КРАВЧЕНКО Валентина

Валентина Олександрівна КРАВЧЕНКО

У паспорті громадянки України значиться дата і місце народження (7 листопада 1961 року, м. Марганець Дніпропетровська обл.). Але батьківщиною є рідна Слобожанщина, бо там пройшло дитинство – на березі мальовничої річки Ворскли у селі Ямне (В-Писарівський р-н, Сумська обл.). Село розташоване в межах Середньоруської височини, зокрема її західні відроги, вкриті густими лісами, що завжди кишіли звірями, і Придніпровської низовини, завжди зелено-співочої. Північно-східна частина його – це хвилястий рельєф, розчленований Ворсклянською долиною, ярами й балками. Красоти цих місць здавна приваблювали поселенців, про них співав земляк, кобзар Єгор Мовчан, пам’ятник якому донедавна височів у райцентрі.

Одразу після закінчення десятирічки вступила на філфак Сумського держпедінституту ім. А. С. Макаренка. Стала вчителькою, як і хотіла. За направленням працювала у ВСШ № 6 м. Дніпродзержинська, Дніпропетровської обл., а через рік – у ВСШ № 5, потім СШ № 4 м. Запоріжжя. Вісім років вчителювання, у тому числі й три роки викладачем у Запорізькому міському педагогічному училищі № 2, стали добрим досвідом, тому й була запрошена асистентом кафедри української літератури Запорізького державного університету. Закінчила аспірантуру й захистила кандидатську дисертацію у Дніпропетровському національному університеті. Сьогодні – професор кафедри української літератури Запорізького національного університету.

Є фахівцем із краєзнавства, має численні дописи в періодиці України та Казахстану. Шевченкознавець (за що низький уклін і довічна повага науковому керівнику, професору В. Ф. Шевченку, та науковому співробітнику Інституту літератури ім. Т. Шевченка, текстологу, шевченкознавцю В. С. Бородіну.

Авторка низки наукових праць із шевченкознавства, які друкувались у різні роки в Україні, Німеччині, Казахстані, Америці. Вони зібрані у збірці наукових статей «Моє слово про Шевченка» (2021). Чотири розвідки про Т. Шевченка ввійшли до бібліографічного покажчика «Історична шевченкіана» НАН України. Переможець університетського конкурсу «Кращий науковець року – 2014».

Брала участь у створенні документальних навчально-пізнавальних фільмів «Стежина до себе» (2004) – про місця перебування Т. Шевченка на Запорожжі та «Т. Шевченко і родина Лазаревських» (2012) за участю Інни Євгенівни Лазаревської, онуки Федора Лазаревського, одного з шести братів, які супроводжували Т. Шевченка на засланні й до кінця його життя.

В. о. Голови журі Всеукраїнського квест-марафону «Чи знаємо ми Тараса Шевченка?» та заступник головного редактора Шевченківського краєзнавчого альманаху Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Шевченка (м. Київ-Канів).

Співавтор двох навчальних посібників з історії української літератури, які мають гриф МОН України, та електронного підручника, літературного портрету «Любов Геньба» (2020), збірки статей «Моє слово про Шевченка» (2020).

Має Грамоту Президії «Німецько-Українського наукового об’єднання ім. проф. Ю. Блохина» НУНО (Мюнхен, 2015), Подяку МОН України (2020), орден ІІІ ступеня «За заслуги перед Запорізьким краєм» (2021).

Будучи доценткою кафедри підготувала 3 кандидатів наук (Усманова О. В, Доброскок С. О., Даниленко Л. В.) і 2 докторів філософії (Шабаль К. С., Конєва М. І.), якими пишається.

Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Петра Ребра в номінації «Літературознавство і публіцистика» (2021).

Член Національної спілки письменників України.

ЗАПОРІЗЬКА СЛАВА

В. О. Кравченко,

кандидат філологічних наук,

професор кафедри української літератури,

Запорізький національний університет 

ЗМІСТ

1. «Моя шевченкіана» В. Чабаненка в контексті шевченкознавства викладачів ЗНУ……………………………………………………………………………….
2. Портрет Т. Шевченка-невільника у повістях «Тарас на Аралі» У. Бекбаулова та «Не щез у полиновому степу» А. Тарасенка і С. Мастєрова………………
3. Портрет доби у прозі Павла Вольвача…………………………………………
4. Генетичний код добра: Шевченко і Лазаревські……………………………....
5. На престолі слова й думки: роман «В.І.Н.» В. Терлецького………………….
6. Творчість Л. Геньби…………………….………………………………………..
7. «Козацькі жарти» П. Ребра у контексті творів ХІХ століття…………………
8. «Усе це спорт, усе це наша гра!»: спорт у творах Г. Лютого…………………
9. Кодифікація образу козака у співомовках Петра Ребра………………………..
10. Майстер-класи В. Ф. Шевченка / У співавторстві з О. Проценко /…………..
11. Духовні домінанти у збірці «Хора» О. Медка…………………………………
12. Слово про тих, хто захищає Україну……………………………………………
13. Жінка, яка малює півонії…………………………………………………...........

«МОЯ ШЕВЧЕНКІАНА» В. ЧАБАНЕНКА

В КОНТЕКСТІ ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА ВИКЛАДАЧІВ ЗНУ

Постать Т. Шевченка займає особливе місце в історії культури України не тільки тому, що він силою свого таланту підніс українську літературу до вищого рівня світових зразків, − він дав потужний поштовх до національного самоусвідомлення українського народу. Вивчення творчості поета − це найкоротший шлях до розуміння глибинних коренів, національних особливостей, основ та першоджерел української нації. Значимість творчості Т. Шевченка для становлення та подальшого розвитку української культури важко переоцінити. Поезія Т. Шевченка стала формотворчим етапом у розвитку української літературної мови, бо він здійснив її синтез із живою народною мовою, збагатив можливості українського художнього нова. Його творчість відкрила новий етап у розвитку естетичного й соціального мислення українського вроду, стверджуючи ідеали гуманізму й гідності. Шевченкова спадщина й сьогодні залишається гутнім чинником української культури.

Не одне покоління українських і зарубіжних вчених зверталося й буде звертатися до його творчості, черпати натхнення з цього чистого першоджерела, звірятися мов із еталоном творчої наснаги, потужної простоти та щирості в мистецтві. Розбудовували і збагачували шевченкознавство, допомагали перетворювати його на авторитетну галузь української літературознавчої науки випускники різних поколінь, а потім викладачі філологічного факультету Запорізького національного університету − М. Бернштейн, Ф. Ващук, О. Барабоха, В. Шевченко В. Кравченко та ін.

Отож, мета статті − показати роль наукового доробку викладачів Запорізького національного університету в розбудові шевченкознавства, схарактеризувати продуктивні підходи до поглибленого розгляду окремих творів Т. Шевченка В. А. Чабаненком, який порушує проблеми гуманізму поета його вселюдськості, його розуміння історії України, національної ідеї, релігійності, етики.

Спадає на думку теза Ю. Лотмана, що поетичний твір є складно побудованим смислом. Повторне читання художнього твору виявляє щоразу непомічені смислові відтінки, а кожне наступне покоління відкриває нові грані закладених у ньому думок та почуттів, у чому заслуга й науковців Запорізького національного університету. Шевченківському слову, завжди багатозначному, що не може бути адекватно перекладеним мовою логіки, характерна особлива семантична глибина тексту. Осягнути її літературознавці намагалися утвердженням нетенденційного філологічного підходу до аналізу творів. Є. Сверстюк писав, що «Шевченкова поезія проста − і в Шевченка нема нічого простого» [1, с. 40], «Шевченко − творець великих образів... і його образи важко вириваються з контексту. Ми часто цитуємо Шевченка, забуваючи, що він із тих поетів, яких найважче цитувати: у них нема легко роз’єднуваних самодостатніх елементів − за всіма образами тягнеться нитка міту» [2, с. 50]. Отже, зрозуміло, шевченкознавство − найскладніша галузь літературознавства, і тому відчуваємо гордість за свою причетність до великої справи.

Михайло Давидович Бернштейн − відомий український літературознавець, авторитетний вчений, доктор філологічних наук сорок років був співробітником Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, із яким ще два десятиліття підтримував активні наукові зв’язки, головну увагу зосереджував на з’ясуванні проблем української літератури XIX століття, зокрема творчості Т. Шевченка. У перше повоєнне десятиліття надрукував низку статей про спадщину поета. Багато енергії віддавав текстологічній діяльності, беручи участь у підготовці академічного десятитомного видання творів Кобзаря. Він − автор монографії «Франко і Шевченко: Спостереження над шевченкознавчою спадщиною І. Я. Франка». До останніх днів працював, безповоротно втрачаючи зір, писав спогади про своє наукове життя, які йому вже не судилося побачити опублікованими. У дев’ятому номері журналу «Слово і час» за 2004 рік читаємо: «Бернштейн М. Мій творчий дім (Спомини-роздуми). Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. 1926-2001. Сторінки історії. Kиїв : Наукова думка, 2003. С. 476-485».

Сучасне прочитання життя і творчості Т. Шевченка має ознаки і спадковості щодо попереднього його етапу, і заперечення його, бо складові частини майстерності поета-генія не збагнути без текстологічних досліджень доцента Федора Тимофійовича Вашука, який продовжив започатковані наприкінці 30-х років традиції М. Бернштейна. Захистивши дисертацію «Поезія Т. Г. Шевченка періоду заслання (1847-1850 років)», працював на кафедрі української літератури. Його наукова спадщина представлена розмаїттям праць, присвячених вивченню творчого процесу поета, зокрема творчо-редакційної роботи Т. Шевченка над поемами, аспектам поетики, розповідній майстерності. Публікував рецензії на шевченкознавчі праці.

Сьогодні радикально переглянуто концепції, що стосуються таких тем, як «Шевченко і релігія», «Шевченко й історія України», чому сприяли публікації Олександра Григоровича Барабохи − ученого академічних знань. Текстолог досліджував поетику творів Т. Шевченка, його творчі зв’язки з Г. Квіткою-Основ’яненком. В останні роки він життя працював над біблійними мотивами і образами у творчості Кобзаря. Ім’я О. Барабохи внесено до Шевченківського словника; його дослідження включені в Шевченківську енциклопедію.

У докторській дисертації Віталія Федоровича Шевченка «Українська історична поема XIX − поч. XX ст. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку» подано нову інтерпретацію історичних поем Т. Шевченка, досліджено їх джерела, прослідковано історичні погляди.

Принцип спадковості спрацював і надалі. Під керівництвом В. Шевченка була захищена кандидатська дисертація «Балади в контексті творчості Т. Шевченка» В. Кравченко. Дисертацію опонував доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, завідувач відділом шевченкознавства Бородін Василь Степанович, що свідчить про значущість теми. У науковому доробку В. Кравченко − більше двадцяти праць, у яких аналізується балади та поеми Т. Шевченка.

Дослідники творчості поета, викладачі філологічного факультету, виступають із доповідями на шевченкознавчих всеукраїнських, республіканських, міжнародних форумах, що є свідчення їх великого авторитету та визнання у вченому світі України.

Місто Запоріжжя було центром уваги літературознавців у 1989 р., коли відбувалася науково-практична конференція, присвячена 175-й річниці з Дня народження Т.Шевченка. У збірнику тез доповідей і повідомлень «Вічний сучасник» − 43 публікації викладачів вишу.

Питання шевченкознавства свого часу привертали увагу професора М. Тараненка, який показав творчість Т. Шевченка в оцінці І. Нечуя-Левицького. Ім’я М. Тараненка значиться в Шевченківському словнику.

Професор О. Турган розробляла теми «Т. Шевченко і українські новелісти», «Т. Шевченко і С. Васильченко». У співавторстві з доцентом П. Мірошниченком охарактеризували жанрові особливості та природу хронотопу поеми «Великий льох».

Доценти − В. Маремпольський писав про Шевченкіану у творах запорізьких письменників, показував картини Запорозької Січі та героїку козацтва у «Кобзарі»; А. Мановицька досліджувала епіфору в поезіях Кобзаря. Т. Хом’як розглядала твори Т. Шевченка в естетиці М. Хвильового, порушувала питання «Т. Шевченко і О. Гончар»; Л. Чернявська розкривала принципи Шевченкового моделювання дійсності у творчості О. Ольжича. Об’єктом уваги Н. Журавльової була народнопоетична лексика, фольклорно-етнографічні елементи, стилістично знижені слова та вирази, епістолярій, етнопсихологічні ознаки української ввічливості в листуванні Т. Шевченка з подружжям Максимовичів. В. Семиряк спостерігала над варіантністю слів і словоформами в автографах поезій митця. Л. Кучеренко писала про поетичні порівняння та лексичну анафору в системі поетичних засобів поета. Т. Шевченко говорив про боротьбу поета за демократизацію української мови, про Інверсійний словник як індекс до «Словника мови Шевченка». І. Ліпкевич зосереджувався на означенні стилістичної ролі складних синтаксичних конструкцій у поезії Т. Шевченка. Викладач Г. Микитів досліджувала лінгвостилістику народнопоетичної символіки.

Почесний професор ЗНУ П. Ребро − автор невеликої книжечки літературних нарисів, розвідок та есе на тему «Т. Шевченко і Запоріжжя».

Ім’я Т. Шевченка магнетизувало творчу уяву мовознавця світового рівня, доктора філологічних наук, професора Віктора Антоновича Чабаненка, який присвятив низку праць проблемам шевченкознавства. Він − автор полум’яних виступів, без яких не обходиться жодне зібрання.

Найперше увагу привертають наукові розвідки, енциклопедичні статті, промови, публіцистичні нариси, спогади, художні твори В. Чабаненка з їх промовистими заголовками: «Апостол правди і свободи», «Шевченко в семи іпостасях», «Не вмирає душа наша», «Правда вогнелика» та інші, що ввійшли до збірки «Моя Шевченкіана».

Науковець вражає своїм світобаченням, знаходить все нові вирази й словоформи на означення таланту й величі Т. Шевченка, за його словами «месії нашого». Читаємо: «Шевченко − наша Правда Сумління, ... Гідність, ... Оборона, ... Свобода,... Слава, ... Безсмертя. Поки пам’ятатимемо його ім’я, доки житиме наше Слово!» [3, с. 130-131].

В. Чабаненко свідомий свого покликання: «З печаттю ... генія на чолі заходимо у світлицю вселюдської культури, у бучний храм краси, щоб покласти і свій дар на високий вівтар науки, освіти, мистецтва!» [3, с. 131].

Автор проводить паралель, щоб красномовно продемонструвати наше сьогодення. Він згадує приїзд Т. Шевченка у Запоріжжя, відвідини Хортиці, коли той ходив «... і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися», (пам’ятаємо лист Т. Шевченка до Я. Кухаренка). Зазвичай цю фразу з листа Кобзаря в багатьох виданнях давали скорочено, «усічено». Довгий час, особливо у радянському шевченкознавстві, вона видавалась образливою для російського й німецького народів. Але до чого ж тут народи, хіба вони несуть відповідальність за колонізаторську політику царського уряду? Вчений це розуміє й продовжує: «Справді, Шевченко тоді плакав, але з його сліз виросла наша віра, зародилася наша національна гідність, виросла нескореність нашого волелюбного духу. Ходимо слідами великого Мужа і з глибоким жалем спостерігаємо, як і сьогодні плюндруються наші святині, як безкарно (тепер уже ніби ж і в незалежній Україні) розперізуються нищителі, яничари і запроданці» [3, с. 139].

Отже, слово В. Чабаненка щире, його голосом говорить нація: «Я спати не даю Вкраїни дітям, / Буджу її душі, спитую сумління» [3, с. 140].

Удивляємося в поетику творів В. Чабаненка й бачимо не тільки вправні та вмілі композиційні ходи й сюжетне вирішення, а й численну кількість словотворів, неологізмів, оригінальних образно-тропеїчних засобів: «безсоння цілонічне», «гризота-журба», «птаха розпучно, стопечально заячала», «правнуки Свободи», «знак вселенської печалі», «крила стрімкосоколині» та ін.

Нагнітання простих питально-окличних речень, їх чергування зі складними синтаксичними структурами, свідчить про майстерність володіння поетичним синтаксисом, вміння логічно-правильно виділяти слова чи цілі словосполучення, що акцентують увагу реципієнта на основному.

Слово В. Чабаненка міцне і влучне й зрозуміле, без зайвої штучності, бо ж вчений вправно оперує і знає таємниці українського слова, мови «дивно-солов’їної».

Магнетизують увагу вибудувані цільні дієслівні ряди у поезії «Сіячеві слава!» та зорово-слухові образи, по дозволяють намалювати реальні життєві картини.

Нехай це невелике дослідження публіцистично-поетичної спадщини Чабаненка-шевченкознавця приверне увагу молодих науковців, що розкажуть про вагомість його поетичного слова і про автора, слова якого, звернені до Кобзаря, з повним правом адресуємо В. Чабаненку, бо й він «На наш поріг олжу не допускає / І пильно нашим розумом кермує» [3, с. 163].

У 2005 р. створено документальний навчально-пізнавальний фільм «Стежина до себе» за участю В. Чабаненка, у якому розповідається про місця перебування Т. Шевченка на Запорожжі (режисер фільму Р. Кириченко). На престижному ІІ-му міжрегіональному конкурсі журналістської майстерності працівників радіо і телебачення «Професіонали ефіру» у 2005 р. у м. Ялті автору сценарію цього фільму О. Гладій вручено диплом 3-го ступеня.

Отже, розмаїття досліджуваних питань у важливій і складній науковій галузі − шевченкознавстві − викладачами філологічного факультету Запорізького національного університету свідчить про їх величезний науковий потенціал, викликає гордість і повагу, а ще надію на те, що молоді науковці примножуватимуть цю славу.

Література

1. Сверстюк Є. Шевченко і час. Київ : Воскресіння, 1996. 160 с.
2. Грабович Г. Поет як міфотворець. Київ : Критика, 1998. 206 с.
3. Чабаненко В. Моя Шевченкіана. Запоріжжя, 2006. 170 с.

2008 р.

ПОРТРЕТ Т. ШЕВЧЕНКА-НЕВІЛЬНИКА

У ПОВІСТЯХ «ТАРАС НА АРАЛІ» У. БЕКБАУЛОВА

ТА «НЕ ЩЕЗ У ПОЛИНОВОМУ СТЕПУ» А. ТАРАСЕНКА І С. МАСТЄРОВА

Історію шевченкознавства розбудовують і художньо-документальні інтерпретації багатьох маловідомих письменників, зокрема таких як та У. Бекбаулов, С. Мастєров, А. Тарасенко. Їхня праця важлива, бо увага до деталі, до подробиць у взаєминах Т. Шевченка з різними людьми, яких він зустрів на засланні, загалом до психології людини та вміння глибокого аналізу допомагає значно розширити портрет Т. Шевченка як художника, поета, науковця, людини.

Отож, мета цієї статті – осмислити художнє обличчя Т. Шевченка-засланця в інтерпретації У. Бекбаулова, С. Мастерова та А. Тарасенка.

Автори художніх творів допомагають зрозуміти, що в рядового солдата російської армії Т. Шевченка було щось дивовижно цільне, благородне й незрозуміле, легендарно подвижницьке. Вони стверджують, що, маючи дивовижне чуття сучасності, відчуття вічності, Шевченко-художник віднаходив добре в кожній душі, а спілкування з кайзаками так само будили його душу до доброго. Митець розумів − доля здружує людей, а не походження чи віра.

У Виступі на зборах представників національно-культурних центрів Костаная у зв’язку зі 150-літтям з дня смерті Т. Шевченка А. Тарасенко (почесний консул України Костанайської та Актюбинської областей Казахстану) говорив про Т. Шевченка як про людину, яка змінила світ, у який він прийшов. Він констатував: «…ми намагаємося розгадати його феномен, розуміючи, що українська література і Кобзар, український народ і Кобзар, нероздільні» [1, с. 7] (переклад В. К.). Він наголошував, що казахстанці сприймають Т. Шевченка як свого земляка. Оперуючи фактами з життя великого людинолюбця (у краях, віддалених від Костанайщини на багато сотень кілометрів, але зв’язаних спільними кордонами, народними казахськими традиціями та побутом, Т. Шевченко прожив десять років), А. Тарасенко стверджував, що він був першим живописцем у Казахстані. У Казахській енциклопедії (1981) читаємо, що Т. Шевченко повно та глибоко відобразив життя та побут казахів у 450 різножанрових роботах. А. Тарасенко констатував, що до нього тут не існувало зображального мистецтва, і з релігійних традицій зокрема, а тому, окрім художньої, вони мають історичну та наукову цінність. Згадуючи малюнки Т. Шевченка, намагаймося зрозуміти їхнє значення про ту дофотографічну й мало задокументовану пору.

А. Тарасенко правильно поцінував роль Т. Шевченка-художника і топографа в Кос-Аральській експедиції 1848-1849 рр., її важливе прикладне значення у відслідковуванні акваторії Арала під час теперішньої екологічної катастрофи. Це ж стосується і Мангишлацької експедиції 1851 р. у зв’язку з пошуками корисних копалин.

А. Тарасенко − співавтор повісті «Не щез у полиновому степу», де йдеться про роль Т. Шевченка в житті казахського народу (написана у 2003 р. у співавторстві з С. Мастєровим, який працював санітарним лікарем у місцях заслання Кобзаря на Мангишлаці в наш час). Великим ім’ям Т. Шевченка вони й підзивають до себе читачів, стверджуючи, що його прижиттєва місія та авторитет імені «…нерозривно зв’язані з національно-визвольним рухом, з історією трьох братніх народів – України, Росії і Казахстана» [1, с. 226]. Особливою є казахська тема у творчості Т. Шевченка, про яку неодноразово писали.

Книга «Не щез у полиновому степу» − своєрідна сторінка в контексті шевченкіани. Автори зізнавалися, що в процесі роботи над нею прийшло розуміння, що «Шевченко в Казахстані не термін відбував. Це була місія…» [2, с. 556]. Цінність твору і в точності фактів, і в тому, що «…бачення Кобзаря з-за рубежу … інше, тому що кут зору не такий… Тут, на віддаленні, з невигубним почуттям ностальгії – більше за його щоденниками, листами та малюнками … відчувається вже не вплив поета на людину, а він сам» [2, с. 478]. Про правильність авторських думок свідчить епіграф, взятий до твору.

Цілком виваженим є твердження: «Це була місія, яку треба зрозуміти… у засланні Кобзаря на Каспій дві наших держави, Казахстан і Україна, схильні бачити лише свідчення історичної спільності доль двох підневільних народів… Поки нікому нема діла (крім, звичайно, обміну люб’язностями на міждержавних контактах) до «творчої сутності» Т. Шевченка в Казахстані, ніякої такої діяльності йому тут не приписується, навпаки, казахстанське заслання Кобзаря вважається десятиліттям його небуття. Хоча «втраченим часом», із цілком зрозумілих причин, вважав своє заслання і Т.Шевченко – до неї перед ним відкривались зовсім інші перспективи…» [1, с. 9], але пізніше він говорив про повноту своїх дій: «Степ увесь з краю до краю обійшов, море Аральське вздовж та впоперек обплив…».

Сибір, Колима, спечені піски Мангишлаку… − найглухіший закуток для заслання поета. Пустеля – найкраще місце для всіляких заборон, особливо на інформацію, писання та малювання. Для цього там немає елементарних можливостей. Для казахстанців увесь час перебування там Кобзаря – зовсім не роки його «нидіння», викреслені з активного життя, як планувалося царатом. Митець творив – писав і малював. Він на першій сторінці свого щоденника турбувався, що зламався кишеньковий ножичок – як тепер спідтишка писати щось, коли нічим заточити олівець. Пройдуть місяці, поки із Астрахані привезуть новий. Через це поет страждав більше, ніж від недругів.

А. Тарасенко та С. Мастєров говорять про Т. Шевченка не як про вчителя, бо він не вчив, і не міг ним бути, він закликав, а гасла його були поза законом.

Від Орська до Актау за топографією експедиції, у якій був Т. Шевченко (накреслив маршрут, зробив ескізи та малюнки), побудована залізниця. Актау − центр Мангистауської області, з 1964 по 1991 носив ім’я Шевченка. Т. Шевченко в Актау не був, маршрут експедиції пролягав на 60 км північніше. «До останньої чверті минулого сторіччя мало хто знав не тільки про цей вклад українського вигнанця в розвиток тутешніх казахстанських транспортних комунікацій, але й про саму цю гілку взагалі – магістраль використовувалася не для перевезення всяких там цивільних. А для секретного транспортування стратегічного та радіоактивного урану» [2, с. 547].

Т. Шевченко на засланні не був одиноким. Друзів було більше, ніж самодурів із солдафонів – недругів для всіх, що й дозволяло йому оминати заборони, гордитися тим, що так і не навчився браво карбувати крок. Так, перебуваючи майже два роки в Кос-Аральській експедиції, художник ділив намет-джоламейку з перекладачем (всього брало участь у поході біля семисот найманців-казахів). Перекладач був особистістю, як сьогодні прийнято говорити. Унтер-офіцер Аламкуров народився на перекочів’ї, в молоді роки ходив на баримту – грабунок табунів чужої худоби. Казахстан знав добре. А потім 25-річна служба в Петербурзі, Прибалтиці, Фінляндії. Читав, писав, перекладав, відзначений царським знаком відмінника бойового ремесла. Багато чого цікавого на довгому шляху експедиції від нього дізнався Т. Шевченко. Характерне підтвердження: Т. Шевченко використовує „самоназву” народу – казахи, що тоді було рідкістю при загальновизнаній тоді прийнятій збірній назві цієї частини степового етносу – киргизи.

З повісті дізнаємось, що в 1881 р. перший пам’ятник Т. Шевченку встановив комендант Форта-Олександрівська Іраклій Усков поряд зі своїм будинком. Організаторкою цієї акції була Агата Ускова, його дружина. Вони зберегли унікальні речі, якими й досі опікуються нащадки Ускових: лава, на котрій сидів Т. Шевченко; пагонами третьої порослі та відростками по всій окрузі живе його верба, землянка й колодязь.

І ще про одну незвичайно живучу легенду автори згадали в книзі «Не щез у полиновому степу». А пов’язана вона з найкращим жіночим портретом Т. Шевченка «Казашка Катя». Йдеться про те, що Катя була не простого казахського роду, а дітей у родині Ускових няньчила, щоб вивчити російську мову. Вона закохалась у Т. Шевченка, старшого на 22 роки й відмовилася від судженого їй джигіта. Ображені родичі її викрали, але комендант із ротою солдатів повернув няньку. Підбурив на це коменданта рядовий Т. Шевченко. Коли отримала від Т. Шевченка листа з Нижнього Новгорода, поїхала до нього. Але бути разом їм не судилось: повернулась до Ускових, виняньчила дітей і вийшла заміж.

Отож, повість не лише дала можливість осмислити часи перебування Т. Шевченка на засланні, витворити його повнокровний живий образ, а й зрозуміти життя-буття українців у Казахстані та їхні нерозривні зв’язки з Україною.

Думка про те, що Т. Шевченко близький духом не тільки українцям, росіянам, полякам, казахам, киргизам і всім народам, прослідковується і в повісті Уразака Бекбаулова «Тарас на Аралі», написаній ще в 1964 р. З каракалпацької українською мовою її переклав Станіслав Тельнюк у 1975 р. Видається дефініція «повість» занадто вузькою, адже твір є повнокровним романом у новелах.

Бекбаулівська рецепція митця приваблює документальністю, прагненням до об’єктивності, намаганням показати живу людину з усіма її слабкостями. Цьому слугують описи картин-зустрічей з людьми різних національностей і станів. Це − фельд’єгер Віддер, який по-звірячому загнав коней, щоб виконати волю царя та якнайшвидше завезти Т. Шевченка-бунтаря в «…незрозумілу, чужу землю нещасних кайзаків» [3, с. 28], унтер-офіцер-крадій із промовистим прізвищем Побігайло, комендант Оренбурзького лінійного батальйону німець Ліфлянд, новий комендант Орської кріпості Мєшков, з появою якого солдатчина для рядового перетворилася на каторгу після високої дружби з генералом Ісаєвим, який «наплював» на царський указ, і, ризикуючи погонами та орденами, всіляко допомагав йому. Це й добрі незнайомці – українці та поляки, що швидко стали друзями, такі як Федір Матвійович Лазаревський, Карл Іванович Герн, бібліотекар поляк Сигізмунд Раковський і багато інших, яким він тут «…на далекій азіатській землі, під низькою стелею чужої хати … читав вірші своєю мовою. І здавалося, що його неодмінно почують люди, яких він досі не знає, люди, що розмовляють іншою мовою, мислять іншими категоріями» [3, с. 50].

У. Бекбаулов тонко прослідкував психологію входження людини, всім відомої як протестанта проти будь-якої сваволі, в нове середовище з новими незнаними законами. Автор художньо достовірно вималював ті враження, що збуджували душу громадянина і поета. Перше враження про Оренбург витверезило його: «Місто було пустельне, безлюдне, невпорядковане.

− Азія, − задумливо промовив Тарас. – Тільки не ота барвиста, фантастична, що існує в казках та розповідях мандрівників, а імперська, сатрапська, чінгісханівська Азія… Якби я отут побачив палі з головами, не здивувався б. Якраз для повноти картини їх тут і не вистачає…» [3, с. 43].

Багато переказаних епізодів свідчать про добре ставлення людей до поета-засланця. І на цьому фоні тим трагічнішою була доля цього народу, бо Т. Шевченко «…на власні очі бачив нужденність, обшарпаність, як і в українському чи російському селі» [3, с. 92]. У. Бекбаулов зумів показати добру душу поета і художника: у спогадах, коли той малював Золоті ворота в Києві (увага письменника до деталі так само багато важить – вставав рано, любив, малюючи, їсти яблука) і хотів прихистити дівчинку, що заблукала, і тоді, коли малював жінку казашку.

Через Шевченкове сприйняття жінки-азіатки автор передав весь трагізм її існування. Замилувавшись жінкою з дитям, він заходився накидати собі олівцем композицію – жінка й маля біля юрти. Вона ж, побачивши, що він робить, перелякалася й почала просити, щоб він ішов геть і не малював. Мало розуміючи її, але почувши «Коран», згадав, що він забороняє малювати людей і тварин. Отже, він переступив закон, і, заспокоюючи жінку, знищив «…свій перший малюнок на Орській землі, відчував, що сьогодні сталося щось велике. Зіткнулися два народи, подивилися в очі дві цивілізації – європейська й азіатська» [3, с. 91]. Але це не відвернуло поета від цих людей. «Дивна річ – те, що він ходив до кайзазів чи киргизів, блукав довкола їхніх юрт, прислухався до мови, − все це якось оновлювало його душу – наче він побував десь удома, на Україні, біля рідної хати» [3, с. 94].

Роздуми Т. Шевченка – це розмірковування сильної і розумної людини, і не про те, що на нього чекає в кінці довгого шляху, а про те, що «…йому треба вижити, перетерпіти все оце. Йому треба зберегти своє життя, бо воно потрібне для того, щоб писати й малювати…

Тридцять три роки прожив на світі. А ні хатини, ні билини. Ні дружини, ні дитини. Все, що має в душі. – все це віддано творчості. І боротьбі» [3, с. 19].

Російські офіцери бачили в ньому науковця, енциклопедиста. Так, Олексій Макшеєв, очевидно, найглибше спостеріг вдачу поета: «У вас – дивовижна вдача: вас або дуже люблять, або страшенно ненавидять» [3, с. 191].

У. Бекбаулов через взаємини Саримбека і Т. Шевченка показав ставлення простих казахів до художника. Саримбек, його дві дружини та їхнє оточення його сприймали як сина справедливості: «По-нашому Тарази означає терези, справедливість. Ти син справедливості» [3, с. 130].

Т. Шевченко, щоб зрозуміти цих людей, щоб більше дізнатися про ті краї, щоб роки заслання не минули марно, «…перший з російських солдатів» [3, с. 129] почав вивчати їхню мову. Він дивувався: «Дивна річ: є народ на світі, є в цього народу своя пісня, своя назва, свої звичаї, своя історія, а ми, живучи в дев’ятнадцятому сторіччі, про цей народ нічого не знаємо!..» [3, с. 160]. Художник поріднився з ними, бо вони годували, надихали на творчість, збагачували мудрістю та берегли від смерті на суворій землі й на бурхливому Аралі.

Ще одна обставина, про яку говорить У. Бекбаулов, вражає, бо потверджує принциповість і сміливість Т.Шевченка: «…умудрився служити в армії, так і не принісши присяги царю…» [3, с. 162].

Специфіка твору в тому, що в ньому вмонтовано безліч легенд. Одну з них − легенду про джангис-агач, самотнє дерево посеред безлюдного степу, яке кайзаки називали святим, Т. Шевченко використав у поезії «У Бога за дверми лежала сокира…». «Тарас упізнав у ньому звичайний собі осокір, які так часто стрічав на Україні. Та думка, що тут росте дерево, яке стрінеш і над Дніпром, дивно перекинулася на одне: і у них, у кайзаків, і у нас, українців, спільне й бажання до свободи, і прагнення її…» [3, с. 199]. За У. Бекбауловим, Т. Шевченко сприймав це дерево як символ нескореності навіть самому всевишньому.

Отож, опинившись не тільки далеко від батьківщини, а десь на краю Російської імперії, яка ще зовсім нічого не знала про ті народи, пізнаючи звичаї і побут кайзаків, каракалпаків, татар і інших народів, живучи поряд з ними їхнім життям, життям первісних людей поза цивілізацією, Т. Шевченко зумів осягнути їхню мудрість, відкрити для себе новий світ, зовсім не схожий з тим, у якому він був, і такий схожий тим найстрашнішим – гнітом безправної людини. За час походу крізь степи і пустелі Т. Шевченко зміцнів, енергія в ньому кипіла, писалися вірші і поеми, а малювання було його основною роботою, хоча переніс цингу і мучив ревматизм.

Митець жив спогадами про Україну, про друзів, згадував Варвару Рєпніну, Ганну Закревську, в яких бачив ідеал жінки, але й тут зустрів таких же вірних і добрих – Олексія Макшеєва, Олексія Бутакова, Вернера. І їхнім розумінням душі художника експедиції автор домалював портрет: Тарас мав «…абсолютне чуття кольору і ліній, як ото буває абсолютний дух у музиканта» [3, с. 240-250]. А всі разом вони були свідомі того, що «…не ковані чоботи царської армії залишать свої вічні сліди на цій землі, а сліди рук, сліди творчої праці людей» [3, с. 290].

Отож, повість У. Бекбаулова – це ще одне намагання представити не просто митця, який зумів малювати і писати в страшних умовах, а людину, свідому своєї гідності.

«Всю любов повинен віддати отим рабам…» – ці слова, вкладені в уста Т. Шевченка, суголосні з діями і вчинками поета-засланця, описані в обох повістях. Вони допомагають зрозуміти смисл життя митця-засланця.

Література

1. Тарасенко А. Диалог поэзий. Костанай : Костанайский печатный двор, 2011. 232 с.
2. Тарасенко А., Мастєров С. Не щез у полиновому степу. Тарасенко А. Вибрані твори : у 2-х т. Т. 1 : Повісті та оповідання. Костанай : «Костанайский печатный двор», 2009. С. 475-564.
3. Бекбаулов У. Тарас на Аралі. Повість. Переклад з каракалпацької. Київ : Дніпро, 1975. 351 с.

2012 р.

ПОРТРЕТ ДОБИ

У ПРОЗІ ПАВЛА ВОЛЬВАЧА

Портрет доби (кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст.) у місті металургів – це насамперед люди з їхніми стосунками й поведінкою, саме місто з його історично виплеканими культурними традиціями й духовними цінностями та боротьбою за виживання, як законом нового соціального середовища. Оригінальне авторське рішення в зображенні знакової доби, яка сформувала й нову особистість, маємо у колоритній панорамі реального світу, представленій П. Вольвачем у романах «Кляса» (2002), «Хрещатик-плаза» (2013), «Сни неофіта» (2017).

Українцям, року народження к. 60-х поч. 70-х рр., дитинство та юність яких припали на часи «соціалістичних п’ятирічок» в ізоляції «есесеру», притаманне іронічне сприйняття світу, загострене відчуття правди, болісне реагування на будь-які загрози національній і духовній свободі. Павло Вольвач – один із таких письменників, автор романів. Його романи прочитуються як історія життя людини цілого покоління. Хронологія романів порушена хронотопом останнього – «Сни неофіта», який логічно займає проміжну нішу між романами «Кляса» і «Хрещатик-плаза». На особливе вміння П. Вольвача писати правду життя В. Клименко зауважила: «Будьте обережними з його текстами і його образом. Він не жиган, не пролетар і не авантюрист у житті, закінчив журналістське відділення філфаку Запорізького університету, шість років працював у новиннєвому «Телекур’єрі» на запорізькому державному телебаченні…, стажувався у Празі, вчить англійську мову і мріє побачити середземноморську культуру наяву. Просто по життю він іде з однією пересторогою – найбільше боїться сфальшивити» [5]. «Павло Вольвач на початку ХХІ століття відкрив у літературі світ мешканця індустріального Сходу України», – говорла Г. Вдовиченко [1]. Такий художній акцент у літературі перспективний, адже правдиво відтворює соціально-політичні проблеми сьогодення.

Про своєрідність художнього стилю прози П. Вольвача писали В. Клименко, Г. Вдовиченко. Роман «Сни неофіта» одразу отримав схвальні відгуки (Т. Вергелес, С. Олійник). Т. Вергелес писала: «Павло Вольвач – чесний. І якщо ти не можеш у силу виховання або комплексів рубати правду-матку, то це зовсім не означає, що інші не мають на це право» [2].

Актуальність проблем у прозі П. Вольвача очевидна. Отож, намагатимемось осмислити природу художньої думки на тлі кардинальних змін у суспільстві, зрозуміти секрети мистецьких підходів до зображення української дійсності у романах «Хрещатик-плаза» та «Сни неофіта».

Метою цієї статті є аналіз художніх особливостей та оригінальність манери П. Вольвача у висвітленні соціальних, психологічних, духовних і політичних протиріч сучасного українського суспільства на матеріалах романів «Хрещатик-плаза» та «Сни неофіта». Реалізація мети передбачає виконання таких завдань: дослідити художнє втілення інтелектуального потоку свідомості, епатажної гри в романі «Хрещатик-плаза», охарактеризувати особливості творення соціально-психологічних портретів персонажів, осмислити специфіку художнього контрасту між духовністю та постколоніальним синдромом у сучасному українському суспільстві; охарактеризувати суспільний уклад життя в інтерпретації автора в романі «Сни неофіта», проаналізувати засоби представлення персонажів і специфіку інтерпретації топосу міста у творах.

Роман «Хрещатик-плаза» П. Вольвача представляє колоритну когорту митців і медійників на тлі драматично-оптимістичного періоду 2004-2005 рр. в Україні. Цей час вважаємо відправною точкою кардинальних змін у свідомості українців, їхнього поступу до духовного оновлення, до боротьби за Україну не на життя, а смерть під час Революції Гідності та війни з російським окупантом на Донбасі. Момент історичних перетворень у державі осмислений автором із точки зору іронічного журналіста, незаангажованого громадянина, готового змінюватись і змінювати світ. Події роману розгортаються у Києві (переважно в центрі міста) та в Празі, де знаходиться головна редакція «Радіо Ліберті» (прототип радіостанції «Радіо Свобода»). Усі герої, за висловом П. Вольвача, «журналісти і кагебісти, «колумністи» і «комуністи»,… знамениті діячі і безвісні заробітчани…» [6].

Ліричний герой у романі – постать неординарна, вдумлива, самокритична, спостережлива, з тонким почуттям гумору. Автор не констатує події, не фіксує в них певних сюжетних ходів, а переосмислює побачене й почуте. Тому сюжет подається через потік думок. Внутрішнє мовлення у романі хаотичне. Воно охоплює різні часопросторові площини, перемежовує долі людей і причетність до них ліричного героя, виакцентовує особливості світовідчуття персонажів, їхні стосунки, вчинки, характери, уподобання.

Авторський погляд на світ провокативний. Твір наповнений художніми деталями-асоціаціями та мовною грою. Художній матеріал викладено в реалістичній манері з надто відчутним авторським скепсисом, індивідуальним сприйняттям описаних ситуацій, образів і явищ: «Звернувши увагу на якусь деталь, можу щось там відчути, щось виснувати, як, скажімо, колись про тендітну жінку з косою, викладеною вкруг голови, наче ґроно ковбасок у м’ясній лавці, але то лишень моє приватне відчуття, не більше, котре й тривало якусь мить» [4, с. 9]. Постаті персонажів репрезентовано через асоціативне сприйняття їхньої зовнішності (одягу, рухів, зачісок), що правдиво характеризує набуті риси в соціумі: «Губчик сунув по бюрі, призупиняючись, великий живіт ворушився під футболкою, а на футболці ворушилися плями від піци» [4, с. 31-32]; «Крізь завитки пари над таріллю з печенею білів сорочкою чоловік, представлений як бізнесмен з Овідіополя» [4, с. 41]; «Вусатий, у застібнутому на всі ґудзики оксамитовому піджаку, Трохимович був схожий на прикажчика, що відганяв птахів від панських яблунь, пришвидшуючись, коли дзьоби нависали над лисиною» [4, с. 111]. За допомогою художніх деталей, динамічності яким надають насичені метафори й порівняння, майстерно відтворено характери, оприявнено критичне ставлення до людей (симпатію/зневагу), вималювано відповідне тло для оповіді.

Захоплення грою з асоціаціями, введення домислу, увага до деталі викликають низку уявлень. Акцентувавши увагу на очах персонажів, письменник створив суттєво правдиві колоритні образи з глибокою соціально-психологічною характеристикою: «Очі в багатьох людей рухливі, а серед державного люду – особливо. В мера, наприклад, вони мигтять, як кістяшки на рахівниці, як тенісна кулька – туд-сюд. Віце-прем’єрські, однак, дадуть фору всім, мечучись урізнобіч так швидко, що іноді здається, буцімто око взагалі одне, на переніссі» [4, с. 89].

Ліричний герой роману – творча людина, вільна в помислах, інтелігент із чіткою громадянською позицією та глибоко іронічним сприйняттям оточення. Його внутрішній світ відображає реалії життя з акцентуванням тонкощів соціальних, політичних і культурних проявів. Потік свідомості, на якому вибудувано канву роману, ґрунтується на психологізмі. Пошук пояснень вчинків і прагнень героїв опирається на розгалужену уяву, припущення, здогади, передбачення. Фіксуючи певні риси зовнішності чи поведінки людини, письменник активно розвиває думку, виокремлює ту чи іншу сутність. Описуючи упереджене ставлення до «російськомовних пострадянських осіб» у Празі, ілюстровано портрет лисуватого молодика, «об синій пломінь очей» [4, с. 138] якого обпікся в греко-католицькому українському храмі. Відтворивши кількома штрихами чоловіка, автор дав волю домислу: «Ревний християнин. Аби не погляд. Думаю, він належав до західноукраїнських бандитів, скажімо, до коломийської бригади рекетирів. Для мукачівських, про яких нам не встигли розповісти як про одних з найодіозніших і архаїчних, в нього було забагато шарму» [4, с. 139].

Контрастом до ігрової зухвалості у трактуванні подій і характерів є щирі ліричні зізнання, викладені у площині інтимності й чуттєвості. Такими є внутрішні монологи ліричного героя з покійним батьком в умовах чужини, в середмісті Праги, де розташована головна станція «Радіо Ліберті». Зіставляється світ двох різних поколінь − радянського громадянина, який прагне слухати заборонене радіо, і вільної людини незалежної України, яка працює на тому радіо: «Тату, … ця Свобода, яку ти слухав, припадаючи до старої «Естонії», що блимала вічком у пітьму, а на тисячі миль довкруг і на тисячі років уперед лежала непродихність «есесеру», он вона – кілька сот метрів навскіс. … Я багато міг би розказати. Зокрема, й про те, від чого, я певен, розвіялися б деякі химери, з якими ти, батьку, так і прожив життя. Життя, вже після тебе, тату, виявилося складнішим і вигадливішим» [4, с. 141]. В уявному діалозі помітний гіркий докір «совєтському» минулому: «Ось, тату, ти виокремлював цю країну ще з 60-х … «Празька весна», Дубчек, «соціалізм із людським обличчям» – усе це твої паролі, батьку. Як і синій ламінований розмовник «Говорим по-чешски», що стояв на полиці нашої шафи. Все воно – звідси родом. … Але де тепер ти, батьку?..» [4, с. 164].

Внутрішній світ героя представлено через спогади, навіювання, візуалізацію окремих побутових речей. Потік свідомості відображає роздуми, пов’язані з фото в коридорі «Радіо Ліберті». На фото, датованому 1968 роком, – чехи, що обступило радянський танк. На башті – «ошелешений» молодий солдат зі стиснутим автоматом. Асоціації, давні враження від утаємничених розповідей батька розбурхують внутрішнє мовлення, розставляють акценти на трагічних уроках історії. Особлива увага зосереджена на постаті солдата-українця: «Розгублений, аж зніяковілий. Росіяни зазвичай нахабніші» [4, с. 166]. Роздуми в романі збуджено-емоційні, увиразнені мовними повторами, риторичними висновками, одкровеннями: «Я за чехів, але мені його жаль. Мені його жаль, але я за чехів. Його сюди ніхто не кликав. Він тут окупант» [4, с. 166]. Гостроти судженням додає проведення паралелі-контрасту між часовими площинами. Спогад про радянську окупацію Чехії змінює констатація реалій сучасності про українців-заробітчан: «А через тридцять із лишком років нащадки цього селюка у вицвілій гімнастерці з’явилися тут геть в іншій ролі, знову не дуже звані, рити канави й мити ложки, тиснутися попід стіни. Так же? Так. Якщо не чужій броні, то при чужому посуді» [4, с. 166]. Аналітичних висновків не зроблено, а основну ідею представлено їдкою насмішкою. У контамінації думок проступає сутність освіченої людини зі здоровим почуттям гумору, неабиякою спостережливістю, стовідсотковою правотою у поведінці та експресивністю у висловлюваннях. Загострена уява оповідача вразлива перед протиріччями життя, конфліктом між байдужістю та цілеспрямованістю, безликістю й знаковістю. Контрастом до типової картини у великому місті є авторські роздуми про неосмислену повністю велич Василя Стуса: «Ви знаєте, хто такий Стус, дівчатка з сусідньої лавочки, що вже лисніє запівнічною блакиттю? Типок з моєї лавки, що, витягнувши ноги в здоровенних кросівках, нахилився в бік урни, ти як, зі Стусом? Можеш повідати, нащо він був?! Може, й він колись сидів отак, уночі, на Хрещатику, може, й на цій от лавці» [4, с. 117]. Викриття збайдужілого світу не в локальному випадку, а в масштабному, глобальному тут очевидне: «… а люд ішов собі та йшов, повискуючи, галайкаючи, підпливаючи секреціями хіті. Роками йшов, і зараз іде, ох, як же їх, мля, багато, і всі зчужілі невідь-коли, сунуть і сунуть, затоптуючи й майже вже затоптавши й мій настрій, і себе самих – все» [4, с. 117]. У романі помітно виакцентовується протиріччя між високим, священним і низьким, буденним. Творчість, дружба, любов виводяться на противагу наживі й бездумному споживанню придбаного. Внутрішні роздуми про сучасне суспільство відверто сатиричні, навіть гротескні, грубо карикатурні: «Суспільство м’ясоутворень зі срамотними отворами для справляння природніх потреб… Так ведеться, завжди й повсюдно. Але ж тут, на цій тверді, є особливість… Вони ось снують, такі плотяні й щільно вмотивовані в дійсність, а над більшістю з них, мені здається, гниє повітря, й самі вони давно підгнили» [4, с. 115].

Сутність соціуму у внутрішньому монолозі – він картатий, різноликий, приземлений: «Ось вони йдуть, живі й теплі, найсвіжіший піт життя в підпахвинах модних футболок, і люблять себе, товар у вітринах для себе, своїх жінок і своїх чоловіків, свої лисніючі авта…» [4, с. 115]. Тло натовпу в уяві мислячої людини накладається на гірке усвідомлення присутності в реальному житті. Гармонія зі світом, відчуття рідного середовища відображені в роздумах про письменницьке коло однодумців. Умиротворення й відчуття задоволеності асоціюються з київським екстер’єром – оригінальним за художньою трансформацією, з поєднанням футуристичних та романтичних образів: «Сонце волохатим гніздом блідне вгорі, в осінню синь всотано запахи кави й бензину. Скоро знову почнуть сходиться «митці», перетворюючись на «вєчєрніх демократів», за класифікацією Нацкома. … Я люблю цю публіку. Серед них мені хороше, «дружньої співучасти ради» [4, с. 83]. Поєднанням ліричності та грубої повсякденності в художньому мисленні письменника правдиво відображено реалії великого міста, суспільного світу, підкреслено полюсність моделі життя. Такі враження представлені візуально, з точністю перенесено в різноаспектну картинку: «Сходи бузковіли, сіріли і, нарешті, взялися синню, по якій намастилися жовті вилиски ліхтарів. Чорнота розквітла вогнями реклам і вітрин, під якими гув могутній людський потік. Із пітьми, здається, виникав Василь Гервасюк, п’яний, як чіп» [4, с. 114]. Роздуми ліричного героя швидкоплинні й змінювані. Мислення тільки на перший погляд хаотичне, але воно має конкретну змістовність і зв’язність.

Події, пов’язані з Помаранчевим майданом, детально представлені автором у поєднанні реального та позасвідомого. У порухах душі причетність до знакових процесів передано особливо зворушливо й щиро: «Може, то було продовження сну? А може, привідкрилося нічне, підсвічене сяючим середмістям небо. Чиїсь очі кілька разів явно проступали звідти» [4, с. 270]. Образ Майдану співвіднесено з вічними образами Замкової гори та Щекавиці. Важливою деталлю в цьому контексті є вогонь: «…з неврахованих вулиць і повітря сходяться люди, гріють долоні над язиками вогню. Їх небагато. Але без них усе, що діється тут, у цьому Місті, чи деінде під цим небом, не має жодного сенсу. З Майданом теж так» [4, с. 270-271]. Відчуття причетності ліричного героя до перетворень у світі постійно переплітаються в канві роману, наштовхуючись на певні образи чи явища. На основі цього автор виводить свої твердження емоційно й проникливо. Напруженість у потоці свідомості порушує традиційну оповідну структуру. Переміщення планів бачення, перебування ліричного героя в стані збудження, умиротворення, сну чи сп’яніння мають характер епатажного експерименту.

Образ міста у багатьох сучасних художніх текстах української літератури має концептуальний смисл. Відтворюючи певні часові проміжки й долю людини в них, автори обирають об’єктом інтерпретацій рідний топос – те місце, де народились, пережили становлення, де зафіксувались яскраві моменти життя, знакові в часопросторовій площині епохи. Здебільшого перед читачем постають образи Києва, Львова, Харкова, Ворошиловграда (Ю. Андрухович «Московіада», С. Жадан «Ворошиловград», О. Ірванець «Рівне/Ровно (Стіна)», В. Кожелянець «Дефіляда в Москві», А. Курков «Садівник з Очакова», В. Підмогильний «Місто») − тих міст, у яких відбувалися знакові історичні події, з якими пов’язане життя видатних постатей і особисте життя митців. Нове правдиво художнє втілення образу міста, з чим зіткнулися ще в його першому прозовому творі «Кляса» (у цьому майстерність і мужність автора показати правду життя!), представив П. Вольвач у романі «Сни неофіта». Образ металургійного міста Запоріжжя подано у відвертих роздумах про конфлікт цінностей, у непричесаних, але сповнених любов’ю екстер’єрах, в емоційних діалогах-суперечках, діалогах-примиреннях героїв. У романі вдало поєднано непоєднуване − красиве й занедбане, щире й нице. Запоріжжя у романі – не лише топос, це цілісна модель світу, в якій формується неординарна постать, креативний, далекоглядний, правдивий митець, особистість. Твір зворушить і заставить замислитись і тих, хто живе у Запоріжжі, і хто його добре знає й хоче знати, бо це один із найдивовижніших сакральних центрів України.

Роман «Сни неофіта» цінний свіжістю думки, оригінальним баченням проблем сучасності, відображенням українського духу в південно-східному регіоні. П. Вольвач розгорнув панораму світу, невибагливого зовнішньо і вкрай суперечливого внутрішньо, оприлюднив метаморфози становлення особистості в маленькому обласному центрі, з яких складається велика Україна. Твір є частиною трилогії («Кляса», «Хрещатик-Плаза», «Сни неофіта») про світ мислячих людей у журналістиці й літературі, становлення яких відбувалось шляхом нелегких, почасти трагічних українських реалій. Яскраві особистості відтворено на фоні буднів і свят, звершень і поразок, дружби і зради, політичних колізій і особистісних стосунків. Комплекс художніх образів, часопростору, сюжетних ліній змоделював реалістичний портрет доби. У творі − це період 90-х рр. ХХ ст., які прожив ліричний герой у м. Запоріжжі, почуваючи себе своїм на різних рівнях соціуму. Моделюючи характери, знакові для сприйняття сутності часу, автор вдався до змалювання реальних людей – відомих у місті державних і культурних діячів, колег із телеканалу, знайомих із кола заводських робітників і криміналітету, рідних і друзів. В образи персонажів вкладено найсуттєвіше. Перенесені в художнє тло окремі риси прототипів мають потужну характеротворчу силу. Творення персонажів кількома влучними штрихами, деталлю, силою уяви і є особливістю стилю письменника. Автор зумів побачити в людині приховане від зовнішнього світу, обіграв непоказне й буденне. Персонажі у «Снах неофіта», що оточують Пашка, у різних тональностях наповнюють портрет доби – хаотично-нестримної, драматичної. Колектив журналістів телеканалу обласного телебачення уособлює прогресивний прошарок міста. Це не ідеальні люди. Це харизматичні особистості зі своїми проблемами, життєвими цінностями, успіхами й невдачами: Лорік – «…екс-викладачка музичного училища, яка зовсім недавно з’явилася в редакції, ошляхетнивши чоловічу компанію»; «Анатолій Григорович Кияниця в доброму підпитку здатний видати два сюжети до обіду й, якщо треба, ще два після, уже в напівпритомному стані» [3, с. 21]. Атмосфера в колективі легка, тут добре уживаються і старожили, і випускники-філологи. В авторському представлені образи журналістів сповнені симпатії й легкої іронії. Індивідуальному стилю П. Вольвача притаманне зображення портретів у динаміці, в акцентуванні рис, що виявляються в повсякденних звичках, невимушеній поведінці, манерах спілкування. Такий художній хід дозволив створити колоритний образ Москаля – журналіста: «…кряжистий Москаль, напружившись, згинає руки в ліктях. Під зеленою футболкою пнуться біцепси» [3, с. 25]. Привабливо-іронічні замальовки персонажів органічно вплітаються в концептуальне бачення мистецько-культурного та інформаційного простору індустріального міста.

У центрі сюжетної канви привертає увагу зіткнення поглядів на літературну творчість двох поетів – молодого, перспективного Павла та визнаного, хворобливо-амбітного Костянтина Григоровича Гулого. У вічній проблемі місця поета в суспільстві П. Вольвач виявив несподівані акценти – ницість і підступність «метра» поетичного слова. Постать Гулого концентрична, у ній кожна деталь є сутнісною: «Гулівські губи зціпилися в риску, а ніздрі порожевіли, як після плачу. Ось очі, очі спідлобно світили вперед, наелектризовані» [3, с. 160]. Внутрішнє єство персонажа передано в його манері вести дискусію, в образах на дружню критику молодшого колеги: «Сентиментальщина, канє-єшно. – Гулий провадив своє. – Куди нам хуторянам? … А знаєш, чого так? … Бо я занадто панькався з тобою! Бо я думав, що засіваю у вдячне поле. А діждався жорстокої глухоти й нерозуміння» [3, с. 160]. Митець не вигадував певних характеристик зовнішності й психіки персонажа, він вдало списав їх із реальної людини, додаючи експресії. У цьому й секрет повноти образу. Постать Гулого суперечлива. Свій поетичний дар він розпорошує для широких потреб, орієнтуючись на визнання й матеріальну винагороду. Риси персонажа гармонують із тональностями середовища 90-х ХХ ст. З відвертою іронією малює П. Вольвач своєрідну галерею-карикатуру представників так званої еліти індустріального міста. Це Боря Сахно – співак, що виконує «…пісні на вірші місцевих поетів, тонкоголосячи і зводячи брови дашком, над окуляри» [3, с. 63]. Влучність характеротворення досягнуто абсолютним умінням бачити в людині найсуттєвіше, особливо коли ця людина знайома до набридливості. Письменник удався до саркастичних інтонацій, беручи за основу промовисті висловлювання інших персонажів: «Етот тіхоня кабєль пєрєгризьот, штоби на екранє засвєтіцца» [3, с. 63], – підсміюються на телебаченні з частого гостя. Призупиняючи погляд на важливих деталях зовнішності, фіксуючи моменти рухів персонажів, письменник описав губернатора і мера міста. Це своєрідний спільний портрет двох персонажів: «Губернатор» Куковальський згідливо покивував, білів бездоганною сорочкою й сивим чубом, зломленим вихором. … Садовничий – такий собі міні-губернатор. Міні, бо дрібніший за статусом і зростом. А так – усе схоже, навіть роздвоєне підборіддя і ямки на щоках, що заокруглюються усміхом, − вони люди не злі … і знов спадають, бо за скельцями в обох уже загусає державна задума…» [3, с. 16]. Складовою портрета доби у романі є образ Запоріжжя. Місто з його будинками, вулицями, базаром, заводами, транспортом, природним ландшафтом виступає багатоаспектним персонажем. Воно гармоніює з настроями й поведінкою людей, увиразнює їхні ідейні устремління, матеріальні інтереси й духовні цінності. В екстер’єрах, як і в портретах людей, основне функціональне навантаження несе деталь. Це звуки, запахи, написи, світлові ефекти – і штучні, і природні: «Темна арка, у якій завжди пахло чебуреками, виводила з базару на вулицю Анголенка, що рябіла вивісками над двигтливим потоком, спадаючи вниз, до проспектових башт, за якими мріла смужка Хортиці» [3, с. 47]. В описах міста, як і в житті його жителів, поєднується приземлено-буденне і святково-піднесене: «Півмісяць-півкульбаба біліє в небі. Кілька бомжів вештаються між базарними рундуками, що темніють за воротами з аркою» [3, с. 119]. В авторському баченні все це складає строкату композицію, органічну з внутрішнім станом головного героя: «Запізнілі морози змінилися відлигою. Уздовж хідників темніли кучугури злежаного в камінь снігу. Вітер гнав пакети й порожні бляшанки, гримкотів жерстю вивісок» [3, с. 87]. П. Вольвач відвертий перед читачем. У зображенні рідної стихії міста майстерно контамінувалися й ніжна любов, і гіркий біль, надія й безнадія.

Отже, художня манера П. Вольвача у романах «Хрещатик-плаза» і «Сни неофіта» самобутня, оригінальна в аспекті образотворення, вибудови потоку свідомості, використанні іронії та асоціативності, що в майбутньому буде об’єктом дослідження науковців.

Література

1. Вдовиченко Г. Павло Вольвач : «Сюжетом наступного роману буде саме життя». URL : http://wz.lviv.ua/life/121666.
2. Вергелес Т. Кіріко і правда-матка Павла Вольвача у «Снах неофіта». URL : http://zik.ua/news/2017/05/01/kiriko_i_pravdamatka_pavla_volvacha_u_snah_neofita_1088673.
3. Вольвач П. Сни неофіта : роман. Львів : Видавництво Старого лева, 2017. 288 с.
4. Вольвач П. Хрещатик-плаза : роман / Павло Вольвач. Київ : Український пріоритет, 2013. 287 с.
5. Клименко В. Чого боїться Вольвач? URL : http://www.umoloda.kiev.ua/number/438/164/15832/.
6. Корчук І. Павло Вольвач : Роман «Хрещатик-Плаза» – про «журналістів» і «кагебістів» : інтерв’ю URL : https://rozmova.wordpress.com/2013/06/08/pavlo-volvach/.
7. Стусенко О. Клясика Павла Вольвача. URL : http://litakcent.com/2011/04/18/kljasyka-pavla-volvacha/.
8. Урись Т. Національна самоідентифікація ліричного героя у творчості Павла Вольвача. Науковий вісник МДУ ім. В. Сухомлинського. Філологічні науки (літературознавство). № 1 (15). 2015. С. 200-203.

2017 р.

ГЕНЕТИЧНИЙ КОД ДОБРА:

ШЕВЧЕНКО І ЛАЗАРЕВСЬКІ

За будь-яких суспільно-політичних обставин для українців і народів, близьких історично та духовно, ім’я Т. Шевченка однаково дороге. Про його значення для розвитку національних культур, своєрідність філософії, закодованої в поетичному слові, його оточення написано чимало, але щоразу хвилюють прижиттєві зв’язки митця з людьми, про які дізнаєшся від тих, хто живе поруч.

Імена справжніх друзів, що доля послала Т. Шевченку й поріднила їх, братів Лазаревських, синів Афанасії та Матвія, золотими літерами вписано в історичний реєстр. Це про них поет писав: «На удивление симпатичные люди эти прекрасные братья Лазаревские, и все ше[с]ть братьев как один замечательная редкость». Вони побраталися з Т. Шевченком, підтримували його в часи заслання кожний у силу своїх можливостей, допомагали морально й матеріально вижити в тих складних умовах, супроводжували в Україну на вічний спочинок.

Садиба Матвія Ілліча та його дружини Афанасії Олексіївни Лазаревських козацько-старшинського, а потім дворянського роду, знаходилась у селі Гирявка Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер село Шевченкове Конотопського району Сумської області). Матвій Ілліч за багаторічну сумлінну працю отримав право потомственного дворянина, чин колезького асесора, хрест ордена Святого Володимира ІV ступеня. Це була людина, яка жила за принципами совісті й честі. Такими він виховав і своїх дітей. Великого багатства він не нажив, і не помножило його одруження на дочці відставного секунд-майора Харківського мушкетерського полку Афанасії Олексіївні (вона з відомого роду Лащинських), мали 38 душ селян і 150 десятин землі, а тому багатим сусідам були нерівня. З одинадцяти дітей (Ольга, Микола і Олександра померли в дитинстві) залишилося восьмеро: дві доньки Марія та Глафіра і шестеро братів – Василь, Михайло, Федір, Яків, Іван, Олександр. Вони були людьми високої культури й порядності, виховані дружніми й безкорисливими людьми, які з честю виконували свій обов’язок – служити Вітчизні. «Всі вони стали генералами!», – розповідає Інна Євгенівна Скоропадська (Лазаревська), правнучка Федора Лазаревського, яка сьогодні мешкає в Запоріжжі.

Федір Матвійович Лазаревський (1820-1890) початкову освіту отримав вдома, потім навчався в Новгород-Сіверському повітовому училищі, закінчив Чернігівську гімназію та словесний факультет Харківського університету. Служив кілька років у канцелярії Чернігівської губернської управи, а з 1845 року був призначений на посаду столоначальника Оренбурзької прикордонної комісії. Пригадуючи коротке перебування Тараса Шевченка в Оренбурзі, Федір Матвійович констатував, що йому тоді «велося непогано. Життя його нічим не відрізнялося від життя кожної вільної людини. Він тільки вважався солдатом, не виконуючи ніяких обов’язків служби. Його, як то кажуть, носили на руках. У нього було безліч знайомих, які дорожили його товариством, не лише в середніх класах, а й у вищих сферах оренбурзького населення». Служба в далекому Оренбурзі подарувала першому з братів – Федору Матвійовичу зустріч із уже тоді багатьом відомим поетом і художником Т. Шевченком. У далекий закуток Росії, куди Федір Лазаревський був призначений на службу, відправляли переважно бунтівників, куди й потрапив автор «Кобзаря». «Федір жив в Оренбурзі з 1845 по 1854 рік. Через нього з Т. Шевченком познайомився і Михайло, з яким потім поет найбільше дружив», – розповідає Інна Євгенівна. З покоління в покоління в родині Лазаревських передаються слова Т. Шевченка про Михайла. «Це моя совість!», – так говорив поет.

Федір Лазаревський згадував: «Не задумуючись, я побіг у казарми й насилу відшукав там новопривезеного арештанта. Він лежав долілиць на нарах, заглибившись у читання Біблії. Доти я ніколи не бачив Шевченка, а знав тільки його «Кобзаря» та «Гайдамаків». Забувши про присутніх наглядачів, у юнацькому пориві я кинувся йому на шию». Це «знайомство зігріє його в цій напасті», – писав І. Дзюба і продовжував, що «ця експансивність незнайомого молодика, певно, здивувала Шевченка, − він ще не знав, що й у цих далеких краях йому траплятимуться люди, які не тільки знають його, а й схиляються перед ним». Очевидно, тут спрацювали ментальні риси українців – доброта й щирість, якими сповнені серця родини Лазаревських. Прізвище Лазаревські (із козаків Лазоренків) очевидно походить від Лазаря, біблійного персонажа, а тому добро в цій родині закодовано задовго до народження братів.

Бажання допомогти Т. Шевченку не зупинив і генерал Ладиженський, «гуманний начальник», до якого відразу ж звернувся Федір Матвійович. Зі своїм товаришем Сергієм Левицьким вони почали діяти через чиновника особливих доручень при генерал-губернаторові, підполковника Юхима Матвєєва, а Ладиженський «не помічав» цих клопотань. І «через два дні, – читаємо у спогадах Федора, – Шевченко прийшов до нас на квартиру. Я зустрів його як брата, як найближчу людину. Зі мною жив тоді Левицький, і Тарас Григорович з обома нами був сердечно простий, і ми відразу ж стали друзями…». Нові друзі всю ніч говорили, співали й плакали, а вранці було прощання, бо арештант отримав призначення в Орську фортецю. Але між Федором і Тарасом ніколи не поривалися дружні зв’язки. Часто Т. Шевченко жив на квартирі Федора. Федір всіх знайомих, які їхали до Орська, просив хоч чимось допомогти його новому приятелю, передавав листи, книжки, матеріали для малювання. Василь, найстарший із братів Лазаревських, подарував Тарасові два ящики сигар і 50 карбованців грошей. Через Михайла (на його ім’я надходили субсидії) Тарас отримував гроші. Важливими для нас, «кому дорога істина», є запевнення Федора, що Тарас завжди з вдячністю згадував начальників Орської фортеці, як своїх охоронців. Він констатував: «Тарас, Поспєлов, Левицький і я зажили, як то кажуть, душа в душу: ні в кого з нас не було нічого свого, все було спільне; а з Тарасом у нас навіть одяг був спільний, бо в цей час він майже ніколи не носив солдатської шинелі».

Цінними є спогади Ф. Лазаревського й про таке: «Зрідка влаштовувались вечори з дамами, причому незмінною Тарасовою подругою була незвичайної краси татарка Забаржада». Літературознавці вважають, що поезія «І станом гнучим, і красою…», звернена до невідомої особи, присвячена їй.

Т. Шевченко у листах до Федора високо поцінував його порядність, називав його «добрим земляком». Йому, «братові», Т. Шевченко присвятив поезію «Не додому вночі йдучи…». Ще один Шевченків вірш «Ми заспівали, розійшлись…» пов’язаний із прощанням поета з Федором. Розлучились вони 1850 року й не бачились до 1857-го. На добру згадку Т. Шевченко подарував Федору Біблію з дарчим надписом. А його слова про Федора стали хрестоматійним: «Це один з найшляхетніших людей! Він першим не встидився моєї сірої шинелі, перший зустрів мене після повернення з киргизького степу й запитав, чи є в мене що пообідати...».

Федір Лазаревський по смерті Т. Шевченка писав: «Читаючи все, що до цього часу написано про Шевченка, я завжди хвилювався через рясну неправду в цих писаннях, і завжди моя рука тягнулася розвіяти навмисну брехню, безпідставні висновки, наклепи…, що у такій величезній кількості нагромаджено в писаннях про Шевченка».

Інна Євгенівна Скоропадська (Лазаревська) (1925 р. н.) – правнучка Федора Матвійовича Лазаревського, хранителька пам’яті роду, виглядає елегантно. Її шляхетність, розум і скромність – те, що вирізняє людей-інтелігентів, не показові. Бережно гортаючи альбом з фотографіями, з великою любов’ю вона розповідає історію свого роду. На фотографії, датованій 1867 роком, прадід – Федір Матвійович зі своєю дружиною Єлизаветою Валеріанівною, який, зустрівшись із земляком Т. Шевченком в Оренбурзі, опікувався ним до самої його смерті. А ще в родині з покоління в покоління передаються слова Т. Шевченка про всіх братів Лазаревських, які Інна Євгенівна проказує з великою теплотою: «Диво − брати Лазаревські!».

Увагу привертає реліквія, яку вона зберегла, і, окрім матеріальної, має велику духовну цінність – «Т. Г. Шевченко. Кобзар. Гайдамаки». На іншій сторінці читаємо: «Дозволено цензурою. С-Петербургъ, 12 декабря 1885 года. Посвята к Василію Івановичу Григоровичу на память 22-10 апреля 1838 г. Вступна статья Д. И. Эварницкій».

Під час останньої поїздки Т. Шевченка в Україну 21 серпня 1859 року поет поспішив заїхати в Гирявку, до родового гнізда Лазаревських, щоб вклонитись Афанасії Олексіївні, яку називав своєю матір’ю, а її синів – рідними братами. М. Чалий писав: «Сімейство Лазаревських становить рідкісний зразок родинної любові й приязні. Усі шість братів живили до матері зразкове почуття синівської любові. Не минало й року, щоб у день її ангела двоє або троє з них не відвідали своєї обожнюваної матері, а то й усі шестеро з’їжджалися на хутір, не зважаючи на будь-яку віддаль від місця своєї служби. Він свідчив, що на подарованому автографі вірша «Садок вишневий коло хати…» Тарас залишив дарчий напис: «Афанасії Олексіївні Лазаревській». Відомий і портрет Афанасії Олексіївни, якій він подарував, і офорт «Свята родина» з написом: «Афанасії Олексіївні Лазаревській на знак глибокої поваги. Т. Шевченко. 12 липня 1858 року».

Афанасія Олексіївна сердечно прийняла Т. Шевченка. Тарас зустрів тут і свого оренбурзького «ангела-охоронця» − Федора. Їхнє спілкування тривало. Федору сподобався крій Шевченкової української сорочки, і він замовив матусі пошити таку, як у Тараса. 25 серпня з Федором та Іваном через Кролевець Т. Шевченко вирушив до Петербурга. У Кролевці вони перепочили в сестри Глафіри Лазаревської, заїхали у Глухів до її чоловіка, і їхні дороги з Федором розійшлись, бо той поїхав до Орла на службу, а поет – до Петербурга. Ці дні перебування поета на Конотопщині – прощання з рідною Україною, яку він так любив. Федір Лазаревський писав, що коли в 1859 році від’їжджав із Петербурга (був призначений управителем Орловської удільної контори), Шевченко йому наказав любити селян. «Двадцять три роки я обіймав посаду управителя удільної контори, і у вухах моїх при будь-якій справі з селянами завжди лунали ці знаменні слова, і я виконав заповідь народолюбця Тараса».

Повагу до Афанасії Олексіївни Лазаревської Т. Шевченко висловив у листі від 9 жовтня1858 р.: «Благородных сыновей ваших я привык называть моими родными братьями, позвольте же вас называть моею родною, невиданною искренне любимою матерью». Позаочі поет називав її «божественна бабця».

Відомі два Шевченкові листи до неї і два листи до Тараса Шевченка. У одному, від початку вересня1858 р., вона сердечно дякує поетові за дружбу з її синами, обіцяє передати малоросійських гостинців із сином Іваном і щиро наставляє: «…Любите там в Петербурге моих детей, как они Вас любят, и не забывайте нас, как мы Вас не забыли».

У листі від 9 жовтня1858 р. Тарас Шевченко сповіщав, що гостинці від Афанасії Олексіївни він отримав і дякував.

До Афанасії Олексіївни, як до рідної матері, звертався Т. Шевченко за батьківським благословенням, коли надумав одружитися з Ликерою Полусмак. У відповідь він отримав такого листа: «1860 г., 11 сентября. Гирявка. Сердечно благодарю Вас, мой дорогой и добрейший сын, Тарас Григорьевич, за Ваше внимание ко мне; не знаю, чем могла я заслужить его, но я горжусь им и высоко его ценю. Благословляю Вас чистым сердцем на предстоящую Вам новую жизнь. Желаю Вам насладиться в ней возможным на земле счастием! Желаю Вам так искренно, так чистосердечно, как я желала бы его моему родному сыну. Молю Бога, чтобы он когда-нибудь привел меня увидеть и обнять Вас с Вашей супругою в моем доме, где так еще свежа память о Вашем посещении. Усерднейший Вам друг и маты А. Лазаревская».

У 1860 році Федір Лазаревський одружився на Єлизаветі, одній із чотирьох дочок орловського губернатора Валеріана Сафоновича. У неї був безнадійно закоханий відомий російський поет Олексій Апухтін, який засипав її квітами, присвятив їй поезію «Давно не тешусь я мечтами…» і власноруч записав до її альбому. Цього альбому давно нема, але Інна Євгенівна береже сторінку з нього, як пам’ять про прабабусю, Єлизавету Валеріанівну. Зворушливо звучить з її уст поезія, якій більше ста п’ятдесяти років:

Давно не тешусь я мечтами

Я сердце жадно берегу,

Но равнодушными глазами

Ее я видеть не могу.

И лишь услышу звук знакомый

Ее замедленных речей,

Мне снятся старые хоромы,

И зелень темная ветвей.

Мне снится ночь, пустое поле,

У ног колышется трава,

Широко дышит грудь на воле,

Как жемчуг сыплются слова.

А то другим душа согрета,

И мне, Бог знает почему,

Мне снится старый сон поэта

И тени, милые ему.

Мне снится песня Дездемоны,

Ромео пролитая кровь,

Их вечно памятные стоны,

И вечно юная любовь.

Я весь горю святой враждою

К глупцу, злодею, палачу.

Я мир хочу спасти собою,

Я жертвы подвигов хочу.

Мне снится все, что снится может,

Что жизнь и красит, и живит,

Что ум святым огнем тревожит,

Что сердце страстью шевелит.

І. Корнющенко в статті «Один із найближчих друзів Кобзаря» розказав про життєвий шлях Федора Лазаревського, наголосивши, що він був сумлінним службовцем. На схилі літ Федір придбав за 18тисяч карбованців маєток на хуторі Побиванка (нині Липово-Долинський район Сумської області). Помістя з маєтком, господарськими прибудовами, ставком і садом розляглося на 450 десятинах. Селяни допомогли йому спорудити двоповерховий будинок, у якому в кімнаті-кабінеті була бібліотека, в якій налічувалось більше тисячі книг, папки з листами друзів. Федір насадив молодий сад, такий, який пам’ятав з дитинства в рідній Гирявці. Чотирнадцять щасливих років прожили Федір Матвійович і Єлизавета Валеріанівна, народивши трьох дітей – Олексія, Марію й Ольгу. Дружина померла від хвороби легенів. Федір одружився вдруге 26 липня 1877 року з Меланією Іллівною Баскаковою. Донька Марія покинула батьківський дім, коли вийшла заміж за суддю Володимира Свистунова, далекого родича з роду Лащинських, і виїхала з сім’єю до Гадяча. Через гнів батька за це з його спадку вона нічого не отримала. Марія Федорівна була щасливою в шлюбі, народила 5 дітей. Одна з її доньок, Надія Володимирівна – мама Інни Євгенівни Лазаревської. Інна Євгенівни працювала вчителем англійської мови в одній із запорізьких шкіл. Вона пам’ятає бабусю Марію, її розповіді про давні часи, згадує рідну сестру бабусі Ольгу, яка приїжджала до них із Санкт-Петербурга і вчила співати «Інтернаціонал» французькою мовою. Федір залишився самотнім, переживши свого сина Олексія – студента останнього курсу Петербурзького університету (життєва доля його закінчилась трагічно 13 серпня 1890 р.). На самоті, як правило, читав «Кобзаря». Похований Федір Матвійович на цвинтарі біля Русанівської церкви поряд з дружиною і сином. Маєток він заповів молодшій дочці Ользі, а Марії зобов’язав видати 18 тисяч рублів. Друга донька Ольга не жила на батьківському хуторі, переїхала до Петербурга, одружилась з Миколою Янжулом. Ольга Федорівна Янжул померла в блокадному Ленінграді в 1942 році. З усіх її дітей залишилась донька Віра Миколаївна Янжул (Брандер). Вона зберегла частину архіву Федора Матвійовича, і її нащадки передали їх до Інституту літератури ім. Т. Шевченка. З 1956 року зі своїм чоловіком, військовиком, Іваном Кіндратовичем Скоропадським, Інна Євгенівна приїхали до Запоріжжя з Овруча, де стояла 3-тя танкова армія, в якій він служив. Демобілізувавшись, Іван Кіндратович очолив Запорізький хлібозавод № 3, на якому відпрацював 23 роки. Надзвичайно дисциплінований (бо ж військовий), пройшов усю війну, а потім і вдень, і вночі разом зі своїм колективом годував смачним хлібом запоріжців.

Спогади про родину перериваються показами старовинних фотографій, виконаних надзвичайно професіонально. – Це моя мама Надія! – продовжує Інна Євгенівна. На нас дивиться надзвичайно вродлива молода жінка з модною зачіскою, одягнена у вишивано-мережений одяг. Це Надія Володимирівна (в заміжжі Чижова). Від фотографії не можна відвести погляд. Її одяг сам по собі унікальний, бо все зроблено вручну. До сьогодні в родині зберігається альбом Надії – випускниці Єлизаветинського інституту в Москві. Батько Інни Євгенівни – Євген Чижов (1879 р. нар.) – земський діяч, робітник, освічений українець, соціаліст, який переховував від більшовиків «контрреволюціонерів» і сам для них був «шовіністом», витримав дві «ревізії», був арештований, сидів у тюрмі. Євген Володимирович Чижов був знайомий з матір’ю Лесі Українки О. Пчілкою, яка в 1913 році після смерті доньки переїхала до Гадяча, перенесла туди редакцію «Рідного краю» й редагувала газету гадяцького земства. Разом вони відвідували літературний гадяцький гурток. Інна Євгенівна пам’ятає, як батько розказував, що одного разу О. Пчілка читала вірш, наголосивши, що він – перший і останній, писаний російською мовою. Батька забрали в 1937 році…

Т. Шевченко прохав у Бога «любові меж людьми», «єдиномислія» і «братолюбія», яке сам спізнав у родині Лазаревських, ставши шістьом братам духовним братом.

2018 р.

НА ПРЕСТОЛІ СЛОВА Й ДУМКИ:

РОМАН «В.І.Н.» Валентина ТЕРЛЕЦЬКОГО

У творчому доробку Валентина Терлецького роман “В.І.Н.” винятковий.

Мета цієї статті − інтерпретувати сутність авторської концепції ролі та місця митця в суспільстві, осмислити філософію його жертовності.

Уже назва роману «В.І.Н.» породжує питання: а хто є Він (виділення − В. К.) Автором правильно обраний і сюжетний хід − розшуки зниклої людини-митця, якій імені не дано. Це інтригує з першої сторінки, де однозначно констатовано: «Ні, не жилець Він був на цьому світі» [2, с. 5], і письменнику вдається утримувати цю інтригу до кінця. Повсякчас ловиш себе на думці, що В. Терлецький пише про себе, чому слугують поодинокі вкраплення-підказки: «Той, про кого він зараз писав, був чимось дуже близький йому» [2, с. 51]. Письменник «шукає сам себе» [1, с. 198], позаяк «…людина стороння – це таємниця значно більша…, ніж своя, близька… А таємниця завжди вабить!» [1, с. 183].

Головний персонаж роману Шульц, «класний журналіст» [1, с. 35], співробітник глянцевого журналу, якого щойно взяли на роботу після двох місяців безробіття, «ганяється за сенсацією», щоб стати відомим і високооплачуваним. Письменник представив робочі будні журналіста. Він, за старою журналістською звичкою, тезами дублює записи диктофона, уважний до співрозмовника, добре знає психологію людини, завжди володіє ситуацією, створює умови для «душевної» розмови важливим вередливим гостям. Живе самотньо в квартирі на околиці міста, «…похмурого, постійно затягнутого сизим смогом» [2, с. 18]. У цьому описі міста та інших деталях («…син Серафіми живе на правому березі» [2, с. 119], «жовтий сніг» [2, с. 123]) угадується Запоріжжя, що й потверджується подальшою констатацією: «Він вже стояв на вулиці, дивлячись у нічну порожнечу цього чужого йому міста, яке розповзалося на обрії червоними спалахами далеких заводів, де цілодобово кувалося невибагливе пролетарське свято, і гуло в пітьму какофонічними симфоніями передсвяткової суєти» [2, с. 132].

Журналіст повертається додому пізно ввечері, бо затримується на роботі, часто блукає центром, не кваплячись усамітнитись. Шульца «…нестримно тягне до людей» [2, с. 21]. Сон для журналіста − розкіш. Досвід допомагає йому «бачити» людину. Він розуміє завдання журналіста: «Читача треба виховувати, треба постійно тренувати його розум, інтелект, розвивати його допитливість і жадобу до нових знань. Я вважаю це головним у нашій професії» [1, с. 94].

У Шульца виникла ідея написати серію статей чи й книгу про Нього. Таким значущим займенником «ВІН» названо головного персонажа твору, котрий раптово зник. В. Терлецький розкриває формулу Його життя: «Він намагався сказати людям те, що від них постійно вислизало, що було для них нез’ясованим, таємничим» [2, с. 41]. Він пише вірші, «…послання, адресовані цілому людству», [2, с. 42], у яких розкривається Його душа.

Журналіст Шульц, із майже 20-річним стажем, але ця нова тема (журналістське розслідування) змушує його «…вчитися слухати, відчувати, співчувати, тріпотіти, рухатись» [2, с. 51]. Два інтерв’ю вже записано, але Шульца мучать вагання й сумніви, бо він ніяк не може зрозуміти, «…що йому заважає остаточно відчути радість від втілення нового проекту» [2, с. 19].

Автор роману поетапно моделює роботу журналіста, і роман «В.І.Н.» нагадує навчально-методичний посібник для журналіста-початківця: журналіст думає над тим, як працювати з матеріалом, адже не можна подавати все одразу, матеріал треба дозувати, а «…найпікантніші родзинки взагалі не варто оприлюднювати в журнальних статтях, залишивши їх для книги» [2, с. 19], бо ж від цього залежать і успіх, і гонорари. Книга ж має бути яскравою, неочікуваною й скандальною, аби потім добре продаватися.

Робота журналіста – це безкінечний процес знаходження нових свідчень і фактів, як розуміємо з тексту. Шульц продовжує знайомитися з людьми, які знали Його, бере в них інтерв’ю. Журналістка-практикантка Ольга, заступник голови фан-клубу Його групи, підкреслює його значущість: Його творчість вплинула на всіх, його музика, пісні, поезія, проза, живопис, публіцистика є викликом суспільству та реальності, бо просякнута духом бунтарства. У фан-клубі наголошували на Його інакшості, бо ж Він завжди виділявся з натовпу, змушував «…світ навколо себе сяяти якимось дивовижним, нетутешнім світлом» [2, с. 57]. Щоразу акцентується на тому, що Він випромінював світло. Серед інших Його вирізняє «внутрішня свобода» [2, с. 57]. Він – «…законодавець сценічної моди для молодих музикантів» [2, с. 58]. Він був щедрим, усім допомагав. Він для всіх – сенс життя. Його віра в справедливість, про яку Він писав, чи не в кожному творі. «Головний меседж усіх Його творів – людина народжена для того, аби бути щасливою. Це код, таємний сенс Його творчого спадку. А ще – особиста внутрішня свобода» [2, с. 59]. Незвичайність Його підсилюється повсякчас, навіть портретними характеристиками інших персонажів: Ніна – симпатична, у чорному пальті, кумедному дивному капелюшку, із сумними очима незрозумілого кольору.

Розбудовуючи образ митця, автор жодного разу не повторився в його характеристиках, відкриваючи нові грані таланту й поведінки того, кого розшукує Шульц. Письменник указує, що Він дуже вразливий: «…душу він мав настільки прозору і тонку, що вона рвалася, де тільки можна − то в одному місці, то в іншому» [2, с. 5]. Щоб виділити цю рису, В. Терлецький, подає її як містичну, а щоб запобігти образам митця, стверджує, що така людина буде покарана, «…особливо якщо вони стосуються Його творчості» [2, с. 43]. Він щирий і усім прощає образи, але за Нього карає Творець, Його оберігає доля, бо Він втілює добро на цій землі.

Роздумуючи над місцем митця в суспільстві, Терлецький-Шульц розуміє, що «…світ, суспільство − це машина, в якій кожен із нас повинен відігравати якусь свою роль, бути частинкою загального механізму» [2, с. 24], а щоб бути особистістю, стверджує: «А Він так не вважав, і не хотів бути однією з частинок, не хотів бути лише гвинтиком, бо був самодостатнім» [2, с. 24].

Уражає авторське вміння характеризувати сучасну епоху: «…за ці три-чотири роки у країні запанувала геть інша епоха – всуціль комерціалізована, нахабна, кровожерна, і навіть це місто змінювалося буквально на очах, обертаючись із провінційного, хоча й доволі великого обласного центру, на гомінкий безжальний мегаполіс» [2, с. 39-40]. В. Терлецький щоразу віднаходить нові слова та їхні відтінки, характеризуючи Його та пояснюючи причини зникнення Його: «Це місто Його вбивало щодня – повільно, але невідворотно… Буденність з її глибокою трясовиною дрібних справ і нікчемних обов’язків почала поступово поглинати Його, заковтувати, розчиняти у собі, змушувала стати її вірним слугою, виконавцем» [2, с. 86]. Письменник подав нищівну характеристику міста, ворожого людині: «У цьому місті, якщо ти йдеш вулицею усміхнений, якщо на твоєму обличчі посмішка, всі одразу думають, що ти обкурений або божевільний, В цьому – вся суть! З цього міста давно щезла радість. Його мешканці втратили здатність співчувати іншим, радіти їхнім усмішкам, підтримувати одне одного у важкі хвилини. Тут кожен сам за себе. А коли ти, не дай Боже, чимось вирізняєшся з-поміж цієї біомаси – тебе одразу затаврують збоченцем і хворим, або навіть небезпечним злочинцем. Тут не прийнято виділятися, тим паче – розумом» [2, с. 86-87]. І хіба Він міг жити в такому оточенні!? Він був «…один у полі воїн. … Він жив за таким принципом – треба. По-перше, вірити у свою справу, любити те, чим займаєшся, і, по-друге, вірити у себе самого, у свої сили та можливості, вірити, що зможеш зробити і довести справу до кінця» [2, с. 88].

Шульц розуміє, що загальна концепція циклу матеріалів у нього є, але вдалий, блискучий початок − це головна умова успіху всієї серії. Він зустрічається з різними людьми, які знали Його: Татусем Борею, Атанасом, Анною, Ніною… Вони впевнені, що митця убиває людська байдужість. Добре знаючи людську психологію, автор підмічає й оте ментальне − деякі раділи, коли він страждав, «…бо немає нічого кращого ніж, як бачити, як страждає той, хто подарував тобі мету» [1, с. 5].

Ідеальність у всьому є причиною самотності Його. Заглиблюючись у єство Його, автор порушує низку питань: а чи не був найголовнішим своїм ворогом він сам? І однозначно висновковує, що так, бо ж «…вони як живі свідки цього щоденного беззаконня і корисливої суєти…» [1, с. 10].

Письменник провокує читача, і, замість того, щоб пролити світло на цю виняткову особистість, поглиблює прірву між його незбагненністю та навколишнім світом. Суперечливість натури проглядається в її провокативній суті й неоднозначності, але все ж у Ньому переважає позитив: Він спокійний і терплячий, зносить невдачі, не звертає уваги на кривди, намагається всіх примирити, залагоджує скандали…, але останнім часом Він неконтрольований, а причина «…незатребуваність Його, як митця, артиста, автора» [1, с. 24].

Атанас пояснив закономірність зникнення Його, бо «…незахищеним, крихким і ламким Він був супроти цього світу» [1, с. 24]. Він був поводирем! Головна проблема Його була в тому, що він багато часу витрачав на інших, хоча в душу свою Він нікого не впускав до кінця, повністю: «…інколи Він мовчав про щось більше, ніж показував нам» [1, с. 26].

Анна говорила про Його яскравість, безкомпромісність, віртуозність як професіонала. В. Терлецький її словами умотивував зникнення Його, що свідчить про глибоке проникнення в психологію митця: «Ця постійна невдоволеність – собою, навколишнім світом, суспільством, станом справ і речей – поволі накопичується, зростає, доки не перетворюється на внутрішнього монстра, який пожирає тебе зсередини, щомиті виїдає твою душу» [1, с. 85]. Змалювання незвичайності Його нагадує поетів-романтиків ХІХ століття, ідеали яких були надхмарними, неприйнятними й чужими в реальному світі.

Письменник ніяк і ніким не виказує ім’я Його, і тому робимо висновки: Його, як конкретної особи з іменем, не існує, це узагальнений образ людини-митця, у якого вибору іншого немає в житті, Його життєва стежка наперед визначена характером. Назва роману «В.І.Н.», три влучних букви, що складають особовий займенник, однозначна: ця особа – автор роману.

Убивча популярність Його перетворила людей у натовп, і цим пояснюється божевілля Шульца. Шульц спостерігає за друзями Його, які всіма силами намагаються долучитися до Його слави, запевняючи, що саме завдяки їм Він стався, більше того, кожен говорить, що Він – це є ВІН, «носій Його ідей» [2, с. 131].

Шульц зустрічається з Анною, яка стверджує, що Шульц – це і є Він. У цьому випадку займенник «ВІН», що писався в тексті з великої літери і призначений для шанобливого сприйняття персонажа, Його, перетікає у звичайний займенник, втрачаючи сутність конкретної особистості. Отже, Він – Шульц, журналіст, поет, співак, критик, один із тих, кому наймення «Митець». А ставлення до Шульца таке ж шанобливе навіть без уживання логічно наголошеного Він, чим возвеличував Того, навколо якого розвивається сюжет. Шульц прийняв те, що він є Він.

Темп роману шалений, усе в ньому рухається, і ця динамічність досягається постійним нагнітанням дієслівних рядів-синонімів: «Він страждав, марнів і розчинявся, пропадав» [2, с. 5]; «…всі навколо бігали, галасували, сварилися, штовхалися» [2, с. 46]. Словогра В. Терлецького, а точніше авторська віртуозність, яскраво проглядається в передачі дії: «Він говорив, говорив, говорив, не задумуючись над змістом, не зупиняючись ані на мить, навіть не дослухаючись до себе – так, наче звично повторював заздалегідь підготовлений і завчений текст, ніби робив це кілька разів щодня. Здавалося, тепер його неможливо було зупинити – він міг говорити годинами поспіль і з кожною хвилиною все більше розпалювався, заводився, входив у азарт» [2, с. 143].

Парадоксальність у змалюванні не ідеального/ідеального Його поглиблює інтригу: «…був пияком і бабієм, наркоманом і скандалістом, забіякою і циніком» [1, с. 17]; «…у Ньому завжди боролися дві особистості – цинічний панк і витончений інтелігент» [1, с. 88]. Все це «закривається» суперпозитивністю: «Він нікого й нічого не боявся» [1, с. 17].

У тексті знаходимо влучні суто авторські епітети, що передають почуття журналіста: «…ненависно-рухливі лабіринти міста» [2, с. 20]; «…сіро-брунатне, ліхтарево-тоскне марево вулиці» [2, с. 62]; «какофонічні симфонії», «волохато-альтернативні малолітки»; «закутані у загуслу синю темряву вулиці» [2, с. 78]; «коцюрбився від холоду… маленький кудлатий звукорежисер», «нахабно-холодний мікрофон» [2, с. 132]. Майстерно виписані пейзажі відтіняють настрій: «…важке сіре небо, що вже готувалося пірнути у похмурий листопадовий вечір» [2, с. 77]. Чіткість пейзажних ліній, жорсткість пейзажу теж слугують настроєвій тональності: «Усю цю різнобарвну какофонію світла раз у раз розпанахували потужні спалахи автомобільних хмар, що нахабно нарізали синю вуличну темряву великими шматками, а потім знову щезали у темній невідомості численних поворотів і перехресть» [2, с. 78]. Опис бару, у якому Він проводив вільні години («…від цього місця віяло якимось дивним напівзабуттям, якимось химерним позачассям, де реальність застигла у бурштиновому вакуумі» [2, с. 20]) стверджує часову незмінність. Оригінальність автора роману простежується і в намаганні передати душевне сум’яття персони: «Він ішов і напружено думав, що сталося з усіма цими людьми… думки змішалися в суцільну в’язку і доволі несмачну кашу, яка клекотіла на великому полум’ї його душевних сумнівів, вихлюпувалася назовні із просмаленого казана його голови, обпікала все навкруги смердючим клейким нерозумінням» [2, с. 134].

Письменник уважний до деталі, яку повторив для упізнаваності: кандидат у мери міста «…дивився поверх людських голів», «як султан у гаремі», «…високий чорнявий чоловік з вічною білозубою усмішкою на тонкому смаглявому обличчі», «…обвів байдужим поглядом» [2, с. 133]. Правда життя проглядається в угадуванні певних політичних обставин у країні: під час промови мера з натовпу вилетіло яйце, «…розтікшись жовтогарячою плямою на його дорогому шкіряному костюмі» [2, с. 134].

Зорово-слухові образи претензійно передали підготовку містян і святкування новорічної ночі, реалістичне сприйняття цього дійства.

Сон Шульца, як розв’язка твору, форма осмислення того, що ж сталося. Стверджується колообіг життя, це Щульц «біжить по колу». І «…йому хотілося лише одного – вирватися за межі цього замкненого кола, розірвати пута старого життя, стати іншим, стати, нарешті, самим собою» [2, с. 148]. В. Терлецький допомагає зрозуміти, що це типова життєва дорога Його, творчої людини-митця, повторюючи одну і ту ж сцену – на початку роману [2, с. 20] і в кінці [2, с. 148]: ранок, інтер’єр кав’ярні, де, як правило, відбуваються зустрічі журналіста з і нтерв’юером, барменша Лєна, відвідувачі, які приходять, «…аби звести рахунки з реальністю та погрітися обвугленими душами серед таких самих невдалих і пропащих…, як він, самотніх шукачів світла і тепла» [2, с. 20-21].

І все стає на свої місця: сюжетна напруга спала, її місце заступив убивчий спокій, звичайний розмірений темп життя: перший робочий день нового року, секретарка Галя, Сашпан (так прозвали головного редактора видання, у якому працював Шульц, Олександра Павловича). Опис ранку витвережує й допомагає зрозуміти душу Шульца: «…холодний засніжений ранок майорів над містом, ніби білий прапор капітуляції виснажених свят перед армією неминучих буднів» [2, с. 149]. Але це тільки початок нового дня, який принесе нові зустрічі та враження, а життєвий багаж уже напрацьовано, і журналіст Шульц має безліч нових проектів, які хоче реалізувати.

Шульц погоджується на прохання батька хворої дівчинки, його випадкового знайомого, зустрітися з нею, аби уберегти батькову надію, що ця зустріч буде для неї не тільки новорічним дарунком, а й її підтримкою. Це є найкращою демонстрацією доброти Шульца.

Ще один майстерний авторський поворот сюжету: Аліна, так звали хвору, читала Його книгу з промовистою назвою «Гра у самого себе». Тому маємо чітку відповідь на питання «Хто є Він»? Зрозуміла й семантика слова «В.І.Н.» (вибору іншого нема), бо справжність митця – у його єстві. Він, «…той, справжній, яким колись давно народився, прийшов з небуття, виплив із невідомості, видряпався на світло з того світу, куди згодом неодмінно повернешся. Лише ти сам – голий, чистий, прозорий, цнотливий. Без тіні, без відтінків, без фарб і мішури. Самотній, як вітер, і вільний, як подих. Лише ти істинний, і більше ніхто. Сам на сам з нестерпною правдою, яку завжди намагався приховати від себе. Правдою про саму правду – ти є!» [2, с. 154]. За витонченою авторською характеристикою Його стоїть письменник. Його Я зливається з ліричним Я. Отож, це «гра у самого себе» [2, с. 90]. Митець свідомий того, що «…життя – це гра, але весела і зухвала. Аби виграти, треба постійно мати настрій переможця, бійця!» [1, с. 95]. Отож, роман «В.І.Н.» – автобіографічний. Але цей роман – не «Віват» собі, а гімн журналісту-митцю, що й засвідчує звернення Шульца до присутніх на конференції: «Я вітаю вас усіх з цією визначною подією – ви повернулися!» [2, с. 155].

Отже, роман «В.І.Н.» В. Терлецького – це намагання заглибитись у себе, знайти себе у собі, зрозуміти власну сутність, віднайти те сокровенне, що визначає людську значимість і вартісність. Картини природного сонячного світла – опис весни у кінці твору, допомагають ствердити неминучість щасливого майбуття. Ідея оновлення життя, осяяна вселюдським розумінням щастя, що «…дозволяє людині почуватися собою, а не грати у це» [2, с. 156], а отже, ідея оновлення світу – те, до чого прагне душа В. Терлецького-митця. Але в кожного попереду власна гірська дорога, яка рано чи пізно, але неодмінно приведе до морських просторів. У кожного своє плавання, і автор сміливо вирушає в нього, що, очевидно, символізує життєвий вир. Авторські розмірковування про пекло і рай – це суто філософське сприйняття світу. Отож, роман В. Терлецького в контексті творів сучасної української літератури займає свою, окрему нішу, і може бути предметом нових досліджень.

Література

1. Покальчук Ю. Подорож довкола себе. Паморочливий запах джунглів. Харків : Фоліо, 2005. С. 179–1
2. Терлецький В. В.І.Н. (Вибору іншого немає) : роман. Львів : Кальварія, 2017. 160 с.

2019 р.

ТВОРЧІСТЬ

Любові ГЕНЬБИ

Любов Геньба – член Національної спілки письменників України, письменниця, журналіст, режисер, громадська діячка, автор восьми поетичних збірок: «Грушеве» (1992), «Іменем твоїм» (1995), «Паралель» (1998), «Повези мене у Красиве (2006), «Душа іде на сповідь» (2006), «Обвітрені сувої половчанки» (2012), «Вальс бажань» (2012), «На гостинах у долі» (2017).

Ім’я Л. Геньби внесено до «Енциклопедії сучасної України» та енциклопедії «Відомі люди України». Її ім’я часто звучить на телеканалах і радіо. Поетеса має численні нагороди за розвиток культури й духовності, за професійну майстерність, за вагомий особистий внесок у розвиток культури Запорізького краю, є лауреатом літературно-мистецької премії ім. Петра Ребра (2018). У 2019 році за значну багаторічну літературну і громадську діяльність, популяризацію української літератури й культури, за вагомий внесок у розбудову української національної культури та відродження української духовності нагороджена медаллю «Олександра Довженка». Про неї поетично говорять документальні стрічки «Голосом віків землі своїй молюсь» та «Жінка на ім’я Любов». Маючи освіту режисера масових заходів, Л. Геньба – активний учасник районних, обласних, всеукраїнських свят, які готує як сценарист, ведуча та актор. Усе свідоме життя покладено на вівтар культурного розвитку рідного краю. У системі закладів культури Л. Геньба працює з 1989 року.

Народилася 28 лютого 1960 року у с. Грушеве – за 7 км від районного центру Гуляйполе, у сім’ї хліборобів. 1977 р. двері середньої школи зачинились і почалося нове життя.

Письменницька доля – нелегка. Торуючи свій шлях, поет проживає багато людських життів, приміряючи їх на себе. І здавалося б, ніщо не завадило юній поетесі вступити до вишу. Вчилася добре, захоплювалася історією та літературою, володіла іноземною мовою. Математичні науки бігли вслід. При вступі на історичний факультет добре склала іспити, але не вистачило одного бала. Повернулася до Гуляйполя, але з вокзалу пішла не додому, а до райкому комсомолу, кажучи собі: «Не маю права сидіти у батьків на шиї, мушу заробляти собі на життя». Поїхала до села старшою піонервожатою. У школі не вистачало вчителів, тому викладала історію, українську мову і літературу в молодших класах. Її бажання бути цікавим учителем помітив директор школи, ставив за приклад іншим учителям, хвалив, як дівчина без освіти вправно подає матеріал, вибудовуючи свою методику. Наступного року Л. Геньба знову їде вступати на історичний факультет – і знову невдача. Тодішньому ректору зухвало викаже своє ставлення до несправедливого підходу в прийомі дівчат на історичний факультет і знову повернеться додому. Через двадцять років уже колишній ректор буде шукати знайомства з уже відомою гуляйпільчанкою, бо ж і він із цих країв. Зустріч буде теплою, змістовною. Учений і поетка говоритимуть однією мовою про високе бачення слова.

Долаючи життєві біди, не полишала мрію про навчання, брала уроки у своїх колишніх учителів, списала не один зошит із граматичними правилами. У 1989 р. друзі порадили: «Та напиши ти твір своїми віршами!» Послухала і за звичкою в кінці підписалася – «Л. Геньба»! У результаті – робота дешифрована! Крах мрії! З університету йшла як у тумані, проклинаючи нещасливу долю.

А потім не вступить – влетить на відділення режисури у м. Мелітополь, відмінно склавши іспити. Роки навчання будуть насичені записами на радіо й телебаченні, концертною і поетичною діяльністю. На запитання викладачів, де вона були стільки років, відповіла: «Була заміжня!». 1996 року Л. Геньба закінчила з відзнакою Мелітопольське училище культури (народна художня творчість, режисер масових театралізованих заходів, організатор культурно-дозвіллєвої діяльності).

І лише в 2001 році сміливо переступить поріг університету. І ось тепер, уже будучи членом НСПУ (з 1997 р.), почне штурмувати науку. В одній аудиторії навчається, а в іншій – навчає сама, виступаючи перед молоддю, бо її вірші вже стали окрасою літературного процесу. Університет стане другим рідним домом, тут Любов Григорівна знайде і друзів-однодумців. 2005 р. вже відома поетеса закінчила філологічний факультет Запорізького національного університету, ставши дипломованим викладачем української мови та літератури).

Упродовж 2003 – 2020 рр. Л. Геньба була директором Гуляйпільського краєзнавчого музею. За сімнадцять років її керівництва музей став знаним не лише в Україні, а й далеко за її межами. Його експозиції збагатилися рідкісними експонатами, задля популяризації історії гуляйпільського краю було започатковано нові музейні зв’язки між областями та районними центрами. До сьогодні в музеї працює літературна вітальня, відвідувачів частують смачними стравами, звучать веселі пісні, дотепний гумор. Гуляйпільський краєзнавчий є окрасою музеїв області, бо тут зосереджена притягальна сила простору, який зберігає живу історію. Для міста – це унікальний центр, який презентує історичне надбання рідного краю, органічно вплітається в розвиток туристичної галузі, завдяки якій не забуваються шляхи до Гуляйполя.

Візитівкою Гуляйполя є ім’я ватажка повстанського руху на півдні України (поч. ХХ ст.) – Нестора Махна, шлях якого до волі був политий кров’ю і потом. Про нього розповідають експонати музею. Ідеї Н. Махна й досі витають на багатьох континентах, тому Гуляйполем цікавляться в Німеччині, Італії, Бельгії, Швеції, Польщі, Америці, Канаді. Гості з далекого та близького зарубіжжя – звичне явище для працівників музею. У 2017-2019 рр. гостями Гуляйпілля були Нарахіто Тояма з чоловіком і «анархістка» Кіра з Японії. Від Кіри, яка в Токіо має власне видавництво, музей отримав пам’ятний календар із зображенням революційного шляху батька Махна. Відомий німецький кіноартист Марк Зак не лише відвідав музей, а й подарував свою книгу, написану завдяки документальній допомозі співробітників музею. Близьке зарубіжжя порадувало візитом Литовського екс-прем’єра Адрюса Кубілюса з депутатами, які побували в музеї під час велопробігу сходом України. Гості з Казахстану та незалежний кореспондент зі Швеції Пауль Флюшігер були приємно вражені ошатністю музейних експозицій.

З великим розмахом містяни відзначають пам’ятні дати відомого земляка – Н. Махна. Цим подіям передувала велика популяризаторська робота, яку проводила директор музею Л. Геньба з науковими співробітниками.

У 2019 р. сталася ще одна визначна подія. Родинне гніздо Махнів, що знаходиться в м. Гуляйполе на вул. Трудовій, передано під музей-садибу. Велика робота ще передує створенню музею, але перший крок зроблено.

Для Л. Геньби все, що пов’язане з пам’яттю відчайдухів-земляків – сокровенне. Коли розпочалися бойові дії на сході у 2014 р., гуляйпільці першими на Бочанській горі, розташованій по дорозі в Донецьк, підняли махновський і український прапори. Хлопці-добровольці пішли з такими ж прапорами на передову. Все це щемним спогадом пройшло через серце поетеси. Вона скаже на мітингу: «Доти кулемети мовчать, поки волю не чіпають…». Дух козацької вольності, махновської відваги нуртує в душах гуляйпільців. Л. Геньба писала в районній газеті: «Інформаційний простір повинен бути настільки насичений озоном українського, щоб навіть уві сні ми не змогли зрадити Україні».

У музеї, за сприяння Л. Геньби, знімалися документальні й художні фільми, зокрема й зарубіжними кіностудіями – французькою на чолі з відомим режисером Эленом Шатиленом та іспанським каналом «Каталонія-3».

Життєва доля Л. Геньби теж складалася нелегко. Перший її чоловік, Ігор Дубченко, – справжнє кохання. Його батько Павло Явтухович був лікарем, людиною чудових якостей, культури й великого розуму. З перших днів він був на війні, дійшов до Берліна, звільняв Гуляйполе від фашистів. Мати, Ніна Василівна, була родом з Нальчика. З початку війни вона розпочала бойовий шлях регулювальницею, згодом – снайпером, а потім – зв’язковою. У Берліні 9 травня 1945 р. одружувалося 20 пар, серед них були Павло й Ніна.

Сім’я Дубченків прийняла невістку Любу щиро. Свекор поважав за працьовитість, мама відразу почала навертати до книг. Удома була хороша бібліотека. Батьки сперечалися, чи варто невістці читати романи про кохання зі зрадами й королівськими пристрастями. «Можливо, ще рано?» – розмірковувала свекруха, а свекір був переконаний: «Вона вже дружина нашого сина, а значить доросла». «Дорослій» було дев’ятнадцять, а чоловікові – двадцять років.

Усі дуже раділи первістку молодого подружжя – Дімі. Та попереду було багато негараздів. Пара навчалася, Ніна Василівна хворіла на цукровий діабет, Павло Явтухович двадцять років був прикутий до візка (результат контузії, а потім невдала пункція). Через два роки по смерті мами помер батько (йому було 60 років, інвалід І групи Другої світової війни), а ще через два після тяжкої хвороби помер коханий чоловік. За п’ять років подружнього життя поховала трьох. Удовою стала у двадцять чотири. Та життя продовжувалося. Підростав син. Згодом одружилася з Павлом Мартиненком, у шлюбі з яким народився син Стас.

Через десять років після смерті чоловіка в Любові Григорівни виявили захворювання хребта, і цілих шість років вона боролася з важкою хворобою. Молода жінка рік не могла пересуватися, їй давали групу інвалідності – відмовилась, але працювати не могла. Тривале лікування, хімічне опромінення змінили життя.

Л. Геньба згадує: «Коли одного дня лікарі винесуть вирок, не буду вірити, але час ітиме проти мене. Пів року боротьби, три операції, рік зневіри. Обидва сини вступлять в один рік до університетів, і одна сумка буде їхати до Запоріжжя, інша – до Бердянська, а я між ними, як між двох вогнів. Після крапельниць бігла на кухню готувати дітям передачу, і знову в лікарню. Коли на недовго хвороба відступала, знову включалася у творчий процес: виступи, концерти, презентації, довгожданий вступ до Національної Спілки письменників України.

Коли подруга, Тетяна Бекірова, запропонувала зробити сольний концерт – погодилася. Вона написала ноти до моїх пісень. Сцена повернула мене до життя, вірші повернули пам’ять, люди – віру.

У шлюбі з Павлом Мартиненком прожила 25 років. Він називав мене «зіркою», «коханою» … Хотіла обвінчатися у день нашого ювілею, але в нього вже були інші плани. Я пройду й цю стежку: зради, відчаю, самоти… Коли болітиме душа – напишеться найкоротший вірш: «У моєї самотності є я…».

Пройшовши «каземати» онколікарні, три місяці поперемінно з молодшим сином Любов Григорівна була біля батька, який тяжко захворів. Григорій Юхимович був особливою людиною. З ним було надійно завжди. Він був працьовитий, любив усе красиве – картини, вірші, мав гарний голос, був красивим чоловіком, любив усе нове в техніці й сам удосконалював її. Помер 27 лютого 2013 року.

Любов Григорівна згадує: «Завтра буде 28 лютого – мій день народження, буде купа дзвінків, і завтра буде – похорон. Прощаючись з батьком, прийшли перші рядки вірша «Батько йде по степу і така в нього довга дорога…».

Бути мамою двох синів – це жіноче покликання. Бути поетесою – це неординарність відчуттів, громадянська позиції, яка щоразу вибухає й на ділі, і в віршах. 2014 рік увійде в усі підручники історії держави, яка пишеться щодня. І падатимуть літаки і гелікоптери, і летітимуть душі хлопчиків у вічність. Далі була війна... Молодший син виявив бажання піти туди, де страшно й боляче. Ночами в матері писатимуться рядки: «Сину, іде війна, плаче земля з яворами, сину, що буде з нами?...», «Сину, летять літаки, з неба летять у вічність…», «Сину, моє дитя! Боже святий, відпускаю… Бо Україна одна в серці від краю й до краю…». Так поетеса проводжала сина в солдати.

Спочатку хлопець був приписаний до 25 десантної бригади, що під Дніпропетровськом. А потім був Маріуполь, бо він обрав військово-морські сили. Пішов свідомо, лікарем на передову. Інтелігентний, худорлявий хлопчина. Через три довгих місяці, коли мати не мала ні звісточки, ні телефонного дзвінка, син повернувся на короткий перепочинок. Одного дня щойно вимкнула комп’ютер, написавши йому повідомлення: «Синочку, напиши два слова, якщо побачиш…». Аж раптом – дзвінок: «Мамо, відчиняй ворота, я вдома». У тріскучий мороз вона бігла з криком босоніж до воріт. Стояв син-воїн в обладунках, запилений, втомлений. Обігріла, нагодувала, поклала спати й написала:

Це – не сон, це – не сон, син прийшов із війни!

Я ж години чекання у серці носила

І у Бога високого долі просила:

«Повертайтесь живими, синочки, сини!».

А далі всім миром збирали на ківларову каску і бронежилет, на теплий одяг, і знову – на фронт. І чеканню не було меж. Любов Григорівна збирала все необхідне, щоб передати солдатам, які стояли неподалік рідного міста, з думкою: «Можливо, й моїй дитині хтось допоможе». Сама теж поїхала в пекло війни, щоб помацати її, можливо, то не вона? Так хотілося вірити! А повернулася додому з нарисами й віршами про танки й БТРи, про втрати, і про гради – бо то таки була війна!

Материнська душа кричала віршами:

Молюсь, кричу за Україну,

Молюся шепотом за сина.

А далі ствердно:

Питаєте, за кого воюють вони? –

А проти глухої людської стіни,

А проти: «Хата моя скраю»,

За землю дідів, що не обирають,

А просто на повну за неї живуть…

Бо знають: Вкраїні – буть.

Мати гордилася своїм сином, який пройшов дорогами війни й не зламався: капітан, начмед бригади морської піхоти, відзначений багатьма військовими нагородами. Життя родини ставало на мирні рейки.

У середовищі шанувальників поезії Запоріжжя Л. Геньба з’явилася 1978 р. Її вірші часто друкувалися в обласних періодичних виданнях. Молода поетеса швидко потрапила в коло відомих запорізьких письменників: М. Лиходіда, Г. Літневського, Г. Лютого, А. Рекубрацького, П. Ребра.

Важливу роль у творчій долі поетеси зіграв поет-земляк Г. Лютий. Вона – дівчинка, п’ятнадцятирічна учениця, він – журналіст районної редакції, молодий двадцятишестирічний юнак, який для Люби видавався дуже дорослим. А далі почалися муки творчості. «Бив» Г. Лютий нещадно, розносив «у пух і прах», а вона збирала своє писання, йшла, похиливши голову, додому й зарікалася «більше не писати». А через три дні знову несла «віршенята» на його суд. Правив, учив, вимагав виправлятися, вчити напам’ять свої й вірші відомих поетів. Ходила, як на заняття. І ця наука стала добрим початком запорізької письменницької школи, бо де б не виступала, ретельно готувалася, зважуючи кожне слово, вивіряючи інтонацію. Л. Геньба добре декламує. Вона – дипломант Всеукраїнського конкурсу читців ім. Т. Г. Шевченка у м. Києві (1997).

Г. Лютий пишався ученицею, представляв її на радіо й телебаченні, у колі відомих митців. Вимогливий наставник не давав їй перепочинку, і навіть там, де мав бути плач, він твердив: «Ти не повинна бути у сльозах, а все це опиши у віршах». Її творчість і є цьому підтвердженням. Численні проєкти, виступи, нові книги стали продовженням копіткої праці мисткині.

А ще Л. Геньба пам’ятає пророчі слова М. Лиходіда: «Запам’ятайте це ім’я – Любов Геньба, самородок із Грушевого. Вона стане знаною, буде членом НСПУ», А. Рекубрацький був ще одним старшим другом і порадником, а згодом – редактором другої збірки, ініціатором прийому Л. Геньби до НСПУ.

Л. Геньба стоїть коло витоків пісенного мистецтва запорізького краю. Її пісні виконує заслужений діяч мистецтв України Анатолій Сердюк, з яким почалася творча дружба з 1993 р. Співак попросив у неї вірші, їх було шістдесят. Першою ластівкою був «Весняний вальс», який став візитівкою не одного творчого концерту композитора і поетеси, і протягом десяти років звучав у ранковому ефірі українського радіо. А. Сердюк вимогливо ставився до кожного тексту, і все ж вони порозумілися. Пісня «Оксаночка» несла в собі мелодику поетеси й оранжування композитора. А. Сердюк жартував: «Так хто буде композитором цієї пісні – Л. Геньба чи А. Сердюк?». А ще він називав Л. Геньбу сільською аристократкою, яка носить ошатне сучасне вбрання й у якої вишукана сільська душа. Л. Геньба представляла творчість композитора в десятках програм у Запорізькій області й за її межами, була ведучою, автором-виконавцем, організатором концертних програм.

У 2003 р. Л. Геньба разом із заслуженою діячкою естрадного мистецтва Т. Бекіровою випустила у світ компакт-диск жіночої пісні «Трояндовий гріх». Їхня дружба бере початок з кінця вісімдесятих. Обидві працювали у сфері культури. Отож, не випадковим стало бажання Т. Бекірової написати пісні на вірші Л. Геньби: «Не разом», «Жінка, що гука тебе до раю», «Ало, це я…», «Тамерланка» та ін.

Письменницька діяльність Л. Геньби привертала увагу науковців і літературних критиків. Самобутність її творів у контексті літератури аналізували О. Дорогокупля, Г. Лютий, В. Ніколаєнко, О. Стадніченко. Рецензії та відгуки про нові збірки чи окремі вірші написали А. Бурницький, С. Іванець, А. Кривенко, І. Нежижим, А. Рекубрацький, Т. Велика, Н. Яковенко та ін.

У сучасній українській літературі творчість Л. Геньби є помітним явищем. Її творчість наскрізь просякнута степовою чарівністю запорізького краю, полум’яним історичним минулим прадідів-махновців, багатим життєвим досвідом, мудрістю людей праці. У поезії, тісно пов’язаній з глибинами народної мудрості, проявляється духовно-естетичне сприйняття навколишнього, утаємничена й водночас яскрава жіноча харизма, глибинно природне чуття мелодики, многоликість слова.

Перша збірка віршів Л. Геньби «Грушеве» (1992) засвідчила, що в літературу прийшла самобутня поетеса. Поезії збірки позначені тим почуттям, що називається жагою життя. Лірична героїня радіє всьому, що її оточує, намагається зрозуміти, хто вона в цьому житті, віднайти витоки свого родоводу («Де початок мого родоводу?»):

Де початок мого родоводу? –

В цих полях, де ходив Тамерлан…

Може, вгледів бабусину вроду

І накинув на неї аркан.

Лірична героїня висновковує:

Віки безголосі

У минуле беззвучно бредуть.

Всесвіт Л. Геньби – «в квітчастій хустці вишитій» село Грушеве, де «клював криничну вроду журавель», оспіване у поезії «Грушеве», що й дало назву збірці. Тема рідної вітчизни щоразу звучатиме в поетеси по-новому, але оте життєдайне тепло й любов завжди будуть основою її духовності й патріотизму, бо це ж її

Ходить навчило гордо і не горбитись

Маленька жменька на землі – село.

Вона щаслива, що живе тут, на рідній українській землі, і в цьому її сила:

І стою у полях неприборкана,

Я – це небо, це дощ, це трава…

І душа моя тут недоторкана,

Тут вмирає і знов ожива…

Її велика Україна починається з крихітки всесвіту, маленької батьківщини – села, назва якого вже давно зникла з мапи:

Там, де грушами пахли сади,

Де село називали Грушеве,

Там пізнала я світ доброти

В земляках і смутних, і веселих.

Образ груші сприймаємо у прямому й переносному значеннях. Він прочитується в контексті творів Л. Геньби як символ довголіття, краси, вічної любові («Грушеве») і як символ непостійності й розлуки в коханні («А знаєш, груші падають…»).

З Грушевого заговорила словом-молитвою висока душа українки. Правічною глибиною грушевських криниць виплекане її поетичне слово. І яке красиве це слово, бо ж вона – степовичка! Її поетичний материк – гуляйпільська земля, їй вона віддає всю себе до останку. Її справді любить і оберігає Бог. Ми, хто вважає себе справжніми друзями, молились за неї, коли життя її стояло на чаші терезів. Але Господь справедливий, коли ми його чуємо. Люди, які творять добро, повинні жити довго, як і сама Любов. Не випадковим став і той випадок, коли її вірші («Душа іде на сповідь», «Хтось нерозумний видумав любов», «Іменем твоїм», «Біла печаль», «Мамина молитва любові», «Істина життя людини», «Любов для двох» і ін.) заясніли молитвою там, на заході України, де щодня в католицькому храмі м. Трускавця за неї правлять молебінь «за здравіє». У Біблії сказано: «Бог – то Любов». То ж яку б віру ми не сповідували, головне, що в ній – любов і добро. А це і є основна домінанта поезії Л. Геньби.

Поезія «Юність у червоній хустині» присвячена найріднішій людині – мамі, жінці-господині. Лірична героїня згадує юність. Окрасою художнього стилю поетеси є розлогі метафори:

Запахне знову

Далека юність літнім чебрецем.

І пригадаєш давнішню розмову,

І ясен той, притрушений дощем.

Удовина доля – тема поезії «Невістка», у якій авторка скористалася методом самоствердження ліричної героїні: незадоволеній свекрусі майбутньою невісткою-вдовою протиставляється її бажання палкого кохання:

…А вона, наче дівчина, бути хотіла щасливою,

Відкриватись вітрам (язикаті, ви там говоріть!)

І торкатись землі голосною червневою зливою,

І життя, щоб спочатку…

Автобіографічність – одна з ознак поезій Л. Геньби, яка буде простежуватися в кожній збірці, і торкається насамперед жінки в різних іпостасях: коханої, молодиці, вдови, матері. Грайливі переливи поетичних рядків, напоєні чи то великим коханням, чи то важким розпачем, – одразу запам’ятовуються («А я чекаю все твої листи»):

А я чекаю все твої листи,

Хоч знаю, що ти більше не напишеш.

Так поруч ти. І так далеко ти.

Ти душу мою всю коханням вишив.

Мелодійність поетичного слова Л. Геньби – в органічному зв’язку з народнопісенною творчістю, у якій закладена глибинна мудрість, знаючи яку, поетеса дала собі установку на все життя в поезії «Мрія»: «Виростеш – світу тобі буде мало»:

…як посивіє осінь,

Мрія у гості зове мене й досі.

Поруч сідає, пісню співає:

«Хто не любив, той і горя не знає…».

Отож, Л. Геньба, розуміючи діалектику життя, ввібравши традиції класичної літератури, художньо представила образ українки-патріотки, плекає відчуття приналежності до великого народу, який має багатовікову історію, вчить пишатися щедрою землею і здобутками прадідів.

Друга збірка «Іменем твоїм» (1995) засвідчила стрімкий злет поетичної майстерності Л. Геньби саме в інтимній ліриці. Збірка складається з двох розділів – «На перехресті думок і мрій» та «Гукни мені вслід», у яких головний мотив – любовна пристрасть, широчезний діапазон душевних переживань ліричної героїні, таємниця кохання, пов’язана з його історією.

Твори збірки – це філософські візії світу кохання. Еротично забарвлений мотив твору «Люблю неповторно і п’яно» представляє витончену інтимізацію буття:

Люблю неповторно і п’яно,

Люблю, наче раз на віку.

З тобою, мій ніжний коханий,

Долаю правічну ріку.

У збірці звучить величний гімн Жінці, яка є уособленням всесвіту: жінка – кохана, господиня дому, його берегиня, їй все підвладне і єдине, чого хоче вона, – бути щасливою:

Я – жінка, і за мною – таїна.

Я з вишини прийшла, не з оболоні.

Щасливий, ти мене не обминай.

Це я – троянди, айстри і півонії.

У вірші «Хтось нерозумний вигадав любов» лірична героїня, хоча й страждає через любов, але стверджує, що це святе почуття не кожному дається, бо «покохати – то є Божий дар», тому мало кохати, треба ще й вірити, а тому просить:

Коли вона сія така щаслива,

Благаєм, хай повторюється знов.

Мелодійна пісенність творів збірки сприяла тому, що вони стали загальновідомими піснями: «Весняний вальс», «Оксаночка», «Я є ніхто, я є ніхто…», «Сприймай мене такою, як я є…», «Танго самотності».

Лірична героїня надто вразлива, і вона намагається зрозуміти, чому й що відбувається в її житті. Кохання – то для неї сила й суть життя, воно дає насолоду тілу та душі, а від того народжується поезія. Про це йдеться у віршах «І знову прийду з роботи», «Вже вірш мій – мала дитина», «Я запасусь терпінням на роки», «Я у кожнім рядку буду ставити знаки окличні» та ін. Анафора на початку кожного рядка свідчить, що віршоскладання – важка справа:

Щоб його написать, треба серце

у муках зітерти,

Щоб його написать, треба скинути

шори століть,

Щоб його написать, треба, мабуть,

воскреснуть і вмерти,

Лиш тоді буде мати він право

із рівними жить.

Лірична героїня намагається розгадати й представити себе («Я із сонця, і вітру, і неба»):

Я – єдина у цілому світі,

І зовуся красиво – Любов…

Влучні порівняння допомагають поетесі розкрити два діаметрально протилежні стани душі героїні – психологію закоханої («я, ж, звісно, мов троянда розцвілась») і розчарованої («я уся, як вижухла трава»).

Збірка «Паралель» (1998) – нова висота, творча вдача Л. Геньби. У ній авторка намагається осягнути загальні закономірності життя, природи, розвитку суспільства. В основі її своєрідної поетичної філософії – житейські проблеми, осмислені в образно-емоційній формі. У віршах звучать питання вибору – життя і смерті, добра і зла. Ця книжка – поетичне вираження самоусвідомлення людини як суб’єкту дії універсальних законів буття. Художній мініпростір вона розширює до макропростору:

Мов із урвища днів над собою воскресну,

Тільки в латах земних, відчуваю, і є моя твердь.

Поетеса свідома свого покликання, бо ж її поетичний талант – то дарунок природи, а життя її – особливе, бо вона живе «не так, як всі», і вона вчиться так жити:

Долаю кожен день, неначе сходження,

Для незнайомих – квітка польова.

Моє життя з природою погоджено:

Вкарбовувати вічне у слова.

Вірші збірки – це поезія розпачу ліричної героїні, якій незатишно в цьому світі. Її життєва стежка важка, і вона всю свою силу таланту спрямовує на вгамовування болю душі й серця. Про це свідчать і назви творів («І це нікому не потрібно…», «Неходовий товар», «Перевертні», «Біла печаль», «Ми повернули разом не в той бік…»), і образи, що символізують застиглий холод душі («осінь», «снігопад», «лютнева віхола»):

Моє життя – як мить цунамі

На вістрі дихання вогню.

Художня зображально-виражальна палітра розмаїта: оригінальні епітети («безтілесе лице», «кохання холодне», «довірливі бісики чар», «шалений вік», «неприручена любов»), місткі й гнучкі метафори («стежка зорями світиться», «серце випите вщент», «руйнували небо залюбки», «сукні зашарілися від зваб», «в небо злітає свіча», «сховало небо зоряний екран» тощо) характеризують самобутність авторського стилю, демонструючи в контексті збірки вразливу душу схвильованої почуттями героїні. Вірші Л. Геньби, хоча й «усміхаються картинами», але вони «зболені», «кричать на люднім базарі». «Святим» віршем поетеса звертається до всіх, змушуючи задуматися й діяти:

Уперше, востаннє огляньтеся, люди,

Із душ обтрусіть каламуть,

Щось можна змінити до страсного суду,

Хоч зняти обличчя іуд.

Авторка застерігає, бо добре знає, що діється навкруги:

Огляньтесь, світом бавиться лукавий,

А ми під його дудку виграєм.

Поетеса сама сіє добро, адже розуміє, що «в злості не буває вроди», і просить це робити разом. Звичайні, прописні життєві істини постають надто гостро: вдивляючись у власну душу, вона осягає вселюдську, спонукає жити по правді. Думка поетеси йде від загального до особистого, і навпаки, щоб ствердити ідею:

Краса – вона живе у кожній жінці,

А хто не поміча – чого він варт?

Точність сприйняття моменту, зміст душевних переживань – це авторське вміння представити життя як картину великого театрального дійства, у чому проглядається шекспірівське «життя – театр, а ми у нім – актори». Недомовленість і уривчастість фраз додає сюжетові твору драматичності й трагізму «Як звісно, все це трапилось не вчора»:

Ти шаленів в жазі моїх освідчень,

Та це й природно. В п’єсі ти – король.

Аншлаг минув. Завіса. Гаснуть свічі.

Закохана… Яка безглузда роль…

У поетеси тема любові тотожна темі життя. Потужну жіночу енергетику Л. Геньба спрямовує на її отримання, тому зрозуміла назва поезії «Я собі придумаю свято». У неї немає фальшу, що прочитується в посланні-побажанні («У бальзаківському віці»):

Якщо добра – щоб вистачило дітям,

Якщо тепла – у поглядах на всіх.

Якщо в любові – то побільше літа…

Актуальність поезій збірки «Паралель» – безперечна, адже світосприйняття і світоуява, закодовані в тремкі поетичні формули, завжди виважена думка про людину в її родовій і суспільній суті пропагує незаперечні істини, почерпнуті з глибин народної мудрості: «поети уміють літать», «гармонія – в красі», «в життю чужому легко бути суддями», «в злості не буває вроди», «в чужої правди совісті нема», «над істиною не володар час» тощо. Простежуючи неповторно-величну шляхетність думки Л. Геньби про універсум, сенс життя й цілі буття людини, еволюцію її духовності, розумієш її переживання щастя й нещасть, уміння вчити бути людиною у всіх її проявах. Її слово пророче: «хто коли ненавидів нас, / Біди всі накликав на себе», «кожна доля, як правило, річ неповторна, / Та не кожній святою дозволено стать», «вогонь жертовний – доля поетес», «коли вже дім, нарешті, добудовано, / У нього неодмінно входить смерть» тощо.

Творчість Л. Геньби приваблює відчуттям міри краси, вправністю оперування законами словоскладання, осмислюючи загальнолюдські цінності, навертаючи задуматись над питанням – що людина залишить по собі?

Етапною у творчому доробку Л. Геньби стала четверта збірка «Повези мене у красиве» (2006). Назвою збірки означений мікросвіт поетеси, у якому нуртує її душа, багатоголосо дзвенить її слово. Він розчиняється у безмежному макросвіті, де вона «ніхто», «вигадка від пісні», як лукавить сама поетеса. Своє світовідчуття вона глибоко вмонтовує в основну тему твору, точно передаючи почуття у хвилини його написання («Де початок мого родоводу»):

І стою у полях неприборкана,

Я – це небо, це дощ, це трава…

І душа моя тут недоторкана,

Тут вмирає і знов ожива…

Збірка відкривається поезією «Біла вишиванка», у якій оспівано красу України. Використовуючи сакральні національні символи та образи («біла вишиванка», «сонях»), озброївшись Шевченковим «Ой, чиїх дітей ми онучата голі?!», авторка посилає молитву за Україну до Бога і стверджує, що «тільки у любові путь у нас земний».

Життя їй пахне «грозою, і медом…», вона співає «високу молитву» («На цій землі не оскверни мене»):

На цій землі не оскверни мене,

Бо тут дідів моїх живе коріння.

Тут досі ще живуть їх білі тіні

І дихають, як визрілий ранет.

Глибокощемні роздуми про світ хвилюють і возвеличують, спонукають до чистоти вчинків і помислів:

Сюди лиш чистим помислом ввійди,

Душею й тілом так, як на причастя.

І поетеса робить узагальнення від імені всього народу:

Я звідси починаюсь як народ,

Земля моя свята – жива ікона.

Тут все про мене зна сусідський сонях,

А він ясний, як сонце й сам Господь.

Поезія Л. Геньби концентрує в собі енергію любові й краси, тому за нею «правда невідступно ходить». Оригінальні порівняння (дідів «білі тіні / І дихають, як визрілий ранет», ввійди, «як на причастя», сусідський сонях, «як сонце й сам Господь»), метафори («дідів моїх живе коріння», «дихають білі тіні», «знайомий молодик / Колише голубий туману голос», «степ розстелить рушники квітчасті») несуть у собі відчуття рідного, замилування знайомим усім українським дитинним пейзажем, допомагають утверджувати ідею Людини.

Із безмежжя південних просторів Л. Геньба черпає оті природні сили, які народжують близькі й зрозумілі кожному серцю образи. Патріотизм її непідробний, бо ж вона – українка, яка прагне зрозуміти свій родовід. Їй затишно в цьому маленькому / великому світі, зігрітому материнською любов’ю, доброділами-земляками, найріднішими людьми, які природно оживають у її поезіях. Вона зуміла підслухати їх, почути, зростися з ними душею й огорнути їх теплом. Це баба Пріся, що «гусям ноги мила», і «тітка Настя воду понесла», і «дід Іван впражнявся на гармошці» («Так хочеться любистком прорости»); «йдуть Пузани, Гопки – всі наші, / Кириченки і Кузьменки. … / Ось Клименки, Мірошники...» («Проводи»). Звично-рідне до болю породжує в поетичному леті ауру добра, спокою й безтурботності, знайому всім із дитинства. Ніжність і любов до людей, почуття гордості за земляків авторка передає багатою метафоричною мовою. Поетеса любить рідне Гуляйполе («Гуляйполе»):

На бочанській горі, там, де хмари цілуються сині,

І ранкова зоря до схід сонця з півнями встає.

Гуляйполе моє, маків цвіт голубої Вкраїни,

Ти і сурми століть, і дорога в новий Віфлеєм.

Тема рідного дому породжує тему великої Батьківщини, яка представлена пам’яттю роду, вдячністю прадідам, нині живущим гуляпільцям:

І полям, і степам, і забутим стежкам помолімось,

Зачерпнімо з криниць чистих помислів неба на всіх.

Ми і є той народ, що у битвах віків не змалілий,

Ми – окраєць Вкраїни, її золотий оберіг.

Л. Геньба в низці віршів «Гуляйполе», «Про любов», «Весілля», «Так хочеться любистком прорости», «Одудівка», «Проводи» та багатьох інших оспівує народні традиції, історію славетної землі, «де ходив Тамерлан», своїх смуглолицих предків, у яких очі – «тернини розкосі».

Важливою є тема збереження рідної мови, яка по-новому звучить у Л. Геньби. Роздумуючи про народну духовну святиню, поетеса не повторюється. У вірші-посланні «Мова мого народу» вона осмислює жіноче начало й мову:

І тобі я, як жінка жінці,

Співчуваю, бо ми вкраїнці.

І шматковані, й биті, й гнані,

Але славою предків славні.

Л. Геньба розширила образне уявлення про народ і державу в час випробувань і національного самоусвідомлення:

Ми, нащадки козаків славних,

Задержавлених, бездержавних.

Влучні епітети, мелодійні лексичні структури, словоформи, увиразнені алітерацією, закцентовують увагу на важливому, про що бажала сказати авторка, – проблемі знецінення українцями громадянської позиції, бездуховності та безвідповідальності, неоцинізму, отому, що зветься «моя хата скраю».

Новаторським є низка епітетів до образу української мови. Привертає увагу наповнення семантичної сфери найрізноманітнішими асоціаціями з національним колоритом, природною чарівністю та жіночою вродою. Оригінальним є застосування не лише прикметникових форм художніх означень, а й іменникових:

Мово рідна, моя журба.

Ти – царівна, ти не раба,

Ти у зорях, в отавах, долях,

В споришах, небесах, тополях,

У зірницях, ставках, криницях,

Неповторна і смуглолиця.

Чорноброва, тендітна, люба,

Ти ошатна в святах і любощах.

Поетеса возвеличує рідне слово – основу життя народу, розкриває його силу. Почуття, пов’язані мовою, яку всотали від матері-українки, позначені новими смисловими та емоційними нюансами.

Тема матері й материзни звучать у поетеси по-особливому, піднесено й ніжно. Настроєва тональність вірша «Мамина пісня» позначена мінорними нотками та світлими образами: «чистий вітер», «світло високого сонця», «біла мелодія», «голуба пісня». У творі, як і в багатьох інших, традиційно превалює білий колір, який є символом чистоти й асоціюється тут із початком життя:

Це лиш життя прелюдія,

Біла пливе мелодія,

Мама збирає білизну,

Тиха і молода.

Тема любові в поезіях збірки – сонцелика, занадто велика, «вона – безодня й небо», бо тільки любов дає життя красивому, а його прагне кожен. Від любові жінки й чоловіка народжуються інші почуття: любов до матері, дітей, батьківщини, людей, до цілого світу. Ствердною інтонацією наповнені слова:

А я до тебе мріями лечу,

А я уся іще весняна повінь.

Ще стільки в мене вітру і дощу,

І стільки в мене світлої любові.

Особливо зворушливими є рядки-звернення до бабусі («Приїздіть до нас в гості, бабусю»), які змушують кожного згадати цю рідну людину:

З Вами – в хату і айстри, й жоржини,

Перших майок оскома в саду,

І бузок… той, що ріс замість тину…

Я повз нього іще раз пройду.

Поетеса розуміє закони життя, її думка осягає всесвіт, осмислює «білий світ»:

В кожнім віці своя орда,

В кожнім віці своя біда.

Зміст цих рядків із твору «Повези мене у Красиве» по-новому прозвучить у поезії «Від клубу залишилися руїни»:

На кожен час свої ішли Батиї,

На кожен вік свої були раби.

Лірична героїня завжди прагне краси. У чому ж вона? Поезія «Повези мене у Красиве» – композиційний центр збірки. Її буденно-земні образи повертають у чарівний світ природи, де панують тепло і спокій. Засіб обрамлення – прекрасна пейзажна замальовка – використана авторкою для налаштування на сприйняття прекрасного:

Повези мене у Красиве,

Де ростуть абрикоси й сливи.

Твір пройнятий найніжнішими почуттями любові: до природи, історії, людини. Тут ліричне надто широке: громадянське й патріотичне, які перемежовуються. У поезії все гармоніює: таїна віків, яку оберігає мудра тисячолітня кам’яна скіф’янка, і звичайна земна жінка, яка вже спостерегла закони космічного всесвіту:

Ми прийшли у цей світ із гір,

Із далеких холодних зір.

Станем руслом людської ріки

На роки, на століття, віки…

А ще її прагнення – щоб поруч був коханий чоловік:

А над світом ішли дощі,

І тулилося небо до щік,

І стояв ХХІ вік,

І був поруч той чоловік,

Що спинив мого часу лік.

Вдивляючись у правічну таїну, авторка намагається осмислити причини зла, хоча надія її не залишає:

Удивляючись в сонця схід:

Може, прийде той вічний рід,

Що залишить красивий слід…

Традиційна тема кохання отримала філігранне огранювання в поемі «За курганну», в основі якої – народний переказ, який і до сьогодні побутує в пам’яті на півдні України, де ознакою ландшафту залишаються кургани – німі свідки прадавньої скіфської доби. Світ не визнає коханок, бо це ж вона чекала козака за курганом (а за неписаним законом дружина мала право проводити лише до кургану!), і обидві, знаючи це, проводжали його на війну:

І коли в похід збирався рано,

За світ сонця, – серце усебіч:

За конем дружина – до кургану,

За курганом – карі очі й ніч.

Споконвічна дилема почуттів виправдовується, бо ж невідомо, чи повернеться козак з війни. Авторка не визнає слова «коханка», бо

Всі закони видумали люди,

А в любові тільки свій закон….

Сила любовного вогню – нездоланна:

Тільки хто із нас не був безбожник,

Той від себе назавжди утік.

Бо любов – то, справді, подорожник,

З уст його цілющий капа сік.

Кохання обох жінок рятувало козака – він живий з походу повертався. Отож, поетеса співає осанну всім жінкам, а логічно наголошений епітет «синьо-голубе» до слова «небо» символізує щастя.

«Неприборкана», гордо земна, смілива й сором’язлива, сильна й слабка, «незаймана» – такою бачиться лірична героїня творів, чию душу розбудив рідний степ. У стверджувальній патетиці – неабияка сила молитви, слова-музики.

Багатомовне серце Л. Геньби по вінця заповнене любов’ю, бунтівничою жагою й невгамовною пристрастю, і навіть голосом осені воно говорить про весну в душі. Вона вправно вмотивовує зворушливі традиційні образи і принадні нові: «квітчаста хустка», «вишите село», «кринична вода з журавлем», «літні чебреці», «волошкове небо», «садки, що пахнуть грушами», «сполохані очі».

Л. Геньба відчуває глибинну красу, яка тримає світ, розуміє природну циклічність, сутність буття – і не розчаровується, а проростає знову й знову вишневими садками, маминими споришами, любистком-м’ятою, чорнобривцями й гладіолусами:

Так хочеться любистком прорости,

Де в нашому садку біліє аґрус,

І пише білий світ про мене нарис.

Ліризм – ще одна домінанта стилю Л. Геньби, що досягається майстерним оперуванням зображально-виражальними засобами, зорово-слуховими образами, увагою до звукопису. Словообрази допомагають дофантазовувати неймовірно мальовничі картини: «хмари цілуються сині», «неба грайлива рулада», «перешерхли у вітру вуста», «кричить душа». Нові асоціативні ряди вибудовуються вправною зв’язкою слів: «вечір, як обвуглений мак», «згарища слів, мов минулого знак», «в баштані ворушився вірш», «мої роки – струмків вода», «діти-швендики», «де любов, пора там зветься – літом», «загірчило серце полином» тощо.

Просторічні слова приземлюють і водночас підносять ліричну героїню: «гайда у степ, там досі пахне літом; «агов, братове! / Відшукайте мені підкову, / Бо без неї я не ходак…»; «та проснулась душа-мадонна, / Ніжно дзвонами – «дзень-дзелень…»; «ой, чи ждала, чи не ждала, / Душа душу виглядала».

Увагу поетеси привертає щонайменша деталь, що дає можливість розгледіти її світоглядну основу: «місяць вкутався в любисток і спориш», «чебрецями серце оброста», «осінь дичавіє під кленами», «сонце серце оберта», вечір з «трояндовим настроєм», «загорнута в квітки», «небо пригортається», «ранок зашарівся», «тиха вулиця відчаю», «пам’ять бродить хмільна». Органозвука душа Л. Геньби «говорить про високе».

Сила вражаючих образів – у гармонії. Низка номінативних назв, метафоризація мови, уособлення, порівняння, зменшувально-пестливі форми слів, багата образність («осяйні дощі», «грушепадна ніч», «полохлива осінь», «погляд місячно-бездонний», «рої в рожево-мареві», «в’язкі меди», «моя весна по серцю знов пробігла каблучками») – це ті художні засоби, якими віртуозно володіє мисткиня, і навіть зрідка вживані іменники зі значенням згрубілості («вітрисько засвище», «вітрюгане любий») не применшують грайливої ніжності.

Розмаїття мотивів, образна всеохопність почуття кохання, політ думки, прямота вислову всотали багатовікову народну мудрість, що райдужно проросла у слові. Вірші «в сорочці білій, вишиваній» збірки «Повези мене у Красиве» Л. Геньби спонукають бути красивими, указують дорогу до Раю.

Збірка «Обвітрені сувої половчанки» (2012) розкриває таємниці людської душі, народженої в українському степу. Вона поєднує фольклорні витоки й сучасний темп життя, а за формою – поєднання динамічної драматичності, пісенної лірики, розміреного епосу. Збірка Л. Геньби стала переможцем літературної премії імені М. Коцюбинського, що підтверджує самобутність творів авторки, сучасність її мислення, милозвучність художньої мови. Вона позначена як традиційними мотивами й образами, так і новими ідеями, сучасним художньо-естетичним баченням світу. Поява книги на порозі карколомних змін у свідомості українців стала яскравим духовним орієнтиром у відстоюванні національних цінностей народу.

Збірка «Обвітрені сувої половчанки» має своєрідну структуру. До неї ввійшли твори оригінальних поетичних форм, різноманітного змісту й тематики. Насиченість образів, художніх механізмів, тонкість ідей об’єднані темою любові до рідної землі людей, що живуть на цій землі, пам’яті предків, інтимних переживань героїв. У назві збірки зафіксовано ідею, духовний зміст поетичної думки, характер і життєву долю авторки.

Ліричні твори різні за жанрово-видовими структурами. Громадянська, філософська, пейзажна, інтимна лірика переплітаються, утворюючи оригінальну екзистенцію художнього мислення. Креативне мислення та сміливість творчого пошуку письменниці мотивувало конструювання моделей ліричної новели.

Громадянській ліриці Л. Геньби притаманна об’ємність художнього сприйняття світу через психоаналітику, констатацію фактів, поетизацію, філософські розмірковування. У творах відчуваються різні настрої, імпульсивні переживання, у відображенні буття тони змінюються напівтонами.

Поезії про Батьківщину, велику й малу, пройняті пафосом любові до природи, до людини, до святинь пам’яті. Л. Геньба вміє гармонійно поєднати високе й земне. У поезії «І вовіки віків, нині й прісно» вживаються образи священні та буденні:

І вовіки віків, нині й прісно

Називаю цю землю – Вітчизна.

Чистим помислом, серця прозрінням

Називаю цю землю спасінням…

За Варварівку сонце заходить.

А по радіо ‒ знов про погоду;

Що на заході буде дощить,

А на сході природа мовчить.

Композиційна організація твору за допомогою різних лексичних структур (молитовних висловів і приземленого прогнозу погоди по радіо) створює певну художню наповненість, розширює уявний часопростір. У цьому ідейно-естетичному контексті, з акцентуванням на зіставленні протиріч, задіяно архетипні образи птахів:

Білі лебеді сплять серед степу,

………………………………….

Сірі гуси розхлюпують воду…

Образ батьківщини в ліричних творах позначений почуттями пам’яті, вдячності предкам. У віршах «Від клубу залишилися руїни…», «Проводи», «Одудівка», «Зустріч» та інших зафіксовано значущість історичного минулого, спогади про дитинство, народні традиції, вшанування простих людей, що залишили вагомий слід на землі.

Пам’ять ліричної героїні сягає далеких історичних подій, які формували суспільний характер і продовжують впливати на свідомість нових поколінь. Пізнання трагічних сторінок для неї – це не просто уроки минулої доби, а всотування болю прадідів. Твори громадянського змісту сповнені щирості, тепла і святості («Від клубу залишилися руїни»):

Було усе: і радощі, і сльози,

Не за горами ще була війна.

Псалтир читали і хвалили Бозю,

А я допитувалась: «Та яка ж вона?».

Пам’ять береже епоху Нестора Махна, про якого й сьогодні переповідають легенди. У поезії «Родина Махнів» авторка намагається розбудити пам’ять про родину, згадати одного з її легендарних синів. Драматизують дію не історичні факти, бо ж у творі лише легкий натяк на «пропащі», «неспокійні часи» й «болючий чорнозем», а розмірковування над долею п’ятьох синів великої родини в буремні роки громадянської війни на Гуляйпіллі, «що вміли красиво літать»:

Омелян і Карпо, середульші і Сава, й Григорій,

Тільки Нестор Іванович десь у світах забаривсь.

Це з таких, як вони, світ великий складає історію,

Світ же, Господи правий, такий же, як правда, старий.

Шанобливе ставлення й возвеличення постаті Нестора Махна відчувається в рядках:

Батьку Несторе, Ваше ім’я голосне і пророче,

Наче блискавка в небі і наче свіча на столі.

Образ пам’яті, який повсякчас фігурує в поезії Л. Геньби, у цьому творі – основний. Персоніфікована пам’ять («знає пам’ять про все, і мовчить», «пам’ять отут зупинилась і стала свята») є уособленням тих українців, які знають, чого хотів Нестор Махно. Але не все так однозначно, бо ж розгадати історію непросто, як констатує поетеса:

Правда плаче й болить, правда судить і правда карає,

Правда інколи навіть про себе не може усе розказать.

Тільки хто його зна, якщо пам’ять так довго літає,

Значить, то – таки правда, що був він між нас неспроста.

Постать Нестора Махна у схрещенні пам’яті з правдою на історичному тлі оповита почуттям піднесеності, що наближає твір до оди.

Порівняння передають особливості характеру легендарного діяча та його знаковість у долі народу.

Образ матері традиційно асоціюється зі щасливим дитинством, радістю, яскравими спогадами («За маминими вікнами дитинство дожидає»). Авторка наповнює вірші про маму вдалими художніми деталями, вихоплюючи з буденного світу найсуттєвіше, сконцентровуючи експресію на спостереженні найважливішого. Це – «сонечко святе», «ружі високі», «веселі промені», «горобчики». Л. Геньба вміє органічно переплести ліричні роздуми дорослої жінки з колоритними дитячими пісенними забавками:

А мама ходить тихо коло мойого серця,

І поховалось лихо під стріху й по кутках.

У сні яснім, глибокім життя легким здається,

І пахне теплим спомином матусина рука.

Центром збірки «Обвітрені сувої половчанки» є поезії про свята земляків у рідному селі: «Сватання», «Батьківські заручини», «Грушевські весілля (весілля Олі)», «І співалось, і гуло, і весілля знов було… (весілля Люби)», «Весільна вишня (або історія від Наталії)». У них авторка акцентує увагу на традиційних знакових моментах життя селян з усіма їхніми атрибутами: «сватів в’язали доле-рушниками», «плаття біле, біле», «фата…білосніжна, сніжна, ніжна». Добре знання фольклорних витоків свят, увага до звукопису допомогла створити реалістичні картини народних обрядових дій.

Для ліричної героїні – це час душевних переживань за щастя інших, замилування колоритними постатями простих людей, знайомих із дитинства. Різний настрій поезій відповідає авторському задуму. Кожен твір – це репрезентація долі жінки. Весілля Олі – урочисто-святкове. Весілля Люби позначене винуватістю через трагедію сестри Олі, з якою виходили заміж в один день. Залишаючи епічність на другому плані, авторка сконцентровується на внутрішньому світі жінок:

Все було, як годиться:

«Солодко!», «гірко!» й хмільно…

Охали молодиці:

«Ох, весілля, весілля…»

……………………….

Оля, сестричка, знаєш?

Скоро вдовою стала.

Правду старі казали:

«Щастя для двох замало».

Історія від Наталії – це не сюжетний вірш, а лірична сповідь про зраду хлопця напередодні весілля, народження позашлюбного сина, самотність. Ця життєва історія розгортається через роздуми. Форма твору – знервований, зболений монолог жінки. Її самознищення передано анафорою, питальними реченнями, повторами, вживанням висловів із антонімічним значенням: «плаття біле-біле» – «тільки я безкрила».

У художній інтерпретації письменниці почуття ображеної жінки набувають оптимістичного звучання:

Пройдуть зими й грози.

Захолонуть сльози.

І розквітне вишня

У моїм саду.

Плаття буде біле,

На рушник весільний

Дружки і дружечки

Долю підведуть.

У вірші створено не обділеної долею образ жінки, а такої, що зберегла світлі почуття. Символом є біле плаття, яке уособлює жіночу честь, незайманість і подружню вірність.

Звукопис відчутно-зримий, мелодійно-дзвінкий і ніжно-тривожний: «навіть жаби у ставку заспівали: «тір-лі-тір-лі…, / А соловейко у садочку: «Тьох!..», «б’є у бубон бубоніст, наярює гармоніст / І не встояти ніяк, / Б’ють і «польку», і «гопак», / Так, так, так, так…». Нанизування дієслів-присудків і прикметників-означень сприяють динамічності в зображенні: «і шумить, і гуде, і весілля буде», «і бубоніло, грало, й гупотіло»; «він ходив красивий, молодий, сміливий».

Творчій манері Л. Геньби притаманне використання прізвищ, імен і прізвиськ односельців, які запам’яталися певними яскравими рисами вдачі чи життєвою долею. Для читача – це колоритні типи українців, що увиразнюють поняття батьківщини, степового краю, зв’язку поколінь. Образам пересічних людей надано філософського осягнення: «Ось баба Пугачка іде по вулиці, у ситечку вареники несе…»; «А ні, таки, он Муравйов з похмілля / Біля ставка мотає віражі»; «Пузан Володька їде коробом, / Коня до гурту підганя…»; «Там тітка Настя воду понесла, / І в кожній цеберчині – спрагле серце, / Яке в собі вмістити не змогла».

Л. Геньба – авторка виразних і чуттєво залюднених пейзажів. Художнє оприявлення дійсності стає проникливішим через зіставлення громадянських почуттів із захопленням природою. Пейзажі таких текстів метафоризовані, наповнені зорово-слуховими, тактильними й запаховими деталями-образами: «Носять бджоли туди і сюди / Жовтий сік, що аж гуснуть сліди»; «Ген-ген біжить лоша у жовте літо…»; «Ой, ряхтіли соняхи патлаті, / Випинались персами сади»; «Цвіла весна, і небо білобоке / Гукало з цього берега на той…».

У представленні пейзажного компоненту переважають замальовки навколишнього українського степу. У вірші «У степу» вдало передано єднання ліричної героїні з природою, взаємопроникнення внутрішньої енергетики митця й сили землі:

Тут пахне грозою, і медом, і літом,

Тут світ роздягнувся, стоїть і мовчить.

Тут пісню придумали хмари і вітер –

Вона лиш для мене звучить.

Важливе змістове та емоційне навантаження в поезії Л. Геньби несуть національні архетипи – споконвічні образи, які живуть у підсвідомості народу, пробуджують первинні національні почуття. Найчастіше в ліричних творах трапляються персоніфіковані образи місяця, бджоли, соняха, груші, у яких сконденсовано енергетичні вкраплення степового світу. В архетипному синтезі авторка змальовує місяць відповідно до традиційної народної пісенності – як символ утаємниченого супутника людини («Споконвіків як гостя ждали в хату»):

Споконвіків як гостя ждали в хату,

То чепурився місяць і бджола.

І груша, що над клунею крислата,

Із вітром разом дворище мела.

Письменниця оживила образ місяця емоційною наповненістю, інтимністю, замилуванням жінки-митця: «молоденький місяць в душу світить»; «місяць, як яєчко у гніздечку, / Вкутався в любисток і спориш».

Більшість творів, що розкривають тему батьківщини, любові до матері, рідної землі, до мови і традицій народу, сповнені оптимізмом, хоча й торкаються трагічних подій.

Образи, теми та ідеї інтимної лірики збірки – багатогранні, проектують радощі та прикрощі внутрішнього світу вразливої жінки. Ідіостиль поетеси ‒ своєрідний. Її лірична героїня є втіленням яскравих сильних характерів, і ніжних настроїв, і багатих емоційних переживань.

Л. Геньба демонструє майстерність у розкритті ідеалу краси почуттів. Художніми тропами вона вибудовує багаті асоціативні ряди, розширює образну уяву, спонукає до роздумів. Жінка в неї є головним образом буття. Вона ‒ різнохарактерна, художньо досконала («Придумайте ще мене вчора»):

Ця жінка сьогодні для тебе: красива, вогненна!

Ця жінка – пристрасть, жар, везувій, камінь

Твого спотикання.

Посилюючи інтонаційну виразність літературно-музичної композиції «Придумайте ще мене вчора...», авторка залучає мовні засоби, що передають безупинний лет і невгамовність жінки. Це нагромадження дієслівних присудків («біжить», «несе», «мчу», «лечу»), епітетів («красива», «вогненна», «перша», «не остання»), низка неузгоджених («з роси, з трави, з крапель дощу») та узгоджених («невтішна, грішна, торішня») означень, додатків, що передають одночасність дії («шепотом, криком, зойком, шерехом»), створюють ефектну калейдоскопічну кінокартину жагучого жіночого почуття, сконцентрованого в слові «любить». Поглиблює емоційну сферу танець закоханих, звуки скрипки й баяна. В їхньому образному поєднанні вигранюється портрет жінки в найтаємничіший момент життя – очікування кохання. Гостроту інтимних переживань передано у підтексті твору. Вислів «Придумайте жінку-чужинку, / Наливку на званім столі» додає експресії, провокує асоціації. Увага сконцентровується на промовистих рухах, а обірвана думка спрямована на розвиток уяви:

Я обираю шанс: сьогодні буть щасливою,

Я обираю Вас і лиш рукою лівою.

Та, що квітує раз, і то лише від серця,

Все інше – то від Вас,

Як соус додається.

Глибока емоційність і тонкий психологізм дали можливість завуалювати збуджені інтимно-еротичні почуття.

Еротичні настрої зашифровані в інтимній ліриці поетичного циклу «Дощі ідуть невипадкові…». Лірична героїня – загадкова, відверта й цнотлива:

Я не фея, але я красиво любити учусь.

Я одна із принадних, вродливих і ніжних коханок,

Ти поглянь, як звучить наших тіл

Не придуманий блюз.

Сповіді, заховані в умовно-інтуїтивний світ, угадуються в підтексті. Емоції виражаються риторичними запитаннями та відповідями-натяками:

Перецілуй мій кожен пальчик,

Мій кожен дотик, кожен зойк,

І загорнись у тіла шовк,

«А далі буде що?» – Побачиш…

Почуття закоханої жінки мають різну чуттєву тональність. У згаданому циклі – це засмученість, принишкла втаємниченість, передані засобами паралелізму. Внутрішній світ героїні висвітлено на тлі різних часопросторових форм ‒ літнього та осіннього пленерів:

По росі, по траві, по листочках,

Із минулого, із небуття

Шиє червень веселу сорочку,

Приміряю її на життя.

І буду ходити я тінню,

А тіні, як бачиш, – живі.

Осіння пелюстка, осіння

На стоптаній сонцем траві».

Традиційним для інтимної лірики є акцентування уваги на дієвих художніх деталях. Л. Геньба відшукує нові асоціативні образи для відтворення найпотаємнішого: ікони зі святим ликом Ісуса, присутність Ван-Гога, мелодія Ліста, постать Мавки.

Часто авторка проводить паралелі між станом закоханих і нерозгаданістю природи, що є традиційним для любовних текстів. Низки слів, витворених письменницею, проектуються на підсвідоме виявлення картин навколишнього світу. Велику роль у цьому відіграють метафоризовані образи, динамічні сюжети-замальовки: «Цвіла весна, і небо білобоке гукало з цього берега на той»; «Черемхи у білих уборах / Бентежно розгойдують світ»; «У дерев повиростали крила, / А кущі аплодували в такт».

Інтимна й пейзажна лірика Л. Геньби – багатозвучні. Самобутності художнього моделювання світу додають образи степу – духовного світу письменниці.

У циклі «Різнобарвними фарбами душі» настрої ліричної героїні мінливі. Авторка представляє вишукані портрети коханки, враженої гострими почуттями ‒ від любощів до розлуки («Я – джерельце твоє чисте, чисте»):

Я – джерельце твоє чисте, чисте.

Ні. Я пісня твоя урочиста.

Найсвятіша зоря опівночі,

Я – ромашкові сонячні очі.

Яскраво-урочисті художні деталі жіночого образу в час душевного сум’яття змінюють драматичні інтонації («І вогонь, що носити мушу»):

Не пручавсь. Це було вчора.

Сьогодні німа тиша…

Наче покритка під забором

Голошу, а душа пише…

Як правило, жіноча постать образно втілюється в абстрактних поняттях і формах, які уявно можна домислювати. Наприклад: «Я тепла на слово, я грішна на дотик»; «Я – голос вітру, серце степу, / Я – голос сонця і води».

Мелодійність любовних віршів створено за допомогою художніх механізмів звуконаслідування та звукопису. Загадковість жіночої постаті підкреслюється алітераційним звучанням рядка: «Невтішна, грішна, торішня стелюся віршем»; «Я ж цвіла, наче сонечка сонях… / Це міраж, це міраж, це міраж…».

Природні музичні ритми віршів, повторюваність рядків поглиблюють пісенне начало й легко кладуться на музику. Роздуми про сокровенне авторка вміє поєднати у змісті й формі вальсу:

По колу, по колу ми будем ходити.

І тільки ніколи, ніколи вже більш.

На двох одна ніжність, на двох одне тіло,

На двох нами складений вірш.

Ліричний настрій у віршах створюється за допомогою оригінальних синтаксичних конструкцій. Висвітлення психологічного напруження, душевного неспокою, радісного збудження забезпечується конструюванням односкладних і неповних речень, речень, різних за метою висловлювання, звертаннями, повторами, однорідними членами речення, прямою мовою:

А, знаєш, з тобою все можна,

А, знаєш, з тобою – безбожна…

Ця ніч і натомлене ложе…

Хороше… хороше… хороше…

Що Ви знали про мене?

Нічого.

Весна.

Вечір. Дорога.

І погляд, що поглядом грався…

От і попався.

Отже, поезія Л. Геньби – це возвеличення любові у найширших її проявах, і перш за все, кохання жінки й чоловіка. Її ліричний герой охоплений солодкою мукою глибоких почуттів, його найменші порухи налаштовані на кохання. Там, де з’являється зрада, через невимовний щем мандруємо до душевного спустошення. Світ авторки не має напівтонів і напівлюбові. Сила світла пробивається навіть крізь розпач її ліричного героя, тому «Цвіте терен…» і «Повінчані степом», сприймаються як два складники одного життєрозмислу, як дві сторони життя – трагедія душі через втрату любові та апофеоз любові.

Терен, тотемна рослина, – символ кохання, а значить – символ життя, магнетизувало уяву Л. Геньби. Вона стверджує, що знає, як відбуваються весілля, бо ж виросла на українських піснях, сама наспівувала їх усе життя, а пісня про терен була її дамокловим мечем, любов’ю й болем усього життя. Отож, закорінене у фольклор слово Л. Геньби проросло, за авторською дефініцією, у «міні-п’єсі на одну дію, довжиною у життя» «Цвіте терен…», у якій герої – вигадані, а історія – справжня. Шкала виміру глибини духовного життя у поетеси надто висока.

За словами Л. Геньби, твір писався близько трьох тижнів. У творі оживають речі, знайомі з дитинства, героїня викохана народним епосом, напоєна правічною мудрістю. Це від бабусі, яка любила приспівки, від маминого слова, яка думала піснями, від настрою тата, який мав добрий голос і співочу душу. Усе це не могло не сформувати в письменниці відчуття краси. З маленької зернинки, що в дитинстві несвідомо, але трепетно забриніла в душі українською піснею, проросло осердя твору-розмислу, у якому – чари слова й велич душі.

Змодельована поетесою історія кохання репрезентована продуктивним фольклорним інтертекстом, піснею «Цвіте терен», про що свідчить однойменна назва. Динаміка стильової адаптації фольклорного тексту, що є зв’язним сегментом авторського, позначена специфікою погодженості пісні з естетичною структурою «міні-п’єси», а отже, фольклоризм твору виявляється у його внутрішній організації та характері світовідчуття.

Авторка безкомпромісна в судженнях про взаємини жінки й чоловіка, вона відстоює чесність і естетику почуттів, на основі яких вибудувала сюжет і простежила взаємозв’язки людського світу краси й любові та провела аналогію з рослинним світом. Висока духовність поетеси сприяла адекватній передачі внутрішнього світу закоханої героїні.

Драматична поема «Цвіте терен…», в основі якої лежить внутрішній динамічний сюжет, конфлікт світоглядних і моральних принципів, побудована у формі монологів-роздумів. Зміною ритмів вірша окреслено етапи настрою ліричної героїні: краса весни й щастя кохання; сватання, про яке нагадує терен («наче спомин, зацвіта»); примовляння, написані у формі народних голосінь, як свідчення психологічного зламу й гіркої образи («бо ж милий наслідив»); і найвищий злет людської думки – прощення зрадливого («а я біду перебуду»).

Глибокого емоційного впливу досягнуто інтерпретацією любовної історії крізь призму власної долі, тобто проведена чітка паралель між авторкою і життєвою стежкою героїні. Розмірковування над долею – це самозаглиблення, бо виношений твір – згусток народно-фольклорного підходу до сокровенної теми. Пригадалася «Маруся Чурай» Л. Костенко, яку вона «поселила» в Полтаві й прожила її життям. У твір інкорпоровано складники народного епосу. Так само і Л. Геньба подала не суто історичний, а почуттєвий опис, який є сокровенним лейтмотивом життя людини. На канві драматичної поеми авторка вималювала велике кохання, його розквіт, злет і згасання. Твір набуває ознак повчальної притчі з його високою ідеєю – закликом бути красивими, утвердженням християнського всепрощення.

У пісні про терен прочитується мудрість. Опалий терновий цвіт – це початок і кінець, життя і смерть. Контекстуальну антонімію вбачаємо і в такому: пісня, любов – іменники жіночого роду, а терен – чоловічого. У цьому – підказка поетеси до розгадки смислу твору, який простежується не тільки в емоційному стані ліричного героя, у зануренні думки письменниці в побутове, а й у наверненні до духовного. Поетеса – носій думок народу, знавець життя: у нього є початок і кінець, а точніше отой безкінечний кругообіг, що породжує запитання: де ж похідна початку, як зародилася думка, чи ми підвладні долі, а чи навпаки, і чому вона вибрала нас?

Кажуть, що кохання народжується на небесах, а це дівоче кохання народилося серед безкрайого ковилового степу, збурило море почуттів, затопило, заповнило собою по самі вінця душу й серце, як настояне солодко-терпке вино. І не одинока пташка защебетала в тернових кущах, а пташиний хор заспівав реквієм коханню. Але ж не знала героїня, які тернові хащі приготувала для неї доля, як роздряпуватимуть душу тернові колючки, як упиватимуться в серце, наповнюючи кожну клітину отрутою відчаю, і які ріки сліз омиватимуть ті рани, роз’їдатимуть їх сіллю розпачу, завдаючи неймовірного болю.

Твір починається умотивованою розв’язкою: після щастя сталася трагедія – незрадливий (авторка не дала йому й імені!) кохає іншу. Героїню розриває біль:

Душа тоді намаялась достроку,

Наплакалася, настраждалась, ой!

Боже благословення, на щастя, не виправдалося: «терен, наче спомин, зацвіта».

Екскурс у минуле дав можливість авторці заглибитися в роздуми: вона згадує зародження почуття, поетизує любов, що прийшла до мужньої героїні («біду руками розведу») піснею зі споришів, дзюркотінням коників у травневому степу, забіленому терновим цвітом.

Письменниця навертає нас до сприйняття кохання, як свята. Підтвердженням цьому є виважене грайливе вживання епітета «білий» («небо білобоке», «білі шатра», «білі шати»), що підсилює чистоту думок героїні. Оригінальні епітети «довготелесі» хмари, «ошатна» душа, «заповітній» ставок сприяють поглибленню основного мотиву – возвеличенню почуття кохання.

У юності пісня життя називається любов’ю:

Весна співала органним хором.

Весна цвіла і весна раділа.

Поетеса проводить паралелі: весна-світло-запахи-кольори – сім’я-сміх-дитячі голоси. Приземляючи почуття, авторка короткими штрихами описує застілля – все відбувалося, як годиться. Але найвищих емоцій досягнуто карбуванням апофеозу кохання метафорою: «вбиралась душа на свято».

Передчуття біди справдились. Нанизуванням однорідних присудків пришвидшено сюжетну дію: роздайбіда роздавала, розікрала, розібрала. У стилі народних тужливих голосінь, що є неодмінними атрибутами похорону, з притаманними їм прокльонами причин нещастя («А бодай би ти впала з дуба»), однозначними натяками природи («граки харчать, що нелюба»), метафорично виважено («…під серденьком зацвіта / Чорним зацвітом – самота») – драматизовано сюжет, передано психоемоційний стан героїні. Метафори, як засіб експресії («Весна до тебе мене пригріла»; «А проснулась зірка рання, / Попалила маків цвіт»; «…сад кружля у вальсі на осонні»), не тільки підсилюють переживання, а й проектують мотив безвиході.

Любов згасла, бо коханий іншу полюбив. Опав терновий цвіт любові, залишився лиш терпкий присмак болю. Серед семи смертних людських гріхів прелюбодійство – найпідліший. Небесну чистоту кохання втоптано в багно: коханий розгубив високі моральні цінності. А відчуття покинутої – начебто живцем закопана в землю. Звістка про нелюбу – рівнозначна смерті, про що в тексті символізує згадка про хрест. Той хрест приріс до героїні, і вона приречена нести його до певної межі, до часу, коли її розіпнуть на ньому.

Л. Геньба подала психологічний портрет героїні як надчуттєвої людини за допомогою простих окличних речень («Наплакалася, настраждалась, ой!»; «Я нелюба, тобі нелюба!»; «…прости, Боже, гріх мій!»; «А я ж з роду мальви!»; «Розступіться, люди!..»; «У садочку «тьох та тьох!»; «Це в хутір наш прийшла пора весіль!»). Вони передають душевний біль від трагедії, не збагненої до кінця. Простежується напруження та відчай зболеної душі. Роздуми, думки та емоції умотивовані риторичними реченнями («…душа ... питається: «Та де ж я?», Чи пройшло? А чи прийшло?, …то ти ото там, чи не ти?..»).

Великої емоційної сили досягнуто фольклорними звертаннями до найрідніших, до того родинного начала – матері й бабусі, у яких людина завжди шукає заступництва й порятунку. Душа героїні ще не охолола від кохання, вона ще до кінця не збагнула лиха, питаючи – та де ж я? Головна героїня в стані афекту закричала на весь світ словом-плачем. І цей стан авторка майстерно передала повторами «я не та, не та, не та…», образом-символом хати-пустки. Вона викрикує згустки болю: «Ой, матусю … Горе так у спину диха»; «Ой, бабусю, лихо!».

Поетеса вдається до засобу іронії («тут потіха»), а у фіналі твору іронія переростає в сарказм:

А біду оту звали Люба,

А прабабу, напевно, згуба.

Екскурс у дитинство – шукання виправдання й причин нещасливого кохання – подано в народному стилі: пів села шептало про шабаш відьом, який відбувається в сакральному місці – біля ставка, як пересторога старших жінок дівчатам. Розумні сусідки – це типовий реалістичний образ всезнаючих пліткарок, втілення самовпевненості, які все бачать:

Ой, брехала та сорока,

Брехала складненько.

На те ж вона і сорока,

На те й побрехеньки.

І героїня здатна повірити, що причиною розриву з коханим є чаклунство, відьомські сили, які можуть впливати на порухи людської душі.

Розкриттю духовної несумісності коханої та коханого підпорядковано зображально-виражальні засоби: численні повтори («А коханнячка святого, / І красивого, й хмільного, / Не дає. / То ж бо й є»); зменшено-пестливі форми слів («коханнячко», «матусю», «щастячко веселеньке»). Особливою асоціативною інформативністю в поетичній мові вирізняються структури з порівняльними зворотами: «терен, наче спомин»; «ім’я моє – птах»; «думки, як бджоли, в мені роїлись». Вони підводять до думки, що хлопець, зневаживши кохання, найперше принизив себе.

Монологічне мовлення героїні – це не тільки виливання болю й жалю. Майстерність авторки в тому, що вона показує сильну натуру, впевнену в собі жінку, яка бачить красиве навкруг, і душа її повниться величчю, здатна вистояти, бо втрата любові до неї не може призвести до кінця життя. Лірична героїня в розв’язці сюжету вивищується на весь світ:

А знаєш, і все ж, я лишаюсь в раю

Забута всіма, у любові стою.

Вона сповідує всепрощення, бо то – найстрашніша кара:

І відплачу, і відплачу,

І опісля махну рукою –

Бог з тобою

Та й Бог з тобою.

І поставлю за нас свічу.

Після ще одного монологу-звертання героїні до коханого звучать прощальні слова в дусі народних побажань:

На дорозі на далекій,

Де мене не буде,

Хай тобі ведеться легко

І в свята, і будні!

Щоб не висохло джерело в пустелі нелюбові, героїня чинить по-християнськи – прощає зрадливого коханого! У підтексті твору закодовано добро: попросить коханий, хоча й колишній, краплю води – дасть, попросить вина любові – наллє по вінця.

У кінці твору дія драматизується. Минув день печалі, у якому залишилось усе: вона й він, біле й червоне. Авторка з гіркотою констатує:

Відпустила я кохання…

На той світ.

Інкорпоровані в текст твору рядки з народної пісні «Цвіте терен…», яку співають і в горі, і в радості, підсилюють ідею всепрощення:

Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт опадає,

Хто з любов’ю не знається,

Той горя не знає.

Твір закінчується оптимістично, хоча болю ще немає краю. Оптимізм – у глибокій упевненості героїні, що

…буде після ночі день,

Після горя – щастя,

І співатиме пісень

Соловей вінчасто.

Отже, українська народна пісня, в якій закодована доля жінки, стала основою драматичної поеми «Цвіте терен…» Л. Геньби, у якій поетеса застерігає всіх від моральної деградації. Образність пов’язана з процесами психологічного самовираження ліричного «я». Глибинний зміст емоційно-чуттєвого авторського споглядання світу створило ефект стереоскопічного словесного зображення. Мова твору є тим екстралінгвістичним чинником збагачення естетичної функції та експресивних художніх засобів, якими майстерно володіє поетеса, взірцем стилістичної обробки української пісні, ще однією сходинкою до вічної таїни слова.

До збірки «Обвітрені сувої половчанки» ввійшли твори, жанр яких авторка визначила як новели. Це своєрідні ліричні сповіді-роздуми, медитації-заглиблення, нотатки з записника.

У новелах увага фокусується не на розвитку подій, а на ставленні до них героїв, закцентовуються їхнє самопізнання, внутрішня боротьба, на перший план виводяться людські цінності, що рухають буття. Авторка торкається психологічного сприйняття світу людьми, чутливими до перипетій долі, неспокійного життєвого плину, непередбачуваності людських стосунків. Основними проблемами в ліричних новелах є любов і розлука, яскраві спогади дитинства, переживання екологічної й духовної чорнобильської трагедії.

У творі «П’єса на два голоси» сюжет сформований на основі сповіді ліричної героїні про пізнання любові. Моделювання постаті жінки ґрунтується на психологізмі, символічній деталізації, естетизації тла для висвітлення образу: «… я була однією з його коханих коханок. Я бігала за ним, піднімаючи шлейф плаща, освітлювала факелом дорогу, я була той вогонь, що надихає, гріє і береже». Лірична героїня перебуває в стані пошуку, чекання, сподівань, що увиразнюються її фізичними і психологічними відчуттями: «І він – у головній ролі. Зал у передчутті прекрасного. А я – у передчутті почуттів, донині невідомих. Пересохло в горлі. Не вистачає подиху».

Умовність зображення (замовчування, мрії, екскурси в минуле) додають чарівності й загадковості характеру героїні. Важливу тут роль відіграє сновидіння. Деталі сну – море, шторм, прибережні камені, скелі, рятівний круг, хатинка на березі, вогонь у плитці – своєрідний код до розгадування життєвої долі жінки, що прагне щастя. Художні деталі несуть важливе смислове навантаження, утілюють у собі ідею, розвивають уяву. Авторка увиразнила зовнішні ознаки деталей, відтворила їхню динамічність і заглибилася в енергетику відчуттів. Привабливість образів, що сконцентровують у собі світ, полягає в самобутній метафоризації: «Квіти спітніли на моїх гарячих руках. Вони пахли моїм чеканням, знадою поцілунків і ще не сказаних слів»; «А червневий вечір пахнув уже липовим чаєм, молодою грозою і присмаком шовковиці, якою ти будеш зваблювати мої вуста, відкриті вже для поцілунку».

У новелі почуття людей представлені на тлі світу мистецтва, що окреслює сутність творчих особистостей, їхнє відчуття прекрасного, спорідненість душ. Події відбуваються в драматичному театрі, фіксуються деталі інтер’єру, вистави, гри акторів. Хроніка подій розвивається в унісон з театральним життям: «Гастролі. Концерти. Аншлаги. Овації. Там ще буду я. … Потім ми сиділи в колі акторів, поетів, композиторів. Я відчувала себе своєю серед своїх»; «Наша музика окриляла, наснажувала, закохувала, любила».

Використані художні механізми приглушають сюжетну чіткість і посилюють екзистенційне сприйняття. Важливим у творі є не послідовність подій, пов’язаних із першою зустріччю закоханих, їхніми стосунками і співпрацею в театрі, розлукою, побаченням через двадцять років, а психологічним і духовно-емоційним переживанням цього життєвого шляху.

Жанровою особливістю «П’єси на два голоси» є введення ліричних відступів – роздумів, що глибше характеризують героїню, представляють навколишній світ: «Яка жінка не мріє бути Зориною, єдиною? У такі миті починаєш читати чи писати вірші, якщо навіть ніколи цього не робив. Така благодатна пора настає! Душа співає! Встигай лише записувати її мелодію». Новела має романтичні мотиви: почуття в ній ідеалізовані, хоча й вражені гіркотою розлуки, відчаєм через несправедливі образи, самотність.

Концептуальним у новелі є психологічний стрес героїні, який змінює її світосприйняття. Випробування коханням впливає на утвердження самодостатності раніше слабкої чуттєвої жінки. Таке переродження показане в динаміці розвитку на межі філософських і духовно-естетичних узагальнень: «Ми розійдемося як цивілізовані люди. … А я помирала! Я ходила на той світ босими ногами – і не чула холоду і скла під ногами, мені дарували квіти – я не чула їхніх пахощів. Повз мене йшли дні, дати, події, чужі чоловіки, залицяльники. Лише мене твоєї не було. Натомість народилася інша жінка. Впевнена, успішна». Психологічне вмотивування переродження головної героїні є основною ознакою новели як жанру.

Новелам Л. Геньби притаманна візуальність. Авторка бачить художній світ через яскраві образи, які сконцентровують у собі важливі рухи часопростору, внутрішнього світу людини, явищ буття. Володіючи мистецтвом режисури, вона вміло вибудовує систему твору так, що віртуальне, позасвідоме, чуттєве набуває особливої енергетики, постає реальними картинами гри кінофікованих образів.

Вагомими чинниками художнього вираження є живописне слово, його колористика, багатство уяви. Створюючи картини світу за правилами живопису, письменниця надає візуальному об’єкту естетичного наповнення з певними звуками, смаками, запахами, дотиковими відчуттями: «Лунко ахатиме вечірнє місто. Люди поспішатимуть додому, зморені жарким днем. А ми, як риби, викинуті на безлюдний острів, вбиратимемо губами присмак дощової зливи, яка ще тільки збирається над нами. Ці перші великі краплі теплого дощу!».

Зміна часу і простору у візуальному представленні світу акцентується на відповідних образах, що забезпечує уяву руху. Прихід весни показаний у динаміці асоціацій: «Щойно лелеки прилетіли в нашу провінцію. …Обіймаються, цілуються. На те пора прийшла».

У структурі «П’єси на два голоси» задіяно механізми драматичного твору, а саме поділ на дії. Вони різні за обсягом і розміщені в хронологічній послідовності. Це дає можливість поступово сприймати зміст, наповнений ліричними роздумами та деталізованими описами. У сюжетній композиції важливу роль відіграють «пролог» та «дія остання» – своєрідні ліричні замальовки, у яких використано засоби психологізму.

Сильна жінка вже не самознищується, вона вміє прощати й жити приємними спогадами. У цьому контексті смисловим доповненням до сюжету твору є епіграф – вислів А. Моруа: «Найдивовижніша пам’ять – пам’ять закоханої жінки». Л. Геньба наслідувала кращі традиції української новелістики, додавши психологічне вмотивування дійсності та жіночих почуттів.

Новела «Під пилом років…» висвітлює різні аспекти художнього бачення, зокрема – естетичний, психологічний і соціальний. У творі розповідається про враження дівчинки від речей у хаті баби Дирманки, які розкривають світ минулого. Л. Геньба – майстер охудожнення візій. Вона дивиться на життя як митець, по-жіночому аналізує буття через яскраві образи, музичність, ритміку.

Візуальність у новелі відповідає принципу кіномистецтва, коли кожен образ має своє місце і вступає у гру відповідно до задуманого «сценарію»; коли добирається потрібне тло, яке відтіняє найважливіше; коли мовні засоби допомагають передати мелодію. Художні деталі твору (традиційні складники новели) передають динамічність сюжету, супроводжують психологічний настрій ліричної героїні.

Знаковим у контексті є образ метелика як символу щасливого дитинства: «Попереду велосипеда летів білий метелик, показуючи дорогу, наче я її не знаю. І метелик, почувши мене, метнув своїми булькатими оченятами і закружляв навколо мене ще швидше. То сідав на руля, то зринав угору, збиваючи мене з пантелику. «А що, а що? Підвези!..». І я навіть чула, як він реготнув».

У кінофікованому розгортанні дії певна роль відведена образу хати баби Дирманки. Інтерес поетеси до повноти життя зумовлює проникнення в суть речей. Усе, що вона репрезентує як художню вартість, набуває нової значущості. Опис звичайної хати на сільському подвір’ї міг би бути непримітним у реальному житті, а в ліричному творі набуває сакрального змісту: «Невеличка, аж посіріла хата та акації, що повтикалися шпилями в самі хмари. Ні огорожі, ні воріт, а лише пташине пір’я по всьому дворі. Я знаю – то сніг. Літній… Ага…». Виявлення сутнісного в образах-деталях забезпечується точними метафорами та епітетами, що продукують емоційну наповненість.

На деталях, які втілили істинність смислів, вибудувано практично весь сюжет новели. Це ті засоби, за допомогою яких трансформується враження з буденного в омріяне. Досконалість ліричної новели забезпечує синтез запахових і зорових деталей: «У хаті баби Наталки пахло борщем з квасолею, огірками, соломою і тихо мовчали на стінах фотокартки у рамках». Фотокартки виконують одну з сюжетних ролей: допомагають розкрити зміст, створюють психологічну напругу, забезпечують динамічність хронотопу – проникнення в минуле й повернення до реальності. На них представлено життя родини баби Дирманки: «Ось це на вирядах у Волохів, а це, мабуть, тато, мама, мала баба Наталка. А оце, ой, когось у домовині…». Особливе навантаження смислу передано засобами умовності, обривчастими фразами. Вираження емоцій у новелі має високий ступінь, загострює почуття й настрої ліричної героїні: «Страшно. Не розумію навіщо на стінах такі фотокарточки вішати. Від них віяло холодом, вічністю, сльозами. Хотілося швидше втекти звідси».

Комплекс художніх засобів підпорядкований розкриттю психологічних моментів, які віддзеркалюють ідею. Авторка використовує оригінальну антитезу. Фотокартки протиставляються подушкам: «А подушки цвіли мальвами і горобиною, розпускали рожеві китиці вишні, злітала в небо пара голубів». Асоціативне заглиблення у смисл буття супроводжується ліричними роздумами: «І я знала, що голуби – то любов. І тоді в танку кружляла хата в білих рушниках, заквітчана і, як баба Наталка – не засватана».

Ліричності твору додає введення в контекст поетичних рядків, що перегукуються з основним сюжетом і настроєм, розширюють художню уяву:

А далі зупиняються рядки,

Де подушки на ліжку ждали свята.

Ішли роки, а їх ніхто не сватав,

І старіли у скрині рушники…

Образне представлення світу виказує на безтурботність дівчини, яка любить кататися на велосипеді, умотивовує переосмислення життєвих вимірів на межі зіткнення минулого з сучасним.

У назві твору «Ліричний шансон над степом…» йдеться про сприйняття світу крізь призму внутрішніх переживань і музики. Шансон – це глибоко ліричний твір про виняткову долю людини та її особливі почуття. Характеристика образів лаконічна, але інформативна, що притаманно новелі. Риси зовнішності й характеру виписані яскраво, виділено найсуттєвіше, залучено фотографічні й кінофіковані засоби, елементи народних розповідей, що спрацьовують на запам’ятовування: «Дімурін – це огонь чолов’яга. Заїхав у наш хутір, певне з Росії, бо казали «кацап». Мав десь у світах двох дітей, дружину»; «Усі в селі казали Женька. Років тридцяти, розкішна, з палючим сірим поглядом очей, ремінцем на щоках, апетитною фігуркою…». Образи психологічно вмотивовані на рівні лірично-філософських узагальнень, чуттєвого сприйняття, естетизації світу. Авторка указує на перевагу любові над буденністю. У постаті тітки Женьки достовірно втілено прекрасні риси жінки-коханки, опоетизовано її натуру: «Все тіло пашіло жіночою знадою і тим звабливим теплом, яке, якщо віддати, то тільки тому, хто піднесе, нехай ненадовго, але високо, аж ген, до тої зірки, що сходить над Рівнопіллям».

Велике значення у творі має асоціативне представлення дійсності. Деталі увиразнюють сутність стосунків. Женьку авторка бачить Венерою, а Дімуріна – Аполоном. Поєднання буденного з високим розкриває головну ідею новели – кохання окрилює будь-яку людину, незалежно від її соціального стану чи віку.

У площині «кадрів», з яких складається твір, що притаманно новелі, помітна гра художніх деталей, які урізноманітнюють інтимне тло буття. Це персоніфіковані представники живого світу природи – риба, цвіркун, зозуля: «Риба скидалася. Підглядала, підслуховувала, та не розкаже. На те й риба, звісно, – німа»; «Сюрчки заплутувалися у шепоті тіл, зозуля вигулькнула і замовкла». Оригінальність художніх деталей – у поєднанні буденного й романтично звеличеного. Письменниця використала ті образи, які гармоніюють із душевним станом ліричної героїні, з її уподобаннями атмосферою.

Розповідь про стосунки Дімуріна з тіткою Женькою сповнена чуттєвим сприйняттям прихованого кохання, щирістю стосунків, які не є ідеальними за соціально-моральними нормами. Ідейно-змістовий задум, стислий і динамічний сюжет, система яскравих образів легко вкладаються в жанрову форму шансона.

У новелі «Ліричй шансон над степом…» привертає увагу «гра» з омонімічними лексемами «шансон» і «шанс сон», що додає тексту мелодійності, проникливого ліризму, свіжості думки: «І був шанс чи сон… Ні. То серед безкрайнього степу співало серце невідкритий, незнайомий мотив, схожий на «шансон».

Поєднання жанрово-стильових ознак новели і шансона, збагатило українську літературу.

Представлення чуттєвого світу жінки простежуємо у творі «Чоловічий день». Це щоденникові записи, спогади і враження про інтимні стосунки. Лірична героїня аналізує проникливі телефонні чоловічі розмови, адресовані їй протягом одного дня, проникає у смислові глибини психології колишніх коханців, виявляє свої спостереження на межі іронії та захоплення.

Портрет жінки крізь призму бачення ліричної героїні є вираженням феномену, наділеного органічною єдністю внутрішньої й зовнішньої краси:

Я – жінка, я – вільна, я – птиця,

Я – жінка – самиця.

Жіночий образ зливається зі святим ликом, іконою. Зорові й підсвідомо-уявні деталі несуть особливий смисловий енергетичний згусток, що потребує розгадки. Акцентовано найкращі риси жінки, побачені закоханим:

Твої руки, твої очі сотворив Вселенський зодчий.

Із пісень пташиних, із обіймів солов’їних.

Ти, як писана з картин,

Бачу я, лиш я один.

Емоційне напруження – традиційне для ліричних новел Л. Геньби і сконцентроване в багатстві мовних засобів. Письменниця експериментує зі співзвучними словами, їх поєднанням, що має різні смислові відтінки. Це й ритмічні повтори, тавтологія, пароніми, омоніми, антонімічні пари, нанизування однорідних, як правило, дієслівних рядів:

Просто будні настали. Безвихідні будні.

По яких я, збиваючи ноги, блукаю

І шукаю, шукаю, чекаю, чекаю.

Озорись, озовись, як хула, а чи слава…

Ліричні спогади жінки виражені у смислових концептах – оригінальних художніх об’єктах світу, зорових картинках, на яких фокусується увага. Спостереження за такими візуальними образами дозволяє осягнути ідею й пережити опоетизовані почуття. Художні деталі – це звичайні речі або явища (криниця, птахи, хмари, весна, сонце), які у трансформації поетеси набувають нових якостей. Вони складають динамічний світ незвичайних перевтілень і гармонії:

Ранком душу вмивав у бездонній криниці,

А на дні танцювали то хмари, то птиці.

І кружляла весна в сукні з білого ситцю.

Сонце мружилось сонячне і смуглолице.

Смисловою ілюстраціє до ліричної розповіді є образи хатини й ожини, знаковість яких полягає у символічності: хатина асоціюється з домашнім затишком, щасливою долею, а ожина – з гіркотою розлуки. Мізансцена, розіграна у творі, точно передає почуття героїв. Ракурс зображення подій і розстановка акцентів супроводжуються чуттєвими коментарями, спрямовані на творче домислення:

Танцювала круг нас в нашім щасті хатина,

Бо з учора для тебе я стала дружина.

А край битого шляху заквітла ожина…

Час, спинись! Я цей сон додивитись повинна…

Структура твору вмотивована психологічними переживаннями ліричної героїні. Виділяються часові розділи – «10-а ранку» і «11-а година» та умовні хронотопні частини – роздуми й телефонні діалоги. Продумано перехід від прозової мови до віршованої, що створює чуттєво-емоційний фон для сприйняття опоетизованої дійсності.

Отже, ліричним новелам Л. Геньби притаманні традиційні риси жанру: психологічна напруженість, динамічність, невеликий обсяг, короткий сюжет, використання художньо-містких деталей.

Збірка «Вальс бажань» (2012) – це ода коханню. Її метафорична назва сприймається багатозначно: любити й дарувати свято, бути коханою. Шість розділів збірки – підпорядковані єдиній темі – почуттю кохання («Я візьму тебе за кохану»):

А покохати – то є Божий дар,

Не кожному його вдавалось мати.

Коли душа прагне щастя – вона сама себе до нього наблизить, стверджує лірична героїня Половчанка у драматичному монолозі «Повінчані степом». Епіграф «Тут ходить пам’ять, доторком пера, / І степ оберігає наші тіні…» налаштовує на сприйняття теми пам’яті про велике кохання.

Скільки людей – скільки є й слів про любов. Це ніби напитися цілющої свіжої води – така поема-пісня любові «Повінчані степом». Поетеса зуміла доторкнутися до найтонших порухів душі магічною силою слова, переливами трепетних почуттів, відтворених словоформами.

Авторське компонування матеріалу своєрідне. Уплетені у драматичні монологи біблійні вислови Соломона та уривки з листів коханого розкривають внутрішній світ і психологію Половчанки. Ліричне «я» тісно зливається з авторським, і вкупі вони творять апофеоз кохання:

Ти мені небом даний,

Ти мені Богом зісланий.

Нині ти мій коханий,

Позначений днями і числами.

Доріжкою з півдня до півночі,

Думкою навмання.

Сонцем середночі,

Просто земним данням.

Жінка кохає чоловіка. За що? Бо ж він – чоловік. Пам’ятаємо, у М. Твена Єва намагалася зрозуміти, що таке любов, і, як перша жінка на Землі, зрозуміла тільки те, що пояснити її не можна, що любов приходить сама і нізвідки. Єва молиться, прохаючи, щоб вони могли покинути цей світ разом. А чоловік уже розуміє, що Рай там, де жінка!

У поемі Л. Геньба послуговується колористикою, Її улюблений білий колір увібрав традиційну символіку: чистота, цнотливість, незаплямованість. Тому топос безмежного степу представлений білим:

Білий світе, на білі крила

Ти візьми мене ще, візьми!

Я ж любила, не долюбила,

Серед зим’я, серед зими.

Білим небом накрию хату,

Нічці, ніченьці постелюсь.

Нагукаю його на свято,

Біле вогнище розпалю.

Словосполучення «білий світ» вжито у значенні «зима», «перед білим світом» – перед усіма, «за білий світ» – потойбіччя. На благання ліричної героїні твору степ посилає омріяне – зустріч кохання. У степовій білизні-чистоті це святодійство є незбагнено-величним. Навкруги все біле, і навіть чорнота ніченьки потонула в білому: «білий світ», «білі крила», «біле небо», «біле вогнище», «на білім тілі», «біле сонце». Половчанка здатна зривати зірки рукою з неба для коханого, бо її серце співає. Хоча й зимно в степу, а її душа грає, і ці порухи відтворено в метаннях героїні. Передати переживання закоханої жінки допомагає асоціативна уява: біла зима символізує смерть природи. Отже, приреченість кохання – запрограмована. У народів Сходу білий колір є кольором смерті, а в контексті поеми – це й символ очищення, початок нового кохання, а значить – нового життя. Воно світле, бо в контексті поеми білий світ залишається не захмареним: чоловік веде жінку білим полем, і жінка стелить чоловікові постіль, як біле небо.

Авторське підсилення ідеї повторами – «Як любилось – не долюбилось» і «Я ж любила, не долюбила» – звучить як сповідь і благання величних Богів наблизити кохання, хоча Половчанка свідома того, що «нічого не буває пізно, все буває тільки вчасно…». Ці впевнено-ствердні слова змушують замислитися над життєвими законами. У молитві Половчанки – прохання про долю, звернення до природи, до всіх, хто може допомогти: до вітру, сонця і неба. Вона вірить у їхню силу, та й голуби віщують щастя, і сопілка вже грає. Спогад про дитинство, про бабусю, у якої вчилася мудрості, і мамина пісня, і спів соловейка як провісника щастя, налаштовує на велике почуття. Їй підвладне все, вона перейде оту гору, за якою її любов, бо вона сама, її спрагла душа – частина цієї природи, а в природі все гармонійно:

Піду в одній льолі,

Стану в чистому полі,

Вмиюся росою,

Загорнуся травою,

З квітів постіль застелю,

Очі сонцю затулю,

Ніч високу запалю…

Героїня знає, що чекати залишилося недовго, і метафора «…вже сонце на край неба, / На ніч повертає» стверджує це. Три поклики будуть почуті. Символіка числа три подана в градації: перший раз жінка кличе душею, вдруге – в саме серце, втретє – білим тілом. «Щоб те щастя замісити на святій водиці», готується незвичайна діжа, а в ній – безпрограшний заміс: дрібка солі, крапля сонця, небо з криниці.

У заспіві маємо розмову зі степом, який асоціюється з живою істотою. Половчанка заспокоюється, бо її світло ще комусь потрібне. Л. Геньба володіє знаковою магією слова, переливами звуків, грою словоформ, що все вкупі передає свято кохання:

Я Вас украла посеред зими,

Украла – очі небом зав’язала.

Десь я, десь Ви, іще немає «ми»,

Але земля крутнулася і стала.

Зрозуміти філософію жінки, що ніким і ніколи не розгадана, зануритись у тонкощі її психології під силу поетесі, у якої мудрість генетично закладена бабою-скіф’янкою. Метафорична мова закоханої, всесильне бажання Мудреця збагнути й утримати скарб – Жінку, його зачарування нею й Соломонова Пісня над піснями творить всесильну красу земного кохання.

Жінки – вони спиняють час на мить,

А потім душі грішні п’ють уволю.

Це – як окраєць сонця відломить,

І обпектися, й не почути болю.

А героїня чаклує. Логічно виділений займенник «я» пророкує насолоду від щастя:

Я кохаю тебе коханням,

Про яке ще не знаю сама,

Я придумую очі, руки,

І вітрами думки атую…

Половчанка свідома того, що її так само люблять і бажають, намагаються зрозуміти: віншують і коронують, бо ж у її обранця «душа високо літає». Спокій, що вселився в душу, передано прекрасною звуковою організацією – чергування плавних сонорних «н», «м» і шиплячих «х», «ш»:

Тихо, тихенько, тихше,

Тихо, тихенько – ша…

Наче шкребуться миші,

Чи шкереберть душа.

Стан героїні точно переданий лише одним таким містким словом «дзвінко». Поетеса підняла жінку на недосяжну висоту: вона «світить он де вгорі…».

Монологи Половчанки рясніють висловами спостережень і кодифікаціями сенсу життя: «так просто, так просто, / І в житті так, напевно, бува», «тече ріка життя – чорне днище», «в кургані дрімає вічність», «хто глибше добереться, / Той про вічне взнає», «є чоловік і жінка, / І вічно-земний гріх». Вони супроводжують глибокодумність поетеси про вічне, закодовані в точну формулу життя: «жити – любити, любити – жить…».

Душа поетеси й героїні твору злиті воєдино. Вона завжди рвалася до красивого, прохаючи – «Повези мене у красиве…», а тепер те бажано-жадане красиве «шелестить… / У глибині душі» закоханої. То звуки кохання:

Сьогодні так любити вже не модно,

Скажи, де так востаннє раював.

Чи рай отам, де сонце йде зі сходу,

Чи рай отут, де ти мене пізнав.

Драматизм очікування кохання, саме почуття любові – це те, що передувало кульмінації твору й вилилося у свято. Половчанка свідома того, що вона ще «гожа, / Легесенька, як пір’їна. / І бажана, і красива» – «І в щасті своєму радісна». За українською традицією, гостя завжди зустрічають хлібом-сіллю, і цей ритуал найвищої шаноби лірична героїня обрала для коханого, вона поїть його чар-зіллям, щоб «падало серце покотом».

Героїня п’є велике кохання, радіючи: «над нами очі Бога сині-сині» (синій колір – колір надії); «з тобою / по саме серце вкопана стою». І вкотре зринає запитання:

Що воно за таке – щастя?

Як у ньому щасливою буть?

Героїня розуміє земний кругообіг, що початок завжди є кінцем, а значить – це кохання колись промине. Очевидно, на підсвідомому рівні, це зринає в думці й у Великого Мудреця, коли він спостерігає за природою: «Тихо, наче скрадаючись, падає сніг» (сніг символізує холод, кінець щастя). Мудрець жартує, що кохана залишить його, не усвідомлюючи цього: «знаю, знову спурхнеш, як горобеня…», і що це – «закон вічний невтамованої жаги».

Сьогодні ж обоє щасливі. Але важливо, щоб спрацювала ще одна умова: щастя треба утримати. Називаючи розділ «Прощання Половчанки», поетеса прогнозує розставання. Іще на початку твору лірична героїня передбачає коротке щастя, що знаходить підтвердження в розв’язці твору: це була «різдвяна казка», «ця гра призова новорічна». А чи розумів це чоловік, що його казка щасливих днів буде недовгою? І хоча закоханий знайшов рідну душу – кінець спрогнозовано. Л. Геньба оперує своєрідним художнім засобом, взятим зі спортивної тематики. Половчанка, королівна в почуваннях і почуттях, Закоханому Мудрецю не дала й крапельки надії на продовження любовних стосунків, безапеляційно кидаючи у відповідь слово-присуд шахіста:

«А Ви мене вже розкрадали згори до п’ят,

І не повірите, програли. Вам – мат!».

Оригінально і вбивчо точно!

Святкове небо ще цвіте, щастя закоханих триває, але героїня про нього говорить уже в минулому часі: «І це було не випадково, / А чомусь було». І далі: «Це було? Не було… Це уява моя…». Інакше бути не могло, бо

Ця феєрія феєрична,

І жінка дуже романтична.

Людина без кохання – нежива. Вона має любити:

Біле небо, як постіль, тобі постелю,

Переказую вітром зі сходу:

Що учора, сьогодні і завтра – люблю

Твою мудрість, і розум, і вроду.

Споконвічний плин життя: душа чекає рідну душу. І знову настане час, розцвіте білий сад – і прийде коханий чоловік. З білим кольором прийшло очищення душі й заспокоєння ліричної героїні. А пухнастий сніг монотонного грудня висипає одвічні істини: так було у всі часи, так було у всі віки.

Це все було до нас.

Коли у відчаї спинився час.

І те, що в нім мовчало до пори,

Хтось сипав, як пухнастий сніг згори.

Обраний, Закоханий Мудрець, – не простак: він зрозумів жінку, але від неї залишилася «маленька грудочка снігу…». Вічною є лиш мудрість жінки. Поема закінчується розумінням того, що життя складне: «Це так просто саночки возить…». А серце Закоханого Мудреця нехай повниться надією: «Вірю!.. Люблю! Твій…», бо він – «Самотній, Степовий Вовк».

Отже, «Повінчані степом» Л. Геньби – пісня любові.

Жанр твору «Танець пальцями» авторка визначила як «міні-балада про мандрівку душі до райського саду». У такому підтекстовому рішенні розгорнуто проблему пам’яті народу про трагедію в Чорнобилі. Тема екологічної катастрофи в Україні не нова в літературі, але Л. Геньба висловила своє бачення, сповнене чуттєвості, мінорності, філософії.

Твір написаний віршованою мовою з пісенним ритмом. Чіткого строфічного поділу в ньому не передбачено. Емоційної наповненості додають повтори слів, схожих за звучанням, асонанс, звуконаслідування, обривчасті фрази тощо:

Війни не було. Знаю.

А як в чорно-білому, чорному тілі,

Як у випеченім атомом Чорнобилі блукаю,

…каю, краю…, а-ю-а-ю…

Переживання ліричної героїні прочитуються у промовистих художніх деталях. Їхні персоніфіковані конструкції переконливо репрезентують навколишній світ і ставлення до нього. Найчастіше вживаються образи явищ природи – українські архетипи, у яких сконденсовано національний характер, ідеали й устремління. Це ‒ сонце, хмари, птахи, ліс, метелик:

Гай, гай птахи небо зігріли,

Аж у хмар крила залопотіли.

Сонце зійшло і всілося у гніздечко бузьків,

Обіцяє новий день.

Ось і ліс, де затухає запалена ватра…

…………………………………………

Ось метелик повз вікна мої пролітає.

Нового символічного значення надано образу валізи. В інтерпретації письменниці вона асоціюється з дорогою, змінами в житті, не завжди щасливими. Цей образ увібрав різні емоції:

Валіза біжить перед мене додому, додому,

Бо всьому, що минуло, вже сто років потому.

Валіза перечепилася через залізничну колію, кульгає.

Твір сповнений ліричних роздумів, символічних образів. Зображення танцю пальцями є своєрідним художнім кодом почуттів людей, особливо близьких:

Танець пальцями – тіла грація

І душі невгамовний злет.

Для ліричної героїні єднання душі й тіла закоханих є виявом щастя на тлі світової трагедії. У творі опоетизовано людську пам’ять, яка дає сили продовжувати життя, долати біду заради любові:

А спомин – чаєм, що пахне, як рута.

А спомин – жайвором в небі, дощем, а спомини

ще…

Боже мій, ще!..

Ліричні одкровення жінки, поєднані з філософськими узагальненнями, є вдалою художньою формою, що втілила «мандрівку душі до райського саду».

До збірки віршів «На гостинах у долі» (2017) ввійшли твори громадянського, патріотичного, інтимного звучання. Дивує авторка новою канвою поетичної прози, яка незвичним переплетенням образів вводить у різнобарвний світ сокровенної пам’яті, народних звичаїв, людських переживань у безмежному просторі любові. З книгою «На гостинах у долі» Л. Геньба стала лауреатом першої обласної літературної премії ім. Петра Ребра в номінації «Літературні твори».

У віршах збірки утверджується сила жінки-матері, яка чітко усвідомлює свою громадянську місію українки, жительки маленького містечка Гуляйполе, яке є для неї великою Україною. У розділі «Україно моя – мого серця держава…» уміщено поезії – відгуки на теми доби. Поезії «Будь українцем!», «Сину, іде війна…», «Молитва за Україну», «Тим, що з війни», «Зустріч», «Повертайтесь живими, сини…», «200», «Молюсь, кричу за Україну» – патріотична лірика.

Анафора у вірші «Будь українцем!» підсилює гордість причетності до великого народу:

Буть українцем – знати, що ти – держава

І що держава – найкраща з твоїх чеснот.

Розпач матері у вірші-зверненні «Сину, іде війна…» роздирає душу болючим запитанням: «Що буде з нами?». Діалог-констатація – це ствердні питання й відповіді, у підтексті якого – боязнь матері за сина й синівська материнська любов пов’язані свідомістю й розумінням ситуації, «бо Україна одна».

Молитва героїні за Україну («Молитва за Україну!») наснажена вірою «в завтра»:

Україно моя, моє серце з майбутнім,

І я разом з тобою в долині плачу!

Я – вкраїнка твоя і по змісту, й по суті,

І у дотиках слів, так, щоб кожен почув.

Лірична героїня вселяє надію, а її віра проганяє зневіру:

Вірю в завтра твоє, вірю нині і прісно,

Вірю так, як ніхто у цей зболений час.

Сильно, мужньо, болісно й проникливо звертається Л. Геньба у вірші «Земле, рідна моя, діда-прадіда пам’ять» до землі, з якою вона «єдина і в горі, і в щасті, / Бо одна ти – з роси і води».

Тема війни, «упертої, чортової, чорної» звучить у вірші «Зустріч». Уболівання жінки, зверненої до воїна, щоб він покарав війну, продовжується у творі «Повертайтесь живими, сини…», де радість матері від того, що повернувся син, переливається у свідомий заклик до всіх:

Люди, скажемо разом війні наше «Ні!»,

Бо за краєм життя не буває.

Щоденні турботи матері про дітей проростають напутнім словом синові:

Бережися і знай, що з усіх нагород

За тобою стоять – мати твоя і народ!

Використаний образ Ярославни, трансформований зі «Слова о полку Ігоревім…», – це образ-уособлення всіх українських матерів, які моляться за Україну, бо їхні «Богдани, Степани, Миколи» «за нас із вами стоять / Там, де байраки, степи горять».

Але біль не угамовується, він там і тут, а життя все ж продовжується. Діалектика життя стверджується метафорично:

Білі лебеді сплять серед степу,

І від білості серцеві тепло.

Сірі гуси розхлюпують воду,

Жабенята звелись хороводить…

Лірична героїня – щаслива, бо біля неї той, кого вона дочекалася, її син.

Ідея утвердження великої любові звучить у циклі віршів «Тобі останньому…», назва якого підтверджує автобіографічність творів Л. Геньби. Голоси авторки й ліричної героїні переплітаються. У ньому земне й буденне святково возвеличені, бо, за словами авторки, «Я – українка, з мене степ почавсь: / Із вічного, із вірного, з любові…».

Уміння поетеси в описах звичних щоденних турбот закодувати формулу щастя вражають у поезії «Приїжджай до мене на борщ», де героїня, скориставшись багатою метафорою («колихатимем ніч потроху. / За вікном бубонітиме дощ / У литаври самого Бога»), запрошує до «раю», указуючи, що «зупинка дуже проста – / Коло серця мойого скраю».

Колір життя героїні все той же – білий («Я повезу свою любов в автобусі / Туди, туди за білий світ і грім»; «Білесеньку скатерть стелю, / Бо стіл дожидає гостя»; «А білий птах / Розпускатиме білі крила. / І тоді у його світах / Я шарітиму білотіла»; «Білочубе сонце скалить зуби… / Я у літі ще не перелюблена») (виділення – В. К.), хоча лірична героїня пройшла нелегку життєву стежку. Але це дало право їй ствердно констатувати:

Я увійду – велична і проста –

Із степу половецького вкраїнка.

Чи грішна, чи намолено свята,

В твоєму храмі я – щаслива жінка…

Отже, знаковість ідей письменниці позначена міцним зв’язком з рідною землею, національною першоосновою. Ідейно-тематичний вибір та мотиви творів засновані на традиціях української літератури. Неповторність стильового обличчя проглядається в інтимній ліриці, у якій по-новаторськи моделюється психологічний портрет ліричної героїні, її хвилеподібні почуття кохання і зради, любові й ненависті.

Поетична творчість Л. Геньби – це логічно-послідовний монолог-сповідь, продиктований життям поетеси, залюбленої у світ, яка вміє дивуватися сама та дивувати інших умінням бути красивою у всьому: щасті й горі, любові й ненависті, молитві й прощенні.

Автобіографічність – одна з головних рис творів Л. Геньби. Легкі нотки еротики, чистота почуттів надають інтимній ліриці чесності. Л. Геньба ‒ майстер вишуканих метафор, епітетів, порівнянь, за допомогою яких вона розкриває свій ідеал краси й жагу почуттів. У віршах віртуальне, позасвідоме, чуттєве набуває особливої енергетики. Вагомим чинником художнього вираження світу є її багата уява.

Література

1. Віхляєв В. Поети-постшістдесятників запорізького краю. URL : http://zounb.zp.ua/node/1800.
2. Забава В. Жінка на ім’я любов. Голос Гуляйполя. 2010. С. 3.
3. Кравченко В. Голосом степу про любов. Українська література в загальноосвітній школі. № 6-7. 2012. С. 50-53.
4. Кравченко В. Любов Григорівна Геньба. Література рідного краю : хрестоматія творів кінця ХХ початку ХХІ століть. Запоріжжя : Дике поле, 2019. С. 75-79.
5. Кравченко В. Поезія душі і серця, що кличе до раю… Л. Геньба. Повези мене у Красиве… Поезії. Запоріжжя : Поліграф, 2006. С. 6-7.
6. Кравченко В. Поезія степу. Л. Геньба. Обвітрені сувої половчанки. Лірика. Мелітополь : Видавничий будинок ММД, 2012. С. 223-237.
7. Кравченко В., Дорогокупля О. Традиції й новаторство громадянської лірики Любові Геньби (за збіркою «Обвітрені сувої половчанки»). Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Філологічні науки (літературознавство) : зб. наук. пр. за ред. О. Філатової. № 1(17). Миколаїв : МНУ імені В. О. Сухомлинського. С. 135-138.
8. Кравченко В., Дорогокупля О. Традиції та новаторство громадянської лірики Любові Геньби (за збіркою «Обвітрені сувої половчанки»). Міфосвіт української поезії : генеза прочитання. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Херсон, 17 грудня 2015 року) / Демченко А. В. та ін.; Херс. держ. ун-т. Херсон, 2016. С.31-33.
9. Лютий Г. «Там, де грушами пахнуть сади…» (Нотатки і роздуми) / Л. Геньба. Обвітрені сувої половчанки. Лірика. Мелітополь : Видавничий будинок ММД, 2012. С. 214-222.
10. Лютий Г. Вечір запорізьких поетес : В. Сироватко, Л. Геньба, Т. Нещерет, Л. Коваль. Запорізька правда. 2000. 29 лютого.
11. Лютий Г. Любов Геньба. Письменники запорізького краю (20-90-ті рр. ХХ століття). Запоріжжя : Хортиця, 2002. С. 452-455.
12. Лютий Г. Проколи своїм зойком тишу. Рецензія на книгу Л. Геньби «Іменем твоїм». Запорозька Січ. 1996. 4 січня.
13. Муха О. Народжена степом. Запорізька правда. Лютий, 2010. С. 4.
14. Ніколаєнко В., Кошель Я. Національна основа збірки Любові Геньби «Повези мене у Красиве». Вісник Запорізького національного університету. № 1. 2009. С. 135-138.
15. Стадніченко О. Слово половчанки, народжене з любові. Л. Геньба. Обвітрені сувої половчанки. Лірика. Мелітополь : Видавничий будинок ММД, 2012. С. 5-6.

2020 р.

«КОЗАЦЬКІ ЖАРТИ» ПЕТРА РЕБРА

У КОНТЕКСТІ ТВОРІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Творчість П. Ребра – самобутня сторінка в контексті української літератури. Твори письменника – це його бачення ментальності українців і України. Прочитати їх – значить заглибитись в історію Козацької доби, у життя Запорозької Січі, зрозуміти національний характер, душу патріота-козака, осмислити морально-етичні питання, які вони сповідували. Художній доробок П. Ребра не раз був у центрі уваги літературознавців і критиків. Про нього писали принагідно в оглядових статтях до зібрань творів, рецензіях, говорили в інтерв’ю О. Абліцов, О. Гончар, М. Жулинський, І. Купріянов, А. Малишко, Л. Пастушенко, А. Рекубрацький, Ф. Турченко, П. Юрик, В. Шевченко, В. Яворівський, глибоко аналізували в наукових розвідках Н. Віннікова, А. Козлов, І. Немченко, О. Стадніченко, В. Чабаненко. Привертає увагу історіографічно-філософське осмислення письменником подій козацьких буднів і свят, сутності козака, яка ввібрала їхнє виховання й досвід, соціальні ролі та вроджені ментальні домінанти. Захоплення й обізнаність П. Ребра величною українською історією сприяли моделюванню образів козаків, позначених національною ідентичністю, специфічним способом мислення, винятковими морально-етичними якостями. Усе це простежуємо в його гумористичних творах, уміщених у збірці з промовистою назвою «Козацькі жарти». Цикл творів потребує аналізу з точки зору жанрології, що й обумовило актуальність теми. Мета дослідження – розкрити світоглядні засади П. Ребра в естетичних формах гумористичного відображення дійсності – жанрі співомовки, уміщених у «Козацьких жартах». «Співомовка – невеликий вірш сатиричного або гумористичного змісту, в основі якого лежить народний анекдот, приказка. Жанрові особливості твору такі: описується один комічний чи трагікомічний випадок, події зображаються стисло, динамічно. Героїв небагато. Кінцівка – це дотепний афористичний вислів» [2, с. 271]. Співомовка виросла на основі анекдоту – «короткої усної оповіді гумористичного чи сатиричного ґатунку з дотепним фіналом» [5, с. 41], і приказки, що є «синонімом приповідки, тобто коротких, одним-двома стислими реченнями висловлених сентенцій народної мудрості» [10, с. 80]. Отож, термін «співомовка» ширший від «анекдоту» і «приказки», яким послуговуватимемось.

У П. Ребра є група творів, названих «Сучасними співомовками», про які йшлося у статті І. Немченка «Жанрові модифікації комічних мініатюр Петра Ребра». Ці твори не є співомовками у класичному розумінні жанру, а «…жанровими різновидами комічних мініатюр», що «…циклотворчими найменуваннями засвідчують закоріненість автора в стихію шаржування й пародіювання, буфонади й анекдотичних традицій» [6, с. 239]. Але наш аналіз доробку П. Ребра засвідчив, що він все ж продовжив сміхові традиції письменників ХІХ століття в жанрі співомовок у «Козацьких жартах»: В. Александрова («Пісня про гарбуза»), Л. Боровиковського («Свій дім – своя воля», «Клим п’яний», «Мішок з грішми»), П. Гулака-Артемовського («Дурень та розумний», «Цікавий та мовчун», «Лікар і здоров’я»), Є. Гребінки («Дядько на дзвониці»), К. Думитрашки («Часи»), С. Руданського («Гуменний», «Засідатель», «Гусак»), М. Шашкевича («Опихане пане»). У центрі співомовок П. Ребра, у яких він закодував козацьку історію, – образ козака-запорожця, котрого він змалював засобами гумору, не применшуючи його слави, а навпаки – демонструючи його винахідливість і кмітливість. Слушною є думка, що ці оригінальні самостійні твори спрямовані на «…оптимістичне доповнення … трагічних сторінок» історії» [9, с. 283]. Вправність запорізького письменника закладена генетично, бо ж сам автор писав: «Ці жарти і рідні, і любі мені / (Тим паче, що й сам я з козацького роду)» [7, с. 11]. А ще П. Ребро, за словами О. Стадніченко, зізнавався: «У мене таке враження, що я народився для того, щоб написати ці жарти. Бо про козацький гумор говорено й писано чималенько, а зразків самого гумору зафіксовано – як кіт наплакав. Та й не дивно: гумор на Січі був звичайнісіньким явищем. Як вода чи повітря. Тим часом дивовижна схильність запорожців до сміху (навіть перед обличчям смерті, навіть на палі!) – явище небувале в історії людства. Це свідчення високості духу козацького…» [8, с. 7]. Отже, його співомовки – унікальні, бо він заговорив від імені козаків. З’явилися ці твори на основі глибокого вивчення митцем фольклору, який виконує не лише критичну функцію, а й утверджує позитив, що для автора було особливо важливим, творчості вітчизняних і зарубіжних майстрів слова, реальної дійсності, що дало право О. Ющенку написати рядки, які стверджують їх вартісність: «Беру до рук «Козацькі жарти», / Найвищої оцінки варті. / Опісля вже кількох рядків / Я мовби на коні летів / Туди, де Хортиця, де слава…» [11]. П. Ребро писав, що він відтворював українську історію крізь призму сміху. Слушно зауважував А. Козлов, що «…поет побачив не тільки світ запорозького й українського козацтва, а й історію всього народу, мікро- та макросвіт людства: від дріб’язкового хатнього побуту до по-філософському осягненої автором еволюції людського мислення…» [4, с. 92]. Д. Білоус почув у «Козацьких жартах» «запорозький видзвін криці»; дякував йому за «сміховик» М. Жулинський, а П. Глазовий радів цій «розумній книжці» [7, с. 76]. В. Чемерис наголошував на «…розвитку традицій іскрометного козацького гумору» [7, с. 186] в ній. В. Шевченко сказав, що автор художньо узагальнив козацький гумор, «…своєрідно трансформувавши його вигадливість» [7, с. 186]. Отже, П. Ребро розумів неабияку роль жарту в козацькому просторі, що й продукувало силу козацької сміхової культури, утверджувало життєздатність запорожця. Саме крізь сміх козаки дивилися на світ, який сприяв створенню атмосфери загального братства та єдності, вираженню свободи й демонстрації міці духу, збереженню здорового глузду та емоційної рівноваги. Козацький народний сміх мав величезний позитивний потенціал, тобто амбівалентність, про яку йшлося у працях М. Бахтіна, М. Віннікової, П. Майдаченка. «Для України комічне слово було національно маркованим – і саме цим зумовлена його життєздатність і тривалість історичної долі» [3], – констатувала О. Гарачковська. І конкретизуємо: козацької історії! Гумористичний потенціал творів П. Ребра – безперечний. У жарті «Запорожці сміються» однойменною епіфорою П. Ребро розкрив ідею «Козацьких жартів», укотре наголосивши на силі батьківського слова: «…що таке – ріднеє слово? / А воно на пів світу цвіте веселково» [7, с. 7]. Початок сатиричного вірша «Послання нащадкам» гуморист-оригінал побудував у формі класичного побажання «нащадкам … славним запорожцям / В баталіях і праці переможцям» [7, с. 11]. А далі – у дусі традиційних козацьких звичаїв, так, як І. Котляревський у «Енеїді» винних у гріхах розмістив у пеклі в ієрархічній послідовності, попередив бюрократів, злодюг, розбишак і інших про неминуче покарання. А в «Пам’ятці січовику» він нагадав про найвищі козацькі чесноти, які й сьогодні мусимо виконувати: «виполюй кривду», «шануй душу». Поділяємо думку О. Стадніченко, що «Козацькі жарти» Петра Ребра – це не заримовані козацькі билиці й небилиці, що дійшли до нас в усних переказах чи в архівних пам’ятках, а оригінальні самостійні твори, написані в кращих традиціях українського гумору» [8, с. 7]. «Козацькі жарти» П. Ребра – це співомовки, започатковані в українській літературі ХІХ століття С. Руданським, про життя, побут, звичаї, настрої, характер козаків. С. Руданський співомовками називав літературний рід – лірику та ліроепос (ліричні вірші, балади (небилиці), казки, байки, переклади), а І. Франко виокремив у С. Руданського співомовки, характеризуючи їх як окремий жанр. Але жанр – мінлива літературознавча категорія, про що писав М. Бахтін: «Жанр завжди той і не той, завжди старий і новий водночас. Жанр відроджується й оновлюється на кожному новому етапі розвитку літератури, в кожному індивідуальному творі цього жанру. В цьому життя жанру» [1, с. 314]. Отже, П. Ребро відродив жанр співомовок, показавши їх побутування в певних історико-культурних умовах, зокрема в козацькому середовищі. «Козацькі жарти» об’єднані в цикли: «Порохівниця», «Весела Січ», «Залицявся козак», «Срібна креш», «Козацькі жарти» та інші. Це стислі оригінальні віршовані обробки народних сміхових переказів, усних оповідей, об’єднаних тематично і предметом зображення, а також способом художнього втілення в чуттєво-образній формі, в основі яких – трагікомічний випадок, поданий у динаміці; мають несподівану розв’язку; у них – обмежене коло дійових осіб, твір завершується або гострим дотепом, або ствердженням, що основується на народному досвіді. Співомовки П. Ребра – художньо довершені. У їх коротких формах утілено народну мудрість, філософію козацького життя. Українці завжди вміли повеселитися, покепкувати самі з себе та один з одного, і це побутування продемонстрував письменник у козацькому середовищі. Він розкрив характер козака як національно маркованого типу. Його персонаж, залежно від життєвих перипетій і ситуативних побутових обставин, викликає захоплення й осуд, співчуття й зневагу. Стиль комічного зображення змісту козацького життя в П. Ребра – самобутній. Майстерно володіючи засобами гумору, як одним зі способів викриття людських вад, П. Ребро не сміється, а регоче. Герой співомовок – здебільшого простий козак-гречкосій і його взаємини з козацькою старшиною, шляхтою, «дурнуватим вельможею», паном, паничем, Катериною, Потьомкіним, Сірком. У співомовках П. Ребра постає розумний козак, вражаюча дотепність якого ґрунтується на досвіді.

У співомовках «Дещиці бракує», «Грізний указ», «Хто за що воює», «Присяга», «Золота ціна», «Панам всюди щастить», «Допитався», «Поглузував», «Скарга», «А баран знає», «Покепкував», «Як дурню розбагатіти», «Божа кара», «На базарі», «Чим корисне кепкування», «Линька», «Жупан» та багатьох інших П. Ребро утверджує силу людського розуму. Авторська концепція гумору в жанрі козацької співомовки – своєрідна. П. Ребро змоделював збірний образ позитивного героя – козака-запорожця, впевненого у своїй правоті. Головне слово-присуд завжди залишається за козаком, і сутичка з будь-ким закінчується його перемогою. Отже, П. Ребро співомовками утвердив засадничі принципи народної моралі й етики крізь призму козацького життя, наголосив на гармонії природи і людини, яка є носієм глибинної пам’яті прадідів. Дослідження своєрідності жанру співомовок П. Ребра є перспективним для подальших наукових студій.

Література

1. Бахтин М. Проблемы творчества Достоевского / 5-е изд., доп. Киев : NEXT, 1994. 509 с.
2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство : навч. посіб. для вузів. Рівне : РДПІ, 1997. 544 с.
3. Гарачковська О. Жанрово-стильові модифікації української віршованої сатири й гумору ХХ століття. URL : https://cutt.ly/ggAJsIW.
4. Козлов А. Обшири та глибини «Козацьких жартів» Петра Ребра (до постановки проблеми). Вісник Запорізького національного університету. Серія : Філологічні науки : зб. наук. праць. Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2013. № 3. С. 88–92.
5. Літературознавчий словник-довідник / ред. Р. Гром’як, Ю. Ковалів, В. Теремко. Київ : Академія, 2006. 752 с.
6. Немченко І. Жанрові модифікації комічних мініатюр Петра Ребра. Сучасні проблеми літературознавства і мовознавства : зб. наук. праць / відп. ред. І. Сабадош. Ужгород : ДВНЗ «Ужгородський національний університет», 2018. Вип. 23. С. 239–242.
7. Ребро П. Вибрані твори : у 5 т. Запоріжжя : Хортиця, 2000. Т. 3 : Козацькі жарти. 396 с.
8. Стадніченко О. Вірний син землі Запорізької (Слово про Петра Ребра). Хортиця. 2014. № 2. С. 3–14.
9. Стадніченко О. Ребро Петро Павлович. Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ – поч. ХХІ ст. / за ред. О. Медка, О. Стадніченко. Запоріжжя : Дике поле, 2019. С. 279–285.
10. Юриняк А. Літературні жанри малої форми. Київ : Смолоскип, 1996. 131 с.
11. Ющенко О. Письменницький портал. URL : https://pilipyurik.com/maistryhumoru/158-2009-08-11-12-37-46?showall=&start=1.

2020 р.

«УСЕ ЦЕ СПОРТ, УСЕ ЦЕ НАША ГРА!»:

СПОРТ У ТВОРАХ Григорія ЛЮТОГО

Творчість Г. Лютого – це візитівка Гуляйполя, Запорізького степового краю. Вона то глибоко лірична, як душа автора, то реалістично-холодна, як життя. Про його життєву долю та поетичне слово писали Т. Біленко, Г. Білоус, Г. Клочек, О. Стадніченко, В. Шевченко та ін.

Мета нашої розвідки – заглибитись у буденно-небуденний світ поета Г. Лютого, розкрити силу його таланту у возвеличенні людей спорту. У творчості Г. Лютого простежуються дві закономірності: поезії, присвячені спорту і спортсменам, і твори, у яких поет майстерно користується тропами, почерпнутими зі спортивної тематики. Письменник пише про людей праці, хліборобів, сильних тілом і душею, бо змальства вони загартовані працею, степовим духом волі. А той, хто постійно фізично працює, має прекрасні спортивні якості. От тому балада «Копач» звучить як гімн трудівнику. Автор розповів про копача, який «…з дому вдосвіта виходив», і про його насолоду від праці: «Жив – мов гравсь. / Усе сміявся: – Земляна важка робота» [2, с. 202]. Автор наголошує, що копач, «…як борець, а, може, ратай» [2, с. 202]. Міць і розум у ньому гармоніюють: «Добра сила в ньому грала», «Він копав щодня, як дихав» [2, с. 202]. Отож, фізична праця – основа будь-якого спорту, як було ще з часів козацтва. Це ті звичні фізичні вправи селянина, які шліфують тіло, спортсмени ж тренуються на майданчиках. А селяни і тут працюють (поезія «Генеалогія роду») – «…худобу в нас пасуть на стадіонах» [2, с. 467]. У поезії «Після зміни» вражає незвичайна асоціативність мислення автора. Говорячи про звичні багаття, які палять перед оранкою, а в них печуть картоплю, автор у ролі порівняння використав спортивний термін. У нього спечена картопля «– Гаряча! – наче волейболом» [2, с. 114]. Письменник Г. Лютий все життя займався не тільки фізичним спортом, він і добрий шахіст! Усе життя грав у шахи, і не просто грав – жив ними. Зі своїми друзями – Іваном Скибою, талановитим шахістом-любителем, завідувачем фільмотеки районного відділу народної освіти, і Олексієм Онищенком, викладачем музичної школи – часто вечорами й ночами йшов з дому. Сьогодні шахові турніри в Гуляйполі носять ім’я Івана Скиби. Ще й досі в народі переповідають оказію, що друзі залишилися за шахами до ранку в місцевому краєзнавчому музеї, бо їх випадково зачинив сторож. Дружина поета, Людмила Іванівна, згадує, що коли вранці вона бігла на заняття в школу, де вчителювала, частенько зустрічала Григорія Івановича, який повертався додому – у шахи загралися й незчулися, як ніч пройшла.

У творчому доробку Г. Лютого поезія «Друзі мої, шахісти» посідає особливе місце, бо має таку присвяту: «Моїм товаришам, рицарям шахів, з якими прожив не менш прекрасні хвилини, ніж ті, коли писав пісні, присвячую». Поезію можна умовно поділити на дві частини. У першій частині маємо розповідь про невситиме бажання грати в шахи. Друзі-шахісти хмеліли від гри, для яких вона була високою поезією! Це давало ліричному героєві велику насолоду. Йому завжди хотілося грати, і тому два його найзаповітніші бажання зрозумілі: по-перше, щоб настало якесь релігійне свято, бо ж у свята за давньою традицією селяни не працюють, а по-друге, «…щоб жодної жінки в хаті, / Щоб нікому нас журить» [2, с. 59]. Поет одних друзів-шахістів лише називає – Льоня, Льоха, Володька; іншим дає вичерпну характеристику лаконічними штрихами, використовуючи прикладку, як-от: «грім-Петро»; а ще інших, характеризує в дії, розкриває психологію: «Валерка грав скомороха» – усіх розважав, «Василь воскрешав добро» – був поступливим. На основі цього автор висновковує: «Їй-бо, Гуляйполе наше / Не гірше самих Васюків», порівнюючи маленьке степове містечко, очевидно, з Васюківкою з роману «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка. Поет буденну гру в шахи представив святковою подією, а простих її учасників – шляхетними особами. Звичайні маленькі фігури викликають захоплення, асоціативна уява малює сцени з королівського життя. Словатерміни – тут «королева ходить», жест «благородний», беруть «за фук короля», «реванш», «високі жертви» задають високий стиль, образно передають хід гри: «Балансування по лезові / Короля і душі без страху!», бо ж це «шахи погуляйпільськи…», і це так захоплююче, що «іншим це кров спиня!» [2, с. 57]. Улюблений образ коня у творах Г. Лютого фігурує так часто, що перетворюється на мегаобраз. У творі про гру в шахи, у яких ця фігурка коня – не дивина, порівняння з конем надає їй магічної сили: «Коня доторкнешся тільки – / Наче стрибнеш на коня!» [2, с. 57]. Друга частина твору «Друзі мої, шахісти» присвячена місцевому лицарю шахів – Івану Скибі, який «шугав обласних гросмейстерів», тому, котрий «славою – після Нестора», якого в Гуляйполі й сьогодні називають легендою. Благоговійне ставлення до друга автор виказав порівнянням і метафорами: «Немов Дон Кіхот на дахові / Од нас поскакав зненацька … Так і пішов непобитий – / Прямо з тронної зали» [2, с. 60]. Закінчення твору – гімн грі: «В шахи – і програш високо! / В шахи і промах – путній! / Ніби чарки, розставити б… / Хмелій, покажи натуру!» [2, с. 60]. Легкий душевний щем в останньому рядку вірша («Й давно вже не всі фігури…») не пригнічує настрою, а залишають возвеличеною ностальгію. Люди, що вміють грати в шахи, мають тренований математичний склад розуму. Це про письменника Г. Лютого! Така ж і поезія в поета-прагматика: жорстка, але витвережуюча, лірично-холодна життєвість – на першому плані, це та романтика буднів, коли поет не прикрашає реалії життя, а віднаходить у ньому і красиве, і корисне. Це поет-трудівник, у творах якого завжди чітко прорахована рима.

У Г. Лютого є твір «Марш баскетболістів», написаний на замовлення керівників Запорізького чоловічого баскетбольного клубу «Ферро – ЗНТУ» (1972-2015). Марш у виконанні запорізького співака А. Сердюка щоразу супроводжував гру команди. Метафоризація спортивного дійства у вірші досягає апофеозу («бризне пісня сонця», «буяння барв у мускулах загра», «посмішка не сходить із лиця», «горять трибун бікфордові шнури» тощо), щоб констатувати: «Пекельний жар, як видих в ополонці – / Усе це спорт, усе це наша гра!». Запорізьку команду «Ферро» автор порівнює з «коридою нервів», баскетболісти в його уяві – це велетні, які забивають переможні голи «у кошик серцем» [2, с. 473]. Головна думка твору – «згоріти» в боротьбі за перемогу, бо в цьому – сенс їхнього життя, і тоді «всі континенти зійдуть із орбіт», щоб вітати не простих переможців. Г. Лютий доречно нагадує, що ці спортсмени – нащадки грізних запорожців, відомих козарлюг, які ще не раз здивують світ. Баскетбольна гра возвеличується як глобальна подія Всесвіту («вакуум космічний», «злітає м’яч – і враз усе забуто»). Нагнітання дієслівних рядівприсудків (рушить, не сходить; боремось і вірим; завмерли, горять) і їх акцентування створює візуальну зорово-слухову картину спортивної гри – «дива баскетболу».

Отже, поетичні твори «Друзі мої, шахісти» та «Марш баскетболістів» Г. Лютого – атмосферні, сугестивні, зорово-дієві, а їхня насичена зображально-виражальна палітра передає стереоскопічний малюнок захоплюючих спортивних турнірів.

Література

1. Геньба Л. Обвітрені сувої половчанки. Лірика. Мелітополь : Видавничий будинок ММД, 2012. 244 с.
2. Лютий Г. Вибране. Вірші, поеми, пісні. Запоріжжя : Хортиця, 1999. 568 с.

2020 р.

КОДИФІКАЦІЯ ОБРАЗУ КОЗАКА

У СПІВОМОВКАХ ПЕТРА РЕБРА

«Козацькі жарти» П. Ребра – це презентація життя Запорозької Січі.

Творчість письменника була об’єктом аналізу О. Абліцова, Н. Віннікової, А. Козлова, І. Купріянова, І. Немченка, А. Рекубрацького, О. Стадніченко, Ф. Турченка, П. Юрика, В. Шевченка, В. Чабаненка та багатьох інших.

Обізнаність П. Ребра з історією Козацькою доби, сутністю козака, позначеного національною ідентичністю, специфікою мислення, своєрідними морально-етичними якостями демонструють п’ять циклів співомовок, об’єднані влучною назвою «Козацькі жарти»: «Порохівниця», «Весела Січ», «Залицявся козак», «Срібна креш», «Козацькі жарти». «Козацькі жарти» – це «…енциклопедія сміху січового козацтва» [1, с. 76]. П. Ребро стверджував: «Ці жарти і рідні, і любі мені / (Тим паче, що й сам я з козацького роду)» [1, с. 11].

Мета нашої розвідки – охарактеризувати цикли співомовок П. Ребра.

Співомовки П. Ребра унікальні, бо він вклав їх в уста козаків, тобто «Козацькі жарти» – це не зібрані письменником перекази, що побутували в усному мовленні чи зафіксовані в усній народній творчості, а самостійні твори. З’явилися вони на основі глибокого вивчення фольклору. П. Ребро знав козацьку звичку й вірив, що «співомовка, притча, байка – / України цвіт … Дотеп наші множить сили, / Освіжа думки – / Так нас прадіди учили – / Славні козаки [2, с. 9].

Співомовки П. Ребра – це невеликі віршовані твори, об’єднані об’єктом і предметом зображення, способами художнього втілення в чуттєво-образній формі. У їх основі – трагічний чи комічний випадок, відтворений у динаміці. Коло дійових осіб обмежене, твір завершується гострим дотепом чи ствердженням. У співомовках розкрито характер козака як національно маркованого типу: ідеалізований персонаж, викликає захоплення, бо знаходив вихід із будь-яких життєвих обставин. Майстерно володіючи засобами комічного (гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск), як способами викриття людських вад, персонажі П. Ребра не сміються, а регочуть. Діюча особа – переважно розумний козак-гречкосій, вражаюча дотепність якого ґрунтується на життєвому досвіді. Він спілкується з козацькою старшиною, шляхтою, паном, царицею та ін. Автор стверджує, що козаки-запорожці були відважні й дужі, «…могли втопити й чорта в ложці, / А турка – у калюжі!» [2, с. 10], і навіть коли йшли на страту – щедро сіяли жарти. П. Ребро змоделював збірний образ позитивного героя – козака-запорожця, розуміючи, що «козацтво – то серйозна річ» [1, с. 126].

У співомовках циклу «Порохівниця» йдеться про те, що не народився той турок, який би козака вбив («Козак і паша»); хвалькуватого шляхтича («Злий шляхтич»); розумного Івана («Дещиці бракує»); звідки походить назва «Україна», бо «…і лях, і турок, і москаль / Її украсти мріють» [1, с. 19]; тупого пана («Дорога шуба», «На сповіді», «Золота ціна», «Жупан»); козака-«мудрагелю» («Грізний указ», «Хто за що воює», «Не той озвався»). Назви співомовок розкривають сутність багатія: «Верблюд», «Віслюк», «А баран знає». У циклі «Весела Січ» утверджено думку, що козаки дивилися на світ крізь призму сміху, і в цьому ж дусі фігурують вигадливі козацькі прізвиська – Пийвода, Гармаш, Бульба, Давимуха, Которийгепнувсязконя, Книш, Манюня, Кібець, Засядько, Кнур, Небога, Непийвода, Нетудихата, Синьопуп, Хтознахто, Ідипідтричорти, Вернидуб, Пришийкобиліхвіст, Вирвизуб, Заброда, у яких закодована вичерпна характеристика: «Від нього й чорт тіка чимдуж…, бо в «запорожця дев’ять душ» [1, с. 79]; у козаків «сіль – у кожнім … жарті!» [1, с. 80]. «Булава» – співомовка-повчання джурам: «Приходить булава сама / Лише до тих…, / У кого совість не дріма / І варить казанок!» [1, с. 82]. У співомовках на найпідступніше запитання маємо відповідь («Погані очі», «Втрата», «Гнат-лікар», «Козак і Богомаз», «Секрети», «ТС», «Бідний сват»). Автор ідеалізує козака: він жартом зустрічав лихо й злих людей, а тому завжди був переможцем. Про козака, у якого «коник – брат, сестра … – шаблюка, / Люлечка – дружина» [1, с. 187], і його взаємини з жінками йдеться у циклі «Залицявся козак». П. Ребро відповів, чому жінок не пускали на Січ («Не жіноче діло», «Чом нема жінок на Січі»), як потерпали козаки через дівчат («Застукали», «Не турбуйтеся», «Після баталії», «Найвище начальство»), про дівчачі хитрощі («Терен»), хто потрапить у рай («рай – це для тих нагорода, / Хто постраждав од жінок!» [1, с. 237]), як жінка могла врятувати козака («Злодій на палі»), чим завершується козацьке кохання («Козацьке кохання», «Залицявся козак», «Наука кохання»). У циклі співомовок «Срібна креш» автор намагається розвіяти міф про пияцтво козаків («Наклеп», «Не з лякливих», «У шинку»), констатує їхню мудрість («Резон дяка Івана», «Кара», «Пощо жити», «Як пана звати?»).

Оригінальність творів П. Ребра – у побудові творів: нанизуванні риторичних запитань-відповідей, що стверджують істину («Козацька молитва»); емоційно маркованих рядів дієслівних форм, які допомагають зрозуміти стан козака («вип’ємо», «хильнемо», «приголубить», «перехилим», «осушімо», «клюкнемо», «хряпнемо», «гухнемо», «грякнемо», «дерболизнем» («Козацька лічилка»). У співомовках – соковита мова. Слова-новотвори («баболюбець», «імператриця-упириця», «граф-вереда», «прудивус», «страхополох», «приминдрюлилось цариці», «карамболі», «крючкотвір», «дурноголовий», «дьогтевари», «горлодер», «жеримовчки», «дурноляп», «дженжуриться», «скапустилась скакалка») та зменшено-пестливі форми («матінка», «люлечка», «шабелька», «козаченьки», «тютюнець») надають співомовкам ліризму.

Отже, П. Ребро козацькими співомовками утвердив засадничі принципи народної моралі й етики. Дослідження жанру співомовок П. Ребра у контексті історії української літератури є перспективним.

Література

1. Ребро П. Вибрані твори : у 5  т. Т. 3 : Козацькі жарти. Запоріжжя : Хортиця, 2000. 396 с.
2. Ребро П. Вибрані твори : у 4  т. Т. 4 : Вибрані твори. Запоріжжя : Дніпровський металург, 2006. 500 с.

2021 р.

МАЙТЕР-КЛАСИ

Віталія ШЕВЧЕНКА

Літературно-критичне та історико-літературне осмислення творів різних жанрів маємо у розвідках М. Бажана, О. Галича, С. Гальченка, В. Дончика, М. Жулинського, М. Наєнка, Т. Салиги та багатьох інших. В історії українського літературознавства ім’я В. Ф. Шевченка займає почесну нішу. Він вивчав специфічні особливості української художньої літератури відповідно розвитку соціального та культурного середовищ, у зв’язках і взаємовпливах, указував на роль письменників, аналізував їх твори. Він любив читати, добре знав історію, що давало можливість зрозуміти те чи інше літературне явище, вивчав мемуари, листи, щоб заглибитись у події, атмосферу епохи, біографію митця. Був прекрасним психологом, що уможливлювало процес глибокого проникнення у внутрішній світ людини, інтерпретуючи художні твори в контексті творчості письменника. Слушними є слова О. Стадніченко, що в його особі «…творчо поєдналися літературознавець, літературний критик і журналіст. У якій галузі він би не виступав, завжди прагнув бути самим собою, діяти за велінням власного сумління. Для нього висвітлення проблем розвитку літературного руху на Запоріжжі не самоціль, а засіб національного самоутвердження і пристрасний заклик до відновлення самосвідомості, національної гідності» [2, с. 13].

Волею долі за збігом певних обставин, у певний час, у певному місці зустрічаються особистості, які надовго залишають слід у житті або й змінюють його. Таким був Віталій Федорович Шевченко, енциклопедично освічена людина, ерудит, кваліфікований педагог-філолог, журналіст, критик, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Запорізького національного університету, який виховав 20 кандидатів наук. Феноменальна пам’ять, енциклопедичні знання, а ще величезна працездатність – ось запорука його успішних наукових вершин. Він одночасно міг слухати, коментувати, писати. В. Ф. Шевченко належить до тієї когорти особистостей, а сьогодні упевнені в цьому, які потрібні завжди та яких не вистачає.

Нелегкою була життєва стежка В. Ф. Шевченка, на яку випали окупаційне дитинство, роки смертельних небезпек, «холоду і голоду», про що дізнаємось із його спогадів, а потім загибель батька на фронті Другої світової і важкий післявоєнний час, бо у молодої жінки-удови залишилось троє дітей. Але загальновідомо, що людина – коваль своєї долі навіть за найскладніших обставин, а в житті для кожного визначено місце, де він зможе розкрити себе, як зумів В. Ф. Шевченко.

Сила материнського духу, любов до рідного слова, закодовані у генах В. Ф. Шевченка, зміцнювали його протягом усього життя, освітлювали нелегку дорогу спочатку учня Миколаївської середньої школи Бердянського району, а потім студента Київського державного університету імені Тараса Шевченка – спочатку філологічного, а потім факультету журналістики, учасника знаменитої Літературної студії. Звідси – неабияке чуття й майстерне володіння художнім словом, «неприйняття стандартів», що було основою його багатогранної творчої натури. Його перші літературні «опуси», які свого часу благословив Олесь Гончар, проростали оригінальними вітальними адресами на честь рідних, колег і друзів. Він міг надзвичайно вміло і філігранно обіграти ім’я і прізвище, підмічаючи найтонші порухи і душі, і тіла.

А ще пам’ятаємо надзвичайні миті хвилювань В. Ф. Шевченка в уже далекому 1997 році, коли він захищав докторську дисертацію «Українська історична поема (перша половина ХІХ ст.)» у рідному Київському університеті, над якою прискіпливо працював протягом двох десятків років. Шевченкознавство – одна з галузей зацікавлень літературознавця, яке він постійно розбудовував, а історичні поеми Т. Шевченка стали об’єктом дослідження у ній. В. Ф. Шевченко простежив еволюцію історичної поеми як жанрового різновиду, її художню специфіку, проаналізував історичні події та історичні постаті, опозиційні виміри їх духовності, їх ментальні концепти, розкрив роль інтертекстуальних елементів в історичних поемах, які оприявнив світовому загалу Т. Шевченко. Його дослідження ґрунтуються на глибокій методологічній основі: науковець осмислив величезну кількість праць вітчизняних і зарубіжних літературознавців. Він був категоричним, заявляючи, що «…протягом десятиліть, коли замовчувалися чи відкидалися праці М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, І. Крип’якевича, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, М. Аркаса, О. Єфименко, не лише історики, а й літературознавці, не об’єктивно, однобічно висвітлювали суспільно-політичний ідеал Т. Шевченка в минулому – Запорозьку Січ як християнську демократичну республіку, діяльність українських гетьманів, оминали те, що головними характеристиками Запорозької республіки були демократизм, вибори керівних органів, дуже збіднювали коментарі творів чи окремих епізодів і рядків, де йшлося про такі періоди історії України, як Гетьманщина, Руїна, про етапи української державності» [1, с. 32]. Надто впевненою і сміливою тоді була його думка, що варто «…виходити з такої домінанти: окрім типової для геніїв місії – передбачати силою інтуїції те, до чого значно пізніше прийде сила знання і суспільної еволюції, муза Т. Шевченка, його творчість, зокрема історичні поеми, акумулювали духовний досвід нації, стояли біля колиски української державної думки, ґрунтувалися здебільшого на національних устремліннях та романтичному інтересові до визначення політичних ідеалів України, заряджали свідомість вірою в дієздатні сили нації» [1, с. 32]. У дисертації розкривається вміння всеохопної повноти аналізу художнього твору з урахуванням внутрішніх і зовнішніх жанрових чинників, що свідчить про високу кваліфікацію В. Ф. Шевченка як науковця-філолога. У безпосередньому поєднанні наукових викладів із величезним арсеналом журналістських виражальних засобів виробилася В. Ф. Шевченка індивідуальна стильова манера.

А ще він виступав із доповідями на щорічних всеукраїнських шевченківських конференціях, писав наукові та публіцистичні статті про творчість великого однофамільця Т. Шевченка.

Він – автор близько 100 наукових розвідок, виконаних у рамках наукової школи з проблеми «Література й історія», над яким кафедра української літератури працює з 1991 року. У 2012 році було видано збірник В. Ф. Шевченка «Клич істини», у якому вміщено його літературознавчі й журналістикознавчі праці. У статті «“Література й історія” – напрямок наукових досліджень» обґрунтовано його вибір, пояснено причини звернення до тем наукових розвідок. Він писав: «Виконавці робіт наукового напрямку «Література й історія» виявили, що у зв’язку з процесами національного відродження переживають піднесення історична проза, поезія і драматургія ... Видані праці українських учених, які донедавна перебували під забороною або в забутті. Опубліковані матеріали про колишніх «ворогів» чи замовчуваних діячів. враховуючи найновіші досягнення історіографії, істотно розширюють тематично-проблемний спектр, художньо інтерпретуючи події, моделюючи постаті, з яких тільки тепер знято ідеологічне табу» [1, с. 12]. А далі у хронологічній послідовності охарактеризовано наукові здобутки аспірантів В. Ф. Шевченка, які, за його словами, «…переконалися, що майстри слова потребують розуміння не тільки у виявленні рівня й точності відбиття минулого в їхніх творах, а і з’ясування сприяння плину та сенсу історії» [1, с. 16].

Важливим і ґрунтовним є дослідження інтерпретації здобутків художньої літератури про козацтво, яке ввійшло до першої енциклопедії про козацтво «Українське козацтво: Мала енциклопедія». В. Ф. Шевченко, починаючи з народного історичного епосу і до сучасних великих історичних творів, відтворив еволюцію відображення козацької епохи, стверджуючи, що «…козацький феномен в українській літературі базується на концептуально вираженій національній самосвідомості, національному характері та його психофізіологічних проявах, і, звичайно, на народній мові, в якій матеріалізуються витоки народного духу» [1, с. 29].

У часи розбудови державності України, духовного відродження українців його дослідження конче необхідні для повноти наукового переосмислення історії та історичних осіб. Майстерне володіння словом, вправність оперування науковим арсеналом, уміння точно формулювати думку, чітко означувати наукову проблему, масштабність мислення, знання фактажу тощо – все це забезпечило значущість наукових розвідок В. Ф. Шевченка про трансформацію образу козацтва в художніх творах.

Переосмислення біблійних образів і мотивів у поемах Т. Шевченка, аналіз історичних поем С. Руданського, їхнє порівняння з творами відомих письменників, жанрово-стильові домінанти поем І. Франка і проведення їхніх паралелей із поемами М. Вороного, Грінченківські поеми та їхній національний характер, поеми М. Бажана – далеко не повний перелік тем і проблем, які були об’єктом уваги літературознавця.

Чітко простежити ідею та тему твору, які часто приховані у його підтексті, авторські асоціативні форми синтезу слова, пояснити необхідність використання історизмів, охарактеризувати стилістичну функцію малозрозумілих архаїзмів, пояснити виразність зорових ефектів епітетів, а ще неабияка кропітка робота в осмисленні способів віршування – це те, що характеризує перо В. Ф. Шевченка як майстра-науковця.

Запорукою уваги загалу до наукових праць В. Ф. Шевченка, його «золотим зерном», є точність і вишуканість назв розвідок, які одразу ж привертають увагу, спонукають до прочитання («Дух гетьманства в історичних поемах С. Руданського» або «Енергетика слова Петра Ребра: текст і контекст» тощо). П. Ребро у «Мадригалі Віталію Шевченку» чітко означив його сутність:

Нині наш Шевченко

Доктор і професор,

І щоденно мріє

Цей селянський син

…щоб Україна

Підвелась з колін [1, с. 10].

Журналістикознавчі праці В. Ф. Шевченка є методологічними для журналістських досліджень. У них науковець розмірковує над предметом журналістської науки, ділиться власним досвідом журналіста. У статті «Преса і соціологічні дослідження читача» розглянуто соціологічні дослідження зав’язків преси з читачами, їх значення при розробці журналістської «стратегії» і «тактики», в організації роботи редакції газети, в підвищенні журналістської майстерності, в збагаченні жанрів публіцистики, у висвітленні проблематики газетних виступів.

Автор акцентує увагу реципієнта на визначних особистостях, зокрема демонструє непересічні здібності журналіста-публіциста М. Міхновського, який ще з початку ХХ ст. пропонував шлях до повної незалежності України. В. Ф. Шевченко писав, що «…сьогоднішні проблеми державотворення закликають крихта за крихтою збирати факти про безкомпромісних, послідовних, незламних борців за незалежність України, очищати їх від антинаукових інтерпретацій і фальсифікацій. Особливо це стосується тих історичних осіб, які не йшли на автономістсько-федералістичні компроміси, були лідерами самостійницького руху, вперто йшли обраним шляхом» [1, с. 144]. І він був свідомий цього.

В. Ф. Шевченко розповідає про «вибухи індивідуального обдарування» в публіцистиці О. Довженка, що було особливістю його могутнього таланту. Указано, що виступи письменника поклали початок новому виду публіцистики – радіопубліцистики; особливу, довженківську, форму мали його нариси.

Вельми значущими й актуальними є праці В. Ф. Шевченка з теорії жанру, присвячені суб’єктній організації інформаційного жанру, класифікації жанру на основі творчої практики Остапа Вишні, еволюції жанрів журналістики. Ці наукові розвідки доводять, що «…інформаційні жанри в усьому їх багатстві та розмаїтті мають усталені змістоформові ознаки, які все ж змінюються, оновлюються, модифікуються» [1, с. 166]. Їх автор установив специфіку ідентифікації, руху й динаміки жанрових змістоформ, виявив особливості їхньої диференціації, з’ясував ознаки для класифікації журналістських жанрів. Поради вченого теоретикам журналістики щодо доцільності застосування, за аналогією з сучасним літературознавством, понять «різновид» і «модифікація» є цінними. В. Ф. Шевченко, спираючись на розробки відомих журналістикознавців, не лише охарактеризував умови кількісного збільшення жанрових різновидів, а й запропонував чотирирівневий жанровий поділ журналістських творів (жанрова група (рід) – жанр – жанровий різновид – жанрова модифікація), назвав модифікації, що еволюційно склали останній рівень класифікації жанрів. Особистий, творчий і науковий досвід В. Ф. Шевченка переконують, що найважливіші проблеми, які слід вирішувати оперативно й поглиблено, є такі – жанроутворення, взаємоперехід у межах жанрових груп (родів), розвито інновацій у практиці застосування окремих жанрів, виникнення й потенційні можливості розвитку жанрових різновидів. Із цим всіляко погоджуємось, бо його «…викладені спостереження й висновки сприятимуть процесам оптимізації творчої діяльності практиків і поглибленню наукових жанрологічних досліджень» [1, с. 176].

Література

1. Шевченко В. Клич істини : вибрані наукові праці. Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2012. 178 с.
2. Стадніченко О. Творчий доробок письменників запорізького краю в літературно-критичній рецепції В. Ф. Шевченка. Українська література від давнини до сучасності : парадигми, напрямки, проблеми (до 80-річчя від дня народження д. філол. наук, професора В. Ф. Шевченка) : матеріали міжвишівських наукових читань / редкол. : Н. В. Горбач (відп. ред.), В. М. Ніколаєнко (ред.-упоряд.), І. М. Бакаленко (техн. ред.) та ін. Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2017. С. 12-14.

2023 р.

ДУХОВНІ ДОМІНАНТИ

У ЗБІРЦІ ОЛЕКСАНДРА МЕДКА «ХОРА»

Поети – це якраз ті, хто ділиться істиною, своїм відкриттям світу… О. Медко

Дослідження духовного виміру в літературі є перспективним для розуміння глибинних аспектів людської свідомості, бо ж людина – «…вища духовність, зміст усіх держав, партій, союзів і культур» [1, с. 92]. Духовний простір у художньому творі є метафорою, що відображає внутрішній світ персонажа, його емоції, ідеологічну позицію, культуру тощо. Становлення особистості й відбувається через освоєння духовних цінностей, що відповідає її життєвим потребам, роду, національній природі, зрештою – інтересам держави. Про категорію «духовності» віддавна й до сьогодні писали Аристотель, В. Гегель, І. Дзюба, А. Камю, Г. Клочек, А. Козлов, С. Кримський, В. Марко, Платон, Г. Сковорода А. Федотова, Є. Фром, І. Фіхте, Ф. Шелінг та ін. Духовність – це внутрішня дійсність нашого єства, «…творчий потяг, активність, перевага морально-моральнісного компоненту» [2, с. 149]. Найважливішим складником духовності, за І. Шаликіною, є віра й знання. А. Федотова розглядає духовність як ціннісний зміст свідомості: «Духовність – якісний стан свідомості, яка виражається в орієнтації спрямованості її на нематеріальні цінності життя – істину, добро, красу, свободу, справедливість і т. ін.» [3, с. 23]. Отже, духовність − це сукупність інтелектуальних, морально-етичних, емоційно-вольових, естетичних якостей особистості, усвідомлення свого «я», взаємодія з іншою людиною й колективом, продуктами людської праці, досвідом, природою тощо» [4]. Олександр Медко – запорізький поет, перекладач, філософ, член Національних спілок журналістів та письменників України. Його творчий доробок невеликий: збірки поезій «Хора» (2015), «Буття й порожнеча» (2016), «Категорія SAСRUM» (2017), «Про природу» (2018); альбом фотопоезій «Прозора межа мови» (2019), створений у співавторстві із С. Лавровим. У творах О. Медка чітко поставлені проблеми: місце людини на землі, сенс життя, честь, совість.

Мета нашого дослідження – осмислити твори поета-філософа, розкрити духовні складники у збірці поезій О. Медка «Хора». Збірка є унікальною для аналізу духовного простору, оскільки в ній домінує ідея військової честі та громадянського обов’язку. У 2019 р. О. Медко став лауреатом літературно-мистецької премії імені П. Куліша за філософські вірші збірки «Хора», за створення у свідомості українського народу новітнього космічно-духовного образу України. З давньогрецької «хора» – це «…простір, вмістилище всіх аналогій, метафор, архетипів. Простір, який концентрує в собі духовний зміст країни, культуру, національну ідентичність» [5, с. 2]. У збірці втілено таланти двох запорізьких митців, адже кожен вірш супроводжується документальними світлинами фотохудожника Д. Бондаренка, учасника АТО. У збірці «Хора» зібрано поезії, написані в червні–грудні 2014 року, про російсько-українську війну на сході України, що тоді називалась АТО, яка й до сьогодні продовжується. З часу написання збірки минуло 10 років. Передовсім це вірші-роздуми свідка подій, які осмислюють буття, патріотизм, любов до рідної землі в умовах війни. Складниками духовного простору у збірці «Хора» є художні образи, буттєвість, просторові координати. Вони поглиблюють важливі теми: пошук національної ідентичності, боротьба із внутрішніми конфліктами, роздуми про моральні цінності, пошуки духовної гармонії. Тема збірки – війна, а це завжди смерть, і в нашому випадку – це смерть української нації, чого не можна допустити. І автор закликає пам’ятати воїнів-героїв, яких уже нема, стверджуючи: «І не вмерли, і не вмруть / всі брати по зброї: / ні бійці січневих Крут, / ні АТО герої» [5, с. 59]. Внутрішній простір «Хори» – сакральний, бо створений глибокодумним автором, обізнаним із теорією давньогрецьких і східних філософів. Це дало поетові можливість проникати в найпотаємніші глибини душі воїна, який у важких умовах війни залишається людиною. О. Медко впевнений, що українці тільки тоді відбудуться як переможна нація, коли будуть зрозумілі оті титани, котрі стояли на початку народження цивілізації й дали розуміння свободи, знаючи, що наше життя конечне, що все це екзистенційне – обов’язково кожна людина повинна розуміти, що незважаючи на смерть, ми сильніші цієї смерті [6]. І такі персонажі його поезій, бо ж це не хто інший, як УКРАЇНЦІ:

Вічна слава і любов кращих обирають.

В нас тече козацька кров: сильні – не вмирають [5, с. 59].

Воїни-захисники української землі – це нащадки тих, у жилах яких текла кров волелюбних козаків, у котрих ніхто не міг випалити дух свободи. Це їхні праправнуки, у яких ця риса ментально закладена, і саме це вирізняє українців зпоміж представників будь-якої нації: Козаку і чорт не брат, а не те що Путін. Не злякає зик гармат і підступна сутінь [5, с. 59]. Духовна глибина й самого автора віршів – безмірна. Його свідомість охоплює весь світ, розгадуючи приховану істину: зійшлися дві ідеї – одна імперська, ординська, а друга – козацька, «…де у сплетінні воль / покора і свобода, наче сяйво, висвітлює нескорені Пороги» [5, с. 40]. О. Медко стверджує: «…слов’яни ж – не ординці» [5, с. 12], вони захищають, а не захоплюють. Боротьба є однією з провідних духовних складників персонажів збірки й інтерпретується як активність героя-наратора, який ототожнюється з автором. Тому в поезіях триєдине – автор-воїн, автор-письменник, автор-громадянин – постає як цілісний образ сучасного свідомого українця-борця: Вже є Верховного наказ, І завтра, рано вранці, Туди, де проросійський сказ, Піду з похідним ранцем [5, с. 7] О. Медко переконаний, що душа людини безсмертна, що вона повертається на землю, що це і є той основний закон, який побутує в Космосі – розуміння світобудови. А що ж було спочатку? СЛОВО! У поета-філософа людське буття «…це світло й морок слова», «…слово – вже якась сакральна дія: проникнення пройдешніх праотців / у одкровення чи у голос крові, / що відкриває нам жадану суть: / побачення з собою у віках…» [5, с. 40]. Мистецьки вправно автор оперує художніми засобами, демонструючи красу Всесвіту: У стільникових гніздах жовті оси, Бо над землею ллється пізня осінь, Що воду перетворює в шугу! [5, с. 40]. Цей пейзаж підсилює ідею твору. Удавшись до риторики – що ми отримаємо за наше слово, поет дає єдино правильну відповідь: волю і жагу! Філософія О. Медка втілена в поетичному слові, як у Т. Шевченка. Це той фізик-лірик, який намагається достукатися до людей саме римованим текстом, що не кожному під силу. Він добре знає історію і фольклор, «літописи з кривавих сторінок», Біблію, психологію. Його кожна фраза виважена, кожне слово – на своєму місці, несе певну ідею, стверджуючи прописні істини: тисячоліттями накопичується пам’ять, душа вічна, мова «намолена народом», «пісні пісень – стежина родоводу». Що ж коїться сьогодні – чи та діалектика життя, про яку писали класичні філософи. У поета жорстока реальність представлена філософськими категоріями й побутовими термінами, що вперемішку звучать навіть не іронічно, а страшно й саркастично: спогадів позбулись, переписано заповіт, колодязі висохли, минуле вбито, залишилось НІЩО... І це «ніщо», у автора «німота», перетікає в СЛОВО, що, як загальновідомо, є першопочатком. Глибокодумність поета-філософа вражає: це не початок кінця, хоча зринають невідворотні образи («безодня», «ми усі чужинці»), кінець – це і є початок. Не несподівано проглядається логічно-авторське, загальноочікуване: вічність зворотна, «ТЛІННА, ЧАСОВА» (виділення В. К.). І вже в назві поезії «Я той, хто безвісти пропав…» утверджується ця думка: Я не герой, а зниклий геть, Та зниклі – ті, що не вмирають, Бо мертвих довід, доказ – смерть, Я ж – спогад, що не забувають [5, с. 44]. Отже, за О. Медком, екзистенція людини, тобто її унікальна сутність, яка є втіленням психоемоційної універсальності, закладена основами всесвіту, – незнищенна. Цю власну сутність, внутрішнє буття, треба розвивати, щоб українська земля була «…не полем бою, … а Божим духом проросла, як купина неопалима…» [5, с. 45]. Україна для поета рідна, «…дитя Христа й гетьманських чвар. / Одвічна, Господи, трагічна і невагома…», «…булат, даманська криця» [5, с. 25]. І все це тому, що століття загартували українців, не знищили в них вольнолюбства. Велична Україна, представлена поетом як образ «…тисячолітнього храму на крові» [5, с. 25], вистоїть і в цій борні. Війна змусила миролюбних українців узяти в руки зброю, тобто відбулася вимушена трансформація людини-землероба в людину-воїна, бо «…ворог …підступний». А драматичність ситуації в тому, що ворог – «брат». Поет і тут акцентує на тому, щоб боєць у цій пекельній, братській бойні «…де не добро, а зло і зле, / щоб був себе ДОСТОЙНИЙ» [5, с. 7]. Автор-наратор глибоко відчуває всі метаморфози, які сталися під час війни, і що «…слово брат, мій рідний брат / вже інший вимір має» [5, с. 26]. Оптимістично-ствердно починається поезія «Коли ми прийдемо з війни…», бо ми – «…козацтва вольного сини, / завзяті і веселі» [5, с. 26], а українська земля «…вершина й жертва самого Отця» [5, с. 31]. Образ матері-землі є архетипним. У контексті збірки – це страждання й біль донецького степу. Приватно-індивідуалізований тон оповіді поглиблює трагедію: «Оспівую, звеличую тебе / я перерізаним війною горлом [5, с. 17]. Донецька земля у світорозумінні героя-наратора є органічною частиною України, яка потребує захисту. Тепер же це окопи, траншеї, бліндажі, берег моря, степ… поле бою... На цьому мікротопосі ведеться постійна боротьба із завойовниками. Війна до непізнаванності змінила навколишнє. Локус «поле» десакралізується, стає для наратора чужим, бо воно з прадавніх часів у віруваннях українців уособлювало жіноче начало, що дає врожаї, але в час війни втратило свою одвічну функцію, і воно тепер «Чисте поле. Чорне поле. / Вічно молоді бійці [5, с. 10]. Апокаліптична картина розбудовується іронічним образом жахів війни та майстерною грою градаційного накопичення кольорів-символів зла:

Ще квіточки, та незабаром бій: червоне, чорне, жовте і блакитне, зелене і таке, чого не видно, злобою, будяком в списах розквітне, аж очі витріщить броватий Вій [5, с. 34].

Натуралістичні картини висвітлюють абсурдність війни: «І не кличе Батьківщина-мати: / на білбордах їжа і авто. / І не в змозі батько розказати / сину, що таке АТО [5, с. 8]. Танатологічні мотиви у збірці представлені локусами могил, що є символічним містком між теперішнім і минулим, пов’язують із національною пам’яттю. Автор звертається до тих, хто спить у могилі, народнопісенним словом: «Як воскресне Україна, волю привітайте» [5, с. 19]. О. Медко – уважний спостерігач. Образність його поезій заворожує, а образи-узагальнення демонструють складну форму мислення митця. Автор вирізняє в загальному особливе, помічає прикметно точну деталь, яка допомагає уявити довершену панорамну картину дії. Його особливий стан душі продукує загальну картину життя у трагічних умовах людиновбивства. Пейзажі насичені зорово-слуховими образами-символами, словесними образами-епітетами, не лише змальовують українські краєвиди, а й доповнюють трагедійність доби:

У безмежності прозорість розчиняється-тече простір в далі неозорі, де нічні і денні зорі рухаються у покорі: світ божественних речей [5, с. 3].

Природа трансформується, оскільки війна скасувала звичні закони: І що у тім? Блакитне й золоте. Як день і ніч – буденне і одвічне, Таке просте, таке воно просте, аж бачиш сокровенне, потойбічне [5, с. 17]. Ландшафт у поезіях подано не як статику рельєфу, а як динаміку протистояння свого/чужого, що зумовлюється внутрішньою й зовнішньою боротьбою у протистоянні руїні. Але твори віддзвонюють ніжним ліризмом: Он річка в небесах, як небеса у річці, з туманностей зірок вирує течія, в ній чорне й золоте – обійми протиріччя, в дочасній німоті майбутній час ширя [5, с. 50]. Використання метафор, образів-символів поглиблюють розуміння духовного виміру твору, надають йому багатовимірності й символічності.

Отже, збірка О. Медка «Хора» – це образне слово про велику любов до України, про глибоку духовність українців. Автор художньо огранив реалїї російсько-української війни, що почалася у 2014 році. Ця безглузда війна навертає до розуміння життєвих істин, що «…новий складається геном, / в якому дух і гідність – ціле» [5, с. 48], до утвердження смислу життя як краси, а не потворності. Духовний простір збірки – це воїни-захисники, які є втіленням морально-вольових якостей, чітко усвідомлюють своє «я», місце й роль у вирішальній борні за життя. Поет бачить не тільки їхній «…тонесенький, дзеркальний – верхній» шар життя, коли після смерті їхня душа летить у потойбіччя, а й спостеріг той, глибинний зміст: жертовно згорати «…щоб збувся наш народ!» [5, с. 49]. Дослідження концепції духовного простору в збірці «Хора» доповнює уявлення про світоглядно-естетичні позиції О. Медка. Художні особливості поетичних творів можуть бути об’єктом уваги майбутніх дослідників.

Література

1. Баумейстер А. Біля джерел мислення і буття. Київ : Дух і літера, 2022. 473 с.
2. Шаликіна І. Духовні цінності у житті суспільства : філософське осмислення. Філософська і соціологічна думка. 1992. № 11. С. 112–187.
3. Федотова А. Душевне і духовне. Філософські науки. 1990. № 12. С. 16–30.
4. Сафонова І. Формування духовності учня засобами творчої атмосфери школи та родини. URL : https://elibrary.kdpu.edu.ua/xmlui/bitstream/handle/12345 6789/6549/35.pdf?sequence=3&isAllowed=y (дата звернення : 10.11.2024).
5. Медко О. Хора. Вірші. Червень-грудень 2014 року. Запоріжжя : Дике Поле, 2017. 60с.
6. Середа В. «Оце і є моє реальне «Я». URL : https://pilipyurik.com/ literatory-zaporizha/806-medko-oleksandr-2 (дата звернення : 10.11.2024).

2024 р.

СЛОВО ПРО ТИХ,

ХТО ЗАХИЩАЄ УКРАЇНУ

Вісленко Валентині належать дві поетичні збірки з промовистими назвами «Як ти?» (2023) та «Як є» (2024). Ці збірки поезій – як щоденники, за якими простежуються найважливіші події сьогодення.

Молода поетеса нібито мала б писати про звичайне жіноче щастя, але в умовах російсько-української війни її слово про тих, хто захищає Україну зброєю і словом. Це твори-виклики, які змушують кожного українця визначити власну позицію, відповісти на запитання – «що зробили ви сьогодні?»; поезії-заклики: «прокинутись …, забути страх та діяти обачно», поезії-ствердження: «ми – ті, кого гордо звуть українцем».

Спійманий авторкою і точно переданий у слові навіть миттєвий порив душі вартісніший від томів споглядальної холодної писанини. Течія почуттів поетеси не тихоплинна, а імпульсивна, бурхлива, як вода, що вихлюпує важливі проблеми сьогодення. Її поштовх почуттів може спричинитися почутим виттям сирен (вірш «Віу-віу-віу…»), згадкою про загиблих («Краплями дощик змиває із серця…»), втратами знайомих на війні («Мій друг втратив брата, а подруга – тата», «Це таке руйнівне відчуття…»), спомином певної дати чи дня тижня («Тридцять перше серпня…», «Мої в понеділок опустилися руки…»), страшною новиною про знищення села чи міцність духу воїна («Немає чим дихати…», «Він залишився останній…»). Усе це в поезіях поетеси трансформується в образи війни. Вона не вдається до ускладнених метафор, пише про те, що на думці сьогодні в кожного.

Її поезія – це болісний крик душі, бо ж війна, роздуми про те, що є дорожчим за саме життя. Назва збірки «Як ти?» – це ті слова, якими ще й до сьогодні починається щодень в Україні. Поставлене запитання не потребує трагічної відповіді, і поетеса закликає і запоріжан, і місто, і Україну: «Тримайся, моє рідненьке…». Слова-заклики поетки («Ні війні!», «Ми будемо й є Україною!», «Пам’ятай, переможемо тільки разом!», «Щасливих людей не перемогти») стають гаслами.

Вісленко В. В. не соромиться виказувати страхи, виливає сльози й тривоги, бо це переживання звичайної людини (вірш «Швидше б зникнути, промайнути…»), та все ж закінчуються поезії оптимістично: «Кажуть, що є справедливість / Та перемагає добро…». Поетичні рядки уболівань за долю держави хвилюють, але кульмінаційною вершиною збірки «Як ти?» є поезія «Я пишаюсь, що я українка». Щастя ліричної героїні прозирає у любовних віршах: «У кожного є своє місце сили…», «Я так закохано чекала…», «Кохання моє стане ковдрою…», «Випадково поглядом торкнулися…», напоєних ніжними відчуттями, але спогади про вибухи та порівняння себе зі «сталевою бронею» навертає до сьогоденного болю війни. Грайлива душа ліричної героїні прозирає в поезії «Я з’явилася, наче пролісок…» квітковими втіленнями, виказуючи її характер.

Анафора, короткі відшліфовані фрази, небагатослівність і недомовленість думки, нанизування простих і риторичних речень слугують чіткості рими. Авторка оперує складним синтаксисом: низкою сурядно-підрядних речень у яких досягається ствердність вислову.

Зображально-виражальна палітра небагата: порівняння трапляються рідко («Україна – країна-квітка», «тримаюсь, як у клітці птах», «дощ, як мікстура від життєвої спеки, змиває близьких, які вже далекі»), проте вони надзвичайно влучні; пейзажні вкраплення поодинокі («в нас розквітнув бузок», «Сонячний промінь зранку у вікно…», «Краплями дощик змиває із серця…»), але й доречно, бо не радує ні весна, ні літо. Характерні такі узагальнення-вислови: «Триденна жалоба вже майже рік…», «Цей місяць тривав майже рік», «На рік змінився наш вік, На сто постаріло серце…», які подвоюють трагізм доби.

2025 р.

ЖІНКА, ЯКА МАЛЮЄ ПІВОНІЇ…

Оксана Бевзюк – кваліфікований філолог, яка працювала вчителем української мови та літератури, потім журналістом у районних газетах, диктором на радіо «Славія» (м. Пологи, Запорізька обл.). Після окупації міста з 2022 року переїхала в м. Запоріжжя й працювала на місцевому телеканалі «МТМ».

Молода письменниця – творча особистість, про що свідчать її поетичні твори, надруковані в періодичних виданнях м. Пологи та м. Запоріжжя, в українській антології сучасної української поезії «Молоді голоси» при Кабінеті молодого автора Національної Спілки Письменників України, антологіях «Досвід війни: українські голоси» та «Поетична вАрта». У 2021 році Бевзюк О. А. стала лауреаткою Обласної літературно-мистецької премії імені Петра Ребра в номінації письменниця-початківиця. Її перу належать дві поетичні збірки «Із чорним яблучком у дзьобі» (2021) та «Весна з льоху вийде» (2024).

Збірка «Весна з льоху вийде» складається з восьми невеличких розділів із промовистими назвами, у яких закодована ідея зібраних творів, але всі вони підпорядковані такому очікувано-весняному: «Весна з льоху вийде / село проснеться в окупації акацій»!

Оксана Бевзюк невпинно працює над собою, намагаючись відточити поетичну майстерність, «відчиняє хвіртку в сад», чому сприяє її природна обдарованість. Вона творить казковий дивосвіт, у якому кохається й сама, як пташка-синиця, пише про те, що бачить навкруги, але так, як хоче його сприймати. Її політ уже видимий – проглядається зрілість авторки, глибинне розуміння краси й потворності, вигранюється її поетичний стиль. Перш за все приваблюють її увага до звукопису, зорово-слухові образи, як у поетів-романтиків, що оформлюються в мальовничі пейзажі, дають можливість уявити реально-дивовижний український світ. Повтор однакових приголосних, або їх накопичення в поезіях щоразу створює особливу атмосферу, наприклад: [д] утверджує невідворотність («Дурманить голову дурман…») і чіткість («Прокинулася рано…»), [з] – зрілість і грайливість («Такі бузки – аж вуличкам вже вузько…»), [ц], [с], [л] – дзвінкість («Цвірінькають у травах села…»), [л] – тепло, легкість («Вікно з краєвидом на липи і липень…», «У липні все, як оксамит…»), [ч] – чистоту («Вечірнє сонце, наче бараболя…»), [ш], [ж] – земну благодать («Нападало яблук, нападало груш…»).

Її асоціативне мислення вражає. Часта згадка про липень у різних віршах («У сутінках вуст – аж малинових – / Світили нам зорі духмяні. Був липень…», «Вікно з краєвидом на липи і липень…», «Оса, ледь-ледь надпивши липень, / До кухля крильцями прилипла», «Вечірніми долонями води / Торкався спраглий липень») навіває думку, що цей місяць у житті поетки – доленосний, і «жінка малює півонії…», бо в її душі поселилося кохання, що проростає поезіями-метеликами, які бентежать, і весняними квітами. Дивовижні відчуття ліричної героїні загострилися, вона дивується-запитує Діоніса, чому «так вабить вночі виноград», і сеанс півонієтерапії оглушує: її знайшли не в капусті, а в «рожевих півоніях», таких не лякає темрява, і вона «вибухає півоніями», розбризкуючи незвичайні чари, а «білими півоніями після дощу пахнуть зап’ястя» коханого. Символіка квітки зрозуміла: півонія для поетеси – то кохання. Глибина почуття вимірюється ще й бузками, від яких «аж вуличкам вже вузько проходжуватись», вона цілує очі квітам, «і йде шукати в росах п’ятиквітку», бо, за народним повір’ям, хоче бути щасливою. Настрій ліричної героїні піднесений, вона свідома, що її «щось тримає у цьому травні дотемна», і ця весна в душі назавжди.

Поетеса залюблена в батьківщину, з особливою ніжністю малює село, яке «горобенятком жовторотим / З кубельця випало», «цвірінькає у травах»: «у серці ношу, мов іконку, / Село, невідоме нікому, / На правому березі Конки». Вона спостерегла глибинну сутність людини, а вірш «Вечірніми долонями води…» – це усвідомлене розуміння початку життя й самозреченості.

Безперечна музичність її поетичних рядків, у яких видзвонює ніжно-мрійлива «розхристана» душа поетки. Винятково розкішні авторські порівняння: «виноград … падає…як небо на голову серпню», «сонце – херсонський кавун», «річка, як лінія долі», «берег, як зачарований рибалка», «тин, як захмелілий чоловік», «три копиці, мов у спідницях шелестких», «день упав білим яблуком налитим», «місяць задрімав білим паном», «столітнім дідом сидить колодязь».

Оксана Бевзюк майстерно вплітає в контекст рідковживані українські слова, барвисті синоніми: «яри чамріли», «хміль бурунився», «купчасті хмари», «жаске дерево», «стихло довкруж», «пахощі цяпають додолу»; продукує власні неологізми: «захмар’я», «гілочка заосеніла», «біленькі заколінки», «сни дурмануваті» – а це безперечне збагачення словникового запасу української мови, презентація її чарівності.

Образна палітра поезій земна, буденна, але опукла, різьблена, сприйнята поетесою з незвичайною метафоричністю: снігові очіпки, хміль зітхань, дим перегаром диха, хмари обсипаються, гілка поклала пахощі на тин, хрущі … читають кущі, вишні повиходили на вулицю, чоловік білим цвітом похмелився, цвірінькають у травах села, прозорість блукає. Лаконічна ствердність авторки подеколи вражає, бо чіткість викладеної думки не потребує детальних описів, зокрема образ степу: «Хати відхрещуються від людей, / Хрести – від могил. / Степ – та й і все», або опис внутрішнього відчуття: «Сама собі – любов, сама собі – проклін, / і самота – сама собі. / Сама. / Сама собі іду…».

Мисткиня стверджує, що «…ще день себе не написав, а кольорові олівці ще всі прості», але кольори її життєсвіту вибухнули не чорно-білими, а розмаїто-строкатими фарбами й відтінками (червона; темна, аж кривава; рожева; синя; золота; жовтава; малинова), і перевага білого надає оптимізму. Її рай – це село.

Письменниця розуміє діалектику життя. Як і кожний, поетеса «пилок віддавати мусить, бо й він урешті стане пилом», і знає, що «всі колись / Деревами постануть». Поетеса – національно свідома, відгукується на важливі події сьогодення (вірші «Волонтерки», «Вийшли із Маріуполя») і впевнена, що «у великодній грі навбитки переможе крашанка жовто-блакитна». Оксана Бевзюк – це «весна», яка помітно «вкотила свій рояль» у контекст доби й сміливо йде вперед. Її «фестиваль» слова стрімко розпочався: вона буде «сидіти в першому ряду… на лавці, під отим бузком», і для всіх це свято буде однозначно яскравим.

2025 р.

А ВЖЕ Й ТЕРЕН ВІДЦВІВ…

(ПОЕМА «ЦВІТЕ ТЕРЕН» Любові ГЕНЬБИ)

Коли терен заквітчує степ – балки й придоріжжя, коли на колючих гілках розпускаються мільярди квіточок, білизна яких заворожує, духмяний запах весни налаштовує на щемні почуття кохання й любові. «Цвіте терен, цвіте терен…», – відлунює в душі у кожного знаною з дитинства піснею. Чи ж доля жінки, або й доля всіх українців: «цвісти біло-пишно, але потерпати від холоду»!? Здавна в народі підмічено: коли зацвітає терен – стає прохолодно!

Цвіте терен, терен цвіте / Щедро в Україні – / Як волосся посивіле / На малій дитині..., – пригадуються слова Г. Лютого [2, с. 69]. Облітає цвіт терну – замітає стежку, застилає білим світ, заглушає «голос туги», осушує «України сльози». А чи осушить? Їх сьогодні так багато: сльози материнські та дівочі за синами, батьками… Але терну багато на Україні: «Де б не був і де б не жив я – / До небес – рукою... / I по цей бік, і по той бік – / Терен за рікою...» [2, с. 69].

Терен предки вважали сильним оберегом. Побутує легенда, що через «божественність» рослина не горить у вогні. Кора терну виділяє ефірні пари, які згорають, не торкаючись рослини, що й дало назву терновим заростям «неопалима купина». Вважається, що з неї виходить Бог, щоб розкрити людям істину. Тому терен є символом терпіння й мук. Терен – весняний медонос і пилконос, основа живильного меду. Як же він цвіте в жіночій долі? Свіжістю почуттів, якою багата тільки молодість: терпко-солодким коханням, п’янким вином любові – і горе-любов’ю! Терен – символ перешкод і страждань, що неодмінно супроводжують щастя великого й глибокого почуття. А коли це буває? Тоді, коли дівчина любить того, хто не вартий її кохання! Та й саме поняття любові – неоднозначне, бо в ньому – щастя й нещастя, мука й неспокій, надія й заспокоєння, ревнощі й біль. Морозостійка рослина, як воїн-захисник, що, прагнучи світла, здатний витримати будь-які перешкоди на шляху до життя й щастя. Любов співає завжди одним голосом – і в часи Соломона, і сьогодні в ці трагічні часи.

Тема кохання, як одна з основних у літературі будь-яких періодів, особливе місце посідає у творчості гуляйпільської поетеси Любові Геньби. Її поезія – це возвеличення любові в найширших її проявах, і перш за все, кохання жінки й чоловіка. Ліричний герой охоплений солодкою мукою глибоких почуттів, його найменші порухи налаштовані на кохання. Там, де з’являється зрада, настає душевнео спустошення. Світ авторки не має напівтонів і напівлюбові. Сила світла пробивається навіть крізь розпач її ліричного героя. Тому драматична поема «Цвіте терен…», що війшла до збірки «Обвітрені сувої половчанки» (2012), сприймаються як дві складові одного життєрозмислу, як дві сторони життя – трагедія душі через втрату любові й апофеоз кохання.

Терен, тотемна рослина, – символ кохання, а значить – символ життя, магнетизує. Л. Геньба знає, як відбуваються весілля, бо ж виросла на українських піснях, сама наспівувала їх усе життя, а пісня про терен була її дамокловим мечем, любов’ю й болем усього життя. Закорінене у фольклор слово Л. Геньби проросло, за авторською дефініцією, у «міні-п’єсі на одну дію, довжиною у життя» «Цвіте терен…», у якій герої вигадані, а історія справжня. Шкала виміру глибини духовного життя у поетеси надто висока.

За словами поетеси, поему писала близько трьох тижнів. Від часу задуму й створення авторка виходить на арену, як на віче з Богом. Оживають речі, знайомі з дитинства – героїня викохана народним епосом, напоєна правічною мудрістю. Це від бабусі, яка любила приспівки, від маминого слова, яка думала піснями, від настрою тата, який мав добрий голос і співочу душу. Усе це – ота життєдайна сила для воїнів-українців, які міцно тримають на своїх плечах увесь світ. Але плин життя не зупинити: люди зустрічаються, закохуються, одружуються, розчаровуються…

З маленької зернинки, що в дитинстві несвідомо, але трепетно забриніла в душі героїні українською піснею, проросло осердя твору-розмислу, у якому – магія слова й гідність. Змодельована історія кохання репрезентована продуктивним фольклорним інтертекстом, народною піснею «Цвіте терен», про що свідчить і назва. Динаміка стильової адаптації фольклорного інтертексту, що є зв’язним сегментом авторського, позначена специфікою погодженості пісні з естетичною структурою «міні-п’єси», а отже, фольклоризм твору виявляється у внутрішній організації твору й характері світовідчуття.

Авторка безкомпромісна в судженнях про взаємини жінки й чоловіка, відстоює чесність і естетику почуттів, на основі яких простежила взаємозв’язки людського світу краси й любові, провівши аналогію з рослиною. Висока духовність поетеси сприяє адекватній передачі внутрішнього світу закоханої.

Драматична поема «Цвіте терен…» з динамічним сюжетом, конфліктом світоглядних і моральних принципів, сконструйована у формі монологів-роздумів. Зміною ритміки вірша передано етапи настрою ліричної героїні: краса весни й щастя кохання; сватання, про яке нагадує терен, який наче спомин, зацвіта; причитання, представлені у формі народних голосінь – свідчення психологічного зламу й гіркої образи – бо ж милий «наслідив»; і найвищий злет людської думки – прощення зрадливого – «а я біду перебуду». Глибокого емоційного впливу досягнуто інтерпретацією любовної історії крізь призму власної долі: простежується чітка паралель між авторкою і життєвою стежкою ліричної героїні. Розмірковування над долею – це самозаглиблення, бо виношений твір – згусток народного віддзеркалення сокровенної теми. Пригадалася «Маруся Чурай» Л. Костенко, яку вона поселила в Полтаві і з нею жила одним життям. Так само й Л. Геньба подала життєву історію: велике кохання, його розквіт, злет і падіння. Твір набуває ознак повчальної притчі з високою ідеєю – бути взаємо красивими, уміти прощати.

Філософія мудрості, прочитувана в пісні про терен і його опалий цвіт, – це початок і кінець, життя і смерть. Контекстуальну антонімію вбачаємо і в такому: пісня, любов – іменники жіночого роду, а терен – чоловічого. У цьому підказка поетеси до розгадки смислу твору, який проглядається не тільки в емоційному стані ліричного героя, у трансформуванні думки письменниці в побутове, а в наверненні до внутрішнього, глибинного. Л. Геньба – носій народних думок, знавець життя, у якого є початок і кінець, отой безкінечний кругообіг, що породжує запитання: де ж похідна початку, як зародилася думка, чи ми підвладні долі, а чи навпаки, і чому вона вибрала нас?

Кажуть, що кохання народжується на небесах. Кохання наздогнало дівчину в безкрайому ковиловому степу, збурило море почуттів, затопило, заповнило собою по самі вінця, як настояне солодко-терпке вино. І не одна птаха защебетала тоді в терновому кущі, а цілий хор заспівав реквієм. Не знало її серце, які тернові хащі приготувала їй доля, як роздряпуватимуть душу тернові колючки, як упиватимуться в серце, наповнюючи кожну клітину отрутою відчаю, які ріки сліз омиватимуть ті рани, роз’їдатимуть їх сіллю розпачу.

Поема починається умотивованою розв’язкою: після щастя сталася трагедія – незрадливий (авторка не дала йому й імені!), іншу кохає. Героїню розриває біль: Душа тоді намаялась до строку, / Наплакалася, настраждалась, ой! [1, с. 89]. Боже благословення на щастя не виправдалось: терен, наче спомин, зацвіта [1, с. 89].

Часовий екскурс дав можливість авторці заглибитись у минуле: вона згадує зародження почуття, поетизує любов, що прийшла до неї (біду руками розведу [1, с. 90]) піснею зі споришів, дзюркотінням коників у травневому степу, забіленому терновим цвітом. Авторка навертає нас до сприйняття кохання як свята. Підтвердженням цього є виважене грайливе вживання епітета білий (небо білобоке, білі шатра, білі шати), що неодноразово підтверджує чистоту помислів і цнотливість героїні. Оригінальні епітети – довготелесі хмари, ошатна душа, заповітній ставок сприяють поглибленню основного мотиву, возвеличенню почуття кохання.

У юності пісня життя називається любов’ю: Весна співала органним хором. / Весна цвіла і весна раділа [1, с. 90]. Поетеса стверджує діалектику життя: весна, світло, запахи, кольори; сім’я, голоси дітей. Приземлюючи почуття, короткими штрихами описано застілля: все відбувалося, як годиться. Але найвищих емоцій досягнуто карбуванням апофеозу кохання: …вбиралась душа на свято [1, с. 90].

Передчуття біди справдились. Нанизуванням однорідних присудків пришвидшено сюжетну дію: роздайбіда роздавала, розікрала, розібрала. У стилі народних тужливих голосінь, що є неодмінними атрибутами похорону, з притаманними їм прокльонами причин нещастя (А бодай би ти впала з дуба [1, с. 91]), однозначними натяками природи граки харчать, що нелюба, метафорично виважено – …під серденьком зацвіта / Чорним зацвітом – самота – драматизовано дію, передано психоемоційний стан героїні. Метафори, як засіб експресії (Весна до тебе мене пригріла, А проснулась зірка рання, / Попалила маків цвіт, …сад кружля у вальсі на осонні), не тільки підсилюють переживання, а й проєктують мотив безвихідності.

Любов згасла, бо коханий іншу полюбив. Опав терновий цвіт любові, залишився лише терпкий присмак болю. Серед семи смертних людських гріхів прелюбодійство – найпідліший. Небесну чистоту кохання утоптано в багно: коханий розгубив високі моральні цінності. А відчуття покинутої – начебто живцем закопана в землю. Звістка про нелюбу – рівнозначна смерті, про що в тексті символізує згадка про хрест. Той хрест приріс до героїні, і вона приречена нести його до часу, коли її розіпнуть на ньому.

У творі подано психологічний портрет героїні як людини надчуттєвої за допомогою простих окличних речень (Наплакалася, настраждалась, ой!, Я нелюба, тобі нелюба!, …прости, Боже, гріх мій!, А я ж з роду мальви!, Розступіться, люди!.., У садочку «тьох та тьох!», Це в хутір наш прийшла пора весіль!). Вони передають душевний біль серця, наповнене болем ще до кінця незбагненої трагедії. І вже за ними простежується градаційне напруження та відчай зболеної душі. Такі роздуми вартісні, і за цих конкретних обставин висловлення цілком умотивовані, як думки та емоції, передано за допомогою риторичних речень, якими майстерно пересипано текст (душа ... питається: «Та де ж я?», Чи пройшло? А чи прийшло?, …то ти ото там, чи не ти?..).

Великої емоційної сили досягнуто фольклорними звертаннями до найрідніших, до родинного начала – матері й бабусі, у яких завжди шукаємо заступництва й порятунку. Душа героїні ще не охолола від кохання, до кінця не збагнула лиха, питаючи та де ж я?.. Вона ще вбрана в голубі одежі, що символізують надію, в стані афекту (і цей стан авторка майстерно умотивувала повторами (я не та, не та, не та…, образом-символом пустої хати) – закричала на весь світ словом-плачем. Згустки болю вона викрикує: Ой, матусю … Горе так у спину диха; Ой, бабусю, лихо! Авторка вдається й до засобу іронії (тут потіха), а у фіналі твору іронія переросла у сарказм: А біду оту звали Люба, / А прабабу, напевно, згуба [1, с. 91].

Екскурс у дитинство – шукання виправдання й причин нещасливого кохання – подано в народному стилі: півсела шептало про шабаш відьом, який відбувається в сакральному місці – біля ставка, як пересторога старших жінок дівчатам. Розумні сусідки – це типовий реалістичний образ всезнаючих пліткарок, втілення самовпевненості, які все бачать: Ой, брехала та сорока, / Брехала складненько. / На те ж вона і сорока, / На те й побрехеньки [1, с. 95]. І героїня здатна повірити, що причиною розриву з коханим є чаклунство, відьомські сили, які можуть впливати на порухи людської душі.

Розкриттю духовної несумісності коханої і коханого підпорядковано зображально-виражальні засоби: численні повтори (А коханнячка святого, / І красивого, й хмільного, / Не дає. / То ж бо й є; зменшено-пестливі форми слів (коханнячко, матусю, щастячко веселеньке). Особливою асоціативною інформативністю в поетичній мові вирізняються структури з порівняльними зворотами: терен, наче спомин; ім’я моє – птах; думки, як бджоли, в мені роїлись. Все це підводить до думки, що хлопець, зневаживши кохання, найперше принизив себе.

Монологічне мовлення героїні – це не тільки виливання болю. Майстерність авторки полягає в тому, що вона показує сильну натуру, впевнену в собі жінку, що бачить красиве навкруг, і душа її повниться величчю, здатна вистояти, бо втрата любові до неї не може призвести до кінця життя: лірична героїня в розв’язці сюжету вивищується на весь світ: А знаєш, і все ж, я лишаюсь в раю / Забута всіма, у любові стою [1, с. 94]. Вона сповідує всепрощення, бо то найстрашніша кара: І відплачу, і відплачу, / І опісля махну рукою – / Бог з тобою / Та й Бог з тобою. / І поставлю за нас свічу [1, с. 96].

Після ще одного монологу-звертання героїні до коханого звучать прощальні слова в дусі народних побажань: На дорозі на далекій, / Де мене не буде, / Хай тобі ведеться легко / І в свята, і будні! [1, с. 94]. Щоб не висохло джерело в пустелі нелюбові, героїня чинить по-християнськи – прощає зрадливого коханого! У підтексті твору закодовано добро: попросить коханий, хоча й колишній, краплю води – дасть, попросить вина любові – наллє по вінця.

Розв’язка твору драматизується. Минув день печалі, у якому залишилось усе: вона і він, біле й чорне. Авторка з гіркотою констатує: Відпустила я кохання… / На той світ [1, с. 97]. Інкорпоровані рядки з пісні пісень, яку співають і в горі, і в радості (Цвіте терен, цвіте терен, / А цвіт опадає, / Хто з любов’ю не знається, / Той горя не знає [3]) у текст твору, підсилюють ідею всепрощення. Твір закінчується оптимістично, хоча болю немає краю. Оптимізм – у глибокій упевненості героїні, що буде після ночі день, / Після горя – щастя, / І співатиме пісень / Соловей вінчасто [1, с. 97].

Отже, українська народна пісня, в якій закодована доля жінки, стала основою драматичної поеми «Цвіте терен…» Л. Геньби, у якій поетеса застерігає від моральної деградації. Їй притаманні тонкий психологізм, витончений ліризм. Образність пов’язана з процесами емоційно-психологічного самовираження ліричного «я». Глибинний зміст емоційно-чуттєвого авторського споглядання світу створило ефект стереоскопічного словесного зображення. Мова твору є тим екстралінгвістичним чинником збагачення естетичної функції та експресивних, виражально-зображальних засобів, якими майстерно володіє поетеса, взірцем стилістичної обробки української пісні, ще однією сходинкою до вічної таїни слова.

Література

1. Геньба Л. Цвіте терен… Обвітрені сувої половчанки. Лірика. Мелітополь : Видавничий будинок ММД, 2012. С. 89–98.
2. Лютий Г. «Мама-Марія» (роман-пісня). Запоріжжя : Дніпровський металург, 2008. 392 с.
3. Цвіте терен. Українська народна пісня. URL : http://www.pisni.org.ua/songs/916080.html.

КОЛЬОРОГРА ТА СИМВОЛІКА КВІТІВ

У ПОЕЗІЇ Оксани БЕВЗЮК

Оксана Бевзюк – авторка поетичних збірок «Із чорним яблучком у дзьобі…» (2021) та «Весна з льоху вийде» (2024). У них вона творить казковий дивосвіт, опоетизовує навколишнє так, яким його сприймає й хоче бачити. Її політ уже видимий: проглядається зрілість, глибинне розуміння краси й потворності, – вигранюється поетичний стиль.

І хоча поетеса й стверджує, що «…ще день себе не написав, / кольорові олівці – / ще всі прості» [2, с. 11], її життєсвіт не чорно-білий, а вибухнув різнокольоровими фарбами та їхніми відтінками: червона, темна, аж кривава, рожева, синя, золота, жовтава... Перевага білого надає віри в силу життя.

Мета нашої розвідки – проаналізувати стильові особливості творів О. Бевзюк крізь призму символіки кольору.

Бузок, оте рай-дерево, з великими пишними суцвіттями дрібних квіточок, неймовірним ароматом і серцеподібними листками, «пахуще хмаровиння» – в поетичній інтерпретації авторки, – душа ліричної героїні. Невибагливі кущі бузку, які ростуть скрізь, зацвітають ранньою весною, тому бузок вважається символом справжньої весни, першого кохання. Бузок – квітка романтики й чистих почуттів, оспівана О. Бевзюк, символізує любов, а значить щастя. Авторка знає про народні вірування, упевнена, що, знайшовши «п’ятиквітку», квіточку з п’ятьма пелюстками, життя неодмінно поверне в щасливе русло, і тому лірична героїня «…прокинулася рано, вийшла з хати / Й пішла бузкові очі цілувати» [1, с. 36]. А оті синоніми – «розхристана і розпашіла», «розквітла та пахуща» характеризують її сутність.

Переливи «бузкового» кольору квітів генерують кольористику поетичного світобачення авторки. Загальновідомо, що колір життя – синій – колір вічності, що асоціюється з небом, співвідноситься з духовним піднесенням людини й передбачає гармонію. Авторка, вміло метафоризуючи людський світ («…хата, наче ненароком, / За нею підглядає синім (виділення – В. К.) оком» [1, с. 36]; «…і повних відер очі сині» [1, с. 8], «…весна … вмочила китицю бузку / У синю хмара надвечірʼя» [1, с. 10]); сюрчить куріпка в синій юбці, синій бусол тощо, і описуючи звичайні речі (дощем синіє видноколо, синій виноград, синє вікно, сині хустки), обігрує колір неба. Синій, що плавно перетікає в ніжний блакитний (блакитний серпанок, блакитний вечір) – це звичні кольори ліричної героїні, а калюжі «злизало сонце жовтим язиком», і тому життєва стежка її простягається «шляхом зеленим непочатим». І ліричній героїні синій «колір неба до лиця», що й стверджено: «Цвіла акація, цвіла, / Небес торкалася вустами, / А я була, а я була, / А я була їй небесами…» [1, с. 55]. Кольорогра утверджує перемогу: «У великодній грі навбитки / переможе крашанка / жовто-блакитна» [1, с. 35].

Кольористичні образи слугують відтворенню внутрішнього єства авторки-героїні. Синій колір поетеса «підсвічує» улюбленим золотим, королівським кольором, який повторюється майже в кожній поезії: «…під вербою день присів / Ловити рибу золотаву» [1, с. 10]; «Золотою зоряницею / Золотиться видноколо». Означення золотий додає розмаїтості образам: скирта золота, золоті копиці, і навіть вії золоті у Василя – все підпорядковано «полуденній позолоті», сприйняттю тільки красивого світу. Лірична героїня стоїть під «золотою грушею», яку позолотили оси, а на ній «золоті, як зорі, груші», і вона мріє про золотий сон, у якому плоди «…заплачуть золотим дощем» [1, с. 47]. Її душу огортає сум, бо «…не повернеться назад / Любові білої налив … у золотоокий сад» [1, с. 53]. Про це свідчать і образи-символи: «жовторотий спомин», «стара грушина», «пронизливі дощі» тощо.

Колір золота символізує святість, Сонце й багатство, є свідченням Божественної Сили, світлого подвигу Сина Божого й чистоти Пресвятої Богородиці. Авторка повтором слова золотий демонструє свою вагомість, те, що її світ багатий, і тільки їй мають належати цінності. Золотий колір має бути чистим, а багатство – лише духовним, і в авторки «хата … поміж ружами цвіте … і бачить сяйво золоте» [1, с. 35].

У назві збірки «Із чорним яблучком у дзьобі…» колір яблука – чорний, що мало б символізувати сумне майбуття, але ж то лише сон. Семантичними домінантами в поезіях О. Бевзюк є біле (рушник біліє на воротях, біле село, біліє причілок села, білостріхі хутори) й червоне («сняться раєчки червоні»), що означають красу та спокій. І хоча й з’явився чорний колір (чорна тінь), але тільки один раз, і то для того, щоб підсилити чистоту життя й помислів. Чорний колір не додає ноток смутку, бо ж це лише тінь від бузкової гілки.

Дивує вміння поетеси в картинних описах природи закодовувати порухи людського життя: «…чоловік, / … білим цвітом похмелився / Й насилу ноги поволік» [2, с. 26], чи навпаки – людське простежити в природнім: «…як білозубий піаніст, / У чорному костюмі дрізд» [2, с. 27].

Метафоричні прикладки (вікно-бджолине око, місяць-чередник, фіалки-вірші, зупинка-квітка) сприяють емоційності зорово-образних картин.

Весна ліричної героїні – це фестиваль, «фестивалище» з «пишною програмою»: там «…хата бузком запинається» [2, с. 78] неодмінно білим, там тиша біла і кетяги-суцвіття бузку – руки білі. Усе заполонило біле.

Збірка «Весна з льоху вийде» складається з восьми невеликих розділів із промовистими назвами, у яких закодовано ідею, підпорядковану життєствердному: «Весна з льоху вийде, / село проснеться в окупації акацій» [2, с. 30]. Нею О. Бевзюк відгукнулася на жахи війни.

Вселенським центром життя ліричної героїні є її мала батьківщина, рідне село, і його ідилічному зображенню підпорядковано поетичні засоби: метафори – «Горобенятком жовторотим / З кубельця випало село» [2, с. 67], «у серці ношу, мов іконку, / Село, невідоме нікому, / На правому березі Конки» [2, с. 14]; порівняння – «мов яблуко, біле село / у соняхи ген закотилось» [1, с. 22].

Сумна ситуація, коли люд покинув рідні домівки, передана поетично-трагічно: «З городу вертається стежка – сама, / А слідом бадилля – куди ж ти, куди ж… / Додому, а дома нікого нема. / Сухими губами – були ж бо, були ж…» [2, с. 65]. Простота й лаконічність висловів підсилила драматизм: «Мені не треба слів / Багато, щоб сказати, / Що цілий світ змалів / Без однієї хати» [2, с. 77]. Авторка уникає слова «війна», натомість у поезіях превалює чорний колір (чорніє сволок, мати підводить чорним хату, чорне сяйво верховіть, чорна бузина), бо «…в розбитих вікнах мансард / Заплакані очі саду» [2, с. 62] і панує образ пустки: «…широкі степи – де ні даху ні диму / по ньому мов дощ по дощу під дощем / блукає прозорість чиясь нелюдима» [2, с. 63]. О. Бевзюк «…малює все … без кольорових олівців» [2, с. 106]: з’являється слово «вороги» (поезія «А в дідовій хаті – німо»), страшить війна (вірш «Вийшли із Маріуполя»). Констатація того, що сталося, вбивча: «Хати відхрещуються від людей, / Хрести – від могил. / Степ – та й і все» [2, с. 76]. Образ рідного дому його заступив образ чужого міста. Поетеса розуміє діалектику життя: кожний «…пилок віддавати мусить, бо й він урешті стане пилом» [2, с. 109], і знає, що «…всі колись / Деревами постануть» [2, с. 88].

«Психотерапевтка», лірична героїня й авторка проводить поетичний сеанс «півонієтерапії», від якої «зриває дах»: «В саду вечірнім – вальс півоній, / Хто в білій сукні, хто в червоній...» [1, с. 35]. Підсилює весняну драму буяння білих півоній, і хоча квітки «одягли» білі й червоні сукні, але все зберігає цноту.

Півонія – цар-квітка, символ багатства, щасливого родинного життя й процвітання. Здавна вірили, що вона вказує дорогу до нареченого. Червоний колір півоній – природний, а в контексті гри кольорів він додає провокативної напруженості, бо ж це символ пристрасного кохання. Поєднання двох кольорів – білого, незаймано-чистого, і червоного, вогненно-красивого, – таким є дивосвіт ліричної героїні, і її душа закосичена білим кольором.

Обігруванням рожевого кольору представлено дивовижно-спокійний, безтурботно-грайливий світ краси, наповнений любов’ю: рожеві півонії, рожеві хмари, мов панночка в рожевому, рожева завірюха, сніг рожевий. Його доповнюють ніжні тони («слива торкається рожевоніжно»), акцентують витонченість, співвідносяться з наївною радістю замріяної юнки, символізують безмежну чутливість і жіночність, насичених енергетикою добра.

Отже, кольористика, як засіб поетики, надає емоційно-експресивного забарвлення поезіям О. Бевзюк. Зображально-виражальні засоби її творів можуть бути об’єктом майбутніх наукових розвідок.

Література

1. Бевзюк О. Із чорним яблучком у дзьобі. Запоріжжя : Статус, 2021. 64 с.
2. Бевзюк О. Весна з льоху вийде. Дніпро : Ліра, 2024. 110 с.

МІСТКЕ СЛОВО САТИРИКА

Пилип Юрик – відомий запорізький письменник, у творчості якого наявні твори різних літературних жанрів: байки, гуморески, оповідання, памфлети, поезії… Це довершені зразки, у яких простежується вміння автора не лише щиро посміятися, поіронізувати над людським характером, а й поглумитися над вадами, гнівно затаврувати ідею насильства «орди загарбників-заброд» і ненажерливість «москвинських шавок циркових!», стверджуючи справжні життєві істини. Мова сатирика – це емоційно-барвиста мова сміху, який почасти переходить у регіт, будить зневагу й презирство до «злоначинающих», але соціально-психологічна оцінка автора завжди точна, а карикатурні візерунки надто прозорі. Піднімаючи «…сатири планку – вище й вище» у своїх гуморесках, письменник залишається вірним традиціям Остапа Вишні, Павла Глазового, Бориса Олійника, Петра Ребра і точить перо, «неначе лезо». Його мета, як письменника, – чітка й зрозуміла:

Гострю сатиру, як сокиру,

Сталю свій гумор, як обух.

Рядки «Гострю сатиру, як сокиру» з поезії «Хорошим людям – на добро!» зі збірки «Чхаю на Пу́пу» стали назвою одного з розділів нової збірки Пилипа Юрика «Орлині душі». Гумор письменника – його інтелектуальне вміння підмічати смішне, засобами комічного додавати в життя українців позитив, допомагати вирішувати конфлікти й життєво-важливі ситуації. Комічне є життєвою філософією сатирика, що допомагає схарактеризувати явища й об’єкти реальної дійсності з різною мірою осміяння. Загальновідомо, що до складу традиційної парадигми різновидів комічного – гумор, іронія, сатира, сарказм – входить і чорний гумор, який, як і сарказм, у письменника є формою оцінного освоєння сьогодення. Його твори сповнені презирства, викривально-дошкульної насмішки, акумулюють гостру, емоційну оцінку діям загарбників в українських містах і селах. Автор уміє подати контрасти трагічного й комічного, як у творі «Чортяча окупація». Це бачимо і в дерогативних назвах росіян («чорти», «рилаті», «зараза», «нечестива зграя», «лукаві»).

Для автора код імені кривавого президента нагадує собачі клички: Пуцькін, Пупа, Путлер. У гуморесці «Щира відповідь» вправність автора постає не у змалюванні точного портрета й зовнішності того, що сховався в бункері, а в умінні помітити особливу деталь, що чітко демонструє його зловісну натуру («…в бункері котлету / Лупить, морда вража»). Урочистість «царя» втрачається через використання зниженої лексики у звертанні фотознімку до недолюдини: «Володику-Володю!» і в підміні сутності понять: «…мене знімуть, / А тебе повісять!». Автор розуміє й пророкує «пу́пи фізію звірячу» й пророкує його смерть: «Я бачу, / Що орел цей вас із’їсть!»; а на запитання Путлера про перемогу на фронті Сєрьога (Шойгу) серйозно відповідає:

– Вовичу, сміливо біжимо,

Хочемо яскравих перемог!

Тож відважно відступаєм ми,

Гордо і хоробро, чорт візьми!

– Ну, а укрів бандері́вська рать?

– Теж біжать... Не можуть нас догнать!

Іронічно-вбивчі звертання («Вовичу!», «Сєрього», Трампе-Тарарампе»), принизливі вислуховування ворожок, як останніх інстанцій у пошуках надії на успіх, їхня нешанобливість до хазяїна (наприклад, приземлено-зневажлива порада – «Похлебчи поки що щі»), розкривають нікчемні душі деспотів, провокують передбачуване для всіх, а для нього непередбачуване закінчення, що «наймудріший цар» уже «…не може / Підійнятись із труни!»).

Яскрава образність у гуморесках досягається лайливими виразами, урочистим тоном щодо звичайних речей, несподіваними порівняннями, що слугують розвінчанню сказу московитів: ядерна доктрина – «наче цяцька пустунець-дитина»), держдума – «держдупа»; вороги українців – «байстрюччя москви»; торгували Україною, «мов чорти ячменем», ворогів полюбив, «мов гуцул Карпати... / Мертвих москалів».

Галерею ворогів-катів України представлено у гуморесці «Торгують Україною». У колоритній картині звірячого базару простежуємо дії й мову загарбників-людинозвірів: на ньому не ділять територію, а «рвуть» Україну, «як лисиця курку», «шкіряться бульдогом», «з оскалом звіриним». Зовнішня комічна трактовка з внутрішньою серйозністю спочатку викликає незлобливу посмішку, веселий сміх, а згодом переростає у зневагу й відразу. Автор керується народним поглядом, народною оцінкою нікчемних правителів, виказує побажання-прокляття (твір «Жорстокі побажання») злочинцям, які сидять у Білому домі й Кремлі. Поєднуючи два діалектично взаємні боки комічного – критичне і стверджувальне, автор досягає великого викривально-знущального ефекту.

Перлиною розділу є низка талановитих гуморесок-мініатюр, у яких наявні свідоме перебільшення, використання гіперболи з метою висміювання зображуваного, контамінація реального з уявним. Це короткі замальовки, у яких автор зізнається, що він трудиться, «видаляючи бруд», і, як завжди, свою роботу виконує «залюбки», «показуючи всі пики навпаки». Промовистими є назви цих мініатюр: «Передбачливий гусак», «Земля гробом», «Унітаз», «Чорнобаївка» та ін. Ідея засудження зла, що несуть в Україну «палії» Путіна, і возвеличення українців-захисників, які неодмінно переможуть, – надважлива для підняття духу. Сатирик упевнений, що хоча й

Прийшли кати московські, людоїди

І діють так, як Ленін їх учив.

Та звідси у мішках вони поїдуть –

Солдати й кожен найтузіший чин!

Він бажає, «щоб москалі за три моря полинули».

Отже, гумор, сатира, сарказм у збірці Пилипа Юрика «Орлині душі» є домінантними ознаками авторського стилю, засобами розкриття сутності ставлення українців до руського міра, вони увиразнюють і посилюють конфліктні ситуації. Авторське відверте зло до ворогів українського народу простежується в усіх зображально-виражальних засобах сфери комічного, якими майстерно оперує митець.

Кравченко В. О., Бланк С. І.

«ВАМ ТАКЕ Й НЕ СНИЛОСЯ!»: КАРНАВАЛЬНІСТЬ

І ЖИТТЄВА ФІЛОСОФІЯ

МИКОЛИ БІЛОКОПИТОВА

Микола Білокопитов – український поет-сатирик, журналіст і критик, лауреат літературних премій імені Степана Руданського, Степана Олійника, Пантелеймона Куліша та Остапа Вишні.

Його творчість мало досліджена: Ольга Стадниченко писала про художній світ письменника та його жанрову палітру, К. Мартиненко та Н. Ігнатова – про індивідуально-авторські неологізми в його творах і їхні оцінно-експресивні функції, Н. Зубець проаналізувала авторські алюзії у збірці «Вам таке й не снилося!», простежила інтертекстуальні зв’язки. Отже, саме це й зумовлює актуальність нашої розвідки.

Мета дослідження – охарактеризувати специфіку оніричного прийому та карнавальності у формуванні сатиричного й філософського змісту поеми «Вам таке й не снилося!» Миколи Білокопитова.

Оніричний прийом у сучасній літературі розглядається як спосіб організації твору, коли смисл твору розгортається через мотив сну та побудовану на ньому композицію. Сновидіння – це регулярні образні переживання під час сну, які в символічній формі відображають установки людини й спираються на її життєвий досвід. Онірична література – це тип письма, де сон не є випадковим епізодом, а чинником смислотворення та композиційного розвитку [4, с. 153]. Художній сон виконує роль прихованого повідомлення: спрямовує до прочитання підтексту, уточнює ідейні акценти твору. Цим оніричний прийом особливо продуктивний у сатирі, бо уможливлює розкривати суспільно гострі теми через умовну, гротескно деформовану, але впізнавану картину реальності.

«Вам таке й не снилося!» Миколи Білокопитова є прикладом такого використання сну. Заголовок – «Вам таке й не снилося!», «Сонні серіали» – передбачає оніричну організацію твору. Епіграф із поеми Т. Шевченка актуалізує його викривальний пафос і налаштовує на форму сатиричного вислову, що зберігає умовність і орієнтує на конкретні соціальні реалії [3, с. 3–4]. У такій перспективі оніричність виконує подвійну роль: з одного боку, організує цикл як послідовність «нічних марень» оповідача, з іншого – створює дистанцію, що дає змогу жорстко оцінювати політичні явища й психологічні стани суспільства.

У критичній рецепції трапляється трактування «сну» як жанру, однак доречно говорити про сон як про художній прийом і композиційний принцип. Оніричність не функціонує як самодостатній жанровий канон, а організовує цикл, забезпечує переходи між сценами, формує логіку асоціативного руху й дозволяє поєднати сатиру з ліричними та філософськими фрагментами. Саме ця онірична умовність і сценічність оповіді створює підґрунтя для карнавальних інверсій, зокрема для рольових зміщень і гротескового зниження. Т. Гундоровою окреслюється концепт маскараду як «організована форма карнавалу». У центрі цієї моделі – маска та рольова гра: маска водночас відкриває та приховує, а зміна ролей і статусів підсилює сатиричний ефект. Це пояснює, чому умовність і гротеск не усувають упізнаваності зображених соціальних ситуацій [2, c. 396].

Політичні реалії у «сонних серіалах» показано через гротескні сцени: влада та її символи навмисно «знижуються» й виглядають карикатурно. Уже в першому «сні» трибуна й «правління» подані як простір інтриг, а «конверт» прямо натякає на корупцію: «Я – в правлінні! / Ось трибуна – центр усіх інтриг / І рука, мов на святім пергаменті – / На КОНВЕРТІ, як на Книзі Книг» [1, с. 10]. Слово «КОНВЕРТ» тут стає головною деталлю епізоду, бо саме воно задає моральну оцінку ситуації без додаткових пояснень. У подальших снах з’являються натяки на російську агресію та імперські уявлення, перенесені в сьогодення: «Московський гість, царь він чи раб…» [1, с. 8]. У цих фрагментах автор висміює не тільки окремих осіб, а саму логіку імперського мислення – звичку до сили, зневаги й претензії на «вищість».

У постколоніальній перспективі цей ефект можна описати через модель карнавального перевдягання як форми гібридизації, коли символи та мовні коди домінантного центру вводяться в периферійний дискурс і зазнають деформації. Т. Гундорова пише, що імперський маскарад продукує гібридні форми колоніальності. Показовим є зв’язок такого маскараду з мовною деформацією та культурним зсувом під тиском домінантного коду [2, c. 400]. Отже, розмовність і суржик у поемі М. Білокопитова трактуємо як маркер конфліктної наявності різних мовних режимів у сучасному політичному мовленні.

Але твір не зводиться лише до сатири на «велику політику». Через оніричні епізоди у поемі демонструється війна, зрада й відчуття морального виснаження як частина щоденного досвіду, що впливає на суспільство. Воєнна тема різко звучить у «П’ятому сні», де автор ставить питання про відповідальних за трагедію і дію пропаганди: «На Донбасі – кров і смерть, / Все зруйновано ущерть… / Хто на мирний люд обрушив / Цю злочинну круговерть / Та іще й загадив душі, / Пробрехав повітря й твердь?» [1, с. 15]. Сон не робить трагедію «легшою» для сприйняття, а навпаки загострює її, поєднуючи руйнування фізичне («кров і смерть», «зруйновано ущерть») і духовне («загадив душі»). Тому війна постає не як подія, а як моральна проблема й простір відповідальності.

Кінопоетичний характер твору посилює ефект політичної впізнаваності, бо поему вибудувано як низку швидко змінюваних картин, що нагадують послідовність «кадрів». Монтажність композиції, епізодичність, раптові переходи від комічного до трагічного створюють відчуття хроніки, у якій політична реальність постає абсурдною й документально впізнаваною. Саме тому сатиричне враження досягається не декларативними оцінками, а способом подання матеріалу: автор ніби змушує читача «бачити» політичні явища у вигляді гротескних сцен, що знімає офіційний пафос і виявляє приховані механізми соціального життя. Основною є також метафора режисури: «Аж там – вгорі, / Хтось в ролі режисера… / Я ж в статусі новітнього Гомера / Творю натхненно свій останній сон» [1, с. 54]. Світова катастрофа осмислюється як зрежисована вистава, а оповідач – як поет-оператор, що створює власну «епічну хроніку».

Гумористичні засоби у сатиричній поемі М. Білокопитова є способом осмислення сучасної дійсності, а не лише прикрасами для сюжету. Одним із провідних гумористичних засобів є активне використання розмовної, просторічної лексики, іноді навіть суржику, що створює ефект різкого зниження пафосу. Показовим є такий епізод: «Продавець, спіть твою в печьонку! / Наливай скорєє, ведь горіт!» [1, с. 6]. Комізм створюється поєднанням агресивної буденної інтонації з умовно «офіційним» простором («Красна площа», «трибуна»), що підсилює примітивізацію людських потреб і втрату етичних орієнтирів.

Авторські неологізми й деформовані власні назви перетворюють публічних осіб і іхні посади на сатиричні прізвиська: «московизничий мент», «антистрес-опудало-биття», «іхтамнетні москалі», «Повалійша Тая». Подібна стратегія особливо помітна в гротескному зображенні політичних фігур, які втрачають символічну вагу й постають об’єктами народного сміху: «Назбирав непотребу довруж / Й зміцатував огиду у подобі / Депутатів, мерів і чинуш» [3, с. 39]. Офіційні статуси перетворені на мішені для ударів, що переводить політичну владу в площину символічної помсти. Гумор у поемі вибудовується на гіперболі, зміні точки зору та анекдотичності ситуацій, що забезпечує ефект життєвості.

Отже, «Вам таке й не снилося!» демонструє продуктивність оніричного письма для сучасної української політичної сатири. Форма сну забезпечує композиційну цілісність твору, поєднує алюзійність і конкретику, надає можливість викривати корупцію, імперські наративи та наслідки війни через гротескні образи й символічні деталі. Поєднання сміхового та трагічного тонів формує цілісний образ епохи, у якій суспільні травми відчуваються і в зовнішніх подіях, і в деформації моральної свідомості.

Література

1. Білокопитов М. Вам таке й не снилося! Запоріжжя : Дніпровський металург, 2018. 100 с.
2. Гундорова Т. Колоніяльність як перевдягання : «малоросійський маскарад» Івана Котляревського. Harvard Ukrainian Studies. 2011-2014. Vol. 32/33, pt. 1 : Жнива : Essays Presented in Honor of George G. Grabowicz on His Seventieth Birthday. P. 395-414.
3. Зубець Н. Авторські алюзії у збірці Миколи Білокопитова «Вам таке й не снилося!». Вісник Запорізького національного університету : зб. наук. пр. Філологічні науки. 2019. № 2. С. 77–82.
4. Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / Авт.-укл. Ю. Ковалів. Київ : ВЦ «Академія», 2007. Т. 2. С. 153.

Кравченко В. О., Колісник В. А.

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ТА ВІТАЇСТИЧНІ МОТИВИ

ЯК ОСНОВА ПОЕТИЧНОГО СВІТУ

ОКСАНИ БЕВЗЮК

Поезія Оксани Бевзюк проростає з досвіду конкретного місця й часу, але працює ширше за локальну пам’ять: вона проговорює те, що людина, зазвичай, не може пояснити – страх, знищення точки опору, втрата дому, потребу триматися за життя й красу навіть тоді, коли обставини цьому не сприяють. Актуальність аналізу екзистенційних і вітаїстичних мотивів у творчості поетеси зумовлена ще й тим, що її творам притаманна двоїстість: чутливість до тривоги й прагнення життєствердності, що простежується на образному рівні: криниця, подвір’я, сад, дорога, квітковий цвіт, світло, тілесне тепло. Критичне осмислення поетики творів О. Бевзюк вже отримало публічну фахову артикуляцію. Молода авторка входить у професійний літературний процес , а її твори стають предметом оцінки не лише «за фактом публікації», а як художньої системи.

Мета нашої розвідки – розкрити сутність екзистенційно-вітаїстичних мотивів у поетичних творах Оксани Бевзюк.

«Екзистенціалізм» – це «…напрям філософії, що визнає лише індивідуальне духовне життя людини, її власне існування» [4]. Це простежується у художніх творах, у центрі яких – переживання буття «тут і тепер», межові стани, страхи, самотність, невизначеність завтрашнього дня, досвід «немає» – як психологічна реальність. Вітаїзм окреслено як «…напрям в українській літературі та мистецтві першої половини XX ст., що ґрунтується на засадах гуманізму, загальнолюдських духовних цінностях, мистецьких критеріях; активний романтизм» [3]. У творах О. Бевзюк, вітаїстичність не зводиться до декларативного оптимізму: вона працює як енергія образу, як природна сила мови, як довіра до життя, яке проростає з деталей: запахів бузку, півоній, цвіту, хвіртки в  садку, золотої скирти, соняха, молока, меду, різнотрав’я, млина, птахів.

Поетичний світ О. Бевзюк має впізнаваний центр тяжіння: «Свій поетичний світ авторка створила навколо хати, яка синім оком ще підглядає за нами…» [2, с. 6]. Хата тут не лише етнографічний знак, а метафізична «точка нуль», те місце, де сходяться пам’ять, родинні зв’язки і загроза її втрати. Екзистенційна напруга виникає тоді, коли цей центр стає надто крихким: виникає відчуття тривожності, невідворотності й незмога контролю. Уже на рівні інтонації з’являється фізіологія страху: «Бентежний сон. Недремний страх» [1, с. 5]. У таких творах важливий не сюжет, а стан, у якому людина не може «вимкнути» внутрішній сигнал небезпеки. Подібно працює й тема часу, що не відкривається як перспектива, а замикається як пастка: «А завтра? Завтра ще немає» [6]. Цей рядок формує екзистенційну оптику, де майбутнє абсолютно невідоме, вилучене з доступу, і лірична свідомість змушена жити в напруженому сьогоденні.

Показовим є те, що екзистенційність у поезіях О. Бевзюк часто подається через «порожнє» – через відсутність людей у просторі дому, через зменшення світу від однієї втрати. Віршова формула «Мені не треба слів / Багато, щоб сказати, / Що цілий світ змалів / Без однієї хати…» [1, с. 77] працює як концентрат досвіду: не риторика, а факт внутрішнього масштабу, який різко скоротився. Так само болісно звучить буденна, майже протокольна фраза про повернення в нікуди: «З городу вертається стежка – сама, / А слідом бадилля –куди ж ти, куди ж… / Додому, а вдома нікого нема (– виділення наше)» [2, с. 48]. У цих інтонаціях немає «пояснювального» пафосу – саме тому вони переконливі: втрата констатується без прикрас, і від цього стає об’ємнішою й трагічнішою.

Важливі екзистенційні мотиви – межа між життям і небуттям, яка проступає крізь образи порожніх вікон і занедбаного простору. У О. Бевзюк вікно мислиться як «око» дому; коли воно порожніє, руйнується не декорація, а спосіб бачення світу: « Ще хата дивиться на сад … / І мружить синє око ще / У синь сяйливих мерехтінь, / Де за малиновим кущем / чиясь вияснюється тінь» [2, с. 35]. Такі твори не потребують нагромадження натуралістичних деталей, і авторка цього свідома: достатньо одного влучного образу, щоб ввести читача в зону тривоги й крихкості. Тому символічно, що у поезіях слова «споночіло», «ніч», «туман», «тінь», «чорні сни», «темно й високо вночі» повторюються як маркери стану, коли реальність утрачає чіткі контури.

Все ж поетичні твори щоразу повертають до життєвої повноти, і тут розгортається її вітаїстичний нерв. Передусім – це степ, світ саду, квіти, трава, гармонія душі й тілесна радість буття. Вислів «темрява вибухає півоніями» [1, с. 18] демонструє характерну для О. Бевзюк інверсію: темрява не лише загроза, а й середовище, у якому стає видимою краса. Квіти, запах, дотик, сюрчання куріпки працюють як докази життя, яке не скасоване навіть у такі тривожні часи. Бузкова гілка, цвітіння винограду, райське яблуча, дикі сливи, груші, мед, переливи солов’їв, блакитний вечір і багато півоній (білі, рожеві, червоні) – це не просто поетичність авторської натури, а повнота життя, цільна система образів, що тримає на світі.

Вітаїстичні мотиви особливо виразні там, де лірична героїня входить у простір весни як у простір сили: «Прокинулася рано, / вийшла з хати / Й пішла бузкові очі цілувати…» [2, с. 36]. Тут важливе дієслово руху – вийшла, пішла – як жест повернення до дії, до життя. Подібно працює й образ праці/побуту, який у авторки не принижує поетичне, а живить його: садівництво, город, пасіка, череда, молоко – а створюють етику життя, де життєве «тримання світу» є щоденною практикою.

Поетеса, за В. Кравченко, «…творить казковий дивосвіт» [5]. Дослідниця формулює головну для вітаїстичної оптики тезу: «її рай – це село» [5]. Ця фраза важлива не як ідилізація, а як уточнення ієрархії цінностей: «рай»-село у О. Бевзюк – це не втеча від реального життя, а згусток її енергетики, місце сили, у якому зосереджені пам’ять роду, мова, батьківська земля, будні й свята. Наведено і програмний для збірки «Весна з льоху вийде» рядок-очікування: «Весна з льоху вийде / село проснеться в окупації / акацій!» [5]. У цьому контексті «весна» є не сезонним фактом, а моделлю історичної надії, що має конкретний адресат – село в ситуації несвободи. Ці слова свідчать, що вітаїзм О. Бевзюк не знімає екзистенційної проблеми, а протистоїть їй як сенс внутрішньої опори: життя травмоване, але не знищене: «Надпили оси соку / Із синього винограду / Стоїть сад ясноокий / У сутінках листопаду» [1, с. 62].

У збірці «Із чорним яблучком у дзьобі» ця логіка відчутна вже в авторському позиціонуванні книжки: «попри легкий сум… поезія авторки переповнена світлом та пронизана любов’ю до рідного краю» [2, с. 4]. Важливо, що «сум» не заперечується, його не намагаються «вилікувати» оптимістичною поставою; натомість підкреслюється співіснування світла й смутку як нормального стану живої свідомості. Для екзистенційного мислення це принципово: людина не завжди має відповіді, але може мати внутрішню чесність і здатність бачити красу: «Світає… / Так тихо, так любо, блакитно у полі… / Усе в занебессі, в захмар’ї, а долі – / Повиті туманами чорні тополі… / І все. Ні зітхання, ні хліба, ні солі» [2, с. 63].

Отже, екзистенційні та вітаїстичні мотиви в поетичному світі О. Бевзюк утворюють не випадковий набір тем, а формують каркас її художньої системи. Екзистенційність проявляється в переживанні ночі, страху, нестабільного часу, досвіду відсутності дому як осердя; вітаїстичність – у мові душі і тіла, цвітінні саду, тілесній чутливості, силі повсякденного життя, яке продовжується.

Література

1. Бевзюк О. Весна з льоху вийде. Вірші. Дніпро : Ліра, 2024. 110 с.
2. Бевзюк О. Із чорним яблучком у дзьобі... : поезія. Запоріжжя : СТАТУС, 2021. 64 с.
3. Вітаїзм – тлумачення. URL : https://goroh.pp.ua/тлумачення/вітаїзм (дата звернення : 08.02.2026).
4. Екзистенціалізм – тлумачення. URL : https://goroh.pp.ua/Тлумачення/екзистенціалізм (дата звернення : 08.02.2026).
5. Кравченко В. Жінка, яка малює півонії… Гуляйполе. city : вебсайт. 2025. 24 лип. URL : https://gylyajpole.city/articles/428999/zhinka–yaka–malyuye–pivonii (дата звернення : 02.02.2026).
6. Кравченко Валентина. Письменницький портал Пилипа Юрика. URL : https://pilipyurik.com/literaturne-zaporizhzhia/kravchenko-valentyna/ (дата звернення : 10.02.2026).