Струни двох сердець
Писати про маму і доньку, яких ніколи не бачив у житті, а мав лише радіодіалог з Богданою і невелику розмову на відстані тисячі кілометрів з мамою, Олександрою Гринюк-Майданська для мене незвично. Вони вдвох прийшли своїми віршами на радіо Українська хвиля з Європи і навіть з першого разу Богдана дуже щиро прочитала свої вірші, розповіла про мрію стати актрисою театру та кіно. Для мене як кінорежисера знайомство не лише з поезією, що народжена в любові й красі Карпатського краю, було важливо зрозуміти атмосферу й середовище, в якому просто неможливо не писати вірші.
До Письменницького порталу рекомендую їхні твори. Читачу важливо буде знати, що було камертоном у їхній творчості, де черпають натхнення ці красуні. Мабуть, в їхніх очах є відзеркалення краси, в якій живуть, звуки, які народжують їхні руки на музичних іструментах, їхній голос у народній пісні…
Поезія мами і доньки не зовсім схожа, хоч основою має вічні істини і коли мама пише:
Лиш ПРАВДА нас звільняє й наповняє,
Без неї світ – міраж, в нікуди плин.
ЖИТТЯ ж – не ГРА, хоч маски ми міняєм,
Заплутавшись в безвихідь павутин...
На цих засадах істини, правди та віри виховувала мама Богдану. Створює атмосферу творчості, уміння досягати найвищих висот у справі, за яку берешся, бути щирою і в образах казати правду. Ось як робить це Богдана:
Ну ось і все... Арівідерчі...
До біса істина проста:
Не варто опускати плечі
Навіть коли в душі війна.
У складні часи перемін довелося жити й творити цим чутливим і творчим душам. Їм болять рани України, вони мріють про новий ранок найкращої країни в світі, що дала їм життя.
Невелике представлення поетес, із якими я знайомлюся разом із вами, для мене принесло радість. Ми разом почуємо і прочитаємо для себе друзів щирі слова, що звучать як найтонші правдиві струни двох сердець. Це – щира музика правди, це – симфонія краси, це – поезія, написана серцем і душею, що більше там не поміщалась і летить до вас.
Петро ОЛАР,
кінорежисер, продюсер та директор радіо «Українська хвиля з Європи» (Литва)
Біографічна довідка
Олександра Зіновіївна ГРИНЮК-МАЙДАНСЬКА народилася на Прикарпатті (22 жовтня 1975 р.) у робітничій сім'ї. Дитячі роки проходили серед мальовничої природи українського села. Змалку була залюблена в українську пісню та поезію. Любов до музики, до прекрасного та високого прищепив батько, Зіновій, який чудово володіє грою на кількох музичних інструментах. У родині свято плекалися українські традиції та звичаї. Від мами, Олександри, успадкувала відкритість та щирість душі.
Здобувши середню базову освіту 1991 р., вступила на перший курс Калуського училища культури. По завершенні – до Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника за спеціальністю музика. Закінчила аспірантуру даного вишу – кафедри інструментального виконавства. У науковому доробку ряд статей та публікацій з проблем розвитку дитячого хорового виконавства України у контексті європейських традицій.
Свою хорову творчу діяльність розпочала ще у студентські роки в рідному селі Підлужжя з народним аматорським хоровим колективом. За час своєї творчої діяльності організувала та створила ще сім хорових колективів, вивівши окремі з них на звання народний. Це –дитячі, молодіжні хори мішаного та однорідного складу.
Поезією захоплювалася все життя, а впродовж останніх шести років спробувала себе у цій сфері. Олександра виховує доньку Богдану (випускницю державного музичного училища ім. Д.Січинського по класу фортепіано), яка теж уже може похвалитися першими поетичними спробами.
Дана ГРИНЮК
ПОЕЗІЇ
***
Я не люблю наполовину,
Й наполовину не живу.
Від доброти, буває, часто гину,
Зате душею не кривлю.
Я не брешУ наполовину,
Бо завжди серцем говорю.
Шукаю серед мас Людину,
Як знадобиться – долю обдурю.
Я не боюсь наполовину,
Зціпивши зуби, заживо згорю.
І для ножів більш не підставлю спину,
В полоні суджень душу не згублю.
Я не дарю рукИ наполовину,
Й очима завжди лагідно молю.
З тобою буду поруч без упину,
Бо знаєш, що наполовину не люблю.
***
У королівстві хаосу і зла
Душа тремтливо захисту шукала.
У світі тому все давно покрила мла,
Надію, бідна, тихо поховала.
Минали дні, спливали рОки,
До заходу відходило життя.
Аж раптом здалека почулись кроки,
Все ближче підкрадалось забуття.
Перед очима бігло все калейдоскопом,
Кінцеву станцію покинуло серцебиття.
Востаннє тіло стрепенулось током.
Луною розлилось приречене виття
***
Прислухайся...
Відчуй, як б'ється серце від любові.
Відчуй тепло, що розливається в душі.
І випадковості зовсім не випадкові,
Та рідні очі знов чомусь чужі.
Згадай слова гарячі пізньовечорові,
Дбайливі дотики, мов шовк, м'які.
Дозволь хоч в снах з'являтись мимоволі,
Бо від любові робимось слабкі.
Люби в добрі, у злагоді, у скрутную хвилину,
Люби так чисто, щиро, без вагань.
Люби...Бо лиш з любові дістаємо крила,
Бо тільки нею серце захищаєм від страждань.
***
А хочеш, розповім тобі один секрет?
Чому не можеш стерти з пам'яті ті дні.
Чому усюди бачиш рідний силует,
Що не дає спокою навіть уві сні.
А хочеш, я скажу тобі жахливу річ?
Так доля насміхається над нами:
Дарує серцю ніжну райську ніч,
А після вириває крила батогами.
А знаєш, як нерозуміння все вбиває?
І в чому криється життя абсурд?
Душа від болю захисту шукає,
А ниці блазні шлють її на суд.
І знаєш, що у цьому більш гнітюче?
Що суть, на жаль, збагнуть не всі.
Щасливі ті, у кого серце нев'януче,
Хто істину шукає не в вині...
***
За орбітами наших ілюзій,
Між рядками загублених слів,
У холодній вечірній тузі
Віднайду тебе поміж світів.
З-серед сотень далеких облич,
Тисяч рук та безглуздих імен
Лиш тихенько до себе поклич,
І в душі залунає Шопен.
У полоні гнилих ідеалів
Не загублю твій образ ясний.
На забутих перонах вокзалів
В серці сміх прозвучить галасний.
Не один раз зміниться літо зимою,
І коли з неба впаде дощ грізний рясний,
Я відчую твій ніжний погляд спиною,
І від щастя заплачу - світ, все ж, тісний...
***
У любові, на жаль, очі сліпі,
І серце - глибокий чорний колодязь.
Найважче - навчитись брехати собі
Й об власну неправду щоразу колотись.
Блукати по темних куточках душі,
Шукати себе та постійно втрачати.
Ховатись від світу в бездонній глуші,
І щастя своє заточити за грати.
Забути про гордість і стати лиш тінню,
Наважитись тихо у даль відійти.
Залишитись спомином, легким мерехтінням,
Повільно згасаючи на дно залягти.
***
Усе купляється і продається,
У всього є своя ціна.
Від розпачу серденько б'ється,
Й життя важке, немов труна.
Навколо лиш красиві лиця,
А всередині - пустота.
Лиш час від часу щастя сниться,
У світі я, мов сирота.
Бреду по темряві, чогось шукаю,
Проте щоразу віддаляюся все більш.
На запитання,чого я бажаю
Опущу очі й тихо пишу вірш.
Бо це - безумство, про таке не кажуть,
Й зізнатися комусь немає сил,
А як дізнаються, то душу вщент розмажуть,
Від серця лишиться лиш чорний пил...
***
Ну ось і все... Арівідерчі...
До біса істина проста:
Не варто опускати плечі
Навіть коли в душі війна.
Зціпивши зуби й кулаки
Потрібно вистояти битву.
Ти - королева, інші - пішаки,
Запам'ятай це, як молитву.
Забудь про розпач і страждання,
Сталеву маску одягни.
Тихенько загадай бажання,
До щастя руки простягни.
І пам'ятай: усім начхати,
У цьому світі кожен сам.
Не дай нікому крила обрубати,
Не кинь себе на поїдання псам.
Ну ось і все... Арівідерчі...
В собі ти істину шукай.
Такі прості оці важливі речі,
Лише збагни їх, упізнай.
***
Пробачте, люди, за любов,
За співчуття і щире слово.
Вже опустились руки від злих змов.
Мабуть, я в цьому світі помилково.
Все глибше душу поглинає зло,
Вогонь в очах згасає щохвилини.
Не здатна заховатися під ангела крило
І замість сліз лиш льодяні краплини.
Та й щастя більше серце не бажає
І доля усміхається зрадливо.
Самотність впевнено кігтЯми огортає,
А ниці клоуни шепочуть про любов брехливо.
***
Не хвилюйся,
Не скажу я більше ані слова,
І у вічі лагідно не подивлюсь.
Та й байдужа стала тобі ця розмова.
Моє місце в прірві-тут і залишусь.
Обрубаю в серці своїм крила,
До стіни в куточку тихо одвернусь.
Хтозна, чом не стала тобі мила?
Вдруге, сподіваюсь, не спіткнусь.
Не поллються більш рікою гіркі сльози,
Не дозволю спогадам перемогти.
ПрОйде час - і в душі оживуть рози,
Й заздритимуть щастю вороги.
***
І де ж воно, те щастя?
Як з прірви вибратись? Де я?
Лихе, мабуть, найшло прокляття,
Забути хочу те ім'я.
І плакать вже немає сил,
Від розпачу не можеш дихать.
Отямившись серед могил
На допомогу кличеш стиха.
Згасає поступово світло,
Довкола - страх і суєта.
Добро у серці вже відквітло,
З безвиході тремтять уста.
Не було щастя, вже й не буде,
Етап наступний - самота.
Минуть роки і серце все забуде,
В очах лишиться пустота...
***
Так багато у світі печалі,
Так багато у світі зла.
Як змінити ці долі скрижалі,
Щоб у серці знов радість жила?
Скільки ще треба битися в груди
І чекати щасливого дня?
Скільки ще буде болю й осуди,
Доки триватиме підла брехня?
Важко так жити - жити і гнити.
Важко робити добрі діла,
Коли голову хочеться тихо склонити,
І чекати, щоб душу забрала імла.
***
Я жив у темряві, в гробу,
Душа моя - темниця.
Не віривши в любов святу
Я потонув, як бідна птиця.
А запитаєш ти - чому?
Чом втратив віру я у щастя?
Та бо в житті гнітючому
Мене спіткали лиш нещастя.
Блукав по світу я без правди,
Біль заглушив всі відчуття.
Хотілось запалити почуттів лампади,
Та в серці згас вогонь життя.
Я одинокий вартовий,
Душа моя - темниця,
Бо дух мій вільний і святий
Украла чорна птиця.
***
Я досі вірю у добро.
Як дивно, дико, правда?
Бо у всіх, нажаль, гниле нутро,
І правда як неправда.
Я досі вірю у любов,
Проте щоразу плачу.
Бо надто часто від злих змов
Ховаю усмішку дитячу.
Я вірю в себе, в тебе, в нас,
Хоч дуже легко ти вбиваєш:
Гнилим набором ницих фраз
Ти шрами в серці залишаєш.
Та не здаюся я, не ламаюсь,
Хоч тяжко йти, та я стараюсь
Встаю на ноги, усміхаюсь
І знай - ніколи не зізнаюсь.
***
Мовчи, прошу тебе, мовчи...
Слова пусті, бо тільки віддаляють.
Лише ім'я моє тихенько прошепчи,
І очі знов від радості засяють.
А час біжить, мене він не жаліє,
І рани до кінця не зажили.
Ще трохи, й серце оніміє,
І я забуду, що мене згубили Ви.
Минуть роки, я знов навчуся жити.
На світ дивитимусь крізь призму доброти.
Та вже ніхто мене не зможе обдурити,
Бо ти убив в душі промінчик теплоти.
***
Не плач. не журися, усе пройде,
Не згадаєш ти більше, як гірко ридала.
Ще знАйдеться той, хто знов в серце ввійде,
І з ним ти забудеш, кого проклинала.
А якщо не прийде? Якщо не врятує?
Як далі жити, коли серце лютує?
Як посміхатися знову крізь сльози?
В душі вже давно живуть люті морози.
Дівчинко, мила, прошу, не вмирай,
Усмішку щиру з лиця не стирай.
Просто живи: вдихай, видихай.
Забудь все, що було і знову злітай.
Любить, не любить - не варто гадати.
Кожен із нас має право брехати.
Ти думаєш, правду легко сказати?
Ех, ні. повір. краще мовчати...
***
Пройде... Усе колись пройде,
Забудуться печалі, сльози муки.
У серці знов вогонь хтось розведе,
Й не буде в світі більш розлуки.
Та поки-що болить, щемить любов у грудях,
Гірка печаль нікуди не втіка.
Добра, на жаль, вже не зосталось в людях,
Душа розбита захисту шука.
Минають дні, минають люди.
Щоразу менше жАги до життя.
І хто ми є?
Приходимо нізвідки, йдем в нікУди
Хіба у цьому сенс гнітючого буття?..
***
У чому цінність нашого життя?
Бо ж тільки плачемо, ламаємось, вмираєм.
Існуємо із страхом забуття,
Відчути щастя ми собі не дозволяєм.
І мовчимо, постійно мовчимо,
Бо знаємо: осудять, поламають.
Усі твердять: не так ми живемо.
А як же правильно? Самі чомусь не знають.
І важко дихати, коли від болю душить.
Коли не знаєш - правда це чи сон.
Коли слова чужі вогонь у серці глушать,
Знеможений здаєшся у полон.
І це життя? Хіба оце життя?
У чому сенс такого існування?
Скажи. чому в душі давно осіла тьма.
Лиш не мовчи - терпіння крапля вже остання...
***
Можливо, краще відпустити,
І стерти з пам'яті ті спомини чудні.
Не згадувати, серце не ятрити,
Та час від часу бачити у сні.
Можливо, доля знає краще,
З ким нам судилося прожити, а з ким - ні.
Часом здається: далі - лише гірше,
Душа боїться згнити у бездні.
Можливо, досить тих "можливо"?
Не треба більш боятись і тужить.
Відчути кожну мить – ось, що надважливо,
І промінь світла в серці не згубить.
***
Шепоче ніч слова ласкаві,
Кружляють в танці цвіркуни.
Крадуть у світу сни лукаві
Прелюдій й щастя віщуни.
Ідуть за руку гордо двоє,
Збирають крихітні зірки.
Червоне й чорне розбива надвоє
Кладуть в найпотаємніші думки.
Ця ніч заволоділа всім,
Здається, зупинився час.
Завмер навіки лиха мім
І тільки тихо чути вальс.
Олександра ГРИНЮК-МАЙДАНСЬКА
Пейзажні зарисовки
* * *
Проміння сонячні ласкаві
Пробуджують життя Землі.
А з ними мрії нелукаві,
Що були приспані в імлі.
До світла тягнуться надії,
На хвилях радості пливуть.
Зігріті щастям в ейфорії -
Святою буде хай їх путь.
В простори вічності хай лине
Любов, яка понад усе.
Піщинка Всесвіту - Людина
Творцеві вдячна за усе...
* * *
Хоч прохолодою ще дихає земля,
Й так несміливо тягнеться до сонця.
Вже пісня весняна доноситься здаля,
Надією сповня душі віконця.
Віщує серцю новий день,
Умиротворений і радісний світанок.
Мрійливих нот з нових натхнень
І "молодого" місяця серпанок.
У світле знов вбирається життя,
Як вся природа хоче оновитись.
Із вірою іти у майбуття,
У вічне і прекрасне задивитись.
* * *
Зловтішався Вітер, лякав буревієм,
Засипана градом журилась Весна.
Негода вирує, й Краса так змарніє,
У звуках заплаче ця ніжність ясна.
А цвіт яблуневий п’янив ароматом,
У трави спадала пелюсток ріка.
Хай спека, хай злива, чи сніг в травні раптом -
Над кожним творінням Господня рука.
* * *
Цвіте Весна в моєму краю,
Тендітна, юна, запашна.
Радію Нею і ридаю -
Краса яка! О мить чудна!
Душа в дитинство повертає,
У райський сад казок та мрій.
А в серці відгомін лунає
Тих викрутасів й чудасій.
* * *
Пора весняного цвітіння
Утверджує жагу життя.
Розлилось сонячне проміння,
Красою повниться буття.
* * *
Заквітчались гаї, зеленіють луги,
Налилися духмянії трави.
Змагаються в трелях співаки - солов'ї,
Які милі весняні забави!
* * *
Духмяне літо, запах матіоли,
І свіжий подих м’яти й чебрецю.
Яскраві та барвисті видноколи -
Хвала і тисяч раз хвала Творцю!..
* * *
Додолу схилилась плакуча верба,
Купаючи в річці густі свої коси.
Застигла в воді її юна журба -
Прозора та чиста, мов вранішні роси...
* * *
З теплим подувом літнього вітру
Тихим кроком збігає життя.
Наших днів кольорову палітру
Наближає до краю буття.
І зостануться квітами мрії,
Буйним цвітом палкі почуття.
В тихих вербах спочинуть надії,
Громами відлунять серця биття.
У плинності часу й сум‘яття
Навіть пам‘ять стирає сліди.
Згасає і жар від багаття,
Не залишивши й тіней блідих.
Та зостануться квітами мрії,
Буйним цвітом палкі почуття.
В тихих вербах спочинуть надії,
Громами відлунять серця биття.
* * *
І знову догорає день,
Роса на збіжжі, на колоссі.
Ще літо, сповнене натхнень,
Та Серпень заглядає в осінь.
* * *
Такі спекотні ці серпневі дні,
Немов прощальний поцілунок літа.
Мабуть, не всі доспівані пісні,
Й теплом палким земля ще не прогріта.
Вже половіють трави у полях,
Не п'ють нектар медовий бджоли.
Розквітли чорнобривці у садах,
І пахне сіно у стодолах.
Повітря стомлене, гаряче,
Розморене, ліниве, наче сон.
А відчуття таке дитяче -
Вже осінь, з нею школа в унісон.
* * *
По-літньому ще сонечко сміється,
Нагріти землю хоче досхочу.
Не віриться ніяк, й усе здається, -
Не прийде час осіннього дощу.
Не вмиються сльозами сірі хмари,
Прощальний клич лелек не просурмить.
Ще до пасовищ гнатимуть отари, -
В шовкові трави літо поманить.
Так би теплом п’янким насолодитись,
Напитись щастя з чистої роси.
Душею й серцем ніжо притулитись
До вічної, нетлінної краси.
* * *
Уже холодна мокра осінь,
В дуеті з вітром - не одна.
Не гріє душу синя просинь,
Лиш далечінь сумна-сумна.
Зітха тужливо гай похмурий,
В зажурі квіти садові.
Ховають очі, і понурі
Стоять, мов бранці, ледь живі.
Осиротів ставок і річка,
Тепло їм мариться у снах.
Опале листя у потічках,
І крячуть круки на ріллях.
Природа слізно впокорилась -
Такий закон її буття.
Всьому свій час, вона змирилась,
Бо ще прийде пора життя.
* * *
Не по-осінньому сьогодні лагідно й привітно,
Невтомне сонечко ще усміхається з-за хмар.
Тріпоче між гілок листок пожовклий так тендітно,
Здається, він не хоче заглядати в календар...
* * *
Засніжена й примхлива
Прийшла до нас Зима.
Упевнена, грайлива -
Вона ж бо не сама.
Мороз їй допоможе
Із вітром крижаним.
Ще й віхолою зможе
Хвалитися усім.
Зима вже хазяйнує,
Скрізь сипле білий сніг.
Красою всіх чарує,
Часом збиває з ніг.
У косах діаманти,
В очах морська глибінь.
На платті пишні банти -
Цариця володінь!
* * *
Іскриться сніг, немов кришталь,
Морозом дихає земля.
Зими мережана вуаль
Накрила сном ліси й поля.
* * *
Красується земля у сніговій завії,
Чарівна мить так вабить зір.
Переплились в цій казці спогади і мрії,
Життя малюючи узір...
* * *
Холодним спокоєм вкривається земля,
Блаженна тиша заморозить сльози.
У снах звучатиме їй пісня солов"я,
І перший грім, й травневі теплі грози...
* * *
Мороз та іній -
Що за краса!
А сніг сліпучо - синій, неначе небеса.
Виблискує, сріблиться,
На сонці виграє.
Немов кришталь іскриться,
Утіхи додає.
Ця казка днів,
Ця магія Зими -
З дитячих снів,
Її так прагнем ми.
* * *
А вже Зима... Непрохана - жадана?..
Із нею диво-казка Перший сніг.
Краса оця така неописана,
Дрібний, лапатий падає до ніг.
Змінився світ. Містично - таємничий
Він упокорює хаос думок.
Застигло все у тиші мальовничій,
А Перший сніг продовжує танок.
* * *
У вальсі легкому сніжинки кружляють,
Тендітно і ніжно додолу спадають.
Упевненим кроком Зима походжає,
Крізь холод та стужу життя споглядає...
* * *
Крижані листки на гілках
І завії сніжно - білі
Грають Оди на сопілках,
Зиму славлять ошалілі.
Свято Казки, мить чудова,
Шати змінює природа.
Різнобарвна, кольорова,
Гріє Душу її врода.
Моя любове!
На що є схожою Любов
В гармонії небесних сфер -
Основа всіх першооснов,
Бо світ тримає дотепер.
Це перші проліски у лісі,
Це ластів’ят гніздо у стрісі.
Це тиша зоряної ночі,
Це мамині ласкаві очі.
Це запах скошеного лану,
Це просинь сірого туману.
Це цвіркуна сміливі звуки,
Це навесні зелені луки.
Це шелест вітру, шум дібров,
Це тріскіт в печі сухих дров.
Це солов’я травнева пісня,
Це у саду розцвіла вишня.
Це вмита сонцем і дощами
Знеможена людська Душа,
Що йде тернистими шляхами
І волі прагне в небесах.
* * *
Любити в Людині Людину,
Всім серцем любити й за все.
В ній бачити Неба дитину,
Що хрест свій нелегкий несе.
Тягар її долі відомий
Лиш Тому, хто дав це життя.
І часто в дорозі тій томній
Так прагне вона співчуття.
Бо, може, ще крок - і несила
Вже буде дійти до мети.
А мовчки Душа так просила
Підтримки, щоб віру знайти.
* * *
«Любій матусі»
Любов її така безмірна –
Повітря, сонце і вода.
Терпляча, лагідна, покірна,
Сумна без мами є життя хода.
Наш оберіг – її молитва,
Від бурі й зливи укриття.
Із Нею казка світ, не битва,
Яскраве, світле вишиття.
Лиш Мама вміє все прощати,
Давати, не чекаючи взамін.
Благословляти, не карати,
Перехрестивши доню навздогін.
* * *
Чи є Щастя на світі? -
У Долі спитали.
Це дерева у цвіті -
Ліси прошептали.
Це квітучі долини
І духмянії трави.
Це морськії глибини
І вечірні заграви.
Це ранковії роси
І гірські краєвиди.
Це густії покоси
І зелені Бескиди.
Це дзвінкий сміх дитини
Й блакить неба ясна.
Це здорова родина
Й довгождана весна.
Це Душі райські миті,
Це молитва свята.
Це волошки у житі,
Це Любов й повнота.
* * *
Зустрілися разом Кривда та Правда,
Збагнули відразу - в них різна принада.
Про відданість й щирість все Правда казала,
Та Кривду мінливість міцно тримала.
Їй може б хотілось розправити крила -
Непевність уїлась, ще й страхом косила.
А Правда так вільно над світом літала,
Про щастя під сонцем пісні лиш співала.
Як шлях двох скінчився, все Кривда згубила,
А Правда відкрилась - я просто Любила...
* * *
Згорало серце у Любові,
Мов іспит лінії життя.
А зустрічі не випадкові -
Душі так треба укриття...
* * *
Які б нам не судились ролі,
В скрижалях серця правда та.
Сценаріїв усіх паролі -
Світ без Любові марнота.
Які б ми сильні не здавались,
Й супергероями були.
А вічне й тлінне поєднались
В людській природі назавжди.
* * *
Я дякую, мій Боже за Любов!
За кожну мить, коли Душа співала.
За біль та радість, щастя знов і знов,
За все, що у житті я відчувала.
* * *
Через віки й тисячоліття,
Крізь бурі, шторми та громи.
Зустрівши морок й лихоліття,
Любов жива! В ній вічні ми...
* * *
Теплий дощ за вікном
Пісню щастя співає,
І подячний псалом
Серце Богу складає.
Як висока ця мить!
Що Любов’ю палає,
Сльоза тиха бринить,
І Душа воскресає...
* * *
Така коротка мить життя,
Чи для усіх настане завтра.
Біжать роки без вороття,
І суєта ця нас не варта.
А час не жде, пройде усе -
Похмурі дні та кольорові.
Хай дощ над світом рознесе -
Ми вічні будем у Любові.
* * *
У цій шаленості й хаосі,
Серед мільйон облич й доріг
Німі часом та безголосі,
Минаємо свій оберіг.
Знайшовшись, може, раз в ніколи,
А втративши - то назавжди.
Хто вирішив так, і відколи
Є світ недолі та нужди...
* * *
Екзамен на зрілість складала Душа,
І совість їй було нічим підкупити.
Хоч шляху немало вона вже пройшла,
Та іспит найважчий - чи вміє Любити.
Любити тоді, коли сонце не гріє,
І небо холодним заплаче дощем.
Як вітер безжально всі мрії розвіє,
А в серці оселиться болісний щем.
Я вмію Любити! - Душа похвалилась,
Невдачі мене не спиняли в житті.
А як відпустити?.. - вона засмутилась,
Правдива Любов - це свобода в путі...
* * *
Мов заново укотре вчуся жити,
В красі Весни шукаю сил змогти.
Це час мій, шанс, моя доба любити,
Дозволь, Господь, цю здатність зберегти.
Цвітіння райське, пахощі духмяні,
Тополі вітер коси розвіва.
Пташині співи милі, довгождані,
І чаром повниться Душа моя.
Хай б'ють громи, лякають блискавиці,
Пливуть за обрій мрії, як човни.
Ти знаєш, Боже, - Серце ж не із криці,
Замешкай в ньому, тлінність зупини.
* * *
Найбільший дар – то є любити,
Святішого ніщо нема.
І кожну мить благословити –
Життя прожито недарма.
* * *
Любов – то хрест й благословення,
Дитинства рай і серця щем.
Душі священне одкровення,
Потоки сліз з рясним дощем.
* * *
Душа людська, мов зелена планета,
Що під Сонцем квітує вона.
Сад Душі є натхненням поета,
Ним озвучена серця луна.
В раю цім вічно юна Весна,
Птахів з вирію радісна пісня.
Краса її завжди чиста, ясна,
Світла мрія ніколи не пізня...
* * *
В полоні почуттів, у вихорі емоцій
Ми часто губимо себе.
Знесилені, спіткаємось на кожнім кроці,
Усе єство мов неживе.
Не хочем озирнутится довкола,
І світ побачити сповна.
Засліплена Душа – мізерна й квола, –
Все мучить думка сумнівна.
На волю із кайданів серце рветься,
Відчути щастя прагне без гримас.
Зневіри біль, мабуть-таки, минеться,
Любов життя продовжить без образ...
* * *
Вона ніколи не минає,
Про себе часто забуває.
Не забирає в нас свободу,
Не сіє розбрат та незгоду.
Не має страху, не втікає,
Нас самотою не лишає.
У ній вся наша віра й сила,
Натхнення, радість, щастя крила.
Завжди надіється, чекає,
Нічого в нас не вимагає.
Цінує кожну мить блаженну,
Оспівує за це Вселенну.
Все розуміє, все прощає,
Піклується, оберігає.
І образ Божої дитини
Любов в нас бачить щохвилини.
* * *
Благословенна Господом Любов
Усе над світом трепетно чуває.
Вся зіткана з чеснот і молитов
До Світла шлях невтомно прокладає.
* * *
Несмілива, ніжна, обережна,
Непохитна, стійка, незалежна.
Із Довіри виростає Віра,
А зі зрад гірка зневіра
Не підводьте тих, хто довіряє,
Бо нас Віра у житті тримає.
Небо плаче і зорі тьмяніють,
Коли в грудях серця кам'яніють.
* * *
Невпинний час – земних речей володар,
І швидкоплинною мандрівка є життям.
Любові дар – блаженство і свобода,
Як найсвятіше, як найвище почуття.
* * *
Шкала вічності - плинність життя,
Сьогодення, минуле, майбутнє.
Мости палим - нема вороття,
А Любов понад всім так могутня.
* * *
Ця тиха Ніжність - музика без слів,
Душі відтінки, мова почуттів.
Краса тендітна, Щастя таїна,
Любов пречиста - Вічність осяйна.
* * *
Любов – така велика сила,
На ній весь світ, історія уся.
Серця могутніх покорила,
Високим змістом сповнила життя.
Філософія буття
В житті бувають світлі миті,
Цікаві зустрічі часом.
Бувають дні, сльозами вмиті,
А іноді – усе разом.
Не завжди вміємо збагнути,
Із ким топтати ряст земний.
Байдуже можем відштовхнути,
Того, хто зовсім не чужий.
З ким можна мріяти й мовчати,
Відкрити душу без вагань.
З ким легко й просто світ вивчати,
Хто знає ціну всіх змагань.
Одних без жалю відпускаєм,
Без інших меркне наша путь.
Когось без болю залишаєм,
Без когось гасне наша суть.
* * *
Запалена свіча життя,
В одних горить, у інших тліє.
Хтось втрачений без вороття,
І не живе, лиш животіє.
А світ даровано для всіх,
Хіба життя - це лотерея?
Можливо, хтось просто не зміг
Збагнути, в чому панацея.
Де ж та межа, та тонка грань,
Що не дозволила відбутись.
Спокута, час випробувань? -
Не обійти, не розминутись...
Фортуна, Фатум - хай там як,
Шлях навмання в цій метушні.
Життя - безцінний дар, однак, -
Ми Вічність маємо в Душі.
* * *
В житті ми тільки люди,
Не судді, не боги.
Господь – творець етюдів,
А ми б Людьми були.
* * *
Найвище покликання – бути Людиною,
Це найсвятіша з професій усіх.
Нехай не у тренді й здається рутинною,
Та завжди на часі – у сльоту, чи в сніг.
У кожного з нас своя доля, призначення,
Ніхто не повторить чийогось життя.
Та й в світу очах нема місця і значення,
Як серце здригається з болю й ниття.
Не всім підкоряти вершини найвищі,
І сонце в зеніті також не для всіх.
В підніжжі змагатись комусь, не у виші,
Шукати себе – чи на сміх, чи на гріх.
А бути Людиною – вміти любити,
Не зрадити тих, із ким «крила росли».
Вдячності, щирості не загубити,
Душею у землю щоб нам не врости.
* * *
Спливуть з туманами літа,
І не повернуться назад.
А спогад днів тих лиш у снах
Навіє сум, як листопад.
Зійде над світом знов Зоря,
Лелека щастя принесе.
Та ген далеко – за моря,
Минуле вітер однесе.
* * *
Відрізок життя накреслила Доля,
Відміряла шлях, помістивши у Час.
Узори тонкі на вишитім полі,
Тут біле і чорне - усе без прикрас.
Буденні вітри, теплі сонячні ранки,
Багряно-гарячий відлив ясенів.
Місячні ночі, прохолодні світанки,
Щем тихий тремтливих, намріяних снів.
Невпевнені кроки, світла радість в очах,
Безтурботне дитинство, капризне.
Ковилою тут Душу несе по світах
Від подиху першого і аж до тризни.
* * *
Найтемніша ніч перед світанком,
Найясніша мить у час грози.
Оповитий світ густим серпанком
Мертвої, холодної сльози.
За вуаллю тиші та порядку
Дійсність є далеко не така.
Для кмітливих лиш життя загадка,
В кого серце - очі дивака...
* * *
Надмір надуманих світом ілюзій,
Криза моралі і совісті брак.
Гра на страхах, почуттях, як медуза
Палить нутро, а Душа, мов жебрак.
Там точка відліку, там невідомість,
Десь поміж ними Життя - буря, штиль.
Пише по Серці Бог, будить свідомість,
Голос почути б Його серед хвиль...
* * *
А дороги немає назад,
Там стежки припорошені часом.
Квітне в когось за обрієм сад,
Чиясь доля пішла ж викрутасом.
І не варто питати, чому?..
Буде так, як повинно все бути.
Це відомо Йому-одному,
А нам серцем життя осягнути.
* * *
Не ми Долю вибираєм,
Це Доля обирає нас.
Доріг чимало відкриваєм,
Гучний лишивши резонанс.
Буває, в розпачі німому
Серед поразок і утрат,
Знаходим в полині гіркому
Життя солодкий аромат.
Не одну битву ще програєм,
Війну б нам виграти і час.
Чи совість свою відшукаєм,
Як сонце згасне передчас.
* * *
Незвідані шляхи Господні,
Ідем в незнану далечінь.
Не завжди ми буваєм благородні,
Не часто прагнемо високих устремлінь.
Сьогодні тріумфуєм в перемозі,
А завтра все на світі програєм.
Коли боротись вже не в змозі,
Знесилені без жалю віддаєм.
Не хочемо від мрії відмовлятись,
Та правд багато - Істина одна.
Не раз прийдеться спотикатись,
Щоб спити Чашу всю до дна.
* * *
Коли б то відати і знати,
Об що спіткнешся, де впадеш.
Чи стане сил, щоби піднятись,
Чи в темряві ти шлях знайдеш.
Чи не обпалять тобі крила,
Коли літати схочеш ти.
Чи не буде любов зрадлива,
Й відчуєш морок самоти.
Якби ж то знати... але - ні,
Нам треба волю гартувати.
Пройти босоніж по стерні,
Свій хрест важкий на плечі взяти
Бо тільки спивши жовч гірку,
Вчимося справжнє цінувати.
Життя не знатимем смаку,
Як буде доля догоджати.
* * *
Усі ми ходимо під Богом,
Для кожного своя межа.
Прозрієм щойно за порогом,
Де Правда буде не чужа.
А шлях земний такий непевний,
Не вартий він ані гроша.
Та й розпач, мабуть, є даремний -
У Вічність дивиться Душа...
* * *
Без глядачів ми - не актори,
Без слухачів - не співаки.
Без милосердя - матадори,
А без любові - жебраки.
Скінчиться гра, впаде завіса,
Кришталь розіб'ється на скло.
Змарніє врода у Паріса,
Затихне все - мов не було.
Вже не звучатимуть фанфари,
Час не повернеться назад.
Нові напишуть мемуари,
Без нас продовжать маскарад.
* * *
Вузька й кам'яниста стежина до Бога,
Не кожен знаходить її у житті.
Іти проти світу - терниста дорога,
Мабуть, легше канути у забутті.
Самотня людина на шляху земному,
І в тлінності Часу так тісно Душі.
Усе марнота - ще в Завіті Старому,
Пізнали цю правду царі-мудреці.
Приреченість Долі, канони, стандарти,
Закони і норми не сповнити - гріх...
Та правила будуть нічого не варті,
Якщо карбувати на камені їх.
Бо хвилі житейські виснажують волю,
Ув'язнюють Дух, і холоне вся кров.
Ніщо не вгамує сердечного болю,
Лиш Небом дарована Віра в Любов.
* * *
Ті рани на серці рубцями ставали,
Від болю німіла, холола Душа.
Десь віра губилась, у дебрях блукала,
А воля в надії плекала життя.
Здавалося, крапля остання упала,
І сил більш немає, нема й вороття.
Тут долю жахлива пригода спіткала,
Прийняти поразку настала пора.
Змагатись, чи здатись? У мріях сховатись,
Над прірвою ставши, побачити сенс.
Руками в повітря чіплятись, триматись,
За хмарами сонце - Христос же Воскрес!
* * *
Вирує світ, клекоче і гнітить,
Довкола гонки-перегони.
У вихорі нікого не щадить,
Шлях техногенний - це умови.
Нові стандарти, гендерні часи,
Безсмертя в тілі, клонування.
Не образ первозданної Краси -
На жаль, епоха руйнування.
ЛЮДИНУ Діоген шукав колись,
Життя на це поклав філософ.
Ідеалісти вже перевелись,
Міліють душі, в серці посох.
Природа квітне, сходить сонце,
Та кажуть, що не та Земля.
В Любові й Правді рай в віконце,
Гірчить без Бога це буття.
* * *
Хтось вже на фінішній прямій,
А хтось лиш шлях розпочинає.
З нас кожен свій тут і чужий,
Життя в дарунок Душа має.
Не вічні ми є на землі,
Вона для всіх, хто був і буде.
Звітріє часу слід в імлі,
Людина всесвіт не здобуде.
Благословен є, хто шукає
Добра правдивого в путі.
Не заздрить і не проклинає,
Не розпинає на хресті.
Бо в чашу нам Господь налив
Усім, хто скільки зміг вмістити.
Щоб кожен своє щастя пив,
Навчивсь прощати і любити.
* * *
Як тяжко я до Тебе йду,
Як Лик Твій в натовпі шукаю.
Пітьма кругом - паду й паду,
Чи істини Твої пізнаю?..
Бреду життям, все жду чогось,
У світі наче ґніт згораю.
І шепіт, й крик - одним злилось,
Та шлях пройти вкінець бажаю...
* * *
Життя людське, як спалах Зірки,
Як швидкоплинна течія.
Втрачаючи, ридаєм гірко,
і зостається печія.
Багато спроб і помилок,
Незгоєних душевних ран.
Мереживо прудких думок,
Ілюзій-мрій легкий дурман.
Глибоких щирих почувань,
До болю трепетних моментів.
А мить... нема більш спілкувань,
Лиш спогади із пам'ятних фрагментів...
* * *
На все свій час, своя пора,
І місце кожному під сонцем.
Ця істина - "як світ стара",
А досі стукає в віконце.
У Книзі-Книг давно-давно,
Записана одвічна Правда.
Та людям часто всеодно,
Солодша бо життя принада.
Не віриться, що час спливе,
І Казка днів тих промине.
Здається, що усе твоє,
Насправді ж - всіх і нічиє.
А час і місце є усьому,
Є час зустріти й провести.
Лиш поза часом в світі цьому-
Любов у серці берегти.
* * *
Життя тече ріка,
Об весла хвилі б'ються.
А течія стрімка.
Ген аж дерева гнуться.
Щодуху мчить вода,
Їй русло б ще змінити.
Хитка її хода,
І час не зупинити.
Тече ріка життя-
Мілка і повноводна.
У когось відплиття-
Там тиша благородна...
* * *
Не кожен пан своєї волі,
Не кожен друг своєї долі.
Бо щастя прагнем в повній мірі -
А все дається нам по Вірі...
* * *
Не варто там шукати, де немає,
Якщо немає, то ніколи не знайти.
У сумнівах душа як ґніт стліває,
А серцю не під силу лабіринт пройти.
Лиш Правда нас звільняє й наповняє,
Без неї світ - міраж, в нікуди плин.
Життя ж не гра, хоч маски ми міняєм,
Заплутавшись в безвихідь павутин..
* * *
Нам треба вчитись відпускати
Тривоги, спогади, людей.
В полоні Душу не тримати,
Життя - великий привілей.
Прийде пора, і ми втрачаєм,
Не втримати того, що не для нас.
Десь втративши, щось здобуваєм,
Такою є, мабуть, ціна за час...
* * *
Ніколи пізно не буває,
Та двічі в воду не ввійти.
І правил писаних немає -
З ким втратити, а з ким знайти...
* * *
Як вічний рух та суперечність,
Нема початку, ні кінця.
Лиш повнота і безконечність
В гармонії Буття Творця.
Стрімка ріка і тихе плесо,
Бурхлива злива і несмілий сніг.
Все крутиться Землі колесо,
Життя - це безупинний біг.
І для усіх знов сонце світить,
Парить у небі вільний птах.
Хтось впевнено майбутнє мітить,
Душею ж інший не у цих світах.
Так незбагненна таїна Любові
В незримому потоці одкровень.
До крапель крові колючки тернові,
А після темряви знов світлий день.
* * *
Спливає невблаганно час,
Його не повернути.
Душі вогонь, щоб не погас -
Йому не спалахнути.
Із дня на день, із року в рік -
Життєва круговерть.
Біжать роки, забувши лік,
Спаливши серце вщерть.
Здається, хтось зіграв злий жарт,
І вороття не буде.
Якби це був ще тільки старт -
І Доля все забуде.
Та, ні - в усьому є свій лад,
Нічого не змінити.
Нехай життя не зорепад -
Любов б не осквернити.
* * *
Подаруй мені, Боже, Надію,
Щоб себе у собі зберегти.
Не лишай мене Віри і мрії,
Щоб життя свого з честю нести.
Подаруй мені, Господи, силу,
Через терни щоб мужньо іти.
Не дозволь серцю впасти в могилу
І зотліти серед суєти.
Подаруй мені, Господи, тишу,
Бо вона для Душі осолод.
Я молитву творитиму глибшу,
Щоб Любові не вкрав світ негод.
* * *
Тоді коли свічка згорить до кінця,
І вже зупиниться відлік у часі.
Звільнившись Душа, відлетить до Творця,
Постане вона у всій іпостасі.
Згадаються радощі й смутки земні,
Мандрівка життя не буває легкою.
"Відкриються очі" на сцени німі,
І серце заплаче сльозою важкою.
А Доля всміхнеться востаннє, мабуть,
Бо часто таки жартувала й твердила -
Не плач, тільки віруй - жалі відійдуть,
Та Ти, Боже, знаєш як я любила...
* * *
Щоразу знов кінець - початок,
А скільки їх ще в круговерті днів.
Лиш в серці долі відпечаток,
Звучатиме вже піснею без слів.
* * *
То ж бути чи не бути?..
Одвічне запитання.
У повноті відбутись -
Хай вперше і востаннє.
Чолом торкнутись неба,
Собою залишитись.
Не як усі - як треба,
Боротись, не скоритись.
* * *
Серед безликості й цинізму,
Облуди, фальші та брехні
Душа не прагне героїзму,
І серце, наче у вогні.
А шляху пройдено чимало,
Позаду стоптані стежки.
Нелегко у житті бувало,
Та не про це мої рядки.
* * *
Усе втікаємо, закрившись
У власний ситий егоїзм.
Самовдоволено скорившись,
І думаєм – це героїзм.
Життя приводить нас до тями,
Дає уроки непрості.
Тривожимось передчуттями,
Та знов лишаємось пусті.
Нехай же час той не настане,
Коли не буде вороття.
Бо що з душею тоді стане,
Як помре серце з каяття…
* * *
Багато слів, та мало змісту,
А Істина усе ж одна...
Душа розп'ята - вільна й чиста,
Бо все було це недарма...
* * *
Який холодний і суворий світ,
У ньому кожен сам за себе.
Хто "неживий", того вже не болить,
А Серце?.. - кому воно треба...
* * *
За кроком крок - дорога непроста,
Позаду досвід, а там - іще життя.
Усі щаблі, як вишкіл і мета,
Нові поразки і нові відкриття.
Куди б не біг - від себе не втекти,
Повітря й Сонце завжди є.
В Душі би Світло зберегти,
Все інше - зайве, не твоє...
* * *
Терниста стелиться дорога,
Не знаю, скільки ще пройду.
В Душі прихована тривога -
Чи піднімусь, як знов впаду?..
Чи зможу біль свій подавити,
Чи стане сил життя любити.
Чи зможу духом не маліти,
Не одуріти, а прозріти.
У вірі мрію утвердитись,
Зі сну омани пробудитись.
До тла згорівши, відродитись,
У світі злому не згубитись.
* * *
В житті нема гарантій ні на що,
Бо час біжить, не стишує свій хід.
Немає певності - мабуть, якщо...
Чи збереже історія наш слід?..
Є поклик серця, віра у добро,
Є щастя, радість, біль розчарувань.
Хіба змалює Шлях Душі перо?
Любити вчімося без зволікань.
* * *
Душа сльозою зрошує лице,
Хоч загартована співати в терні.
Де серця найчистіше джерельце,
Життя - міраж, і мрії в нім химерні...
* * *
Лиш ПРАВДА нас звільняє й наповняє,
Без неї світ - міраж, в нікуди плин.
ЖИТТЯ ж - не ГРА, хоч маски ми міняєм,
Заплутавшись в безвихідь павутин...
* * *
Шукаю Тебе по широких шляхах,
На стежці вузькій, що веде від дитинства.
В безкраїх, розлогих пшеничних полях,
В ласкавім дарунку мого материнства.
В обіймах гарячих духмяного літа,
В метушні суєтливій, у плинності днів.
В красі веселковій чарівного світу,
У серця скрижалях, в таїні почуттів.
В безмежних просторах зіркового неба,
В прощальних, тужливих пташиних ключах.
У вербах похилих, в життєвих потребах,
У відданих, щирих, щасливих очах.
У тиші світанку, при заході сонця
Повсюди Душею шукаю Тебе.
Ти - Бог мій правдивий, Ти - Світло в віконце,
Я поруч з Тобою знаходжу себе.
* * *
Годинник безупинно відбиває час,
Милує зір феєрія природи.
Шлях з небуття в буття даровано для нас -
Прекрасна мить чудової нагоди...
* * *
Кругом блюзнірство і брехня,
Усі з усіх сміються.
Байдужість мовить - це дурня,
Та й сльози більш не ллються.
Здригається уже Земля
Від фальші та лукавства.
А людство Душі спопеля
Гріхами страху й рабства..
* * *
У ритмі шаленім, в гонитві за блиском
Вимірює кожен своїм лише зиском.
Брехня та безликість - щоб пильність приспати,
Як "світла ідея", яку слід плекати...
* * *
Один віддасть усе, що має,
А той останнє забере.
Хтось щастя вічного шукає,
Інший за славою жене.
Усі "кричать", що знають Бога,
А лицеміри й брехуни.
До Бога нелегка дорога -
Ні грама фальші, бовтуни...
* * *
Хто ми у цьому світі суєтливім,
І чим є те, що називаємо Життя.
Це мить одна у просторі мінливім,
Чи нескінченний шлях із небуття в буття.
Це перехід від темряви до світла,
Чи, все - таки, Життя – то Божий дар.
Народжені, щоби Душа розквітла,
А може, щоб віддатись на вівтар.
Для щастя ми під небом синьооким,
Чи у стражданнях знаходимо себе.
Коли злий Фатум переслідує жорстоко,
І вже від болю отупіння лиш німе.
Не відаєм, чи шансів ще багато,
Щоб Храм Життя зводити знов і знов.
Щоб серед буднів відчувати свято,
І безустанно славити Любов.
* * *
Хоч нам у цьому світі нічого не належить,
На долі в кожного прописаний той час,
Коли життя дорогу пройти важливо, як належить,
Щоб голос совісті був чутний завжди в нас.
* * *
Над Вірою нашою Вічність,
Чужим для Душі стане Час.
Це тут, на землі, є циклічність,
А в Бога завжди й повсякчас.
* * *
Все перемішане тепер,
Святе, чи грішне – не збагнеш.
Душа втомилась від химер,
Але ж, де істинне знайдеш...
* * *
Невидимий духовний світ,
Глибинний, таємничий.
Це думки світлої політ,
Розсадник мальовничий.
Це серця чистого слова,
Глибоких почувань криниця.
Це завжди правда й простота,
Цілюша з джерела водиця.
Це ніжність, лагідність Душі,
Нескореність і водночас покірність.
Щира молитва у тиші,
Незламність Духу, відданість і вірність.
* * *
Дух будить Душу до життя
Крізь холод, втому і печаль.
Бо філософія буття –
Це МІСІЯ й дорога вдаль.
* * *
Гнітюча, жорстка реальність,
Чому вона так страшить.
Та це лиш утерта банальність,
Що час свій колись завершить.
Цей світ вже не зможе тримати
В ув'язненні долю людську.
Свободу ж йому не відняти,
Як не стишити річку гірську.
* * *
«Усе пройде»
- Як мало треба іноді для щастя,
Лиш миру в серці спокою в Душі.
А милосердя і причастя,
Як навесні ті благодатнії дощі.
Приспів:
Усе пройде, усе минеться,
Біль стихне, рана заживе.
Через роки луною озоветься
Те найдорожче, що у серці є.
- Буває часто ми не розумієм,
Життя пройде, як мить одна.
Лише в любові ми прозрієм,
Вона в дарунок нам від Господа дана.
Приспів.
- Пошли нам Мир, надію на спасіння,
Дай сили, Боже, віру зберегти.
Даруй Вкраїні воскресіння,
Благослови усіх, помилуй і прости
Приспів.
Різдвяний:
Напоєна спокоєм спала земля,
П’янко пахли духмянії трави.
Прохолодою дихали сонні поля,
Біля стад пастухи вартували.
Крізь темряву ночі сріблилися зорі,
Вітер скелям новину шептав -
Що ось-ось із небес неозорих
Прийде Той, кого світ так чекав.
Увесь Всесвіт здригався від дива -
В пітьму вічність проклала свій шлях.
Це Любов, що свята і правдива
Подолати змогла гріха жах.
Там, де морок і кривда блукали,
Де пустеля загублених душ
Хори ангельські Славу співали,
І від щастя зацвів райський кущ.
А у тиші молилась Марія,
Зі сльозами благала Творця,
Щоб Синочок її і Месія
Народився у людських серцях.
Великодні:
У натовпі щасливім
Христос такий самотній.
Бо в Серці незрадливім
Вже шлях тяжкий спекотний.
Він знає, що "Осанна!"-
Лиш з рабської покори.
Ганьбою стане Слава,
Здригнуться з болю гори.
За що сьогодні "люблять",
За те будуть вбивати.
Сумління десь загублять,
І крові все жадати.
Ніхто з Ним не розділить
Цю Чашу мук, терпіння.
Ніким Бог не замінить
Цю смерть за все творіння
Але сьогодні - "Слава!" -
Смиренна та покірна.
За злобний світ, лукавий
Його Любов безмірна.
* * *
Зневажена, розчавлена ЛЮБОВ,
І глухий стогін серце розриває.
Знекровлена Душа до всіх основ,
Лишень тужливо вітер завиває...
* * *
Стою одна на перехресті долі,
Вдивляюся в небесну височінь.
Тримаю світло у своїх долонях -
Це все, що залишилося від мрій.
Душа зболена, втомлена, розбита,
Не зазвучиь обірвана струна.
Пекучий спогад болем оповитий,
Так необачно я дісталась дна.
Шукаю правди в цій долині люті,
Та спопеляюсь серед мороку й пітьми.
Невже моя зоря - ілюзія у світі,
Що стане вічністю німої самоти.
* * *
Чорніше чорної землі
Мої думки та почування.
Усе єство, немов в імлі,
Лише на Бога уповання.
Стою неначе над проваллям,
Згубила лік своїм літам.
Потрапила я в задзеркалля,
Назустріч йду семи вітрам.
Не ворогів боюся - друзів,
Від серця мого в них ключі.
Щоб не померти у нарузі,
Молюся вдень і уночі.
* * *
Ісусе, Тебе у мені розіп’яли…
У муках нестерпних Душа помирає,
Терннни колючі у серце ся вп’яли,
По краплі любов із нього спливає.
Те сонце, що гріло, тепер обпікає,
І спрагу духовну жовчю тамує.
Кожна клітина від болю ридає,
І голосу Твого більше не чує…
* * *
Сліпі були побачити,
Глухі, щоби почути.
ЛЮБОВ змогла пробачити,
Дай Бог нам це збагнути.
Патріотика:
Стежки дитинства, спогади солодкі,
До болю рідні, сонячні світи.
Ті ж комиші, те ж небо синьооке,
Загадок і казок моїх сліди.
Предивна тиша - мовчазна й велична,
Морозний поцілунок, ясний день.
І зріла осінь, як краса одвічна,
Як пам'ять поколінь в вінку пісень.
* * *
Цвіте білосніжно черемха й калина,
І верби у лузі тихо шумлять.
Кружляє в танкУ заметіль тополина,
У пахощах райських бджоли бринять.
Тут синєє небо, квітнуть маки у житі,
Замріяне поле, дощем вмитий гай.
Тут гори величні, туманом повиті -
До щему у серці, це мій рідний край!
Це рідна земля, це моя Україна!
Дитинства малого стежка золота.
Тут світ кольоровий, далечінь незрима,
Суворі мої і найкращі літа.
* * *
Вже "після бою руками не махають",
Чуда не сталось - з неба "манна не впаде".
А там, на Сході, кров не просихає,
Ціна життя за всіх, хто є і хто буде.
І скільки їх, найкращих, мусить полягти,
Щоби сумлінням ми не торгували.
Свій шлях очищення в історії пройти,
Ангели знають - Жертва не пропала.
* * *
То ми народ, чи стадо ошуканців?
Як дурисвітів носить ще земля...
Щоб у своїм краю були ми бранці?
Та ж кров"ю й потом зрошені поля...
* * *
Пісня на замовлення о. Даниїла Сікори, ЧСВВ
«Недоспівана пісня»
- Знову і знову вирушають вдаль
Хоробрі молоді брати мої,
І Душу рве печаль.
Юні й незламні залишають все,
За волю йдуть на Схід, їх правда
І любов свята зове,
Хтось із них назавжди, на жаль, іде.
Сяє в небі сонце урочисто,
А за обрієм свіча тремтить і догора.
Приспів:
Обірвана життя струна,
Мов пісня недоспівана.
Весни щаслива мить
Білим інеєм вкрилася.
Ще б день новий побачити,
Прощаючись, зустрінути,
Молитви оберіг в вічність Богу нести.
- Знову і знову пишуть Книгу втрат
Багряною росою у полях,
За братом іде брат.
Стогне земля і не злічити їх
Дітей найкращих – рідних, дорогих,
Що полягли в боях.
В унісон дзвони б’ють по всіх церквах.
Плачуть зорі тихо на світанку,
В травах обгорілих мертве тіло молоде.
Приспів.
- Знову і знову мати сина жде,
Пекельним болем серце защемить,
Та вірою живе.
Батька чекають доньки та сини,
І прикро так – вже тато не прийде,
Й немає в нім вини,
Він – герой і ніколи не помре.
В рідний край лелеки повернулись,
А в полях хрести і вітер реквієм гуде.
Приспів.
Пісня на замовлення до ювілею (50-річчя)
Дитячої Школи Мистецтв м. Тисмениця
«Симфонія життя»
- Де Зима зустрічається з Літом,
І замріяно липи шумлять,
Там дитинство розквітло над світом,
У високе серденька стремлять.
Білих клавіш і чорних сходинки,
Дзвін бандури і скрипки слівце,
Ще незвідані досі стежинки
В світ мистецтва й краси джерельце.
Приспів:
Звучить симфонія життя
Під ніжний зопепад мелодій.
Ноктюрн, романс, фантазія
Сплелися тут в однім акорді.
Хоч плине час, біжать літа,
Кружляють в вальсі радість й смуток,
Та ллється музика свята,
Як вічність, як Душі дарунок.
- Тут палітра осіння в пейзажі,
На картинах квітує весна,
Милі й добрі казок персонажі,
Карнавал на яву – дивина.
Тут сміється і плаче гітара,
Звук оркестру – найкраща з утіх,
Хор співає, мов ангел й кіфара,
І Любов наповняє усіх.
Приспів.