Зміст статті
ГОТОВ ПОЧАТИ ВСЕ СПОЧАТКУ...
Готов почати все спочатку,
Митнувши років рубежі:
Скубти потішному телятку
Траву росисту на межі.
Ходить по глід і по шипшину
В загірні балки й рівчаки,
Стоять і слухають коло млину
Все, що розказують дядьки.
Гукати в полі: — Гляньте, татку,
Як вітром сніп наш понесло!.. —
Готов почати все спочатку,
Коли б можливо те було:
Рушати в місто у казкове
На возі батьківськім з воріт,
Щоб мама знов — аж до діброви
Мені дивилася услід.
В Одесі Пушкінську питати,
Шукать в редакцію тропу...
І вперше з радістю читати
Свій вірш в «Червоному степу».
Носити знов шинелі скатку,
Йти пішки з міста у село...
Готов почати все спочатку,
Коли б можливо те було!
1965
МІЙ СУНДУЧОК
Синя фарба на ньому зітерлась давно.
На сосновому деці простенький гачок...
Де 6 не їздив і жив, при мені все одно —
Мій супутник і Друг, сундучок-старичок.
Ні за які дари не віддам його, ні.
Коли б зник він кудись, жалкував би до сліз:
В двадцять третім купив його батько мені
І на плечах своїх в гуртожиток приніс!
Говорив:— Бережи та обходься, синок,
Ось отут — сухарі, там книжки поклади...—
Потім безліч разів я носив сундучок
По квартирах чужих — то сюди, то туди:
З Молдаванки — в Аркадію, знову назад
(Коли ліпший «куток» підшукать собі міг!).
Перші вірші, листи, фотокартки дівчат,
Батьків хліб запашний—сундучок мій беріг!
Відтоді його й досі люблю, як любив.
Бо з літами і в Київ тому перевіз,
Що в Одесі мені його батько купив
І на плечах тоді в гуртожиток приніс!
Розлучалися ми тільки раз на віку:
Коли я, Ворошиловський мавши значок,
Воювати пішов!..
У кімнаті в кутку
Безпритульним зостався мій друг —
сундучок!
Та обом нам судилося стрітися знов!
В тій порі, як тонули фашисти в Дніпрі,
Я його між дровами в сараї знайшов
У розбитому нашім маленькім дворі.
Вбік на захід гармати гриміли ще десь...
Ну, а я, на ознаку життя і добра,
Ніс на плечах овій скарб через Київ увесь,
Бо, крім нього, не мав ні кола ні двора!
...Сундучок і сьогодні в моєму дому.
І здається, що інша вся мебля нова
У квартирі моїй — тільки «в поміч» йому,
А всьому, як то кажуть,— лиш він голова!
Біля столу мого він стоїть при стіні.
Як колись, свою вірную службу несе...
В двадцять третім купив його батько мені!
Тим-то був він і є — найдорожчий за все!
1970
ПРИВІТ ПАСИСЕЛАМ
Можливо, я й прагну
Писать щось веселе
Тому, що родився
В селі Пасисели.
На тому кутку,
Який звавсь Гончарова
Хороші там люди,
Природа чудова...
Про них повіли мені
Мама і тато
Усяких веселих
Історій багато.
«Іще розкажіть,—
Умовляв я,—
Хоч трішки!..»
Тоді й почались
Мої перші усмішки.
Багато минулося
Літ з того часу.
Та рідне село,
Як дитинства окрасу,—
Згадаю завжди,
Як пишу щось веселе...
Уклін і привіт вам,
Мої Пасисели!
1962
НЕ ГОВОРИ, ЩО ТИ ПОЕТ
Коли коханій до альбому
(Чи посередньо, чи то гірш)
Ти, подолавши сон і втому,
Нарешті, викінчиш свій вірш,
Коли, зрадівши віршу тому,
На шляпу ти змінив кашкет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли, радіючи удачі,
Ти невідривно день при дні
Почнеш в захопленні гарячім
Пекти загальники-пісні,
Коли, нарешті, випадково
«Продвинеш» їх в одну з газет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Якщо ти бачив лиш на блюді
Колгоспний хліб і виноград
І весь твій шлях «в життя і в люди» —
У шість редакцій і назад —
Штовхати вірш!»... Коли ти в цьому
Вбачаєш успіхів секрет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли ти взяв замовлень масу
І друзям кидаєш: «Спішу!
Бо вже й читать не маю часу,
А цілі дні пишу й пишу!»,
Коли ти втнув замовцю свому
Чи то сонет, чи то куплет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли ділком гоноровитим
Ти гонорар узять прийшов
З одної каси із «маститим»
І там гукнув йому «Здоров!»
І навіть вислідив потому,
Щоб затягти його в буфет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли ж забудеш славу й гроші
В труді, як кожен патріот,
Й тебе за вірші за хороші
Назве поетом наш народ,
Який прямує величаво
З піснями радості вперед,—
Лише тоді здобудеш право
Сказати людям: я — поет!
1950