КРАСНОСЕЛЬСЬКА Олена

Олена Григорівна КРАСНОСЕЛЬСЬКА народилася 28 серпня 1970 р. у м. Запоріжжя. Має вищу освіту (ЗНТУ), інженер за фахом. З 1998 р. працює в інжиніринговій компанії, що займається роботизацією зварювальних процесів й активно впроваджує ідеї промислової революції 4.0 в Україні. Однак, працюючи у складній технічній сфері діяльності, О.Красносельська знаходить час і для творчості. Запорізька письменниця рано виявила свій мистецький хист, уже з семи років почала писати вірші, відточуючи власну художню майстерність, брала участь у різних творчих конкурсах та гуртках. Поетичний досвід Олени згодом проявив себе у її прозових творах, які називають «поетичною науковою фантастикою».

Художні твори Олени Красносельської видавалися у багатьох журналах, збірках, антологіях в Україні та за її межами. Висока естетична якість її творів була визнана на державному рівні, про що свідчить Національна премія України з фантастики, отримана авторкою у 2013 р. в номінації «Повісті» за твір «Точка відліку».

Олена Красносельська є членом Національної спілки письменників України, всіляко сприяє розвитку культури Запорізького краю. Талановита письменниця бере участь у соціальних творчих проектах, що мають на меті привернути увагу громадськості до проблем нашого краю, країни, землі.

Поєднуючи раціоналізм наукового мислення із чуттєвістю тонкого знавця мистецтва, О.Красносельська надає своїм творам привабливості в очах читача, прагне торкнутися струн душі навіть найбільш прагматичних із наших сучасників. Як стверджує Олена Красносельська, «Мені здається, будь-яке мистецтво має підносити, надихати того, хто до нього торкається серцем. Я хочу віднайти такі слова й написати такі твори, які змогли б дати читачеві щось дуже важливе, цінне, показати щось дивовижне й незвичайне».

Олена Красносельська має реноме автора науково-фантастичних творів, за її словами «Наукова фантастика саме такий жанр мистецтва, що надихає досліджувати простір і час». Водночас, дуже складно дати однозначну жанрову дефініцію творам мисткині, адже наукова фантастика виступає лише тлом, своєрідним поетологічним механізмом для вивчення буття та свідомості наших сучасників.

Однією з особливостей творчості О.Красносельської, яка сприяє створенню оригінально-неповторного стилю авторки, є введення інтермедіальних алюзій до різних видів мистецтва – музики, живопису, поезії тощо в науково точний і детальний опис світу сучасних технологій.

РОМАН  "СОЛПІК"

У вересні 2023 року в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася перша презентація науково-фантастичного роману «СОЛпік» Олени Красносельської. Книга вийшла з друку у видавництві «Фенікс» (Київ). Там, на книжковому фестивалі «KyivBookFest» (8-10 вересня 2023), авторка провела автограф-сесію біля стенду видавництва.

Роман Олени Красносельської викликав жвавий інтерес у читачів. Публікуємо найбільш цікаві відгуки.

Сон розуму народжує чудовиськ

Роман Олени Красносельської «Солпік» є мистецтвом геть іншого рівня, що прийшло з долин, залитих білим, де я всього лише чорна тінь, котра рухається вперед серед тіней наших тіней. Я читаю ненаписану Книгу, кожне слово якої закарбоване в моїй підсвідомості й намагаюся знайти записи тих часів, коли тримаючись за руку з подругою я ходив тінями алей та сприймав Мистецтво як частину себе. Мені було цікаво те, як художники бачать світ або як талановиті композитори його чують. А ще - якою мовою розмовляють з ним письменники та чи розуміють наш світ науковці. Тоді мені здавалося, що я гора, біля якої стоїть крихітний Голіаф і я-гора здатен зрозуміти все.

Моя подруга - талановита художниця й водночас співачка та музикантка. Якось, у минулому житті ми сиділи, курили і я дещо її запитав. Як автор ненаписаної книги я бачу двох персонажів, героїню та героя, чую про що вони розмовляють, якою мовою, бачу окремі риси облич, міміку, жести, можу уявити, що вони сидять на лавці у парку, теплий літній вечір. А як цю сцену уявляє моя подруга? Вона бачить їхні обличчя до найдрібніших зморшок, зчитує міміку, почуття, емоції наче найпросунутіший детектор брехні, їхні пози говорять їй більше, ніж мені слова. Вона чує ритм їхніх сердець та абсолютну тишу навколо них, бачить тисячі кольорів усього навколо й дивиться на всю картину під особливим кутом. Подруга сказала: «Ці двоє будуть разом, назавжди». І тільки після цього я почув, як героїня моєї ненаписаної книги сказала тому хлопцю «Так». Моя подруга не чує слів, акцентів, інтонацій, мов. Одну й ту ж картину ми з нею бачимо-чуємо абсолютно по різному, це погляд письменника та художниці-музикантки.

Я вже наприкінці книги «Солпік» Олени Красносельської і до сьогоднішнього дня відчував неймовірне захоплення від роману й одночасно легке роздратування. І тільки пірнувши в глибини підсвідомості та відкривши власну ненаписану Книгу на главі «Чому мене дратує невідоме» я зміг розібратись із причинами своєї дратівливості. Це був найкращий момент цього дня - розуміння, що саме я читаю та в чому була моя фундаментальна помилка.

Наукова фантастика в книзі базується не на фізиці, генетиці чи астрофізиці, як ми звикли, а, насамперед, на математиці, яку недаремно називають «королевою наук», оскільки вона лежить в основі всіх наук, усього нашого життя, мистецтва та Всесвіту. Спочатку - математика як база, а потім фізика, хімія, астрофізика тощо. Тоді мені стала більш-менш зрозуміла концепція Зліпку в просторі-часі або цифрові космічні кораблі, які роблять математичний Зліпок, і потім уже люди шар за шаром відтворюють його у фізичній площині. Це дуже складно, навіть гола теорія книги складна для сприйняття. І я не впевнений, що все зрозумів до кінця.

А головне, що на всі події, світ, Всесвіт, персонажів тощо ми дивимося очима митця-науковця композитора, художника, письменника, математика… І те, що відбувається, письменниця передає через візуальні образи, кольори та звуки, які разом створюють атмосферу обраного моменту. Мало того, часто саме через візуальне мистецтво передається сутність законів, що стоять за математичними формулами. Це як взяти нескінченне число Пі (3,14) або формулу Фібоначчі та спробувати візуально представити те, що ховається за буквами та числами, тобто їхню дію або реалізацію. У книзі це виписано на неймовірно високому рівні. Так само зображено навколишній світ, думки та сприйняття світу персонажами або їхню подорож у власну пам’ять чи підсвідомість.

Читаючи цю книгу, я відчуваю себе тубільцем, який тицяє списом у картину Ван Гога й відскакує, боячись, що вона його вкусить. Але це приносить результат, і поступово я починаю бачити обриси неймовірного світу так, як його бачив Ван Гог. Я починаю бачити й чути світ книги так, як його бачить і чує Олена Красносельська, але трохи по-іншому, по-своєму. Це неймовірно.

У світі чисел, як і у світі людей, є свої королі. Король Пі моделює вибух, формуючи кола на воді. Згинає й укладає русло будь-якої річки рівно у 3,14 разу довше, ніж вона могла б текти навпростець від витоку до гирла. Король Непера - двійник короля Пі - звертає раковину молюска у формі графіків ступенів 2,71, обернутих навколо своєї осі. Король Грехема замахується на нескінченність, король Фейгенбаума створює візерунки зі Хаосу, король… їх занадто багато на цей світ. І десь поміж ними танцює свій нескінченний танець леді Фа.

Уранці я зазвичай медитую десять-п’ятнадцять хвилин, дозволяючи своєму розуму блукати в глибинах вічного ніщо або занурююсь у власну підсвідомість і там раптом я почув звук - одну довгу ноту. Я не музикант і не знаю, що то за нота, але в ній мені вчувалось питання, на яке я знаю відповідь. А про що книга?

Письменниця згадує шість промислових революцій в історії людства майбутнього, п’ята - призвела до роботизації всього простору на макро- та нанорівні, а головує усім цим господин Штучний Інтелект. Це дало неймовірні технологічні можливості людству. І те, як письменниця описує сучасний світ книги й, особливо, Зліпок Медузи - Центр синтезу, вирощений над річкою, схоже на технологічну та мистецьку магію із вкладеними один в одного просторами та могутніми роботизованими технологіями. Здавалося б, усе є - чого ще бажати? Але весь час свого існування людство тягнулося до зірок, які так і залишилися недосяжною мрією. Почути, побачити що там, на інших планетах, чи є там життя, чи люблять там малювати або читати вірші, чи взагалі є там хтось живий? І якщо попередні промислові революції були очікуваними, то шоста звалилась усім на голови за кілька днів, і відбувалася вона тут, у нас, в Україні. Ідея Синтезу даних із цифрових космічних кораблів. Увесь світ поринув у основи фізики чисел, шукав природні закономірності, теореми, аксіоми, закони, покладені в основу чисел.

Люди почали читати Всесвіт як абстрактну структуру чисел. Якщо відстань заважає - просто прибери її, це абстракція. Трохи згодом, наука і мистецтво зійшлися в одній точці простору-часу. Це був Синтез - досконала розшифровка чисел та створення з них точних копій матеріальних об’єктів. Ура! Людство навчилося друкувати Всесвіт на 3Д принтері. І не тільки його, а й час, бо математика - універсальна і Всесвіт пам’ятає кожну секунду свого життя. Складно? Я думаю так, бо це один відсоток від того, що я прочитав у книзі.

А що як відтворити час по справжньому? Не просто 3д друк із пластику, нановолокна чи металу. Ні! Відтворити кожен атом, кожен квант. Чи можна так перенести до себе обрану мить часу? Чи можна відправитися туди самому? Це головна лінія сюжету та найскладніше питання, над яким працюють герої книги.

Науковцям та митцям заважають мільйони луддитів. Колись вони протестували проти калькуляторів, мобільних телефонів чи телевізорів. Зараз, користуючись всіма найпросунутішими технологіями, вони атакують Медузу мільйонами віртуальних копій, щоб завадити провести експеримент. Трохи лицемірно, але це сутність луддитів. Вони радо користуються технологіями, наприклад ШІ, але виступають проти будь-яких спроб його вдосконалити чи відкрити щось нове. У романі досить іронічний погляд, в якому є нотка гіркоти від того, як розвивалась би наука, якби їй не заважали пересічні люди, в головах яких є тільки теорії змов та апокаліпсисів із жовтої преси. А ще, звісно, заважають політики та чиновники, все як завжди - немає грошей або не на часі.

Те, що відрізняє геніальних учених від талановитих - це наявність уяви, такої як у художника чи письменника. Поєднання уяви та наукового генія часто призводило до неймовірних відкриттів та розвитку всієї науки. Ще Ейнштейн казав: «Я достатньо художник, щоб вільно користуватися своєю уявою. Уява важливіша за знання. Знання обмежені. Уява охоплює весь світ». У книзі є про це й навіть більше.

ніхто не зникає безслідно

ніщо не зникає безслідно

Спочатку я не вiдчував персонажів, не співпереживав разом із ними та не розумів їхні історії. Але поступово, крок за кроком, вони стали для мене майже рідними людьми. Письменниця досить незвично передає їхні історії, внутрішній стан, думки та мрії. Усе це розтягнуто в часі та просторі так, що цільна картина в мене склалося десь після прочитання третини книги, а то й більше. Особливо мені сподобалася історія головного героя (досить умовно головного) Матео та його коханої, Сари. Подекуди мені здавалося, що це Сара головна героїня роману. Це дуже сильні та цільні персонажі, які здаються реальними історичними (можливо) фігурами, про яких ти читаєш у книзі.

Будь яка впорядкована замкнута система, навіть заснована на коханні, приречена на застій та стагнацію, але якщо додати в неї трохи хаосу, то це сприяє подальшому розвитку та пошуку нових шляхів і сенсів. Таким хаосом у житті Матео та Сари є Ралко, їхній найкращий друг. У Матео є дуже вагома причина за будь-яких обставин здолати час та повернутися в одну єдину мить, яку він запам’ятав назавжди. Саме Ралко зміг вивести його зі ступору, творчого та душевного. Але, поки що найбільше мені сподобалася Настя, молода жінка, якій присвячена окрема глава. Мабуть, письменниця не могла присвятити їй багато сторінок, тому створила неймовірно яскравий персонаж, і Настя грає досить важливу роль, бо вона йде дорогою, якої немає.

У виносках згадується неймовірна кількість українських художників та художниць, поетів, письменниць, є багато посилань на їхні твори, відомі й не дуже. Можу сказати, що звідти я дізнався багато нового про наших митців та й про світових теж. Як і про терміни з художнього мистецтва чи музики, теорію кольору або приклади різних напрямків у мистецтві. Я думаю з цих виносок вийшла б окрема цікава книга. Інколи письменниця навіть поміщає персонажа в картину, відтворюючи атмосферу та стиль. Так, це алюзія, але дуже сильна як емоційно, так і візуально.

На обкладинці книги написано, що це науково-поетична фантастика. Але я б точно додав би туди ще «концептуальна». Так, концептуальна філософська науково-поетична фантастика, що базується на математиці як головній науці, вслід за якою вже йдуть фізика, хімія, астрофізика тощо. Водночас розповідь ведеться за допомогою яскравих образів, майже картин та поезії, що лунає в кожній точці простору-часу. Якби я був мистецтвознавцем, то я налив би собі столітнього вина, сів у зручне крісло й, відставивши вбік мізинець, пригубив би з бокала та сказав би щось про сюрреалізм та абстракціонізм у книзі. Але не буду, бо я всього лише фанат фантастики без філологічної освіти.

Свого часу мене дуже здивувала серія «Аллервельт» Романа Воронкова, про яку вже скоро вийде відео на каналі. Дивна концептуальна іронічна фантастика та магічний реалізм. Тоді мене ця книга надовго вибила з колії і я нічого не читав, усе міркуючи та розмірковуючи над концепціями з книги та згадуючи різних персонажів і події.

Не пройшло й двох місяців як я знову зіткнувся з книгою, яка не те що розширює межі жанру, ні, вона їх ламає та доводить, що у фантастики немає меж. Нічого подібного я ніколи не читав і не можу згадати чогось навіть схожого. «Солпік» - це щось абсолютно нове у фантастиці, можливо, новий жанр. У романі йдеться про злам старих поглядів на проблему польоту у космос, необхідність нового підходу, погляду під іншим кутом. Сама книга є поглядом на фантастику геть під іншим кутом. Українські фантасти неймовірні й у буквальному сенсі роблять неможливе - змінюють цілий усталений жанр, утворюючи при цьому власний.

Я знайшов не так багато відгуків чи відеооглядів цієї книги. На жаль. Я просто не можу не розповісти про настільки неймовірну книгу - абсолютний діамант української фантастики. Моє відео про неї буде першим, коли я не буду впевнений, що все правильно зрозумів, але, може, в тому й сенс? Кожному читачу ця книга розповідає свою, окрему історію, зрозумілу тільки йому одному.

Мені дуже сподобався Новіков, це персонаж який втілює в собі ідеальне поєднання митця та науковця. Він створює неймовірні артоб’єкти, дуже тонко відчуваючи цей світ, водночас він працює із промисловим планктоном. Це мікроорганізми, що живуть у межах технологічних зон, побічний результат взаємодії між собою кіберфізичних систем виробництва на глобальному рівні. Це вже не живі організми, але й не нанороботи. Жива енергія. Саме завдяки крухтам, як стали називати одну одиницю цього кіберфізичного пилу, став можливим синтез числа. Новіков хоче навчити людей літати. Ікар, який боїться впасти, але все одно робить спробу за спробою. Бо ні митець, ні науковець інакше не можуть. Тільки поєднання уяви та наукових знань здатне призвести до чогось абсолютно нового. Таким був Ейнштейн, я недаремно використав його цитату про уяву. 

Марія Кюрі, Ньютон, Фермі, Тесла… де вони зараз? Я часто чую, що останні сто років ми лише поглиблюємо вже відкрите. Крок вліво, крок вправо й трохи вверх, а не кардинальних відкриттів, здатних перевернути всю науку, немає. Частково, але я згоден з цим. Де наші ейнштейни? У 19 та 20 століттях фантасти описували початок двохтисячних років як еру, коли людство побудувало космічні кораблі, вийшло у космос, має ідеальну медицину та пристойну тривалість життя, познайомилось із іншими расами Всесвіту. Де наші космічні кораблі? Лежать поховані під кілотоннами бомб, ракет, снарядів, танків та кулеметів, що ми приготували для себе, а зверху - схожі один на одного телефони, планшети, ноутбуки. На них стоїть чергова людина, яка обіцяє, що наступного року людство точно буде на Марсі, а зараз пропонує купити айфон зі знижкою або піжаму з пінгвіном та труси з підсвіткою.

Але я вірю, що попереду ще є час для Новікова, Шарпа, Матео й мадам Гогенської, яка готова вкласти в них гроші. Неймовірні персонажі, митці й науковці, погані й гарні, які колись обов’язково змінять наш світ.

«Солпік» зі мною на все життя

«Гептаподи, своєю чергою, використовували математичні обчислення для визначення атрибутів, які в нас заведено вважати фундаментальними (наприклад, швидкість); Гері охарактеризував їхню математику як "надзвичайно дивовижну". Неймовірно, але вченим вдалося довести, що математика гептаподів еквівалентна нашій: обидві системи, нехай засновані на діаметрально протилежних підходах, описували один і той самий фізичний всесвіт."

Тед Чан: «Історія твого життя»

«Коли я говорю про роман «Солпік», мені перехоплює дихання - як передати звучання чогось більшого ніж ти сам?” - пише Олена Красносельська на своїй сторінці у мережі «Фейсбук». Після моїх відгуків про цей роман, мене частенько про нього запитують: чи варто придбати, чого очікувати, який жанр/піджанр фантастики. Тривалий час мені було досить складно відповісти на це запитання, але, перечитуючи окремі його частини, я написав сценарій і запланував зйомку «Діти Вогненного часу» (на два відео), сформулювавши свій опис. «Солпік» - це фантастика в якій є елементи концептуальної фантастики, нанопанку, кіберпанку (без *панк* складових), утопії та космічної фантастики. Неначе все це звичні жанри, але, я недаремно навів цитату із відомого оповідання Теда Чана, тому що «Солпік» - це протилежний підхід до фантастики або погляд геть із іншого боку та під іншим кутом. Якщо поставити на полицю рядком різні книги в жанрі фантастики: Уоттса, Желязни, Сімака, Дукая, інших, то «Солпік» стоятиме не в загальному рядку, а трохи осторонь. Це не тому, що він кращий чи гірший. Ні, це тому що цей роман інакший.

Тут авторка використовує теорії, концепції та гіпотези, що майже не поширені у фантастиці й на їхній основі створено цілий Всесвіт. Я знаю, що є люди, яких ця книга сильно дратувала, викликала навіть якусь агресію, на зразок, «що за незрозумілий набір слів я читаю». Оскільки я підробляю інопланетним кіборгом психологом, тому скажу, що це скоріше за все через невідповідність очікуванням та неможливості знайти щось знайоме, за що можна зачепитися.

Я книгу прочитав і тому не згоден із відгуками деяких читачів, що цей роман є просто збіркою красивих метафоричних картин та висловів, що призводять до суто теоретичних концепцій і ні до чого конкретного. Насправді десь із останньої третини книги весь сюжет та світ складаються разом, з’являються чіткі відповіді на запитання, що піднімалися протягом роману, стає більш зрозумілою структура сюжету, послідовність подій. Ну і, на мій погляд, головну відповідь знаходимо на 465 сторінці в останньому абзаці. Якщо це взяти за основу, додати теорії синтезу зліпків часу, деякі висновки Матео й перемотати події назад (час - це лише абстракція, як і відстань) то все стає на свої місця. У книги абсолютно зрозумілий фінал, я б сказав феєричний, в якому фігурує проста ідея з дуже складними висновками. Причому я часто кажу собі, що я міг би здогадатися, скласти 2+2 чи 0+1 й отримати відповідь. Але, я дивився на все не під тим кутом, ставив запитання та шукав відповіді не з того боку.

У цілому цей роман я вважаю одним із найскладніших, а, можливо, найскладнішою фантастикою із прочитаних за все життя. Одночасно це дуже цікава історія, яка запам’ятовується надовго. Однозначно навіть після окремого відео вона фігуруватиме в моїх різних топах. Зараз обдумую ідею «Топ 3 найскладнішої української фантастики».

Дмитро КАДЖИТСЬКИЙ,

блогер, автор youtube-каналу «Три кванти опівночі», та книжкового телеграмканалу «Три кванти опівночі», на яких обговорюють книги у жанрах наукової фантастики, фентезі та кіберпанку

2

«Її твори - про Запоріжжя. Роман «СОЛпік» не є винятком».

Я в захопленні від того, як Олена розповідає про Запоріжжя, про лендарт і велику крадіжку технологій для чорного ринку.

Олена пише дуже цікаву незвичайну прозу. Можливо, коли читач входить у такий твір, йому важко сприймати написане. Це можна порівняти із випадком, коли в іншій країні приходиш у квітковий магазин по квіти, але перш ніж купити якісь, слід знати, що вони означають у певній країні, щоб не збентежити людину подарунком. Коли входиш у прозу Олени, треба розуміти, що тут на вас із усіх боків як у тропічному лісі линуть запахи, звуки, музика. Олена постійно показує читачу, порівнює і виходить на алюзії до витворів образотворчого мистецтва. Колись, саме читаючи твори Олени, я познайомилась із митцями образотворчого мистецтва, на яких не звертала увагу. Те ж саме із музикою. Якщо йде якесь порівняння – вона наукові витвори порівнює з мистецькими. Це є особливістю Олениної прози. Коли їй вручали Національну премію України з фантастики, то відзначали, що вона пише поетичну прозу, що звертається до світу мистецтва, поєднує науку з мистецтвом.

Як поетка я не могла не звернути увагу на цікаві тропи поетичного мовлення в романі «Солпік» (наприклад, «винувато далеких від своєї зірки», «Матео не стримав роздратування і ткнув пальцем у пласке око візера», «вимкнути клятий світ – так замовкають оркестри в паузі, завмерши на паличці диригента»). А ще Олена пише вірші, верлібри – у романі їх дуже багато.

Спроможність Людини бачити порядок в тому, що здається хаосом та усвідомлювати розмаїття вимірів… Можливо, саме для цього ми й потрібні Всесвіту. Олена Красносельська не сходить із цього шляху, її книги – це Діалог зі Всесвітом - метафоричний, науковий і дуже щирий. Інакше й неможливо писати Справжні Книги.

Олена Красносельська скрізь, де буває, наголошує, що вона із Запоріжжя. Твори, які вона пише, також про Запоріжжя. Роман «СОЛпік» не є винятком.

Ганна Лупинос,

членкиня Національної спілки письменників України, літературознавиця

3

Моделювання часу та простору штучним інтелектом у романі Олени Красносельської SOLpik: вигадка чи майбутня реальність?

2024 року в Індійському журналі з міждисциплінарних досліджень «Rupkatha journal» (Vol.16, випуск 3) вийшла стаття, присвячена науково-фантастичному роману «Солпік». Стаття «Modeling Time and Space by Artificial Intelligence in Olena Krasnoselskaʼs Novel SOLpic: Fiction or Future Reality?» вийшла у розділі «Креативні технології у мистецтві та літературі». 

Авторка роману Олена Красносельська зауважила: «Важливо, що увагу приділили саме науково-фантастичній ідеї роману, ця ідея унікальна і нова. Розвиток IT-галузі (та наукоємних виробництв) в Індії надпотужний, а наукова фантастика - це реальність яка ще не відбулась, але (десь у майбутньому) може, може бути».

Автори статті: Олександра Ніколова (кафедра германської філології, перекладу та світової літератури, Запорізький національний університет), Катерина Василина (кафедра англійської філології та лінгводидактики, Запорізький національний університет), Вікторія Погребна (кафедра журналістики Національного університету "Запорізька політехніка"). За підтримки літературознавиці й дослідниці світової літератури Валентини Ботнер. 

«Rupkatha» - міжнародний журнал відкритого доступу з міждисциплінарних досліджень гуманітарних наук, у якому публікується критика нової літератури, інновацій та мистецтва, а також перетину між дисциплінами гуманітарних, соціальних і природничих наук. Однією з його основних цілей є сприяння міждисциплінарним дослідженням для вивчення людського становища, культури та усунення дискримінації в глобальному пов’язаному світі. 

Посилання на статтю: https://rupkatha.com/v16n304/

Твори Олени Красносельської

Повісті:

«Точка відліку», 2012 рік

Романи:

«Фімбулвінтер», 2013 рік (у співавторстві)

«Теорія Дикого Поля. Софія», 2016 рік (у співавторстві з Ганною Лупинос)

«Цифрові дощі часу», 2017 рік.

Численні оповідання, есеї, нариси.

Крик

ОПОВІДАННЯ

Поки я літав до зірок,

могилу батька засипали сміттям.

Як можемо ми з цим

літати до зірок?

Мене звуть... неважливо, як звуть мене. Ім'я мого батька - Григорій. Ім'я діда - Терентій. Але ім'я прадіда я не пригадаю.

Вечоріє. Я прийшов на могилу батька ще вранці, але так і не встиг поговорити з ним. Тут свій Всесвіт, свої відстані й поняття часу. Навколо тихо. Навіть дивно - небо, ось воно, велике і важке, але порожнє. Птахів немає. Ніколи тут не було птахів. Собаки - ті виють вечорами, іноді навіть, худі, і ще менш реальні, ніж тіні від листя, миготять між могил, витягуючи загострені морди, розглядають мене без страху, і враз стає зрозуміло, хто тут господар. А птахів немає. І людей тут нема - проходять іноді/десь, все прискорюючись, зникають, беззахисні. Необережні. Поспішають, набираючи в легені повітря: вгору-вниз, маятник; вдих-видих, захід-світанок. Навіть втоптана глиняна стежка відроджується зеленувато-сірою асфальтової гілкою, торкнувшись уявної межі. Згинається пружно, б'ється об неї, пробиває живу стрічку-вену шосе, залишаючи на узбіччі рвані пророслі дрібки, перетікає. І вже за поворотом впевнено припадає до гамірної міської артерії-магістралі – злегка прогірклої від заводського диму, лінії життя.

Мовчазна боротьба за могилу батька тягнеться кілька років, і поки не відомо, хто в ній програє. Що робив він не так? Обертаючись на минуле, що? Вже нічого не скаже. І нічого не вдіє. Придавлений зверху, не встигнувши попрощатися, батько відступає, занурюється глибше і глибше в свій чорний квадрат, зменшується, розгладжується: відпливом, заходом, видихом. Такий феномен/танець часу - два кроки вперед і крок назад: потерта зморшкувата шкіра землі молодіє, жадаючи дитячої чистоти, вирівнюється. Безмовна армія дивиться вслід. Не вирватися: зроблено крок назад. Хоча він і сам би зник, незмінно б вицвів під гарячим липневим сонцем, як згладився і зник колись пагорб над Дніпром, розчинився в наростаючому світі стогоном, струмками висхідного тепла. І сотні людей, що пройшли по ньому, розчинилися, теплом потягнулися, притягнулися до розпеченого сонця-магніту. До зірок. Переплуталися світлотінями. Остигали мерехтливо-повільно.

Протистояння почалося зненацька: гробниця осіла на початку весни. Здається, саме тоді з'явилося сміття. Спочатку несміливо – дим від усього, що колись було, але стара огорожа похитнулась і під таким напором, бетон осипався, оголивши прути каркаса. Потім хтось вирішив, що пора, і могилу завалили спочатку гілками, згодом - сміттям. Раніше мені було неважливо, де і як народжувався і виростав сміттєвий вир: тут, там, в тридцяти метрах ліворуч-праворуч, ближче-далі, що там було і як звалювалося шарами, дрібками, шматками чиєїсь (чиєї?) вовни упереміш із землею (глиною). Цей втягнув у себе сотню поліетиленових тривимірних сфер - розшароване-стрічкове різноманіття; в кожному бганку стиснуто сміття людини, що тоне десь поруч у цій землі - на відрізаному окрайці в півтора-на-два метри. Звичайно, звичайно, це сміття простору ще живих.

Здираючи шкіру з пальців, я перетягував всі ці кляті шматки омертвілих речей: пластмасові квіти, зів'яле листя, зламані гілки і згаслі фантики, мішечки з тельбухами postжиття, пляшки, уламки, каміння і камінчики - в півсотні метрах від центральної дороги ріс величезний вир. Стовбур дерева, майже непідйомний, звідки взявся тут? Ніс на спині. Хрест. Холодно в душі. Не закидайте мертвого. Відтягав всю цю нісенітницю...

Глина тут щільна, увібрала за день тепло. Надвечір вже все у глині ​​- руки, одяг, душа. Відчуваю, що сам прийшов із землі. В цей раз могилу батька майже засипали свіжою землею, майже посунули - замість однієї сусідки ліворуч з’явилися вже троє: братська могила. На місці покійної пані міцно лежало сімейство Безсмертних, судячи з написів на табличках. Змогли. Захопили. Доріжку і частину огорожі поглинув новостворений конгломерат, і складно було навіть уявити всю цю різнорідну безладну багатокутну суміш тіл. Знесли під корінь кущики самшиту, посаджені мною колись. Насипали кургани-береги слизько-руді - ось троє в човні, собака легко вміститься, якщо раптом четвертою зверху над жінкою, у ногах. Пливуть.

Так страшно, соромно і холодно - ніби ти відкриваєш двері, які ні за що не повинен відкрити, і бачиш щось таке, чого ні за що не повинен би знати: смерть - не кінець. Навіть коли тіло стане чужим, а кров розчиниться в рудуватій (від крові?) землі, ти продовжиш боротьбу з підступно-владною силою, що живе захлинаючись над крихітною безоднею, що надали тобі під вічність. Примара на глиняних ногах - уся ця червоно-жовта морда-маса жадає відібрати і невеликий оплот останнього притулку. Перевертні і упирі? Чудовиська чи нечисть з котячими та вовчими хвостами підступають так близько і нависають безликою масою, не примар потрібно боятися, але живих.

Долоні в кров, відкидаю глину, відчуваю цю землю, як ніколи - таку велику і таку маленьку, може, тільки тепер і відчув. І зрозумів: у життя дві смерті. Спочатку зникає плоть, після - ім'я.

Світло, тінь, світло, тінь - мерехтять дзвони.              

Бинтами, на рани, лягають стрічки-брижі               

від листя ще живих дерев.               

Брижі від квітів.               

Брижі від ще живих – цвіт часу.               

Квітів живих немає.

Дикі думки, їх ніхто не чекає, вони не потрібні тобі і тільки заважають жити в монотонній ходьбі за часом. До чого вони приведуть, ти не знаєш, вказують тобі дорогу. Вже вечоріє і, витримавши бій, я повинен повертатися у свій цифровий світ, але все сиджу і сиджу на розтрісканій лаві, спершись ліктями на крихітний столик - у сутінках він уявляється Чорним квадратом. Вдивляюся в тіні на його металевому полотні: облуплені, напівстерті дощем і вітром, шорсткі шари фарби. Але усі кольори минулого наприкінці поглинаються чорним.

- Я став пілотом, батько. Колись ти показав мені зоряне скупчення Плеяд у сузір'ї Тельця. Люди зможуть подорожувати, незважаючи на відстані, так ти сказав.

Я зміг це зробити. Я був там.

На світлині батько молодший, ніж я зараз, і дивиться так, немов щось сказати хоче. Наш діалог ніхто не перериває, тут дуже уважні слухачі, і дуже тихо, тому я продовжую говорити: про синтез числа, про цифрові кораблі, про свій політ і про світи, які мені відкрилися. Про зустріч у космосі і про свої страхи.

Числа народжуються десь, ми сприймаємо їх як даність, вигадав одного разу число, як образ. Вони крихкі і нематеріальні, але свідомість людини здатна перетворити образ в матерію, витягнути з нізвідки інформацію про хлопчика з кам'яного століття, і про батька цього хлопчика, і про його сестру. Про те, як народився хлопчик, як жив і як помер. Його ім'я. Без меж. І без загат. Світ став технологічним: сьогодні все на Землі "розумне", з будь-якого каменю можна зчитати інформацію. Штучний інтелект, хмарні простори… Але зірки, зірки як і раніше, такі далекі. Ми залишаємось прикутими до системи.

- Розкажи мені про Синтез, - просить батько.

- Складна, вимотуюча, завдовжки у роки, дорога, яку я ніколи б не зміг пройти один. Пам'ятаєш, у дитинстві я хотів доторкнутися до зірок, ти сказав - прибери відстань як перешкоду! Я виріс і зібрав команду. Вийти на світові технологічні корпорації нам не вдалося, а наша держава мала б більш спрямовано вирішувати проблеми хай-тек, грошей нам не дали. Тоді ми звернулися до громади міста. Невелике, просте і міцне корінням, поранене подіями століть - місто фінансово нас підтримало, люди, які тут живуть, в нас повірили.                 Не знаю, як сформулювати питання. Не можу підібрати слова, вони зникають, немов питання моє знаходиться поза часом, поза моїм життям. Я повинен щось змінити, тому що не можна так далі.

- Розкажи мені про Синтез, - все ж просить батько.

Розказую про невеличку лабораторію Чисел, яку розташували у техцентрі одного з хай-тек підприємств, вікнами вона дивиться на Дніпро. У місті є свій яхт-клуб, вітрильники пливуть по річці, я завжди шукаю їх поглядом, хочу дістатися на край землі, побачити справжній океан. Космічний океан схожий на земний - ті ж вітри, і бурі, і сонця, хмари, дощі. Згадую, скільки років ми заглиблювалися в основи фізики чисел і розробляли цифровий корабель. В основі Синтезу числа лежала системність: природні закономірності, покладені в основу кодів. Спрощення. Прочитання світу, як абстрактної структури чисел. Здається, Бог погодився з цим, подарувавши нам Синтез - людство рвалося до зірок, очікування науково-технічного прориву в створенні нових двигунів для міжпланетних кораблів затягнулося, потрібний був прорив в абсолютно іншій області.

- Так ти зробив це?

Місячне сяйво майстерно обкреслює межу переходу в тінь батьківського обличчя. Я вдивляюсь у чорні прорізи тіней на світлині й намагаюся схопити, утримати цей його погляд, що залишився мені у спадок. Здається, саме в глибині різаних тіней-ран криється щось важливе. Тіні наших тіней. Я так безжально роздираю поглядом нічний морок, що сама дійсність спотворюється під цим тиском і поволі просочується крізь щілини тіней, витікаючи за уявний горизонт світлини. Надчутлива, зникаюче-плинна структура часу: гаряча і в'язка кров стогне усередині тіла, дика, дика енергія.

Крапля по краплі               

червоні               

тягнуться               

світові лінії              

так звучить кров. 

- Нас ніколи не сприймали серйозно, - говорю про здатність перевернути світ і дати імпульс новій технологічній революції. - Хоча країна продукувала унікальні інженерні послуги та продукти високої якості, за драйверами зростання ми стабільно посідали позиції десь серед «незрілих країн з високими ризиками». Плентались позаду Нігерії та Бангладеш. На одному з останніх економічних форумів хтось з глав держав, обговорюючи швидкість нашого економічного зростання, сказав про «гусеничний хід», ніби ми просуваємося повільно і ніколи не зможемо обійти розвинені країни. І ось ми заявили про Синтез числа і запуск першого цифрового корабля.

-   Шалена гусениця спрямувалася до зірок, - посміхається батько.

- Вони були іншими, цифрові кораблі. Здається, торкнеш незручно, і прозорий корпус не витримає і розсиплеться на місці. Всередині еластична "шкіра" (твоя друга шкіра) рясніє найдрібнішими численними датчиками, тактильними накладками спеціальних структур, що розшаровують наше сприйняття інших вимірів, так відбувається просторово-часове об'єднання людини із всесвітом. Я був пілотом першого цифрового корабля і знаю, як це, коли з'являється здатність сприймати світ як число: тепер всесвіт для тебе - одиниця, а ти - частина двох різних світів, земного й зоряного. Невизначений стан, що вимагає конкретики, хмара між світами. До капсули підведений невеликий пристрій, своєрідний варіант "Енігми", роль клавіатури для введення грають цифрові сітки-інтегратори - уловлююче поле, що вказує кораблю координати точки всесвіту. Існує далекий орієнтаційний порядок для хмари, він спрямовує тебе в потрібну точку – і ти на планеті Ерл, доторкнувся до неї поглядом. У цифровому кораблі ти сам - частина чогось більшого, ніж Земля.

- А далі?

- Роль дешифратора виконує людина, підбирає систему декодування для візуалізації зліпків цифр. Далі - Синтез числа на базі одного або декількох промислових модулів, відновлення повного об'ємного зображення об'єкту зі збереженням усіх його фізичних характеристик. Ніби просто. Всесвіт - зведення кодів і шифрів.

Обличчя батька вже не розгледіти в темряві.

- Всесвіт як число… - він мовчить, намагаючись уловити питання.

- Так, цілісна глибока і багатовимірна реальність у глобальній системі чисел. Одиниця. Наші органи чуття переводять число в образ-світ, в якому ми живемо. Такі умови для життя. Як запис між рядків проявляється під дією тепла, так наша реальність проявляється під нашим поглядом, на дотик. Існує набір кодів. Щоб прибрати відстані, треба відштовхнутися від закритого кокона цифрової платформи Землі і стати відкритою вільною системою. Так гусениця перетворюється на метелика.

Я не говорю, що числа живі, я говорю - з ними можна встановити зв'язок. Перевести простір і час із числового інформаційного пилу в образ.

- Планета Ерл має синій пісок, завжди теплий. – каже батько, немов знає.

- Синій пісок, два малинові сонця, що по черзі котяться по небосхилу, - продовжую.

Цифровий зліпок планети Ерл був групою цифр: шістнадцять суцільних циклів, переплетених таким чином, що переведені з площини в об'єм, вони виглядали, як зграя риб. Десь віддалено цифровий зліпок можна порівнювати з фотознімком. Вони різняться в тому, що фотознімок не здатний до розвитку. Зліпок - податлива глина, з нього можна виліпити усе, що тільки можливе у світі, з якого він знятий. Розгорнути. Виростити. Відчути. Це як опанувати мову зірок за допомогою книги шифрів інформаційного поля. Ми зняли два десятки зліпків з різних планет.

- Але чому, чому усі інші запуски цифрових кораблів тепер невдалі? Неначе навісили замок і встановили код, і усі підступи до нього також закодовані. І підступи до підступів теж. Штучний інтелект Землі не в силах зламати ці двері. Ми б'ємося о скелю, і здається, хтось спеціально перекрив нам доступ, показавши, що перший крок вірний.

Найсміливіші зірки вже засіяли небо. Кажуть, з висоти пташиного польоту це кладовище нагадує контурами раковину, що лежить на землі. Хрести тягнуться рядами-лініями, їх багато, і вони сходяться в одній точці, як і лінії справжньої раковини. Пам'ять - живий організм, що одного разу оселився в глибині свідомості і, немов інфекція, нескінченно тонкою міцною низкою образів і думок, скручених у вузли і точки, передається тим, хто йде за тобою.

Я нікому не говорив, але там, у глибині чисел, зі мною сталося щось. Немов живий/неживий простір подивився у відповідь; немов там була деяка сутність, надглибока фізична реальність, здатна до розуміння живого, древня, як сам світ і незалежна. Може, вона проявляється тільки під чиїмсь поглядом, немов перетікає, сочиться живе в неживе, і навпаки - співвідношення між частотами коливань усередині дозволяє існувати їй у межах якоїсь однієї системи залежно від того, дивляться на неї або ні. Але вона знає про тебе все, і про тих, хто стоїть за тобою, знає абсолютно все.

- Розкажи, - просить батько.

А що розказати? Я заглибився у квадрат, заповнений такою безліччю найдрібніших точок цифрового пилу, що вони, накладені одна на одну, давали суцільний чорний колір, він відбився на сітківці ока і наші технології змогли зафіксувати цей миттєвий знімок: величезний запущений світ-парк не нашого хисткого світу-тіні, що існує за рахунок нашого і наступає, і пожирає, і плескається біля наших ніг, за нашою спиною. І там я відчув цей погляд - навіщо я тут? Чого я хочу від зірок, в чому їх цінність. Мене запитували. А я і не знав, як складно відповідати на прості питання. У людства є все, чужого не треба. Нам нічого просити, хіба що пробачення. За все, що коється тут, на Землі.

- Батько, може, одного нашого бажання доторкнутися до зірок недостатньо? Може, є щось важливіше у світі зірок? Щось, що хоче, щоб все було добре у цьому світі?

Холодні тремтячі лінії місячного світла сповнені філософії білої лінії Шіле, далекі від холоду земного. По небу пливе вітрильник-хмара. За ним ще кілька білих точок. Батько умів ходити під вітрилом.

Днями стартує кругосвіт - подія для цієї землі, і для цих вод. Колись цю річку скувала гребля, яка робила майже неможливим будь-який рух: думки, вод, життя. Але тепер, тепер ця річка вільна, і жарко нагріті сонцем, її палеві береги сходяться на лінії горизонту в точці, немов і вони спрямувалися в кругосвіт, щоб опоясати собою усю кулю, рознести по світу цей втомлений колір землі: пам'ять і кров народу з усіма його стародавніми традиціями, жестами, кольорами і голосами. Щось невловимо голландське, грецьке, італійське, іранське, вірменське успадкувала вона від минулих тисячоліть, від тих, що пройшли тут. Рясно і щиро сходить глиняний цвіт-вир - примітивний символ свободи і волі.

Усі тепер можуть йти в кругосвіт, намагаючись уникнути певного місця і часу. Світ став простішим на тлі розвитку сучасних технологій. Без огорож. Без меж. А в палевій точці сходу вгадується чорна діра нескінченності. Вир. Попередній світ, збігаючий в точку. А може, майбутній, його ще принесе вітер.

Немає фізичної перешкоди для цифрових кораблів. Є перешкода усередині нас. Наші думки і наші вчинки стають лабіринтом, з якого немає виходу.

- Кладовище закрите, вільних місць давно нема, але ж бачите - везуть і везуть. - доглядач пропонує за гроші зміцнити і посилити огорожу, а за великі гроші може і розширити.

Розширити? Що він має на увазі? Тут геть нема землі, тільки глина. Сантиметри глини. Тисячоверстні роки-години-хвилини: зоряний пил, в патині-павутині приховані історії, долі. Пропонує купити двадцять сантиметрів вшир, глиняну палю. Безглуздо, дивно звучить, немов померлі люди - вугілля. Чорне золото: паломники, що прийшли сюди різними дорогами, їх тисячі, мільйони, думаєш, ніколи не вмістяться вони на такому крихітному клаптику землі, але усі вміщуються. Земля має свої чорні діри.

Але ми не на копальнях, розширювати не будемо. У нас є все. Нам чуже не потрібне.

Треба міцніше триматися один за одного, тоді залишать у спокої старе поховання, хоча скільки тих років - усього сорок чотири пройшло: легкому силуету батька, що йде. Таким він і залишився - молодим, у синій спортивній формі, тримає футбольний м'яч у руках. І якщо ніхто не бачить живу фігурку в глиняному малеві, це не означає, що її там немає.

Наче треба радіти - там, унизу, тимчасово отримали передих дорогі тобі люди. Їх не втиснули, не стерли з цієї землі завчасно. Але хтось інший опинився в заручниках, і від цього падають зорі.

Старе кладовище не оцифроване, це зараз загиблі живі сутності (за бажанням) зберігаються в модних цифрових конвертах десь у хмарних згустках енергії, чекають розшифрування в якомусь шарі майбутнього. Друге життя? Хто його знає. Ми живі, доки про нас пам'ятають.

Доки про нас пам'ятає хоча б хтось.

Хоча би один.

Але засипають могили сміттям. Забувають. Родичів немає. Можна стерти пам'ять і зробити новий запис-поховання - кладовище давно закрите, місць давно немає, але везуть і везуть, і все неосяжніша друга річка. Все більш прибуткова справа.

Крик, мовчазний ув'язнений всередині крик, вивертає моє тіло, перетворившись на Крик[1] на тлі криваво-червоного неба і пари людських фігурок. Стає криком як зброєю, як моментом вибору, Криком[2]-вихором вищих сил, що виплескує в простір твою форму.

Напівзасипана брудом, зневажена кимось могила батька пливе серед світу високих технологій і штучного інтелекту. Серед зірок і всесвітів. Цінність одного життя, частки усього, вимірюється нами. Поки ми не зрозуміємо цього, ми не доторкнемося до зірок, Всесвіт не дозволить.

Пливе в океані Корабель-Земля.  

Корабель-Земля, твої цифрові лад’ї загублені в хвилях, невже ти не бачиш заповітного берега? Невже не для тебе щоночі розпалюють вогонь у зоряній топці, все прискорюючи хід? Невже ніхто з тих, що піднявся на борт не відчуває цього пустинного руху? Де твоє вітрило?

Але задраєні наглухо люки, компас збитий, немов ти не вільний, Корабель, завантажений вугіллям[3]…

_________

[1] Картина Эдварда Мунка «Крик».

[1] "Театр жорстокості" - театральна концепція Антонена Арто, полягає в створенні нової театральної мови тотема, світла, крику і жестів, як простору, що впливає на психіку глядача звуковими образами.

[1] Вірш Рафаеля Альберті "Корабель, завантажений вугіллям".

Цифрові дощі часу

(Уривок із роману)

- Вони бачать?

- Ні.

- ...чують?

- Ні.

- Може, відчувають?

- Це ж не люди.

- Тоді не розумію, як можна знайти потрібне місце? Час - велике місто.

- Вони знають.

Зграя упевнено линула уздовж волокон простору-часу. Швидкості подовжніх і поперечних хвиль створювали ілюзію обертання кожного із зграй-ботів, збільшуючи небезпеку вибивання однієї одиниці з цілісності системи зграї. Насправді, так тільки здавалося, це був квазіефект.

Кожен з десяти зграй-ботів легко гасив розтягуючі і стискаючі зусилля волокон, реагуючи тільки на спалахи маяків симетрії - загальний орієнтаційний порядок, і він упевнено вів вперед.

Це були незвичайні роботи, кожен - згусток енергії, складений з енергетичних блок-точок, вузлів, об'єднаних силовими полями.

Руки-затискачі? Сервопривод? Механізм, що складається з сотень гвинтиків, пружинок, коліщаток і шестерень, балансирів і стержнів? Все у минулому.

Енергетичний робот - не купа металу. Дуже тонка робота, при найближчому розгляді зграй-бот - хаотично накидані один на одний вузли і петлі. Енергетичні, зрозуміло.

Петлями, силові вихори.

Перехлестом, скручуваннями, накидом.

Кожна точка-вузол, як підкована блоха, несе на собі матрицю - частину завдання. Разом - енергетична зграя. 

Тільки так, тримаючись разом, роботи зграї (зграй-боти) могли досягти мети. Це не був рух в звичайному розумінні - все відбувалося покроково, ривками. Нескінченність ривків зливалася в стрімкий рух уздовж енергетичних ліній просторово-часового континууму.

Кожен ривок - немов проектування на просторові структури, відображення і перенесення точок удалину згідно із законами перспективи.

Кожен ривок - розбивання симетрії, чередування особливих деформацій зрушення і розтягування, що викликають математичні образи вузлів…

ривок –

...перенесення площин симетрії… відображення…

...комбінація, плавний рух, масштабування…

ривок –

...поворот - зрушення по радіусу – масштабування, проекція…

...поворот - зрушення по радіусу – масштабування, проекція…

...поворот - зрушення по радіусу – масштабування, проекція…

Об'єм розсипається площинами,

            кожна з яких - пряма,

вона дробиться на точки,

            і в кожній - безліч векторів. 

Симетрія симетрій - суть Всесвіту, вузликова в’язь різних рівнів - плете Старенька (не смерть, не смерть), Старенька-час своє полотно - відносність цілого і частини.

Та усі вони старі. Занадто довго затрималися у цьому світі.

- Зграя працює на Базеля, зараз він - основа.

- Пустушка!

- Він просто не такий, як усі.

Роберт втомився щось доводити. Так, наш проект геть провалився, тож роздирайте мене на шматки! Йому все одно. Він не пробачив би собі бездіяльності, як не пробачили б усі! Потім, не зараз. А зараз він зробив усе, що хотів, хоча б раз у житті був собою. І більш за усе на світі йому хотілося почути - знайшлася! Знайшлася!

Час - це біль і самотність, таємниця, що випадково відкрилася йому.

Здається, він плаче? А нікому ніякої справи. В усьому Всесвіті є тільки він і його дочка.

Ніколи. Ніколи більше він не залишить своїх рідних. Життя немислиме без них.

Ніколи. Ніколи більше він не вирішить, що є щось важливіше, ніж близькі йому люди.

Скільки буде сил, йтиме поряд з ними.

Треба любити життя. Встигнути любити це

вельми крихке життя.

Тепер план здавався наївним - знайти людину в просторі, як можна? Звичайну людину знайти, у якої немає всіляких технічних штучок в руках. Як можна? Силою думки, силою інтелекту. Як можна?

А тоді все здавалося можливим. Тому що він вірив, хотів, щоб так було. Напевно, так буде колись, коли повірять усі. І це питання часу.

Вже ніхто не докоряв в тому, що він змінив програму. Сенс докоряти? Все покотилося до біса.

-   Послухайте, мені дуже шкода. Але шанс є, він не дорівнює нулю.

Роберт приречено дивився на екран, зв'язку з ботами не було.

Досі не було. Він знав, у зграї проблеми сумісності, якщо так можна назвати посилення загального фону за рахунок послаблення індивідуальності кожного.

Залишалося чекати. 

А в цей час

десь там

Мільйони років спалахують світанки і гаснуть заходи у Всесвіті - хтось грає свою нескінченну фугу. Гра зберігає в собі стільки можливостей! Прихованих, або вже оцінених. Гра вимагає техніки, хтось напрацьовує її - варіює темпами, намагається передчути кожен рух. Легкість, витонченість, вивіреність звуку - це в ідеалі, до нього і прагне.

Цікаво - свідомість в прискореному темпі куди цікавіше світи придумує, ніж в повільному. Але кожен світ завжди з'являється несподівано.

Він - Інтегратор.

Він чує все.

Він бачить.

Він знає

все. Що тільки може існувати (реально, віртуально, матеріально, фонічно, концептуально, процесуально і так далі) - його територія, нехай невелика, його мотив. Всесвіт.

Інструмент.

Грай!

Життя спалахує - згасає. Спалахує. Згасає. Спалахує. Так народжуються звуки його нескінченної фуги, неясні контури на метриці звичного простору, що створюють власні фант-відтінки і фант-полутони.

Сонно дивиться на світанки, і проводжає заходи. Не здригається, не жалкує, не схлипує. Не любить. Не вірить.

Грає.

Може, хоче позбавитися від самотності?

Випадковість виникнення звуків закономірна, він і прагне до максимального хаосу. Але при цьому обов'язково шукає точку опори - розставляє акценти. Інтегратор.

Чи багато потрібно одному хмарному Я? Всього один інструмент. Один Всесвіт.

Його бажання скупі - побачити б.

Почути б.

Дізнатися.

Обійняти неосяжне.

Шумовий планктон (чи бруд, або цифровий спам, можна назвати його як завгодно, суть не зміниться) росте повільно. Дуже повільно. Залишковий звук життя.

Народжуються хмарні простори - сильна жорстка правда, навколо якої незмінно виникає брехня, шорсткості, світи відображень. Багатоярусні, шаруваті.

Тонка грань між. Щонайменший збій - і реальність стає ілюзією, робить (не звук, стогін) фон, осідаючи порожнім і безмовним пилом. Залишаються темрява і тиша.

Майбутнє руйнується.

Майбутнього немає.

Будь-який звук (світ), спалахнувши, гасне рано чи пізно, він не може звучати вічно. Завершальна фаза як хвіст комети може розтягнутися на тисячі і тисячі років, і породжувати фон, забруднюючи півсвіту. Тоді треба просто зняти звук, що відпрацював. Навіть якщо це ціла галактика з її структурною поліфонією. Погасити. Розпочати наново з чистої ноти.        Він чекає.

У одній з сонячних систем

якийсь з мільйонів галактик, далекій, ледве помітній,

інформаційний простір породжує цифровий спам. Життя саме себе губить (не можна працювати тільки на посилення, а стабілізація?) Це ясно, як спалах Нової. Життя руйнується не від розтягання в просторі, а від сил, що стискають його, відбувається стискання простору. Суть-відображення, усі забувають про нього. Інформаційний простір породжує інформаційний кокон.

Майбутнє руйнується.

Майбутнього немає.

Причину поміняли місцями із слідством. 

А що для нього чиєсь життя? Енергетичний планктон. Живляча суміш. Всього один ковток - він з новою силою стане грати

свої емоції, почуття. 

Рух, пам'ять. 

Волю. 

Це мистецтво - створювати світи, щоб народилася мелодія всього. 

Зграя йшла вперед

Пульсував океан енергії. Просторово-часова тканина навколо планети видавала відмінний звук, який, ну може, трохи, породжував фон. А може, це було усього лише випереджаюче представлення.

Проникнути в структуру часу можна було тільки через інформаційний канал. Цілісність просторово-часових волокон знаходилася в прямій залежності від стану інформаційного простору - десь там формувалися зв'язки. Дуплети. Події, події, події. Поляризація подій. Тимчасові ланцюжки, що стрімко вислизають удалину.

Петля - перехоплення - накид… петля - перехоплення – накид…

Думка - дія - подія… думка - дія - подія…

Життя саме створює час і вплітає його в просторове полотно. Так завжди було, є, так завжди буде.

Немов пліт в океані, зграя рухалася неспішно. Упевнено рухалася на хвилях просторово-часових волокон.

...вперед…

і вперед…

до нової мети.

Десь народилася дитина. І перший крик, зачепившись за мить, увірвався в простір. 

…Що, дитятко, з'явилося на світ? Прошу в клуб життя і смерті, - Старенька зітхає. - Це нитка. Просторово-часова. Петлю накидаєш, перехоплюєш, затягуєш, і ось він - вузол. Дужки, в яких життя. Зрозуміло? Тепер сам. В'яжи перший свій вузол, затягуй міцніше, души. Це твоя душа.     

Миготять спиці, стрілками циферблату, перебирають вузлики, від маяка до маяка. 

...вузлик до вузлика, вузлик до вузлика… 

...не квапся, не квапся… - буркоче Старенька, - квапитися нікуди. 

Час все штовхає

до краю, до краю.

Вологі легені

рве,

не устигаю

диханням

життя зберегти.

Там десь, там –

життя, хмарою тане,

увись рветься

і тане.

І треба іти.

А час все тихенько - до краю,

до краю.

Треба

від кожної миті

що-небудь на пам'ять

узяти,

від кожного крику

що-небудь на пам'ять.

Не встигаю.

Падаю. Встаю. Падаю. Встаю.

Не встигаю.

Падаю. Встаю. Падаю. Встаю.

Не встигаю.

Що таке майбутнє?

Людство накопичує інформацію, ускладнюючись з часом, немов прагне до невідомої мети. "Природа боїться порожнечі", говорили стародавні люди. Ми концентруємо енергію в точці-свідомості, пробуджуючи в нім ядерний потенціал. Спрямовуємо цей викид вперед і творимо майбутнє. Кожна мить часу - великий маленький вибух, що породжується нами. Великий маленький вибух нескінченної фуги.

Наша мета - майбутнє, тому воно є.