Олександр КОВІНЬКА
Ковінька Олександр Іванович народився 14 січня 1900 р. в сім'ї хлібороба в с. Плоске Решетилівського повіту на Полтавщині. В своєму становленні як громадянин і літератор пройшов складні «університети життя»: закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі, наймитував, був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. Брав участь у подіях громадянської війни на боці повсталих народних мас, був схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєино-польового суду. Врятували його од смертної кари успішний наступ Червоної Армії і вибух всенародного повстанського руху на Україні. Пізніше потрапив до рук денікінців, а в 1920—1921 рр. довелося пройти через тортури білопольського концтабору в Познані.
Повернувшись на Полтавщину, Ковінька ввійшов до комітету незаможників, секретарював у сільраді, виступав у селах з лекціями як інструктор ТСОАВІАХІМу. В 1929—1934 рр. працював у редакції газети«Більшовик Полтавщини».
Друкуватися почав 1926 р.— тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена гумореска Олександра Ковіньки «Містки та доріженьки». Молодий письменник виступав з фейлетонами та гуморесками в місцевій та республіканській пресі, зокрема в «Більшовику Полтавщини», «Червоному перцеві». Перші збірки гуморесок «Індивідуальна техніка» (Харків, 1929), «Колективом подолаємо» (Полтава, 1930) своєю ідейно-художньою «фактурою» пов'язані з проблемами й турботами тогочасного села.
Успішну працю Ковіньки на ниві літератури було нагло перервано репресивними органами тоталітарної сталінської системи. В 1936 р. він був заарештований і звинувачений у приналежності до вигаданої контрреволюційної організації. Особлива нарада НКВС вислала його спокутувати «провину» до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Лише через двадцять один рік від часу арешту Ковіньку було визнано абсолютно не винним, і 4 липня 1956 р. судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину.
Письменник повернувся до рідної Полтави, був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі «Прапор» автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість «Як мене купали й сповивали» (1957), видав збірки гумору та сатири «Кутя з медом», «Гуморески» (1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти й котячі хвости» (1964), «Всякого бувало...» (1967), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Отак, прямо і прямо» (1976), «Як воно засівалося» (1979) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями «Хрестоносці» та «Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака», автобіографічною оповіддю «Чому я не сокіл?..», публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.
Заслуги Олександра Ковіньки перед вітчизняною літературою відзначені 1984 р. премією імені Остапа Вишні.
Помер 25 липня 1985 року.
ЯК МЕНЕ ВЧИЛИ
Ходив і я колись до школи. Надівав батькові чоботи, мати підперізувала якимсь обривком, і я Човгав собі. Чоботи — великі, нігті — великі? волосся — велике, розкуйовджене. А проте — ніхто мені нічого. Гігієн тоді ще на селі не водилося.
Перша лекція в школі була: «Отче наш...». Вставали й співали. А співали ми «отчаянно>! Хто куди, хотів, той туди й виводив. То батюшка, що правив у нас за лектора й головного вихователя, підходив ближче, брав за вухо й підтягував:
— Іже єси на небесі!..
При цьому він ставився до вашого вуха так, ніби це було не вухо, а якийсь нікчемний шкураток. Бере було баса за вухо й тягне, доки витягне аж на дишканта.
Наприкінці виходив наперед і починав:
— Скільки я вам, дурням, казав: коли воздається молитва Господу Богу, не чухайтеся в пазусі. Ти, замурзане! Чого мухи ловило, коли «І не введи нас во іскушеніє» співали? Стань у куток!
Починалася друга лекція.
— Ага!.. Ось ти скажи: якою одежею прикривалися Адам і Єва в раю?
Мій сусіда по парті Гриць сьорбнув носом, кліпнув очима і нарешті бухнув:
— Вони, — каже, — прикривалися рядном.
— Олух царя небесного! Ступай у куток! Скажи ти! — це до мене.
Я довго й не думав:
— Лопухами! — кажу. — Бо мама казали, що ряден у раю не було.
— Ослиця валаамська! Марш і ти в куток!
Отак у кутку нас більшало й більшало. А за партами меншало й меншало. На цьому «премудра» лекція кінчалася.
І добре, що вона кінчилася на віки вічні!
«ЩЕ Й СМІЄТЬСЯ...»
Дозвольте розповісти, як моя симпатична бабуся мене, маленького, починала уводити в курс божественних наук...
Уводила сурйозно. Оцю науку бабуся викладала, поставивши мене в кутку, де висіли ікони угодників і преподобників. А довкола них, горою та низом, смиренно літали непорочні янголята і весело підскакували лукаві чортенята.
Притулилися тут і невідомі святителі. Бабуся, перечитуючи їх імена, сама збивалася:
— Оцей святий... Сюди, сюди, Сашуню, дивися! Ось цей... Що на коні сидить... Це — Пантелей. Ні, це не він. Це коли б не Лука. Е, ні, Сашуню, це і не Лука. Це, мабуть, Єгорій. Хіба ти його розбереш? Зліз на коня й очі заплющив! Та Бог із ним, хай верхи виграє. Він хліба не просить. Ставай сюди ближче. Отак ставай...
Бабуся брала мою праву руку, з пальців складала триперсну пучку й повчала:
— На лобика... На пупика... На це плече, тоді на оце... Отак, отак... На лобика... На пупика... От любий онучок... Хороший... Він уже вміє Бозі молитися... Помолився?.. Тепер плюнь на оте чортеня! Плюй і кажи: «У-у!.. Нечиста сила! Очі вилупила!»
Я плюнув і промахнувся — попав не в чортеня, а в янголя.
— Куди ти, іроде, плюєш? Люди добрі! Чи ви бачили отаке — янгольські крильця обслинило! Ось куди треба. На оцього... На рогатого... На ратиці плюй...
Я плював на ратиці і на ратиці не попадав. Мені ставало чудно і я сміявся.
— Ще й сміється, дурне! Щоб ти на кутні сміялося!..
ТАНЦЮВАЛЬНА КАКОФОНІЯ
Які в нас виросли музичні вокальні таланти! Пречудесні! і танцюристи! Боже мій! Як підуть у танок, як тупнуть, як тупнуть, та ще з примовками:
— Від Полтави до Хорола черевички попорола...
Куди ваше діло! Аж матінка-земля всміхається.
Майстерно танцюють.
Хай по струнах ударить диканська троїста — не всидиш, їй-бо, не всидиш і не встоїш. То права, то ліва нога тільки фиг-дриг... Тіпає й молодого, підкидає й старого.
А яких чудових пісень на нашій Україні співають!
Заспівають решетилівські вишивальниці «Київський вальс» або «Шахтарочку». Або «У нас у Полтаві всі садочки кучеряві...».
Що й казати — чарівні і народні, і сучасні пісні. Слухаєш, і душа радіє, і серце мліє. Уміють композитори чарувати душу людську. Що вміють, то вміють.
Нещодавно мені довелося побувати на колгоспному святі.
Свято простеньке. Передовій доярці стукнуло двадцять років.
От доярки, телятниці, свинарки і стругонули товариський вечорок. Наварили, напекли і оте все печене й варене на колективний стіл склали. Хлопці і свою долю в кошовці принесли.
Прихопили й бубон, скрипку, гармонь.
Поспівали за столом «Правда, дівчино, правда, рибчино...», а тоді козачка як ушкварили... А за козачком — метелиці.
Танцювали молоді, та пішли навприсядки й старі.
Хороше танцювати в гурті!
До чого ми все оце ведемо?
А ведемо ми вас до танцмайданчика. Скажімо, підійшли й дивимось — стоїть стовп. На стовпі гучномовець, біля стовпа танці...
Танцюють під гучномовну музику... Щось кухкає, ухкає, скрипить і рипить...
Кажуть, що це модернізований танок — «ковбойська коза-дереза». Щоб ти, значить, танцював і уявно рогами витинав...
Танцмайданчик невеликий, огороджений залізяками. Єй-єй, нагадує кошару...
Ото, значить, туди всередину і впускають бажаючих потанцювати.
Плата за вхід скромненька — тридцять копійок з носа.
Шістнадцять тобі років чи п'ятнадцять — байдуже. Гони —тридцять! Перейшов ти в п'ятий клас чи не перейшов — давай тридцять і, будь ласка, залітай. Плигай!
Аудиторія — молодь. Є зовсім молоді, а єсть і підлітки.
Заходить в оцю танцювальну огорожу дівчина і жде пари. Жде, з ким би потанцювати.
Підходить парубійко, ростом Бог не скривдив. У стиляжній піжамі, у тугих синеньких штанцях, до дівчиська підходить.
— Дєтка, збацаєм?..
Починають стильно «бацати». Хай йому грець!
От викидали чудеса — і руками, і ногами...
І вигиналися, і випиналися...
«Джельтмен» то присідав, то шулікою вгору підлітав. У бідної дівчини аж на хмарах ніжки дриґотіли...
Глянеш і подумаєш — де ж та краса людська?..
Постояв я хвилин двадцять — каюся. Усю ніч чорти снилися.
* * *
Яка ж у нас чудесна музика! Які прекрасні народні танці! А де вони? Нема їх на танцмайданчиках.
ЯК ОТО КОЛИСЬ ЛІКУВАЛИ...
Лікарня наша, або простіше «оптека», була і малувата, і вузькувата, і темнувата.
З вулиці одні вузенькі двері, з огороду два маленьких віконця... Темно!..
Одне віконце затуляв Бровко (хоч ти його вбий, ляже, гемонський, і спиною усе вікно закриє), друге ми і затуляли. На підвіконня ставили ліки: йод і порошки.
Питають хворого:
— Що з вами?
— Горло... Повужчало й повужчало...
Лікар підводить хворого на горло до віконця, грюкає роговою ложечкою об шибку і профілактично гукає:
— Злізь! Злізь, щоб ти здох!.. Ану, скажіть: а!., а!.. От барбоса нажили!.. Тю на тебе!.. Кажіть за мною: а!., а!.. Куди ти морду сунеш? От бісова личина!.. Ще — а!., а!.. Сашко! Візьми дрючка, зжени отого чорта з вікна! Ще-разок — а!., а!..
Лікар Сергій Павлович «медичних наук» набрався, будучи полковим санітаром в Єлецькому полку. Мав він красиву фігуру, пишні вуса, говорив «пацент», і одному лиш Богу відомо, як в його руках опинилася посвідка: «може бути в сільській аптеці фельдшером...»
Я — помічник «лікаря». Медичні функції помічника скромні: посуд мити, перетирати, підлогу підмітати і отого кудлатого «чорта» з вікна дрючком ізганяти.
Помічнику дванадцять років. Він поважно сьорбає носом і довго-довго розглядає височеньку пляшку. На пляшці жахливий малюнок — голий череп! А зверху нерозбірливі літери: «Spiritus».
О Боже! Що це за страховидне диво «Spiritus» там на дні сидить?
Набравшись духу, я на самоті зазирнув, Нічого страшного нема. Порожньо і денце сухе. Ото капость яка!
Помічник і не туди, що там-таки справді сиділо лихо, та вчора Сергій Павлович напару з волосним старшиною оту лиху шаленюку всю ніч терпеливо витягали через вузеньке горлечко. Тягли, тягли і самі по зав'язку натяглися... Уранці знайшли стомлених в арсенівському сажі... Старшина милостиво перевісив рябій свинюці начальственного цепа з бляхою і бурмотав: «Носи!.. Хрюкай!.. На те ти й свиня!..»
Прийом... Хвороби різні...
— Ногу в коліні роздуло... Меланка, жінка моя, і папоротника клала, і гарячими висівками пропарювала, і любисток з цибулею прикладала... А воно гонить, а воно жене...
— Що це у вас — косою різонуло?
Хворий оцю свою хворобу передавав пошепки:
— Яка там коса — урядник нагаєм різонув...
Дідусі скаржилися на «божеські» витівки:
— Живіт!.. Звиняйте, роздуло, як бубон. Ми ж ото із старою посвятили на спаса яблучок і грушок... Та й святеньких наїлися... А то не їли, закону держалися... Стара грушку-другу жуйнула та й годі. А я з охотою дві мисочки хватонув. Так тепер хоч кричи: кар-рав-вул!..
— А в мене під ложечкою смокче. Смокче і тягне. Затягне, затягне і не пускає... Вип'єш чарочку-дві, воно трохи й попустить.
З дітками ціла морока.
— ....Прив'язала я її до воза, за ніжку. «Грайся,— кажу,— Оленко, грайся... Мамі ніколи, мамі жати, снопи в'язати. Грайся, дитинко, сама». А воно гралося та щось, дурненьке, і вхопило... Мабуть, жабеня проковтнуло...
На всі хвороби оці ліки одні — йод і порошки. Ставиться банка з йодом, рядом кладеться квачик й увічливо перепитується за чергою:
— Що в тебе, Васю?
— Зуби болять!
— Ага... Роззявляй рота.
У баночку всовується квачик, і мастяться хворій людині зуби. Звісно, хвора людина, зціпивши зуби, аж дрібцює... А Сергій Павлович, вимазавши зуби й піднебіння йодом, на прощання ще і в лоба ткне.
— На всякий випадок... Може, голова заболить.
А черга підходить та й підходить.
— А в тебе, Стьопо, що?
— Пече!
— Де?
— Отут.
— Підсмикуй сорочку.
І знову йодом маститься голе тіло.
— Де ж ви, Сергію Павловичу, мажете? Я ж вам казав — отут, а ви ондечки квацюєте?
Хворі на очі підставляють потилицю. «Лікар» маже й ненароком запитує:
— А що в тебе, Петю, з потилицею?
— Та в мене, бачите, з потилицею нічого. Вона, можна сказати, здоровенька, а от очі... То мама ще з дому казали: хай помажуть іззаду, а то спереду як мазонуть, то ще й очі повилазять.
Сергій Павлович задоволено киває головою й мастить далі.
Побував я оце недавно в рідному селі. Мамо моя рідна! Встань, подивися! Які колосальні зміни! Яка простора, красива лікарня! Чиста, світла. Вікна великі, двері широкі, лікарі кваліфіковані. Серед них — доктор-гінеколог.
— Хіба ви не пригадуєте Надійку? — кажуть мені. — Оту Надійку куцоволосівську? Ану, згадайте!
— А-а!.. Помню, помню... Як же не помнити? Ми з нею отут на оцій доріжці в мисочки гралися! Надія! Така білявенька?..
— Еге ж, еге ж! Дак ото вона... в Харкові закінчила інститута. Кінчила й каже: «Поїду в рідне село працювати... доктором...» Гінекологом працює. Така акуратна, душевна...
Кінець сумній старій медицині!
ХАТНЄ ВИХОВАННЯ
Яка радість наші діти! Весела й дзвінка радість. Втішаються, радіють батьки: чудесна зміна росте. Але гріха не будемо таїти, часом батьки невтішної хатньої науки діток навчають.
Починається це навчання з маленького, грайливого:
— Покажи мамі дульку!..
— Учи, учи на свою голову. Іди сюди, доню... Стрибки, доцю, стрибки... Не слухай тата, маму слухай... Мама — цяця, а татко — бека, кака... Плюнь на татка... Штрикни таткові в очі... От люба доця, мамина доця... Вона вже вміє батькові в очі штрикати. І мамі штрикаєш? Ой-ой!.. Мама боїться...
Грайлива втіха закінчується неграйливо:
— І в кого воно, отаке чортеня, вдалося? Чуєте, сьогодні чуть ока не викололо. Хто його навчив? У нас такого і в роду не водилося!..
Батько і свою характеристику подає:
— Отож!.. Носи його, вчи його, а воно, бач, якої приноровилося — у лице плювати! От і хоти добра. Це ж тільки воно на ноги зіп'ялося. А що з нього вийде, як підросте?
З віком дитини росте й прикладне виховання.
— Полякай, синок, батька. Лякай, Васю, лякай. Отакечки: гр-р!..
Злякали батька. Впав батько на долівку.
Перейнявши чудернацькі штуковини, дітки стягують з ліжка подушки, ковдри, напинають у хаті халабуду і просять батька:
— Тату, оце бач — курінь! Ми поховаємося всередину, а ти кругом бігай та гавкай. Тільки дуже-дуже, щоб нам страшно було.
Часом хатнє виховання нерозважно поєднують із чаркою.
— На, синок, хильни. Для примєра хватони грамів двадцять.
— Ви бачили, чого він дітей навчає? Чи ти при своєму розумі! Сам п'єш, гуляєш та ще й сина привчаєш!
— Пий, синок, пий. Це батько дає. Хили!..
Синок вихиляє, кривиться, чхає... Сльози з очей біжать.
— Ото бачиш, синок, яке воно противне? Отак і я страждаю. А мати думає, що я мед п'ю!..
Весела наука кінчається невесело.
— Ти ще молодий батька вчити! Норова якого взяв: дай, батьку, на сто грамів! Молоко на губах не обсохло, а йому — сто грамів. Я тобі таких сто грамів покажу — у двері не втрапиш!
— Тату! Давайте це діло замнем. Ви ж мене самі вчили: хильни, Васюню!
А Васюня, який розговор, хилить. Батько дає!
Отут би можна й крапку поставити. Не будемо крапки ставити. Хай батьки поставлять. На те вони й батьки!..
ЯК Я ТОПИВСЯ
Ранок. Сонячний, прозорий ранок. Я йду на річку. Вдома мене попереджають:
— Іди, та гляди — втопишся, то й додому не приходь!
Цієї поради я точно додержуюся. Знаю — втоплюся, як же я додому дійду?
Приходжу до річки. Тут гамір і метушня. Сміються, плигають, поринають...
Роздягнувся, пішов на берег і спинився: не знаю, куди краще плигати.
— Плигай сюди, — кажуть хлопці. — Тут тобі буде по коліна.
Я недовго думав: взяв і плигнув.
Коліна поринули і мене за собою потягли. Посунувся і посунувся, бо не вмію плавати.
Говорили ото мені: «Вчися, Сашко, плавати. Вчися, не пошкодуєш». А я думав: «Хлюпати по воді — хіба то наука?»
І ось вам, поринаю на дно. Гребу руками, підсобляю ногами, кручу головою, а мене на дно тягне.
Хлопці, котрі на березі стояли, почали дискутувати:
— Ану, — говорять, — вирине чи не вирине? Може, й вирине — ноги довгі.
Вони дискутують, а я почуваю, що потопаю.
— Хлопці! — кричу. — Рятуйте! Потопаю!
— Не кричи, — кажуть, — а то в рот води набереш. Насилу-насилу врятувався. Виліз і впав на березі. Конешно, до мене тоді всі поприбігали.
— Мабуть, — говорять, — треба воду викачувати.
А як викачувати, ніхто не знає.
Один говорить:
— Я, — каже, — десь у книжці читав, що насамперед треба веслом у живіт давити.
— Дурень ти, — озвався другий. — Перша допомога — веслом по голові бити.
Словом, хтось мене як торохне веслом по голові — я й очухався.
Ото я й кажу: вчіться плавати, з вишки стрибати, глибоко поринати й майстерно виринати!
СОЛЯТЬ, НА ЖАЛЬ, НЕ БОРЩ!
Що робити, питаємо, щоб діти не були розумніші від батьків?
Оті дітки, які на ноженята свої починають спинатися, і оті дітлахи, які вже самостійно бігають і самостійно вимовляють:
— Мамо! Папи...
Ми знаємо, що діточок отакого віку в дитячих садочках морально вчать. Учать делікатно, учать терпеливо.
Вчать, щоб були і ніжненькі, щоб були і чемненькі.
Отакої мудрості не вчать: «Воно ж у мене таке спритненьке та таке розумненьке. Вірте не вірте, я раз показала, а тепер вчене-превчеве: само й плює, само й дулі дає...»
Такого, кажемо, в дитячих садочках не вчать. У дитячих садочках вчать ласкавої поведінки.
А що ж, питаємо, робити, коли вони вранці і ввечері удома: то чи їх і вдома отак морально вчити, чи, може, потихеньку й по м'якенькому місці бити?
Бо тепер такі діти пішли, такі пішли, що ще і батька й матір навчать.
Ви рекомендуєте: удома треба взяти сувору виховну лінію.
У сувору лінію входить і моральна словесність:
— Що ж ти ото робиш? Куди ти, дурненьке, дзюркаєш? Он іде батько. Іде і реміняку несе.
Звісно, дитина лякається й з переляку починає кропити рябесенькі штанці.
Тоді зі словесної теорії переходять на практичне навчання: за мокренькі штани вчать!
— О Боже! Сьогодні ж наділа нові-новісінькі штани, а воно геть обмочило. Оленко! Принеси деркачика, я його і обполощу, я його і обсушу!
Значить, у допомогу оцій суворій практиці у кутках розставляються: а) Хворостина; б) Соняшничина; в) Деркачик; г) Мокра ганчірка.
Мокра ганчірка уживається з попередженням. Просить дитинка:
— Мамо! Ам!.. Мамо, ам, ам...
— Ось не амкай над душею, бо як амкну, так і губи стулиш!
Часом застосовують і черпака.
— Сядь, — гукають. Дитина не сидить, сміється, бавиться.
Удруге гукають голосніше:
- Кому кажу — сядь! Сядь! Доки оцим черпаком не посадила!
Сіла дитина, їсть дитина.
- Мамо! Воно не солоне!..
- Ви бачили причину? Мати наварила, а воно ще й вередує. Зараз я тобі посолю!..
Солять, на жаль, не борщ і не кашу...
Піднімають сорочечку, а якщо це хлопчик, то скидають штанці і починають солити...
І що ж — порядок! Дитина — як шовкова.
Ніяких тобі сліз, ніякого тобі корова. Починає розуміти батьків.
Та!.. Не кажіть такого: мораль, мораль! Мене батьки теж учили. Та й що? Та й нічого!.. Самі бачите, жива, ціла, невредима... Ви хоч пишіть, хоч розписуйте, а я на своєму стою: воно доброго слова не понімає. Скажи йому: «Цить, Васю! Цить, синочку!». Не мовчить - реве.
А крикніть: «Та цить! Щоб тобі заціпило!» — їй-богу, враз заніміє.
Да!.. Так ото ми й думаємо, а що якби отаким «воспитателям» та самим по штанцях... Прутиком, прутиком...
Як би воно було: морально чи аморально?