Леонід ТРЕГУБ ( Литва) БЕРЕГ ЛЮБОВІ ДВОХ МОРІВ
Леонід Трегуб (Литва)
Берег любові двох морів
DE JIUERU MEILES KRANTAS
* * *
День поволі сплива й переходить у лагідний вечір.
І як підсумок, нашим щоденним діянням дає:
Що вчинили і як, і яких нагромадили речень?
Може марність піймали? Чи все-таки користь та є?
І чи в злагоді ми пребували в природі природно?
Чи гуляло свавілля в погоні свавільних думок?
Чи осанну співали в кумирнях скопцям чужеродним,
А своє притоптали й покірно здали під замок?
Запитаймо себе чи сумління своє не приспали?
Чи думки і діла вас звеличують, чи – навпаки?
Чи люб’язність посіяна вами, чи хижі оскали,
Що прославлять, або вас відкинуть у ниць, на віки?
Світлий день відійшов, наступає пора відпочинку,
Нам здається, що й світ цілий разом із нами спочив.
Та ніщо не стоїть, не зупиниться і на хвилинку,
Що посіяно вдень, те старанно хтось в ніч зволочив.
9 червня 2011року
Dituva
* * *
Все марнота марнот, - сказав Екклезіаст,
А ловля вітру – то пусте заняття.
Проте, цей скепсис не злама й не спинить нас
Іти вперед до світлого багаття.
* * *
Зависнув місяць над селом,
Моїм селом і цілим світом!
І срібне сяйво розлилось,
Зачарувало дивним світлом.
Цей спокій душу напува
І переповнює бажанням
Чинить добро завжди бува
Цілющим, як саме кохання.
Спокійно п’ю оцю красу,
Всю неповторність свого краю,
Дітям, онукам донесу
І правнукам заповідаю.
Я відчуваю, що росту,
Що повнюсь силою, громами,
Пізнавши істину просту –
Любов доводити ділами.
Березень 2008 р.
* * *
Поналізли на наші поля колоради,
Двоголовий хижак в мирнім небі шуга...
Не питай про мораль у бандита і ката,
Й що своє він в чужому городі шука.
Ця мораль всім гидка, бо там честі – ні крихти.
А вони в цім лайні так віками живуть.
Записались в месії злодійства і кривди.
Ваша віра в месійство – то злочинів путь.
Вся кремлівськая рать, що сичить ядовито,
Захлинаючись піною в власній брехні,
Пропагандою хоче весь світ обдурити!
Та чи вірить вона навіть власній бридні?
Тож невже ж можна жити в злодійстві суцільнім,
А вважати що кривда то правдою є?
В давдцять першім столітті у світі суспільнім
Хтось людей, як товар, на торгах продає!
Припиніть цей всесвітній бедлам! Схаменіться!
Є життя – найкоштовніший скарб для людей.
Не наземним божкам, а життю поклоніться,
Це найвища з існуючих в світі ідей!
Липень 2014 року
* * *
Під Сонцем все живе, росте і плодить зерна:
Освітлене – цвіте, що в темряві – чека
Коли Земля свій темний бік до Сонця зверне,
Щоб повторилось все, як вічності ріка.
І ми в собі такі ж: освітлені і темні,
В нас радість і печаль, в нас злоба і любов,
Розумні ми й дурні, і величні й мізерні...
Хто б визволив би нас з цих вічності оков?
10 вересня 2014 року
* * *
Ми знаєм: цей поет в застоллі гомінливім
Бува утне дотепну епіграму.
І він, як той Пегас, розпустить хвіст і гриву,
Себе і юбілянта вправить в раму...
Хоч слава та на мить у морі цім бурхливім.
Серпень 2014 р.
* * *
Відлетіли на південь лелеки,
Зникли з неба ключі журавлів.
Синь небес така рідна й далека
І чарівність вкоротчених днів
Заливає і простір, і душу,
І зрудів позолочений ліс,
І весь спокій довкілля зворушив
Небайдужі серця і підніс
Наші думи й надії завітні
До простих і священних висот
І діла традиційні й нетлінні
Нехай множаться з наших турбот!
Мабуть осінь замріяна знає –
На порозі стоїть сніговій...
Нас, людей, ця пора спонукає
До розважливих роздумів-мрій.
Листопад 2011 р.
* * *
Наші душі з нами не вмирають,
Кажуть, що у вічності живуть,
І з небес усіх нас закликають
Вибирати лиш правдиву путь.
Я прошу у неба порятунку
Від суєтности щоденних справ,
Щоб в моїй душі – моїм притулку
Час урівноваженим настав.
Щоб всі зойки світу, його болі,
Не довести до кривавих ран,
І щоб тих, що в злоті, й тих, що голі
Поєднав би всіх єдиний стан.
Бо поки живем на білім світі,
Для душі і плоті – це ж бо рай!
Як коріння древа й його віті
У єдине тіло обирай.
Кажуть ніби душі після смерті
Відлітають в небо на віки,
А в житті, у дивній круговерті,
Дух і тіло разом залюбки.
Жовтень 2011 р.
* * *
Вже бувало не раз, як пригадую,
Обиватель частіш спожива
Анекдоти чи п’янку бригадную,
А не вірні й правдиві слова.
Кажуть: „Нам і культура, й історія
Не потрібні, то хай школярі
Їх вивчають й для балів – повторюють,
Як їм жити у вік хабарів.
Як добратись до крісел з зарплатою
Дармовою, але ж щоб товста!
А не дай тобі Боже з лопатою
Будувати дороги й міста.
То давайте і жити без клопотів,
А сумління, і совість, і честь –
Це так, зайве, бо завтрашні роботи
Забезпечуть достаток нам ввесь.
Нам – простіш,
без високих моральностей:
Наливай,
випивай
і гуляй!
І балдьож – в повсякденній реальності!
Развлекуху й жратву подавай!”
І проси, не проси в бога милості
Щоб їм розум і совість вернув...
Коли сам не захочеш щоб виріс ти
І щоб славу набув не дурну!..
2 серпня 2011 р.
* * *
День поволі сплива й переходить у лагідний вечір
І свій підсумок нашим щоденним діянням дає:
Що зробили і як, і яких нагромадили речень,
Може марність піймали, чи все-таки користь та є?
І чи в злагоді ми пребували в природі природно?
Чи гуляло свавілля в погоні свавільних думок?
Чи осанну співали в кумирнях скопцям чужеродним,
А своє притоптали й покірно здали під замок?
Запитаймо себе: чи сумління своє не приспали?
Чи думки і діла вас звеличують, чи – навпаки?
Чи люб’язність посіяна вами, чи хижі оскали,
Що прославлять, або вас відкинуть у ниць на віки?
Світлий день відійшов, наступає пора відпочинку,
Нам здається, що й світ разом з нами спочив,
Та ніщо не стоїть, не зупиниться і на хвилинку,
Що посіяно вдень, те старанно хтось в ніч зволочив.
9 червня 2011 року,
Dituva
* * *
Дивись і вслухуйся як час тече-біжить,
Як мить за миттю вправно впрядені!
То не осіннє листя вітром шелестить,
То наші дні, а не оглядини.
Оглянься, вслухайся і ти тоді збагнеш,
Як струменіє сутність простором!
І сам себе спитай чи в злагоді живеш
Із часом, що додасть всім росту нам.
А якщо – ні,
То марні твої дні.
Жовтень 2012 р.
* * *
Коли у хащах смутку безпросвітних
Твоя душа, як відчай, заблука –
Ти не шукай причин цьому всесвітніх,
А твердо вір! Бо все в твоїх руках.
Надворі дощ і злий холодний вітер,
І небо пасмурне, і в сірості сплива
Весь сірий час...І де знайти тих літер,
Чи точних нот, чи вірнії слова?
А може зваж в холодному роздyмі
І розклади на атоми усе,
І хай тебе не точить вічний сумнів,
Що було першим – курка чи яйце?
Коли душа твоя в полоні смутку
І ти не бачиш де йому межа
Не поспішай і не чини так хутко,
Знайди спасенний скарб, який лежав
У тебе під ногами, що втоптали
Його в грязюку дикі племена.
Не дай його нікому на поталу,
То хай і ницість духу обмина
Бо дух душі – це гарт і сила зброї,
Яку ніяка сила не здола,
Де зло з добром у вічному двобої,
А з нами б завжди сонячність була.
6 квітня 2011 р.
* * *
Яка пора нам наймиліша
З усіх пір року? Та – усі,
Коли в душі і буря й тиша
Зливаючись, з’єднались в висі
Твоїх діянь усіх часів,
А ти летиш все вище й вище,
Бо ти – посланник звідусіль.
Уже оспівані і весни,
І літо, й осінь, і зима...
А ми в поривах піднебесних,
То замираєм, то воскресним,
Хоча й хода у нас земна,
Трудом цей світ прославим чесним,
Бо іншого у нас нема.
5 жовтня 2011 року
* * *
„Все марнота марнот”, - сказав Екклезіаст,
„І ловля вітру – то пусте заняття...”
Проте цей скепсис не злама й не спинить нас
Іти вперед до світлого багаття.
Бо цей вогонь – жадоба знань і дій,
Веде до світла здійснених надій.
Березень 2011 року
* * *
Коли після зими земля ще снігом пахне,
А у нічну пору морозець завіта,
І ще весна зовсім у роздумах не квапних,
Але панує вже опінія проста,
Що сонячне тепло й всепереможне світло
Розтоплять темноту і холод тих снігів,
Пробудження прийде незмінно і привітно
Й заполонить життям очікуваних днів.
А та пора снігів задумлива, в чеканнях,
Лиш в пам‘яті сплива, як спогади тепла.
Бо днів таких нема, щоб жити без кохання,
І щоб ріка життя невпинно не текла.
Квітень 2015 р.
* * *
Із вуст твоїх то медом струменіють
Усі слова любові, що до мене,
То ядом цідять, або стужу віють,
Коли в тобі зненацька лють до мене.
А як вгадати, щоб був спокій, тиша?
Щоб довго, вічно лагідність тривала?..
Цього ніхто не взнає й не опише,
Бо жінка свою суть не відкривала.
І знов із вуст той мед найзапашніший
Заповнив світ мелодіями з раю!
В захопленні глупію наймудріший.
Раптом з нічого – буревій, – я знаю...
Така ж мінливість і в природі вічна.
І ми цього не зможем заперечить,
Або змінить, чи встановить щорічно
На розсуд наш якісь-то дивні речі.
Всю жінки суть пізнати неможливо,
Хоч марно намагались це зробити
Всі мудреці в усі часи. Тож диво
З див, з яким нам любо жити.
- березня 2010 року
* * *
Палахкотить Чумацький шлях над нами,
Невідомі світи пульсують неутомно,
Нас кличуть йти вперед до світла брами
Втолити спрагу знань одвічно невгамовну.
Я в твердь земну уперся щоб підперти
І щоб збагнути оцю всю сферу зоряну.
І поки стане сил я буду вперто
Тягти цей плуг по небу щоб було з’орано!
Мені поглибшав світ, хоч безліч є питань...
Бо сила знань – це хліб переконань.
14 липня 2012 року
* * * 3
Зависнув місяць над селом.
Моїм селом і цілим світом,
І срібне сяйво розлилось,
Зачарувало дивним світлом,
Цей спокій душу напува
І переповнює бажанням
Чинить добро завжди бува,
Цілющим, як саме кохання.
Спокійно п’ю оцю красу,
Всю неповторність свого краю,
Дітям, онукам донесу
І правнукам заповідаю.
Я відчуваю, що росту,
Що повнюсь силою, громами,
Пізнавши істину просту –
Любов доводити ділами.
Березень 2008 року
* * *
Рідне – все рідне
Кожен день починається з ранку,
Кожна пісня із серця іде,
Кожне слово – це звуків огранка,
Що в обійми Вітчизни веде.
Рідний край, ти найкращий у світі!
Не тому, що красот більш нема,
А тому, що це рідне суцвіття
Нам на серце бальзам налива.
Бо у рідному краї все рідне:
І високість блакитних небес,
І безмежність простору, що квітне,
Що наповнений радістю весь.
Наша мова у рідному краї
Перевеслом пов’язує нас.
І ріднішої просто немає
Із найкращих у світі прикрас.
Травень 2011 року
Починайте спочатку! 4
Починайте, не бійтесь, спочатку!
Коли виходу ніби нема,
Коли все неймовірно гірчате
Й сподіватись на краще – дарма.
Коли тьма із пещерної ніші
Душить душу і серце скребе,
Коли друзі, колись найвірніші,
Поздавали нізащо тебе.
І коли вже здається піднятись
Нема сил та сенсу нема
Знай, що велетнем можна вважатись
Лиш тоді, коли хвиля здійма
Незборимої волі завзяття
До життя і живого вогню,
А священного духу багаття
Не гасіть цю одвічну борню!
Бо попри тимчасові невдачі
І всуціль безгрошів’я з’їда,
Киньте розпач і духу ледачість,
Ваш девіз – переможна хода.
Починайте, сміливіш, спочатку!
Починайте з ідеї, з мети,
З тими, хто сам себе без остатку
Віддає, щоб до Правди дійти.
Вся енергія, вся без остатку
Хай як пісня луна парафраз:
Сумнів геть! Починайте спочатку!
Ще вам доля всміхнеться не раз!
Травень 2011 року
* * * 5
По всюдах всіх, де ми живем і гідно
Сумління наше сієм між людьми,
Щодня вертаємось на землю рідну
Хоч подумки, бо знаєм звідки ми.
Коли щастить прибути до Вітчизни
То наше хвилювання нароста –
Нас живить небо, що над нею висне,
Її цілющі щедрість й простота.
Коли я прибуваю в Україну,
То йду туди, де вісімнадцять літ
Я пив цей край, немов молочну піну,
І босоніж ходив від цих воріт.
Поля, ліси, яри, гаї при луках.
І поміж верб водоймищ дзеркала –
Ця наймудріша і проста наука
Щоденно в нас вливалась і текла.
Крім цього сяйва сонця, бездни неба
І пахощів настояних ланів
Мені ніде, ніколи так не треба!..
Я навіть більш нічого б не хотів.
Блаженний край, його трудящі люди,
Не зміряти нічим його глибінь!
Нехай розносить славу нашу всюди
Завзятість слобожанських поколінь!
Травень 2011 року
* * *
Півні давно вже проспівали.
А ти ще сниш? Чи вже не спиш?
Вже сонце усмішку прислало
У ранок наш. Ти сон полиш!
Вставай і йди у світанковий
Блаженний світ, земний цей рай.
І хай прийдешній день цей новий
Несе розмай у рідний край!
3 січня 2016 року
* * * Послухайте, як листя шелестить
Коли дерева оголяють віти...
В осіннім небі сонце ще блищить,
А більше стужею вже віє вітер.
Він кличе нас до нової весни
І засіва в серцях відбірні зерна.
Минулі дні – не вернуться вони,
А нові дні ще радість нам повернуть.
Прислухайтесь! В цій мові чарівній
Шепоче нам осіння позолота
Якусь щемну мелодію, а в ній
Мов мед цілющий, що зібрався в сотах.
Послухайте, як листям шелестить!
Й мінорно тиха свіжість диха в очі.
В душі і радість, але щось щемить,
А тиша сподівання шле пророчі.
В осіннім лісі листя шелестить,
В їх шелесті є спогади і мрії,
І тихий сум, і довгий, і як мить
Нас поверта у сонячні надії.
Прислухайся! То листя шелестить,
То теплих днів – ревізія осіння,
І збіглий час вчорашніх днів біжить
Крізь зиму в неминуче провесіння.
3 жовтня 2013 р.
* * *
Найдовша ніч – найменший день.
В цей час коли земля поволі
І ми почнемо відлік новий
В оце мережання кілець,
В щорічнім колі круговерті –
Де він, початок, чи кінець?
І в що вони таки оперті?
21 грудня 2013 р.
* * *
Дощить. Хоч осінь ніби рання.
Той бік поверне де живем
І сад мовчить зажурливо і жде
Коли настане час прощання
І золото дібров, і хмарність,
Задумливість, і роздумів пору.
Чи наші клопоти – то марність?
А може то є наш вінок Добру?
12 вересня 2018 р.
* * *
Щемить, - коли ти на перорні,
А я – на злетній полосі...
Весь світ – в прощальному полоні,
В печальній і скупій сльозі.
Через вікно, ілюмінатор
Я враз побачив всі роки, -
Вони немов вулкана кратер
В прощальнім помасі руки...
Невже надовго? Хто це знає?
І скільки рані цій щеміть,
Коли розлука серце крає
І майже вічність – кожна мить?
Та час безжалісно спливає –
Він і лікує, і ятрить:
І переможців називає,
І тих, що під щитом лежить.
Так, час летить. І в його леті
Розтане миті гострота...
А поміж безлічі портретів
Лиш незабутня тільки ТА...
- 08. 2018 р. Берлін
* * *
Чи диво то, чи видива наявність?
Коли раптово, мов з нівідкіля,
Як з темряви, благословенна ясність
Всього мене тобою окриля!
То мабуть доля, ніби не навмисно,
Як свята дарувала їх для нас, –
Ці зустрічі, як сонячне намисто,
І як магічний дорогоуказ.
В цих знаках, як в пророчім сяйві
Ми вгледіли – то наше майбуття!
Всі інші аргументи були зайві...
Нажаль, назад немає вороття...
Квітень 2019 р.
БАЙКА
По пасовиську з краю в край отара смирнесенько собі ходила весь сезон й нагулювала все оте, що їй належить... Її водив Козел, разом з баранами, звичайно, на підмогу. А вовну, шкури, м‘ясо з трибухою чемнесенько щорічно хазяю здавали, – відверто кажучи, ну просто задарма.
Та бач, зажерливість нестримна Хазяю „пораду“ гарну підказала: щоби того добра побільшало ще більше, поставить треба пастухом Вовка, – йому грошей платить не треба!
Так і вчинив Господар – пасе отару Вовк собі на радість ситу...Та тільки бекання із пасовиська з часом вже рідше й рідше можна було чути. За рік-другий на полі тім буяли тільки бур‘яни. Та інде поміж них вибілювались вітром та дощами овечі ребра і копита та роги баранів...
Жадоба непомірна – то такий порадник, який нікого не приводить до Добра.
* * *
В твоїх очах кохання поволока!
Така-то зваба!... Боже, не рятуй!
Всього мене на вчинки загартуй
І зорі щоб щасливились звисока!
Ти – кращий згусток всіх молекул світу!
Де той Творець, що так тебе зваяв?
Ти – вище всіх фантазій і уяв,
І промінь всіх тяжінь несамовитих!
В полоні цім – я не в ярмі неволі,
А в злеті всіх енергій і потуг
Палаю, щоб ніколи не потух
Вогонь високих пристрастей і волі.
березня 2019 р.
* * *
Скажи мені яка різниця
Між тим, як ти був молодим
І сивим вже? Коли живиця
Сочилась з тебе – був ти ким?
Були часи – стрибати, бігти...
І все хотілося пізнать!
Здавалося, що все би міг ти
І навіть час всій перегнать.
У ті часи, дзвінкі, зелені
Ти все ловив, все куштував,
Весь світ зачерпував у жмені
І спраглу душу напував
Життєвим проявом всебічним
І думалось так буде вічно...
Липень 2019 р.
* * *
В цю мить я є ось тут, а вчора
Був десь не тут, а десь отам –
Шукав чи є світів опора
З руйнацією пополам.
Я не знайшов. Хоч був в захваті,
Але шукав, що було сил.
Я стер з лиця землі екватор
Й переінакшив полюси.
Всі еліпси і всі орбіти
Повипрямляв – нехай летять
Туди, де чорні дири світять
Й пульсари оком миготять.
Не буде там ні зим, ні літа,
Ні осені, ані весни...
На якім курсі, чи орбіті
Все б це крутилось і гуло?..
Й бридка гримаса Аеліти
Замінить нам казкові сни.
Оце ти так удосконалив?
Осінь 2019 р.
***
Я ще не все, не все тобі сказав
Ти ще не все тепло подарувала
Своїх очей і рук, мов те свічадо…
Бач сонце встало - й новий день настав.
Дні линуть у вічність…
В серці тужно й радо,
А я тобі іще не все сказав.
***
Земля – це сад, що розцвіта весною
І щедро осінню плоди свої дає,
Життям дзвенить і вічною красою,
І рухом повниться і знову повстає
Невпинний плин матерії і часу,
Який силкуємось збагнути до кінця.
І вимірять енергію і масу.
І що це значить вічність ?
Що миттєвість ця ?
Жовтень 1997 р.
***
Якщо дивитись дуже довго в небо
Й шукати там далекий відгук свій,
То хай постане й запитать потреба:
Чи чистий плин вечірніх наших мрій ?
Чи так розумні ми – діти природи,
Щоб вимірявши все своє єство,
Збагнуть і взяти, як винагороду,
Сили законів божих торжество?
Квітень 2000 р.
***
Поміж сосен, берез, лип і кленів
Як метелик літа поміж трав,
Потопаючи в сяйві зеленім,
Твій ясний силует проплива.
Літній день, височінь над землею,
Спів життя, що усюди луна,
А я лину, я лину за нею,
Розчиняюсь в гаях і лугах.
Я купаюсь у повені літа,
Хай співають його солов’ї !
Я завидую травам і квітам,
Що цілують коліна твої.
Липень 1974 р.
***
Для мене берег моря – це натхнення.
Чи не тому, полишив справи всі,
Йдемо до нього, як на одкровення,
Під шепіт хвиль не вимовлених слів.
25 жовтня 2004 р.
***
Навіяв вітер хмари – дощ пішов.
Яка то радість для всього живого !
Вода, повітря, сонячне тепло –
Все це для всіх, як і для щастя твого.
14 лютого 2008 р.
Поскриптум автора:
З Самого народження і до глибокої старості, від материного молока, через все оточення і аж до космічних недосяжностей, та абстрактність уявлень, і завдяки своїй діяльності, - людина пізнає світ і себе в ньому. І в цьому весь сенс життя.
Народився я і виріс на Слобожанщині, в Україні. Для мене це рідний край; і всі об’єктивні характеристики його, і всі опоетизовані епітети – доречні. Вважаю за абсолютне право кожного сказати так само про свій край в будь якій частині нашої планети.
Саме життя – це радість. Хоч в житті окремої особи, чи групи людей, чи навіть поколінь, вдосталь передується: розквіт і занепад, тріумфи і поразки, радість і печаль… І все це ми пропускаємо через свою свідомість – і чуттєво і розсудком зважуючи, тобто – осмислюємо. А сама культура і мислення і осмислення – це результат багатьох чинників, що формують особистість. Найважливішим з них було, є й буде – слово. У кожного народу своє слово – це не просто сполучення звуків, це універсальний код ментальності і ключ до пізнання, усвідомлення і світобачення. Тому для кожного із нас рідна мова це не тільки форма, а й зміст всього нашого буття. А його параметри визначаються і рівнем знань і культурою застосування їх.
Те що ви прочитали, - це окремі фрагменти деяких записів, деяких роздумів. Вони існують тепер без претензій на правило і всеосяжність… Написано рідною мовою, далеко від України в Литві, яка стала Батьківщиною моїх дітей.
Леонід Трегуб
v