Андрій Сова

0ЗАКОХАНИЙ БУВ В УКРАЇНСЬКИЙ СМІХ,

ЩО ЗІГРІВАВ І ЧАРУВАВ УСІХ

ВІРА СЕРЕДА

Народний артист України Андрій Сова понад три десятки років дарував гумористичне мистецтво зі сцени, знявся у 45 фільмах, серед яких найбільш відомі – «Два бійці» (1943) і «Королева бензоколонки» (1963). Навіть коли митця здолала тяжка недуга, він не здався, не змінив ритму свого життя. Читав класику, написав книгу спогадів «Дорога до сміху. Сторінки біографії», спілкувався з артистичною молоддю, передаючи їй секрети майстерності.

Наша зустріч із дочкою митця Валентиною - актрисою Київського театру «Колесо», викладачкою театральної майстерності Київської дитячої академії мистецтв - відбулася під час Міжрегіонального літературно-мистецького фестивалю українського гумору «Степанова весна», де вона була серед почесних гостей і взяла участь у концертах у Балтському й Миколаївському районах Одеської області.

Ми багато говорили з ВАЛЕНТИНОЮ СОВОЮ про Степана Олійника, з яким вона була особисто знайома, і, звичайно ж, про її видатного батька АНДРІЯ СОВУ.

 

Детальніше...

Валентина Сова: «Я прийшла з проблемою вибору саме до Степана Олійника»

141Зустріч із актрисою

ВІРА СЕРЕДА

Серед почесних гостей і учасників цьогорічного Міжрегіонального літературно-мистецького фестивалю українського гумору «Степанова весна» була й актриса Київського театру «Колесо», викладачка театральної майстерності Київської дитячої академії мистецтв Валентина Сова. Вона взяла участь у концертах у Балтському й Миколаївському районах Одеської області.

У перерві між виступами ми говорили з Валентиною Совою про творчий трикутник – Степана Олійника, її видатного батька Андрія Сову й про неї саму.

Детальніше...

ІВАН СМОЛІЙ

 

Веселосічовик – народний артист України

 

Гамлета грати не мріяв ніколи! 

 

Я зустрілась із актором Запорізького академічного музично-драматичного театру імені Володимира Магара Іваном Смолієм за кілька днів після присвоєння йому звання народного артиста України. На зустріч він прийшов не один, а зі своєю улюбленою внучкою, однорічною Настунею. Бо він – не тільки прекрасний актор, наставник майбутніх акторів, педагог, але й люблячий чоловік, батько й дідусь, і просто цікава людина. Тому говорили ми про все.

- Іване Іллічу, які враження від перебування в Маріїнському палаці?

- Запрошення в Маріїнський палац було для мене як грім серед ясного неба. Раніше, коли дивився по телебаченню репортажі звідти, була така думка: от цікаво там побувати й подивитися своїми очима.
Раптом – дзвінок із облдержадміністрації: “Ви завтра повинні бути в Києві. Квитки вже взято”. Приїхали в Київ. На вокзалі нас зустріли, привезли в готель “Президент”. А там усе на найвищому рівні: прекрасний номер, бар, у ванній кімнаті - шампуні, мило, рушники, навіть біленькі тапочки, запечатані в пакеті.

Дуже багато було в готелі іноземців, які приїхали на святкування Дня Незалежності України. Потім автобусами нас відвезли в Маріїнський палац.

На ґанку грав президентський оркестр. Зайшли в палац, піднялися на другий поверх. Там - оперний оркестр, лунають пісні. Потім нас запросили в нагородний зал. Атмосфера піднесена. Усі гарно вбрані. Біля дверей стоять дівчата в українському одязі. Оголошують: “Пані і панове! Президент України!” Леонід Кучма прочитав поздоровлення з Днем Незалежності. Потім глава адміністрації Віктор Медведчук почав читати укази про нагородження та присвоєння почесних звань. Перший указ був про присвоєння звання “Герой України” Яні Клочковій.

Що цікаво, я зустрів там Михайла Васильовича Захаревича, який був актором нашого театру, а тепер - директор театру імені Івана Франка в Києві. Він каже: “Чи думали ми, що зустрінемось тут, у Президента, через 40 років й будемо отримувати звання народного артиста України – ти і я?”
У Маріїнському палаці вперше зустрів я відомих людей, яких до цього бачив лише по телебаченню. Була можливість підійти, поспілкуватися. Більшість із них – прості люди, доброзичливі. Велике враження справила на мене відома оперна співачка Вікторія Лук’янець, ми з нею навіть сфотографувалися.

Потім, коли вже всі отримали нагороди, Президент і каже: “А тепер я маю чи не маю право з вами випити шампанського?” Занесли шампанське. Усі пішли по колу цокатися. Почали фотографуватися. Леонід Кучма гарної думки про Запоріжжя, підійшов і говорить: “Привіт запоріжцям!” Коли я повернувся в театр, кажу колегам: “Вам Кучма привіт передавав”.

Потім запросили в інший зал на обід. Уже наїлися, напилися. Раптом несуть вареники в сметані, з м’ясом, кавуни. Чисто по-українськи. Це теж було приємно.
Потім повезли нас у Палац культури “Україна” на врочистий концерт, присвячений Дню Незалежності України.

- Крім творів Білокопитова, чиї ще читаєте?

- Я здавна люблю гумор. Читав твори Павла Глазового, а потім мене запримітив Петро Ребро, познайомив із запорізькими поетами та гумористами. І я перейшов повністю на читання гумористичних творів наших місцевих авторів. Коли Міжнародна асоціація гумористів і сатириків “Весела Січ” проводить різноманітні концерти, я із задоволенням у них виступаю. У мене й козацьке прізвисько є – Тризуб. Немає такого запорізького гумориста, творів якого б я не читав. Читав і Ребра, і Ткаченка, Чубенка і Юрика… Брав деякі фрази Базилєва для концерту, використовував кумедні цитати Шумилова, які він збирає. Я сам іноді такі цитати записував із оголошень, наприклад: “Прошу повернути мені верхню щелепу, загублену в день получки, за винагороду”. Але найбільше я працював із Петром Павловичем. Він писав саме для мене, враховуючи мої артистичні можливості та мої захоплення, наприклад, риболовлею. Його гумореску “Рибальство” я читав майже у всіх концертах.

- Вас часто можна побачити в концертах із творами Шевченка “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим”…

- Так, коли протягом шести років у театрі був ремонт (думали ж, що швидко закінчиться), актори, щоб не дискваліфікуватися, намагалися займатися самостійно. Я Шевченка люблю здавна. Зараз маю в своєму репертуарі “Сон”, “Катерину”, “Гайдамаки”.
Потім почали мене запрошувати в школи на уроки, присвячені вивченню творчості Тараса Шевченка. Учні з великим задоволенням сприймають ці уроки, бо Шевченка треба вміти читати, заінтригувати учнів. Де б я не проводив подібні уроки, запрошують приїхати ще.

- А було так, що саме завдяки зустрічам у школах ви поповнювали свій репертуар?

- Не раз мене дивувало, коли я заходив у шкільний двір і бачив, як двоє-троє дітлахів бавилися. Підходжу й питаю: “Чого це ви не на уроці?” – “ А у нас урок украинского языка”. – “Ну то й що?” – “А нас ослобонили”. – “Як це ослобонили?”. Зайшов до директора школи. Той підтвердив, що батьки написали заяву з проханням звільнити від вивчення української мови”. Кажу: “Ну й дурні ваші батьки. Ну як це можна? Батьки не хочуть, щоб дитина досконало вивчила ще одну мову?” Коли я з сумом розповів про це Петру Ребру, він спеціально для мене написав “Лист земляка”, то я читав його в школах – проходив “на ура!”.

- Чи ви мріяли стали артистом?

- Десь у восьмому класі я вже грав у самодіяльних виставах. У нас був хороший драматичний гурток. А ще в нашому селі Чапаєвка Пологівського району був прекрасний керівник драматичного гуртка. Голова колгоспу побачив, що в нас добре виходить, навіть купив нам інструменти для духового оркестру, а також усе необхідне для сцени. Дуже багато робив, щоб ми тільки ставили вистави. Звідти воно так і загорілося.

А коли вже пішов до лав Радянської Армії (служив в Угорщині три роки), там готувався до вступу до театрального інституту, переписувавсь із одним студентом-першокурсником. Я запитував у листах, як краще підготуватися до вступних іспитів. А генерал планував мене до вступу в якесь військово-політичне училище. Тоді була така вказівка, щоб із армії присилали абітурієнтів у військові училища. Коли я подав рапорт про звільнення, генерал читає й говорить: “Іване! Із тебе вийде директор заводу, інженер, політичний керівник. Куди ти йдеш? В артисти?!” Але я був категоричним: “Ні. Поїду”. – “Давай домовимося так, якщо ти провалишся, приїдеш назад, дослужиш ще рік, а потім поїдеш до училища”. – “Не приїду”. Так воно й сталося.

- До якого вузу вступили?

- До Харківського інституту мистецтв. Учився в Леся Івановича Сердюка, народного артиста СРСР, він якраз набрав курс. Навчали мене прекрасні педагоги: Роман Олексійович Черкашин – сценічній мові (він – автор багатьох підручників зі сценічної мови), Володимир Іванович Єрик та Ольга Миколаївна Борисова – танцям. 

- Закінчили навчання й працювати?

- Уже четвертокурсником знав, що буду працювати в Запоріжжі. До нас на третьому курсі на дипломну виставу приїздили із Запоріжжя головний режисер театру Володимир Магар і директор театру Олександр Бураковський. Вони мене запросили в театр. Коли я закінчив інститут, то одразу ж поїхав до Києва, де проходив огляд театральних вистав студентських колективів. А звідти літаком (!) полетів прямо в Ставрополь, де почалися гастролі театру імені Щорса.

- Із корабля на бал. Яка ж була перша роль?

- (Сміється). Грав сина у виставі “Люди в шинелях”, у ролі матері була народна артистка України Анастасія Морозова. За роллю вона була така сердита, всіх лаяла, ганяла…
А до відкриття сезону я підготував першу велику роль Павелаке в “Каса маре” Йона Друце.

- Чи є роль, яку ви вважаєте знаковою?

- Усі ролі, як діти. Люблю роль Павелаке. Потім Олександр Петрович Король поставив “Рядові”, де я грав розвідника Дервоїда. Ця роль дуже припала мені до душі. Запам’яталася робота з Олександром Петровичем. Коли я грав, мало того, що сам плакав, увесь зал плакав. Там один монолог чого вартий!

Одного разу трапився такий випадок. Поблизу Балабино відкривали пам’ятник розстріляним фашистами євреям. Я на відкритті прочитав монолог Дервоїда з цієї вистави. Після цього до мене почали підходити й висловлювати співчуття люди. Вони думали, що це зі мною особисто трапилося таке. А я кажу: "Ні! Я – актор. Це я читав уривок із вистави”. – “Ви так читали, що ми подумали, що це з вами було”.

Потім – Мартин Боруля. Це моя, можна сказати, етапна роль. Я теж її дуже люблю. Але всі ролі, навіть прохідні, залишають слід у душі. Немає поганих ролей, є погані актори.

- Якій ролі найбільше років?

- Мартина Борулі. Я граю її років двадцять. Дуже люблю або відверту комедію, або трагедію. Середини не приймаю. Люблю роль Ковіньки в “Шлюбі за оголошенням” – я в ній “купаюся”, гумористичний дядько такий.

- Про яку роль мрієте?

- Кожен мріє зіграти Гамлета. Я Гамлета ніколи не мріяв грати. Тому що це – миттєве. Сьогодні можу його грати, завтра ні. Моя мрія пройшла зі мною через усе творче життя – зіграти короля Ліра.

- Які вистави запам’яталися найбільше?

- “Третя патетична” та “Грозовий рік”.
В останній у мене була улюблена мізансцена: я грав Василя, а моїм партнером був народний артист України Аркадій Трощановський у ролі Леніна.

- А кумедні випадки на сцені траплялися?

- Нелічено. 

- Іване Іллічу, намагалися колись полічити, скільки зіграли ролей?

- Намагався. Кілька років тому, як подавали в театрі документи на присвоєння звання заслуженого артиста, треба було перелічити ролі, які зіграв.

Якщо перерахувати на сьогоднішній день, то вийде приблизно 200 ролей: за 40 років роботи в театрі грав у рік приблизно по шість ролей, із них останні 15 років – одну-дві ролі.

- Коли ви прийшли в театр?

- 1964-го.

- Цього року ювілей? (2004-го - ред.)

- Так співпало, що звання народного артиста України мені дали саме в ці дні. Я відкривав сезон у театрі якраз у ювілей. Узагалі ж наша сім’я віддала театру 105 років: дружина Лідія Іванівна – 49 років, я - 40, а наша дочка Оксана – 16. Що цікаво, що донька також училась у класі Леся Сердюка.

- Внучку вже берете на вистави?

- (Сміється). Ще ні. А от Оксана виросла за кулісами. Вона з нами й на гастролі їздила. 

- Коли обоє батьків актори, ще й дитина, мабуть, важкувато, особливо на гастролях?

- Ви знаєте, на гастролях простіше. Уся сім’я разом, не хвилюєшся, як там удома. Для мене велике щастя бути разом із сім’єю. Ми дуже любили їздити разом на гастролі.

- А вдома як ви розподіляєте обов’язки?

- Прекрасно. Наприклад, зараз, коли в нас маленька внучка, кожен знає, що робити. Навіть Юра, зять, каже: “Я ніколи не думав, що дитина не буде заважати ні роботі, ні будь-кому”.

- Він також актор?

- Ні. Працює в науково-дослідному інституті. А ми ж іще й викладємо: ми з дружиною – в музичному училищі, а Оксана – в університеті. Усі працюємо в театрі. Скрізь устигаємо. Наприклад, я з дитиною, дружина на заняттях. Потім помінялися ролями. Прибігає Оксана, дружина йде в театр. Ми склали розклад, щоб не було плутанини. От сьогодні я вдома з онучкою, дружина працює. Я повинен приготувати обід, нагодувати всіх. Завтра я на роботі, вони мене повинні нагодувати. Навіть були такі відгуки: “Тату, ти борщ краще вариш, ти краще рибу готуєш…”

- Тобто в кожного є своя фірмова страва?

- У Оксани фірмова страва – пиріг із п’яною вишнею. У мене – карасі в сметані, або карасі в молоці. А дружина дуже смачно готує всілякі рагу, м’ясо по-литовськи або ще якось придумає.

- Скільки ж ви років разом із Лідією Іванівною?

- Ми одружилися 1965 року.

- Скоро рубінове весілля. А часто ж можна почути, що артисти такі несерйозні у подружньому житті.

- Усе буває. Але часто виникають чутки через те, що актори – великі жартівники. Про мене також так думають. Мама, моя покійна теща, говорила: “Я не знаю, коли він правду говорить, а коли жартує”. Актори, вони більше жартують, а жарти дехто не розуміє й сприймає за чисту монету. Кажуть: “О! Він таке розповів мені. Та він сам такий”. Тому такі думки: “Вони розбещені, або ще якісь”. У нас у театрі серед усіх моїх друзів, починаючи з Саші Гапона, Володі Лук’янця, всі абсолютно один раз одружувалися. Чого в житті не буває, як не буває, ми - як лебеді.

- А були такі випадки, що в одній виставі ви з Лідією Іванівною грали чоловіка та дружину?

- Так. У виставі “Продається динозавр”. А в “Шлюбі за оголошенням” ми грали дружину й чоловіка, а Оксана – нашу дочку.

- У життєвих ситуаціях використовували артистичний талант?

- Пригадую, як у студентські роки проходили в Харківський оперний театр на виставу. У нас були червоні студентські квитки. Наприклад, ідуть гастролі якогось театру, ми два-три дні придивляємося, як проходять їхні актори. Потім також швиденько пробігаємо, книжечку раз – і пішов.
Одного разу захотілося з товаришем пройти на стадіон у Києві. А квитків уже не було. Згадали, як проходили в оперний театр.

Коли були на гастролях у Житомирі, стою в черзі за пивом. А дві продавщиці наливають із сильним напором, так що піни більше, ніж пива. Люди беруть і відходять. Моя черга підійшла, налили мені пива, а я стою, не відходжу. Продавщиця мені говорить: “Беріть, це ваше”. А я кажу: “Бокали не повні”. Вона скривилася, долила, а я показав червону книжечку й кажу: “Я б не хотів вас зараз карати, але майте на увазі, ви коли-небудь попадетеся”. Три дні потому приходжу знов, став у чергу. Як побачили мене, почали всіх зупиняти: “Ще не відстояне, а ви берете! Зачекайте!” А я стою й посміхаюся. Хлопцям кажу: “Дивіться, як я попрацював”.

- Нещодавно в театрі розпочався новий сезон…

- Так. До того ж наш театр отримав статус академічного. У нас гарний театр: працює сім народних артистів, сім заслужених. Актори мріють про цікаві вистави, хороші ролі. Усі ролі вони проживають протягом вистави. Наприклад, у людини трапилося нещастя, вона переживає його один раз. Артист же переживає стільки, скільки грає роль. Але є такі ролі, які додають наснаги, б’ють у саме серце. Я завжди хотів переступати поріг театру з жагою до роботи, а назад гордо входити з почуттям виконаного обов’язку. Так воно майже завжди й є.

Віра СЕРЕДА,
газета “Подробности”, №39 за 2004 рік (уривок із інтерв‘ю)

 

Дитинство

 

Із когорти тимурівців


Дитинство його минуло в селі Чапаєвка Пологівського району. Тополиний гай, що розкинувся зеленим островом край села, мешканці називали «казьонним садом». Ніхто не знав, не відав, чиїми руками було посаджено ці дерева, які немов казкові богатирі, захищали село від злих суховіїв. Бабуся посилала Іванка сюди пасти кіз. Він їх припинав – хай собі пасуться, а сам збігав униз до річки, купався з однолітками, ловив раків. Смажили їх на багатті. Потім доїв козу, пив молоко й гуляв до вечора.

Радгоспний садок був густо обсаджений гледичією. Хлопчаки поробили поміж деревами лазівки й уночі лазили по груші. Потім ті проходи сторожі закручували колючим дротом. Діти різали його, знову робили лазівки...

Платили селянам у колгоспі та радгоспі мізерну зарплату. А потім ще й вимагали, щоб на позику записалися. Щоб вижити, треба було красти урожай. Згадаймо незабутнього Василя Симоненка:

Чому він злодій?
З якої речі?
Чому він красти
  пішов своє?
Давить той клунок
  мені на плечі,
Сором у серце мені плює.

Післявоєнні роки були бідними й голодними. Люди ледве трималися. А за качан кукурудзи чи кілька колосків, знайдених на колгоспному чи радгоспному полі, селян відправляли в тюрми. Тому дорослі боялися ступити на поле. Хлопчаки ж – ні. Вони приходили до бабусь і питали: «Вам потрібна капуста?» - «Звичайно», - чули у відповідь. Ішли малі вночі на колгоспне поле, нарізали мішок голівок і приносили бабусі. Іншій – огірків, цибулі. Односельці дякували їм. І, мабуть, таким чином «тимурівці» врятували тоді від голоду не одну людину в селі.

Ласували й кавунами та динями. Щоб добратися до них, треба було проповзти через високу кукурудзу. А в ній – колючі «кавунці». Але це не зупиняло хлоп‘ят. Поколені лікті й коліна – зате й плодами баштану посмакували. Сторож покликав їх усіх колись і попросив, щоби приходили до нього. Мовляв, я вам сам знайду найстиглішого кавуна – поїсте. Бо самі ж дітлахи рвали ще й зелені. Не цікаво! От проповзти по кукурудзі, поколотися бур‘янами, вкрасти – романтика...

А коли навчався вже в інституті й приїхав додому на канікули восени, вирішили з товаришем увечері згадати дитинство. Пішли на колгоспний город, сіли й сидять. Підходить сторож:

- Ви що тут робите?

- Та хотіли щось украсти, а нема чого.

- Уже все зібрали. Ходімо в сторожку, там є сині баклажани – наберете собі. Та заодно й побалакаємо трохи.

Бесіда затяглась аж до ранку.

 

Бувальщини від Івана Смолія


Театральні веселі бувальщини Іван Ілліч може розповідати годинами. Ось одна з них. Троє хлопців-акторів сиділи в одній гримувальній. Вони склалися, купили пляшку горілки й пиріжки. Закінчилася вистава. Накрили стіл. Раптом комусь спало на думку запросити артиста Григоренка, який ніколи не вживав міцних напоїв, й примусити його випити. Відчинили двері, затягли його й запропонували спиртне. А він проситься: «Хлопці! Я ж не вживаю». – «Пий!» Не дуже довго й примушували, він узяв і випив одну склянку, з'їв пиріжок, потім другу склянку, знову з'їв пиріжок, потім допив, забрав пиріжок, подякував і пішов. Він вийшов, а хлопці дивляться один на одного, зрозуміли, що залишилися без випивки та без закуски й почали з'ясовувати: "Хто перший це придумав?"

***

- У виставі Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю», - розповідає далі Іван Ілліч, - Дмитро з Грицем зустрічаються на вечорницях. Один одного вони під‘южують. Перший каже: «А що там за свиня хрюкає?» А я повинен відповісти: «Не тільки хрюкає, а й клепку з лоба вибиває». Я ж, захопившись, увійшовши в раж, і не помітив як сказав: «Не тільки хрюкає, а й клопку з леба вибиває». Усі засміялися, питають: «Що ти зморозив?» Я не повірив, думав, що розігрують.


***

- Іван Олександрович Мар’яненко - великий актор був, якраз я вступив до інституту, а він дома лежав тяжко хворий. Так от, до хвороби він грав у одній виставі й треба було сказати: “Візьміть це падло й викиньте в Дніпро”. Підходить, жартує з хлопцями за лаштунками. Один із хлопців і каже: “Іване Олександровичу! Глядіть же не забудьте: “Візьміть це падло й викиньте в відро”. – “Та, хлопці, перестаньте!” Жартував, жартував, а потім вискакує на сцену й говорить: “Візьміть це падло і викиньте… (глянув за куліси, а всі ждуть, що він скаже – а він дулю за куліси раз) в відро”. Хлопці регочуть: “Ну що, Іване Олександровичу?” – “Що?” Він не помітив навіть, що не те сказав.


***
У Параконьєва одного разу був випадок, навіть завісу довелося закрити. За сценарієм, до Щорса приїжджає зі ставки член військради, якого він грав. Параконьєв вустами героя говорить: “Чому ви не викилиминали (треба – виконали) наказ головного командувача?” Повторює, знову «викилиминали». І так тричі. Піт із нього пре. Нам смішно. Довелося закрити завісу. Буває таке - заїло, і все.


***

У селі ставили виставу «З легким паром!» А Клава Кравченко, відповідальна за реквізит, принесла пляшку самогону. У цій виставі хлопці п‘ють у лазні горілку й пиво, потім сплять аж до кінця комедії. А головний герой п‘є далі й далі. То він ледь не на колінах просив: «Не наливайте горілки, бо я до кінця не витримаю. Мені ж треба грати». Хлопці пили за кулісами. Він був на сцені, побачив та: «Залишіть, залишіть же й мені».

***

- Було в мене: ставили виставу «Родина Щіткарів». Там один каже, що піде й винесе шампанського. Заготували справжнього. Іде діалог, а я рачки проліз туди, став відкупорювати, а воно як бабахне! Не закінчивши діалог, актор, який повинен був іти за шампанським, кидається за сцену. Його напарник питає: «Куди ж ти?», а той: «Почекай, я потім докажу». Злякався, що я за кулісами вип‘ю все, заскочив за куліси й вирвав у мене пляшку.

***


Приємно грати позитивні ролі. Але мірилом визнання може бути й негативна роль. Грав Іван Смолій у п‘єсі Петра Ребра «Заграва над Хортицею». Виконував роль поліцая Тризуба. І вийшло так, що після вистави всім артистам глядачі виносили квіти, а на Івана Ілліча навіть відверто плювали. Це говорило про те, що роль удалася, люди повірили й підсвідомо ототожнили артиста з поліцаєм. Навіть доня Оксанка три дні не розмовляла з батьком. Усе допитувалася: «Навіщо ти це робиш? Ти – тато, ти – добрий, а не такий як той поліцай, що вириває серце одному з підпільників».

***

- Один актор неправильно пив «горілку». Брав чарку й раптово перехиляв її до рота. Я зробив зауваження: «Не можна так – треба повільніше, хоч трохи скривитися. Бо не повірить глядач». А він: «Та що ти мені розказуєш? Я все правильно роблю». Я й зробив йому. Налив не води, а самогонки-буряківки, від якої очі на лоба лізуть. І він її таким же чином – гоп! А потім – цівкою з рота. Запахло бурячихою на весь зал. Люди сміються. Закрили завісу. Він став на коліна, каже: «Вибачай. Налий ще».

***

Бувало, що актор запізнюється на сцену. А дівчата його туфлі прибили до підлоги. Він ускакує в них і падає. Лається: «Гади! Знову прибили!»

***

Дзвонять акторові на вихід, а його немає. А помічник режисера підбігає до вікна й питає: «Тітко, ви дома?» Вона: «Дома, дома! Заходь!» А тут актор летить до вікна. Помреж йому: «Не треба! Біжи в хату, бо там я уже відіграв».

***


Актор виходив на сцену з чемоданами, ніби граючись. Йому казали, що не повірить глядач – треба показати, що там щось покладено. Він цими зауваженнями нехтував. Тоді у валізу поклали дві пудові гирі. Він схопив – важуче. А на сцену треба вибігати вже. Актор потягав чемодани, а потім за сценою проситься: «Будь ласка, більше цього не робіть».

***

Коли Іван Смолій отримав звання народного артиста України, зайшов до гримувальні. А молоді актори Віталій Павелко й Олег Котеньов і кажуть: «Іване Іллічу, більше ви тут нічого робити не будете. Тільки на зиму заклеїте вікна, повісите нові штори, килими потрусите, підметете – й більше нічого».

«Люблю за такі жарти цих хлопців», - зізнається Іван Ілліч. – Сам таким був.  

 

Володимир МАГАР

 

 Володимир Магар

Життя в театрі і театр у житті Володимира Магара

Віра СЕРЕДА

Він був не тільки лицарем Театру, але й мудрим його будівничим, Дон Кіхотом Мельпомени, лукавим і заповзятливим політиком у мистецтві, найдобрішим учителем і тираном… У виставах, як у дзеркалі, відбивалися могутній дух його натхнення, розмах і щедрість натури, заразливість і владність творця.

5 липня 1900 року народився великий Майстер сцени, народний артист Радянського Союзу Володимир МАГАР. Він був засновником і протягом 35 років очолював Запорізький музично-драматичний театр, який сьогодні по праву носить його ім'я.

Вистави "Маруся Богуславка" Михайла Старицького, "Украдене щастя" Івана Франка, "Щорс" Юрія Дольд-Михайлика, "Богдан Хмельницький" Олександра Корнійчука, "Де тирса шуміла" Анатолія Шияна, "Майська ніч" Миколи Гоголя та інші, поставлені цим режисером, увійшли в золотий фонд театральної історії.

Протягам майже сорокарічної творчої діяльності Володимир Магар виконав понад двісті п'ятдесят ролей в класичних і сучасних п'єсах. Серед них: Буличов («Єгор Буличов» Максима Горького), Шмага («Без вини винні» Олександра Островського), Гордій Поваренко («Доки сонце зійде - роса очі виїсть» Марка Кропивницького), писар («Майська ніч» Михайла Старицького), Гайдай, Бублик, Галушка, дяк Гаврило, Романюк («Загибель Ескадри», «Платон Кречет», «В степах України», «Богдан Хмельницький», «Калиновий гай» Олександра Корнійчука), батько Боженко («Щорс» Юрія Дольд-Михайлика), професор Буйко (однойменна п'єса Якова Баша) та інші.

Помер Володимир Герасимович 11 серпня 1965 року в Запоріжжі.

Останній вихід на сцену

Він був незапланованим, раптовим, у ролі, яку він не грав. Став настільки символічним, що про це хочеться сказати окремо.

1965 рік. Щорсівці гастролюють у Волгограді. Перед виставою "Зупиніться!" смерть дружини примусила від'їхати до Запоріжжя актора Михайла Хороша, який виконував роль генерал-полковника Кирпоноса. Магар був режисером вистави і, як міг, заспокоїв товариша:

- Ти пам'ятаєш, як я колись у „Штормі" замість хворого Олександра Свенцицького зіграв експромтом Братішку? А тут якихось два-три епізоди. Їдь, я заміню тебе!
За сценарієм, смертельно пораненого генерала виносять на ношах, він устигає сказати кілька слів і помирає. За лаштунками Володимир Герасимович пожартував:

- Добряче тримайте мене, хлопці! Ніби востаннє несете.

Через два дні, 11 серпня, приїхавши у справах до Запоріжжя, Володимир Магар раптово помер. Колектив, що був у Волгограді, не міг провести його в останню путь. У фойє рідного театру тисячі запоріжців прощалися із улюбленим актором, режисером, громадським і культурним діячем…
Народний артист України Іван СМОЛІЙ згадує:

- Це були перші мої гастролі. Запам’яталося те, що у Волгоград я їхав поїздом в одному купе з Володимиром Герасимовичем і його сином. Магар ще в Запоріжжі не дуже гарно себе почував, йому пропонували скористатися літаком, але він хотів неодмінно їхати з артистами театру. На деяких станціях навіть викликали лікаря й робили йому уколи. Пам’ятаю, як у Волгограді Володимир Герасимович влаштував нам із племінником Колею Єременком та сином Володею екскурсію містом. Розповідав про Сталінград і декілька разів повторював:

- Мені б ще Володю вивести в люди. Донька Таня вже закінчила інститут.
Весільний батько

- Уже четверокурсником знав, - продовжує розповідь Іван Ілліч, - що буду працювати в Запорізькому театрі. До нас на третьому курсі на дипломну виставу приїздили головний режисер Володимир Магар і директор театру імені Щорса Олександр Бураковський. Вони мене запросили до свого колективу.
У театрі познайомився із дівчиною, теж актрисою, яка з першого погляду припала мені до душі. Про любов думок тоді ще в мене не було, але перша зустріч запам’яталася. Неначе якісь біоструми пройшли. А далі почав придивлятись. У нас було багато спільного. У неї мати одна, й у мене. У неї життя було тяжке в дитинстві, й у мене. Її батько загинув на фронті, а мій помер, коли мені було три рочки. Не минуло й півроку, як на лютий 1965 року призначили весілля.
Коли Володимир Герасимович узнав про це, то одразу ж сказав:

- У тебе ж батька немає. Я буду твоїм весільним батьком.

А директор, Олександр Йосипович Бураковський, каже Лідії Іванівні:

- У тебе ж теж немає батька - на фронті загинув. Я у тебе буду весільним батьком.

 

На світлині залишилась пам'ять про це: сидять за столом (зліва направо) Лідія та Іван Смолії, Олександр Зазимко (актор), Володя (син Магара), Володимир Герасимович і мама Івана Смолія.
На світлині залишилась пам'ять про це: сидять за столом (зліва направо) Лідія та Іван Смолії, Олександр Зазимко (актор), Володя (син Магара), Володимир Герасимович і мама Івана Смолія.

Неперевершений на сцені

Володимир Герасимович був гарним актором. Коли він грав, усі поринали у світ мистецтва. Навіть актори не могли відділити себе від подій вистави й часто переносили це в реальне життя.

- Магар прекрасно грав, - розповідає народна артистка України Тетяна МІРОШНИЧЕНКО. - Це - такий колоритний артист! Він був рівновеликим як у комедії, так і в трагедії та драмі.
Наприклад, коли грав Гордія Поваренка у виставі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», повагом розкривав кульок, зроблений із газети, діставав цукерки й пригощав. Ми були у масовці коло нього й дуже хотіли, щоб і нам дісталось. А він лукаво дивився, кому ж дати. Він скрізь був великим!
Потім, за сюжетом вистави, запрошував усіх до Степаниди (шинкарки), показував зі сцени рукою на наш театральний буфет, де працювала Люся-буфетниця. Так ми, старі щорсівці, а тепер уже магарівці, й зараз говоримо: «Пішли до Степаниди!» Ми пам’ятаємо той жест Магара.
У нього була ціла розробка навіть малесенької деталі чи мізансцени.

Одна з останніх ролей Володимира Герасимовича – Македон Сом у п’єсі Корнійчука «Над Дніпром». Ця роль починалась у кінці першої дії. Бувало таке: адміністратори доповіли, що квитки всі продані, дивимось, а в залі майже немає глядачів. Раптом за п’ять-десять хвилин до його виходу зал починає заповнюватися – а він уже здалеку, за лаштунками, кричить. Не встиг подати голос, як уже в залі овація, так зустрічали Магара. Я довго не могла зрозуміти силу його таланту.
«Лебедина пісня» Магара, за словами нашого тодішнього директора Олександра Йосиповича Бураковського, – це «Сторінка щоденника» (1964), де він зіграв роль Іларіона Грози, за яку був відзначений премією імені Івана Карпенка-Карого. Це свідчило про те, як багато міг ще зробити актор Володимир Магар. Його психологічна заглибленість, зрілість філософських роздумів, широта образних узагальнень відчиняли двері у світ шекспірівської драматургії. Більше року Магар працював над цією виставою. Було декілька призначень і перепризначень на ролі. Ось і мені спершу дісталася роль Вероніки, потім Юльки. Як він із нами працював! Навіть над мізинчиком.

Мудрий будівничий

- На сцені нашого театру, - продовжує розповідь Тетяна МІРОШНИЧЕНКО, - зробив перші кроки як драматург відомий уже на той час у Запоріжжі письменник Петро Ребро. Володимир Герасимович дуже хотів, щоб він був першим помічником головного режисера з літературної частини. Саме Володимир Герасимович відкрив у нього хист драматурга і здійснив постановку його поеми «Любов сильних» на сцені театру (співавтором також був Володимир Захаров) . Петро Павлович знає багато тонкощів життя Володимира Герасимовича, бо вони дружили, хоча вікові категорії були різні. Але в Магара був досвід.

- До театру імені Щорса я протоптав стежку ще тоді, коли цей дружний творчий колектив мешкав у клубі «Металіст», - пригадує письменник Петро РЕБРО. - Прочитавши якусь із моїх рецензій на виставу (а рецензії я писав, ще будучи студентом педінституту), Магар почав мене агітувати йти працювати до театру. Я відкараскувався - мовляв, погано знаюся на цьому мистецтві, театру не розумію та навіть боюся.

Мистецтво ж своє Володимир Герасимович любив і дуже переживав, коли про театр, про акторську працю хтось відгукувався зневажливо, скептично. Вельми дошкуляло йому, що в рідному селі Калниболот, на Кіроградщині, куди він навідувався, щоб відпочити од міської метушні, дехто поширює всілякі негарні плітки про служителів Мельпомени.

— Якось я прибув у рідне село, — розповідав мені режисер, — і тільки хотів скинути костюма та чкурнути на рідну річечку, як матуся заблагала: «Не знімай костюма, Володечку! І сходи, будь ласка, на базар». «Щось купити треба, мамо?» — питаю. «Нічого не треба, - відповідає. - Просто сходи та й усе». Не зважаючи на спеку, він слухняно виконав мамине прохання й пройшовся селом із кінця в кінець. Ідучи, звичайно, з усіма земляками чемно вітався. Удома його мама зустріла рада-радісінька. І каже: «Отепер отій язикатій Прісьці заціпить! Бо всі бачили, який ти серйозний, який у тебе ловкий костюм. Плеще всюди, що артисти (і ти, значить, Володечку) робити не хочуть, народ дурять, тому навіть не мають чим грішне тіло прикрити». Розповідаючи це, Магар сміявся.

Не знаю, хто предок Магара, але за вдачею він - типовий українець: розум його був завше налаштований на гумор. В очах, здавалося, й уві сні іскряться смішинки. Коли він говорив, важко було зрозуміти: всерйоз чи жартує. Загалом же, без гумору не мислив життя. А як смішно він умів «перекривляти» колег на репетиціях! Дехто, звичайно, ображався, але більшість трупи розуміла: вистава краще й швидше народжується у радісній атмосфері, а не з-під батога.
Актриса театру Тетяна МІРОШНИЧЕНКО й досі із захопленням пригадує репетиції великого режисера:
- От сидить Магар на репетиції. Таке враження, що дрімає. Раптом його голос: «Ну, куди ви ото піднялися аж на гальорку? Спустіться! Що ви граєте?» Бувало, Магар нагримає на нас. А після репетиції затримає на годину-дві, стає перед усіма на коліна й каже: «Простіть мені!» Ми готові кинутися й плакати, піднімаємо його, щоб він цього не робив. Це особлива була людина!
А як він умів нас копіювати! Є така артистка – Тая Литвиненко. Зараз у Львові працює. Вона була така тонюсінька. Грала Юльку у виставі «Сторінка щоденника». І от Магар, величезний Магар, копіює тонюсіньку Тайку. Ми всі «падали» від сміху. Мене також копіював. Усіх! Ми ніколи не ображалися.

«Ти в мене ще будеш народним артистом»

Перше знайомство майбутнього народного артиста України Олександра ГАПОНА з великим Майстром відбулося 1954 року. Ось як він розповідає про це:

- Мій земляк працював у театрі помічником художника з декорацій. Оскільки я з дитинства співав і на гармошці грав, він якось мені запропонував:

- Ти візьми гармошку та поїдь до Магара. Може, він тебе в театр візьме.
Так і зробив. Якось мама їхала на базар. Я – за гармошку, й поїхав із нею. Було мені тоді 14 років - малесенький, худесенький хлопчина. Таки добрався до Магара. Він запитує:

- Що ти хотів, хлопчику.

- Хочу бути у вас актором, - відповідаю.

- А що ти вмієш?

- Умію співати, танцювати, на гармошці грати.

- Ану, заграй, заспівай.

Я виконав прохання. А він каже:

- Я тебе зараз не візьму.

- А чого? – і почав плакати.

- Не плач, - заспокоїв Володимир Герасимович, - тобі ще треба повчитися. Їдь в училище чи інститут. Підростай. Я тебе візьму обов'язково. Ти в мене ще будеш народним артистом України.

Він так пожартував. А вийшло, що напророкував. Я закінчив школу, поїхав навчатися у Дніпропетровське театральне училище. На третьому курсі у нас було стажування в театрах України. Звичайно ж, я вибрав Запорізький театр імені Щорса. Коли прибув до Запоріжжя, Магар саме був у Москві. Потім, коли ми зустрілися, він упізнав мене. За півроку стажування багато чого переспівав. Коли я повертався в училище, він підписав мені заліковий лист і каже:

- Ти вертайся сюди. Я тебе вже знаю, поважаю. Будемо разом робити із тебе справжнього артиста. 1962 року я прийшов у цей театр працювати. А 1991 року отримав звання народного артиста України.
«Ану, зроби мені такого фашиста, що вже «розкладається» в окопі»

- У виставі «Зупиніться» Івана Рачади, дія відбувається в Сталінграді, - розповідає народний артист України Олександр ГАПОН. - Німецька армія майже розбита й деморалізована. А Магар був дуже великим майстром із масових сцен. Це не просто були статичні сцени. Він продумував кожний образ, типаж. Але не вистачало акторів для масових сцен. Він мені якось каже:

- Синку, йди сюди. Ти бачиш, не вистачає мені акторів. Не буду ж я солдатів везти на гастролі. Давай так. Ану зроби мені такого фашиста, знаєш, що вже «розкладається» в окопі.

Я як зобразив оцього німця худого (я й сам тоді худим був, та плюс ще грим): синього від морозу, з насунутою на очі каскою, з очима білими та божевільними. Таке враження, казали мені колеги, які були поруч, що він уже напівживий. Й усе це - на першому плані мізансцени. А тут, за сценарієм, іде фельдмаршал, теж деморалізований. І мій герой у нього просить хліба. Фельдмаршал стоїть, дивиться й плаче. Сам я свого гриму не міг бачити, а актор, який грав фельдмаршала, глянув на мене й каже тихенько: «Відійди, мені погано». Що значить майстерна режисура!

А тут саме відбулася конференція режисерів на базі нашого театру, й ми показали цю виставу. Так що ви думаєте? Про цей епізод говорили протягом двох днів, як може режисер із актором створити отаке диво. Це була колосальна його знахідка. Я його розумів із півслова.

 

Веселі бувальщини про Майстра

Олександр ГАПОН

Наш «Аркадій Райкін»

- У виставі «Де тирса шуміла» я грав п’ять ролей, п’ять разів довелося перевдягатися. П’ять гримів робив. Магар через це прозвав мене Аркадієм Райкіним. Кличе якось:

- Де той «Аркадій Райкін»?

Але тоді актори виходили в багатьох епізодах. Це було щастям. Ми цим горіли – були фанатами своєї справи.

 

Нічні репетиції

А ще в нас були нічні репетиції, після яких усіх розвозили по домівках. Я ще тоді жив далеко - в селищі Чкалова. Був початок на другу ночі. Я запитую:

- Володимире Герасимовичу! А довго ще ми будемо репетирувати?

А він відповідає:

- Синку, поки не закипить вода в штанях.

 

Тетяна МІРОШНИЧЕНКО

Мухівка

У Магара було вино саморобне в гаражі. Він розкрив те вино, а туди потрапили винні мушки. Жаль було виливати. Але без жарту й тут не обійшлося: «Нехай це буде пухівка», - сказав він, розливаючи напій у келихи.

Пригостіть тістечками

Одного разу наша буфетниця несла з ресторану «Театральний» тістечка, а їх було тридцять штук на лотку. Стоять актори з Володимиром Герасимовичем. Коля Сіроус - настільки симпатичний актор, високий аж під стелю (глянеш на нього – й одразу ж усміхаєшся) каже Магару: «Володимире Герасимовичу! Пригостіть нас тістечками». Магар відповідає: «Якщо ти все оце з’їси, я плачу». Коля починає їсти. Коли залишилося чотири тістечка, Магар каже: «Е ні, давай я хоч людям понесу!» А Жені, буфетниці, заплатив.

Петро РЕБРО

В гостях у «тещі»

На межі Запорізької та Дніпропетровської областей споконвіку стоїть "теща" (їдальня? чайна? кафе? — в різні часи цей заклад називався по-різному), яку знають усі водії.

Ось і славетний наш театральний режисер і актор Володимир Магар, їдучи до своєї матусі на Кіровоградщину, завернув до "тещі", щоб угамувати спрагу. їздив він тоді велетенським, як гарба, чорним "ЗІМом", списаним обкомом партії, і за кермом сидів сам.

Випивши пляшечку прохолодного пива, Володимир Герасимович подумав: "Що я, у бога теля з'їв?" — і "пропустив" ще шкалик горілочки. Не встиг сяк-так закусити, як біля вікна (знадвору) з'явився автоінспектор і почав жестами викликати Магара до машини. Служитель Мельпомени, у свою чергу, поманив лейтенанта — мовляв, іди я й тобі хлюпну грамулечку. Але той гордо відвернувся і став чекати.

Коли Магар вийшов із чайної, автоінспектор хвацько клацнув підборами, козирнув і суворо зажадав:

— Гражданін, ваші права!

Права у Володимира Герасимовича, звичайно, були з собою, і не дуже він боявся кари автоінспектора, але закортіло йому скористатися своїм артистичним талантом.
Зобразивши на обличчі неабиякий подив, він глянув на лейтенанта згори вниз, як це вміють робити дуже високі начальники, і крижаним тоном запитав:

— Як!? Ти не знаєш в лице першого секретаря обкому партії?

Автоінспектор від несподіванки остовпів: перший секретар? Але якого обкому — Запорізького чи Дніпропетровського? Одного він якось бачив, але здалеку. А головне — вони, керівники, завжди порозуміються, а лейтенанту міліцейське начальство неодмінно накрутить хвоста. Оце вляпався! Тим паче, що й машина "ЗІМ" — на таких шпана не їздить…

— Я, собственно, недавно… ізвінітє, — пробелькотів він.

Тим часом Магар сів за кермо і вже з машини посварився автоінспектору пальцем:

— А тобі, синку, положено знати першого. — І натиснув на газ.

За якусь мить, оглянувшись у заднє скло, він побачив, як лейтенант махав рукою і щось гукав: очевидно, бажав щасливої дороги.

Прохання матері

До театру імені Щорса (Нині - Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Володимира Магара. – В.С.) я протоптав стежку ще тоді, коли цей дружний творчий колектив мешкав у Клубі "Металіст" і очолював його талановитий і веселий чоловік — Володимир Герасимович Магар. Прочитавши якусь із моїх рецензій на виставу (а рецензії я писав, ще будучи студентом педінституту), Магар почав мене агітувати йти працювати до театру (завідувачем літературної частини). Я відкараскувався — мовляв, погано знаюся на цьому мистецтві, театру не розумію і навіть боюся.

— Що ж тут розуміти? — дивувався Володимир Герасимович. — Театр — це життя. Якщо те, що відбувається на сцені, не схоже на життя — значить, театр не справжній. Як бачиш, ясно, як Божий день!

Мистецтво ж своє Магар любив, може, навіть обожнював і дуже переживав, коли про театр, про акторську працю хтось відгукувався зневажливо, скептично. Вельми дошкуляло йому, що в селі Калниболот, на Кіроградщині, куди він нерідко навідувався, щоб відпочити од міської метушні, дехто поширює плітки про служителів Мельпомени.

— Якось я прибув у рідне село, — розповідав мені Володимир Герасимович, — і тільки хотів скинути костюма та чкурнути на рідну річечку, як матуся заблагала: "Не знімай костюма, Володечку! І сходи, будь ласка, на базар". "А що, щось купити треба, мамо?" — запитую. "Нічого не треба купити, — відповідає. — Просто сходи та й усе".

Не зважаючи на спеку, син слухняно виконав матусине прохання й пройшовся селом із кінця в кінець. Ідучи, звичайно, з усіма земляками чемно вітався, а з деким навіть чоломкався.
Вдома його мама зустріла рада-радісінька. І каже:

— Отепер отій язикатій Прісьці заціпить! Бо всі бачили, який ти серйозний, який у тебе ловкий костюм. Плеще всюди, що артисти (і ти, значить, Володечку) робити не хочуть, народ дурять, тому навіть не мають, чим грішне тіло прикрити. Ось її, мовляв, Хведька упіймав Бога за бороду. У картузі з кокардою, у білих рукавицях, у хромових чоботях стоїть у самому центрі Гадеси (Одеси — П.Р.) з отакою палицею. Махне наліво — вся Гадеса наліво йде, махне направо — вся Гадеса направо валить… Ото робота у Хведьки!

Розповідаючи це, Магар сміявся і хвацько розмахував невидимою "палицею", як постовий міліціонер.
Чи такий «задник»?

Не знаю, хто був предком Магара (подейкують, що молдаванин чи навіть циган), але за вдачею він був типовим українцем: розум його був завше налаштований на гумор. В очах, здавалося, й уві сні іскряться смішинки. Коли він говорив, важко було зрозуміти: всерйоз чи жартує. Загалом же, без гумору не мислив життя. А як смішно він умів "перекривляти" колег на репетиціях! Дехто, звичайно, ображався, але більшість трупи розуміла: вистава краще й швидше народжується у радісній атмосфері, а не з-під батога.

Запам'яталась, наприклад, робота Володимира Герасимовича з театральним художником Володимиром Геращенком, який нині широко відомий в Україні. Готувалася до випуску вистава "Дніпрові зорі" (за п'єсою Якова Баша). Проходили останні репетиції. Збиралися декорації. "Ставилося" світло. Відчувався ентузіазм: театру дуже хотілося порадувати земляків правдивою розповіддю про недавні запорізькі події.

Побачивши мене в залі (як старший інспектор з мистецтв обласного управління культури я мав право бувати на репетиціях), Магар покликав і посадив поруч себе:

— Петю, як тобі подобається отой "задник"?

Задня стінка декорацій зображувала до болю знайомий запорізький пейзаж — Дніпрогес у перспективі.

— По-моєму, гарний задник, вдалий, — кажу непевно.

— Ні, — рішуче заперечив Володимир Герасимович. — Якийсь Дніпрогес неживий, не зачіпає душі. — І тут же, обернувшись, покликав: «Геращенко!»

Невдовзі художник з'явився перед очі режисера.

— Володю, що ти ото наквацював? — спитав Магар майже ніжно.

— Чому "наквацював"? — обурився той. - Ви що, вперше бачите? На художній раді обговорювали не раз, усі хвалили ескізи…

— Що я тебе просив, Володю?

— Намалювати хороший задник.

— Вірно. Але що я казав?

— Не пам'ятаю.

— Я тебе просив, Володю, намалювати такий "задник", щоб запоріжці прийшли, побачили і… вмерли. А ти що зробив?

— Я такий і написав.

— Ні. Ось поет (Магар кивнув на мене) прийшов, побачив і… як бачиш, живий-здоровий. Бо твій Дніпрогес не вражає!

Довелось таки художнику допрацьовувати "задник".

 

Козацька юшка

Того міністра культури України деякі співвітчизники ще, либонь, пам'ятають: бундючний, недосяжний, він ходив, як монумент самому собі. А головне — обличчя в нього було велике, рожеве, випещене (про таке в народі кажуть "хоч цуценят бий").

Коли він завітав у якихось справах до Запоріжжя, щорсівці за нашим проханням (я тоді працював в управлінні культури, яке очолював Микола Киценко) влаштували високому патрону козацьку юшку на острові Хортиця. Храм Мельпомени на тому "банкеті" представляли Магар і директор театру Олександр Бураковський.

Після якоїсь чарки (звичайно, не першої) було оголошено "антракт". Киценко відлучився до машини, Бураковський кинувся зі спінінгом до Дніпра. Міністр же ходив неподалік і милувався чарівними краєвидами...

— Петю, — раптом зашепотів мені на вухо Володимир Герасимович. — Як ти дивишся, якщо я зараз наб'ю пику нашому міністрові?

Досі не знаю, чи справді у знаменитого режисера був такий намір, чи він хотів розіграти, проте я злякався не на жарт.

— За що, Володимире Герасимовичу? — питаю, вкрай приголомшений.

— Одразу вполюю двох зайців: по-перше, прославлюсь (бо не кожен же артист дає прочуханки міністрові), а по-друге, його знімуть, бо навіщо ж тримати міністра, в якого подряпана "вивіска".

— Чим він вам недогодив? — питаю й озираюся, міркуючи, кого б покликати на допомогу.

— Кажуть, що це саме він поклав під сукно подання на присвоєння мені звання народного…

Я відчув, що діло пахне гасом і прожогом побіг до Бураковського:

- Чим ви тут займаєтесь, Олександре Йосиповичу? Он Магар уже лупцює міністра.

Директор театру жбурнув спінінг прямо на березі й, стрибаючи через кущі, мов козел, помчав до "коша". Я — за ним. Нагодився й Киценко.

— Що сталося? — питає стривожено.

— Ет, — махнув рукою Магар. — Хотів трохи покритикувати міністра, так хлопці не дали, — й хитро позирає на нас.

Бураковський запропонував вихилити ще по одній, так би мовити, за дружбу. Покликали й високого гостя, який, нічого не підозрюючи, нюхав квіточки й щось мурликав собі під ніс…

Так і не вдалося славному режисерові "вполювати" двох зайців: завадила моя пильність. А може, він жартував?

 

«Трава»

Якось знаменитий запорізький театральний режисер і актор Володимир Магар разом із одним "діячем" на ниві культури їхав "по рибу".

Сонечко щойно зійшло — повнощоке, лагідне, привітне. Небо сяяло блакиттю. Над смарагдовим ланом майорів серпанок.

— Який пейзаж! — раз у раз захоплено вигукував Магар.

Відчувалося, що його сільська душа співала, мов жайворонок. Тим часом колега "по вудці" похмуро зиркав навкруги.

— Шурко! — не витерпів ревний служитель Мельпомени. — Невже тебе не хвилюють оці картини?

— Нормальні картини, — озвався той із кутка салону. — От тільки я ніяк не можу зрозуміти, що це за трава росте уздовж шляху?

— Трава?! — Магар відсахнувся від "діяча", ніби то був сам чортяка. — Трава?! — повторив він і, демонстративно вхопившись за груди, де мало бути серце, застогнав: «Ой, мені погано! Ой, зупиніть машину! Ой, я зараз умру!»

Шофер миттю натис на гальмо.

Магар, крекчучи, вийшов з машини, поклав під язик таблетку валідолу й довго масажував груди. Нарешті, йому полегшало, й він звернувся до супутника:

— Шурко! Ти їв коли-небудь хліб?

— Звичайно, — знизав той плечима. — Щодня їм. А що таке?

— А те, що ото вздовж шляху росте не трава, а хліб. Пшениця. Ти розумієш?

— Тепер буду знати, — відмахнувся той байдуже.

Володимир Герасимович сумно похитав головою:

— Дожити до сивин і називати пшеницю травою можуть тільки… генії!

Відчувалося, що настрій у нього зіпсувався. Колега ж після цього довго ламав голову: чи в Магара справді заболіло серце, чи то він так "виховував" темного городянина? Що й казати, той урок "діячеві" запам'ятався на все життя.

 Народна артистка УРСР Анастасія Морозова, письменник Петро Ребро та Володимир Магар обговорюють костюми до майбутньої вистави (50-ті роки ХХ століття)

Народна артистка УРСР Анастасія Морозова, письменник Петро Ребро та Володимир Магар обговорюють костюми до майбутньої вистави (50-ті роки ХХ століття)

 Під час репетиції вистави «Думи мої» Юрія Костюка до 150-річчя Т.Г.Шевченка (березень 1964). Зліва направо: Володимир Магар, Лілія Броневська (мати Миколи Гринька), Тетяна Мірошниченко, Володимир Єфимов (сидить) та Михайло Хорош

 Під час репетиції вистави «Думи мої» Юрія Костюка до 150-річчя Т.Г.Шевченка (березень 1964). Зліва направо: Володимир Магар, Лілія Броневська (мати Миколи Гринька), Тетяна Мірошниченко, Володимир Єфимов (сидить) та Михайло Хорош

 

"Лебедина" пісня Магара - роль Іларіона Грози 

 Магар у ролі Гордія Поваренка

Магар у ролі Гордія Поваренка

Майстер гумору - Ігор ЧЕПІЛЬ

IMG_5968ВІД ПРЕДКІВ ПЕРЕЙНЯВ СВОЇХ

ПРЕКРАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СМІХ

Пилип ЮРИК, Віра СЕРЕДА

Більше трьох десятків років на Одещині проводиться фестиваль «Олійниківські читання» (із 1999 року – «Степанова весна»), як пам'ять про видатного українського поета-сатирика Степана Олійника. Сюди з'їжджаються письменники, журналісти, співаки, композитори, актори театрів і кіно, інші митці. Сьогодні наше інтерв'ю з постійним учасником «Степанової весни», артистом розмовного жанру з Івано-Франківська Ігорем ЧЕПІЛЕМ.

Детальніше...