Скорбота
Запорізький край застиг у глибокій скорботі перед вічністю, яка 28 грудня покликала в свої обійми щиру душу великої патріотки, відданої доньки України – Лариси Верьовки.
Скорбота
Запорізький край застиг у глибокій скорботі перед вічністю, яка 28 грудня покликала в свої обійми щиру душу великої патріотки, відданої доньки України – Лариси Верьовки.
Презентація
ВІРА СЕРЕДА (ТЕКСТ І ФОТО)
Грудневого морозного дня в Запорізькій центральній бібліотеці для дорослих було тепло й затишно, хоча за вікном снігова ковдра вкрила все навкруги, а на шибках де-не-де проглядалася легка паморозь. На презентацію нових книжок письменника Пилипа Юрика зібралися читачі, а також його колеги по перу – літератори, митці, журналісти. Гостинно зустрічали їх директорка бібліотеки Лариса Долина та бібліотекарі. Кожен із присутніх мав змогу потримати в руках і погортати нові книжки, придбати їх за собівартістю, отримати автограф.
Пилип Юрик – член Національних спілок України –письменників та журналістів, лауреат премій - журналу «Перець» і Міністерства культури України «Автора, автора!», конкурсів «Весела Січ», Всеукраїнських літературних премій імені Степана Руданського, Степана Олійника, Василя Юхимовича.
Пам'ять
Пилип ЮРИК (текст і фото)
Відомий запорізький артист Дмитро Московцев розповів, як він їздив у столицю Росії на похорони колеги, з яким вони на Хортиці знімались у фільмі «Тарас Бульба». Там, сказавши слова прощання, наш земляк попросив дозволу виконати пісню. І заспівав Дмитро «Вже засідланий кінь» (слова й музика Марини Брацило). А пізніше російські газети повідомили про похорон і про те, що Дмитро Московцев виконав старовинну козацьку пісню.
Зазначу, що газетярі не дуже помилилися. Цей випадок свідчить - пісні Марини настільки близькі до народних, що провести між ними якусь межу просто неможливо. Бо вона сама, без перебільшення – народна поетеса. А ще її твори беруть читача й слухача, як кажуть, «за живе», стискають любов'ю найтвердіші серця, не залишають байдужим нікого. Мабуть, у цьому найвища цінність будь-якого мистецького твору та неперевершеність його автора.
КАЗКОВА ДИВОВИЖНІСТЬ
ПРИМАНДРУВАЛА В СЕРЦЕ
ТАЄМНА СИЛА
ДВОКНИЖЖЯ
Васильчук В.Б. Штурман, Марсик, і війна…: новела. – Житомир: ПП «Рута», 2022. – 24 с.
Васильчук В.Б. Казка про нікчемного Карлика і Веселкову галявину. Житомир: ПП «Рута». 2022. – 12 с.
Про кожну з цих книг можна було б написати окремі рецензії, знайти необхідні нюансики для наголошування. Але чесно кажучи, не хочу ставати на цей шлях і поведу мову про обидва видання в одному відгукові. Й бачу чимало причин для такого кроку.
По-перше, обидва прозотексти належать перу одного й того ж автора. І побачили вони світ майже одночасно в одному видавництві. По-друге, видання торкаються теми добрих діянь людини в пору воєнного лихоліття. Якщо в новелі про це мовлено прямим текстом, то у казці актуальну тему зачеплено опосередковано. Та не думаю, що це має якесь значення для сприймача, бо його цікавить не така особливість, а вміння автора літеросплетеннями розповісти про те, що хвилює.
А тепер опісля висловлення узагальненої думки про оцінювання видань та їхню тематику перейдемо до конкретики. І згадаємо тут, звісно, про сюжети новели та казки. З колишнім штурманом військового гвинтокрила Степаном Кузьмовичем зустрічаємося вже на початку новели «Штурман, Марсик, і війна…». І саме його можна вважати головним героєм цього твору.
Розумію, звісно, що тут маємо певну непростість. Дехто скаже, що у воєнну пору письменникові варто писати про звитяжність воїнів на полях боїв, а не описувати переживання тих, хто перебуває у глибокому тилу. Не заперечуватиму потреби більшої уваги до оспівування героїки. Але не можна скидати з рахунку і того, що в більшості випадків навіть сяка-така вправність у зображуванні фактажу нагадуватиме своєрідні нотатки явищ чи подій сучасності. Бо глибше осмислення теми – справа часу. Аксіома літературної творчості, з якою не посперечаєшся.
Це – з одного боку. А з другого теж маємо непростість. Не кожен письменник відчуває себе майстром букв, коли йдеться про відтворення батальних сцен. Та й сам процес збору матеріалу не позначений однозначністю.
Йдемо далі. Хочемо того чи ні, а тільки часова необхідність може диктувати літераторові потребу звернення до тієї чи іншої теми, бо силуваним конем далеко не заїдеш. Зрештою, було б неправильністю й неувага письмака до життя тиловиків. Адже воно є складовою наших буднів. І суть, напевно, полягає на в тому, що стало темою твору, а художній рівень відображення.
Саме це, до речі, і є вельми актуальним для новели, про яку вже йшлося. Отже, зі Степаном Кузьмовичем знайомимося березневого ранку. Він засмучений тим, що російські окупанти нещадно обстрілюють великі міста і маленькі села, несучи лихо людям. Бачить, як до ошатної приватної садиби, в якій жило двійко самотніх літніх людей, під’їжджає легковик… Вже пізніше, він здогадується, що до батьків, рятуючись від рашистів, приїхала донька з онукою та їхнім песиком. Власне, Марсик (так нарекли чотирилапого) – єдиний скарб прибулих – стає своєрідним гвинтиком написаного.
Спершу автор описує мопсикові витівки зі шлангом, за який йому дорікає донька господарів. Потім письмак детально (хоч і кількома штрихами) змальовує, як Марсик, аби показати, що він уже й не такий великий бешкетник, приносить господареві дому запальничку. Йдеться й про те, що мопс допомагає прибирати подвір’я садиби, хоч старання чотирилапого викликають іронічну просмішку.
Більш детально літератор розповідає про те, як Степан Кузьмович сосисками таємно від господарів підгодовував собача. Автор, деталізуючи це, врешті-решт не оминає й того, що штурманову доброту Марсикові господарі викрили й образилися на нього.
А завершується усе тим, що «ображена» родина запрошує штурмана на гостину. І найголовнішим персонажем, який радіє появі гостя стає Марсик. Він несподівано вискакує на руки й порчинає облизувати лише бороданя, який з’явився так несподівано.
Банальна історія скажете? Мовляв, не слід фокусувати на ньому увагу. Чого там гріха таїти, якщо подібне «глибокодумання» має бути. Безперечно, що можна багато теоризувати з цього приводу. Але не вдаватимуся до цього. Лише скажу, що опис будь-якої життєвої ситуації є достойним доторку письменницького пера. Зрозуміло, що твір лише тоді позитивно впливатиме на поціновувача красного письменства, якщо написане вирізнятиме художня справжність.
Мені здається, що повною мірою це стосується і казки, сюжет якої є наступним. Нікчемний Карлик жив у золотій печері у Чорному лісі. Одного дня він наказав Шершням, які охороняли його, навідатися на Веселкову галявину у Зеленому лісі й привести звідти заручників. Бо радісне тамтешнє життя дратувало його й собі для втіхи зробити їм пакість. Та нічого з того не вийшло. Коли злющі мешканці Чорного лісу почали нищити красу, мирні захисники, Їжачки, Мурахи, Шуліки, Солов’ї, Бджілки й навіть Змії згуртувалися і стали оборонятися. Та самі не змогли подолати нападників, хоча й лютість вже отримала добрячого прочухана. Тоді їм на підмогу прийшли Леви, Вовки, Дикобрази та Пантери. Й жителі Веселкової галявини разом з ними здолали загарбників. Нікчемний Карлик від злості помер. Після цього кудись зникли Шершні й Павуки, а Чорний ліс поступово ожив. А про те, що Веселкова галявина знову стала радісною для всіх, можна здогадатися.
…На цьому варто було б крапкувати, зупиняючи слово потік про сюжет казки, бо чогось несподіваного вже не додаси, хоч і хотів би. Так і зроблю, зрештою. Але все ж зауважу, що на написане у казковій історії можна проектувати не простості сьогодення і все співпаде. Тому й свою думку про актуальність цих літеросплетінь вважаю доцільною..
Та теми обох творів позитивно не впливали б на читачів, якби автор вдало не використовував мовні засоби. Зокрема, вдалості слово вираження сприяють літературні тропи, серед яких є порівняння, епітети та метафори. Аби не бути голослівним, наведу кілька висловлювань. Скажімо, у новелі можна уздріти такі словосполуки, як «його господарі – ранні пташки», «заходився маршувати, як справжній вояка», «пташкою випурхнула жінка», «пелюстковий сніг». Є вдатності й у казці: «павутиння було чорним і міцним, як дріт», «понівечена місцина», «Павуки смертельно обплутали майже всю галявину». Та й серед слововиявів існують «цікавинки»: «виріжок», «лелечник-квітень»…
Не сумніваюся, що дехто назве подібні висловлювання поетизмами, які є зайвиною у прозотекстах. Та це не відповідає дійсності. Адже такі словосполуки свідчать про рівень індивідуалізму творчої особистості. І саме вони привертають увагу до прозотексту. Щодо мене, то давно зосягнув важливість цього питання. Й іноді тільки жалкую, що подібних літеросплетень ще замало. Та не накидаюся на автора через це, бо тут побутує одна заковика. Письмак побоюється «переборщити» у таких слововиявах. А це може відштовхнути читачів.
…Привертають увагу й пейзажності та діалоги. Словом, всі складові вражальності, увиразнюючись з кожним новим друком працюють на створення доброго враження про прозотексти, наявність яких ще більше промовлятиме у майбутніх виданнях.
Ігор ФАРИНА.
м. Шумськ на Тернопіллі
Іскри із вогнища життя
ВИХОВНИЙ МОМЕНТ
ЛЮДСЬКОЇ ДОБРОТИ
Васильчук В. Б. Зустріч у рейсовому автобусі: повість, новелети. – Житомир: Видавничий дім «Бук-Друк», 2022. – 100 с.
Так вийшло, що ця книга з’явилася у моїй книгозбірні ще перед війною. Тоді ж її прочитав, але відгукнутися рецензією не встиг. Та все ж думав про цей друк. Вирішив урешті-решт взятися за перо. Пояснив це для себе бажанням душі повернутись у рамці звичності. Розумію, звісно, що після воєнних подій ми багато речей сприйматимемо по-іншому. Але впевнений, що це не торкнеться основоположних питань. Бо хіба можна, скажімо, відмовитися від літературної справжності? Це – з одного боку. А з другого, – мабуть, варто наголосити, що ми мусимо (навіть зобов’язані!) повернутися до мирного життя. А це неможливо без углиблення у вияви людської доброти, розуміння якої дуже загострилося.
Й мені здається, що «Зустріч у рейсовому автобусі» Віктора Васильчука належить саме до таких видань. Бо в ньому йдеться, передусім, про виховні моменти людської доброти. Зрозуміло, що вони ще зриміше постають перед кожним з нас, якщо автор підходить до відображення певних сторінок нашого життя з позиції літературної справжності.
Особливо про це мислиться, коли читаєш повість «Зустріч у рейсовому автобусі», яка й дала назву книзі. Хоча з точки зору жанровості ставлення до цього твору може бути неоднозначним.
І тут почнемо з такої констатації. Це твориво – невелике за обсягом. Радше у даному випадкові є підстави балакати про маленьку повість. Та водномить не думаю, що це слід вважати якоюсь вадою. Бо ж суть полягає не в кількісному вимірі, а в тому, про що говорить автор. І, зрозуміло, що тут важливим є також й те, як він це здійснює.
Що ж маємо у «Зустрічі в рейсовому автобусі»? Як мені здається, нема підстав говорити про якусь одну ситуацію, хоча літератор описує подію одного кшталту. Себто йдеться про почуття людини. Максим у вечірньому автобусі випадково зустрічає Тоню, в яку був закоханим у шкільні роки, але потім їхні шляхи розійшлися. Усе написане, образно мовлячи, «крутиться» навколо цієї здибанки передноворічним вечором. Здавалося б, що усе є зрозумілим, бо текст – своєрідна фіксація почувань особистості у цей час. Та не спішимо висновковувати про одну часову площину. Хоча б тому, що в канву оповіді майстерно вплетено чимало спогадальних моментів. Щодо них, то, напевно, існують підстави для того, аби говорити, що перед нами повість, а не оповідання чи новела. Бо кожен епізод, яким послуговується письмак, міг би стати поштовхом до окремого твору. Зауважу, що тут він більш детальніший. А оповідання чи новела цим не характеризується. Безперечно, що дехто захоче дорікнути авторові за короткість висловлювання. Але ж з протилежного боку не забариться запитання: навіщо «розпливатися» мислями по древу, коли усе можна викласти коротше? Не маємо права забувати й про те, що оті епізоди допомагають ліпше збагнути характери дійових осіб, що є дуже важливою складовою збагнення твору.
Ряд цікавих моментів є й в оповідках з розділу «Під знаком Риб», які автор назвав новелетами. Але не варто сходу «пірнати в мореокеання» назви. Відразу ж зауважу, що вона для письменника має особистісний характер. Адже він стверджує, що народився у рік Пацюка під знаком Риб. А ще (це також є очевидним з тексту «Завтра мій день народження») жалкує, що день його уродин 29 лютого буває лише раз на чотири роки.
Особистісна констатація? Та ніхто цього не збирається заперечувати. Навіщо даремно гайнувати час, коли за індивідуальним проникливо прозирає загальнолюдське? Проілюструю це на наступному. Літературотворець веде мову про факти, які мали місце у його житті. До певної міри це належить до особистісного вияву почуттів. Хоча нерідко літератори по-різному завуальовують свою причетність.
До цієї суворості реалізму панує неоднозначне ставлення. Але давайте не будемо забувати, що прозоротексти з елементами химерності чи фентезі також є відображенням життя, хоча самі собою є вторуванням на навколишність з інших верхотур сприймання. А це за великим рахунком немає істотного значення, оскільки суть полягає не у методі вираження, а в художності висловленого.
Якщо мати на увазі цей нюанс, то слід хоча б побіжно повести мову про окремі моменти. І тут чи не першочерговою стає думка про причетність. Принаймні саме це не дає спокою, коли читаю «Солодкий мамин хліб» чи «Кличе лагідне море». Мотиви причетності навіюють також «В останній місяць зими» чи «Після дощу».
Та не тільки це «примагнічує» до себе. Мені, приміром, припала до вподоби гумористичність у творах «Закадрив свою ж… дружину» і «Паспорт на… пеньку». Зачаровує вміння автора бачити цікаві деталі, без чого істотно програли б у сприйманні «Купи морозива, татку!» чи «Справжній письменник».
Дозволю собі звернутися ще до однієї цікавинки. Віктор Васильчук належить до тих письменників, які наголошують на потребі людини постійно піклуватися про «братів наших менших». Про це промовляють чи не всі його книги. І в новелетах бачу тяжіння до цієї теми. В цьому неважко переконатися, коли прочитати новелети «Люблю рибалити», «Пригода на болоті», «Як довелося бобра врятувати».
Ці та інші твори із «Зустрічі в рейсовому автобусі» спонукають до ще однієї думки. В багатьох прозаїків, які пишуть для дорослих, є твори для наймолодших читачів. Це навіть стало своєрідною модою. Наголошу, що в даному випадкові йдеться ще про один літерний масив у доробкові того чи іншого «дорослого письменника». А «Зустріч у рейсовому автобусі» – протилежність цьому явищу. Адже поціновувачі красного письменства знали Віктора Васильчука як цікавого письменника для дітей.. І раптом він «вибухнув» неординарною книгою для дорослих. Добре про це у своєму передслові сказав письменник Василь Головецький: «Віктор Васильчук переконливо доводить цю істину (переміну традиційного амплуа – прим. І.Ф.) новою неординарною «недитячою» книгою, демонструючи в ній свіжі грані свого таланту». До цієї правильної думки додам лише акцент на рідкісності цього явища.
А тепер погляньмо як літерат крокує до цього, дивлячись у виражальницьку лупу (прошу вибачення, що для висловлення цієї думки вжив дещо не літературознавче означення).
І як тут не зачепити питання про літературні тропи. Адже автор нерідко послуговується ними у повісті і в новелетах. Скажімо, мені запам’яталися метафори: «солов’ї мелодійними трелями нестерпно кликали літо», «домовики перешіптувалися в запічку», на вмите ясне небо викочується сонечко»…
У цих таких простеньких словосполученнях зримо постає поєднання реалу та уяви. Воно очевидніє і тоді, коли зір натикається на різноманітні порівняння. Назву хоча б деякі з них: «зник, мов у воду канув», «пасмо волосся – осока і комиші», «там як у віночку»… Перелік вдатностей можна продовжити, але гадаю що й згаданих достатньо, щоб охарактеризувати цей троп.
Зауважу й те, що прозаїк вміло експлуатує й епітети. Їх нерідко вздріваю й у назвах новелет: «Трояндове серце», «Живичний дух дитинства», «Мисливська помста». Цікаві епітети побутують й у текстах: «неслухняні пальці», «сивий серпанок», «темно-фіолетова тиша», «крейдяний доробок», «вицвілі двері», «жвавий струмінь»…
Надибую й цікаві пейзажності. «Автобус сердито чмихнув, розчиняючись у грудневій віхолі», «тільки прибережна осока щось шепоче вербам», «залопотало листя на старих порепаних вишнях». Ви, мабуть, помітили, що пейзажні описи помітно виграють за рахунок використання літературних тропів вищезгаданих типів.
Не можуть пройти повз читальницьку увагу діалогічність, вміле використання фразеологізмів та кольорових екстраполяцій, хоча дехто, напевно, почне говорити, що відгукувач занадто багато уваги приділив виражальності, незважаючи на те, що вона, мовляв, є більш характерною для поезії. А для прози найліпшим є наголос на сюжетних лініях. Дуже сумнівне твердження. Автор цих рядків жодного разу не заперечив важливості сюжету для прозотексту. А далі мій опонент, ратуючи за актуальність сюжету для прози потрапляє у свою ж пастку. І найвдатніший сюжет не врятує письмака, якщо за ним не стоятиме творчий індивідуалізм, якого неможливо досягнути без виражальності, супроти котрої так войовничо налаштований той дехто. Впевнений, що це ще не раз докажуть «недитячі» книги «дитячого письменника». І не тільки вони. І це буде ще одним виховним моментом людської доброти.
Ігор ФАРИНА
ПОДОРОЖІ ДОРОСЛОСТІ
ДИТЯЧИМ СВІТОМ
Васильчук В. Б. Дванадцять казок. – Житомир: Вид. О.О. Євенок. 2020. – 48 с.
Нині часто можна почути нарікання на зменшення уваги до перечитування творів художньої літератури. І як не прикро, нікуди не втечемо від сумноти. Звісно, негативне явище має різні пояснення. Але є один момент, який соромливо оминаємо, хоча він, напевно, належить до найосновніших чинників небажання громади. Маю на увазі якість текстів, які письмаки пропонують читальницькій аудиторії. І чи не в першу чергу це стосується написаного для наймолодших. Як часто графоманчики різного калібру чваняться, що вдало виступили в якійсь школі. Начитаються юні їхніх опусів і починають думати, що вся література така примітивна та не цікава й після цього дитячий максималізм уже неможливо переконати у протилежному.
От і виходить, що поза увагою нерідко опиняються вартісні книги. Саме до таких (як мені гадається) належить «Дванадцять казок» Віктора Васильчука – письменника з Коростеня на Житомирщині: поясню це тим, що він не сюсюкає з читачами шкільного віку, не вдається до стогидлого моралізування, а промовляє як рівний до рівних зрозумілою мовою. А ще мене дуже вабить те, що автор, працюючи у жанрі прози використовує різні види вираження думки (за останні роки познайомився з багатьма виданнями цього автора. Не заперечуватиму, що у кожному були елементи казковості. Але водномить їх знакувала різновидність: оповідання, повість, есеїстика...).
А тепер перед зором з’явилися казки, кожна з яких має свої особливості. Скажімо, нове видання започатковує твір «Бджілка і Сонечко». Про що він розповідає? Про працелюбну, але неслухняну бджілоньку, яку так обмалювало пекуче сонечко, що вона з темно-рудуватої стала смугастою... Якщо ці літеросплетення розповідають про життя комах, яке завше є цікавим для дітей. І лише крилаті особини діють у твориві, то у книзі також побутують й історії з участю людей. Згадаємо, приміром, про твір «Максимко, паркер і ляпка». Маленький хлопчик Максимко став першачком. Був він розумним, дтемпним, але трішечки лінькуватим. І одного разу він отримав «двійку» за невивчений урок. Зрозуміло, що не хотів показувати батькам щоденник, щоб не сварили. «Допомогли» паркер (авторучка) і ляпка (чорнило з неї). Вона так точно впала на злополучну оцінку в щоденнику, що рідні подумали:и школярик отримав «дванадцятку». Через деякий час знання дитини спроавді так оцінюють. Але капосна ляпка втручається і заслужена оцінка перетворюється на «двійку».
Після цього Максимко усвідомлює, що досі чинив неправильно і перестає дружити з паркером та ляпкою. Фантазійність тут існує, бо у реальному житті жодна авторучка ще не промовляла людським голосом. Та не думаю, що видумка діє відштовхуюче і говоритьь про якусь штучність. Навпаки. На рівні дитячого сприймання навколишності дорослий письменник без загравання з юними адресантами, написаного наголошує на часові необхідності спілкування живих істот й неодухотворених предметів.
Впадає в око і те, що автор у своїх казках не оминає тему боротьби Добра і Зла. Ілюстрацією тут може бути казка «Янголи світла». Сюжет твору є доволі простим. В Козацькому краї несподівано поселився дракон Калімат, який окрадав людей і навіть хліб святий зробив золотим та недоступним. Це обурило козаків і козачок й вони постали проти нелюда. Він у помсті наслав на них темних птахів беркутів, яких козаки подолали у битві. Після цього Калімат поспішно втікає з краю у сусіднє королівство, забравши з собою, що міг.
Політичні аналогії в даному випадкові напрошуються самі собою. І дають підстави стверджувати, що й мовою казки можна розповісти про сьогоднішні непростості, якщо творчо підійти до втілення замислу у життя.
Варто, мабуть, згадати ще про один момент. В більшості попередніх творів, які вже оприлюднював письменник йшлося про різні нюансики взаємин людини і «братів наших менших». Цього ж разу такої однотемності не має, що створоює ще один позтитивний сприймальницький інтерес до гри буквиць.
Впевнений у тому, що книгу буде цікаво читати і дорослим читачам. Й не бачу тут ніякої дивності, хоч книга адресована читацькій аудиторії шкільного віку. Вже хоча б тому, що автор уміло знаходить тон розмови, котрий є дуже важливим у нинішній час. А ще їм слід би затямити, що казка може бути добрим мовним учителем.
Себто «Дванадцять казок» вказують, що роль вихователя бере на себе не тільки тематичність, а й виражальність (коли думається про неї, то згадується про багато питань, та зупинюся на тих, які сам вважаю дуже важливими).
Й тут перш за усе поведу мову про літературні тропи. Ефекту поєднання реального та ірреального додають метафори, яких чимало віднаходжу на сторінках книги. «Сонце так і вирувало над липовим гаєм, розчісуючи свої промінці розквітлими деревами». «...дерева поскидали останні листочки з себе». «Побачив те Лісовик і наслав на них усіх густий туман, а дівчину перетворив у сизу хмаринку».
Безперечно, що у більшості цих та подібних метафор є елементи казковості, що, зрештою є характерним для жанрового різновиду. Та ефект не був би таким вражаючим, якби цей образний вияв не сусідував з порівняннями та епітетами. Серед останніх зокрема, назвав такі вдатності, як «зелено-листяні коси», «стріли вогняні», «стрімка колісниця»... (трикрап’ям намагаюся натякнути, що перелік позначений неповнотою і бажаючі можуть його при бажанні продовжити).
А заодно звернути більшу увагу на порівняння, які вражають різновидовістю. «Наприкінці літа на ньому з’явилися рясні кетяги червоних, як кров, ягід». «Бо ті злі сили – духи боліт та яруг». «А невдовзі з нього вигулькнув симпатичний павучок-синочок».
Використовує казкар й пейзажність. «Коли сонечко піднялося високо-високо, воно змережило міцну й ажурну павутинку, і в куточку відклала невеличке білясте яєчко». «Трохи згодом воно (дерево – прим. І. Ф.) вкрилося ніжними квіточками з дивовижним ароматом».
Інколи в казках можна угледіти вихлюпи діалектичності, від яких повіває органічністю. І в такі моменти чомусь дуже хочеться, аби таких мовних знахідок у текстах було більше. Та водномить осмикую себе, кажучи, що це тільки моє індивідуальне побажання, яке враховує однієї особливості. Юний читач відразу помічає штучність слововиявів, що «грає» проти письменника і його мовних уроків. А ще, напевно, треба мовити про таке. Рецензент невипадково «танцює» надокучливий гопак навколо мовних особливостей. Бо тільки вони говорять про непорушність стилю письменника.
А завершити ці нотатки хотів би ще одним розмірковуванням. Вже було мовлено про різнорідність вираження думки в рамках одлного жанру. На що нам очікувати? Сумніваюся, що й автор може сам з великою точністю сказати про це, адже прооцес творчих шукань казки слова в казці життя.
Ігор ФАРИНА
Епатаж соціального життя
у публіцистичному атласі історії
Оксана ГЕРАЩЕНКО,
лауреат премії імені Василя Юхимовича
Васильчук В. Б.
In carne (Власною персоною). – Статті, есе, інтерв' ю, розповіді. – БВГ «Вечірній Коростень». К.: Карпенко В. М., 2014. – 264 с.
Ніщо не може так пробирати єство, як чергове знайомство зі знайомим, і буває це в моменти нових презентацій світу. Не важливо в який спосіб: посаджений садок, вишита сорочка, спечений пиріг, написана книга – демонструються нові грані особистості, відкриваються цінності людини, дарується шанс торкнутися душі. Пережити свіжі, щойно народжені знайомства з відомим, зрідни першому поцілунку: маєш надію отримати насолоду, але ще не знаєш, як воно буде. Нині зобов'язуюся передати відчуття раювання мистецтвом книги. Кожне видання сприймаю цілісно, не відокремлюючи вербальну грань від молекул дерев, на яких вона надрукована, або того моменту, коли погляд запитально блукає назвою, об'єктами дизайну палітурки.
Король української танцювальної музики постає із небуття
ВІРА СЕРЕДА
Хоча книга Ігоря Осташа «Бонді, або повернення Богдана Весоловського» (видавництво «Дуліби») побачила світ 2013 року, вона буде завжди актуальною й варта того, щоб розповісти про неї навіть через рік після виходу з друку. Уперше читачі побачили її на Львівському книжковому форумі видавців. За жанром я б навіть не побоялася назвати її монографією, але надзвичайно цікавою й доступною широкому колу читачів. Автор торкнувся однієї з болючих сторінок української історії – долі емігранта, котрий не загубивсь у світах, пройшов через лихоліття Другої світової війни, фільтраційну зону, вижив завдяки набутим знанням і зберіг своє українство, отримавши титул «батька» української танцювальної музики. Саме такій неординарній багатогранній людині – правознавцю, перекладачу, дипломату, українсько-канадському композитору Богдану Весоловському присвятив свою книгу Ігор Осташ. У передмові він пояснює, що спонукало його взятися за цю титанічну працю:
«Його життя ламали жорна трагічних міжвоєнних часів, Другої світової війни, а також періоду «холодної» війни. Ці жорна змусили композитора пройти випробування долею біженця і емігранта, проклавши його життєву дорогу через Україну і Польщу, Чехословаччину і Австрію, Німеччину і Канаду. Він був великим українцем, хоч ніколи й не мав українського паспорта.
Взявши перо, я розумів, що сама доля зобов'язує мене на весь голос і на увесь світ говорити про несправедливо забуте ім'я. Я відчув також велику гордість, а разом з тим і відповідальність, бо побачив багато збігів і переплетінь у наших біографіях, хоча нас розділяє у часі два покоління. Мало того, що ми - земляки (Богдан Весоловський народився у Відні, але його дитинство і молоді роки пройшли, як і у мене, - в Стрию і на Стрийщині), нас об'єднує і наша альма-матер - Львівський університет. За освітою Богдан Весоловський, так само як і я, був правником. Виїхавши зі Львова, він продовжував студії у Відні, здобувши диплом Консульської академії. Тобто фактично він був ще й дипломатом. І якби не війна, то, може, він зробив би блискучу дипломатичну кар'єру. А мене як Надзвичайного і Повноважного Посла України доля закинула до Канади, де він жив і творив. І саме там з'явилась ідея написання цієї книги».
"Ти моя, Україно, і до Тебе я лину..."
ВІРА СЕРЕДА
Творче життя цих двох талановитих артистів завжди було в полі зору. Уперше побачила їх на великій сцені Національного палацу культури «Україна» 23 вересня 1995 року. У ті дні на головній сцені України відбулася низка концертів пам'яті їхнього батька - народного артиста України Назарія Яремчука «Пісня залишилась поміж нас» із нагоди 25-річчя творчої діяльності великого співака. Через підступну смерть йому не судилося провести ювілейний концерт, тож колеги-артисти виконали його задум, проспівавши найкращі пісні з його репертуару.
Дмитро й Назарій Яремчуки, тоді ще студенти Чернівецького музичного училища імені Сидора Воробкевича, виконали пісні Олександра Злотника, що не встиг заспівати їхній батько – «Прапор України» на вірші Вадима Крищенка й «Вишиванка» на вірші Григорія Булаха. Тоді ж відбулася прем'єра авторського твору «Квітка надії» Назарія Яремчука (молодшого) на вірші Дмитра Яремчука. Під час їхнього виступу мене не покидала думка, як складеться їхня творча доля, чи стануть справжніми артистами, чи матимуть успіх.
Із того часу слідкувала за творчим зростанням братів Яремчуків, їхнім репертуаром, виступами. Із цікавістю спостерігала за ними в Чернівцях і Вижниці під час ювілейних заходів із нагоди урочистого відзначення 60-річчя від дня народження Назарія Яремчука. Вони брали участь у концертах, урочистих заходах, а Дмитро був ще й у журі конкурсу молодих виконавців сучасної естрадної пісні імені Назарія Яремчука.
Нарешті трапилася нагода побувати на сольному концерті заслужених артистів України Дмитра й Назарія Яремчуків у Трускавці. За кілька годин до виступу ми зустрілись, аби поспілкуватися. Сталося це в святкові дні відзначення 23-ої річниці Незалежності України й 18-річчя професійної діяльності митців. Було ще кілька зустрічей, під час яких ми вели розмову про їхнє творче життя.