Костянтин СУШКО

                  Ані року

    БЕЗ  ПРЕМІЇ

                                         Найкраще

                                     видавництво

                                          України

2019-2025

Чи тільки з урахуванням  художнього рівня

їхніх   творів оголошені Нобелівськими лавреатами

письменники Іван Бунін та Борис Пастернак,

Михайло Шолохов та Олександр Солженіцин,

Йосип Бродський та Світлана Алексієвич?

А як, з огляду на політичну складову?

Про це і йдеться у книжці.

Як стати лавреатом?

     Якщо в белетристичній галузі, то спершу треба щось написати. Й видати окремою книжкою. А вже далі… Питаю в одного столичного літературного знайомця: «Ти хотів би стати лавреатом Шевченківської премії?» – «Х-хот! А який солдат не мріє…» Звісно, про фельдмаршальский жезл. Тож продовжую: «І вважаєш себе гідним  такої долі?» – «А до чого ці манси: «гідний – негідний»… Хіба це головне? Треба поставити перед собою мету, заручитися групою підтримки, ще дечим заручитися, і вперед!»

Про якість твору, через посередництво якого мій знайомець мав би «виставлятися», розмову  вести було геть недоцільно. Привід, звісно ж, лишався, але він одступив на задвірки  уже з перших слів. Натомість  не забарився  бурхливий процес  висування-номінування-проголошення. Тільки він, з усіма його численними нюансами, які ані до  якості твору, ані до творчості узагалі не мають жодного стосунку. Тут  уже вступає в дію набір чисто техніко-механічних, суто прагматичних засобів, які, знов-таки, з красним словом не мають нічого спільного. А що ж має? Невситима амбіція, жага… Ні, не просто висловитися, а  неодмінно ВИВИЩИТИСЯ – прагнення, в основі якого фізичне, а не духовне.

На цьому тлі у членів Шведської академії, котрі опікуються літературним сектором Нобелівської премії, виникла напруга. Тоді як на фізичних, хімічних, фізіологічних та медичних каналах  нобелівських змагань жодних проблем.   Бо там усе просто і ясно. Скажімо, премія за впровадження рентгенівських  променів… Не важливо, що  виявив їх українець  Іван Пулюй, головно, знахідкою зумів належним чином скористатися німець  Вільгельм Рентген. Та куди важливіше, що відкриття має конкретну фізичну сутність і таку ж дію. Як і явлений людству французом Анрі Муассаном фтор, або ж – канадійцем Фредеріком Бантингом – інсулін. А на яких визначеннях тримається унікальність – винятковість – скажімо, роману Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє!» або ж роману Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності»? Присуджуючи кожному премію, на відстані у 28 років, у першому разі Шведська академія пояснила, що «за його майстерність у мистецтві оповіді, яку він продемонстрував у повісті «Старий і море» і той вплив, який він справив на сучасний стиль», а в другому «за романи і оповідання, в яких фантазія і реалізм, поєднані у світі уяви, що віддзеркалює життя і конфлікти цілого континенту».

Так то воно так, але… Коли,  скажімо,  у випадку з тим же фтором чи  інсуліном, фізична наявність яких та ефект такої ж дії непорушно безперечні, і в сфері використання обох речовин однозначно (!) кращих немає, то як бути в белетристичній галузі? Нобелівські експерти і тут так само точно все   визначали, як і в царині фізики-хімії-фізіології-медицини?  Скажімо, на час присудження премії Гемінґвеєві (1954) ніде не існувало чогось ліпшого за того ж «Старого…»?

Ризикну висловитися  так: відповідь ховається у непідзвітності літературного твору. У його невловимості, з прагматичної точки зору. Отож, ледь не всі рішення Шведської академії, стосовно літератури, необ’єктивні? На додаток гуманітарні експерти у вартості тих рішень знаходять ще й політичний присмак… (Далі, у нарисах ви це побачите).

Зате у фізиці все чітко і дійсно однозначно. Приміром,  той же фтор, ототожнюється  з  формулою – F2 , і тільки з нею. Літера «F», скажімо, з «четвіркою» внизу або ж геть і без «четвірки», і без «двійки» вже означатиме зовсім іншу речовину. А в літературі? Де той прилад, за допомогою якого можна зафіксувати безперечну геніальність роману «А» у порівнянні з посередністю роману «Б»?

Так, усе це – мої особисті висновки. (Ви вже даруйте за нескромність). Із особистих спостережень. Я б  назвав їх також  незалежними, бо коли зважувався на них, іще не чув про стримане ставлення  до літературних відзнак  Льва Толстого та  рішуче їх засудження  Олександром Довженком[1]. Значно пізніше до графа та селянського сина приєднається син військовика Жан-Поль Сартр, відмовившись од Нобелівської премії 1964 року. Свій учинок він пояснював двома мотивами. Особистий: літературна нагорода позбавляє письменника незалежності і самостійності. Видатний француз вивів навіть щось на зразок унікальної формули: «Є різниця між підписами «Жан-Поль Сартр» і «Жан-Поль Сартр, лавреат Нобелівської премії», коли додаючи  до свого імені дещо, письменник брав би на себе відповідальність висловлюватися  від імені інституції, яка нагородила його премією, тоді як на   таке ніхто його не уповноважував. Другий мотив: «Нобелівська премія не є літературною премією західного типу та її зробили такою, і тому стали можливими події, які виходять з-під контролю Шведської академії».

Пікантна ситуація, еге ж? Чоловікові дають  1 мільйон доларів США, а він їх не бере… Чому? Бо відчув неоднозначність і неабсолютність у присудах шведських преміювальних академіків. Прямо (через делікатність?)  про це не сказав,  зате мужньо ухилися від нагороди. Можливо, таке у нашій незалежній?

«Нобелями» українських інженерів людських душ шведські академіки не панькають, а от із «Шевченком»  проблеми  були. Уперше, коли 2011 року од найвищої державної літературної нагороди відмовився Василь Шкляр,  а вдруге року 2020-го, коли його вчинок майже один в один повторив Борис Гуменюк (письменник зняв свою кандидатуру на стадії номінування). Зовні мотиви обох українців начебто відрізняються од тих, якими керувався француз (Жан-Поль Сартр), та, якщо копнути глибше… Василь Шкляр заявив, що премію він погодиться отримати тільки тоді, коли піде у відставку (або ж його відправлять) одіозний міністр культури України Дмитро Табачник, а Борис Гуменюк своїм демаршем висловив протест із приводу політичних маніпуляцій навколо Шевченківського комітету. Відтак, гадаю, не буде великою натяжкою, коли скажу: як у разі із «Нобелем», так і у випадку з «Шевченком», мала місце політична складова. А з моєю премією, імені Івана Франка?

На початку 2004-го  з книжкою “Тіні забутих міст” висунувся я на здобуття премії імені Івана Франка.  Присудили. В середині листопада  отримав виклик: прибути для вручення премії. Без зволікань зібрався. Чорного смокінгу, украй необхідного в таких випадках  не прихопив, бо ніде в Запоріжжі його не знайшов, то поїхав у сірому костюмі. В комітеті – мерщій до приймальні. Зайшов. Так і отак, кажу. У мене перевірили документи й відрядили до бухгалтерії. Там теж перевірили документи, а тоді жіночка середніх літ подала розкішний диплом, замшеву коробочку з медалькою і  конвертик. Звичайний, поштовий, тільки без марки. Диплом і коробочку я поклав до портфеля, а конвертик… Скориставшись, що він був незаклеєний,  на очах у жіночки й на величезне її невдоволення (це читалося у тих же очах), я дістав із конвертика гроші. Порахував. Спитав у жіночки, простягуючи  купюри: «Що це?» –  «Ваша премія». – «Так тут же й половини од неї нема!» – «Я дала вам те, що дали мені». Я почав щось, було,    про якусь відомість, та жіночка мене обірвала: «Ось звертайтеся до…» І вказала пальцем на чоловіка, котрий якраз увійшов. То виявився високий комітетський чин, здається, ледь не  заступник голови комітету. Він одразу й усе збагнув. Забрав мене з собою до свого  кабінету. Вельми тривало й проникливо чоловік скаржився на  фінансову скруту, на комітетські борги, на свавілля податківців… Нарікав, а сам пильно так пильно удивлявся в мене. Відчувши, що я «просто так» не збираюся покидати його кабінет, чиновник одкрив сейф і додав звідти до моїх грошей, що були в конверті, ще певну суму, довівши таким чином розмір грошової лавреатської винагороди до трьох четвертей  від необхідного й щиро посміхнувся. А я повернувся й пішов геть.

Добре, що хоч зі смокінгом не носився…

Отож під впливом вище згаданої «політичної складової», щойно повіданого епізоду, та ще результатів багатьох спостережень, наприкінці жовтня минулого (2019) року мене й осінила ідея  написати цю книжку. Для того й одібрав  шість Нобелівських лавреатів, вихідців із наших колишніх «расєйскіх», а пізніше «савєцкіх» теренів: Іван Бунін – політичний емігрант, Борис Пастернак – мало не політичний вигнанець, Олександр Солженіцин та Йосип Бродський – політичні вигнанці, Світлана Алексієвич – неофіційний політичний вигнанець. Наче осторонь бовваніє постать Михайла Шолохова, але й тут не обійшлося без втручання «вищих політичних сил» (далі в цьому переконаєтеся)…

Письменники й читачі… Продуценти художніх творів і ті, хто їх споживає… Вплив одних на других, обопільна взаємозалежність безсумнівні. Як і той факт, що жодна зі сторін без другої існувати не може. А заохочення? Якщо талант від Бога, то й творити власник таланту повинен, не виставляючи при цьому ніяких умов і не вимагаючи жодних винагород-компенсацій. Таким чином, акт творення є процесом природним, абсолютно незалежним від будь-яких установок та бажань-небажань, окрім волі Вищих Сил. Звідкіль же тоді всілякі митецькі премії? Якою була перша у світі і хто й за що її отримав?

Навряд чи варто, у зв’язку з цим, чіпати «Епос про Гільгамеша»  – один із перших літературних творів світового рівня. Насамперед через те, що історія не залишила назв інших аналогічних витворів 4-3-тисячолітньої давнини, які могли б скласти конкуренцію «Гільгамешу». По-друге, «Епос…» формувався упродовж більше тисячі років, а це означає, що мову слід вести не про одного автора, а про цілий авторський колектив, чисельність якого важко навіть уявити. Ближчими до нашої теми є трубадури та менестрелі. Адже саме  в середні віки у Європі започаткувалася  практика «королівського меценатства» та «аристократичного заступництва» стосовно професіональних співаків-віршотворців-музикантів. Так, саме про-фе-сі-о-наль-них, бо для таких митців література-пісня-музика були засобом заробляння на хліб насущний. Хто платив? Королі й аристократи, на службі в яких трубадури[2]-менестрелі й перебували. Кого й що вони славили? Владик, рицарські подвиги й високі почуття до прекрасних дам. Звісно, були й мандрівні, геть нікому не підзвітні поети-співаки-музиканти, теми виступів яких значно відрізнялися од їхніх придворних «колег». Через те й жили вони за рахунок того, що «Бог подасть».

І вже згодом-згодом почали з’являтися премії… Це тема цілого дослідження – як і через посередництво чого незалежна література стала залежною – я ж у своїх нарисах намітив лише контури проблеми. І зараз, за браком місця скажу лиш, що однією із найстаріших у світі є Нобелівська премія (1901), а в нас найстаріша Шевченківська (1961). Всього ж у світі літературних премій тисячі, та, либонь, чи не найбільше їх у рідній Україні. Лише за часів незалежності… Ох, не хочу  мордувати вас, дорогі читачі, безжальністю цифр, хіба скажу: у списку найпомітніших наших белетристичних заохочень із 50 найменувань 44 (!)  «народилися» після 1991 року. Розмір грошових винагород за кожну окрему премію від 100 до 130000 гривень. І то не в усіх: 27 премій грошових винагород не мають, тільки дипломи, грамоти та подекуди ще й брязкальця-медальки. Навіщо ж тоді, спитаєте… якщо без грошей? А в сенсі морального задоволення! До речі, таких «задоволень» у вигляді белетристичних відзнак один таврійський віршотворець назбирав більше двох десятків. Серед них – вервечка міжнародних, котрі, як і  їхні вітчизняні посестри, нічим, окрім дипломів та бутафорських медальок,  не підкріплюються. Головно – слава!

Усього ж літературних премій – Національної спілки письменників України, державного, загальноукраїнського, обласного, міського, меценатського походження й рівня – у нас, близько півтори сотні. Нерідко лунають нарікання, що колись урочистий та велелюдний ритуал вручення письменницької відзнаки останнім часом перетворився на буденний акт вручення водійського посвідчення… Наче справедливо. Та коли згадаєш, що тільки у Спілці письменників близько двох десятків різних, як начебто достойних  премій, то виникає питання: хіба можна забезпечити належним урочистим рівнем  акт вручення кожної? Що ж стосується рівня художнього – творів, які висуваються, –  то це тема окремої і вкрай болючої розмови. Зараз же обмежуся реплікою: чим більше премій, тим більше бездарних претендентів, а відтак – і  графоманських витворів.

До слова, проблему урочистості й велелюдності намагався   вирішити не хто інший, як сам Порошенко Петро, знаходячись при обов’язках п’ятого гаранта нашої Конституції. З 2016 року він започаткував, було,  нову традицію вручення Шевченківської премії: не на Чернечій горі в день перепоховання Великого Кобзаря, не в Національній опері чи в Київському університеті, а в музеї імені Т.Г.Шевченка у присутності «винуватців» ритуалу й гуртика наближених до гаранта осіб. Малолюдно, камерно,  скромно, кулуарно й дешево. Мабуть, – адекватно оцінці загальноукраїнського письменницького гурту та пошануванню його найвищої відзнаки…

Як не крути, а політика своє бере. Обговорювали інженери людських душ –  обговорювали, вирішували члени Шевченківськомго комітету – вирішували, а такий собі Янукович у дивовижній іпостасі четвертого гаранта,  узяв і не підписав рішення про присвоєння премії Василю Шкляру. Через наявність у романі «Чорний ворон» «антисемітських мотивів». Начебто саме таких мотивів. А наявність яких іще нелояльних мотивів уздріє у відзначеному літературному творі шостий гарант? Сьомий? А ви кажете – жодної політики… Менестрелі-трубадури знали, про що співати.

Борис Гуменюк відмовився од премії 2020 року через грубезні порушення принципів формування Шевченківського комітету та способу  визначення його керівника. Шляхетний учинок. Але, схоже,  марний. Демарші, заяви, навіть оця моя критика не доможуть Шевченківському комітетові стати абсолютно незалежною, геть неупередженою і гранично точною експертною інституцією.  Як і не посприяють усій Національній спілці письменників зайняти належне місце в  українському суспільстві. Тут потрібна кардинальна переорієнтація в цінностях,  як чисто митецького, так і морального гатунку.  А щоб не здаватися  зухвалим і самотнім у своєму присуді, звернуся за підтримкою  до Євгена Замятіна[3]. У статті «Я боюсь», котру 1929 року не побоявся надрукувати невеличкий петроградський часопис «Дом искусств», Євген Іванович писав:

«Справжня література може бути лише там, де її роблять не ретельні і благонадійні чиновники, а безумці, самотники, єретики, мрійники, бунтівники, скептики. Я боюся, що справжньої літератури у нас не буде, поки не перестануть дивитися на демос російський  (читай – український. – К.С.), як на дитину, невинність якої треба оберігати. Я боюся, що справжньої літератури у нас не буде, поки ми не вилікуємося від якогось нового католицизму, який не менше від старого побоюється будь-якого єретичного слова…[4]».

Усе сказане напряму стосується сучасної української літературної дійсності. Хоча, як начебто, ніхто в нас  і  нікого й «не оберігає як дитину», та й із «єретичним словом» на рідних теренах  усе гаразд – он які матюки лунають звідусіль! Мабуть, через те, що «безумці, самотники, єретики, мрійники й бунтівники» у нас відсунуті на маргінес.  Натомість висунулися скептики пліч-о-пліч із циніками, за турботливої опіки конформістів і політиканів. Нобелівський комітет і собі не збирається стояти осторонь…

«Шведська академія намагається радикально розширити класичне розуміння літератури[5]»…

Щоб зрівняти у сутнісних шансах, скажімо, фтори-інсуліни з романами-повістями, таким чином упритул наблизившись до об’єктивного характеру своїх присудів? Мабуть. З одного боку. А з другого розкрити обійми для літературної попси. Тож придивімося до «нового католицизму» (див. цитату абзацем вище). Розкриймо його новітню, чисто українську, сутність і, дасть Бог, дещо збагнемо.

…Хтось питає, а як, усе ж таки, стати лавреатом? Одна половина відповіді – у першому реченні цього вступу,  решта розсипана  у  нарисах-оповіданнях усієї книжки.

Автор,

                                                                             1 лютого 2020 року                                                                                                                                           

Вдячність

    Івана

    Буніна

       1933: «За строгу майстерність,  із якою він розвиває традиції російської класичної прози»[6].  

       Невже не минуло й місяця? За кілька днів має  бути в Стокгольмі, і лиш сьогодні відчув щось схоже на передих. Був певен: ніхто вже  не прийде, навіть не зателефонує. Принаймні, до від’їзду. З 9 листопада все тягнеться, а, здається, півроку спливло. Не жив, а лише фіксував дні. Не спраглою наповненістю власних думок і відчуттів, а дражливим шелестом календарних листочків на письмовому столі. Тож сьогодні його день. Принаймні, ранок. Він уже вийшов із вілли і прямує тією стежкою, яку намітив заздалегідь. Ні, не вниз, у місто, а нагору. Повз вимощену черепашником підпірну стіну, мимо старої оливи… Нагору, нагору, а там видно буде. Зупинився біля  крихітного платана, якого посадив два роки тому. Хотів, щоб поруч зростав дуб, але свого, хоча й із Хортиці, та все ж, як вважає,  рідного черешчатого, мабуть, у всьому Середземномор’ї днем із вогнем не знайдеш. А місцевий, вічнозелений, листя якого навіть мельком не нагадують справжні дубові… Нащо він йому! Тож – платан.

Нахилився, погладив гладенький стовбурець. У тисняві хтось із репортерів  наступив тоді на  деревце – довелося дві зламаних гілочки  зрізати. Чи виживе?

Майже тридцять днів спливло, а бодай натяку на радість. Натомість – слухняне очікування неминучого. Чому так? Через те, що й тоді ще не вірив?

Бо й телеграму уранці, того ж 9-го,  не він прийняв, а Віра Миколаївна[7]. Із Стокгольму запитували: якого пан Бунін Іван, син Олексія громадянства? Відповів коротко: «Російський вигнанець».  Сказав, ніби відмахнувся: мовляв, залиште у спокої. (До речі, потайки сподівався, що залишать. Сподівався, аби не розчаровуватися вкотре). Тож не випадково, а зумисне пішов із Кузнецовою[8] до сінематографа. Якраз мали показувати «Угору річкою» Джона Ворда, уже двічі дивився, та не погребував глянути й утретє. Аби лиш не сидіти вдома.

Та фільм йому не йшов і не йшов. Щось мигтіло перед очима, щось гиготіло, а то й кричало, але все окремо, окремо… А тоді, десь, мабуть, уже серед сеансу, підійшов контролер, нахиливсь до вуха й прошепотів:

–  Месьє Бунін, даруйте, але вас кличуть на вихід.

За дверима чекав Льоня Зуров[9]. Сіяв так, що у фойє й плафону на стелі не було видно.

– Іване Олексійовичу, вітаю – перемога! Ви… – Льоня озирнувся зусібіч – Нобелівський лавреат. Сталося, Іване Олексійовичу. Нарешті!

Знову – ніякого збудження, лиш чітка констатація почутого. А от те, що Льоня сказав «нарешті»… Тут і справді!

Тягнеться все з 1922 року. Кажуть, клопотати почав Марк Алданов[10], а вже далі –  Ромен Роллан.   Бунін тоді підбадьорився. Тоді, більше десятиліття тому, Бунін  готовий був навіть зрадіти, бо, як сам вважав, а нині за цю думку тримається ще міцніше, заохочувати слід  молодих. Звісно, 52 від народин – ще не той вимір, та все ж… Хай там хто як, а Бунін вважає, що старість це не  тоді, коли роки. Це не обов’язково за тих обставин, коли вікова втома тіла й мозку прагне загального спокою, а коли раптом починаєш відчувати брак снаги кудись поспішати, щось пізнавати, оцінювати.  Не кажучи вже про те, аби   змінювати. Він же з такими відчуттями ще не стикався. Ні в тридцять літ, ні в п’ятдесят, ні в шістдесят три.

І все одно, щось не те. Зокрема, зі славою, а відтак і з тією ж премією. Власне,  й зараз, як і колись він нічого  проти слави не має.   Але вже не з отим присмаком. Не з таким, сказав би, підходом та методою визначення.

1903-го, коли присудили Пушкінську премію, все було  інакше. Те ж саме й за шість літ, при повторному відзначенні. Навіть у 22-му щось наче ворухнулося. А чому «щось»? Тоді він іще прагнув лавреатства! Бо розглядав його як компенсацію  за статус вигнанця. Як помсту отим, що змусили покинути Батьківщину. То був би дзвінкий ляпас усіляким бєдним, багріцкім, свєтловим, фурмановим, кавєріним,  а надто –   гайдарам і гладковим. Єсеніна Бунін тоді відверто називав «рожей», «плутом», «свиньей» і «холопом», а коли хтось зауважував,  різко обривав: «А что у него есть, в Ивана Непомнящего? Только дикарские страсти, хвастовство да уменние плеваться[11]». Маяковському дісталось іще більше, позаяк той мав залишитися «в истории литературы большевистских лет как самый циничный и вредный слуга советского людоедства».

От нехай би всі вони тоді…

Мілко, вульгарно, геть не по-дворянськи? Можливо. Але ж це не для листа, не для щоденника й тим паче не для мемуарів. Це – щиро для себе. Як наче для розвантаження. Бо вони, звідти, зі сходу не бачать і не відають, що то є – чужина.

Тоді, в 22-му, наче все почало складатися,  аж раптом замуляла думка: чому саме Ромен Роллан, цей  більшовицький… якщо й не  полум’яний трубадур, то вельми свідомий співчутливець?

Каже всім, що «захоплююся Іваном Буніним», але тут же додає:  якщо дбати про Нобелівську, то варто  було б поставити поруч іще й Дмитра Мережковського. А цей із якої біди? Ні,   проти автора трилогії «Тайны троих» Бунін нічого не має,   вони навіть приятелюють,  та руслом до  лавреатства  Іван Олексійович волів би рухатися автономно. Сам пишу, сам і шпигачки, вперемішку з лаврами отримую. Тож спершу Ромен Роллан просто злегка напружував Івана Буніна, а потім уже дратувати став. Бо раптом згадав про Горького. Мовляв, я б розгорнув агітацію за автора безсмертної «Деревни», аби мав тверду переконаність, що автор не менш безсмертного «Фомы Гордеева» виставлятися не буде.

Переконаності ж такої у Роллана не було. А якби Горький «виставився»?

Тоді беззастережно віддав би голос  «буревестнику».

Отак!

Ні, це аніскільки не схоже на виявлення й підготовку кандидатів на здобуття найвищої літературної відзнаки світу. У жодному разі це не витончений експертний процес, а вульгарний біг наввипередки. Це – фізкультурний змаг, заняття, яке на  творче дійство навіть приблизно не схоже. І це Буніна дуже бентежило. А згодом почало тьмарити чистоту враження від того, що, як казали,  жереб може впасти й на нього.

Що, жереб? Виходить, усе ж таки, він? А й дійсно…

Горький виставив свою кандидатуру на «нобеля». Про це Бунін дізнався від  Марка Алданова. Від нього ж отримав  пораду, щоб виставлявся й Іван Олексійович. Та вже не сам, не окремо, а  пліч-о-пліч із Купріним та Мережковським. Мовляв, якщо одного Шведська академія  легко може відхилити, то відразу трьох не посміє.

Звідки така трійця? Кому й через посередництво якої методи вдалося знайти, коли не  спільне, то бодай щось віддалено схоже між оцим (з боку Мережковського)…

В небе зеленом, как лед

Вешние зори печальней.

Голос ли милый зовет?

Плачет ли колокол дальний?

…та оцим (з боку Буніна)…

Бледнее ночь. Туманов пелена

В лощинах и лугах становится белее,

Звучнее лес, безжизненней луна

И серебро росы на стеклах холоднее.

А далі. Що ріднить оцей рядок (від Купріна)…

«Конечно, все эти выходки, вместе с профессиональными ушибами и падениями…»

… та оцей (від Буніна)…

«…жизнь ее была сплошным томлением, непрестанной жаждой уйти прочь от постылого земного мира, где все всегда не те и не то».

Хіба можна об’єднати спільним високим лавреатським присудом (а він же має бути один на трьох!) два, геть відмінні, художні прийоми, представлені вигадливою «вешней зарей» і прозорим «серебром росы», в одному разі та  витвором із медичної лексики  («професионаные ушибы») – з метафоричним флером у вигляды «сплошного томления», в другому? Звісно, якщо добряче постаратися, то видряпати щось можна. Принаймні, Шведська академія з таким завданням могла б упоратися пограйки[12].

Та істинна суть речей від таких потуг не міняється. І ніколи не зміниться. Бунін дуже  цінує Діму Мережковського,  давно приятелює з Сашком Купріним, але писати, виставляти на люди своє власне Іван Олексійович  волів би окремо від обох. І не тільки від них, а й від кого б то не було.

Метушня якась. І вельми невеселі роздуми вона навіює. Не лише про змагальність, про суперництво, а й зазирає кудись глибше. Отуди, на основі чого Ромен Роллан більше схилявся до Максима Горького, аніж до Івана Буніна. Бо пролетарський же письменник, а не якийсь там дворянський вишкребок…

Хвилиночку! А хіба слова теж поділяються на своїх і чужих? Хіба й вони вибирають, до кого б притулитися, виключно з класових позицій?

1923 року Нобелівську премію виборов ірландський поет Вільям Єйтс.  А за три роки невгамовному Марку Алданову здалося, що членам Шведської академії  «с каждым годом все труднее бойкотировать русскую литературу», от і порадив він   Буніну знову висуватися.

Чого вони причепилися? Що за гра! Самі ж кажуть,  «бойкотировать», значить, ніяким об’єктивним відбором тут і не пахне. Кожен тягне ковдру   на себе. Про яку ж тоді винятковість твору можна говорити? Про який  престиж митця? Хіба – престиж змови. Або  –   винятковість блату.

Бридко. До того ж, знову на авансцені Мережковський. Це з цього, так би мовити, боку. А з отого, з туманних соціалістичних обріїв виплив усе той же Горький. Непохитний і цілеспрямований,  як і личить «буревестнику».

Гостра тоді розмова відбулася в Буніна  зі своєм добровільним протеже Алдановим. Виклав Маркові купу аргументів, і недаремно, бо той, нарешті,  визнав: «Это все-таки лотерея».

Лотерея! Пречуд-д-довий винахід людства. Вельми вишуканий, щоправда,  Бунін волів би триматися від нього якнайдалі.

Дивні люди:  вивчають обставини, зважують настрої, аналізують симпатії-антипатії, копаються у дружніх та офіційних зв’язках і вже аж потім згадують про щось схоже на художню експертизу. І то, знову ж… Хіба й тут балом правлять не особисті смаки?

Бунін ніколи не хотів, аби те, чому  присвятив себе всього, визначали таким екзотичним чином.

Але то було ще не головне. Щось на нього схоже, почало стрімко наближатися, коли вигнанця Івана Буніна висунули на премію втретє, потім учетвете, вп’яте. 1930-й 1931-й, 1932-й… І справді – ані року без премії. Тільки не в межах особистих розмислів, а, як кажуть, узагалі. Процесс висування.. На цьому його етапі    засвітився Томас Манн, коливаючись між двома Іванами – Буніним та Шмельовим[13]. Усе б нічого, та знову ж таки  – соціалістичний симпатик! Прохання на користь Буніна  надходили  до Манна  з усіх усюд, і коли їх стало вже аж занадто багато, знаменитий прозаїк раптом заявив: просувати вашого Буніна не можу, через те, що на лавреата є дуже серйозна німецька кандидатура, а він (Манн, себто), як німець зобов’ язаний віддати свій голос за німця.

Саме так і не інакше. Виходить, глибина й вагомість його величності Слова міряється ще й за національнимими ознаками?

І ось уже аж тепер  Іван Олексійович… Ні, не зів’яв. Навпаки – зібрався, збадьорився, наче аж збайдужів і сказав сам собі: «Що буде те й буде. Досить із мене». Тим паче, що Нобелівська премія за 1932 рік дісталася  англійцю Джону Голсуорсі. Дізнавшись про це, Алданов сказав:

– У вас, Іване Олексійовичу, тобто у нас у всіх залишається один шанс – наступний 1933 рік. Не виборемо свого лавреата, двері Шведської академії для нас, російських емігрантів зачиняться назавжди.

– Чому? – запитав Бунін, не так бажаючи з’ясувати питання за змістом почутого, як за його несподіваністю.

–  Наша колишня Батьківщина поступово виходить з ізоляції. Хочемо ми  того чи ні. Ось-ось на чолі Німеччини стане далеко не кумедний чоловік із кумедними вусиками, а ви знаєте, що з СРСР німці дружать. Та ще більше, коли Сполучені Штати визнають, нарешті,  Совєти…

– Не визнають! – аж зі стільця зірвався Мережковський. – Ні за що не визнають.

– Визнають, – спокійно зауважив Алданов. – Для цього уже майже все готово.

Бунін тоді промовчав. Лиш подумав: «Політика… Вона й  тут. Через те вони мене й штовхають у лавреати, щоб у вигляді моєї скромної особи отримати прапорець, яким  можна було б розмахувати. Мовляв, ось ми, осьо! Не лише живі, а й визнані, бо помітні. А де ваші видатні митці, панове більшовики?»

Політика, сама політика. І в тім, що висувають, і в тім, що заважають висуванню. За останні десять років скільки в Буніна побувало політиків, та найбільше політиканів! І бодай раз, у зустрічі з ними, бодай хтось згадав щось із його якогось вірша чи оповідання. Звісно, хвалили, начебто пишалися знайомством  із «светилом отечественной словесности», от тільки про саму «словесность» ні слова. Та й якого «отечества»? Де? Отут, у передгір’ї Альп? Під столітніми оливами, пальмами та платанами?

Завжди йшлося про якийсь реванш, про повернення під звуки «Боже, царя храни», і цьому мав сприяти він, Іван Бунін. Звісно, як письменник, але не своїми творами насамперед. А  фактом власного існування.

Література завжди десь… Ні, не між ними, а поруч, «напідхваті», у вигляді додаткового камінця в той город. Хоча й лежить неподалік, але ж – на узбіччі.

30 січня 1933 року концлером Німеччини став Адольф Гітлер.

Бунін уже не відекремлював свого багаторічного висування від загальносвітового суспільно-політичниного процесу. Він просто мовчки погодився. Бо хоча наче й успішний літератор,  та все ж на чужині. І видають тебе, поки ти живий. А як не стане, то все й зупинеться. А відтак і забудуть. То може, бодай через  визначну премію і згадуватимуть. Змушені будуть згадувати.

США оголосили про своє визнанння СРСР  16 листопада, того ж  1933-го. За  три дні після того, як Бунін отримав повідомлення про своє  лавреатство.   Повернувся з кіносеансу й застав біля вілли «Бельведер» потужний взвод репортерів, а може, й цілих два. Бо хтось із них необачно ще й саджанець платана пошкодив. Вітальні телеграми несли пачками, а в Буніна навіть  грошей бракувало, щоб розрахуватися з кур’єрами. Довелося позичати в Алданова.

Тексти усіх послань пройшли суцільною смугою, із якої виділилися телеграми від Сергія Рахманінова із Нью-Йорка та Марини Цвєтаєвої із Парижа. Композитор-вигнанець обзивався коротко: «Щиро вітаю!». Такою ж лапідарністю відзначилася й поетеса, але геть протилежним чином: «Не згодна!». Тобто Марія Іванівна не поділяла рішення Шведської академії. Бунін іншого й не чекав, бо ще коли йшлося до відзначення, Цвєтаєва, де тільки могла, висловлювала власну точку зору на нобелівського лавреата-33. Ним, за її непохитною думкою, мав бути, якщо не Горький, то Мережковський. При цьому додавала: «Горький – епоха, а Бунін – кінець епохи». Лунала фраза дзвінко, та Іван Олексійович ніяк не міг уторопати, що поганого в тім, що один уособлює епоху, тобто її наявність, а другий ознаменував її завершення. Як кажуть, що кому випало. Або – в якому часі приписано Господом жити. До того ж, і хронологічно воно якось… Олексій Пєшков прийшов у цей світ 1868 року, а Іван Бунін усього  двома роками пізніше. З іншого боку, яка саме епоха (за умови, що вона не одна)  мала асоціюватися  з «буревестником»? Хіба ота, що пов’язана з Біломор-каналом, Магніткою, Турксибом, Дніпрогесом, а заодно й хмарою репресій та системою гулагів, які, не без «беревестникового» сприяння саме  тоді вже набирали розмаху…

Іван Олексійович не  ображався на Марину Іванівну, а жалів. Спостерігаючи за її дивовижним союзом із Сергієм Ефроном,  підсвідомо передчував біду. Нікому про це не казав, але Іван Олексійович передбачав їхнє повернення до СРСР напередодні Другої світової, а вже про самогубство  і вбивство[14] важко було не здогадатися.

Наприкінці 33-го Бунін уже не сказав би  про Єсеніна так, як  на початку 20-х. І Маяковського характеризував би інакше. Тоді він не бачив, а тепер видно, що обидва не «хуліганили», не «плювалися», а, зґвалтовані системою, невпинно рухалися назустріч своїй загибелі. Та не йшли, а бігли наввипередки. І передчасна смерть  стала ще одним штрихом до  характеристики кожного. Можливо, навіть штрихом визначальним.

Особливою любов’ю до пресс-конференцій Іван Олексійович не страждав, але погоджувався на них завжди і проводив їх цікаво. Він і тоді, 9 листопада, опинився на висоті. Як завжди, намагався тримати захід у відповідних рамках. Насамперед, не дозволяв йому скочуватися у стихію перепалок, аж раптом:

– Мсьє Бунін, скажіть, будь ласка, вашому лавреатству сприяли українські націоналісти?

Іван Олексійович ніколи не відповідав запитанням на запитання, а тут:

–  Звідки ви взяли? – спитав, бо те, що почув, його дійсно ошелешило.

– А ось у «Жизни Арсеньева» ви кажете, –  репортер схилився над папірцем: «Прекраснее Малороссии нет страны в мире»… Це – після ваших відвідин Болгарії, Сербії, Румунії, Швейцарії?

Репортер замовк, через що Бунін одразу продовжив:

– А ще – Італії, Німеччини, Цейлону, Єгипту, Туреччини, Палестини….

Знову пауза, і позаяк ніхто її не заповнював, Бунін сказав:

–   Довольте процитувати повністю…

І не зацитував, а урочисто продекламував без шпаргалки:

– «Не могу спокойно слышать слов: Чигирин, Черкассы, Хорол, Лубны, Чортомлык, Дикое поле, не могу без волнения видеть очеретяных крыш, стриженых мужицких голов, баб в желтых и красных сапогах, даже лыковых кошелок, в которых они носят на коромыслах вишни и сливы. «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім». Это Шевченко – совершенно гениальный поэт. Прекраснее Малороссии нет страны в мире».

Бунін раптом відчув, що може розхвилюватися. Тож, аби далі не пішло, він проковтнув слину, перевів подих, гучно кашлянув, а тоді все, щойно процитоване  повторив французькою. І тут пролунали бурхливі оплески…

Хвилювання не обминуло, позаяк оплески уже по-справжньому розворушили Буніна. Не звістка зі Стокгольма, не запрошення на рандеву із  самим шведським королем, а реакція зовсім незнайомих людей – та ще й всюдисущих і всезнаючих борзописців! – на фразу, яку в повісті «Жизнь Арсеньева» сам автор вважав найголовнішою.

Ніяких націоналістів із Малоросії ні в Парижі, ні  в Грассі Бунін не стрічав і не приймав, про що й заявив, а вже цитата зняла всі подальші можливі запитання.

Для репортерів. Та не для самого Буніна. Вже коли борзописці розбіглися, Іван Олексійович раптом пожалкував, що не додав до оголошеної цитати, ще одну, яку теж знав напам’ять і завжди з радістю озвучував, якщо було кому слухати:

«Внимание мое было  отвлечено видом новой местности и нового типа людей – малороссов… … я не отходил по целым часам от  окна, или прислушивался к мягкому южному говору и вглядывался в лица. Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует  между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду».

А ось – ілюстрація до заключної фрази попередньої цитати:

«И места за Курском начинаются тоже веселые: равнины полей уходят в такую даль, о которой жители средних и северных губерний даже понятия не имеют. И даль эта так живописно скрашивается синеющими курганами и силуэтами стройных тополей на хуторах».

Спостережено це й відзначено, ще тридцять сім років тому, в далекому 1896-му, коли подорожував Малоросією. Ще до цейлонської екзотики й до близькосхідних християнських святинь, до вежі Ейфеля, до єгипетських пірамід зі сфінксом. ДО! А  заіксовано двома роками пізніше, 1898-го, уже ПІСЛЯ. Чому ж найкращою країною у світі стала місцевість із очеретяними стріхами, з «лыковыми кошелками», з чайками, що «скиглять», з «вітром», що «виє на степу козачім»? Визнано найкращою ПІСЛЯ таємничих пагод, ПІСЛЯ Колізею… ПІСЛЯ, а значить – НА ТЛІ Нотр-Дам де Парі,  У ПОРІВНЯННІ з Віденською оперою, з Лувром… Чому? А через те, що довірливі й непоказні верби і спориші, тополі й ковила, явори, полин, ромашки та ласкавий шепіт Дніпрових хвиль запали в душу глибше, аніж химерні пальми й самшити, кипариси й лаванда, магнолія та бамбук, укупі з гуркотом океанського прибою. Та,  головно, геть не монументальні, але напрочуд милі та охайні біленькі хатки на мальовничих пагорбах, під тополями,  плетені із лози тини, дерев’яні вітряки, «журавлі»  над колодязями й криницями, кургани по степах  переважили нагромадження африканських, азійських та європейських архітектурних шедеврів. Пістрява екзотика відступила перед довірливою скромністю. Скромність узяла  буденною справжністю, а не святковою вигадливістю.

Ех, скільки   міг би розповісти Бунін, якби репортерська братія заглянула до нього не з приводу премії, а через цікавість, що саме тримає його у цьому  світі!  Тоді б він сказав, що з мандрівкою до Єгипту  утратив пієтет до пірамід. Бо уздрів у них не велич людського духу, а символ  марноти і суєти суєт. Яку спізнали люди ще тисячоліття й тисячоліття тому. Не в камені слід залишати спомин про значуще, а в людських душах. Скільки тих древніх каменюк з вицяткуваними на них високими словесами й малюнками навергано, а люди поруч із ними  живуть у нестерпному приниженні і в злиднях… Та й всі оті палаци, храми з пірамідами… Як можуть вони випромінювати  світло, викликати захват і радість, коли зведені упослідженими й безпросвітними невільниками! Зведені не через натхнення, а з принуки.  Бунін відвідав усі, так звані святі місця в Палестині, ходив неквапно, намагаючись нічим не відволікатися, але… Чи не буде святотатством зізнатися, що він… не відчув там присутності Господа? Між важучими каменями, під каменями, а надто на  каменях, зачовганих мільйонами і мільйонами підошов Храма Господня в Єрусалимі Бунін нічого не відчував, окрім замішання. Зате під високим малоросійським небом, на березі Дніпра, у променях призахідного сонця його душа співала. Тож де може бути Господь? Він незмінно там, що є найпрекраснішим. І він, Іван Бунін зважився назвати це місце. На шостому десятку літ свого життя він завважив за потрібне виголосити  те, що передчував  у собі з дитинства. Публічно висловився  через метафору, а зараз каже  прямо. Бо це ж –  лише самому собі. І додає: сприяння Господа вело його малоросійськими стежками   завжди. Ще того ж, 1896-го, опинившись біля Хортиці (тоді цю воістино священну землю обзивали островом  святого Георгія), він попросив, щоб його висадили на берег…

«И долго блуждал по нем (по острову. – К.С.), отыскивая хоть каких-нибудь следов старой Сечи. Но остров был тих и пустынен…»

Випадковий дідусь-рибалка показав  тоді Буніну залишки величезного пня – усе, що зосталося від тисячолітнього дуба, під яким русичі приносили жертви своїм богам. Іван Олексійович нахилився, підняв шматочок дубової кори, завбільшки із запальничку й поклав до кишені. Якось механічно це зробив, без жодної установки.

Сила й проникливість малоросійських обширів – у простоті. Великий Сфікс видивляється щось зі сходу вже упродовж чотирьох із половиною тисячоліть, а очеретяний або ж солом’яний дах можна перетворити на попіл за чотири з половиною хвилини. Але чому ж тоді бентежить, зворушує дах, а сфікс  пригнічує?

Саме – через ТЕ.

Ні, не знають вони Буніна. Іван Олексійович переконаний у тім. Захоплюються (от цікаво, наскільки щиро?), що він «пів світу об’їхав» , а не відають,  що по-справжньому поглиблював свою душу, лише, коли час від часу мандрував малоросійськими селами. Коли три роки поспіль мешкав у Полтаві. І то –  не меланхолійна вигадка. Відчув це гостро, заглянувши до Москви, а потім до Петербурга. Стало нестерпно, через що й  вигукнув на повні груди:

«Будь они прокляты, эти большие города! Эх, кабы опять в Полтаву!»

Разом із тим… Уже після повернення з подорожі Дніпром 1896-го, щось Буніну замуляло. Оті очеретяні дахи, та більше люди – красиві і здорові,  зі спокійними поглядами – видалися йому такими вразливими… І – беззахисними. Вже тоді невиразно марилася  йому  незрозуміла навала на цю благословенну землю. І ворухнувся у душі неспокій.  І не стільки через неминучість біди, скільки за своїм витоком – звідки та навала може виповзти. То були рідні й дорогі Іванкові з дитинства орловські, курські, воронезькі та смоленські, пензеньські і тамбовські, а а надто – московські – обшири… І так воно й пішло. Та не лише кривавими смерчами  братовбичої війни, спричиненої  більшовицьким переворотом, а вже, як начебто в умовах миру.  Саме зараз, у хвилях лавреатської метушні, стали доходити скупі, але жахливі у своїй неймовірності звістки про тотальний мор, який накрив найпрекрасніше місце під сонцем. І нехай би стихія, а то – війна влади зі своїм народом.

Власне, хіба той народ належить їм, усім оцим  блюмкіним, ієгудам, косіорам, постишевим, кагановичам, молотовим та іже з ними? То – Божий народ. Воістину – Божий!

Через те й знищують. І на тому нелюдські випробування люду із неповторного Степового та Придніпровського Осоння  не закінчаться (Іван Олексійович передбачав це, як і самогубство Цвєтаєвої) …

Бунін удячний  незнайомому репортерові, який так  розворушив його своїм запитанням про українських націоналістів. І як він  не  здогадався поцікавитися, хто ж  то! Певен, хлопець діяв не сам по собі. То було веління Долі. Не розворушив би Івана Олексійовича він, зробив би це хтось інший. Обов’язково! Головно, що згадка про Малоросію спіткала б неодмінно. Якраз перед Стокгольмом. В оцій, майже місячній веремії довкіл премії, вона, ота згадка стала мовби рятівною соломинкою. Спогад повернув його до… Витоків? Занадто вигадливо, пафосно. Спомин урівноважив Буніна. Нагадав, що у нього все гаразд. У тім Іван Олексійович переконався, коли повернувшись після прес-конференції до  свого кабінету, дістав… Так, саме отой шматочок дубової кори, завбільшки із запальничку. Загорнутий у клаптик жовтої замші, шматочок лежав у віддаленому куточку нижньої шухляди письмового столу, під картонним аркушем. Давно не  витягав його Бунін. Тримав у нагрудній кишені, коли охранка заарештувала брата Юлія, коли 1918-го перебирався із Москви до  Одеси… Упродовж 589 «окаянных дней», проведених у цьому гамірливому південному місті, Бунін завжди носив шматочок дубової кори при собі. Як і в поневіряннях із  Одеси до Константинополя, із Константинополя до Сербії, Румунії,  до Парижу. Згодом зрідка діставав, ніби переконуючись, чи на місці,  й знову ховав. Ніхто, окрім самого Івана Олексійовича про той уламок дубової кори не знав. Ні Варвара Пащенко, з якою так і не пошлюбився, ні Віра  Муромцева, яка все ж таки ризикнула вийти за нього, ні Галина  Кузнецова, яку сім років тому, невідомо нащо послав йому Господь. І ось зараз дістав. Але, потримавши в руках, не повернув до схованки, а поклав до нагрудної кишені жилета.

Наступного дня сів писати нобелівську промову.

І з перших рядків переконався, що це – найвередливіший жанр. Принаймні, для нього. Бо ніколи не писав на замовлення. Тут же замовники – зусібіч. З одного боку, слід утерти носа фадєєвим-каверіним-тихоновим та навіть горьким; з іншого – не підвести отих, хто його висував і просував; із третього – довести недоброзичливцям, що «жереб» на Івана Буніна упав невипадково… Та, мабуть, найважливіше сказати оте, що хочуть почути від нього члени Шведської академіі. Адже Бунін усе ж таки не останній із племені російських письменників-вигнанців. Лишаються ті ж Мережковський та Алданов, а далі – Шмельов, Зайцев[15], Гіппіус… Власне й Цвєтаєва може претендувати…

Важко давалася промова. Усього чотири-шість хвилин виступу, а забрали  майже два тижні. І весь час шматочок дубової кори з Хортиці був поруч. То на столі, біля чорнильниці, то в нагрудній кишені.

Під вечір, коли  перечитував, наче все у промові було на місці. Уранці ж текст видавався чужим. Особливо через оце: «Литературная премия, учрежденная вашим великим соотечественником Альфредом Нобелем, есть высшее увенчание писательского труда!»  Двічі викидав фразу, а потім повертав назад. Те ж само було й з оцією, підказаною Алдановим: «Горячо переживал волнение от потока первых поздравлений и телеграмм…» Так, хвилювання  було, але ж зовсім не «горячее»? Проте Марк сказав, що Бунінську стриманість можуть розцінити як зарозуміле ставлення до громадськості, а цього допускати не можна…

Переписував текст кілька разів. Скоротив утричі. Те, що лишилося, нічого, окрім несподіваної вдячності – отут уже точно небунініської! – в собі не містило. Ситуацію рятувало одне-єдине речення, сповнене щирості: «В мире должны существовать области полнейшей независимости». Оце тільки й воно, саме те, що красномовно натякало на істинний характер стосунків «письменник – Шведська академія».

Замість епілогу

      1.Та нехай уже. Дечим із своїх  неухильних принципів Бунін поступився не 10 грудня 1933 року у трихвилинній промові під склепінням стокгольмського Гранд-отелю, отримавши із рук  короля Густава V Нобелівську премію, а значно раніше, коли дав згоду на участь у змаганнях, геть не сумісних із глибинною суттю справжнього митця – у  змаганнях літературних. За таку згоду йому вручили чек на 170331 крону, що в галльському еквіваленті обчислювалося 715000 франків. Вихованець лісів та перелісків Орловщини Бунін Іван, син Олексія – наразі політичний вигнаненць –   був свідомий того, що сталося. Свідомий, як ніхто. Тож, либонь, ще й  через це, повернувшись до Франції, у перші ж кілька днів роздав 120000 франків нужденним. А ще за два роки з гаком від грошової винагоди у сім’ї Буніних не лишилося ані сантима, ані ере[16].

2.Бунін любив повторювати: «Я не червонец, чтобы всем нравиться». Що мало свідчити про незалежний характер письменника. Та все ж, він не залишався байдужим до того, що і як про нього писали. Зокрема якби зауваження Георгія Адамовича[17], начебто Бунін –  «последний русский классик, запечатлевший Россию конца ХІХ – початку ХХ веков», пролунало за життя Івана Олексійовича, воно не припала б йому до душі. Насамперед через слово «последний», якого Бунін терпіти не міг. Та що б сказав Іван Олексійович про новітню комунікативну так звану соціальну мережу, яка невтомно пропагує усе, пов’язане із видатним письменником! Зокрема, його перше справжнє кохання – Варвару Пащенко – у мережі називають Варварою Проценко; містечко Грасс розташовують «на берегу лазурного моря», тоді як до Канн (справді на березі моря) двадцять кілометрів, а до Ніцци удвічі більше; віллу «Бельведер» згадують, а про «Жаннетт» –  мовчок… Знову ж таки: нехай уже… Он у самому Грассі про те, що тут колись тривало мешкав нобелівський лавреат, сповіщає завезьганий напис на  укритій мохом   кам’яній брилі, яка, похилившись, стоїть у бур’яні на роздоріжжі, за кількасот кроків од вілли. У віллі ж, звісно, живуть чужі люди… Та всіх переплюнула одна московська туристична агенція: у переліку визначних  місць 50-тисячного  Грасса, солодко озвучуються всілякі кафешки та крамнички, ресторани й готельчики, усіма мислимими й немислимими барвами розписано фабрику парфумів «Франагор», а про свого, хоча й  незадачливого, та все ж видатного земляка – ані звуку, хоча в різних місцях Грасса   є бюст письменника і пам’ятник у повен зріст.

А що ж шматочок дубової кори? Востаннє Іван Бунін брав його до рук, коли вранці 22 червня 1941 року почув, що фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Тоді у Грассі заарештували усіх росіян. Буніна не чіпали. Мабуть, з огляду на вік, а може, з урахуванням (за сприянням?) ще чогось… Згодом у нескінченних переїздах із Грасса до Парижу, та з Парижу до Грасса  хортицький талісман загубився.

6-8.01.2020.                                                                                                                                                   

     Заклопотаність

   Бориса

   Пастернака

       1958: «За значні досягнення  в сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій великого російського епічного  роману».

Оце лиш зараз Пастернак звернув  увагу на свої стосунки з часом. Точніше, на своє ставлення до цієї… Невже й справді, –  основоположної  категорії Буття? Таки, мабуть, дійсно. Простір долається шляхом фізичного переміщення, тоді як у час можна занурюватися в будь-яких напрямках, досягати найглибших, найвіддаленіших його періодів, прозираючи й позад себе, і заглядаючи вперед, при цьому не виходячи з кабінету.

Його кабінет… Він, непомітно перетворився на останній прихисток. Колись рятував свої думки, а більше власне   серце, на кілька годин, а то й на весь день усамітнюючись у нетрях лісистого Підмосков’я, наповювався відрадою, опинившись на безлюдних околицях Ялти, інколи навіть прогулянки столичним Олександрівським садом урівноважували й заспокоювали, тепер же не хотілося нікуди. Навіть думки про поїздку-втечу кудись не було. Все замкнулося на дачі в Пєрєдєлкіному. На кімнатці, пойменованій кабінетом, де незмінний письмовий стіл, полиці з книгами і вікно, крізь яке йому видно все. Все йому звідси видно…

Навіть  телефон зненавидів, бо всі оті, начебто душеспасительні розмови, уже з перших слів нагадували йому, що з того навіженого березня спливло всього лиш… Так, немає ще й року. Бо за наповненістю… Нехай і  банально  зараз висловиться, нехай і  мілко, але він скаже. Бо насамперед – це для самого себе, а, по-друге, це правда. Отож, за шквалом усього, що пережив за останні десять місяців, здається, минула половина життя. І, мабуть, не стільки самою густотою подій час так розтягнувся, скільки наявністю у ньому осягнень. Несподіваних. Та ще й таких, що вчиняли в його свідомості цілі перевороти. Один за одним. Здається, ще на межі власних сороковин упевнився на думці, що спізнав уже, якщо не всі, то бодай, так би мовити, базові істини Буття, аж ось тільки зараз, під завісу сьомого десятку скільки відкрилося, досі прихованого.

Мабуть, і добре, що відкрилося так пізно. Інакше, осягни все на тридцять-тридцять п’ять літ раніше, навряд чи відчув би палке бажання продовжувати рух стежками цього світу. І найголовніше, найприкріше, та навіть найстрашніше відкриття піднесли оці десять останніх місяців стосовно найголовнішого  в його житті, найсокровеннішого – літератури. Ні, не її природи, а вартості.

Слава прийшла не одразу. Після того, як побачили  світ «Темы и вариации», відчув просто піднесення. Після циклу «Высокая болезнь» отримав упевненість у собі. У власних силах. Не лишень як поет, а також як чоловік, як особистість. Загалом же –  як Людина. Відчув свою невідривність не лише од Світу Сонця, а, й, що його дуже втішило, од світу людей. Бо досі до вселюдського загалу мав пересторогу. Окремим верствам його представників відкривався лише через посередництво поетичного рядка. Тепер наче зблизилися… Цю впевненість не могли похитнути ні  тактовні  зауваження друзів, ні безцеремонні кпини заангажованих критиків, ні навіть хижі нападки  відвертих недоброзичливців. Якщо й виникали коли сумніви,  то все хутенько ставила на місце робота за письмовим столом, новий вірш, свіже оповідання. А разом із ними, –  несхибна впевненість, що ти НА МІСЦІ.

А зараз, на початку лютого 1959-го… Коли скільки всього зробив, скільки всього досяг… І не собі ж! Точніше, не лише собі, а всім. УСІМ, хто не зрадив стежині до слова, до книжки. Він постійно відчував цих людей фізично, а зараз наче нікого й не чути. Натомість, подейкують, що його ось-ось мають лишити громадянства.  А далі… Звісно, що – вигнання. Ще коли в далекому 18-му проводжав за кордон рідного батька з рідною матір’ю, не вірив, що то назавжди.  Чекав, що невдовзі обоє повернуться, а про власний майбутній остракізм навіть у кошмарному сні не могло привидітися. І це після роману у віршах «Спекторский», після циклу віршів про радянських фронтовиків…  А була ж іще збірка перекладів лірики  грузинських поетів, яку він і присвятив,  і подарував Сталіну…

Бо  беззастережно вважав його тоді батьком народів.

Чого ж їм не вистачає?

Страшне запитання, та водночас і безглузде. Бо це «чого» таке ж очевидне! І, мабуть, вічне й несхибне.

Либонь, під впливом отих грузинських перекладів йому й дозволили побувати в Парижі у червні 35-го. На Міжнародному конгресі, де письменники виступали на захист культури. Сам Сталін про це подбав. І вони, брати чи лишень «побратими» по перу, на певний час од нього відчепилися. Хоча сповнені ненависті погляди ловив на собі на кожному кроці. До Парижа їхати не хотів, бо занедужав, зате повертався звідти окрилений. Як його сприймали у французькій столиці! Уже після того, як прочитав зі сцени третього вірша, усі встали й улаштували йому овації, яких до цього не чув. А коли, відповідаючи на запитання сказав, що «гарним поетом не може бути погана людина», шквал оплесків повторився. У перерві  підійшов Альбер Камю з двома кремезними молодиками, які представилися працівниками якогось міжнародного фонду сприяння письменникам і мовби між іншим запропонували «працювати на Нобелівську премію». «Мсьє, Бурис, – палко наполягав Камю, – у вас вийде! Ось побачите! Ви вже готовий лавреат, але для впевненості потрібно іще щось». Молодики ствердно та енергійно кивали головами. А один із них сказав: «Та премія потрібна світові. Ви нею відкриєте новий напрямок у цивілізаційному поступу». І міцно потиснув руку. А потім – і другий молодик, а Камю навіть обійняв.

Пастернак палких обіцянок не давав, та згодом, десь за півроку, один із закордонних репортерів передав йому вітання од Камю. З додатком: «Нобель має бути нашим!» Потім пішли нагадування від молодиків із «фонду сприяння письменникам»… Та Пастернакові вже не варто було  ні нагадувати, ні на чомусь наполягати. План нового роману загалом він уже склав. Уже й назва майже визначилася.

А після  36-го почалося… Пастернак справді не розумів, що то є і чим зумовлено. Він тоді геть утратив відчуття реальності. Суцільним потоком писав і писав вірші, і цим наче  рятувався. А потім – війна. І лише 1946-го засів за письмовий стіл. На чистому аркуші, угорі, вже значилося: «Доктор Живаго».

Писав загалом не без натхнення, та інколи його охоплювало відчуття, буцімто він спускається, ні, – скочується! – зі світлих  вершин, де…

Все так же, катясь в ту начальную рань,
Стоят времена, исчезая за краешком
Мгновенья. Все так же тонка эта грань.
По-прежнему давнее кажется давешним.

…до моторошних, до підступних  реалій поточного моменту. Через це кидав писати, та згодом брався знову. Але працював уже без отого благословенного  відчуття, з яким викладав на папір строфу за строфою, а наче справляв якусь повинність. Та, на диво,  коли зачитував комусь уривки, окрім захвату, нічого не чув. Може, й справді виходить щось надзвичайне?

Усе було б гаразд, якби не цей роман? Причепили ярлик «ворога» уже лиш через те, що прийняв у себе на дачі іноземних журналістов. Що дав їм інтерв’ю, ув якому – жодного, як вони кажуть, ворожого слова. Та Борис Пастернак і не знає, як це – стати ворогом рідній країні. У бесіді з репортерами він просто розмірковував. Про білий світ, про добро і зло. Торкався гуманітарних проблем. Зачепив і  релігійні. Не забув і про юдейські, бо й за мамою, і за татком він чистокровний… Ну то й що? Хіба жовтневу революцію робили переважно не євреї? Хіба, в основному не вони керували початком соціалістичних перетворень на неозорих теренах колишньої царської імперії?

А згодом аж загуркотіли… Добре, якщо тільки в концтабори, а то ж одразу «врасход»…

Мабуть, було за що… Відтак, може, і його шарпають недаремно?

А роман… Де вони уздріли, за допомогою чого зуміли виявити в ньому «неоднозначную позицию автора по  отношению к Октябрьской  революции»? А коли б і справді знайшли щось подібне, то як розуміти  – «неоднозначная»? Хіба сама людина не є неоднозначною істотою? Зрештою, хіба сам світ не є НЕОДНОЗНАЧНИМ? Тією неоднозначністю, багатовимірністю світ,  власне,  й живиться! Це – запорука самого вселенського існування.

Те, що «знайшли»,  витлумачили по-своєму. З класових позицій. Ні, не тоді, коли зі Стокгольма прийшла звістка, що Нобелівським лавреатом-1958 визнано Бориса Пастернака. Сам лавреат не знав, що все закрутилося  дещо раніше. Ледь не відразу, як поставив останню крапку в романі. А якщо точніше, то після відвідин редакції «Нового мира»  у вересні 56-го, коли навіть чорнило на рукописі ще не встигло, як слід просохнути. Спішив? Схоже.

Запронував видати окремою книжкою… Відхилили.  Сунувся до журналу «Знамя»… Рішуче відхилили. Завітав до альманаху «Литературная Москва»… Категорично відхилили.

А невдовзі у Пастернака гостював   італійський журналіст Серджіо Д’Анджело. Ні від Альбера Камю, ні з фонду сприяння письменників уже більше року не було жодної звістки, і ось тепер – гість із Риму. Як для репортера, та ще й вихідця з Апеннін – не вельми балакучий хлопець, чим і сподобався Борисові Леонідовичу. А він же ще й тямовитим філологом виявився. І сказав прямо: «Дозвольте, сеньйор Бурис,  взяти мені ваш роман із собою, і за кілька місяців його надрукують в Італії».

Спокусливо… Та Пастернак не став поспішати. Порадився з Шаламовим, із Твардовським. Мав розмову з Ахматовою, з Михайлом Зощенком,  навіть із Окуджавою. І всі в один голос: «Передавай. Гірше не буде. До того ж, глянь, яка відлига навкруги. То ж тобі,  Борю, випало першим виходити на світові обшири. А слідом і ми. Скільки ж можна!».

Цікава річ: поки рукопис роману лежав у шухляді, Пастернак беззастережно вважав, що то… Ну, якщо не шедевр, то річ гідна уваги. Навіть дуже варта. Самому собі інколи навіть казав, що то – прорив у російській літературі після десятиліть застою. Не лише у плані стилістики, а й з позицій теми, ідеї. Так здавалося, а коли Д’Анджело відбув до Італії з його «Доктором…», закралися сумніви. Чи не поквапився виставляти на люди? Чи не зайве було б пройтися по ньому ще раз, а може, й ще та ще?

Сумніви не розвіювалися, аж поки роман  побачив світ. Ще коли італієць гостював у Москві, домовилися через видавця Джанджакомо Фельстрінеллі, що книжка буде безгонорарною. Єдину умову виставив Пастернак: видати не лише італійською, а й перекласти  іншими мовами… Умови прийняли. Безгонорарність  дала змогу значно зменшити витрати на  випуск «Доктора Живаго», відповідно підвищити наклад, що в результаті…

Роман дістав якнайширшу, за таких обставин авдиторію, і був прийнятий «на ура». Отоді до Пастернака й повернулось істинне відчуття, що саме він створив. Отоді й…

Ні, про  премію Борис Леонідович  наче й забув.  А позаяк досі вважав, що художній твір є абсолютно незалежним гуманітарним продуктом, то ніякими  чужими задумами-пропозиціями з приводу «Доктора…»  не переймався.

Між тим, «перемовини» уже велися. З одного боку – московські письменники-емігранти, вкупі з активістами всіляких «фондів сприяння», «офіцерських товариств», «патріотичних центрів»,  а з другого доку – члени Шведської академії. Посередником у «перемовинах» визвався бути той же  Альбер Камю. Не відав, хоча й неймовірно проникливий, та  усе ж таки довірливий Борис Леонідович, що світова політично-олігархічна (чи – олігархічно-політична?) спільнота була стурбована, ні,  не трибунними, не плакатними, а справжніми тобі реформами, які все ширше розгорталися у Радянському Союзі за ініціативою колишнього спільника Сталіна, а згодом його духовного могильщика Микити Хрущова. Реформи ті слід було, якщо не зупиняти й згортати, то хоча б пригальмувати. Відповідні служби з цього приводу хліб даремно не їдять, та не варто спати й «гуманітаріям». Отож, не завадило б тут і так зване «гуманітарне вкидання» у  радянське суспільно-політичне середовище. Як би не було, а після того, коли «нобеля» отримав Іван Бунін, радянські інженери людських душ  підібгали, було,  хвости. Та й на загальну обстановку у Країні Рад факт високої нагороди для політичного вигнанця, бодай якийсь уплив, та все ж мав. А вже півтора десятиліття спливло… Тож треба повторити. Саме сьогодні, бо час іде. Нехай забігають оті суслови-шелєпіни-семичасні-мікояни-полянські… А разом із ним й тихонови-сімонови-баруздіни-катаєви-ошаніни-полєвиє… Боже, яка пістрява компашка! Отож ми їх «Доктором…», «Доктором…»

Таки справді відповідні служби  хліб даремно не їдять. Принаймні, радянські точно. До першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова особисто завітав  Іван Сєров:

– У Стокгольмі затівається нагородження нашого письменника Нобелівською премією.

– Кого? – дражливо спитав Микита Сергійович, бо саме письменниками волів би займатися щонайменше. Для цього є Суслов. Але ж доповіли щойно    йому, значить, пахне смаженим. Інакше не став би його турбувати сам перший чекіст країни.

–  Пастернака,  – відповів ретельний Іван Олександрович.

Злегка кивнувши головою, Сєров вийшов. Увійшов  Суслов…

– Що він, цей Пастернак? – зиркнув з-під лоба  Микита Сергійович. – Нєбось…

– Та так, –  хитнув догідливо головою Михайло Андрійович, –  ось послухайте, я прихопив…

Відкрив невеличку книжечку у коричневій палітурці й прогугнявив:

А я пред чудом женских рук,
Спины и плеч, и шеи
И так с привязанностью слуг

Весь век благоговею.

–   І це написав мужик? – хмикнув Хрущов.

–  Умгу, Пастернак же ж.

–  Та він хоча б одну бабу… нюхав!.. Одружений?

– Х-хе,– спробував посміхнутися Суслов, – аж тричі, Микито Сергійовичу.—Зараз із третьою живе.

–  Усі жидівки?

–   А то ж як!

–  Ти диви! А в тім, це вони вміють… Підарасня!

–  Що? – збентежено скинувся Суслов.

Ну, й Міша, ну й пеня! Хлібом  не годуй, аби лиш покепкувати, а тим паче, познущатися над кимсь, а тут воно, бачте, знітилося… І цей скоморошничає! Чи ні? Микита Сергійович хотів було відповісти іншим словом, та уздрівши як цнотливо  скинулися ріденькі бровенята за скельцями окулярів першого ідеолога неозорої країни, солодко, навіть зловтішно й неквапно повторив, ще й ритмічно постукуючи  кулаком по столу:

–   Підарасня, Міша! Пі-да-рас-ня.

Cуслов мовчки схилив голову.

А в приймальній уже тирлувався голова московської організації Спілки письменників Союзу РСР Сергій Смирнов…

Почувши про нього від секретаря у приймальні, Хрущов хмикнув: «Навіть Суркова обігнав… Прямо наввипередки біжать один поперед одного. Глянемо, що ж воно далі буде  з цим свинарником…»

Автор «Брестской крепости» (1957), через що й майбутній (1964) лавреат Ленінської премії, теж тримав під пахвою вже знайому Хрущову книжечку у коричневій палітурочці. Але відкривати її не став. Тонким, але геть не белетристичним нюхом, відчувши, що «перший» уже, як слід «накачаний» попередніми візитерами, рвонув навпростець:

– Микито Сергійовичу, ми рішуче виступаємо за те, щоб вигнати Пастернака за межі СРСР.

Хрущов – стріляний гусак, битий-перебитий Микита Сергійович, хто пройшов усі мислимі й немислимі крими-рими та мідні труби –   був приголомшений.

–   Хто це – «ми»?

–   Радянські письменники.

–   Усі?

–   Так.

–   Без винятку?

Смирнов зам’явся…

–  Гадаю…

–  Не треба, Сергійку,  мені гадати, ти не циганка, і я тебе не наймав.

–  Так, Микито Сергійовичу, згоден…

Хрущову здалося, що ось-ось Смирнов стане на коліна.

–  Що «так», Сергійку, що?

–  Ну… оте, що я… що ви тільки-но…

Хрущов за свої 64 літа багато чого навідчувався, до біса всього набачився, але такого, здається, ще не спостерігав. Чого вони так принижуються? Чого оцей… шмигун (Хрущов і збагнути не встиг, звідки взялося у нього це слово, якого досі не чув), ні сіло, ні впало, так   розпускає слину? Справді мене боїться чи грає бариню? Придумав же Коба: інженери людських душ… Які там інженери, навіть не ремісники! Інженери… Отруйники людських душ! Зграя заздрісників і стукачів. Це ж треба! Микитка не вельми який любитель читання, та все ж своєю власною головою дотумкав, що у світі усе давно вже писано й переписано. З часів отого сліпого співця… Як його, Хамер чи Гамер…  Усе давно досліджено, відкрито й донесено людям. Але… Справжніми письменниками, а не оцими… г-м,  імітаторами-підлабузниками. Бідолахи… За дешеву радість бачити книжечку з власним іменем на палітурочці, за мисочку  супця з барського столу готові плести, що завгодно. Партія накаже… Так то ж партія! А вони? Метушаться, як воші на гребінці,  між партією і словом,  тоді, як  треба було б трудитися  над словом і для народу… Он як Шевченко. Занозистий був чоловік, але чесний. І світлий. Ще в молодості Микитка збагнув, що слово – окрема… і категорія, і субстанція. Вона має бути незалежною ні від кого. Лише – від свого носія. А носій, письменник, себто, залежить тільки… Ну, що від бога, йому, першому комуністові казати так не можна, навіть самому собі не слід у цьому зізнаватися, то мовить простіше: залежить від Провидіння. А ці? Навіть не слуги, а плюгаві прислужники. Лизоблюди. Зігнав їх Коба у гурт, пойменований для хохми спілкою письменників,  і вертів усіма, як циган сонцем. Зараз, схоже, ніхто ними  уже й не вертить, так вони самі… Ні, не Коба їх такими створив за посередництвом гурту, просто хитрий «вождь» намацав у «митцях» відповідну жилку-струнку й віртуозно на ній зіграв. На жилці, що є в кожної людини, але в мічених марнославством, замордованих своєю надуманою винятковістю, вона є головною. На страшні вчинки  здатна людська істота, що одного разу видалася  сама собі генієм, хоча таким не є. Та що там геній! Щоб бути готовим на підлість, достатньо відчути себе видатним, а то             й усього лиш відомим, коли насправді ти – ніхто. Такі людці й збились у стадо, в  гурт борзописців, сиріч у спілку письменників. І той гурт сподівання Коби виправдав сповна. І продовжує виправдовувати. І буде він таким, скільки й існуватиме. За будь-якої суспільно-політичної формації, під будь-якими стягами та гербами. Бо – гурт, кодло. А кодло іншим бути не може.

Пастернак? Суслов приніс його віршики, а що  Міша сказав би ось про таке…

Хрущов відкрив непомітно вмонтований у стіну сейф і дістав  зігнутий удвоє аркушик…

Культ личности забрызган грязью,

Но на сороковом году

Культ зла и культ однообразья

Еще по-прежнему в ходу.

И каждый день приносит тупо,

Так что и вправду невтерпеж,

Фотографические группы

Одних свиноподобных рож.

Це – теж Пастернак, але зразка 1956 року. Утнув  невдовзі після того, як увесь світ почув Микитину  доповідь на ХХ з’їзді партії.  А приніс віршика Гриша Шуйський. Микита Сергійович не питав, звідки, лиш поцікавився, чи надійне джерело? «Абсолютно», –  твердо відповів Гриша, і Микита повірив, що так воно і є, бо його перший помічник – хлопець надійний.

«Ходу» віршикові глава ЦК КПРС не дав, бо вважав, що більше користі від нього буде, коли папірець лежатиме в особистому Микиткиному  сейфі. Хоча підстав, щоб «зайнятися автором» було більше, ніж треба. Одне вже «культ личности забрызган грязью», чого варте. Адже це особисто на нього, на Хрущова «наїзд». А може, через це й сховав Микита Сергійович віршика? Адже, як би не було, особисті рахунки не зводив ніколи й ні з ким. Що б там про нього не казали й не писали. А «свиноподобные рожи»… Так тут автор з першого пострілу потрапив у «десятку». Досить глянути на… Або ж… Та й сам Микитка особливим шармом не відзначається, чого вже там.

Пастернак… Суслову про нього він зауважив вельми солоно, та насправді щось у тому жидкові є. Раз у Швеції звернули увагу, то, видать… Цим він і має бути симпатичним, принаймні, йому, Микиті Хрущову, бо Микита знає, що таке зло. Коби йому вистачить до кінця життя, як і всім  – Сталіна. Та хіба ж вони це усвідомлюють! Бідолахи, ні – жалюгідні амбіційники. Не відають, що жорстоко покарані Провидінням уже тим, що, маючи бодай певні нахили до письма, все ж не можуть казати правду. Не можуть! Через свої срібляники, приречені брехати довіку. Правду кажуть інші, оті, що коло верстатів, на буряках, у шахтах, бо ті – вільні, а це – духовні раби –  найжалюгідніше, що може бути на цьому світі. Пастернак… А хто ще? Якийсь колишій зек, Варлам Шаламов, здається… Ото мужик! А на Україні, де в письменницькому кодлі амбіційник амбіційником поганяє, хіба Павло Тичина зберіг право на повагу до себе. Усіх обвів навколо пальця, примудрився зробити це ще за Сталіна…

Трактор в полі «дир-дир-дир»
Хто за що, а ми за мир!

Та це ж – хохма! Знущання!  А діти в школах учать! Або…

Та нехай собі, як знають,

Божеволіють, конають…

Хіба це від серця? Повний ідіотизм! Павло досі насміхається над нами усіма, а ми не розуміємо. Чи розуміємо, та не подаємо виду? А мені воно якось… Вистачає клопотів і без «піїтів». Отож, – Павло Тичина, та ще Антоненко-Давидович, та ще десь  на Заході осів якийсь не то Багровий, не то Багряний… Мученики! Справжні люди.

Cловом, із Пастернаком усе ясно. Нічого там воєного нема, звичайне ідеологічне сміття. Нехай Суслов розгрібає. Але з поля зору ситуацію Микитка не випускатиме, бо он як закусили вудила інженери, того й дивися, затопчуть свого «побратима». Цього ж допустити у жодному разі не можна. На недавньому з’їзді виступав Микита Сергійович із відповідною промовою   не для того, щоб за його керівництва таке творилося. (Це вже як начебто «для історії» мовлено… А що! Коли сам про себе слова не замовиш, то таке з тебе виліплять!).

А Суслов пірнув «у ситуацію» з головою. Спершу спробували вплинути на Шведську академію авторитетом радянського посла у Швеції Гусєва, але достойного Федора Тарасовича, недавнього депутата Верховної Ради СРСР та ще й  чотирижди орденоносця бундючні нащадки вікінгів тільки уважно вислухали. Гусєв же, з подання ідеологічного відділу ЦК КПРС, стелив доволі м’яко. Спершу подякував шведським академікам за належну увагу до радянських письменників… А вже далі обережненько зауважив, що в його рідній країні «высоко оценили бы присуждение Нобелевской премии Шолохову»… Хтось із членів Нобелівського комітету, проігнорувавши скандинавську витримку, спантеличено вигукнув: «А Пастернак?» На що Надзвичайний і Повноважний уже чисто по-більшовицьки заявив, що висування Пастернака «было бы воспринято как недоброжелательный акт по отношению к советской общественности». Та цим дипломат  не тільки не стримав бажання членів високої академії, а ще більше його розпалив. Тим паче, що просили академіків за Пастернака уже не тільки письменники-емігранти, «офіцери» й «патріоти», а пролунав голос навіть чи то із «Джойту», чи якогось іншого «міжнародного єврейського центру»: «У жодному разі не відступати, тільки Пастернак!»

Не переламала ситуацію також спеціальна делегація у складі кількох членів ЦК, споряджена до Стокгольму Сусловим. Щоправда,   прямо московським комуністам шведи нічого не сказали, хоча й  видавати категоричні заяви з приводу можливого Нобелівського лавреата припинили.

Десь за місяць, як наче, аби скористатися несподіваною паузою, до Суслова  завітала група письменників: Сергій  Смирнов, Лев Ошанін, Борис Слуцький, Сергій Баруздін та Борис Полєвой. Запропонували альтернативу: видаємо в СРСР «Доктора Живаго», чим  розсіюємо інтригу навколо роману, мимохідь лишаючи привабливості сам роман, а в  підсумку це механічно зніме з порядку денного питання присвоєння Пастернакові   клятої премії.

Суслов, почувши таке, ледь не підскочив:

–    Ви при своєму розумі?  Видавати, даруйте,  це лайно!

Михайло Андрійович, за всієї своєї витримки інколи виявляв неприпустиму екзальтованість. Хто, хто,  а Смирнов знав про це. Озвучивши  пропозицію, він смиренно (в унісон власному прізвищу) опустив очі, а Слуцький та Баруздін глузливо переглянулися, мовляв, «а коли це Михайло Андрійович устиг прочитати роман, що так вишукано його характеризує?»

Розрахунок був як начебто далекоглядним. Спершу видаємо роман, щоправда, невеличким тиражем, мовляв, бачте, ми не проти самого «Доктора…», але вважаємо, що Нобеля автор не заслуговує. Маємо на це право? Ще й яке! І тоді гавкуни  замовкнуть. Не тільки на Заході, а навіть на Сході. Тим часом, на високу премію підштовхується трійця –  Павло Черенков, Ігор Тамм та Ілля Франк. Щоправда, фізики, але ж радянські! І тут з боку влади – жодних претензій. Навпаки, всіляке сприяння!

Виходить, діємо паралельно: з одного боку видаємо «Доктора…», а з другого «штовхаємо» фізиків?

Власне, фізиків і штовхати не треба. Ні в прямому, ні в переносному значенні. «За» радянських горою стояли  вчені усього світу, бо їхнє відкриття «вогника, що блукає над атомними реакторами, зануреними у воду», мало величезне значення для світової науки. То ж  фізики й отримали премію!

Ось про це Пастернак уже знає, бо  чув.  А ще більше – здогадувався, як ніхто. Про несумісність претензій на Нобелівську премію з боку фізиків, паралельно з ліриками. Як легко прибрати з очей його роман, і зовсім неможливо так само вчинити, стосовно видатного відкриття «фізичної трійці»! Бо воно конкретне. Фізично відчутне. А ще – прагматично необхідне, хто б там і що не казав. Це так очевидно, і він зі своїм «Доктором…» забрів не туди. Потрапив не на свій «базар». Чим принизив і себе, й роман. І в цілому – радянську літературу.

Художникові слід перебувати осторонь цього процесу. Якомога далі. Зараз Пастернак збагнув це з граничною очевидністю.

Але «потяг» уже рухався. Ні, мчав на всіх парах. Вони щось там затіяли з виданням його роману в СРСР? Мишача метушня. Тож невдовзі вона й ущухла. Який задум, така й перспектива.

Боже, як він утомився!.. Нехай би скоріше щось вирішували у тій академії, то вже знав би, до чого готуватися.

І мовби, у відповідь на побажання Бориса Леонідовича,   23 жовтня  шведський поет Андерс Естерлінг, постійний секретар академії сповіщає: Нобелівським лавреатом за 1958 рік у галузі художньої літератури визнано Бориса Пастернака[18].

Нарешті! Того ж дня Пастернак відсилає до Швеції телеграму: «Бесконечно благодарен, тронут, горд, удивлен,  смущен». Усі слова були щирими. На той час і в ті хвилини  небувалого піднесення, інші на думку Борисові Леонідовичу не спадали. Значить, усе скінчилося?

Продовжилося! Першою обізвалася радянська амбасада  у Швеції. Мабуть, розігріті «цекашниками» зі Старої площі, дипломати не дуже добирали слів, інакше у своїй заяві точно  утрималися б звинувачувати Шведську академію не лише «в политической заинтересованости», а й у «розжигании холодной войны». Та ще й шляхом оцінки художнього твору!

Пастернак спершу було подумав, що то чийсь невдалий розиграш, аж наступного дня, уже вранці Московське радіо пішло ще далі. Диктор зачитав текст, ув якому  факт присвоєння Пастернакові високої премії іменувався  «политическим актом, направленным против советского государства». Борис Леонідович сам чув ті слова. І тут же подумав: а може, так воно ї є? Де зараз Альбер Камю, що то за молодики з ним були, які так вмовляли «написати щось варте й негайно висуватися»?

Політика… Не хотів би так думати, але он як усе  заворушилося, то, виходить, це  вже не жарти.

Того ж, 25 жовтня він знайде іще дещо в рідній «Литературно газете», і добре, що не знатиме прелюдії… Отієї, що відбулася в кабінеті Сергія Смирнова за день до виходу «Литературки»…

Ні, цього разу інженерів ніхто не напоумлював, самі вирішили. Ватажок московських літературних світил зателефонував самому Хрущову й попросився на прийом. Переадресували Суслову. Дізнавшись, із якого приводу, Суслов наказав усім поки що залишатися на своїх місцях і чекати, коли їм зателефонують.

І вони сиділи: все та ж компашка у складі Смирнова, Баруздіна, Ошаніна, Полєвого, Слуцького с «прімкнувшімі к нім» Симоновим, Тихоновим та Лавреньовим. Година спливла в очікуванні  дзвінка зі Старої площі, а тоді, без попередження секретарки розчинилися двері, і всі побачили першого помічника Микити Хрущова Григорія Шуйського. Тихонов, Ошанін і Смирнов підхопилися вмить. Баруздін, Лавреньов, Слуцький і Полєвой наче стали підводитися. Симонов же, чи то  не встиг зорієнтуватися, чи твердо вирішив не вставати,  навіть не ворухнувся.

–  Сидіть, сидіть, – скривився Шуйський. – Як добре, що ви тут усі.

–  Та не всі! –  встав і заметушився Смирнов. – Це ж тільки жменька! Сідайте, Григорію Трохимовичу. Нас ондечки…

–  Добре, гаразд, – махнув рукою Шуйський і залишився стояти. – Давайте ближче до справи. Коли виходить наступний номер «Литературной газеты»?

–  Післязавтра, Григорію Трохимовичу. Ми все знаємо! Ми…

– В ЦК вирішили, що слід  підготувати колективний текст-заяву, з приводу Пастернакової премії. У тексті повинно…

– Та ми вже все… – почав було Смирнов, але його перебив Баруздін, Баруздіна перебив Ошанін, того зупинив Тихонов… Тільки й фіксував Гришка Шуйський, то від одного, то від другого, то від третього: «тридцать сребренников», «роль  наживки», «бесславный конец», «крючок антисоветской пропаганды», «воскресший Иуда», «народное презрение»… І – так далі. І все це – про бідолашного Пастернака, про свого літературного побратима.

Шуйський нікого не зупиняв. І коли  всі видихнулися й замовкли, підвів риску:

– Власне, текст листа-заяви уже майже готовий – щойно я його прослухав. Слова саме ті, що треба. Варто лишень  їх упорядкувати. Але від професіоналів, майстрів своєї справи, сподіваюся, великих зусиль це не зажадає.

– Звісно!.. Аякже!.. Авжеж!.. –  заторохтіло  звідусіль.

– Тоді – за роботу! Успіхів.

Смирнов підбіг, щоб потиснути Шуйському руку, з тією ж метою слідом задріботіли  Ошанін, Тихонов і Баруздін. Проте Шуйський повернувся до всіх спиною і рушив до дверей. Бажання сплюнути враз охопило, тільки опинився  у приймальні, та перший помічник першого секретаря ЦК КПРС все ж зумів стриматися.  А  коли вже у коридорі побачив у кутку урну…

Відтоді й покотилося…

25 жовтня – лист-заява письменників у «Литературной газете»…

26 жовтня –  публікація в «Правде»…

27 жовтня – одностайним голосуванням Пастернака  виключали із Спілки письменників…

28 жовтня – в’їдливий коментар кореспондента ТАРС…

29 жовтня  Пастернак відсилає до Стокгольма листа з проханням не присуджувати йому премії…

30 жовтня – розгромний виступ першого секретаря ЦК ВЛКСМ Володимира Семичасного на пленумі ЦК комсомолу, в якому вперше гучно пролунало: «Вышвырнуть его из страны!»

31 жовтня уже й московські інженери звернулися до радянського уряду з письмовою заявою, щоб вислати Пастернака за кордон. Того ж дня Борис Леонідович пише листа Микиті Хрущову, де наголошує, що «выезд за пределы моей Родины для меня равносилен смерти, и поэтому я прошу не принимать по отношению ко мне этой крайней меры»…

1 листопада зі шпальт «Литературной газеты» пролунав,  обурений поведінкою Пастернака, голос  «представителей народа»…

…На той час  Пастернак уже мав звичку  починати день з удивляння у вікно зі свого кабінету і так же його й закінчувати. Аби хтось зазирнув туди замість нього, сказав би, що видно тільки клени, ялини, берези, липи… Пастернак же вважав, що крізь вікно йому видно усе. Буття жебоніло  суцільним каламутним потоком, якому, здавалося, не буде кінця, й вид із вікна наче відгортав бридке. Із публічної заяви побратимів по перу Борис Леонідович дізнався, що він «Иуда» і «крючок антисоветской пропаганды»;  газета «Правда» назвала його «озлобленным обывателем», а  «Доктора Живаго» – «политическим пасквилем»; із трибуни письменницьких зборів іменували «отщепенцем», «трижды Иудой», «перевертышем» і «растлителем»; Семичасний порівнював із «паршивой овцой» та «свиньей»; від Бориса Пастернака відхрещувався «увесь робочий класс» в особі екскаваторника Філіпа Васильєва та нафтовика Расима Касимова…

Уранці та ввечері Пастернак удивлявся крізь вікно свого кабінету і ніби зміцнював ниточку, на якій трималося його життя. У такі хвилини –  інколи Борис Леонідович  сидів перед вікном, не рухаючись, з півгодини, а то й більше – його ніхто не турбував. Він гладив поглядом стовбури лип і кленів, ялиць та беріз, торкався верхівок жимолості… Так проникався чистим  світом дерев і кущів, що забував про все на світі, й одного разу… Од хвіртки, мимо  підстрижених іще з осені кущів крушини бадьоро крокував почтальон – у характерному чорному пальті, такій же кепці з навушниками і з жовтою сумкою, і Пастернакові здалося,    що стежиною до нього поспішає Гемінґвей. На тлі свіжого сніжку, яким старий, улежаний  притрусило вночі, «дядечко Гем» здавався іще  вищим і міцнішим –  у своєму традиційному  пальті, у своїй  кепочці з навушниками,  зі своїм жовтим чемоданом у правій руці. Побачив Пастернака  у вікні і дружньо махнув рукою…

Борис Леонідович високо цінує цього невгамовного американця, мабуть, навіть любить його, хоча ніколи з ним не стрічався. Серед сучасної пишучої  братії він уважав Ернеста найсвітлішим, найсильнішим і найнадійнішим…

…а вдень почув по радіо, що Гемінґвей виступив на його захист.  А ще – Джон Прістлі, Томас Мертон… Борис Леонідович підійшов до  вікна, став  і заплакав…

А хто з рідних письмаків його підтримав? Хоча б тихцем, бодай подумки… Хіба Шаламов і Твардовський, та ще, начебто, Наум Коржавін. Кого після Гемінґвея хотів би побачити Леонід Борисович на дачній доріжці? Того ж Шаламова з Твардовським. Бач, не забув Сашко, як Пастернак рятував його від нападок за «Страну Муравию». Та навіть, коли б і не рятував, Трифонович – порядна людина. А ще хотілося б бачити Ахматову… І звичайно ж, бідолашну Цвєтаєву. Борис Леонідович мимохіть необачно з нею повівся, коли допомагав збиратися для від’їзду за кордон. Обмотавши валізу поетеси верьовкою, яку сам приніс, аби хоча б якось розбуркати напружену атмосферу прощання, бовкнув: «Міцна верьовочка, можна й повіситися».  Що Марина Іванівна й зробила за двадцять літ, повернувшись «на Батьківщину». Казали, буцімто на тій самій верьовочці… Через нестерпні образи усе ставало ненависним. Та чи не найбільше болю раптом став завдавати болю собі  сам, коли  заповзявся картати за вимушені компроміси. За малодушну відмову од премії, якої, відверто кажучи, вже  й не бажав. За лист до Хрущова.  За лист до  «Правды», який,  до речі, складав не сам. Нажахані цькуванням звідусіль, та ще більше стурбовані станом Пастернака, який уже був не схожий на самого себе, листа підготували дружина письменника Ольга Нівінська і донька Цвєтаєвої Аріадна. Пастернак лишень вичитав, трохи підкоротив і поправив. Погано скоротив і виправив, як зізнавався згодом сам собі, слід було б обійтися без «ошибок» і «заблуждений», більше притлумити «покаянний мотив».

Він чув, що за нього заступився прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Індії Джавахарлал Неру. І не лише заступився, а й запропонував політичний притулок. Та не знав Борис Леонідович, що, довідавшись про це, Микита Хрущов по телефону висловив індійському лідерові своє невдоволення, мовляв, самі впораємось. Сєрову ж і Суслову наказав: «Припиняйте цю хєрню. Приструніть також інженерів. Залиште чоловіка у спокої».

Тож і  не  позбавили громадянства. Але попередили: не оговтаєшся, гаспадін Пастернак, судимемо як кримінального злочинця.

Шість років тому Борис Леонідович переніс широкий інфаркт, а перед новим, 1959-м якось стрівся зі знайомим лікарем. Той пильно-пильно глянув на свого колишнього пацієнта, й переконавшись, що виглядає він  більш-менш, до того ж, на здоров’я начебто  не скаржиться, мовив:

–  Навколо вас, Борисе Леонідовичу, схоже, усе вже  стихло, тож скажу: я, коли спостерігав за цією катавасією,  то, даруйте, хоронив вас ледь не тричі.

–  А я дійсно, тричі вмирав і тричі воскресав, –  відповів Пастернак і широко посміхнувся.

«Мужній чоловік», –   несподівано, як для особи свого фаху, мовчки сам собі зауважив лікар.

«Чуйна людина»,  –  ніби підслухавши лікаря, подумки відгукнувся письменник.

А за кілька днів після різдва, відчуваши призабуте хвилювання, яке віщувало тільки одне-єдине, жадане й незрадливе,  мерщій  сів до столу…

Нобелевская премия

Я пропал, как зверь в загоне.
Где-то люди, воля, свет,
А за мною шум погони,
Мне наружу ходу нет.
Темный лес и берег пруда,
Ели сваленной бревно.
Путь отрезан отовсюду.
Будь что будет, все равно.
Что же сделал я за пакость,
Я убийца и злодей?
Я весь мир заставил плакать
Над красой земли моей.
Но и так, почти у гроба,
Верю я, придет пора –

Силу подлости и злобы
Одолеет дух добра.

Наче перекреслюючи все, що писав у посланнях до Стокгольму й  до «Правды», одразу передав вірша за кордон, і вже 11 лютого англійська «Deili Meil» його опублікувала. Хрущов начебто натиснув на гальма, та генеральний прокурор СРСР Руденко так розігнався, що вчасно зупинитися не зміг. Дізнавшись про вірша у забугрівському виданні, він наказав… Ну, мабуть, не заарештовувати поета, а… Словом невдовзі після опублікування «Премии» Бориса Леонідовича серед білого дня зупинили невідомі молодики прямо на вулиці, посадили до автомобіля й доставили перед ясні очі колишнього головного обвинувача нацистських злочинців у Нюрнберзі.

Обійшлося ґрунтовним допитом.

Тим усе й завершилося? Офіційно, схоже, так, принаймні,  з шістдесятидев’тирічним Борисом Пастернаком, як письменником,  було покінчено. Сталося це за п’ятнадцять місяців до його фізичної смерті.

      Замість епілогу

      1.1989 року диплом і медаль Нобелівського лавреата за  1958 рік отримав син Пастернака Євген. Згідно статуту премії, грошову винагороду не видали.

2. 1989 року в інтерв’ю «Огоньку» колишній секретар ЦК ЛКСМУ, а згодом голова КДБ СРСР (1961-1967) Володимир Семичастний скаржився, що публічно лити бруд на Пастернака його примусив Хрущов.
3. Уперше в СРСР роман «Доктор Живаго» побачив світ 1988 року (журнал «Новый мир», №1-4). А за 31 рік до цього видавці роману з різних країн  після його успішної реалізації нарахували авторові 900000 доларів гонорару, які осіли у швейцарських банках, оскільки радянський уряд ні авторові роману за  його життя, ані рідним та близьким після  смерті письменника отримати гроші не дозволив.

10-12.01.2020.

    Щедрість

   Михайла

   Шолохова

      1965: «За художню силу та чесність з якими він описав історичний період життя російського народу в епосі

про Дон».

      Шолохов завжди віддавав перевагу велелюдним прес-конференціям. Щоб не тільки потужний гурт  своїх, радянських, та зарубіжних репортерів, а й гуртик   перекладачів, та навіть «просто зацікавлених». Власне, наявність «просто зацікавлених» була ледь не вкрай бажаною, бо тоді Михайло Олександрович твердо б знав: нічого зайвого він не ляпне. А то ж підпирало мовити повним голосом  «щось таке» якр-р-раз перед прес-конференціями! Удома насідало підсвідомо,  коли ж виходив на люди, раптом умикався невидимий, але надійний стопор. І тоді Шолохов полегшено зітхав: значить усе буде тіп-топ. Не чекатиме, затамувавши подих, що ж там «такого» вилучать із його слів молодші, але не в міру спритніші колеги по перу, не напружуватиметься, що пролунає по радію, надто – по забугрівських каналах – як воно відгукнеться у пресі. А не пролунає «нічого такого», не буде і дзвінків, у тому числі й із «найвищих вершин» із неодмінним «ну што ж ето ви, Міхал Ляксандрич…» Шолохову ті дзвінки, як і загалом їхні кпини – до одного місця, та все ж неприємно  слухати.

Зараз же до Шолохова набивався американський репортер. Сам-один. Каже, не встиг на прес-конференцію, що відбулася тиждень тому, і тепер ось хотів би побесідувати. Як це – не встиг, хіба в американців таке припустиме? Та нехай уже. Хлопець зовсім не настирливо, геть не нахабно, а якось аж ніби  сердечно наполягав прийняти, тож Михайло Олександрович не відмовив. Бо й не хотів. Бо  якраз оте «щось таке»  приспіло. І воно не знітило письменника-козака, а навпаки, збадьорило.

Скільки всього накопичилося! Недавня прес-конференція не розвантажила, вона тільки завела, через що дружину Марію Петрівну  замордував своїми полум’яними монологами. Тепер хоч вибалакається. А там воно покаже.

Репортер, як наче знав, що коїться в душі Михайла Олександровича, одразу взяв бика за роги:

–  Ви зраділи, що стали Нобелівським лавреатом?

–  Невимовно!

–  Чому?

–  О, тут можна пояснювати до наступного ранку…

–  А ви спробуйте коротенько.

– Ця премія… Вона вистраждана радянськими письменниками.

– Насамперед ви маєте на увазі вашого попередика Бориса Пастернака?

–  Про нього якраз і не думав. Я кажу про весь письменницький гурт. Про передовий загін нашої партії.

–  Ви щиро вірите в те, про що зараз говорите?

Шолохов прищурив спершу праве око, потім ліве. Далі водночас обидва ока примружив, кинув погляд поверх голови репортера аж отуди, за верхівки дерев, де вилискувало плесо все ще тихого Дону, й мовив неквапно:

–  Я завжди кажу те, у що… намагаюся вірити.

–  І ціною великих зусиль дається вам ця віра?

–  Сил  мені на це вистачить   іще надовго.

Сказав, посміхнувся, потім голосно розсміявся й потягнувся до пачки «Казбеку» на столі.

–  Значить, ваша премія – це нагорода для всіх радянських письмеників?

–  Десь так.

–  У  творчому розуміннні?

–  І в творчому також.

– А сам факт нагородження письменників… Чи не обмежує він письменницьку свободу, свободу творчості?

– Звісно… Але не обмежує, а змушує… ні, сприяє нам, письменникам, триматся в рамках.

– Дотримуватися норм моралі, совісті, правди й порядності?

– В умовах нашої соціалістичної дійсності, велить письменникам дотримуватися насамперед норм партійності.

–  А що це за категорія?

– Це не категорія. Це – основоположний постулат життя радянських людей.

– Значить, художній твір, який висовується на Нобелівську премію…

Репортер замовк на якусь мить. І тут – Шолохов:

–  Знаю, чим хочете  продовжити…

–  То, будь ласка, скажіть.

– Той твір має відповідати усім народним запитам. Писати слід про народ і для народу.

–  Непоганий варіант продовжнення… То роман Гемінґвея «Прощавай, зброє!» – не для народу?

– Я цього не сказав, але мені ближче повість «Старий і море». Нобелівська премія – це заклик до участі у своєрідному змаганні. Не в змаганні, хто освіченіший і розумніший, а хто ближче стоїть до простих людей.

–  Значить, існують рамки для тих, хто висувається?

– Абсолютно точно. Іде війна між двома світовими системами, і про це письменникам не слід забувати. Метафори – метафорами, а дійсність велить своє. Всі оті Камю, Сартри, а в живопису – Гогени, хто там іще… А в музиці Рахманінови… То все – вихиляси. Сальвадор Далі! Там він же й справді божевільний. Як і наш Хлєбніков. Бальмонт із Брюсовим та Івановим теж далеко не відкотилися. Версифікатори. Експериментатори. Так експериментуйте у себе в кабінетах, а на люди видавайте готову продукцію у чистому  вигляді. Кому потрібні їхні вправи? Нобелівська премія покликана… Власне, Шведська академія не справляється  зі своїми прямими обов’язками…

–  А в чому вони полягають?

– У служінні пролетарській істині. Академіки ж переважно ублажають скоморохів од літертатури. Оце хіба що зараз…

– Хочете сказати, що, оголосивши лавреатом вас, шведи вчинили, нарешті, справедливо?

– Справа  не в мені, а в тому, що я написав. У тім, що люди оцінили. Чого вже там… Певен, що після моєї інавгурації  у Стокгольмі академіки дещо інакше придивлятимуться до номінантів на премію. Моє відзначення – це прорив.

–  Виходячи з того, що перша книга «Тихого Дону» побачила світ тридцять сім років тому, таке запитання: чи  траплялися за ці роки твори, які, на ваш погляд, мали більше підстав для  відзначення Нобелівською премією, аніж ваш?

–  Звичайно.

–  Ви можете їх назвати?

– Загляньте до списку номінованих і відлавретованих творів за період із 1928-го року і по цей день, і ви отримаєте відповідь на своє запитання.

–   Інших творів не було?

–   Пхе, звісно, були!

–   Чому, даруйте, «пхе», тому що їх багато?

–   Доволі.

–   Чого ж  вони не відзначені?

–   Їхнім авторам не пощастило опинитися у потрібному місці і в потрібний час.

–   А зараз, в оці дні, місяці й роки, є такі?

–   Аякже!

–   Їхнім авторам теж не пощастило?

–   Саме так.

–  Виходить, шведська академія завжди визначає далеко не найкращі твори із найкращих?

–  Я б сказав, що  далеко не завжди  вона визначає ті, що є кращими.

–   Чому так?

–  Життя – є життя, а члени Шведської академії – люди, на щастя, не святі.

–   Може, «на жаль, не святі»?

–   Ні, саме так, як я сказав.

–   Чому ви так думаєте?

–  Доведеться давати дуже розгорнуте пояснення, облишмо це питання.

–  Припускаєте, що до процесів висування на премію та її визначення, докладають  рук політики?

–  А чому б і ні!

–  Ваші?

–  У тому числі й наші.

–  А чиї ще?

–  У світі, на щастя, чимало людей, які вміють думати.

–  Усі ці люди  займаються лише політикою, чи серед них є й такі, що виявляють своє вміння  за дещо іншими напрямками?

–  На кого ви натякаєте?

–  Стосовно СРСР, то на КДБ…

–  Я нічого й нікого не скидаю з рахунків. Так улаштований цей світ.

–  І те, що трапилося у жовтні 1917-го  в Росії, аніскільки його не змінило?

–  Ще й як змінило! Але основоположні принципи Буття залишилися. Бо вони вічні,

–   Які саме принципи?

–   Та хоча б оцей: сила силу долає.

–   А правда?

–   Вона має перебувати на службі у сили.

–   Виходить, правда – геть не самостійна категорія?

–   Нічого «геть самостійного» у цьому світі немає.

Інтерв’ю тривало  півтори години. Ніколи такого піднесення, за такої акції, коли, зазвичай,  стояв перед великим гуртом учасників, Шолохов не переживав. У бесіді двох слова виливалися  самі собою, без жодної принуки,  бо загалом викладав Михайло Олександрович справді  те, що думав. Надто отам, де, як, мабуть, здалося самому репортерові, той загнав його в куток. Ніякого кутка! Шолохов щиро казав, що літературна премія – це лотерея, гра, принада, і шведи з відомої академії не лише, як вони вважають, учені мужі, а й ідеологічні працівники. Навіть мимовільні співробітники спецслужб. Навіть коли жоден із них нікому й ніяких спеціальних зобов’язань з цього приводу не давав. Усе йде, як треба. Бо всім «кусать хоцца». Зокрема, сам Шолохов, згадуючи  своє голодне дитинство, завжди здригається.

Звісно, чимало зайвого нагородив. І якби його откровення хтось розповсюдив… Але такого в жодному разі допускати не можна. Та Михайло Олександрович з цього приводу й не переймався: перекладач, який прибув разом із репортером, свою службу знав  добре. Не на кордоні вилучили у журналіста бобіну з інтерв’ю, навіть не в готельному номері. Двоє молодиків стріли хлопця, як тільки він вийшов із таксі, на площі перед готелем «Москва» й чемно відібрали у нього те, що в жодному разі не мало опинятися по той бік кордону. Ще й наказали мовчати, як рибі… Звісно, …об лід.

…За кілька днів справить сімдесять п’ять, тож, мабуть, логічним було б, розмотуючи сувій спогадів, почати  з далекої далечі, та нагодилося саме оце інтерв’ю. Мабуть, через те, що давно він не був таким відвертим, як у розмові з нерозважливим американцем. Чи не дав хлопець згодом  новий привід для наших «хлопців», аби ті з ним іще раз «поспілкувалися»? Храни його Господь.

А вже після інтерв’ю засів за текст нобелівської промови.  Сказали, що максимум на чотири хвилини, а якщо запузирити на всі п’ять? Що в ній розвозитися? Та ні… Річ не тільки в подяці академії за високу довіру. Для подяки вистачить одного речення. Шолохов має розповісти, чого він натерпівся за своє  життя. На 200 літ вистачить! Треба всім сказати, бо нобелівська трибуна стоїть над усім світом. Він має розповісти, як вони плели навколо нього інтриги. Мовляв, то якийсь Крюков написав «Тихий Дон», то зять самого Михайла – Громославський…То… Правильно: і Крюков, і Громославський, навіть бабка Химка, ув якої Михайлик давно колись півня поцупив, руку свою мозолясту доклала. А якщо й не руку, бо неписьменна була, то стільки  епізодів надиктувала! Михайлик не встигав записувати. До речі, один із заключних епізодів роману, де Григорій Мєлєхов, повернувшись у рідні краї, кидає під лід гвинтівку, міг би затьмарити увесь роман отого америкаця, де він прощається зі зброєю. Пацифізм? Шолохов опікується Міжнародним комітетом захисту миру, то як можна звинуватити його в мілітаризмі! Зі зброєю той же американець попрощався ще он аж коли, і що? Всі одразу її склали? Досить назвати  лиш ті кампанії, ув які втягли імперіалісти Рядянський Союз за останні роки: Хасан і Халхін-Гол, фінський конфлікт, а далі… Ще й про Велику Вітчизняну  їм розповісти?

То показує  себе в усій    своїй красі найогидніша риса людської вдачі – заздрість. Усього дев’ять літер, а за ними все. Бо заздрість сама не ходить. Поруч із нею незмінно й бадьоро тюпають підлість, підступність, брехня, зрадництво. Вволю навтішалися всілякі рої медвєдєви, солженіцини, а ще медвєдєви-томашевські порпаючись у його романі, вистражданому… ні, не ним, хлопчиком із хутора Кружиліна, а всім Донським козацтвом. А все од мами. Від стражденної Насті Чорняк, предків якої ще півтора століття тому поміщик Попов cиломіць привіз із рідної Чернігівщини освоювати донські простори. Майже тисяча українських селян прибула тоді однією  партією.  І не розпорошилися, не розбіглися, хто куди, а осіли гуртом. Міцно  трималися одне одного. Насамперед – через рідну українську мову, через рідні звичаї та пісні. На цьому Михайлик і виховався і він повсюди, де тільки траплялася нагода,  про це згадує. Голосно каже, ні на кого не звертаючи уваги – ні на «москалів», ні на «хахлів». Звісно, ні на «жидів». Бо його корені – в українстві.

Не розгледіли схожости між «Донскими рассказами» і «Тихим Доном»? Так слід  було ширше зінки розтуляти! І дивитися не упереджено, не через затяту віру в  його літературну крадіжку, а вільно, своїм серцем. Але ж серця – серця! – в них немає. Саме це й повинен донести світові  Шолохов із високої нобелівської трибуни у Стокгольмі. Для цього він і став лавреатом. Бо заздрість погубить людство. І як шкода, що нею так захоплені його літературні побратими.

Чого б не порівняти Михайла Шолохова з Томасом Манном? У скільки цей німець  написав своїх «Буденброків»? Здається, у 27, а донський козак поставив останню крапку у першій книзі «Тихого Дону», коли йому ще й 23 не було. Не набагато й молодший. Так далі ж слід ще було написати другу книгу, третю, четверту, за що 1941-го й отримав Сталінську премію!

…Уже й не розбереш, напередодні свого сімдесятип'ятиріччя він усе це розмотує, чи ще отоді, як брався писати  промову… Бо все переплуталося. Ні, швидше, все звелося до одного.

Не вміють ворушити мізками. Тож скільки для них лишається недосяжного! І замість того, щоб визнати свою ницість і підтягтися, вдаються до вимислів.  Шолохов певен: ніхто б із оцих «дослідників-прокурорів», штибу Роя Мєдвєдєва, й звуку не подав би тирану, коли по селах навісніли безграмотні, але не в міру ініціативні різноманітні «уполномоченниє». То розгорталася війна держави проти свого села, Шолохов це нюхом чув. Бо слідом грянув Голодомор, який накрив усю його історичну Батьківщину, й заглянув аж на Дон. Михайлові тоді ще й тридцяти не було, та він нікого не боявся. Сталіна також. Він слав «вождеві» листа за листом, ув яких сповіщав про жахи на селі. І «вождь» їх читав. Подейкують, Ягода-Ієгуда радив тоді Кобі покінчити з «зарвашімся станічніком» одним махом, але Сталін не дозволив. Прямо не  сказав, а просто порадив  «нє спєшіть». Що це – прояв мудрості чи хитрості? Шолохов давно розкусив: ці дві категорії різняться, сказав би так, лише ситуаційними  оцінками. А  сам учинок зостається незмінним. Якщо, приміром,  учинено вам на користь, то це – мудрість, а якщо вас скривджено, то  маємо хитрість, а то й узагалі – підступність. Ну як? Та головно: на допомогу голодуючим землякам Шолохова «вождь» особисто сам розпорядився додатково надіслати 120 тисяч пудів зерна: 80 – вешенцям і 40 – верхньодонцям. Для пропаганди робилося це? Може, й так. Але що заважало в ті роки звернутися до Сталіна Гладкову, Горькому, Фадеєєву, Тихонову, Панфьорову, зрештою, тому ж усюдисущому Бабелю (останньому, хоча й не вдалося уникнути сталінської коси, але упритул до своєї загибелі він почувався вельми комфортно). Усім, хто невдовзі згуртується у Спілку письменників СРСР, що перешкоджало слати  «вождеві» протестні листи? Може, тоді  й не сталося б ні перших, нібито окремих, але таких промовистих «посадок», ні Голодомору, ні  жахливих масових репресій? Але для цього слід було кидатися  під танк, тоді як наші письмаки на таке  не здатні. Вони хоробрі  лишень розмальовувати й оспівувати подвиги, вчинені іншими. А водночас і звинувачувати Шолохова…

Чому вижив у криваві тридцяті? А це вже запитання не до нього, а до Вищих Сил. Сам же Михайло Олександрович може сповістити хіба що про речі, так би мовити, повсякденні. Коли життя його висіло на павутинці. Бо не лишень у тридцять третьому, а вже у тридцять сьомому, коли енкаведисти «взяли» усю керівну верхівку Вешенського району, він  мерщій виїхав до Москви, домігся зустрічі зі Сталіним, і його земляків помилували. Знову Сталін йому підіграв? Чому ж іншим так не підігрував? Бо вірив Шолохову беззастережно. І відчував, що він потрібен країні, людям. А надто – його твори. Він пише тихо, безхитрісно, але глибоко. Ось перший рядок із «Поднятой целины»: «В конце января овеянные первой оттепелью, хорошо пахнут вишневые сады». Просто, прозоро, але душевно й зримо. А вони «експериментують»: «Шумели листя на дереве; в них пел ветер, идущий по свету». Мало того, що це зразочок красивості, воно ще й нісенітницею відгонить: навіщо уточнювати, що «листья на дереве» ? А слово «пел» передає не рух, а статику, тоді як «ветер идущий».

Щоб там не було, Сталін вірив йому. І Хрущов вірив. Проте Єжов, мабуть, бачив «їх усіх» отам, де вони мали б лежати  у «білих тапочках»… За подання кривавого карлика-наркома, одного пізнього серпневого вечора уже тридцять восьмого, Шолохова відвідав енкаведист. Сам-один прийшов. Та не якийсь капітан, а генерал-майор. Розмова була нібито ні про що, та Михайло Олександрович умить скумекав:  наступного разу  енкаведист явиться не один, і покидаючи його садибу, «хлопці» прихоплять з собою і господаря. Назавжди. Бо за пару місяців до візиту генерала-чекіста кілька разів навідувався до нього такий собі інженер Іван Погорєлов. Казав буцімто пробує себе в літературі, та якось Михайло Олександрович щедро «пригостив»  письменника-початківця, і той сп’яну зізнався, що приставили його до Шолохова слідкувати за ним. Бо в чекістів є підозри, що саме Шолохов готує повстання донських  і терських козаків. Та Михайло Олександрович знав, що нарком просто мстить «казаку» за бурхливий роман із його незрівняною Євгенією Соломонівною Єжовою (Хаютіною – за першим чоловіком, Гладун – за другим, а за дівоцтва – Фейгенберг). Молодша за свого всемогутнього чоловіка на дев’ять років і на рік старша за Шолохова, Женя  в лютому 38-го з першого погляду захопилася автором «Донских рассказов», і той її, «молодую аппетитную», звісно,  не відштовхнув… Жаль, не стало бідолахи за дев’ять місяців після їхньої першої  зустрічі – хоча й вітряна, але класна баба була. Казали, буцімто наклала на себе руки, та він здогадується, звідкіль ноги ростуть… Михайло Олександрович, крадькома від Марії Петрівни навіть пом’янув Женю…Тож тепер зрозуміло, звідкіль вітер дме, й варіантів виходу зі становища було тільки два:  або сидіти й чекати, коли тебе загребуть, або ж негайно їхати до Москви. І вже за день після  генеральських відвідин Шолохов сів ув автомобіль і взяв курс на першопрестольну. Дорогою кілька разів його намагались перехопити і не змогли. Бо в одних місцях шофер майстерно збивався на непроглядні манівці,  в інших Шолохов опинявся на людях, а на очах у добрих людей хто ж наважиться «забирати» улюбленого народного письменника! І Сталін знову пішов йому назустріч. А згодом прибрав і самого Єжова. Чого – то їхні проблеми. Головно, що було саме так.

Шолохов певен: тут не лише Сталін, а й Вищі Сили йому сприяли. Бо інакше, як зрозуміти оту катастрофу літака у січні 42-го! Летів до Куйбишева, де тоді перебував радянський уряд, раптом літак упав,  усі загинули, окрім Михайла Олександровича й пілота. Скільки й устиг прожити до того страшного дня, підозрював, що Бог має бути, а після катастрофи повірив ув його існування беззастережно.

Тим часом, уже за Брежнєва,  Шолохову навіть «палаческие руки» пришиють. А це з якої біди? За те, що уцілів за Сталіна? Що не посадили або ж не викинули геть із країни за Хрущова? Що ось зараз, за Брежнєва,  «нобеля» дали? Так це за те, що Шолохов усім зрозумілий, як і його письмо. Немає туману – ні природного, ні  побутового, ні метафоричного – ні в його житті, ні в його творах. Ясно скрізь. І «вожді» разом із «вождиками» відчувають це з першого погляду. Шолохов – людина від землі, а тому він нічого не тримає за пазухою. Окрім хіба що образи. Але й ту ретельно приховує. Тільки пізніше скаже  одному журналістові, який так уже ж підозріливо  вихвалятиме «Тихий Дон» і його автора, що автор не витримає і крикне: «Я «Тихого Дону» не писав!». – «А хто?» – стрепенеться журналіст. «Писала одна бабуся, яку я потім убив, а рукописа привласнив…»

На фронт не взяли, бо нестройовий, але на фронті він був. І порох нюхав як у прямому, так і переносному смислі. Нехай погортають сторінки «Правды» та «Красной звезды» в роки великої бійні… Там усе є. Хіба що немає ні там, ні в інших виданнях пізніших часів славослівних повідомлень про те, що на гонорари Шолохова в одному колгоспі придбали комбайн, в другому трактор і дві автомашини, у третьому збудували дитячий садок, а он між тими й тими селами проклали шосе… І т.д., й т.п.

Що їм іще від нього треба? Зав’язатися у вузол і мовчати?

Так,  гріхи в нього є. І чимало. Власне, як і в кожної нормальної людини. Бо такий світ. Коли піднялася хвиля протестів з приводу арешту Даніеля й Синявського, Шолохову мерщій слід було стати на їхній захист? А чого б це? Адже кожен сам стелить власний шлях по життю, тож мусить продумувати й систему власного захисту, в разі чогось. А ці перли напряму. У боротьбі за щастя народне? Х-хе! Власні амбіції ублажали. Це – по-перше. По-друге, обоє Шолохову  не подобаються. Ні, як люди, ні, як письмаки. Уже  те, що опинившись за кордоном, один став підписуватися Ніколаєм Аржаком, а другий Абрамом Терцем, багато про що говорить. Що за маскарад? Чи, нарешті,  дістали з комоду, з-під нафталіну свої справжні імена та прізвища? Блазні! Із усіх радянських письменників звідти, з-за бугра, їхні колеги вибрали тільки його, Михайла Шолохова, звернувшись із проханням допомогти Синявському з Даніелем, коли ті ще були в Союзі. Двадцять один письменник подали свої голоси з Данії; двадцять два з Індії та Філіппін; п’ятнадцять із Італії, тридцять п’ять із Мексики. Навіть Франсуа Моріак ондечки  якого листа прислав, зокрема, називаючи Шолохова «своїм знаменитим собратом»! Цікаво, а чого мовчали німці, данці, американці? Дуже цікаво… Шолохов теж мовчав, за що йому добряче перепало. А що він міг робити, коли ґвалт на захист обох досяг свого піку саме тоді, коли він уже збирався до Стокгольму? Крикуни, мабуть, хотіли одного: щоб він висунувся й цим одрізав собі шлях до Швеції. Його неодмінно  зупинили б, і лишився б тоді Шолохов… А він же казав: його премія – це нагорода усім свідомим радянським митцям, це – прорив. І він не мав права ризикувати.

Хай не брешуть, що  нікого з письменників він не захищав. А Пастернак? Рідні брати-письмаки у Москві йому судилище   влаштували, а Шолохов на  збори не поїхав. Тричі нагадували, щоб прибув, та Михайло не послухався. Щоправда, виправдовувався тим, що хворів. Буцімто хворів… Зате на захист романа Олеся Гончара «Собор» став горою. Відверто кажучи, сам  роман йому не вельми припав, та Олесь – той іще мужик. Прямий, відвертий, несхибний. Шолохов, коли стрічав Гончара у Москві, часто заходив до нього в готель: пили гірку, співали українські пісні, і скільки мовлено-перемовлено тоді було до самого ранку! І виключно – українською мовою. Гончар – витязь у громадському житті, а в літературі мілкуватий. Не відає Михайло Олександрович, піддався Олесь Терентійович системі, чи таким уже слабеньким  талантом Провидіння його нагородило… У «Прапороносцях» ще більш-менш, а далі заплакатився (від слова плакат, звісно). А Шолохов, щоб там не казали, вистояв. Як йому не радили, як не підказували, як не наполягали, а в текстах не відступив. Кілька разів переробляв «Поднятую  целину», бо набридло вислуховувати «помічників», зате художність твору зберіг. А роман «Они сражались за Родину» не дописав,  тому що сил уже забракло відмахуватись . «Тихий Дон» і той ледь закінчив. Багато пив? Пив, скільки бажалося, але себе не втрачав. І як художник не здався. А чи втрималися б на його місці вони, нинішні розумники? Ніс ахінею з трибуни письменницького з’їзду, що радянські письмаки творять саме так, а не інакше, через те, буцімто серця їхні належать партії? Багато чого молов із трибун, але до власного письмового  столу  не підпускав нікого.

Щоправда, траплялося, коли не тільки молов із трибун, а  й писав… Але тільки в епістолярному жанрі! 10 жовтня 1965-го повернувся з полювання з двома гусаками, а тут звістка, що нобелівським лавреатом можуть оголосити його. Сприйняв, як належне. Але подумав: це ж там, у білокам’яній, на Старій площі, теж уже все знають, але сидять і чекають, що ж отой «донской казак» відчебучить! Мовчки почне збиратися до Скандинавії, як отримає виклик, чи бодай зателефонує нам? Не переймайтеся, зателефоную. Ще й депешу пошлю. І він написав листа «бровастому бабію», за сумісництвом генеральному секретарю ЦК КПРС. Мовляв, так і так, визнали мене шведи,  пращурів яких Петро Перший розгромив під Полтавою, небелівським лавреатом, у зв’язку з чим «хотелось бы узнать, как президиум отнесется  к тому, если премия будет присуждена мне, и что мой ЦК мне посоветует».

Написав, як позад себе викинув, а вони таке навколо цього зчинили! Слово «мой» їх покоробило. А на те, що «донской казак» став третім нобелівським лавреатом із Росії, другим із СРСР і першим лавреатом у світі, який порушив усталену церемонію вручення премії, увагу не звернули. На що натякається? По-перше, «казак» не поклонився королю, не зважаючи на те, що перед ним стояв «його величність Густав VІ», і ось-ось мав із рук в руки передати високу премію. По-друге, свою промову Михайло Шолохов не почав традиційним зверненням до короля. По-третє, у промові він не славив «августійшу фамілію», а дякував академії, шведському народові, і взагалі чимало уваги приділив саме людям праці. Наголосив же ось на чому:

«Хотелось бы, чтобы мои книги помогали людям стать лучше, стать чище душой, побуждать любовь к человеку».

Михайло Олександрович віддав також шану й повагу реалістичному мистецтву (щоправда в соціалістичному оформленні), зокрема у жанрі класичного роману. Не обійшов увагу й такий напрямок, як авангардизм. Зокрема зазначив, що письменники-авангардисти, в його розумінні, це ті письменники, «которые в своих произведениях расскрывают новое содержание, определяющее черты жизни нашего века».

А  зараз  таке про нього пишуть! А що писатимуть, коли помре… То й нехай. Бог, кажуть, –   не теля, він усе добре бачить звідтіля.

А не знищили його, бо розуміли: він потрібен людям. А відтак – і його творіння. А потрібен через те, що зрозумілий. Як і отой чоловік, що написав…

Садок вишневий  коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Ціла картина, в якій є усе. Шолохов  завжди, декламуючи ці рядки, не соромиться сліз. Це – справжнє. У ньому, як казатимуть пізніше, – код українського села, власне, української сутності. А вони? Довго терпіли, а зараз починають піднімати на глум: «сентиметальщина!», «хуторянство!», «міщанство!». Йолопи! Ні, не  йолопи. Ні!! Вони знають, по чому слід бити. Тож і б’ють. Ще Миколка Перший зі  своїм Бенкендорфом рознюхали, що воно й до чого і прибрали геть автора з очей, запроторили його  аж ув азійські  піски. Бо знали: він уособлює цілий народ. А народ той чомусь все ще й досі не навчився кланятися, як слід. Через отаких, як автор «садка». То ж у піски, його, в пустелю, може, й не вернеться звідти. А якщо й вернеться, то геть іншим.

Що ж пропонується замість «садка»? А ось таке… Шолохов багато чого повиписував, і часто цитує…

И ощущала на плече прикосновение Его руки
Тогда, когда на рассвете крикнула: «Раввуни!» .
А я собираю сны черепа, ведь он – это я,
Влюблённый, вспыльчивый, мучающийся в саду
Под тёмным окном, не уверенный, только ли для меня
И ни для кого больше, тайна её блаженства.

Не тут, не в нас воно вилупилося, закинули нам його з-за бугра, як отого живця на вудці-щуковці, а  наші вмить проковтнули. І вже самі…

Я считал, что лес — только часть полена.
Что зачем вся дева, раз есть колено.
Что, устав от поднятой веком пыли,
русский глаз отдохнет на эстонском шпиле.
Я сижу у окна. Я помыл посуду.
Я был счастлив здесь, и уже не буду.

І це ще нічого, тут хоча б про риму не забули, а то…

А может быть, земля хранит тот запах:
асфальту не осилить запах псины.
И что им этот безобразный дом!
Для них тут садик, говорят вам – садик.

Оце – поезія? Це – отрута, але вона все більше стає в честі.

Уже й  Шведська академія до такого принюхується… Власне, давно присмакувалася. А хіба втримаєшся, коли так заохочують! Бо вони завжди на чатах. Ні, не радянські комуністи, як волають про це на Заході, звинувачуючи їх у прагненнні до світового панування, а ВОНИ. Оті, що були задовго-задовго до комуністів, котрі є зараз, будуть завтра і … Будуть вічно?

Не приведи, Господи! Вони діють не прямо, не на чолі озброєних до зубів полчищ. Їх навіть у генеральних штабах немає. Їхні окопи – створені ними усілякі, «асоціації», «товариства», «центри», а надто – «фонди», «ґранти».  Через них вони правлять, ні, не бідолашним Союзом Соціалістичних, а всім світом. Сталін – тиран, без жодних обмежень, але тільки такі – жорстокі й підступні – їм не по зубах. Хрущов он як почав! Такий  же партійний годованець як і Маленков-Молотов-Ворошилов, але то – сміття. А Хрущов – особистість. Як  швидко забули, що саме Хрущов списав борги колгоспів уже наприкінці 1953 року; майже вдвічі зменшив податки для селян;  укрупнив колгоспи; ліквідував недолугі МТСи, роздавши техніку колгоспам; СРСР за Хрущова почав експортувати зерно; упродовж уже лише 1953-58 років обсяг сільгосппродукції в СРСР  виріс на 65 відсотків. Михайло Олександрович знає все це до дрібниць бо не слідкує за станом справ у селі зі столиць, а  в селі живе. Скільки б міг він сказати про Микиту Сергійовича, та обмежиться наразі «хрущовками». Те стало унікальним світовим  явищем: мільйони, ні, не людей – сімей! – за кілька літ вивів із бараків та землянок до сучасних квартир. І досі ті «хрущовки» стоять. А Космос? Хрущов і його, Шолохова, просував до високої премії, чого Брежнєв ні в зуб не зробив би, і Михайло Олександрович цього ніколи не забуде. А вони? Не оті, а наші люди, чим вони віддячують Микиті? Повторюють слідом за підступними маніпуляторами: волюнтарист! невіглас! Обплювали істинного державника з голови до п’ят. Спершу тим, що «кукурудзяну проблему» підсунули, а згодом ще й Новочеркаськом ударили. Бо їм не вигідно, щоб така величезна країна розвивалася, як слід. Отож і зняли Микиту, а замість нього підкинули бровастого бабія, який хвалиться тим, що «кніжек нє чітаєт»…

Отож то й воно. Шолохов, як тільки почув, хто став замість Хрущова, сказав дружині:  «Все, Марюша, соціалізм закінчився. Починається, бозна-що».

Хрущов робив саме оте, що мало  вилупитися із замислів 1917-го, якби не…

Та що там гадати. Десь чув Михайло Олександрович, буцімто історія не терпить умовного способу, але інколи так уже ж кортить пофантазувати, на тему, «що було б, якби…»

…Перед вильотом до Стокгольму запланована зустріч із Брежнєвим зірвалася, і Шолохова прийняв Суслов. Власне, що там прийняв. Захотів один Михайло, з Дону,  і зайшов до другого Михайла, що в Москві, – Шолохов не ставив Суслова ні в гріш. Власне, хто він такий, начебто всемогутній, «второй чєловєк послє гєнсєка»? Коли ще був головним ідеологом партії, то якось сприймалося. А зараз: голова Зовнішньополітичної комісії ЦК КПРС… Що то воно за комісія? Досі не було такої. Придумали відразу, як скинули Хрущова, і Мишко очолив. Але, як був «бумажной  душонкой», так нею і лишився... А зараз Шолохов зайшов до нього, бо негоже перед контактами з «акуламі імперіалізма» не засвітитися на найвищому рівні… Звісно, зі своєю   відданістю ідеалам комунізму. Після звістки про Нобелівське лавріятство вони ще не бачилися, а тому Суслов одразу спитав:

–  Ну як вас пошановують тепер у Вєшенській?

– У Вєшках, Міша, все, як у бабусі Химки під спідницею, даруй, у хати під стріхою, ти краще скажи, що тут у вас.

Суслов аж позеленів від обурення: «Знову цей козачок «тикає», і де б  на нього… Власне, яка управа – раніше слід було думати і щось робити. «Казак» завжди вважався недосяжним, а після Нобелівської премії…» Плюнути б зараз межи очі, та Суслов мовив тихо:

– Ви ж, Михайле Олександровичу, усе ж таки у головному штабі нашої партії… А тут у нас звикли одне одного звертатись на…

– Я знаю, як у вас звикли! Не подобається, що я до тебе, як до тезки? Кинь, Міша! Будь простішим, і люди до тебе потягнуться. Скажи краще, як шеф сприйняв мою нагороду? Власне, я сам зараз скажу. Хочеш? Тож слухай. Спершу ти подав голос…

«Сталося, Леоніде Іллічу, Шолохов – лавреат. Щойно повідомили з посольства».

«Ну й тепер?»

«Пошлемо Михайла Олександровича, щоб поїхав і отримав».

« А за що ж йому дали?»

«Та за «Тихий Дон» же».

«А «Поднятая целина»? Вона ж, кажуть,  ближча до нашого життя… Так я розумію?»

– Ти, Міша, враз похнюпився, зам’явся, бо як завжди, почувши незаплановане запитання, не одразу знайшов на нього відповідь. Тоді ж ось що ти вичавив із себе:

«Та… Воно, як подивитися…»

«А ти, Міша, дивися прямо! Що він раніше написав,  «Целину» свою чи отой «Дон»?

«Тихий Дон»…»

«От бачиш? Білогвардійська, чув я, штука. Ну, нехай. А ти не тушуйся, Міша, тобі вже нікуди в’янути, кажи, не бійся, ти ж знаєш, я книжки не читаю, то звідки мені про ті романи знати. Скажи краще, як шведи… Шведи ж присвоїли йому премію чи в їхньому комітеті, кого тільки немає?»

«Шведська академія», – промимрив ти, Міша…

–  Михайле Олександровичу, ви б краще… Я не можу слухати, коли…

– А ти слухай, Міша, уважно слухай, бо шеф тобі сказав:

«Ну і як оті шведи сфор… зфом… зформиліривалі своє рішення, прочитай!..

– Ти, Міша, зблід, оскільки  папочку з рішенням академії забув… Останнім часом, подейкують, це з тобою частенько стало  траплятися… Забув ти, Міша, папку у своєму кабінеті. Не буду цитувати, що з цього приводу видав тобі наш Льоня, бо навіть я від таких слів стараюсь утримуватися. Ти мерщій побіг і приніс папку, але шеф слухати тебе вже не хотів. Йому подзвонив президент… Сполучених Штатів чи Венесуели, га, Міша?

–  Михайле Олександровичу!..

–  Добре, закінчую, ти ж лишень  скажи мені: так усе було?

–  Зловживаєте  моїм терпінням...

– А я б сказав – добротою. Тобі ж її не жаль, еге ж? Он стільки ти її наекономив!

Суслов геть спохмурнів.

– Шеф нічого, а от Фурцева…

– Що, Міша,  Фурцева, що?

– Казала, буцімто…

Суслов цього разу почервонів, але готовно продовжив, бо те, що мав сказати, подобалося також і йому.

– Катерина Олексіїївна сказала, що ми вас розбалували, отож, не завадило  б розібратися…

– Що?! – Шолохов підійшов майже упритул. І хоча  зростиком був значно менший, аніж,     усе ще, за звичкою,  головний ідеолог країни, наче аж вивищися над ним. –  Що значить, «розібратися», га? Минули сталінські часи. Так, Міша, чи ні? Хай краще зі своїми хахалями розбереться… Я теж був не проти попастися разом із Катюхою на зеленому лужку, але… Не тієї вже бабонька свіжості.  Проґавив я момент, а міг же ж!.. Розповісти тобі, Міша?

– Не треба, ні, ні! – замахав руками Суслов. – і  взагалі, даруйте Михайле Олександровичу,  у мене обмаль часу, тож давайте поговоримо про Стокгольм…

А що Стокгольм!  Столиця Швеції гостинно стрічала й проводжала (якщо дійсно це було так, як писалося в  газетах) Михайла Шолохова півтора десятиліття тому. Зараз же, за кілька днів йому виповниться сімдесять п’ять. Багато з цього приводу міг би сказати, особливо за офіційних обставин, ба навіть просто за святковим столом у Вєшках, але не все і не всім   почуте сподобається. Тож промовлятиме виключно тільки те, що стане співзвучним «славному ювілею». Самому ж собі, зараз, може сказати: тільки й життя було, коли опинявся наодинці зі Словом.

Замість епілогу 

      Отримавши Нобелівську премію, Михайло Шолохов уперше грошову винагороду  «пустив на сім’ю». До цього всі гонорари роздавалися нужденним, а також витрачалися на придбання сільгосптехніки для колгоспів, на спорудження сільських шкіл, дитсадків, водогонів, навіть театру козачої молоді...

13-15.01.2020.

Щирість

    Олександра

    Солженіцина

       1970: «За силу епічних оповідань, у яких він дотримується традицій російської літератури».

 Більшість із тих, що вірять у магію цифр, віддають перевагу непарним числам: три, п’ять, надто – сім і дев’ять. І так далі. А він обрав «двійку». Та не обрав, а щось йому підказало… Ще в таборі. І коли хтось запитав, а чому тільки «два», він радо пояснив: а ти ж поглянь – усюди все парне! Батько–мати, він–вона, ти–я, чорне–біле, земля–небо, добро–зло… І так – до нескінченності.

До табору ступав стежкою буття під охороною мідного хрестика, якого не скидав із дитинства, а з табору долучилася ще й «двійка».

Із тим хрестиком конфуз трапився, коли приймали в піонери. Пов’язувала вожата  галстуки, а в Сашка на шиї – поворозочка, а на поворозочці – хрестик… Довелося негайно зняти, а  вдома знову надів і вже не знімав, тільки ховався, щоб ніхто не бачив.

Не так, як у всіх? Точно. Бо не такий він, як усі. І це не похвальба, а тверезе сприйняття самого себе. Відчуття, хто  ти є. Він – людина виняткова. Знову ж таки – це не від зазнайства. Знаючи, хто ти, менше робитимеш у житті помилок, а менше робитимеш помилок, менше завдаватимеш прикрощів тим, хто поруч із тобою. Відчуття власної винятковості підказало ще одне, що осягнуло його, коли почав навчатися в університеті: що б тобі у житті не випало, –  сприймай, як неминуче. А то навіть необхідне. Не дозволяй собі скиглити, коли у щось влип. Не нарікай на долю, –  значить, так треба. У тих випробуваннях іще один доказ твоєї винятковості. Ніколи, ні за яких обставин не впадай у розпач, а тим паче – ніколи не звинувачуй у тім, що з  тобою відбувається, когось. Винен у всьому ти, отож ти за все й відповідаєш.

А життя не скупилося на випробування. Почалося з того, що його рідний батько покинув цей світ за кілька місяців до народження так  спрагло очікуваного сина. Першу світову Ісай пройшов майже без подряпинки, а вдома загинув на полюванні. Отож, Сашко так і не спізнав, що то є – «батько», і брак цього пізнання нагадував про себе часто. А тоді пішло… Нікого не обминула скажена собака, коли п’ятеро хлопчаків поверталися з річки, а його не зачепила. Підійшла, Сашко завмер, він уже й очі заплющив, а собака  обнюхав його і побіг далі. Який то був рік? Здається, двадцять другий… Дві «двійки» водночас, от коли ще ота магія почала йому сприяти! У грудні сорок другого міг би й  завершити свій життєвий шлях, аж і тут пронесло. Сліпий снаряд прилетів якраз тоді, коли лейтенант Солженіцин набирав кропу біля кухні. Прибіг і на місці розрахунку побачив величезну воронку… Крупнокаліберний снаряд  – навіть лафет од їхньої сорокап’ятки відірвало.

Мама померла у 44-му зовсім не старою. У 52-му у зека  Солженіцина виявили семіному, зробили операцію, але метастази уже пішли. Лікарі одміряли хворому три тижні, а він і досі живий.

У 72-му у Новочеркаську, в базарному натовпі кадебіст непомітно зробив йому укол (здається, та речовина називалися ріцініном), хвастався  чекіст «колегам», що більше трьох годин «той баламут» не протягне… А він протяг!  І тягне ось уже сімдесят четвертий рік поспіль.

Згадав про магію цифр через дзвінок Говорухіна. Відомий кінорежисер телефонував  із Москви і просився в гості.

Заворушилися… Мабуть, відчувають, що ось-ось він повернеться до есер…, ні – В РОСІЮ! І спішать. Він  справді повернеться, бо ондечки сам Єльцин уже й дачку йому у Підмосков’ї припас. Партноменклатурник? Іще й який! Та це, мабуть, точно в минулому, бо он як зараз розгортається. Власне, Олександр Ісайович приїде, то й сам побачить.

А зараз – Говорухін. Не вельми він до вподоби Солженіцину, позер, та ще й Наташі «тикає», але треба, мабуть, прийняти. Бо скоро в Росію,  і те, що відомий режисер зніме, залишиться останньою публічною згадкою про Кавендіш. Усі кажуть: «Вермонт, Вермонт…», а й не змикитять, що це  назва штату у самому куточку північного сходу Америки,  він же загніздився у крихітному містечку. Та й не в самому містечку, де всього лиш трохи більше тисячі мешканців, а за сім миль од Кавендішу. Невипадково саме тут. Північний схід Штатів –  це невеличкі гори, які нагадували кавказьке передгір’я, де Кисловодськ. Отож, гори-пагорби – це рідний Кисловодськ, а ліс навколо садиби Солженіцина – це Володимирщина-Рязанщина, де  вчителював. Знову двоє – ліс і гори. І клімат тут: літо спекотне, а зима злюча. Як у Росії.

Власне, не лише… Але про це його спогади розгорнуться пізніше, а зараз – Говорухін. Отож, він його не вельми… та нехай їде.  Нехай, бо це другий його візит до Кавендішу. Другий, –   як кажуть «знову двійка»! Тож, Солженіцин це відчуває гостро: з  візитом кінорежисера має щось визначитися. Бо й число сьогодні двадцять друге. Квітень. А рік дев’яносто другий! Двадцять друге квітня… О, а чий сьогодні день народження? І тут підгадало… Жодних випадковостей! Світом править її Величність Закономірність! І, якщо бути відвертим, то й до  першого «вождя світового пролетаріату» він колись нічого не мав. Та й зараз – без особливих претензій. Уся мудрота в умінні глянути на речі власними очима. Подумати, зважити. Ще в університеті він захоплювався Лєніним. Насамперед, як мислителем. Та й організатор Ілліч був неабиякий. На фронті, у світлі лєнінських ідей, навіть намагався  трактати писати, ув яких «Іллічеві» протиставлявся «Коба». Останнього старший лейтнант Солженіцим «паханом» називав. Та нехай би лише в розмовах, а то й письмово. От і отримав у сорок п’ятому, за два місяці до Перемоги, вісім років таборів і довічне заслання.

…По ходу згадалося. Куди приємніше буде звернути увагу Говорухіна на те, які чудові люди американці! Загніздившись  у Кавендіші, Солженіцин одразу, щоб йому не докучали сторонні,  попросив власника місцевої кав’ярні не казати зівакам,  де його садиба. І що ж? За день заглянув Олександр Ісайович до тієї ж кав’ярні і при вході уздрів табличку з написом:  «1.Туалету немає. 2.Босими до зали не входити. 3. Де мешкає містер Солженіцин,  не питати». На знак подяки, «чисто за російським звичаєм» хотів, було,  виставити «сто грамів», так хазяїн кав’ярні сам виставив… Шістнадцять літ спливло, а ставлення до Солженіцина не змінилося. Бо Солженіцин сам не змінився. Чудові люди американці, хіба що звинувачують Солженіцина в націоналізмі. А він… Який же він нацик! Хіба через те, що Росію  любить нестямно? Тільки її?

Тож нехай їде Говорухін, а там буде видно. Цей теж, мабуть, заведе розмову навколо національного питання. Адже на всю Росію, та ні, на увесь світ вигукнув своїм фільмом: «Так жить нельзя!» Стосувалося це тільки Росії?

Побачимо. Звісно, розмова торкатиметься також останніх двох років, «які потрясли»… Ні, розстрясли увесь Радянський Союз. Звісно, й навколо Нобелівської премії покрутяться, пробіжаться по тому, що їй передувало і що нагодилося опісля… Між тим, Солженіцин має власну тему для розмови. Ідея виникла не спонтанно. Уперше доволі чітко окреслилася вона перед тим, як  виголосив свою трихвилинну промову у стокгольмському Гранд-отелі. А досі навідувалася  до нього частенько. З тих пір, як зблизька розгледів, хто ж вони такі – українці, в особах «хлопців-бандерівців», із якими сидів у таборі.

Те стало ледь не переворотом у свідомості. Що він чув про хахлів у Кисловодську, у Москві? Хитрі, брехливі, щоправда, працьовиті, але недружні й підозріливі. А тут!.. Такою згуртованістю, як колишні «лісові братчики» з Тернопільщини, у таборі ніхто не відзначався. Навіть грузини їм програвали, а ті ж он іще які!.. Українці ж брали тим, що запалювалися не так швидко, як кавказці, зате думали глибоко. Розмірковували чітко. І були несхибні. Навіть, коли потрапляли у безвихідь. Власне, безвиході вони ніколи не визнавали, бо твердо вірили: Україна буде незалежною.

Ще тоді, в таборі до Солженіцина заглянуло відчуття,  буцімто оті «лісові братчики», образно висловлюючись,  уже давно сиділи у вагоні, до якого увійшов Солженіцин. Ось тільки-но увійшов. Ні, внесли його, зовсім крихітного у грудні вісімнадцятого. Й українці тут же поступилися місцем. А потяг… Самі ж вони й запустили його в дорогу. Саме українці і вели його, і  направляли, й обслуговували, не дуже переймаючись, кого доводилося підбирати на шляху. Безвідмовно підбирали! Аж згодом схаменулися, а  машиніст у них уже чужий, вугілля кидають у топку якісь невідомі хлопці, про бригадира потяга та кондукторів, годі й  казати. А українці вже – всього лиш пасажири. Як і Солженіцин. Щоправда, він уже виріс – он який! – і сидить у купе, а вони – у спільному, у загальному  вагоні… Навіть не в плацкартному, у спільному (!), натоптом. Цікава думка, та Олександрові  Ісайовичу все ніколи  її розгортати.

Дякував Богові, що одвів смертельну хворобу. Що подарував політичну реабілітацію. Так, вісім років одсидів, але ж подальше заслання у нього значилося під грифом «вічно», тож міг і не повернутися на рідні простори… Згодом –  учитель фізики й електротехніки у   сільській школі на Володимирщині. Потім викладав математику й астрономію в одній із десятирічок у Рязані. Власне, могла надовго залишатися  Володимирщина або Рязанщина, адже його, Солженіцина, покликання не у зовнішньому комфорті й зростанні, а в рівновазі душі. Для початку. Тож він і йшов, куди його кликало. І перша, як слід надрукована повість під незвичною назвою «Щ-854»,  тоді пролунала на повний голос, коли вийшла на люди у вигляді «Одного дня Ивана Денисовича». То був рік польоту Гагаріна в Космос, а в наступному, шістдесят другому,  його прийняли до Спілки письменників СРСР. За одну лиш повістинку? Мабуть-таки, дійсно, не в жанрі суть і не в розмірах твору.   Твардовський готовий був згодом оприлюднити  в «Новом мире» роман «В круге первом», за ним і   «Раковый корпус» –   усе до цього  йшло, та раптом усе й обірвалося. Не саме собою, а під натиском отієї сили, яка за Івана Грозного уособлювалася опричниками, за Олексія Михайловича – особливим підрозділом «стрелков», за Петра Першого – Преображенським приказом, а згодом –  таємною канцелярією, такою ж експедицією, потім – жандармами, чекістами, енкаведешниками, емдебешниками, кадебешниками. У стародавньому Римі політичним «сиском» правили ліктори... Та що там,  вони вже у фараонівському Єгипті набиралися із гіксосів! А як воно у сучасній, геть незалежній Батьківщині?

Спитав сам себе і принишк: а й дійсно, як тепер це відомство, ні, не іменується – вивіска лишалася стара –  а якими функціями воно наділене? На першому році незалежності! Невже  тими ж, що й були?

Коли цькували, було начебто легше.  Знаходив віддушину у самвидаві, а ще в заборонених у СРСР часописах «Грани» та «Посев». Не слід було з ними зв’язуватися?  Якщо дбати про власний душевний конфорт, то звісно. Але ж мідного хрестика Сашко носить із собою змалку. І щось веде твердо і спрямовано не для зміцнення власного благополуччя. Тож нехай літають його витвори по світу. Надрукували обидва романи у кількох країнах? Що, тих країн уже майже два десятки? Навіть більше двох? Чудово! Солженіцин  каже всім прямо: то без його відома й дозволу. Хто не вірить, може перевірити: жодної письмової угоди з видавцями і в жодній із країн він не складав і не підписував. Усної теж не давав.

А на премію хто його висунув? Солженіцин не скаже цього навіть самому собі. Та й кому воно потрібно! Шведська академія висунула. Тоді, щоб підсилити свою абсолютну непричетність до того висування (або ж викликати у кадебістів саме таке враження – хай кожен думає, як кому заманеться), Солженіцин оголосив: у факті висування його «на нобеля» переважають політичні мотиви. Фактор вибірковості.  Але не в плані слабшого-сильнішого твору, а з огляду на особу автора (насамперед!), далі – сфери його мешкання, і, нарешті, – тематичної та ідейної спрямованості твору. Ось фактори основоположні. Визнавши їх, Солженіцин, тим самим,  принизив себе, як письменника? У жодному разі: Олександр Ісайович знає собі ціну. Бо з ним мідний хрестик, а згодом іще й «двійка». Хрестик… У таборі «образ потяга», до якого сів Солженіцин, торкався і цього християнського символу? Власне, чому він саме – християнський! Хіба – тільки? Адже існував знак із  накладених одна на одну сухих дерев’яних паличок іще з незапам’ятних часів.  Коли вогонь добували шляхом тертя гілочки об гілочку, або ж палички об паличку. І тоді спалахувало полум’я, яке й світило, і гріло. За аналогією з чим? Та з Сонцем же ж!

Пригадався табірний Славко з-під закарпатського Хуста. Теж із «бандерівців». Усі його братчики молилися Христу, а він поклонявся Сонцю. Уранці, дивлячись у той бік, де воно сходило, й увечері, повернувсь обличчям туди, де  сідало на ніч. І ніхто – ніхто! – над цим  не насміхався. Славко був худенький, невеличкого зросту, але який пронизливий, який проникливий погляд мав! Водночас – і лагідний, довірливий.  Мабуть, той погляд його й оберігав.

Хрест і Сонце. Либонь, це одне й теж. Тільки місцями слід поміняти: спершу Сонце, а потім Хрест.

…Нобелівським лавреатом оголосили Солженіцина на початку жовтня 1970-го, але до Стокгольму він не поїхав. Тільки вітальну промову надіслав. Там її привселюдно озвучили, але сам Олександр Ісайович нікуди не рипнувся, бо передчував, що назад, додому його не приймуть. Не пустять на територію Союзу. Він же себе за межами Батьківщини тоді ще не бачив. До того ж, сподівався, що обійдеться, бо все ж таки – Нобелівський лавреат, не посміють.

Але премія виявилася ненадійною охоронною грамотою. (Принаймні, з точки зору «державців» зі Старої площі та їхніх новітніх опричників). Набагато слабкішою показала себе найвища літературна нагорода, аніж хрестик і «двійка». Мабуть, через те, що «нобель» у його житті був не метою, а засобом.  Одним із. Зафіксувався, завдяки беззастережному присвоєнню, на увесь світ,  тепер  рухайся далі. Не зважаючи на те, що виключили із Спілки письменників, що під час обшуку чекісти забрали готові рукописи  ненадрукованих речей та цілі папки начерків, що… Що і що…

Якраз усередині жовтня 70-го рідна й незрадлива, надзвичайно змістовна й популярна  «Литературка» вустами «группы советских писателей»  заявила:

«Приходится сожалеть, что Нобелевский комитет позволил вовлечь себя в недостойную игру, затеянную отнюдь не в интересах развития духовных ценностей и традиций литературуы, а продиктованную спекулятивными политическими соображенями».

Особливої заперечення  фраза у Солженіцина не викликала, бо він  згоден і з «игрой», і з «политическими соображениями». От тільки нічого «недостойного» не вбачав ні в чому. Хіба в круговерті «розвенчания». Адже він і «литературный власовец», і «уголовник», і «проходимец». Та про що мова! Він, виявляється,  просто патологічний «брехун», якого розкопав один лінгвіст. За відкриттям цього лінгвіста, виявляється,  сутність скандального письменника закладена уже в його прізвищі, коренем якого «дослідник» назвав буквосполучення «лже», похідне від «ложь, лгать», «брехати» себто. Звісно, на радянську дійсність та на все прогресивне людство, на що ж іще.

Відрадно було чути  голоси підтримки, а надто – з України.  Із Черкас – Кмесь, із Івано-Франківська – Кичак, із Києва – Олена Смешко, Сергій Борщевський та Віктор Нєкрасов, група активістів із Кременчука. Навіть у Запоріжжі  листівки із гаслом «Руки геть від Солженіцина!» розкидали по поштових скриньках, а геть незнайомий  Андрій Бровко ще й  підбадьорливу телеграму надіслав. У цих протестах Олександрові Ісайовичу вчувався  голос його мами,  українки Таїсії Щербак, і це зворушувало. Міцнився духом, а водночас і картав себе за те, що все ж таки  мало він знає Україну…

І даремно.

Перестали друкувати,  забрали рукописи, сподіваючись, що він не запасся копіями, які зберігалися в різних місцях; намагалися знищити фізично… Словом,  – жодного просвітку. Але він і словом нарікання не прохопився. Бо вважав, що, отримує, те, чого вартий. Значить, він на правильному шляху. Бо не забував, ув якій країні  народився й виріс. І добре пам’ятав,  що саме задовго-задовго до нього, та й порівняно не так давно, витворяли з його справжніми літературними побратимами. Трагічний список розпочав тезко Радіщев, і список той досі не завершився. Чи завершиться він  коли-небудь?

Та все ж більшого страждальця, аніж Тарас Шевченко досі не було. Не лише на теренах Російської імперії, а й в усьому світі. Невипадково пам’ятники йому стоять аж у Штатах, у Канаді, в Австралії. У Росії теж є. А в Україні? За браком достатньої кількості виразних монументів, там витає дух Поета. У Москві та в Петербурзі все налягали й налягають на Толстого, на Достоєвського, Тургєнева, Чехова, а про малоросів волять не згадувати. І це вже увійшо у звичку. І створило враження, що там, на благословенному півдні справжньої літератури  ніколи не було. І бути не може. Там узагалі з духовністю напруга… Хіба що – пісні. Так то ж народна творчість! Ну то й що? Хіба народ загалом – не продуцент окремих письменників? Хіба письменники – не продукт народу?

Забули про «Слово о полку Ігоревім»... Точніше, пам’ятають, та ніяк не визнають, що твір цей  південного походження. Він звідти, де у 12 столітті Руссю, тобто Росією (насправді – Московією) і не пахло. Як не крути! Як не пахло там нею також у  13-14-15-16 століттях. Відгонити чужинцями (які там у біса брати по крові!) стало тільки, починаючи від необачної, з боку Хмельницького, Переяславської ради…

…Далеченько забрів. Оце так готується стрічати кінорежисера, який менше всього переймається «малоросійськими проблемами»? А якщо й переймається, то в розумінні, аби вони «нікули не сіпалися»…

«Вони» –  це, звісно, українці. А «нікуди» –  це як? Ось що він сказав ув «Архипелаге Гулаг»:

«Почему нас раздражает украинский язык, желание наших братьев говорить и детей воспитыввать и вывески писать на своей мове?»

Це – для всіх росіян, а це ось – особисто для Говорухіна:

«Почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей, черкасских фруктов?»

А це вже чисто особисте, вистраждане:

«Мне больно писать об этом: русский и украинец соединяются у меня и в крови, и в сердце, и в мыслях. Но большой опыт дружественного общения в лагерях открыл мне, как у них наболело».

А ось і застереження:

«Нашему поколению не избежать заплатить за ошибки старших»…

А це  – прозір у майбутнє, не так для рядових росіян, як для їхніх правителів:

«Раз не уладилось за века – значит, выпало проявить благоразумие  нам. Мы обязаны отдать решение им самим. Не уступить – безумие и жестокость».

Так було сказано в романі «Архипелаг Гулаг», що побачив світ у Парижі 1975 року, а в пізнішому варіанті видання, яке вийшло  1989-го, цих рядків уже не було. Бо надрукували роман, без узгодження з автором,  виключно з тих же політичних міркувань, але вже начебто «без недостойной игры» у Москві. Чітко у рамках «доленосної» горбачовської перебудови, вперемішку з гласністю.

Скаже він про це Говорухіну, який за кілька днів буде в Кавендіші? Хотілося б  обговорити. І непогано, якби Станіслав сам про це розмову завів. Як молодший і як гість. Та ще більше, як… Цього разу нехай буде, як репортер. А Солженіцин йому обов’язково підкине ще й національне питання. Бо без нього, зараз, як розвалився досі такий«нерушимый» та «необъятный», навряд чи варто було б давати згоду на зустріч. Адже Олександр Ісайович збирається додому. На терени країни, в межах якої такого територіального cкладника як Україна вже нема. Як до цього поставився старший брат? Власне, а чому – старший? За яким ранжиром? Тим, що метрополія в образі Москви міститься на його території? А як бути з огляду на глибину і міцність історичних коренів?

Хотів бодай натякнути на це 10 грудня 1974 року у промові,  коли отримував Нобелівську премію, і не наваживсь. У тексті не написав, збирався вставити усно, та забракло духу. Відбувся такою собі трихвилинною подякою Шведській академії та  рефреном, що «йшов до цієї трибуни чотири роки». А може, все життя? Далі була двохгодинна Нобелівська лекція, тож  там і слід було б розвернутися. Не розвернувся. Той його тривалий виступ називають «нобелівською лекцією з літератури», тоді як там усього вистачало: політика, економіка, література, мистецтво, влада, навіть мораль. А от національному питанню місця не знайшлося. Ні, то було б не вузько «українське питання», він засвітив би основоположний чинник загальної політики, стосовно народів, які мають усі підстави вважатися і самобутними, й самодостаніми. Як північно-американські індіаці, як інки з ацтеками.

Що це він… Чи не натяк, буцімто українців чекає така ж сумна доля?

От як би поділився цією думкою з нобелівської трибуни, тоді й мав би якусь упевненість. Бо на нього очікувала ціла  світова авдиторія. А він же, Олександр Солженіцин,  тоді був такий  розігрітий! Про нього уже точилися  розмови в усіх куточках світу. Те, що він написав,  читали. До його усно мовлених слів дослухалися,  що б він не сказав. Слід тоді було озвучити. І не стільки в політичному контексті, хоча й це не виключалося, а всіляко в літературному. Воно точно пролунало б.

Ех, утрачено таку можливість!..  Премія для того й існує, щоб, заручившись нею, міг звернутися до всього світу. Більше ніякого сенсу в ній нема. «Нобель» –  це сходинка, етап. А медаль, диплом, тим паче гроші – то пусте. Геть не варте зусиль, потрачених на те, щоб  номінуватися.

…Ти диви, як воно насідає! І тут уже діло не в тім, що готується до зустрічі з Говорухіним. Скоріше, Говорухін іде в одному потоці. Бо яке зварилося, таке й на стіл подається. Ні, це не він кидається зараз від одного до іншого, а так уже воно  коїться в житті. Одне висукується з другого, з другого третє, потім… Усе переплелося. Та, насамперед, – нехай уже дарують «живому класикові» тавтологію, бо він же за освітою математик! – система  «бійців невидимого фронту». Хіба не під їхнім упливом  за останні два десятиліття Олександр Ісайович  упритул наблизився до життя?

А він колись хотів, було, вигукнути: дивовижні справи чиняться на очах твоїх, Господи! За одних кадебешників Олександра Солженіцина виганяли геть із Росії, а за  інших не лише повернули громадянство, а й зробили лавреатом Державної премії. І за що! Усе за той же, «Архипелаг Гулаг». Рік 1990-й… Значить,  чинилося все це упродовж усього лиш десяти і восьми літ. Виходить, виганяли в шию та повертали громадянство не за різних кадебістів, а за… одних і тих же, бо КДБ існує в Московії і досі?

Усе збагнув, про одне лиш подумав: оголошуючи вчорашнього політичного вигнанця лавреатом Державної премії, чи подбали бодай про символічне відновлення тексту в його «Архипелаге…» на місці отих підступних купюр із минулорічного (1989) видання роману? Хто їх там відновлював… І не через забудькуватість, а, навпаки, через феноменальну пам’ятливість. Відтак імперія залишається імперією. Солженіцин не любив уживати публічно це слово, але на увазі мав його завжди. І раптом подумав: а може, Московія без імперського наповнення просто не здатна  існувати? Значить…

Тоді України Росія у спокої не залишить. Зараз, у вирі відцентрового незалежницького екстазу усі радянські республіки можуть порозбігатися, і Росія нікому не перешкоджатиме. Та згодом вона спохватиться… Він ще не знає, як буде стосовно Таджикистану чи Туркменистану, а зі «свободным плаванием» України Росія не погодиться ніколи. Та він і сам… Невже  лиш у художньому викладенні він такий демократ? Га?

Прикро. Ніколи не було так незатишно…

Не віддасть Московія України, хіба зазнає подальшого розпаду отоді, коли… Так, так, у разі, коли від неї відхиляться народи  «другої черги», всілякі   якути, удмурти, буряти, волзькі татари, чуваші, ненці, башкири, евенки-тунгуси, звичайно ж, і «друг степей калмык», а сама колишня «единая и неделимая» збіжиться-стиснеться до меж  «Московского княжества», з якого  вона колись «пошла есть».

Від цієї думки Солженіцину стало холодно. Бо, виходить,  оті його розмисли про те, що Росія стільки сил витратила даремно на всілякі «зовнішні акції», позбавлені будь-якого сенсу. Та й навіщо так сором’язливо вдаватися до політичних евфемізмів –  «зовнішні акції» –  коли то банальні загарбницькі операції, а то й цілі загарбницькі  війни!

Ніякої логіки в політиці немає. А коли вже так, то піклуватися, бодай у думках, про долю Росії та України одночасно, в одному контексті неможливо. Неодмінно треба когось вибирати.

Когось одного…

Йому давно не було так марудно. Навіть, коли  цькували зусібіч, почувався краще. Бо тоді менше знав? Безумовно. Та ще менше бачив. І це  не метафора. Садибу  містера Солженіцина  неподалік крихітного містечка Кавендіш щільно обступає ліс, але  горизонти навколо здаються ширшими. І вони все розгортаються і розгортаються… Звичайно ж, не в географічному плані. Уже впродовж першого року перебування на американській землі став відчувати світ інакше. З одного боку – неймовірно цілісним, від полюсу до полюсу, а з другого – у такому ж неймовірному, але захоплюючому розмаїтті та в  роззосередженості, від чого віяло, ні, геть не ворожістю, навіть не індивідуалізмом, а якоюсь надійною витривалістю. Спершу Солженіцин ніяк не міг осягнути істинну суть того явища, аж потім осінило: та то ж життєздатність! Так, на одній планеті, під одним небом, але кожен сам по собі, сам із собою і з такими ж як і ти. І не ворогуючи, навіть не змагаючись із іншими, з інакшими, а дивуючи одне одного своєю несхожістю, відтак –доповнюючи,  викликаючи захват і повагу.

Ніякої проблеми  навколо «вищих» і «нижчих» рас. І суть не в наявності чи у відсутності   таланту. Мову слід вести про наявність обставин, ув яких талант функціонує. Українці кілька століть тому втратили державність, і це вплинуло на менталітет нації. Спершу в неї притупилася державницька гоноровість, навіть здорова зухвалість, яка цементує націю. А згодом і те майже зникло. А така нація не може постачати суспільству проєкти загальнолюдського рівня, бо її еліта (якщо припустити  наявність такої) поглинута  проблемою власного виживання. Письменник недержавницького походження  може мати неабиякий талант, але вершинного твору світові не явить. Для цього йому насамперед  варто здолати щабель бездержавності. Людина, що стоїть на горі, і бачить більше, і відчуває глибше, ніж та, яка топчеться   біля підніжжя. Не тому, що у першої гостріший зір і глибші почуття, а тому, що вона перебуває у кращих, у вигідніших умовах. Зараз Росія, після розвалу Союзу стоїть на порозі розбудови незалежності. Та ж проблема і в України, але «малоросам» водночас слід відновлювати (якщо не творити з нуля)  ще й свою державність, а це набагато складніше. Відтак і процес становлення суверенітету невимовно і ускладниться, й розтягнеться в часі. Сприятиме йому в цьому північно-східна сусідка? Ох, сумнівається Солженіцин, бо не до душі сусідці розлучення. Та й сам Олександр Ісайович не так давно широко розводився про «совместный союз братских народов». Його праця «Как нам обустроить Россию» ледь не перекреслила те, як сказано про Україну, в «Архипелаге…» Двадцять років спливло від публікації до публікації, а скільки різного й несподіваного відкрилося у  світогляді «дисидентствующего писателя»! Чи сам  він помітив у собі ці  метаморфози? Чим вона спричинені? Невже… політичними міркуваннями?

Якщо так, то який же він незалежний мислитель… Коньюнктурник. Розмірковуючи над «обустройством России», умудрився  не передбачити того, що станеться усього за два роки! Допускаючи, що українці можуть відділитися «коли цього забажають», казав так уголос, бо не вірив, що вони ДУЖЕ того забажають? Аж сталося те, що мало статися. Чітко у рамках закономірного розвитку світових процесів, який Олександр Ісайович так свято сповідує. За-ко-но-мір-но-го! І даремно  так уже  ж обережненько став обмовлюватися, що він  «майже наполовину українець»… Як це! Мама – українка,  батько – росіянин, значить, щонайменше рівно наполовину, а не «майже». До того ж, якщо брати до уваги досвід одного близькосхідного народу, до якого Олександр Ісайович має неабиякий пієтет, то походження дитини слід визначати виключно за етнічною належністю мами… Які тут можуть бути «обережності»?

І це тоді, коли ще в таборі відчув глибоку – принципову – різницю між ментальностями  українців та росіян. Згодом він буде  ошелешений, коли відчує глибочезне провалля між рівнем української літератури 50-х років та інтелектуальним рівнем українців, із якими зводила його доля. Письменники, журналісти, художники, актори… Яка широчінь обізнаності, яка глибина міркувань! Чому ж цього немає ані в їхніх романах, ані в повістях з оповіданнями? Бо в українців немає держави, через що їхній колосальний інтелектуальний ресурс обмежується  вдоволенням  запитів  побутового рівня. Минуло ще кілька років, і Солженіцин дізнався про Еллана, про Хвильового, Підмогильного, Зерова, Косинку, Плужника, Любченка, Ялового… То був небачений досі літературно-мистецький злет народу, котрий відчув себе вільним. Котрий повірив  ленінській теорії про самовизначення націй і став розкриватися в усьому своєму  могутті. Так, українці тоді затулили росіян. Усі оті гайдари-фурманови-серафимович-кавєріни… Серед українців не знайшлося таких невтримних трубадурів соціалізму як Бєдний, Маяковський, Багріцкій, Горбатов, Кольцов, Лєбєдєв-Кумач, Міхалков… Того й прибрали їх, отих, незгодних. У далекому північному радянському концтаборі    напередодні 20-ї річниці «великого жовтня»  було знищено більше сотні українських митців. Серед дня, за півгодини,  не стало видатних провідників Українського Духу. Всього ж тоді було зведено зі  світу близько трьох сотень видатних українських служителів муз. Цим і спричинене подальше «обміління» українських романів, повістей та оповідань. Аж до початку 60-х. Солженіцин сам, без підказки збоку помітив тоді, що геть не знаменитий український Григір Тютюнник сильніший за неймовірно популярного Василя Шукшина, якого, до речі, Григір дуже цінував і любив. Тютюнник глибший. Шукшин хизується фактами, що лягли в основу сюжетів його оповідань, він ними весело жонглює, а Тютюнник рве свою душу, крає власне серце. Він  не поруч зі своїми героями, він серед них. Він сам один із героїв своїх творів. Хто тоді  звертав на це увагу! А зараз? Так, Валентин Распутін, так «Деньги для Марии», звісно, «Прощание с Матерой». Не було в українській літературі того часу творів такого звучання. Але не тому, що в Україні нікому було їх писати. Українським письменником не дозволялося писати про таке. Через що прояв таланту  митців зводився  до речей побутових. Володимир Дрозд мав би піднятися вище Валентина Распутіна, але за умов, які для українців створила Москва,  змушений був задовольнятися творами, штибу «Одвічна спрага таємниці». Талановита річ, але в ній немає того злету, що в «Матерой…», немає тих узагальнень. А якби вони й з’явилися, їх брутально викинули б. Ще й авторові дісталося б… Власне, задовго до Дрозда й Распутіна мав усі шанси розгорнути тему «прощання» його тезко Довженко – «Зачарована Десна» яскраво це доводить. Але геніального письменника й кінорежисера сталіністи замордували так, що той спромігся лишень на прикру «Поему про море» –   невимовний жаль, глибоке співчуття  має це викликати, а не зловтіху.

Дійсно, «що дозволено Юпітерові,  не дозволено бику»… Олександр Ісайович якось упродовж тижня, по кілька годин на день гортав підшивки «Литературной газеты» початку шістдесятих і далі, далі, і «Літературної України» того ж періоду… Неприпустима відмінність! Насамперед, у виборі тем. Знову ж таки, що дозволялося, інколи навіть заохочувалося  в Москві, те на корені присікалося в Києві.

Та в «гулагівській» тематиці даремно першість приписують йому, Солженіцину. Хоча б через те, що на цій ниві російського письменства піонером є Варлам Шаламов. Та найперший – українець Іван Лозов’яга, який узяв собі псевдо Багряний. Його дійсно проривний «Сад Гетсиманський» написаний 1950 року. А за шість літ до того були «Тигролови».

Олександр Ісайович давно затямив: прагнеш збагнути справжній рівень таланту того чи іншого письменника, окрім художніх творів прочитай іще  його публіцистику. Бо саме в публіцистиці розкривається здатність  автора думати. А також – у відвертих розмовах…

Невже він і справді такий непослідовний,  «містер Солженіцин»? Мабуть, щось є. Принаймні, у послідовності «недопрацьовує». Як і   так зване прогресивне, цивілізоване людство дуже програє через незатребуваність досвіду так званих малих народів, бо культивує у своїй діяльності  методи-засоби приборкання, використання природи, замість того, щоб удосконалюватись через  пристосування  до неї.

Українці…

Два тижні тому спромігся нарешті прийняти учителя із Берлінгтона. Російську мову викладає у коледжі. Цілих півроку напрошувався на розмову, бо не лише спеціалізується на сучасній  –  російській чи радянській? – літературі, а начебто й сам щось пописує. Олександрові Ісайовичу все було ніколи, він і зараз не вільний у часі, але прийняв. Учитель виявився молодим хлопцем, десь років із тридцять, може, трохи більше. Привітний, відкритий, рухливий – такі люди Солженіцину подобаються. Погодився випити чашку чаю, а тоді:

–  Олександре Ісайовичу,  ви – прозаїк, а як ставитеся до поезії?

Солженіцину припало до душі,  що хлопець почав не з «містера», а звернувся до нього чисто по-російськи. Він одразу повеселішав і перепитав, зумисне  примруживши очі:

–  Відверто?

–   Звісно.

–   Тільки між нами?

–   Далі мене нікуди не піде.

– Сказати м’яко – стримано ставлюся. Особливо через засилля, через нечувану повінь сучасних римованих творінь. Та ще більше – не через римовані, а через так звані білі вірші. Цікаво, коли ж це поезія встигла пополотніти? Щось ні Франсуа Війон, ні Тредіаковський, ні Пушкін не відали такого лиха, а тут – на тобі.

–  Ви заперечуєте верлібр?

–  Хто я такий, щоб  заперечувати? Просто я не вважаю його самостійним літературним жанром, як і гумор, до речі. До літератури він має лише стосунок у вигляді тренінгу. Як розминка для спортсмена. Проза – королева літератури.

–  А король хто?

– Державою на ймення Художня Література, дорогий Вільяме,   править жінка. Її посаду я вже назвав.

–  На основі чого ви так вирішили?

–  Нічого я не вирішував, просто збагнув те, що незалежно як від моїх, так, як і од ваших та інших бажань, існує у природі споконвіку. Світ наш дуже впорядкований. Він існує через чітку закономірність у всьому: як у визначних історичних подіях, так і в дрібних учинках окремих землян. І цей світ пульсує за двома напрямками: через дзвінку ритмічність (на основі чого творяться так звані поетичні твори) і через тиху, спокійну розлогу хвилястість (на цьому зростає проза й публіцистика).

–  За цим постулатом, поезія  і проза знаходиться на одному рівні. Ви ж…

–  Правильно: я відмовляю поезії в рівності з прозою. І тут – жодних протиріч. Просто ритмічність світу виявляється, так би мовити, в локальних координатах, у таких собі ситуативних проміжках-паузах на тлі базової  хвилястої основоположності й безмежності. Невипадково Лев Толстой не сприймав Шекспіра, надто  його сонети. Категорична точка зору, але щось у ній є.

–  «Ситуативні проміжки-паузи» –  із вашої теорії?

–  Ні. Таке я чув від одного викладача, ще коли навчався в університеті.

–  Вважаєте  це бездоганним?

– У жодному разі! Тут чимало спірних моментів, коли розікласти  на складові, але в  основі щось є. Принаймні, мені воно до вподоби. Бо підтвердження тому я знайшов у реальному житті.

–   Яким чином?

–  Зокрема,  у Пушкіна вичитав: «Лета к суровой прозе клонят». Та й, коли придивитися, дев’яносто відсотків прозаїків з усього світу починали з віршів, а потім неухильно перейшли до прози.

–  Ви  також?

–  Був грішок.

– А може, перейшли через те, що  в процесі римування відчули себе слабаками?

–  Зовсім ні. Просто виросли із дитячих штанців. Кажу ж, те, що називають віршами – результат розминки.

–  У тому числі й у вашого Пушкіна?

–  Е-е-е, тут зовсім інший коленкор. Ось тут ми й підійшли до головного. Річ у тім, що Пушкін – геній. Що в поезії, що в прозі. Та й поезія у нього – особлива, унікальна. Вона неповторна, тоді як сотні, тисячі, десятки тисяч тих, що вважають  себе поетами, насправді займаються переказом давно сказаного, управляються у версифікаторстві. Причому інколи доволі майстерно це роблять, що не кожен і розкусить. У тім то й різниця між поезією і прозою, що підроблений вірш  од справжнього відрізнити набагато складніше, ніж оригінальну, видатну прозу від імітації. У цьому й полягає базова відмінність, як прийнято вважати, окремих  жанрів. У прозі не так легко викидати коники, напускати туману, як у поезії. А напускають! Дев’яносто п’ять відсотків нинішньої поетичної продукції – підробка. І знаєте, що цьому посприяло? Два фактори. З боку Заходу – підвищення рівня життя, що супроводжується неприпустимим комфортом, гонитвою за доларом, розбещеністю, а від Сходу (я уособлюю з ним, насамперед країни так званої соціалістичної співдружності) створення Сталіним гурту письмаків, пойменованого Спілкою письменників, саме в такому вигляді, в якому вона існує досі.

–  Ви проти гуртування письменників ув організації?

– Тим, хто годується словом, через  продукування масового літературного ширвжитку, всілякі об’єднання та організації потрібні,  як повітря. Адже гуртом і батька легше бити. Справжнім же майстрам  слова  вони ні до чого. Істинний письменник і за характером, і за способом життя – самітник. А самітників не треба смикати. Не слід зв’язувати їм руки та забивати голови усілякими з’їздами, зльотами, нарадами, конференціями, святами, толоками. Таке – уділ ремісників од літератури. Справжній письменник завжди, за будь-яких умов і без підказки знає, що і як треба писати. Сталін припнув письменників  до годівниць, наказавши їм, що писати, як і для чого. Переважна більшість радо сприйняла правила гри, а тих, хто не погодився, знищили. Отоді й почала гуляти графоманія, яка й досі розкошує. І зупинити її… Я навіть не знаю і як, оскільки чимало речей-постулатів, що колись вважалися непорядними, поганими, стали нормою, прийняті суспільством, і виступати проти них зараз небезпечно.

– Чому?

– Затопчуть брати-письменники. Оті, що виросли на імітації. Які туляться до влади, канючать у неї копійки на видання своїх «шедеврів»,  випрошують  ордени, ганяються за преміями.

–  Але ж і ви були членом Спілки письменників СРСР!

– Так. І вступав туди абсолютно без принуки. Я просто на якийсь час прийняв правила гри. Бо без цієї поступки я й досі викладав би математику у школах. Така в Росії дійсність. Я був членом спілки письмаків, але ж бачите, де опинився.

–  Жалкуєте?

–   Навпаки… Мені стільки тут усього відкрилося!

–   Але ж збираєтеся повертатись до Росії…

–  Додому я збираюся. Бо мені вже восьмий десяток. До того ж, там зараз, схоже, багато чого змінюється.

– Вважаєте, що сприятимете, як там зараз кажуть, відродженню?

–   Неодмінно!

–   У томі числі й на літературному напрямку?

–   Обов’язково!

–   І яким же чином?

–  Пропагандою своїх книжок, створенням нових… А також – лекції, лекції, лекції…. Останнім часом, як ви знаєте, я дуже полюбив це заняття.

–  У Росії верлібр добре прижився?

– Не  можу сказати, але його вірус розповсюджується стрімко. До слова, скажу, що це – штучний напрямок у поезії. Не той, що  від Бога, а створений навмисне.

–   Ким?

–  Це – тема окремої і тривалої розмови. Скажу лиш, що на Землі завжди існували й існують добре згуртовані когорти спритників, які час від часу закидають у світову спільноту, якусь нечисть. Верлібр – справа їхніх рук. Він – для притлумлення людської свідомості, для стримування соціальної активності і сприяння хаосу.

–  А це ще навіщо?

– Запамороченими усілякою, нібито високомистецькою, ахінеєю людьми легше управляти. Спробуй протягти брехню, коли навколо все ясно й прозоро, зате, коли напущено туману, – роби, що хочеш. Не хотів би вдаватися до банальщини, та все ж скажу: глибина справжнього мистецтва у простоті, в його доступності й зрозумілості. Чули, як розводяться апологети так званого чистого мистецтва? Галасують снобістськи: вам не дано зрозуміти! Брехня, омана. Чітка, глибока і прозора думка завжди  зрозуміла усім, а це декого не влаштовує. Той, хто воліє заправляти світом, сіє невизначеність, замудрованість, облудну складність. Ось послухайте…

Выхожу один я на дорогу,

Сквозь туман кремнистый путь блестит,

Ночь тиха, пустыня внемлет Богу

И звезда с звездою говорит.

–   Треба коментувати ці рядки?

–   Навіщо?

–  Аби ви зрозуміли, що цими словами хотів донести нам поет.

–   Але ж і так усе зрозуміло.

–   Отож. А тепер… послухайте  ще…

Дістав із полички товстий зошит у синій обкладинці…

Шелест кизилового куста оглушает

сидящего на веранде человека

в коричневом. Кровь в висках стучит,

как не принятое никем и вернувшееся

восвояси морзе. Небо похоже

на столпотворение генералов.
–  Що скажете, містере Вільям?

–  Тут… Якщо глянути… Спершу слід…

–  Досить. Не треба. Тут теж коментувати нічого.

–  Вище, поруч із прозою, ви поставили публіцистику… Це через вашу симпатію до цього жанру?

– Ні. Вважаю, що художня література під натиском глобалізації поступово втрачає  прихильність читача. До того ж, навальність подій вимагає не художнього, а публіцистичного їхнього осмислення, швидкого реагування. Публіцистика – жанр мобільний. Він дуже привабливий у  художній обгортці.

–  Хочете сказати – в обгортці вимислу?

–  Жодним чином. У поліпшенні якості письма.

–  А воно має перспективу? Зокрема, чи є в художньої літератури майбутнє?

– Тут мене беруть сумніви, адже справжніх читачів усе меншає і меншає. Комп’ютер витісняє книжку. Люди усе частіше не насолоджуються читанням, а лиш черпають інформацію. Ну, скажіть, яка насолода може бути  від споглядання планшетки з мерехтливим екранчиком, на якому повзуть угору сірі рядочки літер? Ні належного антуражу, ні відчуття піднесеності – механічний процес.

–  Цей процес об’єктивний?

– Усі так звані об’єктивні процеси мають суб’єктивне походження. Адже все йде від людини, від суб’єкта. Природний чинник у тому, що коїться, усе зменшується  і зменшується.

–  Ваші книжки читатимуться за двадцять літ?

Солженіцин задумався… Зітхнув. Побарабанив пальцями  по столу.

– Поки що спокійний я хіба  за «Красное колесо». А решта… Гадаю, хто захоче, той прочитає.

–  Вас таке влаштовує?

–  Жодним чином! І справа не в мені особисто. Біда людства у тім, що слово – Слово! – усе більше опиняється у стані незатребуваного. Уявіть собі:  найголовніший, найцінніший, найнеобхідніший   подарунок Господа – Засіб Активного Спілкування – усе частіше опиняється на узбіччі нашого життя. Цілий прошарок видатних особистостей – справжні письменники, які далеко бачать, глибоко мислять і здатні дієво перейматися проблемами  співвітчизників, зрештою, усіх землян – стають непотрібними. Як це? Що це? Катастрофа! Бо з одного боку суспільство занепадає від незатребуваності інтелектуального ресурсу, а з другого ресурс  дестабілізує його, а то й знесилює своєю непотрібністю, вимушеною неприкаяністю. Таким чином, людина механізується. Колись ми перестали писати одне одному листи, спілкування на відстані звелося до сліпих телефонних дзвінків, згодом і телефон відправили у відставку, прийшов Інтернет. А вже й Інтернет не  єднає людей, вони лише «ботаються»  – бодаются, як колись моє телятко з дубом, та «постяться». Деградація відбувається поступово: спершу перестали звертати увагу на дерева і трави, усе рідше стали милуватися  сходом і заходом сонця, не здіймаємо догори голову, щоб порадіти зоряному небу…

–  Що ж робити?

– Особисто я роблю те, для чого народжений – пишу, розповідаю.

–  Письменник повинен бути соціально активним?

– Повинність письменника – насамперед у продукуванні талановитих творів. Але зберігати здоровий, припустимий  нейтралітет можна лише у цивілізованому суспільстві. Там, де розкошує хаос, талантові, обтяженому сумлінням, неможливо триматися осторонь. Звісно, йдеться не про  пікети з приводу непрацюючого ліфта у конкретному будинку або ж чогось подібного. Письменник – не гаубиця для стрільби по горобцях. Він має берегти свій голос для багатотисячної, мільйонної аудиторії, а не вдовольняти  власною участю «в чомусь» дрібні запити жменьки вічно «соціально заклопотаних».

Плавно котилася розмова, спокійно. І головно, –  жодних «підводних» намагань. І раптом, коли спливала уже друга година спілкування…

–   Містер Солженіцин, ви все ще вважаєте, що «Тихий Дон» написав не Шолохов?

Олександр Ісайович ледь не підскочив: от він уже й «містер», в унісон запитанню… Нарешті! Недовго музика грала. Треба зібратися…

–  Це має стосунок до нашої розмови?

Що з тобою, Сашку! Геть  не те запитання  – так несподівано   принизитися. Але що вже тепер…

–  Питаю, бо одного не можу збагнути, нащо воно тоді вам  здалося…

–   Що саме?

–  Вас цькують з усіх боків, на вас, як кажуть, місця живого  немає, а ви знаходите в собі сили втручатися у проблеми другого письменника. Та ще й, даруйте, так вишукано!

Стоп! А чи він справді учитель російської мови та літератури, цей приязний Вільям? Такого повороту в бесіді Солженіцин  не передбачав. Тож треба кінчати.

–  Вийшло, як вийшло. Даруйте, пане Вільяме, бо…

Та Вільям як наче змінився. То сидів, напівзгорбившись, а це ось випростався, навіть руку підняв, як на голосуванні…

–  Даруйте мені, Олександре Ісайовичу…

О, він уже знов  «Олександр Ісайович»!..

Між тим, учитель продовжив:

– Я чому задав таке запитання… Збоку складається враження, що «розвінчуванням» Шолохова, ви намагалися прибрати конкурента на шляху до слави, яку ні з ким не збиралися і не збираєтеся ділити…

Мабуть, заради цього запитання Вільям і приїхав, тож треба повертати ситуацію до своїх рук…

– Даруйте, все ж таки, Вільяме, ви мені, бо  я змушений завершити розмову. Уже друга година…

–  Ні, не вибачайтеся, я й так вам щиро вдячний –   стільки часу для мене не пошкодували!

На тому й розійшлися. Не сподобався Солженіцину кінець розмови, та, на диво, настрою він йому не зіпсував. Бо все ж таки, багато чого озвучив, що досі носив у собі, і що може стати основою для майбутніх статей. Та й учитель, схоже, зовсім не знітився. Все ж таки учитель?

Мабуть,  бо не спливло й дня, як  зателефонував і висловив жаль, що не додумався записати їхню розмову. Був би «кимось іншим», неодмінно записав би,  Солженіцин навіть не запідозрив  би.  «Так стрінемося колись іще», – бадьоро відгукнувся  Олександр Ісайович і тут же подумав: «А коли?». І вони  дійсно більше не бачилися. Нехай, ось приїде Станіслав Говорухін, вони й літературу не обійдуть увагою.

Замість епілогу

1. Станіслав Говорухін приїхав до Солженіцина за тиждень. Багато чого торкалися  в розмові,  та про Україну – ні слова. Олександр Ісайович із перших слів відчув, що  гість геть не готовий вислуховувати його сентенції з приводу проблеми «націй на самовизначення». Відомий режисер, розводячись про демократію, покладався на тверду руку, хазяїн же усамітненої  американської садиби не заперечував, хоча й не погоджувався.
2. 27 травня 1994 року Олександр Солженіцин повернувся до Росії. Рухаючись  потягом від Магадану до Москви,  чи думав колишній політзек, чи відчував у тому, що йому відкривалося в дорозі:  за чотири роки і сім місяців владу в омріяній демократичній Росії прибере до рук вихованець структури, яка свого часу так круто змінила життя Олександра Ісайовича?  Структури, яку Солженіцин ненавидів більше, ніж «контору» на Старій площі… І мав тоді в.о. президента найбільшої (за розмірами) країни у світі 47 літ від народин, 22 з яких припало на функціонування  в КДБ. 22 – і тут магічна цифра…
3. Солженіцин не прокоментував належним чином факт переходу влади від «демократа Єльцина» до… «громадянина Путіна». Ухилився й від належної оцінки обох чеченських воєн. Хіба не одваживсь гнівити Бориса Єльцина, за чиїм особистим розпорядженням отримав безкоштовну дачу «Сосновка-2» у Троїце-Ликовому, що за 20 км од центру Москви? А здавалося, після «Ракового корпуса», після «Архипелага Гулага», після багатотомного «Красного колеса», надто після таємного кадебістського «щеплення» у Новочеркаську, ніщо вже не повинно лякати, навіть знічувати… То тільки такі люди, як  Лія Ахеджакова здатні на протест. 2014 року ця хрупкенька жінка гучно висловить своє обурення московською агресією стосовно України, відтак, у нашому випадку, проблему громадянської принциповості слід шукати далеко за межами категорії «сміливість—боягузтво». Свого часу Ісайович добряче полоскотав нерви Михайлові Шолохову його «літературною крадіжкою»,  замірявся  на лаври Льва Толстого, та, чим далі, тим частіше стало відкриватись, що коли  своїми текстами  розгорнувся він ондечки як широко, то громадянським чином…

Либонь, і через це, Путін В.В., відкриваючи 11 грудня 2018 року пам’ятник  Солженіцину О.І. у Москві, з нагоди 100-річчя  з дня народження письменника, назвав його «истинным, настоящим патриотом России», додавши: «Солженицин никогда не позволял пренебрежительного, зло говорить о своей Родине, противостоял любым проявлениям русофобии». ВВП у тому своєму виступі хвастонув навіть, що «хорошо помнит все встречи  с Александром Исаевичем, его мудрость, взвешенность, глубокое понимание истории». Якщо «президент России» не збрехав, то, виходить,  колишня «жертва кадебістсько-радянського терору» не гребувала тими «всеми» зустрічами?

4. У березні 2013-го влада містечка Кавендіш (США) прийняла рішення про створення у колишній садибі Олександра Солженіцина музею письменника. Згодом у Музеї історичного товариства Кавендіша відкрили розділ, присвячений творчості знаменитого колишнього радянського вигнанця.

16-18.01.2

        Відвертість

    Йосипа

    Бродського

        1987: «За авторську всеосяжність, насичену ясністю думок і  поетичністю».

Аби комусь  спало на думку запитати  у Бродського, який із властивих йому недоліків заважає розкриватися на повну, у різні періоди життя поета  відповіді нагодилися б  різними. Шести-семирічний Йожік, либонь,  сказав би, що не розуміє запитання. Сімнадцятирічний Йоська міг би радо сповістити, що наразі з ним усе о’кей.  Двадцятивосьмирічний Іосіф, мабуть, легенько нарікнув би, що через свою всебічну обдарованість не може ґрунтовно зосередитися на чомусь одному. Цілком могло бути, що тридцятисемирічний Йосип Олександрович поскаржився б на неувагу до його персони з боку Шведської академії. А вже сорокасемирічний лавреат Нобелівської премії Йосип Бродський великодушно лишив би каверзне  питання без відповіді.

Жодних заперечень, Бродський  знає себе. Геть не низьку ціну виставив власній персоні ще в юності, проте стосовно якогось основоположного ґанджика-недоліка своєї вдачі… За бажання  (звісно, лише для себе!)  міг би накидати якийсь списочок, де, звісно, щось  було б. Одним лишень там навіть і не пахло б: присутністю відсутності належного інтелекту, сиріч браку гострого розуму. Чого, чого, а цього добра у Йожіка-Йоськи-Іосіфа-Йосипа Олександровича  через край.

І раптом на голову звалюється  тінь підозри, що у Бродського з інтелектом  не зовсім… Невідомо, як воно спостерігалося на есеїстичному та перекладацькому манівцях, а от ув його поетичних дискурсах… Принаймні, в одному з них  нестача основоположного психологічного продукту, що визначає геніальність кого б там не було, начебто аж криком кричить. Звісно, автор цього відкриття Ігор Померанцев висловився дещо інакше. Складаючи характеристику Бродському, він зауважив, що «поети рідко бувають інтелектуалами...» Позаяк, поезія – «інше визнання, і це – інший, як кажуть по-англійськи, месидж». Отож,  «ми цінуємо поетів за талант, а не за розум, якби ми цінували когось за розум, то це, скоріше, будуть філософи...»[19]

Чим навіяна така відвертість? А «скандальним» віршем  Бродського про Україну. І про українців, звісно. Уже на четвертому році почивання на нобелівських лаврах колишній опалювальник, матрос, геологорозвідник та патологоанатом  видав таке, що, мабуть, варто навести повністю…

На независимость Украины

Дорогой Карл Двенадцатый, сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
время покажет – кузькину мать, руины,
кости посмертной радости с привкусом Украины.

То не зелено-квитный, траченый изотопом,
жовто-блакитный реет над Конотопом,
скроенный из холста: знать, припасла Канада –
даром, что без креста: но хохлам не надо.

Гой ты, рушник-карбованец, семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
с залитыми глазами жили, как при Тарзане.

Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:
скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,
по адресу на три буквы на все четыре

стороны. Пусть теперь в мазанке хором Гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,
а курицу из борща грызть в одиночку слаще?

Прощевайте, хохлы! Пожили вместе, хватит.
Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
отвернутыми углами и вековой обидой.

Не поминайте лихом! Вашего неба, хлеба
нам – подавись мы жмыхом и потолком – не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коли была промежду.

Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом!
Вас родила земля: грунт, чернозем с подзолом.
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает вам, кавунам, покоя.

Ой-да левада-степь, краля, баштан, вареник.
Больше, поди, теряли: больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза,
Нет на нее указа ждать до другого раза.

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Якщо  Потойбіччя справді існує, то Бродському відомо про «натяк» Ігоря Померанцева стосовно рівня його розумових здібностей, який пролунав саме з нагоди  70-річчя[20] поета. Проте Йоська на відомого літератора й журналіста аніскільки не образився. Бо редактор російської служби Радіо Свобода (теж він, Ігор Померанцев), своєрідно висловившись про інтелект  а-ля Бродський, далі охоче розділив думку Юрія Андруховича,  що «не за цей вірш ми любимо Бродського». Виходить,  усе ж таки люблять, хоча вже тринадцять літ спливло після його смерті! І це головне, позаяк фіксація статусу винятковості Бродського була  визначальним актом у всіх його діяннях. А «цей  вірш»  – то клопоти придніпровських автохтонів. Прочитали набір римованих рядочків про свою «незалежную неньку» і пішли собі далі, як наче нічого й не читали. Щоправда, друзяка Померанцев розводиться там іще про якусь «оптику», про «імперський дискурс», про «антисемітизм і расизм», але  то другорядне. Хай собі чоловік  управляється в  словоблудді – усім кусать хоцца. Головно, що   Померанцев із  Андруховичем люблять Бродського, за що з того світу Бродський  їм щиро вдячний. Водночас зберігає, якщо й не абсолютний, то який тільки можна в його становищі спокій, позаяк категорично  ніколи не вважав і не вважає себе обділеним інтелектом. Бо…

Власне, не завадило б розібратися, що то є – інтелект? І щоб  зберігати об’єктивність, тлумачитиме Йосип Олександрович не від себе особисто, а від імені спеціальних джерел. І щоб нікого не образити, пропонує заглянути спершу до хахляцького «Великого трумачного словника» їхньої сучасної укрАінской мови. «Інтелект – розум, здатність людини думати, мислити». А розум? Це – «здатність людини мислити, відображати й пізнавати  об’єкивну дійсність». Немає тут різночитань? Жодних. А тепер –  «Советский Энциклопедический Словарь». «Интеллект – способность мышления, рационального познания  действительности. Ум – способность мышления и понимания». Ум і разум – лексеми слов’янського, можливо, навіть  ще аж індоєвропейського походження, а intellektus – інтелект за латинню.

Отож…

Відзначаючись нестачею інтелекту-розуму, Йожік-Йоська-Іосіф навряд чи подолав би  вісім класів середньої школи, не вступав би  до морехідного училища, не влаштовувався б учнем фрезерувальника на завод «Арсенал» у рідному Ленінграді, не йшов би до школи підводників, і, звісно ж, через можливий згаданий  ґандж, у жодному разі  не взяли б його до моргу помічником прозектора… Кому ще з простих смертних удавалося встигнути стільки за якихось півтора року!

Слабаки. Вони тільки шпиняти вміють.

Щоправда, середньої школи Йоська не закінчив, мореплавцем не став, на фрезерувальника не вивчився, а от у морзі затримався. Бо однозначно тоді збирався стати лікарем. Та й до небіжчиків не мав ні страху, ні  відрази.  Навпаки! Хтось там із дослідників його життєвого шляху й творчості бовкнув, начебто першого вірша поет Йосип Бродський написав, коли йому виповнилося вісімнадцять, насправді ж те сталося ще до сімнадцяти. Якраз у прозекторській. Написав, як кажуть, не відходячи од трупа…

Над угрюмой абсидой истерзанных тел –

то ли свет, то ли мрак, то ли дым.

Неужели и есть настоящий удел –

неприкаянный, злой пилигрим[21]?

Отам і отоді Йоська й відчув, у чому його справжнє покликання. Але відразу, ось так – без примірки, без розминки – на вірші не проживеш. Бо ніхто ще  не відає, хто ти. Тож довелося покрутитися біля котельної опалювальником, матросом на маяку… Зафіксувався також простим роботягою в геологорозвідувальних експедиціях. Та не місяць і  не один рік, а, з деякими перервами, цілих чотири, бо простори ондечки які: від Білого моря – аж до Обі й далі, на схід.

«Поетичне послання» незалежній Україні  він складе лишень  за три десятиліття. А до цього? Чим виключно  тільки на відстані  так приваблювала його ця бідолашна країна, що навіть її Пророка назвав «брехуном»? Увесь світ визнав страждальця справжнім,  не відлавретованим хитними преміями генієм, і лише Бродський розгледів його «істинне нутро»   – таке людині без інтелекту й без характеру не під силу.

Чим приваблювала Україна? Подейкували, буцімто Одесою. Але не в традиційній іпостасі «єврейської Мекки», а всього лиш тамтешньої кіностудії. У певних колах суспільства досі блукають чутки, що 1971 року  Йоська збирався зніматися у фільмі «Поезд в далекий август». Брехня? Усе може бути, надто, коли взяти до уваги, буцімто Іосіфу Алєксандровічу випадала роль більшовицького комісара… Загалом же Україна Бродського дратувала. Йому, ще з пелюшок непересічній особистості, яку аж розпирало од воістину божественного усвідомення себе Громадянином Світу, не давала спокою українська прив’язаність, ні, не прив’язаність, а священна спорідненість  зі своїм  домом, з рідним краєм, із власним родом, та найбільше – з мовою, перші звуки якої до української душі вливалися з молоком матері. Спостерігаючи  (як добре, що трапялося це Іосіфу Алєксандровічу нечасто!)  за українською вишуканістю, за життєрадісністю, за співучістю, за  витривалістю, за незламною волелюбністю, Бродський буквально навіснів. Він ніяк не міг збагнути, як це – бездержавна нація,  експансіоністським проникненням  у жодному куточку світу  не зафіксована, та й саме поняття «Україна» мало кому під сонцем узагалі відоме, а яке ж світло випромінюють очі й душі цих українців, яку велич духу демонструють! І не через агресію, не через насильство, а тихо і з гідністю. Звісно, все це не з тих чинників, якими можна було б «дістати» проклятих хахлів, тож пустив у хід «жупани» й «баштани», «вареники» й «борщ», бо нічого іншого про Україну й не зна.       Та хіба це біда? Адже притулив іще й прапор «зелено-квитный, траченный изотопом». Тобто, не поскупився дорікнути «хахлам» навіть чорнобильським лихом…  А що – всю Європу, навіть світ нажахали тим вибухом. Дохазяйнувалися!

Але, знов-таки, знаковий віршик вигулькне  за тридцять літ.

Нині ж  пригадується, бо так висукується  Йоськин світогляд. Під час одного з повернень до Ленінграду з геологічних мандрів, раптом гостро відчув, чого вартий. І щоб себе перевірити, збирався, в компанії зі знайомим льотчиком,  поцупити  літак і майнути  за кордон. Для цього вже й до Самарканду прибули, та щось завадило.

Зростав не лишень через продукування віршів, а й через незаконне зберігання вогнепальної зброї, скандалами у злачних місцях, регулярним, хоча й хаотичним студіюванням творів філософського та релігійного змісту.

А вже йшов 21-й рік  від народин. Цілком достатньо, аби своє ставлення до світу висловити таким ось чином…

Хоть кричи – не кричи, хоть стучи – не стучи,

ты не им, а себе только верь.

Наступай и не дрейфь, потихоньку дрочи,

лишь плотнее закрой свою дверь.

Що таке психушка,   пізнав не з чуток. Ще в експедиції, 1961-го, стався з Йосипом нервовий зрив, але не внаслідок відповідних ускладнень  невдовзі  запроторили його до психіатричної лікарні – притягався до відповідальності в якості тунеядця. На той час уже не захоплювали хлопця  ні мореходка, ні котельня, ні фрезерувальний верстат із моргом укупі, бо крокував він стежкою життя, як поет. Звісно, з гордо піднятою головою, оскільки поетом вважався… Спершу – значним. Згодом – видатним. Переважно, ясна річ, у своїй власній уяві, але за підтримки Авербаха, Шраєра, Рейна, Кушніра та Чуковського. А от Вознесенський і Євтушенко з Ахмадулліною захопливо  поетичні досягнення Бродського не сприймали, у відповідь на що  Бродський  платив їм тим же.

У лютому 1964-го до психушки направили вже за рішенням суду. Цього разу для здійснення судово-психіатричної експертизи. Як згадував сам Йосип Олександрович, пізно «ночью будили, погружали в ледяную ванну, заворачивали в мокрую простыню и помещали рядом с батареей. От жара батареи простыня высыхала и врезалась в тело». У результаті таких, та, мабуть же, й інших вправ, фахівці-психіатри  дійшли висновку, що «при наличии психопатических черт характера» пацієнт «трудоспособен». Водночас до нього можуть застосовуватися «меры административного характера». Відтак – невдовзі суд, за яким – п’ять років примусової праці «в отдаленной местности».

Тією місцевістю стало сільце Норинське Коношського району, що на Архангельщині. Погано було там Йосипу? Пізніше в інтерв’ю радянському та американському музикознавцеві, журналістові й письменнику, а за комп’ютерної доби ще й блогеру Волкову Соломону Мойсєєвічу, Іосіф Алєксандровіч відверто зізнається, що роки заслання були найкращими в його житті. Бо не тільки валяв ліс, а й вивчав англійську мову, водночас –  і творчість англо-американського поета Вінстона Одена. Ну і, звичайно ж, писав...

А здесь жил Мельц. Душа, как говорят…

Все было с ним до армии в порядке.

Но, сняв противоатомный наряд,

он обнаружил, что потеют пятки.

Словом, час ішов, разом із ним не стояв на місці й термін заслання – він неухильно зменшувався! – але друзі Бродського не чекали остаточного звільнення майбутнього «нобеля». У жовтні клопотаннями Корнія Чуковського[22] та Бориса Бахтіна  засланого Йоську заочно приймають до складу так званого Групкому (слід вважати, Групового комітету) перекладачів при Ленінградському відділенні Спілки письменників СРСР. Цей учинок автора «Доктора Айболита» та його колеги – теж радянського письменника, а також  сходознавця-сінолога, наукового співробітника АН СРСР – був не лише благородним, а й превентивним. Останнє дозволить Йосьці у майбутньому уникнути відповідальності за трикляте тунеядство.

України ж не було ніде. Ні під ногами, ні над головою, ні навпомацки, ні наввидячки. Хіба в анекдотах та в глухому передчутті якогось відкриття. Але, незважаючи на це,  Бродський одного разу через тих малоросів дуже поскандалив. Із одним перекладачем після виступу перед університетськими студентами. У розмові про щось  перекладач мимохідь обмовився, буцімто рентгенівські промені відкрив не німець Вільгельм Рентген, а українець Іван Пулюй, і Бродський спалахнув так, що аж сам себе злякався. Ну нехай би й Пулюй, але навіщо підкреслювати, хто він за національністю! Ми ж не вихваляємося, що Альберт Ейнштейн єврей, а не менш видатний ім’ярек теж, хоча й тільки наполовину. Це, по-перше, а, по-друге, пан перекладач своїм невчасним уточненням принижував мету, до якої, незважаючи ні на що, все ж таки стрімко рухався Йосип Бродський – Нобелівську премію. Адже серед перших її лавреатів, хоча й у галузі фізики, став саме Вільгельм Рентген. (За винахід, який належить українцю…)

Йоська уздовж і впоперек крив необачливого перекладача за націоналізм (перекладач носив прізвище Кияшко), і саме десь отоді сіпнула думка, що цим заочним скандалом його стосунки з «южной окраіной Росіі» не обмежаться. Неодмінно буде продовження. І не лише у можливій віршованій формі.

З огляду на перманентні особливості російсько-радянської дійсності, літературна доля Бродського складалася доволі успішно. Затримання, арешти, допити, психушки, суди, заслання – хто цього тут не звідав! Од протопопа Аввакума, а то й  від князя Андрія Курбського і аж… Так, до нього, до Іосіфа Бродського. А далі воно покаже. Власне, може, й  «не показати», бо він несе в собі прорив. Не тільки в межах сакральних  територій барокко, неокласицизму, акмеїзму, англійської метафоричної поезії, андеграунду й постмодернізму, а й з огляду на сутність пісного до нестями совкового існування. Іосіф це знає. І він це зробить. Головно, ніде й ні в чому не йти на компроміси. Компроміс – не той шлях, який  веде до перемоги. Компроміс, зазвичай, –  відступництво, якщо  не відверта зрада. Та спершу – слово…

Что позволяет сквозь него взглянуть
в грядущее. В грядущем населенье,
беспорно, увеличится. Пеон
как прежде будет взмахивать мотыгой
под жарким солнцем. Человек в очках
листать в кофейне будет с грустью Маркса.
И ящерица на валуне, задрав
головку в небо, будет наблюдать
полет космического аппарата .

«Успішно складалася літературна доля»… Це в якому розумінні?  Так, підготував збірку віршів «Зимняя почта», ще кілька збірок, зривав оплески на усних виступах, дуже хвалила його Анна Ахматова (Горенко), захоплено відгукувалася Надія Мандельштам… Коли навколо  Бродського  завихрилась кадебешно-партійна метушня, на захист несподіваного таланту подали голоси Дмитро Шостакович, Костянтин Паустовський, Юрій Герман… Навіть Олександр Твардовський! Саме Ахматова і Мандельштам тоді й сказали, що, попри все, Бродському нічого нарікати на літературну долю…

Але ж в СРСР, окрім кількох віршиків у журналах та стількох же у дитячих часописах, Бродського не хотіли друкувати! І нехай би через підказки зі Старої площі чи з Луб’янки, а то ж і рідне посольство у Лондоні підпряглося! 1968 року добрі люди організували  Бродському запрошення для участі в Міжнародному поетичному фестивалі  Poetri International, а дипломати відповіли: «Поэта Иосиф Бродский в СССР не существует».

Брешуть дослідники життєвих перипетій митців, надто геніальних, коли кажуть, що вони зберігають абсолютну байдужість щодо кпинів на свою адресу. Зокрема й найдошкульніших та найупередженіших. Іосіфа зачепила  заява дипломатів  і він назвав її шізофрєнічєскім откритієм духовних євнухов. Та десь отам, на горезвісному денці душі ворухнулися неясні сумніви. Згадалися  в’їдливі інвективи на його адресу з боку Євгена Євтушенка, невеселі прогнози Андрія Вознесенського. Та чи не найбільше згадався один його імпровізований виступ у московському політехнічному.

Тоді, після читання віршів, звісно, із зали полинули запитання. Як завжди, стандартно-невибагливі: коли почали писати, що сприяє вашій творчості, хто із поетів-класиків є вашим кумиром та інша читацька чухня. Бродський до цього звик і сприймав усе,  як неминуче. Роздратування залишилися в далекому минулому, коли Йоська вважав, що для поета головне читач. Зараз так не думає, бо читачів навколо за великим рахунком рівно стільки, скільки й письмаків. А решта – підбріхувачі. Сам поет та його активне оточення створюють міф про його винятковість, підбирають  цитати у вигляді аргументів, от вони й підхоплюють. Натовп. Продукт творчості – всі оці вірші, поеми, романи – річ матеріальна. Вони існують у природі незалежно від своїх майбутніх авторів. Існують майже у готовому вигляді, бо створені Всевишнім. Для всіх вони лунають, та не всі їх чують. А ті, кому вдається почути, не завжди правильно орієнтуються. Іосіф не вважав би так, якби зовсім недавно, ось перед цим виступом у політехнічному уві сні не почулося йому таке:  «Любой талант беззащитен перед теми, кто его отрицает или просто не видит». Тут трапився якийсь провал, Іосіф відчував, що думка обірвана, аж раптом: «Подсказывать должны вершители литературных репутаций…». Ось воно: і оцінка того, хто зветься читачем, і керівництво до дії для авторів. «Надо подсказывать», оскільки  «в литературе правят банды, как на Корсике…».

Жодних заперечень із Йоськиного боку. Тож, прокинувшись, він усе записав. І коли його слухачі-читачі питали  про щось таке, що краще б його не чути, він мужньо, тактовно й доволі вичерпно відповідав. І раптом, на тому виступі у політехнічному підвелася одна дівчина й спитала: «Вас вважають продовжувачем традицій акмеїзму, андеграунду та неореалізму, а як би ви прокоментували ось таке…»

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Авдиторія завмерла. Бродський чітко відчув: мовчання спричинене не стільки мовою, що так незвично пролунала під склепінням цієї зали, а змістом сказаного. Воно ніяк не тулилося до того, що Йоська   тільки-но розповсюджував протягом сорока хвилин. Воно було з інших полиць, з інших вимірів, зрештою, –  геть з іншого світу.

Йоська все зрозумів. Тому ледь не вигукнув: «Хіба такий світ  існує й досі?»

Безумовно. Бо Іосіф упізнав ті рядки. Їх читав йому перекладач Кияшко в Ленінграді на одній вечоринці. Подейкували, їхній автор помер зовсім молодим, і не сам по собі, а після жорстокого побиття міліціянтами. Усе може бути, а тоді Бродського  пронизали не стільки ці рядки, як заключна строфа, котру, до речі, дівчина не озвучила:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Йоська аж здригнувся. Звичайно ж, рядки були спрямовані не йому, а в так званий безособовий простір, та, як людина неймовірно вразлива,  сприйняв їх на власний рахунок.

Дівчині ж відповів, що будь-яка поезія має право на існування, а для всебічної оцінки процитованої нею строфи, Бродському не вистачає знаття укрАінской мови.

Хтось тоді у залі спробував, було,  зірвати оплески, та Іосіф поморщився і махнув рукою. Мовляв, облиште, не варто. Він добре розумів, що то аплодували не просто його прихильники, а  захисники – пусти їх на сцену, вони зараз так пройшлися б по отих «лебедях рожевих», заодно й видавши належне їхньому автору, але Бродський зараз не хотів цього. Звісно, він жадає слави, а слави без прихильників не бува, та коли стикався із надто вже ревнивими «почітатєлямі», то його незмінно коробило. Головно, що все там же, аж отам, на отому денці примхливої душі Бродський відчував, що і в «лєбєдях», і в «ласкє за плєчамі» щось є. Але йому, Йосипу Бродському воно не підвладне. Можливо, й бажане, але не властиве. Надто останні два рядки, які, немов присуд…

З отого вечора й стали навідуватись до Бродського нелегкі думи. Де його  Батьківщина, щоб і з великої літери, й з глибоким корінням? Росія, Ленінград? Ні, це, мабуть, насамперед, – місце народження й мешкання.  Батьківщиною, точніше прабатьківщиною воно є для таких, як Єсенін, Асєєв, Сурков, Ваншенкін, Фьодоров…. А він? Гарфункель, Авербах, Герман, Мандельштам, Гроссман…. Хто вони? Його одноплемінники. Так само як і Альошин, Лаврецький, Озеров, навіть Метелиця… Але чого така різниця в прізвищах? Он у тих же хахлів, як завелося, так і пішло: -енко, -енко, -енко, або –ук-юк, -ук-юк… та ще –ак… Може бути й Сковорода, під якого в юності так намагався «косити» Йоська, бо йому дуже припав до душі спосіб  життя цього чоловіка. До тих пір поважав,  поки дізнався, що він малорос, а не великорос – ввели в оману Йоську вірші Григорія Савовича, написані латиною та московською. Шукав свої корені у містечку Броди, геть не зважаючи, де воно розташоване і якому народові  належить. А так же усе вкладалося: Броди – Бродський! Та не хтілося мати своє походження із отих западєнцєв. То й облишив Сковородину філософію. Але думати не перестав. Отож Бродський – це аж ніяк не Авербах. І не Мандельштам, і не Бронштейн. Це скоріше – Сгурський, Жмурський,  Смогоржевський… Від поляків? Звісно. А поляки до чого тут, коли його мама й тато чистокровні… Як і Голда Меїр, Моше Даян – питомо наші імена й прізвища. А тут – політик Альберт Гор або ж актор Майкл Дуглас! Прямо тобі англосакси, насправді  теж єдинокровні з  Йоською.

Шолом Алейхем… Тривало вважав,  що то справжнє прізвище поета, радів, що  означає воно «мир вам»,  аж з’ясувалося,  видатний письменник і драматург від народин Рабинович Соломон Наумович… Рабин – зрозуміло, зате -ович уже привнесене, не кажучи вже про НаумОВИЧ. Навіщо?  Де опинялися їхні предки, тамтешні імена собі й вибирали. На своїй землі були Шагалами, Агранатами, Етіндами, Кацами, Хаятами, а  опинившись  в Італії, ставали Доніцетті або Рікардо і т.д.; в Іспанії – Карвахалями, Скароне чи Ферерами;  у Франції – Бертільйонами, Пент’єврами, Кассенами, Нантейлями і т.ін. У Польщі… О, в Польщі їх зібралося  чи не найбільше! Звідси, мабуть, і прізвище Йоськине, звідти  Ободзинські, Бжезинські, Хорошковські й Ходорковські – люблять наші люди розлогі прізвища.  А от у  Німеччині – Шнайдери, Левенштейни, Шкіндери, Гольдбауми… Заглянули й до України, перейнявшись Червоненками, Остапенками, Іваненками, навіть Шевченками не погидували… Зате Ковалів, Таранів, Плющів, а надто Кавунів, Буряків та ін. обійшли десятою дорогою – не той рівень, не той шарм! Легко обиралися псевдо: Зільбер – Каверін, Фрідланд – Кольцов, Розенфельд – Камєнєв, Губельман – Ярославський,  Бронштейн – Троцький… Хоча й тут міняли одне чуже прізвище на друге, інколи – ще чужіше. А свої власні – справжні! – канули в Лету. Отак безболісно з ними й розлучилися?  Навіть у нього… У дійсності ж –  ІосЕф, а його переінакшили на ІосІфа. Українці ж зробили Йосипом.

До речі, в малоросів теж чималий досвід у виборі псевдо. Куди й поділися їхні Мілуші, Добрині, Світовиди, Любави, Забави, Берегині, Всесвіти, Годослави… Але ж… Не добровільно взяли й відмовилися – ліквідували імена з упровадженням християнства. Своє зникло через релігію, яку, до речі, придумали Йоськині пращури, проте собі не залишили, а накинули   сусідам. Спершу ближнім, згодом дальнім, потім – зовсім несусідам, аж поки віра Христова стала однією зі світових релігій. Та при цьому її засновники лишилися вірними своєму Єлогіму-Єгові-Ягве.

Чому так?

Мойсей вивів далеких предків Бродського із єгипетського полону, сорок років водив пустелею, щоб очистилися, а вони… Взяли й розбіглися по всьому світу… Добре, що зі своєю вірою, власними звичаями і ментальністю. Більше двох тисячоліть лишалися бездержавними, та не асимілювалися, позаяк зберегли свою віру і свою мову. Навіть під чужими іменами та прізвищами.

Українці ж усього лиш три з половиною століття не мали власної держави. Ув одних  був Голодомор, а в других Голокост. Одне лихо спіткало два народи, то чому б не прохопитися глибокою повагою одне до одного, замість того, щоб поглиблювати й поглиблювати рів, що проліг поміж? Сам  проліг, чи хтось його прококопав? Йоська нікому не скаже, лишень самому собі: хто б той рів не лаштував, українці не мають до цього жодного стосунку.  Він  твердо переконаний. Незважаючи на викличні рядки про «сина» й про «Батьківщину», які його так «дістали».

Про його схильність «к пєрємєне мєст» казав багато хто, сам же Іосіф уваги цьому не надавав, аж воно, схоже, так і є. І це не стільки його особиста риса, скільки відгомін ментальності його народу. Не мали держави, як і українці, але ті залишилися на своїй землі, а вони розбрелися по всьому світу. Схибленому «святістю родинного гнізда» малоросові ніколи на зайшло б у голову сказати (перед цим, звісно, відчувши), що кращі роки його життя спливли в неволі та ще й серед лісу, за 350 км від Полярного кола…

Із Бродським же вийшло саме так, як він сказав.

Ні, плаваючи морями та мандруючи «Сібірью нєісходімой», Бродський не своє шукав, а самого себе. Чи знайшов? Cенекине «хто повсюди – той           ніде» відкриється йому уже після «нобеля». Звісно, тріньки знітить його така максима давньоримського мислителя, але вона запізниться, щоб справити належне враження на Йоську. Хтось, може, і взяв би щось од неї, тільки не він –  власник найвищої у світі літературної відзнаки.

Власне, до цього спершу   слід було пережити передисклокацію зі сходу на захід, яка сталася начебто геть несподівано. Невже не чекав? Адже досі були Даніель і Синявський, Солженіцин… Значно раніше намагалися  випхати Пастернака… Хіба не відчував, що він на черзі? Якщо ні, то навіщо ж було клопотати про виїзд ло Ізраїлю? А вони взяли й випередили. Якраз наступного дня після їхнього свята Великої Перемоги викликали до ОВІРу[23] й наказали пакувати чемодан.  Бродський всюди казав, що те для нього стало «громом серед ясного неба», він намагався з’ясувати, мовляв, як же й  за віщо… Навіть листа Брежнєву написав…

Останнє було вже точно несподіваним. Особливо, коли взяти до уваги тональність послання, сфокусоване ось у цьому абзаці:

«Я прошу дать мне возможность и дальше существовать в русской литературе, на русской земле. Я думаю, что ни в чем не виноват перед своей Родиной. Напротив, я думаю, что во многом прав. Я не знаю, каков будет Ваш ответ на мою просьбу, будет ли он иметь место вообще. Жаль, что не написал Вам раньше, а теперь уже и времени не осталось. Но скажу Вам, что в любом случае, даже если моему народу не нужно мое тело, душа моя ему еще пригодится».

      У цьому фрагментику найяскравіше висвічується «жаль, что не написал Вам раньше». Іосіф Алєксандровіч і сам не може сказати, чого в цих рядках більше – щирості чи необхідної у таких випадках «лояльності»? Через цей абзац, а подібних у листі кілька, він і не показував листа нікому. Хоча всім про нього сповіщав. Мовби у вигляді інтриги: а що ж воно там таке? Якщо прочитають, усе відразу з’ясується, а от, коли послання лежить десь… Бродський дбав про формування  таких «інтриг» навколо своєї особи, бо вони притягували до нього прихильників інколи сильніше, ніж вірші а-ля андеграунд-акмеїзм. Це – необхідний антураж, яким митець, що прагне успіху  будь-якою ціною, має бути оточений. А вже над ним… Так, так – німб. І нічого  в цьому нескромного немає. Адже хіба часто присвоювали «нобеля» авторові, якому ще й півсотні літ не виповнилося, та ще й із доволі худенькою торбинкою  власних творчих здобутків! У Союзі – жодної виданої книжки (станом на 32 роки від народин), і то вже ув Америці та в Англії запістрявіли сторінки деяких журналів його віршами. А між цими публікаціями – книжки, зокрема «Часть речи» та «Урания» (збірки поезій), «Watemark» (збірка есе англійською мовою)…. Вони й підвели його до премії. Власне, починалося не з них, а з популярності, якої він, звичайно ж, не без втручання Божого, спромігся  набути ще вдома. Так, популярності, бо поет він справді  унікальний.

      Але спершу слід  перетяти кордон. Після візиту до ОВІРу переконався, що жарти затіваються невеселі, то ж чемодан біля дверей стояв напоготові. З ним, хоча й шкіряним, проте стареньким і потертим і з таким же капелюхом він і покинув… Усе ж таки, Батьківщину, принаймні, так про це заявляв на всіляких «етапних» прес-конференціх та «мимолітних» тусовках.  На початку червня 1972 року вилетів до Відня. Потім Лондон, невдовзі США. Читав лекції в Мичіганському, Колумбійському та Нью-Йоркському університетах. Тим же самим займався у «вузах-вишах» Канади, Англії, Ірландії, Франції, Швеції, Італії. Що викладав «професор Бродський»? Офіційно вважалося, буцімто історію російської літератури. Власне, сам Іосіф Алєксандровіч таким питанням  не переймався, навіть тоді, коли й усно, і в пресі йому дещо закидали. Зокрема: що може дати студентам віршотворець, нехай і геніальний, але ж із восьмирічною освітою? А все, що міг. Бродський вів розмови зі студентами… Ні, не на вільні теми, хоча траплялося й таке, загалом же говорили про поезію. Одна студентка з Мичігану запитала, а навіщо ви, містер Бродський, витрачаєте стільки часу на «якихось студентів», адже, як наголошуєте, робите це не заради грошей?  Метр відповів:

      «Просто я хочу, чтобы вы полюбили  то, что люблю я».

      Так і йшов. Звичайно ж, назустріч своєму «нобелю». Невдовзі після того, як  повернувся з геологічної партії до Ленінграду, де стрівся з багатьма, дуже цікавими людьми, збагнув, що його зірки розташовуються саме в такому порядку, як слід. І суть не в кількості виданого у вигляді книжок, не в  спрямованості їхнього змісту і, даруйте, якості (що за жлобсько-міщанські критерії!), а в здоровому ажіотажі навколо його персони. Значить, так треба. І працює над здійсненням задуманного не лише сам Іосіф Бродскій, а чимало вельми серйозних людей. Бо – так треба! Усіляка маячня про політику, про «заказняк» – то пожива для невибагливих ЗМІ, а також смачний, але геть не калорійний  харч для наївних.

      Йожік-Йоська-Йосип-Іосіф Алєксандровіч гордо крокує вперед.

      Коротка зупинка трапилася 1987 року у Стокгольмі, з нагоди вручення Нобелівської премії. Хоча й коротка, зате  етапна. Бродський заздалегідь вирішив зафіксувати її ось цією фразою у своїй, за традицією, коротенькій промові:

       «В зависимости от ветра, облака, которые я видел в окне, уже видели[24] вы, и наоборот. Мне приятно думать, что у нас было что-то общее до того, как мы сошлись в этом зале. А что касается этого зала, я думаю, всего несколько часов назад он пустовал и вновь опустеет несколько часов спустя. Наше присутствие в нем, мое в особенности, совершенно случайно с точки зрения стен. Вообще, с точки зрения пространства, любое присутствие в нем случайно, если оно не обладает неизменной – и, как правило, невоодушевленной – особенностью пейзажа: скажем, морены, вершины холма, излучины реки. И именно появление чего-то или кого-то непредсказуемого внутри пространства, вполне привыкшему к своему  содержимому, создает ощущение события. Поэтому, выражая вам благодарность за решение присудить мне Нобелевскую премию по литературе, я, в сущности, благодарю вас за признание в моей работе черт неизменности, подобных ледниковым обломкам, скажем, в обширном пейзаже литературы».

Отож, спершу така ось глибокодумна – інтелектуальна! – декларація. Потім – танець у парі зі шведською королевою. А на завершення – півгодинна лекція, якою неодмінно збирався ощасливити увесь світ. Міг обійтися й без неї?  Мабуть. Але як би тоді світ почув геніальну думку про те, що…

      «Независмо от  того, является человек писателем или читателем, задача его состоит в том, чтобы прожить свою собственную, а не навязанную или предписанную извне, даже самым благородным образом выглядящую жизнь. Ибо она у каждого из нас только одна, и мы хорошо знаем, чем все это кончится».

Прониклива думка, довго виношував її в собі Йоська, і то вже нехай критикани чіпляються до незвичайного для них прикметника «выглядящую», або  ж пробують хіхікати з приводу того, що «мы хорошо знаем, чем все это кончится». Та вінцем лекції стала ось яка максима: «Эстетика – выше этики»!

       Саме, на цьому Іосіф Бродскій і  наголошує у всіх своїх усних виступах, цей принцип доводить власними творіннями, але ж нобелівська трибуна –  ще той рівень. Тепер головний постулат, основоположне гасло його творчості й життя взагалі, зафіксоване у спеціальній лекції нобелівського лавреата, яких у світі  обмаль.

Как бы ни был ты с ней неприступен и строг,

ни крепился бы, что было сил!

Но на запах костра прилетел мотылек

И за титьку ее укусил.

Сказав і пішов далі, не озираючись. Бо «нобель» уже відкрив дорогу книжкам  «Примечания папоротника», «Каппадокия», «В окрестностях Атлантиды»… Дуже радів, коли читач помічав не лише унікальну тематичну спрямованість витворів, а й  географічне різноманіття тем. Адже Іосіф Бродський – Громадянин Планети. Щоправда, намірявся конкретно аж до Ізраїлю, та чомусь  осів лишень, суто у Штатах. До кінця своїх днів.

Невже особливості  осідку, посприяли з’яві  отого  римованого вихлопу під назвою «На независимость Украине»? Не пам’ятає. Написав же невдовзі після того, як переконася, що факт відторгнення «южной окраіни Росіі» від «мєтрополіі» став незаперечним. Та, головно, –  невідворотним. Тож і вихлопнув усе, що накопичилося з приводу маніакального «права націй на самоопрєдєлєніє». Кілька разів щось виправляв у тому своєму «стіху», а на люди вийшов із ним лише за рік. Спершу озвучив  «шедевра»… Ну, звичайно ж, у пало-альтовському  Єврейському центрі (США)…

Був уражений відсутністю реакції, на яку сподівався. Очікував «бурхливих і тривалих» із «переходом ув овації»,  та ще й  зі вставанням, а вийшло, як після звичайного вірша. Хіба що окремі вигуки «браво!»

Згодом слухачами стали вихованці одного із коледжів  системи   Кембриджського університету, і знову – стриманість. І тоді Бродський збагнув: а як би він сам зреагував, скажімо, на знущальну оду іспанського поета, з приводу національного самовизначення басків, чи, скажімо, нищівну баладу поета османського,  з нагоди автономії курдів? Якщо не мовчки, то спокійно. Бо не цікавлять його ні баски, ні курди. Як до лампочки, що студентам, що його одноплемінникам вибір якихось…

Цікаво, а що самі хахли  скажуть із цього приводу?

Тут теж – жодних несподіванок. Звісно, нащадки «петлюровцев» із плавним переходом до «бандеровцев»  протестний лемент таки зчинили. До них долучилися сучасні геть новітні «рухівці». Але тривало те недовго й лунало негучно. Принаймні, з реакцією Йоськиних  одноплемінників на той факт, якби (не приведи, Господи!) хтось із українців  усього лиш публічно обізвав його, даруйте,  «жидом», навіть порівнювати зайве. Те сягнуло б масштабів міжнародного скандалу, а тут не дотягнулося навіть до рівня дрібного побутового  казусу. В українському суспільстві мав би з приводу його вишукано римованого «одкровення» статися струс, аж воно – тільки легенький шелест деінде. Бо немає  середовища із визначенням «українське суспільство». Бродський міг би додати, мовляв, того й нема, що з усіх боків не вмовкають «доброхоти», «радники-порадники», та своїм гострим розумом він ще не дійшов такого висновку. Зате наближається. Адже знає, що «доброхоти» є в кожної нації, але в такій, ще до кінця не сформованій і не згуртованій, як українська, їх  аж занадто  багато.

«І ти – серед них…»

Ні, не Йоська таке вимовив, те пролунало  не то збоку, не  то згори. Але пролунало. А може, Йосипу здалося? Власне, він і чекав такого наслідку, тому й розійшовся ув отих  своїх  десяти безсмертних строфах. Аж нудно. Та невдовзі з’явилися публічні  відгуки. І не просто толерантні, а й ледь не компліментарні. Оце так! Ні, українські  критики й знавці, як рядові, так і маститі, звісно, не висловлювали свого захоплення щодо «рушника-карбованца», «адреса на три буквы», «плюнуть в Днипро» та «бугаев»… Не кажучи вже про «брехню Тараса». Адже про їхнє – начебто! – йшлося (як би там не було!). Але все якось – ніби мимохідь.  Звісно, зауважили авторові нетактовність, але тут же хутенько запевнили про свою закоханість у Бродського, бо, як би там не було, а він геній. А геніям вибачається усе, з чим Йоська згоден на всі сто, бо сам же ж навчає: сначала естетіка, а уж  потом етіка.  Рефреном гасло: політика – політикою, а поезія – поезією.  Сказав же ж  Ігор Померанцев, що віршований «зрив» Бродського це – «проблема інтелекту, це проблема того ґатунку, що бути сучасним у мистецтві не означає автоматично, що ти сучасник свого сторіччя», тобто все зводиться до наявності-відсутності у чоловіка гострого розуму, а не якихось засмальцьованих «фобій». Геть совкізм! До того ж, світом гуляють хмари фактів, які свідчать, що з розумом відомий літератор і журналіст переборщив. У Йосипа Бродського з ним усе гаразд, і він  – наш поет. У тому числі й український. Ну, якщо не за походженням, то за духом, поза всілякими сумнівами.

Йоська Бродський задоволений, як ніколи. Він навіть прохопився вголос: «Удівітельниє рєбята, хахли». Не лише за життя не зрадили, а й після смерті не залишили без уваги –  це генієві «звідти» добре  видно. Померанцев – само собою, а от за кілька років інший знавець[25] сказав іще точніше й проникливіше:

«Бродський на початку дев’яностих плюнув у обличчя Україні — так думають одні. Бродський — це геній, і не варто через його вчинки визначати його стиль і почерк Майстра — думка інших. Про Бродського треба забути — думка третіх. Забути можна — але чи стане легше? Так, його вірш українцям — найвищий вияв плебейства, але чому Геній опускається до цього? Де в геніальній свідомості місце для брутальної потворності?»

Для невгамовних патріотів є привід, щоб і «затаврувати» таке, й «засудити». Мовляв, ви ж тільки гляньте: не вистачило в адептів цього вискоченя поставити порядність вище таланту! Власне, якого таланту – усього лиш навичок у складанні римованих стовпчиків. Потюпали слідом за рознощиком андеграундської зарази. Ви ж тільки вдумайтеся, люди добрі: «эстетика – выше этики!»

Та ці скигління не перекреслять істинної глибини сказаного. Особливо розчулила Іосіфа Алєксандровіча заключна фраза дописа: «Хто ти єси, Бродський?» Чудові слова, просто магічні! Вони так розширюють   сутність метра, в плані освоєння ним акмеїстично-андеграундських просторів! Молодець автор. Справді пройшов між струменями дощу, не гірше за їхнього першого президента. Класного дописа  хлопець утнув, та  й газетка нагодилася пригожа, через яку допис оприлюднився  – чи не найпопулярніший часопис Малоросії «Зеркало недели», в хахляцькому варіанті й відповідно  з меншим накладом – «Дзеркало тижня». От лишень   автор – Дмитро Ігорович Дроздовський… Так, приємно, що хлопець явився на світ  того ж року, коли Бродський  вальсував зі шведською королевою, та краще б на його місці значився, скажімо, якийсь  Ігор Зіновійович Наєнко, або  такий собі Михайло Кузьмович Павлюк. Ось тоді можна  було б на повен голос вигукнути: погляньте, та вони ж самі визнали! А так – Дроздовський… Слідом – Ходорковський, Троцький, зрештою, Бродський…  Добре, що не класичний Рабіновіч або такий же  Цукерман.

Та нехай уже. Головно, інтелект на місці. От якби ще повністю позбавитися однієї думки… Ну так уже ж вона  сіпає! Загалом нібито все склалося – геніальні вірші, лекції перед студентами (і студенточками!), книжки й брошурки… Зрештою, –  найвища світова літературна відзнака… Чому ж  інколи охоплює відчуття, що себе ти, Йоська, усе ж таки,  не знайшов? Не слабеньке запитання. Аби його вдовольнити, спершу слід значно скорегувати напрямок всесвітнього історичного розвитку, що Бродському не під силу. А от, щоб утриматися від спокуси когось принизити, снаги вистачило б. Навіть, коли б ішлося про образу не давнього приятеля, а цілої країни, народ якої на стільки  великий, на скільки богообраним є  твій власний.

Замість епілогу

      1.Обмовлюючись  про «литературные репутации» і такі ж «банды», що буцімто привиділися вві сні, Бродський забув, що він цитує героїв Юрія Нагібіна із його книжки «Пророк  будет сожжен»[26], яку читав уздовж і впоперек. Тож відомі Йосипу Олександровичу й такі рядки з тієї ж книжки:

«Я не примкнул ни к одной из литературных групп, не повязался ничьим шарфом, не выбрал себе сюзерена, то бишь атамана. Меня зачислили в символисты, но, покидав из ладони в ладонь, как гоголевский черт украденный с неба месяц, выпустили, ожегшись, из рук. Они поняли, что мой символизм – это не символизм Бальмонта и тем более Вячеслава Иванова. Для меня любая поэзия символична, ибо нет у поэта иного способа самовыражения. Но за моими символами – тяжесть и запах земли, а не эфирно-селеновая муть заумных отвлеченностей (виділено мною. – К.С.)».

Так розмірковує один із персонажів Нагібіна, прекрасний, але, на жаль, замовчуваний поет Інокентій Аненський, спостерігаючи за розгортанням навали всіляких футуристів-акмеїстів-символістів… То був початок ХХ століття, та не відав достойний Інокентій Федорович, що навала та згодом не тільки не щезне, а употужниться і за 50, 60, 80, 100 років перетвориться на рушійне цунамі,  «эфирно-селеновая  муть заумных отвлеченностей» якого розчинятиме, змиватиме, вбиватиме справжню поезію.

2. Замучили Тараса Шевченка. Знищили Василя Симоненка. Вбили Володимира Івасюка.
3. 3. На тлі всього повіданого не зайве очиститися світлими  рядками Високого Слова…

Уже в Дніпрі давно вода холоне.

Уже ця осінь не питає меж.

Чому ніколи в день мій не подзвониш?

Чому у сни ніколи не прийдеш?

Ганна Чубач

                                      Веселочка, райдуга, раю дуга –

Брова здивування: а хто ж це зумів?

Поміж голубих танцюристок Дега

Дівчисько у сукні на сім кольорів.

Геннадій Літневський

                                      Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заБРОД[27]!

                                                                               Василь Симоненко

20-22.01.20.

Послідовність

   Світлани

   Алексієвич

2015: «За її багатоголосу творчість — пам’ятник стражданню і мужності у наш час».

Звістку про те, що лавреатом Нобелівської премії за 2015 рік стала громадянка Білорусі, Петро Панасенко отримав під вечір 8 жовтня. Міг би обмежитись  повідомленням, але гарант Української Конституції, як наче механічно, одразу покликав помічника й звелів зібрати про лавреатку всю, яку тільки можливо, інформацію. Навіщо? Петро Остапович точно ще не знав, та щось настійно підказувало: «Треба!». А коли  за годину розкрив тоненьку папочку з написом «Світлана Алексієвич» і на першій сторіночці угорі, після дати народження прочитав «місто Станіслав…батьки сільські вчителі…», а надто – «дитинство … у Вінницькій області»… Ого! Панасенко так вдоволено  потер долонями, що ледь іскри не посипалися.

Знахідка була ще та, на ній стільки всього можна нагородити! Дзвінок до Ломаченка з поздоровленням лише для ідіотів є звичайним проявом поваги – його ж можна наповнити, чим завгодно. Так викласти слова, так вибудувати діалог, що за якісь кілька хвилин вивідаєш те, на що хлопці з Малопідвальної[28], зазвичай, витрачають тижні, а то й місяці.

Негайно дзвонити в Мінськ!

Спершу  поздоровив саму лавреатку, і з приємністю дізнався, що до нього  встигли це зробити лишень Михайло Горбачов, Ангела Меркель та Франсуа Оланд[29]. Про Ломаченка, звісно, нічого  не питав і чомусь раптом подумав, що той ось-ось сам йому зателефонує. Адже, який  привід   – шостий московськомовний високий лавреат, та, головно,  – білорус, себто – білоруска! Мабуть, Ломаченко аж до сьомого неба підскакує, що додумався не лишати жінку громадянства, ще тоді, як усі державні білоруські видавництва одне за одним почали  відмовлятися друкувати її книжки, позаяк Світлана Олександрівна зробила перші  антиломаченківські заяви, а зрештою,  виїхала за кордон.

Заглянув до папочки: більше десятка років то Італія, то Франція, то Німеччина… Жаль, помічники ще не розкопали, чим пані Світлана там займалася. Нічого, рознюхають, але як   це треба було б зараз! Доведеться обмежитись тими козирями, що є.

2013 року Алексієвич повернулась до Білорусі. Ломаченко, мабуть, удруге відчув напад неймовірної радості, що й тоді не зачинив перед мандрівницею двері. Воно наче й нічого, та  колишньому радгоспному директорові, так уже набридла його ізоляція вкупі з невиїздковістю. Нікуди не запрошують, ні про що не питають, ні з чим не вітають. А він же людина ой яка ж компанійська, водночас і… самолюбива, йому до душі буде Панасенків жест. А можна ж іще дещо для…

Тож  «бацька» міг би й  зателефонувати. От коли в Петра Остаповича  якась радість, він одразу спішить поділитися  нею! А тут уже вечір, а Ломаченко ні мур-мур. Може, ще тріньки зачекати? Мовчатиме «бацька» сьогодні, глянемо, як  поведеться завтра. Та й ранок щось підкаже.

Не зателефонував Ломаченко  ні ввечері, ні вранці наступного дня.

Отож, якщо не гора до Магомета… Власне, яка там іще гора! Мильна бульбашка. Бач, –  кулька-бульбашка… бульбаші… Аби не підтримка Пукіна, гуляв би ти, Олександре Григоровичу, вальсом. Та не через казочки Віденського лісу, а десь аж на сопках Маньчжурії.

І все ж треба дзвонити. Панасенко узяв слухавку…

А як до нього, на общєпонятном чи кресонути нашою державною? Адже в «дядька  Сашка» теж є дещо від хахлів... Не завадило б звернутися «рідною». Але тоді доведеться напружуватися, і за тим напругом, того й дивись, чогось не помітиш. Бо Григорович вушлий бульбаш.

Все, дзвоню.

–    Прівєт, прівєт, Пьотр Астапич, рад слишать!

–  Алєксандр Грігорьєвіч, от всєво сєрдца паздравляю! Нє уполнамочєн, а то сказал би, што также ат імєні всєх украінскіх пісатілєй шлю прівєт і паздравлєніє…

–  Па какому поваду?

– А с Нобєлєвскім лаурєатом! Бєларуси первимі засвєркалі на постсавєцкам прастранствє с такой наградой. Всєм носа утьорлі. Асобена…

Та Ломаченко відчув, звідки вітер зараз подме, й хутенько перебив:

–  Спасібо, Пєтя, –  Ломаченко одразу перейшов на «ти», що трапляється з ним не так часто, і зараз виявляло його настороженість.

Ломаченківська безпосередність Панасенка, звісно,  знітила, хоча, що тут такого: Олександр Григорович старший за нього на одинадцять років та й президентський стаж у нього ондечки який! Щоправда, масштаби країн занадто вже різняться… То, може,  й собі зійти на панібратський тон? А от візьме й не зійде. Чого це він має танцювати під чужу, м-гм… дудочку! У нас і своїх…

– Рад за бєларусов, Алєксандр Грігорьєвіч. А вот нашім рєбятам надо падсуєтіца.

– Та ваші тоже нє ликом шити…. Ти ж панімаєш, Пєтя, прємія – ето ігра!

–  І только?

– Можно сказать і так: палітіческая ігра. А штоби пісатілям нє било абідно, слєдуєт утачніть: палітіческая ігра, пасрєдством літєратурних тварєній. Нє абідяца літєратори за такоє?

– Ні в жізнь!

Панасенко раптом пожвавішав, бо відчув під собою свого, якщо й не коника, то ішачка точно – категорична рішучість і цинічна прямолінійність нерідко залишали перемогу за ним не тільки у розмовах на «найвищому рівні», а й у конкретних справах  такого ж масштабу. Тому він не став поступатись ініціативою:

–  Наші пісатєлі любят вніманіє і ласку властєй.

–  Только украінскіє?

–  Всє!

Проникливий Ломаченко ухопив войовничу щирість у словах українського колеги й вирішив підіграти:

– Сагласєн. Поетаму Свєтачку я паздравіл уже в тот дєнь, када прішло ізвєстіє із Стокгольма[30].

«Навіть так!» – ледь не вигукнув Панасенко, бо справді цього не чекав. І той каркас  розмови,  який уже начебто почав  складатися на його користь, раптом  захитався.

– Воврємя ви,  –  мовив Петро Остапович. – Ну і што Свєтлана Алєксандровна?

– Конєчно обрадовалась! Вєдь нє каждый дєнь єйо паздравляют, тєм болєє прєзідєнти.

Надто країни, до якої її громадянка повернулася тільки два роки тому після тривалої відсутності…   І чого він на неї в’ївся! Яка там іще дисидентка – у неї ж, схоже, все на поверхні! Що в душі – те й в очах, а що в очах – те й на язиці та на кінчику пера. Норовиста? А це вже від професії. Коли Сашко Ломаченко ще керував радгоспом, Світлана Алєксієвич таких як він чехвостила  у своїх газетних дописах у хвіст і в гриву. Саме це   «бацькай» їй і зарахувалося?

– Тєпєрь надо би какую-нібудь ейо кніжку іздать[31], Алєксандр Грігорьєвіч…

Ломаченко зрозумів натяк. От дипломат! І воно йому потрібне? Тож зараз він одпаяє…

–  Кніжкі – ето харашо! Я Свєтланкє прямо сказал: ваше творчєство нє аставіло равнадушним нє только бєларусов, но і чітатєлєй ва многіх странах міра. Очєнь надеюсь, што ваша награда паслужіт нашєму гасударству і бєларусскаму народу.

–  А ета возня в срєдє вашей апазіціі і за рубєжом, атнасітєльно ейо видвіженія кандідатом в прєзідєнти…

Ломаченко насторожився – не любив він цієї теми. У будь-якому контексті не терпів, а тим паче, у зв’язку з  лавреаткою. Можна було м’якенько відійти од цього питання, та Ломаченко не витримав:

– Канчай, Пєтя, ти же умний чєлавєк! Какой із Алєксієвіч прєзідєнт? Желать всє могут. Жєлать не возбраняєца. Только я думаю, што прєзідєнтство нужно Алєксієвіч, как зайцу… сам знаєш што. Єй вон і дісідєнтство шьют, то біш, участіє в апазіціі, но я к етаму атнашусь спакойно. А патом… Ти развє, Пєтя, нє знаком с нашім законодатєльством? Понімаю, тут со сваім праблєми…

Лукашенко зробив паузу, щоб промацати, як сусідній президент сприйняв це зауваження… Та Панасенко мовчав. А позаяк дихати став начебто  глибше, то Олександр Григорович не без задоволення збагнув, що він «достал Пєцьку».

– Ти нє сєрчай, я же па-сасецкі, па-дружескі… Я сам радную канстітуцію прасматріваю єдва лі нє єжеднєвно, ібо нє всьо помню. Так я же во-о-он сколько на посту… А сєйчас хатєл тібє, Пьотр Астапич, сказать, што наше законодатільство запрєщает балотіроваца в прєзіденти людям, радівшімся нє в Бєларусі.

От тобі й на! От тобі й Ломаченко! Перший козир із твоїх рук, Петрику, вибили. Втім, це ще не кінець...

–  Ну і гдє же Свєтлана Алєксандровна раділась?

–  На Украінє гдє-то.

Панасенко стрепенувся: о, хоч щось нагодилося! Ану, ану…

– Та нє «гдє-то», Алєксандр Сєргєіч, а в городє Станіслав. Слихалі про такой? Івано-Франковском нинче клічут. А ето, как ви…, – Панасенко став набирати обертів, – самі панімаєтє, нє Лєвобєрєжьє, нє Слобожанщіна, даже нє юго-васток, а самая, что ні на єсть Западная Украіна. Мало таво – Галіція… Галичина, себто, Олександре Григоровичу!

Могла б нагодитися пауза, та Ломаченкові вона була ні до чого.

–  Ну і што ето значіт?

– А то, што наші ушлиє западенці нє прємінут етім васпользаваца і паднімут нобєлєвскаво лаурєата-2015 на свой, вєсьма вмєстітєльний щіт.

Пауза. Обидва президенти мовчали, хоча в обох було що сказати одне одному. І тоді прохопився Ломаченко, хоча й не тим, що було «на умі». Він став відходити убік.

– Пісатєль – ето совєсть націі, єму Богом прєдпісано бить апазиціанєром. Как гаварят, затєм і щука в озєрє, штобы карась нє дрємал. Ти лучше скажи, чєво званіл…

Про карася це ти, Григоровичу, загнув – який із тебе карась, ти калірована щука! Щупак! Та й у мене певний досвід за плечами накопичився.

– А скажи-ка, Алєксандр Грігор'євіч, кто Свєтлана Алєксієвіч по національності?

–  Знаю, на што намекаешь. Конечно же, што-то  украінскоє в крові єсть, нє случайно же – Станіслав. Но дєвочка закончіла среднюю школу в нашем Гомєлє.

Віват, Петрику! Слава! Удача повертається до тебе.

–  Нє в Гомєлє, гаспадін прєзідєнт, а в Гомєльской області, в сєлє Копаткєвічі. И нє «што-то украінскоє в нєй єсть», а ейо мама      –  чістакровная украінка.

Ломаченко знову не скористався паузою, а вигукнув одразу:

– Прєкрасно! Відішь, ми с табой, Пєтя, чєрєз Свєточку родствєннікі! Єслі би ти сєйчас находілся  здєсь,  моглі би ето аткритіє  і абмить. А тіперь што…

– А тіперь падайдем к главному, Алєксандр Грігорьєвіч. Я думаю, што Свєтлана Алєксандровна  планіруєт паездку па Украінє. Уже в статусє лаурєата Нобєлєвской прєміі, разумєєца. А гдє паєздкі – там абщєніє с народом, в том чіслє і пасрєдством прєсс-конфєрєнцій. Хатєл би замєтіть, што всьо сказанноє новоіспєчьонной лаурєаткой всєцєло будєт аставаца исключітєльно на йійо совєсті. Штоби нє путалі туда Украіну.

–  Пє-є-тя, радной! Ти мнє для  етаво  і званил? Нє пєрєжівай, Свєта – нє дура.

–  Я пазваніл, штобы паздравіть…

–  Всєво ліш?

–  А развє эта нє повад для званка?

–  Да я же нє протів. Просто єщьо пєрєваріть надо.

Уже, коли клав слухавку на стіл, Панасенко подумав, що все ж таки «дістав» Ломаченка, та задоволення через те не відчував. Якоюсь бляклою видалась розмова. Ніби й на його користь, але… Чого він досяг? І що Ломаченко, як би там не було, збирається «переварювати»? Значить, щось його збентежило…

Але нічого «переварити» Ломаченко не встиг. Як тільки у слухавці замовк приглушений драматичний баритон Панасенка, пролунав іще більше приглушений ліричний тенор Пукіна. Лукашенко ледь здригнувся й напружився.

–  Прівєт, Саша.

–  Добрий дєнь, Владім Владімич.

–  Нєбось, са сваім Панасєнкой, план ачєрєднова пєрєварота абсуждалі?

Ломаченко знав: ВВП такою своєю, чисто чекістською, обізнаністю постійно намагається вразити співбесідника, мовляв, бач, як поставлена у мене комунікаційна служба! Та воно отією повторюваністю вже почало дратувати. Позаяк Олександр Григорович  теж не ликом шитий. Знає: Пукіну  не тільки  відомо, з ким він щойно «трєпался», а й про що – послідовний чекіст, либонь,    навіть через відео устиг ними обома налюбуватися. Тож і сказав президент Білорусі відповідно:

–  Пєтя паздравіл мєня з Нобєлєвской пабєдой.

–  А ти-то када успєл?

–  Ну, я в смислє Свєтлани Алєксієвіч…

–  Вот і я в том же смислє. Смущьон?

–  Чєм?

– Ну тєм, што случілось… Ми прінімалі  всє мєри, но помєшать, к сажалєнію,  нє смаглі.

–  Я панімаю. І прєтєнзій  нікакіх нє імєю.

– Єшчьо чєво нє хватало! Прєтєнзіі… Прєтєнзіі, Саша, дєржі для сібя. То Шєрємєта мнє падсунул, а тіпєрь вот ета мадам. Нобєлєвскій лаурєат… Ти знаєш, какая ето бомба? Хотя би догадиваєшся? Чувствую, нєчєво ти нє понімаєш. Патаму і побєжал паздравлять сваю лаурєатку. Ти хатя би рукі єй нє целавал?

– Я же па  тєлєвізару… В смислє, рєбята падсуїтілісь і саабщілі, што я паздравіл…

– Находчівый ти, Саша, ізобрєтатєльний. Хатя… Мог би і  лічно пасєтіть на дому і всьо же пацелавать ручку.

–  Владім Владімич…

– Да ти, Саша, нє дуйся. Сітуація, каторая закручіваєца, виглядіт намного  сірьйознєє, чєм тібє прєдставляєца. Вот-вот твая лаурєатка начньот   лєтать па всєму свєту.

–   Ну і пусть сібє лєтаєт, может, бистрєє надломаєт крилишкі…

–  Небось, ти об этом позаботішся?

І тут Ломаченко сказав те, чого від себе ніяк не чекав:

–  А ето уже нє па маєй часті, Владімір Владіміравіч…

–  К-ккак ти сказал?

Ломаченко мовчав. Та Пукін швиденько схаменувся і не став доскіпуватись. Навіщо – «ми ещьо сачтьомся».

– Нє шуті, Саша, так большє, ти же знаєшь у нас такого нє любят. А сєйчас, как говоріл адін очєнь сімпатічний   пєрсанаж із фільма «Сємнадцать мгновєній вєсни» – дружіщє –  фільтруй базар. Пока же  – ауфвідерзеєн. Молодєц, что так орігінально паздравіл свою лаурєатку. Пусть забавляєца, но всьо же патрудісь прєдупрєдіть, штобы забавлялась асматрітільно. Начіная са вчєрашнєго дня, слова етай мадам  сталі пріобрєтать іной вєс, болєє значітільний. Бєзусловна, у нас хватіт тєх, кто будєт рвать йійо на куски, но і другіє рібята дрємать нє будут. Ти міня понял? Только нє гаварі, чшо ето прєдупрєждєніє нада било швєцкім умнікам адрєсавать, каториє іспєклі лаурєатку, ето, Саша,–  твая праблєма.

Ломаченку слід було б зауважити, що проблема є нашою спільною, «гаспадін Пукін», але  втримався. Лишень сказав:

–  Всьо я понял.

Міг додати «і сдєлаю всьо, што в маіх сілах», та не бажав продовження розмови, бо в нього раптом розболілась голова.

Не лише у переносному, а й у прямому розумінні.

Якби Світлана Алексієвич почула ці розмови, до душі вони їй, звісно,  не припали б. Але не тим, що саме спонукало Панасенка зателефонувати Ломаченку, не репліками білоруського керманича, не  тривожними підозрами колишнього москвинського чекіста. Усе це складає типовий «джентльменський набір» політиків, і нічого тут немає ані дивного, ані викличного. Принаймні, у політиків країн пострадянського простору  саме так і заведено. Недаремно ж  Світлана Олександрівна, за рік перебуваючи «в гостях у Дмитра Гордона», скаже, що «политики – несчастные люди», оскільки далеко не завжди роблять те, що їм хочеться, та й живуть не так, як слід було б жити.  Вразило б лавреатку те, що,  обравши темою розмови письменницю, усі три гаранти  й словом не прохопилися ні про літературу взагалі, ні про її твори зокрема. Вразило те, чого вона й чекала, з чим зіштовхувалася багато-багато разів, але з чим ніяк примиритися не може. Важко, ой як важко спинаються на ноги колишні радянські республіки,  ступивши  на шлях незалежних держав! І головна причина в тім, що  молодими державами почали опікувався переважно колишні гуманітарії? Ні, шановна пані Алєксієвич, помиляєтеся. То не причина, а лише факт. Вацлав Гавел теж із «ліриків», а не з «фізиків». А ще… Махатма Ганді та Джавахарлал Неру –   юристи, Джохар Дудаєв – льотчик, Звіад  Гамсазхурдіа – філолог. У перших двох, як кажуть,  вийшло, а в других, стількох же, ні. Бо останніх знищили. Станіслав Шушкевич був фізиком без лапок, через що теж не втримався, добре, що фізично уцілів. Хто прийшов натомість? Єльцин, Кравчук, Назарбаєв, Ніязов, Карімов, Снєгур і так далі – компартійні годованці, нескінченно далекі як од «фізики», так і від «лірики». От і маємо…

Не все так просто. А от, що сучасні політики  часу на книжки не гають  – тут влучено в «десятку». Усі тюпають слідом за Брежнєвим, який «кніжек нє чітал». Услід за високим начальством  «нє чітают кніг» їхні помічники, радники з порадниками. Власне, читають, але що? Краще б про таке й не заїкатися. Діалектику державні мужі вчать  «не по Гегелю». Відтак поза високою – державницькою! – увагою спершу опинилися  продуценти книжок, тобто, самі письменники; потім – видавництва; затим – книжкові магазини; далі – бібліотеки. А мимохіть: неприпустиме згортання гуманітарного сектору у дитячих садках, у школах, у коледжах-вузах-вишах. Що в результаті? Слово  –   найголовніший, найцінніший, найнеобхідніший  винахід людства – відтісняється спершу на задвірки суспільства, а невдовзі й на смітник. Наслідок? Притупляється розум, міліють душі, загострюється   агресивність. Тоді як слово розвиває людину, виховує з неї Особистість, виставляє її ув яскравому блиску різносторонності, відсутність слова  істоту на двох ногах уніфікує, робить її не розсудливо-ініціативною, а приречено-слухняною.

Світлані Алексієвич відкрився зв’язок: як тільки політики перестали читати книжки, серед критиків замелькали заяви, буцімто слово  уже втратило свій колишній вплив на людську свідомість. Це стало об’єктивним визначенням, чи воно кимось замовлене? Як би не було, згортання «книжкової сфери» у суспільстві помітили всі. Люди з совістю забили тривогу, та їх не підтримали.

Ні, Ломаченко не виконав прохання (наказу?) Пукіна і ні в чому Алексієвич не застеріг. Більше того, невдовзі, під час зустрічі з будівельниками Білоруської АЕС та мешканцями Островезького району заявив, що, «просмотрев по диагонали» дещо з творів Світлани Алексієвич,  відзначив «своеобразный стиль, но это тоже реальность», відтак радий за неї – перший  Нобелівський лавреат на всьому пострадянському просторі, і звідки – з Білорусі! Та вже за два тижні Олександр Григорович виголошує наступне:

«Скажу относительно тех отдельных «творцах», творческих личностях, даже о  лауреатах Нобелевской премии, которые не успели еще ее получить, выехали за пределы страны и попытались ушат грязи вылить на страну».

Дивовижна послідовність. Особливо, коли взяти до уваги, що за всі дні, на всіх зустрічах із громадськістю після проголошення її лавреаткою, Алексієвич нічого такого ні про Білорусь, ні про її турботливого очільника не казала. Хіба все через оті кілька слів, стосовно Криму й Донбасу… «Це – окупація. Це – іноземне вторгнення»… Так вони ж були мовлені у Мінську…

Значить, знову – ВВП?

А український ґарант… Випуск яких книжок білоруськими державними видавництвами мав він на увазі? Хіба забув, що на протилежному кінці умовного телефонного дроту, не хто-небудь, а неповторний Олександр Ломаченко? Так, він нібито привітав  лавреатку, звісно, при цьому начебто заявив, що її літературна перемога, це перемога всієї Білорусі… Але! Взяв і  заборонив транслювати білоруськими телеканалами церемонію вручення білоруській громадянці Нобелівської премії. Напередодні білоруські ж активісти зібрали довжелезний список прізвищ під проханням показати хвилюючий епізод по вітчизняному ТБ, послали  листа своєму президентові, але президент не пішов назустріч своїм громадянам.

Знову ВВП: «нє митьйом – так катаньєм»?

Та рядові співвітчизники Світлани Олександрівни не опустили рук: у день, коли надійшла звістка, що Нобелівським лауреатом стала білоруска, у Мінську зникло «Шампанське»…

      Вони ж, мовби з іншого  світу. Ніякого зв’язку з тим, чим людина займається. Жодної цитати із жодної її книжки. А там же ж стільки всього! І головно, не Світланою видумане, а висловлене людьми, які стільки в собі носять! Мимоволі скажеш: та саме життя є художнім текстом. Тільки не в розумінні вимислу, а через оформлення знакових, реальних своїх проявів.

Колись така спільнота як «советский народ» була «самой читаемой» спільнотою «в мире». То що ж трапилося? Не ті книжки читали?  Це – окреме питання… Але ж – читали! А як, прямо тобі знавісніло, читали, коли стільки досі «запрещенных тем» ринуло на сторінки газет, журналів, книжок! Тільки самвидавські наклади сягнули мільйонних накладів. Якби так пішло далі…

Аж  не пішло. Не захотіло? Йому не дали. Не дозволили. Спершу, через штучне подорожчання паперу, стали скорочуватися тиражі-наклади. Згодом – закриватися газети, альманахи, журнали. Настав час, і факт видання окремої справжньої книжки сягнув рівня  події. Книжка… А яким накладом? З 10-30-50-100, як було колись, тисяч примірників, до 3-2-1 тисяч, навіть до 500-300-200-100 одиниць. Зате масово стала плодитися літературна попса.

Політики «кніг нє чітают». Вони дивляться «95 квартал». А за ними й решта піплу.

Виступаючи з приводу вручення премії, Світлана Алексієвич скаже, що до цього дня вона йшла упродовж сорока літ. Начебто стандартна,  відтак малозначуща фраза.  Але в нашому випадку… Виходить, була установка на премію? Ще отоді, коли в далекому 76-му, на двадцять дев’ятому році власного життя провінційна журналістка Алєксієвич підготувала до друку книжку «Я уехал из деревни»?  Упорядковано потужну добірку монологів тих, хто, в пошуках кращого життя перебрався із села до  міста…

Ідея саме такого повороту у вже наче й не на журналістській, а на літературній стезі, осяяла Світлану не раптово. Давно приглядається до читачів-нечитачів, не лише відповідає на їхні запитання, а сама в них запитує, і що далі, то все більше захоплюється здатністю людської пам’яті. Не стільки з точки зору  глибини, як надійності. Люди можуть пам’ятати таке, а потім видати, що ніяким фантазіям, жодним вимислам не до снаги. Так навіщо видумувати? Навіщо виплітати чудернацькі сюжети, коли тими сюжетами переповнене реальне життя! Мабуть, усе ж таки відходять у минуле романи в класичному розумінні, з нагромадженням чисто авторських колізій, черга за…

Хоча б, за публіцистикою. За тим, що базується на  реальному факті. І завдання журналіста-публіциста-письменника доступно оформити  його, закомпонувати у вервечці інших фактів і винести на люди. Світлана навіть сказала якось на зустрічі з десятикласниками, що художнім є  вже саме життя.

І вона у прямому розумінні слова пішла в люди. Між люди. З мікрофоном у руках.

Те стало    першою сходинкою до «нобеля»?

Запитання витікає із дороги, довжиною в сорок років. Та й у часі збігається: у 27 відбувся «старт», у 38 з’явилася перша книжка, в 67 (за сорок років після старту) – жадана премія. І нехай «старт» не став книжкою, бо за командою з ЦК Компартії Білорусії видавці набір слухняно розсипали, рахунок на кілометри-роки відкрився.

Так виходить, але погоджуватися з цим не хочеться. Бо тоді вимальовується постать затятого літературного ремісника-прагматика, який, будь-що пнеться вивищитися. Вона ж, ота фігура, не зовсім узгоджується з реальною особою – Світланою Алєксієвич. Тим паче, що наступною «сходинкою» треба вважати книжку «У войны неженское лицо». Колишні фронтовички, яким пощастило вижити у пеклі жахливої війни, – санітарки, льотчиці, снайпери, перекладачки, лікарі, медсестри, радистки – примусили себе поділитися з журналісткою  найболючішими спогадами зі свого життя, а вона скористалася цим задля власної слави…

Так не буває. Біль не має обличчя. Власне, маску можна начепити будь-яку, але…

«Мы только недавно, лет восемь назад, нашу Машеньку Алхимову нашли. Ранило командира артдивизиона, она поползла его спасти. И перед ней разорвался снаряд. Командир погиб, она доползти не успела, и ей обе ноги раскрошило. Мы ее несли в медсанбат, а она просила: „Девочки, пристрелите меня… Кому я такая буду нужна?..“ Так просила… так просила… Ее отправили в госпиталь, а мы дальше пошли, в наступление. След ее потерялся. Мы не знали, где она, что с ней? И куда только не писали, нам никто ответить не мог. Помогли нам следопыты 73-й школы города Москвы. Они нашли ее в Доме инвалидов. Она все эти годы по госпиталям кочевала, ей десятки операций сделали. Она матери своей не призналась, что живая… Можете себе это представить? Вот что такое война… Мы ее привезли на нашу встречу. Она сидела в президиуме и плакала. Потом ее свели с матерью… Через тридцать лет они встретились…

     Война и теперь нам снится. То бежишь в укрытие, то на другую позицию. Проснешься — и не верится, что живая… А вспоминать не хочу…»

Під таке не маскуються і таким не макіяжаться. Таким не торгують. Таке вислуховується вживу, записується і видається на люди  тільки з однією метою: запобігти злу. Ставиться на кін комфорт власної душі, стан власного здоров’я, звісно ж, і кар’єрні перспективи, оскільки запобіжні гальма свідомості тут не спрацьовують. Розум умовкає. За все відповідає  серце, а воно воліє одного: таке не повинно повторитися…

«Когда я расскажу вам все, что было, я опять не смогу жить, как все. Я больная стану. Я пришла с войны живая, только раненая, но я долго болела, я болела, пока не сказала себе, что все это надо забыть, или я никогда не выздоровлю. Мне даже жалко вас, что вы такая молодая, а хотите это знать…» 

      «Мужчина, он мог вынести. Он все-таки мужчина. А вот как женщина могла, я сама не знаю. Я теперь, как только вспомню, то меня ужас охватывает, а тогда все могла: и спать рядом с убитым, и сама стреляла, и кровь видела, очень помню, что на снегу запах крови как-то особенно сильный… Вот я говорю, и мне уже плохо… А тогда ничего, тогда все могла. Внучке стала рассказывать, а невестка меня одернула: зачем девочке такое знать? Этот, мол, женщина растет… Мать растет… И мне некому рассказать…

Вот так мы их оберегаем, а потом удивляемся, что наши дети о нас мало знают…» 

       «…Мы пошли с подругой в кинотеатр, мы с ней дружим скоро сорок лет, в войну вместе в подполье были. Хотели взять билеты, а очередь была большая. У нее как раз было с собой удостоверение участника Великой Отечественной войны, и она подошла к кассе, показала его. А какая-то девчонка, лет четырнадцати, наверное, говорит: „Разве вы, женщины, воевали? Интересно было бы знать, за какие такие подвиги вам эти удостоверения дали?»

Суспільство прийняло  «Последнего свидетеля» (1985). Надто  у варіантах:  «Соло для детского голоса», «Сто недетских колыбельных», «100 недетских рассказов». Доброзичливо сприйняло, позаяк усе ще маловідома журналістка Світлана Алексієвич цього разу змусила дорослих послухати,  як сприймають  війну діти. Через розповіді таких же дорослих, кому в часи людського божевілля 1941-1945 було по 6, 7, 8, 9, 10, 11 і 12 років…

«.Ходили мы с огромными животами, я, например, могла съесть ведро супа, потому что в этом супе ничего не было. Сколько мне будут наливать, столько я буду есть и есть. Спасала нас природа, мы были как жвачные животные. Весной в радиусе нескольких километров вокруг детдома не распускалось ни одно дерево, мы съедали все почки. Ели траву, всю подряд ели. Нам дали бушлаты, и в этих бушлатах мы проделали карманы и носили с собой траву, носили и жевали. Лето нас спасало, а зимой становилось очень тяжело. Маленьких детей, нас было человек сорок, поселили отдельно, и по ночам рев слышался очень долго. Звали маму и папу. Воспитатели и учителя старались не произносить при нас слово «мама». Они рассказывали нам сказки и подбирали такие книжки, чтобы там не было этого слова. Если кто-то вдруг произносил «мама», сразу начинался рев».

     «Они нас расстреливали в упор. Это было страшно. На дороге лежали убитые. Отец просил: «Закрой глаза, сынок… Не смотри…» Я боялся смотреть и на небо — там было черно от самолетов, и на землю — везде лежали убитые. Отец упал и не поднялся. Я сидел над ним и просил: «Папа, открой глаза. Папа, хоть на минутку открой глаза». Какие-то люди кричали: «Немцы!» — и тянули меня с собой. А я не мог понять, что отец больше не встанет, что вот так в пыли на дороге я его должен бросить. На нем нигде не было крови, он будто спал. Меня от него оттянули силой, но много дней я шел и оглядывался, ждал, что отец меня догонит. Я не мог поверить, что его нет. Так остался я один и в одном суконном костюме».

Суспільство почуло й здригнулося. Сорок літ, як усе закінчилося, а такої правди про те, що здатні чинити   люди,  ми ще не відали. Раділи з’яві «Василия Теркина» Твардовського, вітали «Прапороносців» Гончара, хвалили Симонова за «Живых и мертвых»… Сотнями видатних і не дуже повістей і романів відзначила радянська література «подвиг советских  людей» у «священной войне», а такого, як в отому, що видала журналістка із Мінська, ще не чули. Точніше, чули – у приватних розмовах і мимохідь, а щоб сконцентровано винести на загальний суд… Зовсім інакше усе сприймається, якщо відкривається одразу всім.

Журналістка Алексієвич винесла і відкрила. За тридцять літ, виступаючи з нобелівської трибуни, вона, в одному місці, мовить зовсім не те, що мала б мовити – ну, не йшла вона до «нобеля»! Ні упродовж сорока, ні протягом тридцяти-двадцяти-десяти літ. Починаючи з 1976 року, мужня жінка невисокого зросту, з відкритим обличчям і негучним голосом  рухалася стежкою  глибинного осягання Людини. Крізь невимовний біль. Який підстерігав її  на кожному кроці.

Хіба таким  гендлюють?

А «доброзичливці» почали піднімати голови: чи не затягнувся процес «осягнення»? А тут іще голоси захоплення  зусібіч… То закиньмо у суспільне середовище першу засторогу: Алексієвич – не письменниця! Її витвори – не результат художньої творчості, а всього лиш репортерська, журналістська констатація. Невибаглива до примітивності. Знана московська белетристка Татьяна Толстая навіть гидливо зауважила, що Алексієвич «пишет грубо», та  навіть не пише, а безсоромно піариться «на вижиманиях слез»!

На деякий час білоруські письменники витончено притлумили голоси таких «критиків»: 1983 року Світлану Алексієвич прийняли до Спілки письменників. Та ще й за рекомендаціями тих, кого знають не лише в БРСР – СРСР, а й далеко за їхніми межами. За послідовну авторку поручилися, зокрема,   Алесь Адамович, Василь Биков, Янка Бриль. Перед виходом у світ «Последних свидетелей», коли знов почали виникати певні «тертя», таке визнання стало дуже доречним. Крім того, воно ще й додало снаги для роботи над  «Цинковыми мальчиками» –   нестямна правда про «Афган». Скільки патоки вилито про «воїнів-інтернаціоналіств», і раптом…

«Он убил человека… Мой сын… Кухонным топориком, я им мясо разделывала. Вернулся с войны и тут убил… Принес и положил утром топорик назад, в шкафчик, где у меня посуда хранится. По-моему, в этот же день я ему отбивные приготовила… Через какое-то время по телевидению объявили и в вечерней газете написали, что рыбаки выловили в городском озере труп… По кускам… Звонит мне подруга:

     – Читала? Профессиональное убийство… Афганский почерк…

     Сын был дома, лежал на диване, книжку читал. Я еще ничего не знала, ни о чем не догадывалась, но почему-то после этих слов посмотрела на него… Материнское сердце…

     Вы не слышите собачий лай? Нет? А я слышу, как только начинаю об этом рассказывать, слышу собачий лай. Как собаки бегут… Там в тюрьме, где он сейчас сидит, большие черные овчарки… И люди все в черном, только в черном… Вернусь в Минск, иду по улице, мимо хлебного магазина, детского садика, несу батон и молоко и слышу этот собачий лай. Оглушающий лай. Я от него слепну… Один раз чуть под машину не попала…

     Я готова ходить к могильному холмику своего сына… Готова рядом там с ним лежать… Но я не знаю… Я не знаю, как с этим мне жить… Мне иногда на кухню страшно заходить, видеть тот шкафчик, где топорик лежал… Вы не слышите? Ничего не слышите… Нет?!

     Сейчас я не знаю, какой он, мой сын. Какого я его получу через пятнадцать лет? Ему пятнадцать лет строгого режима дали… Как я его воспитывала? Он увлекался бальными танцами… Мы с ним в Ленинград в Эрмитаж ездили. Книжки вместе читали… (Плачет.) Это Афганистан отнял у меня сына…»

Після такого  помпезні монументи і цілі архітектурні ансамблі на могилах наших бідолашних хлопчиків-«афганців» виглядають просто знущально…

Люди, які більше-менш знайомі з журналістами, але  не знають самої журналістики, думають, що перед «акулами пера» розчиняються усі двері, відкриваються усі таємниці, отож вони знають життя краще за всіх. Облудна думка.  Перед писакою-конформістом життя не квапиться відкриватися в усьому своєму розмаїтті, зате перед допитливим і чесним журналістом воно розгортається з потроєною швидкістю. За совітів же все перебувало під жорстким партійним контролем: намагання журналістів спрямовувала влада. Туди, куди вважала за потрібне. За ширму вдавалося заглянути тільки тим, хто, по-перше, прагнув того, а, по-друге, виявляв наполегливість і послідовність. Та головно, чітко усвідомлював, навіщо він отуди заглядає.

Світлана Алексієвич добре усвідомлювала. І зараз бачить: журналістика доби її молодості геть не схожа на ту, що набирає обертів сьогодні. Безумовно, кількість бажаючих заглянути по той бік зросла в рази, але змінилися мотиви. Тоді надмірна журналістська цікавість зумовлювалася невдоволеністю тим, що коїться навколо, бажанням, докопатися до коренів, тепер же – гонитвою за «смаженим фактом». Нинішній успішний репортер сидить на епатажі, епатажем поганяє, епатаж його везе. Глибини вже не потрібні? Чого ж бо! Якщо в них приховане щось таке, геть сенсаційне, то негайно слід занурюватися, нехай навіть у лайно, і виносити на світ білий. Жодної системи у відборі й оприлюдненні фактів – тільки епатаж. Та ще – «компромат».

Зайве говорити, що на час отримання «нобеля», Алексієвич була вже  сформованою особистістю, яку важко чимось  здивувати. Між тим, здивування не забарилося. З 8 жовтня 2015 року  життя для Світлани Олександрівни  стало продовжуватися через визначення «до премії» і «після премії». Обурила пристрасть політиків до нечитання книжок? Все тільки починається, пані-товаришко Алексієвич. Політики… А про журналістів забули? Хоча б дещо вони прочитали з того, що стало предметом зацікавленості всього світу? Ажніяк не зайве і геть не дивне запитання.  Дійсно, людське серце складніше влаштоване, аніж телевізор. Бо он тільки погляньте (ви вже даруйте), що про вас пишуть: «просто до неприличия глупа», «продукт перестройки», «путается в языках», «махровая националистка», «не любит свою страну»,  в президентську кампанію   «ввязалась для того, чтобы развалить белорусское государство».

Можна так хвацько розмахувати пером, сиріч, совати комп’ютерною мишкою, переглянувши бодай оті кілька, вище процитованих абзаців?

Колишні колеги і розмахують, і совають. Геть не переймаючись, що ними повідане, через істинну щепетильність, не підлягає ні коментуванню, ні поясненням. Бо  виссане з пальця. Хіба що ота «кампанія»… Так, у державі Білорусь президентські вибори конституцією ще не заборонені. Та поруч із тим,  конституція не дозволяє висуватися на президентство  народженим за межами Білорусі.  Звідки ж тоді  оця  жирнюча качка-утка прибилася? А з численних зарубіжних  омутов-ковбань «філіалов рускава міра». Чомусь там вирішили, що коли Алексієвич пише московською, то повинна стати таким собі об’єднавчим фактором усіх зарубіжних московськомовних літераторів. Власне, московськомовних митців узагалі. Спершу нібито лише зарубіжних, та згодом із плавним переходом до  московських митців у межах РФ. На цих підставах пукінські волонтери й заповзялися, було, «проштовхувати» Алєксієвич до високої премії, та коли письменниця не прийняла умов, 2013 року перешкодили їй. А от 2015-го, як зізнався Пукін Ломаченкові, «помешать не смогли». Проте дуже хотіли і ще більше намагалися. Розбіг був такий могутній, що  після отримання премії усі зусилля волонтерів спрямувалися на продукування пліток. Особливо відзначилася якась «Балтология» (неймовірно промовиста назва одного найенергійнішого електронного «ресурсу»!). В особистому ж порядку  зафіксувався російський літератор «нової генерації» Міхаїл Єлізаров.  У бесіді з радіожурналістом, крізь нетрі  вишуканих рефренів, штибу «то єсть», «как би», «ну вот», «да і вааще», «ну, я ні знаю», «ааахрєнєть», «тіпа таво» усе ж таки можна було збагнути, що чоловік не лише безмежно обурений фактом нобелівського визнання Алексієвич, він узагалі не вважає лавреатку письменницею, а тільки журналісткою. І то – вельми посередньою.  Спершу Світлана Олександрівна дослухалася до такого,  потім облишила.

Бідолашні колишні «колеги»… Навіщо видумувати-пліткувати? Хіба мало того, що нинішня  затята демократка Світлана Алексієвич свого часу отримала від радянської влади орден «Знак Пошани»? Що її татко, кадровий військовий, раптом заходився викладати у середній школі історію, вважаючи себе при цьому непохитним комуністом! Навіть перед смертю заповідав покласти йому в домовину партійний квиток… А що ж тепер витворяє його доця? Якої вартості мають бути демократичні погляди  такої журналістки? Додайте сюди, що вона – українка-білоруска – пише москвинською; що вважає своєю батьківщиною не Україну і не Білорусь, а літературу; що  за найвідповідальнішого періоду… нехай не Батьківщини, а всього лиш країни постійного мешкання, Алєксієвич линяє за кордон і сидить там більше десяти літ! Чого втекла? Бачте, як сама всюди охоче пояснює, на теренах благодатної Білорусі не захотіла перетворюватися в «баррикадного писателя». Позаяк із барикади видно тільки  мішень. Їй же потрібні он які обшири – Альпи, Апенніни,  Єлисейські поля, Боденське озеро, скандинавські фьорди… Сховалася за бугром, де збиралася повернути собі нормальний погляд на життя, позаяк на просякнутих совкізмом бруківках, асфальтівках, а надто – ґрунтівках вона його стала втрачати. Нехай інші лишаються там, де «мама їх народила». Нехай «барикадяться». Нехай сліпнуть і чадіють біля заграв од автомобільних шин та глухнуть од вигуків «Ганьба!»  і «Геть!» Ми ж повернемося, коли все не лише вляжеться, а й облаштується «по-європейськи».

Те, що вона пише, не видають у рідній Білорусі? Зате з рук   виривають видавці Польщі та Німеччини, Англії та Франції, Італії та Швейцарїї, Японії та США, Китаю, В’єтнаму, Болгарії, Індії… І, звісно ж, України і навіть Московії. Сотні видавництв! Загальний наклад зарубіжних видань лише «Чорнобыльской молитвы» сягнув 4 мільйона примірників. Почали гавкати, мовляв, яка несподіванка – нобелівська лавреатка! Тобто, –  ні сіло, ні впало. Загавкали, та невдовзі перестали. Бо ширше розкривши очі, побачили, що вже 2001 року, коли тільки «сховалася за бугром», отримала премію Ремарка (Німеччина), Національну премію США, затим пішли літературні відзнаки із Московії, Польщі:  премії Курта Тухольського, Андрія Синявського,  імені Гердера… Отримала навіть Міжнародну премію світу німецьких книготорговців, що вже точно означає: її книжки не лише охоче друкують, а й так же купують а отже – читають. То ж не кажіть, вельмишановна Світлано Олександрівно, що, як ви чудово висловилися, – логоцентризм (явище, у центрі якого на  сторожі[32] стоїть Слово) – у нашому житті поступово втрачає силу. Не вважайте, дорогенька, буцімто із  слів «ушла  энергетика». Те, що вони «книжек не читают» – не показник. Просто вони оглухли й осліпли у гонитві за доларами й  посадами та  перестали чути Слово й бачити Красу. Просто вони, через попрання усіх мислимих і немислимих моральних чеснот, ринули напролом. По живих і мертвих  людських тілах подалися й відібрали у нас перемогу. Але – не назавжди. Бо Слово живе і лунає.

Виходить, потрібні нашому заклопотаному світові і такі Громадяни Планети, якщо Господь наділив Світлану Алексієвич саме такою долею?

Разом із тим… Хіба мало тільки  оцього, щоб плювати Світлані Алексієвич  межи очі, як кажуть, не відходячи од каси?

То література, усе ж таки, невідривна од політики… Хіба не так? Дуже навіть відривна, надто коли сам митець цурається такої залежності. Але з винагородами не так усе чітко й просто. Та Алексієвич це не хвилює. Вона знає ціну своїй премії. І каже, що не в почестях, не в мільйоні доларів річ, а у визнанні. У тім, на чому саме цього разу зупинили свою  увагу прискіпливі шведські академіки. Для Алексієвич висока премія не мета, а засіб: її тепер знає вже й нечитаючий світ, і надаватиме її словам більшого значення, ніж було досі.  Тож треба зважувати слова, сприяти розвидненню, а не напускати туману. І рухатися далі обраною стежкою, оберігаючи свою письменницьку самотність – запоруку творчої незалежності.

До премії і після премії… Наче ті ж міста і ті ж села навколо, ті ж зали, переповнені слухачами, ті ж самі люди, а видається все якимось інакшим. Не  своїм зовнішнім виглядом, а ставленням до тебе. Дивляться  – та ще й так підкреслено! – з усіх боків, ловлять кожне твоє слово і наділяють кожне таким значенням, якого воно не завжди й варте. Раніше… Та, власне, ось зовсім недавно, неначе так популярно пояснювала суть відмінності між пострадянськими політиками  на зорі незалежності й нинішніми – чули, але не вслуховувалися, не сприймали, а зараз цитують  на всіх перехрестях. Та хоча б дослівно, а то ж із такими «поправками»! Так і мало бути? Либонь. Знала про це з чужого досвіду, та коли торкнулось самої, відчула, яке воно… Так, слід визнати, –  дошкульне, та більше – бридке.

«До» і «після»… Як колись для представників старшого покоління кінець червня 1941 року розділив світ на періоди «до війни» і «після війни». До війни люди були одними, а після неї стали іншими. Та в одному не змінилися: не втомились убивати одне одного. Мимохідь не облишили й звичку брехати і зраджувати. Чому так? Мабуть, через те, що людське суспільство розвивається не саме по собі, не  природно, не еволюційно, а революційно –  з принуки цинічних авантюристів. Купка спритників, користуючись тим, що в людському середовищі час від часу виникають невдоволення, негайно гуртуються у такі собі клани, які іменують партіями. Обіцяють людям кардинальні зміни і ведуть їх «на штурм». Чи то Бастилії, чи то Зимового палацу, або ж Білого дому у Москві, чи президентської резиденції  в Києві. Валять «ненависний режим» (до речі, він щоразу – ненависний), і всідаються на місця його колишніх представників. Ні, не люди з барикад всідаються, а організатори революції, її «вожді» й «польові командири» – хлопці й дівчата  з «партії», себто. Але ні до яких змін, котрих так прагнув народ, і які «партійцями»   обіцялися,   не вдаються. Усе лишається на своїх місцях, а то ще й погіршується. Бо, як виявилося, метою  «партійців» було не покращення життя, а влада. І так – упродовж усієї історії людства. Що ж до національного питання, яке буцімто стало «вопросом пришлого», то тут, шановна Світлана Олександрівно,  Європа не може бути бездоганним порадником, оскільки сама з ним іще як слід не визначилася.  Як не крути, а саме нації –  окремі етнічні природні угруповання! – є надійною основою світової спільноти.  Упритул до того дня, коли Алексієвич отримала  звістку із Стокгольма.

Зраділа? Безумовно. Але не видно, щоб вважала свій  успіх видатною  літературною перемогою. До того ж, виключно власною. У коротенькій промові з приводу вручення премії, Світлана Олександрівна так і сказала: її премія – це низький уклін багатьом поколінням радянських людей, які донедавна мешкали у величезній країні СРСР – у марксистській лабораторії «светлого будущего»  –   уклін їхнім стражданням, їхньому болю через «искушение равенством».  Голоси сотень і сотень цих людей, із мільйонів і мільйонів, чиї страждання  «так и не конвертировались в свободу», з нею завжди. Ті люди  відчували: цій журналістці ми можемо повідати навіть те, що ворушити у своїй пам’яті не хотілося б. Або ж те, що хотілося б розповісти саме цій людині. Тож їхні голоси пролунали навіть у Нобелівській лекції. Більше того, вони стали її головним мотивом.

Хто-небудь помітив це? Оцінив? Адже, либонь, уперше лавреат (лавреатка) заходилася не власними  інтелектуальними одкровеннями  вражати присутніх у залі, а заодно й увесь світ, а тихо й переконливо мовила про Людське.

Хто помітив… Відрадно бачити, що всі, хто взяв участь у церемонії, цим пройнялися  – тривалі, бурхливі й щирі оплески і сльози на очах. А вже як король Карл ХVI, схилившись у поклоні,  тиснув лавреатці руку…

Ота трійця, що нагодилася на почату цієї  розповіді, – як наче з іншого  світу.

А й справді – геть із іншого.

                                                                                           23-25.01.20.                                                                                                                                               

До речі…

6 березня 2022 року, в інтерв’ю кореспондентові Радіо Свобода, стосовно рашистського вторгнення в Україну та позиції керівництва Білорусі з цього приводу, Світлана Алєксієвич  сказала:

      «Ми вже не маємо незалежності, і ми країна-агресор.. Це соромно і страшно. …За законами війни, надання території означає свою співучасть у злочині».

Зухвалість

    Костянтина

    Сушка

   ХХХХ  Промова на церемонії    вручення Нобелівської премії [33]

Ваша Величносте!

Ваші королівські Високості!

Пані та панове!

За традицією, цей виступ личило б  почати словами  глибокої   вдячності  Шведській академії за високу оцінку мого роману, і  я, мабуть, так і вчинив би,  якби до мене з цієї  трибуни промовляли  такі українські письменники як Іван Багряний, Ліна Костенко, Ганна Чубач, Григір Тютюнник або ж Валерій Шевчук. Оскільки ж  ніхто з моїх, як названих, так і не названих  співвітчизників, майстрів красного слова, згаданої честі не був удостоєний, то це дає мені підстави сумніватися не лише в належній компетентності, а й у відсутності прикрої упередженості членів достойної академії. А вже далі доводиться сумніватися також і в об’єктивності їхнього присуду, стосовно мого витвору.

То за що ж дякувати? Хіба за несподівану можливість сказати усьому світові  те, що  скажу зараз. І якщо зміст сказаного виходитиме за рамки урочистої церемонії, то прошу  вибачення, –  в іншій ролі  я себе за цією трибуною  не уявляю.

Достойний винахідник динаміту Альфред Нобель за вісім років до власної смерті (1896) заповідав 31,5 мільйона крон (вартість усього його майна) для впровадження щорічних премій за видатні досягнення в галузі фізики, хімії, фізіології, медицини. А також і літератури – добродій Нобель навіть підказав, що одним із перших лавреатів слід би  назвати Льва Толстого. За десять років, коли премію вже почали присуджувати, Російська академія наук, згадавши побажання покійного шведського колеги, висунула автора «Войны и мира» на високе здобуття, проте Лев Миколайович через  свого знайомого фінського письменника попросив членів Шведської академії…

«постараться сделать так, чтобы мне не присуждали этой премии», оскільки «если бы это случилось, мне было бы очень неприятно отказываться».

Прохання до уваги взяли, премію (за власний, звісно, твір) отримав італійський поет Джозуе Кардуччі, на що Лев Толстой відгукнувся так:

«Это избавило меня от большого затруднения   – распорядиться этими деньгами, которые, как и всякие деньги, по моему убеждению, могут приносить только зло; а во-вторых, это доставило мне честь и большое удовольствие получить выражение сочувствия со стороны стольких лиц, хотя и не знакомых мне, но все же мною глубоко уважаемых».

«Пути» генія, як і «господа», «неисповедимы»? Чого ж бо! Адже  граф ясно сказав, що отримав насолоду («удовольствие») від «сочувствия со стороны стольких лиц». Значить, у разі отримання високої премії, його почуття було б прямо протилежним. Чому? Лев Миколайович виправдовується власним «затруднением» у розпорядженні «этими деньгами», які «могут приносить только зло», насправді ж, мабуть…

Гляньмо спершу, як із цього приводу, мало не за півстоліття,   висловився у своєму щоденнику Олександр Довженко:

«Чого тільки не придумали за останні два десятки років, аби викликати серед людей ретельність, самолюбство, честолюбство. Почесні звання, ордена, медалі, значки, своєрідний почесний загін слави… Нарешті, коли вже не вистачило й сього, а потреба виросла, здавалось, до неба, канцелярії і департаменти духовних продуктів, своєрідні лабораторії слави й її науково-дослідчі інститути винайшли особливу приправу… Почались премії, дважди геройства, почався рекрутський набір в академіки, лауреати… Обсажування їми сотень непотрібних комісій, що однімають у них весь час, заважаючи творити і знати собі ціну і своїм творам, справжню, а не умовно кон’юнктурну.

      Звідси друкування недоношених голих ідей, що вилізли з іхніх мізків, що їх породили, ще голими голопуцьками, ще тільки почавшими формуватися».

Не суть важливо, що йдеться про  ситуацію на одному з гуманітарних напрямків у «зростанні» Країні Рад, станом десь на 20-30-ті роки ХХ століття, головно, що Олександр Петрович, як і Лев Миколайович, не мали пієтету щодо літературних винагород. Різниця лиш у тім, що  селянський син сказав про це прямо, та ще й  он як експресивно, а граф обмежився таким собі розгорнутим делікатним евфемізмом (нічого не вдієш – виховання зобов’язує…). Ми ж, грішні, слідом зобов’язані не тільки сприйняти обидва судження з граничною повагою, а й узяти їх до уваги, позаяк належать вони двом незаперечним геніям. Відтак ми ще й зобов’язані тонко прислухатися до обох висловлювань.

Особисто  мені, вельмишановні пані та панове, вчувається у тих висловлюваннях доволі прозорий  натяк на недосконалість світу, ув якому  випало нам жити. Зокрема, бринить невдоволення однією з інституцій, що заповзялася той світ обслуговувати, переслідуючи при цьому, начебто, вельми благородну мету. Більше того, обидва геніальні – підкреслюю, ге-ні-аль-ні! –  служителі муз своїми зауваженнями  опосередковано висловили недовіру (насамперед, Олександр Довженко) інституціям, одну з яких, до речі,   настав час назвати. Це – Щведська академія, члени якої щороку визначають нобелівських лавреатів. І ще зрозуміло, коли йдеться про визначні досягнення в галузі тієї ж фізики, хімії, фізіології та медицини, де результат конкретно – фізично! – незаперечний. А як, даруйте, визначити ступінь вищості-нищості чи досконалості-недосконалості Красного Слова, продукту духовних намагань! Як можна ставити на одну платформу конкретні формули, чіткі розрахунки й непомітну для ока, і  не чутну на доторк, довіку не приборкану матерію, та ще й братися беззастережно судити, хто й де найбільше і чого саме досяг? Як можна визначати одними мірками (краще –гірше)  відкрите, тобто знайдене людиною те, що існувало у природі завжди, задовго до її з’яви на Світ Білий (зокрема, хімічні елементи, всілякі винаходи), і, виключно створене людиною (вірші, романи, повісті) із нічого, неповторне і незнищенне!

Ми ж визначаємо! Міряємо. Хвацько й самозабутньо. На яких, дозвольте поцікавитись, терезах бралися зважувати, що проникливіше й поетичніше…

Між мною й нею – стіл, на ньому – склянка.

Шорсткими ліктями вона торкалася лискучої стільниці,

В якій відображалась тінь її підпахви.

Краплина поту стигла над виразними губами[34].

чи…

Невже ніколи, як іще недавно,

Моя сльоза від щастя не впаде?

Сумна не осінь, що спішить за нами,

А та весна, що більше не прийде[35].

Свідченням яких приладів довірилися, коли авторові першої строфи присудили Нобелівську премію (1980), творця ж другої навіть не згадали? (Бо, до слова,  турботливі коллеги-земляки  доробок яскравої авторки на високу нагороду навіть не висували…)

Скажете, вчинив я занадто грубо, навіть примітивно, виставивши на одній площині зразочки двох «різних естетичних напрямків, різних творчих методів»? Мовляв, як можна… Що, порівнювати? Зважувати? Оцінювати? Але ж порівнюють! Зважують!!  Оцінюють!!!

Відтак, до чого тут я!

Таким чином, при виявленні «кращого і вищого» у царині  духовного застосовується примітивний вульгарно-прагматичний метод змагальності, в основі чого лежить суперництво. Якщо й далі просуватися у цьому напрямку,  неодмінно дійдемо до категорій спритності,  сили, навіть агресивності, речей, геть не  сумісних із духовним.

Але, так, подейкують,  улаштований  світ. В одному місці штовхають ядро (хто далі), в другому піднімають штангу (хто важчу), за тією ж методою змагаються також інженери людських душ…

Хіба не абсурд?

Дуже схоже. А тому, орієнтуючись на істинне а не на безглузде, нам ніяк не обійти проблему, котру я назвав би Проблемою Творення Іншосвіту (Іншого Світу), бо в нинішньому повноцінно існувати неможливо. Людство не підходить до тупика, воно вже заходить у нього, оскільки, розвиваючись, активно послуговується, у першу чергу, тим набором чеснот і «чеснот», серед яких домінують сила, спритність, суворість, прагматизм, амбіційність, підступність, агресивність. Лагідність, чуйність, доброзичливість,  загострене почуття  справедливості, поетичність не зараховані до реєстру державотворчих, державницьких достоїнств, бо зведені до реєстру побутових, другорядних. Між тим, саме за ними майбутнє, у їхній перевазі, яка згодом забезпечуватиме повноцінний суспільний розвиток, – порятунок людства. Відтак, законотворчі і законодавчі перспективи за тими етносами, у ментальності яких переважають гуманітарні (ліричні) й аж ніяк не технократичні (фізичні) нахили. У цьому контексті я не можу не назвати, ви вже даруйте, пані і панове,  українців, яким притаманні сердечність, тонке відчуття природи, працьовитість, розважливість, співучість. Адже не просто так Провидіння упродовж тисячоліть плекало народ, який удостоїв себе незбагненною культурною спадщиною – близько пів мільйона пісень! Цей унікальний духовний скарб належить не лише українцям, а всьому людству, і він неодмінно має бути використаний, адже ніщо у природі не виникає, не утворюється просто так. Усе значуще, вагоме, величне, створене з подання Всевишнього, обов’язково має бути затребуване. Прийде час, коли світле не просто буде представлене у розмаїтому спектрі характеристик людського існування куценьким промінчиком, а стане основою і запорукою всього Життя. Тож облаштування Іншосвіту – аж ніяк не втеча ід «сумної реальності». Інший Світ – це ті ж розумні книжки, заповідні місця, чесні стосунки, відповідальність за те, що кажеш і що робиш.

Вписуються у конктест щойно сказанного інституції всіляких літературних заохочень, зокрема, премій, і, насамперед, Нобелівської? Жодним чином. Бо, з одного боку згадані заохочення мають у своїй основі принцип змагальності, а з іншого далеко не всі вони є абсолютно незалежними від політичного впливу. Згадаймо лавреатів, вихідців із колишньої Російської імперії та Радянського Союзу. Іван Бунін – політичний емігрант; Борис Пастернак – ледь не такий же емігрант; Олександр Солженіцин – політичний вигнанець; Йосип Бродський – політичний вигнанець; Світлана Алексієвич – майже політичний вигнанець. З цього ряду випадає Михайло Шолохов? Але й тут, подейкують, не обійшлося без відповідної коньюнктури: на межі «хрущовської відлиги» й «брежнєвського застою» Захід поквапився вплинути на ситуацію в СРСР шляхом високого преміювання автора «Тихого Дону».

Про що все це свідчить? Про невідокремленість  високої літературної премії од політики. А то навіть і про значну залежність першої від другої.

Отож, чи можна говорити про об’єктивність рішень Шведської академії у визначенні лавреатів?  Якщо й можна то, либонь, далеко не у всіх випадках. Чому? А тому, що інакше й бути не може. За існуючого ладу речей у світі, жодна інституція – приміром, те ж  релігійне відомство, громадська структура чи якийсь фонд і т.д. – не може бути незалежною та абсолютно самостійною в ухваленні власних рішень. Бо в основі того ладу  залишаються геть суб’єктивні категорії більшого й меншого, кращого і гіршого, що визначається незмінним культом фізичної суті. Натомість об’єктивні категорії світлого й темного, доброго і злого зрештою, шкідливого й корисного до уваги не беруться.

Тож наводжу ще два зразки художніх творів. Ось чим, зокрема,  ділиться з читачем нобелівський лавреат за 1987 рік:

Вчера наступило завтра, в три часа пополудни.

Сегодня уже «никогда», будущее вообще.

То, чего больше нет, предпочитает будни

с отсыревшей газетой и без яйца в борще.

А ось так промовляє до нас поет, ніякими званнями не обтяжений:

І може, за плесом живої води,

Позбувшися втоми  своєї,

Я знову навчуся хотіти туди,

Де сходиться небо з землею[36].

Визначте самі, про що «веде мову» перший автор і на що звертає увагу другий. Водночас спробуйте зважити (якщо, з точки зору літературних снобів, такий намір не межуватиме з блюзнірством), затребуваність одного й другого. Затребуваність щиру, а не продиктовану черговою примхою белетристичної моди.

Нині художня література не має належного впливу на суспільство. Принаймні, отого, бадьоро результативного впливу красного слова, про який солодко речуть філософи та літературознавці, людство на собі не зазнає. І ніколи не зазнавало. Бо не дослухалося й не дослухається до слова. Точніше, чує, але вчиняє по-своєму.  Некоректно доскіпуватися, з якою метою писав  «Дон Кіхота» Мігель де Сервантес Сааведра, Віктор Гюго – «Собор Паризької Богоматері», а Ернест Гемінгвей – «Прощавай, зброє!». Проте очевидно, що  за чотириста літ,  які спливли після Сервантеса, «вітряків» збільшилося у численні рази, а «дон кіхотів» на стільки ж поменшало. На очах усього світу[37] згорів Нотр-Дам де Парі. За проміжок часу, що умістився між виходом у світ роману «дядечка Хема» (1929) і днем сьогоднішнім, мешканці Земної кулі більше 160 (!) разів намагалися з’ясувати стосунки через посередництво виключно саме ЗБРОЇ, у тому числі і ядерної (!), за підсумками чого один тільки СРСР утратив 41 мільйон 979 тисяч своїх громадян, із яких більшість –  мирні жителі…

І це тоді, як з часу заснування Нобелівської премії, її лауреатами в галузі літератури стали 109 осіб[38]. І потік претендентів употужнюється. А художній рівень творів? Він невпинно знижується. За умов змагальності, гонитви за визнанням, за славою, мимохідь, либонь же, й за грошовою винагородою, інакше й бути не може. (Вам, шановні пані та панове, з моїх слів це може видатися  незрозумілим, то поясню:  слова «визнання» й «слава»  виділяю курсивом, підкреслюючи примарність їхнього змісту у нашому контексті). Не випадково коротенький список видатних письменників світу я почав із Сервантеса – саме за кілька років після виходу другого видання «До Кіхота» (1615) розпочинається ганебний період новітньої работоргівлі. Упродовж більше двох століть підприємливі білошкірі мешканці «нового світу» поповнювали власні  трудові  ресурси  за рахунок темношкірих  невільників із Африки. Про це знав увесь світ. У тому числі і його духовний та інтелектуальний прошарок. Проте відчутного впливу на  процес не виявляв жодного. Хіба що прохоплювався меланхолійно  зі сторінок нечисленних художніх видань, зокрема тієї ж «Хатинки дядечка Тома». Світ дозволив авантюристам і пройдисвітам знищити культуру інків, ацтеків та майя, а її носіїв розчинити ув європейському етнічному казані. У тому ж казані опинилися племена апачів, делаварів, ірокезів, могікан, навахо, сіу, черокі і т.д., котрі представляли унікальний (можливо, навіть, перспективніший від нинішнього «цивілізованого») зразок людської спільноти.  Так же незворушно той же світ разом із «прошарком» пережив  український Голодомор. Так же, загалом, незворушно переживає новітню агресію Московії проти України. З цього приводу маю припущення, що світова спільнота, м’яко кажучи, не симпатизує Україні. А не симпатизує, оскільки підсвідомо боїться, що згодом світовий лад визначатиме гуманітарний чинник, а не, як нині, технократичний. Тобто базуватиметься лад саме на тому, що є основоположним у ментальності українців, а також у ментальності багатьох інших етносів, які поки що не є законодавцями так званої цивілізаційної моди. Згадана спільнота, якщо й не абсолютно вся, то її визначальний (з огляду на потужність фінансових потоків) прошарок геть не бажає такої зміни  декорацій у світовому театрі. За існуючого порядку речей на планеті, з урахуванням впливу на той порядок, продукт художньої творчості не споживається світом належним чином. Бо за всю свою історію людство не спромоглося виплодити цілком незалежну інституцію, яка могла б дієво коригувати цивілізаційний поступ землян, базуючись на високих моральних засадах. Усілякі «ліги», «оони», «юнески», «обеесє», «євросоюзи» тощо – карикатурні подоби такої інституції.

До неї наближається й Шведська академія. Усе на світі підпорядковане зискові, матеріальній вигоді, тоді як усе має перебувати в царині виключно духовній. Винагороди за літературний (власне, за будь-який мистецький) витвір націлюють інженерів людських душ (за Сталіним) писати не за покликом душі, а на замовлення. Відтак, сідаючи за письмовий стіл, письменник ставить перед собою чітку мету домогтися високого лавреатства. І мимохіть ставку робить  на розум, а не на серце. Відповідає таке налаштування істинному покликанню митця? Жодним чином. Через те й виходить з-під пера виліплене, вибудуване, а не вистраждане. Тому й падає художній рівень літературних творів. Невпинно! Паралельно, як свідчать гуманітарні  експерти, члени Шведської академії намагаються «радикально розширити класичне розуміння літератури[39]». Звісно, через «повалення найвищого ідола старої патриціанської культури – традиційної інтелектуальної упередженості щодо масових явищ у культурі[40]». Іншими словами, критерій вимог до літературних творів, що висуваються на Нобелівську премію, неухильно знижується. Чим це викликане? Найперше, рівнем таланту самих творів – славнозвісна «попса» усе рідше протиставляється творам справжнього мистецтва, оскільки поступово стає не винятком, а нормою.     Власне, тут спрацьовує такий собі процес взаємного впливу: з одного боку падає  рівень академічних, класичних  вимог, через неухильне падіння художнього рівня літературних творів, а з іншого знижується вимогливість митців до  своїх творів, через  зростаючу невибагливість академічних вимог.    У наявності ж – яскравий і приклад, і доказ митецького, естетичного виродження. А відтак і виродження морального. У підсумку ж – тотальна деградація суспільства.Територія творчості, разом із критеріями визначення результатів творчості, має бути чітко відокремленою од неосяжних обширів сьогоднішнього світу. Бо ця територія недоторканна, священна. Не треба заохочувати письменників. Нічим. Позаяк істинний талант від Бога, то ні в якому стимулі потреби він не відчуває. Хіба в одному – у створенні належних повноцінних умов для своєї роботи. Розуміти це треба так: не заважайте письменникові писати. Не за-ва-жай-те! Взагалі не втручайтеся у життя митця. Не чіпайте його!

P.S. У світлі викладеного,  я мав би зараз сповістити, що відмовляюся  отримувати високу премію, але не кажу цього. Принаймні, гроші я беру. Але не для задоволення власних потреб. Одну частину фінансової винагороди  віддам на впорядкування доріг, вулиць, водогону  й кладовища у моєму рідному селі Бабина[41] на Херсонщині, а другу – на   облаштування Національного заповідника «Хортиця». Дякую за увагу.

1.01.19.                                                                                                                         

Зміст

Як стати лавреатом…………………………………………7

Вдячність Івана Буніна…………………………………...15

Заклопотаність Бориса Пастернака……………………   32

Щедрість Михайла Шолохова…………………………...52

Щирість  Олександра Солженіцина………………..........71

Відвертість Йосипа Бродського…………………………96

Послідовність Світлани Алєксієвич……………………119

Зухвалість Костянтина Сушка………………………….142

Художньо-публіцистичне

видання

Сушко Костянтин Іванович

АНІ РОКУ

БЕЗ ПРЕМІЇ

Нариси-оповідання

Автор цієї збірки –

журналіст, публіцист, письменник.

Працював у запорізьких обласних та міських газетах,  генеральним директором

Національного заповідника «Хортиця».

Видав  більше чотирьох десятків книжок.

Зокрема, про археологічні дослідження

у таврійському степу  упродовж 1967-2003 років;

про вцілілі  вітряки

та степові заповідні осередки України;

збірку оповідань про тварин.

А ще – романи «Інспектор Хорс» та «Ойкумена»

і два літературознавчих  дослідження –

«трансМІСІЯ СЛОВА» та «Лови на Слові».

Окремим циклом виділяються

дванадцять, різних за жанрами та напрямками,

книжок про острів Хортицю.

Член НСПУ, лавреат премії імені Івана Франка.

[1] Далі буде нагода зацитувати висловлювання обох.

[2] Звідси й сучасне «трубадур» –  автор, який у своїх творах вихваляє «сильних світу цього».

[3] Є.І.Замятін (1884-1937) – російський письменник, критик, публицист і кінорежисер. Від сталінських репресій йому  вдалося порятуватися, залишивши СРСР 1932 року. Помер у Парижі, де й похований.

[4] Цитата із книжки Д.А.Волкогонова «Тріумф і трагедія: політичний портрет Й.В.Сталіна» (переклад з російської І.В.Сподаренка).

[5] Нобелівська премія: кінець навігації. (Микола Іванов, «Літературна Україна», №39-40, 26.10.19.).

[6] Тут і далі перед кожним нарисом – дата присудження Нобелівської премії і визначення, за що.

[7] В.М.Муромцева-Буніна (1892-1972) – дружина І.О.Буніна.

[8] Галина Кузнецова (1900-1976) – російська поетеса, запізніла пасія Буніна.

[9] Леонід Зуров  (1902-1971) – російський письменник, спадкоємець архіву І.О.Буніна.

[10] Марк Алданов (1886-1957) –  російський письменник в еміграції.

[11] Тут і далі в лапках  і курсивом подаються справжні висловлювання персонажів.

[12] Стрічаються повідомлення, що, починаючи з 1922 року, Бунін десять разів висувався на Нобелівську премію.

[13] Іван Шмельов (1872-1950) – російський письменник в еміграції.

[14] Марина Цвєтаєва, прибувши  до СРСР, 31 серпня 1941 року повісилася в Єлабузі ( Татарстан), а Сергія Ефрона розстріляли 16 жовтня того ж року у Москві.

[15] Борис Зайцев (1881-1972) – російський письменник в еміграції.

[16] Сантим та ере – розмінні монети, відповідно у Франції та Швеції.

[17] Г.В.Адамович (1892-1972) – російський       поет-акмеїст, літературний критик.

[18] До цього Пастернака шість разів висовували «на Нобеля»: 1946, 1947, 1948, 1949, 1950, 1957.

[19] Василь Зілгалов («Радіо Свобода», [email protected]).

[20] Й.О.Бродський помер 1997 року, маючи від народин 57 літ.

[21] Користуючись художніми  вкрапленнями  у запропоновані сюжети, автор дозволив собі  поруч із рядками, які цілком належить Й.Бродському, наводити  також зразки римованої стилізації власного  виготовлення. Де і чия – читач  розбереться сам. (Звісно, якщо йому це вдасться).

[22] Позашлюбний син полтавської селянки Катерини Йосипівни Корнійчук та студента-медика із Одеси Емануїла Соломоновича Левенсона.

[23] Отдел виз и регистраций – підрозділ МВС СРСР, нині ці функції, зокрема  в Україні виконує Державна міграційна служба.

[24] Натяк, либонь,  на те, що шведи і росіяни живуть неподалік одне одного, через що  бачать  майже одне й те ж, відтак – вони друзі.

[25]Так розмірковував Дмитро Дроздовський у своєму дописі «Лет Демона»  на сторінках журналу «Всесвіт», за два роки після того, як оприлюднив у тижневику «Дзеркало тижня» дописа на таку ж тему «Лев без клітки» («ДТ», №6 (585) – 18-24.02.2006).

[26] Нагибин Ю.М. Пророк будет сожжен. – М. : Книга, 1990.

[27] Виділено мною. – К.Сушко.

[28] Місце розташування Служби Безпеки України.

[29] Відповідно – перший президент СРСР, канцлер Німеччини (з 2004 року) та президент Франції (2012-2017).

[30] Як розповідала сама Алєксієвич, про поздоровлення президента Білорусі вона дізналася з телепередачі, сам же Ломаченко їй не телефонував.

[31] Український президент натякає, що державні видавництва Білорусі не друкують книжки Алексієвич.

[32] Згадаймо Великого Кобзаря!

[33] У ніч з 24 на 25 грудня 2019 року авторові цих оповідок приснилось, буцімто його визнано лавреатом Нобелівської премії за роман «Ойкумена». Прокинувшись, він  злякався, що сон  може стати віщим, тож, про всяк випадок,  склав відповідну промову,  а згодом і   підготував цю книжку.

[34] Із поеми  польського поета Чеслава Мілоша (1911-2004).

[35] Із вірша видатної української поетеси Ганни Чубач (1941-2019).

[36] Це написав Геннадій  Літневський (1951-1989).

[37] 15 квітня 2019 року.

[38] Станом на кінець 2019 року.

[39] Нобелівська премія: кінець навігації. (Микола Іванов, «Літературна Україна», №39-40, 26.10.19.).

[40] Там же.

[41] На жаль, з вересня 2022 року рідне село автора перебуває під московською окупацією.