Почав зі скромного

вартового

Віра СЕРЕДА

У Запорізькому академічному музично-драматичному театрі імені Володимира Магара працює постійний учасник Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ», автор музики й виконавець «Маршу Веселої Січі» (вірші Петра Ребра) - народний артист України Юрій БАКУМ. Завдяки його прекрасній грі воскрес із легенди козак Мамай - героїчний образ, зіграти який мріяв актор. Йому я поставила таке запитання.

- Чи запам’ятали першу роль?

- Забути її неможливо, навіть якби хотів. Коли я прибув у Запоріжжя, на сцені театру з великим успіхом ішла вистава «Заграва над Хортицею» за п'єсою Петра Ребра. Мені, зеленому та молодому, дісталася скромна роль вартового. Текст складався з двох фраз. Я впевнено продекламував його на репетиціях. Режисер Костянтин Параконьєв благословив на виставу. «Тільки май на увазі, — попередив він, — вистава сьогодні відповідальна. По-перше, буде присутній автор, а по-друге, запрошено солдатів і офіцерів із Уральських казарм. Покажи солдатам, як несли службу вартові під час війни».
За режисерським задумом вартовий стояв не на сцені, а на дошці, перекинутій через два масивні куби, що зображували стіни бліндажа. Це був так званий «місток». Спочатку ця споруда знаходилася в глибині сцени, але коли підіймалася завіса, круг вивозив мене на авансцену. Потужні прожектори висвітлювали позитивного вартового. 
Таким був задум, але сталося те, що трапляється з багатьма дебютантами на великій сцені у відповідальних виставах. Мене охопив панічний страх. Цієї миті я не встояв би й на широкому столі, не те, що на вузенькій дошці. Коли перед поворотом круга вимкнули світло, мені здалося, що дошка вислизає з-під ніг, у животі залоскотало, щось підступило під горло, я осів, а потім і ліг на дошку, обхопивши її руками.
Залунала героїчна музика, круг, здавалося, страшенно довго віз мене, розпластаного на дошці, до глядачів. У темноті я відчув напружену увагу глядачів, насамперед, — солдатів, яким я мав показати, що то є — справжній вартовий. «Що я роблю? — молотом гупало в моїй голові. — Зараз зупиниться круг, спалахне світло, й зал вибухне реготом…»
Останнім зусиллям волі я примусив себе відірватися від дошки й звестися на ватяні ноги, які підкошувалися як у п'яного. Я опирався на рушницю, аби не впасти. Коли ж на сцену вискочив хлопчина Христофор, якого грав Сашко Гапон (тоді ще не народний артист), я, трясучись, не своїм голосом заверещав: «С-т-т-ій! Ти-ти-ти, па-па-цан, до кого?» Той здивовано глянув і прошепотів щось заспокійливе. А мене й далі теліпало…
Після вистави було коротке обговорення. Артисти почули багато добрих слів. Але мені найбільше запам’ятався виступ майора. «Вистава цікава й повчальна, — сказав він. — Актори створили яскраві образи. Навіть невеликі ролі дуже вдалися. Як того ж вартового…» Я завмер. А майор вів далі: «Ви помітили, товариші солдати, як оригінально актор трактує цей образ? Вартовий хворий, його тіпає лихоманка й хилить до землі, але він не залишає свого посту!» Я вдячно дивився на майора й кивав головою на знак згоди. Отак почалося моє служіння примхливій Мельпомені.

А тепер - витяг із документа про присвоєння звання народного артиста України.

 

БАКУМ ЮРІЙ ПАВЛОВИЧ

Присвоєно почесне звання «Народний артист України» за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 18-ї річниці незалежності України.

Указ Президента України від 18 серпня 2009 року № 619 

Присвоєне

Почесне звання «Заслужений артист України» (1994 р.)

Артист комунального закладу «Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Володимира Магара».

Нагороджений ювілейною медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2004 р.), орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступеня (2012 р.), Дипломом лауреата вищої театральної нагороди Придніпров'я «Січеславна» за поетичне втілення образу Мамая у виставі «Мамай» К.Карпенка (2008 р.); дипломами Національної спілки театральних діячів України «За значний внесок у розвиток театрального мистецтва України» (2009 р.), лауреата премії ім. Івана Паторжинського (2010 р.). Національної спілки театральних діячів України» (2012 р.), театральної премії імені Володимира Герасимовича Магара (2012 р.. 2014 р.). Є лауреатом обласної премії за досягнення у розвитку культури Запорізького краю у номінації «За кращу акторську роль» (2005 р.).

Юрій Павлович Бакум народився 26 лютого 1952 року в місті Комсомольськ Хабаровського краю. Батько Юрія Павловича тут служив надстрокову службу, хоча батьки його — потомственні хлібороби із села Матвіївка Золотоніського району Черкаської області. У рідне село сім'я повернулася в 1955 році. Тут пройшло славне дитинство Юрія Павловича, його лісові та болотяні університети, шкільні роки.

Закінчивши 1969 року Дмитрівську середню школу Золотоніського району, Юрій Бакум вступив до Харківського культурно-освітнього училища, яке закінчив з відзнакою 1974 року. 1971-1974 роки — служба у радянській армії.

У 1975 році Юрій Павлович, попрацювавши з січня до серпня актором Черкаського лялькового театру (нині Черкаський академічний театр ляльок), вступає до Харківського інституту мистецтв імені І.П.Котляревського на акторський факультет.

Після закінчення інституту у 1979 році був направлений в Запорізький муздрамтеатр імені М.Щорса, що сьогодні носить назву Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В.Г.Магара. На сцені цього театру Юрій Павлович віддано служить Мельпомені та радує глядача вже понад 35 років поспіль.

У творчому доробку актора понад 100 різнопланових ролей. Серед них: Богдан Хмельницький у виставі «Судна ніч» за п'єсою Сергія Носаня (режисер — нар. арт. України Олександр Король). Голохвастов у виставі «Дамських справ майстер» (Шевцов за Старицьким, режисер — засл. діяч мистецтв України Анатолій Галімон), Дон-Кіхот у виставі «Закоханий ідальго» за п'єсою Вассермана «Людина з Ламанчі» (режисер — засл. діяч мистецтв України І.О.Борис). Олексій «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка (режисер — нар. арт. України О.І.Гапон), Микола «Наталка-Полтавка» І.П. Котляревського (режисер — А.А.Галімон). Михайло «Украдене щастя» Івана Франка (постановник — О.Король, режисер — В.Рачок), Зевс «Енеїда» І.П. Котляревського (режисер — А.Романов), Мамай у виставі «Мамай» К.Карпенка (режисер — засл. діяч мистецтв України Є.І.Головатюк). філософ Дені Дідро у виставі «Розпусник» Е.Шмітта (режисер — Г.Богомаз-Бабій).

Юрій Павлович з гітарою — вірною товаришкою з юних літ.

Ю.П.Бакум співав вокальні партії в класичних операх та оперетах: Бертран «Іоланта» Чайковського (режисер — В.В.Попов), Сальєрі «Моцарт і Сальєрі» Римського-Корсакова за п'єсою О.С.Пушкіна в перекладі І.Я.Франка (режисер — Н.Гонцовська), Барон де-Кревельяк оперета «Принцеса цирку» І.Кальмана (режисери — нар. арт. С.К.Сміян та нар. арт. України В.Попудренко), Феррі оперета «Королева чардашу» І. Кальмана (режисер — Г. Кисельов).

Юрій Павлович має чудову, дружню родину, що повсякчас підтримує та надихає актора. Дружина Раїса Вікторівна за фахом педагог, теж родом із села Матвіївки. У 80-х роках вчителювала у Києві, а з 1979 року — запоріжанка. За плідну та віддану роботу у сфері освіти Раїса Вікторівна удостоєна звання «Відмінник народної освіти». Разом з дружиною Юрій Павлович має двох доньок — Надію Юріївну та Катерину Юріївну, які подарували їм справжній скарб — аж п'ятьох онуків, що наповнюють оселю Бакумів веселощами та щирим сміхом.

Творчі талант та енергія Юрія Павловича Бакума не обмежуються акторством, а також знаходять вияв у літературних доробках: спічах, панегіриках, дружніх жартах. Він є членом Міжнародної асоціації гумористів і сатириків, друкується в альманасі «Весела Січ» та періодичних виданнях Запоріжжя. Іноді Юрій Павлович пише музику на вірші запорізьких поетів і виконує ці пісні під акомпанемент гітари, з якою не розлучається з дитинства. Також часто виступає з читацькими програмами в школах та трудових колективах.

Юрій Павлович ділиться своїм талантом і вміннями із молодим поколінням — є викладачем, професором кафедри акторської майстерності Запорізького національного університету.

Не менше ніж творчу, полюбляє фізичну роботу. Власноруч збудував у селі хатину, вирощує овочі та фрукти. Надзвичайно залюблений у чарівну українську природу і все, що її населяє.

Щоранку Юрій Павлович, просипаючись, каже: «Здрастуйте, милі люди. Зупиніться, посміхніться, подивіться на небо та будьте щасливі на нашій квітучій, вільній, щедрій українській землі!».

 

 

Юрій Бакум бере участь у концертах "Веселої Січі"

 

Сцена з легенди «Мамай». Мамай – Юрій Бакум, Килина – Оксана Туріянська

 

У виставі «Тарас Бульба» в Юрія Бакума (зліва) – епізодична роль Кирдяги

 

Сцена з вистави «Ромео та Джульєтта». Зліва направо – народні артисти України Юрій Бакум,

Владлен Попудренко та Іван Смолій

 

 

 

 

 

Життя в театрі і театр у житті Володимира Магара

Віра СЕРЕДА

Він був не тільки лицарем Театру, але й мудрим його будівничим, Дон Кіхотом Мельпомени, лукавим і заповзятливим політиком у мистецтві, найдобрішим учителем і тираном… У виставах, як у дзеркалі, відбивалися могутній дух його натхнення, розмах і щедрість натури, заразливість і владність творця.

5 липня 1900 року народився великий Майстер сцени, народний артист Радянського Союзу Володимир МАГАР. Він був засновником і протягом 35 років очолював Запорізький музично-драматичний театр, який сьогодні по праву носить його ім'я.

Вистави "Маруся Богуславка" Михайла Старицького, "Украдене щастя" Івана Франка, "Щорс" Юрія Дольд-Михайлика, "Богдан Хмельницький" Олександра Корнійчука, "Де тирса шуміла" Анатолія Шияна, "Майська ніч" Миколи Гоголя та інші, поставлені цим режисером, увійшли в золотий фонд театральної історії.

Протягам майже сорокарічної творчої діяльності Володимир Магар виконав понад двісті п'ятдесят ролей в класичних і сучасних п'єсах. Серед них: Буличов («Єгор Буличов» Максима Горького), Шмага («Без вини винні» Олександра Островського), Гордій Поваренко («Доки сонце зійде - роса очі виїсть» Марка Кропивницького), писар («Майська ніч» Михайла Старицького), Гайдай, Бублик, Галушка, дяк Гаврило, Романюк («Загибель Ескадри», «Платон Кречет», «В степах України», «Богдан Хмельницький», «Калиновий гай» Олександра Корнійчука), батько Боженко («Щорс» Юрія Дольд-Михайлика), професор Буйко (однойменна п'єса Якова Баша) та інші.

Помер Володимир Герасимович 11 серпня 1965 року в Запоріжжі.

Останній вихід на сцену

Він був незапланованим, раптовим, у ролі, яку він не грав. Став настільки символічним, що про це хочеться сказати окремо.

1965 рік. Щорсівці гастролюють у Волгограді. Перед виставою "Зупиніться!" смерть дружини примусила від'їхати до Запоріжжя актора Михайла Хороша, який виконував роль генерал-полковника Кирпоноса. Магар був режисером вистави і, як міг, заспокоїв товариша:

- Ти пам'ятаєш, як я колись у „Штормі" замість хворого Олександра Свенцицького зіграв експромтом Братішку? А тут якихось два-три епізоди. Їдь, я заміню тебе!
За сценарієм, смертельно пораненого генерала виносять на ношах, він устигає сказати кілька слів і помирає. За лаштунками Володимир Герасимович пожартував:

- Добряче тримайте мене, хлопці! Ніби востаннє несете.

Через два дні, 11 серпня, приїхавши у справах до Запоріжжя, Володимир Магар раптово помер. Колектив, що був у Волгограді, не міг провести його в останню путь. У фойє рідного театру тисячі запоріжців прощалися із улюбленим актором, режисером, громадським і культурним діячем…
Народний артист України Іван СМОЛІЙ згадує:

- Це були перші мої гастролі. Запам’яталося те, що у Волгоград я їхав поїздом в одному купе з Володимиром Герасимовичем і його сином. Магар ще в Запоріжжі не дуже гарно себе почував, йому пропонували скористатися літаком, але він хотів неодмінно їхати з артистами театру. На деяких станціях навіть викликали лікаря й робили йому уколи. Пам’ятаю, як у Волгограді Володимир Герасимович влаштував нам із племінником Колею Єременком та сином Володею екскурсію містом. Розповідав про Сталінград і декілька разів повторював:

- Мені б ще Володю вивести в люди. Донька Таня вже закінчила інститут.
Весільний батько

- Уже четверокурсником знав, - продовжує розповідь Іван Ілліч, - що буду працювати в Запорізькому театрі. До нас на третьому курсі на дипломну виставу приїздили головний режисер Володимир Магар і директор театру імені Щорса Олександр Бураковський. Вони мене запросили до свого колективу.
У театрі познайомився із дівчиною, теж актрисою, яка з першого погляду припала мені до душі. Про любов думок тоді ще в мене не було, але перша зустріч запам’яталася. Неначе якісь біоструми пройшли. А далі почав придивлятись. У нас було багато спільного. У неї мати одна, й у мене. У неї життя було тяжке в дитинстві, й у мене. Її батько загинув на фронті, а мій помер, коли мені було три рочки. Не минуло й півроку, як на лютий 1965 року призначили весілля.
Коли Володимир Герасимович узнав про це, то одразу ж сказав:

- У тебе ж батька немає. Я буду твоїм весільним батьком.

А директор, Олександр Йосипович Бураковський, каже Лідії Іванівні:

- У тебе ж теж немає батька - на фронті загинув. Я у тебе буду весільним батьком.

 

На світлині залишилась пам'ять про це: сидять за столом (зліва направо) Лідія та Іван Смолії, Олександр Зазимко (актор), Володя (син Магара), Володимир Герасимович і мама Івана Смолія.

Неперевершений на сцені

Володимир Герасимович був гарним актором. Коли він грав, усі поринали у світ мистецтва. Навіть актори не могли відділити себе від подій вистави й часто переносили це в реальне життя.

- Магар прекрасно грав, - розповідає народна артистка України Тетяна МІРОШНИЧЕНКО. - Це - такий колоритний артист! Він був рівновеликим як у комедії, так і в трагедії та драмі.
Наприклад, коли грав Гордія Поваренка у виставі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», повагом розкривав кульок, зроблений із газети, діставав цукерки й пригощав. Ми були у масовці коло нього й дуже хотіли, щоб і нам дісталось. А він лукаво дивився, кому ж дати. Він скрізь був великим!
Потім, за сюжетом вистави, запрошував усіх до Степаниди (шинкарки), показував зі сцени рукою на наш театральний буфет, де працювала Люся-буфетниця. Так ми, старі щорсівці, а тепер уже магарівці, й зараз говоримо: «Пішли до Степаниди!» Ми пам’ятаємо той жест Магара.
У нього була ціла розробка навіть малесенької деталі чи мізансцени.

Одна з останніх ролей Володимира Герасимовича – Македон Сом у п’єсі Корнійчука «Над Дніпром». Ця роль починалась у кінці першої дії. Бувало таке: адміністратори доповіли, що квитки всі продані, дивимось, а в залі майже немає глядачів. Раптом за п’ять-десять хвилин до його виходу зал починає заповнюватися – а він уже здалеку, за лаштунками, кричить. Не встиг подати голос, як уже в залі овація, так зустрічали Магара. Я довго не могла зрозуміти силу його таланту.
«Лебедина пісня» Магара, за словами нашого тодішнього директора Олександра Йосиповича Бураковського, – це «Сторінка щоденника» (1964), де він зіграв роль Іларіона Грози, за яку був відзначений премією імені Івана Карпенка-Карого. Це свідчило про те, як багато міг ще зробити актор Володимир Магар. Його психологічна заглибленість, зрілість філософських роздумів, широта образних узагальнень відчиняли двері у світ шекспірівської драматургії. Більше року Магар працював над цією виставою. Було декілька призначень і перепризначень на ролі. Ось і мені спершу дісталася роль Вероніки, потім Юльки. Як він із нами працював! Навіть над мізинчиком.

Мудрий будівничий

- На сцені нашого театру, - продовжує розповідь Тетяна МІРОШНИЧЕНКО, - зробив перші кроки як драматург відомий уже на той час у Запоріжжі письменник Петро Ребро. Володимир Герасимович дуже хотів, щоб він був першим помічником головного режисера з літературної частини. Саме Володимир Герасимович відкрив у нього хист драматурга і здійснив постановку його поеми «Любов сильних» на сцені театру (співавтором також був Володимир Захаров) . Петро Павлович знає багато тонкощів життя Володимира Герасимовича, бо вони дружили, хоча вікові категорії були різні. Але в Магара був досвід.

- До театру імені Щорса я протоптав стежку ще тоді, коли цей дружний творчий колектив мешкав у клубі «Металіст», - пригадує письменник Петро РЕБРО. - Прочитавши якусь із моїх рецензій на виставу (а рецензії я писав, ще будучи студентом педінституту), Магар почав мене агітувати йти працювати до театру. Я відкараскувався - мовляв, погано знаюся на цьому мистецтві, театру не розумію та навіть боюся.

Мистецтво ж своє Володимир Герасимович любив і дуже переживав, коли про театр, про акторську працю хтось відгукувався зневажливо, скептично. Вельми дошкуляло йому, що в рідному селі Калниболот, на Кіроградщині, куди він навідувався, щоб відпочити од міської метушні, дехто поширює всілякі негарні плітки про служителів Мельпомени.

— Якось я прибув у рідне село, — розповідав мені режисер, — і тільки хотів скинути костюма та чкурнути на рідну річечку, як матуся заблагала: «Не знімай костюма, Володечку! І сходи, будь ласка, на базар». «Щось купити треба, мамо?» — питаю. «Нічого не треба, - відповідає. - Просто сходи та й усе». Не зважаючи на спеку, він слухняно виконав мамине прохання й пройшовся селом із кінця в кінець. Ідучи, звичайно, з усіма земляками чемно вітався. Удома його мама зустріла рада-радісінька. І каже: «Отепер отій язикатій Прісьці заціпить! Бо всі бачили, який ти серйозний, який у тебе ловкий костюм. Плеще всюди, що артисти (і ти, значить, Володечку) робити не хочуть, народ дурять, тому навіть не мають чим грішне тіло прикрити». Розповідаючи це, Магар сміявся.

Не знаю, хто предок Магара, але за вдачею він - типовий українець: розум його був завше налаштований на гумор. В очах, здавалося, й уві сні іскряться смішинки. Коли він говорив, важко було зрозуміти: всерйоз чи жартує. Загалом же, без гумору не мислив життя. А як смішно він умів «перекривляти» колег на репетиціях! Дехто, звичайно, ображався, але більшість трупи розуміла: вистава краще й швидше народжується у радісній атмосфері, а не з-під батога.
Актриса театру Тетяна МІРОШНИЧЕНКО й досі із захопленням пригадує репетиції великого режисера:
- От сидить Магар на репетиції. Таке враження, що дрімає. Раптом його голос: «Ну, куди ви ото піднялися аж на гальорку? Спустіться! Що ви граєте?» Бувало, Магар нагримає на нас. А після репетиції затримає на годину-дві, стає перед усіма на коліна й каже: «Простіть мені!» Ми готові кинутися й плакати, піднімаємо його, щоб він цього не робив. Це особлива була людина!
А як він умів нас копіювати! Є така артистка – Тая Литвиненко. Зараз у Львові працює. Вона була така тонюсінька. Грала Юльку у виставі «Сторінка щоденника». І от Магар, величезний Магар, копіює тонюсіньку Тайку. Ми всі «падали» від сміху. Мене також копіював. Усіх! Ми ніколи не ображалися.

«Ти в мене ще будеш народним артистом»

Перше знайомство майбутнього народного артиста України Олександра ГАПОНА з великим Майстром відбулося 1954 року. Ось як він розповідає про це:

- Мій земляк працював у театрі помічником художника з декорацій. Оскільки я з дитинства співав і на гармошці грав, він якось мені запропонував:

- Ти візьми гармошку та поїдь до Магара. Може, він тебе в театр візьме.
Так і зробив. Якось мама їхала на базар. Я – за гармошку, й поїхав із нею. Було мені тоді 14 років - малесенький, худесенький хлопчина. Таки добрався до Магара. Він запитує:

- Що ти хотів, хлопчику.

- Хочу бути у вас актором, - відповідаю.

- А що ти вмієш?

- Умію співати, танцювати, на гармошці грати.

- Ану, заграй, заспівай.

Я виконав прохання. А він каже:

- Я тебе зараз не візьму.

- А чого? – і почав плакати.

- Не плач, - заспокоїв Володимир Герасимович, - тобі ще треба повчитися. Їдь в училище чи інститут. Підростай. Я тебе візьму обов'язково. Ти в мене ще будеш народним артистом України.

Він так пожартував. А вийшло, що напророкував. Я закінчив школу, поїхав навчатися у Дніпропетровське театральне училище. На третьому курсі у нас було стажування в театрах України. Звичайно ж, я вибрав Запорізький театр імені Щорса. Коли прибув до Запоріжжя, Магар саме був у Москві. Потім, коли ми зустрілися, він упізнав мене. За півроку стажування багато чого переспівав. Коли я повертався в училище, він підписав мені заліковий лист і каже:

- Ти вертайся сюди. Я тебе вже знаю, поважаю. Будемо разом робити із тебе справжнього артиста. 1962 року я прийшов у цей театр працювати. А 1991 року отримав звання народного артиста України.
«Ану, зроби мені такого фашиста, що вже «розкладається» в окопі»

- У виставі «Зупиніться» Івана Рачади, дія відбувається в Сталінграді, - розповідає народний артист України Олександр ГАПОН. - Німецька армія майже розбита й деморалізована. А Магар був дуже великим майстром із масових сцен. Це не просто були статичні сцени. Він продумував кожний образ, типаж. Але не вистачало акторів для масових сцен. Він мені якось каже:

- Синку, йди сюди. Ти бачиш, не вистачає мені акторів. Не буду ж я солдатів везти на гастролі. Давай так. Ану зроби мені такого фашиста, знаєш, що вже «розкладається» в окопі.

Я як зобразив оцього німця худого (я й сам тоді худим був, та плюс ще грим): синього від морозу, з насунутою на очі каскою, з очима білими та божевільними. Таке враження, казали мені колеги, які були поруч, що він уже напівживий. Й усе це - на першому плані мізансцени. А тут, за сценарієм, іде фельдмаршал, теж деморалізований. І мій герой у нього просить хліба. Фельдмаршал стоїть, дивиться й плаче. Сам я свого гриму не міг бачити, а актор, який грав фельдмаршала, глянув на мене й каже тихенько: «Відійди, мені погано». Що значить майстерна режисура!

А тут саме відбулася конференція режисерів на базі нашого театру, й ми показали цю виставу. Так що ви думаєте? Про цей епізод говорили протягом двох днів, як може режисер із актором створити отаке диво. Це була колосальна його знахідка. Я його розумів із півслова.

 

Веселі бувальщини про Майстра

Олександр ГАПОН

Наш «Аркадій Райкін»

- У виставі «Де тирса шуміла» я грав п’ять ролей, п’ять разів довелося перевдягатися. П’ять гримів робив. Магар через це прозвав мене Аркадієм Райкіним. Кличе якось:

- Де той «Аркадій Райкін»?

Але тоді актори виходили в багатьох епізодах. Це було щастям. Ми цим горіли – були фанатами своєї справи.

 

Нічні репетиції

А ще в нас були нічні репетиції, після яких усіх розвозили по домівках. Я ще тоді жив далеко - в селищі Чкалова. Був початок на другу ночі. Я запитую:

- Володимире Герасимовичу! А довго ще ми будемо репетирувати?

А він відповідає:

- Синку, поки не закипить вода в штанях.

 

Тетяна МІРОШНИЧЕНКО

Мухівка

У Магара було вино саморобне в гаражі. Він розкрив те вино, а туди потрапили винні мушки. Жаль було виливати. Але без жарту й тут не обійшлося: «Нехай це буде пухівка», - сказав він, розливаючи напій у келихи.

Пригостіть тістечками

Одного разу наша буфетниця несла з ресторану «Театральний» тістечка, а їх було тридцять штук на лотку. Стоять актори з Володимиром Герасимовичем. Коля Сіроус - настільки симпатичний актор, високий аж під стелю (глянеш на нього – й одразу ж усміхаєшся) каже Магару: «Володимире Герасимовичу! Пригостіть нас тістечками». Магар відповідає: «Якщо ти все оце з’їси, я плачу». Коля починає їсти. Коли залишилося чотири тістечка, Магар каже: «Е ні, давай я хоч людям понесу!» А Жені, буфетниці, заплатив.

Петро РЕБРО

В гостях у «тещі»

На межі Запорізької та Дніпропетровської областей споконвіку стоїть "теща" (їдальня? чайна? кафе? — в різні часи цей заклад називався по-різному), яку знають усі водії.

Ось і славетний наш театральний режисер і актор Володимир Магар, їдучи до своєї матусі на Кіровоградщину, завернув до "тещі", щоб угамувати спрагу. їздив він тоді велетенським, як гарба, чорним "ЗІМом", списаним обкомом партії, і за кермом сидів сам.

Випивши пляшечку прохолодного пива, Володимир Герасимович подумав: "Що я, у бога теля з'їв?" — і "пропустив" ще шкалик горілочки. Не встиг сяк-так закусити, як біля вікна (знадвору) з'явився автоінспектор і почав жестами викликати Магара до машини. Служитель Мельпомени, у свою чергу, поманив лейтенанта — мовляв, іди я й тобі хлюпну грамулечку. Але той гордо відвернувся і став чекати.

Коли Магар вийшов із чайної, автоінспектор хвацько клацнув підборами, козирнув і суворо зажадав:

— Гражданін, ваші права!

Права у Володимира Герасимовича, звичайно, були з собою, і не дуже він боявся кари автоінспектора, але закортіло йому скористатися своїм артистичним талантом.
Зобразивши на обличчі неабиякий подив, він глянув на лейтенанта згори вниз, як це вміють робити дуже високі начальники, і крижаним тоном запитав:

— Як!? Ти не знаєш в лице першого секретаря обкому партії?

Автоінспектор від несподіванки остовпів: перший секретар? Але якого обкому — Запорізького чи Дніпропетровського? Одного він якось бачив, але здалеку. А головне — вони, керівники, завжди порозуміються, а лейтенанту міліцейське начальство неодмінно накрутить хвоста. Оце вляпався! Тим паче, що й машина "ЗІМ" — на таких шпана не їздить…

— Я, собственно, недавно… ізвінітє, — пробелькотів він.

Тим часом Магар сів за кермо і вже з машини посварився автоінспектору пальцем:

— А тобі, синку, положено знати першого. — І натиснув на газ.

За якусь мить, оглянувшись у заднє скло, він побачив, як лейтенант махав рукою і щось гукав: очевидно, бажав щасливої дороги.

Прохання матері

До театру імені Щорса (Нині - Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Володимира Магара. – В.С.) я протоптав стежку ще тоді, коли цей дружний творчий колектив мешкав у Клубі "Металіст" і очолював його талановитий і веселий чоловік — Володимир Герасимович Магар. Прочитавши якусь із моїх рецензій на виставу (а рецензії я писав, ще будучи студентом педінституту), Магар почав мене агітувати йти працювати до театру (завідувачем літературної частини). Я відкараскувався — мовляв, погано знаюся на цьому мистецтві, театру не розумію і навіть боюся.

— Що ж тут розуміти? — дивувався Володимир Герасимович. — Театр — це життя. Якщо те, що відбувається на сцені, не схоже на життя — значить, театр не справжній. Як бачиш, ясно, як Божий день!

Мистецтво ж своє Магар любив, може, навіть обожнював і дуже переживав, коли про театр, про акторську працю хтось відгукувався зневажливо, скептично. Вельми дошкуляло йому, що в селі Калниболот, на Кіроградщині, куди він нерідко навідувався, щоб відпочити од міської метушні, дехто поширює плітки про служителів Мельпомени.

— Якось я прибув у рідне село, — розповідав мені Володимир Герасимович, — і тільки хотів скинути костюма та чкурнути на рідну річечку, як матуся заблагала: "Не знімай костюма, Володечку! І сходи, будь ласка, на базар". "А що, щось купити треба, мамо?" — запитую. "Нічого не треба купити, — відповідає. — Просто сходи та й усе".

Не зважаючи на спеку, син слухняно виконав матусине прохання й пройшовся селом із кінця в кінець. Ідучи, звичайно, з усіма земляками чемно вітався, а з деким навіть чоломкався.
Вдома його мама зустріла рада-радісінька. І каже:

— Отепер отій язикатій Прісьці заціпить! Бо всі бачили, який ти серйозний, який у тебе ловкий костюм. Плеще всюди, що артисти (і ти, значить, Володечку) робити не хочуть, народ дурять, тому навіть не мають, чим грішне тіло прикрити. Ось її, мовляв, Хведька упіймав Бога за бороду. У картузі з кокардою, у білих рукавицях, у хромових чоботях стоїть у самому центрі Гадеси (Одеси — П.Р.) з отакою палицею. Махне наліво — вся Гадеса наліво йде, махне направо — вся Гадеса направо валить… Ото робота у Хведьки!

Розповідаючи це, Магар сміявся і хвацько розмахував невидимою "палицею", як постовий міліціонер.
Чи такий «задник»?

Не знаю, хто був предком Магара (подейкують, що молдаванин чи навіть циган), але за вдачею він був типовим українцем: розум його був завше налаштований на гумор. В очах, здавалося, й уві сні іскряться смішинки. Коли він говорив, важко було зрозуміти: всерйоз чи жартує. Загалом же, без гумору не мислив життя. А як смішно він умів "перекривляти" колег на репетиціях! Дехто, звичайно, ображався, але більшість трупи розуміла: вистава краще й швидше народжується у радісній атмосфері, а не з-під батога.

Запам'яталась, наприклад, робота Володимира Герасимовича з театральним художником Володимиром Геращенком, який нині широко відомий в Україні. Готувалася до випуску вистава "Дніпрові зорі" (за п'єсою Якова Баша). Проходили останні репетиції. Збиралися декорації. "Ставилося" світло. Відчувався ентузіазм: театру дуже хотілося порадувати земляків правдивою розповіддю про недавні запорізькі події.

Побачивши мене в залі (як старший інспектор з мистецтв обласного управління культури я мав право бувати на репетиціях), Магар покликав і посадив поруч себе:

— Петю, як тобі подобається отой "задник"?

Задня стінка декорацій зображувала до болю знайомий запорізький пейзаж — Дніпрогес у перспективі.

— По-моєму, гарний задник, вдалий, — кажу непевно.

— Ні, — рішуче заперечив Володимир Герасимович. — Якийсь Дніпрогес неживий, не зачіпає душі. — І тут же, обернувшись, покликав: «Геращенко!»

Невдовзі художник з'явився перед очі режисера.

— Володю, що ти ото наквацював? — спитав Магар майже ніжно.

— Чому "наквацював"? — обурився той. - Ви що, вперше бачите? На художній раді обговорювали не раз, усі хвалили ескізи…

— Що я тебе просив, Володю?

— Намалювати хороший задник.

— Вірно. Але що я казав?

— Не пам'ятаю.

— Я тебе просив, Володю, намалювати такий "задник", щоб запоріжці прийшли, побачили і… вмерли. А ти що зробив?

— Я такий і написав.

— Ні. Ось поет (Магар кивнув на мене) прийшов, побачив і… як бачиш, живий-здоровий. Бо твій Дніпрогес не вражає!

Довелось таки художнику допрацьовувати "задник".

 

Козацька юшка

Того міністра культури України деякі співвітчизники ще, либонь, пам'ятають: бундючний, недосяжний, він ходив, як монумент самому собі. А головне — обличчя в нього було велике, рожеве, випещене (про таке в народі кажуть "хоч цуценят бий").

Коли він завітав у якихось справах до Запоріжжя, щорсівці за нашим проханням (я тоді працював в управлінні культури, яке очолював Микола Киценко) влаштували високому патрону козацьку юшку на острові Хортиця. Храм Мельпомени на тому "банкеті" представляли Магар і директор театру Олександр Бураковський.

Після якоїсь чарки (звичайно, не першої) було оголошено "антракт". Киценко відлучився до машини, Бураковський кинувся зі спінінгом до Дніпра. Міністр же ходив неподалік і милувався чарівними краєвидами...

— Петю, — раптом зашепотів мені на вухо Володимир Герасимович. — Як ти дивишся, якщо я зараз наб'ю пику нашому міністрові?

Досі не знаю, чи справді у знаменитого режисера був такий намір, чи він хотів розіграти, проте я злякався не на жарт.

— За що, Володимире Герасимовичу? — питаю, вкрай приголомшений.

— Одразу вполюю двох зайців: по-перше, прославлюсь (бо не кожен же артист дає прочуханки міністрові), а по-друге, його знімуть, бо навіщо ж тримати міністра, в якого подряпана "вивіска".

— Чим він вам недогодив? — питаю й озираюся, міркуючи, кого б покликати на допомогу.

— Кажуть, що це саме він поклав під сукно подання на присвоєння мені звання народного…

Я відчув, що діло пахне гасом і прожогом побіг до Бураковського:

- Чим ви тут займаєтесь, Олександре Йосиповичу? Он Магар уже лупцює міністра.

Директор театру жбурнув спінінг прямо на березі й, стрибаючи через кущі, мов козел, помчав до "коша". Я — за ним. Нагодився й Киценко.

— Що сталося? — питає стривожено.

— Ет, — махнув рукою Магар. — Хотів трохи покритикувати міністра, так хлопці не дали, — й хитро позирає на нас.

Бураковський запропонував вихилити ще по одній, так би мовити, за дружбу. Покликали й високого гостя, який, нічого не підозрюючи, нюхав квіточки й щось мурликав собі під ніс…

Так і не вдалося славному режисерові "вполювати" двох зайців: завадила моя пильність. А може, він жартував?

 

«Трава»

Якось знаменитий запорізький театральний режисер і актор Володимир Магар разом із одним "діячем" на ниві культури їхав "по рибу".

Сонечко щойно зійшло — повнощоке, лагідне, привітне. Небо сяяло блакиттю. Над смарагдовим ланом майорів серпанок.

— Який пейзаж! — раз у раз захоплено вигукував Магар.

Відчувалося, що його сільська душа співала, мов жайворонок. Тим часом колега "по вудці" похмуро зиркав навкруги.

— Шурко! — не витерпів ревний служитель Мельпомени. — Невже тебе не хвилюють оці картини?

— Нормальні картини, — озвався той із кутка салону. — От тільки я ніяк не можу зрозуміти, що це за трава росте уздовж шляху?

— Трава?! — Магар відсахнувся від "діяча", ніби то був сам чортяка. — Трава?! — повторив він і, демонстративно вхопившись за груди, де мало бути серце, застогнав: «Ой, мені погано! Ой, зупиніть машину! Ой, я зараз умру!»

Шофер миттю натис на гальмо.

Магар, крекчучи, вийшов з машини, поклав під язик таблетку валідолу й довго масажував груди. Нарешті, йому полегшало, й він звернувся до супутника:

— Шурко! Ти їв коли-небудь хліб?

— Звичайно, — знизав той плечима. — Щодня їм. А що таке?

— А те, що ото вздовж шляху росте не трава, а хліб. Пшениця. Ти розумієш?

— Тепер буду знати, — відмахнувся той байдуже.

Володимир Герасимович сумно похитав головою:

— Дожити до сивин і називати пшеницю травою можуть тільки… генії!

Відчувалося, що настрій у нього зіпсувався. Колега ж після цього довго ламав голову: чи в Магара справді заболіло серце, чи то він так "виховував" темного городянина? Що й казати, той урок "діячеві" запам'ятався на все життя.

 

Народна артистка УРСР Анастасія Морозова, письменник Петро Ребро та Володимир Магар обговорюють костюми до майбутньої вистави (50-ті роки ХХ століття)

 

 Під час репетиції вистави «Думи мої» Юрія Костюка до 150-річчя Т.Г.Шевченка (березень 1964). Зліва направо: Володимир Магар, Лілія Броневська (мати Миколи Гринька), Тетяна Мірошниченко, Володимир Єфимов (сидить) та Михайло Хорош

 

"Лебедина" пісня Магара - роль Іларіона Грози 

 

Магар у ролі Гордія Поваренка

 

Олекса́ндр Па́влович БИСТРУШКІН 

Народився 1 січня 1949, Галич, Івано-Франківська область) український актор театру та кіно, поет, державний діяч. Народний артист України (2001), член Національної комісії ЮНЕСКО, Національної спілки театральних діячів, Національної спілки кінематографістів, автор численних збірок поезій1970–1993 — актор Київського драматичного театру імені Івана Франка.  

1993–2006 — очолював Головне управління культури Київської міськдержадміністрації.

Про актора, режисера, поета, громадсько-культурного діяча Олександра Биструшкіна, якщо взяти сучасну базу в інтернеті та інших відкритих джерелах написано багато.

Ми візьмемо важливі та основні віхи які можливо зацікавлять дослідників митців та громадських діячів які творили і сприяли становленню мистецтва Незалежної України. Нар. арт. України (2001). Закінчив Київ. ін-т театр. мистецтва (1970; Вчився у           викладачів  Д. Алексідзе, І. Молостової). Працював у Київ. академічному драматичному театрі ім. І. Франка (1970–93). Від 1993 – начальник Головного управління культури Київ. міської державної адміністрації. Один із ініціаторів проведення Міжнародного балетного конкурсу ім. С. Лифаря, міжнародних фестивалів «Серж Лифар де ля данс» та «Діти і зірки світового балету», міжнародного кінофестивалю «Стожари», театрального «Київ травневий» і хорового «Золотоверхий Київ»; а також створення Дитячої АМ, Київ. муніципальної української академії танцю, міської галереї мистецтв «Лавра». Автор та ведучий телепрограми «Авансцена» на каналі УТ–1, художний керівник та режисер театралізованих гала-концертів у Національному палаці «Україна», концерт. залі «Росія» (Москва), творчих звітів митців та художніх колективів Києва у Москві, Мінську, Кракові, Мюнхені. Автор поет. збірок «Пишу тобі» (К., 2001), п’єс, сценаріїв, лібрето балету «Вікінґи» (1999), проблем. статей з питань української культури і мистецтва.

Акторське мистецтво Олександра Биструшкіна вирізняється емоційною наснагою і ліризмом, високою культурою слова і виразністю пласт. малюнку, достовірністю психологічних та соціологічних характеристик персонажів. Гостре відчуття сучасності, багатогранність сценічного обдарування забезпечили неординарність і правдивість різноманітних акторських робіт О. Биструшкіна.

Ролі: Ак’єгет («В ніч місячного затемнення» Мустая Каріма), Долон («Кассандра» Лесі Українки), Микита («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), Гоголь («Різдвяна ніч» за М. Гоголем), Гаетано Каліфано («Привид» Е. де Філіппо), Щуролов («Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим); в кіно – Андрій («Жива вода», 1971), Гулам («Схованка біля Червоного каменя», 1972, 4 серії), Федорчук («Народжена революцією», 1974–77, 10 серій), Полулик («Ярослав Мудрий», 1981; усі – реж. Г. Кохан), Кузнецов («Якщо ворог не здається...», реж. Т Левчук, 1982), Секретар райкому партії («Страчені світанки», 1995), Щур («Тупик», 1998; обидва – реж. Г. Кохан), Гетьман Виговський («Чорна рада», реж. М. Засєєв, 1999).

Пр.: Засадничі важелі культури // Мистецькі обрії – 98. Альманах: Наук.-теор. праці та публіцистика. К., 1999.

Олександр Биструшкін: “Прагну, щоб Київ став культурним центром Східної Європи...”

Результат діяльності:

• проектування Державного театру ляльок,
• створення Театру на Подолі,
• створення Молодіжного театру на Троєщині,
• створення Центру творчості «Натхнення», базового для Всеукраїнської академії танцю,
• створення музею «Повернута спадщина»,
• створення музичної школи Стефана Турчака в Шевченківському районі столиці,
• створення Київської дитячої академії мистецтв.

Засновані й діють

• Міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря,
• Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця,
• хоровий фестиваль «Золотоверхий Київ»,
• «Київ травневий — театральний»,
• фестиваль споріднених міст,
• музичний молодіжний фестиваль «Чайка».

Запрацювали

• Державний музей книги і друкарства,
• Київська міська галерея мистецтв «Лавра»
• багато інших культурно-мистецьких проектів, що підтримують нашу духовність.

2007–2010 — керівник Головної служби гуманітарної політики та з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.

Творчість:

Олександр Биструшкін

З 1970 в Київському драматичному театрі імені Івана Франка упродовж кількох десятиліть акторської праці створив близько 50 сценічних образів.

У студії Українського радіо в 2012 — створив «Аудіоантологію української поезії» (9 дисків, 10 годин запису, 13 поетів, наклад — 1000 примірників)

2010 — у рамках проекту «Твої сини, Україно, — твій біль, твоя слава» записав аудіокниги з творами Т.Шевченка, І.Франка, В.Стуса., П.Тичини

Зіграв понад 20 ролей у кіно:

• 1990— Війна на західному напрямку
• 1995 — Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені
• 1996 — Операція «Контракт»
• 2002 — Чорна рада

Я актор, кажу собі гордо, - заявив під час нашого діалогу Олександр Биструшкін під час відео зв’язку Карлові Вари(Чехія) – Клайпеда (Литва), у нас було багато Діалогів для радіо «Українська Хвиля з Європи», ще більше ми транслювали і продовжуємо знайомити слухачів з його прочитанням Класиків поетів у Аудіо антології українських поетів. Якось так неждано пан Олександр запропонував, послухайте краще як звучать вірші, а про все інше я вже багато наговорив для преси і телебачення. Зараз для мене важливий діалог вібрацій серця та душі… Акторської душі, а все інше зробіть підбірку з інтерв’ю які виходили в різних виданнях України. До Чехії я забрав поетичне слово і той даний Богом Талант що продовжує приносити мені і мабуть людям Радість…На тому і вирішили інтерв’ю вибране з різних, а поезія написана як свіжа тут можливо і в цей час коли читаєте ці рядки і заглянете на сторінку радіо Українська хвиля з Європи, там завжди найсвіжіше і вічне… ( Петро Олар – кінорежисер і продюсер радіо).

Олександра Биструшкіна добре знають у Києві, як захисника духовних цінностей. Народний артист України був у свій час новим типом чиновника-творця, що знає справу зсередини, бо сам зійшов з підмостків сцени, відчув, яким незахищеним є митець у нашій державі. Тому своє зіркове ім’я, відоме шанувальникам кіноекрану, використав для зміцнення авторитету муніципальної влади, її меценатської місії у розбудові столиці як культурного центру України. До Олександра Павловича приходили радитися як з творчих, так і з особистих проблем. І нікому він не відмовляє. А те, що Биструшкіна в народі величали столичним міністром культури, свідчить, про ключову позицію його відомства у розв’язанні багатьох завдань мистецького середовища. З його ініціативи було піднято загальнонаціональні питання про потребу ліцензування гастрольної діяльності, про оплату праці артистів і навіть те, щоб у Київському метро зазвучала музика — теж його ідея, яка органічно влилася у наше буття. А під час акції громадянської непокори, коли співаки та актори виходили на сцену майдану Незалежності, щоб підтримати повстанців, був одним із перших посадовців, хто зрозумів і підтримав цей патріотичний порив. Мистецтво у ці дні міцно цементувало об’єднання українців різних регіонів проти свавілля фальсифікаторів виборів. І не менше, ніж хліб, потрібні пісні на кшталт “Нас багато, і нас не подолати”. Потім це починання підтримали на Помаранчевому майдані та під час революції гідності.

— Помаранчева революція в столиці якось вплинула на роботу вашого відомства?

— Так, і ми робили усе, що могли, для тих, хто вийшов на вулиці. Театри пустили революціонерів у свої стіни, щоб ті відігрілися. Це не тому, що управління культури підтримувало когось із кандидатів у президенти. Просто митці завжди на боці справедливості, адже в цьому природа їхнього служіння музі. Художники шукають ідеал. Це закладено у класичній драматургії, музиці, поезії... Ми не були проти тих, хто віддав свій голос за того чи іншого, бо кожен має право на власну думку.

— І все ж митці нині у різних таборах. Триває бойкот Таїсії Повалій та Наталки Могилевської, котрі брали участь у передвиборчій кампанії провладного кандидата.

— Я категорично проти зведення рахунків та помсти. Таїсія Повалій, Ігор Ліхута та Наталя Могилевська й Кузьма мають право на особисті переконання. Ще Вольтер сказав: “Я не поділяю вашу думку, але віддам життя за те, аби ви мали право її висловити.” У Важа Пшавела є філософська новела про горця, що прихистив у своїй саклі ворога, а потім загинув, захищаючи його від переслідування. Це найвищий прояв людяності. Так і тут, можемо не погоджуватися з чиїмось вибором, але ганьбити опонента чи звинувачувати недостойно. Відверто кажучи, я схиляю голову перед Славою Вакарчуком, Оксаною Білозір, Олегом Скрипкою, Юрієм Рибчинським, “Тартаком”, “Танком на майдані Конго”, бо вони працювали в зовсім інших умовах, ніж “Грін Грей”або Повалій, але не вправі жодним словом дорікнути колегам. Якщо ми так ставитимемося один до одного, то навіщо тоді боремося за демократію.

— Вас часто називають столичним міністром культури. Які можливості дає ваша посада? Чи залежите від Кабінету Міністрів або Міністерства культури?

— Завдяки Київському міському голові Олександрові Омельченку після багаторічної боротьби і поневірянь урешті ухвалено Закон про столицю. Він працює, хоча і не повною мірою, бо гальмувався Міністерством юстиції. Отже, тепер повертаємося до основ Магдебурзького права, тобто прагнемо самовизначення: щоб у столиці було створено власний уряд. Це не означає федералізацію чи відокремлення. Просто так краще діяти. Бо тепер головне управління культури у подвійному підпорядкуванні — кілька років тому Кабінет Міністрів поновив вертикаль, і ми опинилися у залежності від Міністерства культури стосовно ідеології та методології. Але в усьому іншому звітуємо тільки перед Київрадою та Київдержадміністрацією. І мені легко працювати, бо столиця виконує усі бюджетні нормативи. До того ж, мій безпосередній керівник Олександр Омельченко добре знає, що без бюджетної підтримки охорони здоров’я, освіти та культури суспільство розвиватися не може. Тому тепер завжди вчасно надходять кошти, якщо вони заплановані у міській скарбниці. Інколи на нарадах Міністерства культури і мистецтв мені навіть незручно називати колегам з областей вражаючі цифри, записані у наших планах розвитку, бо їм буде боляче таке чути. Але є і в нас свій біль — уже вчергове підняли посадові оклади працівникам національних колективів. І тепер різниця по зарплаті порівняно з муніципальними просто образлива. Це особливо видно у Києві, бо тут поруч із міськими закладами культури оперний театр, філармонія, театри імені Франка та Лесі Українки, президентський духовий оркестр, капела “Думка”, музей Шевченка, Києво-Печерський заповідник. А нормативні документи Міністерства культури визначають: зарплата виконавців із колективів зі статусом національного має бути набагато більшою, ніж у таких самих (а може, й кращих) артистів з Театру на Лівому березі, Молодого, для дітей та юнацтва. І тепер ця різниця уже виросла в три-чотири рази. А все тому, що в положенні про національні колективи якийсь чиновник записав, що цей статус може мати лише осередок, що перебуває в державній власності. Про таку казуїстику я вже чимало говорив на колегіях у Мінкульті. Ми ж ділимо митців на білих і чорних через оті два слова — державна власність. Чому повинні бути другосортними муніципальна капела імені Ревуцького, духовий оркестр, камерний хор “Київ”, яких знають у всьому світі? Відтак ми не можемо їх достойно оплачувати, а маємо право тільки дати надбавку двадцять відсотків до зарплати. Де справедливість? Цінувати потрібно за те, як ти працюєш, як тебе шанує публіка, який резонанс у пресі, а не за графою “національний”. Це не лише приниження, а знищення результатів селекційної роботи керівників творчих зібрань. Камерний хор “Київ”, скажімо, відшуковує голоси по всій Україні. Так само, як духовий оркестр музикантів. Але потім ці митці кажуть: вибачте, я дуже люблю колектив, але мушу дбати про родину. І... переходять у національні. Я просив, щоб у постанову Кабінету Міністрів внесли пункт, що рівнь посадових окладів має визначатися обласними радами народних депутатів, виходячи із фінансових можливостей регіону, але мене досі ніхто не почув.

— Найпрестижніші концертні майданчики столиці заполонили гастролери. А де можна почути той же хор “Київ”, капелу “Думка”?

— Ми допомагаємо митцям: на пільгових умовах сплачуємо оренду філармонії, оперного театру, щоб зібрати публіку на концерти муніципальних колективів. Роздаємо запрошення для їхньої популяризації, хоча це й неправильно — у всьому світі квитки платні. Маємо й власний майданчик — Театр оперети, де зал на 650 місць.

— А є пріоритетні напрямки розвитку культури столиці?

— Є плюралізм і багатовекторність. Ми нікого ні в чому не обмежуємо. Але я б ніколи не підписав дозвіл на гастролі групи “Рамштайн”, бо це агресивна музика, що розвиває у слухачів тваринні інстинкти. Юними ми теж слухали заборонених “Ролінг Стоунс” та “Бітлс”, але там вражала масштабність прояву імпульсивних відчуттів. Тепер же можна потрапити під заборону лише за розпалювання антирелігійної ворожнечі, ненормативну лексику — за все, що суперечить гуманізмові. Я колись навіть дав дозвіл на показ вистави “Маркіз де Сад”, якій відмовив Едінбурзький фестиваль. Віталій Малахов переконував, що то цікаво за формою та змістом, і ми його підтримали. Київ — відкрите демократичне місто, і тут знайдеться публіка для кожного цікавого витвору мистецтва. До речі, Закон про гастрольну діяльність не стільки допомагає, як заважає. Я казав Валерії Заклунній, котра ініціювала і провела у Верховній Раді саме свій варіант законопроекту, що він не годиться. У цій редакції до категорії гастролерів потрапили й наші колективи. Тепер філармонії, щоб виступити навіть у загальноосвітній школі, треба звертатися до Головного управління культури. Це ж маразм! Я першим заговорив про потребу ліцензування, але то мало стосуватися варягів, які сюди приїздять, як на клондайк. Якраз проект у такому вигляді для зарубіжних гастролерів пробивав Лесь Танюк, але Заклунна наполягала на своєму, і тепер маємо проблеми. Бо усі без винятку колективи нині ще мають платити три відсотки збору. Я пропонував це відмінити, і мене підтримали усі начальники обласних управлінь, міністр культури, але закон залишився у першій редакції. І навіть той тривідсотковий збір надходить чомусь у казну Київської області, а не Києва. Отак столицю ще раз прагнуть поставити у незручне становище — мовляв, якщо дуже розумні, то ось вам! Біда в тому, що деяким чиновникам бракує самодостатності. Тому вони не можуть піднятися над своїм “я” заради суспільного “ми”.

— Які плани стосовно кінотеатрів, що використовуються не за призначенням?

— Боюся забігати наперед, але все, обіцяне Русанівці, Лівому берегові, Троєщині, виконаємо. Вдячні вашій газеті, яка єдина підтримала нас у цій боротьбі і витримала усі судові перипетії. Управління культури докладе максимум зусиль, аби відбувся перший сеанс у кінотеатрі “Краків” на День Києва 2005 року. Це з юності мій улюблений кінозал. Пам’ятаю, як колись вистоював черги, щоб купити квиток на італійські чи французькі фільми, скинуті з барського плеча Московським кінофестивалем.

Нещодавно відкрився малий зал у “Братиславі”, на черзі ремонт великого. У “Флоренції” відновлювальні роботи повністю завершено. Отже, програму “Київ без околиць” виконуємо і в цій галузі. У планах наступного року відкриття “Лейпцига” та переоснащення “Ленінграда”. А найголовніше — маємо забрати ринок з “Тампере”. У цих “орендаторів” немає жодних погоджувальних документів, тому м’ясні туші геть із закладу культури.

— А навіщо витрачати вітчизняні гроші на ремонт кінотеатрів, адже українське кіно там не показують, лише іноземне?

— Але ж кошти від прокату — вагома стаття у бюджеті столиці. Усі кінотеатри госпрозрахункові. Ми допомагаємо лише матеріально-технічною базою, не беручи на себе ні виплату зарплат, ні поточних рахунків. Кінотеатри — комунальна власність міста, тож мусимо утримувати і зберігати, витрачати на ремонт. А решту проблем вирішує сам колектив. Від працівників “Флоренції”, “Жовтня”, “Братислави”, “Київської Русі” надійшли прохання передати їм ці комплекси у довгострокову оренду, і вони мають на це повне право. Але питання гальмується Управлінням комунальної власності. Однак я вважаю: їм варто піти назустріч, бо саме ці кінотеатри довели, що вміють працювати.

— Ви стільки років обіймаєте посаду начальника управління. Ким насамперед себе відчуваєте — чиновником чи артистом?

— Артистом залишаюся і пишаюся такою долею. А чиновником став, бо прагну поліпшити долю митців столиці. Хочу, щоб Київ був першим, і через його авторитет росла слава України. Тому солідарний із ставленням до міста мера Олександра Омельченка. У нього колосальне відчуття верховенства — “моє має бути зверху”. І це підтверджується не словами, а ділом — Київ за всіма показниками лідирує. А я ще прагну, щоб Київ став культурним центром Східної Європи, бо має для цього усі можливості.

— Міністр культури Росії Михайло Швидкой — фігура публічна: веде програму на телебаченні, знімається в серіалах. А вам пропонують щось подібне?

— По-перше, Швидкой раніше не мав популярності. Тому його усе це вабить. А я був Олександром Биструшкіним ще до крісла начальника. Як актора мене добре знали в Радянському Союзі. Тому додавати щось до своєї популярності тепер мені не потрібно. Навпаки, використовую той багаж на популяризацію нинішньої посади.

— А грати у фільмах хочеться?

— Звичайно. Тому використовую для цього будь-яку можливість. Уже записано радіовиставу “Гамлет”, яка вийде в ефір наприкінці року (режисер Станіслав Мойсеєв). Нещодавно знявся у стрічці Стаса Клименка “Братство”, де зіграв Миколу Першого. І зізнаюся, що бути царем, ходити по Маріїнському палацу дуже сподобалося. Вдалося навіть поспати у монаршому ліжку ХІХ століття. Хто з чиновників ще може таким похвалитися? І я пишаюся, що не мав особливих зауважень від режисера як актор. Також на радіо записав з десяток пісень. Я не переймаюся лаврами Поплавського чи Гордона, а той проект народився із ролей, які грав раніше. Професійний тренінг, дякувати Богові, не втратив. Можу з аркуша записати тридцяти хвилинну передачу. Тому ніколи не боявся, що мені якогось дня скажуть: “Биструшкін, ти вільний!”. Працюю уже дванадцять років за покликанням.

— Чому ніколи не балотувалися в Київраду?

— А навіщо? Я ніколи не дбав суто про кар’єру. Мене запитують, чому не йду в міністри культури. Але ще з дитинства я засвоїв, що не місце прикрашає людину, а людина — місце. Усе у волі Господа. Хіба колись думав, пропрацювавши двадцять три роки в театрі імені Франка, що очолюватиму управління культури, про яке навіть не чув, вступаючи в театральний інститут. Тому тішить, що тепер відомство знають. До нас приходять посли, з якими обговорюємо серйозні проекти, маємо відносини з багатьма державами. А що зміниться, як стану депутатом? Відповім рядками, що вийшли з-під мого пера:

“Я актор, кажу собі гордо. Він — артист, хтось шепоче тремтливо. Ти... артист.— В моє серце зухвало...”     ( Олександр Биструшкін)

Підготував Петро Олар – кінорежисер і продюсер радіо.

 

 

 

Олександр БИСТРУШКІН

Поезії

 

КРИК БЕЗ ВІДЛУННЯ

- Не кликав вас!

Мені закон потрібен,
влада...
-Ну, що ж ? Я тут і се і те...
- А Конституція, свобода ?
- Слова, слова. Це все - пусте.
Ти, хлопче, можеш добре жити,
але для цього лиш затям -
за течією треба вміти...
- Та знаю, знаю... Годі вам !
- І ще одне назавжди в пам’ять :
Твоя країна над усе !
Твоє завдання - її славить.
Вона - свободу всім несе
Будь з патріотами...
- Я знаю.
Пробачте, ще з колиски вчив.
А ті, що проти, в нас щезають
і не знаходиться слідів.
- Жах-жах-жах-жах, - щось шелеснуло
Дверима - хрясь, надворі - хрюк
Страх ніби вітром раптом здуло
Слідом Зневіра - тінь без рук.
- Мій владарю, тут треба круто -
Нахабство морду почесало
І знов Підлота, стара шлюха
- За це і вбити його мало !
Вбивай, каліч, жени з роботи,
саджай в в’язниці, в табори...
Ми звикли. Ми вже стільки років
Сновидам служим, як раби.

****

Ні, я люблю свою країну
Без зайвих вірую розмов
В її народ святий, єдиний
Жорстока й мужня ця любов.

Не похвала собі, а сповідь
Важкий тягар сумних думок
Напруга мозку, спалах крові
В один пресуються рядок

Не оправдань своїй любові
Шукаю в серпантині фраз
Моя повинність чесним словом
Оповісти примарний час

Звичайно - легше нагороди
Приймати за " патріотизм "
І підставлять пропиті морди
Не знаючі душевних криз

Копать своїй країні яму
Прикрившись гаслом - Ми народ !
І дбати тільки про рекламу
Фальшивих залишків свобод

Ні, я так жити не бажаю
Не можу так її любить
В моїй країні - я не з краю
Нас тільки разом можна вбить.

 

Епілог

Яке ж це диво - прокидатись ранком !
Я вдячний, Природо, за витвір твій.

Я вдячний за напнуту вітром фіранку
За те, що світанок дарує нам раптом
Краплини загублених вчора надій.
Яке ж це диво - знов побачить сонце.

****

Я не забув.
Нічого не забуду.
Як довго ранок ще чекать...
Мій білий коню ! Світлий коню
з перлин ранкової роси
Твій чорний брат
б’є в мої скроні
в моє життя
і в мої сни.
Мій білий кінь
і кінь мій чорний
Мої слова,
мої діла,
мої думки,
хто вас пригорне ?
Чи буде вам колись хвала ?

Київ
1977 р.

Р.S. У видавництві " Молодь " мала вийти моя перша збірка віршів. Не вийшла. Мені запропонували вилучити цю поему. Я відмовився. За нами. За нами завжди право вибору.

Поезії надруковані на сторінці ФБ ОЛЕКСАНДРА БИСТУШКІНА, мабуть, найдорожчі серцю і народжені душею. ( Публікації за 2020 рік)

 

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МИТЦЯ

Якщо ти за ручку берешся чи пензель

То добре подумай, подумай, мій друже...

Чи маєш ти Господом виданий вексель

За право творити людини душу ?

***

... спитала в пристрасті мене :

О, де ти жив ?

Де ти навчивсь отак кохати ?

- Кохана, в чистоті світів, що називаються Карпати.

***

Коли у стрімкім водограї тобі риба скаче до рук.

Тоді твоє серце співає, як вславлений косівський Гук.

* * *

Мої думки течуть в мені мов ріки

Які, на жаль, нікуди не впадають

Табу загат їх хвилі зупиняють

І, як намул, в мені лишаються навіки.

 

І ТРОХИ ФРЕЙДА

Якась звірина в мені хижа сидить

І надсадно волає крізь ребра

Що жити хоче, що хоче любить...

Це, мабуть, дитинство ущербне.

* * *

Мого немає у мене нічого...

Ні ковтка води, ані життя

Окрім слова Твого. Єдиного слова

Що віру дає в майбуття.

 

ТАКЕ ДУРНЕ

Як часто, враз забувши принциповість,

Ми підлість виправдовуємо злагодженим хором,

Забувши, що живе іще у світі чиста Совість

І сторож її вірний на імення Сором!

 

ЗАПІЗНО, БРАТЕ

Намагавсь зрозуміти мерзотника

Пацифістом хотів прожити

Тепер знаю - від першого дотику

Треба в морду навідліг бити!

 

ВСЕ ПРОСТО

Коли відчув - фінал не за горами

Я , друже, серцем зрозумів -

Життя вимірюється не роками

А кількістю хороших справ, які зробив.

* * *

Твоє життя

Моє життя

Все ліпиться в одну велику скелю

А в пам’яті - " Каменярі "

Пробилися і що ж...

Пустеля.

* * *

А більшість не любить відвертість

Вона заважає їм жити...

Простіше коли по шерсті

І салом би ще змастити.

 

ПЕРЕСПІВУЮЧИ КАФКУ

Вже дивлюся на цей світ потусторонньо

Це так дивно - бачити життя в якому ти ще є

І, разом з тим, в якому вже тебе немає :

усе свідомо, все реально, " вживі "

Рухаються, лаються, мовчать,

крізь думки свої проштовхуються хтиві,

щоби скоєне потому проклинать.

І незалежно - молодість чи старість

Бачу перед себе у очах...

Вже не знаю, що таке принадність

Що таке чуттєвість на устах ?

Я дивлюся на цей світ наче сторонній,

Заблукалий десь, з якихсь світів...

Я прийшов і повертаюсь до безодні

Не збагнувши чому жив й чого хотів.

 

РАДНИК

Присвячується ДемРУ

Має гроші, мав чимало високих посад

Має хату, машину... все, все

Та не чують його хитромудрих порад

З презирством дивлячись йому в лице.

 

ТОМУ ХТО ВВАЖАЄ, ЩО ВІН...

В твоїй правді - хитрість твоя

В любові твоїй - твоя зрада.

 

ЕГЕ Ж, ЕГЕ Ж...

Галасливо і молодо

Весело . Я влетів

Ніби вихор влетів

Наче землю хапали колесами

руки жадібні водіїв...

Ти нічого мені не сказала

Не почув я твоїх дорікань

Тінь волосся беззахисно впала

Приховавши безодню страждань

****
Б’ють мене мої пізні думки

Б’ють за дурість мою, за зухвалість...

Потяг вибіг з моєї руки

Тільки хмарка жалю зосталась.

 

БУТИ ВДВОХ - НЕ ОЗНАЧАЄ НЕ БУТИ САМОТНІМ

До вас, самотніх, звертаюся
Усіх нас єднає біда...
Що, навіть, коли зустрічаємось
Гординя майбутнє з’їда.

* * *

Яким би не було моє життя...

Украй паскудне , або вщерть щасливе...

Я хочу прокидатись, як дитя,

Що кожен ранок сподівається на диво.

* * *

Тиша - це спокій, як сповідь душі

Тиша - це чисте сумління

Тиша - це думка в якої немає межі

Тиша - це віра в своє провидіння.

* * *

Не пнись у герої коли болю боїшся

І вчить не берись коли мудрості в тебе нема

Якщо не осмислив для чого у світі з’явився

Вважай, що прожито життя надарма.

* * *

Тасується драна колода, тасується
Знову складно королі і валети лягли...
Тільки нас, друзі, це аж ніяк не стосується
Шулера не допустять чужих за столи.

* * *

Я так не хочу день цей залишати
Здається ми щось не договорили,
щось не відкрили,
щось не зрозуміли.
Я ж мав, щось ще не звідане пізнати !
Але... він відійшов,
а я лишивсь в очікуванні
Дня.

 

СВЯТКОВЕ

А потім приходять інші
І іншим плещуть в долоні
Щасливі їхні обличчя
І очі їхні голодні
В майбутньому, душі незрілі,
вже бачать захмарнії вежі
Сьогодні - вони щасливі
бо всі перепони і межі
подолано і вже позаду
непевності муки й зневіра...
Спокуса відкрила їм радо
нутро своє хижого звіра.

 

ШЛЯХ

Навчись шанувати місце,
яке вже тобі дано
(фантазії, заздрість - забудь)
Дивись у відкрите для тебе вікно
Крізь хтиву спокус каламуть.
Ти лікті свої
не кидай навсебіч
(чуже воно й буде чужим)
Поглянь над собою,
почуй Божий клич
Це - шлях , що дається живим!

 

КОНСТАТАЦІЯ

"Від сорому, який нащадків пізніх палитиме
Заснути я не можу"
                              Іван Франко. "Мойсей"

І скиглимо, і скиглимо, і скиглимо...
Хребет в проханні вигнувся дугою
Моя країно (о, мерзенне видиво)
З простягнутою стелиться рукою
То чий нащадок я ?
І що передаю у спадок ?
Нікого не питай, запитуй лиш себе
Твоя вина, що гурт мерзот (з десяток)
Зажерливо твоє життя гребе !

***

Коли обривається
життя
десь в глибині на
підсвідомості.
Коли завмерли всі
відтінки почуттів.
Коли тебе ніде немає.
Ніяких рівнів і провин.
Коли ти сам на сам з собою
і розумієш, що вже все...
Вже все позаду!
Абсолютно все.
Тоді опам’ятовуєш себе
і...
Починаєш ... Жити.

 

І ВСЕ Ж...

Усе життя я прагнув оптимізму
Ним, як теля, заповнюватись вщерть
Вставати рано і лягати пізно
Не згадувать, що десь існує смерть.
Щоб друзями заповнювалась хата,
щоб діти гопки ще й десь онукИ,
дружина ладна і здорова мати...
І все ось тут - на відстані руки.
І грошей торба, а до того ж слава,
як ідіот купаюся в раю.
Але життя - зміюка та двоглава,
мене весь час крутила на... жию !
Жию я вперто і зухвало
Свій оптимізм я вириваю вкруть.
Чи є багато, чи я маю мало
Одне я знаю певно - не зігнуть.

* * *

Загати,
греблі,
плотини,
нечистот океану
не витримали...
Ніколи ще так не бруднився світ.
Диявол брутально
ввів душі
в оману.
Догорів вибуховий гніт!

* * *

Так несподівано я розлюбив самотність...

Вона непомітно пішла

Запізно відчув, як в буденності млості

Осиротіла зболіла душа.

 

ЗАГАРБНИКИ

Не пізнаю тебе, мій Києве,
мій друже,
Що вистояв серед усіх страшних
навал
Навіть фашизм тебе так гидко не спаплюжив,
Як дикий і вульгарний
капітал!

 

 

 

Тетяна Мірошниченко в ролі Харитини («Наймичка» Івана Карпенка-Карого, режисер – Олександр Свінцицький)

 

Творчий портрет

 

Народна артистка України Тетяна Мірошниченко: «У Запоріжжя поїхала лише я одна – для мене Хортиця – це все»

 

Віра СЕРЕДА

Мама Тетяни Мірошниченко закінчила вчительську гімназію. Великий вплив мали на дівчинку в дитинстві тітка Віра Савівна Макаренко, відома в Ізюмі вчителька, та дядько - художник Павло Савович Мірошниченко. У дитинстві складала вірші та байки. Хотіла стати журналісткою, щоб бути ближче до цікавих людей. Уже після першого туру її зарахували в студенти Харківського театрального інституту. На четвертому курсі одна з усього інституту стала Сталінською стипендіаткою.

1956 року молода й на той час нікому не відома актриса, випускниця Харківського театрального інституту, приїхала в Запоріжжя. А потім - десятки зіграних ролей. Робота з широко відомими режисерами – Володимиром Магаром, Сергієм Сміяном, Миколою Равицьким, Володимиром Грипичем, Олександром Королем. Були щасливі миті в житті, а були й сумні. Творча кар’єра переривалася на три роки, коли 1988-го одна з усієї трупи відверто стала на захист рідної мови та культури. Бо Запорізький український музично-драматичний театр мали намір перевести на двомовність. За це її й відправили тоді на пенсію.

Сьогодні народна артистка України Тетяна Мірошниченко – постійна учасниця концертів «Веселої Січі» - розповідає про своє життя.

- Тетяно Кузьмівно! Як трапилося, що ви мріяли стати журналісткою, а вступили до театрального інституту?

- Моя подружка Рая Кутя була одержима театром. Але побоювалася сама їхати до Харкова. Тому вирішили складати вступні іспити разом. У першому турі абітурієнти читали вірші, байки, уривки з прозових творів. Мені запропонували прочитати байку. Але ж я так серйозно як Рая до іспитів не готувалася, та не розгубилася й запитала: «А можна, я прочитаю свою?». Мені дозволили. На цьому іспити для мене закінчились – я стала студенткою. Подруга ж продовжувала складати екзамени. Коли вивісили списки студентів, прізвища Раї в них не було.

Пішла я забирати свої документи, не збиралася навчатися без подруги. Тільки після Раїних умовлянь нарешті здалася.

- Кого з викладачів Харківського театрального інституту ви пам’ятаєте тепер найбільше?
- Колосальне враження, звичайно, справив Іван Олександрович Мар’яненко. Він – перший виконавець ролей Степана у «Наймичці» Тобілевича, Дон-Жуана в одноіменному творі Сервантеса. Йому пощастило грати з геніальною Марією Заньковецькою. Іван Олександрович завідував кафедрою. Це був дуже оригінальний чоловік. Увесь час говорив, що народжений семимісячним, що в нього не так розвинені легені. У мого викладача дійсно був голос, як орган, як цілий оркестр. У золотому фонді є записи Мар’яненка, але зараз їх рідко можна почути.

Лесь Сердюк - куратор нашого курсу. Став професором після Мар’яненка, коли той уже пішов на пенсію. Лесь Іванович - теж видатний артист і талановитий педагог. Ми його дуже любили. Він прожив довге життя. Коли 1980 року наш театр поїхав на гастролі до Харкова, то він не пропустив жодної нашої вистави (йому було тоді вісімдесят). Бо українські театри поділені на «кущі». Наш «кущ» – це Дніпропетровськ, Кривий Ріг і Запоріжжя. А Полтава, Харків і Суми – інший. Але одного разу він усе-таки приїздив до нас у Запоріжжя.
Узагалі наші великі попередники та вчителі, інтелигенція післявоєнної пори не тільки в Харкові, а скрізь, де я була в Україні, одягалися витончено, по-особливому. Дуже багато людей носили вишиванки.

Пам’ятаю нашого запорізького конструктора Олександра Івченка в гарній вишиванці. Він дружив із Морозовою, Магаром. Часто відвідував театр. Я була в нього на святі з нагоди присудження Ленінської премії. Ми поздоровляли його від театру - Григорій Дамаскін, Анастасія Морозова, Володимир Магар, Юрко Ягнич і я з ними.

Тоді були дуже красиві люди. Той же Мар’яненко, Сердюк, Антонович. Усі актори. А Гелій Снєгирьов - молодий, одержимий! Ще коли я навчалася, його прийняли до Спілки письменників України. Як ми вітали його! Згодом став директором кіностудії імені Довженка. Його переслідували, посадили в Лук’янівку за погляди. Він загинув. Я досі не можу з цим змиритися. Батьки його - письменники. Він належав до української еліти, до совісті нації, яка формує суспільство, його світогляд. Ми вчилися у таких педагогів.

- Ви також займалися педагогічною роботою?

- Так, протягом декількох років я викладала в музичному училищі імені Платона Майбороди курс сценічної мови. (Була довіреною особою Георгія Майбороди, коли його обирали депутатом Верховної Ради України). Тут прекрасна музична аура. Викладачі не тільки гарні музиканти, але й композитори. Я вела курс «Артист театру». Нинішні студенти, звичайно, відрізняються від студентів післявоєнної пори. Не бачили того жаху, коли летять бомби. Не знають, що таке піти по жар.

- І я не знаю. А що це таке?

- Наприклад, у когось горить у хаті піч. Сірників не було. Було кресало. Бачимо – там дим іде, значить, уже хтось розтопив. Беремо баночку з-під консервів зі шматочком дроту на палиці. Ідемо до тих, у кого вогонь. Тобі кидають жар – ти приходиш додому й розпалюєш піч.
Раніше ми все робили вручну. Мололи, наприклад, кукурудзу на жорнах. А чи знають молоді люди, що таке маторженики із лободи? Було таке меню в голод: із лободи каша, із лободи борщ, із лободи маторженики. Я дуже не хочу, щоб молоді довелося скуштувати їх. Але треба,щоб знали, що таке було в нашій історії. Це – велика частина життя старшого покоління.

- Тетяно Кузьмівно, а як ви потрапили до Запоріжжя?

- У мене були пропозиції з Ужгорода. Якраз відзначали 100 років від дня народження Івана Франка – там ставили виставу «Захар Беркут». Пропонували мені грати роль Мирослави.
Було також запрошення із Запоріжжя. У травні ми показували дипломну виставу. На неї приїхали звідти директор театру Олександр Йосипович Бураковський та головний режисер Володимир Герасимович Магар. Вони й відібрали собі групу. Але в Запоріжжя поїхала тільки я одна. Для мене Хортиця – це все, як для кожного справжнього українця.

- Це відіграло вирішальну роль?

- Так. Але це ще пов’язано й зі спогадами про мого дідуся. Коли німці відступали восени 1943 року, ми були в них у заручниках. Вони їхали на танках, а ми всі йшли по дорозі пішки: старі й малі. Вийшли за околиці міста Барвінкове, що на Харківщині. Вздовж дороги росла кукурудза. То мама моя під час бомбардування серед білого дня хапала нас (а братик мій малий був на возику) й бігла ховатися в кукурудзу. Ніхто врожай тоді не збирав. Дідусь Василь Устинович, який пізніше мене виховував (двоюрідний брат мого діда по материнській лінії), потрапив аж за Дніпро. Ця велична ріка для нас свята. Нас так виховували. Заздрила йому в дитинстві, що він бачив її. Саме тому з таким задоволенням приїхала сюди працювати.

- Яка ваша перша прем’єрна роль?

- До роботи я приступила через місяць. Якраз був збір трупи. А наступного дня ми повинні були їхати до Дніпропетровська на гастролі. Крім Магара та Бураковського я ще нікого не знала.
Сезон відкривала вистава «Богдан Хмельницький» Олександра Корнійчука. Антон Король грав роль Богдана Хмельницького, Анастасія Морозова – Варвару. Наступного дня мали показувати «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської. Раптом захворіла актриса, виконавиця ролі Настки. Магар призначає мене на роль Настки – а вже завтра треба грати. Я нікого не знаю. Ще жодного кроку не зробила на професійній сцені. Згодом я грала в цій виставі Тетяну, а потім - багато років - Мавру.
Я люблю творчість Ольги Кобилянської, зокрема «У неділю рано зілля копала», а також роль Маври. Я так би хотіла все це повернути, щоб нові глядачі відчули атмосферу й аромат того часу.

- А що вас найбільше вразило під час перших ваших виступів у Запорізькому музично-драматичному театрі?

- Дуже вразив оркестр. Я пригадую, коли вперше зіграла Настку, як вони мені смичками аплодували. Це говорить про те, що прийняли актрису до свого колективу. У Дніпропетровську це було. Театральний оркестр - це особливий оркестр, той, що сидить в ямі, але відчуває кожен подих артиста. Музиканти живуть театром. Допомагають артистам. В оркестрі мають бути високопрофесійні майстри. Диригент у тому числі. Коли я прийшла, то диригентом був Герман Сидорович Яковенко. Ми його називали Германюня. Він мав дві консерваторські освіти: як співак та як диригент-хормейстер. Бувало, як заспіває з оркестром, диригуючи. Це була високопрофесійна людина.

- А тепер оркестр грає тільки на оперетах?

- Не тільки. Якщо вистава музична, якщо є багато співу. У нас зараз гарні музиканти. Керівник – Олександр Васильович Сурженко – хороший музикант, випускник Київської консерваторії. У нас прекрасний концертмейстер - Світлана Титівна Ващенко, заслужена артистка України. Її батько Тит Олексійович Ващенко - знаменитий регент та хормейстер, а мати - співачка. Валерій Михайлович Гайдабура в своїй книзі «Театр, захований в архівах» розповів про театри, які працювали під час німецької окупації - згадує в цій книзі й Ващенків.

- А дебютували ви в якій ролі?

- У ролі Живки у п’єсі Олександра Левади «Під зорями балканськими». Це – тема війни, коли радянські солдати займали Балкани. Дуже гарна, патріотична п’єса. Був великий успіх.

- Ви грали у п’єсах усіх режисерів, починаючи з Магара?

- Так. Це були стаціонарні спектаклі, які ми творили безпосередньо в нашому театрі. Моя творча доля склалася щасливо. У мене немає претензій до жодного з режисерів. Грала в прекрасних виставах, працювала в гарному приміщенні й дорогому для кожного українця місті Запоріжжі.
Микола Равицький – дуже хороший режисер. У нього грала Касандру за твором Лесі Українки. Це була його дебютна вистава. Ми над нею дев’ять місяців працювали. Багато він дав нам усім. Випускник Київського театрального інституту, був у всьому широко обізнаний.

За виставу «Ярослав Мудрий» режисер Сергій Сміян та актор Костянтин Параконьєв були удостоєні Державної премії імені Тараса Шевченка.

Потім театр очолив Володимир Грипич, продовжив традиції Володимира Магара. Його «Енеїда» за твором Котляревського багато років прикрашала репертуар театру.
Із осені 1984-го театр очолював Олександр Петрович Король, який вніс дуже багато нового в режисуру та акторське виконання («Дім Бернарди Альби», «Потомки запорожців», «Байда князь Вишнивецький»).

- Тетяно Кузьмівно! Запорізький український музично-драматичний театр носить ім’я Володимира Герасимовича Магара. Із цим прекрасним режисером ви починали свою творчу кар’єру. Що цікавого було в його роботі?

- Багато своїх творів давав Магару на першу постановку в наш театр Олександр Корнійчук: «Сторінка щоденника», «Богдан Хмельницький», «Над Дніпром». Володимир Герасимович і сам прекрасно грав, наприклад, Македона Сома. Ця комедійна роль сколихнула глядачів. Це - настільки колоритний актор! Він був рівновеликим як у комедії, так і в трагедії, драмі.

Коли грав Гордія Поварьонкова в спектаклі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», повагом розкривав кульок, зроблений із газети, діставав цукерки й пригощав. Ми були в масовці коло нього й дуже хотіли, щоб і нам дісталось. А він лукаво дивиться, кому ж дати, потім промовляє: «Так как нам ето дєло пустяк. Я багато заробляю й усіх пригощаю». Він скрізь був великим!

Потім за сюжетом вистави запрошував усіх до Степаниди (шинкарки), показував рукою на наш театральний буфет, де працювала Люся-буфетниця. Так ми, старі щорсівці, а тепер уже магарівці, й зараз говоримо: «Пішли до Степаниди!» Ми пам’ятаємо той жест Магара.

Володимир Герасимович став постановником багатьох вистав. Москва писала схвальні відгуки про його роботу. Це – найвища планка правди. На той час не було йому рівних. А я чомусь грала в його постановках не українок, а, як правило, іноземок.

А як він проводив репетиції! От сидить Магар на репетиції. Таке враження, що дрімає. Раптом його голос: «Ну куди ви ото піднялися аж на гальорку? Спустіться! Що ви граєте?». Бувало, Магар нагримає на нас. На артисток каже: «Ви хіба артистки? Ви – кухарки». А після репетиції затримає на годину-дві, стає перед усіма на коліна й каже: «Простіть мені!» Ми готові кинутися й плакати, піднімаємо його, щоб він цього не робив. Це особлива була людина!

А як він умів нас копіювати! Є така артистка – Тая Литвиненко. Зараз у Львові працює. Вона була така тонюсінька. Грала Юльку. І от Магар - величезний Магар – копіює тонюсіньку Тайку. Ми всі «падали» від сміху. Мене також копіював. Усіх! Ми ніколи не ображалися.

А жартівник який! У Магара було вино саморобне в гаражі. Він розкрив те вино, а туди потрапили винні мушки. Жаль було виливати. Але без жарту й тут не обійшлося: «Нехай це буде мухівка».
Минуло багато років, але ми всі, хто знав Магара, часто намагаємося передбачити, як би він сказав про ту чи іншу виставу.

Володимир Герасимович був рибалкою. Інші артисти теж захоплювалися рибною ловлею. Іван Смолій, Володимир Лук’янець, Владлен Попудренко – найзатятіші серед них. У мене навіть є фотографії, де вони збираються на риболовлю. А диригент наш Германюня варив завжди юшку. Він над нею, як ворожбит. Не дай Бог, щоб хтось підійшов у цей час! Уся Україна знала, як Герман Сидорович Яковенко варить на Хортиці юшку. Така скромна людина була! Дуже талановита, але без звання.
Без гумору не обходилося жодне свято.

Потім у Магара трапилася сімейна драма – дружина Світлана Федорівна пішла від нього. Він дуже переживав. Діти були ще малі. Як він їх любив! Саме в цей період знайшлися люди, які почали насідати на нього, коли він відволікався на сімейні проблеми. Не знаю, як він усе це витримував.

- Вам пощастило працювати з корифеями нашого театру. Хто справив на вас незабутнє враження?

- Свінцицький Олександр Анатолійович, заслужений артист України – особлива людина. Талановитий. Як він прекрасно грав трагедійну роль у п’єсі Назима Хікмета «Всіма забутий»! У нього було багато різнопланових ролей. Це - актор, який на сцені міг так перевтілюватися, навіть побіліти або почервоніти, коли треба.

Такими ж якостями був наділений і Михайло Хорош, заслужений артист України. У виставі «Не судилося» він грав Харлампія – панського служаку, а я грала Катрю. Коли він приходив у останній дії – Катря лежить побита й морально, й фізично, вона потім помре - у мене підвищувалася температура. Отакий сильний вплив у нього був на партнерів.

Під час війни він був підпільником у лісах Черкащини. Коли він пішов на пенсію, то об’їздив усі місця, де бував Тарас Шевченко. Навіть у Кос-Аралі побував. Подорожував за Полярне коло також. Їздив по місцях Курбаса.

Першим із кіноакторів Одеської кіностудії Михайло Павлович брав участь у зйомках разом із Вірою Холодною. Це - велика людина! Мені пощастило з ним працювати. А який він був Андронаті у виставі «У неділю рано зілля копала»!

Тамара Дмитрівна Вольська, заслужена артистка України, така штукарка була! Вона обожнювала розиграші. У Мелітополі вона написала листа Михайлу Павловичу Хорошу нібито від глядачки, що в нього закохана й просить хоч на хвилинку вийти в антракті чи по закінченні вистави. А він же був одружений, прекрасний сім’янин, солідний чоловік. Але теж без гумору не обходився. Підклали йому того листа. Він помітив, коли вже треба було виходити на сцену. Дивимося – після спектаклю розгримувався й біжить. Артисти – як малі діти. Йому просто цікаво було побачити, хто ж це йому написав.

Олександр Антонович Свінцицький, Іван Васильович Богаченко, Аркадій Федорович Трощановський (усі вони занесені до енциклопедії), Юрко Миколайович Ягнич (завліт) із дружиною, інші артисти любили після вистави інколи ходити до ресторану «Театральний». Там, коли знали, що ми прийдемо, о 23.00 припиняли роботу з клієнтами. Приходимо. Свінцицький кричить: «Дамі – вина!» Усі несуть вино. Накривають стіл. Могли так просидіти до трьох годин ранку. На цих зустрічах бували іноді студенти, викладачі університету, ті, хто входив у наше коло. Не просто якісь випадкові люди. 

На цих зустрічах було свіже творче повітря. Свінцицький любив читати Маяковського. Ми виходили у сквер напроти ресторану. Сиділи на лавочках, слухали вірші. Приходила міліція, але знала, що ми – артисти. Нагадувала, що вже пізно. Свінцицький каже одного разу: «А ви знаєте, хто ми? Ми – комісія по випрямленню Кривого Рогу. А я – ультрамарин». Після цього «водили козу» із одного вокзалу на інший, заходили в буфет. По дорозі співали «Черемшину», «Очі волошкові».

Я любила старий театр, у який прийшла молодою. Не говорю вже про приміщення. Воно мало класичний вигляд, ближчий до античного. Було багате оформлення. Не було стільки «золота», як зараз. Але все було зроблено з великим смаком. Підлога - з мореного дуба, яка натиралася мастикою. Володимир Петрович Худолій, головний машиніст сцени, за сумісництвом натирав підлогу.

- Успіх вистави залежить не тільки від режисера та акторів?

- У нас в театрі працює багато працівників, які не є акторами, але самовіддані театральному мистецтву: реквізитори, швачки. Який у нас був чоботар Данило Федорович! Ми його називали Данею (на жаль, помер уже). Які він нам шив туфлі! Ні в кого в інших театрах не було таких. Ми його дуже любили.

Здебільшого це були люди, які пережили голод, репресії, війну, самі пройшли через них. Багато своїх рідних та друзів утратили. В актора Василя Петровича Бережного, наприклад, батько був у еміграції в Америці. Розказують, що він йому прислав після війни вудочку чи спінінг. Так за це його виключили з партії, потім він поновився, коли була хрущовська відлига.

- Єдність театрального колективу, від чого чи від кого вона залежить?

- Олександр Йосипович Бураковський – це класичний директор. Магар також. Їхнє єство – об’єднувати людей. Вони були організаторами всіх свят. Потім якось непомітно кудись зникали, щоб молодь могла повеселитися, гарно потанцювати. Але вони починали свято. Ми знали, наприклад, що у Бураковського є гумористична поема. Він її читав тільки на Новий рік. Ми її знали, але з нетерпінням чекали на неї наступного Нового року.

Сам Олександр Бураковський зіграв не останню роль у творчій долі Володимира Магара – створив для режисера всі умови. Бураковський часто говорив: «Нам треба виховувати театралів». Був за те, щоби створити ляльковий театр. Тоді при Запорізькій філармонії працювала лялькова група. Саме він організував ляльковий театр, коли вже пішов на пенсію. Гарними помічниками в Магара були Олексій Пантелеймонович Мироненко, який зараз працює в концертному залі імені Глінки, та Андрій Степанович Григоренко.

- Ви пам’ятаєте останню виставу, в якій зіграв Володимир Магар?

- Пригадую, як у серпні 1965 року він поїхав на відкриття сезону у Волгограді. Почував себе не досить гарно, а там було дуже спекотно. Перед виставою «Зупиніться!» Рачади у заслуженого артиста України Хороша трапилося нещастя – померла дружина. А він виконував роль Кирпоноса. Магар заспокоїв товариша: «Ти пам’ятаєш, як колись у «Штормі» замість захворілого Олександра Свінцицького зіграв експромтом Братішку? А тут якихось два-три епізоди. Їдь, я заміню тебе!»
У п’єсі смертельно пораненого генерала виносять на носилках, він устигає сказати кілька слів і помирає. За кулісами Володимир Герасимович пожартував: «Добряче тримайте мене, хлопці! Ніби востаннє несете».

А через два дні Володимир Магар, приїхавши в справах до Запоріжжя, раптово помер.

- Це ніби містика якась.

- Хто не знав, що він погано себе почував, міг так і подумати. Насправді ж - інсульт. Він ще був не старий – 65 років. Почала лише з’являтися сивина. Його мама прожила 105 років. У нього були плани ще на багато років уперед.

Як він працював! У спектаклі «Зупиніться!» я була задіяна в ролі німкені Барбари. Анастасія Морозова грала співачку Емму, Микола Сіроус - Германа Герінга. Це був високий симпатичний артист. Для цієї ролі йому шили спеціальний костюм, щоб він мав вигляд товстуна, Еммі - білу атласну сукню. Ці дві ролі мали зіграти так, щоб викликати негативні емоції у глядачів. Після настанов артистам щодо гри Магар одразу ж дає вказівку художнику: «Зроби мені так, щоб вийшло дві «свині» на сцені».
Морозова виходила на сцену й співала. Вона - прекрасна актриса. Це була, як кажуть у Росії, актриса «нутра». Бувало, що вона забувала текст, але ніхто не помічав. Усіх брала в полон: і глядачів, і партнерів.

- Ваше дитинство прийшлося на війну. Що вам найбільше вкарбувалося в пам’ять у ці трагічні роки?

- Я дуже добре пам’ятаю, що німці зайняли наше село на Покрову. Стояли люди. Мама моя, і я коло неї, сусіди. Дивилися.

А ще пам’ятаю, перед тим, як у село мали зайти фашисти, мама палила літературу, що була в домі. У нас була велика бібліотека. Ніхто в селі не мав такої. Мама зберегла якийсь молитовник, де були псалми. Залишила також Шевченка. А я чомусь заховала нишком від мами батькову книжку «Історія військового мистецтва». А там - багато історичних відомостей про Цезаря, про війни древніх греків, римлян. Усі ці подробиці мені чомусь запам’ятались. Я постійно читала цю книгу. Тому дуже добре розуміюся на воєнних подробицях, описаних у ній. Наприклад, про те, як Олександр Македонський турбувався про здоров’я своїх воїнів.

Хоча я була ще мала й зовсім не усвідомлювала того, що відбувалося, але ставало дуже страшно, моторошно. Ми всі відчули щось страшне. Так воно й трапилось. Усі ці роки, поки була окупація, наше село переходило декілька разів із рук у руки – то до наших, то до німців. В історії Великої Вітчизняної війни це місце відоме під назвою Барвінківсько-Ізюмський котел. Це тривало аж до 20 травня 1942 року. Хата в нас була з товстими стінами. Стіни - литі. Це ще мій дід по батьківській лінії будував у молодості. У нас у години небезпеки збиралося дуже багато людей, бо наші стіни були куленепробивними. Коло нашої хати поставили гармату. Два колосальних снаряди влетіли нам у стіну, якраз під вікном. Вікна були викладені цеглою, то цегла повилітала. Одному хлопцеві відірвало ногу, такий був сильний удар. Усі ці спогади такі страшні! Нас у кімнаті - чоловік 15, у тому числі й мама моя, й малесенький братик мій, і всі ці люди. Посеред ночі, коли трошки вщухло, ми побігли в погріб, далі знову почався бій, і німці ще раз зайняли село. У мене й досі, коли я пригадую ті часи, у вухах звучить німецька мова. Хай пробачить мені німецький народ, він не винен у тому, що політики починають війну, але я не можу чути німецьку мову. Коли я її чую, приходять страшні спогади з мого дитинства. Усі ці жахіття не покидають.

А потім після війни - голод 1947 року. Коли зараз говорять, що голоду не було – не вірте. Я на собі його відчула. Я була дівчинкою. Ми пооб’їдали щирицю, лободу - всю траву, яку можна було їсти. Ноги були пухлі й полопалися, сукровиця текла. Ходили босі по стерні, збирали колоски, а нас за ті колоски ганяли.

Потім продали хату й поїхали в Ізюм до дядька Павла Савовича. Люди, які жили в місті, отримували хліб за картками. Мама отримувала 400 грамів, а ми з братом – по 300. Коли я ходила за хлібом, то раділа, коли давали невеликий довісочок – його мала право з’їсти. Це був невеличкий штаточок житняка. Але все одно він рятував, хоч ми й були пухлі. Досі згадую це. Особливо, коли наближається травень. Такий прекрасний місяць, коли все цвіте, коли ми радіємо пробудженню природи.

- Ви пам’ятаєте День Перемоги?

- Пам’ятаю, як нас усіх зібрали в сільраді. Мама не пішла, бо вона знала, що батько загинув 1943 року. Коли я повернулася додому, мама довго плакала. А я говорила, що мені сон снився, що скоро прийде батько. Так я намагалася заспокоїти маму. Хіба могла я її заспокоїти? Тому так боляче переживаю травень.

- У театрі також були фронтовики?

- Наш театр був прифронтовим. Створили три бригади. Одну з них очолював Володимир Герасимович Магар. Антоніна Антонівна Трощановська також їздила з виступами. Багато акторів добровільно пішли на фронт. Ті, що залишилися, збирали гроші й на них збудували літак, який називався «Щорсівець». Артисти завжди були разом як одна родина.

Театр узагалі – то є сім’я. Тут усе буває: й добре, й погане, як у кожній родині. Але пам’ятається більше хороше. Хотілося б, аби сучасні молоді актори й письменники, всі діячі культури, хто причетний так чи інакше до театру, звернули увагу на те, що пережив наш народ. Про війну треба нагадувати, щоб вона ніколи не повторилася. Тому тема війни не повинна зникати й з репертуару театрів.

Під час підготовки інтерв’ю автору цих рядків удалося побувати на виставі «Дім Бернарди Альби» за драмою Федеріко Гарсіа Лорки. Головну роль грала народна артистка України Тетяна Мірошниченко. Яка прекрасна гра актрис! Тетяна Мірошниченко виконала роль Бернарди - суворої, деспотичної, владної представниці моралі та звичаїв, закладених у сюжеті драми. Але через суворість проглядалася й ніжніть, любов та мудрість матері.

- Тетяно Кузьмівно! Коли побачила світ драма «Дім Бернарди Альби»?

- Ми випустили її 1997 року. А наступного - відзначали сторіччя з дня народження Фредеріко Гарсіа Лорки. Це остання його п’єса, яку він закінчив за місяць до своєї смерті. Його розстріляли фашисти.
Я дуже люблю цю виставу. Ми її готували для малої сцени, а потім уже перенесли на велику. Велика сцена має свої переваги, а мала нас зближує з глядачем.
Хоча все це умовно, але актори вживаються в роль, пропускають її через себе. Для мене, наприклад, дуже важливо, хто мої партнери на сцені.

- А що найважливіше для актора? Крім таланту, звичайно.

- Один із найважливіших компонентів складової театру – глядач. Партнер, режисер, художник, балетмейстер, освітлювач – без них не обійтися. Але якщо немає глядача, то немає й театру. Я вчу молодих акторів, що глядача треба відчувати. Але це - особливий дар актора.

- Давно вже спостерігаю за вашими виступами у концертах Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ». Що вас привело сюди?

- Вірніше спитати, хто привів. Там, де Ребро, там і я. Петро Павлович завжди працював із театром.1958 року він та Захаров написали п’єсу «Любов сильних» про підпільну діяльність комсомольців села Олексіївки Кам’янсько-Дніпровського району Запорізкої області під час Великої Вітчизняної війни. Ребро вміє писати монологи. Для актора монолог – це все. У ньому можна показати те, на що актор здатний, чи пластична його душа, наскільки він володіє психікою, як перевтілюється. У цій виставі я грала Наташу.

«Заграву над Хортицею» ставив уже Параконьєв. Це - події, що відбувалися на Хортиці. Головний герой - Володя Литяга - учень 43-ої школи. Дуже хороша вистава. Я там грала матір Володі.

- І раніше, й нині вас можна побачити в міській організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

- Я була головою обласної «Просвіти» після Віктора Чабаненка протягом двох років. Узагалі ж я 18 років була депутатом міської ради. Мене обирали шість разів. Я не сиділа, склавши руки. Намагалася хоч чимось допомогти людям. Вони до мене завжди добре ставилися. Мені пощастило в житті – поруч завжди були гарні люди.

На знімках:

 

На одному з концертів "Веселої Січі" Тетяна Мірошниченко читає уривок із "Енеїди" Івана Котляревського

 

 

Касандра (за одноіменною драмою Лесі Українки, режисер – Микола Равицький)

 

Костянтин Параконьєв та Тетяна Мірошниченко (в ролі Марусі) -«Маруся Богуславка» Михайла Старицького, режисер – Микола удиненко

 

 

 

Дженні Герхардт (за одноіменною драмою Теодора Драйзера, режисер – Микола Кудиненко)