас, така собі ситуація з якої разом з героями фільму кожен з нас буде шукати свій вихід. Фільм не про творчо обдаровану художницю і кінорежисера, фільм про стан душі людини, яка і живе ради того щоб бути потрібною. Стосунки “людина—людина”, переростають у відношення “людина—Бог - “людина—природа” і “людина—техносфера”.  

 

Новела перша “Зустріч”

   Київ приніс стільки незабутніх вражень, що й той втомлено-хворобливий стан відійшов на другий план. Богдана повернулась у велику простору квартиру актриси, де висіло багато картин відомих майстрів. Тут вона знайшла на якусь мить спокій, в колі друзів говорили, ділились враженнями.

   А ось і нові гості, до кімнати війшов покритий сивиною чоловік. Представився:

Кінорежисер і журналіст з Рима Петро Вершигора. А ще пробую бути поетом ось і моя збірка віршів, яку хочу видати. Думав назвати “Мамина хата” ось і один знайомий намалював таку хатинку з димом.

Він бачив як професійно оцінила Богдана той малюнок. І стиха мовила:

- Чому ми не стрілись раніше ?

- Чому перепитав Петро…

Але все, що посилає Бог не буває пізно чи невчасно, інколи ми не готові й спроможні прийняти це. Ось Вам чистий папір і чорна ручка, Творіть у Вас ціла вічність чи лічені хвилини до відходу поїзда..

Дана взялась малювати на білому аpкуші незвичні образи. Око з пщеничним колосом і лелекою. То був цілий космос, світ що захований у віршах. Дивно, як так на дотику почутого і уяви вона вловила ті спрятані образи.

   Петро спострегігав за цим Божественим промислом і тихо молив:

- Боже, зроби так , щоб ця мить якнайдовше не кінчалась. Я     відчуваю в цій молодій художниці щось незвичне , якесь неземне. Це нерозгадане й таємне, що випромінює її душа заставить світ не раз радіти і плакати. Чому з Божої волі ця зустріч відбулась сьогодні і тут.

Як зробити щоб зустрітись ще і ще.

Ось і готові ці перші бачення ваших віршів…

Дякую, а як я маю відплатити за такий дар і таке розуміння моїх віршів. Я мушу вам показати Італію. Художнику це дуже потрібно.

Він не знав, що це була її мрія дитинства, він не міг збагнути, що крім цього творилось в її дівочому серці щось більше й складніше, що вона жила великими враженнями від нового світу який її чекав.

Богдана їхала до рідного дому, до донечки, до своєї стихії творити переповнена щастям. Вона раділа і плакала від щастя, що вже бачить здійснення мрії. Здається щось переповнило її серце, вона знала це послано Богом, а ще чуло серце які випробування любові посилало небо… Після двох років самолікування на попелищі почутів, що мов вибув перевернув усе життя вирішила розвестись і чекати свого улюбленого. Тоді й купила золотий ключик і повісила на шию, щоб ним відкрити серце, яке вікриється лише для неї Богдани…

 

 

Новела друга “Ви вільні”

Дарунок на день народження і перший цілунок.

Я хочу , щоб цей поцілунок запам’ятався на все життя.

Як спрагло і гаряче ніжно вони спивали один одного, як земля зупинилась в своїх обертах, роки життя були проведені в чеканні цього цілунку.   Він зніяковів та розгубився…

   -   А чи не змусив насильно зробити це тебе Дано ?

Вона не відповіла , лиш ще раз ніжно поцілувала.

Далі він говорив , що все життя боявся руйнувати родину , бо то святе...

Богдана слухала і боялась вірити.

Її немов якимось струмом пройняло всю, мурашки ще й досі бігали шкірою. Як це так він майже все вгадував, а може й читав з “ натури” її стан і думки. Якийсь незвичний стан охопив її в ту мить, немов згубилась свідомість , все кудись поплило у безвість і всі думки звертались до нього.

Відпустіть мене…

Ти вільна, ще з народження…

Петро обійняв Дану, так по батьківськи тепло і ніжно витер її сльозу і тихо повів немов дитину класти спати. Він шепотом мовив…

Я вже давно відчув в душі твоїй якесь каміння є тяжке…

Усе на світі я віддав би… , коштовності і діаманти неземні, але щоб твердо знати, твоя сльозина є остання на землі…

Всі твої муки і страждання немов у Мавки з “ Лісової прісні”, а ти її так вдало змалювала, немов уже прожила і біль і радість заразом. Спи… нехай найсвітліші сни осяють твої очі… Спи кохана.. Спи…

Сон прийшов, як якесь біле марево. Немов, якийсь білий світ прийшов із неба, зазвучала херувимська, а храму так і не було видно, лиш білий туман і хмари освічені сонцем нагадували золоті купола.

Земля на яку впали хмари зріднилася з небом. А цей невидимий божественний спів фантазії та сну творили пророчо казковий світ образів і почуттів того загубленого кохання , що в такій незвичній формі поверталось. Воно заблудилось у мареві землі і небес блукало, набирало нових сил і переживань.

І як реалія земного життя вже виразно і якось уповільнено з шиї Дани падав золотий ключик. Ланцюжок якось сам по собі розірвався і немов зупинився час і у просторі падав ключик. ЇЇ руки впіймали його і пригорнули до серця. То була реальність, повернення зі сну.

Хай все буде як Бог дасть.

 

 

Новела треття “ Озеро кохання”

Богдано, хочеш я подарую тобі лілеї.

Хочу..

Для мене найбільша радість і щастя коли ти радієш.

До лілей Він спускався крутим берегом а далі поплив на надувній шині до середени озера, туди де цвіли лілеї.

Він ввійшов у воду немов хлопчина, щоб добратись до воскових пелюсток лілей. Сонце з неба палило несамовито і від цього лілеї здавалися ще білішими.

Спочатку доплив до цілі Він погладив рукою ніжну квітку, занурив її у воду і потягнув до себе. Болото з дна легко відпустило.

Богдана на березі раділа і немов заворожена чекала.

Повертатись до берега з трьома квітками в руці було важче і довше ніж пливти туди. Ось він берег і квіти, для неї Єдиної в цьому світі.

А в небі кружляли лелеки.

В пам’яті і серці - це сонце вранішня зоря нашого кохання…

- Давай назвемо це озеро “озером любові” і нехай через років 20 приїдемо до нього щоб дорослим дітям і внукам показати озеро нашого кохання...

 

 

Новела четверта “Дзвони над рікою”

 

   Машина їхала рівно й неспішно. Звучала музика, за вікном змінювались краєвиди, будівлі. Підїхали до великої ріки. То був Дністер.. А зліва , що майже не видно з дороги вже віки стояла Хотинська фортеця. Він там бував безліч разів, вперше в ранньому дитинстві.

Тому так звично зі знанням справи запитав:

- А чи хочеш ти Дано побувати у церкві де вінчався Петро І, де писав свої оди Ломоносов.. А чи хочеш побачити фортецю, яка ніколи і ніким не була покорена.

- Хочу, Хочу…

По дитячому щебетала Дана і вони звернули до фортеці.

На пагорбі перед фортецею стояла невелика церква з голубими куполами. Самотньо на дзвіниці висіли дзвони. Ніде жодної людини. Тиша, лиш вітер розгойдує дзвони і ось вдарить … Вітаючи прибулих.

Тільки підійшли ближче – звершилося, вдарив розгойданий вітром дзвін… Благословенний вустами вітру і дзвону звук донесло до глибин серця. Так і хотілось кожному щось загадати.

Петро Вершигора загадав, собі звичне, що тут він обов’язково зніматиме кращі сцени свого фільму про найпрекрасніше.

А Дана загадала про себе шепочучи вустами.

якщо ще раз почую такий природній і божественний звін то буду навіки з Петром і ні за яких обставин не зраджу цій думці.

Вже як виходили з церкви дзвін вдарив тричі. Вітер немов почув   її шепіт - Якщо ще раз вдарить дзвін то будемо жити довго і разом так загадали , а дзвін вдарив тричі допоміг здійснитись бажанню.

Дана закрила очі і вже немов птах летіла над житнім полем, криницями журавлями в полі, капличками біля хат, над річкою , кам’яними стінами фортеці. Хотілось догнати вітер, щоб ще раз торкнутись металу дзвону і так вічно звучати цим пророцьким звуком очищення.

Тут на схилі Дністра, біля старовинної фортеці народжувалась якась незвична симфонія кохання, що мабуть не вписувалася в простір і час. У серці Дани звучала поезія, ще ненаписаного вірша.

Моє серце у твоїх долонях , любий...

І життя в твоїх долонях , любий

І любов в твоїх долонях , любий,

І краса сердечних квітів там зростає.

Ти як небо, бездоганне , любий
Ти як заслін зоряного шляху,

Ти криниця для душі моєї
І гніздечко ластівки під дахом

Сивокрилий лебідь, вірний, мрійний,

Щедрий мед в бджолиній праці.

Ти любові джерело первинне

Ти надії мої кращі…

А дорога стелилась далі і далі ближче до гір. Обабіч були дерева, стріхи і багато лелечих гнізд.

 

Новела п’ята “Мамина хата”

До хати куди приносять нас в перші дні життя завжди чекає. І новий прихід є особливий. А тут ще під час років довгої відсутності. Рідна домівка була при дорозі. З часу коли мама відійшла за межу вічності там ніхто не жив. Правда кілька раз приїздив щоб привести до ладу цей храм свого народження але то не вистачало часу, а може й не знав що хоче від маминої хати. Колись давно коли Мама ще не відійшли за межу вічності тут написав новели Маминої хати, які так і не прочитав їх мамі при житті. І ось зараз привів Дану, щоб відчула ті таємні вібрації й тепло маминої хати. До хати підійшли тихо, вона вже давно одиноко чекала мене. Стала сумною й пустою. Я не знав про що говорити Дані. Згадав своє перше кохання віртуальне і далеке. Був у цирку , пам’ятаю приїздив то нас в район тоді буквально на два дні подорожній цирк з Чехії. Там мене просто вразила неймовірно гарна наїзниця, чи то її кінь. Здається за мить закохався, хоч знав що можливо ніколи більше не побачу цю незнайомку без імені. Повернувши додому почав писати їх листи у віршах. А так як адреси не знав то щоб не знайшли дома, ховав під великий камінь у целофані, що тоді був дефіцитом. До весни назбиралось їх десятків три чи більше… не рахував. Але їх під камнем знайшли гуси, які щовесни нишпорили і витягли мій секрет на все село. Листи читали з мене сміялись що люблю чужу дівку та ще й на коні… Стид мав на все село, так про кохання і вірші мав забути і не згадував довго…

Коли підійшли до дверей вирішив показати Дані все, що надихало мене тут на творчість що відкрило дорогу в кіно…

Ось як поетично я бачив Мамину хату, читав для Дани фрагменти текстів що врізались в пам’ять навічно: “Скільки пам’ятаю себе, ніколи не наступав ногою на поріг. Якось так складалося, що завше його переступав. А нині? Чому саме ця дрібниця цього снігового дня так урізалася в пам’ять і вже не полишає мене? Сьогодні я зоставив слід правої ноги на порозі. Хотів, було, запитати чому? Але в кого... Чому я порушив цю грань? А взагалі, чи ходив я по грані... Можливо, якраз чітка грань є точкою відліку.

Я згадав, як колись у дитинстві, вивчаючи геометрію життя, залазив на дах і сідав на самісенький гребінь. Гребінь – це там, де переломлено дах, де закінчується сходження і починається спад. Ще тоді я зробив для себе відкриття хто ходить по гребеню, той бачить два крила даху, що готовий птахом злетіти ввись. У гребені даху є якась поезія для художників і сажотрусів.» - готові тексти закадрових монологів до мого незнятого фільму. Дана слухала і мабуть уявляла мене то маленьким хлопчиком , то дорослою дитиною в якої вже не було мами а залишилась лише хата.

Дана попросила читай ще, ми сіли на поріг і дивились на одинокого молодого ясень, що посадив перед вікном. А далі був город та сад і місце для пасіки про яку давно мрію:

“Дуже просто відчути запах меду в горщику з медом, а от відчути ту межу, де починається запах меду в саду, розпізнати невидимі ворота бджолиного царства це вже мистецтво на грані таланту. Не всі пасічники володіють ним. Але я мав щастя стрічати таких людей. Шкода, що вже немає їх на землі. Більше не знаю. Немає великого мистецтва в простій полонинській ватрі. А ось побачити межу, де закінчується пітьма і починається світло...

Я так і не зумів цього навчитися. Людина не може, як без повітря, так і без границь, бо аморфність це вже не життя. Життя має свої виміри. Людина шукає кордонів скрізь в пустоті, в достатку, навіть у Всесвіті, де і лінії горизонту не знайти. Властивість грані притягувати до себе.

Вона підштовхує нас на ризик, захоплює жінкою, вогнем, дає наснагу в мистецтві. Грань порога маминої хати теж нас тримає все життя, за тією різкою лінією є щось солодке, ніжне, ласкаве, можливо, давно забуте, але воно в крові.

Так чому я наступив на цю грань ? Можливо, щось сталося? Ні! Ні!”

Ось бачиш скільки слів та образів є у одного такого звичного порога, мають у моїй уяві яскравих спогадів і двері нашої сільської хати. Ось вони Такі дорогі мені двері: “Вони вели в храм мого народження, до місця, де колиска допомагала відчути рух Землі. Я стояв перед ними, і тільки тепер згадав, що хоч летів з другого краю світу, звідти, де вічна зима, до маминого тепла, та не привіз їй ніякого гостинця. Часу не було, все залишав на потім, поспішав. Та причин можна вигадати сто, а подарунок треба було один, невеликий, як сама увага. Що б тут зараз придумати, де його взяти?

А може, мама не знають, що випав сніг? Ось візьму в руки, принесу – і справді зрадіють. Як мало нашим мамам треба...”

Ці новели написав колись давно, в один присід і запам’ятав на все життя як молитву маминій хаті: А про піч якої на жаль сьогодні вже нема сказав слова народжені серцем: “Цей постамент мого дитинства приріс у правому куті маминої хати. Скільки теплих спогадів таїть в собі ця споруда, придумана людьми на день раніше за хліб! Чому так мало пісень складено про піч?..А скільки їх на ній співано і переспівано, а може, навіть і складено, що дістали крила й іменуються зараз народними, а народилися вони на печі селянської хати, не у якісь там роки, а за віки, які переживає наша піч. На цій печі я чув найкращі казки світу. Це мій аеродром мрій. Скільки мені тут обіцяли... Я навіть просив: «Що хочете обіцяйте мені.» Бо обіцянка це якась перспектива, до якої хочеться йти.

Люди йдуть до церкви частіш тому, що там їм обіцяють безсмертя!

«Обіцяй мені вірність, вічно, завжди, на все життя!» – так молять і заклинають закохані, вимагаючи щодня, щохвилини, кожної миті, після кожного цілунку. Обіцяй мені в цій далекій життєвій далині мене і тебе, нас обох, нас разом, в цій далині на віки вічні...

Нехай звучить це як молитва чи заклинання, все одно в багатьох випадках хочеться кинути собі наперед три запасні рятувальні круги. Хай на них буде написано: «Можливо», «Напевно», «Май надію»..., а може, на одному з кругів будуть просто крапки...”

Не було вже в хаті і фотографій, хоч збирався знайти втрачені в світах архіви і надрукувати, але міг зараз згадати ту єдину де я з мамою: Якийсь страх напав на мене. А чи знаю я свою маму? Здається, чим далі, то стаємо все менше знайомі. Багато в своєму житті я говорив з чужими людьми, а чи був у мене час погомоніти з вами, мамо? Якось усе не виходило, відкладав на потім, думав встигну...

Отак зустрічалися, прощалися... Чому саме зараз, в пору чекання, я чітко побачив щось таке, раніше незнане? На диво, я не помічав звичних зморщок біля очей, як і не бачив потріскані від роботи руки, а очі, її очі, як вони схожі на мої! Правду кажучи, я жодного разу її голови не погладив...

Памятаю в ті поодинокі дні, коли святкували якісь події в її житті. Родичі тоді їли, пили, говорили про гроші, а вона, немов бджілка, все метушилася, щось робила навіть у своє свято.

І ніхто не помічав, які в неї натруджені руки, яке в неї красиве волосся, що так стійко бореться з сивиною, які в неї чисті очі, що, мабуть, виплакані чеканням, і як вона потребує любові...

Ніхто не запитував: «Що вам треба, мамо? Чим допомогти?» Може, просто довше побути з Вами... В той час всім було не до цього...

Здається, того разу я не підійшов до Вас, мамо, не обняв ніжно за плечі, не сказав Вам доброго слова, а лиш так звично привітав, як чужий чужого. Тільки тепер я запитую себе – чому? Чому не знайшов часу, щоб зупинити плин часу, щоб більше не віддалятися? Потім було моє весілля. Клопоти, діти, робота, турботи, і як завжди – не було часу. І ось сьогодні на мене напав цей страх – як у сні , але наяву на мене дивилися з фотографії двоє молодих людей. Праворуч – то був я, а зліва – молода, майже моя ровесниця. Невже фотографи, яких я вважав заробітчанами, зробили добре діло? Я дружив з багатьма чужими людьми, мав безліч знімків з ними, а рідній матінці так і не погладив голови,– я ж уже виріс... На мене напав такий страх, що, здається, заговорила кров, а може, й серце. Голос був десь глибоко і звучав у темноті, там, де на стіні висіла в рамі від картини фотографія...А мами не було…”

Не було в хаті моєї улюбленої єдиної іграшки дитинства не вберіг для внуків: Я й не шукав іграшку на дні скрині бо і її не було мабуть родичі на дрова забрали, а іграшка у спомині та цих рядках: Її я знайшов на дні скрині, там, де завжди ховають щось найдорожче.

Отак за стільки років і зовсім не змінилася. Така собі дорога, як і в дитинстві.

Як не дивно, але наш стан передається речам і предметам. Ми заряджаємо їх своєю енергією. Річ, а тим більше іграшка, ніяк не може бути одинокою.

Одинокістю заразили її ми. Якщо ти залишаєш дім, де був одиноким, одинокість в ньому залишається, і коли прийдеш знову, вона на тебе вже чекає. Ось і зараз я бачу, які одинокі стільці, лава, подушки і...

Та хто найбільше одинокий? Це маленький іграшковий хлопчик. Забавка мого дитинства. А може, і правда, що речі і все довкола було колись живим, самітність їх згубила. А іграшка так зберігалася для внуків і на тобі...”

Дано, давай сядем за стіл, що сам змайстрував, зїмо і вип’ємо те що принесли і поглянемо в телевізор моїх дитячих мрій: у ВІКОНЦЕ.

Воно було моїм першим телевізором, маленьким, поряд з краєчком печі, таке собі, щоб дивитись і бачити. Я знову дивлюся в замерзлі шибки і бачу мало не в фокусі своє дитинство. Спитаєте, чому? ... А за вікном темно, і в темноті легше фантазувати, та й дорогу в темряві краще знаходити. Вдень більше тривожать усілякі сумніви. Я також в житті сподівався на сліди тих, що проходили до мене цією дорогою, і думав, вагався, чи ця це дорога, чи ні? А чи були вони мудріші, ті що пройшли по цій дорозі першими? Цього я не знаю і зараз. Я вірю, довіряю людським слідам, але після кількох кілометрів бачу, що вони повертають назад.

Так чому я йду? Виходить, що шлях цей нікуди не приведе? І де його початок? День завжди приносить нам якісь розчарування. Легше знаходити дорогу вночі. Тоді я покладаюся тільки на себе. У мене немає більше ніяких орієнтирів. Є тільки я і ціль. День це завжди досвід інших людей, а вночі існують тільки мій досвід і моя дорога. Коли я йду вночі, то намагаюся обходити і не дивитися у вікна, що залиті світлом. Осліплений ними більше нічого не бачу. Тоді стаю, немов старий пес, що втратив нюх. Я боюся і обходжу освітлені вікна стороною. У важкий для себе час зробив відкриття: якщо хочеш ствердити себе – іди в темряву і нікого з собою не бери. Багато можна в темноті загубити, а себе обов’язково знайдеш. З тобою твої ноги, вони тоді розумні і слухняні. Їм зрозумілі і непомітне каміння, і калюжі, і тріск сухих гілок. З тобою руки твої – протягни їх вправо чи вліво, доторкнися до дуба і ти утвердишся. З тобою твої вуха і очі. Навкруг тебе пітьма, а ти йдеш до мами... Чого тобі ще треба?

            Від світла фар машини, що ковзнули по вікну, я побачив красу морозного візерунка на шибці. Придивився пильніше і впізнав на холодному склі очі...

Це вони, мамині очі... Ні, то теплі сліди їхнього погляду, вони виглядали мене і залишили слід на віконечку в моє дитинство…”

Ось так і застала в ромові ніч у маминій хаті. Пора спати, Бо завтра Анна нас буде стрічати….

 

 

Новела шоста “Дорога до поетеси”

Дорога до хати Анни в кілька сотень метрів, проходила вздовж залізниці, а потім треба було перейти колію. Це навпростець , була й інша, що виляла майже через усе село і проходила в єдиному місці тунелем під залізницею та її ніхто не вибирав. Всі знали, можна їхати до великого каменю і криниці, а там навпростець через лісок до залізниці і вже поряд. Пройти якихось 900 шпал і перейти колію а там і хата Анни. Правда, це не парадний вхід, а просто добре втоптана стежка і хвіртка, яку, як завжди забули закрити.

А ось і вхідні двері, відкриваємо без стуку, а зліва інші вже в кімнату, вони мали скляні вставки за якими була в ліжку Анна.

А ось і ми , Доброго дня…

З добрими людьми він у мене завжди є добрим, мовила Анна.

Далі ми вдвох не знали що питати і що казати. Картина та ситуація була така що краще мовчати нехай першою заговорить Анна.

Мамо а дивіться які гості завітали, пригостіть їх свіжим сиром зі сметаною, або молочком вранішнім з хлібом домашнім…

Мама поралась десь там в іншій кімнаті, а ми слухали далі Анну, яка там щиро розповідала про останні новини в селі, області і навіть у світі.

А що зараз пишеться, над чим працюєш – якось невпевнено запитав я…

Записую з телефонних розмов монологи для моєї “Чічки”.

А що таке чічка, перепитала Дана…

О то найкраща молодиця з нашого села, яка мала все, а хотіла більшого, їй не вистачало Радості. От і подалась в світи на заробітки. Вона реальна, і про те що пережила розповіла мені тай попросила щоб переповіла не віршами а прозою в якійсь новелі чи повісті. Хочете зачитаю фрагменти – це ж про наших емігранток. То зараз дуже актуально, пишуть про бідних та нещасних, а про сильних, вольових та неприступних українок які ставали правительницями цілих імперій чомусь забувають…

Дійсно нема тепер вже тих справжніх Роксолан, а інших ми і не знаємо. Правду мало хто оповідає , мовила Дана.

Тож послухайте, Анна взяла товстенький зошит що був тут поряд в ліжку і почала читати: в мене вийшла “ЧУЖА Ч І Ч К А» то прочитаю вам дорогий мій кінорежисере, як сцени спогадів і життя, моєї подруги, ім’я якої називати не буду, нехай кожна що надіюсь побачить ваш фільм, впізнає розбиті осколки своєї долі. Вибачайте, багато сцен та епізодів ще не дописані, то запрошую й Вас до творчості, а що може Дана й зіграє чужу ні мою Чічку ?

То уявіть собі - Ніч за вікном…

   За   вікном панувала ніч. І через це неможливо було впізнати де сьогодні доля закинула Марійку. Але одне було ясно, вона мала про що поговорити з собою, заглянути в ті найпотаємніші дні про які варто було б забути. Та пам’ять дня вчорашнього приходила в сьогодні своїми наслідками. І здавалось неможливим розірвати той невидимий зв’язок, що ставав причиною того, з чим жила сьогодні, та що не полишало її.

Марійці хотілось наодинці з нічкою розібратись в собі, щоб ранком як від сну очиститись від спогадів і піти в новий день такий невідомий і сповнений надією на краще. Так було вже не раз. Зараз здається вона вирішила востанє вернутись в те життя яке знала твердо не бажала б і ворогам. Але чому ворошила в пам’яті те страшне і не зовсім приємне. Мабуть так влаштована людина, поки не викине все з себе, не виговорить, не скаже твердо, - минуле не вертайся до мене ніколи…

   Марійка сповідалась темній нічці, сповідалась собі, вела якийсь потаємний діалог з кожним з нас, але окремо, бо говорила про щось особисте …

Вона хотіла розуміння, співчуття і позбавлення отого внутрішнього болю і відчуття якогось кола невдач… Говорила з своїм минулим, а може й до душі.  

Що до мене, то все було оповите якоюсь тайною. Я була ще зовсім мала, та пам’ятаю, як татова мама, бабця моя, коли приходила до нас все обзирала мене: - Мой Пантелею, ану придивися добре на ню !

Така носата, така зубата ! Вона, що твоя має бути ? Вона не є твоя !

Я не розуміла того, і собі думала, - що вони таке кажуть? І про що говорять?

Але бачила, що тато мене не долюбляє. Старшу дочку Михайлину він любив, бо вона була схожа на нього, Юру теж, бо то син, Нюрку любив, бо вона копія його мами, а мене не любив, і мені більше за всіх діставалося. Пам’ятаю Юрко був маленький, ще в колисці, мені ж було років шість з половиною, мами вдома не було, лише ми діти , і тато. Юрко чомусь заплакав і тато мене вхопив і викинув з хати надвір у сніг під стодолу, Я була лиш у тоненькому халатику, а надворі зима, мороз. Пішла до сусідки тай вона мене відігріла. Серед всіх винуватою мала бути я...Тато вважав мене не своєю дитиною, а бабуся не своєю внучкою, від них я не мала ласки, ні любові, - для них я була чужа...

- А я й не була схожа на тата, ні на бабусю, ні зовні ні характером, не була подібна до сестер та братів, я була іншою... - Анна на мить глянула Дані в очі, - а зараз я вам прочитаю її Спогад дитинства, а може то і мій, то не судіть суворо, це тільки начерки, я й ні разу не придумувала кіно… Ось він спогад…

І то була не випадковість. Одного вечора в розмові на сімейну тему мама якось словом обмовилася, і я зрозуміла : так тато правий, я донька не його, мій справжній тато, мамин перший чоловік Остап... Час ішов, роки минали... Старша сестра вийшла заміж, вже й мені було близько до вісімнадцятки.

   Спогад так зайшов далеко, що Марічка вже на яву бачила всіх своїх і чула голос мами, що немов збиралася вигяняти її з хати.

Шукай хлопця собі дівко, пора думати про заміжжя. Вісімнадцятка близиться вже за Нюркою кавалери зазирають...

Звідки візьму хлопця того ? Довга худа, хто там на мене хоче подивитися ?

А очі Марійки за ці роки й зовсім не змінились, така ж біль й така ж вражаюча краса. Спогад линув з тих часів і так хотіло повернути в ту мить, щоб там ще на початку щось змінити, можливо чогось й не зробити. Немов й тоді так само як й тепер запитувала себе ?

Чому серед хлопців мала багато чудових друзів, але більш аніж просто дружбу мені ніхто не пропонував. З подругою Лесею обидві ходили на танці, вдвох і вертались. Однієї неділі ми верталися пізніше, як завжди, світло в нашій хаті горіло, Мама не спала. Й не встигла я увійти до хати, як мама налетіла на мене з криком і кулаками:

Це що таке ? Ніколи так пізно не приходила... Десь була, га ?

Що з вами мамо ? та ж на танцях була...

Я тобі зараз волося з голови змичу ! Хлопець з десятої години під хатою чекає...

Який хлопець ? Звідки він взявся ?..

Мама гупала мене кулаками по чому попало, і смикала за волосся...

З лавочки, що стояла під яблунею біля хати підвівся хлопець і рушив до нас.

Я тоді не знала й не думала , що наші матері працюють разом на одній роботі, і віддавненько сватаються. Він підійшов до моєї мами, і відсторонив її від мене... І мовчки відвів вбік. Я перелякано дивилась на нього старалась зрозуміти й згадати, що б це мало значити… Згадувала… Так, так…

То мабуть про нього все мені мама товкмачила кожний раз, як я на танці йшла.

Подивися, там є такий Георгій Ісипчук, файний парубок, газдівський, придивися добре дівко, чуєш ?..

І знову стояв переді мною він, статний і мовчазний сільський парубок Георгій.

Лишіть, не бийте її...

Сиділа, як примусово, біля нього. Дякувати богу було вже пізно і все минулося швидко. І знову були дні, якісь одноманітні в нашому домі будні, одна радість то була робота. Оце якось прихожу з роботи , а мама;

Був Георгій, він має серйозні наміри, говорив що... хоче... Бо я йому сказала, як думаєш женитися, то, я її спам’ятаю, і вона буде з тобою.

Я його не хочу !..

Як це - не хочу ? Файний, з газдівської фамілії.

А хто тебе хоче?... Он Нюрка, менша, а вже має кавалера, а ти, що принца чекаєш?

І умовила мене мама, скоріш за все заставила. Ми почали зустрічатись. Але як йшли в місто, в кіно, то на відстані один від одного. Він то одягався дуже не по сучасному, а я занадто по сучасному. Ото і соромилися одне одного. А потім я привикла… Тай подруги заміж майже всі повиходили... Думаю ще подивлюся, якщо багач і скупий – не ходитиму з ним... Але він на разу був добрячим, і не скупим. А підготовка до весілля йшла вже повним ходом...

Ой, йой бачу як зараз буде грати уява нашого кінорежисера промовила Анна до Дани. І добре слухайте як то написала я про Підготовку до весілля…

Якось неждано прийшли свати. Я мусила як годиться перев’язали їх рушниками. Тоді батьки домовились на літо видати мене за всіма нашими звичаями. Сватання було коротким більше нагадувало мовчазний ритуал. Коли пішли свати, я зрозуміла все треба чекати весілля. Ні в очах ні в душі не було радості, був якийсь страх і безвихідь. Далі можна пропустити то все переживання, роздуми Чічки…

А от буковинське Весілля, то свято більше для глядача ніж для нареченої, стільки звичаїв та традицій що боюсь не зможу описати, зошита не вистачить. То слухайте:

Весілля почалося з того, що я мала раненько віднести вдовиці калач, кілька полінець дров, аби була гарна погода. А там далі музики заграли так, що на все село було чутно. Від нашого дому почали везти придане, дари, все що заказали батьки молодого... Здавалось, що було то весілля чиїмось чужим, як й ті мертві чічки які так довго нам прикріплювали нам на груди до весільного одягу.

           Я мусила на тім весілі бути молодою, виконувати всі ритуали, хоч хотілось мало й багато. Хтілось вибігти на галявину, де море польових квітів і щоб мій суджений мовив – це твої, я дарую тобі всю галявину незірваних квітів, бережи. Та все було так, як мало бути, так як хтіли батьки. Я чекала кінця…

Вечором мені стало страшно, як це я маю лишатися в свекровій хаті. Бо вперше в житі мала спати не вдома. Гірко плакала, А Георгій тоді, може й про людське око, став перед мною на коліна, просив не робити встид... І все заспокоював...

Не бійся, я тебе бити не буду...

А чи не скажете ви Дано, хтось вже описував перший день невістки у Хаті свекрухи, тож слухайте:

       Я тоді не розуміла до чого ця бесіда! В мене такого не було й в голові, щоб з любові й бити... А в першу „ шлюбну ніч”, він називав мене чужим ім’ям...   А через тиждень я вже дістала свого першого ляпаса, від якого упала.

Тоді я зрозуміло, чого то весь час боялася… Він якось люто кричав.

Більше року, я терпів аж зуби стискав. Тепер життя в тебе міняється, буде так як я сказав !

А свекруха, яка жила з нами в одній хаті добавила:

- Ти видиш, як тут є, хочеш, аби було добре, маєш бути нижче трави, тихше води…

           

     Через рік народилася донька, хоч він чекав сина. Юльці було десь чотири місяці тоді, як він мені сказав:

         -   Що ти є, що тебе немає, існуєш ти чи ні - мені все одно. Ліпше би тебе не було, щоб ти не знаходилась зі мною..., не мозолила мені очі…

     Забрала дитину, взяла необхідне, і пішла до мами.

Ось вам чим різниться рідна, Хата мами, навіть її подвір’я. Хоч традиції і тут робили свої корективи і була реальність того, а що скажуть люди…

     Мама зустріла з якимось незадоволенням.

- Я з Георгієм жити не можу, в нас немає нічого спільного.

- Цього ж вечора вертайся назад до чоловіка.

- Я піду під поїзд.

- Йди під поїзд, йди куди хочеш, в мене ти знаходитися не будеш. Забирайся...! Йди… Маєш чоловіка і все…

Сльози не допомогли... Мусила вертатись...

Стояла на подвір’ї хати де виросла зовсім чужою , і запитувала себе: Чому, чому так ?

     Пізніше я дізналась, що в нього була дівчина, яку він дуже любив, але його батьки заборонили взяти її, коли він сказав що треба женитись. Вона була позашлюбною дитиною, виросла без тата. Батько говорив немов на суді:

- Візьмеш її, виженемо з дому, а як ні, - все віддамо тобі... Такої невістки нам не треба... Здибатися нема з ким...

   І Георгій її не взяв...

Вона в горі і розпачу стратила плід їхнього кохання, - дитину якою була вагітна... Він на ній не женився, але не забув її.

І з ким потім пов’язати свою долю йому вже було всеодно...

Отакої, слухайте, як Хата свекрухи стала тим домом де мусила жити…

   Так ми прожили шість років, без любові, без розуміння...

Бита перебита, в синяках майже весь час... На роботі вже перестали вірити в брехні які я вигадувала, і завідуюча „ Пасажу ” - де я працювала продавцем без мого відома пішла до директора, де працював Георгій, виясняти причини моїх синців. Бажаючи зробити добро, тільки погіршила ситуацію в якій я тоді знаходилась... Дома Георгій відразу вчинив розправу.

Ага ! Є синяки, так… ? А тепер, битиму, що й синяків не буде…

Бив по нирках... Потім валялась по лікарнях з нирками шлунком... Садист...

А причини то й не було... На других тоді й він не задивлявся, тай на мене ніхто... Скаржилася свекрусі – байдужість й мовчання. Тай не раз вона бачила ті побоїща сама . Інколи ніби то співчутливо порівнювала…

А мене скільки старий бив ? Скільки я терпіла ?..

   Так наче це так й повинно було бути. Далі вже терпіти не могла, не могла й так далі жити там. Тай мама бачила, що я з лікарень не вилазю. Забралась до старої батьківської хатини. Потім прийшов Георгій. Простила… Почали жити окремо. Здалося тоді все почалось налагоджуватися. Влаштувався на роботу, приймав склотару, гроші приносив. Народилася друга дочка. Помаленько почали будувати хату, я тоді працювала в торгівлі. Думала все страшне минуло і буде далі добре.

     Та не довго був спокій. Невдовзі почав знову пити і бити, вилітали зуби від його кулаків. Моменти коли не пив, було добре, але то зрідка було... З роботи його вигнали, влаштувався кочегаром, тай там довго не був, а далі пішов працювати гробарем. П’янці кінця не було, все попивали. Грошей також не було... Діти підростали всього треба...

Тільки біда, та особливі обставини заставляють нас діяти. В країні йшли переміни які доходили й до нашого села. Був перший день, початок мого бізнесу.

Надумала я закуповувати тут в селі весільні квітки, і їздити продавати трохи дорожче, і на тому заробляти. Разом з сестрою скуповували весільні квіти, а в декого брали без грошей під реалізацію збирали квіти і зносили до хати свекрухи, щоб там упакувати і в дорогу.

Перша поїздка була до Румунії. Я з сестрою поїхала. Одну і другу границі перейшли без проблем.

А чи ви коли небуть бачили в Румунії базар, я на жаль також не бачила, але з розповіді ось так описала. Правда з натури або в кіно воно вийде значно краще.

На базарі розклали товар, оптовики ходять придивляються, прицінюються, ми ж мови румунської не знаємо. Підходить оптовичка розмовляє російською, поруч чоловік каже, беремо все…

     Грузи в машину…   Робили перекупщики це швидко і професійно.

Вони мали дати нам 300 леїв. То гроші такі, як лапухи, великі, доки ми порахували, вони поїхали, а там виявилося всього тридцять леїв.

Цих грошей навіть назад на дорогу додому не вистачило.

Та Бізнес, затягує як лотерея, і знову була дорога в автобусі, митниця.

   Через якийсь період збираємося знову в поїздку, на цей раз вже на границі не пускають, кажуть багато товару. Сидимо, трясимося, бо була пізня осінь вже досить холодно. А водій щось довго полагуджував справи з митниками.

Пішли зігріємось..., кажу сусідці і показую туди де в кінці напівпустого автобуса де багато сумок і пакунків.

- Взяли бутилку, закуску, здається вмить зігрілись.

Анічка каже: - Чого буду тут сидіти ? Йду з митником сама говорити, може пропустить. Пішла. Вертається...

Ось яка він інший невидимий бік Митниці:

Бачиш того вусатого ? То начальник митниці… Ти йдеш з ним чи я ?

Ні Анічка, я нікуди не йду нікуди...

То йду я.

І пішла махнувши рукою, немов іншого виходу й не було…

Через якийсь час вернулася. Тоді і пропустили нас, їдемо. А ті митники передали по зміні другим і популярність пішла про нас....

Іншим разом тільки підїжаємо на митницю зразу виходить пихатий роздобрений дармовими харчами митник і вже безцеремонно з ледь помітним румунським акцентом не пропонує, а вказує:

Так-так, або вона йде з нами, а, як ні взагалі не проїдете й до завтра.

Автобус повний, загружений товаром всі сидять й чекають .

Анічка каже, - Я сьогодні не піду. Коли хочу – хочу, коли ні, - ні. А чому маю я іти? Погляньте скільки товару везу. Чому я маю йти, за всіх розраховуватись. Не хочу!… Сьогодні ні за що не піду…

Так її всі умовляють... Просять востаннє, біда ж і ніч, холод… А то, і від нас з села люди. Зрозумій, якщо рано не будемо на місці, то втрачаємо перекупщиків. Вже й пропонують митникам інший варіант…

-     Зберемо всі, - по десять доларів, дамо вам, лише перепустіть нас.

Ні, я хочу лише її! Як, ні, то вертайтесь! … і баста … Інших умов нема.

Вже й водій просить Аничку. Мабуть добре знає впертість митників.

Ну, що будем робити? Іншого виходу нема … - Хочеш не хочеш, мусиш йти.

Таке рішення прийняли всі, одна Аничка мала з ним змиритись, бо й вона розуміла, назад дороги нема. Довги, безгрішшя і кому ці непродані чічки вдома потрібні. Й до того всі ж так намерзлись. З яким болем немов перед стратою промовила Аничка слова, які так чекали всі.

Ну ладно, піду, востаннє, запам’ятайте собі...

   Дві години її не було, вже почали хвилюватись,- де вона, чи не сталось що... Вже думали кого б це послати, може…, але години через дві приходить сама...

Що є, що с тобою робили? Ми вже хвилювались...

Ні! Що ти! То начальник зміни...інтелігент! Запросив у ресторан... Ніяких проблем, все нормально...

А які то були 90-і роки в Румунія, навіть не хотілось би згадувати, але епізод біля готелю, мабуть буде яскравим і захоплюючим для фільму, то читаю:

Згадалось враз й інше більш неприємне, як в одній з поїздок до Румунії молдавські рекетири перебили тоді мій ніс. Так і лишився горбатий такий?

А сталось тоді так, що продали товар, Анічка, вже звично як завжди вирішує свої проблеми у барах, а я чекаю, виглядаю...

Дивлюсь, сидить, а біля неї навкрух мужики, такі всі високі, видно з вигляду, круті. Один в довгому чорному пальто, підходить до мене, і каже:

- Ей, длинная!

- Ви до мене?

Хтось збоку тоді підказав мені.

Це старший в рекеті.

- Що?- питаюся.

- Хочу поговорить з тобою!

Думаю за грішми прийшов... Виймаю гаманець, знаю іншої ради нема, а на це чую його невдоволення...

Слухай длінная, це для мене мало, цієї ночі ти йдеш зі мною!

Знаєш, я не збираюсь бути з тобою!

Будеш… Зараз наші хлопці під’їдуть і тебе візьмуть.

Він вже збирався відійти, мабуть подумав, що зрозуміла і не стану противитись силі. Я йому тоді з таким призирством кажу:

- Я не буду йти з тобою...

- Ти серйозно?

- Так, я тобі серйозно кажу,- не буду… Хочеш в мене забрати гроші скільки в мене їх є, забери, а з тобою, я йти не збираюсь, я перед тобою боргів не маю ніяких.

- Ану почекай,- підходить ближче.

- Ну ти це серйозно так до мене ставишся і не боїшся...?

- Так!- Він відходить на крок, і різко повернувшись, і так вдарив головою мені межи очі, що я впала і знепритомніла. Були неподалік, і поліцейські, але ніхто не підійшов, зробили вигляд, що не бачили. Опритомніла, лице в крові, куртка теж... Пішли з подругами до готелю, переночувати, а ранком додому. Ранком виходимо, дивлюсь, а він з своєю братвою під готелем, мені стало страшно, думаю, що буде зараз, о Боже…

Та на превелике моє здивування вони мені нічого не сказали. А той який вдарив один підйшов до мене, і немов після похмілля процідив крізь зуби коротке:

- Вибач!

І пішов, дивлячись лишень під ноги геть у напрямку братви. Можливо й у них є свої якісь неписані закони. Пізніше вже мені сказали інші як Анічка хвалилась, що має гарну, високу сестру, а він думав, що я легкої поведінки. Більше ми до Румунії не їхали, перекинули тоді свій бізнес на Росію.

І знову вокзали, поїзди, мішки з товаром...

Ви мабуть й забули в Європі, що таке Вагон поїзда, ще радянських часів , плацкарт.

Одного разу їхали аж у Санкт- Петербург. На другій ночі заснули, а рано Галя будить. Довгий напівпорожній плацкартний вагон ще спав.

- Вставай, курток немає.

- Як немає?

- Немає і все, дивилась скрізь...

- Точно? Ти, очі протерла, не сниться це тобі…

- Так, таке серед зими приснитись не може, що будемо робити ?

       Пройшлись ми по вагону в різні боки, нема, вкрали. Їдемо без курток. А ось і перша митниця. Заходять білоруські митники, а ми товар тоді заховали з допомогою провідників, але чомусь одна коробка з квітами залишилась не захована, й вони її помітили.

Ага! А це чиє?

Тоді не змогли ніяк умовити митників. Був ранок і вони викликали міліцію. Чомусь мене одну висадили з поїзда, а разом і всі мішки з товаром.

В чужому монастирі і свої закони, тож закон кордону: мовчи та слухай, а на пероні прикордонної станції, сталась пригода, яку мабуть пережили сотні українців.

Сіла на одну валізу, навкруг обклалась коробками чогось чекаю. Надворі так холодно, трясуся, без куртки змерзла. Теплий світер в якому спала не допомагає. Чекаю на електричку. Йде якийсь п’яний хитається…

-   Що ви тут маєте жіночко?

Квіти такі, що на базарі продаються. Ви би не допомогли? Заплачу вам квітами, бо грошей нема.

А що мені з того, я б хотів випити.

Я вам даю по пів ціни, а ви собі продасте, тай купите випити. Дала йому багатенько тих квіток, він правда поміг завантажити в електричку. А в електричці підходить провідник.

- Куди?

- До України, грошей не маю, беріть квіточки...

Рідний край та Батьківщина тепліші, й завжди приймуть блудних дітей… Ось він перон української залізничної станції, том пригоди Чічки лише починались.

Приїхала на Україну, замерзла, тремчу, люди на мене дивляться. Але там на станції працювала прибиральницею одна моя знайома, я знайшла її , прошу:

Виручай, бачиш в яку халепу потрапила, грошей нема, а товару гора.

Зараз щось

Дай щось одягти.

Ось, хіба оце, моєї дочки…

           Дала куртку, трохи маловата, але вже добре є. Позичила грошей на дорогу, І взялася перевозити знову товар. Доїхала до Білорусії, дивлюсь хто там бігає по вокзалі у зеленому світерку, такий нещасний, а то Галя моя. Сіла, і вона в електричку, дівчата допомогли занести товар. Ой, то була трудна поїздка. По всякому бувало.

А чи знаєте ви, що багатьох людей вбивають гріхи, душа занепадає, то хто раз а хто й більше раз на рік йдуть до сповіді та Святого причастія. Та спочатку була сільска церква, і довга… Сповідь. Правда не прийнято переповідати, а не те щоб писати тайну сповіді, але я не моду , болить на душі й тисне у серце…

А коли повернулась пішла готуватись до причастя перед Великоднем .

На сповіді сказала „ Батюшка, все було, і з любові, і не з любові, і з волі, і з неволі ”… Не раз хотілось мені паранжу на обличчя покласти. До тридцяти років не зраджувала чоловікові, не гуляла. Він хоч пив, бив, а, як почала їздити то, ні за що, я не хотіла гуляти, то вже так вийшло з біди… Мусила... Було хліба нема в хаті, нічого нема, а Георгій нікуди не рухається. Тато взяв його працювати гробарем, прийде п’яний. Прошу,- дай грошей, треба продуктів якихось купити, хліба, солі … дітям треба…Дає, йду куплю, а рано встає, хоче похмелитись.

- Де гроші,- любить бити, за горло хапати душити,-гроші давай!... То вже нічого мені не хочеться, й грошей його лиш жива б лишилась. Мені не легко було їздити, товктися вокзалами, спати на валізах, і не раз лягти в ліжко не з волі доброї...

Сповідаюся в гріхах своїх і прошу Божого прощення.

- Прости грішниці Марії її гріхи содіяні, сказані словом і народжені в думці. Прости Боже.

Сільский батюшка довго молитвся за грішницю. Перехристив і благословив на добрії справи і житти по-християнськи.

А в кінці сказав.:

- Іди і не гріши, а в спокуту своїх гріхів почитай 20 раз „Отченаш” і „ Богородицю”

З тим і пішла...

То як Вам ще не набридло моє читання єдиної в світі сповіді Чічки, яка може ніколи не стане книгою, а тим більше фільмом… Наше еело, як і всі нічого особливого, хіба що  

Попит на чічки падав, чи то весіль стали мало робить, чи щось інше стало причиною, може то мода перейшла. А жити треба було. і тоді взялась возити свічки, по церквах пропонувати. Мала домовленість в одну церкву десь аж під Білорусією.

Зима була люта. Добиралась важко. Але довезла батюшкові, свічки до Різдва, якраз таку кількість, яку він замовив, сім мішків. На порозі його покоїв складаю, щоб поглянув, перевірив які то вони світлі і гарні… Чекаю бо зайнятий батюшка чимось мабуть важним. Ось і виходить. Навіть не привітавши буркнув з під бороди:

- Cвічки сьогодні не потрібні…

Як не потрібні ?

Мені вже превизли я не буду брати.

Як не будете брати?

А то сніг! Надворі таке мете! Таксі відпустила ; грошей нема ; я без копійки, як то забирати, то таке важке... Що маю робити…?

Я не беру, а хочете, зайдіть.

Вхожу в дім, там так тепло, така краса, телевізор, зручно.

Сідайте.

Заходить дяк, вже пренесли пляшку горілки, їду, роскладають на столі. Батюшка перехристився.

Господи, прости мене грішного…

Долонею вибив корок з пляшки, наливає.

П’ю окаяную, не хочу, але п’ю.

Як будеш зімною, то свічки візму.

Батюшко, що ви?

Йди в оту кімнату, ми зарас з тобою розберемось.

Дивлюся батюшка ті ряси скидає з себе, лампадочка горить, він до мене.

Якщо зі мною переспиш, - свічки візьму.

Лишень сіла на диван, чую хтось стукає.

Батюшка, принесли вам поману з поминок за успокій душі усопшого.

Вставай пішли ще, треба помянути грішника усопшого…

На столі понакладено різного – всякого їдження, напоїв... Я вже так пила, щоб не розуміла, що роблю. Пам’ятаю лише, як та його довга борода била мене по обличчі, як віник... Так минула ніч, а настав ранок, батюшка знову до мене, хоче кохання... Свічки взяв, гроші заплатив, і я пішла. Йшла навіт не оглядалась. Більше я туда не їздила, а через деякий час була чутка, що той батюшка втопився... Казали гарячий, скочив у воду, тай так не винирнув... Грішу, я, дуже грішу, знаю. Але думаю : якби Георгій був чоловік нормальний, та бачив би, як мені не легко, а то приходжу до дому, а він п’яний сидить,- де гроші? Давай сюда гроші!

     Остогидли мені ті валізи, надоїло – вокзали, на яких нераз ночувала всівшись просто під стіною, де було прийняли мене за жебрачку, і кидали копійки... Я почала задумуватись про поїздку до Італії... Багато вже поїхало з села, і не шкодують... А котрі вернулися на Україну, то не на довго... Значить там не погано... Крадьки від чоловіка зробила закордонний паспорт, та він якось на нього натрапив, і пірвав.

Забудь за це й думати…

Але, я не забула, знову вибрала паспорт, знайшлися люди, які швидко допомогли з візою, домовились з людиною яка мене в Італії зустріне, і підшукає роботу. 31 грудня я пішла в перукарню, а сестри мої залишились готувати все щоб разом зустрічати Новий рік. Проте, що, до Італії їду знали тільки найблищі. Коли повернулася з перукарні.

Де була? Куди ходила?

- Я знову дістала кілька головиць... Через кілька днів зібрала валізи, і сказала Георгію, що їду з чічками в поїздку. Так, то була поїздка, але в інший бік. Жінки між собою жваво розмовляли, сміялися... Вони вже не вперше їхали. А мені ні хотілося їсти, ні пити, а ні розмовляти.... Мені було страшно... Приїхали вечером. Не знаю, як, але жінка, звали її Ольга, зразу мене впівзнала. Ми сіли в авто, і поїхали, а там, далі пересіла в другий автомобіль, в якому крім водія – сидів молодий Італієць.

Поїдеш з ним, він тебе завезе до сіньйори де ти працювати будеш.

Їхали довго, вверх, і вверх, кудись в гори. Приїхали в село. Стара бабця за якою я мала доглядати, була худа, якась дуже чорна, і виглядала дуже нещасною. З наступного дня почали з’являтись сусіди і кожний приносив якийсь гостинець. Я собі думала : Які добрі люди, як часто навідують хвору бабцю!” А виявилось вони приходили дивитися на мене!” Спочатку було важко, бо, я зовсім не знала мови. Але, я бабцю помила, вичисала, відчухала, і баба стала гарнішою, віджила. Мені там зле небуло, але мало платили, і ніякого зв’язку немала з Україною. Я зателефонувала від сусідів до Ольги, жінка яка мене зустріла, і попросила знайти мені роботу в місті, а коли та знайшла, я не бажаючи зробити прикрість тій родині, бо вони мене полюбили вдалася до брехні.

Сенйоро, мушу їхати до дому, бо чоловік знайшов жінку у якої три дитини, і я мушу іти, рятувати сім’ю.

Їдь, а ми наймемо службу в церкві, аби підтримати тебе. Ти чоловіка гарно пригорни, а її бий. Наведи порядок дома, і вертайся, ми тебе чекаємо. Надавали мені різних продуктів на дорогу, аби голодна не була. І Бог мене покарав... Коли, я зібралась до міста, і зателефонувала до дому. Юля сказала – Мамо, тато зв’язався з Валею, дома завів скандал, і вигнав нас. Ми тепер живемо у бабусі... У Гейджьо Ольга привела мене до нової бабусі сіньори Елін. На цей раз платити їй за те, що вона знайшла роботу не треба було. Сіньора Елін була біла, повна, і видно дуже хвора, бо дивилася лише у стелю. Я розуміла, що буде важко, але всеодно працювати було десь потрібно. Я бачила, що молода сеньора, дочка : була мною не дуже задоволена.

Молода, не досвідчена, буде гуляти...

Ні, гарантую! Я її добре знаю, ми з одного села. Сіньора Елін невставала, треба було її піднімати, міняти простерадла і памперси, мити, але вибору на той час не було. Одного дня приїхав з Туріно чоловік сеньори Лариси, і я почула їхню розмову, а, я італійську вже починала трохи розуміти.

А хіба вона зацікавлена в тому ходитиме, чи ні?

Як це незацікавлена? Як сіньора ходитиме, то мені не доведеться виносити з під неї, міняти памперси... То чи не в моїх інтересах, щоб вона ходила! В місті мені було краще. Два дні в тиждень я мала вихідних, було більше свободи, зустрічалась з нашими жінками, знайомилась,- найтяжчий період для мене минув. А сеньору Елін, я доглядала, як дитину, старалась її виходити, і моя бабця через місяць вже ходила з паличкою. Вона була дуже добра віруюча жінка, багато навчала мене доброго.

Мені дуже допомагає папа Джоані другий. Боно : коли, я про щось молюсь. Він і тобі допомагатиме,- багато розповідала про життя взагалі, давала мені поради.

Ти є странерка, багато нерозумієш. Ти попала в місто. Дивися, бо всі хотять розваги, кожна машина зупинеться, щоб ти пішла, то не сідай в авто, ні з ким не говори. Ви сюди приїхали без сім’ї, ніхто за вас говорити не буде, ви свободні, робите що хочите, курете, п’єте. Не роби так.

Сеньора Елін, як, я з кимось познайомлюся, то приведу до вас, як ви скажете, так буде. Як да-да, як ні-ні.

Добре! Дивися Марічко, світ кругдий,- і малює пальцем коло.

Ти робиш крок за кроком, ти йдеш, в тому самому кругу йдеш,і , як робиш добре, то ти потім найдеш те добре, робиш зле, то в сто разів більше те зле найдеш... Ми багато розмовляли на різну тему дивилися разом телепередачу. Я їй розповідала про своє життя. Вона питалася, я розповідала. Всі наші зустрічалися на одній площі у вихідні, ходили на пляж, на дескотеку, і завжди випивали. В мене з’явилось багато знайомих, і жилося мені в Гейдьо Калабрі досить добре. Одна з моїх подруг, Ніна мала коханця італійця, і вони обоє дуже хотіли познайомити мене з своїм другом.

Скільки ти будеш одна? Він хороший.

Ніно, мені ці чоловіки так надоїли, я так в них зневірилася, що коли їхала сюди пообіцяла собі, що не гляну ні на одного чоловіка світу!..

Та годі тобі! Він класний! Німець!

Ну ладно, знайомте... Зустрілись, як завжди на площі. Бачу під’їжає авто, зупинилось, і друг Ніни і ми обидві сіли у авто, і поїхали. Поїхали на пляж. Там Мауро, і познайомив мене з високим, білим Ніколо. Він одразу же заявив.

Я розведений, і жінкам не довіряю.

А, я чоловікам! Я не забула своєї обіцянки сеньори Елін, і коли ми з Ніколо зустрілись в четверте кажу йому.

Йдемо до моєї бабці! Якщо сеньора Елін скаже „ да ” значить так і буде, а якщо „ ні ”, то ми з тобою зустрічатись не будемо.

Як це так?

Так!

Ще таке не було щоб, я йшов до бабці!

Хочеш – не хочеш,- мусиш... Сеньора Елін в мене, як мама, дає мені всі поради!

Взяв він коробку солодощів, воду, пішли. Сеньора Елін почала випитувати хто він, хто діди – прадіди.

Я знаю ту фамілію. Непогана, порядна фамілія. Можеш зустрічатись.

От я зустрічалась, далі пішли інтимні відносини. Я знала, що рано чи пізно все це скінчиться, але я хотіла попробувати які німці... А німець, холодний, як метал. Ніжний доти доки не отримає своє, а далі ти вже його не цікавиш. Дорешти він мені сказав.

Я був в лікіря, і він мені порадив знайти жінку для сексу, бо то є добре для здоров’я тому, я, і зустрічаюсь з тобою. Це краще аніж спортом займатись.

То ти тільки тому зі мною зустрічаєшся.

Ну чому? Ти мені подобаєшся.

Ти поступив підло, а я тобі повірила, як людині.

Я поступив підло? А, як поступила твоя подруга? Думаєш така хороша? Думаєш мене з тобою познайомили просто так! Ні! Вони тебе продали обоє,- вона за подарунок, він за бензин який, я йому постачаю для його автомобіля бесплатно. Знайомство з тобою, я купив. Недовгий час ми ще зустрічались, а потім знайшлася інша, одна з наших.

Залиш його, я зним раніше зустрічалась... Він періодично телефонував мені до сіньори Елін, яка переживала за мою долю, і надіялась, що наші зустрічі перейдуть в щось більше... Я собі підшукала ще одну роботу в „ Піцерії ”. До полудьня працювала в сеньори Елін, а пісьля в „ Піцерії ”. Там познайомилась з Людою з східної України з Кременчука. Вона зустрічалась з Антоніо, і він постояно забирав її з роботи, а заодно й мене. Ми подружились, ходили на пляж разом, на дескотеки. Італійці чоловіки задивлялись, чіпались, і нагло розглядали нас.

Давай, я тебе познайомлю з Джузеппе.

Ні, Антоніо, не хочу... В мене вже був німець...

Він мій друг, порядна людина. Жінка його при родах чомусь стратила розум, і він виховує самий двоє синів. Що ж подумала собі : все в житті треба попробувати три рази...

Добре, згідна. По понеділках він мене з роботи забирав до себе, і я ночувала у нього. А по суботах брав мене на дискотеку. Діти не мали нічого проти наших зустрічей, вони вже були дорослі, і все розуміли. Джузеппе був, як і всі мабуть італійці у сексі гарячий, але він мене зацікавив більше, як людина, як тато, адже мій повиганяв дітей з дому, а цей виховує їх самий. Але якось одного разу, я побачила в нього листи.

Хочу тобі дещо сказати і правду, не дурити, не брехати : До тебе в мене був роман з полячкою. Вона поїхала в Польщу, і сказала що не вернеться більше, а тепер зателефонувала, що приїжає. Я хочу щоб ти це знала. Я з нею зустрічався по іншому, а з тобою по іншому.

То ти мене кидаєш, так?

Тиждень має сім днів, п’ять з них твої, коли покличеш, тоді прийду.

Він телефонував мені мало не, щодня, познайомив зі своєю полячкою, разом ходили на дескотеку, до бару, але він вибрав її. Я була пригнічена, мені було прикро... Для сіньори Елін, я знайшла жінку, замість себе, сама влаштувалась в ресторані мити посуд. Хозяйка ресторану дала мені квартиру в будинку її матері, в якому ніхто не жив. Я могла приводити гостей, але лише жінок, відсвяткувати свята з подругами. Отож, я працювала в „ Піцерії ”, і в ресторані. Дні минали, я гроші висилала дітям, і Юлька мала змогу вчитись в університеті. Рішено те, що вона хотіла, і старалась. Почався великодній піст, і я рішила в цей період не пити, і не займатись сексом, і чи я не можу взяти себе в руки?! У неділю зібрались у мене подруги, а також прийшов Джузеппе з Егітою. Ця зустріч була призначена мною. Джузеппе мав подумати за деякий час, зробити остаточне рішення у виборі між мною, і Егітою, і дати мені свою відповідь.

Будемо зустрічатися, так, як, я запропонував раніше.

Ні, це не чесно по відношеню, і до мене, і до Егіти, до жінки з якою ти зустрічаєшся тепер...

Тоді, я залишаюсь з нею, кинути її, я не можу. Він знову вибрав полячку... Я сиділа, і думала чому так? Чому так життя мене кидає. З того часу минуло три місяці, я ні ским з чоловіків не зустрічалась. Люда, дальше зустрічається з Антоніо. Йому було 46 років, жінка в нього померла, а їй 26, щира, відверта, вони по справжньому любили одне одного.

Ми збираємось до друга Антоніо на віллу, давай з нами!

Ні, Людо, немає бажання... Хочу просто відпочити в цей вихідний.

Тобі не повезло, розумію... Але там так гарно! Побігаєш боса по траві! Ти ж хотіла!

Умовила. Лише ні з ким більше незнайомте...

Ні, ти просто відпочиватимеш. Дві години їхали в гори! Вілла була біла, шикарна! Повно людей! Виявилось там було щось подібне вечеринки. Почали знайомити з різними своїми друзями.

А це хазяїн. Франко.

Низький, красою не дуже, волосся зібране в хвостик, з вигляду, як мафіозі.

Люда, давай візьми м’яч, пограємо. До нас підійшов хазяїн вілли.

В мене є потрібний одяг, йдімо преодягнетесь, бо запачкаєтесь. В мене фабрика по виготовленю спортивного одягу, і всього що зв’язане з спортом. Італійці випитували одинока, чи ні, пропоновали старого, без руки багача, одинокий, наслідство велике. В кімнатах вілли спокусила краса! Такої я ще не бачила. Всі посідали за довгий стіл, хозяїн сеньор Франко посередині, їдять, п’ють, пропонують мені.

Не п’ю, в мене піст, рамадані.

Як так?

Не може бути!

Так,- А сама думаю : випила б! Але хай вже піст скінчиться. А тепер не буду, що, я вже катран з плоту, що всі мають в мене втирати ноги, і робити, що хотіли? Я що не можу привести себе в порядок, зрозумійте, що зі мною, але так все підряд?... Пообідали, бачу зацікавився мною сам хозяїн.

Йдім прогулатись!, - А сад в нього великий такий!

Звідки родом?

З України, з села. В нас худоба, коні, городи, природа гарна. Я природу люблю. Пройшлись, привів мене назад до вілли. Дивлюсь там одна наша, їй 38 років, йому 84. Все ходить з ним по саду, зірве квіточку.

Люда, глянь! Чи вона таки закохана в нього, чи це для публіки? Вона вся така нарядна, в дорогому костюмі... Цікаво вона з ним з любові, чи за ці наряди? Давай підійдемо, сядимо біля них. Старий італієць розхвалював свою Ларису.

Я рано їду на роботу, Лариса встає, все мені приготує, краватку зв’яже, навіть панчішки надягає...

А, що вас болить спина? Радикуліт може? – питаю.

Ні. Я здоровий! – відповів сміючись... Вже на землю опускався вечір, народ помалу почав росходитись. Пора була вже й мені.

Люда хто мене відвезе в Гейджьо? Мені треба до ресторану мити миски.

Я відвезу,- відізвався сіньор Франко. Вони хотять залишитись на віллі, а мені якраз треба в Гейджьо. Заодно я тебе відвезу.

Різниці нема, мені треба бути на роботі.

Ти, як миєш миски?

Як мию? Мию тай все.

Візьми рукавиці, бо руки псуються.

Даєш, то давай, дякую!

Захочеш, надумаєш, можеш зателефонувати і подав візитку.

Кинула в сумку й забула. Зі мною разом працювала ще одна Світлана, раніше, а потім знайшла собі іншу, але ми час від часу бачилися. Вона, як, і всі наші зустрічалася з італійцем.

Як живеш?- запитав її Джовані.

Нічого. Живу.

З ким зустрічаєшся?

Ні. Недавно тільки познайомилась, але не зустрічаюсь.

З ким?

З Франком.

А чому не зустрічаєшся?

Ти знаєш, він мені показався схожим на мафіозі. Нагадує одного з фільму „ Спрут ”. Такі очі, погляд. Ще цого мені бракувало. Я мафіозі повжаю, як людей, вони мені нічого злого не зробили, але краще їх обходити.

Ні-ні! Він правда багатий, має свої фабрики в Іспанії, румунії по виготовленні товару для спорту.

Правда, не брешеш?

Ні, він в Рейджьо Калабрі живе. Я його знаю. Що ж треба попробувати третій раз!

Як чино, він мене зацікавив... Який загадковий, малослівний... Люди які багато говорять мене не цікавлять, за день пізнаєш їх, вони, як розгорнута книга, а він інакший. Він одинокий? Бо в сім’ю пхатися не хочу.

В нього жінка була руминка. Красуня! Вони вже три роки в розводі. Діти з ним, дорослі можна сказати, один вже в війську, другий вчиться. Що ж була – не була! Після розмови з Світланою, і Джовані, відшукала візитку і зателефонувала Франкові.

Ало, Франко!

Хто це?

Марія!

Марія, яка була в тебе на віллі. Наступного дня він зателефонував мені.

Це Франко.

Який Франко?

Ти ж мені вчора дзвонила, а я з просоння не впізнав твого голосу. Можем зустрітись?

Так

Коли?

Після обіду. Зустрілись. Він більше мовчав, не робив нічого такого щоб сподобатись. Цілий тиждень не давав знати про себе, а потім зателефонував, і сказав, що зустрітись не виходить. От думаю, і знову не удача! Але, як вже буде. Через який час задзвонив.

Поїхали до мене на віллу!

Поїхали,- Я тоді вже пила вино,- мій піст минув. До випивки, як звикла, бо коли наші збиралися, то без цього не обходилось. Для мене переспати з кимось ніч це щось значить, а не просто переспати, і він вже більше мене не цікавить. І так одного вечора ми приїхали на віллу.

Франко чому ти не жив з своєю дружиною? Якщо не секрет.

Я її не кохав. Раніше, колись, я був закоханий в Італійку, але вона разом з батьками вийхала в США. Я довго не жинився, а потім поїхав по роботі в Румунію і звітам привіз дівчину. Вона була красуня, але, я в неї закоханий не був. Прожили 13 років, і розійшлись кожний в свій бік, а діти зі мною. Пора була лягати до сну.

Ти знаєш, я довгий час не займалась сексом. Я не буду.

Ні то ні. Йди в душеву, мийся, і лягай спати. Я тебе не заставляю, як ти не хочеш сама то не треба. Лягла, відсунулась на край дивану, але він ліг поруч, а тіло у нього таке укачане, таке красиве! Тягне як магніт!...

І вперше тієї ночі, з чужим чоловіком, я займалась сексом на тверезу голову. Я відчула таку красу! Перше, він сам сильний, як мущина. Мені з ним сподобалось бути, ми літали в небесах. Мені здавалось, що він є якась моя половинка! Я все життя щось шукала, весь час була всім не задоволона, я знала весь час, що мій чоловік, це не мій чоловік, що, я з ним не буду. А в ту ніч, в тій красі мені здавалося в Франку, я свою половинку знайшла! Краса з краси! Іноді задумуюсь чи то було на яву, чи у сні. Я не знаю, що то було чи секс, чи любов, в першій вечір, то не можна було зрозуміти, але то щось було чисте, і ніжне! На другий день він мене відвіз на роботу. Ресторан в якому, я працювала мав два поверхи : один індієць, і я мила миски. Час пік це була субота, роботи багато, ледве встигаєш. А один офіціант Мауріціо любив незбитки кидати на стіл мені, як попало, я поки витру, і не встигаю класти миски, і передати далі, секунда затримки, і вже збивається ритм роботи... Працювала вже три місяці, за вечір 30 євро, і мені шкода було лишатися тієї роботи. Терпіла, терпіла тому Мауріціо, дорешти надоїло.

Мауріціо, аспекто!

А там для красоти стояла у них велика, дерев’яна ложка, я зайшла з другого боку, взяла її, і відлупцювала по задку страшенно, від душі, як хотіла. Ті в кухні, як підкидали пательнями, так, і застигли, і дивились, як, я його лупцюю. Думаю, в тюрму не дадуть, хіба вижинуть з роботи... А він, як стояв, так, і отетерів! Стварша по кухні закликала хозяйку, й розповідає, і всі сміються.

Русо форте! Так, від сьогодні всі холодильники для неї відкриті, що хоче їсти, пити, фрукти, давати, і до дому теж! Після того випадку ми з Мауріціо подружились, він з роботи часто підвозив мене на квартиру. Франко не телефонував тижнями, не робив нічого аби йти на зближеня, завоювати мене, і взагалі уділяв мало уваги. Мені хотілось кудись піти, а він не куди не звав. Одного разу він запропонував зустрітись біля моря, я його там чекала, і почула шум автомобіля, обернулась,- Франко! Під’їжає на спортивні машині, я таку лише в кіно бачила.

Як тобі авто?

Нічого. Цікаве.

Ми їхали, а якісь молоді на зустріч нам щось кричали і махали руками.

Франко, мабуть в тебе колесо скрутилось, чи що сталось з цією машиною... Чому вони кричать?

Ні, ти не розумієш, вони кричуть – „ Швидкість давай! ” Він мене відвіз на роботу, і я весь вечір проплакала, сльози капали в ті миски, що, я мила... Коли він мене возив на своїй простій сірій машині, я думала, що ми можемо бути разом, а коли, я побачила цю розкішну, зрозуміла, що між нами велика різниця. Я почала поволі від нього відсторонятись, - „ Не живи фантазією! Він час проводить, розважається, а надоїм, - допобачення. Краще не привикати. Нащо мені багач? Краще б він був вантажник... Бо я його полюбила... В перше в житті! ” Він приїхав спеціально з Іспанії раніше, аби разом зі мною відсвяткувати 18-річчя моєї дочки. Мені це було приємно. Завжди питав, чи телефонувала до дому, як діти, мама. Радив, як висилати гроші, і скільки.

Не висилай всі гроші мамі. Бо мама має вас четверо дітей, їх всіх шкода, і котре прийде тому дасть, а ти тут важко працюєш. Шли лише необхідну суму, а решта складай тут. Подарунки, гроші, від Франка не брала, бо сьогодні добре, а завтра ні. А береш гроші : то він тебе вже купує, як річ, а я люблю свободу. Але в ньому, я знайшла і друга, любовника, батька. Наступало різдво, і кілька моїх подрух прийшло до мене в гості, зустрічали разом. Одна запитала : - Можна взяти мого племіника зі мною?

То бери, - Він прийшов, і розлігшись на дивані дивився телевізор. І нараз заходить Франко! В чудесному, дорогому одязі, з подарунком! Та коли він увійшов до кімнати, і побачив того на дивані, усмішка зникла з лиця.

Що він тут робить?

Прийшов з однією з моїх подруг, він її племінник, і вона взяла його з собою. Мене не цікавить хто він, а що він робить на девані де ми займались любов’ю? Це місце святе! Він залишив подарунок, і пішов. Я його не бачила всю зиму, дзвонити не дзвонив, на мої дзвінки не відповідав. Я зібралась їхати до дому, хотіла бачити дітей, навести порядок, бо, я вже знала, що Георгій зустрічається з моєю колишньою сусідкою з дитинства, гуляє на ліво і на право. В ден свого від’їзду, я випадково зустрілась з Франко.

Куди їдеш?

У лікарню попрощатись з сеньорою Елін, і в Україну. Додому.

Коза! Їдеш додому, а через дві неділі даватимуть документ, і ти зможеш вільно вернутись. А ти думаєш зможеш вільно вернутись чи ні? Можеш взагалі не вернутись.

Як не вернусь, значить так мало бути. І поїхала. Нікого не повідомила, що їду, хотіла прийти неожилано. Думаю куди іти до мами, чи до дому ; хоч знала, що діти у мами, і дуже хотіла побачити їх. Ні, додому. Приїхала на таксі, зупинилася біля хати, дивлюсь хата облупана, плоти валяються. До дверей,- зачинині. Заношу валізи до сусіда.

Добрий день Іване!

Дай Бох здоров’я! З приїздом!

Хотіла увійти до хати, та не ма нікого. Незнаєте де Григорій?

Він допомагає в когось коло будівлі.

Йду тоді до мами за дітьми, а ці всі речі лишаю у вас. Діти побачили зраділи, кричали з утіхи. Настя повисла на шиї мені. Я в основному ради неї й приїхала, бо вона одного дня зокотила істерику.

Як мама не прийде додому, я з дому піду! То через тебе, Юля, мама в Італії, і я її не бачу!... Мама вийшла з стайні,- О, це ти приїхала? А я думаю що сталось, що діти так вирещать.

Гай Настенько, збирайся дому! Йдемо направці через межі, бачу Георгій вже наподвір’ї. Підійшла, подала руку, він свою не дав.

З приїздом! Вже продала чічки?

Продала. Якби не продала, то б не приїхала.

Поможи речі занести від Івана.

Он там є Федір, хай він тобі допоже.

Хай так буде.

Думаю добре, що не скандалить.

Федю, допоможи з валізами.

Вже іду!- Несе-Ти, що кабана привезла з Італії, що таке тяжке?- Занесли до хати, кажу.

Чекай – відкрила мартіні,- Випєеш за зустріч! Чому ж не випить! Налила три стакани Феді, Георгію, і собі. Федя випив, а Георгій стакана не торкнувся. Федя побачив, що ми мовчемо, і пішов. Я привезла різні речі, для рідних, і для Георгія теж.

Це тобі!

Думаю буду з ним чи ні, а все ж він мій чоловік.

Мені нічого непотрібно.

Не хочеш, то не хочеш. Минув тиждень. Георгій кожний вечір збирався, як парубок, і йшов. Я дивилась на те все, а потім кажу :

Георгію, то живем, не живемо, нічого не кажеш?

Ні. В мене вже всі документи в адвоката. Я подав на розлучення. Будеш проти чи ні, всеодно нас розведуть.

Ні, чому, я маю бути проти... Скажеш коли підемо. Можливо, тобі з нею краще ніж зі мною... Пішли разом до суду, я сказала, що нічого не маю проти, і нам сказали прийти через дві години, тай забрати документи. Ми пішли до бару, випили кави, погуляли по парку разом, а потім пішли й забрали свідотство про розлучення. З дому він не куди не йшов, я прала, варила, для дітей і для нього. Вечорами він далі збирався, і йшов до Раї, Юлю забирав коханий на дескотеку, чи погуляти, Настя бігла до своїх ровесників, а я одна лишаюсь – сумно, хоч вий вовком, йду на пагорб, сідаю в траву, і плачу... Так, минув місяць після розводу. І однієї суботи, всі порозходились з хати, а я знову на свій горбик, сижу одна, і сльози тичуть струмками...

Добрий день Марічко? – сусідка Валя.

Дай Боже!

Ти, що плачеш? За ким?

Ні, не за ким, бо як прийшла, то знала, що він вже з Гаєю, хоч то вже було скрито... Але так сіла тут тай думаю, пів житя прожито, пройшло так, і пусто. Двадцять років прожили разом, це не рік не два, видно було щось, і добре, бо якби була лише зле, то не витримав. Коли, я вже не могла бути разом в одній хаті з свекрухою, і я забралася, той він там не лишився, а прийшов зі мною... Мати його обіцяла купити автомобіля лише б лишався в дома, і жинився на іншій, але він так не зробив... Видно сердце не було таким порожнім. Тепер лишилась одна... Пустота...

Стільки років прожили, двоє дітей.

Так. Тут, в цій старенькі хатині, я завагітніла на столі... Коли, я ходила до церкви насповідь казала : „ Чоловік мене мучив, винна, я, поїхала з дому, і мучилася без чоловіка... Не поїхала б, зберегла б сім’ю... Тепер одна...

А то говорили в селі, що ти втекла з дому в Італію, так щоб твій чоловік не знав

Так, це правда, Георгій ж не пустив би, от і втекла... Я вимушена була їхати, Георгій пив, ні про що не думав, Юля хотіла вчитися в універсететі, вона дитина обдарована... Як хочеш шось зробити, щось мати, то мусиш щось принести у жертву, щось в житті втратити... Заробила дочці на навчання, втратила чоловіка... Непоїхала б, Георгій був би біля мене, але Юля б не мала змоги вчитися.

А ти знаєш, що Георгій вже не п’є? Зовсім!

Так. Мав напад серця, лікарі сказали, що, як питеме, то помре. Злякався, й каплі врот не бере.

Такий гарний став! А вона, Ліна, так тримається біля нього, всюди разом обоє.

Я на неї зла не держу...

Але шкода Марічко, що так сталося... Приїхала, і тут такий удар! Як ти змогла це все перенисти?

Не за ним мені жалко, а за самим життям... Життя промайнуло так марно, пусто... Обертаюсь, назад, дивлюся, не має нічого... Так, знову, як яма... Пустота... Здається щось було, і нема нічого... Дні минали, він з дому не пішов, я не могла вже дивитись на його походеньки туди-сюди і терпіти то.

Чого чекаєш? Подав на розвод? Розвівся? Чого сидиш тут? Збирай речі, і забирайся! Позабирав все, що лише міг, кожну дрібничку, до цвяшка. Минуло літо, відгоріла осінь. Я трохи працювала, у приватному барі, але не довго. На другій було холодно, чумно. Чоловік залишив, сім”я розпалася... Я лишилася коло розбитого корита... Встримувати те все було важко ; я знову почала думати про Італію. Треба їхати! Але мені давали відказ, знову, і знову. Тоді, я поїхала нелегально. З страхом, але поїхала... Знайомі дівчіта радо зустріли мене в Геджьо. Через кілька днів знайшла собі роботу, прибирала в офісі. Хто роботи не цурається, він її завжди найде. Франко не виходив мені з голови, весь час думала про нього, чи лягала, чи вставала, згадувала всі його слова... А якось зайшовши з подругою до гастроному побачила дороге обличчя,- він, не він, повірити собі не змогла.

Він! Підійшла, обняла, поцілувала.

Привіт!

Більше не могла вимовити й слова,- розхвилювалась, розгубилась.

Привіт! Телефон маєш?

Так! Дала номер. І наступного дня він зателефонував, і запросив на віллу.

Як діти, мамо?

Все гаразд.

А ти виглядиш втомленою, тобі треба відпочити.

Минуле ми не згадували... Почуття ставали все сильними, ми все більше привязувалися одне до одного! Хоч, я завжди страшено боялася чоловіків. Що за знаком гороскопа скорпіони. Вони владні, люблять брати керівнитство в свої вуки. А він скорпіон, і сам такий владний. Він мав над мною якусь таку силу влади, що я собою керувати не могла. Якщо він сказав бути через десять хвилин, то в мене тремтіли руки й ноги... Потім подумала, що мені треба покінчити з цим самій. Він це не зробить, бо я йому вигідна, зручна. А крім цього, найголовніше, це є перелюб. Я ходила там до церкви, і знайшла падре Данієля, і дуже хотіла з ним поговорити, про це. Одного разу, я наважилась, це зробила.

Я зустрічаюся з чоловіком у якого закохалась. Закохалась в перше в житті! Неможу без нього, але це перелюб. Сьогодні жива, а завтра всяко може бути. З чим, я піду на той світ? З чим стану перед богом? З гріхами своїми? Що мені робити? Порадьте!

Він розведений?

Так!

А ти?

Також., і дороги назад немає, і не може бути.

Діти в тебе є?

Так.

А в нього?

Так.

З ними знайома?

Так, Крістіан і Мануель. Якщо діти не проти, то можете жити разом. Тільки прийдіть, я вас обвінчаю, так і поясни Франку. Краще хай він до мене прийде, я сам зним поговорю.

   Марічка вийшла з церкви і попрямувала до моря, Там монотонність хвиль заспокоювала, а може й допоможе знайти відповідь на багато Чому і Як…?

З морем в такі хвилини можна поговорити, як з кимось близьким і дорогим, воно не мовчить, а ти його слухаєш і слова сказані до моря залишаються твоєю таємницею. Марічка говорила морю, немов говорила до себе, а виглядало, що просить пораду і відкриває таємниці і залишає частку своєї любові на радість морю.

Я не знаю, що мені робити.. А сказати йому, цього не можу... Що скажу? Бери мене, тай йди вінчайся зі мною? Неможу… О якби, я на одному рівні з ним. У нього два універсетети, освічений, багатий дуже... А хто я? Мию миски, і міняю памперси старим і немічним італянцям! Зрозуміло, що він зустрічається зі мною до часу, так все мине, а жениться не буде, це скінчиться скоро.

Я влаштувалась ще на роботу, продавцем у Пане фіччіо, і одного вечора так, як. нераз це робив до себе на віллу забрав мене Франко. Тієї ночі від сексу з ним я відмовилась.

Ні Франко, більше займатись любов”ю з тобою, я не буду. Будемо просто друзі.

Ти це серйозно?

Так. Так повторилось кілька разів. Він мене забирав до себе, але сексом ми не займались.

Марія, чому ти так поступаєш? Об’ясни ці твої поступки.

Я тобі цього зказати не можу! Ось номер телефона падре Данієля, зателефонуй йому, він тобі об’яснить. Він хоче з тобою поговорити... Може, я не вірно зрозуміла, а ти італієць...

Дві неділі ми не зустрічались, а потім, як завжди поїхали на віллу.

Ти телефонував падре Данієлю?

Ні! І не збираюсь дзвонити, і розмовляти з падре. Вони, всі такі, як і ми.

Яка різниця, що вони роблять? Кожний відповідає за себе. Падре всі мої друзі. Що, я зними буду говорити, і що вони мені казатимуть? Я їх знаю добре. Мій старший брат вчився на теологічному. В універсететі викладає. І падре казатиме, що мені робити? Я читав біблію на кількох мовах. Що ми злого, робимо. Ти одинока, я одинокий.

Ні, то ні, між нами велика різниця у всьому.

Це не має значення, якби не було почутів, я не був би з тобою, я не зустрічався з тобою такий довгий час. Ти думаєш, що ти будеш сама? Ти в такому віці, що це шкодитеме на організм. В псіхарню попадеш...

Я все розумію, моя мама в псіхарні працює... Що має бути, те й буде... Він підійшов до мене, подивився таким незрозумілим для мене поглядом, мені в обличчя.

Що таке Франко?

Ти наказана...

Я ставала не покірною, а це значить не вигідною. Роботи в мене було багато, і дні за днями для мене минали швидко. Підходило Різдво. Я надумала піти, і привітати сіньору Елін з цим гарним св’ятом. Вона була доброю людиною, і я завжди тримала в добрій пам’яті, але все ж хотіла запитати дозволу її доньки сеньори Марії, хоч знала, що вона не матиме нічого проти цього, і я зателефонувала їй.

Сеньора Марія, хочу вашу малу привітати з Різдвом, можна, я прийду?

О, так, звичайно! Давай зустрінемось на розі вулиці Санта Катаріно, і підемо разом!

Коли?

Давай у вівторок вечором.

Домовились. Ранок вівторка почався з скандалу. До кімнати де я жила просто влетіла Настя, жінка яку я влаштувала на роботу до сеньори Елін, замість себе. Руки в ноги, і в крик.

Яка не вихованість! Ти чому маєш йти до сіньори Елін? Вона розстроюється потім, погано себе почуває. Чому ти маєш йти її поздоровляти?

Так, Різдво ж!

А вона, хто тобі? Мама?

Ні, але яка різниця? Я її люблю, і хочу просто привітати!

То великий двох поверховий будинок, люди виходили на той крик, дивляться. Не розуміють що вона каже, але бачать що кричить.

Так Марія! Шкодуй на себе! Прийдеш поздоровлять сеньору, тебе вишвирнуть на Україну! Викрикнула товкнувши ногою.

Ти мене зрозуміла?- грюкнула дверми і пішла. Наступив вечір, я збиралася іти до сеньори Елін. Ну, думаю, так. Настя буде вказувати мені, що мені робити, йти чи не йти, до людини яка зробила багато добра, і яку я поважаю, і люблю. Я ж не йду відбирати в неї роботу. З того ранку, і почалися всі мої нещастя. Перед зустрічею з сіньорую Марією, я мала поміняти хворому братові хозяїна “ Пане фіччьо”, памперси, помити, і покласти в ліжко спати. Сіньор Лоренсо відвозив мене до брата сам, і на цей раз також повіз. Я справилася з роботою швидко, і побігла до автомобіля де мене мав чекати сеньор Лоренсо. Виходити а він йде на зустріч.

Ой Марія! Що сталося! Що сталося!

Що таке сеньор Лоренсо?

Сумку твою з авто вкрали!

Як украли? Хто?

Якісь чорні. На мотоциклі під’їхали.

Вона ж була на задньому сидіні, її видно не було...

Не знаю... Украли... Були там люди, але нічого не змогли вдіяти, і вони поміж машинами, і втекли... Мні не було шкода ні сумки, ні грошей, але там був паспорт, записна книжка, фотокартки, то було, для мене дороге. Стою і думаю, що маю робити, іти до сеньори Елін, чи не йти, подарунок для неї також у сумці, був. Йду, раз рішила йти, йду. Зустрілася з сеньйорою Марією, пішли. Прийшли привіталася з бабцею, там була і Настя, привіталась і з нею, але вона не відповіла, вийшла з кімнати.

Марічко, а де обіцяний подарунок?

Не має сеньйоро Елін. Вкрали мою сумку, і все що я в ній мала...

Нічого, добре, що з тобою нічого не доброго не трапилось.

Як твоя аморе?- Бо я їй за Франка розповідала.

Коли приведеш познайомити?

Поки ще ні,- поговорили трохи, і я пішла. Дивлюсь сеньор Лоренсо мене вже чикає.

Не переживай, вкрали то вкрали, якось буде. Скільки ти мала грошей?

Сімдесять євро.

Я тобі їх поверну... Я ж винуватий, не закрив авто.

Мені не так шкода тих грошей, я їх зароблю, мені шкода, всього решту, а паспорта особливо... Різдво, я відсвяткувала з виликою родиною хозяїна „ Пане фіччьо ” сеньора Лоренса. Вони мене запросили, і були до мене дуже уважні та люб’язні. А наступного дня на Стефана треба було йти працювати у „ Пане фіччьо ” торгувати, а мені так не хотілося йти, так не тягнуло... Думала може закрито, може на Стифана не працюють... Але пішла, всеодно треба було йти міняти памперси, мити брата сеньора Лоренса, свято чи ні. Тай прийшла запитати працюватимем чи ні.

Може не треба йти сеньор Лоренсо, може ви не робите на Стефана?

Не працюємо? Піци напекли! Чекаємо на тебе! А мені так тяжко на душі, так не хочу, ну що мені робити?.. Відвіз мене сіньор Лоренсо туда до свого брата, помила я його, і йду у „ Пане фіччьо ”, в той хлібний магазин. Кажу сеньору Лоренсу.

Дайте мені ключі, бо мої вкрали разом з сумкую, а я як продам хліб, то що буду тут сидіти? Закрию двері тай піду.

Ні не можу лишити, бо в мене ключі, і від машини разом, до купи. Я буду не подалік крутитись. Якщо треба буде, ти мені зателефонуй.

Не можу дзвонити, бо не маю телефона.

На тобі. На випадок чого, якісь проблеми, чи схочеш закрити, я тут буду недалеко, я приїду. Вже ніч, всі піци продані. В ту ніч так продавалися піци, як ніколи добре! Всьо, що було приготовлене! На триста євро! Друга година, а приходять оті марокери чорні. Приходять пиво брати. Приходять і приходять, беруть і беруть. Кажу,- нема пива. Не знаю, що було з ними, напилися, були п’яні. Хочу вже йти, закривати магазин, телефоную хозяїну – не відповідає. Думаю, хоч би прийшов, бо ці мароканці такі наглі. Знову кажу,- Нема пива. Вони кричуть, гримають кулаками.

Пива давай! Виходжу я надвір, думаю може вони вийдуть, їх було вісім, а один крутиться, крутиться і ні з того, ні з цього по вітрині, як тарахне ногою, і розбиває вітрину. А навпроти з боку сиділи двоє їли піцу, і наблюдали. Вони махом підходять і дзвонять.

Куди дзвоните,- питаю.

В поліцію.

Нащо дзвонити в поліцію? Давайте сюди, я подзвоню хазяїну.

Ні-ні, в міліцію. Міліція повинна прийти. Я не встигла оглянутись, вже є три машини поліцейські. Приїхали. А я ж то без документів, нічого не маю.

Ваші документи,- Я паспорт принесла, а більше нічого нема, і мене у фістуру. Там тримали день, і на другий відправляють мене до дому, на Україну... Я там говорила.

Я ж нічого не винна тут. Скільки наших без документів...

Не ображайтесь, але це все було на вас підготовлене. Рано чи пізно, ми всеодно мали це зробити. На вас просто заявили. Сказали відправити додому... Я зрозуміла, що й мароканці були підкуплені, а хозяїн зробив вигляд, що ніколи мене не знав коли його покликали до міліції. Я там робила ночами і поліцейські приходили поїсти, бо там поруч був їхній участок. Виділи мене, і знали, і ніхто мені нічого не казав, а тут раптом ви так зробили... Купили мені білет, і відправили на Україну... Тридцять першого, перед новим роком прилетіла у Київ, а там додому... Пішла працювати знову у приватний бар, але більше двох неділь працювати там не змогла, дивитись на підвинивщі обличчя... В селі питали – Чому так швидко вернулася?

Діти маю. До дітей – І мені згадалось, як одного разу Франко сказав мені.- Зозуля! Дітей лишила...

А Георгій до дітей приходить, цікавиться ними? Ні, так якби в них тата ніколи й не було...

То все на твоїх плечах?

Так... А що робити?

Місяць, чи скільки ви ще жили з Георгієм разом, в одній хаті?

Та десь так, не менше...

І ти не могла Марічко, його перепросити?

Ні, Надю, я знала, що б я не робила, то між нами вже нічого не буде...

Скільки років разом прожито! Невже не лишилось любові, тепла в душі, не грамульки?

Нічого не лишилось

Жаль

Так... Жаль... Але звинувачувати нікого... Винна сама. Буковина потонула у буянні листі та траві, у пишному цвітінні бузку. Під зоряним та місячним переливом сяйва, жаліють солов’ї не змовкаючи до ранку, і не даючи стулити очей у сні... Не спиться, знаю, ні, у ці чарівні ночі. Бентежить соловей, хвилює в жилах кров. І сердце хоче так, так любові хоче! А спрагнені вуста цілунків знов і знов! Зірки налахкотять в безмежних дивоколі, сп’янілий вітерець в кущах бузку тримтить. Й ти зболено в цю мить запитуєш у долі, де щастя блука і на стежках яких? Та минуть ті слова без відповіді в тиші, зітхання гіркота, а як стогін груди рве. Чиж на світі цім воно у мріях лише? А ніч така хмільна!.. А соловей зове... Часто на пагорбку можна побачити самотьню фігуру... Марічка... Спогади накочуються хвилями вертаючи у минуле. Вона задумується над прожитим, і не знає як жити далше... Пішла у світ заради дітей, аби вивчились, здобули бажану професію, мали все.. Бачила різні сміття, та гидоту і просила через те... Вона була вдячна хто її відправив на Україну, хоч і не знала хто це зробив, бо вернулась до дітей... Так діти виростають, ідучи у світ своїм шляхом, і говорять історію свого життя!... Старшій дочці вона вже не потрібна, тай менша вже не тримається біля неї... Георгій!... Він щасливий у своєму новому шлюбі... На цій землі кожен має право на щастя... А вона? Що є у неї?.. Оцей пагорбок до якого приходить несучи свої думки – роздуми важкі, як намокне від дощу каміння, і в душі біль самотності яка мов каханець обіймає все міцніше, і міцніше... Важко зітхає не відводячи очей від далекого обрію...

Так мало бути...

Але чи воно мало так бути?..

Осінь цього високосного року видалась слотлива. Дощило майже шодня. У власному городі кожен ставав рабом оцих природніх обставин. Спочатку було ховались, щоб перечекати дощ, а потім привикли й робили поміж дощем.

Та коли переставало лити з неба то була справжня радість виходили всі хто міг , щоб в ці вікна між дощами припасти щось на зиму. Телевізор в хаті щодня передбачав якісь нові негаразди, монотонно лякаючи приходом «нашизму».

Раз по раз появлявся немов якийсь зомбований диктор і розповідав про якісь проценти зростання економіки, в яких як видно й сам мало розумівся. Говорив також про інші покращення життя, та на жаль чомусь ніхто не міг їх побачити і розгадати на власному прикладі, взяти з свого особистого життя. Та все таки це мабуть якоїсь меншості й стосувалось вони то і видавали ці цифри.

   Агітація за послідовність і за те щоб жили як жили, воно з часом стане краще придавала щораз все більш гнітучого стану.

   Марічка сиділа напроти вікна, а надворі перещив дощ. Одіта була по сільскому, відповідно до погоди. В літній кухні де вона перечікувала дощ було досить затишно, спочатку подумалось що це і є оселя. Але через відчинені двері виднілась плита на якій кипіла велика каструля, то мабуть готувалось вже на завтра свиням. Іншої роботи за такої погоди не було. Дочки в місті, а Григорій пішов зовсім, ще серед літа, то й чулася Марічкка зовсім одинокою.

Вийшла було глянути погоду, а за одно перебігла поміж дощ до хати палацу, що зараз виглядав ще більшою пусткою.

Збігла на мить і зразу ж повернулася до літньої кухні з картонною еоробеою від модного італійського взуття. Тут обережно відкрила, бо в літній кухні було тепліше і затишніше. Мабуть чулась тут не так одиноко, бо й кіт, чомусь облюбував цю піч в якій вже давненько не пекли хліб.

   Сіла знову напроти вікна і почала виймати акуратно вкладені невеликі фотоальбоми. Зразу відкрила і на неї налетів італійський фотоспомин. То вже коли повернулася подруги передлали бусиком, щоб памятала про часи і про тих хто ще там. Серед персонажів забутих і вже призабутих були гарні пейзажі, море у різні погожі настрої, віли, а інколи попадалися листівки місць де так і не змогла побувати за роки праці в Італії.

Далі була таємна поїзка за новою візою до Італії і ось зустріч на Майдані з власною дочкою яка особисто прийшла відстоювати свої права на краще життя.

Майдан… то… шо, за колективним оргазмом на Майдані Насолодження спостерігає вся планета …

Перша розмова дочки з мамою, яка майже випадково зустріла її в Києві.

Це ти доню, ти тут як ?

Так , а ти чому тут…?

Бачиш у нас не було можливості й часу поговорити вдома , то Бог післав нам це тут. Розумієш доню, я розпочала наву спробу поїхати в Італію. Чекаю, можливо на днях отримаю візу…

А я бач приїхала сюди разом з друзями з інших мотивів, щоб ні ти ні ми більше ніколи не їхали по чужинах.

Так доню, я починаю тебе все більше розуміти…

Ви ще не відчули що таке Майдан, побутьте тут з нами і ви народитесь знову як вільна людина…, поглянте, що таке сьогодні ось цей Майдан… Ні ні Ви ще не знаєте, що таке Майдан Насолодження? Ше можна візнати лише зараз, бо через тиждень-другий він може знову перетворитися на звичний Майдан Незалежності. Про стан насолоди, який тут людина переживає, потрапляючи в цей райський куточок планети Земля, неможливо розповісти. Показані по телебаченню молоді красиві обличчя, що випромінюють щастя, півмільйонний кайфуючий натовп, сцени братання українців Сходу і Заходу, сльози радості і танці, — все це ніщо в порівнянні з відчуттям блаженства від фізичного занурення у цей божественний енергетичний вихор. Спостерігати за Майданом Насолодження по телевізору — це те ж саме, що секс по телефону. Для справжніх відчуттів потрібен особистий контакт!

Мамо, ви потрапляєте у Великий Вулик, де люди обдаровують один одного медом ласки і любові. Тут вас одягнуть і нагодують, потім ще обнімуть і розцілують за те, що ви дозволили їм це зробити. Ваші політичні чи релігійні переконання тут не мають жодного значення. Ви би подивилися на обличчя хлопців, яких сюди привезли з Донецька для “розборок” — вони просто ошелешені енергетикою Майдану Насолодження і спостерігають за всім з відвислими щелепами. Їх тут годують і одягають, з ними дискутують, їм дарують усмішки, тиснуть руки і називають братами. Найбільше здивували дві “розфуфирені” киянки в дорогому одязі і золоті — вони енергійно шукали донецьких хлопців, щоб їх нагодувати! Після такого подиху любові заледенілі біло-голубі тануть на очах і перетворюються на еротично-гарячих.

Щодня десятки тисяч людей, долаючи труднощі і насаджений роками страх, зі всієї України їдуть до Києва, отримують всепроймаючий заряд цілющої енергетики і через кілька днів їдуть додому, розповідаючи землякам про чаруючу силу Майдану Насолодження. Заінтриговані цією доброю звісткою, люди зриваються з місць і самі їдуть до Києва, щоб відчути магію Майдану власними клітинами.

І за всім цим чудом з відкритими очима спостерігає весь світ: тема України вже тиждень тримається на першому місці світових новин. Останній раз таке було під час вибуху Чорнобиля і створення зони відчуження. Сьогодні, через 18 років, тодішній жах зцілюється вибухом радості і створенням зони блаженства.

Ви вже здогадалися, що насправді відбувається? А відбувається те, що ми очікували багато років і говорили собі: “Ось-ось, вже скоро, ну ще трішки...”. Про це 10 років тому писав великий український вчений Микола Чмихов (вічна йому пам’ять), про це 5 років поспіль регулярно пише футурологічний журнал “Перехід-IV”, про це було прямо сказано у книзі “Арійський стандарт”. Я тобі про це говорила , що захоплюють мене ці проблеми, там прямо прогнозували про зачаття нового українського етносу … Це відбувається зараз…

Ось у чому причина масового оргазму на Майдані Насолодження. Його механіка проста, як все геніальне: людина потрапляє в ощасливлений натовп, зливається з ним і відчуває себе частинкою могутнього суперорганізму:

“Нас багато і нас не подолати!” звучало підсилене через гучномовці на весь Майдан. Довкола були молоді здорові люди, тому, вливаючись у натовп, кожен відчуває себе молодим і здоровим. Ці фантастичні емоції варто пережити: тепер твоє тіло збільшується у сотні тисяч разів, ти стаєш щасливим і невразливим велетнем, ти стаєш частинкою Бога! Протягом часу, необхідного для здійснення акту етнічного зачаття, мільйони людей переживуть колективний оргазм і на все життя запам’ятають щастя належності до великого соціального організму. Ці емоції вони розвезуть по всій Україні, а разом з нею — бажання стати великим, сильним і здоровим народом. До речі, попри мороз, на Майдані Насолодження зовсім немає п’яних людей, так що етнічне зачаття відбувається в абсолютно тверезому стані.

– Доню поглянь на реальні речі.

Ви про що? А, ну да, криза... Вона триватиме доти, доки відбуватиметься акт етнічного зачаття. На другий день після його завершення політична криза невимушено закінчиться через свою непотрібність. І тоді, знесилена “медовим місяцем” бурхливого кохання, Україна трішки відпочине і почне готуватися до найголовнішого. Відтепер щодня вона згадуватиме сонячно-гарячий листопад-2004, а щоночі, посміхаючись у щасливих снах, бачитиме Майдан Насолодження. Щоранку, згадуючи побачене, вона знову і знову дякуватиме Богу за Його ласку і ретельно готуватиметься до народження своєї зачатої в любові і радості Божої дитини — нового українського етносу і нової української держави — Третього Гетьманату.

— Якщо використовувати аналогії з зачаттям і народженням дитини, то хто є батьками нового українського етносу?

Його любляча матір — наша Ненька-Україна. Це геосоціальна істота, яка розвивається на нашій землі протягом 30 тисяч років і на початку кожного 532-річного сонячного-місячного циклу народжує свою дитину — новий український етнос. Погортайте сторінки історії і самостійно в цьому переконайтесь. Попередній український етнос називався козаками і створив Гетьманат, який подарував світу першу Конституцію демократичної держави. Ще раніше були руси з державою Русь Київська — наймогутнішою і найкультурнішою державою Європи. Перед ними були анти (“богатирі”) з Антським союзом, далі — сармати з Великою Сарматією, сколоти (“сонячні”) з Великою Скупією (“скупченням”, “зібранням”, “союзом”), кіммери-самари (“сонячні воїни”, “самураї”), арії-ярії (“сонячні”, “пасіонарні”, “ярі”, “життєспроможні”). Ми стоїмо на порозі нового 532-річного циклу, який в арійсько-християнській традиції називається Великим світотворчим колом. Отже, наближається час появи на світ нового українського етносу. Своє ім’я він отримає при народженні.

— А хто ж є його батьком?

Батьком є той, хто виступив ініціатором етнічного зачаття, розробив геніальний сценарій і досконало організував його здійснення.

— Ющенко? США?

Ну що ви... Беріть значно вище. Судячи з розмашистості і ефективності проведеної “спецоперації”, її автором може бути Ісус Христос — події останніх років ну дуже нагадують Його почерк двотисячолітньої давності.

Поміркуйте самі: протягом останніх років Україна перебувала в стані типового “застою”. Вона стала нагадувати людину, якій перетиснули вени і артерії — бо так паразитам легше смоктати кров.

— Це як при здачі крові: для зручності введення шприца у вену її спочатку перетискають?

Так отож. Закономірний наслідок такого перетискання кровоносної системи — застій крові, зашлакування і отруєння організму, загроза атрофування його органів. Проявом такого внутрішнього заблокування стало штучне інформаційне і соціальне розділення України на Київ, Схід і Захід, дуже зручне для олігархічних кланів, державного рекету на зразок податкової адміністрації та інших дрібніших паразитів. Багатьом навіть здалося, що Україна вмирає і звідси треба втікати, бо жодних шансів на її порятунок вже немає.
Проте на небесах дотримувалися іншої думки. Те, що відбулося, не має раціонального земного пояснення. Перше: на посаду Президента влада висунула людину, яка з погляду іміджу абсолютно для цього не придатна. Якби взяли когось іншого, ну наприклад Тігіпка, то все пішло б як по маслу. Але ж ні — їм треба було “двічі несудимого” донецького пацана! Народ тихо обурився, але промовчав. Але ж треба було його якось активізувати. Тоді влада вирішила полякати його біг-мордами, типу “Великий Брат дивиться на тебе”. Жінки розповідали, що наймоторошніше вони виглядали у присмерках. Але остаточно людей доконали брутальні фальсифікації другого туру виборів під керівництвом підозрілого типа, біографія і зовнішність якого мимоволі викликають асоціації зі словами “кілер” і “кідалов”.

І ось тут народ по-справжньому перелякався, обурився і зашевелився! Тут перемішалися і страх за своє майбутнє, і обурення за “козлів”, коли ця антиукраїнська влада нахабно “витерла ноги” об свій народ. Люди вперше відчули, що від кожного з них залежить майбутнє, подолали бар’єр багаторічного страху і — почалося...
Першими миттєво відреагували кияни, які найкраще розуміли перспективи “нового донецького порядку”. Вони то і започаткували на Майдані простір протесту, який незбагненним чином трансформувався у простір насолодження. Західна Україна з’явилася в Києві лише на кілька годин пізніше — рівно на стільки, скільки потрібно щоб домчати до столиці на автомобілі. За ними пішла Центральна Україна, а коли до Києва почали прибувати поїзди зі Сходу, то це лише підкидало дрова у жовто-гаряче полум’я київського етнотворчого реактора.

Багомільйонні маси прийшли в рух, Схід і Захід зустрілися в Києві, на загальнонаціональних каналах пішли об’єктивні новини. Почалося соціальне та інформаційне розблокування — в українському біосоціальному організмі швидко відновлюється кровообіг і починається очищення.

До речі, частково це розблокування почалося ще в першому турі виборів, коли на Західну Україну приїхали донецькі спостерігачі. Ви не повірите, але перед від’їздом вони назавжди попрощалися зі своїми родинами, бо були переконані, що прямують на смерть. І це були не прості роботяги, а державні службовці, директори шкіл! І треба було бачити їхній шок, коли вони зіткнулися не з озброєними до зубів агресивними “бандерівцями”, а культурними і доброзичливими людьми. Повертаючись додому в “донецьку зону”, вони поклялися, що розкажуть землякам всю правду про Західну Україну. Розповідають, що дехто навіть почав планувати переселення на український Захід, де через масову трудову міграцію багато порожнього житла.

— А що про відновлення кровообігу думають паразити?

Серед них почалася паніка. Треба було бачити, як біснувався на мітингу харківський губернатор Кушнарьов. У пацана зовсім поїхав дах: він почав на повному серйозі закликати до відділення Харківської губернії. Подібні люди втратили шанс влитися до нового українського етносу. Більше того — незабаром ці “шлаки” будуть виведені з міцніючого українського біосоціального організму.

Доцільно також приглянутися до паразитів і пристосуванців, що почали кучкуватися навколо Ющенка. Чого варті всілякі “козаки”, які сиділи тихо, як миші, коли була реальна загроза зіткнення беззахисних демонстрантів зі спецназом і бандитами! Зате як тільки загроза зникла, ці пузаті розцяцьковані дядьки повилазили на сцену і почали скандувати “Ю-щен-ко!” Батьківщина повинна знати не лише своїх героїв, але й прилипал, щоб захистити від них Божу дитину нового українського етносу.

— Так коли можна чекати його народження?

Протягом одного-двох років після виборів до Верховної Ради у 2006 році. Адже етнос — це не лише емоційне відчуття єдності, а також усвідомлення своїх коренів і бачення спільного майбутнього. Розблокування національного інформаційного простору створює сприятливі можливості для поширення нових ідей і розгортання всеукраїнської інтелектуальної дискусії про Проект Україна. Вона має привести до відновлення українського РОДОВОДУ (родового проводу, ведення роду), зцілення українського національного біополя, стрибкоподібної зміни масової свідомості, формування місцевих громад і їхньої активної участі у виборах-2006.

Пропорційна система виборів відкриває шлях для перемоги невеликої, але авторитетної політичної сили, осередки якої користуватимуться підтримкою місцевих громад. Під перемогою я розумію формування конституційної більшості у Верховній Раді, яка прийме нову Конституцію і здійснить легітимний перехід до суспільно-політичного ладу української мрії — ТРЕТЬОГО ГЕТЬМАНАТУ (перший — Богдана Хмельницького, другий — Павла Скоропадського). Йдеться про державу, організовану на основі науки управління, тисячолітньої української традиції і вимог сучасної епохи. Епохи, в якій домінуватимуть вільні творчі люди, згуртовані в нації з високою мораллю, мисленням в масштабах планети і баченням тисячолітньої перспективи. Нова українська Держава разом з новою українською Церквою стануть повитухою Божої дитини, її Захисником і Вихователем.

— А що робити сьогодні?

Для нормального розвитку етнотворчого і політичного процесу потрібно, щоб на Майдані Насолодження протягом всього часу етнічного зачаття постійно перебувало приблизно півмільйона українців. Через київський етнотворчий реактор повинні пройти мільйони. Механізм простий: людина приїжджає на паломництво до Києва, вливається в кайфуючий натовп, переживає всепроймаюче відчуття великого щасливого народу, повертається додому, розповідає про все своїм землякам, які у свою чергу їдуть до Києва і так далі. Такий собі конвеєр з відновлення національного кровообігу. Особливо важливо, щоб через нього пройшла українська молодь — головна надія і рушійна сила Третього Гетьманату. Це по-перше.

По-друге, кайфування у Києві частини українців не повинно послабити українську економіку. Поки одні духовно оновлюються на Майдані Насолодження, їхні колеги повинні працювати з подвоєними енергією і чіткістю.
По-третє, закарбуйте в пам’яті дві ключові фрази: рух свідомості РОДОВІД і держава нового циклу ТРЕТІЙ ГЕТЬМАНАТ. Вони актуалізуються після завершення “медового місяця”.

І останнє: розкажіть своїм дітям, внукам і правнукам про чудо Майдану Насолодження, яке Господь подарував Україні у 2004 році. Бо другий раз щось подібне ми зможемо побачити лише через 532 роки під час одного зі своїх наступних втілень на священній землі Неньки України — землі наших предків і наших нащадків. Але це при умові що втілиться заповіт і мпрагнення тих хто прийшов з власної волі на майдан, щоб змінити майбутнє не тільки своє, а й ненароджених внуків. Ми вже прожили на ній багато земних життів, і ще багато разів прийдемо на цю землю. Ми багато разів відроджували її з попелу, облаштовували і захищали. Ми багато разів вмирали за неї і народжували на ній дітей, які потім ставали нашими предками. Бо це земля, яку ми любимо і яка любить нас.

Ми довго мовчали, а потім швидко попрощались і пішли несучи в своїх дущах та серцяць переказану Анною сповідь Чічки, а може то нашу безучасть в долі своїй та нашої Вітчизни. Хотілось запитати себе чи можливо у Дани, а що залишаємо в спадок своїй душі, яка через нове втілення прийде сюди на цю райську землю продовжувати чи руйнувати наші здобутки.

 

Новела восьма “Осінь в Карпатах”

Ми їхали машиною в Карпати, в ті самі, які мала вперше пізнати Дана.

Осінь цього високосного року видалась сльотлива. Дощило майже щодня .У власному городі кожен ставав рабом оцих природних обставин. Спочатку бувало прятались, перечікуючи дощ, щоб коли перестане лити з неба вийти знову і продовжити цю безкінечну працю аби припасти щось на зиму. телевізор в хаті щодня передбачав якісь нові негаразди. То лякав приходом нашизму і через мить строчив немов зомбований диктор чужі тексти про якісь проценти зростання економіки й інших покращень які чомусь ніхто не міг реально відчути і розгадати як ними можна покращити реальне життя пересічного громадянина загнаної до прірви бідност і країни. Мабуть все це стосувалось лише тих хто вмів з цих цифр видобувати для себе якусь вигоду.

Агітація за послідовність і за те щоб жили так як і до тепер додавало щораз все більш гнітучого стану. Марічка сиділа напроти вікна, за яким перещив дощ. Вдіта була по сільскому, відповідно до погоди. В літній кухні де вона перечікувала дощ було досить затишно, спочатку подумалось що це і є оселя. але через двері віднілась плита на якій кипіла велика каструля, мабуть готувалось свиням на завтра. Іншої роботи за такої погоди не знаходила. Дочки в місті, а Григорій пішов зовсім, ще серед літа, десь перед Іваном Купавою. То й чулася зараз Марічка зовсім одинокою і самотньою. Чекала приїжих, туристів та різних столичних гостей які шукали в Карпатах спокій, а хтось і натхнення.

Вийшла глянути погоду, а за одно перебігла поміж дощ до хати палацу, що зараз виглядав ще більшою пусткою... Тут все чекало нас, єдиних що мали зайняти найкращі кімнати… А Дана слухала на диктофоні вірші, начитані нам в дорогу Анною.

Що долею дано пройти, - пройдем,

Злітати до зірок, тай розбиватись.

Почерез біль і муку підніматись,

Допоки свою чашу не доп’єм...

Отак і я: іду своїм шляхом,

Через шовкові трави й терновини,

Квітучий сад, болота-трясовини,

І йду по склі, по битім, босяком...

Вбіймає вітер присмерком село,

Пора така журлива і чудова!

Для мене твоє слово не полова:

То найрідніше, що в мені було...

Ти зрозуміти, як ніхто, зумів,

Мій світ чужим для тебе не лишився,

Відколи ти в житті моїм з’явився,  

В душі не затиха весняний спів!

* * *

Розквітає барвінок,

стелиться цвіт синій-синій,

І п’янить черемшина

о вечірній порі.

А мелодія ллється

над рікою в долині,

І купаються хвилі

в срібнім сяйві зорі.

Оксамитові очі,

як осіннії ночі,

В грудях серце гаряче

й ніжне, наче весна.

У душі море сонця,

та чи доля захоче,

Щоб печаль, як торкалась

то лиш тільки у снах...

Геть замріяний легіт

верби сонні колише,

Заворожено місяць

задививсь з висоти.

А Мелодії чари

в світлій повені тиші

Чомсь так дивно бентежать

           і зовуть у світи...

* * *

Відвернулись ви від мене,

Відвернусь і я від вас.

Ох, життя моє шалене

І заплутане весь час.

Знаю я, вас не збентежить, –

Ви – мов брила кам’яна.

А життя мені мережить

Стежку тернами

Та нехай. Усе минеться.

Я упевнена в собі.

Нам ще доля усміхнеться,

Мої мрії - голубі.

Ось в такому дощовому настрою і без людей стрічало нас карпатське село, що знало більше новин з Італії ніж те, що творилось в столиці чи навіть в другому кінці цього витягнутого вздовж річки карпатського села.

 

 

Новела дев’ята “Сонце сходить”

Італія, день завтрішній…

Як сходить сонце в Італії пробував уявити Петро Вершигора чекаючи його сходу за високої гори Карпат. Мабуть не так урочисто-поетично і значно пізніше ніж у нас. Тай що мені до того, сходить так як і сходило тисячі років тому.

Цього ранку в Римі вирішив пройтись вулицею Щастя (Sestina) якою майже 170 літ тому ходив великий Гоголь до кафе Ель Греко де легко писались Мертві душі. А він тут у вічному місті відчував себе щасливим, до нього прийшло кохання й глибоке розуміння та любов до вічного міста і його жителів.

Ранок згадати Гоголя з ним діалог, тут за горнятком кави в кафе ЕЛЬ ГРЕКО Гоголь оовідав свої друзям художникам, які мали творчі гостини до Італії і говорив він з радістю й смутком про рідну землю Полтавщину : «По всій землі козаків ми помітили чудесну рису, що покорила нашу уяву: всі вони, за незначним винятком, навіть більшість жінок і дівчат, уміють читати і знають порядок церковних служб, церковні наспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не лишають їх тинятися вулицями напризволяще». Тільки знаючи найголовніше, внутрішнє, визначальне спрямування творчості великого письменника, можна належно поцінувати все ним зроблене, по-новому поглянути на моральні уроки, не кажучи вже про загальне сприйняття всього масиву творчості.

Саме тут в Римі стало особливо зрозуміло, що уся творчість М.Гоголя, по суті, є пошуком шляхів людського вдосконалення. Якщо у своїх ранніх творах він намагався наблизити людину до Бога через виправлення її вад, викриття суспільних обставин, що провокують або спонукають до них, то пізніше він переключається на самого себе, спрямовує рушійну силу очищення на свою душу і серце, вбачаючи там причину багатьох спокус.

Сам Гоголь в «Авторській сповіді» говорить про ті пошуки: «З цього часу людина і душа стали, більше ніж будь-коли, предметом спостережень. Я облишив на деякий час усе сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими живе людина і людство взагалі. Книги законодавців, душознавців і спостерігачів за природою людини стали моїм чтивом... і на цьому шляху невідчутно, майже не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що у Ньому ключ до душі людини...» Після перших тяжких нападів страшної недуги письменник ще вимогливіше почав ставитися до себе, сприймати і цінувати час. Його все більше цікавить стан його душі, готовність до вищого звіту, полонить прагнення якнайкраще і найповніше відповідати образу духовної людини.

Можливо і Рим вплинув на такі суттєві переміни і те що до Миколи Гоголя тут в Римі на вулиці Щастя прийшло справжнє кохання, радість, мабуть тут він був найбільш щасливим. Та хай не думають наші сучасники, що Гоголь мінявся у своїх переконаннях, — навпаки, з юнацьких літ він залишався їм вірним. Але Гоголь ішов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, твердішим; високе значення мети письменника яснішим; суд над самим собою суворішим»

Люди, які близько знали письменника, відзначали навіть зовніш-ні зміни в його вигляді. П.Анненков, який зустрічався з ним у 1846 році в Парижі, згадував: «Гоголь постарів, але набрав особливого роду краси, яку не можна визначити інакше, окрім назвавши красою мислячої людини. Обличчя його поблідло, схудло; глибока, напружена робота думки поклала на нього ясний відбиток виснаженості і втоми, але загальний вираз його здався мені якимось світлішим і спокійнішим за попередній. Це було обличчя філософа». У цей час письменник багато читає. Здебільшого це книги духовного змісту: твори святих отців Церкви, історія Церкви, богословські трактати. Згодом увесь свій духовний досвід М.Гоголь втілив у один з найкращих зразків духовної прози «Роздуми про Божественну Літургію». Письменник хотів зробити це видання масовим, за найнижчою ціною, без авторства, аби воно стало доступним для найширшого загалу. Актуальні питання буття — від побутових до духовних — М.Гоголь сприймав крізь призму релігійно-морального смислу. З часом переконання його перетворилися у глибоку віру, що змінити існуючий порядок речей, який викликав часом у нього активний внутрішній спротив, можна лише змінивши людину, а не суспільний устрій. Прагнення зробити людину людиною у вищому, горньому розумінні цього слова стало для нього питанням питань. З цим пов’язані його роздуми і про поняття значно ширші, які з часом, здається, лише набувають своєї вагомості.

Та атмосфера яка панувала довкола Миколи Гоголя тут в Європі і особливо 7 років в Римі дала світовій літературі не тільки Мертві душі та повість «Рим» тут Гоголь стає філософом і тим що відкриває світ людини в собі да довкола, він писав:

«Суспільство утворюється само собою, суспільство складається з одиниць. Потрібно, щоб кожна одиниця виконала повинність свою... Потрібно згадати людині, що вона зовсім не матеріальна худобина, а високий громадянин високого небесного громадянства. Поки він хоч скільки-небудь не стане жити життям небесного громадянина, до того часу не прийде до порядку і земне громадянство». У цих словах, здається, сконцентровано абсолютно все, що треба знати сучасній людині про саму себе.»

Геніальний митець допомагав, допомагає і, безсумнівно, допомагатиме нам у справдженні цієї істини. Я проходив вулицею Шастя, поглянув на вікна другого поверху через які вже давно не дивився Микола Гоголь, зайшов в Кафе і підійшов до столика над яким італійською надпис що тут творив Микола Гоголь.

Спробую і я якийсь час бути в тій віяній енергії творчості та світла що залишив тут наш великий українець і яке можливо є тим світлом яке готове дати нашу тінь в бік сонця. Але на жаль цього не дано нам побачити в суєті гаджетів, розваг й інших сучасних благ…

 

 

Новела десята “Непересічні паралелі”

 

Україна.

            Ось і сьогодні настав день якому  передувала багато років пошуків і життя. Петро Вершигора зрозумів, що значить бути потрібним людям, Україні, зрозумів те, що настав його час і він навіть один як той сіяч у полі має сіяти зерна добра. Його нива це ті хто сьогодні далеко від рідної землі. А їх так багато рнозкидала світами доля. І зараз настав час діяти і боротися. Якраз тема, що зараз ставала основою його творчості була на перший погляд і особистою це внутрішня боротьба людини за свою душу, бо щоб змінити навколишній світ, треба самому змінитися, а щоб покращити життя свого народу, треба спочатку покращити себе і своє життя. Петро Вершигора почав шукати людей які внутрішньо жили цими думками і може несвідомо реалізовували це .

   Тут в Італії здавалось світ людей з України звузився до того щоб заробити і допомогти своїм рідним і собі вижити в цих нелегких умовах переходу. Але добре знаючи особливості української душі і характеру Петро Вершигора силою свого таланту вирішив зробити те що мало б по новому збудити невгасимий дух українського фенікса. Що за тисячоліття історії цих земель вже воскресав не раз. Задумана програма “Кредо” на сьогодні мала тільки тих хто не заперечував її . Першими підтримали італійці, які мабуть з цікавості вирішили пізнати невідомий світ України.                                                                                      

З чого почати, мабуть нагадати всім хто далеко від Батьківщини, що є земля яка чекає, яка має такий невідкритий потенціал.

Як сказати це , які образи знайти. Ця перша програма буде незвична, вона не має залишити байдужими тих, хто побачить цей випуск. А головне знайти людей яким думки поки, що одиниць стануть власними. Посіяти ідею у свідомості, яка буде кожному здаватись власною. Для початку візьму інтерв”ю у людей яку мрію вони б посіяли у світі.

Ось такий вигляд мало це перше інтерв’ю, складне і просте, що було з одного питання Яка у Вас мрія на ближчі роки ?

Я б хотіла повернутись додому, до своїх дітей, батьків… Сьогодні я вірю, що ця мрія дуже швидко здійсниться…

Я хочу заробити грошей і назавжди подолати страх бідності…, хочу бачити себе вільною на рідній землі…

Я не тільки мрію, а й хочу вивчити дітей, забезпечити матеріально свою родину на період поки візьмомо твердий старт і матимемо сили робити реальні зміни на рідній землі.

Я мрію про часи коли настане той запророкований історичною закономірністю час і наша Земля стане центром відродження не тільки Європи а й цілого світу.

А чим підкріплені ці мрії. Сьогодні вже є люди які викристілізовують ідею нового переходу і організації майбутнього устрою України.

“Україна має всі можливості для того, щоб першою здійснити прорив до нової екологічної ніші, тобто піднятися на якісно вищий рівень стосунків “людина—Бог”, “людина—людина”, “людина—природа” і “людина—техносфера”. Природна функція України у новому світі — це нести праведне мислення і гармонійний спосіб життя, передових технологій і природовідповідної соціальної організації. Це функція всесвітнього миротворця, планетарного духовного центру, “місця, де можна домовлятися”. На противагу поширеній на Заході руйнівній концепції “зіткнення цивілізацій” Україна запропонує і реалізує діалог цивілізацій”.

 
Вже ніхто не заперечує безперспективність для України наздоганяючого розвитку, тобто намагання увійти до групи економічно потужних країн шляхом наслідування їхнього шляху.                                   

Дослідники все більше схиляються до думки про необхідність випереджаючого розвитку і власного шляху: “Той, хто доганяє — ніколи не дожене. Наздогнати може лише той, хто ставить за мету випередити”. Тому сьогодні вже питання не в тому, чи треба робити цивілізаційний стрибок, а в тому, ЯК його робити.

   Петро Вершигора вкотре переглядав цей відзнятий матеріал, в думках шукав форму як його подати. Він знав одне правило бумерангу, що коли це буде цитовано італійцями і знову повернеться до нас воно матиме подвійну силу.

Так це інтерв”ю має вийти на новому телеканалі, тут в Італії, а після нього обов”язково має бути сюжет з істоії України, якісь переконливі факти і можливо без коментарів, щоб цю мрію накласти на реалії які були вже і залишили помітний слід.
Щось нове завжди починати нелегко, але віра і устрімління перемагають все. Трохи мучило Петра Вершигору відрите особисте запитання, чому на роль ведучої поки що не дала згоду Богдана.                         

- Невже не вірить, чи можливо шукає якийсь інший шлях. Але чому мовчить… Мабуть так має бути на початку чогось нового, головне щоб моя віра була твердою як камінь, тоді на неї можуть ступити й інші. Треба шукати паралелі й образи…

   Природа дає нам підказку: Україна не зміниться вся одночасно — спочатку у ній виникатимуть зародки нового життя, точки росту нової цивілізації. Поступово, але доволі швидко вони перетворять хаотичне населення України на нову Українську націю — сильну, здорову, одухотворену.

Але…, що це за “точки росту”? Завдяки найновішим розробкам українських дослідників, які гуртуються навколо журналу “ Перехід IV”, а зазаз створили новий проект “Гентвард”, багато цікавих тем піднімали на сторінках електронного часопису “ Народний оглядач” де Петро Вершигора мав свій блог, саме тут вимальовується доволі цікава концепція, в центрі якої знаходяться – соцполіси. Мабуть для того, щоб все це мало зворотній зв”язок треба в одній з наступних програм подати інтерв”ю досить коротке з тими в Україні, хто цю ідею готовий зреалізувати в життя. Добре б знайти прототип моделі, щоб зрозуміти, що Це відкриті для інновацій самоврядні території зі спеціальним статусом (на зразок Магдебурзького права), які підпорядковані безпосередньо Президенту і знаходяться під його протекторатом, в яких реалізуються світоглядні, соціально-організаційні, економічні і технологічні моделі цивілізації вищого рівня, а потенціал території реалізується з максимальною ефективністю. Це означає, що соціополіси матимуть одну або кілька спеціалізацій, які органічно випливатимуть з природних, людських, економічних та історичних ресурсів регіону. 

   Зерна мрії впадуть в грунт, що чекає свого сіяча. А поки Україна в стані нескінченої зовнішньої боротьби за володіння своїми землями і водами, своєю промисловою та інтелектуальною власністю, своїм інформаційним і культурним простором; це боротьба за національну честь, за те, щоб у світі до нас ставилися з повагою, а не як до нації другого сорту. І кому це робити – Нам тим кому нема чого втрачати, ті можуть лише здобути і зреалізувати мрію.

 

Новела одинадцята “Зустріч у Києві”

 

Київ жив своїм звичним життям. І коли Петро Вершигора прилетів зі своїми італійськими друзями знямати сюжети для італійського телебачення, а головне показати у зеркалі Європи, що насправді відбувається вдома. Чому до сьогодні так легко інформаційний простір віддається чужим нам ідеям. Чому так мало говоримо про вічне і святе, що у всі часи було силою і славою України.

Зраз Петро Вершигора шукав документи і факти для своїх нових програм в Італії. Головним в них мало бути пізнання правди про наше минуле з усіма злетами і падіннями, перемогами і поразками. Все це відкриє усвідомлення творчих потенцій української людини. Він вже давно був твердо переконаний, що на відміну від інших народів, Україні не потрібен міф — їй потрібна правда про себе, бо ця правда дивовижніша за будь-які людські фантазії.

Так сталося, що про проект “Спільна Дія” говорили сьогодні в Києві багато. І це було те головне, що єднало українців діаспори й України.

Один з молодих професорів старався пояснити суть і свої переконання:     

- В умовах планетарної дестабілізації, коли сильніші спільноти не соромляться вирішувати свої проблеми за рахунок слабкіших, світове українство для самозахисту і цивілізаційного поступу потребує негайного організаційного об’єднання в цілісний біосоціальний організм — нову українську націю.  Сьогодні для виконання цих завдань українській спільноті потрібна геополітична точка опори. Такою природною точкою опори може бути лише Україна. Але для цього її треба перетворити на потужну державу, спроможну надати кожному українцеві у будь-якій точці світу ефективну допомогу — психологічну, інформаційну, політичну, мілітарну. Ми свідомі українці — і в Україні, і в діаспорі — повинні докласти зусиль для впорядкування України. Для цього треба активно включитися в політичний процес, оскільки без здобуття політичної влади наші мрії про українську Україну так і залишаться мріями.

Пробою сил і перевіркою нашої здатності до самоорганізації були вибори до Верховної Ради України це — чудова можливість організуватися у глобальну Спільну Дію і наростити її “політичні м’язи”. 

- А чому так і не використали свій шанс  ?

     - Зараз ми можемо чітко сформулювати, так це тактичну мету:  У Верховній Раді України і органах місцевого самоврядування вже є представники Спільної Дії, які разом представлятимуть колективну волю нової світової української спільноти.
А що стосується загальної стратегії, то її головний принцип полягає в налагодженні тісної взаємодії двох якісно відмінних, але взаємно доповнюючих сил. Для нас Спільна Дія — це максимально динамічне, невимушене, різноманітне середовище розкиданих по всьому світу українських громадських організацій, мозкових центрів, клубів і гуртків, в якому поширюється і фахово обговорюється правдива інформація, народжуються найсміливіші ідеї, розробляються і реалізуються найрізноманітніші проекти, відбувається інтенсивний обмін знаннями, налагоджуються тісні особисті та ділові стосунки. Якщо висловлюватися в термінах “Переходу-IV”, то всесвітній рух Спільна Дія — це вільна асоціація цивілізаційно-расових Брам — людських середовищ, в яких відбувається духовний, психічний та фізичний розвиток людини і які взаємодіють за принципом “Свій до свого по своє”.

       Якщо зі Спільною Дією усе більш-менш зрозуміло, то характер її політичного крила потребує конкретизації. Почнемо з того, що напередодні виборів до Верховної Ради традиційна політологічна шкала “ліві—центристи—праві” все більше розмивається і вже мало про що говорить. З погляду цивілізаційного розвитку реальні процеси відбиває інша шкала: “авангард” — “болото”. 

Відомі в Україні політичні партії з погляду своїх явних і прихованих програмних цілей у цілому відносяться до “болота” або, в кращому разі, до “еволюціоністів” — поміркованих прихильників повільних змін. Політична ж ніша під назвою “авангард” є незаповненою. 
Таким чином, в Україні є несформульоване соціальне замовлення на дійову партію, спрямовану у майбутнє, здатну об’єднати прихильників цивілізаційного стрибка і рішучих перетворень. Це нова екологічна ніша. В ній у нас немає конкурентів. 
Яка політична сила в Україні зможе рішуче прискорити національний поступ і стати політичним крилом Спільної Дії? Лише та, яка являтиме собою організацію кшатріїв і відверто проголосить своєю метою здійснення Україною цивілізаційно-расового переходу на основі ідеології Спільної Дії. Хто це буде — покаже розгортання подій протягом найближчих місяців.

     Багато хто передчуває велике майбутнє України і шукає вихід з теперішнього застою. І в Україні, і у діаспорі все частіше говорять про те, що нація потребує справжнього мужчину, гетьмана: “От якби був у нас національний лідер...”. Проте пасивне очікування цілковито суперечить арійському духу. Лідера не чекають. Індивід не може сам витворити політичну машину, він може лише увібрати в себе колективний порив, посилити його і штовхнути далі. Обраному потрібно багато добровольців. Багато людей повинні шукати, думати, діяти, щоб потім кращий з них, висунутий ними вперед, у свою чергу власним прикладом примусив їх самих піднятися ще вище.

Лідера не чекають. Справжні мужчини повинні діяти самі, повинні прориватися самостійно. І якщо вони діятимуть згуртовано, лідер їм допоможе. Національний лідер — це плід тривалої послідовності індивідуальних зусиль.

Я вірю що ЛІДЕР — це винагорода людям за їх сміливість у прагнені волі.

 

 

Новела дванадцята “Повернення в Рим

 

Петро Вершигора повертався в Рим з розумінням незаперечної істини.

Він вже в літаку про себе твердив:

- Нова людина і нова нація може народитися лише в гострій боротьбі між життям і смертю — коли обставини або вороги притискають її до стіни і не залишають простору для відступу.

Сьогодні Україна дійшла тієї точки, коли їй нікуди відступати.
Для України настав момент істини і час активної дії.

Італія - роздуми і розбудова мрії.

І знову в студії Петро Вершигора переглядав сюжети привезені з Києва. Він вже уявно монтував їх, співставляючи один за одним. Важливо було знайти той стик який породжував образ. Зараз він сприймав наших людей тут в Італії якось по іншому. Вони за цей короткий проміжок часу виросли в його очах, відкривався новий зміст і нові перспективи.

Ось вони нові інтев”ю зняті з тими українцями, що ще вчора приховували свою освіту, рівень знань, а сьогодні вони вже говорили на повний голос вони мріяли й жили цією мрією. Бо бачили в цьому реальне майбуття.

На моніторі молодий чоловік впевнено говорив:

Наше перебування тут це своєрідна боротьба за наше гідне майбутнє у новому, незнайомому світі, за щасливе майбутнє наших дітей, за продовження нашого роду і виконання Україною своєї місії.

Зараз ми відчуваємо свою силу бо ми разом. Радіємо що “Спільна Дія” об’єднує Україну по вертикалі, і спрямовує в єдиний потік волю і таланти всіх верств українського суспільства — мислителів і духовенства, державних організаторів і військових, бізнесменів і спеціалістів, робітників і селян. І особливо радує те, що “Спільна Дія” об’єднує Україну по горизонталі, оскільки мобілізує зусилля українців Сходу і Заходу, міста і села, україномовних і російськомовних, молодих і старих.

       Ми розуміємо, що сьогодні стрімкий розвиток транспорту і телекомунікацій, комп’ютерів та Інтернету спричинює все більшу взаємопов’язаність людей і народів. Третє тисячоліття, відкрило перед нами “глобальний” світ. Глобалізація радикальним чином змінює стратегію національного поступу, оскільки у такому світі вирішення локальних проблем потребує глобальних зусиль. Це означає, що впорядкування України та її успішний розвиток можливі лише за умови Спільної Дії всього світового українства. Локальні політичні партії, рухи чи блоки вже не здатні подолати нинішній хаос та ініціювати народження нової української держави — сильної, здорової, одухотвореної. Держави, здатної стати геополітичною точкою опори для всього світового українства. Держави, спроможної надати кожному українцеві у будь-якій точці світу ефективну допомогу —психологічну, інформаційну, політичну, мілітарну.

А ось і сюжет що має показати як йде ріст нової української нації. Голос диктора представив один з багатьох, що виникли в останій час на Україні соцполіси.

Ця зона України вже звільнена від корупції, злочинності, правового і морального нігілізму, бідності і безробіття, в яких твориться постіндустріальна економіка і формується нова людина — здорова і гармонійно розвинена, вільна і праведна. Реальна прозорість управлінських рішень і кадрових призначень, відкритий моніторинг життя соціополісу і діяльності владних, бізнесових та громадських структур формують відповідальне суспільство, здатне контролювати владу і оберігати її від загнивання. 
Ось що говорять ті хто творив цю зону Нової України, які ще недавно жили і працювали за междами своєї Батьківщини.

– Ми робили все від нас залежне, щоб ця територія отримала визначений законом статус соціополіса. Перш за все вона відповідала обов’язковим стартовим параметрам Арійського стандарту.  Ми створили обґрунтовану програму, яка передбачає втілення в життя певної важливої місії , корисної для становлення і розвитку всієї нової української нації. 

Ми створили наявний і дієвий механізм контролю за виконанням програми і діяльністю органів місцевого самоврядування. Головним критерієм ефективності влади соціополісу стало стабільне зростання на його території Національного індексу людського розвитку, який визначається на основі  трьох стандартних індексів Програми розвитку ООН: тривалості життя, досягнутого рівня освіти і реальних доходів на душу населення, в нас є ще один додатковий і важливий четвертий індекс — рівень народжуваності. Необхідність останнього викликана тим, що новий український народ повинен володіти вищою плодючістю. Вона забезпечуватиметься сприятливою для розвитку людини інфраструктурою соціополісів, сильною соціальною політикою місцевої влади, підтримкою молодих сімей, материнства і дитинства, припиненням злочинної практики абортів (дітовбивства у материнському лоні), стабільним зростанням якості життя і впевненістю у своєму майбутньому.

Території навколо соціополісу матимуть можливість провести місцевий референдум і перейти під юрисдикцію соціополісу. У такий спосіб закладається змагальність між обласною владою і владою соціополісу за краще управління навколишніми територіями.         

       Ми переконані, що успішний розвиток мережі соціополісів і їхня взаємопідтримка приведе до поступового формування навколо них системи органічних округів. При цьому в обласної ланки поступово зменшуватиметься кількість об’єктів управління, що з часом дозволить остаточно позбавитись цього колоніального пережитку — 4-ланкової системи управління, і перейти до значно ефективнішої 3-ланкової системи. Річ у тім, що схема “центр—область—район—населений пункт” була створена для безпосереднього керування Україною з Москви. Ця схема не зазнала принципових змін і зовнішнє керування збереглося, тому й сьогодні у незалежній Україні деякі питання легше вирішити через Москву, ніж через Київ. Ми ліквідувуємо колоніальний спадок — обласну ланку управління — і здійснюємо перехід до схеми “центр—округ—населений пункт”.

Автор проекту “Гардаріка” Мирослав Квітень коментує впровадження його ідеї в різних регіонах України.

Поступово зменшується вплив обласної ланки управління відкриє новий простір для самореалізації українського духу. Пріоритетний розвиток отримали міста з населенням до 100 тисяч мешканців .

Проект “Гардаріка”, тобто “держава міст” (так у давнину називали Київську Русь). Державна політика вже стимулює розміщення в них нових виробництв, сприяє прискореному розвитку міської і сільської інфраструктури, здійснює дійовову підтримку українських родин, материнства і дитинства.

Сьогодні ми переконані, що великі міста не придатні для народження і виховання дітей. Замість сотні великих отруєних людьми центрів мають бути десятки тисяч невеликих міст і сотні тисяч квітучих сіл, сприятливих для розвитку культури і людських взаємин, нормального біологічного і культурного відтворення нації, її кількісного і якісного зростання. 

     “Локомотивами” адміністративно-територіального перетворення України вже стали перші соціополіси. Ефективність системи органічних округів зі столицями-соціополісами забезпечуватиметься поєднанням природності процесу формування округів і цілеспрямованості політики Президента України, який стимулюватиме створення нових соціополісів виходячи із загальнонаціональних інтересів, зокрема, з принципу рівномірного розвитку території держави і досягнення Україною максимально можливої самодостатності.

 

Ліричний відступ “Свій шлях”

          На долю митців завжди випадали особливі випробування. Не обійшли стороною вони і Богдану. Вимріявши собі інший світ вона потрапляє в різні життєві колізії. Протистояння і протест проти середовища , стосунків людей, грубості, бруду... ведуть її до закритості до того, що встворює в її душі стан тривоги і болю.

   Зриви, внутрішні переживання і муки, боротьба з почуттями серця і душі наперекір розуму і розсудку. Впливи близьких людей і небажання слухати серце і віддатися терпінню. На фоні всіх подій що вже відбуваються у світі й Україні її поведінка і дії незрозумілі.                            

Доказати собі на мить, навіть великою ціною втрат і болі не зовсім вірний шлях переходу до нового життя. Та це невідомо Богдані.

Петро Вершигора вирішив вивести її з стану депресії, розпачу та вагань незвични  методом – творення середовища радості. Даруванням їй поетичних образів що як камертон будили дущу і несли радість нового дня.

Купайся в ніжнім промінні звуків

Музики Вівальді.

З радістю приймаю їх тепло і ніжність

З рук Бог Дани.

Вони зцілюють моє зболене серце

В гармонії й красі.

Радію, що не боюсь злетіти

У щасті над собою.

Та це тільки репетиція....

А що б могло бути на прем’єрі

Після безлічі повторень і вдосконалень

Днів нових та світлих народжених

Партитурою Неба?..

Скрипка народжувала Весну,

А твої руки - подовжили серця

Огортали струни в одне єство,

Що було дане Богом.

Гармонія звуків полонила душі,

Такі спраглі без краси і любові,

Що дивились та слухали Тебе

У просторі світу та у вимірі вічності.

Ти в цю мить стала композитором

Наших спраглих душ і сердець,

Вертала нас в забутий Рай,

Той що береже Любов та Щастя.

Музика Твоя творила

Пяту пору у Всесвіті наших душ…

Наснилась мені Ти,

Цілована Весною,

В обіймах літа,

Тікаюча від осені.

Шукаю тебе в темноті,

На межі ночі та ранку

І ловлю себе за серце,

Бо там музика

Твоєї скрипки

З вчорашнього концерту.

А де ТИ?

В холоді Зими

Чи може літаєш у снах

Всіх шанувальників світу.

Скажи – як знайти …..

Бо хочу доснити

Щасливий кінець

Сну без партитури…

 

Новела тринадцята “Віртуальний Український дім”

На Україні вже діє багато груп і об”єднань головна мета яких — перетворення світового українства на глобальний організм — всесвітнє Дерево Життя з коренями у святій землі України. Зроблені перші кроки до цієї мети. Наведиться лад у створенні Української держави, приведенно до влади компетентну і відповідальну еліту, нейтралізується некомпетентна і безвідповідальна псевдоеліти.

В Українському Домі був Світовий конгрес українців. Говорили про важливі завдання переходу в новий світовий вимір України.     Говорили про насушні і грядущі проблеми. Говорили доповідачі з різних країн світу досить образно і переконливо. Важлива проблема – Еліта.

Де ж її знайти, цю справжню еліту?

Уявімо собі давно перезрілий, вже загниваючий плід, з якого непомітно проростають молоді і здорові паростки нового життя. Речовину старого, вже нежиттєздатного плоду вони перетворюють для продовження життя в новому, молодому тілі. Подібне нині відбувається і в суспільстві: з аморфного і пасивного “населення України” в усіх сферах життя непомітно проростають активні, здорові і життєспроможні паростки нової української нації. Це українцi, якi пройшли очищувальний вогонь нинішньої кризи, не піддалися загальній зневiрi та зіпсуттю. Випробування останнiх десяти рокiв зробили їх сильнiшими, мудрiшими i безстрашнiшими. Таких нових людей вже багато i стає чимраз бiльше — завдяки їхнiй здатностi до ефективної працi, патріотичній позиції i доброму особистому прикладу. Вони вiдрiзняються вiд iнших особливим внутрiшнiм свiтлом i здатнiстю до узгоджених дiй, а розпiзнаються за добрими плодами своєї дiяльностi — плодами, якi у часи кризового прискорення подiй визрiвають значно швидше.

       Це протоеліта нової України. Справжньою елітою вона стане лише тоді, коли переможе. Коли нею буде створена нація української мрії і держава соціальної гармонії, яка відповідатиме фізичній, інтелектуальній і духовній природі української людини.

         Держава — не для бідних. Держава — не для багатих. Держава — одна для всіх українців. Держава — одна над усіма українцями для забезпечення спільного блага.

       Нова нація, що ними твориться, потребує символів, які б сприяли її самоідентифікації і єдності, прискорювали відмежування від всього перестарілого і нежиттєздатного, притягували до нових цілей та ідеалів. В історії України як багатотисячолітнього геосоціального організму такі зміни назв і символів відбуваються кожні 5 століть, адже без цього неможливе справжнє оновлення. Аратти, кімери-самари, гіпербореї, арії, кельти-сколоти, гали, сармати, анти, русь, козаки... Український Фенікс весь час відроджується з новим іменем. При цьому старі назви не заперечуються, а тихо відходять на другий план, бо це наші назви, наша історія, наші предки. Це колишні ми. Іноді імена далеких пращурів знову повертаються і стають джерелом сили для нащадків, сполучаючи в єдине невмируще ціле і мертвих, і живих, і ненароджених. Українці люблять давати внукам імена їхніх дідів і бабусь — і це правильно.

     На політичній карті світу з’явилася нова назва — Україна. Не “УНР” чи “УРСР” (прообрази майбутньої назви), а саме “Україна” — “країна мудреців, вчителів, носіїв слова” — назва з санскритським коренем, яка виринула з мороку тисячоліть, тому що настала повнота часу. І це лише початок. На черзі — сонячний арійський державний гімн “Боже Великий, Єдиний”, арійський релігійний жовто-блакитний прапор (на зміну синьо-жовтому),         сонячна Сварга — знак творчої потуги Білої раси, символ Ісуса Христа в ранньому християнстві, знак української держави Нового Циклу — держави арійського солідаризму.

Хто захистить Україну? Таке на перший погляд банальне запитання ми ставили багатьом учасникам програми “Кредо” . Молодий і небайдужий до майбутнього хлопець переконливо твердив перед камерою:

- Українці будуть захищати державу лише тоді, коли ця держава захищатиме їх. Захищатиме наші родини, наш інформаційний і культурний простір, наш спосіб життя. Захищатиме українські державні і недержавні підприємства, оскільки без державного сприяння вони не зможуть конкурувати з могутніми транснаціональними корпораціями. 

Та на жаль, нинішня влада не бажає захищати ні українців, ні їхній бізнес, ні їхню культуру, бо в цілому вона не є українською і не любить цей народ…

   А який на сьогодні реальний стан речей в окремих регіонах- про це наступний сюжет з Києва,- голос диктора був немов відповідь на поставлені запитання.

- Пеші успіхи “Спільної Дії ” показують, що створюються такі умови, коли до керівництва державою приходять не випадкові люди, а українці, які вийшли з народу, люблять його і в забезпеченні його процвітання бачать сенс свого життя.

Соціополіси стають для всієї України прикладом солідаризму, коли влада захищає своїх громадян, а громадяни — свою владу. 

     Останнім часом в римську студію почали тягнутися ініціативні люди. Вони не тільки декларували якісь нові думки, а й аналізували робили висновки, шукали практичнолї реалізації цих задумів.

     Вони знали, що їх праця і устремління мають благодатний грунт в Україні. Бо там за роки проголошеної державної незалежності сформувалася нова генерація політиків, підприємців, військових, менеджерів, соціальних лідерів, винахідників, педагогів, медиків, професіоналів. Проте залізобетон старої пострадянської номенклатури заглушує їхні ініціативи, а соціальна мобільність зводиться до ротації тієї ж самої панівної верхівки. Якраз наша спільна дія і реалізація нових ідей допоможе подолати штучні перепони, які нині паралізують вільний розвиток національного організму: закритість кадрової політики, несправедливі податки і штрафи, пригнічення дрібного і середнього бізнесу, тиск на пресу і громадські організації, байдужість до розвитку науки, освіти, охорони здоров’я, високих технологій. Народ нової України отримає вільний простір для реалізації громадсько-політичних, бізнесових, наукових, мистецьких, соціальних, професійних ініціатив. І тоді досягнемо найголовнішого — розширення свідомості української людини і звільнення українського духу. І тоді світ рине вперед!

А ще Петро Вершигора хотів сіяти зерна любові до землі яка дала народження його предкам. Її варто почати відроджувати і любити синівською любов’ю….

 

Новел чотирнадцята “Мистецтво неможливого”

 

Петро Вершигора сидів у студії і роздумував:

- Зустрічались вже люди які кажуть, що ми ставимо перед собою неможливі цілі, таким чином в Україні нічого не змінити. Світ сьогодні інший жорстокий, все поділено, а політика — це мистецтво можливого. Ми не поділяємо цей поширений стереотип.                          

З точки зору арійської людини, справжня політика — це мистецтво неможливого. Коли ми робимо над зусилля і досягаємо цілей, які інші люди вважають недосяжними, тоді ми змінюємось самі, переживаємо нові відчуття, розкриваємо в собі нові потенції, єднаємось з Богом. Вимагати “неможливого” — тоді твоє життя буде цікавим, веселим та повнокровним. Покращуй себе — і ти покращиш світ, вдосконалюй світ — і ти сам станеш досконалішим. Лише за такого підходу людське життя набуває сенсу. 

 

Новела п’ятнадцята “Сон Богдани – Українська дійсність”

І снилось їй, що летить. Летить високо і вільно над Землею.

І бачить щось таке незвідане донині. Під Нею була ріка, яка так звилясто вилася поблизу того міського села котре вцепалось за правий берег кручі. З рання до ночі тут поралися люди. Щось копали , пололи, садили , доглядали. Та їй до того було далеко, вона летіла і споглядала красу. ЇЇ тінь пливла по землі нічого не оминаючи, а навпаки розтворяючись в природі.

Ось там на кручі зацвіла шипшина, така прекрасна що вже раз зворушила серце і залишила в ньому свій слід. А далі трохи ближче до людей притулився до паркана Пан соняшник Вона літала вільно й дуже довго. Так довго , що заспівала “Через нашу хату вже качки летять” радісно і бадьоро, а раніше цей мотив   викликав сум.

    

Здається й сон відлетів а Богдана продовжувала дивитися на білизну квадрату натягнутого полотні, що стояв на мольберті в її майстерні.

Вона вже бачила нові сюжети.

Сьогодні на численні запитання телеглядачів відповідає один з авторів ідеї “Великого Переходу” – Ігор Каганець:

- Зараз багатьох людей цікавить, а яким було Головне пророцтво Ісуса Христа ?

- Євангеліє (добра новина) — це утаємничена книга, щедро насичена божественною мудрістю. Окрім пророцтва про руйнування Єрусалима, яке точно збулося, вона донесла до нас пророцтво про ознаки наближення Царства Божого. Згідно з Євангелієм, Царство Боже — це стан поєднання божественного і людського як у душі окремої людини, так і в суспільстві. А щодо проявів Царства Божого, то вони знаходиться в дуже широкому діапазоні — від маленького зародку (“гірчичного зерна”) до цілісної реалізації (“великого дерева”).

Людина, в якій розвивається Царство Боже, все більше наближається до стану боголюдини, ідеальною реалізацією якого був Ісус Христос, тому єдиним способом реалізації людиною свого боголюдського потенціалу є наслідування Христа.

Якщо ж Царство Боже проростає в людській спільноті, то вона набуває ознак боголюдства. Боголюдством прийнято називати християнську спільноту, для якої наслідування Христа є не теорією, а самим способом життя. Генеральна лінія розвитку християнства йде саме в цьому напрямку, про що добре висловився протоієрей Олександр Мень: “Століття, що минули від пасхального ранку в Юдеї, є лише прологом до боголюдської повноти Церкви, початком того, що було обіцяно їй Ісусом”, “Якщо ми поставимо перед собою запитання, в чому ж сутність християнства, то повинні будемо відповісти: це — боголюдство, поєднання обмеженого і тимчасового людського духу з нескінченним Божественним. Це освячення плоті. Адже з того моменту, як Син людський прийняв наші радощі, страждання і нашу любов, наша праця, природа, світ, все, в чому Він знаходився, в чому він радів як людина і Боголюдина, — не відкинуто, не принижено, а піднесено на вищий рівень, освячено”.

У термінах футурології перехід спільноти до стану боголюдства називається Великим Переходом або Переходом-IV — цивілізаційно-расовим переходом на четвертий психоінформаційний рівень, тобто рівень цілісності та мудрості. Як ми вже знаємо, цей перехід розпочався у 1996 році і розвивався у прихованій формі, проте з 2004 року його прояви мають раптово виринути на поверхню життя.

— Невже Христос вказав ознаки наближення часу Великого Переходу до Царства Божого?

Фундаментальною ознакою тут є те, що у спільноті поширюється здатність розрізняти Боже і диявольське, істинне і облудне. Цей благословенний час у Євангелії називається порою “дозрівання плодів” або “жнивами”, а її опису присвячена унікальна притча, записана лише у Євангелії від Матвія. “Ще одну притчу подав він їм, кажучи: Царство небесне подібне до чоловіка, що був посіяв добре зерно на своїм полі. Та коли люди спали, прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницю й пішов. Коли виросло збіжжя і вигнало колосся, тоді й кукіль появився. Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі. Звідки взявся кукіль? Він відповів їм: Ворог-чоловік зробив це. Слуги йому кажуть: Хочеш, ми підемо його виполемо? Ні! — каже, щоб, виполюючи кукіль, ви часом не вирвали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: зберіть перше кукіль та зв’яжіть його у снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню” (13.24—30).

Згідно з системою Євангельської символіки, “Царство небесне” — це стан поєднання в людині божественного і людського (боголюдський стан); “той, хто сіє добре зерно” — Ісус Христос; “добре зерно” — це основоположні поняття Христового вчення; “кукіль” — це брехня, дезінформація, спотворення первинного сенсу; “ворог, що посіяв кукіль”, — це “ворог-чоловік” (Матвій, 13.28), ворог Христа, інспірований дияволом — “брехуном і батьком брехні” (Іван, 8.44); “жнива” — це завершення циклу, коли визрівають плоди добрих і поганих справ, тож стає очевидною різниця між добром і злом, правдою і брехнею; “женці” — це спадкоємці Ісуса Христа, праведні душі, “слуги господаря” (Матвій, 13.27), істинні християни, для яких наслідування Христа є способом життя.

- А чи можна знаючи це, зробити коректний переклад наведеної притчі із символічної мови на сучасну ?

- Ісус Христос приніс людям боголюдське вчення, та коли люди ще мали низький розвиток свідомості (“спали”), Христові вороги приховано вставили в Його вчення (Євангеліє) облудні положення. Помітивши це, деякі свідомі християни мали намір видалити ці ворожі закладки. Проте Христос попередив, що вони до цього ще не готові, тож є небезпека разом з брехнею видалити і правдиві речі. Тому треба почекати до завершення циклу, коли стануть явними (“дозріють”) плоди добра і зла, а спадкоємці Христового вчення матимуть достатньо знань і можливостей для відділення правди від брехні. Тоді й треба буде зібрати виявлені “інформаційні закладки” і назавжди викинути геть (“спалити”), а правдиве вчення зібрати в цілісну систему. Як тільки це буде зроблено, тоді відразу ж почнеться боголюдське перетворення спільноти, оскільки будуть знесені світоглядні перепони перед проростанням Царства Божого в індивідуальній і суспільній свідомості.

— Які є підстави стверджувати, що Жнива Господні й активна трансформація суспільства розпочнуться саме у 2004 році?

Річ у тім, що восени 2003 року мені вдалося вийти на методику виявлення в Євангелії ворожих вставок-фальсифікацій, тобто “куколю”. Це стало можливим в силу двох обставин: по-перше, накопичено критичну кількість знань щодо вчення Христа в контексті природи нашого світу та еволюції людського роду; по-друге, з’явилися комп’ютерні технології, які виводять текстологічні дослідження Біблії на принципово вищий рівень, оскільки дозволяють за кілька хвилин робити те, на що раніше потрібно було витратити багато місяців і років марудної праці. Наприклад, глобальна мережа Інтернет перетворилась на планетарну базу даних, яка дозволяє за лічені хвилини зібрати всю наявну в ній інформацію з досліджуваного питання.

Завдяки цим безпрецедентним можливостям можна порівняно легко виявляти чужорідні вставки. “Ворог-чоловік”, який порозкидав їх по тексту Євангелія, не міг цього передбачити. Тож зроблені ним інформаційні закладки, які ще 10 років тому могли вважатися “ідеальними підробками”, сьогодні виглядають як брудні сліди на чистій тканині (детальніше див.: “Пшениця і кукіль: притча про інформаційну війну” Вірогідно, що до літа 2004 року ми встигнемо провести відповідні дослідження і представити українському народу знання про Слово Боже саме в той час, коли він, тобто народ, буде найбільше готовий до їх сприйняття. І тоді прогнози щодо ключової ролі 2004 року в перетворенні України стануть реальністю.

— А чи можна детальніше розписати можливий сценарій народження нової України?

Так, це можна зробити. На першій фазі реалізуються брахманські (світоглядно-релігійні) аспекти ідеї, на другій — кшатріївські (військово-організаційні), на третій — бізнесові, а на четвертій фазі система досягає цілісності (тотальності) і здійснює стрімкий перехід у нову якість.

Застосування описаних закономірностей до згаданого 10-річного циклу дозволяє побачити такий ідеальний сценарій:

2004—2006. Популяризація ідеї Великого Переходу: очищене Євангеліє (“пшениця без куколю”), нова ідеологія (Арійський Стандарт), нова церква (Брахманат), нова держава (Гетьманат), нова соціально-економічна доктрина (український солідаризм), новий менеджмент (творче застосування воєнних стратегій в управлінні та бізнесі), арійський спосіб життя (шлях воїна). Ініціація пасіонарного спалаху та його правильне спрямування. Створення масового релігійного руху у формі православного ставропігійного братства (робоча назва — “Ставропігіон Вишня Борія”) та його політичного крила. Створення в середовищі Ставропігіону помісної української християнської церкви — Брахманату Вишня Борія. Розробка правової моделі нової держави — Третього Гетьманату. Здобуття конституційної більшості у Верховній Раді після виборів 2006 року і прийняття нею нової Конституції.

2007—2008. Практичне формування прототипу держави Третього Гетьманату, конституційний перехід до нового суспільно-політичного ладу, ренаціоналізація великого бізнесу і створення державних ТНК, максимальне сприяння середньому і дрібному бізнесу, курс на формування варново структурованого (громадянського) суспільства, самоврядування і вивільнення народної творчості та ініціативи. Організація еліти нової української нації і формування нового істеблішменту

2009—2010. Адміністративно-територіальна реформа (100 органічних округів, 100 полків арійського козацтва, здатних до ведення бойових дій на всіх 7 рівнях сучасної війни, трирівнева система управління “центр—округ—населений пункт”, соціополіси як спеціалізовані точки росту нової цивілізації), кризове випробовування, перевірка системи на міцність, виявлення слабких ланок, кадрове очищення, остаточне формування української еліти нового циклу.

2010—2015. Формування повноцінної української нації нового циклу, здійснення Четвертого цивілізаційно-расового переходу до нової екологічної ніші, тобто на вищий рівень стосунків “людина—Бог”, “людина—людина”, “людина—природа” і “людина—техносфера”, досягнення пророкованого Христом стану Царства Божого, тобто гармонійного поєднання божественного і людського як в окремій людині, так і в суспільстві. Початок Золотої доби України, що супроводжуватиметься новим пасіонарним спалахом, а також демографічним, культурним і технологічним вибухами з їх наступним виплескуванням у навколишній світ (як співає КОМУ ВНИZ, “та й засієм білим світ той сивий, білим зерном попід самі зорі...”).

Повторимо, що успіх описаної стратегії визначається її правильним початком у 2004 році. Протягом цього року потрібно надати процесові перетворення масової свідомості потрібний світоглядно-релігійний імпульс.

— Звідки така впевненість, що сприйняття народом нових знань приведе до його преображення?

Істинні знання завжди активні: як тільки вони проникають у свідомість, так відразу ж починають її перетворювати. А коли людина починає по-іншому дивитися на світ, то виникає невідповідність і напруження між ідеальним (“тонким”) і фізичним (“грубим”) світами. Для виправлення цієї невідповідності фізичний світ починає підтягуватися до свого мисленного проекту. Саме це ми і зможемо спостерігати протягом 2004 і наступних років. Урешті-решт, це і буде критерієм істинності нових знань, оскільки “будь-яке дерево пізнається за його плодами”. Цю ж саму думку можна виразити й так: “практика — критерій істини”. Або так: “істинне те, що продуктивне”, тобто те, що дає добрі плоди.

 

Новела шістнадцята “Новий день в Радості”

 

Втомлений життям Петро Верширора шукав тиші та спокою. Весь цей віртуальний світ з віртуальними друзями, для яких не жалив ні часу ані добрих слів дуже втомив. Хотілось тепла, мовчання і довгого споглядання очей… В них є всесвіт та вся правда. Але очі ближніх та коханої були втомлені від споглядань світу через прямокутник екрану.

Закралась думка, а може знайти, то бажане та жадане в монастирі. Їздив і шукав, та на жаль фантазії і реалії не були для нього попутнім вітром. Тоді вирішив будувати свій монастир, тут в Дюнах, і нічого що з піску…

Не раз ходив на свій улюблений берег Балтії, де були написані найкращі вірші для нової книги, де були сказані щирі слова коханій, де він мріяв зняти свій найкращий фільм.

Ранок на Балтії то раптовий день, немає повільного сходження з води сонця, а є лише тихі хвилі, пустинний берег, що полоскою втікав мабуть за межі країни. А зараз був Він. Петро Вершигора з своїми, думами, мріями чи навіть планами творити і жити в Радості. Новий цикл фільмів Казки про… обмежував містами, а ось би тут в цих нерукотворних дюнах зняти свою сповідь без слів на чудову музику Чюрльоніса, або навіть українця Сільвестрова поетичну притчу “Монастир в Дюнах”. Нічого складгного тут нема навіть песії української за пів року що не отримав мало б вистачити. Ось і героїнб знайшов, моя чудова внучка Біатріче з радістю будуватиме монастир на піску моря, а потім коли його змиє вода її сльози перенесуть нас разом з прольотами низько над дюнами в інший світ. Від живої квіточки, яку засипав пісок ми долетимо до дерев’яного монаха, що виднілась тільки голова скульптури. А викинутого морем дерев’яного монаха у піску де починались дюни, обдував вітер і потроху звільняв з неволі, з цього закопаного стану. Кожен новий проліт буде повертати нас до нього. Неймовірна краса у симфонії вітру та піску дасть фільму той філософський смисл заради якого твориться цей фільм. Другий проліт і ми вже побачимо дерев’яного монаха засипаного наполовину піском.

Час вічного годинника природи робив свою справу. Вже на березі не було ні дівчинки ні її зруйнованого піщаного монастиря. Стояв монах, із засипаними піском ногами. Його дерев’яні очі дивились в море. Немов втрачена віра в байдужості та сучасної залежності від нового віртуального ідола ігр, та розваг, що майже вбивав творчість, кохання, відчуття красоти і гармонії а найбільше Радості   у щасті живого спілкування. Пустиня дюн і далеко мов привид маленький вітрильник. Саме тут згадались пророчі слова капітана з мого “Корабля з одним пасажиром”: Немов відгомін грому з неба лунали слова капітана: «Навіть море не має такої сили, щоб оживити мрію, це може зробити тільки жінка, яку полюбив на все життя...» Одинокий дерев’яний монах, його очі враз стають живими людськими очима.

І вже немає дерев’яного, викинутого на берег монаха і засипаного піском. Величний образ… очі монаха з світлим волоссям, його живий та пронизливий погляд віри, а губи стиснуті в мовчанні говорили майбутнім поколінням, почуйте … пророчий голос у дюнах через віки. Вже живий монах у дюнах йшов від моря в габіті а ми піднімались в небо і пролетимо над монастирями які чекають його покликання, його приходу для вічного діалогу з Богом…

 

Епілог: ПРОРОЦТВА МОНАХА….    

Заповідаю Вам Любов та Радість… Петро Вершигора дивився в глибину очей монаха та слухав його заповіт, а може й пророцтво яке судилось йому та однодумцям здійснити. А почти з слова. Поширити ці думки в новітньому фрматі кіно та інтернету. Дати можливість людям у світі повірити що вони це зможуть здійсниті7 Монах тихо мовив: А ще бачу Ось декілька рекомендацій, що можуть після широкого публічного обговорення стати основою для практичних дій (для того, щоб вони могли динамічно поповнюватися, змінюватися, поширюватися).

Визначити географічну зону в тій чи іншій країні місцевими ентузіастами за домовленістю з урядами окремих країн (можуть бути використані існуючі національні заповідні зони) для того, щоб там можна було проводити повноцінні експерименти по поєднанню різних видів, форм й родин і т.п., по інтродукції та акліматизації рослин, по їх змінах, з метою вирощування плодів з універсальним насиченням по мутаційних впливах на Людину, а також всіх представників флори та фауни для досягнення еволюційних проявів та функцій, спрямованих на створення генокоду Єдності.

Клімат, резерви води, чистота атмосфери, ґрунту та психосфери - обов'язково враховуються. Території Альтернативної Еволюції повинні бути повністю вільними від поселень людей, що не прийняли ідей Альтернативної Еволюції.

Цілком зрозуміло, держави повинні з розумінням ставитися до еволюційних експериментів ентузіастів: вся їх наукова та творча діяльність повинна бути під захистом Закону.

Головний напрямок експериментів - ВЗАЄМОПРОНИКНЕННЕ ЖИТТЯ. Тварини, рослини і Людина - як Єдиний Вінок Буття. Все у природі взаємопереходить одне в одного - житлові й лабораторні комплекси, експериментальні та житлові вольєри, дослідні акваріуми та ріки, океанаріуми та озера, експериментальні тераріуми, ліси, сади, поля, степи - все це Єдина Тканина Буття, продовження нашого тіла та душі

Цілком зрозуміло, що головною передумовою такої єдності є припинення убивств. Під захистом все живе (крім абсолютних паразитів, нездатних до трансформації).

Тварини й рослини беруть участь у космоісторичному експерименті, як рівноправні учасники. Людина - тільки ініціатор. Ставлення до всього живого, як до дітей: ЦЕ НАШІ БРАТИ, що прагнуть до самопізнання та любові. Тільки таке розуміння принесе позитивний результат при експерименті.

Лавина наукових експериментів дозволяє отримати необхідні мутації, нові форми й види рослин та тварин, що відповідають глибинній суті Єдності, яка ще не може проявитися тепер, у ворогуючій біосфері. Баланс Любові, створений Людиною, дозволить вирішити такі наукові завдання, які ще тепер здаються містичними та нездійсненними.

Потрібно почати пошуки принципово НОВОЇ ЕНЕРГЕТИКИ. Індустрія, що отруює атмосферу та психосферу димом, в Альтернативній Еволюції не приймається. Цілком можливо, що відкриється перспектива використання психоенергетики.

Лабораторії та наукові комплекси у Зонах повинні мати необмежені можливості вільних пошуків у експериментах. Можна спочатку використовувати традиційну методику, а потім поступово переходити до альтернативних методів, синтезуючи досягнення генія Сходу і Заходу, Минулого та Дійсного.

Зони Альтернативної Еволюції повинні самокеруватися. Між ними здійснюється координаційний братський зв'язок через Світовий Центр ООН або безпосередньо для обміну досвідом та успіхами.

Досягнення Альтернативної Еволюції, безумовно, індуктивно вплинуть на світову ситуацію, оздоровивши її. Буде відновлений духовний та фізичний баланс Світу. Це приведе до створення Єдиного Братства Народів Планети, до здійснення Заповітів Великих Учителів Світу.

Він пішов через дюни до моря і звін впевнено наступав. далося що світло його постаті давало тінь на, яку він впевнено наступав. То була тінь у бік сонця, Тінь людини серце якої випромінювало світло…

Рим 27 лютого 2019 року

 

 

Продюсерський центр – студія „АРАТТАФІЛЬМ”
представляє Проєкт:

 

"МИСТЕЦТВО СВІТУ:

ВНЕСОК УКРАЇНИ"

 

Надсилаємо пропозицію на участь у створенні і розповсюджені серіалу документальних фільмів: Запрошуємо Вас до участі в проекті який не тільки відкриє Україну, а й стане відкриттям великих пластів світової культури.   Створивши цей серіал ми через відомих художників долучимось фільмами до світових творчих процесів відкриємо богато славних і невідомих сторінок історії, яка не переписується і не проходить ревізії – бо то є історія вічного і прекрасного, що мабуть є найстабільнішими цінностями які після себе залишало людство.

Серіал матиме також і прикладне значення він може стати новим експонатом «Мистецького арсеналу» в Києві, щоб інформувати туристів про мистецьку гордість України у світовому вимірі

Продюсер і координатор проекту Петро ОЛАР.

 

 

У 20 сторіччі Франція довірила розписати шість своїх церков з середніх віків тільки своїм – Шагалу, Пікассо, Леже, Матісу. Першим і єдиним іноземцем, якому довірили церкву 16 сторіччя був український художник Олександр Дубовик. Він і сьогодні живе в Києві.За останні десять років у світі різко зросла зацікавленість українським мистецтвом.На всіх континентах відкривають світовий рівень невідомого раніше мистецтва України. Світовою сенсацією 1991 року стала, стартувавши в канадському Едмонтоні, виставка старовинного і сучасного живопису. Вона вбирала в себе головні течії світового мистецтва – готику, ренесанс, бароко, сецесію – але в українській транскрипції. Виставку одразу запросили до Великої Британії, і вона дісталася Единбургу наступного, 1992 року. У тому ж 1991 році почалася тріумфальна хода Європою виставки “Український авангард”, яка представила кубізм, футуризм, конструктивізм. Спочатку був Загреб, 1993 року виставка приїхала до Мюнхена, і в тому ж році її приймає французька Тулуза, а 1996 – датський Оденсе.

Світ з подивом дізнавався, що еліта “російського авангарду” 20 сторіччя відсотків на 80 – це вихідці з України: Малевич, Архипенко, Бурлюк, Богомазов, Екстер, Старицька, Соня Делоне… Про виставку писали найавторитетніші європейські видання – “Фракфуртер Альгемайне”, “Зюддойче цайтунг”, “Монд”. Треба зазначити, що з творчістю окремих українських авангардистів світ почав знайомитися дещо раніше. Так, 1991 року у Тулузі знайомилися з творчістю футуриста Олександра Богомазова, а 1990 року у Нью-Йорку в галереї “Hutton” – з конструктивістом Василем Єрмиловим, роботи якого зі світових аукціонів йдуть сьогодні за сотні тисяч доларів. 1993 року у Тулузі пройшла виставка “Український постмодернізм”, яка представляла мистецтво молодих.

Всесвітньо відомою одразу стала виставка “Слава Візантії”, яка відкрилася1997 року у Нью-Йорку. Головними її експонатами були мозаїки і ікони українських церков.

Особливо слід наголосити на виставці “Золото степів”, яка представляє мистецтво народів, які населяли українські степи декілька тисячоліть тому – від скіфів до античності. Тут рахувати варто не країнами – їх десятки, а континентами – Європа, Азія, Північна і Південна Америка. Практично не заїжджаючи додому, виставка мандрує світами з 1990 року і інтерес до неї не слабшає. міністерство культури Франції запрошувало до себе виставку “Українська сецесія і український авангард”, а німецьке телебачення – виставку “Сучасний український релігійний живопис”. 2001 року канадські Вінніпег та Едмонтон приймали виставку “Феномен українського авангарду”.

Першим, хто звернув увагу французів на українське мистецтво 20 сторіччя був Гійом Аполінер. Картини української художниці Софії Левицької потрапили до музею Тюільрі на десяток років раніше, ніж твори сучасних їй французьких майстрів, хоча серед них були такі величини, як Дюфі. Українські художники Андрієнко і Старицька стояли у витоків французького абстракціонізму.

Українські художники відомі за кордоном не одне століття. Художник Пимоненко, якого Малевич вважав своїм вчителем, свого часу настільки вразив Париж своїм “Гопаком”, що рекомендацію до Міжнародної спілки художників йому давав сам Роден. У кінці 19 сторіччя паризька фірма “Жорж Петі”, яка займалася продажем творів мистецтва, запропонувала українському художнику Похітонову контракт на 10 років. А знаменитий Мейсонье, побачивши роботи Похітонова, сказав йому: “Я ще повинен вчитися у Вас”.

До Киева, Харькова, Львова, Одеси все частіше приїзджають мистецтвознавці Франції, Канади, Німеччини, Японії, Польщі, США. Профессор университета в Лос-Анджелесі Джон Боулт пише, що в російському мистецтві необхідно вирізняти “ешелон України”. Директор Мюнхенського музею “Villa Stuck” Анна Данцкер визнає, що багато питань в історії російського мистецтва можна розв’язати, якщо брати до уваги “український чинник”. “Відповіді на ці питання слід шукати в Україні”, - підсумовує вона. Професор Токійського університету Тошихару Омука, вивчаючи творчість батька російського футуризма Бурлюка, підкреслює українське коріння і українську самосвідомість цього майстра. Дослідники творчості Малевича визнають, що творчість цього художника вони зрозуміли лише тоді, коли побачили в українських селах розписані орнаментом хати. Багато русистів стає україністами.

І ось у Франції видано фундаментальне дослідження українки за походженням В. Маркаде “Історія українського мистецтва”. Цікава постать її чоловіка, відомого французького мистецтвознавця Жан-Клода Маркаде. Сам він гасконець. Професор Сорбони, один з найбільших у світі знавців російського авангарду, автор десятків книжок. Вивчаючи російський авангард, звернув увагу на те, що значною мірою він творився вихідцями з України. Так прийшла зацікавленість Україною. Сьогодні Жан-Клод – великий прихильник України. Він навіть перейшов у православ’я, а на його робочому столі стоїть жовто-блакитний прапорець України. Власне “Історію українського мистецтва” вони писали разом з дружиною. Консультував їх Дмитро Горбачов, відомий мистецтвознавець, автор сценаріїв цього серіалу.

Цікава особа самого Горбачова, росіянина за походженням. Сьогодні він – один з найвідоміших у світі спеціалістів з російського, а фактично, українського авангарду ХХ сторіччя. Розпочинав у 1970-роках минулого століття, коли його, тоді ще молодого спеціаліста, призначили хранителем музею українського мистецтва у Києві. Він був одним з небагатьох, хто ознайомився зі збіркою музею повністю, яку відсотків на 90 складали запасники, доступ до яких було вкрай обмежено. Побачене настільки вразило його, він так перейнявся духом народу, який створив це мистецтво, що росіянин за походженням, він вивчив українську мову, яка з того часу стала мовою його щоденного спілкування. Згодом його з музею звільнили. Тоді він навіть одразу не зрозумів за що. На той момент його особливо цікавили бойчукісти. І для нього, вченого, навішений на них ярлик націоналістів і ворогів народу здавався незрозумілим. Для нього важливим було те, що великий Дієго Рівера, який з Сікейросом був засновником "муралів" ХХ сторіччя, вважав їх родичами по духу. До речі, всі згадувані іноземні фахівці є добрими знайомими Горбачова і можуть бути залучені до роботи над фільмом.

Фільм стане відкриттям України не тільки для іноземців, а й для багатьох жителів України. Україна – одна з небагатьох держав, в мистецтві якої відбилися всі головні течії розвитку світового мистецтва, причому в їх найвищих зразках.            

          Світ починає починає усвідомлювати, що поява з українського степу таких законодавців світової культури 20 сторіччя, як Кандинський, Малевич, Татлін, Архипенко, Екстер, Бурлюк не була історичною випадковістю.

 

Автори сценаріїв Петро Олар та інші… професіонали і мистецтвознавці.

 

 

Анотації фільмів серіалу

1.    НА СВІТОВИХ ВІТРАХ

У 20 сторіччі Франція довірила розписати свої шість церков 16 століття таким титанам, як Шагал, Пікасо, Матіс, Леже… Єдиним іноземцем став український художник Олександр Дубовик, який розписав церкву у Бер-лез-Альп, що під Ніццою. Він і сьогодні живе в Києві. Інтерес до мистецтва України постійно зростає. За останні 10 років за кордоном проведено чимало виставок мистецтва України. Початок було покладено 1991 року, коли світовою сенсацією стала, стартували у канадському Едмонтоні, виставка старовинного і сучасного українського живопису «Spirit of Ukraine» (“Дух України”). Україна належить до тієї, дуже невеликої групи країн, у мистецтві яких знайшли відображення всі найголовніші світові течії мистецтва, причому на найвищому рівні. А на початку 20 сторіччя в Україні працювали майстри, які визначили подальший розвиток світового мистецтва в багатьох напрямках. У кожної країни – свій зоряний час у мистецтві. Для України – це перша третина 20 сторіччя. Та усвідомлення цього приходить тільки зараз…

           

2. ПОПЕРЕДНИКИ І КИЇВСЬКА РУСЬ

Найдавніші – то трипільці. Походження їх загадкове, але вони вплинули на всі пізніші часи, включаючи авангард 20 сторіччя. В основному, це ритуальний посуд і скульптура. Щодо скіфів - то тут, по-перше, власне, скіфське мистецтво – так звані скіфські баби – могутня архаїка, якою надихався авангард 20 сторіччя. По-друге, відоме всьому світу скіфське золото, зроблене грецькими майстрами. В Україні багато першорядної античності. У Херсонес, наприклад, сучасні греки приїзджають вивчати власну історію. Із слов’янських старожитностей цікаві мартинівські танцюючі чоловічки, серед яких є кінь-чудовисько, майже копія того, що у “Герніці” Пікасо.

Мистецтво Київської Русі 10-13 сторіч – одна з вершин світового мистецтва – нащадок мистецтва Візантії, за якою стояла традиція античності. Головні пам’ятки – архітектура Києва, Чернігова, фрески і мозаїки Софії Київської, скульптура Володимира-на-Клязьмі, геніальні ікони київського письма – Володимирська богоматір, наприклад, стала національною святинею Росії.  

           

3. СОФІЯ КИЇВСЬКА І АЛІМПІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

Софія Київська фігурує у списку ЮНЕСКО найвидатніших споруд людства. Закладена князем Ярославом Мудрим 1017 року, Софія формувалася протягом сторіч. Головна споруда – собор є прямим нащадком візантійського мистецтва. Унікальність Софії в тому, що вона - майже єдиний місток, який зв’язує античність з Ренесансом. У тогочасній Європі нічого подібного ні за розмірами, ні за художньою якістю нема. Це торкається і архітектури, і фресок, і, особливо, “мерехтливого живопису” - мозаїк. Надзвичайно цікаві “світські” розписи, на яких зображено картини тогочасного життя, родина Ярослава, його дочки – королеви Франції, Угорщини, Норвегії. Свого сучасного вигляду Софія набула у 17-18 століттях за доби бароко. А ще Софія – це дзвіниця, трапезна, будинок митрополита, бурса, кожен з яких – шедевр архітектури.

З Софією пов’язано становлення видатного художника Алімпія Печерського, який творив на межі 11-12 століть. Завдяки винятковій прижиттєвій славі, про нього багато що відомо з літопису. Алімпій – представник школи київського іконопису, яка дала світовому мистецтву зразки геніального живопису.

           

4. АНДРІЙ РУСИН І ПРАВОСЛАВНА ГОТИКА

Готика – мистецтво середньовіччя. На Заході – найбільші досягнення в архітектурі та скульптурі. Православний світ дав геніїв живопису – Андрія Рубльова, Феофана Грека. В Україні найвизначнішим майстром був Андрій Русин. Найвідоміша його робота – розписи в королівській каплиці Ягайла в Любліні. Польський король тоді був наймогутнішим сувереном Європи і міг запросити кого завгодно. Тогочасна Європа добре зналася на мистецтві. Це був час Мазаччо і Яна ван Ейка. Пензлеві Русина належить і одна з перлин Третьяковської галереї “Блакитне Успіння”.

Українська готика – це, передусім, іконопис. Хоча є цікаві скультури, але їх мало. А от цікавих готичних ікон багато. Створено їх, в основному, майстрами волинської школи у 14-15 століттях. Ікони, як правило, безіменні, але високої якості. Українська готика вирізняється від західної значно меншою кількістю реалістичних елементів. Цей порив до неба був настільки стрімким, що забивало подих. Межею пориву до неба стало зникнення реальних образів.

           

5. ЛЬВІВ – ВОГНИЩЕ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РЕНЕСАНСУ

Ренесанс в Україні – це, по-перше, ікони дуже високої якості. Західний Ренесанс – обсягово просторовий. В Україні – площинно декоративний. До цього необхідно додати спокій, раціоналізм, заспокійливість у колориті. Серед імен треба вирізнити художника-мініатюриста дуже високої якості Андрійчину Многорішного, у якого відчутні венеціанські впливи. Високим мистецьким рівнем позначено іконостаси, створені у Львові Сеньковичем і Петрахновичем. Блискучим портретистом був львівський художник Стефанович. Першодрукар Іван Федоров, якого примусили тікати з Москви, плідно, саме, в ренесансному дусі попрацював в Україні. Архітектори українського Ренесансу, як правило, італійці, але з українськими іменами – Зичливий, Прихильний… Тому у Львові православна Успенська церква, каплиця трьох святителів несуть італійський декор. У Львові того часу склалася неповторна мистецька атмосфера - разом з місцевими майстрами працювали митці ледь не з усієї Європи.

           

6. УКРАЇНСЬКЕ БАРОККО І ІОГАН ПІНЗЕЛЬ

Українські художники добре знали європейське мистецтво - Босха, Брейгеля, Тинторетто, Рубенса - і створили створили оригінальний стиль барокко. В православній редакції барокко перетворилося на містичний сюрреалізм. У темі смерті головним стали не тортури, а сила праведників. Картини часто писали з покійників, і навіть живих замовників зображали, як мерців. Барокко в Україні складається з кількох шарів. Найвищим є урочистий – епітафіальні портрети достойників. Але існував в барокко і комедійний шар, побудований на пародії високого стилю. Головним його героєм став Казак Мамай – народний тип. Подивитися на себе зі сторони, та ще й з гумором – таке не часто зустрічається у світовому мистецтві. Україна дала світу так зване “козацьке барокко”. Особливо виразним воно стало в архітектурі, давши зразки світового рівня.

У Львові в екстатично-експресіоністичній манері творив один кращих тогочасних скульпторів Європи Пінзель. А серед різчиків по дереву у 18 столітті йому, взагалі, нема рівних. Про нього мало що відомо, але завдяки винятковій індивідуальності його твори легко ідентифікуються, несуть яскравий відбиток православної культури.

           

7. ІКОНОСТАС В СОРОЧИНЦЯХ І АЛІМПІЙ ГАЛИК

Іконостас церкви в Сорочинцях є унікальним у православному мистецтві. Фактично це три іконостаси поєднані в єдиній композиції зі складним ідейно-образним змістом. До наших часів зберіглося понад сотні ікон надзвичайно високої міри. Якщо українському барокко притаманна простонародність, то тут проявився чистий аристократизм. Бароккові деформації ікон досягають такої експресії, що їм міг би позаздрити творець європейського маньєризму Маньяско, вони перегукуються з роботами Френсіса Бекона, знаменитого експресіоніста 20 сторіччя. Можливо, ці ікони вплинули на становлення художнього світу Гоголя – його хрестили під цим іконостасом.

Творцем іконостасу був Алімпій Галик - один з найвиразніших художників українського рококо. Великомучениць-християнок з Троїцької надбрамної церкви у Києві він написав так само легко і спокусливо, як француз Буше писав своїх Венер. Та на відміну від безтурботного світу Буше в очах красунь українського рококо тінь задумливості і меланхолії.

           

8. БЛИСК ДОБИ РОКОКО – ЛЕВИЦЬКІ … БОРОВИКОВСЬКІ

Рококо – заключний етап бароко. З’являються витонченість і ліричність, яких у бароко не було. Архітектура рококо в Україні дає зразки найвищого європейського рівня – Андріївська церква у Києві або собор святого Юра у Львові. Хоча збудовані вони іноземцями – перша італійцем, другий австрійцем, обоє несуть дуже виразні місцеві православні прикмети: багатокупольність, пишність зовнішнього оздоблення, наявність іконостасів, та й саме планування у формі грецького хреста. Були за доби бароко в Україні і блискучі місцеві архітектори – Квасов, Григорович-Барський.

Художників українського рококо Левицького і Боровиковського запросили до Петербурга, де вони одразу вийшли на перші ролі – Росія тоді йшла до Європи, Україна з Європою жила завжди. Левицькому, зокрема, належить портрет Дідро. А чуттєвість жінок на портретах Боровиковського вражає і сьогодні.      

           

9. КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА

В історії світової культури, важко найти еквівалент тому явищу, яке називається Києво-Печерська Лавра. Можливо, тільки на Сході, у Тибеті, є подібні центри духовної культури, діяльність яких була б так тісно пов’язана з історією народу і простежувалася б углиб тисячоліть. Багато років Лавра була в Україні єдиною пам’яткою історії культури людства, яка знаходиться під охороною ЮНЕСКО. Доля одного з засновників Лаври де в чому нагадує долю Фоми Аквінського. У дитинстві обом у своїх мріях про чернече життя довелося долати опір матерів. Ансамбль монастиря складався століттями. А його шість печерних церков функціонують і досі. До становлення Лаври доклали рук і іноземці. У 18 сторіччі німець Шедель звів дзвіницю, яка сьогодні є одним з символів міста, а француз Дебоске все своє життя присвятив зміцненню схилів від сповзання. Лавра пов’язана з Мазепою, який став романтичним героєм Європи завдяки Вольтеру. Багато можна розповідати про друкарню, про твори мистецтва не тільки українського, але й європейського, які збиралися протягом століть. Але, головне, Лавра завжди відстоювала ідеї, які нагадувала людині про людяність.

           

10. ФОРТЕЦІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Фортецями духу вважаються монастирі. У них накопичувалися архіви, духовні цінності, бібліотеки. Явище це світове. Згадаймо лише “Ім’я Рози” У.Еко. У 18 сторіччі спробувала скасувати монастирі Катерина ІІ. Тоді ж згоріла бібліотека Лаври, у Межигірському монастирі – архів козацтва і, ймовірно, бібліотека Я.Мудрого, з якої відома ледь не єдина книга – “Реймське Євангеліє”, яке взяла з собою до Франції дочка Ярослава Анна. Справу Катерини майже довершили у 20 столітті більшовики. Але монастирі живуть і сьогодні – Корецький і Межигірський, Мгарський і Густинський, Зимненський і Лавра у Почаєві.    

В Україні збереглися міста багатьох цивілізацій–античний Херсонес, тюркський Чуфут-Кале…Під час становлення України поряд з монастирями стають фортецями і замки. Вони і сьогодні суворо дивляться на світ – Білгород-Дністровський і Кременець, Олесько і Бережани. В замках України творилася історія. В Луцьку 1429 року зібрався перший з’їзд європейських монархів. Під Хотинською фортецею 1621 року сили об’єднаної Європи зупинили турків.

Особливої уваги заслуговує Кам’янець-Подільський, який за концентрацією пам’яток культури не має собі рівних в Україні.

 

11. САДИБИ І ПАРКИ УКРАЇНИ

З 16 сторіччя замки втрачають риси фортець і починають набирати пишноту царських палаців. Замок у Підгірцях нагадує резиденцію французьких королів. Воно й не дивно–будував його француз Боплан. А палац у Верховні–єдиний у світі музей Бальзака, де збереглися його меморіальні речі. Згодом палаци поступаються місцем садибам. Дворяни 18-19 сторіч–це нащадки козацької старшини. Тут не воювали, а насолоджувалися життям. Садиби стають осередками культури. У Кибинцях був один з кращих театрів, в якому жіночі ролі грав молодий Гоголь. Кам’янка надихнула Чайковського на “Лебедине озеро”. Вербівка пов’язана з іменами Нейгауза і Шимановського, генія польської музики, який присвятив хазяйці садиби одну із своїх симфоній. А кого тільки не бачила Качанівка Тарновських! У садибах велике значення надавалося садово-парковому будівництву. Парком світової міри в Україні є Софіївка, в якій своєрідно зашифровано грецьку міфологію.

 

12. РУКОПИСНА КНИГА І КНИЖКОВА МІНІАТЮРА

Перша рукописна книга – розкішна, велика, на пергаменті, з прекрасними мініатюрами – “Остромирове Євангеліє” 11 століття. Краса цієї книги через вісім віків полонила одного хлопчину з провінційного містечка, який не переписав, а перемалював її. Так починав видатний графік Георгій Нарбут. З часів Київської Русі рукописних книжок майже не залишилося, хоча у бібліотеці Я.Мудрого їх налічувалося біля тисячі. Зникнення бібліотеки Ярослава – одна з загадок історії. Але одна книга збереглася. Це Реймське Євангеліє, яке взяла з собою до Франції Анна Ярославна. Сьогодні – це національна святиня Франції, на якій присягало біля трьох десятків королів. У рукописних книг, які існували в одному примірнику, часто така ж неповторна доля. Шедевром Ренесансу є Пересопницьке Євангеліє. Особливої чарівності їй надають ілюстрації. Ця книга була в колекціях монархів, цю книгу викидали на смітник, як релігійний мотлох. Сьогодні на ній присягає Президент України. Поява друкарського верстата не відмінила створення рукописної книги. У 20 сторіччі біля чотирьох десятків назв таких книжок, зроблених Ганною Старицькою, буквально полонили Париж.      

           

13. УКРАЇНСЬКИЙ МОДЕРН І ВСЕВОЛОД МАКСИМОВИЧ

На межі 19-20 століть виник модерн – мрійливий, поетичний, еротичний. В Україні з її схильністю до декоративності він став містком, який торував дорогу мистецтву 20 сторіччя. Модерн України – багатий: блиск і вишуканість Нарбута, експресіонізм Новаківського, монументальність з елементами примітиву у розписах Всіхвятської церкви Їжакевича… До витонченого світу, створеного австрійцем Клімтом, чехом Мухою, українці внесли богатирський дух. Відкриттям останніх років став Максимович. Вперше побачивши його роботи, Лобанов-Ростовський заявив: “Це перший номер у світовій сецесії!”. Тобто вище Клімта і Бердслі! Про Максимовича дізналися через піввіку після смерті у 1914 році. Він пішов з життя 20-річним, від нещасного кохання. Прекрасні взірці модерну в архітектурі. У Пархомівці – Покровська церква з мозаїками Реріха. Важко знайти відповідники будинку Городецького в Києві, хіба що якась дуже далека аналогія з іспанцем Гауді. Суто українське обличчя має сецесія розкішного будинка земства у Полтаві роботи Василя Кричевського.

           

14. ІМПРЕСІОНІЗМ В ШАТАХ … МОДЕРНУ

Своєрідністю українського імпресіонізму є те, що формувався він під сильним впливом модерну. Таке поєднання одразу навіть важко уявити – імпресіонізм з його фіксацією миттєвості і модерн, декоративна виразність якого у великій мірі завдячує грунтовності. Але творчість українських імпресіоністів доводить, що таке можливе. Найпомітнішою фігурою українського імпресіонізму є Олександр Мурашко, який дуже швидко набув європейської слави. Коли до художніх школ Парижа чи Мюнхена приїздили учні з України, їм радили повертатися до Києва, до Мурашка. Художником європейської, а згодом світової слави став Маневич. Його картини потрапили до Люксембурзького музею вже з першої паризької виставки. А потім було “Гетто, що гине” – з картин, що становлять віху не в мистецтві, а в історії. Після революції він емігрував до Америки, його шанувальником був Альберт Ейнштейн.

           

15. ОЛЕКСАНДРА ЕКСТЕР І СВІТОВА СЦЕНОГРАФІЯ

Серед перших послідовників Пікасо була й українська художниця Екстер. Познайомив її з Пікассо Аполінер. Екстер стала першою нефранцуженкою, яка працювала у кубізмі. Вона була серед тих, під чиїм впливом монохромічний кубізм Пікассо почав набирати ознак барвистості. В Італії вона знайомиться з футуризмом. Власне, це вона привезла ідеї нового живопису - кубофутуризму - до Росії та України. Вона розпочала революцію у сценографії, з неї розпочався театральний живопис 20 сторіччя. Вона та її учні реформували не тільки драматичні, але й оперні та балетні спектаклі у Києві, Москві, потім по цілім світі. 1924 року їй запропонували виїхати за кордон. Вона й сама розуміла, що її живопис не уживеться з соцреалізмом. Останні 25 років життя вона прожила у Парижі. Викладала сценографію в Академії сучасного мистецтва Фернана Леже. Працювала сценографом, декоратором, дизайнером, до речі, оформлювала вітрини універмагу “Лафайєт”. Згадавши давню традицію випускала рукописні книжки. Померла 1949 року всіма забутою, в тому числі і Батьківщиною, хоча громадянкою Радянського Союзу залишалася до останнього подиху.

           

16. УКРАЇНСЬКА СЦЕНОГРАФІЯ ХХ СТОРІЧЧЯ

І АНАТОЛЬ ПЕТРИЦЬКИЙ

У першій половині 20 сторіччя в Україні працювали сценографи, які робили мистецтво світового рівня. Кубофутуризм Екстер і конструктивізм Татліна сприяли повному реформуванню сцени. З’явилися конструкції. Це призвело до опанування об’ємом. Розпочинала сама Екстер, працюючи 1916 року з Таїровим у Камерному театрі у Москві. На початку 1990-х років у Німеччині на виставці “Кращі сценографи 20 сторіччя” внесок України виглядав вагомо. Художник Терентьєв був першим у світі режисером театру абсурду. Меллер працював з Курбасом. Петрицький і Хвостенко-Хвостов у Харкові і Києві реформували найважче – дуже консервативні оперну і балетну сцени. Коли Бурлюк в Америці оформив спектакль у конструктивістському дусі, його не зрозуміли. Для Америки це було зарано. А от видатний французький кінорежисер Рене Клер шукав співробітництва з Екстер після успіху першого радянського фантазійного блокбастера “Аеліта”, для якого вона розробила костюми.

       

17. КУБОФУТУРИЗМ В УКРАЇНІ І ОЛЕКСАНДР БОГОМАЗОВ

Вже за життя у вузькому професійному колі його вважали неординарним явищем. Та зі смертю у 1930 році він був майже одразу забутий. Та коли 1973 року у Лондоні виставили його картини, художній світ здивувався – про художника такого рівня, ніхто нічого не знав у надінформованому 20 сторіччі. Так відкрився світу Олександр Богомазов. Навчався в Київському художньому училищі. Все перевернулося в його житті 1908 року, коли побачив привезені Екстер з Парижа репродукції новітнього живопису. Цікаво, що у Парижі він так і не був, і все своє життя провів у Києві. І образ міста першої третини 20 сторіччя склався багато в чому завдяки Богомазову. Київ він, якщо і залишав, то на короткий термін і пов’язано це було з фінансовими проблемами. Богомазов був неабияким теоретиком. Його трактат “Живопис та елементи”, написаний 1913 року, побачив світ вперше французькою мовою 1991 року. Майже через сто років ідеї художника не втратили своєї актуальності. 1996 року трактат виходить англійською і, нарешті, українською. Воїстину нема пророка у своїй Вітчизні…Здавалося б, чим можна здивувати світ після Пікассо чи Леже? На Заході кубізм – раціональний. Богомазов надихнув його колосальною вітальною енергією.                              

           

18. ОЛЕКСАНДР АРХИПЕНКО І СКУЛЬПТУРА 20 СТОРІЧЧЯ

Для світового мистецтва – це абсолютне ім’я. Скульптура 20 сторіччя пройшла під його впливом. Найбільші імена у скульптурі 20 сторіччя визнали його своїм попередником, починаючи від Мура і Джакометті. Він у скульптурі зробив те, що Пікасо у живопису – відкрив нові пластичні можливості мистецтва. При цьому він спирався, як на новітні досягнення, так і на здобутки далеких, як у часі, так і у просторі, цивілізацій. Його відкриття настільки гармонійно стали повсяденною мовою мистецтва, що сьогодні важко повірити, що свого часу вони були ледь не одкровеннями, і у них був автор. Народився Архипенко у Києві, отримав тут освіту, в тому числі і художню. Після художнього училища поїхав до Парижа. Зустріч з Пікассо визначила подальшу долю.    

           

19. КОНСТРУКТИВІСТИ З ХАРКОВА - ТАТЛІН І ЄРМИЛОВ

У Берліні мають зводити 400-метрову “Башту ІІІ Інтернаціоналу”. Це буде пам’ятник її автору–засновнику світового конструктивізму Володимиру Татліну. Його ідеї було сприйнято настільки гостро, що на вулицях Берліна 1920 року відбулися демонстрації з гаслами: “Хай живе машинне мистецтво Татліна!” Народився він у Москві, батько-росіянин, але дитинство і юність пройшли у Харкові. Від матері-українки любов до Шевченка. Згодом навчився робити бандури, які є українським народним інструментом, став професійним бандуристом. У Берліні прославився як співець, був представлений кайзеру. У Парижі до Пікассо потрапив як сліпий кобзар. Обман розкрився і Пікассо вигнав лицедія. Проте побаченого у його майстерні вистачило Татліну на створення нового світового стилю. Конструктивістом не меншої міри був ще один харків’янин – Василь Єрмилов. На виставці у Лондоні 1973 року повна незнаність імені Єрмилова викликала у мистецтвознавців крайнє здивування. І він, який перед смертю радів 30 рублям, отриманим від музею, не мав гадки, що його роботи на “Сотбісі” згодом йтимуть за сотні тисяч доларів.   

        

20. ОДЕСА … АБСТРАКЦІОНІЗМ … КАНДИНСЬКИЙ

Коли на початку 20 сторіччя у світовому мистецтві сюжет почав відходити на задній план, головним стає сам живопис–колір, світло, їх взаємодія у чистому вигляді. З другого боку, безпредметність відома у мистецтві споконвіку – ті ж орнаменти. Першим наважився на повну абстракцію Василь Кандинський. У мистецтві це настільки очікувалося, що одразу з’явилися супрематизм Малевича, симультанізм Соні Делоне, конструктивізм Татліна. Всі вони пов’язані з Україною. Українці Андрієнко та Старицька сприяли становленню абстракціонізму у Франції . Кандинський – росіянин, але дитинство, юність, зрілість пов’язані з Одесою. Тут він вчився у художньому училищі. Тут визрів естетично. Тут пройшли його перші персональні виставки. Як це не дивно, абстракціонізм пов’язаний з традицією монашого мислення. У православній культурі існує теза – відчуєш духовність, коли підеш від миру. Саме з цього починає Кандинський свій знаменитий трактат “Про духовне у мистецтві”, який на багато років стає біблією сучасного мистецтва.

           

21. КАЗИМИР МАЛЕВИЧ, БАТЬКО АБСТРАКЦІОНІЗМУ З КИЄВА

Етнічний поляк, який народився у Києві, він усе своє життя вважав себе українським патріотом. Абсолютна величина у світовому мистецтві 20 сторіччя, один з засновників абстракціонізму, Малевич своїми вчителями вважав селян України, серед яких пройшли дитинство і юність. Він їх називав “барвистий народ”. Витоки його супрематизму треба шукати в орнаментах, якими селяни оздоблювали свої хати. Іноземні дослідники творчості Малевича зізнаються, що почали розуміти творчість майстра, коли побачили орнаментальні розписи хат в українських селах. Бувало й таке, що в каталогах виставок Малевича його ім’я як автора ставили під фотографією українського народного орнаменту. Хоча тематика його творів обмежена в значній мірі селянством України і Росії, вплив Малевича на світове малярство залишається величезним. Його ім’я важить для художників не менше, ніж Пікассо. У Малевича є навіть елементи новітнього концептуалізму. Для 20 сторіччя ідея працювати з елементарними формами виявилася дуже плодючою. Так, у другій половині 20 сторіччя в Америці виник мінімалізм, який став світовою реальністю.

 

22. ДАВИД БУРЛЮК, TOP-MANAGER

Нащадок запорізьких козаків, він називав себе “козак-футурист”. Хоча він був плодючим художником – його пензлю належить біля 15 тисяч творів, хоча він був гарним художником – вільно володів усіма стилями від абстракціонізму до реалізму, а в жанрі примітиву він був блискучим художником, його значення для мистецтва 20 сторіччя в іншому. Один з дослідників його творчості сказав, щоб зрозуміти Бурлюка треба буквально розуміти його прізвище – бурління. Там де з’являвся він, починалося щось нове. Ознайомившись з репродукціями, які привезла Екстер з Парижа, він стає не просто футуристом, а апостолом нового мистецтва. Його постійні скандали не самоціль, а пристрастне бажання розбурхати сталі уявлення, зацікавити новим. Йому має дякувати Маяковський за те, що став великим поетом, він заохотив німців до експресіонізму, який став на півстоліття головною течією у країні, він прищепив футуризм у Японії, він навчив японців гравюрі по лінолеуму, він спокушував російських художників Україною, і один з них - Пальмов - найплодючіший період свого життя пов’язав саме з нею. Це був милістю божою менеджер від мистецтва світового рівня.

 

23. АМАЗОНКИ УКРАЇНСЬКОГО АВАНГАРДУ

У українського авангарду виразне жіноче обличчя. Велична постать Олександри Екстер тут зовсім не поодинока. Поруч можна поставити з десяток блискучих імен, які склали славу мистецтву 20 століття. Ця розповідь про трьох з них. Так склалося, що в Україні їх майже забули, але для мистецтвознавців у світі вони завжди залишалися українками, тому що коріння їх творчості єдине – в Україні, в її народному мистецтві. Сара Штерн народилася в Одесі, вражень дитинства – вихоря кольорів на українських весіллях – вистачило на все життя, у Франції вона одружиться з відомим французьким художником і увійде до мистецтва під іменем Соня Делоне. Одним з засновників абстракціонізму у Франції стає полтавчанка Ганна Старицька. А примітивізм Марії Синякової увібрав кольори багатьох культур світу – від сучасного їй малярства Франції до мистецтва Персії, Індії, Русі.

     

24. КИЇВСЬКИЙ БАУХАУЗ І КОЛЬОРОПИС ПАЛЬМОВА

Французька мистецтвознавець Корбіо назвала українським Баухаузом Художній інститут у Києві періоду 1920-х років. Як відомо, Баухауз - всесвітньо відомий центр синтезу мистецтв в Німеччині. Як і Баухауз, інститут у Києві відзначався вагомістю світових імен і їхніми здобутками. Про Баухауз знають усі, а про Київський художній – тільки вузьке коло фахівців. У цей період у Києві працювали Малевич, Татлін, Бойчук, Богомазов. Дав згоду працювати і Архипенко, але, забарився з приїздом. А 1930 року більшовики вирішили покінчити з українізацією і разом з нею і з інститутом. А початок розквіту теж зобов’язаний парадоксу. Більшовики, з одного боку, у Москві почали переслідувати сучасне мистецтво, з другого, щоб стабілізувати свою владу на місцях, заохочували там розвиток національного мистецтва. Тож, до Києва потягнулося все найкраще, що було в СРСР. Період цей був коротким, але дуже яскравим. Одним з тих, хто приніс славу інституту був росіянин Пальмов. Його спокусив Україною Бурлюк. В Києві Пальмов прожив найцікавіший період свого життя, створивши своєрідний напрямок живопису – кольоропис.

           

25. ВЕЛИЧ І ШЛЯХЕТНІСТЬ ПРИМІТИВУ

Є мистецтво, яке слугує індикатором артистичної влаштованості суспільства. Це народні картинки або примітиви. Назва ця аж ніяк не лайлива. Згадаймо Піросманішвілі або Анрі Руссо. Це мистецтво непрофесіоналів, у яких “душа співає”. Це мистецтво цікаве тим, що на відміну від художніх стилів, воно існувало завжди. В Україні протягом сторіч можна постійно знаходити його високі взірці. Це і народна ікона з неканонічним зображенням святих. Це і монументальний розпис у церквах. Наприклад, розписи церкви Святого Духа в Потеличі. Щирість примітиву спокушала професіоналів. На початку 20 століття у стилізації під примітив в Україні працювала ціла група художників – бойчукісти. Про них писав Аполінер. Спеціалісти вважають, що мистецтво самоуків дозволить Україні залишатися великою художньою країною і в той період, коли офіційним мистецтвом був соцреалізм. Це і Анастасія Рак, яка з успіхом виставлялася у Франції, це і геніальна Пата. Це і Шабатура з Полтави, або “тьотя Шура”. Померла 10 років тому. Зараз вона представлена у світовій енциклопедії мистецтва примітиву. А колись її ганяла міліція, мовляв, базарний живопис. Сама вона не вважала, що творить, щось велике. Воно просто жила.

           

26. СЕЛЯНКИ … СОБАЧКО, ПРИМАЧЕНКО, БІЛОКУР

Селянське мистецтво на противагу професійному зберегає традицію. Головна ідея селянського мистецтва – плодючість. Для селян – мистецтво не самоціль, а складова життєвого ритуалу, пов’язаного з циклічністю, як щоденного життя, так і буття, в цілому. Від давньої магії - цей безкінечний флоральний світ, ця ряснота нескінченних орнаментів, як у Білокур. У Примаченко більше спрацьовував архаїчний шар свідомості. Цих селянок добре знає світ. 1937 року Пікассо висловив своє захоплення Примаченко, побачивши її картини у Парижі, а 1958 року – Білокур. “Прекрасні картини геніальних жінок”. В центрі його “Герніки” - кінь з іклом, який перегукується з чудовиськами Примаченко. Народний струмінь живив професійне мистецтво, надихаючи його на найвищі злети, зокрема, на злет українського мистецтва першої третини 20 сторіччя.

 

Р.S. МИСТЕЦЬКИЙ АРСЕНАЛ УКРАЇНИ.

Це своєрідний фільм епілог, чи може й поскриптум про те як будується мистецький арсенал України і про те чим справді у мистецькому вимірі може пишатись Україна. Серіал і фільм – документ про створення мистецького арсеналу дасть нам шанс стати цими творами на багатьох медіа технологіях цього національного проекту своєрідним інформаційним експонатом, який буде виготовлено на основних мовах взаєморозуміння у світі.

З Повагою,        

           директор литовської кіностудії «АРАТТАФІЛЬМ”               Петро ОЛАР