Біографічна довідка
Вероніка Василівна КАЛИТЯК народилася 9 березня 1998 року в селищі Ланчин Надвірнянського району Івано-Франківської області. У 2015 році здобула повну середню освіту в Ланчинській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів і вступила на факультет філології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Нині навчається там по магістерській програмі. Мешкає в Івано-Франківську, викладає англійську та українську мови, а також українську літературу.
Авторка малої прози та фантастичної збірки «Мерехтливе сяйво» (видавництво «Місто НВ», 2015), учасниця семінару «Сучасний український літературний процес: участь, самореалізація, промоція, арт-менеджмент» (Рівне, 2018), учасниця Книжкового форуму (авторка, Львів, 2019).
Контактні дані:
тел. 0987620574
ел. пошта: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Вероніка КАЛИТЯК
Художня проза
Убережи нас від наглої смерти
Це сталося на тому самому місці, де росла висока стара яблуня. Бувало, на Святвечір, вона приходила до цієї яблуні і била легенько по стовбуру сокирою: «Таки зрубаю, як не вродиш на рік!». Повторювала тричі і тричі лезом торкалася кори. Так вчили її мати.
Давно під тією яблунею дровітня, вкрита побитим шифером, і соковиті яблука восени падають на покрівлю, обважнілі, червонобокі, переповнені до краю кислуватою м'якоттю, від якої оскома в роті. Падають, але не розбиваються. Скочуються на землю, бехкають у пожовтілу траву. Світять барвами. Чамкають, як румбамбар у ротиську свині, коли на них, схованих у траві, мимохіть наступити.
Дрова, дбайливо складені порубаними полінцями одне на одного, повсякчас вкривалися тонким м'яким шаром зеленого моху, дивилися на товстеньких волохатих хрестовиків очима-зрубами з малопомітними відбитками кілець. Біля яблуньки було не важко зауважити круглі нірки, у яких колись ховалися кроленята. Він їх сам запускав туди погратися, а потім вся сім'я ловила малюків поміж кущиками смородини й аґрусу.
До саду з дровітнею вела дорога-коридор поміж хатою і майстернею. Він зробив накриття. Тепер, йдучи туди, ніхто не мок і особливо не мерз. А син колись зізнався йому, що там вперше спізнав присутність потойбічного. Невидимо-лякливого ,яке саме прочинило двері у накриття-коридор і розсіялося у безмовній тиші перед подивованим молодим чоловіком. А пишнотіла дружина-гуцулка часто казала, що бачила на стежках за хатою відбитки копитець.
В особливо темні ночі світловолосі онуки не любили виходити у двір. Пітьма нагадувала ефір, безформну масу, яка будь якої миті могла набути обрисів страховиська.
Але її не лякала пітьма. Ані жаби у стайні, які виходили звідти згорбленими сусідками, ані білі марева панянок, зачеплені за розчахнуті черешні, як роздерті старі полотна. Та вона не надавала цьому жодного значення, адже світанок мав запалати, неодмінно мав.
«Я молюся до тебе, мій Боже. Дай здоровлячка внучці Любці, невістці Дарині і синові Василю, дружині Ользі…». День починався молитовним шепотом блякло-рожевих вуст її чоловіка та золотавими ознаками на церковній бані, що величаво підносилася над селом за вікном. День починався молоком у глиняній чашечці, дзвенів у ній маленькою ложечкою.
Усе було певне і передбачене. Усе, що вже траплялося під сонцем… Лиш би сонце світило.
На сусідському сараї хтось колись невміло вималював олівцем хрест…
Все у тому ж місці, де росла стара яблуня, дідусь садив капусту, яка влітку скрутилася у крупні головки, що затримували аж до полудня пригорщі вранішніх рос. Якийсь відтинок часу то було облюбоване місце попелястих курок, і довелося обгороджувати його плотом, аби вони не видзьобували ще на початках з землі насіння. Тоді вперше маленька дівчинка, зачепившись за гострий край, пропорола собі ногу і він ніс її, закривавлену, на руках до хати. Його кохана маленька дівчинка…
«Люби всіх, аби були живі-здоровенькі…».
Люби, аби росли-підростали, молись, допоки годен скласти руки у молитві, навіть коли вже болить у ногах і ледве підводишся з колін, щоб донести старий молитвеник до столу. Люби, поки щороку звивається в головки капуста, є у кого зібрати тирси під кущики трускавок, ліщина за хатою губить дрібні горішки, поки сходить з сонцем новий день і помалу заходить твій власний… Допоки кінець не означить себе багряною цівкою з рота, люби!
«…і вбережи нас від наглої смерти!»
Василина била сапою по твердій землі. Спека випалила все дощенту. Земля, як камінь, не приймала у лоно своє жодної насінини. Дарма поливати її водою – здавалося, і вода не могла пробити ті брили: шипіла на поверхні і губилася в землі безслідно.
«Ісусику солодкий! Аби трохи змнєкло! А їсти що далі будемо?! Варити кропиву…Від конюшини ади як повздувалисі, животи позаболювали. Малі он лежать ще, відходять. Аби тій Парасці лице такє було, якє вна мені понараджувала. Конюшину вари! Тьху! Ховаю буханець хліба від дітей, як воріг, у старій скрині ховаю!..» – помацала у кишені спідниці ключ. – «Мудро-мудро, Василино, робиш, а що будемо їсти, як нічо ся не лише?! На одній кропиві ситий не будеш!..Ой, Господи...»
Зітхнула. Замахнулася сапою вкотре.
– Пані!
Підвела погляд від несподіваного крику. Пристаркуватий сухорлявий жидок їхав на фірі з різним крамом: перекупник-міняйло.
– Пані! Ану дивіцці, якє сукно маю! Файне сукно, буде вам на спідницю! А які кожушки, камізельки!
– Що за се хочеш, Лейбо?
– Дайте зерна!
– Іди собі! Дурного зерна не маю, лиш то, з якого сама буду хліб печи!
– Мамо! Мамо! Я хочу тих квітів на спідницю! – донька Ольга вже бігала біля Лейбової фіри і мацала крам.
Василина аж почервоніла:
– Ану йди мені в хату! Квітів на спідницю?! А я що потім з вами сімома буду робити зимов! Будете з голоду пухнути, бо ти хотіла зерно за сукно обміняти?
Ольга заходилася голосним плачем.
«Дитинко моя, не плач, не плач, не той чєс тепер…Мала би м гроші, то би м заплатила. Але зерна не мож давати, нє. Чим я малих прогодую?..» – сумно подумала Василина. Вже була готова і спинити ті щирі сльози і заспокоїти, але змовчала. Спало їй на гадку лиш привчити скоро Олю продавати:
«Най би йшла на базар, так-так, зрихтую хоча би й черешень. Буде копійка нам».
Але до черешень було далеко, як і до травня, червня, літніх дощів і розпашілої, свіжої землі, яка навесні наливається соками і пахне гноєм.
Матір і семеро дітей вечеряли варивом із кропиви і тоненькими скибочками хліба, який вже почав черствіти через перебування у затхлій холодній скрині. Їли мовчки. Стало чутно кроки знадвору. Тишу в домі розірвав гучний стукіт.
– Василино!
Жінка з несподіванки встала з-за столу.
– Так! Заходьте!
Сусід Петро! Здоровий, як бик, плечистий, як двері, сусід Петро! Тут, не на війні! Яким чином? Якщо він, то, певно, і Федір…Їй хотілося, аби він сказав: «Так, Василино, це кінець. Всьому кінець. Війни вже нема, недарма люди говорять. Федір? З криниці воду в горнятко набирає, дорога довга ж, пити…».
Та горнятко розбите. Забагато з нього пили і совіти, і німці, не дякуючи.
Петро привідчинив двері і глянув у шпарку.
– Славайсу, Василино! Вечеряєте? Діточки вже попідростали, побережи їх Боже!
Петро вже не той, не той. Кусок хлопа, а який був! Пониклий, похудав, і ногу тягне…Коли ввійшов до хати цілком, Василина у напівтьмяному світлі гасової лампи розгледіла ліву ногу у гіпсі й костур…
– Що Федір? – зловилася за серце.
– Виходь. Забереш свого Федора.
– Живий?
– Живий.
Вибігла у двір. Двоє незнайомих чоловіків, видно, з сусіднього села, тримали пораненого Федора, худого, як хлопчину, й вимученого. Простягла руки: передали їй, ніби дитину.
– Сорок дві кулі отримав. Аби ще жив… – промовив Петро. – На все добре!
– І вам… – сказала ледь чутно. – Ходім, Федоре в дім. Діти чекають.
Міцніше підхопила його тіло руками. Тихо застогнав з болю.
Так змивала твоє волоссячко травами, цілувала ніжно міцне тіло, так пахло воно працею і жаркими полуднями, так любила твої тонкі бліді вуста…
А тепер вкладаю те волосся гребінцем, бо ти не можеш піднести руку, щоб розчесатися.
А тепер витягую з тіла уламки куль… Вони ятрять твою плоть.
А тепер вимиваю твої рани від бруду і крові.
Тепер не цілую: торкаюсь губами, як привид.
Бо ти й сам примара, що стогне голосом не своїм: всіх тих, хто згасав на твоїх очах.
– Що, Олю, купила-с собі землю, вже й хатку ставите! Але дивисі, бо продав тобі старий Пилипчук свої маєтки зо всім!
– Про що ти, Валю, я не вірю в таке! – Ольга зав'язала за спиною фартух і стала до прилавка.
Робочий день лиш починався, а в чайній вже сиділи перші відвідувачі; окрім того, по обіді чекали важливих людей з райкому. Ольга готувала чай, занурена в роздуми. Добре тямила, про що каже її колега по роботі: нема окремо добра, аби не було зла, нема окремо чорного, аби не було білого… Так ще мама казали…
Старий Пилипчук ніби й простий чоловік, але віддавна ворожить на благо (а чи на лихо) людям. І як зрештою без такого у селі: кому корова заслабла, кому якісь страхи відмолити…
Але ти добре знаєш, що…
З роботи поверталася вже затемна, ішла додому повз австрійську школу стежкою під шовковицями. Вдалині, за річкою у передгір'ї мерехтіли вогні поодиноких хатин. Раз, два, чотири, вісім… А смереки над ними як велетні-тіні – лусочки розлогого гірського хребта. Місяць на небі сховався у зеленому туманному серпанку: все одно що яйце молоденької гадюки. Ольга ще раз глянула на далекі цятки світла…Згадала, як ішла колись додому перед Святвечором, згадала, як і цяток цих не мала… Тільки сніг під ногами контрастував з пітьмою…Холодна зима, автобус довіз її до районного центру, вона ледве витягла звідти валізу і опинилася на дорозі, якою час до часу проїздили авто. Обрій ще годину тому проковтнув сонце і темінь сильнішала. Вона відчула, як у ступні в резинових чоботах заходять запарі. Треба йти…Зняла ремінь від пальта, яке вдалося придбати на комісіонці, затягнула його на ручці валізи і прив'язала до талії. Навколо пустир, попереду – Чорний Ліс, і лише за ним її селище. Згадала, як боялася сяючих цяток…У сутінках якось місцевий лісник побачив два вогники, врятувався від того, що спіймав вовка за язик, коли той розкрив пащу, аби вкусити. Вовк задихнувся. Іди, іди, снігова січка крутиться каруселями попід небом…Так холодно, аж боляче… Десь мама стеле солому худобі і пестить її, вгодовану, з покірними очима, по теплій шкірі. Бере сокиру, іде в сад і торкається вологої від снігу кори: «Зрубаю, як не вродиш на рік…». На краю лісу перехилена хижа з продірявленим дахом і висохла кострубата груша: жінка блудила з нечистим у псячій подобі. Її чоловік висів на тій груші. Іди, Ольго, йди. Снігова січка й далі крутиться каруселями… Дуби, буки, клени – мольфари. Стали стіною й мовчать-шепочуть. А сніг...Крутися, Ольго, крутися... Іди ,бо мороз крадеться у ноги, руки, лізе в пазуху, як бісів злодій. Іди, як хочеш жити! А навколо ніч. Густа, чорна, мов сажа. «Ангеле мій, ти при мені стій…». Пасок впивається у талію, валіза важка. Якби ще трохи…Якби ще…
– Дитино! А ти як так пізно! – Василина у дверях сплеснула в руки. – Заходи-но! Уже майже північ…
– Мамо, я пішки йшла через Чорний Ліс.
– Боже! – пригорнула Ольгу до себе. – Та ж вовки могли напасти! Пороздирали б, і кістки не лишили.
– Я так хотіла бути дома на Святвечір!
На столі зосталися дзбан узвару, кутя та дві тарілки вареників, як звикле: одні з маком, інші з капустою. Зате більше десяти чистих виделок, хоч всі діти вже наїлися і полягали.
– Я думала, ти сьогодні вечерятимеш у Станіславові, от і підготувалася вже до їхнього приходу. Але лізь спершу на піч, бо десь чисто промерзла.
Ольга роззулася і застрибнула на припічок, де спала Маруся.
– Олечко?
– Спи.
Матір сиділа мовчки за столом. Дивилася на дві чисті тарілки і декілька виделок: зайвих не мала. Бо все для них. Вони прийдуть нині. І він прийде…
Шкода, що війна вже назавжди залишить його у пам'яті дітей виснаженого, худого, у військовій шинелі.
…дійшла додому. Гілля трухлявої черешні, де, як казала сусідка, часто сиділа велика біла пані у пірваній сукенці, зараз скидалися на покручені судомами руки старця, що просить чогось у неба. У вікні її нового будинку горіло світло.
Василь грів пізню вечерю, обсипав поцілунками і розпитував про роботу. Сів напроти, поки їла, цілував долоні і дивився поглядом батьківсько-ласкавим.
Прокинулася серед ночі від дивного шуму: щось сипалося на нещодавно збиту з молодих дощок, помальовану підлогу. Шум нагадував звуки рясного дощу або дрібних камінців, які кидали на тверду поверхню. Подумала про те, що казала Валя, повільно припіднялася з ліжка, щоб глянути, що відбувається. Страх помалу сковував думки. У суміжній кімнаті був чоловік. Чужий. Невисокого зросту, темноволосий. Походжав по кімнаті і розкидав нею…зерно! Не шкодував: встеляв перед собою шлях цілими жменями, аж врешті оглянувся.
– Тату! – ссхопилася на ноги, ступні закололи ячмінні зернятка.
– Живи щасливо, дитино!
Потреба обіймів, необхідність бути ближче, торкнутися змушувала її підводитися, чимдуж, встати, вибігти, рватись до нього, закричати; марно – вона і так кричала, але її тіло прикипіло до цієї постелі з полотняними простирадлами:
– Тату, тату, тату!
А потім з усвідомленням неможливого з'явилося інше: Ольга захотіла плакати, сльози душили її, товклися клубком в горлі, грудях, тілі, її почало ламати від болю й ваги цього гіркого почуття, здавалося, воно нило в кістках, пекло в судомах, тиснуло на м'язи: дайте, дайте ж бо заплакати! Але вона не могла…Поки перед її очима не постала розпливчаста темінь, яка все більше вимальовувалась у контури кімнати. Щось гаряче потекло щокою, вона швидко втерла, а потім тихо схлипнула.
– Золотушко! Олечко! – Василь нахилився до неї. – Що є?
– Сон…Тато снився.
– Поспи, поспи, ще не світало.
Проте обоє вже до ранку не спали. Василь чекав на світанок. Ольга блукала у роздумах і шукала ранкового Бога у волошкових Василевих очах.
Сьогодні був день їхніх входин.
Венера
Я була вередливою і нестерпною ще тоді, коли ледь вміла зав'язувати шнурівки на кросівках. Зривалася на смішний дитячий крик через те, що мама сховала цукерки чи знову вичитувала мені, що я надто багато часу проводжу на вулиці. Але тональності крику я довго не витримувала – стійкість розбивалася, як порцеляна, і я заходилась щирим і відчайдушним плачем.
У будинку солодко пахло яловими дровами. Батько палив у каміні. Клав до програвача диск зі своїм улюбленим джазом. Він слухав то рок, то джаз у залежності від настрою.
А мої сльози, здавалося, були мені непідвладні. Текли невпинно, і я вже навіть не витирала їх з обличчя руками. Підбігла до вікна, квапливо мотаючи навколо шиї кусючий в'язаний матір'ю шарф. На склі мороз виводив химерні малюнки, а віддалік, за річкою засніжений хребет Чорногори нагадував білого ангорського кота, що застиг у позі сфінкса, обіперши в дрімоті голову на лапки.
«Прогулятись не хочеш?»
Я шморгнула носом і глянула у батькові блакитні очі.
«Куди?»
«До річки».
Ми йшли мовчки. Моя маленька долонька втопилася у його теплій руці.
«Не замерзла?»
Заперечно похитала головою, хоч і справді було холодно. Але мандрівка мені видавалася цікавою. Світ кутався у перші сутінки барви тьмяного кобальту. Небо,яке ще досі вигравало помаранчею, тепер ставало фіолетово-синім, як на затертих сторінках казкових книжок. Ліс, притрушений снігом, наче спав, раз-по-раз видаючи тіні своїх сновидінь крислатими високими смереками.
Блукати по замерзлій гладі річки, встеленій білим сніговим покривом, було для мене справжньою насолодою, ступати легенько, обережно, як по ворсистому килимі, і думати, а що трапилося б, якби опора під ногами зараз би із хрускотом проломилась.
Він завжди йшов попереду. Відчував, де ступати можна, а де ні. Вів за собою. Це здавалося для мене просто дивом – а як він міг знати? І як прекрасно, зрештою, бути тут. У цілковитій тиші. Без людей. На цьому замерзлому шляху, що влітку перетворюється у небезпечну, загартовану горами, водну стихію.
Він зауважував, коли сходила перша зірка.
«Дивись, це Венера».
Дрібна, мерехтлива і малопомітна. Та, що віщує ніч. Та, що запалює світанок швидше від Сонця.
Маленький промінець світла, як у шпаринці, коли відкриваєш двері своєї дитячої спальні, аби не боятись нічних жахіть.
Прообраз великої гарячої планети.
***
Коли він затримувався на роботі довше, у мої душі закрадалися підозри і дуже-дуже набридливі страхи, що точили зсередини, як шашіль. Двері гучно гримали – я здригалася, секунди тремтіла. А потім поривалася бігти нагору, до своєї кімнати. Мама брала за руку, шепотіла:
«Тс-с-с, він нічого не скаже. Не зачепить. Нічого не буде».
Але коли його стан видавали хода, алкогольний запах і незв'язне мовлення, я силкувалася заспокоїтись і просто зоставалася у вітальні спостерігати, що буде. Іноді все минало добре. Та часто…Батько наказував мені забиратись геть. Одного разу я відмовилася – дістала ляпаса по обличчю. Втерла цівку крові з контур нижньої губи. Вимушено втікала до себе, зачиняла двері, притулювалася до холодної стіни.
З низу долинали гучні крики. Його. І материні. Розпачливі. Благальні.
Я знов тремтіла.
Нерви – натягнута тятива. Я йду по замерзлій гладі.
Не дай втонути! Не дай втонути! Не дай вто…Не дай!
Вона поверталася без сліз. Матір приходила в мою кімнату і просила, щоб я пошукала йоду. Ми замащували разом її рани на колінах, руках. Як шкода, що от тільки синців було ніяк не сховати.
Ми не плакали.
Вода точить камінь? Ні, не в цій історії.
Зранку я відчиняла у вітальні й кухні вікна, щоб позбутися алкогольного смороду. І бігла з дому у нападах нудоти.
А він спав. Просто спав, притуливши посивілу голову до подушки.
***
Потім були міста. Тісні квартирки з минулого століття. Студентські будні, тимчасові підробітки на касах і в кав'ярнях, все те, що зветься життям, поки твоя мрія десь осторонь, незаплямована тобою і недоторкана.
Прокидалася на світанках і підходила до дзеркала – моя зовнішність була, як мотив вічної старенької пісні, яку співають поколіннями. Всі ми, світловолосі, із грецьким профілем, блакитноокі, худорляві.
Що зоставалося справжнього у цих містах, брудних квартирах, перенасичених цигарковим димом, чужими голосами, драмами, невмілою імпровізацією любові? Незмінне: так часто, тоді, коли Венера з'являлася на небі перед першою сонячною загравою, я сідала за мольберт і малювала батькову Вальгаллу, що мала обриси гімалайських краєвидів з картин Реріха.
Мої простирадла гріли незнайомці. Лише силуети чоловіків. Тих, у яких я ніколи не знаходила навіть краплі схожості до нього. Від спротиву і до примирення. Від примирення до пошуку.
Але завжди, коли вони підводилися і йшли геть, я просила залишити прочиненими двері до кімнати, бодай до малесенький шпаринки…
Я так потребувала світла.
Гарячий віск
Для всього на цьому білому Божому світі треба пізнання: відьмами стають після пізнання потойбічного.
Існує повір'я, що в старих гуцульських селах, де хати–привиди ховаються на схилах гір, саме тих, де повітря п'янить ,немов молоде вино, мольфарства вчать, як молитви. Стара відьма перш ,ніж віддати Богу ( та чи Богу) душу, кличе до себе молоду дівчину, зачиняється з нею наодинці у кімнаті з передсмертним ложем, рвучко хапає за руку, пильно вдивляючись у вічі й віддає їй увесь свій дар, до краплини. Бо дар більший за людське життя, він вічний, як істини, закарбовані у добрих книгах.
Та для Стефи усе почалося саме з пізнання.
Хатина їхня під берегом, доволі близько від річки. Над ними – сад , розташований на схилах, якби земля тремтіла чи дощі з паводками, – вода стікає просто до їхнього обійстя. А по–іншому й не може бути – село розташоване нерівномірно, швидка гірська річка в западині, на півдні початки карпатських хребтів , з півночі – центральна частина селища. Вулиця Шкільна охоплює і западину, і незалюднену вулицю над похилим садом – називатися почала так після відкриття нової австрійської школи.
За річкою будинків зовсім мало: трохи у передгір'ї чи розкидані на полонині. Деякі у високогір'ях. Поодинокі цятки світла з’являються там тільки завдяки лісорубам чи лісникам.
– Чули–сте, Василь Мицків видів ведмедя під Коростами, забрів з саджовецької сторони. Ледве не вбив.
– Та жєль, най живе. Скілько ще тих ведмедів, ітак ліси вірубуют. Дивись, скоро не буде навіть де тим ведмедям сховатись.
Австрійці розгорнули в Галичині велику справу з лісозаготівлі. У ліс йшли гуртами, як на великого звіра , звіра з кронами замість очей і корою замість шкіри. Відрубували й брали в трофеї десятки кінцівок за одне полювання – тягнули їх ,запашних й мокрих від живиці, на повозках міцними й швидкими кіньми, допоки була суша , потім сплавляли по воді.
А звіра ніби й не боліло, і менше його не ставало – мовчав, підносячись у високість, розтягнувшись хребтом ,як дика кішка, що ніжиться на сонці.
Лише старі діди промовляли, курячи люльки: «Не ті були колись ліси, не ті, хіба ліси тепер?»
Так–так, лісів вистачило на все, і на трофеї, і на окопи, і на прихистки, і на могили з касками замість безіменних хрестів.
У війні завжди більше жіночого ,аніж чоловічого. Вона, хоч і вбивча насамперед для чоловіків, бо ті жертвують там своїми життям, однак адресована вона жінці, писана, як криваве послання, тільки для жінки, яка розгортатиме його напрацьованою тремтячою рукою, не одну ніч захлинаючись сльозами:
«А що, як...
...як ти не зможеш дати їм раду...п'ятеро, семеро , восьмеро голодних ротів помре, бо ти не здатна їх прогодувати...
...як ти не обробиш цього року землю, чоловіка нема, коней продала, хоч сама у віз впрягайся...
...як привезуть його мертвого або гірше...конаючого чи пораненого і ти матимеш ще одне дитя, за яким треба доглядати, якого днями й ночами рятуватимеш від болю, але не зумієш спасти...
...як поґвалтую тебе, поб'ю руками нападника, і ти навіки зостанешся осоромлена й покирвавлена...
...а що як зруйную твій дім, і дітей заберу своїм лихим знаряддям, що ,як зроблю з тебе примару, причинну, сліпу у своєму материнському безумстві?..
Війна знала багато про жінку. Війна вкладала ці знання до своїх найжахливіших послань.
Стефа була рада ,що зустріла Михайла вже опісля всього. Здавалося, ті страшні події кількох воєнних років не зачепили ні міць, ані норов цього дебелого хлопця з арідником в очах. Воював, та війна майже не змінила його: запальний, яким і був, може, твердіший характером став, як камінь на дні гірському – вода точить, але неквапно і майже непомітно. Це все не збавляло йому чуттєвости ні на мент. Не могло бути нічого чуттєвішого для неї за його пестощі на холодній землі в лісі. Під тіла стелили старе рядно, часом навіть не забираючи з–під нього опалі яблука й шишки.
– Цілуй мене, Стефо…Тобі так добре, Стефо? Припіднімися–но, я хочу, аби тобі було м'яко, лягай отут…Стефко…Стефочко, відчуваєш? Стефо…
Розкішне повітря, наповнене запахами глиці. Розкішшю сповнене й небо, коли ніч затягувала його шаллю з золотими монетами…Сліпучими, гарячими.
Тепла осінь була смаку перестиглої груші.
На порозі зими громи впали на голе гілля. Блискавка вдарила у Николину черешню і відколола від неї велику гілку. Гілка впала у сад і скотилася ним до самого паркану вдолині – поберіг Бог, що не проломила дах у хаті.
У церкві зачитували останні заповіді до слюбу.
Після Покрови…Хіба вона могла знати, що вони влаштують це перед самим початком посту…Боже… А вона ні печі не встигла поколупати, ні гарбуза винести.
Вийшла з церкови бліда, як смерть. Блукала до ночі по чужій ріллі, що встигла примерзнути від перших заморозків. Колола руки об червоний глід, трималася за кущ, перелазячи загороди. Кохаючись з Михайлом у лісі на ряднині, береглася–пантрувала одіж, аби та не забруднилась, приходила додому вчасно й поважно, дихала рівно і жодна ознака, така як розпашілі щоки чи замурзана спідничина, не могли видати її солодкої гріховної таємниці.
Тепер з'явилася в сінях брудна, спітніла, з крижаними руками.
Де ти була, дитино? – спитала матір, вибігши назустріч.
Вона ввійшла до кімнати й глянула на батька:
– Ви навіть не сказали! Ви…Ви знаєте, що він мені навіть ніколи не подобавсі!
– Іванюки добрі люди. Вни будут любити тебе. Хлопець робітний і мовчазний. Слова кривого тобі не вімовит. Я хочу зв'язатися з добрими людьми. Після війни люди стали, як звірі. Кожен знає тільки своє. А воно й мудро – підчиняйся австрійцю, німцю, поляку, москалеві, але бережи себе і свою сім'ю, не лізь туда, куда не просєт. Так мус. Інакше не вижити.
– Я не віддамсі за него!
– Віддашсі! Ой ще як віддашсі! – гримнув грізно і вмовк.
Громи били ще раз. Тепер вже з певністю казали, що це до голоду.
Юрко зі Стефкою оселилися неподалік від Стефиного дому, лише через дві хати. Стара перекупка взяла їх на квартиру, виділивши їм простору кімнату і кухню з безліччю маленьких дерев'яних віконець. Віконця кухні виходили на вулицю, втоплену в зелені. Побіля самої хатини перекупка висадила трохи квітів і кілька дерев, які ще підростали, зокрема й крислату ялиноньку, яку її чоловік–небіжчик викопав у лісі. Низенькі дерева ще не могли заглядати до вікон, тому вся невеличка затишна кухня повсякчас була залита сонячним світлом.
Майже ,як у раю. Тепло, сонячно, чисто. Аби лиш сі любити...
– Але ти знаєш, Юрку, що не люблю я тебе, і не любила ,як ішла–м за тебе.
У сутені стелила теплу перину на їхні тіла.
– Знаю, – відмовив стиха, допомагаючи Стефі розправити ковдру.
Не тямила, чому сказала. Трохи була зла ,та більше не могла тримати те в собі, на хвилини їй здавалося, що й шкода їй Юрка , який волею очевидних обставин прирік себе на життя без любові.
– Та й що, – проказав. – Я тебе люблю, та й ти скоро до мене привикнеш і полюбиш.
Ніч була безмісячною, глухою. Тишу розривало лише дихання. Його – важке дрімотне. Її – ледь чутне.
У одну з таких ночей, але вже по Різдву, липка багряна кров заляпала розчепірену черешню , протекла у струмок, заповнила повноводий Прут, ніби зумисне псуючи його морозяну кришталеву непорочність перед Водохрещем. Червоні плями , проявлені наче на фотоплівці, розповзлися Шкільною вулицею. Яскраві та різкі, як плями на сонці.
«Не дивисі на сонце, засліпит ті' очи!»
Дивись під ноги, доки пузаті плямиська–павуки повзуть по стежці. Повзуть до хати старого Івана Пилипчука, бо там все і почалось.
«Чули–сте, відрубав жінці голову, вініс голову з хати за волосє, як кірваво–цегловий гарбуз та й кьинув...»
«Йой, Боже! Та що таке говорите, Зузько, якій гарбуз...Ну віпив, посварилися ,та й здуру вбив...Від горівки ще ніхто не помудрішав, лишень біда та й нечистий!».
«Ая, ая, та в него той нечистий і без горівки сидів, добре знаєте, що сидів, нема чого хрести догори ногами класти та й ворожити...»
Стефку завжди від таких розмов пробирали дрижаки: ще б пак, жила вона від оселі Пилипчука через кілька хат, їй навіть знизу можна було вгледіти паркан, що обгороджував його обійстя. Помешкання Івана ховалося за тичками квасолі, високими, встромленими у добре оброблені борозни, призначені для висадки картоплі. Хата сама виглядала занедбаною. На перший погляд важко було розрізнити, чи справді збудована давно, а чи просто занехаяна. Проте для тих, хто до неї навідувався, це не мало жодного значення.
А навідувалися часто.
Іван ворожив і ворожив майстерно, бо ,як переповідали, знався з нечистим.
Набожним можна було назвати чи не кожного. Але не раз саме такі зверталися до нього з причин вагомих і невідкладних. Послуги мольфара – справа конфіденційна, майже інтимна. Тому розголосу не підлягає.
Отож, хай і робить. Хай зв'язує жінку і чоловіка, який її не кохає, хай насилає болячки на сусіда через кляту пропалу курку, хай трохи витрясе зі злиднів і напророчить грошей... Але хай не кличе ночами рогатих! Не зарубує жінку! Не пускає кров...
Будь проклятий , Іване!
Через тебе цього року не освячується вода, якби не розмахував кадилом отець і не проказував своїх молитов. То не ми , не ми живили твоє зло маленькими добрими намірами. Ми прості добрі люде...
«Вом’єоцє і Сина, і Світого Духа!» – хрестилися біля води і сумирно опускали очі перед масивним дерев'яним хрестом на грудях молодого священника, допоки не прийшли нові і не розігнали усе антисовєцке дійство.
Іване! Через тебе вода у річці червона! Лиш через тебе!
Треба молитися, більше молитися, Господи...
Але двері чомусь страшному він таки наскрізь прочинив.
У лютому морози тримали міцно, та недовго. З початком березня настала відлига. Юрко збивав льодяні бурульки зі стріхи і все частіше лагодився до лісу, займатися своєю звичною лісорубською працею.
Стефка відправляла його на роботу охоче, клала гостинці до сумки і навіть легко ,по–дружньому обіймала за плече, коли він виходив. Кожного разу це була можливість довше, аніж зазвичай, погуляти селом, побалакати з людьми, зустріти Михайла... У клопотах минув січень. Вона так довго не бачилися з ним...
Брела снігами у чобітках, які придбала собі з грошей весільних, прибралася, ніби до ще одного сватання. Відчувала, що має нині його зустріти.
– Михайле , Михайлику...
Йшли вгору, до старої вівчарської хати на полонині, як на якусь незриму вершину. Підіймалися мовчки, час до часу тягнув її за руку, бо підступна крига під шаром снігу збивала її з ніг. У хатці сіли поряд на лаву біля печі. Але він її, Стефу, тепер не рушив. Сталася з ним якась нагла, незрозуміла дівчині зміна, що проклала непомітну, прикру прірву, яку не годне подолати навіть ласкаве слово.
– Стефко, маю скоро женитись. Уже по Великодних свєтах.
Її власний шлюб був нічим супроти того, що палало між нею і Михайлом, але те, що він щойно їй сказав, перехопило подих. Вона знала, що для доброго ґазди значить його добре ім'я.
Ґазди? А для дівчини? А їй байдуже, навіть смішно...Батько знали, що вона любиться з Михайлом, то нащо віддали за другого?
Най тепер мают. А люди не дурні, люди видіт, але що з того, спитати про те ,не спитают. Питают лиш про Юрка, господарку і здоровлє.
– Михайлику, а хто... Та ціхо, я сі догадаю.
– Я не хочу ,аби люди говорили, що гуляю з другов. Та й тобі того не треба, ти вже віддана...Треба якось жити...
Стефка схопилася з лави, наче хтось її штрикнув:
– Я? Я віддана? Ти любив с мене і після мого вісілє! А тепер ...Згадав, що м віддана...Як легко тобі відмовитись від всього! Йди, йди, пантруй землю, як пантруют твої вітець і матка. І жінку тобі з землев найшли!
Відчинила двері і вискочила надвір. Благословенний Божий світ, тут, у горах , ще був білим.
Як тоді, коли обрій на сході позбувається темряви перед світанням, ще не осяяний сонцем, але вже прозорий.
Як солодке молоко з–під теплого коров'ячого вим'я.
Білим, як вишиванка, як тоненька сукня, яку вдягаєш для Нього, коли лягаєш до постелі з коханим вперше.
Наші холодні осінні трави і перестиглі плоди...
А тепер зосталося йти, йти , Стефко, так швидко ,як можеш, так далеко, як хочеш. Допоки сніг пір'ям тобі під ноги, м'ятою тобі на смак, вітром на дотик...
«Треба якось жити...Треба жити...»
Верталася додому у темряві. Уже близько від свого будинку роздразнила кількох собак. На ніч вдарив легкий морозець і ще вдень талий сніг тепер почав по–зрадницьки рипіти...
Коли наблизилася до хати Пилипчука, лиш тоді подумала, навіщо її ноги привели на цей шлях, адже могла додому піти зовсім іншим.
Враз затихло все: сніг, собаки і навіть її серце. Але не через похилену на один бік хижку Івана. Біля саду, спершись на паркан, у десяти кроках, спиною до Стефки стояла якась пані. Струнка ,прекрасна у своєму білому святковому вбранні, з неприродно видовженим тілом, як у подзьобаних дощами цвинтарних скульптур. І все б не було таким жахаючим, якби не...
...її бездоганність у кожній деталі цього страшного видіння: кожна риска її постаті, кожен клаптик її одежі сяяв розкішшю і чистотою, як у царівни...
...одинока пані опівночі на верхній частині вулиці, де ніхто не жив, окрім самотнього ворожбита–вбивці...
...доросла жінка з непокритою білявою головою, у сукні посеред морозяної ночі отак, просто зіперлась на огорожу, нахилилась, виглядаючи щось у саду...
Стефка склала пальці, щоб зробити на обличчі Хрестове знамено...
Поли пишної сукні незнайомки зашелестіли, жінка відпустила тонку панську руку від паркану і щойно почала обертатись до Стефи, тою аж ніби кинуло в бік черешні.
Пересиливши себе, прожогом побігла додому. Через примерзлі слизькі вулички, вниз, до берега, а потім відразу звернула. Понад усе було страшно глянути вверх: а як вона, ота нечиста, літає понад дахами, вчепилася у гілки дерева і зорить на неї, як дика птаха, зорить, аби наблизитись, підлетіти, виклювати очі?
– Пані Стефо, як так переживала! Де були ви? – перекупка стояла в дверях їхньої з Юрком кімнати, накинувши на плечі вовняну хустку, і дивилася на неї з острахом.
– Таааа, я...Затрималась трохи... Що там на дзиґарі?
– Пів четверта...
– Не може бути!
Скільки блукала вона? Від обіду дотепер? Годин вісім, десять? Що за невидима мара піймала її за руку на порозі тієї лісової хижки і водила за собою, доки не привела до тої чортиці? Скільки тривала їхня зустріч? А, може, там з нею був і не Михайло... Та ні, то точно він...Уся ця розмова і його весілля були занадто зрозумілі, надто передбачувані.
Стефка сіла на ліжко, підібгавши ноги. Тіло її злегка тремтіло.
– Зробити вам чаю з липи? Ви щось перепуджені фист!
– Робіт...
Поки стара вийшла на кухню, Стефка зіскочила з ліжка й позасувала фіранки на всіх вікнах.
Ще трохи до світанку, ще трохи... Боже! Дай сил дотерпіти.
А як вона вже спустилась за нею, як уже підходить до хати, як намагається відчинити...
Стефка відчувала, що сходить з розуму від страху.
– Беріт чай!
Стара принесла два горнятка і сіла на стілець поруч ліжка Стефи.
– Параско, давайте помолимся!
Параска глянула на неї співчутливо. Не мовила нічого ,лише відклала чай і піднесла три пальці до лоба, хрестячись.
Так вони молились до ранку: Стефка жваво і збуджено, ніби шукаючи тимчасового безпечного прихистку в словах, Параска – стишено, покірно похиливши голову перед маленькою іконкою на стіні, на якій вже вицвіло зображення Бога.
Прокинувшись пізніше, ніж зазвичай, не заставши Параски в хаті (певно, пішла щось продавати в село) , Стефа взяла трохи одягу і понесла його прати в потоці. Надворі ще трималася студінь, але мороз відпустив.
Серце ще точив черв'ячок через Михайла, проте вчорашній переляк майже минув: після молитви почувалась дуже добре. Вона знала – так буває, коли тобі дуже зле ,багато молися. Це ніби ти змерзла і заслабла – а хтось вкутав тебе у теплу перину й обійняв. І стало враз так приємно й затишно, як біля мами.
– Чули–сте! – до Стефи вийшла сусідка, – купу дітей носять до старої Пайчихи, аби їх відмолювала. Уже днів зо два. Мале, зразу ніби здорове, а потім лиш очи закотітсі догори, губи пересихают, аж слина тече, і вмирає в моменті...
– Видко, у когось з наших людий дуже добре око... – відмовила, не відриваючись від брудної одежі, яку жмакала у воді.
– Еее, та що Стефо, то хіба навмисно хтось ходит та й дітий наврочує...
– Най вітці дітий своїх бережут, самі с ти казали, що живе у нас в селі нечистий. Ще віпустив його Іван.
Поправши одяг, зваривши супу з сушених козарів з цибулею, Стефка вирішила пройтися до Пайчихи і помогти знахарці з діточками. Пам'ятала, як колись зливав віск і відмолював людям зло її дід , тож у такі речі була втаємничена.
Пайчиха жила у маленькій хатині у протилежному кінці села, недалеко від залізниці. Хата її повсякчас здригалась від гулу поїздів, і люди товпилися гуртами неподалік дому, але все ж будинок був малопомітним, особливо влітку й навесні, бо ніби підпирав розлогий дуб з пишною кроною.
– Ти виділа тоту паню, я знаю... – сказала сліпа Пайчиха, щойно Стефка ступила на поріг.
На її ліжку спав хлопчик років чотирьох.
– Аді лиш вснув, іди вінеси горнє з сірничками та й вісип поза хату, де люди не ходіт і не видіт.
Стефка глянула на воду: потонули майже всі сірники. Значить, дитину таки наврочили. Вилила воду на город за хатою, як і казала знахарка.
– Я такі її виділа. Але мені не страшно. Вона мене не зачепит. Я молюси Богу. А от діти...
Так було ще кілька днів: малих все приносили, а Стефка відмолювала їх разом зі старою.
Юрко вернувся під кінець тижня. Втомлений, пітний, обвітрений. Нарешті у будинку почало пахнути чоловіком.
– Юрку, як ти? Що тобі зварити? Що було на роботі? Чи багато повалили лісу?
Розпитувала багато, але найважливіше розповісти не наважилась. Вночі зоставалась наодинці зі своїми думками. Юрко засинав швидко, майже її не торкаючись. На близькість з ним не наважувалася і Стефа...
– А двисі, Юрка нема та й що витворяє!
Життя мчало своїм шляхом. Стефка перехиляла двічі в тиждень кілька чарок горівки і жартувала зі старими парубками у сільській чайній. Ходила файно прибрана, як до весілля, струнка й поважна. Ґазду Михайла бачила рідко, але й тоді не помічала.
Юрко жив лісами, рубав дерева й іноді намагався дозволити Стефі себе відчувати: швидко й імпульсивно.
Біла пані тепер повсякчас жила на черешні в Николиному саду.
Перед вицвілим образком у домі перекупки молода жінка зливала людям від злих духів і намовлянь гарячий віск.
І був день…
Місто неймовірне зимової ночі. Сяйливо-біле. Рипуче під ногами. Тихе. У скверику перед готелем губиться світло від каплиці. На барвистих вітражах виграють тьмяним маревом постаті святих – контури підсилює гарячий пурпур, що виливається з лампадок всередині…
За кольоровим склом проглядається вівтар. Прикрашений запашними трояндами? Ні! Квітами без запаху. Тільки в цій тиші, тільки цієї передсвітанкової морозної пори, тільки у цій каплиці з круглою банею личило б молитися Беатріче.
Але справжня Беатріче не молилась.
Вона виходила на крижане повітря. Її біла, чи не прозора шкіра спалахувала рум'янцем. Вона облизувала обвітрені губи і часом забирала з обличчя м'яке світле пасмо, що нагадувало на дотик злежаний шовк. Бо зима…
Бо всі ці зими…
Вона минула арку з трьома дзвонами і збігла східцями до великої будівлі драмтеатру. Чорний камінь. Тендітні тіла в полотняних сорочках і босі ноги, які колються об кинені навмання троянди. Пригадувала. Почувалась благословенною.
Але не молилась.
Вона йшла назустріч своєму богові, оминаючи сліпі світлофори, порожню трасу, ліхтарі на узбіччях. Така схвильована. А бог чекав її, овіяний холодним вітром, одинокий. І обертався на ледь чутні кроки, до цього задивлений у білу хугу. І мав подобу людську.
І приводила його до будинку. Роздягала. Підносила йому воду у пригорщі своїх долонь. Краяла хліб притупленим ножем, поки він сідав до столу. Він їв і спостерігав за нею блакитними очима. А Беатріче ховала погляд, бо не знала, чи можна дивитися богам у вічі.
Вона стелила йому постіль. Він лягав на біле простирадло, поцятковане дрібними волошками. Ранкова сепія, що пробиралась до кімнати крізь вікно, здирала з її тіла одяг, як полуду. Оберталася до чоловіка-бога спиною, похапцем перевдягала сорочку, поки він проводив рукою по темній бороді. Лягала поруч. Ловила віддих з мужніх грудей. А потім наважилася заглянути в вічі.
Очі навіювали її спогади про море, якого вона ніколи не бачила.
Очі сміялися до неї і той сміх видавався їй таким близьким, майже рідним.
Тепер вона знала, що благословенна.
Цілувала. І знов цілувала. Він пестив її поглядом, повним моря, і її сумніви-непевності-страхи змивали хвилі прибою. І дотики його були, як пісок, сипучий і висушений полудневим сонцем. І морська піна його рук купала її, закутуючи в літепло, як немовля, що так солодко пахне молоком матері.
Вона знала, що благословенна.
Миналася темрява-ніч і був день.
Часто восени до них навідувався шквальний західний вітер. Зривав горіхи, ламав гілляки, часом навіть корчував дерева. Вили собаки. Красивий і гордий сивочолий батько виходив вночі у двір і дивився в пітьму: у підніжжі гірського хребта на пагорбах-полонинах загоралися вогні. Мольфари не спали.
Їй зоставалося єдине вікно в дерев'яній оправі, і понад усе турбувало те ,що місяць зробився таким далеким і холодним. Коти терлися об ноги, як прокляті, просячи молока... Наливала у білі блискучі блюдця і занурювалась рукою у теплу шерсть.
Часом земні просили її піти з ними до річки. Свавільні гірські потоки розмивали замулені береги , порослі верболозами. Вона губила по камінню пасма золотого волосся, коли земні обіймали її за стан і легенько клали напівлежачи на свої коліна. Нахилялися впритул, аби вона ловила їхній віддих, неначе випадково торкалися обличчя...
«Ти не хочеш дивитися нам у вічі? Ти не хочеш дивитися нам у вічі...»
Крізь заплющені повіки проривався колір неба. Земні були спраглі небес її очей.
Хлопчик в гумових чоботях колупав палицею камінчики на мілині. Дитячий сміх пробудив з напівсну. Синюватий обрій поволі ковтав розпечене сонце. Додому поверталась сама.
– Софко! То ти таки гратимеш? Чи взяти когось іншого?
– Гратиму, так.
Беатріче сиділа на сцені і видихала сірий цигарковий дим. Волосся зібране в пучок, плечі опущені, погляд задумливий. Поруч розкидані папірці з видрукуваним текстом. Щойно її тіло мали здригатися в судомах плачу. Щось перешкодило. Не змогла. Завтра слова на папері змусять її обіймати чужого чоловіка...
Сніг стелився, наче теплий блам. Повсюди. На перехрестя вулиць , між кварталами, на дахи старих австрійських будівель, на голі гілки дерев , заповнював вибоїни в асфальті, порожнечі в душі. Був мокрим в унісон його спітнілим долоням. Сніжна повінь мала запах тепла і цукеркової м'яти.
«Приходь на читання! Читатимеш його? Читай його! Бодай для мене ,для мене це так важливо!»
Він просить її прийняти правду Невідомого ,пропустити її крізь себе і віддати іншим. А що їй до невідомих?..
Прощаються недовго. Хлопець заскакує в автобус, що пробивається крізь білу заметіль ,як великий жовтий кит. Вона човгає додому. Сніг прокрадається до найменших шпаринок між її шиєю та чорним в'язаним шарфом.
Вдома Беатріче виллє в склянку залишки дешевого вина, випалить цигарку і візьме за істину одну з пересічних правд. Навіть якщо саме йому це так важливо, та що їй до невідомих ?..
І був ранок. І була ніч. Він з'являвся на світанку. Як завжди: небесно-світлий, як пісня, прекрасний, як ранкова зоря, холодний і чистий. Вона впускала його в дім на третьому поверсі. Вона знову і знову просила його в свою постіль. І відкривала для себе ,як цілу релігію. І впадала в екстаз, як на шляхах до нової Мекки , коли причащався її лона...
Таким був її Невідомий часів снігу, по-лемківськи народженого на ковдру із запилених доріг і зіпрілого листя.
Коли він приїздить до Станіславова ,я завжди почуваюсь амазонкою. Юною, чистою, справжньою. Євою, яка ще не вкусила яблука і бігає голою по едемському садові, відчуваючи умиротворення і благодать Творця. Ламінат слизький і холодний, обпікає ,коли бігаєш босяком. Він ловить на руки і несе до ліжка , я ховаю обличчя в його шиї і заплющую очі. Ні, він не впустить. Але я повинна здатися йому ніжною, майже крихітною і трішки лякливою.
Якась дрібна розмова, не варта того, аби на неї витрачати ті кавалочки часу, які нам відміряла доля цих вихідних. Але чомусь ми робимо це. Я згадую її обличчя. Ні, я не можу згадувати. Я не пам’ятаю її обличчя.
Я не вмію пам'ятати жодного з їхніх облич. Невиразна постать з бляклим рудуватим волоссям. А він...
«Я не пам'ятаю ,що ти писала у тому листі».
Її, мабуть, добре пам'ятаєш.
Стає боляче до зойку. Рука пече від бажання вдарити його по щоці. Переборюю бажання і йду до спальні. Холодний ламінат пече в ступні ,які ще секунди тому пашіли нашим спільним теплом. Ковдра ще просякнута цим всім і досі.
«І Гемінгвей любив котів».
Сказала перед тим, як вирватися з його обіймів, від того, як тулив голе тіло до стіни і намагався заспокоїти, прилинути до вуст.
«Софіє, почекай, рідна...» – тягнув за руку. Вирвалась.
Лягла на бік і обернулася до стіни.
Він проводив пальцем по ліній грудей і талії, вниз до стегон.
А знаєш, одного зимового вечора якийсь там хтось обережно одягав на плече бретельку ліфчика, зумисно мною опущену. Казав, що моє тіло нагадує гітару, на якій можна зіграти щось прекрасне.
«Тож... грай!».
Але він тільки легенько відбивав долонею малозрозумілий такт, не зачіпаючи струн, не бавлячись акордами.
А чи хотів музики ти, проводячи пальцями ззаду по шкірі? По спині, геть голій, адже простирадла прикривали вигини мого тіла лише нижче живота...
«Я так тебе кохаю , Соню, так сильно, як нікого».
Про що ти думав? Кого я нагадувала тобі? Скульптуру ? Музику? Картину? Чи просто жінку?
Світанок погубив червоні пелюстки. Я вже могла зватися нею. Як і досі могла ще бути твоїм дівчаточком-виноградинкою-дитиною.
Вночі ти кличеш мене, як маля, яке забрали від грудей матері. Як звіря, яке вибігло зі своєї домівки і заблукало в пітьмі. Але коли ти врешті відчуваєш мою присутність, тим звірям стаю я, ховаючись у твоїх обіймах, на твоїх грудях.
Зранку ти робиш те саме. Ні, ти навіть не намагаєшся перебирати струни. Ти відразу твориш. І твориш добре. Твої творіння хочуть жити в мені.
Сніги відтанули ,як сон. Дні тануть так само. За нас усе вирішують поїзди. Ти вперто відмовляєш мене брати каву у провідниці.
Повертає на весну. Покидаєш мій дім, втиснений поміж поверхами, як звикле, увечері. Я ще хвилини стою біля дверей і вслухаюсь у твої кроки. Холод ламінату пече босі ступні. К чорту.
Що там?..
Ти спиш/думаєш/сумуєш?.. Бруньки на деревах уже народжуються? Крізь одиноке вікно бачу лише мертві гілляки. Але мені так хочеться в це вірити. Скоро на вербних гілочках позавмирають у дрімоті сірі кошенята. Деякі з наших поцілунків нагадують тобі мокрий носик киці...
Я лягаю на зім'яті простирадла мого-нашого ліжка. Що б сказав ти, побачивши, як я скрутилась на них калачиком?
Миналася темрява-ніч… Вибач.
Я тільки вчусь любити.
Упириця
Без запаху, холодна і мокра, ся осінь вже котрий день починається для мене з гидким і кислим чуттям у роті: вино солодке і терпке лише з першими ковтками.
Голі дерева скоцюрбленими гілками от-от простромлять небо, набрякле від дощу.
Опалий лист прилипає до підошов. Я виношую в собі тугу.
Стара добра гуцулка, тлумачачи сни, завше дивиться у вікно.
«Розсунь фіранки! Хочу видіти світа Божого!»
Чорні зіниці спрагло ковтають світло. Аскетичний профіль з гачкуватим носом шепотить зашерхлими губами: «Поїзд снитьсі до смерти».
Той поїзд в передсутінковій порі був справді, як сон. Мчав стрілою, земля двигтіла. Я тремтіла від лютого вітру. Спам'ятало лиш застояне й тепле повітря усередині. Брудні сиві шибки запотіли.
Білява голова похилена над книгою. Сіла поруч. Не впізнала. А він...впізнав. Небесні очі на мент спинилися на мені: почали з підведених кирвавих губ й опустилися донизу оголеною шиєю. Кров бухнула мені в обличчя. Долоні пітніли. Це ж він!
А пам'ятаєш?..
Два озерця талої криги відбились у твоїй блакиті.
А що пам'ятаєш?
Як була ще юним дівчам, гуляла під липами в селі у довгому сестриному платті, а ти купував зелені польські яблука в огрядної перекупки. І побачив мене. А зелені яблука впали з твоїх рук і покотилися битим шляхом...
Я не підняла тих яблук, хоч були вони біля моїх ніг. Та потім так шукала на тій дорозі під липами твою постать у золотих янгольських кучерях! А коли знаходила, втікала звідти ,як сарна, коли її завважить між деревами гострозорий мисливець.
Чи пам'ятаєш?..
Чому так жахаєшся зустрічного погляду, наче я голодна упириця, що хоче висмоктати твою кров? Показово виставляєш ліву руку з весільним перстнем на пальці. Срібна. Ти не міг вже її заручити золотом?..
Стара темноока гуцулка палила в печі: підкидала дров до вогненної пащі і збирала розпечені жаринки, коли ті падали на долівку:
«Осина ті та пек! Чо' падеш?»
На додачу клала ще в'язку тоненьких галузок, які восени обрізають з винограду.
«Ото добре, шо наріхтував мені мій дідусик дровець! Ото добре! Що я би тепер робила, як йго нема».
Засувала фіранки на вікні на вечір:
«Дивисі, як сі з гір курит! Буде негода».
На столі, встеленому скатертиною, стояв чорно-білий портрет красивого парубка у сірому капелюсі.
«І сеї ночі мені снивсі», – зітхнула, а за хвилю: «Недобре, що сама ти, неборе... Моя мама все казала, що аби якій був той хлоп, аби вмів лиш пальцем клямку фіртки поправити, але вже з ним ліпше, ніж самі».
Тиша. Виноградні гілочки шкварчали у кухні.
«Але в тебе ще всьо буде!», – промовила стиха, – «Ще буде...»
Осінь була без запаху. Ночі – самотними.
Журба смоктала під серцем. А під ногами – все то й же битий шлях.
Яблука останнього патріарха
– Складай три пальчики докупи і кажи: в імняоця, і Сина, і Світого Духа…
Її пальці уже не дуже зграбні й на дотик зашерхлі, а в сіроокої крихітки з віддаленими натяками на її риси – худесенькі та вмілі. Ольга показує Любці, як їх правильно скласти, аби молитися Боженьці. Любка ще маленька, молитов не вивчить, але хреститися вже конче мусить...
Прут робить збитки: почасти через талі сніг з вершин Чорногори, почасти через затяжні дощі річка прибула і вийшла з берегів. Попідмивала частину Заріки, корчує старі дерева, забирає з собою прогнилі стовбури, гілля, уламки всього, що опинилося на її шляху. Над шаленими смертоносними хвилями підноситься пара: води крижані й брудні. Люди кажуть, стара греко-католицька каплиця, збудована над самим проваллям, на скелі над Прутом сьогодні у ньому й зникне. Любці хочеться піти туди, вона ще ніколи не бачила такої страшної стихії.
Її батьки повернуться тільки ввечері. Василь мусить дочистити дрібненьку ріпку і поведе її дивитись. Так, так. А Ольга зготує обід. Вона проводжає їх поглядом аж до фіртки: дід і внучатко тримаються за руки і човгають розмоклою стежкою, обоє у ґумових чобітках.
Ольга підкладає до групки сухих дровець, які наніс із двору Василь, і пильнує, аби жаринки не впали на долівку. Сідає за стіл, що під самим вікном, і зазирає надвір. Вікно – фреска на сірому ранньовесняному тлі, брамлене молодими пагінцями винограду.
«Як любо дивитися на світ Божий...»
Каплицю таки проковтує вода, смакує дошку за дошкою, камінець за камінцем, якісь люди встигають винести подзьобані цвіллю образи.
Дід з Любкою стоять ще трохи: дивляться, як хвиля кудись несе дерево з корінням. Звідки воно? З самої Ворохти, Татарова, Яремча?.. За лісом лунає грім...
«Віднеси негоду на гори, на ліси, де звір не водиться, і людська нога не ступає...», – шепоче Ольга.
У сутінках вони знов палять свічки: буря вибиває світло. Вночі якась нечисть товчеться на горищі: миші, тхори, рогатий? Син іде з ліхтарем перевірити, чи вітер не зірвав покрівлю. На ранок дощова вода стікає із ринв на траву, а звідти струмочками збігає на стежку. І тече, тече, наповнює потічок, а з ним вливається в річку... Річка плине гордо. Ці дні подекуди шалено і свавільно, інші – розмірено, повільно, як найпевніша істина під цим сіро-блакитним небом, зачепленим за верхи Карпат.
... поїзди на старому вокзалі Станіславова схожі до річок: кожен має свою колію-русло і кожен – як окреме життя. Для неї безцінне, дводенне, безсонне. «
«Коли знову? Коли ти приїдеш знову?» – сіроока цілує хлопця похапцем, їй все здається, що вже наступної секунди низка вагонів зрушиться з місця, задвигтить земля і поїзд почне тікати, а з ним і її кохання. Але хлопець гладить її світле волосся, торкається пучками пальців горбинки на носі і пригортає до себе. Ще трохи часу є. Ще маємо чєс. У перервах між пестощами Любка намацує у сумці трійко яблук і тицяє їх в руки Тарасові:
«Візьми, візьми. До Києва далеко...». Тарас кладе їх до кількох канапок у наплічник. Коли займає своє місце у вагоні, дивиться на Любку крізь брудненьке скло. Тендітні долоньки шлють йому повітряні цілунки. Тарас сміється, сміються у його руках і рум'яні яблучка.
Поїзд неквапом віддаляється. Сіроока простує залюдненим пероном.
У гірському селі старенька Ольга забувається тривожним обіднім сном. Скоро знову у голівки звиватиметься капуста, трохи згодом почнуть стигнути плоди на високій яблунці, треба просити, аби привезли нову фіру дров. Але Василь... Не з'являвся у її снах уже дві ночі поспіль.