РЕКОРДСМЕНИ

По закінченню військового училища мене направили в гвардійський винищувальний авіаційний полк, який базувався в місті Кременчуці. Там, до речі, мені довелося служити в першій ескадрильї разом з майбутнім космонавтом О.Леоновим. Але це так, між іншим.

 

Так от прибули ми, кілька молодих лейтенантів, в свою частину десь у жовтні 1958 року і відразу ж попали під гарячу руку якоїсь високої комісії, що проводила підсумкову річну перевірку бойової і політичної підготовки. Не пам’ятаю вже, що і як ми там здавали, але мені, та, мабуть, і багатьом іншим офіцерам добре запам’ятався «екзамен» з фізичної підготовки, а точніше – крос на 10 кілометрів.

Ми, молоді двадцятилітні вчорашні випускники училища, того кросу абсолютно не боялися – всі на «відмінно» вкладалися в норматив. За роки навчання набігали по кілька тисяч кілометрів – підраховували. Здивувало нас те, що значно старші за віком капітани та майори теж не проявляли ніяких ознак стурбованості. «Як же пройде дистанцію отой майор П. зі своїм черевцем? А капітан Ч. – ще огрядніший?» - думалось мені. Адже що там не кажіть, а 10 кілометрів – це все-таки поважна відстань! Її просто пробігти – для багатьох проблема, не кажучи вже про той норматив…

І ось день випробування настав. Нас вишикували на злітній смузі рідного аеродрому, провели інструктаж і дали команду «Бігом – марш!». Ми рвонули. Легко подолали частину злітної смуги, з кілометр «нічийого» поля і вибігли на асфальтову дорогу. По ній потрібно було добігти до міської околиці, потім ще кілометрів зо два по місту, до штабу полку. Там – фініш, або, як кажуть в авіації, КПМ, тобто кінцевий пункт маршруту. Зі своїм однокашником лейтенантом Я. ми зразу ж захопили лідерство. Першими вибігли на асфальтову дорогу і «лягли на бойовий курс». Тут  
нас обігнав Газ-69, в якому поважна комісія помчала зустрічати нас на фініші, зафіксувавши, звичайно, момент старту.

Бігли ми з товаришем легко, дотримувалися вивіреного темпу і були впевнені, що в той норматив укладемося без особливої напруги. Впевнені ми були і в тому, що до фінішу прийдемо першими – всі наші однополчани залишилися далеко позаду. В училищі, звичайно, були хлопці, що бігали і краще, ніж ми, але тут, в полку, гідних конкурентів ми не мали.
Отже, біжимо. Зрідка проходять зустрічні машини, інші обганяють нас. Тоді транспортних засобів було набагато менше, та й дорога була якоюсь другорядною… Ось ще одна вантажівка, про всяк випадок посигналивши, обходить нас. Але що це?! Кузов автомобіля вщерть заповнений нашими офіцерами! Чуємо всілякі вигуки й поради:

- Дихайте рівномірно! Носом, носом!

- Натискайте, хлопчики, натискайте!

- Руками працюйте енергійніше!

Зціпивши зуби, біжимо. Прикро, звичайно, що не будемо першими. Залишалося одне – прискорити темп, щоб хоч не дуже відстати. Ми розуміли, що наші колеги не під’їдуть на машині до самого фінішу. Десь відсидяться, поглядаючи на годинники, а останні 200 – 300 метрів чесно здолають своїми ногами. Але будуть першими…

Знову нас обходить вантажівка. Потім автобус, легковичок. І всі вони переповнені нашими «братами по зброї». В авіаційному полку офіцерів багато…
Ми з товаришем біжимо, здається, на межі людських можливостей. Мабуть, так швидко я ще ніколи не бігав. Нарешті, попереду з’явився палац культури автозаводу. Там потрібно звернути вліво і через якусь сотню метрів – штаб полку і кінець нашого вбивчого марафону. Та що це? Біля стін палацу якийсь натовп. Придивилися – та це ж офіцери, котрі давно обігнали нас на вантажівках, автобусах та легковиках! Ось тут і відчули ми, що таке офіцерські благородство і порядність! Ніхто з однополчан не побіг до фінішу. Всі одностайно вирішили: якщо вже двоє цих дурнів чесно пробігли всю дистанцію, то вони повинні бути першими і на фініші! 

Командир полку, начальник фізпідготовки і члени комісії зустріли нас нищівними поглядами вирячених очей. Ми з товаришем не надали тому особливого значення, бо вкрай знесилені, важко дихаючи, упали на травичку штабного газону…

Через деякий час із-за рогу з’явилися інші «марафонці». Важко долаючи останні метри дистанції, фінішували і «знесилені» падали біля нас. Коли прибіг останній, на «відмінно» вклавшись у норматив, начальник штабу вишикував полк. І тут почалося! Мене з товаришем викликали зі строю і почали нагороджувати всілякими немилозвучними епітетами: і безсовісні, і безсоромні, і молоді, а вже такі нахабні… Особливо лютував начальник фізичної підготовки капітан С. 
- Вони під’їхали якоюсь машиною! Це ж треба: олімпійський рекорд перекрили! – репетував старий служака з піною на губах. – Під суд часті!..

Ми стояли розгублені. Пробували сказати щось, та куди там! Начальство не давало й рота розкрити. Коли хмари скупчилися остаточно і от-от мали вдарити громом з блискавкою, в рядах полку почав наростати глухий гомін. Командир частини Герой Радянського Союзу підполковник З. став допитуватися, в чому річ. І тут наші побратими, перебиваючи один одного, розповіли, що ми бігли чесно. Про себе, правда, нічого не говорили…

Командир наказав розійтися і чекати, а сам сів у «бобика» і, захвативши з собою фізрука, помчав на аеродром. Повернулися вони за півгодини. Знову нас вишикували і тут командир оголосив, що дистанція в 10 кілометрів виявилася рівною 8 кілометрам! Сміялися всі – і начальство, і офіцери-бігуни, і високоповажна комісія. Адже цю дистанцію вже скільки років «бігали» на різних перевірках і всі щиро вірили, що вона й справді десятикілометрова!

Начальник фізпідготовки стояв червоний, як буряк. Згодом стало відомо, що командир вліпив йому сувору догану, але нам, лейтенантам, про те не говорили – субординація… Ми з товаришем одержали подяку «за високі спортивні досягнення». Боялися всі лише одного – щоб та комісія не примусила нас ще раз бігти тепер уже справжніх 10 кілометрів. Але обійшлося. В авіації таке буває…
В тому полку я прослужив років зо три. І кожного разу десятикілометровий крос ми бігали по тому ж маршруту, що я пробіг вперше. Тільки тепер уже я був хитрішим і олімпійських рекордів більше не бив.  

ХУНВЕЙБІН *

Отець Захарій шалено лаявся. Він крокував сумною заболоченою вулицею, люто зиркаючи очима з-під капелюха невідомого кольору. Кирзові чоботи несли його жирне тіло через калюжі, не вибираючи дороги. В усі боки летіло болото, як після колгоспного «газона», по калюжах довго ходили важкі хвилі. Подумати тільки! Стара, як нечиста сила, Палажка обізвала його прилюдно хунвейбіном! Вся паства чула це, всі бачили, як вона махала своїми сухими жовтими кулаками у нього перед носом. До чого дожився! Де ж віра в Бога, коли вже отака – і та сказала, що в церкву більше й носа не покаже?! І обізвала ж як – хунвейбіном! Щоб ти сказилась була, відьма проклята! Не могла придумати нічого іншого… Тільки ляпнула таке, як піднявся регіт на всю вулицю. Мало того, що слово паскудне, так вона ж його ще й перекрутила так, що парубки за животи хапалися та крізь сльози вигукували:

- Оце дає! Го – го – го…

- Ну й врізала баба! Ги – ги – ги…

Тьху, нечиста сила! Подумаєш, козу задавив! Та вона й копійки не варта, шкапа нещасна. Ще до революції, мабуть, у придане одержала. Скільки пам’ятає Палажку отець Захарій – все та ж коза в неї. Яка тепер з неї користь? Та й сказав же, що гроші заплатить, а їй, бачиш, не подобається! Чого ж ти не дивишся за своєю скотиною?

Це трапилося минулого тижня. До Захарія завітав давній знайомий – благочинний Олексій. Прикотив на власному «Москвичу», хвацько загальмував перед ворітьми, недбало так виліз з машини, хряпнув дверцями… Отець Захарій, що саме обідав біля вікна, відчув як у нього щось заворушилося всередині – таке маленьке, неприємне… От уже й машина є в Олексія… Все-таки Коробчине – це не його Андріївка! От уже й машину має… А тут ніяк на холодильника не стягнешся…

Благочинний тим часом вже тупцювався в сінях. Захарій відчинив двері і зобразив на обличчі щось подібне до радості. Олексій перехрестився, привітався… Потім Захарій запросив його до столу і підморгнув матушці. Та метнулася в другу кімнату. І пішло! І пішло! Через годину в кімнаті стояв пекельний сморід сивухи, мухи падали, раптово втрачаючи свідомість, прямо в яєчню з салом, а з темного кутка на них дивилися благаючі пісні очі Ісуса. Те, що з сусідньої ікони погрожував пальцем Микола-угодник, було чистою формальністю. Братія розгулялася! Благочинний зірвав з гвіздочка Яшкину балалайку та так врізав «Гоп со смиком», що у Захарія аж ноги засмикало!

- Ну ж «діловий», - подумав собі, - все в нього якось виходить! І «Москвича» має, і на балалайці яке витворя! А лисину як замаскував – і натяку немає! Да, вміють люди жити…

І так жаль себе стало Захарію, аж сльоза виступила. Тремтячою рукою потягнувся до графина, налив. Піднявши стакан, довго дивився на нього, ніби не розуміючи що воно таке, потім повільно відчинив рота і перекинув… Безсило впала рука з стаканом, а погляд затримався на святому Миколі. Витріщаючи з усієї сили очі, отець Захарій намагався навести фокус, але замість обличчя Миколиного бачилось йому щось товсте, непристойне…

Благочинний, тримаючи балалайку, як ломаку, в лівій руці, правою обхватив за шию матушку і ковзався товстими жирними губами по її круглому, як кавун, обличчю. Матушка хіхікала й намагалася зробити вигляд, що хоче вирватись… 

Так і не зумівши глянути в очі святому Миколі, отець Захарій посварився на нього пальцем, потім трохи подумав і скрутив йому дулю. Святий, видно, не хотів скандалу й промовчав. Тоді до нестями п’яний Захарій раптом заверещав модну на той час пісню:

- «На пыльных тропинках далеких планет
  Останутся наши следы…»

Перелякана несамовитим криком матушка аж підскочила. Затріщала кофта, бо благочинний не встиг висмикнути вчасно руку.

- Чого ти кричиш, сказився б ти! – обома руками вона схопилася за серце. – Уже допився?!

- Жена да убоится мужа… - почав було читати мораль Захарій, але далі забувся і вирішив встати. Це виявилося не такою простою справою. Нарешті, перекинувши стільця, він зіп’явся на тремтячі ноги і, відчепившись від стола, з великим лівим креном пішов по крутій спіралі. З тріском врізавшись лисиною в одвірок, трохи похитався з боку на бік і звалився на підлогу, глибоко й надовго задумавшись…
Коли прийшов до тями, то побачив, що благочинний лежить на ліжку й люто хропе. Тонка та сіра, як пожежна кишка, шия вигнулася дугою, а над нею прямо в стелю націлилася гостренька мишачого кольору борідка. Хропів благочинний завзято і – треба віддати справедливість – могутньо. А в сусідній кімнаті співала матушка…

Кілька хвилин пішло на те, щоб зорієнтуватися де стеля, а де – підлога. Коли все, хитаючись, стало на свої місця, Захарій зробив першу спробу підвестись. Не вийшло. Та він був упертим! Ну от, слава Богу, уже й на ногах! Хапаючись руками за все, що стояло й висіло, Захарій взяв курс до вікна. Люто тріщав череп, дзвеніло у вухах, а в очах скакали якісь чортики…

- Оце напився, щоб воно згоріло! – захникав попик, упершись лисиною в шибку.

Червоне сонце, ховаючись за клуню, лагідно гладило його по тій лисині теплим променем, ніби втішало:

- Та годі тобі! Бува й гірше. Он поглянь, який вечір настає!

Захарій поглянув. Біля воріт стояв «Москвич». Ключ був у лівій кишені Олексія. Це він знав точно. Теорію отець Захарій теж знав. Що стосується практики – тут добре виручав якийсь диявол, що сидів десь на спині і весь час нашіптував у вухо:

- Давай, давай! Ти ж можеш!
 
Завелась машина відразу. Несамовито заревів двигун, повалив густий дим. Потім автомобіль присів і раптом так рвонув уперед, що той диявол, мабуть, упав і сильно забився, бо вже більше нічого не нашіптував у вухо. Захарій без підказки трохи розгубився, почав натискати на всі педалі одночасно, тягнути за всі ручки, клацати всіма вимикачами, але машина неначе сказилась – крутилася на всі боки, скреготала, кашляла, то раптом зупинялася, як вкопана, то ні з того ні з сього кидалася вперед, робила якісь випади вбік… Лисина Захарія вкрилася холодним потом. Вирячені очі, як фотоапарат, фіксували все застиглим і мертвим: чийсь відкритий рот, собаку з підтягнутим хвостом, теля з задертим хвостом, що повисло над землею, перекинуті відра біля криниці, з яких ще не вилилась вода і, нарешті, смертельно перелякані зелені очі Палажчиної кози. Це було останнє, що запам’ятав Захарій, бо після цього, зваливши нужник, автомобіль врізався в бересток…
Нещасний попик довго летів горизонтально, ніби вагався, куди повернути – на грішну землю, чи одразу на небо. Та йому на це було вже наплювати – він втратив свідомість, коли головою вибивав скло.

Потім була міліція, Палажка і ось сьогоднішня заутреня…
   
* хунвейбіни – «червоні охоронці» - учасники створених в 1966 р. під час «культурної революції» в Китаї загонів молоді для розправи з політичними і суспільними діячами 


 
  ЗНЕШКОДИЛИ ДИВЕРСАНТІВ

Це було на початку 70-х років минулого століття. Служив я тоді в Латвії на одному вельми серйозному об’єкті протиракетної оборони. Власне, це була дуже потужна радіолокаційна станція попередження про ракетний напад вірогідного противника. Під зав’язку напхана найновішою на той час електронікою, вона дозволяла на відстані кількох тисяч кілометрів виявляти балістичні ракети і супутники, що проходили чи могли проходити через наш сектор спостереження. Розумні і надзвичайно дорогі електронно-обчислювальні машини, проаналізувавши за долю секунди характеристики космічного об’єкта, видавали навіть координати місця падіння балістичної ракети, наприклад. Найсмішніше полягало в тому, що ті машини були куплені саме в отого «вірогідного противника» - у американців. Потрапили вони до наших рук після того, як пройшли через кілька країн. Приблизно так нині деякі наші «патріоти» ховають украдені в народу гроші – переводять їх із країни в країну, із банку в банк і заплутують сліди так, що й чорт зі свічкою кінців не знайде.

Так от ця радіолокаційна станція була надзвичайно чутливою. Воно й не дивно. Адже відображений від супутника чи ракети сигнал попадає на наші антени ослабленим в мільйони разів у порівнянні з зондуючим імпульсом станції. Ця висока чутливість завдавала нам чимало неприємностей. Серйозні перешкоди чинило навіть радіовипромінювання деяких зірок, галактик, сонця. Коли джерело цих радіоперешкод входило в «поле зору» наших антен, ми ставали «сліпими», тобто небоєздатними.
А тепер уявіть собі, який переполох зчинився, коли наша станція «осліпла» тоді, коли ні сонця ні радіозірок не було в секторі спостереження антен! Надзвичайно сильна радіоперешкода буквально вибила станцію з ланцюга засобів протиракетної оборони! 

Доповіли Москві. Генштаб «поставив на вуха» десятки військових науково-дослідних інститутів, лабораторій та інших відкритих і суворо утаємничених «контор», залучив відомих спеціалістів. Телефони перегрівалися від численних наказів, рекомендацій, запитань, вимог додаткової інформації.
Заварилася вся ця «петрушка» годині о 17-й, а десь о годині 23-й все раптом скінчилося. Станція запрацювала в нормальному режимі. Ми всі з полегшенням зітхнули. Заспокоївся і Генштаб. Наш головний інженер (а всі шишки сипалися на нього), так нічого й не зрозумівши, в прострації ковтнув склянку нерозбавленого спирту і почвалав додому, розтерзаний сумнівами і протиріччями…
А наступного дня все повторилося з точністю майже до хвилини. Ми знову «осліпли». На третій день – те ж саме! Тут уже стало не до жартів. До нас терміново прилетіли різноманітні спеціалісти, аналітики і взагалі якісь «темні особи».

Було встановлено, що радіоперешкода явно штучного походження і не має ніякого відношення до зірок та галактик. Більше того! Вчені їли свій хліб недарма – якимось чином вони зуміли дійти висновку, що генератор радіоперешкод живиться змінним електричним струмом від діючої електромережі. Ось тут і вийшли на авансцену оті «темні особи». Вони геніально розгадали підступні задумки «вірогідного противника»! А зводилися вони до одного: в потрібний момент «засліпити» нашу станцію потужними радіоперешкодами і завдати ракетно-ядерного удару по «оплоту мира и социализма». Щоб добитися цієї мети, вони заслали диверсантів, які випробовують ті кляті генератори перешкод, живлячи їх від електромережі. А вже в потрібний час…

Далі вже все було справою техніки. Наш представник поїхав у Ригу, в «Латвенерго», налагодив взаємодію. Почали вимикати струм по районах в той час, коли радіоперешкоди «давили» станцію. Коли вимкнули саме наш район, перешкода зникла! Отже ті диверсанти сиділи десь недалеко. Тепер почали вимикати по черзі міста, села, хутори нашого району. Нарешті, відшукали хутір, що знаходився на відстані 1,5 – 2 кілометрів від нашої станції. Як тільки його позбавили струму – все налагодилось!
Операція вступила в завершальну фазу. Пізнього вечора ми під керівництвом отих самих «темних осіб» так оточили хутір, що миша б не прослизнула. Отримавши по рації звістку про те, що радіоперешкода йде на повну потужність, пішли на штурм…

Старенькі латиші – дід і бабця – здалися без бою. Вони були єдиними мешканцями хутора. Сиділи собі, дивилися телевізор, а тут раптом така відчайдушна атака…  

Вони довго не могли второпати чого вимагають від них насторожені офіцери, а коли, нарешті, збагнули, то люб’язно запросили оглянути всі приміщення і будівлі хутора, щоб переконатися, що посторонніх немає…

А перешкода продовжувала «давити станцію». І тоді за справу взялися вже наші радіоінженери – у нас їх було чимало. «Диверсанта» відшукали дуже скоро. Ним виявився… телевізор! Старенький апарат з тиждень тому раптом зіпсувався. Дід з бабкою запросили якогось місцевого майстра-самоука. Той щось таки тямив, бо телевізор запрацював. Проте, як це часто буває з «майстрами» такого класу, деякі деталі телевізора виявилися «зайвими». На наше нещастя, то були деталі екранування блоку ПТК – перемикача телевізійних каналів. А там – підсилювач високої частоти, гетеродин. Позбавлені екрану, вони самі стали джерелом активного радіовипромінювання. А наша станція, як я вже говорив, була надзвичайно чутливою…

Наші спеціалісти того телевізора так відремонтували , що він, мабуть, ще й сьогодні працює.