НАЗВАЛИ БДЖОЛОЮ, ТО Й МАЄТЕ!

Наталія Володимирівна

ГОРІШНА

Поет, перекладач.
Член Національної спілки письменників України.
Маю сім поетичних книг.
Живу і працюю в Черкасах.

Я не починала писати вірші, вони звучали і звучать у мені від народження – хочу я того чи ні. Кажуть, малою була приставучою, все хотілося з кимсь побалакати. Оскільки рот не затулявся, то я, щоб не мовчати, мусила співати. Аж стільки пісень, звісно, не знала, тому вигадувала їх сама, і слова ті ніколи не повторювалися. Перші мої поетичні публікації – у шкільні роки в журналі «Піонерія». Історія мого родоводу вкладається в десять поетичних рядків:

МІЙ РОДОВІД

Одна прабабуся була – китаянка,
А інша – проста українська селянка.

Мій прадід один – за Сенатське повстання
В сибірській копальні гнув спину в засланні.

А інший – чи й чув про Сибір взагалі,
Бо жив і помер на вкраїнській землі.

У спадок від мами – така смуглошкіра,
У спадок від батька – і віра, і ліра.

Буває – тамую, та часом – тече
Сльоза українська з азійських очей.

З відзнакою закінчивши інженерно-оптичний факультет Чернівецького державного університету, я чесно намагалася бути «фізиком» (працювала інженером-конструктором, програмістом, викладачем). Однак, «лірик» у мені переміг.

Зараз постійно співпрацюю з журналами для дітей та юнацтва:

- «Веселі картинки (українською мовою)» – як перекладач;

- «Веселі уроки» – веду рубрику «Сторінки ерудитів»;

- «Весела перерва» – як перекладач та автор шкільних «запам’яталок».

Запитаєте, що таке «запам’яталки»? Це звичайнісінькі шпаргалки. Закон Архімеда, на мою думку, звучить так:

Знає кожен, хто не ледар, –
Діє сила Архімеда
На занурений предмет.
І дорівнює ця сила
Тій вазі рідин, що тіло
Витіснило в цей момент.

А площу сфери шукають так:

В часи комп’ютерної ери
Ганьба не знати площу сфери!
Чотири π на R в квадраті –
Й біжи собі м’яча ганяти!

Сім моїх книг абсолютно не схожі одна на одну:

- «Бджола на асфальті», 2006 р., 220 стор.,

- «Розп’яття осені», 2007 р., 264 стор.,

- «Совість. Переклади з Володимира Нарбута», 2008 р., 108 стор.,

- «Право на весну», 2008 р., 232 стор.,

- «Сутність. Поезії у стилі хоку», 2008 р., 148 стор.,

- «Гусінь янголів. Поезія „срібного віку” українською мовою», 2009 р., 212 с,

- «Горішина. Автопереклади», 2009 р., 164 стор.

Люблю експериментувати з формою: тріолет, секстина, рондель, рондо, шекспірівський сонет, рубаї, хоку, танка, седока, акровірші, прозопоезія. В хоку закохалася настільки, що моя книга «Сутність. Поезії у стилі хоку» містить їх п’ятсот.

Маю звичку хапатися за все відразу, тому водночас працюю над декількома книгами. Й одна із них – літературні пародії (хоча це, скоріше, доброзичливі усмішки та дружні шаржі) на творчість митців, яких я глибоко поважаю і щиро люблю. (Пародії пишу тоді, коли дуже кортить посваритися, а родину шкода – жартую, звичайно).

Маючи книгу автоперекладів, здається, я стала «винахідником» і жанру автопародій. (Добру половину своїх літературних пародій пишу на власні вірші). Після першої моєї книги «Бджола на асфальті» в літературних колах мене охрестили Бджолою. А бджола, як відомо, то не лише мед, а й гостреньке жало. Коли тепер мене запитують, як це я ухитрилася від філософської, пейзажної, інтимної лірики та перекладів перейти до пародій, відповідаю: «Назвали бджолою, то й маєте!»

Мої книги презентовані телерадіокомпанією «Рось» м. Черкаси. Там же звучать пісні і романси на мої слова.

Маю поетичний сайт в Інтернеті: Gorishna.narod.ru  

Заходьте, познайомимося ближче!

Дата народження: 18 грудня минулого століття.

ЛІТЕРАТУРНІ ПАРОДІЇ

На Пилипа Юрика

«Кохання зазирнуло у вікно,
Осяяло промінням хату вбогу,
Сплело з кульбабок сонячний вінок,
Посіяло чебрець біля порога.

А потім усміхнулось і пішло.
Невже назавжди? О моя надіє!»
 (Пилип Юрик, кн.«Поклик Святослава»)

О МОЯ НАДІЄ!

Вертайсь, кохання, бо Великдень скоро,
А ще чебрець не сіяний у нас,
І хто, скажи, город мені пооре,
Побілить хату, напече ковбас?..
(Як ти готуєш! Пригадаю – млію!)

Вертайсь уже, на тебе вся надія!

На Григорія Білоуса

1.
   «Тож недарма біля картини
Ми довго мовчки стоїмо,
Коли в пейзажі без людини
Самих себе впізнаємо».
 (Григорій Білоус, кн.«Терноцвіт», 1999)

ВПІЗНАВ!

Авжеж, це я такий красивий,
Подібність – зразу в очі б’є.
Тут не помітить лиш лінивий:
Он вуса, чуб – усе моє.

Стояв отак біля картини,
Блукав очима поміж трав,
Бо у пейзажі без людини
Себе, коханого, впізнав.

2.
   «Блищать дахи фольговими ставками,
І плачуть в ринви зраджені коти».
(Григорій Білоус, кн.«Терноцвіт», 1999)

ПРОЗРІННЯ

Як плачуть в ринви зраджені коти!
Так ось звідкіль така мокрінь в природі!
І втішно залоскоче десь на споді,
Що то коти, так плачуть, а не ти.

3.
   «Ех, були козаки, і були колись коні,
А зостались лиш коники на спориші».
(Григорій Білоус, кн.«Терноцвіт», 1999)

УСЕ ЗМАЛІЛО

Ех, ковбаси були – отакі, як поліна...
Ех, горілка хмільна і цілунки дівчат...
А тепер все не те: і змарніло, й змаліло...
Ех, було мені двадцять, а вже – сімдесят!

На Ігоря Забудського

1.
   «Червоні перса присмерку в лісах
Такі тужаві, що аж небу млосно».
(Ігор Забудський, «Завтра моє», 2003)

Я Ж ТОБІ КАЗАВ

Зайшла у дім – сумирна, як вівця,
Провинні очі опустила низько.
Червоні перса – обгоріла вся…
Казав, не йди туди,
На пляж нудистський.

2.
    «Я б вигадав тебе, одну-єдину,
Аби життя наповнити своє,
Щоб доля не колола, як ожина,
Але ж ти є».
(Ігор Забудський, «Завтра моє», 2003)

СВОЄ!

Я вигадав її, одну-єдину:
Тужаві перса і рівненьку спину,
Чорняві брови, сині оченята –
Таку в руках хотілось потримати...

А ти лиха прийшла із магазину,
А ти мене вколола, як ожина.
І захотів – не марення своє,
Оцю, що є!

3.
   «У затінку таємної мети,
Під золотавим оком охоронця,
Якого ми вважаємо за сонце,
Гукають вічні сосни висоти».
 (Ігор Забудський, «Завтра моє», 2003)

ПОМИЛКА

Я прикро помилялась (як і ти):
Я думала, що в небі світить сонце,
А то – суворе око охоронця.

Ні-ні! – За нами стежать з висоти!

4.
   «О, Господи... В такім-то році
Я розчинюсь в твоєму оці».
(Ігор Забудський, «Завтра моє», 2003)

ПОЧЕКАЮ

Я розчинюсь в твоєму роті,
Я розчинюсь в твоєму поті,
Я розчинюсь в твоєму оці –
Лише скажи, в якому році.

На Валерія Кикотя

1.
   «Плекати квітку можна й на багні».
(Валерій Кикоть, кн. «Квітка у вогні», 2007) 

НЕ ВИЗНАЧИВСЯ

Було таке: схотілося улітку
Розкішну квітку виплекать мені.
Але морока – де саджать ту квітку:
Чи у вогні, чи, може, на багні?

2.
   «Заглядаю в розум
і бачу смерть
у малиновому береті».
(Валерій Кикоть, кн. «Квітка у вогні», 2007) 

ЧОГО Б ТО?

Я одягла малиновий берет,
Але від мене відсахнувсь поет.

І я тепер у здогадках гублюся:
Чого це він від мене відсахнувся?

3.
   «Я б не тратив життя на вокзали,
Я б себе не тягнув силоміць,
Чом раніше мені не сказали,
Яка сила у мене і міць?!»

«Боже, невже я твій шедевр»
 (Валерій Кикоть, кн. «Квітка у вогні», 2007) 

ПРАВДУ НЕ ВТАЇШ!

Чом раніше мені не сказали,
Що я кращий Господній шедевр?
Я б не тратив життя на вокзали,
Не псував ні здоров’я, ні нерв.

Я би жив, як належить шедевру, –
У оточенні юних Венер.
І узяв би я творчу перерву,
Й перед вами тут горло не дер.

Ви від мене цю правду втаїли,
То ж кричатиму сам відтепер:
– Скільки моці в мені, скільки сили!
Я не хто-небудь –
Божий шедевр!

4.
   «Знов субота сумна і похмура,
Знову день, наче випита чарка...
І ти знаєш, що ти – не Лаура,
І я знаю, що я – не Петрарка».
 (Валерій Кикоть, кн. «Квітка у вогні», 2007) 

ЗДОГАД

Знов субота сумна і похмура...
Враз – схопив мене здогад за барки:
Ти не муза, ти – донна Лаура,
Я не Кикоть – Франческо Петрарка!

На Сергія Руднєва

1.
   «Я б щоночі зорі пас,
Ясен-місяцю, гаразд?»
 (Сергій Руднєв, кн. «Шепіт і крик», 1992)

РОЗДУМИ
ПРО ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

Може, це найнятись зорепасом? –
Зірка ж – не коза і не свиня,
В шкоду у городи не залазить,
Знов таки – така-сяка платня.

Лоба тру. Вже навіть уявляю,
Як ото в небесній вишині
Я пасу ті зорі і співаю
Кожну нічку їм свої пісні...

Все б гаразд, але озвався шлунок:
Це ж від них – ні м’яса, ні яєць.
Чим мені заплатять розрахунок? –
Зорі – не корови, хай їм грець!

Це ж отак – недовго й зголодніти
Посеред зіркової краси...
– Місяцю, нема дурних хиріти:
Пас ти зорі – й далі їх паси!

2.
   «– Хто я такий?
Хто ти така?..

Мов хвиля, горнеться й тіка
У неминучий вітровій…

– Хто ти така?
Хто я такий?.. »
(Сергій Руднєв, кн. «Жарини слів», 2009)

СПРОСОННЯ

– Чиї оце нога й рука?
Хто я такий?
Хто ти така?..

Чом голова гуде, важка?
Хто я такий?
Хто ти така?..

Думки, мов вимів вітровій –
Чому в постелі ти моїй?

І що тут робим голяка?
Хто я такий?
Хто ти така?..

3.
   «Ти від мене біжиш,
Перелякана вкрай!
Не позбудешся слів моїх, –
Лай мене, лай…»

«Я не піду,
Бо ти і тут, і там».
(Сергій Руднєв, кн. «Жарини слів», 2009)

КУДИ ТІКАТИ?

Я від тебе біжу,
Перелякала вкрай,

Як же так? – Замість слів
Чую гавкіт і лай.

Я себе, так і знай,
Ображати не дам.

Та тікати куди? –
Ти і тут, ти і там!

4.
   «Пересипаючи слова,
Я не шукаю особливих.
Шукаю отієї зливи,
Що, як відчуєш, –
З ніг збива…

Пересипаючи слова…»
(Сергій Руднєв, кн. «Жарини слів», 2009)

ЗНАХІДКА

Пересипаючи крупу,
Знайшов щось дуже особливе.
Крупу просіяв терпеливо.
Але ж яка гидота, фу!..

Пересипаючи крупу...

5.
   «Завмерли разом: і мале озерце,
І верболіз, і латочка піску...
І слухають: чи є у мене серце».

«Мої долоні – ось вони, оце.
Збагнув не враз:
А де ж моє лице?»
(Сергій Руднєв, кн. «Жарини слів», 2009)

ЗІЗНАННЯ

Зізнаюсь щиро, зовсім не хотів,
Та налякав – родину й лікарів:
Всі слухають, чи є у мене серце.

Та як сказати, що іще не все це?
Яке б м’якіше підібрать слівце –
Бо, окрім серця, щезло і лице.

На Олександра Солодаря

1.
   «Та серце в сутінках не б’ється.
І навіть натяку на серце
Немає в темряві ніде».
(Олександр Солодар, «Апостол», 2004)

Я ЩОСЬ ПРОПУСТИЛА?

Та що ж таке? – Без серця ще один!
Та що ж це, люди, коїться на світі? –
Чи, може, в двадцять першому столітті
Й без серця може жить громадянин?

2.
«Кімнатна тиша байдуже німа,
Важка портьєра спокій стереже,
І сонне ліжко в білім негліже
Готове переспати з усіма».
(Олександр Солодар, «Апостол», 2004)

ЧОРНА НЕВДЯЧНІСТЬ

А чи не я, коли тебе придбав,
Вантажнику двохгривенник віддав?
А чи не я білизну вибирав
І власноруч її тобі заслав.

А чи не я?..
Та все дарма, дарма –
Ти ладне переспати з усіма!

3.
   «Знову поцілунками
Пахнуть вечори.
Ідемо провулками.
Цить! Не говори...»
(Олександр Солодар, «Апостол», 2004)

УТИХОМИРИВ

– Яка ж ти гарна:
Губки, ніжки, циць…
Мовчить!

На Сергія Руднєва і Олександра Солодаря

   «Не говори,
Не шепочи…
Мовчи».
(Сергій Руднєв, «Жарини слів», 2009)

  «Мовчи. Мовчи. Мовчи, не говори.
Дивись, як ніч у полум’ї горить».
 

    (Олександр Солодар, «Апостол», 2004)

ПОРАДА

«Отак мовчи їм, лиш борщі вари,
Прасуй, пери, але – не говори.
Як на роботу – то хутчіш збери,
Але мовчи, але не говори...»

Бурчить жона.
Та рада тут проста:
Цілунком затуляйте їй вуста.

На Сергія Руднєва і Наталію Горішну

   «Неворушкий і онімілий,
Чому ховаю погляд я? –
Знімає вишня біле-біле,
На вітер кинуте, вбрання».  
   (Сергій Руднєв, кн. «Жарини слів», 2009)

   «Погляд вловлює, як незвичне,
Перший доторк весняних втіх –
Он каштан майже еротично
Набубнявів, дивитись гріх».
(Наталія Горішна, кн. «Бджола на асфальті», 2006)

АБИ ЧОГО НЕ ВИЙШЛО

– Дивися: голі і каштан, і вишня,
Дивись, на вітер кинуте вбрання.
Але того... аби чого не вийшло... –
Гуляти краще буду я одна.

АВТОПАРОДІЇ

1.
   «Забула я, що я тебе люблю».
 (Наталія Горішна, кн. «Право на весну», 2008)

ЩОСЬ ЗАБУЛА

Зупинилася на півдорозі:
Я щось забула!
Але що? –
Двері зачинила,
Праску вимкнула,
Кішку погодувала,
Ключі – ось вони.
Але я щось забула...
Ага!
Забула я, що я тебе люблю!

2.
   «Я думала, що ти – крило веселки…»
   (Наталія Горішна, кн. «Право на весну», 2008)

РОЗЧАРУВАННЯ

Я думала, що ти – крило веселки,
Я думала, життя з тобою – рай...
А ти мені: «Звари хоча б сардельку»,
А ти мені: «Вечеряти давай!»

3.
   «Люби мене у літі тихозвоннім,
В зимовому мигтінні кришталю,
У палахкої осені в полоні –
Люби мене, бо я тебе люблю».
   (Наталія Горішна, кн. «Розп’яття осені», 2007)

У ДЕКРЕТНІЙ ВІДПУСТЦІ

Терпи мене – бо я тебе люблю,
Терпи, як нудить, і коли я блю...

А як вроджу тобі мале лю-лю,
Годуй обох, бо... ще одне зроблю!

4.
    «Пізня осінь обдерла волосся,
Лисий клен не бентежить нікого.
Всеньку зиму міркує: „Для чого
Пізня осінь обдерла волосся?”»
(Наталія Горішна, кн. «Бджола на асфальті», 2006)

ЖІНОЧА ЛОГІКА

Лисий клен не бентежить нікого,
З нього осінь обдерла волосся.
Запитаєш мене:
– А для чого?
– Щоби в іншої з ним не збулося!

Бо кому голомозого треба?
І не глянуть примхливі дівки...
– Отакої! А як же для себе?
– А для себе згодиться й такий!

5.
   «Твої губи
Злизали з моїх
Віршований рядок».
 (Наталія Горішна, кн. «Розп’яття осені», 2007)

БАЧ ЯКИЙ!

Віддай! Це мій віршований рядок!
Віддай, бо я роблюся навіжена:
Отак потрохи цмок мене та цмок,
Дивись – й всю збірку злижеш ти у мене.

6.
   «Ти мене леліяти хотів,
Ти не знав тоді, що я – крилата,
Наче блазень, думкою багата.
Ти мене леліяти хотів.

Говорив: „Любов повік-віків”.
Говорив, що я – твоя лебідка.
Слово, долі віддане на відкуп...
Говорив: „Любов повік-віків”».
 

    (Наталія Горішна. Із неопублікованого)

ДОБАЛАКАВСЯ

Ти мене леліяти хотів,
Обійняв, а я… а я крилата.
Як ото з горбами тими спати?
Ти мене леліяти хотів.

Розумію розпач твій і гнів –
Всі читали про царівну-Жабу,
Але щоб собі таку незграбу?
Розумію розпач твій і гнів.

Ти казав: «Любов повік-віків»,
Ти казав, що я – твоя лебідка...
Говорив! І я ж бо маю свідків!

На тепер! –
Добивсь чого хотів!

7.
   «Так радісно всміхалися мені
Янтарні очі.
Тонула у відьомській жовтизні,
Як від зурочень.

У них така таїлась непроглядь,
Таке безмір’я...
Душа зметнулась, тільки ж – не дістать
Твої сузір’я».
(Наталія Горішна, кн. «Горішина», 2009)

ЧОГО ТАКИЙ ВИРІС?

Всміхаєшся, неначе невдогад,
Яку тепер мороку будем мати. –
Чом вимахав за метр вісімдесят?
Присядь чи що – як маю цілувати?

8.
   «Я не засохну за тобою
І не заскнію у журбі,
А роздроблю градини болю –
Й струшу на голову тобі!»
   (Наталія Горішна, кн. «Горішина», 2009)

НЕ ВГАДАВ!

Ти думав – я засохну за тобою,
Ти думав, що заскнію у журбі?

А дзуськи!
Я позбудусь цього болю,
Якийсь баняк розбивши на тобі!

9.
   «Серце розпалилося до краю,
Била би у дзвін, коли б могла,
Бо ж усе життя цього бажаю:
Жити – й бути джерелом тепла!»
(Наталія Горішна, кн. «Горішина», 2009)

ІДЕАЛ

– Любий, я у тебе ідеальна,
Симпатична і не дуже зла;
Світло, газ... – для нас не актуально,
Я сама є джерелом тепла!

У видавництві «Вертикаль» побачила світ нова книга Наталії Горішної «Поет у спідниці», літературні пародії

Ось як відгукнувся на цю книгу письменник-гуморист Володимир Ткаченко:

«Книга літературних пародій Наталії Горішної «Поет у спідниці», безумовно, велика несподіванка для шанувальників її творчості. Авторка дев’ятьох поетичних книг, тонкий та ніжний лірик, глибокий філософ – і раптом така несподівана метаморфоза: літературні пародії майже на всіх черкаських поетів.

Жінка-пародист? – Уже цікаво! Недарма кажуть, що від високого до смішного – один крок. До того ж, вірна собі, письменниця і на цей раз не обійшлася без «родзинки». Мова йде, насамперед, про її автопародії. Щось новеньке, чи не так?

Поміж собою ми давно «охрестили» Наталю – Бджолою (за першу збірку «Бджола на асфальті»). А бджола, як відомо, то і мед, і разюча працездатність, і гостре жало.

У Наталі Горішної є такі рядки:

Ви думали, бджола то тільки мед? –
Поет в спідниці – то ще той поет!

Справді так!»

Нові пародії

На Анатолія Горбівненка

ПРО ДАРВІНІЗМ І НЕ ТІЛЬКИ

«Над оголеним світом, потруєним вірусом зваби,
(Ніби Бог сотворив цих людей із грудей і сідниць),
Небо вимкнуло світло, сказавши набожно: „Нахаби”».

Анатолій Горбівненко
Покотьоло. – Черкаси-Білозір’я-Сміла-Брама, 2003.

Що таке чоловік? – Вдосконалена версія мавпи.
(І не бийте мене, бо не я це придумав, а Чарльз!).
Але щодо жінок – їх, протруєних вірусом зваби,
Сотворив таки Бог, аби світом не нудило нас.

Хоч було те давно, уточнити, я думаю, треба –
Бо в умах за віки назбиралося стільки дурниць:
Мов жіноцтво Господь змайстрував із Адамових ребер.
Та погляньте ж на них! – Не із ребер, з грудей і сідниць!

На Володимира Даника

1. НЕ ХОЧУ ТЕБЕ ЗНАТИ!

«Не знати жінку треба, а кохати,
Бо ви її не в змозі розгадати,
Хай день мине, хай сотні літ мине».

Володимир Даник
Шевченків край у пісні і в серці. –
Черкаси: Кобзар, 1992.

Не спокушай, вродливице, мене! –
Яка різниця – гарна ти, горбата?
Я взагалі не хочу тебе знати,
Хоч день мине, хоч сотні літ мине...
Чого надулась? Йди мерщій до хати –

Не знати жінку треба, а кохати!

2. МОНОЛОГ ПРИЗОВНИКА

«Було б все так, але не в тому суть –
Не зачарує стрижена діброва.
Любов була легка й безпомилкова,
Та пісні все ж про неї не складуть».

Володимир Даник
Шевченків край у пісні і в серці. – Черкаси: Кобзар, 1992.

– Моя чуприна!
Та не в тому суть. –
Не зачарує стрижена діброва.
Вщент поголили! Тож безпомилково:
Тепер мене до війська загребуть!

На Василя Дергача

ПОТРІБЕН ПІДІГРІВ

«Бо мерзле серце не складає вірші,
Душа холодна – не співа пісень».

Василь Дергач
На розп’ятті. – Черкаси:
Засвітки, 1999.

Пегаси не літають – ходять піші
Й пасуться між кобилок і корів.
І мерзле серце не складає вірші,
Й душа холодна не знаходить слів.
Якби ж оце весна прийшла скоріше.
Тепла! Натхнень! Кохань!.. – чого схотів...

Чоловікам (як і землі, між іншим)
Напровесні потрібен підігрів!

На Григорія Діхтяренка

У РЕСТОРАНІ

«На столі
лежала сіль
солодка і солона
Мама давала солодкої,
а я взяв солону.
Солодка – дітям...»

Григорій Діхтяренко
Благословляється на світ. –
Черкаси: Сіяч, 1993.

На столі лежала сіль
Солодка і солона.
Вмочив огірок в солодку –
Не сподобалось.
Грюкнув по столу:
– Дайте нормальну!
Пояснили:
– Солодка – дітям.

На Івана Дробного

ЩО У НАС НА ОБІД?

«Одвічним дійством зайняті жінки:
В домашній цілоденній каруселі
Переселяють у скляні оселі
Малину, аґрус, вишні, огірки.
…
Та абрикоси в сяйві палахкім,
Та клаптик неба з ластівкою в нім».

Іван Дробний
Троїсті музики. – Київ:
Радянський письменник, 1983.

Що це в тарілці плаває таке –
Не баклажан, хоч синє і слизьке.
– Дружинонько, а що ж оце я їм?
– То клаптик неба з ластівкою в нім!

На Івана Дубініна

СЕРЙОЗНІ НАМІРИ

«Забіліли нареченно
Від кульбабочок луги.
Грався з ними вітер чемний,
Повний юної снаги».

Іван Дубінін
День народження зуба. –
Черкаси: ПП Чабаненко, 2007.

Молодий я був і чемний,
Повний юної снаги.
Залицявся нареченно,
А не просто від нудьги.

Я з дівчатами не грався –
Я серйозно женихався.

На Сергія Левченка

1. ЩЕ ПОШКОДУЄШ!

«Цивілізації зникають,
А ти й бровою не ведеш.
Подумаєш – вбив брата Каїн,
Чи землетрус у Бангладеш».

«А по весні, щоб знову забуяти,
Але, на жаль, то будеш вже не ти».

Сергій Левченко
Видіння. – Черкаси:
Сіяч, 1992.

Я біля тебе упадаю,
А ти й бровою не ведеш.
Раз так – поїду до Китаю,
Або в Ізраїль чи в Бангладеш.

Я наживу там капітали,
Іще зроблюся я «крутий» –
Зо мною краля, як з журналу...
На жаль, то будеш вже не ти!

2. НЕ ДАЮТЬ ПОДУМАТИ

«У чому сенс життя?
Може, у тому,
Щоб не задавати собі таких питань?»

Сергій Левченко
Видіння. – Черкаси:
Сіяч, 1992.

Про сенс життя я думав в тишині,
А ти своєї: «Любиш ти чи ні?»
Я розізлився: «Жінко, перестань!
Не задавай мені дурних питань!»

3. НЕ ТЕ МАЛЮЮТЬ

«Коліна осені, один лиш раз
Я цілував їх у сумній уяві».

Сергій Левченко
Бачення. – Черкаси:
Сіяч, 1992.

Коліна осені я цілував лиш раз,
Та вже не перестану жалкувати,
Що пропустив свій унікальний шанс –
Й не цілував гомілку, пальці, п’яти…

О осене! Коли малюють Вас,
То трішки лестять, як і кожній жінці:
Ви гарні в профіль, гарні і в анфас,
Але неперевершені – в колінцях!

На Олексу Лищенка

ЩЕ ВСТИГНУ

«А в мене очі голубі,
А в тебе сірі, сині, карі...
Колись ми будемо у парі
У осяйні, а чи в журбі».

Олекса Лищенко
З відстані свободи. –
Черкаси: Брама, 2003.

А в тебе очі голубі,
А може, сірі, може карі...
Коли ми будемо у парі –
Все роздивлюся на тобі!

На Сергія Носаня

СИВИНКИ В ЗОЛОТИНКАХ

(випадок у перукарні)

«Пливуть сивинки бабиного літа –
Тонесенькі, як нерви, павутинки.
Пливуть, ледь видимі сріблинки,
І в світлі сонячнім
На них поблискують,
Немов пилинки,
Роси нічної золотники...»

Сергій Носань
Симфонія весни. – Черкаси:
ПП Чабаненко, 2008.

Щось тут не те: сивинки в золотниках –
Таки недофарбоване волосся!
Перебираю – ні, то не здалося,
Таки не те: сивинки в золотниках!

Де книга скарг?! Які ганебні вчинки!
Таке недбальство не стрічав я досі!
Оце тобі! – Сивинки в золотниках!
Оце так пофарбоване волосся!

На Олексія Озірного
і Валерія Кикотя

АБО – АБО

«Коли не дощі йдуть, а зливи,
Й стрибоги згинають хребет,
То десь народивсь юродивий,
Коли не дощі йдуть, а зливи,
То плаче в безсиллі поет...»

Олексій Озірний
Холодний Яр. – Черкаси, 4´2008.

«Про шкоду розкажу вина,
І що сумні у тебе очі,
І що поетом буть не хочу,
Бо доля в них така сумна».

Валерій Кикоть
Квітка у вогні. – Черкаси:
Брама-Україна, 2007.

Ет, кожен поет юродивий,
Бо мислить не так, як юрма.
Ет, кожен поет нещасливий,
І доля у нього сумна.

...Коли не дощі йдуть, а зливи,
Думками згинає хребет:
Або я також юродивий,
Або я ніякий поет.

На Петра Поліщука

1. ПЕРЕКЛАД

«Присмеркоочиться. Весніє.
Збирається на гріх.
У листопад-порі
Присмеркоочиться. Весніє.

Надія-клопіт уві сні є,
Бо ж май не відгорів...
Присмеркоочиться. Весніє.
Збирається на гріх».

Петро Поліщук
...c’est l’amour. – Умань:
ПП Жовтий О.О., 2008.

Весніє і збирається на гріх,
Жагою набрякають губи й тіло.
Сни від надій бринять розгарячіло –
Весніє і збирається на гріх.

У серці май ясний не відгорів,
Хоч присмерк листопадовий вже білий...
Весніє і збирається на гріх,
Жагою набрякають губи й тіло.

2. ПАДІННЯ – ЦЕ ТАКИ ПАДІННЯ

«Вкипають губи в біле щасливіння...»

«Зроду-віку не мав страху
Перед висотою.
Але й не ліз туди сам.
Боюся впасти».

Петро Поліщук
...c’est l’amour. – Умань:
ПП Жовтий О.О., 2008.

Зроду-віку не маю боїння
Перед тим (як його?) – висотінням.
Але щоб я заліз туди сам?

Це вже ні! Бо страшуся падіння!

На Олександра Солодаря

1. НЕ БАЧУ РАДОСТІ

«Довірюся несходженій зимі
І загублюсь у білім снігопаді...
Втекти у себе все-таки зумів,
А ви цьому, здається, і не раді».

Олександр Солодар
Апостол. – Черкаси, 2004.

Я розчинивсь в столичній метушні,
Як сіль в воді, як сніг у снігопаді...
Втекти з Черкас вдалось таки мені,
А ви цьому, здається, і не раді.

2. ТОДІ, ЯК...

«Не варто сумління ховати у вату,
Бо з вати народиться тисяча ват».

Олександр Солодар
Чорний пілігрим. – Черкаси:
Сіяч, 1999.

Коли поцінують талант, а не блат,
Як Юда не зрадить, не стратить Пілат,
Коли в Україні встановиться лад –
Тоді вже й
із вати народиться ват!

На Володимира Ткаченка

ЩО ТИ НАРОБИВ!

«– Здавай назад.
Давай-давай-давай-давай...
Викручуй вліво.
Давай-давай-давай-давай...
Стій!
А тепер вилізь та подивися,
Що ти наробив».

Володимир Ткаченко
Черкаські поети/89. –
Черкаси, 1989.

Регоче зал. Тут не всидиш тихцем!
Хто на стільці, а хто вже – й під стільцем...
Блищать лоби, неначе від ропи...

Стій – і дивися, що ти наробив!

АВТОПАРОДІЇ

1. НЕ ТУДИ ЗАЙШОВ

«Зайшов у серце,
Як заходять у гості, –
І залишився».

Наталія Горішна
Сутність. – Черкаси:
Вертикаль, 2008.

Якось бачу: вибиваєш килим.
Аж тупцюєш, видно – захолов.
По-сусідськи в гості запросила.

Ну а ти мені куди зайшов?

2. Я – САМА

«...Як раніше, мрії линуть високо,
Та земного стільки у мені,
Що кохати – краще Дідька Лисого,
Аніж Принца на баскім коні.
...
„Я – сама!” – в дитинстві всі ми горді.
„Я – сама...” – і зараз так сказала б...»

Наталія Горішна
Горішина. – Черкаси:
Вертикаль, 2009.

І гвіздок заб’ю – проблем нема,
Й відвезу в ремонт трикляту праску,
Сніг розчищу, як уже зима,
Дітям на ніч почитаю казку.
На тім тижні, як зайде кума,
Якось там полагодимо хвіртку...

І виходить: ти мені на дідька,
Як усе оте роблю сама?!

3. ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

«Не зі слів я складаюсь –
з палкої жіночої плоті.
Доторкнувшись до тебе,
німію від щастя слабка.
Обриваю себе,
щоб не марити з першої ноти...
Тільки губи мовчать,
але пише зрадлива рука».

Наталія Горішна
Горішина. – Черкаси:
Вертикаль, 2009.

Ця зрадлива правиця замучила вщент,
Не втаїш ні бажання, ні думку, ні намір –
Він лиш глянув, й не зблиснуло ще поміж нами,
А вона все-усе записала в момент...

– Ти, звичайно, мені моя рідна рука,
Та, на щастя моє, – не одна отака.
Знай, якщо і тепер не домовлюсь з тобою,
То зроблюся шульгою!

ЖАРТИ

БАЛАДА про БОРЩ

Хто б сказав, що так буває,
Не повірила б. Отож,
Ґанж таємний, певно, маю:
Чоловік не любить борщ.

Може б, винесла цей іспит,
Бо ж, зізна́юсь, гарний хлоп,
Але як борщу не їсти –
Недалеко й до хвороб!

Я довірилась сусідці.
Каже: «Мі́зки не мороч,
Споконвіку українці
Їли й будуть їсти борщ!

Борщ – це ж наша сила й правда!
Борщ – це ж антидепресант!..
Може, муж твій є насправді
Не козак, а диверсант?!.»

(Ой, лишенько!..)

Все з’ясую цеї ж днини,
Бо уже скипає злість,
Що в соборній Україні
Чоловік борщу не їсть!

І негайно, просто зараз,
Честь козацьку захищу:
Борщ не з’їсть – мені не пара!
І до хати не впущу!..

Зготувала (люб – не любиш…)
Наварила (мож – не мож…)
«Не доводь мене до згуби,
Сядь і виїж весь мій борщ!..»

Бачу, трішечки скривився.
«Їж, – сказала, – без розмов…»
Перша ложка – не вдавився.
Що не зробиш за любов!

А потому… Слава богу,
Ґазда мій – у спеку, в дощ:
«Я прийшов, – гука з порогу, –
Жінко, є свіженький борщ?..»