КОНОНЧУК Тетяна

Створено: 03 липня 2020

Тетяна Іванівна КОНОНЧУК (Терещенко) – критик, літературознавець, перекладач. Народилася 6 червня 1952 р. в с. Журжинці Лисянського району на Черкащині. 1979 р. закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Живе і працює в Києві. Дебютувала 1965 р. в газеті «Червоний жовтень» на Лисянщині, нині це газета «Понад Тікичем». 1971 р. закінчила Богуславське педучилище, що на Київщині, за спеціальністю «учитель молодших класів». Навчаючись у педучилищі, друкувалася в районній газеті м. Богуслава. Після навчання в університеті працювала старшим редактором наукового відділу Республіканської бібліотеки для юнацтва імені Ванди Василевської, з 1984 р. – редактором, старшим редактором, завідуючою редакцією, провідним редактором у видавництві літератури для дітей «Веселка». З 1993 р. до 2020 р. – головний редактор видавництва «Твім інтер». Кандидат філологічних наук, доцент. 1996 р. захистила першу в Україні філологічну дисертацію про голодомор: „Трагедія 1932 – 1933 рр. у фольклорі України. Проблема художньої трансформації історичної правди”. Із 1997 р. працює в Академії адвокатури України як завідувач і професор кафедри української філології та суспільних наук.

Бере активну участь у міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях з питань українського літературознавства в аспекті ідеї державотворення. Зокрема, в Україні (близько сорока) та за кордоном – США (Іллінойський університет, 2003, 2004, 2006), Польщі (Ягеллонський університет, 2006), Росії (Московський університет ім. М. Ломоносова, 1998, 2010, 2012; Московський педагогічний університет ім.. Н. Крупської, 2014); Бібліотека Академії наук РФ, Товариство українців «Спадщина», м. Санкт-Петербург, 2007, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012, 2013, 2014; з 2015 по 2020 заочно), Литві (Вільнюський педагогічний університет, 2008), Білорусі (Гродненський державний університет ім. Я. Купали, 2008), Мінський державний педагогічний університет ім. М. Танка, 2012), Естонії (Таллінн, Українське земляцтво в Естонії, 2008), Австрії (Відень, Українське товариство імені Павла Чубинського, 2009), Румунії (Сату Маре, Союз українців Румунії, 2012, 2013, 2014), Німеччина (Мюнхен, Німецько-українське наукове об’єднання ім. проф. Юрія-Бойка-Юлохина, 2014).

Пише українською та російською мовами.

Авторка видань «Українська література» (1995, у співавторстві); «Затемнення українського сонця» (1998); «Ліпше моє, неже наше» (1998); «Живиця» (1998, у співавторстві); «На вічну пам’ять: Українська культура про 1932 – 1933 роки в Україні» (2004); «Дороги Тараса Шевченка» (2009); «Шевченків край» (2010, у співавторстві); «Культура як захист» (2019); «Учення Христа, переказане для дітей» Льва Толстого (1992, 1999, переклад з російської); одна з авторів тлумачного словника «Юридичні терміни» (2003), «Сучасного українсько-англійського юридичного словника» (2007), «Словника юридичних термінів» (2013). Авторка статей про А. Байдаченко, І. Багряного, В. Барку, О. Бердника, Ю. Бойка-Блохина, В. Винниченка, О. Гончара, О. Гончаренка, А. Гудиму, Д. Гуменну, В. Захарченка, І. Калинця, І. Качуровського, А. Кримського, Ю. Лавріненка, О. Мак, В. Малика, Т. Малярчук, Ю. Мушкетика, А. М’ястківського, І. Нечуя-Левицького, О. Олеся, Т. Осьмачку, Є. Пашковського, В. Підмогильного, А. Погрібного, М. Потупейка, У. Самчука, В. Сосюру, М. Стельмаха, В. Стуса, Гр. Тютюнника, С. Цушка, І. Цюпу, О. Чугуя, Вал. Шевчука; рецензій на книги О. Гончаренка, А. Гурбанської, В. Козак, М. Наєнка, М. Палієнка. Окремі з них публікувалися в Білорусії, Греції, Литві, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, США.

Член Національної спілки письменників України з 2002 р. Багато років обирається заступником голови творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ. Член Національної спілки журналістів (1998).

Нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня за публікації про відображення в українській літературі голодомору 1932–1933 років в Україні (2007); лауреат премії ім. І.Шульги (2005), «Благовіст» (2006), імені П.Чубинського (2010), імені П.Тронька (2014); премії Всеукраїнського науково-культурного фонду Тараса Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» (2012); відзначена медаллю Національної спілки журналістів України «Лагідна сила» (2013).

Тетяна КОНОНЧУК

Один із нас,

або Художнє слово Сергія Цушка

Наш сучасник – поет, прозаїк, бард, перекладач, а ще інженер, який віддав отриманій технічній професії понад 25 років. Це Сергій Цушко, чиє художнє слово адресується дорослим – віршами, дітям – новелами, оповіданнями й також віршами. Крім того, він знаний перекладами з білоруської, литовської, польської, вірменської. Пише музику до власних віршів та слова інших поетів. Серед його «дорослих» книг – «Внутрішні монологи» (1993), «Слово» (1994), «Хор» (2005), «Закоханий мандрівець» (2007), «Мій майдан» (2007), «Сонце осені» (2010), «Граматика життя» (2013), «Один із вас» (2014), «Метелик у місті» (2019), багато книг для дітей.

Звертається до віршів класичної форми й до верлібрів, в яких – роздуми про життя, його плинність, щасливі й драматичні миті, про тимчасове і вічне. Філософічність – характерна риса віршів Сергія Цушка. У вірші, що дав назву збірці вибраного «Один із вас», Сергій Цушко наголошує: «Когось із рабства ще ніхто не спас – / САМ вільним стати має кожен з нас». Ця збірка побудована за хронологічним принципом відповідно до виданих книг і має розділи за їхніми назвами. Відтак органічно представлено тематичний спектр творів поета, його налаштованість на життя і його сприйняття. Поезії Сергія Цушка світлі, добрі, він звертає увагу на те, що навколо нього; кожна, здавалось би, звичайна річ стає художньою деталлю, набуває символічного значення, оживає, промовляє. Як почувається людина в часі, як вона себе мислить, як дивиться на світ? Перший розділ книги називається «Зі збірки «Внутрішні монологи». Уже в першому вірші, що називається «Передмова», автор показує боротьбу душі й тіла, знаходить влучні означення цього одвічного протистояння: «…душа себе в думках і почуттях / і осягнуть, і висловить не може. / До наших тіл прикута ланцюгом - / вона і невловима, і безмежна». Інші розділи – «Слово», «Хор», «Сонце осені», «Граматика життя». Переднє слово до збірки написав Дмитро Дроздовський, назвавши його «Уміння бути щасливим». Відомий літературознавець помітив характерні для Сергія Цушка інтонації, теми, він слушно стверджує, що «поет як оракул Істини і жрець часу має перебувати в іншому світі, аби зберігати здатність відкривати правду на дійсність, змушуючи людей замислюватись над їхнім місцем у плинному сьогоденні». Сергій Цушко, справді, привертає увагу до повсякденного, але через деталі немовби запитує нас, а де ми в цьому світі, куди йдемо, чи так усе з нами, як мало би бути? Слово Цушка спокійне, розважливе, сердечне. Образи зворушують несподіваністю, справжністю: «Сонце ховається в хмари, / щоб світ не бачив агонії його заходу, / пес утікає з дому, щоб померти вільним. / Мужність самотності – / останній аргумент / гордих і спраглих свободи».

Сергій Вікторович Цушко, народився 21 липня 1945 року на Миколаївщині, в селі Лиса Гора Первомайського району. Член НСПУ з 1997 р. Пишається, що належить до літературного об’єднання «Радосинь», яке створив Дмитро Чередниченко. Прикметно, що в книгах «Один із вас» і «Метелик у місті», які побачили світ у видавництві «Ярославів Вал», редактором був саме Дмитро Чередниченко – гарний поет, уважний і демократичний редактор. Отже, дружба поетів триває і знаходить таку плідну реалізацію. Сергій Цушко працював головним редактором у видавництві «Пульсари». Упорядкував книги «Вічний бій» (1996) про долю і творчість Володимира Чубинського – педагога, поета й барда, правнука Павла Чубинського, збірку його пісень» «Поёт гитара» (2002), а також уклав книгу «Капела – співуча родина» (2009).

Закінчив Київський політехнічний інститут (факультет автоматики та електроприладобудування). Вірші й пісня були з ним завжди, колеги знали й шанували його як поета і барда, любили слухати його спів під гітару. Сьогодні, в епоху інтернету в мережі можна знайти вірші та пісні Сергія Цушка, відеозустрічі з письменником, статті про нього.

Шанує поета його рідна Миколаївщина. Наприклад, «Літературний Миколаїв» опублікував його вірші «Слова», «Покаяння» (шістдесятникам), «Метушня». Зокрема, у вірші «Метушня», який асоціативно перегукується з біблійним про марноту марнот, є такі слова: «Горло криком дерем, / хоч спитати: навіщо? / Знов нечисто берем / ноту – і щонайвищу. / Кожен з нас про своє / щиросердно співає. / Голос в кожного є, / але хору немає. / Врешті скінчиться час – / і опустять завісу, / і нескорених нас/ вмить поглинуть куліси. / Випадковий глядач / неуважно вслід гляне. / І хоч смійся, хоч плач – / нас навіки не стане».

Як зізнається письменник, до творчості для дітей звернувся коли став дідусем. Серед його дитячих книг зокрема «Дощик вибіг на перон», «Ганнусина книжка», «Данилкова абетка» та інші. Вірші про красу природи, про взаємини між людьми, про пори року, про характер людини, тварин, формули ввічливості. Вони не нав’язливі, щирі, добрі й зрозумілі маленьким читачам. Легкий синтаксис, що надзвичайно важливо для творів для дітей. Дуже симпатичний вірш, наприклад, «Привітні слова». В ньому такі слова каже до дитини і каштан, і сонечко, і люди, і синичка і «люба матуся, вкладаючи спати, / «добраніч» тобі не забуде сказати». І з патріотичними нотками поет завершує вірша: «Мій друже маленький! Кохана дитино! / З тобою говорить уся Україна. / І річка, і сонце, і пташка, й діброва / Чекають від тебе привітного слова». Автор гарно поєднав привітне слово до дитини і чекає привітного слова й від неї. Отакий собі міні-урок із етики.

Або вірш «Кожен рідну мову має». У ньому і про мову звірят, птахів, і про мову української дитини. Звернуто увагу на красу української мови, її давність, героїчність: «Є і в тебе, друже, мова – / неповторна і чудова. / Мова маминої ласки / і бабусиної казки, / що у книжці оселилась, / в гарній пісні заіскрилась. / Мова дідуся і тата, / героїчна і завзята, / з чумаками в Крим ходила, / рідну землю боронила, / сталь варила, хліб пекла, / навіть в космосі була. / Ось яка вона чудова, наша українська мова! /Пам’ятай же щохвилини: / ти – дитина України».

І ще одна грань обдарування Сергія Цушка: він – співак гурту «Чумаки». Написав романс «Чумацька душа» для трьох чоловічих голосів, обробку зробив керівник гурту Василь Триліс; пісню присвячено українцям-заробітчанам. Написана пісня в традиціях українського пісенного фольклору: «Іще чумак на порозі, / А душа уже в дорозі, / Ще родину обіймає - / Душа валку доганяє, гей, гей… // Пішов чумак мандрувати, / Щастя-долю добувати, гей. / Де не ступить – все чужина, / І все далі Україна, гей, гей… // Лети, душе, в Україну, / Перевідай там родину, гей, / Родиноньці поклонися/ І голубкою вернися, гей, гей… // Іде чумак, обернеться, / То заплаче, то сміється, гей! / А душа все не вертає, / Ворон кряче, серце крає, гей, гей… // В’ється в небі шлях із солі, / Плаче пісня – сестра долі, гей. / Лежить чумак на чужині, /А душа на Україні, гей, гей… гей…»

Найновішу книгу віршів «Метелик у місті» склали твори, написані упродовж останніх п’яти років. В них прочитуємо все більше філософських мотивів, роздумів про вічне. Зрозумілі такі звертання, як «усміхнися погожому дню – / він прихильний до мене й до тебе…» Справді прихильний, адже цей день нам подаровано, і ми є в цьому дні. Невідомо, яке буде завтра. І поет пропонує запастися оптимізмом, «бо з досвіду добре відомо: / завтра небо затягне / важка непривітна імла». Ця збірка як відгук на події часу, на слова сучасних митців і поетів минулих років. Багато віршів немовби народжені з епіграфів інших письменників. Так, Сергій Цушко бере слова Євгена Плужника, Василя Стуса, Петра Осадчука, Володимира Базилевського, Дмитра Павличка, Олекси Різниківа і творить своє поетичне слово. Наприклад, виходячи зі слів Бориса Гуменюка, поет пише вірш 2014 року про те, що «не знайти слів, / сумірних із болем утрат, / які хоч трохи погамують / пекучий сором провини…»

В художнє слово Сергія Цушка приходить думка про те, що «живемо серед речей, / якими не користуємося/ та які займають багато місця / й потребують усе більшої уваги…» Поет розмірковує про моральні цінності, про те, що для нас має бути найголовнішим. І таким чином запрошує до роздумів читача. Такі образи як старі меблі, старі стільці, крісла метафоризуються, набуваючи людських рис характеру. Автор говорить про коротке життя і про те, що ми «самі собі тюрма…» Віддає данину Києву, зізнається йому в любові. Наголошує про дві випадковості – народження і смерть, яких уникли тільки ненароджені. В Цушка оригінальні означення, деталі, образи. Наприклад, він говорить про легкий подих закоханої всевладної Жінки… А у вірші «Про Музу» такі справедливі акценти: «Слава, успіх – то усе понти. / Муза – скарб і лік від самоти». Епіграфом до книги «Метелик у місті» взято слова одного з віршів: «Ніжне створіння лугів і садів, / недовговічне і пломенисте – / дурнику, як ти сюди залетів / у кам’яне, закіптюжене місто?» Хто цей метелик? Сам автор, чи, може, хтось із нас…

Художнє слово поета невимушене, просте й глибоке водночас. Коли задумуєшся над його витоками, то розумієш, що вони в народній поетичній стихії, народному пісенному слові, яким наповнена творча думка Сергія Цушка, що гідно підійшов до свого сімдесятип’ятиліття.

Тетяна Конончук:

«Чингіз Айтматов в Україні:

друге цвітіння»

Таку влучну назву має вступне слово до книги «Вибраного» Чингіза Айтматова, яка вийшла друком в Україні в перекладі українською Миколи Васьківа, доктора філології, професора Київського університету імені Бориса Грінченка (Київ, 2018). Про його доробок як перекладача й літературознавця йшлося на листопадовому засіданні творчого об’єднання літературних критиків Київської організації НСПУ 2019 року. Вів засідання голова об’єднання Володимир Кузьменко, доктор філології, професор Національної академії Служби безпеки України. Він зокрема наголосив, як важливо, що в Україні знову привертається увага до одного з найкращих письменників, Чингіза Айтматова, в українському перекладі. Як відомо, славетний митець Киргизстану писав російською. Проте важливо, щоб українська громадськість знайомилася з його творами і в українському перекладі. Отже, присутнім було представлено книгу «Вибраного» Чингіза Айтматова та переклад монографії Осмонакума Ібраїмова про нього («Чингіз Айтматов. Останній письменник імперії. Життя і творчість» (Київ, 2019).

«Вибране» вийшло в рік ювілею Айтматова – 90-річчя від дня народження та 10-ліття його відходу в інші світи. Книгу склали роман «Коли падають гори» («Вічна наречена»), новела «Біла хмарина Чингізхана» та оповідання «Побачення з сином». У передмові до вибраного перекладач подав стислий екскурс в біографію письменника, історію видань в Україні українською мовою, наголосивши, що майже всі твори Айтматова були перекладені українською, і зауважив, що в «академічній бібліотеці імені В. Вернадського – основній нашій науковій бібліотеці – немає жодного видання творів Айтматова, надрукованих після 1990 року. Ні російською, ні киргизькою…». Представляючи тексти, що увійшли до презентованого видання, М. Васьків акцентував увагу на тому, наприклад, що новела «Біла хмарина Чингізхана» «народилася» з вилученої Головлітом частини тексту з роману «Буранний полустанок», в якій ідеться про незламність вольової людини в репресивній сталінській машині концтаборів. Подав також інтригу для читачів про підсумковий роман Айтматова «Коли падають гори» («Вічна наречена»), в якому ставиться багато морально-етичних проблем. Один із найгостріших моментів роману постає у вставній новелі «Убити – не вбити», коли йдеться про знешкодження запеклого ворога, а персонаж це розцінює як гріх людиновбивства. Ставлячи так питання, автор виходить на дуже складну етичну проблему і її, разом з автором, виносить і перекладач для читачів: «Як зробити так, щоби не вбивати інших і досягти високої мети – захистити Вітчизну, зберегти кохання, рідних, відстояти гуманістичні ідеали?». Персонаж Айтматова їде на фронт Другої світової, де немає вибору, а є лише «необхідність убивати або бути вбитим. Й іншого виходу немає, лише так». Як поведеться персонаж, в якого перед очима улюблені літні місця, рідні краєвиди? Його знесилює сама думка про місію вбивати замість жити мирним життям. Персонаж Айтматова обирає шлях жертви, як і розп’ятий Христос іде на жертовний подвиг для спасіння інших. М. Васьків справедливо наголошує, що мотив жертовності задля інших простежується в усій творчості Чингіза Айтматова.

Микола Васьків пригадав, що 1986 року писав про роман «Буранний полустанок» дипломну роботу і те, як критично були налаштовані окремі члени державної комісії на введену до аналізу молитву з роману. Але той текст був у письменника, і це врятувало. Захистився самим Айтматовим.

До Миколи Васьківа на засіданні було чимало запитань, зокрема й про те, як так сталося, що він звернувся до творчості Чингіза Айтматова як перекладач. Виявляється, що, розпочинаючи свою діяльність у Запорізькому державному університеті, він читав курс літератури народів СРСР, де яскравою сторінкою була творчість саме цього оригінального письменника. Відтак твори Айтматова завжди були в полі зору вченого, хоча не можна було передбачити, що любов до цих текстів реалізується саме в перекладі. Розповів М.Васьків, як він згодом познайомився з автором монографії про Чингіза Айтматова – Осмонакумом Ібраїмовим. Прочитав його монографію, побачив, що вона написана неформально, в стилі науково-популярної біографічної літератури і буде цікава широкому колу українських читачів, тому й вирішив її перекласти. О. Ібраїмов акцентував увагу на морально-етичних аспектах творів Чингіза Айтматова. Говорячи про філософську дилему письменника, автор монографії підкреслює, що в Айтматова «це питання передусім етичного порятунку людини, порятунку в людині людини, глибока віра в неї й, водночас, відчай від того, що людина не здатна піднятися вище історії, подолати фатум…» (…) …історія для Айтматова – це певний деміург, це важкий Хрест і, водночас, Плаха, велике благо і суще Пекло; історія – це некерована стихія, яка спрямовується натовпом і її корисливими маніпуляторами, що до небес звеличує людину, але часом і до невпізнання її деформує». Монографію проілюстровано блоком фотографій, що дуже цінно для книги.

Микола Васьків розповів про свою недавню поїздку до Киргизстану. Презентовані книги Чингіза Айтматова в перекладі М. Васьківа вийшли друком в Україні за підтримки Надзвичайного і Повноважного Посла Киргизької Республіки в Україні Жусупбека Шаріпова і представника Торгово-промислової палати Киргизької Республіки в Україні Азамата Ісмаїлова.

На засіданні творчого об’єднання літературних критиків КО НСПУ були видавець презентованих книг Віктор Зеленський, члени НСПУ, з-поміж яких Алла Диба, Оксана Гарачковська, Олег Здорик, Тетяна Конончук, Валентина Козак та інші, а також – Надія Кузьменко, доктор педагогічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Валерій Марчук, кандидат філософських наук, доцент Київського кооперативного інституту бізнесу і права; Ольга Бикова, кандидат філологічних наук, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка; курсанти Національної академії Служби безпеки України.

Душевна розмова у Будинку літераторів Національної спілки письменників України в Києві про творчість киргизького письменника Чингіза Айтматова, без сумніву, пригадала старшим учасникам засідання те сильне емоційне враження, яке давали його тексти («Джаміля», «Тополенька моя в червоній хустинці», «Перший учитель», «Прощай, Гульсари», «Материнське поле», «Білий пароплав» («Після казки»), «Рябий пес, що біжить краєм моря», «Буранний полустанок», «Плаха»), а молодим, особливо курсантам, це був чудовий привід навернення до високого людинолюбного художнього слова, в тому числі й до прочитання текстів, які прийшли в Україну українською завдяки Миколі Васьківу і всім тим, хто підтримав його в роботі над виданням презентованих книг.

До 100-річчя письменника від дня народження

ВОЛОДИМИР МАЛИК

ПРО ПРАВО НА ТВОРЧІСТЬ

(За щоденниковими записами письменника)

У сузір’ї кращих українських прозаїків самобутньою зіркою сяє ім’я Володимира Малика. Творчість письменника була відзначена Літературною премією імені Лесі Українки (1983) та премією Всеукраїнського благодійного культурного-наукового фонду Тараса Шевченка (1994). Справжнє прізвище Сиченко, народився 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині – помер 31 серпня 1998 року в місті Лубни Полтавської області. Починав свою творчу діяльність із віршів, але потім перемогла любов до історичної тематики, почав вивчати архівні джерела, історичну літературу, яка давала ідеї, теми, які хотілося глибоко розкривати, доносити до читача.

Писав для молодших школярів, наприклад казки-легенди – «Чарівний перстень» (1959), «Месник із лісу» (1962), «Воєвода Дмитро», «Микита Кожум’яка», «Червона троянда» (1963); пригодницькі повісті для дітей середнього шкільного віку («Чорний екватор» (1960), «Слід веде до моря») (1975), «Двоє над прірвою» (1983), історичні романи: тетралогія «Таємний посол» (до нього увійшли романи «Посол Урус-Шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969) «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977); романи «Князь Кий» (1980), «Чумацький шлях» (1993), «Горить свіча» (1992), «Черлені щити» (1985), «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» (1999).

Найбільше заслужив шану історичними романами. Як і інші письменники, в історичній тематиці зачіпав актуальні для його сучасності теми, проблематику, оскільки в текстах про час, у якому жив митець, можна було говорити лише в стилі соціалістичного реалізму, де основним орієнтиром для радянського митця було виконувати волю партії і прославляти в декларативному ключі ідеї комуністичної партії.

Син письменника Олександр Сиченко та онука Ніна Сиченко підготували до друку й видали щоденникові записи Володимира Малика під назвою «Синя книжка» (Полтава, 2010), які він вів з 1958 по 1998 роки і які дають можливість простежити, як реалізувалося право на творчість у письменника, чиє життя минуло в тоталітарній державі. Починаючи досліджувати текст, я розуміла, що неодмінно знайду записи, може, лаконічні, може, з натяками, але які вказуватимуть на неможливість написати про те і саме так, як лежить на душі в автора. Звісно, текст дав такі місця. Ретельно добираючи толерантні лексеми, автор висловився в щоденникових записах про те, що не все, що хотів, сказав у художньому слові.

Про свій час і неможливість писати правду читаємо, наприклад, у записі від 3 червня 1980 р., вівторок: «Шукаючи тему для повісті чи роману, оглядаюся на вісімдесят років ХХ століття. Які бурі, які колізії! Але ж… Правду писати ще не час. Ще й досі незримо тяжіє над нашим суспільством культ Сталіна. Ще не розсекречені документи (та й не всі вони збереглися), ще внутрішня і міжнародна обстановка не дозволяють сказати все так, як воно було».

Автор у цьому ж записі робить натяки, але зміст їх розуміємо на основі відкритого, надрукованого, сказаного з часу незалежності України. «А було страшне. Загинули не сотні, не тисячі, а мільйони і десятки мільйонів людей! Подібного не знала світова історія…».

Автор не стримується, продовжує свою думку: «Все написане – тільки напівправда. Це не вина письменників. В основній масі вони чесні люди. Та з багатьох причин сказати всю правду вони не могли й не можуть. А жаль…». Письменник суворо передбачає, як будуть їх читати в майбутньому: «Наступні покоління дивитимуться на нас холодними очима, як на мертву історію, у них будуть свої турботи, свої проблеми, може, навіть складніші, ніж наші, та й духу епохи, обстановки, деталей вони не знатимуть так, як знаємо ми».

Нова доба поставила перед українцями такі проблеми, про які не міг і подумати В. Малик. Скільки сьогодні написано про сучасну російсько-українську війну, скільки нових слів і понять воєнної тематики сьогодні появилося, означуючи наш такий трагічний і такий героїчний час! Але, на відміну від В. Малика, сучасні автори, в незалежній Україні, можуть, не оглядаючись, правдиво писати сучасну історію нашої землі.

У цьому ж записі, від 3 червня 1980 р., В. Малик висловлює сокровенне, не розкриваючи змісту: «Так би хотілося написати великий багатоплановий роман про трагедію ХХ віку! І нашого народу зокрема. Та ба!..». Що то за трагедія ХХ віку, ми знаємо тепер із багатьох документальних матеріалів і художніх текстів. І як багато про ХХ ст. написано тепер правди (Олесь Воля, Андрій Гудима, Євген Гуцало, Панас Запаренко, Василь Захарченко, Ігор Качуровський, Іван Кирій, Антоніна Листопад, Тетяна Майданович, Юрій Мушкетик, Андрій М’ястківський, Микола Петренко, Михайл Потупейко, Микола Руденко та багато ін.).

Нині широко відомо, як важко йшли до друку оригінальні тексти, багато тем було табуйованих, а ті теми й твори, які дозволялися, ретельно рецензувалися, чи немає там якихось натяків, недозволених фактів. Цензори мали монопольне право дозволяти вихід у світ книг: без їхнього вердикту книга не друкувалася. Але перед цензором були ще зовнішні рецензенти, які читали видавничі рукописи. І про це також згадує В. Малик у своїх щоденниках.

Наприклад, у записі від 2 березня 1981 р., понеділок: «Сьогодні подзвонила редактор Альтшулер Міля Сергіївна з «Прапора» (журнал – Т.К.), що надійшла з Києва рецензія на «Т.П.» («Таємного посла» – Т.К.) від Сергієнка. Пришле. Є зауваження. Ждуть також з Москви (рецензії – Т. К.). Просто дивно. Скільки ж можна рецензувати? Це ж уже четверте видання!».

Хоча автор пише, що він і сам ретельно опрацьовує свої тексти. Читаємо, наприклад, у записі від 24 березня 1981 року, вівторок: «Щойно закінчив доопрацювання «Чорного вершника» і «Шовкового шнурка». Сотні (якщо не тисячі) виправлень. В основному мова. Тепер ще раз перечитую – і знову правлю».

А в наступному записі, від 22 квітня 1981 р., середа, читаємо знову про роботу над текстом. І це ж уже перевидання: «Січень – лютий – березень і квітень працював над «Таємним послом». Працював напружено. Сьогодні закінчив. Виправлень сотні. (…) добре почистив мову, звів до спільного знаменника примітки, виправив неточності тощо. Майже жодної сторінки без виправлень…». Отже, автор шліфував мову, а рецензенти головним чином дивилися, чи немає там якоїсь крамоли.

Як писати було письменникові в час Володимира Малика, знаходимо в записі від 23 вересня 1984 р., неділя: «Проглянув свій «Щоденник». Лише факти з життя. Та й ті скупі. Швидше для себе та сім’ї. Ну, що ж – з таким наміром і пишу. Не тішу себе надією, що хтось колись опублікує його. Тому гранично стислий, без розумувань, без деталей, думок. Та й життя навчило… мовчати».

Отже, перечитування щоденників Володимира Малика під кутом зору відображення в них реалізації права на творчість показує, що залишилися теми, зокрема про Україну в ХХ столітті, які письменник хотів би підняти в своїх художніх текстах, але розумів, що ще не час. На щастя, статус незалежної України дозволяє сучасним авторам реалізувати це право.

Тетяна КОНОНЧУК,

членкиня Національної спілки письменників України,

завідувачка і професорка кафедри української філології

та суспільних наук Академії адвокатури України