ПРОМЕНІ ЛЮБОВІ ОСОНЦЮЮТЬ ЖИТТЯ

ПРОЧИТАНЕ

Віктор Васильчук. Між коханням і війною: роман для широкого кола читачів – Біла Церква: Час Змін Інформ, 2026. – 248 стор. 

Часто (ой, дуже часто!) ловлю себе на думці, що нічого на цьому білосвіті  не відбувалося б, якби н існувало почуття любовності у всіх його вимірах. Бо ж таки по-своєму стали невіддільними закоханість особистості у ріднокрай і в родину та інтимність почуттів.

І цей взаємозв’язок (хочемо того чи ні) відображає література розмаїттям виражальних форм. Оскільки на цю тему можна довгенько теоретизувати, висловлюючи різні думки, то волію зупинитися тільки на романтиці. Тим паче, що не треба шукати текст для підтвердження розмірковувань – на робочому столі з’явився роман «Між коханням і війною» Віктора Васильчука з Коростеня на Житомирщині.

Напевно, після констатації останнього факту і годилося б повести мову тільки про написане, але спробую утекти від цього, пірнувши знов у тему. Себто знов помедитувати про любов. Але цього разу взяти у помічники літературознавчі категорії.

І почну з висловлювання такої думки. Почуття любовності, про котре уже сказано, є неоднаковим з виражального боку. Одні письменники прямолобно говорять про цей вияв людської душі, а другі літератори намагаються приховати сердечні пориви за карколомністю сюжетів і буйністю словосплетень (Як на мене, це не має жодного значення. Лишень літературознавцям і критикам стає цікавим порозмірковувати про манеру письма)…

Коли з цієї точки зору оцінювати згаданий роман, то, мабуть, треба сказати, що твір і прихованість почуттів є антагоністами. Про це, до речі, мислиться уже після знайомства з назвою тексту «Між коханням і війною» –так озаглавив його автор. (Почуття, чесно кажучи, є двоякими. Серце противиться, що на одну шальку творчих терезів поставлено протилежні поняття. Це – з одного боку. А з другого? Хіба не житейські бурі супроводжують сув’язь різнорідності? Зрештою, питання буде, либонь, ще глибшим: ніколи не існуватиме кохання без війни душ особистостей за нього).

Тому й не дивуюся, що зі сторінок книги на навколосвіття щемливо дивиться кохання. Бо саме про нього гадкується, коли перечитую твір (розумію, звісно, що в цьому відгуці неможливо деталізувати всі сюжетні перипетії. Тому тільки побіжно торкнуся окремих розгалужень мисленного древа.

Отже, з головним героєм твору Максимом Сильчуком читачі отримують змогу познайомитися уже на перших сторінках роману – він передноворічної пори в автобусі зустрічає перше кохання, бо з Тонею (так уже склалося у житті) не бачився двадцять років.

Банальне начало? Так, безперечно, скаже той, хто зиркає на все з конкретної літературної вежі. Mовляв, у сучасній прозі таких «знахідок» хоч греблю гати. Але не поспішаймо захоплюватись… маразматичністю твердження. Адже всупереч «геніальності» думки пан випадок постійно підсовує… несподівані зустрічі, хоч як не силкуйся уникнути їх у зворохобленому життєплині. І головне, либонь, полягає не в констатації факту, а в логічності його присутності у написаному. Бо саме такий підхід в оцінювання буденності диктує життя.

Ще раз підтверджує це і роман Віктора Васильчука. Романтична несподіванка пробуджує спогади. Пам’ять Максима мандрує у кінець вісімдесятих минулого століття, коли вперше проводжав Тоню до хати у пізньовечоровий час. Йому, як і читачеві – представникові сильної статі, навіть згадається, що лице досі пашить від ляпаса дівчини за відчайдушний юнацький поцілунок… А далі маємо вдале описування еротичної ситуації, де немає надмірностей.

І невдовзі стається те,що перервало продовження майбутньої щасливої сімейної ідилії – лист від закоханого у Тоню солдатика, який дівчина не читала, але Максим вгледів літери і зробив свій висновок ревнивця. Логічною виглядає і його пропозиція Ліці, з якою щойно познайомився, поєднати долі. (Дівчина, очевидно, зрозуміла непростий душевний стан хлопця і відмовилась, але не насміялась над почуттями).

Затим стається так, що хлопець разом з однокурсниками опинився у будзагоні в Горлівці на Донеччині, де невдовзі його дружиною стає місцева дівчина Даринка – племінниця відставного військовика Альфреда Степановича, який старшує над будзагонівцями.

Звісно, що по-різному було потім у житті. Нічого уже не зміниш. Ні медової весільної подорожі Максима і Даринки у Херсон, ні такої несподіваної близькості з Тонею, про яку забути не може, ні поява дитини від дружини.

Отакі хитросплетіння – випроби, котрі подарували блудні будні. Але хіба тільки таку непростість диктує роман? Зупинюся ще на двох моментах, котрі підтверджують це (зрозуміло, що з життєвої точки зору, і з літературознавчої).

Спершу згадаю про таке. На сторінках твору часто можна угледіти згадку і про життя-буття людей, з якими пов’язала студентська юність: Альфред Степанович, Анатолій Солодуха, Микола Семеній… Ще таке:  нічого у цьому світі не існує окремішньо. Суспільне і особисте переплітаються, бо ж усі ми є людьми. Чи ж не цим є вмотивованою причетність дійових осіб епічного полотна до Революції Гідності, до АТО і війни, котру кацапська орда розв’язала проти  українського народу.

Якщо зауваги попереднього абзацу наголошують на певних аспектах логіки життя, то є й літературознавчий нюанс. Саме про це говорять розділи, де чергуються спомини про минуле і описування сьогодення. Логіка людських міркувань примножує їх й наголос на певних непростостях буття дійових осіб в проминулому, які стають знаними у сьогочассі.

Не можуть також залишитися поза увагою ще й такі акценти. По-перше, не слід забувати, що не тема написаного «привезе» до читацького успіху. Бо ж на авансцену сприймання виходить не достовірне знання матеріалу, а вміння викладу думок про нього на папері. Бо ж скільки маємо написанок на так звану «воєнну тематику», але вони нерідко не проймають! Слава Богу, автору роману вдалося уникнути цієї прикрості завдяки літературному вмінню висловити небуденні думки в небуденній течії часу.

По-друге, позитивну роль відіграв і поступовий рух автора до романного виду прозового жанру. Думаючи про це, нагадаю про кілька моментів. Віктор Васильчук ще у 1992 році почав творчу біографію прозовою книгою «Несподівані зустрічі», згодом подовживши тему любові людей до «братів наших менших». Є в його активі й книги для дорослих читачів: публіцистика, історична повість. Було б неправильним не згадати тут про оте, що окремі твори письменника перекладені англійською, французькою і польською мовами. Тепер цей ряд продовжує роман.

До слова, повернутися до його конкретики змушує ще одна обставина. Загальновідомо, що в кожному прозовому творі (особливо в епічному) відчувається вплив набутого досвіду. Хоч часто-густо лунає думка, що не варто ставити знаки рівняння між персоною письменника і його дійовими особами. Та що вдієш, коли асоціації напрошуються самі собою? Той, хто знає хоча б окремі цікавинки життєпису літератора зрозумілими стають туга за літами навчання на філологічному факультеті університету, журналістськими буднями. Ріднять з цим натяки на народження 29-го лютого, любов до природи й домашніх тварин.

Либонь, можуть викликати й інші ремінісценції та все це (переконаний у цьому) не мало б позитивного впливу на сприиймання тексту, якби не намагання романіста вибудувати цікаві лексичні рядки й насамперед тут, очевидно, слід згадати про літературні тропи. Адже у творі «Між коханням і війною» часто-густо промовляють за себе метафори, епітети і порівняння. Про метафоричність, зосібна, мислиться, коли читаю фрази на кшталт: «морозний вітер сполоханим птахом бився у засніжені вікна автобуса», «засичали двері, впускаючи у теплу середину морозне повітря», «неймовірна холоднеча огорнула місто крижаними обіймами».

Кожного, напевно, зацікавлять епітети, де мирно співіснують звичності та авторські тропи: «непокірний блиск», «співці кохання», «дивовижні пальчики», «зимова паморозь», «крилаті вії», «тернові лінієчки брів». На цьому тлі вмотивованими виглядають порівняння: «квіти – то очі Бога на землі», «кожен оберт зношених шин на колесах звучав, як стогін», «офіцер-афганець», «впав, як підкошений, на закривавлену підлогу».

Але мова про лексику роману не мала б оригінальності без наголосів на двох моментах. Не рідкомовленеву тканину твору прикрашають неологізми, рідковживаності на зразок: «барналийка», «коричневопомадні», «шлакова», «вогняноволоса»… Існує також й ідіоматичність, бо вона очевидна, коли зір натрапляє на такі словосполуки, як «розійшлися, як в морі кораблі», «чорна, як ніч, коса», «студенти, як перелітні птахи».

Гарноти?..Безумовно! Але вони ставлять й одне непросте питання: чи не замало їх у романі? Відповідь, як мені здається, має два відгалудження: замало, якщо говорити про кількісний вимір, але чи не можна вважати це продовженням творчого методу започаткованого виданнями для дітей, коли дохідливість сюжету переважала  лексичні знахідки.

…До отаких думок підштовхнув роман. Але не сумніваюся, що їх ще може бути більше після ознайомлення читачів з твором, котрий розповідає про те, як промені любові осонцюють життєві гони сучасників.

Ігор ФАРИНА