ВІН СВІТЛОМ БУВ МІЖ ТЕМНИХ ХМАР І МЛИ

|

 

ПАМ’ЯТЬ 

Софія ПАВЛЕНКО

 

83 n 

У лютому виповнилося десять років, як відійшов у Вічність Віктор Чабаненко (12.09.1937–09.02.2014) - член Національної спілки письменників України, почесний голова Запорізької обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Він - відомий учений, академік Академії наук вищої школи України, з 1984 року – доктор філологічних наук і завідувач кафедри загального й слов'янського мовознавства, з 1987 – професор, із 1985 по 1996 роки – декан філологічного факультету Запорізького національного університету. Заслужений діяч науки й техніки України. Лауреат премій імені Павла Чубинського, Якова Новицького та Дмитра Яворницького.

Слова в заголовку – із вірша запорізької поетеси Віри Коваль. Його вона присвятила світлій пам’яті свого вчителя – Віктора Чабаненка.

Учень Віктора Антоновича, випускник Запорізького державного педагогічного інституту, член Національних спілок письменників і журналістів Іван Кушніренко став упорядником й автором нарису-спогаду «Сага про справжніх». Літературний редактор видання – Ольга Стадниченко. У книжці йдеться про двох докторів філологічних наук, професорів, визначних мовознавців Стефана (Степана) Самійленка й Віктора Чабаненка – двох справжніх українців, котрі визначили життєвий і творчий шлях Івана Кушніренка. Видання стало можливим завдяки сприянню ректора Запорізького національного університету Миколи Фролова.

592 n

Презентація нарису-спогаду Івана Кушніренка «Сага про справжніх» відбулася на філологічному факультеті ЗНУ в колі письменників, журналістів, викладачів університету, директорів і вчителів шкіл, випускників вишу. Серед присутніх були народний депутат України І скликання Олександр Білоусенко та завідувачка відділу краєзнавства Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки Тетяна Паливода. Модерувала захід завідувачка кафедри українознавства Запорізького національного університету, голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України Ольга Стадниченко. Пролунали спогади про Людину-Легенду Віктора Чабаненка тих, хто з ним співпрацював, кому він допоміг визначитися в житті, творчості, науковій діяльності. 

Віктора Антоновича шанують і пам’ятають на філологічному факультеті, до розбудови й розвитку якого він доклав чимало зусиль і присвятив цьому все життя. Декан філологічного факультету Ірина Бондаренко привітала учасників заходу й підтвердила, що дух Віктора Чабаненка панує в кожній аудиторії - всюдисущий він міг так магнетично вплинути на аудиторію, що студенти захоплювалися від його українського слова.

- Філологічний факультет перетворився на перформанс про Віктора Антоновича Чабаненка, - зазначила вона. - Відбувається це під силою його постаті, тому що його учні зараз можуть розповісти найсокровенніші спогади про вчителя.

 IMG 3371

 

У багатьох речах став першим

У презентації нарису-спогаду взяв участь доктор історичних наук, професор, проректор з наукової роботи ЗНУ Геннадій Васильчук, зауваживши:

- Хоч це звучить пафосно, я пригадую, як виріс поруч із ним, бо завжди знав, що він – один із тих, хто вибудовував ЗНУ, один зі старійшин Запорізького державного педагогічного інституту, котрий плекав традицію із самого початку й до останніх днів свого життя. Він майже ровесник мого батька, котрий навчався на фізматі, згодом працював у територіальному відділі освіти. Вони були знайомі. Чабаненко став для мене не просто як постать, професор, забронзований академіст, мастодонт української науки, а і як людина, яку я знав як ровесника мого батька, що разом із ним піднімавсь і піднімав на своїх плечах Запорізький педінститут, Запорізький державний університет, Запорізький національний університет. У мене про нього спогади як вихованця ЗНУ, який чудово знав Віктора Антоновича. Я завжди підтримував його позицію про те, що українську мову треба плекати не тільки в підручниках, а й у своєму внутрішньому й зовнішньому світі.

IMG 3374

 

За словами Геннадія Миколайовича, у багатьох речах Віктор Антонович був першим: перший аспірант, першим захистив дисертацію. Ця першість вимагала від нього бути людиною, інакше б він не втримався. Усе життя ніс відповідальність за все: за мову, культуру України, за свої роки, проведені на Великому Лузі, за який йому завжди боліло, за університет як храм науки.

Недарма Віктор Чабаненко є автором Славню університету, що поклав на музику Анатолій Сердюк.

Він постав на березі Славути

Біля давніх хортицьких узвиш –

І по всіх країнах стало чути

Про козацький вимріяний виш.

 

Служимо державницькій ідеї,

Маємо ключі від світлих брам.

Хай життю навчаються спудеї!

Честь і шана їх професорам!

 

Славних запоріжців ми онуки,

Сильні прометеївським вогнем,

В храмі велемудрої науки

Рідному народу присягнем!

 

Ти багата дочками й синами,

Alma mater наша – ясен світ.

Зе-еН-У, ім’я твоє із нами,

Як святий отецький заповіт!

 

Приспів:

 

Лине спів над світом величальний,

В Україні зоряна пора!

Запорізький наш національний,

Ти – твердиня розуму й добра!

 

Філологічні обрії професора Віктора Чабаненка

Відеофільм із такою назвою переглянули учасники зібрання. Створила його кандидат філологічних наук Ірина Ільченко. Віктор Антонович був її науковим керівником. Дисертацію «Антропонімія Нижньої Наддніпрянщини в її історичному розвитку (Надвеликолузький регіон)» вона захистила в спеціалізованій ученій раді Дніпропетровського державного університету 2003 року. Ірина Іванівна дуже багато зробила для того, щоб пам’ять про Віктора Антоновича завжди жила. Ось її розповідь:

- Я – одна з учениць Чабаненка: зростала від першокурсниці до доцента. Віктор Антонович змінювався: став викладачем, деканом, науковим керівником. Він був батьком науки – відкрив той цікавий складний світ ономастики і власних назв нашого Великолужжя. Саме те, що пішло під воду, він збирав і виклав у своїх словниках. Ми продовжуємо цю справу. Дуже приємно, що вже моя аспірантка робить те, що колись намріяв Віктор Антонович – створити велику ономастичну школу, де б ми досліджували й регіональну ономастику, й літературно-художню ономастику, зокрема, у творах наших запорізьких письменників другої половини ХХ – першої половини ХХІ століття.

199 n

Ірина Іванівна розповіла, що світлини з домашнього альбому Чабаненків, які вона зібрала у відеофільмі, надала 2017 року його дочка Мирослава, коли в університеті проводили першу всеукраїнську конференцію «Філологічні обрії професора Віктора Антоновича Чабаненка». Усі присутні побачили, як зростав Віктор Антонович, рідну хату в Єлизаветівці, де народивсь.

- Він завжди згадував рідне село, що було затоплене, - розповідала Ірина Іванівна, коментуючи світлини, - як став студентом тоді ще історико-філологічного факультету. Він був людиною, яка знаходила для всіх час і завжди був дуже уважним. Коли моя дисертація була вже готова, сказала йому: «Не вистачає якогось такого поштовху, щоб уже відбувся цей захист». Віктор Антонович уважно вислухав, а потім говорить: «Зачекай, я зараз прийду». Приходить через півгодини й говорить: «Бери аркуш і пиши заяву на творчу відпустку». Зараз я навіть не пригадаю, чи давали тоді такі творчі відпустки. Відпустка закінчилася захистом дисертації, що дало сили навіть отримати диплом доцента. Ще згадую, коли Віктор Антонович тяжко хворів і дуже погано говорив і писав, телефонувала його дружина Олена Платонівна. «Беріть, - каже, - листочок, слухайте мене, я переказую те, що каже Віктор Антонович». Зберігаю його записи. Дуже багато він мріяв, планував. Майже 20 років ми з ним ішли пліч-о-пліч, і 29 років був присутній у моєму житті. Хоча він і зараз із нами. Ми досліджуємо його роботи. Його цікавила не лише робота. Він все про всіх знав і намагався допомогти чим міг.

 

Як народилася «Сага про справжніх»

Перед тим, як надати слово Іванові Кушніренку, Ольга Стадниченко розповіла як народився задум видати «Сагу про справжніх». Перед новим роком до неї звернувся Іван Кирилович і сказав, що написав спогади про ті далекі роки, коли його із групою студентів на чолі з Віктором Антоновичем Чабаненком виключили з педінституту за сфабрикованою справою КДБ як націоналістичну організацію.

- Я прочитала спогади й вирішила, що їх треба підсилити, взяти під крило університету, - пояснила Ольга Олександрівна. - Написала передмову, запропонувала поставити ще кілька статей наших науковців, де Віктор Антонович розкривається як поет, фольклорист, мовознавець. У передмові написала, в чому феномен Чабаненка, чому він був такою харизматичною постаттю для факультету й випускників усіх поколінь. Дух Чабаненка витає на факультеті й в аудиторіях. Філологічний факультет не існує без Чабаненка, як і Чабаненко – без факультету.

Пані Ольга поділилася власним спогадом:

- Коли я стала студенткою, один мій учитель із Балабиного сказав таку фразу: «Була нормальна дівчина, а як набралася юшки Чабаненка, так і зіпсувалась». Я лише тепер розумію, про що йшлося. Оця «юшка Чабаненка» глибоко проникла до всіх тих, хто був випускником нашого факультету – це його дух, його феномен. Це - харизматична постать, яка вже своєю появою викликала до себе повагу. Авторитет був величезний. Він ніколи не робив перекличку, не казав, що кому буде, якщо прогуляє. У нього ніколи не було «двійок». Студент потім вивчить, а ось авторитет уже не повернеш - у цьому була феноменальність.

IMG 3399

На знімку (зліва направо): Oльга Стадниченко, Іван Кушніренко, Віра Коваль, Тетяна Апостолова

- Коли Віктор Антонович помер, - продовжила пані Ольга, - мені запропонували написати спогади про нього, але в мене нічого не виходило. Він для мене був як людина у футлярі. Лише недавно зрозуміла чому. Нещодавно відкрили таємний архів СБУ, де була заведена таємна папка, в яку на нього постійно складали документи. Ці дослідження провів викладач нашого університету Юрій Щур. Але питання в тому, хто ж ту папку створював. Це робило оточення, яке перебувало поруч. Через це Віктор Антонович був закритою людиною, не до всіх ішов на контакт, бо він розумів, що навколо нього ті, хто може піти й викласти, що було в розмові.

Іван Кушніренко – один із фігурантів справи КДБ. Він подякував усім причетним до видання книжки в пам’ять про двох професорів - Чабаненка й Самійленка та зауважив:

- Я закінчив філологічний факультет 1970 року й маю право гордитися цими двома вченими, які залишили слід не лише в українському, а й слов’янському мовознавстві. Віктор Антонович ще й поет, член НСПУ. Минулого року був «Поетичний травень». Журналістка Віра Середа порадила мені взяти участь у поетичному заході в Кушугумській гімназії «Інтелект», адже в Кушугумі похований Віктор Чабаненко. Відвідавши могилу вчителя, я подумав, що треба щось підготувати з нагоди роковин смерті. Хоча Віктор Антонович родом із Василівського району, я вважаю його земляком, через те, що він – зять Платона Захаровича Колісника, директора Долинської восьмирічної школи, яку я закінчив. Його дружина – вчителька української мови Валентина Петрівна. Із їхньою дочкою Оленою одружився Віктор Антонович. До вступу в ЗДПІ я його не знав. 1965 року закінчив Гуляйпільську середню школу-інтернат і вступив до педінституту. Там я зустрів професора, доктора філологічних наук Степана Пилиповича Самійленка, який був завідувачем кафедри української мови. Він у нас викладав вступ до мовознавства. Це був мудрий чоловік. Ми його називали Дідом. Він розумів, що ми в переважній більшості селянські діти, давав нам поради, іноді й жартував, щоб дати хвилинку-другу перепочити під час лекції. Одна з його порад: коли пишеш статтю, то треба її відкласти, а на ранок прочитати на свіжу голову. Як і Віктор Антонович, він був дуже уважний до студентів. Я помістив у цю збірку статтю Чабаненка про Степана Пилиповича.

Під час презентації «Саги про справжніх» Іван Кушніренко переповів історію про те, як 1968 року його прямо в педінституті затримали працівники КДБ й повели на допит. Дуже хотіли, щоб він звинуватив Чабаненка в антирадянській діяльності. Закінчилось усе тим, що відкрили справу про українських буржуазних націоналістів на чолі з Чабаненком, наприкінці року Віктора Чабаненка звільнили з роботи, а Вітю Люльку, Івана Кушніренка й Василя Коростильова виключили з інституту.

– Я був наївний, - пояснив пан Іван. - Нас в інтернаті виховали довірливими. Після цього ще пішов на вулицю Дзержинського до начальника обласного управління КДБ. Не міг зрозуміти, що я такого зробив. Генерала не було. Його заступник прийняв мене і каже: «Я знаю цю історію». – «Так що мені тепер робити?» - «Ми все знаємо, нічого, не переживайте. Вам треба це пережити. Через рік принесете характеристику». Через рік дали мені характеристики: і виробничу, й комсомольську. Поновили на четвертий курс.

7 вересня 1976 року розпочалася журналістська діяльність Івана Кушніренка - він почав працювати кореспондентом у районній газеті «Зоря комунізму» (місто Гуляйполе). Пройшов шлях аж до призначення редактором 4 жовтня 1991 року – тоді ж газета отримала назву «Голос Гуляйпілля». Журналістський стаж – 35 років.

Рідне Гуляйполе нині обстрілюють і нещадно руйнують, але Іван Кирилович вірить, що місто вистоїть, і додає:

- У нас у Гуляйполі два обереги – пам’ятник Тарасу Шевченку. Біля нього впала ракета С-300 – вирва страшна, а він стоїть. І Нестор Іванович Махно – спортивно-культурний комплекс перетворили на руїни, а пам’ятник стоїть.

 

Щоранку він, усміхнений, зустрічає гімназистів і педагогів

Не випадковою була присутність на презентації директорки Кушугумської гімназії «Інтелект» Тетяни Апостолової. Адже Віктор Чабаненко – випускник Кушугумської школи. Золотий медаліст. На ґанку гімназії – дуже гарний портрет Віктора Антоновича: щоранку він, усміхнений, зустрічає гімназистів і педагогів. Кожна дитина знає, хто він такий. Поруч, за стадіоном, через паркан – будинок, де мешкала родина Чабаненків. Нині він має сучасний вигляд. Там живе племінник пана Віктора, який працював заступником голови сільради, часто бував у гімназії.

Тетяна Олексіївна розповіла, що в гімназії кабінет української мови й літератури присвячений пам’яті Віктора Чабаненка. Дочка Мирослава передала великий спадок, що нині зберігається в літературному музеї. Директорка його Ольга Апостолова-Возниця (вона також була присутня на презентації) піклується, щоб це був зразковий музей. У ньому є також матеріали, присвячені місцевому письменнику Миколі Білокопитову, який нещодавно пішов від нас. Є добірка книжок, подарованих письменниками із дарчими написами.

 

«А ви до нас із України приїхали?»

Представники Запорізького Січового колегіуму також не могли оминути увагою презентацію книжки «Сага про справжніх». Його директорка Валентина Єршова 1979 року потрапила в Запоріжжя після закінчення Ужгородського університету. Їй дивною була відсутність української мови на перервах у 31-й українсько-англійській школі, де вона працювала. Зустріч із Віктором Антоновичем відбулася, коли в Запоріжжі створювали Товариство української мови. Одного разу вона навіть розповіла йому про випадок, що її приголомшив у названій школі. Вона в коридорі розмовляла українською, а одна дитинка запитала: «А ви до нас із України приїхали?» Він тоді гарно сміявся.

Створили товариство української мови – його ніби й дозволяли, але кожен крок був дуже обережний. Та знайомство й підтримка Чабаненка додали впевненості, навіть у тій же 31-й школі вже стало затишно працювати.

IMG 3401

У центрі світлини – Валентина Єршова й Світлана Коваленко, на задньому плані – Олександр Булоусенко

- Пізніше саме завдяки Віктору Антоновичу виникла ідея створення справжньої української школи – мого дорогого Січового колегіуму, - розповіла Валентина Омелянівна. – Дякую долі, що я потрапила в цю команду. Роками ми добивалися права на існування. Пригадую, як намагалися висувати кандидатами у депутати представників із нашого середовища, й Віктор Антонович турбувався, а що буде вчителю за це все. Як він нас оберігав від негараздів. Я відчувала батьківську турботу. Лише зараз це розумію. Коли треба було йти в потрібні установи й добиватися існування Січового колегіуму, йшла важка артилерія - Віктор Чабаненко, Тетяна Мірошниченко, Тарас Шевченко, Петро Ребро – й проштовхувала наші ідеї. Коли Січовий колегіум створили, Віктор Антонович говорив: «Ви не дуже надійтеся, що вас підтримуватимуть, допомагати не будуть». Усе так і відбувається: досі навчальний заклад не має типового приміщення. Я працювала зі своїми колегами, але протягом тривалого періоду скільки було боротьби! Підтримку Віктора Антоновича ми постійно відчували.

Валентина Омелянівна згадала, як учениці Січового колегіуму прийшли колядувати на кафедру до пана Віктора. Такі безпосередні дівчата! Заколядували, а одна з них каже: «Який він красивий!»

- Наша остання зустріч відбулась на вокзалі, - розповіла пані Валентина. - Він поспішав, а я запитала: «Ви куди?» А він: «Та не закудикуйте!» Я розгубилася, він їхав у Кушугум, промовив: «Мені там так добре!» Дякую долі, що зустріла на своєму шляху цю прекрасну людину. Заздрила тим, хто в нього навчався.

Керівниця студії «Театр слова» Січового колегіуму Світлана Коваленко була вже випускницею, коли на факультет прийшов Віктор Чабаненко. Вона добре пам’ятає і Василя Коростильова, й Вітю Люльку, тому що слух про них пройшов по Запоріжжю. Це були героїчні хлопці.

- Мені випало рік бути головою студентського профкому. Ми настільки любили Україну! Ніхто не говорив російською мовою. Років два-три тому були в бібліотеці ЗНУ із Січовим колегіумом, а там – суцільна російська мова. Як нам стало боляче! Наші учні дивувалися, бо ми ж їх привертаємо до української мови, а тут – ось так.

Деякий час Світлана Коваленко працювала в педучилищі. Там дуже любили Віктора Антоновича, запрошували його на зустрічі з майбутніми вчителями, вихователями.

 

Його можна назвати сучасним українським поліматом

На відеозв’зку з учасниками презентації «Саги про справжніх» Івана Кушніренка перебувала низка викладачів і вчителів. Слово попрохала доктор філологічних наук, професорка, академік Академії наук вищої школи України, начальниця Українського міжуніверситетського навчально-наукового шекспірівського центру Наталя Торкут. Вона поділилася своїми враженнями про Віктора Чабаненка:

- Він став людиною, яка залишила після себе гарний слід. Я захищала кандидатську дисертацію в Московському державному університеті ще при Радянському Союзі. Прийшла працювати в ЗНУ. Мені дуже хотілося читати лекції українською мовою. Читала лекції із зарубіжної літератури на двох факультетах: філологічному й іноземної філології. Сучасні студенти трохи бентежили - викладацького досвіду не було (навчалась у російській 28-й гімназії, Дніпропетровському державному університеті). Свої лекції я вирішила читати українською. Якщо для української філології це було комплексне питання - я боялася лише щодо вживання русизмів. Другий виклик – читання на факультеті іноземної філології. Із цією своєю дилемою я звернулася до Віктора Антоновича. Він порадив із першої лекції, як тільки зайду в аудиторію, починати читати українською: «Не бійся, не гальмуй! Щоб не було моторошно, постав перед собою дзеркало, дивись на себе, і ти сама почуєш свій голос, буде не так страшно». Я дійсно використовувала цю його пораду навіть тоді, коли трапився на факультеті іноземної філології прикрий випадок. Студенти почали тупати ногами й казати: «Перейдітє на русскій». Я не розгубилась і зауважила: «Ви ж - студенти іноземної філології, які володіють англійською, французькою і німецькою мовами. Якщо ви інтелектуально неповноцінні, не в змозі вивчити мову того народу, на території якого живете і хліб якого їсте, я прошу зараз же вийти з аудиторії. Побачимось тільки на екзамені». Жодна людина, звичайно ж, не вийшла. А я все своє життя продовжую читати лекції лише українською мовою і дуже часто згадую Віктора Антоновича і його настанови.

Наталя Миколаївна 1994 року мала вступити до докторантури - їй пропонували докторантуру МДУ, де захищала кандидатську дисертацію, але для того, щоб там навчатися, треба було мати громадянство росії. Випадково зустріла пана Віктора й вирішила порадитись, як бути, адже про москву не могло бути й мови. Він порадив їхати до Києва, заспокоїв, написав адреси, зокрема, й інституту літератури Національної академії наук України. «Ви туди прийдете, покажете план-проспект, і я впевнений, що вас візьмуть», - сказав Віктор Антонович. Саме так воно й сталося. Тому пані Наталя вважає, що в її особистій долі Віктор Чабаненко зіграв особливу роль, за що вона йому дуже вдячна.

Наталя Торкут, зокрема, сказала:

- Коли ми розглядаємо таку постать як професор Чабаненко, то маємо справу з науковою колізією, коли комунікативна пам’ять, за твердженням відомого фахівця Яна Ассмана, переходить у пам’ять культурну. Це надзвичайно важливо. Це трапляється тоді, коли ми маємо справу з непересічною важливою харизматично значимою особистістю. На мою думку, Віктор Антонович для всіх нас присутніх і тих, хто його пам’ятає, втілював такі риси як духовний аристократизм й українська ідентичність. Це поєднання абсолютно нерозривне. Воно визначало сутність його буття. Як фахівець із англійської філології не можу втриматися від паралелей. Ще в 15 столітті італійський мислитель, письменник та філософ епохи Відродження Леонардо Бруні ввів термін «універсальна людина» - таких людей називають поліматами або мультифункціоналами. Це особистості, яким Бог дав дивовижний талант у декількох сферах одночасно. Такі люди могли успішно проявити себе в різних сферах науки, мистецтва, публічної діяльності. На мою думку, пана Віктора можна назвати таким сучасним українським поліматом, оскільки в ньому поєднувались, з моєї точки зору, абсолютно ідеальні уявлення про взірцевого філолога. Він був не лише лінгвістом, а й етнографом-культурознавцем, літературним критиком (згадаймо Олеся Гончара). Залишилося 500 його праць. Зараз ми можемо швидко це зробити за допомогою технічних засобів, а тоді треба було друкувати на машинці… Завдяки йому зберігається пам’ять про прізвиська Наддніпрянщини – це те, що залишиться, що вже увійшло в скарбницю української культуристики, українського мовознавства. Він був талановитим поетом, блискучим викладачем-професором і видатним громадсько-політичним діячем, завдяки якому, як правильно сказали представники Січового колегіуму, в Запоріжжі українськість пробуджувалася в українцях. Вона знаходила міцний і потужний ґрунт, аби її не вивітрили жодні вітри: ні КДБ, ні зросійщення. У моїх жилах, у моїй крові також, як сказала Ольга Стадниченко, тече «юшка Чабаненка», за що я дуже вдячна долі, філологічному факультету, ЗНУ, викладачам, усім, хто прийшов, щоб згадати Віктора Антоновича попри загрози військового часу. Такі заходи мають надзвичайну роль. Це означає, що доробок людини цінний, він – важлива складова нашого інтелектуального знання, життя, нашої української національної ідентичності.

 

Якби не був лінгвістом-філологом, був би археологом

Член НСПУ Костянтин Сушко вперше побачив пана Чабаненка в Запорізькому педінституті, де навчався на російському відділенні філологічного факультету, коли Віктора Антоновича відновили асистентом. Познайомився з ним 1972 року в редакції газети «Комсомолець Запоріжжя», де почав працювати виконувачем обов’язків літпрацівника у відділі пропаганди.

- Перш ніж запропонувати свій вірш редакції, пан Віктор поцікавивсь у мене по телефону, чи є на Хортиці старі дуби (я знав, що він там буває). Через тиждень приніс вірш «Хортицькі дуби».

Сини прадавньої доби,

Славути рать зеленоглава,

Стоять на Хортиці дуби,

Неначе вої Святослава.

 

За ними срібла гладь води,

За ними рай і світлочари.

Ступить нездужають сюди

Посухи чорні яничари.

 

Стоять звитяжці вікові,

Їх сила часу не зборола.

Щити черлені у траві,

Відкриті сонцю заборола.

 

Розгін космічної доби –

І велич тихо-соборова!

Ростуть на Хортиці дуби,

Росте, нуртує міць Дніпрова.

Дає мені жменю жолудів, - згадав Костянтин Іванович. - Він розповів, що жолуді – це українські чотки. Беріть непарну кількість і, коли читаєте лекцію чи виступаєте, перебирайте, щоб не хвилюватися. Я стираю вже восьмий запал із того часу. Порадив мені зробити книжечку про дуби, сказав: «У мене як у науковця є такий цікавий симбіоз – я прихильник землі і мови». За словами Чабаненка, якби він не був лінгвістом-філологом, був би археологом. Ми жили на одній лінії Дніпра: я - в Бабиному Херсонської області, а він – у Єлизаветівці Василівського району. І коли море Каховське розливалося, я там стояв і спостерігав за трагедією, а він – тут. Йому було 16 років, а мені на дев’ять років менше.

IMG 3409

Костянтин Сушко під час одного з візитів пана Чабаненка в редакцію дізнався, що той збирає приказки, прислів’я, поговірки, історії нижньодніпрянського походження, бо в Україні існувала дуже погана крамольна думка, що нижче Кіровограда (нині Кропивницький) люди здавна жили, але ніколи не мали свого фольклору. Віктор Антонович, посилаючи студентів на практику, давав завдання збирати фольклор місцевого походження, він пояснював топонімічні назви річок і навіть імен. Якось приніс надрукувати в газеті оці всі знахідки. За словами пана Сушка, редактор, дізнавшись про це, сказав: «Нас за це повісять. Це етнографія – корінь народу. Треба починати з чогось патріотичного. Хай Віктор Антонович знайде щось із історії колгоспу». Усі ці знахідки ми новелували. Надрукували 64 штуки. 1990 року вийшла книжка «Савур Могила» (150 тисяч примірників). Це було явище!

2003 року Костянтин Сушко при зустрічі з Віктором Чабаненком дізнався, що він закінчує книгу про загибель Великого Лугу (Сушко також збирав матеріал про Каховське водосховище, точніше загибель Гілеї).

- Як молодший і не вчений я мовчки відступив, - зізнався Кость Іванович. - Чабаненко 2006 року видав «Українську Атлантиду». Це унікальна книга як з боку природничого, так і з боку цивілізаційного.

Віктор Антонович – єдиний із усіх наших літераторів, хто написав 1970 року доволі сміливий вірш:

Доруйнувать козацьку фему

Намислив нелюд і тиран,

А ти мерщій утяв Поему,

Приклавши сіль до свіжих ран.

 

Нема Гілеї, раю–Лугу,

А є плакатик на парад.

Цілує гатку недолугу

Помий зелених хвилесмрад.

 

Цвіте впокорена природа

Суцвіттям смерті і мікроб.

«Поему вольного народа»

Читає Ванька – хлібороб.

 

По нашім злоті море-горе,

По нашій славі бруд розливсь...

О геніальний чудотворе,

Ти геніально помиливсь!

 

Вивчав іноземні мови за культурою

Журналістка Віра Середа розповіла, що знайомству з Чабаненком завдячує редактору газети Валерію Полюшку, який у червні 2004 року дав редакційне завдання взяти інтерв’ю у Віктора Антоновича.

- Ми тоді в двох номерах газети опублікували його величезне інтерв’ю на п’яти шпальтах, - поділилася Віра. – Віктор Чабаненко розповів мені, що спостерігав зі Шпиль-гори, як затоплювали Великий Луг. Говорили про Єлизаветівку, про звільнення його з інституту. У цьому інтерв’ю пронеслося все його життя. Як випускницю факультету іноземних мов мене цікавило (а саме вийшла збірка віршів «Суголосся» з його перекладами з білоруської, болгарської, сербської, словенської мов), як він вивчав ці мови. Віктор Антонович відповів: «Вивчав їх за культурою». У школі й інституті студіював німецьку – звичайно, якщо він прагнув, то й оволодів у достатньому для читання обсязі. Інші мови вивчав самостійно. Із тих мов він робив переклади творів.

098 n

- У нас із ним був спільний викладач – Степан Пилипович Самійленко, котрий на першому курсі викладав «Вступ до мовознавства». Віктор Антонович дуже багато про нього розповідав, зокрема, сказав, що завдяки йому 1962 року, коли в наш інститут почали приходити непересічні особистості, зокрема, й один із моїх викладачів Єжи Максиміліанович Розенбаум, то Степан Пилипович порадив Віктору Антоновичу вивчати польську мову.

Коли Віктор Антонович розповідав про Великий Луг Запорозький, висловив свою мрію: видати книгу. І вже 2006 року, коли побачила світ «Українська Атлантида» - у газету «Запорозька Січ» я подала рецензію на цю унікальну книгу. Він мені приносив карту Великого Лугу, де були позначені визначні місця, колишні поселення.

Ще одну публікацію зробила у «Запорізькій правді» до 70-річчя Віктора Антоновича Чабаненка.

Коли Пилип Юрик створив «Письменницький портал», ми всі ці публікації там виставили. «Українська Атлантида» зацікавила 15805 читачів, а мій відгук про «Народознавчі нариси», що Віктор Чабаненко подарував мені – 2479 людей.

Із Віктором Антоновичем було надзвичайно легко. Його доробок і науковий, і поетичний – неосяжний. Можна вивчати й вивчати ще не одному поколінню. Одна з його перших поетичних збірочок, що я часто беру до рук, - «В гостях у юності твоєї» із автографом автора.

 

Один семестр науки в Чабаненка

Наталка Ігнатьєва, драматургиня, членкиня НСПУ, розповіла:

- Я вчилася в Чабаненка дуже мало. Він викладав на останньому курсі в мене лише один предмет протягом одного семестру. Для нас усіх це був дотик як до людини епохи, людини, яка втілює поняття український філолог. Я згадувала те, як він спілкувався, як він говорив. його голос, інтонацію, доброзичливість. Людина, яка біля себе могла створити теплу дружню атмосферу – дух доброго тону, як пишуть у старій літературі. Я в нього питала щодо мовної етики: як бути, якщо до тебе звертаються російською.

Пригадую, як він розказував таку історію. Їхав поїздом, а в купе – солдатик чи матросик, котрий говорив весь час російською, а уві сні – українською. Це мені тоді здалося таким наївним, письменницьким. Я досі не знаю, той епізод був з реального життя чи письменницького осмислення життя.

Обізнаний, солідний, стриманий, поблажливий до всіляких людських похибок. Я дуже рада, що хай там один семестр, але навчалася у Віктора Антоновича.

Дякую автору книжки та голові ЗОО НСПУ за можливість сьогодні зібратися й згадати про Віктора Чабаненка.

 

Не був рабом нікому, навіть Богу!

Поетеса, членкиня НСПУ Віра Коваль на завершення презентації прочитала вірш, що написала наступного дня після того, як ми провели Віктора Чабаненка в засвіти.

ПРОЩАННЯ З УЧИТЕЛЕМ

                                                  Світлій пам'яті професора ЗНУ, мого Учителя

                                                  Чабаненка Віктора Антоновича

Учителю, зарано ще, не йдіть...

Серця усім нам краються від туги,

бо тисне їх, немов лещата, біль

прощання із Учителем і Другом.

Зимовий день, загорнутий в туман,

разом із нами шлях скорботний місить.

Не видно вже Учителя, нема,

як пильно не вдивляйся крізь завісу.

Мов журавлине болісне "курли",

три жмені глини впали... знову... знову...

Для нас його уроки всі були

не тільки мови, а іще й любові.

Не кидайте на світлу пам'ять тінь,

нещирі друзі, заздрісні й убогі,-

Учитель наш у цім земнім житті

не був рабом нікому, навіть Богу!

Даремно не повторюйте сто раз,

і витріть з губ своїх ядучу піну,

і не брешіть ви, бо ніхто із вас

Учителя не бачив на колінах.

Він світлом був між темних хмар і мли,

він - лицар біля Слова на сторожі.

Його велику душу прийняли

небесні луки сонячні Сварожі.

В Учителя така хода легка!

Іде від нас, а нам не чути кроки..

Та на землі нема того дзвінка,

який би сповістив кінець уроку...

IMG 3415