СТЕПАН ОЛІЙНИК (Вірші)
Написав Administrator   
Середа, 27 травня 2009 15:50
Головна статті
СТЕПАН ОЛІЙНИК (Вірші)
ПЕС БАРБОС І ПОВЧАЛЬНИЙ КРОС
СИНОК-МАТЕМАТИК
НОМЕНКЛАТУРНИЙ МАЦЕПУРА
«БАРИШНЯ» З ГІТАРОЮ
ДЕ ІВАН?
«СИМПОЗІУМ»
«МАЛЬЧИК»
МАМИНА ХАТА
ВЕРБЛЮД
ГОТОВ ПОЧАТИ ВСЕ СПОЧАТКУ...
ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ
У НАРЯДНІЙ
З ОДЕСЬКИХ ЗАМАЛЬОВОК
З РАННІХ ВІРШІВ
Всі сторінки

Степан Іванович ОЛІЙНИК


 

СТЕПАН ОЛІЙНИК: ПОЕТ — НА ТЛІ ЕПОХИ

Богдан СУШИНСЬКИЙ,
академік


Степан Олійник належить до тих митців, чия творчість — явище саме по собі яскраве, неперебутнє — виходить далеко за межі суто мистецької ниви, мудро і владно осягаючи ниву національної свідомості, оту життєдайну ниву, на котрій, віщо і божественно, виколосюються покоління й покоління народу нашого.

Глибинне знання побуту, звичаїв, традицій, самих основ психології українця; тонке відчуття істинно народного, і то не олітературеного, а первісного, на дошкульній буденності замішаного, гумору; могутній, неординарний літературний талант — ось те, що у вишуканому поєднанні своєму дозволило Степану Олійнику не лише вирізнятися з-поміж плеяди тогочасних поетів-сатириків, але й зійти на Голгофу захисника отієї, в душевності і щирості своїй, неосяжно великої, проте перед свавіллям чиновницьким в усі віки «маленької» людини, котра, за самим становищем своїм, завжди виявлялася духовно і сердечно близькою йому.

Вчитайтеся в карбовані строфи гострих сатиричних памфлетів поета, з рельєфно вигравіруваними назвами: «По шкалі номенклатури», «Нєдовложєніє в казан», «А ми засідаєм», «Повечеряли чудесно»; вдумайтеся в ситуаційний трагізм саркастичних есе: «Лікарня на замку», «Шахта «нежоната» чи «Номенклатурний Мацепура», і ви відчуєте, що за кожним їх рядком — складна філософія українського буття 60-70-х років XX століття; за кожним порухом викривального мазка — цілі трактати з таких понять, як людська гідність, порядність і професійна етика; за кожною «літературною деталлю» — разюча деталь номенклатурної бундючності, службової непорядності і цілковитого збайдужіння до самих основ суспільного співжиття...

Я знав від друзів по роботі, 
що цей директор — кар'єрист 
На підлабузницькій підлоті 
Надвидатний розвинув хист. 
Вмостившись вигідно за «пультом», 
Він діяв методом старим: 
Служив лиш культикам і культам 
І їхнім дамам дорогим. 
Він по шкалі номенклатурній, 
Що склалась в культовій порі, 
Містив одних в тісні конури, 
Других — у люкси нагорі... 
— Ну що ви! Всяке є насіння 
І всякий сорт працівників. 
А ви ж — начальник управління 
Всіх українських вітряків!..

...Це з одного з таких сатиричних памфлетів — «По шкалі номенклатури».

Істинний майстер слова завжди пізнається за неперебутнім талантом своїм, афористичністю письма, виразністю і соціальною визначеністю концепцій; і, звичайно ж, за мудрістю сентенцій, котрі визначають його світобачення, отією природною житейською мудрістю, яка формує його ставлення до подій, явищ, величі і ницості людського єства. Й ось у цьому — у джерельній мудрості житейській — Степан Олійник неперевершений.

Чи не кожну його поезію прискіпливо вивірено терезами непідкупної порядності і кар'єристського осатаніння; щирої відданості своїй справі, своєму, нехай і непоказному, але потрібному людям ремеслу, й егоїстичної зневаги до самої ідеї служіння громаді; сповідної чесності, вже навіть не про око людське, а перед совістю своєю, і мізерної, суєтної дріб'язковості...

Наради, летучки... Кінця їм нема.
Штани аж блищать від сидячки...
Та ще, як на гріх, затяглася зима,
Розтягши регламент балачки.
...В людей трактори уже в поле пішли —
Гуркочуть на ниві, за гаєм...
Нам теж би отак! Та не маєм коли:
Удень і вночі засідаєм!
Все ясно давно! І тріщить голова
Від тої словесної зливи...
Давайте ж помовчим хоч тижнів зо два,
Хоч поки засіємо ниви!
(«А ми засідаєм...»)

Серед сьогоденних розвінчувачів мистецьких авторитетів неминуче виявляться — і вже виявляються — такі, що віднайдуть в Олійника і «щедру данину злободенності», котра у шанувальників високого мистецтва ніколи в пошані не була, і «пожертвування художньою вартісністю задля місткого сатиричного слова»; й натяки на ідеологічну заангажованість...

Але чому, власне, ми повинні вдавати, що всього цього віднайти в Степана Олійника неможливо? Аби тільки бажання! Невже не зрозуміло: поет, який обрав найпідступнішу, терням і стернею порослу, ниву публіцистичної сатири, свідомо прирікає себе на те, що значна частина його творчих зусиль, значний шмат його творчості сходитиме на цій ниві пекучою злободенщиною, неминуче сягатиме приземленості буття, і в одноденності та перебутності своїй, свідомо поступатиметься класичним зразкам поезії? І Степан Олійник, цей мужній митець, ця людина ліричного — і то не лише в мистецтві, але і «в миру» — складу душі і мислення; чудовий, пройнятий тонким народним гумором, оповідач житейських історій, віщо передбачав і неминучість подібних втрат, і закиди естетствуючих колег, гаразд усвідомлюючи, що далеко не все з його доробку, що рівноцінне й адекватне його часу та його поколінню, так само адекватно сприйматиметься поколіннями прийдешніми. Одначе його це не зупиняло:

Сатирик рівен хліборобу: 
Встає до дня, одягне робу 
І знов береться за перо, 
Усе лихе руба на ниві, 
Щоб люди всі були щасливі, 
Щоб захистить від зла добро!

Не випещена, зманіжена ліра естета, не мантія мандрівного — у часі і просторі — філософа від рими; не лаври улюбленця інтимної лірики, а жорстка, пропахла землею і потом трудівника, роба — ось що чекає на поета-сатирика Степана Олійника упродовж усього його творчого життя. Так, щось із його доробку, справді, виявилося на вартісність «одноденки», щось було актуальним, сприйнятним та й взагалі, зрозумілим лише поколінню самого митця. Але назвіть мені літератора, у творчості якого не було б, тією чи іншою мірою позначеної, данини своєму часу, злободенності та політичним пристрастям; ідеології виживання влади й ідеології виживання підвладних.

Згадаймо, як наші провідні гумористи скаржаться на те, що найдотепніші естрадні шкіци, котрі в такому фаворі у нашої публіки, — в зарубіжних аудиторіях абсолютно не сприймаються, і то не через мовні втрати, а через цілковите несприйняття реалій радянського та пострадянського ідіотизму; нашого з вами комунально-хрущобного, напівжебрацького, психологічно закомплексованого існування. А що вдієш: інша культура, інше уявлення про права особистості, інший рівень соціальної захищеності й соціального світосприймання.

То чи ж варто дивуватися, що серед явищ, з якими доводилося зустрічатися поколінню Степана Олійника, було чимало такого, що опиняється поза межами нашого уявлення про взаємини між владою і громадянином; про ставлення до моди і «модничання», тобто так званого «стиляжства»; до прав та обов'язків кожного з нас.

Взяти хоча б оті неминучі за тоталітарного ре¬жиму «літературні — як їх тоді називали — парово¬зи», у вигляді окремих віршів, або й цілих циклів, із прославлянням мудрості Комуністичної партії, без яких цензурі і видавцям просто не уявлялася поява на світ Божий будь-якої, навіть сатирико-гумористичної, книжки. Звичайно ж, не обійшлося без них і в книжках С.Олійника. Але сучасники його знали, що ніякого відношення до творчості даного письменника всі ці «паровози» не мають, а тому просто перегорта¬ли їх. Чи надмірна, ніяким здоровим глуздом не виправдана, заідеологізованість «кадрової політики», коли, навіть для того, щоб її призначили майстром цеху чи завідуючим фермою, людина спочатку муси¬ла ставати комуністом, оскільки без партквитка на ці, що вже казати — на вищі, посади, не призначали. Ось чому на всіляких посадах виявлялася — за Степа¬ном Олійником — така велика кількість «номенкла¬турних «мацепур», кар'єристів-балакунів та підлабуз¬ників, котрі, пробившись до портфелів та портфеликів не за фаховими, а за суто номенклатурними даними, дбали не про колектив свій, не про справу, а про влас¬не виживання, про те, щоб завжди «дотримуватися лінії партії», про одверту пропагандистську показуху:

Де трибуна, мікрофон, 
Там і він, як Ціцерон. 
Лиш підійде до контори 
— Клич негайно всіх на збори! 
...Трішки щось про Занзібар, 
Кілька слів про чорний пар. 
Знов торкнеться, після зябу, 
Міжнародного масштабу... 
А на той, он, ХТЗ, 
Що не оре й не везе,
А стоїть з обдертим боком,
Він не кине навіть оком.
Кожним словом — дзень та брень,
Не цікавиться лишень,
Чи тут мають трактористи
Де спочити і поїсти.

Загалом, люди, схильні до пустослів'я, трапляються в будь-які часи, але епоха Степана Олійника — то була їхня епоха, зумовлена пропагандистською демагогією, ідеологічною зацикленістю та непрофесіоналізмом великої кількості попризначуваних «згори» партноменклатурних мацепур. Наше покоління ще пам'ятає, як уся країна була всіяна незавершеними будовами, так званими довгобудами, на яких вічно не вистачало майстрів, техніки та будматеріалів, на яких розкрадалося все, що тільки можна було розкрасти, але там безкінечно проводилися збори тру¬дових колективів, на яких осуджували апартеїд в Африці та капіталізм в Америці; там завжди були щити з фотографіями передовиків та щити з соціалістичними зобов'язаннями; завжди викликали якісь колективи на трудові змагання, а в робочу днину проводилися політінформації, на яких «паслися» обкомівські та райкомівські лектори і пропагандисти... Таким був час, і читач, котрий по-справжньому хоче збагнути сутність сатири Степана Олійника, пізнати її злободенність, осмислити життєве коріння змальовуваних у ній життєвих явищ, передусім, мусить знати особливості самої епохи.

Відомо, що тисячі митців, опинившись під «пресом згори», пресом замовлень та «втручань зверху», були репресовані, або й загинули в комуністичних концтаборах. Серед них виявилося й чимало побратимів по перу Степана Олійника, зокрема, талановитий сатирик і гуморист Остап Вишня. Тож, треба було й справді володіти неабиякою громадянською мужністю, щоб у той час, нехай навіть і з певним замовчуванням та обережностями, щоднини рядитися не в тогу служителя «великих і малих культів», а в чорноробську робу сатирика, вирубщика «усього того лихого», що, через невикорінюваність свою, поступово перетворювалося на соціальне зло і національне лихо.

Так, справді, кожен митець фізично, творчо, філософсько-інформаційно та світоглядно належить своєму часові. І то вже від нього самого, від таланту його, від провидницького дару залежить: зуміє він, творчо опанувавши досвід сучасників і попередників, стати мистецьким виразником свого часу, свого покоління; уособленням дарованої йому долею епохи, чи так і залишиться «одним із багатьох, хто намагався...», бо мудро мовила Ліна Костенко, що не було епохи для поетів, але були «поети для епох». А талановитий поет-сатирик, тонкий гуморист, великий знавець народного побуту і народної психології, Степан Олійник є саме тим поетом, без якого навіть важко уявити собі нашу епоху; який, мистецьки творячи її, водночас сам виявляється найяскравішим її творінням.

 

.. .А розпочинався життєвий і творчий шлях Степана Івановича на Одещині, де 3 квітня 1908 року він народився в селі Пасицелах, тепер — Балтського району. Майбутньому поетові не минуло й року, коли родина його перебралася до Левадівки (Третьої Миколаївки) — тепер Миколаївського району Одеської області.

І подільська краса Пасицел, і весняне марення степових ланів, котрі намистом обрамляли Левадівку, і романтика великого портового міста Одеси — з його самобутнім фольклором, житейською самоіронією та невмирущим оптимізмом — згодом знайшли своє відображення в ранніх творах Степана Олійника: «Отак і живу. З віршованих листів батькам», «Ланами йду», «Що скажу їм», «Рибальське»... Тобто в тих творах, в яких він формувася як лірик:

Туди, де мрій моїх джерела 
Квітчались веснами в саду, 
Де вздовж ріки біліють села 
І спіють яблуні в меду, —

Ланами йду.
А там мої з дитинства друзі. 
Я з ними ріс і коні пас, 
Ганяв зайчат у кукурудзі... 
Я славлю час,
Добу і час,
Коли пішов звідціль по праву, 
Учитись, першим у роду!.. 
В село крізь ниву золотаву 
Ланами йду!
(«Ланами йду», 1931 р.)

Тут, в Одесі, Степан Олійник закінчив семирічну школу імені Лесі Українки, далі — кооперативний технікум та літературний факультет Одеського інституту народної освіти. Простежити ранній період його творчості можна з біографічних оповідань письменника.

«У моєму степовому селі Левадівці на Одещині, — описує С. Олійник історію появи своєї першої замітки в одеській газеті «Червоний степ», — стояла гаряча пора. Ще тільки сонце золотило краєчок неба, а селяни вже поспішали на поля. Уже шостий рік мої земляки-трударі сіяли й косили не панове і не для пана, а своє і для себе...»

Зверніть увагу, як психологічно точно передано світобачення селянина-незаможника двадцятих років, який, справді, був щасливий з того, що вже «косив не панове і не для пана», а відтак, щиро вірив, що тепер «косить своє і для себе».

«У ті роки великою популярністю користувалася в нашій окрузі селянська газета «Червоний степ». Читав і я цю газету. І не раз мені було жалко, що про інші села пишуть у кожному номері, а про моє село ні разу і не згадувалося.

І от одного вечора, коли батьки й молодші сестри уже спочивали, я висмикнув зі шкільного зошита два аркуші паперу, тихенько пробрався в другу половину хати, запалив каганець і сів писати свою першу в житті кореспонденцію».

Через тиждень замітку, про яку мовиться в автобіографічній оповідці, було опубліковано, і саме цей факт став поштовхом, який визначив усе подальше життя Степана Олійника, котрий більшу частину своїх літ віддав журналістиці, працюючи в газетах Одеси та Києва: «Чорноморська комуна», «Вісті», «Радянська освіта», «Колгоспник України», а вже згодом, у повоєнні роки — в редакції журналу «Перець».


Куди б не закидала його доля, як письменник і журналіст Степан Олійник не просто пам'ятав, а, я навіть сказав би, сповідував батьків заповіт, батькове напутнє слово, мовлене ще тоді, в далекі юнацькі роки, коли Степан Олійник пізнього вечора, складав свою другу в житті кореспонденцію для газети «Червоний степ».

«На цей раз застав мене вдосвіта за столом батько. Він не сварився. Чогось протяжно зітхнув, погладив ніжно мою голову і сказав:

— Ну що ж, коли вже у тебе така невидержка, то пиши, сину. Але пиши правду. Боже тебе сохрани щось неправедне написати!..»

«Боже тебе сохрани щось неправедне написати!..» — ось та морально-етична заповідь, котрої великий сатирик свято дотримувався упродовж усього свого життя. У тридцяті-сорокові роки, тобто в часи масових комуністичних репресій, перо в руці сатирика було страшною зброєю, поводитись із якою слід було дуже делікатно. Будь-яке запізнення на роботу могло бути витлумачене, як звичайнісіньке собі запізнення, а могло — і як саботаж, тобто як тяжкий державний злочин. За кілька колосків, підібраних на вже скошеному полі і принесених до голодної багатодітної хати колгоспника, людину могли засадити до сибірського концтабору. За будь-яку серйозну критику, той, кого критикують, чи той, хто критикує, — або й обидва разом, то вже залежно від ситуації та примхи слідчих, — могли бути оголошеними «ворогами народу».

Уже й через сімдесят років по тому все ще вражаємося підлотності звинувачень, за якими гепеушники та енкаведисти ліпили «розстрільні» статті та смертні вироки відомим ученим, педагогам, митцям, військовим; тисячам і тисячам заможних селян, названих «куркулями», адже лише з України було виселено понад 200 тисяч таких родин, увесь цвіт українського селянства!

Я не випадково згадую про це. Жорстоко пройшовся тоталітарний режим і долею видатного поета.

Я мав нагоду почути розповідь доньки його, Лесі Степанівни та сестри Марії Іванівни, що в 1931 році Степана Івановича, тоді ще студента Одеського ІНО, теж заарештували як «ворога народу».

Упродовж усього життя свого сам Степан Олійник і його родина замовчували цей факт як найжахливішу сімейну таємницю. Про нього — за життя Степана Олійника — ніде й ніколи не писали в пресі. Та й по смерті його теж мовчали. Уже хоча б тому, що у світі існувало лише кілька людей, котрі пам'ятали цей факт, про який, на думку доньки поета, в наш час читачі його повинні дізнатися.

Так, дійсно, восени 1931 року агенти НКВС заарештували Степана Олійника прямо в студентському гуртожитку. Кілька місяців його допитували в камерах цієї комуністичної охранки, вимагаючи зізнатися в тому, що він є «українським націоналістом». Підставою для цього розстрільного звинувачення слугували два факти: по-перше, частівки, які Степан Олійник писав для студентської агітбригади «Сині блузки», але в яких не було нічого націоналістичного; й українська сорочка-вишиванка, котра завжди викликала ненависть у «радєтєлєй свєтлаво коммуністіческаво будущєво». Для них кожен, хто вбирався в українську вишиванку чи говорив, а тим паче — писав твори українською мовою, уже був «українським націоналістом», уже викликав лють. Вирвався Степан Олійник із підземелля НКВС лише дивом. Врятував його, судячи з усього, побратим по перу, згодом — відомий сатирик Володимир Іванович. Це він, ризикуючи власним життям, пише листа М.Калініну і збирає під ним двісті підписів студентів на захист «помилково заарештованого» Степана Олійника.

Ось як розповідає про ці події один із небагатьох, хто знав таємницю родини Олійників, — письменник Володимир Лясковський, у вже згадуваній мною статті «Серйозне життя сатирика».

«Осінньої ночі 1931 року два капітани НКВС на «чорному вороні» під'їхали до гуртожитку педіна, щоб заарештувати студента Олійника, як «ворога народу», ...і тоді його товариш (В. Іванович. — Б. С), з ризиком для власної долі, складає емоційного листа «Всесоюзному старості» М. І. Калініну. Двісті підписів. Може, в тридцять сьомому всі двісті студентів загриміли б у ГУЛАГ, але в 31-му ще був якийсь просвіток. Лист зіграв свою роль. Через кілька місяців Степана випустили з в'язниці. Проте здоров'я його було підірване. Коли його викликали до військкомату, медкомісія оголосила невтішний висновок: «білоквиточник» (тобто такий, що не придатний до військової служби. — Б. С).
З боку одеського літератора Володимира Івановича це, справді, був надзвичайно мужній вчинок, громадянський подвиг. Але мало хто здогадувався, про що йдеться, коли в присутності своїх колег Степан Олійник обіймав Івановича, називаючи його своїм рятівником.

А закінчив інститут майбутній сатирик уже в 1934 році, рік провчителювавши до того на переддипломній практиці в с.Бехтери Голопристанського району на Херсонщині, в місцевому сільськогосподарському технікумі.

Окрему, героїчну, сторінку творчої біографії його становить овіяна вітрами війни фронтова журналістика, адже він був кореспондентом газети «Сталинградская правда», брав участь у Сталінградській битві. Пережите ним у цей період знайшло своє мистецьке відображення у поемах «Іван Коляда», «Іван Семенюк», циклі «Вірші про Сталінград» — в яких віднаходимо чимало того, що згодом у публіцистиці та літературознавстві нашому набуло назви «окопна правда». Тобто та, не пропагандистська, не позірна — істинна, окопно-солдатська гірка правда, без знання якої митець не здатен був би піднятися у своїй творчості до рівня «правди мистецької», правди життя, котра в усі віки була найвищим критерієм осягнення письменником життєвого, документального матеріалу.
У газеті «Вечерняя Одесса», під рубрикою «З записника письменника», якось з'явилися надзвичайно цікаві спогади колишнього фронтового кореспондента «Комсомольской правды», письменника Володимира Лясковського «Серйозне життя сатирика».

«Те, що пережив Степан Олійник на березі Волги, яка горіла і гуркотіла день і ніч, п'ять місяців підряд, — ділився своїми роздумами письменник-фронтовик, — глибоко і яскраво відображено в його вірші «Сталінград», про який командарм В.І.Чуйков сказав: «Дякуймо українському поетові, він по-гвардійському допомагав захисникам Сталінграда». Вірш було опубліковано в обласній газеті «Сталинградская правда».

А 2 лютого 43-го року на центральному майдані волзької твердині відбувся мітинг, присвячений переможному завершенню Сталінградського побоїща. Сапери спорудили з колод трибуну, застелили її килимами, захопленими в штабі полоненого фельдмаршала Паулюса. Генерал-полковник Чуйков Василь Іванович у своїй схвильованій промові процитував вірш Олійника, який став знаменитим у захисників міста:

«Спроси у того,
Кто за мать-Беларусь
Мстит пулей, ударом приклада, —
Он скажет: — Живу
И над Волгой борюсь
За край мой, за честь Сталинграда.
Спроси у того,
По ком плачут сыны
В избе у днепровского сада,
Он скажет: 
— За долю родной стороны
Дерусь у ворот Сталинграда!..»

Кінооператор-фронтовик Роман Кармен знімав на стрічку цей переможний, завершальний акорд істинно бетховенської могуті. Увічнив на плівці і групу письменників, котрі натхненно розповідали світові про богатирів волзького бастіону. Серед них були: Ілля Еренбург, Василь Гроссман, Костянтин Симонов і Степан Олійник. Коли генерал Чуйков читав ці рядки, всі письменники і фронтові журналісти гаряче вітали іменинника Степана Олійника».

Перший вірш Степана Олійника був опублікований в одеській газеті «Червоний степ» у 1925 році. Але перша збірка поезій «Мої земляки» з'явилася лише через двадцять років, у 1947-му, після Другої світової війни. З упевненістю можна сказати, що ця книжка стала визначальною у творчості поета, оскільки в неминучому виборі між лірикою і поетичним гумором, сам талант митця віддав перевагу тому, що виявилося природнішим для поетичної манери, світобачення і способу образного мислення Степана Олійника, тобто гумористичній поезії.

І згодом життя підтвердило, що вибір цей був правильним. Хтозна, як би склалася мистецька доля Степана Олійника як поета-лірика, але як гуморист, як талановитий сатирик, він, безсумнівно, сформувався. Уже в сорокових роках він став одним із найпопулярніших сатириків усього тодішнього Радянського Союзу. А за збірку гумористичних віршів «Наші зна¬йомі», що з'явилася в 1948 році, був удостоєний Державної премії СРСР.

Поява будь-якого художнього твору на шпальтах тодішнього офіціозу — московської газети «Правда», уже вважалася вершиною офіційного визнання митця. Як би ми тепер не ставилися до цього видання, але факт залишається фактом: понад сто гумористич¬них творів Степана Олійника, що були видрукувані в ньому, принесли поетові величезну популярність. Його двічі нагороджували найвищою тогочасною нагородою — орденом Леніна; двічі обирали депутатом Верховної Ради СРСР. У 1976 році, в Москві, навіть побачила світ збірка гуморесок та фейлетонів, написаних Степаном Олійником спеціально для «Правди». Чи ж багато знайдеться гумористів, яким вдалося домогтися появи такої збірки?!

Утім, кажучи «написаних спеціально для «Правды», я лише віддаю данину усталеному поясненню, яке з'явилося в літературознавчому обігові ще за життя, а можливо, і з вуст самого Степана Олійника. Насправді ж, писалися вони не задля публікації в офіційній «Правде» — це видання було лише засобом спілкування митця зі своєю читацькою аудиторією, а задля отієї істинної, народної правди, якій він усе життя як поет-сатирик вірно і віддано служив, яку освячував і возвеличував силою свого високого гуманістичного таланту. Недарма ж ім'я його почало викликати справжній пострах у чиновництва, допомагаючи поетові обстоювати справедливість, боротися з бездушністю, господарською некомпетентністю, зазнайством та хабарництвом; проти отих численних крадіїв, носіїв, хапуг, котрі будь-яку, наймізернішу за рангом, посаду свою негайно перетворювали на «доходне місце», а ще — проти рангового чиновництва, котре цих «діляг» опікало та оберігало.

Степану Олійнику завжди вдавалося з великою соціальною та психологічною вірогідністю визначати больові точки суспільного буття. Для нього не існувало проблем державної ваги і проблем дріб'язкових. Як журналіст, соціальний психолог, сатирик, просто як громадянин величезної, але невпорядкованої — з благенькими зародками демократії і нерозвиненим почуттям господаря, почуттям власника- держави, він добре знав, що мільйонам співгромадян його щодня отруюють життя саме оті, на перший погляд, дрібні порушення закону, дрібні злочини; оте чиновницьке хабарництво, протекціонізм, неповага до особистості; пихатість та зазнайство містечкових наполеончиків, показуха та невміння господарювати, а ще — культи всіляких вождів, вождиків та ... анонімок.

Особливість творчості Степана Олійника як сатирика саме в тому й полягає, що найскладнішу проблему державної ваги він уміє відтворити через погляд, розуміння і щоденні потреби простої людини і, водночас, піднести якісь, нібито дрібні, повсякденні побутові негаразди цієї простої людини до рівня державної проблеми.

Бо чого варте суспільство, в якому пересічний громадянин не здатен перейматися проблемами держави, а сама держава не бажає і не здатна перейматися проблемами свого громадянина? Відтак кожна збірка С.Олійника віршованих гуморесок, сатиричних оповідок та фейлетонів — «Гумор і сатира», «Сер Макітра», «Ходить перець по городу», «Дорога дама», «Який Сава — така й слава», «Здоровенькі були!», «Дозасідався», «З житейського поля»... — то сотні справді житейських історій, сотні сатиричних замальовок та гострих проблемних фейлетонів, за кожним із яких — прагнення сатирика і гумориста необразливо, але принципово поміркувати над тим, як ми живемо, і чому живемо саме так; які проблеми, дійсно породжені нашим державним та соціальним устроєм, а які — нашим власним недбальством, нашою природною фізичною та душевною лінню, небажанням самопізнаватися і самовдосконалюватися. І не варто власні пороки пояснювати, а головне, виправдовувати пороками людства. У такому виправдовуванні мало втіхи, а ще менше — користі.

Чудове, істинно народне, глибинне знання фольклору дозволяє Степану Олійнику послуговуватися у своїх творах невмирущим арсеналом усної народної творчості, житейської мудрості, усім багатством дошкульного гумору та побутового дотепу. А знання психології «сільського дядька», безлічі типових характерів, допомогло йому сотворити колекцію яскравих, образно вималюваних типів, характерів; добре впізнаваних, до художнього образу возведених, постатей.

Класичним прикладом відтворення такого соціального, народного типу героя є оповідка Степана Олійника «Де Іван?!», відтак, і сам твір цей постає перед нами такою собі маленькою класикою. Тут поетові вдалося віднайти унікальний прототип, сотворити образ отого всюдисутнього «майстра на всі руки», штрихи до портрета якого можна розпізнати в прототипах багатьох сільських «дядьків», з якими Степан Олійник як журналіст міг бути особисто знайомий. І заслуга поета полягає в тому, що він зумів витворити отой ідеал людини, покликання якої — служити громаді, служити, незважаючи на те, що керівництво так і не навчилося помічати цю людину, а коли йшлося про визнання її заслуг, про бодай якусь там відзнаку чи винагороду, — просто забувало про її існування.

... Роботяга- ветеран, 
Все він може — наш Іван! 
Став мотор, чи апарат, 
Чи січкарня біля стогу 
— (Зробить швидко, в акурат) 
Всім іде на допомогу! 
...Та й таке сказати час! 
Біля клубу стенд у нас: 
Фото кращих, імена 
І слова: «Героям шана!» 
Всі представлені сповна, 
Та немає там Івана!

Такі ж яскраві типи віднаходимо в оповідках Степана Олійника «Балакун», «Відповідати я не хочу...», «Теоретик», «Фігура», «Номенклатурний Мацепура»... Ясна річ, вони мають різне смислове та соціально-психологічне навантаження, несуть у собі різні емоційні заряди, становлять різні моделі світогляду і суспільної поведінки. Проте існує і щось таке, що об'єднує їх — передусім, яскрава індивідуальність, підсилена типовістю та впізнаваністю; чітке визначення суспільної ніші. Контрастно доповнюючи одне одного, або, навпаки, контрастно антогонуючи, ці типажі створюють більш-менш цілісне уявлення про повне зібрання характерів гумориста, його вміння віднаходити й кількома точними, майстерними мазками літературного пензля окреслювати ту чи іншу постать на ниві нашого буття, той чи інший соціально-психологічний тип.

У переважній більшості своїх творів Степан Олійник постає перед нами самобутнім оповідачем та неперевершеним сатирико-гумористичним інтерпретатором усіляких проблемних, побутових і життєво-дошкульних явищ нашого буття. Щоб переконатися в цьому, досить пройнятися духом його популярних віршованих та прозових фейлетонів, гуморесок, дружніх шаржів та іронічних замальовок: «Кожушок», «Саливон Могоричний», «Є і такі дядьки», «Данило Жук — кандидат наук», «Сам себе перехитрив», «Слово швейцара дяді Макара»...

Справжній митець починається не з таланту, а з монолітно сформованої, яскравої особистості, з твор¬чої індивідуальності. Талант, працелюбність, освіта, професіоналізм... — все це лише основа, оті складові, з яких дана творча, громадянська особистість має фор¬муватися. А Степан Іванович постає перед нами саме такою — виразно, рельєфно, психологічно викарбуваною Особистістю. Степан Олійник як «постать у житті» і Степан Олійник як «постать у літературі» — органічно поєднувалися, доповнюючи, збагачуючи та вивершуючи одна одну. І про це свідчать не лише його твори, але й враження його сучасників, колег, людей, котрі пізнавали його з відстані душі, з відстані рятівної руки друга, і то в усіх можливих іпостасях: поета, воїна-фронтовика; відважного правдолюба, захисника скривджених; бійця-газетяра, який уміє тримати удар і який знає ціну справедливості; зрештою, компанійського дотепника і чудового сім'янина.

Прочитавши книжку Степана Олійника «Наші знайомі», корифей української гумористики, її класик Остап Вишня, думку якого Олійник поштиво шанував і до слова якого прислухався із вдячністю професіонала, прорік:

«Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім, глибоким своїм гумором, гумором оригінальним. Степан Олійник уміє люто покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти теплою своєю посмішкою... Позитивний гумор у гумористичній літературі — дуже цікаве явище, нове, своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові шляхи, нові властивості».

Цілком зрозуміло, що ця висока професійна оцінка стосується не тільки згаданої збірки, а й розповсюджується на всю творчість Степана Олійника. Недарма ж, як гуморист і сатирик, він був надзвичайно популярним у читацькій аудиторії, недарма ставав кумиром усіх тих залів, у яких йому доводилося виступати.

«Перед найрізноманітнішими аудиторіями, — засвідчує цей факт знаний гуморист і перекладач Дмитро Білоус, — Степан Іванович незмінно читав... свої гуморески. Твори ці звучали по-новому: по-перше, в них були підмічені цікаві життєві факти; по-друге, вони, як правило, гостросюжетні; по-третє, автор, з одного боку, вірний традиції українського гумору, а з другого — зовсім не схожий на попередників: ні на Руданського, ні на Самійленка, ні на Капельгородського. ...Оригінальною людиною був. Чудовий оповідач. І в товаристві, і на сцені. Часом розказував про події, свідком яких комусь із нас доводилось бути. Тоді ми помічали, як гуморист мальовничо домислює деталі, і так звикає до них, що при повторних розповідях, цілком забуваючи, як було насправді, сам уже щиро вірить у домислене. Так він часом придумував цілі епілоги слідами своїх фейлетонів і гуморесок. ...А ще він умів оповідати в особах, неперевершено перевтілюючись у різних персонажів оповідок».

«Популярність творів Степана Олійника в народі була величезною, — ділиться своїми спогадами лауреат премії ім. Степана Олійника Анатолій Гарматюк, визнаючи при цьому метра-гумориста за свого вчителя. «Пригадую, дивився його виступ в одній із телевізійних передач. Автор у своїй неквапливій манері читав-розповідав гумореску «Проводжали в армію Петра». На якомусь рядку трішечки збився, виникла пауза. Так і хотілося підказати цей рядок! Та мене випередили... глядачі в залі, перед якими виступав поет. Вони мало не хором продекламували рядок, і це було добре чути й нам, телеглядачам».

«Під вишколено дотепне перо Степана Олійника влучно попадала усяка дегенерація, — додає Олександр Ковінька. — Спасибі йому і його невтомно-разючому перу!»

Професор, доктор філологічних наук Іван Михайлович Дузь, який тривалий час очолював Одеську письменницьку організацію, був одним із перших дослідників творчості С. Олійника. Він же стояв і біля витоків Олійниківських днів та Олійниківських читань на Одещині, котрі за двадцять років — ми оце відзначаємо їх ювілей — встигли сформуватись у стійку всеукраїнську літературно-мистецьку традицію, з якою пов'язані творчі долі цілої плеяди відомих українських гумористів: Володимира Івановича, Костянтина Сергієнка, Дмитра Білоуса, Полікарпа Шабатина, Олега Чорногуза, Віктора Дзюби, Володимира Гараніна, Анатолія Гарматюка, Василя Кравчука, Пилипа Юрика, Петра Сиволапа...

«Ще під час першої зустрічі, — ділиться враженнями Іван Дузь, — я розповів Степанові Івановичу, що вивчаю його творчість, зібрав усі першодруки ранніх творів і збираюся писати про нього книжку.
— А може, ще рано? — запитав. — Он, дивіться, Микита Годованець. Який байкар! Скільки написав! А скільки перестраждав! А хто так перекладає сатиру, як він? Усіх байкарів світу осягнув. А що про нього написано, крім газетних рецензій? А Олександр Ковінька? Це ж велет. Після Остапа Вишні він — перший. Його дорікають у низькому рівні інтелектуальному. Думаю, що те йде від снобізму. Він земний. Глибина неймовірна. Чутливість до життя надзвичайна...»

Досить часто митець найповніше, образніше й невідворотніше характеризується саме тим, як він... характеризує своїх колег. Оскільки, підступаючись до справедливої оцінки колеги, змушений розчавлювати в собі творчого ревнивця, професійного сноба: «Хто там ще наважується писати, якщо вже я сам взявся за перо?!»; самовпевненого самолюбця й одчайдушного заздрісника. Так от, вважаю, що в характеристиках, котрі дає своїм колегам Степан Олійник, — теж контрастний мазок життєвого пензля на портретному полотні самого цього творця. Відтак, безумовно, сприймаю і спогади сестер Степана Івановича — Оксани та Марії Олійник: «Він любив робити людям добро. Цим жив. Зла нікому не тільки не робив, але й на думці лихого не мав, навіть до тих заздрісних людей, які часто псували йому нерви. Але до несправедливості, нечесності був непримиримим.
Обурювали його нечесність, крутійство. Степан прекрасно ставився до дружини, завжди був уважним, любив її. Дуже любив дочку Лесю і до нестями — онучку Оксаночку. Який він був щасливий дід!..»

«Степана Олійника багато читали і читають, починаючи від шкільної та клубної сцени, до столичних естрад та святкових концертів, — доповнює образ митця Василь Козаченко. — ...Чимало було і є інтерпретаторів його творчості — постійних і видатних... І серед них найперший і найпослідовніший — народний артист Андрій Сова. І все ж, найкращим і найвидатнішим читцем Степана Олійника був сам Олійник. Ніхто так глибоко, так майстерно не розкривав і не доносив до слухача найтонших нюансів його гуморесок, ніхто не вмів так глибоко зацікавити, зачарувати й повести за собою будь-яку аудиторію...»

Саме так: зачарувати і повести... І в цьому велич його мистецького таланту.
Тим часом спогади самого Степана Олійника про свої зустрічі з Володимиром Сосюрою — «Ніжний, людяний»; Остапом Вишнею — «Всі ми його любили», Іваном Микитенком — «Мій перший консультант», Максимом Горьким — «Зустріч в Одеському порту» дарують нам чудові зразки письменницької мемуаристики, в якій розкривається і ставлення до тих чи інших літературних подій, імен та явищ самого автора, і цікаві деталі з творчих біографій відомих письменників. 

Більшу частину свого життя Степан Олійник прожив у колі літераторів, перебуваючи в полі тяжіння багатьох із тих, кого він щиро поважав, спізнаючи світ людей, фанатично відданих мистецтву, і людей в мистецтві цілком випадкових, котрих приваблювала не тяжка щоденна праця над словом, а легкокрила літературна слава. Не говори, що ти поет, ні тоді, коли написав віршика коханій до альбому, ні тоді, коли «продвинеш» свого віршика в якусь із газет, ні коли почнеш «пекти загальники-пісні», бо лише:

Коли ж забудеш славу й гроші 
В труді, як кожен патріот, 
Й тебе за вірші, за хороші, 
Назве поетом наш народ, 
Який прямує величаво 
З піснями радості вперед, 
— Лише тоді здобудеш право 
Сказати людям: я — поет! —

Стверджує Степан Олійник в одному зі своїх програмних віршів «Не говори, що ти поет». І тут уже йдеться не про менторське повчання метра, а про роздуми над покликанням митця, його місцем у суспільстві, його істинним призначенням; над філософією ставлення літератора до своєї праці, своєї творчості. Один із його літературних фейлетонів так і називається «Кололітературний тип». І це справді «кололітературний» і справді «тип»:

Він не створив ні байки, ні новели, 
Цей жовчний, епігонствуючий тип: 
Щодня про вас усякі брехні меле 
І з цього їсть «літературний хліб»! 
Читать вас — у нього нема й на прикметі... 
Новий ваш роман — пережив, як удар! 
Півдня вже сидить у своїм кабінеті, 
Сопе й підраховує ваш гонорар!

Джерельне знання кололітературного середовища, знання психології творчого світу, доль літературних метрів і літературних невдах — усе це дозволило Степану Олійнику створити низку поетичних та прозових творів, у яких постать митця зринає в усій її житейській неоднозначності, з її сходженнями і падіннями; зі складними взаєминами між митцем і видавцями, у самому літературному середовищі.

А скільки щиро народного гумору в новелетці «Мої перші критики», в якій сільські дядьки, оті найперші поціновувачі творчості чотирнадцятирічного Степана Олійника, приймали в нього іспит на «творчу зрілість», приміряючи його вірша до свого буденного життя! У передмові до прозової збірки «З книги життя», яка склала заключний том чотиритомника, Степан Олійник так засвідчував правдивість своїх оповідок, новел та гумористичних замальовок: «До цієї книжки ввійшли мої біографічні новели та оповідання, які я протягом багатьох років розповідав друзям, як розповідаєте ви, шановний читачу, всякі історії та пригоди, що з вами траплялися. Тут немає нічого вигаданого, лише те, що трапилося зі мною або в моїй присутності. Щось вигадувати я б не дозволив собі, бо розповідаю про знайомих людей. Де з ким із них і досі зустрічаюсь. Лише в деяких творах з тих чи інших міркувань я змінив прізвища героїв. Думаю, що чимало моїх друзів, з якими я жив, працював і навчався, впізнають у цих розповідях і себе, і наших спільних знайомих. Дуже радий з того, що мені пощастило стрітися з такими людьми».

Проте художня і життєва вартісність його творів полягає не стільки в документальній правдивості, скільки в соціальній, громадянській та психологічній вірогідності, в отих вищих критеріях, згідно з якими читач визнає за митцем «святу правду», незалежно від того, покладено в основу його твору реальний факт, чи ж він послуговувався мистецьким вимислом. Правдивість його творіння засвідчена правдивістю образів та деталей, мудрістю героїв, народністю їх способу мислення і світогляду. Навіть у найзворушливіших ліричних творах своїх Степан Олійник уміє залишатися вірним своєму кредо тонкого гумориста; навіть у найразючіших памфлетах та фейлетонах вчувається суто його, Олійниківський, струмінь вибагливого лірика. Він однаково образний та афористичний і в своїх прозових оповідках, і у віршах та поемах військової тематики; і в жанрі поетичної мініатюри та влучної епіграми.

Можна лише пожалкувати, що занадто вже рідко звертався він до жанру дитячої прози та поезії, бо твори, котрі все ж таки явилися своєму читачеві, засвідчують, що він, педагог за освітою і покликанням, — бо й журналістика, якій він віддав більшу і кращу частину свого життя, залишалася для нього однією з найвідповідальніших педагогічних нив, — добре володів законами вікової психології, умів побачити й відтворити світ очима дитини чи підлітка; в будь-якому творі віднайти оте, з іронієї та щедрим батьківським гумором на світ Божий виведене, «чудо в черевиці», без котрого жодна дитяча «придибенція» не обходиться, і без якої просто важко уявити собі Степана Олійника як «дитячого» письменника.


А як не згадати, що перу Степана Олійника належить лібретто комічної опери «В степах України», створеної 1950 року композитором О. Сандлером за одноіменною комедією Олександра Корнійчука. І що за його власною гуморескою «Пес Барбос і повчальний «крос» знято — під такою ж назвою — кінокомедійну новелу, яка свого часу була надзвичайно популярною. Як було і залишається популярним в Україні саме мистецьке ім'я Степана Олійника. Творчість його вивчають у школах і вузах. Його гуморески, які залишаються актуальними на всі часи, читають з естради найкращі актори, вони лунають по радіо і телебаченню. Уже по смерті поета побачила світ збірка вибраних творів «Степан Олійник. Поезії», упорядником якої стала донька митця Леся Олійник (вид. «Радянський письменник», 1984).

У селі Левадівка Миколаївського району на Одещині, в якому минало дитинство поета, упродовж багатьох років діє музей Степана Олійника, котрий став філіалом Одеського державного літературного музею. Тут споруджено пам'ятник митцеві, відбудована садиба, в якій зростав маленький Степан. Започатковано шкільний музей С.Олійника і в рідних Пасицелах Балтського району Одещини. А на підвір`ї школи встановлено меморіальну стелу.

Увічненню пам'яті та пропаганді творчості Степана Олійника слугує заснована Одеською обласною організацією Національної Спілки письменників України та селянською артіллю Левадівки, що носить ім`я свого видатного замляка, Всеукраїнська літературна премія імені Степана Олійника, яка вже давно є однією з найпрестижніших відзнак митців-сатириків. А наприкінці 1999 року з'явився Фонд Степана Олійника, організатором і керівником якого став давній популяризатор творчості поета, його земляк Валерій Дмитрович Бойченко. Спільно з Радою Національної Спілки письменників Фонд заснував премію С. Олійника «За благодійну діяльність».Щорічно Фонд видає збірки творів лауреатів премії та організовує конкурси самодіяльних гумористів, друкуючи поезії переможців. Розпочало діяльність Громадське товариство шанувальників гумору імені Степана Олійника. У м.Бровари навчає дітей одна з кращих в області гімназія, яка носить ім`я письменника. В Одесі і Києві є вулиці, бібліотека, названі на честь Степана Олійника.

Вище, і віще, покликання будь-якого митця полягає в тому, щоб, силою і мудрістю таланту пізнаючи та досліджуючи свої часи та свою епоху, витворювати їх образ прийнятним для поколінь усіх прийдешніх часів та епох. Так от, Степан Олійник якраз і належить до тих, обраних епохою, митців, котрим належить репрезентувати український гумор, український національний менталітет століття XX — на скрижалях мистецтва всіх інших народів, віків і поколінь.

 



 
УВАГА!

Перекладаємо українською тексти, зокрема, художні твори, виконуємо літературне редагування.

Звертатися: pilipyurik@meta.ua