Зміст статті
НАВІЮВАННЯ СНІВ
Сумує хата, сни свої ховає,
Підсліпувато задивляється в поля,
А десь вогні і повзають трамваї
З очима змій і вухами кроля,
Лариса КОВАЛЬ
Селянська хата сни свої ховає,
Їй бачиться від рим і дивних слів,
Що десь по місту повзають трамваї
З очима змій і вухами кролів.
Міській квартирі сниться хутір синій,
Вона в угіддях бачить по ночах
Кроля з трамвайним пристроєм на спині,
Змію з протитуманками в очах.
Яка потужність в поетичній бомбі.
Цю сугестивність неможливо знять!
Помешкання творців, неначе зомбі:
Про що в них пишуть - тим вони і снять!
2003 р.
ФЕЙЛЕТОННІ ЗАГАДКИ
Хто оце тебе надоумив край світа плентатись, га?
Скажіть, у якому місті чи селі до новорічного столу приносять шампанське, га?
Чого ти пристав до мене з отим «піком», га?
Із творів Миколи ШУМИЛОВА
В ділі я спілкуюсь з криміналом.
Дуже складно. Що ж допомога:
Мій жаргон, на пляшку внесок налом,
Вигляд, погляд чи характер, га?
Уявіть на хвильку: перед вами
Злодій, хам, ще й дівка сновига,
Тож якими це назвать словами:
Кодло, шобло чи тусовка, га?
Фейлетони в «Ярмарку» з'явились,
Та різкі, хльосткіші батога,
Як сміється читачева милість:
Хе-хе-хе, ги-ги чи га-га, га?
Бачу, час кінчати теревеньки,
Вже й остання загадка плига:
Хто ж бо я: Шумилов, чи Дмитренко,
Чи без «в» Шумило, хто я, га?
Я НЕ МОЖУ
Наче сон. Наче сон.
Наче запах торішньої м'яти.
Я не можу тебе,
Я не можу тебе пригадати...
Не судилося. Не судилося.
Але й досі у тім гаю.
...Наш останній,
Останній наш вальс.
...А тоді, а тоді
Підем до попа.
Анатолій РЕКУБРАЦЬКИЙ
Я колись, я колись
Написав першу збірочку «Сурми»,
Як солідно лягла
На долоню та книжка нова!
А була б, а була б
Моя збірка тоненька, аж сумно,
Тільки я, тільки я
В ній рядочки помножив на два.
Відтоді, відтоді
Хочу збірку, на інші не схожу,
Маю мрій табунець,
Табунець полохливих зайчат,
Та не можу її,
Я не можу її, я не можу,
Я не можу її,
Без повторів не можу зачать.
СКЛАДНА ЗООЛОГІЯ
Я ганяю дикі табуни
У степу безкрайньому, глухому.
Верхи на смугастому коні
Міряю дорогу невідому...
Навздогін, плямистий, як гепард,
Мчить світанок.
Мій тарпан у чвалі.
Хай впаде у трави зорепад...
Юрій КНУРЕНКО
Подолавши втому невелику,
Як привільно дихати мені!
Я пасу якусь скотину дику
Верхи на смугастому коні.
Степ глухий. Я вдало каламбурю:
«Падає у трави зорепад!»
Кінь смугастий відчуває бурю,
Хтось в траві плямистий, як гепард.
Заганяю шпори межи ребра
І в галоп за пагорб, де ріка...
- Що ти робиш? Я ж не кінь, я зебра! -
Мій тарпан зухвало доріка.
Дещо в школі не додав зоолог,
Протинявшись чвалом поміж парт,
Тож даремно я забив на сполох:
То плямистий цап, а не гепард.
ПОКИНУВ, А НЕ ЗАБУВ
І сняться сни: лелека біля хати
Своїх пташат вже ставить на крило.
Отак і нас навчала рідна мати,
Ми ж їй завдячили, покинувши село.
...Я ж кидаю усе: спішу в своє село.
Іван ПЕРЕЛОМОВ, збірка «Волошковий вогонь»
Нас рідна мати, мов пташат журавка,
Як час прийшов ставати на крило,
Полоти вчила і косити травку,
Я ж їй віддячив, кинувши село.
Коли ж почине там свиняче рило
У холодці - я кидаю усе:
Моя порожня сумка, як вітрило,
Мене в село до матінки несе!
ДУПЛЕТ
«Так стріляти!»
«Губернаторський постріл».
Вірші Олександра ТКАЧЕНКА,
підполковника запасу. Збірник «Передзвін»-2.
Шпетив прапорщик солдата,
Що стріляв невміло.
Крив корнета губернатор –
Той у люстру вцілив!
«Прапор» поспіхом, патрони
Випалив без ладу.
Губернатора матрони
Налякались ззаду.
Підполковник влучно дуже
Вистрілив дуплетом,
Честь мундира не спаплюжив,
Дав урок поетам!
Він на конкурсах і в пресі
Всім приносить втіху
І матрони енурезять
Виключно від сміху!
ТРОЄ
- Усе вже, все було, - зітхає Хмурий,
- Було й нехай, - в одвіт йому Веселий.
І так щодня й на мить між них не тихне бій...
Наум ТИХИЙ
- Усе вже, все було, - зітхає Хмурий, -
Книгарня, гроші, книги, шафа, пил,
Дружини крик, кіоск макулатури,
Талон, прилюдно порваний навпіл...
- Було й нехай, - в одвіт йому Веселий, -
А я в оселі настругав полиць
І книги від підлоги і до стелі
Про сміх і гріх, про птиць і про телиць!
Між ними бій! Та не втручався Тихий,
Йому б збагнуть становище своє:
Не знає він - на лихо, чи на втіху
Свою чергову книжку видає?
1985 р.
БОТАНІЧНИЙ ЗЛОЧИН
І яблуня від груші зачала
Рожевобокий плід нового сорту
З опуклістю жовтавого чола,
Що в моду увійшло із натюрморту.
Хтось плід отой всмакує за шафран
І знищить сорт, і це не буде злочин.
Але, смакун, гамуй забутий захват –
Мій вірш повстане гинучим на захист!
Андрій КУБАХ
Як навесні пилок пилив без меж,
Я зрозумів, спороджуючи витвір:
Не тільки вірші, а й зачаття теж
В природі часто надуває вітер!
Так яблуня від груші зачала
Якогось дивовижного ранета
З опуклістю жовтавого чола,
Що схоже чимось на чоло поета.
Шкода, якщо невіглас і профан,
В хмільній знемозі повалившись в тіні.
Отой ранет всмакує за шафран
І згине сорт в солодкім чавкотінні...
Стривай, жерун, залиш садок і двір!
Мій вірш повстане гинучим на захист:
Ось допишу і ти скуштуєш твір –
Духовна їжа - теж чудова закусь!
1998 р.
РЯБКОВА ПРОВИНА
Село Ключі - дитинства спомин...
Мені з дитинства і до нині сниться.
...І знову ген село Ключі
Приснилося мені вночі,
Рябко надворі лементує,
Той гавкіт і глухий почув...
Рябко не дурно бунтувався -
Із прив'язі лошак зірвався
І потоптав городину,
А я проснувся й не засну.
Іван ВОЛКОВ. Збірка «Зоряна стежина».
І знову ген село Ключі
Мені приснилось на печі,
І я, мов з діжки Діоген,
Витаю думкою ген-ген...
Опісля сну мене село
На гарну думку навело:
Як спати не лише вночі –
Побільше віршів про Ключі.
Заснув я вдень. Та (щоб він здох!)
Рябко зчинив переполох,
Загнав лоша в городину,
А я проснувся й не засну...
Рябкові мало не було!
Не склався триптих про село,
Коли волає твар ота,
То геть натхнення відліта!
1998 р.