КОРОНЕНКО Світлана

КОРОНЕНКО Світла́на Анато́ліївна народилася 16 липня 1960 року в місті Фастів Київської області. Вона - українська письменниця і журналістка. Живе і працює у Києві. Перші вірші написала у 5 класі. Друкувалася у фастівській міськрайонній газеті «Перемога». Була учасницею літературної студії при редакції газети. Закінчила Фастівську середню школу № 9 (тоді — російську). З 1979 — студійка літературної студії, якою керував поет Володимир Забаштанський. Після першої вибухової публікації віршів з передмовою Івана Драча у «Літературній Україні» (1978) про молоду поетесу вже писали як про «нашу Рембо».

Була учасницею Восьмої всесоюзної наради молодих письменників 1984 року у Москві. Тоді ж стала лауреаткою премії московського журналу «Юность» за добірку перекладених російською мовою віршів.

Світлана Короненко — одна з яскравих представниць плеяди «вісімдесятників», її вірші є в антології молодої поезії «Вісімдесятники», укладеної і виданої Ігорем Римаруком в Едмонтоні в 1990 році.

Закінчила факультет журналістики Київського університету (спеціалізація радіожурналістика) (1985).

1982 видала першу поетичну книжку «Сузір'я веснянок» у видавництві «Радянський письменник». І відразу була прийнята до Спілки письменників з рекомендаціями Івана Драча, Ірини Жиленко, Володимира Забаштанського. Видала ще дві поетичні книжки «Голос дощу» (видавництво «Молодь»,1988) і «Під світлом летючих псів» (видавництво «Радянський письменник», 1991).

2000 року — перше поетичне вибране «Ворожба на віршах» у київському видавництві «Ярославів Вал». 2003 року в Росії вийшла поетична книжка Світлани Короненко «Ворожба на виршах» у перекладі російською Миколи Іванова. Після 2000 року всі книжки С. Короненко виходять у видавництві «Ярославів Вал».

З кінця 90-х і до 2016 року віршів не писала. Поетичні книжки «Нічний політ»(2009) ї «Зі старого манускрипту» (2014) — це вибрані твори поетеси. 2017-го, після тривалої поетичної перерви, виходить поетична книжка «Вірші з осені». Вона являє собою вже «іншу» Світлану Короненко. Якщо рання Короненко писала білі вірші і верлібри, то Короненко зразка 2017-го — це вже поетеса класичного римованого вірша, часто експериментального. 2018-го виходить поетична книжка «Дебора», 2019-го — «Містерії», 2020-го — «Замовляння на білоруську мову». На вихід кожної книжки з'являються численні захоплені рецензії, а кожна презентація збирає повні зали слухачів. На її вечорах виступають Дмитро Павличко, Світлана Йовенко, Любов Голота, Павло Мовчан, Василь Герасим'юк, Теодозія Зарівна, Валентина Давиденко, Олена О'Лір, Надія Гаврилюк, Валерій Корнєєв… А вечори ведуть Микола Жулинський, Іван Малкович, Наталка Сумська…

Із 2000-го стала літописцем Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. З 1993 року працює на Українському радіо. Працювала в літературній редакції Всесвітньої служби Радіо Україна (1993—1995), готуючи мистецькі програми для українців діаспори. З 1995 р. — у літературній редакції Творчого об'єднання мистецьких програм, згодом — радіо Культура: редактором, заступником завідувача літературної редакції, заступником директора радіо Культура. Була ведучою багатьох прямих ефірів. Готувала програми з найзнаковішими письменниками України — Павлом Загребельним, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Володимиром Дроздом, Анатолієм Дімаровим та багатьма іншими. Сотні поетичних програм з творами українських і закордонних поетів, підготовлених редактором Світланою Короненко, прозвучали в ефірі Українського радіо, як на Першій програмі УР, так і на Третій.

2006 року Українське радіо започаткувало Перший всеукраїнський конкурс радіоп'єс під девізом «Відродимо забутий жанр». Світлана Короненко була головою оргкомітету і «мотором» цього унікального проекту. Конкурс мав великий резонанс і щороку організатори отримували сотні робіт. До журі конкурсу входили відомі письменники і актори (Наталка Сумська, Анатолій Хостікоєв, Лариса Хоролець та ін.), а головою журі був Михайло Слабошпицький. Нагородження переможців конкурсу щоразу перетворювалися на справжні мистецькі дійства і відбувалися у прямому ефірі у Будинку звукозапису Українського радіо.

Чотири конкурси справді відродили на УР жанр радіоп'єси, і сьогодні у його фондах вже зберігаються десятки радіопостановок сучасних радіодраматургів, переможців конкурсу, у виконанні багатьох провідних акторів сучасності. З 2021-го року, після смерті чоловіка Михайла Слабошпицького, працює виконавчою директоркою Благодійного фонду «Ліга українських меценатів» і директоркою видавництва «Ярославів Вал». Веде проект «Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика».

Творчість

1982 — «Сузір'я веснянок» (видавництво «Радянський письменник»);

1988 — «Голос дощу» (видавництво «Молодь»);

1991 — «Під світлом летючих псів» (видавництво «Радянський письменник»);

2000 — «Ворожба на віршах» (видавництво «Ярославів Вал»);

2003 — «Від цього залежить якість життя. Поради лікаря Берсенєва. Володимир Берсенєв. Тримаю удар»;

2003 — «Мертва кров.» Готичний роман Михайлина Омела (Світлана Короненко);

2009 — «Нічний політ»;

2014 — «Зі старого манускрипту» — вірші та есеї;

2017 — «Вірші з осені» - поетична збірка;

2018 — «Дебора» - вірші;

2019 — «Містерії» - вірші;

2020 — «Замовляння на білоруську мову» - поетична збірка;

2024 — «Поезії»;

2024 — «Біблія борщу, або трохи таємниць з української національної кулінарії. Рецепти борщу з кулінарних, етнографічних, художніх книг 1584-2022 рр. з коментарями».

Відзнаки

2006 — премія ім. Д. Нитченка,

2008 — премії імені Володимира Свідзінського, імені Івана Франка, ім. Г.Сковороди,

2010 — премії імені Михайла Коцюбинського, мистецька премія «Київ», імені Олекси Гірника, імені Миколи Гоголя «Тріумф»,

2017 — премія імені Василя Симоненка,

«Дебора» — найкраща українська книжка 2018 року за версією ПЕН (українська поезія),

2019 — премії «Золотий Лев», імені Володимира Сосюри, газети «Літературна Україна» за найкращу поетичну публікацію 2019 року

2020 — премія імені Олекси Влизька, імені Івана Багряного.

Світлана КОРОНЕНКО

ПОЕЗІЇ

***

І коли все мине — і вогонь, і пісок, і гарячий дим,

І терпка та загусла осіння нічна тривога,

Ти залишишся тиха — один на один із ним — з цим папером блідим,

Прохолодним, безумним і строгим.

І коли все мине, як минає зима, чи осінь, чи ніч,

І заплаче чиясь свобода тобі на змучених грудях,

Прибери темні руки з солодких і теплих осінніх жіночих пліч.

Я сама тут, чуєш, побуду сьогодні, сама тут побуду.

І коли все мине, і коли все назавжди мине, як біда чи вірш,

Ти заплач серед ночі, неначе ранкова непрохана скрипка,

Солов’їніше пташки нічної заплач, бо інакше ти просто згориш,

Коли скрипка застогне і пісня вогненна заб’ється у шибку

Простирадла вологі, гарячі й важкі простели.

Так дорогу нам стелять, дорогу смутну і повільну, до вірша.

Перетиснутих слів непритомні, безтямні й тугі вузли

В’яжуть серце чуже до тебе, осінньої, найгарячіше.

Ти заплач так, як плачуть самотні, уперті і горді жінки,

Де подушка холодна плече обпікає у ночі — важкі і темні.

Ох, який же у скрипки цієї голос надранок медовий і п’яно-трункий!

Ох, які в тебе очі вогненні й красиві, і трохи богемні.

Ох, і ніч ця мине, і плече це мине, і пекучий солодкий дим,

І притишить ходу непевну терпка і осіння дурманна тривога,

І залишишся ти — один на один із ним — з цим папером блідим,

Прохолодним, безумним і строгим…

***

Ти йшла по бетонці й від сонця тінь падала поряд тонко.

Твоїх парфумів південна тлінь тьмяніла, важка амазонко!

Ти йшла по бетонці й твоє крило було готове до лету,

Світило сонце і духом тягло солодкого амаретто

З котроїсь кафейки, де темний джин викурював душу на вітер,

І поміж південних і східних рослин блукало достигле літо.

Ти йшла по бетонці й летючий поділ шовкової ретро-сукні

Світився натхненно між сотень тіл сонячно і прямокутно.

Дзвеніла сережка у вусі твоїм і небо було бузковим.

І ти шепотіла про Ершалаїм десь там у краях казкових.

Стояв золотий черешневий день і пахло вином і віршем,

І ти жалілась на тиск і мігрень, і, може, на ще щось гірше.

Цвіли троянди, розплавлений крем м’яко світився на тілі.

Мій бог, амазонки і східний гарем? Крамола чи божевілля?

Горіла бетонка пекельним вогнем і пахла рум’яна м’ята,

І їхав назустріч тремким конем хтось амазонці затятій.

Крило дзвеніло, дзвенів метал, на землю спускалося мрево:

Любові останньої темний шал під пасмами вічного древа.

Любов амазонки чи темний міф? Бетонка горить під ногами.

Стоїть на дорозі зрозпачений скіф і срібно горить амальгама.

У МІСТІ БІЛОГО ЛЕВА

У місті білого лева живе сумна королева,

І тайна там полуднева, й печаль там не поверхнева.

І холодно в місті тому, неначе в притулку чужому,

Не Львів то і не Оклахома, й од холоду там аж судомить.

Живуть там повільні тіні в пилюці гіркій павутинній,

І дивляться очі дитинні із прірви старої провини.

Там шафи стоять задзеркальні, хоча ні ліжóк там, ні спальні,

Й листи хтось читає прощальні, і – знаки всуціль запитальні.

Сумна королева і темна листи комусь пише таємні,

В ній сили нуртують даремні і почуття невзаємні.

У неї у косах вітер і котиться бісер із літер,

Душа її не зігріта й позаду у неї вже літо.

У місті білого лева живе сумна королева.

А в лева голос сталевий і щоки шовково-смушеві.

І повно у нього роботи, і просто суцільні турботи.

Палац його в стилі готик й на кожному шпилі – котик.

Алеї у парках стильні, там вітер гуляє свавільно.

Повсюдно зв’язок є мобільний і екзотичні рослини.

У лева життєва карма – скидати із шиї ярма,

У нього відсутні гальма і завжди стривожена мама.

Та мама – стара левиця, неначе медійна жриця,

Так рівно ходить, як спиця, та лев нічого не вчиться.

У нього юнацькі бздури, хоч шлюби його всі де-юре.

І пурхають теплі амури, й аромомасла все курять.

І тільки в готичні ночі під місяцем світло-молочним

Лев загляда їм у очі й про щось потаємне шепоче.

А легковажні амури, неначе гламурні лемури,

Плюють на печаль і зажуру й співають якісь каламбури.

І що їм усі таємниці, і що їм ті шлюбні куниці,

Місцеві й заморські жар-птиці, красиві й не дуже ті лиця,

Якщо в цьому місті лева живе чудна королева,

В якої печаль полуднева і недостатність серцева.

Вона не виходить із дому: у неї вселенська втома.

І хтозна, де крапка, де кома, й притомна вона чи судомна...

І тільки у дні новорічні тихий відходить відчай

Й тремтять ті худі передпліччя, і зблискують білі свічі.

– О, маско білого лева, печале моя мигдалева, –

У лісі шепочуть дерева й між ними – сумна королева.

І в це новорічне місто з морозним і ніжним свистом

Заходить знову іскристо той, що роки перелистує…

***

В чудовному саду, де дивна садівниця

Зривала з теплих грон губами виноград,

Там сонячні плоди ронила смоківниця,

І мед їх темно плив між білих анфілад

Побіля темних врат, де срібна райська птиця

Літала поміж віт і плакала не в лад,

Немов чиясь душа, якій чомусь не спиться,

І звично вже зітхав смоковний теплий сад.

Смоковнице стара, химерна трудівнице,

Плоди твої летять, як теплий мармелад.

А ти, немов стара й важка імператриця,

Зіперлась на паркан і на старий фасад

Нагрітої удень старої кам`яниці

І день твій догора, і літо йде на спад.

Скажи мені: чому так осінь промениться

І чом такий довкруг медово-пряний чад?

Смоковнице моя, дивачко жовтолиця,

Вже плаче по тобі арабський Халіфат,

Й плоди твої, як гріх, у золотій правиці,

Як темний гріх вночі під вогкий плач цикад.

В чудовному саду, де золоту спідницю,

Із тебе вже зірвав поспішник-листопад,

Скажи мені: чому ти схожа на черницю,

Яку вночі украв химерник-конокрад?

А хто він і звідкіль – яка кому різниця?

В наплічнику його - сапфіри і агат.

Й летить важка душа, як п`яна колісниця,

І місто у вогнях - чи Кия чи Багдад.

Смоковнице стара, тобі вночі не спиться

І щось шепочеш ти, як завжди, невпопад:

«А раптом справа ця вином благословиться

Що п`є вночі пірат і віршник Синебад?»

Скажи мені, чому тобі це світло сниться,

Що з осені й вина тече на дивний град?

Уже у граді цім - осіння багряниця

І у цукерні вже застиг лукум-рахат.

Смоковнице стара, ще вкриє річку криця,

Засипле місто це іскристий снігопад

І пригадає хтось, як в білій сніговиці

поблискував вночі золочений дукат,

І важко як тремтів упійманий візниця,

І як відплив у ніч украдений фрегат,

Як Синебад писав, що ще його десниця

Торкнеться до плеча, сухого, як цукат,

І що її важка і груба плащаниця

Упаде з пліч її - тканини пряний шмат,

І що йому в цю ніч усе в житті проститься,

Бо жінка ця була, як мед і шоколад.

… Ох, все уже пройшло: і конокрад - в темниці,

І віршів вже давно не пише Синебад,

Але усе летять плоди зі смоківниці

І жінка з теплих грон зриває виноград.

***

Місто персиків і свободи, місто персиків і води…

Ох, могутні і вічні води, де цей вітер, як поводир!

Світло місяця, шум прибою, мідій відра, шипить шашлик,

І віршарник з лицем плейбоя, наче цар на ім’я Чортомлик.

Око темне, постава пишна, дзвін кольчуги, зі злата меч.

Мудра гейша чи діва грішна? Чи розваги весільної смерч?

Вірш любовний. Нічні цикади. Шашлики догоряють в огні.

Переспраглий парфум винограду й відблиск місячний на стегні.

Усміх царський і гордовитий. Як крокує віршарник нагий!

Темні перса, вогнем оповиті. Дикі коні. Вогонь. Батоги.

Темні вина у чари налиті. В срібно-білих шовках туман.

Хустка синього оксамиту. Слів солодких густий дурман.

Дух безумства, вогню і щастя. Б`є копитом стриножений кінь.

Біле золото на зап`ясті й в`язь летюча, як янь чи інь

На папірусі, на папері, на лискучій, як скло, воді,

Наче подих колхід чи іверій, де царі ще такі молоді!

Білі ямби, терпкі хореї! Котре там вже летить зі століть?

Кельти, скіфи, фракійці, євреї, пляшку з віршем оцим засмоліть,

Засмоліть це вино вечірнє, цих парфумів гарячий дим,

Коней чорних і непокірних темні гриви з вогнем рудим,

Дух живого тремкого моря, запах крові, важкий вогонь,

Дух любовної непокори й мокрі коси з гарячих скронь…

Засмоліть і пустіть у море, хай летить поміж рифів і скель!

А суворі важкі командори хай ведуть собі свій корабель.

І у цім безпритульнім місті, місті персиків і води,

Де свободи вітрило чисте, де мій голос такий молодий,

Хай впаде оця тінь саксонця а чи скіфа з ім`ям Чортомлик,

Наче відсвіт блідого сонця, на молочний юнацький клик.

***

Я не є в цій печалі. Я просто пливу по воді,

Так пливу по воді, наче хмару відносить вітер.

Є щось темне од вітру зимового у коляді,

Щось од вітру зимового в темному прядиві літер.

Я не є в цій печалі. Тут коні летять золоті.

Тут колядники ходять і зірку несуть над собою.

А боги в кожній хаті й богині, важкі й не святі,

Все вдивляються в когось з важкою й чудною журбою.

Я не є в цій печалі. Який тобі з мене хосен,

Споночілий дорожній? Іди собі далі цим полем.

Колядою старою уже тут ніхто не спасен.

Тут лиш свічка тонка і для мертвих тут хліб з алкоголем.

Я не є в цій печалі, коляднику мій золотий.

Твої губи - шовкові й слова твої - з іншої пісні.

Хто там сіє пашницю по цій сніговій наготі

І чому твоє серце щось давнє й забуте так тисне?

Я не є в цій печалі. Я навіть забула слова

Старовинної пісні, задимленої і тремкої.

І важка, і безумна, й відчайна моя голова,

І немає, немає, немає мені супокою.

Я не є в цій печалі. Тут темні й вологі вітри,

Тут жива і гаряча трава під важкою рукою.

Чуєш, кожне зі слів у цій пісні зимовій зітри,

Лиш мелодія темна нехай проплива над рікою.

Я не є в цій печалі. І це не твоя вже біда,

Що слова якісь дивні я пошепки знову глаголю.

А у небі спинилась важка й золота Коляда

І пашницю все сіє і сіє по білому полю…

***

Ох, цей учитель білих солов`їв,

піїт натхненний в масці і лівреї.

Поміж яких мелодій і гаїв

тлумачив він ці ямби і хореї?

Пташиний бог пташиних молитов!

Пташиний профіль. Сріберна сильвета.

Чудного крою вицвіле пальто.

Любовні вірші у старій газеті.

Пошерхлих губ спекотна тишина.

Вино у склянці. Солов`їні крила.

Пташиний бог. Вона не п`є вина.

Чудна школярка на стілець присіла.

Тремтить на медальйоні жмуток кіс.

Прозорі пальці, наче срібні змії.

А за вікном, мов одурілий, ліс,

і в солов`їв - пісенна аритмія.

Ах, сказ любовний у вечірній млі!

Та того ж тіла - вісім білих грамів!

Цей сказ стоїть від неба до землі,

цей темний сказ у лісовому храмі.

О, білий спів! О, Себастьяне Бах!

Ти диригуєш у лісах весняних.

Минувши світло привселюдних плах,

шепочеш діві вірші про кохання.

Старий учитель. Брошка. Комірець.

І маску обпалила біла свічка.

Просити шлюбу? О, святий отець!

Троянда. Ранок. Зірвана петличка.

Дівча безумне. Школа. Рушники.

Обіди. Церква. Сповідь. Перша драма.

Заплетені лілеї в кісники,

захована в кишеньці криптограма.

Згоріла плахта. Курява карет

засипала любовні вірші пилом.

Пташиний вчитель. Зібганий берет.

Іронії всерятувальна сила.

У лісі - тиша. Хміль і гіркота.

Все пахне димом, воском і бідою.

І тільки солов`їна нагота,

як музика, над білою водою.

***

Я забула, як це - писати вірша.

Я забула цей присмак гарячий - чи то крові, чи то вина.

І забула, що я в цій країні поетка вже не найюніша.

І забула, що ще є поетки і я з-поміж них - не одна.

Я забула, як це писати вірша.

Так неначе посічену душу на темних вітрах збирать.

Так увечері сонячні скалки прозорі - дрібні й ще дрібніші -

На тортури собі добирає старий і чудний самурай.

Я забула, як це писати вірша.

Цього вітру солоного сонячна і задимлена нагота

Увірветься у дім, наче молодість, щастя, весна і безгрішшя,

І проступить вогнем на пошерхлих моїх і сухих вустах.

Я забула, як це писати вірша,

Я забула якісь неймовірно потрібні й важливі слова,

І забула, що ця вогняна, безоглядна й задихана тиша

Може впасти і знищить, а може і поцілувать.

Я забула, як це писати вірша.

Він не часто приходить, цей дивний медово-кагорний вогонь,

Цей осінній вогонь, що у серці горить августійше.

О, боронь же вас Боже від того вогню! О, боронь!

Я забула, як це писати вірша.

Не навчають у школах законів і правил його чудних.

Це не ти, це тобою Хтось важко, й отерпло, й задихано пише.

Головне, це зуміть есемески Його прочитать у вхідних!

Я забула, як це писати вірша.

І шалена сьогодні, і темна, й безумна, й одчайна моя голова!

І слова вже якісь не мої, не мої, а неначе всевишні,

Наче Бог тут проходив і медом мій шлях поливав.

Я забула, як це писати вірша.

Я забула цей присмак раптових, дівочих і радісних сліз.

І забула, що вже осипається сонячний ліс на узвишші,

Мій солодкий і мокрий, мій добрий і змучений ліс…

***

                                     Пам`яті Бориса Нечерди 

І на зимовій темній вежі – шовкове плетиво мережив.

І чи французи, чи моголи - вже не дізнатися ніколи -

Ходили тут, вино варили і гнули з дерева барила,

І плакали, й молились Богу, і тінь печалі і тривоги

Була на смак, як сіль і горе, а біля ніг лежало море,

Й вино, відстояне, червоне, у темних і важких долонях

Вихлюпувалось з чар черлених, а поруч Анка чи Гелена

Чи з іншим іменем духмяним в сорочці білій полотняній

Солодка і гаряча панна із поглядом, як мед рахманним,

Вино лила в гарячі чари і око плавилося каре.

І що тут день, і що тут ночі, й слова гарячі і дівочі,

Коли важкий піратський човен, скарбів і хлопів темних повен,

Відчалює у море синє й погойдує дубові скрині,

А біла жінка за плечима із синіми, як сон, очима,

А біла жінка біля вежі поправить кожушок ведмежий,

Простягне руки білі-білі, біліші вогких білих лілій,

І скаже щось, як мед, дурманне за цим зимовим і туманним

Вікном у теплій темній вежі над вечоровим узбережжям.

І гляне тихо і прощально, перехрестивши ритуально

Когось у спину і у плечі, зіпершись на стіну фортечну.

О, світе темний неблигомий! Ця тінь в тумані невагома

Уже хитає човен чорний, а дзвін ранковий і соборний,

Що вдарив у гарячу спину, все калатає без зупину.

Та п’яна й заспана залога не дожене човна важкого.

І плач не плач – немає ради: ці злодії і конокради

Вночі приходять - йдуть під ранок, поцілувавши наостанок,

А темне море котить хвилі, а темне море важко квилить:

«Ой, лишенько, ой, лише, лише! Не обіцяв, а вже полишив…»

Чи допливе він? - думка крає. А море темне і безкрає.

А море, наче звір безтямний, із випадковими гостями:

Захоче викине на гори, захоче до щоки пригорне,

Захоче візьме у долоні – важкі, безумні і солоні…

Помолишся богам чи морю, чи золотим зимовим зорям.

Розверсте серце охолоне… Постоїш трохи на балконі.

Усе минеться, перебуде, вогонь вгамується у грудях.

Забудеш ти його обличчя і заміж хтось тебе покличе,

І все снігами пересипле, і тільки сміх його захриплий

Стоятиме тобі у вухах, і тінь ведмежого кожуха

Горітиме вогнем духмяним, де ти, ранкова і рум`яна,

Губу прикушену оближеш - щаслива, п`яна і безстижа…

***

І у цій зимовій тишині, і у цій, де ми такі смішні,

Ходить чорний песик по перону, а позаду нього три ворони.

Львівський поїзд. В ньому ми удвох. Перший сніг і ти, як білий бог.

Пролітає темний полустанок, й пада тихий сніг, який не тане.

Львівський поїзд через ніч летить. В нім купе, як золотиста кліть.

Ти і я. Тремкі вогні довкола. Темне віски. Чорна кока-кола.

Летимо крізь ніч і крізь вогні в місто левів, наче у човні,

В місто, де львів’янки, як левиці, ходять тонкостанно й білолицьо,

Де Богиня Ягго чи Яга довгі темні руки простяга.

І з тих рук летять сніги іскристі, наче б`ються в танці танцюристи.

Білим снігом сипле з рукава, як цариця, біла й снігова.

І спідниць на ній з півсотні буде, і тремтять її вологі груди.

Опустила снігову вуаль. Тихий шурхіт сріберних сандаль…

- Слухай, ця розвітрена богиня має очі, що горять - аж синьо!

Ох, на неї, прошу, не дивись, бо вона вогненна, наче рись.

Ці богині львівські, пишні й гречні, дуже часом хижі й небезпечні.

Ти від неї очі відведи, наче від вогню чи від біди.

В неї у волоссі купідони, а позаду в неї автохтони,

Наче новорічні снігурі, кожен у червонім каптурі.

Й засипа вона снігами тихо Ратушу, Личаків, Рудне й Сихів…

Львівський поїзд крізь сніги летить. А з-під вій твоїх - легка блакить.

Ніч надходить вогка і кагорна. Ти мене так солодко пригорнеш:

- Бач, упала в сніг звізда Любов. Чом мені так солодко з тобов? -

Й засмієшся, дивлячись у вікна: - Ця звізда, напевно, неуникна…

Полустанків золоті вогні і будинків тіні кам`яні

Мерехтять в віконницях казково, наче тло до нашої розмови.

- Слухай, - засинаючи, шепнеш. – Ну, чому ніяк ти не збагнеш:

Окрім тебе - жодної богині в цьому царстві сніжної Ягині!

Та Ягиня, чорна і стара, в темнім лісі, як страшна мара,

Однонога, з іклами, рябая в темній ступі в небо видибає.

Тій бабуні, може, триста літ і непевний вже її політ.

Ступа протікає, бо дірява, і мітла її вже порохнява.

Пролітає баба в цих снігах: сірі коси, кістяна нога…

Царство мертвих, річка, сива хуга, заблукалий п`яний волоцюга.

Вічний чорний котик на плечі і на чорній шиї - дукачі.

А ще житло на пташиних лапах і прогірклий потойбічний запах…

Із волосся сплетений язик, їй вже не до співу і музик.

В темнім лісі тихо, як у вусі, й гріється старенька у кожусі…

Ми ж удвох з тобою між снігів сховані від бабоньки Яги.

Й з осені у новорічну зиму поїзд мчить нас між снігів і диму.

… Ранок. Місто. У снігах перон. На пероні чорно від ворон.

Мокрий песик у снігу по груди… Поїзд цей не їде вже нікуди.

Львівська пані. В пучках телефон. У волоссі сніговий вельон.

Вічне тріо і правічна драма. Сотні літ, але усе те саме.

І в тумані сніжному, як смог, б`ється в танці вічний скоморох.

І чомусь ніяк не відпочине, і нема, нема йому зупину…

***

Це таки осінь, котове! Темний холодний дощ

Готує для вас прозово хутра густого товщ.

Ваші хвости ґрунтовно мають у зиму ввійти.

Ваші хвости – основа породи і чистоти.

Погляд ваш піднебесний свідчить про добрий смак,

Ви у надії на весну і зверхньо до всіх собак

Всілися на паркані: лінощі і благодать,

Знизу – недоторканні, і зверху вас не дістать.

У ваших очах розкосих думка якась горить.

Пальчики ваші босі, і хочеться їх зігріть!

Хмара стоїть над містом, хмари тяжке крило,

Треба ж буть реалістом і не блукати селом.

Треба у господині бути побіля ніг,

Вигнути теплу спину і оминути сніг,

Легко ковзнути у двері, а потім між подушки

Чи між кухонних прерій і – до теплих горшків.

Осінь, котове, осінь! Тьмяніє ваш погляд рудий.

Це дуже печальна гостя і руки її худі,

У неї тепла замало, у неї більше дощів,

Вона ніби щойно з вокзалу у порваному плащі.

Вона до котів байдужа, сама собі самота,

Може, шукає мужа, й печаль на її вустах.

Може, шукає щастя там, де його нема.

Прозоре тонке зап’ястя, і на порозі – зима.

Все, мої браття котове! Ідуть в Україну сніги.

Хвости ваші гонорово, як пишні величні боги,

Важко лягли на стежці, нерушно собі лежать,

Наче прийшла нарешті на землю цю благодать.

І можна нікуди не бігти, морду сховавши у хвіст,

І виставить легко кігтик у золотий падолист,

І хтось там зітхне над вами і скаже ніжно: «Коти!»

Й покличе, неначе мама, з зимової мерзлотú

Туди, де нагріто хату, де пахне гарячим борщем,

І де якийсь винуватий і недоторканий щем…

***

І якщо я у цій великодній ранковій тиші

Перестану раптом писати солодкі любовні вірші,

Перестану бути задиханою і смішною,

Перестану тобі уночі шепотіти: ну, що ти робиш зі мною!

Перестану сміятися просто так серед дня – ні від чого,

Перестану хрестити тебе у далеку і ближню дорогу,

Перестану дивитися в очі твої кохані,

Перестану щасливе обличчя ховати у квітах весняних.

Слухай, мабуть, це буде якась чудна і дурна веремія,

Світ зупиниться і зірветься з коліс, наче в прірву: о, мамо мія!

Світ тобі і мені не повірить нізащо й ніколи,

Світ сміятиметься, світ пускатиме плітку по колу.

І зупиниться подих чи серце і стане так терпко і тихо…

Чуєш, душе, воно непритомне якесь, наше лихо!

Слухай, мабуть, кохання придумав ревнивець якийсь божевільний,

Щоби ранок приходив до мене й до тебе тяжким і похмільним,

Щоби краялось серце й розірване падало в прірву.

Я любов цю безглузду із серця, як голку пекельну, вирву.

Бач, як порожньо в місті. Жіноцтво, красиве й не дуже,

Задивившись на тебе, іде навпрошки по калюжах.

Ці страхи, наче вірші, а вірші, неначе проказа.

Я ці вірші несу, як розбиту і дуже коштовну єгипетську вазу.

Скільки в місті моєму жінок озирнулось на тебе,

Стільки раз розлетілось на скалки моє перелякане небо!

Як ці вірші солодкі приходять? Про те, мабуть, знає лиш вітер -

Той, що вибухнув щастям і сльози мої пригубив, та не витер.

Це вітрисько зелене, воно ще таке безтолкове,

Бо не знає, з якої причини із диму осіннього раптом з’являється слово.

Але, слухай, якщо я у цій великодній прозорій оглушливій тиші

Ще пишу ці солодкі любовні обвітрені вірші,

Значить, вітер гуде і тріпоче листок на гарячій калині

І назустріч мені – твої очі, ранкові і сині.

***

Ох, не солодке густе вино і не вогненну текілу,

А просто постав оцей мед на вікно, щоб медом пахтіло.

І хай горить золота бджола, і оси химородне око,

І наче з ракети з її сопла вогонь пашить жовтобоко.

І хай ніхто не зайде у дім, де пахне медом і щастям,

Чи, може, голодом молодим, сонячним і зубастим.

Й нехай розпашілі і темні бузки закриють собою вікна,

І запах духмяний і пряно-різкий кудись несподівано зникне.

Застигне примула в зеленій траві, і м’ята зомліє у травах.

Ти чуєш, не можна так довго говіть – накрито вже стіл для забави.

І коник сюрчить, і задиханий джміль потужно гуде у квітах,

Неначе новітній імам Шаміль бере у облогу літо.

Упасти б у трави лицем ув лице з мурахом рудим і всесильним,

І вкрасти б у нього яйце-райце і замовляння весільне.

Давай відкорковуй шампань і кагор, і лий шоколадну каву,

І хай цей солодкий цикадний хор шаманить до ранку в отавах.

А потім цей дух несподіваних рим чи темна пекельна текіла,

Неначе медовий шовковий дим, охопить жіноче тіло…

***

Така тонка любові лінія,

неначе ниточка із інею.

Не ворожи, не ворожи мені

на світлому моєму імені.

І не дивись очима зимніми,

очима зимніми, аж синіми

туди, де двері нам зачинені

і час, як музика, зупинений.

Така тонка любові лінія,

неначе ниточка із інею.

А в небі хмарами повільними

минуле пролітає тінями,

неначе шлейфами весільними,

і медом пахне, й трохи динями,

і снігом - упереміж з ливнями,

де мокрими були ми й дивними.

Така тонка любові лінія,

неначе ниточка із інею.

Давно адреси наші змінені

і спогади запавутинені.

Й лише за темною стежиною

терпко-солодкою калиною

горять вуста мої розсміяні,

снігами білими завіяні.

Така тонка любові лінія,

неначе ниточка із інею.

У граді темному й камінному

в повітрі теплому і тлінному,

неначе фарбою кармінною,

ім’я моє горить провиною.

Не ворожи, не ворожи мені

на світлому моєму імені!

Така тонка любові лінія,

неначе ниточка із інею…

КИТАЙСЬКЕ СЛИВОВЕ ВИНО

Теплий стоїш, наче сонячний дощ посеред пізнього літа.

Кухлі із чорним сливовим вином нам у кав’ярні налито.

Що ж ти такий, наче спрага чи дим, що ж ти такий незігрітий

Й чом так сирітськи лежать на столі неподаровані квіти?

Давня історія, давня й сумна, як макіяж, уже змитий.

Чорне китайське сливове вино в кухлях, немов підігріте.

Літо пекельне, жагуче й тяжке. Сонце застигло в зеніті.

Літо, як велетень з міфів старих, шепче про дощ сумовито.

Квіти черлені горять на столі, стрічкою ледь перевиті.

Дивиться оком важким і сумним кухоль на мене надпитий.

Квіти горять…Так горять уночі свіжі дівочі ланіти.

Ох, це сливове китайське вино! П’єш і не можеш сп’яніти!

Кава чи кафа, вино чи вина? Мавка чи Афродіта?

Як чоловічий французький парфюм пахне несамовито.

Все уже сказано… Що вже тепер давнє нам ворушити?

Глянь, як це чорне китайське вино срібно горить оксамитом.

Пахне гвоздикою тепле вино, лавром і скошеним житом.

Ох, ці китайці! Рецепти старі. Тайна ж вина не розкрита.

Як обпече мене оком важким ця випадкова кобіта,

Котра навпроти самотньо сидить, наче дощами омита.

Тихо булавку поправлю, яка оберіга від пристріту,

Звично погладжу камінчик на ній вогкого малахіту.

Тихо пелюстку на квітах гойдне темний і змучений вітер.

Дивна кобіта повз мене пройде гордо і трохи сердито.

Ти - ні при чому. Це просто вино – чорне, неначе з графіту,

Чорне китайське сливове вино, давнє і знамените.

Дивна розмова: так, наче життя заново пережито.

Перед минулим уперше стою, наче на сцені, в софітах.

Винна-невинна… Суддя - лише час. Бога не треба гнівити!

Можеш для мене ще трохи вина в кельнерки попросити…

П`ємо це давнє китайське вино, наче кагор неофіти…

Як ти умієш слова добирать, дивний мій ворожбите!

З давнього літа, неначе луна, звук долітає трембіти.

Мавка там юна і погляд її радістю оповитий.

Все там натхненне, сліпуче, легке. Небо у ніжній блакиті…

Слухай! Коли це і де це було? В котрому місті й столітті?

Я вже забула і голос, і звук. Ми із минулим вже квити.

Має у кожного бути в душі, драма, щоб тихо світити.

Чорне сливове китайське вино срібним горить оксамитом.

Кинуті важко горять на столі неподаровані квіти.

… Господи Боже! Як пахне вночі серед пекельного літа

Чорне китайське сливове вино, солодко й несамовито…

***

О, великодня осене, прости мені цю темну й відзігорну силу,

Коли з усіх безумств і сумоти могла я вийти, але не хотіла.

О, великодня осене, прости цей слід чорнила кулькової ручки

На сукні, несвятковій і простій, що застібала пальцем без обручки.

О, великодня осене, прости... Ніхто не знає, звідки це чорнило,

Цей чорний слід важкої пустоти, яку сльоза вночі не розчинила.

О, великодня осене, прости оці слова, які я так низала,

Як нижуть бісер а чи шовк густий застряглі мандрівниці на вокзалі.

О, великодня осене, прости. Сліди чорнила проступають синьо

Через пергамент вогко-золотий, який пахтить парфумами і тлінню

О, великодня осене, прости. Скотилась ручка зі старого столу.

Якої ще терпкої глевкоти, щоби душа затята охолола?

О, великодня осене, прости. Важке чорнило і вологі пера

У срібнім царстві спалених листів вже не чекають свого режисера.

О, великодня осене, прости. Мене носило, як листок осінній.

Чи боляче упасти з висоти? Це знає той, хто стелить шлях камінний.

О, великодня осене, прости мені цю темну й відзігорну силу,

Коли з усіх безумств і сумоти могла я вийти, але не хотіла...

О, великодня осене, прости.

***

І пахне медом і вином твоя рука.

І тепле небо, наче хустка, у зірках.

Скажи, куди летить оця стрімка ріка

І чом в очах твоїх любов така гірка?

Гарячий вітер у осінніх вітряках

Й про щось шепоче переспрагла осока.

Любов ніколи і нікуди не зника,

Чому ж сльоза така гаряча на щоках?

Ця тепла жінка у розвітрених шовках -

Вона твоя, вона і кличе, і гука.

Але чому така печаль твоя терпка

І ця мелодія солодка і тремка?

Тече ріка без берегів, тече ріка.

Яка любов моя гаряча і п’янка!

І тепле небо, наче хустка, у зірках,

І пахне медом і вином твоя рука...

***

У цій небесній круговерті,

У цій, за міліметр од смерті,

Де шепчеш не ім’я кохане,

А щось розлючене і п’яне,

Де пахне не вином, а потом,

Де спалена з землею рота,

Де серця вже немає в грудях

І погляд твій уже в нікуди;

І мама у смартфоні плаче,

І цифра «двісті» вже означить

Не суму двох доданків в школі,

А тіло молоде і кволе,

В якім клубком затислось серце

І ниточка кудись плететься,

Кудись плететься теплий згусток,

І маму хтось кудись не пустить,

І тиха ниточка в нікуди,

І неможливо тихі люди...

...і легко так душа летіла,

І не було душі у тілі.

ДЕБОРА

Конспект поеми

Йому було 65, їй - 72. Вони зустрілися через 50 років. Юність, як вино, палахкоче в пам’яті. У неї позаду жахіття громадянської війни, зґвалтування... Він - тоді юний віршар...

Доля розвела їх. Згодом він був переконаний, що вона загинула в уманській кривавій бійні в часи Другої світової. Її незримий образ супроводжував його все життя. Наприкінці життя несподівано, мабуть, і для самого себе він присвятив вірш її пам’яті, але неочікувано вона озвалася, ніби повернулася з того світу. І сотворила диво. 65-літній поет пише любовну лірику. Приїздить до неї у Москву.

Вона прожила ще 6 років. Його не стало через рік після її смерті. Відсвітом його любові до Неї позначена вся його неймовірна поезія...

1.

Московія. Пізній вечір. Поїзд. Вокзал. Вона.

Вовняна хустка на плечах. Склянка, допита до дна.

Тихнуть гудки вокзальні. Гусне московська ніч.

Плачеш. Вогні сигнальні. Трем золотих передпліч.

Все в цьому світі зникоме - відблиск жіночих зіниць,

Пустопорожнє й вагоме, ткане зі смерті й дурниць!

Темний вокзальний годинник. Щемна прощальна мить.

Ох, цей віршар і схимник... Поїзд уже летить.

Жінка. Перон вокзальний. Тайни терпкий післясмак.

Помах руки ритуальний. Губ пурпуровий мак...

Щось золоте і прощальне, щось, як пахкий вогонь.

Штори опущені в спальні, трепет гарячих долонь.

Палець до уст осінніх, наче на хрест кладеш.

Хто там блука попідтинню, без капелюха і мешт?

Клекіт прощального вірша. Темний московський перон.

Жінка. Кохання. Тиша. Скрики зимових ворон.

І над чолом жіночим - кучерів темний виток.

Вірш золотий і пророчий, як вогкого щастя ковток.

2.

Видих і темна тінь. Небо, як перед грозою.

Рук твоїх холодінь, наче вони з мезозою.

Чуєш, ці рими, як дим, рими, які не гоять.

Світ наш стоїть на чім? Гой цей стоїть, як Гойя.

Темне його лице. Слово його, як віра.

Він тут стоїть одинцем. Пальці і губи сірі.

Майстер мурованих строф. Карбів гіркий володар.

Наче для цих катастроф - неперебутня мода.

Можна на слово зітліть. Голос твій над терезами.

Що то над вами стоїть, наче над образами?

Господи, темний листок важко летить у повітрі.

Темної шерсті ковток. Дай твої сльози витру.

Душу свою відпусти з давнього нашого болю.

Наші розмови пусті, мертві всі наші глаголи.

Мала б як тінь пройти, дать відпускну і волю,

Мала би знищить листи й випрати білу льолю.

Мала б піти із дум, мала б піти за водою.

Ох, цей французький парфум жінки немолодої!

3.

Парфумів крапля на твоїй руці,

парфумів крапля... Франція чи рашен?

А десь ідуть задимлені сліпці

і кров клекоче в їхніх темних чашах.

Їх крок важкий, їх очі - чорна ніч,

їх самота і біль непроминальні.

Горить трава пекельно вздовж узбіч

і день стоїть, як саван обертальний.

А жінка ця така, неначе біль.

Вона згорить між темними рядками.

Балада, драма, сага, водевіль?

Портрет її - пекельними мазками.

Московський сад, московки, снігопад.

Стоїш на сходах, сніг летить крізь сльози.

Вогонь святочних золотих лампад

Вже запалили десь діди морози.

А ці сліпці, мов заклялись іти

Через сніги і крізь лихі хурделі.

Зі свого болю й пекла самоти

Малюєш ти безумні акварелі.

Парфумів димна темна вагота!

Ох, ці французькі дивні парфюмери!

Немов жіноча темна нагота

Переплелась з вогнем твоїх химерій.

Ідуть сліпці. Ідуть, як навмання.

Про що слова, якщо вони з любові?

Як мандрагори сонячне дання,

Я пив цей мед, замішаний на крові.

А ці сліпці, як золота вода,

Пливуть крізь ніч, де ти мене стрічала.

І гусне в небі їх важка хода,

І опускається нічне зерцало.

А ви - одні, на цілий світ одні.

На каві жінка ця тобі ворожить.

І віриш ти в слова її чудні,

І тайну вашу ключ, як пес, сторожить.

4.

Наче свячена вода чи крапелини кагору

Чорним, як спалах біди, зійдуть слова поговору.

Вірність, як глум чи як грим, змиєш важкою рукою.

Як між трагедій і рим жити з тобою такою?

Умань, як чоренний хрест. Умань, як драма чи горе.

Як інтернетний квест, де ти не в ролі героя.

Станеш з тремким лицем. Дзеркало чорне і хворе.

Змореним ялівцем вистелені вже гори.

Руки простягнеш старі. Зморшки вологі і горді.

Що нам цей Молох зварив? Глум на близькій його морді.

Любиш цей ретро-мотив, любиш це горло пророче?

Двері, за котрими - ти. Що ти взахлин шепочеш?

Кляма у дверях хрипить. Ключ повертають зі скрипом.

Як ти зуміла прожить, отак - навпрошки і зі схлипом?

Чоренний хрест і любов, карти сліпої ворожки.

Ця найдревніша із мов - десь із життя завдовжки.

Кучері, наче з вогню, кучері, наче зі смерті.

В чому себе я виню? У кров твої губи стерті.

Кляма старих дверей. Двері у смерть розпростерті.

Висохла шкіра грудей, наче з сухого мольберта.

Темна холодна рука, чорне старече око,

Наче твого піджака торкнулась вона ненароком.

Далекозорий актор, що не зійшов зі сцени,

Зі словом якимсь «бутафор» вирине раптом в катрені.

Одноактівка життя - дубль вже останнього слова.

Меду терпкого пиття. Жінка ця гонорова

Вийде на сходи у ніч, руку простягне хвору.

Хустка упаде з пліч. Жінка стара чи потвора?

Жінка твоя, наче смерть. Місто від крові чорне.

Диму й вогню круговерть. Мертвих ніхто не загорне.

Ах, наче розчерк пера, пара рядків розіп’ятих!

Як ти слова добирав, смертю і страхом потятий?

Темних церковних колон тіні. Задихана жінка.

Проповіді. Амвон. Смерті. Відбиті печінки.

Як ти затихла вночі, руки старечі стисла!

Давні твої плачі. Білі твої коромисла.

Чорний гарячий рояль. Пальці летять, як птиці.

Темна жіноча печаль. Зблиск у вогненних зіницях.

Ніжність, як мед і кагор. Чом так голосять ці люди?

Знову десь клацнув затвор. Постріл. Прострелені груди.

Рідний мій, Умань, як сон, котрий із мертвими сниться.

Страмний жіночий прокльон. Червоних дияволів лиця.

Темні, вони уже сплять з прохромленими серцями,

Жерла жіночих проклять ходять над їх гробівцями.

Ніжність, як біль у руках, ніжність - аж хочеться плакать.

Світла і неговірка. Вірш, наче щастя ознака?

Тихне легкий каблучок. Темна московська квартира.

Твій золотий кулачок. Запах засмаглої шкіри.

Що ти шепочеш мені з ночі і вже з потойбіччя?

В чорній самотині, як подих, кохане обличчя.

Вийду. Гукну. Озовусь. Темні французькі парфуми.

Білий московський обрус. Людності сірі тлуми.

Де ти? Судома судин. Чом я тебе не бачу?

Ліки. Палата. Один. Чуєш? Здається, я плачу.

Уманська темна жага. Як подуріли цикади.

Жінка твоя і - нага. Господи Боже, ради!

Пальчиків білих мед... Мучиш мене? Вже годі!

В темний закутаний плед. Уже від усього - свобода.

Двері відчинені в ніч. Протяг у коридорі.

Подихи потойбіч і на порозі - Дебора.

***

Наче запізня весна жінки цієї норов.

Щось видивляється в снах і есемески ігнорить.

Холод травою пропах. Тихо на слові ворожить.

Вічного неба дах. Полиск вогню небожий.

Пряний і темний полин. Світять вогні опівнічні.

Низка гарячих перлин. Слово сумне і цинічне.

Пізній, як видих, альков. Білі розітнуті пальці.

Звук вже не шлюбних оков. Очі блаженних зухвальців.

Літо летить під укіс, падає лист багряний.

Плетиво чорних кіс – вогке і неслухняне.

рубої куртки пух, теплі зимові стельки,

Виношений фартух, суконь дешевих бретельки.

Грубої куртки пух, теплі зимові стельки,

Виношений фартух, суконь дешевих бретельки.

Цей ненадійний дах – небо і вільний вітер.

Йдеш по забутих слідах, кутих з вогненних літер.

Глянеш, як відьма стара, сумно і гонорово:

Де ж та Маруся Чурай, ближня чи дальня по крові?

Де ж той натхненний птах й першої пісні проба?

В котрих пекельних світах ще визріва ця хвороба?

Лишмо оте у дужках, що вже померло в крилах –

Тисне тобі ця важка і ворожбитська сила.

Втомлена й тиха хода. Погляд прозорий і гордий.

Наче актриса худа дивиться із бігборда.

Що ж ти тримаєш в руці? Кажеш, стило кармічне?

Кажеш, що вірші ці надто піротехнічні?

Кажеш, великий вогонь й мало мистецького карбу,

Наче летиш удогонь, не добираючи фарби.

Кажеш, що й це мине, наче альков гріховний,

Наче питво хмільне, наче рядок любовний.

… Вранці ж, коли вже й не ждеш, вибухне рвійно слово,

Наче весільний кортеж чи есемеска раптова.

***

Якісь важкі залізні коні

Й порожній стишений вокзал,

Церков далеких передзвони

І у вікні, як в темнім схроні,

Чийогось погляду сльоза.

Париж, Макіївка, Верона?

Чудний, як молодий мурза,

Застигне хтось біля вагона,

І затремтить важка й солона

Очей прозорих бірюза.

Осінні темні виногрона.

Вино туманне, як Ельзас,

І голос жінки з телефону –

Захриплий, теплий, трохи сонний –

Що з пам`яті все не щеза.

І золота, як анемона,

Із чолкою з-під картуза,

Богиня, дівчинка, мадонна

Поміж французьких благовоній

Торкнеться пальчиком гудза.

Ох, відзігорна й жайворонна, –

Їй світ собою зав`язав.

І у кишені два патрони,

Ланцюг на грудях з медальйоном

Й солдатська на ногах кирза.

І сукня, і грудей бутони,

І щось, як безум чи шиза,

Й солодка ніч, як беладонна,

І діва ця, як на іконах,

І плед, що з пучок вислиза.

І хусточка її червона,

Й стіна у срібних образах,

І чай англійський із лимоном

І сукня – дорога і чорна,

І вибухи, немов гроза.

Ти до грудей її пригорнеш –

Любов, раптова, як гюрза! –

У місті з поглядом Харона,

Де мертвих звично вже хоронять

Й сльоза на вітрі замерза,

Де б`ються у полях ворони,

Де попеліє дереза,

Де ворог, як страшна горгона,

У цій всевипаленій зоні

Зі щілин темно виповза.

І смерті віковічні жорна,

Й зотліла ще жива лоза,

І хлопці ці, що на кордоні,

З очима, що, як ніч бездонні,

І – мертві – на важких возах.

Й молитва тиха із амвону,

Й війна чи мир – на терезах,

І ця земля на оболоні,

За котру приймеш кулю в скроню,

Бо ти на цій війні – козак.

… Дівча у темному вагоні

Поставить вицвілий рюкзак,

Й під серцем хтось – безоборонний,

Неначе музика валторни,

Подасть про себе віщий знак.

***

Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю,

Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.

Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,

Наче химерний буддист освоюю рим добування,

Грона гарячих намист, грона калини до чаю.

Вітер, як вічний статист, на сходах мене зустрічає.

Темно-червоні хвости, темно-бордові вуалі

Кинуто вже на мости в прощальному ритуалі,

Кинуто на міста, просто під білі ноги,

Начебто завтра свята і прийдуть велично боги.

Прийдуть у цей листопад, прийдуть у сни і у вірші.

Котрі завжди невпопад й байдуже – кращі чи гірші.

Прийдуть. Торкнуться руки. Вогкі простелять коси.

Чорні їх клобуки, наче осінні покоси.

Ти озирнешся на них через дими осінні.

Світло старої вини завжди тремке і нетлінне.

Знову на сходах стоїш? Винами повняться схрони.

Сховано флягу і ніж, плачуть колишні вже жони.

Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать, серед ночі:

Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча.

Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.

Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь

Чи в захололій воді, вилитій на перехресті,

Чи в золотій череді юних і сонячних бестій.

Будда стоїть, як Сварог. Пальці сухі на клавірі…

Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі.

Вистиг з порічок твій чай. Пилом заметено поли.

Хустка з важкого плеча впала й душа твоя гола.

Курява між борозен. Срібне шаманство вірша.

Й стан цей зоветься дзен, й бездонна у світі тиша.

* * *

Теплий і вогкий дим. Погар зеленої глиці.

Тут, де святий Никодим, тут, де я буду молиться.

Справлю зимовий плащ, є відзігорна шпилька.

Дух не смирен і пропащ, тут би не вмерти тільки.

Вип’ю руде вино, з’їм цей горішок волоський.

Дар, який зверху дано, ще мене не укоськав.

Темний опалий сад… Грішниці блудять ярами.

Гадина юна і гад шурхають поміж дворами.

Вірш – він, як згуба і дим, вічного дива ловитва.

Тут, де святий Никодим, де великодня молитва.

Витвір химер і ума, як непорочне зачаття.

Тяж, наче сум і чума, – вірш калатає під платтям.

Темні осінні яри, басаврюки і ворожки.

Шкіра зміїна горить. Відсвіти темні з-під брошки.

Що ти шепочеш вночі? Чорні ворушаться тіні.

Темна рука на плечі: содова? кава? мартіні?

Ох, тут лиш порох і дим – ходять мої ворогині

Тут, де святий Никодим, – прісно, вовіки і нині!

Шурхає гаддя в садах. Гілка ніде не тетерхне.

Чути лише, як вода пада на зимну поверхню.

Вогкий гарячий листок. Темна рука на папері.

Вийду із виру пліток, наче з новітніх містерій.

Віршниця в стилі декор, що ти вночі написала?

Темний гарячий кагор важко тремтить у бокалах.

Профіль. Гаряче чоло. Слід розпашілої тиші.

Слухай, усе вже було в юних задиханих віршах!

В холод і темний дим входжу із вічним словом,

Тут, де святий Никодим, тут, де усе тимчасово.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.

Погляд жіночий горить, в горлі клубочиться слово,

Що, як підземна вода чи як озимий холод,

Чи, як жіноча біда, йде в римувальний солод.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що невловиме,

Тут, де святий Никодим ходить легкий і незримий.

Ринви і древні гроби, темні церковні вежі.

Як оселедці чуби, як сповивальні – одежі.

Церква маленька й стара, наче сумний чоловічок…

Студна осіння пора. Вибився шарф між петличок.

Шепіт, рядки молитов, дух сповідалень і крові…

Ігрища, цирк, шапіто? Відсвіти пурпурові.

Темний зимовий плащ. Туфлі. Во здравіє свічі.

Відблиски змієвих пащ. Шабля. Рука чоловіча.

Строгі іконні вогні. Профіль не юної жінки.

Темне лице на стіні у рушниках із барвінком.

Темні обличчя чужі. Плахти і вицвілі лики.

Ковзають сонні вужі. Скинула листя осика.

Відьма черкнула крилом. Скрикнули сови у лісі.

Хтось прочитає псалом, хтось закигиче у висі.

Гаддя зникає в ярах. Зойкнула шпилька офірно.

Звичний, аж вичахлий страх. Листя лягає покірно.

Світло золочених риз, виткане Боже слово.

Пізній життєвий криз? Сукні розкрилля шовкове?

Десь засміялись жінки. Десь застогнала сопілка.

Кава. Горілка. Шинки. Бійка. Розбита тарілка…

Свічка тремтить у руці. Рипнули двері церковні.

Пугач зітхнув в осоці. Слово озвалось гріховне...

…Плаче святий Никодим. Погляд ясний і дитячий.

І нетутешній дим – над ликом його незрячим.

ДІВО МОЯ ВИНО…

1.

Пізнього світла зблиск, пізнього світла пломінь.

Неспопелимий віск у солодких долонях.

Цих мимолітних фортун вибухне біле літо,

Наче міфічних рун на камені вибите світло.

Чистий гранчастий біль стиснуто в пальцях біло.

Й де вже та кримська сіль, й де непокірна сила?

П’єш і уже не вино, наче чума підкосила.

Що то – набуте майно? Що то – жіноче тіло?

Чорний, як серце, рядок вирине так безпощадно,

Наче тугий ковток вихлюпне кров’ю у рядна.

Станеш, чудний ім’ярек, темне ім’я поетичне.

Кожне зі слів впоперéк, кожне зі слів не дотичне.

Станеш і вперше вречеш, наче церковні треби,

Текст поетичних депеш, котрі приходять з неба.

Звук тих мелодій сумний, звук тих мелодій неточний,

Наче бредеш через сни, зболений і непорочний.

Німфа зітхне в головах. Янголи стануть колом.

Й музика вже горлова, й ти перед Богом – голий!

2.

Діво моя Вино, Діво моя Обидо!

Випито все давно – і не ридай ридма.

Темний свячений ніж, ніченька темна.

Пальчика ріжеш? Ріж! Пристрасті завжди натхненні.

Це у тобі вино, дух у тобі коньячний –

Це у тобі вікно в засвіти потойлячні.

«Мері Кривавої» плач в склянки буфетні розлито.

Зграя посивілих кляч чи поетична еліта?

Дів поетичних рій. Можна вибрати кожну.

Хочеш – просто зігрій, хоч празникуй вельможно.

Й не гротесковий сказ, вже навіть не дах їде.

З цих алкогольних проказ хтось в потойбіччя відійде.

Ти не ходи, не шукай! Їм нема порятунку.

Діва ця виника у п’яному візерунку.

Діва ця виклика, наче на тайну вечерю.

Мертвих не зачіпай, якщо відійдуть перві.

Вірші їхні тримай десь там, на самому споді,

Вірші їхні – як храм у Господній господі.

Діво моя Вино, Діво моя Обидо!

Тихо тебе пом’яну і – одíйду…

***

У тремкої свободи вірша є цей дух золотих конвалій.

Дух шаманства і темних прерій, дух любові і вакханалій.

У тремкої свободи вірша, наче в юного дикого звіра

Недоторкана біла шкіра і розчахнуті очі сірі.

У тремкої свободи вірша темне море, де можна потонуть.

В нього запах гіркого лавра, в нього дух золотий кардамону.

Незупинені і свавільні тріпотять золоті вітрила!

Що ж ти робиш зі мною знову, моя темна й вогненна сило?

Чорний холод тремких артерій, голоси й потойбічні звуки…

Візантія? Ацтеки? Інки? Вогке срібло блідого сельджука?

Ця свобода тонких матерій – між блаженством і божевіллям.

І пливеш, як між водами світла і відваром гіркого труйзілля.

Вірш летить над гарячим папером і немає йому зупину.

Що там? Крапля вина червона? Закривавлена чорна шипшина?

Ох, свободо живого вірша! Чом магнолії пахнуть воском?

На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском.

***

Темна готична рима з попелу й сивого диму

Впала мені пророче, наче сльоза ув очу,

Впала, як небо, синьо, впала, як сиві вина.

Ах, мій нерівний почерк, як незбагненний зодчий,

Вивів на білім папері щось зі своїх химерій.

Місиво слів і літер чи переспраглий вітер?

І ні тире, ні коми, і ні вогню, ні втоми,

Тільки готична рима з голосом пілігрима.

Цокають по бруківці краплі солоної крівці.

Й ритм, наче давня погоня, й ритм, наче чорна долоня

В сріберному волоссі, що впало на білу постіль.

Й кожне зі слів, як вперше, має потрапить до верші

Із золотого дому на коникові гнідому,

На коникові незримім, котрий підвозить рими.

Ах, не біда і не втома, і не стара гематома,

І не щасливий вітер поміж весільних макітер,

А непритомна рима, наче біда родима,

Стала супроти ночі, стала, як горе жіноче.

Й хто там мовчить і плаче, й хто там знову відьмачить,

Якщо вже й біда за бідою, а там і життя – за водою.

Й тільки ця дивна рима з голосом пілігрима

Вперто стоїть на порозі, наче убивця в острозі,

Й маєш усе віддати, й тайну якусь розгадати,

Тайну, якої немає, тайну із темного раю,

Що, як закланного звіра юна й гаряча шкіра,

Темним задиханим словом впаде під риму раптову…

***

               Дмитрові Павличку

В основі – драма і ткання провин,

й безумна ткаля без очей і серця,

і трем духмяних вицвілих жоржин,

й небесних музик невловиме скерцо.

А вся біда – од віршів і води!

Куди ідеш і де твоя дорога?

Чомусь мені ти снишся молодим

отут, де трави, од води вологі.

Усе позаду, все – печаль і тлінь.

І фарба губ поблідла чи поблякла.

І всеохопна несвяткова лінь,

і подиху чи світла вже забракло.

Не плач, скажу! В плачах, скажу, твій дім

й нема кому зітерти з вікон сльози,

й сріблястий дощ на кучері рудім,

і дощ вчорашній на твоїм порозі.

Осінній день. Хурма і мандарин.

Дощі по вікнах і вино у флязі.

Мар’янівка, Стопчатів, Чигирин…

Промокле хутро на старій дворнязі.

Скажу: не плач! Цей цигарковий дим,

неначе запах нерожденних віршів.

І крізь важкі осінні холоди

мені ти снишся в цій жагучій тиші.

Марнотний час, марнотна течія.

Ангелик білий сяде на порозі.

І музика, як диво, нічия

зійде по вії в дощовій облозі.

Усе питай у віршів і води!

Усе питай у цих стихій підземних!

Чому ж ти знову снишся молодим

і погляд твій вологий і вогненний?

Усе це, – скажеш: холод, дощ і сплін,

й життя прожито кращу половину.

І важко пахне вицвілий полин,

і зібрана стоїть терпка ожина.

От тільки холод і нове вино,

і що сказати відьмі в час вечірній,

Коли у сад відчинене вікно

і під дверима плаче пес покірний?

О, ця терпка й солодка печія

скількох забрала і скількох згубила

отам, де ткаля, вічна й нічия,

і подих листя у вогні зомлілий.

І в цьому місті срібна і глуха

тонких матeрій великодня сила

у темній масці вічного гріха

чомусь до ранку тонко голосила.

* * *

І бренність битія, і невимовне чудо,

Й безглуздя питія, і божевілля блуду.

Ти можеш все пройти – твоя співоцька карма:

І золоті світи, і праця, що намарне.

Ти маєш буть святим, ти маєш бути вічним,

І вибір твій – летіть безглуздо і стоїчно.

Витійствуй ніжний плач. Витійствуй марш залізний!

За доброту пробач, за зло, напевно, пізно!

І золотий ранет, й гірка життєва проза –

Це твій одвічний лет й важке крило із бронзи.

Витійствуй дивний дар, так стихло все у світі,

Це твій гіркий вівтар! Твоя звізда в зеніті!

Не спокушай біду, не жди черствий окраєць,

Хай небеса впадуть, коли душа співає!

Невінчана жона, невінчана дружина –

Поезії струна – надірвана судина.

Поете, не мовчи! Ти все сказать спроможен!

Дзвенить твоя струна розкуто й переможно!

* * *

Михайлові Слабошпицькому

Денно і нощно геній

Вергає труд натхненний,

Начебто зміни генні

І начебто труд екстерном

Має створить і повірить,

Що ще комусь треба ліра,

Золотом золочéна,

Наче богами вречéна

І наче на виріст дана

Ця сіллю засипана рана.

І можна торкнути вітер,

І можна піти зі світу,

І можна шукать адресата,

І навіть йому писати,

Але це усе даремно,

Бо стежити маєш недремно

За паперовим вітром,

За вогнищ зрадливим світлом,

За богом, який навпроти

З поглядом, повним скорботи.

Неначе тубілець зранку –

Скроєна вишиванка,

Темна калина у склянці –

Гуцули чи наддніпрянці?

У цьому краю казковім,

У цій шовкоплинній мові

Знищуєш темне і кревне,

Начебто внутрішньовенно

Вводиш слова і знаки,

І десь ідуть гайдамаки,

Й трава попід ними плаче,

Й чиясь кобилиця скаче,

А вершник в траві осінній,

А вершник, де небо синє.

І цих кобилиць багато,

І нíкому слова сказати…

***

Не пишеться, а відьми крилами по підвіконню шурхотять,

Неначе міряються силами і в іскрах срібних – рукоять.

Не пишеться, а відьми дихають і димом повниться вікно.

Й рудою висохлою стріхою спливає сонячне вино.

Відьом гарячих тепле черево до чорних тулиться чобіт,

А поряд попід чорним деревом вже гострить кігті чорний кіт.

Відьми губами вогко плямкають, горять коліна у медах,

Клубочиться їм дим над карками, й тьмяніють карки у садах.

Цим відьмам білим, неприборканим стежки під п’ятами димлять.

Пливе волосся їх розгойдане поміж задиханих багать.

Блаженні, хвойди, лярви! Повняться натхнення грішного меди!

Кому увечері тут моляться курвиська теплі й молоді?

Не пишеться! Вина гарячого відьми у пазусі несуть.

З тремкого полум’я звірячого – очей вогненних каламуть!

Пахтить вино святочним згарищем. Вікно пошерхло від крила.

Тут кожній тварі би по парі ще, але тут дим і ковила.

Не пишеться! Дими і коливо. Таємні знаки й німота.

І відьом темних білі голови, і срібні очі у кота.

Папір поправиш, витреш досуха вино, розлите на столі.

Й хтось тричі стукне древнім посохом і скине в сінях постоли…

* * *

Хтось стукав в дім. Хотів нам щось сказать.

Сказати щось, але чи в тому справа?

Він стукав в дім й була на нім печать

Ні, не любові, а дурної слави.

Він стукав в дім, він був один, як перст,

Він не просив ні щастя, ані долі,

Він був, як біль чи як німий протест,

Чи як суцільна змучена крамола.

І я йому води не подала,

Я зачинила двері і ворота,

Й гарячий дим торкнув мого чола,

І затопила дух суха жарота.

…Мені був сон. І сон цей був, як дим,

Як пасмо вітру чи душа сухотна.

Хтось стукав в дім, і він був молодим,

Був молодим і був невідворотним.

* * *

Диво таке чудне, диво таке – як свято,

Свято не називне, свят таких небагато.

Диво – як райський кущ з білих троянд і магнолій,

Ніби з біблійних пущ чи з весняного болю.

Диво без слів і імен, диво не називальне,

Диво без райських сирен, диво сумне і мовчальне.

Несповідимий шлях кожного нашого слова,

Ніби хтось тихо простяг руку для рим і розмови.

Хто він, той білий дивак? Хто він, той янгол печальний?

Ніби поставив лайк, і лайк отой – визначальний.

Незрозумілий шлях, незрозуміла пісня,

Ніби ішов жебрак і обірвав вишні.

І вишень тих повен глек, і вишень тих повне серце,

І звати його ім’ярек, й імен його тисяча версій.

І кожне його ім’я – наче у вірші рима.

І постать його нічия, і поступ його незримий…

* * *

Шурхіт нічних підошóв.

Шурхіт осінньої тиші.

Тисячі років ішов

Подих таємного вірша.

Вірш – як застигла душа,

Вірш – як пророчий подих.

Думка не полиша –

Ступити у вірш, як у воду.

Вірш – як примари дух,

Як підошóв холод,

Як занімілий слух,

Як потаємний голод.

Шурхіт нічних підошов…

Вже наближається північ.

Щастя непевного шок

Чи – очі назустріч рідні?

Як не ковзáй по стежках,

Не вибирай дороги,

Доля твоя терпка –

Витрати, втрати і тóрги!

Як не чекай з вишини

Мудрого знаку,

А все одно щовесни

Знов вибухають маки!

Шурхіт нічних підошов,

Шурхіт – і тиша…

Наче кудись не дійшов

Папа Святійший.

Наче на рушнику

Лику – відбиток,

Наче у вишняку –

Сонячні лúтки…

Шурхіт нічних підошов

Ангелів грішних,

Немов закривавлений шов

Любовного вірша…

* * *

Ні, тут немає котів,

Не чаклували ворожки.

В небі тут грім гуркотів

Сонячним котигорошком.

Сивої зливи хвіст

Прошурхотів змією,

Наче півсотні невіст

Винесло за течією.

Ні, тут ні фей, ні казок!

Тут – піднебесна тиша

І золотий образок

Першого вірша…

* * *

Вірша осіннього пляж – як роздягальня.

Змиєш старий макіяж на світанні.

Чайник поставиш на газ – кава розчинна,

Наче грипозних проказ пошесть причинна.

Душу оголиш у ніч. В прикрасах немає потреби.

Й немає тут протиріч і безжального неба.

Тіла немодний крій, тіла осіння засмага,

Наче комп’ютерний збій чи нерозумна відвага.

Сивий осінній пляж. Горла чудне німоцтво.

Все тут немудро зваж і не повір у пророцтва.

Брешуть старі дзеркала, брешуть у ніч і свободу.

Пляжної правди зола палахкотить на споді.

***

Майбутнє мудре! Хто це там сказав?

Усе розставить чи простелить тихо.

Чиясь терпка, чиясь німа сльоза

І небуття, немов пісок чи лихо…

Майбутнє мудре! Тільки не кажи,

Що все байдуже і усе минуще.

І ця весна солодка пробіжить,

Й могильні квіти пахнутимуть дужче.

Минуще все, але оцей рядок

Стоїть, як подих, над прозорим світом,

І твій важкий і проминущий крок

Уже туди, де вічне й тихе літо.

Майбутнє мудре! Вірш твій розкладуть.

Розріже скальпель, розітне по груди,

І хто вже зна, яку чудну біду

Там віднайдуть і випустять на люде.

Майбутнє мудре! Рук не одведи!

Кому і що до нашого сьогодні?

Весна ступає осені в сліди

І вже не може і мовчать не годна.

Майбутнє мудре! Ні, там не туман,

У нім пісок і сіль, у нім страждання.

Там вірша мого золотий дурман

Горітиме жорстоко і духмяно.

* * *

Як бороню вас я,

Яка я сьогодні хитра,

В білого солов’я

Може бути лиш літо.

Душа моя – в стилі ню,

Душа моя – в стилі вітру

Із почуття вогню

На самісінькім вістрі.

Серце зайшлось в піснях,

Серце сумне і босе.

Боже, невже це весна

Пóсеред хмарочосів?

Шлях – на семи вітрах,

Вітер – у срібних косах.

Оповиває страх,

Радісний і безголосий,

Страх уже й не золотий,

Наче листя торішнє.

Можеш нікуди й не йти!

Кажеш, дружина колишня?

Білий мій соловей,

Серед лісів осінніх, –

Наче сумний діджей

У захриплій ангіні.

Знову я вас бороню,

Знову душа відкрита,

Наче вона не з вогню

І не в осіннім світлі,

Наче і не зола,

Навіть уже і не спогад,

Просто вона зійшла

на пси чи… на інші дороги.

Та коли щось сяйне

В серце ваше розчахле,

Не відпустіть мене –

Вірш мій весною пахне.

* * *

Співай, моя душа,

Співай, допоки літо

На пагорбах пасе

Своїх тремких лошиць.

Співай, моя душа,

Співай, допоки воля

Не впáде у траву

Щаслива горілиць!

Співай, моя душа,

Співай, допоки літо –

Одна терпка,

Одна-єдина мить!

Співай, душа, співай!

Вино уже налито.

Ох, як воно горить,

Ох, як воно горить…

* * *

Першого меду хміль, першого меду гіркóта.

Перших цілунків жага, першого слова – спротив.

Вперше така нічия. Вперше така чи всоте?

Господи, дай цей біль витримати і збороти.

Скільки на світі трав, скільки терпіння!

Стиснутий сірий рот на межі безгоміння.

Плач же, мій хлопчику, плач, хлопчику сивий!

Скільки у цій суєті страчено сили!

Тут би вже мудро іти, та – безгоміння!

Не відійди, не мини, стань мені тінню!

Скільки уже біди витримати довелося!

З чорного вороння – біле волосся!

Хочеш, далеко будь, хочеш, будь близько,

Хочеш, туман посій. А хочеш – пісню!

Й де б ти натхнення не брав – в каві чи з анашею,

Пісня серце вийма завжди з душею…

ОХ, НЕ ПИТАЙ…

1.

Ох, не питай про любов,

Ох, не питай про вірші!

Драми, трагедії, кров…

Що там ще пише Всевишній?

Падай, моя голова!

Відьом палили так пишно…

Древні могутні слова –

Сутність чи суєтність інша?

Відьмами встелено шлях,

Поле з рудого волосся…

Хто тут проходив? Лях?

Як йому тут велося?

Інок кульгавий чи пан?

Відьма ніколи не скаже.

Келих вина із кохань?

Що за красивості, враже?

Як убієнний цей дух

Мириться з неубієнним?

Як на поганий твій слух

Падає це натхнення?

Господи, все одведи –

Подих цих темних печалей,

Світло рудої води,

Світло туге і безжальне…

Вицвілий дух потойбіч,

Відьми стоять тут рядами…

В чому, скажи мені, річ,

Як їм там – під небесами?

Слово, ти завжди чуже,

Виткане з темного срібла.

Відьма тебе стереже –

В місці тім темнім і гиблім…

2.

Страх перед білим лицем,

Страх перед білим папером,

Страх, наче перед свинцем, –

Знов не почути суфлера.

Химородь і німота.

Слів наче ще не бувало,

Наче хтось голос потяв,

Наче хтось тихо ужалив.

Білий, як вижовк папір,

Білий, як мертвого пальці,

Де той могутній топір,

Щоб розрубати ці п’яльці.

Наче з усіх потойбіч

Дивляться очі вивчальні

І з-поміж тисячі пліч

Вибереш білі і дальні.

Темна планида терпка –

Краять сердешну бомагу.

Чом же рука ця важка?

Чом же дурна ця відвага?

Темний і вічний суфлер

Втретє не озоветься.

Господи, важко помер?

Чи обірвалося серце?

Темно і вогко зійти

В ніч, де краї розверсті,

І на краю німоти

Винести пóлами пéрсті…

Й наче калинова віть

Із допоганської ери

Свічка легка затремтить

Профілем твого суфлера.

3.

Ох, не питай, де любов,

Ох, не питай, де вітер!

Посеред наших розмов

Щастя темне розлите.

Посеред днів і ночей,

Посеред вогких квітів

Смагле моє плече,

Як розпашіле літо.

Цей невчорашній сон,

Як золоте намисто.

Чи золотий камертон

У руках піаніста.

Падає сріберний сніг,

Як у тунель дзеркальний,

Наче дзвенить уві сні

Тихий звук кафедральний.

Темна зимова лоза.

Паморозь ясна й світла.

Де ж та скажена гроза?

Де ж ті відьомські мітли!

Слово чаклунок старих

Сильне духом магнолій,

Зникло, як грому рик,

Зникло, як щастя голе.

Падай же, душе моя,

Падай на теплі крила.

В білого солов’я –

Несосвітенна сила.

Вимер чаклунський рід,

Вкинуті мітли до пічки.

Що за кромішній слід,

Де догоріла свічка?

Й там, де пустельна імла,

Й місяця вічне око,

Й де ні добра, ані зла,

Й щастя наше промокле,

Раптом тебе обпече,

Наче із темної шалі,

Юної відьми плече –

Радісне і зухвале…

4.

Темне холодне лице,

профіль старої печалі,

Наче одвічним читцем

згорнуто наші скрижалі.

Вихолола вода,

лід понад білим дахом.

Ця старовинна біда,

як голова на плаху,

Викладена вночі

білим сумним невидимцем.

Трем золотої свічі...

Чи ж легко стать наодинці

З тим, хто руки не торкне,

з тим, хто стоїть непорушно,

З тим, хто чекає мене,

наче збирає подушне.

Віриш у це ти чи ні,

Він над тобою ходить

В грізній височині,

наче у темних водах.

Позначки вицвілий знак,

позик старе шумовиння.

Хто уже нині те зна,

де і чиї тут провини?

Пізно вершити суди,

пізно вердикти виносить,

Наче під знаком біди

вимити біле волосся.

Вийти у білий туман,

вимовить тихо слово.

Саван а чи дурман...

А чи не однаково?

Вічний читець з вишини

знов перегорне вірша.

– Чуєш, вікно причини!

Все буде значно простіше...

5.

Наче із диму й розпуст,

Наче з безглуздя і жалю

Пізній цей сорокоуст

Холодом тихо обпалить.

Що зашифрує листок,

Писаний олівцями.

Чорний чи білий пісок

В темних пальцях у мами.

Води свячені й густі.

Склянки повні налиті.

Стежать за нами святі

Котре уже століття?

Сорок очей і губ,

Сорок мовчань і віршів,

Кажеш, безглуздий шлюб,

Кажеш, нічого не вийшло...

Станьмо на рушники,

Станьмо, неначе уперше.

Сонячні ліжники

Темні зігріють перса.

Буде над нами стоять

Музика ніжно-рвійна,

Наче сонячний тать

На золотих колінах!

Буде танути сніг,

Будуть горіти вікна,

Буде на білий поріг

Грім сніговійний рикать.

Будуть співать нам пісень,

Будуть кричати «гірко!»

Буде весняний день

Й щаслива чиясь говірка.

Та коли уночі

Затихнуть усі розмови,

У світлі тонкої свічі

Сорокоуст замовлю –

Сорокоуст на любов,

Сорокоуст на світло

Білих цих корогов

В нашому пізньому житлі.

Сорокоуст на життя

Тихими голосами,

Наче легке шиття

На рушниках шовками.

***

Пішла душа… Куди вона пішла,

Лишивши теплий подих на папері?

Неначе до сумного джерела

Півпрочинила, півприкрила двері.

Пішла душа… А я – одним-одна.

Ніде й нікого. Все мовчить у світі.

І тільки край забутого рядна,

Неначе латка зелені у житі.

Пішла душа. Але куди іти

На цій межі, де все таке непевне,

На тій межі, де гірше самоти

Лише відсутність дорогих і кревних.

Пішла душа й забула відпустить

Мене із того, що непроминальне,

Із того, що, як музика болить

Вже звідтіля, де темно й задзеркально.

Пішла душа, а я ще й досі тут,

Над цим папером, мовчазним і строгим,

І вже немає ні гірких спокут,

Ані Вітчизни, ні звідціль дороги.

Пішла душа, а я іще жива.

Палю на вітрі спогади і вірші.

І шурхотить підкошена трава,

І вічне небо охопила тиша…

* * *

Ох, мій скептичний ум, ох, мій скептичний розум!

Змішуєш навмання непроминальну прозу,

Мов електричний струм чи магнетичну плазму,

Із поетичним вином нелюбовного сказу.

Вієш цей теплий флер, вієш цю магму,

Патоку і ваніль! Ох, мамочко, мамочко, мамо!

Дивні мої думки, мова моя химерна,

Ох, не на користь роки, мішаю полову і зерна!

Вже би прозорий стиль, небесного слова ясність,

Тут же суцільна сіль, і все – навмання і невчасно!

Все тут наперекосяк, все – без парфюмного шарму.

Начебто трафив шляк і трафив давно і намарне.

Щось у мені не те, щось у мені вогненне,

Начебто згарищ печать, і темно довкола, темно!

Ах, мій скептичний ум! Ці сумні витинанки

Часом, немов коньяк, рятують когось на світанку.

Слово кудись веде, слово крамольне і темне,

Й сльози твої смішні, і всі замовляння даремні.

Що ж ти, мій розуме, вкляк, минаєш усі дзеркáла,

Чи не мадам Шапокляк щойно тут пролітала?

Ох, не вино й не любов тьмарять пригаслий розум,

Просто терпке життя в суєтних метаморфозах.

Ти ж приїдь і постій у цій майже Тьмутаракані!

Пізно уже? Та ні! Зарано іще, зарано…

* * *

Дивний жіночий каприз, наче море сваволить,

Наче в кострищі хмиз – ці вічні глаголи.

Плаче цей зимний дощ, плаче вертепно,

Кажеш банально про борщ, кажеш про етно?

Цей романтичний бриз, наче остання воля,

Перший жіночий криз і розлучення кволе.

Град епатажних сліз і – щастя, як сонях!

Й вічний жіночий віз... Хай тебе Бог боронить!

Бачиш, яку сльозу в літо везу і в повінь,

Наче стару дезý – із потаємних схронів.

Більше душа не співа, душа – на самому споді.

В молодості грішать, опівночі – годі!

Та золота руда твого черленого вірша,

Наче живильна вода чи задимлена тиша

Легко крізь серце пройдé й вийде солоним світлом,

І нікого й ніде, і ні коми, ні титли,

І нікому не тре’ ні очей, ані губ твоїх тихих,

І обличчя зітре в дзеркалах задурманений вихор,

І минеться любов, і мине навіть непроминальне,

І задихана кров, і слова твої неепохальні.

Все банально мине, тільки дивні глаголи жіночі

Падають, як пенсне, і минати не хочуть …

* * *

Це не пісенний текст,

Не золота олія,

Це долі химерної хрест

І – аритмія.

Як випити в спеку води

Чи горілки при смерті,

Так ці захололі меди

До губ притулити розверстих.

Слóва медовий загус…

Вóди спливають тихо.

Іскри вогненної хруст –

Під тихе пісенне лихо.

Хліба окраєць сухий,

Губи такі пошерхлі…

Свани, турки, ляхú –

Хто ще там скаче верхи?

Плаче жінка вночі.

Століття гуснуть, як вина.

Лежиш на чиїм плечі?

У чому твоя провина?

Окраєць слова чомусь

Донéсти до губ не зуміла.

Господи, знову молюсь!

На все Твоя воля і сила!

На все Твій всесильний хрест,

На все Твоя ласка,

Чи ляже Твій білий перст,

Чи буде помилка друкарська,

Чи животворна стіна

Слова святого,

Чи непробужденна вина

І убієнний стогін.

Це – як невінчаний шлюб,

Чи нехрéщені діти,

Чи дурний перелюб –

Ні забути, ні змити!

Але якщо гряне грім

І небо зсунеться в зливах,

Ввійду у вогнище рим

І – буду щаслива.

Це – не розвага чи лють,

Не виторочена тривога.

Це просто Слово почуть

І – більше нічого…

* * *

І захочеться тиші якоїсь в столичній оцій глушині,

В цім хрещатицькім хаосі, в цім золотім проминанні,

І захочеться теплої музики, музики в гущавині

Цих холодних осінніх дощів на майдані печальнім.

І захочеться голосу твóго, неначе затих алфавіт

У столітній архаїці, у незбагненній і темній провині,

Де прадавній посúвіло-теплий і чорний граніт

Захолов, занімів у мовчанні сумнім і вториннім.

І така великодня, прозора й висока оця тишина,

І така несподівана радість, надія, тривога чи доля,

І столична прощально-безтямна й сумна глушина,

І навідмаш, наопаш, наострах дарована воля.

І клекоче в тобі буревійний похмільний екстаз,

І гуркочуть світи, що летять над притихлими нами.

І камінчик прозорий на пальчику зветься топаз,

І каміння столітнє над нами зоветься домами.

І така нескінченна й повільна, як тихий гекзаметр, вода.

Я закутаю в шарф захололу і сплакану душу,

І худенький рядочок, неначе біда молода,

На папері проступить сльозою із мокрого плюшу…

* * *

Мене повело не туди,

Мене повело в осінь.

Плачуть твої сліди

В пізніх покосах.

Плаче ще літній дощ,

Плаче всесвітньо.

Тисячолітній хвощ

Зазеленів у житі,

Трішечки ще Маковій:

Трішечки рожі…

Трішечки звіробій –

Вздовж загорожі.

Ходить якась манá,

Сива і незугарна,

Наче старий сатана

Із Азербайджану.

Й начебто ще нема

Мудрої пісні,

А, може, я просто німа,

Неначе луна у лісі.

Лише сатанинський знак

На вечорових росах,

І голос твій, як весна,

Що заблукала в волоссі.

Ох, нічний сатано,

Усе ти про мене знаєш?

Але чому це вино

Не вигоряє?

Чому золотий туман

Чи золота офіра

Крізь споконвічний обман

Виходить ефірно?

І сатанинський плач,

І сатанинський регіт,

Як хочеш щастя означ –

Музика а чи леґо.

Воно все одно пройдé,

Неначе вода крізь стелю,

Навіть якщо ніде

Немає дощів по селах.

Навіть якщо на землі

Дерева висохли в кістку,

Навіть якщо від змії –

Лише однісінька риска.

Навіть якщо про дощ

Мовчать півтора століття,

Навіть якщо із площ

Зникне троянд розмаїття.

Навіть якщо мене

Знов поведе у осінь,

Ти просто мовчи про сумне,

І цього – досить!

* * *

Зносить мене течія, зносить…

Втрачено голос і слух, втрачено осінь,

Втрачено небеса, наче траву скосили.

Давня твоя біда чи поетична сила?

Кожне зі слів твоїх, наче навпомацки вóди,

Кожне зі слів твоїх водить тобою й водить.

Грішна й безглузда суть твóго життя чудного –

Вариш терпке вино із усього.

Вариш, як давній хміль чи як відьомські трави,

Вариш, і твій ополоник – у темній заграві.

Зварено цілий жбан твого солодкого літа,

Наче медовий чан світлом налито.

А повéрху медів – чорні провини,

І в результаті полинні ті вина, полинні.

Кажуть, немає вини, є сиротинці.

Наче у домі скандал і – злочинці,

Наче у домі ґвалт і – винесли душу.

Що я маю сказать, що я сказати мушу?

Зносить мене течія, зносить у осінь,

Стигне мій пізній сад у абрикосах,

Стигне суха трава в білому полі.

Стигне важка душа з пізнього болю.

Зносить важка течія білий листочок,

Наче проліг в небеса темний місточок…

Темний місточок, темний

І – пульсуюча вена…

* * *

У цій не моїй зимі, у цім не моїм літі

Цей не розплесканий сміх, ці слова незужиті.

Ця молода вода, ця неозначена врода –

Й сум, як майбутня біда, на самісінькім споді.

Цих провінцій старих не провінційна молодь…

Перший вірш твій згорить, а другий постане, як сповідь.

Наче вагітності знак, висвітлить очі темні,

І провінційний дивак зателефонує даремно.

Що тобі так підійшло важко під груди?

Знову це літеплó? Знову ці люди?

Спалений вірш затремтить, наче серце вагітне.

Який у тобі пересúт? Чим твої груди налиті?

Вірш – наче викидня знак чи захолола молитва…

Хтось якісь числа зна, а хтось – за повітрям гонитву.

І треба спочатку почать, з голого – листу,

Неначе вірша зачать у цім провінційнім місті…

***

О, великодня осене, прости мені цю темну й відзігорну силу,

Коли з усіх безумств і сумоти могла я вийти, але не хотіла.

О, великодня осене, прости цей слід чорнила кулькової ручки

На сукні, несвятковій і простій, що застібала пальцем без обручки.

О, великодня осене, прости… Ніхто не знає, звідки це чорнило,

Цей чорний слід важкої пустоти, яку сльоза вночі не розчинила.

О, великодня осене, прости оці слова, які я так низала,

Як нижуть бісер а чи шовк густий застряглі мандрівниці на вокзалі.

О, великодня осене, прости… Сліди чорнила проступають синьо

Через пергамент вогко-золотий, який пахтить парфумами і тлінню.

О, великодня осене, прости. Скотилась ручка зі старого столу.

Якої ще терпкої глевкоти, щоби душа затята охолола?

О, великодня осене, прости. Важке чорнило і вологі пера

У срібнім царстві спалених листів вже не чекають свого режисера.

О, великодня осене, прости. Мене носило, як листок осінній.

Чи боляче упасти з висоти? Це знає той, хто стелить шлях камінний.

О, великодня осене, прости мені цю темну й відзігорну силу,

Коли з усіх безумств і сумоти могла я вийти, але не хотіла…

О, великодня осене, прости…

ЗИМА

І поміж ранніх аритмій, як поміж змій,

Пульсує хриплий голос мій у цій зимі!

І ця застуджена зима, сумна й німа.

І, наче хустка на відьмах, іскриста тьма.

Мовчиш між темних цих домів, як між псалмів.

Твій дух святочний в цій зимі як занімів.

Стара любов, старий дурман нових оман,

Неначе срібний талісман у цей туман.

Тут щастя й спокою катма і сну чортма,

Де ця затуркана юрма й німа сурма.

Гаряча ртуть сумних дощів, немов плачі

Чи яре срібло дукачів на тлі свічі.

Даждьбожичі стоять в лісах, як в небесах,

І грім, як відзвук на списах, в їх голосах.

Поміж шаманських шамотінь ідеш, як тінь,

Стоїть там щастя опостінь, як янь та інь.

Старих поезій вогкий дим між темних зим

З печальним профілем рудим і молодим.

Ах, все одно, вино чи кров а чи любов –

Стоїш між віршів так, немов між корогов.

Троянський кінь тут не ходив – нема слідів.

Тут заблукав зимовий Див поміж садів.

Летюча грива золота, важкі вуста,

Й сандаля темна неспроста в грунт пророста.

І гусне дощ, й тремка ріка, і осока,

І на плечі важка рука, мов обпіка…

Тут відьми стогнуть у снігах – все ох і ах,

І води дикі в берегах, як в молитвах.

І між зимових аритмій і анемій,

Немов між темних веремій, у цій зимі

Поганська сила віршова вже ожива

І, наче нитка сирова, у ній слова…

Як він приходить, вірш?

1.

Як він приходить, вірш?

З яких бездоріж і тиш?

З яких потаємних ніш –

Інколи раз на віку, зрідка – частіш!

Любові давньої свищ,

Хоч чимось його притиш

І про таємне – облиш!

Гірчить! Може бути ще гірш

Як при падінні з узвиш.

І не більш, і не більш, і не більш!

Наче по небу летиш,

А знизу – Берлін чи Париж

І поміж законів і дишл

Всеперемагаючий гріш!

А потім сонячний ніж

Пройде крізь сніжний капіж.

Душу ним ніжно обріж,

Щоби пройти босоніж

Туди, де стримить Меджибіж,

І там у весняний крутіж,

Де коноплі і гашиш,

Де веремія і дріж,

Де ти нічого не вчиш,

Поміж старих кладовищ

Облиш своє серце, облиш

В одній із сонячних діж!

Ну що ти знову кричиш,

Можна ж жити й простіш,

Але ти летиш і летиш…

Як же приходить той вірш?

2.

Як він приходить, вірш?

Закутай хустку тугіш,

Звари терпкого вина

І випий його до дна.

Навіщо тобі той вірш

У цій найтерпкішій з тиш?

І ти – незбагненна й чудна,

І рима твоя, як луна.

І знову чекаєш на вірш,

І знову до ранку не спиш,

І осінь уже – не весна,

І ти вже – чиясь жона.

А він не приходить, той вірш,

Душа, як порожній ківш.

І доля твоя сумна,

І слово не вирина.

Не вирина твій вірш,

Може, облиш це, облиш!

Й чорніє якесь вороння,

Й ворота хтось не відчиня.

Стань понад білий вірш.

Чом так уся дзвениш?

Драми ніщо не спиня,

Драми ідуть навмання.

Іде навмання твій вірш

Навали страшної незгірш,

Іде як вода навісна

Чи якась диковина.

Ох, не питай про вірш

Й не згадуй про все, що давніш

Було тобі, як первина

Й римована сировина.

А тут, наче кров, цей вірш

Нуртує усе лютіш

Й раптово, неначе у снах,

Перший рядок вирина.

Тріпоче гарячий вірш…

Не доторкайся лиш.

Стань, наче білий монах –

Піст, молитви, сивина.

Видихни білий вірш,

Стань і уже не диш.

Начебто неба знак

І – не інак, не інак, не інак…

* * *

Мій мармуровий муар – темний летючий батик –

Візьмеш, як теплий дар, біля метро «Хрещатик».

Будеш шептати мені дивні слова на бульварі,

Сонячний дощ продзвенить від «Арсеналу» до Лаври.

Мармур, морозиво, рай, рики автобусів-ретро…

Серце моє не край! Слухай, метрó це чи мéтро?

Мармур твоїх долонь, позирк юного мавра…

Темних очей вогонь і в піднебессі – Лавра.

Шлейф ароматів терпких, чорні ошатні ряси,

Відблиск гіркої ріки, погляд чудний, прикраси.

Вирва освітлених площ. Падає плащ з муару.

Вже віддаляється дощ краплями по тротуару.

Трепетний ніжний жест… Темні довкола маври.

Як мерехтливий хрест, в небі зимовий жайвір

Плаче про квіти й любов, як про омегу і альфу,

Наче в небесний альков вкинули навхрест шáрфи.

Там, де квітує мак, де розкошують коханці,

Все вже давно не так і простуджені пальці.

Ой, не питай про сніг, шарф мармуровий не гріє,

Наче сумний оберіг мармуровіє.

Темний хрещатицький шлейф білих авто туземних

Поміж зимових алей стежить за нами недремно.

Десь мармеладний джем, десь шоколад гіркавий,

Десь мій осінній щем буде тобі до кави.

Майво любовних слів, майво любовних літер,

Ніби примха богів, ніби муаровий вітер…

* * *

Давай одійдемо в сніг,

Давай одійдемо в осінь!

Вірші ці голосні

Вперше писать довелося.

Давай простелю килими,

Виперу синій вітер!

В передчутті зими

Чути передзвін літер.

Віршів золотий політ,

Як протяг снігів іскристих!

Непроханих наших бід

Винесе вітер окістя.

Давай одійдемо в дощ,

Сховаємо всі парасолі!

Між цих переплаканих площ

Душі, як щастя, голі.

Давай одійдемо в сміх,

Давай одійдемо в свято!

Скільки позаду лих

Вже довелося мати.

Давай одійдемо в любов,

Зайдемо в тепле літо!

Щастя моє, агов!

Куди ти, куди ти, куди ти?

* * *

На перехресті стань, на перехресті осіннім.

Плетиво слів твоїх з темної ночі лине.

Не відійди у тінь і не обмини долю.

Цей золотий обман – з нашого давнього болю.

Цей золотий обман – з того, що не минеться,

Сріберних слів і думок повне цеберце,

Повне цеберце слів, повне по вінця,

Мокрої сукні поділ, теплі колінця.

Ах, золотий обман, ах, золота безнадія!

У ролі кого ти тут – крáдія чи крадíя?

Слово таке, як сміх, слово таке, як подих!

Цей золотий обман в нашім житті верховодить.

Вечір з турецьких площ, вечір турецький…

Кажеш, що кава тут вельми незлецька,

Кажеш, що води вспак інколи повертають.

Кажеш, що долі знак, кажеш, що відьми літають.

Кажеш, усе було – юні поетки, вірші,

Визолочене стило, ніжність і тиша…

Губ твоїх теплий овал, губ твоїх серце,

Голосу твóго октав неповториме скерцо.

Тільки оцей обман, непроханий і солодкий,

Зі Шполи, Чорнобиля чи Білогородки

На перехресті доріг теплим туманом

Викотився й лежить медово-дурманно…

І жодних слів не кажи – жодного слова,

Що нам усі слова – просто полова,

Але коли слово прийдé, слово оте від Бога,

Господи, не одведи, допоки ще час і змога…

* * *

Світ не жаліє нікого,

Навпіл в нім щастя і біль,

Стелиться в осінь дорога,

Змішано мед і сіль.

Кажуть, життя – із чекання,

З віри, надій і бажань.

Кажуть, минає кохання,

Зіткане із прощань.

І тільки над цілим світом

Стоїть золотий вогонь

Твого далекого світла,

Твоїх солодких долонь.

І добре, що в цьому світі,

Серед таких веремій,

Я встигла тебе зустріти,

Ладо сонячний мій!

ФІНАЛ ЛІТА

Пекельний у місті бедлам.

І – наче вимерло місто,

А, може, це наслано спам

І треба все чистить.

Із вікон пахне герань

Стоїчно і витривально.

Здається, на сонці стань –

І помреш тривіально,

Бо щось у цих небесах

Коїться дивовижне,

Неначе у літніх лісах

Випав дощик залізний.

Випалена трава,

Висохло в полі жито…

Ти іще, душе, жива,

Є у тобі ще світло?

Але молода лобода,

Як ліс, – на узвишші,

Неначе живильна вода

У коси їй дише.

Але могутній полин

Густо тьмяніє в полі,

Неначе казковий джин

Йому благовóлить.

Але молодий виноград

Майбутнє вино колише

І цей ізабельний чад,

Мов смак любовного вірша.

Старе прохолодне вікно,

Далеке від літньої спеки,

Й червоне грузинське вино,

Дині і чебуреки…

***

Перекочусь в яри

Вивіркою рудою.

Тут тільки голос твій,

Тут тільки я з тобою!

Хочеш, зірку зірву,

Хочеш, болю накраю?

Чом я тебе люблю,

Навіть сама не знаю!

Дощ захопив в обліг,

Небо дзвенить сурмáми.

Чом же ти так затих?

Що ж це сталося з нами?

Так пролягла течія,

Наче ні до, ні після

Жодного солов’я

В нашім не буде лісі.

І тільки вивірок рій

В столоченій несвободі,

І тільки один соловій –

В ефірному епізоді…

***

Балаклая чи Балаклея. Звідки ці золоті слова?

Наче жінка з ласкавого глею, котру ти уночі цілував.

Балаклая чи Балаклея…Із чиїх ти солодких облуд?

Тут налито вже стільки єлею, тут наплетено стільки вже пут.

Балаклая чи Балаклея…Ох, як крутиться голова!

Проступають вночі на дисплеї тихим світлом кохальні слова.

Балаклая чи Балаклея… Як багато солодких імен!

Тихо виткався понад землею срібно-зоряний гобелен.

Балаклая чи Балаклея… Річка б’ється об темний брук.

Прохолодна і мокра лілея упаде тобі важко до рук.

Балаклая чи Балаклея… Пробіжить хтось між теплих лип

І сховають нічні алеї твій вологий солодкий схлип.

Балаклая чи Балаклея… Тане в пучечках липовий мед.

Геродот щось шептав про Гілею, про тринадцять дружин – Мохаммед.

Балаклая чи Балаклея… Пахне щастям старий базилик.

Й тепло сходить понад ріллею місяць, наче жіночий лик.

ЗАМОВЛЯННЯ

Говори про любов! Говори про любов! Говори!

Говори, коли плачуть в дощах золоті явори!

Говори про любов у веселі й сумні вечори.

Говори, коли темні шумлять і тривожні бори.

Говори, коли листям рудим замітає двори.

Коли чайник під ранок простудно й натужно захрип.

Коли темних цикад не змовкають гарячі хори,

Коли жде нас столиця і вже нас не ждуть хутори!

Говори про любов! Говори про любов! Говори!

Говори, коли в домі дзвенять голоси дітвори.

Говори, коли світяться щастям і сміхом усі кольори,

Коли фальшу нема і немає брехні й мішури.

Говори про любов, говори про любов! Говори!

Хай її божевільно-щасливі й святі прапори

Так летять, як гарячі солодкі долоні згори.

І стихає дверей передранішніх сонячний скрип…

Говори про любов! Говори про любов! Говори!

***

Чемна і чепурна, наче шовкове зерня,

Ходить по місту вона павою поміж черні.

Тут золотий рукав, тут комірець червоний

Блискіток срібна луска й кучерів чорна вовна.

Наче в легкий танок піде вона, як сарна.

Рук її білих вінок. Ходить так тихо і гарно.

Плетиво мокрих кіс, гребінь важкий у косах.

Юний ранковий ліс. Пташе багатоголосся.

Пахне черемха важка, сарни волога шкіра.

Смужка від ланцюжка, подих гарячого звіра.

Сонячний чобіток, тиха ранкова молитва.

Відгомін давніх чуток, як з потойбіччя світло.

Скверни і цвинтаря дух, знахарки біла намітка,

Сонячних медовух відблиски й срібні мітки.

Пахне черемха важка, челядь іде над водою

Потайки по стежках. Пахне вином і бідою.

Плакальниці, ножі, срібної нитки голос,

Десь на тремкій межі зріє майбутній колос.

Вишеньки гілка рясна. Впряжених коней сотня.

Сукня весільна й тісна. Шлях твій уже незворотній.

Темне гаряче плече. Трави отерпло-рахманні.

Не розчахнути мечем те, що нерозчаханне.

Чемна і чепурна діва з чийогось жалю!

З холоду випірна черні отруйної жало.

Господи, чернь, як черінь, – вільгла, пахка і чорна.

Котиться з насипу рінь – діва іде відзігорна.

Чернь вона завжди страшна – відблиск води черлений.

Гілка тремка й запашна, вогкий листок зелений.

Смерть вона завжди смерть. Меле щось млин життєвий.

Білий калач чи дерть? Господи, чи суттєво?

Срібної сукні крило, кучерів чорна злива...

Пахолодь над джерелом – животворяща сила.

Чемна і чепурна, сонячна і сяйлива,

Впала на землю весна – тепла, важка й нецнотлива... 

***

Станеш, де небо синє,

Станеш, де губи білі,

Сукня – в горошок винний,

Вітру спекотна хвиля.

Як Афродіта новітня

Поміж північних прерій,

Станеш – важка і літня –

З духом серпневої бери.

Станеш в чудній задумі

Щастям чиїмсь гріховним.

Пахне гірким парфумом

З юності вірш любовний.

Брошка, жакет і очі,

Повні води і літа.

Що ти нам знову пророчиш,

Сонячна Афродіто?

Літо, джмелів валторни.

Пахнуть ліси медами.

Чом так у висі горній

Срібна дзвенить амальгама?

Подих, задихане щастя,

Вишень солодкі грона…

Боже мій, перші причастя!

Боже мій, губи солоні!

Літо пливе над містом,

Котиться сонячна куля.

Доле моя пречиста,

Що нам кує зозуля?

Наче богиня Феба

Ще недодівувала.

А з золотого неба

Бери летять зухвало…

***

Тихо живеш, як важка трава чи як погідне літо.

Вчора умерла чи ще жива? Що там шепочуть квіти?

Повз ризиковий ковзнеш комплімент, наче вимкнута лампа.

Скажеш комусь про якийсь документ і про відсутність штампа.

Тихо живеш, як повільна вода. Хвиля сюди не дістане.

Хто там іде по зітлілих слідах? Що там у пам’яті тане?

Тихо живеш. Карантин чи печаль? Вітер підхоплює поли.

Дивна жіноча позірна мораль вмерла на тлі меланхолій.

Десь амароне у склянку наллють, десь золотисте брунелло,

А у тобі наче вичахла лють і в склянці твоїй ізабелла.

Глянеш у вікна, торкнешся вина, солодко так і тривожно.

Ходить подвір’ям якась звірина й погляд чийсь ясновельможний.

Як твої очі іскристо горять, як його погляд палає.

Що то між вами – кохання чи пря? Що то над вами сіяє?

Наче оселя наснилась чужа, наче біда непритомна,

Начебто лезо тупого ножа стиснуто в пальцях судомно.

Пишної жінки мальований лик, пишної жінки волосся.

Хто там увагу твою відволік? На кому тобі так зійшлося?

Літо пекельне, подвір’я пусте, хмара грозою пахкоче,

Дим шампурів, переперчений стейк, відьма хлопчисьок лоскоче.

Світ не змінився, сміється і п’є, світ, як дурний, розкошує…

Кажеш, новітні дахи Корбюзьє – і одесную, й ошую?

Кажеш, нічого нового у тім, що написали великі.

Кажеш, розмови чудні і пусті, кажеш, що натовп безликий.

Кажеш, що час цей пливе, як вода і як вода огортає.

Кажеш, четвер а чи знов середа серед містянського раю.

Жінка пливе крізь хрещатицький пил, дух індіанських парфумів,

Жінка на дуже химерний копил – із ізабельного тлуму.

Жінка пливе. Так пливуть кораблі. В пурпур мальовані губи.

Наче троянда важка на стеблі теплі пелюстки все губить.

* * *

Втома і вікове. Чи вікове і зникоме.

Що в цьому світі є, окрім старечої втоми?

Горло треба прикрить, коли гуляєш на вітрі.

Ліки на білім столі, як на пюпітрі.

Що в цій осінній пітьмі радує подих?

Стрілки переведеш, немов поміняєш сходи.

Вийдеш у інший час, в іншу свободу й епоху,

Неначе втік уночі з жіночого переполоху.

Тихий старечий маразм потроху заходить збоку,

Та ти заплануєш, як сказ, щось – із Нового року.

Настрій – це вже наживне, руки ж твої – безсилі.

Що ж це тобі зима за тайну наворожила?

Перебери книжки, перебери полову.

Там десь, на споді, свічки і поміж них – якесь слово.

Пульсу прискорений біг. Ми ще не поспішаєм.

Нам би у цій суєті – ближче до раю.

Ох, у той рай зайдеш, наче щораз востаннє!

Кажуть, найкраща смерть, якщо вона – через кохання.

Чаю ранковий дух. На каву – уже заборона!

Знову прискорений пульс, і тисне чомусь у скронях.

Зношеність пізніх судин, крихкість кісток старечих,

Та тільки з очей зірких – погляд предтечі,

Та тільки з ранкових губ – щира молитва,

Та тільки щастя болить, і на душі так світло.

Ох, не шепчи про щось, що завтра буде забуто,

Не про вино і кров – про те, що не чутно.

Те, що не промина, що виника, як літо,

Що як вінчальний дзвін чи пригашене світло,

Що з-поза темних штор вирине, як бажання

Вийти вночі на балкон і померти – з кохання…

А потім воскреснути знов супроти піґулок і ампул

В безсонні студенім і злім зболеним вампом.

Бо жінка ота, зі снів, бо жінка ота, з ночі,

Тепла, як літній пісок, і золотá, наче злочин,

Завтра прийдé у дім, завтра відсуне фіранки,

Вимете з хати пил, з горища витягне санки,

Сміх її полетить лунко по всій квартирі.

Де молитовники всі і душпастúрі?

Вийде на білий сніг, її чобіток гарячий

Станцює на вулиці щось модерне й трохи чортяче.

Про що вона заспіва, про що вона закигиче,

Вихопивши крізь сніг твій закоханий відчай?

І тайна покриє все, і – несосвітенна тиша,

І відгук пекельних слів у дуже пізньому вірші…

* * *

Сюжет банальний і смішний – трикутник майже тривіальний.

У цій житейській суєті вмирають душі проминально.

Ніхто нікому і ніде, ніхто нічого і нікому

Не завинив у цім житті, такім тремкім, такім зникомім.

А винен Хтось, кому давно набридло тасувати долі,

І Хто не зна, пощо любов так інколи в житті сваволить.

Ох, Він такий собі чудний, ох, Він такий дивакуватий,

Йому сто тисяч двісті літ, Він в ластовинні й лисуватий.

Він може все перемішать й весну закинуть в пізнє літо.

У хаті тій Його чудній сваволить вітер із повітрям.

Там тихі янголи сидять, торкають струн своїх печальних,

І дивна музика звучить у тому світі задзеркальнім.

Він не звітує, Він не вчить, не дурить і не просвіщає,

Він все мовчить, мовчить, мовчить, а потім омива дощами

Чиюсь солодку благодать, чиюсь невінчану свободу,

Що десь бреде собі вночі через дощі й лиху негоду,

І в райських кущах не живе, і не коркує райські вина.

На неї з неба сипле дощ, а з одягу – одна свитина.

Ох, що Він ще колись утне, над ким зведе свої долоні!

У Нього коні золоті, у Нього хмар легкі загони!

Він навіть очі не здійме, Він навіть не підніме поли,

Над Ним горить ясна звізда, під Ним дороги не схололи.

Він містом потемки бреде, Він заглядає в теплі вікна.

Чогось Він знову не збагне, кудись Він знову не проникне.

І в цьому світі золотім – якісь проблеми непритомні,

І двоє змучених людей бредуть щасливо і бездомно.

Й над цим безглуздям золотим, над цим сюжетом серед ночі –

Якісь розхристані світи й розплющені, як небо, очі.

І знову сипле сивий дощ, й чиясь любов блукає світом,

І вище неба тільки Бог, і вище Бога – вічний вітер…

***

Випусти джина у дощ,

Випусти із табакерки,

Наче актора до прощ

З прокуреної гримерки.

Випусти всі дощі

Із золотої шафи,

Викинь усі плащі,

Сукні усі і шáрфи.

Дощ відпусти з долонь,

Дай золоту свитину.

Випусти у вогонь

Цю самоту самотинну.

Джин не поверне в дім,

Дощ не обійде хату.

Лиш на обличчі худім –

Очі зеленкуваті.

Обриси темних вітрил,

Кельнерки і костюмерки…

І на підлозі – пил

Спаленої табакерки.

ГАМИ. ВАРІАЦІЇ

1.

Гами важке плече,

Гами натруджений рух.

Що ж це так знову пече

Твій загострений слух?

Гами ідуть, як стрій,

Гами – тяжка хода,

Наче натруджений рій

І – наче справа свята.

Гами тримають в руках.

Гами щоденний орач.

Геній і музикант,

Мов каторгу це означ.

Гами невтомний плин,

Учні, як череда,

На триста простих зернин

Одна золота випада.

Що ж тобі знову не так,

Що ж ти такий за один,

Немов на тобі який знак

Чи шизоїдна тінь?

Київ чи Амстердам?

Гіпертонічний криз?

І вибухне раптом із гам

Божественний вокаліз!

2.

Гами важке плече,

Гам тренувальний порух,

Наче прийшов у мечеть

До молитов вечорових.

Пальці летять навскіс.

Вивчено партитуру.

Цей нетутешній заміс –

Нюансів чужих верхотура.

Гам перестиглий дух,

Гам пересичена пам’ять.

Завчено кожен рух –

Сотні разів те саме.

Цей дивовижний клавір,

Мова чужих екзотик…

У світі прадавніх вір

Музика, як наркотик.

І десь, на якійсь межі,

За тінь до земного сказу,

Шепнеш ти собі: біжи!

Візьми на хвилину павзу!

Біжи в черемховий чад,

Кинувши гами залізні,

Аби воскреснути над

Магією імпровізу!

* * *

Цей віковічний щем, ця золота вода

Прóйде солоним дощем, як прадавня біда,

Вийде з усіх берегів, стане, як дикий тать,

Наче з глибинних снів коні усе летять…

Він підведе чоло. Ризи здійме важкі.

Очі його замело. Слова його всі глевкі.

Звідки ж терпкий овал, від кого крута брова?

І цей сумний карнавал, наче печаль гробовá?

Кінь під тобою впав, вмерла стара ріка,

Ох, ти – не для забав, ох же, яка гірка!

Відьми літають вночі, відьми вночі не сплять,

Щось прошиплять, як сичі чи давня азійська знать.

Встежити й не відпустить, але хіба вода

Може зазолотіть й зникнути без сліда?

Ох, не ходи, не плач! Ох, не веди розмов!

Є тут весільний калач і дуже непевна любов.

Тільки покори нема – жінка, як дикий степ:

Може бути зима, а може – спеки нестерп.

Стань, поцілуй у чоло, коня відведи з очей!

Що тебе знов обпекло, чиє там знову плече?

Гуснуть старі меди, краплі, неначе бурштин.

Йдеш? То собі іди! Шукай собі інших богинь!

Мов запалив вогонь, але золота жона

Випорхнула з долонь. Знову чудна й сумна.

Тихо пішла у сні, наче вогонь задимів.

Ох, неслов’янський гнів – серед слов’янських снігів…

* * *

Музика нічия, музика вітру,

Наче ранковий біль чи молитва.

Ходить по цій воді музика світла

Осторонь всіх доріг, осторонь літа!

Цей золотий обман – звуків ловитва,

Попелу темний спам, голос трембіти…

Музика всіх надій, мов єзуїта

Змусили слухать оргáн від кришнаїта.

Ох же, яка тремка і розмаїта

Пахолодь цих троянд, що розквітли!

Музика – як любов від дурисвíта

Серед шампаню й води у софітах.

Музика чи дівча неодіте

Палахкотить у садах свіжим бісквітом.

Музика нічия, музика вітру,

Наче ранковий біль чи молитва…

***

Цей незнайомий дощ по молодих ключицях

б’є собі, б’є собі, б’є… Спалахи і блискавиці!

Плащ цей з далеких країв. Курява на петлицях.

Темна осіння ніч. Пагорби і грибниці.

Стежка, як срібна ріка. Губи, як вогкі суниці.

Двоє на стежці вночі. Мокрого сіна копиця.

Ах, цей осінній дощ… Падають з гілки кислиці.

Скрикнула важко гроза чи молода рушниця.

Передзимовий дощ, паморозь і моровиця…

Що тобі знову димить в срібних порохівницях?

Димного щастя смак, димна ця таємниця...

Зойкнула ґава стара у захололій глиці.

Глянула оком важким срібна німа криниця,

Зблиснуло щось, як вода, у кам’яних бійницях.

І тільки осінній дощ у золотій плащаниці

б’є собі, б’є собі, б’є по молодих ключицях.

***

Бісерини та буси, чорного неба шовк.

Зорі у вічному русі, у вічному русі пісок.

Чорним по чорному шити, чорним, як вороння,

Наче дереворити різати навмання.

Чорної нитки петлі, чорної нитки моток –

Б’ються у вікна нетлі, повітря загус ковток.

Чорні шовки розкину, згарди і баламут.

Спогади раптом наринуть, стиснуть, неначе джгут.

Скла венеційського згусток, темний антикваріат,

Наче з музейних пусток виткався чорний агат.

Чорний на чорнім мізинку в срібній оправі шунгіт,

І – не терпка вуглинка, і – не пекельний слід.

І на сорочці чорній твій венеційський хрест

Ляже, як темна долоня чи вікопомний перст.

Скроєна пізня сорочка. Бісером шитий низ.

Лиштва чи обторочка? Помах крила чи риз?

Ох, не німе божевілля, ох, не вино густе,

Просто любовне похмілля і – серце пусте…

***

В нім нема ні муки, ні мелодії,

В нім нема ні серця, ні душі.

Так, неначе в золотого злодія

Вітер комір куртки розпушив.

В нім немає ні вогню, ні полум’я,

В нім нема ні щастя, ні біди,

Він немов обірваними полами

Затулив коханої сліди.

Щоб украсти жінку десь пополудні

З райських снів і тихої води

Він прийшов – і жарко а чи холодно,

Наче виніс з темної біди!

Жінку вкрасти – не вина напитися,

Жінку вкрасти – вітер відпустить!

Пси біжать, тут має кров пролитися,

І канчук, як іволга, свистить.

Дим пустили, коника стриножено.

Жінку підхопили на льоту.

Жінко, плачеш? Злодія збатожено?

Ох, прикрий солодку срамоту!

…Все спокійно, поміж лілій лодія,

Дух цикорний, сонячна блакить.

Тільки подих золотого злодія

На плечі жіночому горить.

***

Петра і Пáвла! Небо вспак! Липневі зливи.

Солоних губ наркотний смак. Коньяк і сливи.

Холодна лава. Мокрий шмат газети зліва.

Хто цей задимлений сармат, вечірня діво?

Праворуч кіс твоїх – вино, хмільна забава,

А тут, пообіч, казино й – чиясь неслава.

І дим розпусти і біди стоїть жадливо,

Немов сумної коляди спекотне мливо.

Петра і Пáвла! З димом п’єш баварське пиво.

Любов, неначе щедрий кеш чи темне диво?

А осторонь кривава тінь, крива й кульгава,

Твоїх спекотних сновидінь сумна заграва.

Червоні маки у вінок візьмеш жаждливо.

Любовний сонячний танок, вода цнотлива?

Весільних суконь і кольє тремкі тятиви,

І провінційний шевальє – у об’єктивах?

Петра і Пáвла! Вже літа холонуть в травах.

І запізніла ця фата, немов оправа.

***

Цар півтонів, цар музики у снах,

цар древніх рік і споночілих звуків,

Неначе темний і смутний монах,

простяг до мене захололі руки.

Стемнів сорочки вишитої край,

папір пожовк і кроки в травах згасли.

Він щось шепоче про зітлілий рай

і гіркне вірш його, як давнє гасло.

Цар зимних квітів, смерті і вогню.

Безумний погляд крижаний поверху!

Ви кажете, він пише маячню.

Звук на папері – холоду і шерху.

Цар поцілунку соняха й води,

печальний цар метелика на квітці.

Стоїть в кімнаті велетень рудий

у гамівній сорочці, як у клітці.

Усе візьміть. Мені лишіть папір.

Папір і ручку. Напишу зубами.

Не Рільке, не Сосюра, не Шекспір!

В печальнім домі – споконвічна драма.

Слова солодкі чули в небесах.

Кохана жінка… Ох, кохана жінка!

Солодка битва, ні, не на списах…

Коралова скотилась намистинка.

Слова гарячі чули в божнику,

ти пригортав це розпашіле тіло.

І матіоли терпли в квітнику,

і чад стояв впівнеба обімліло.

Вона пішла. Куди ідуть жінки

від губ солодких, що шепочуть вірші?

Вона пішла. Чернеток сторінки

услід летіли, срібно обгорівши.

Летить перо навідліг і навскіс.

Цар срібних слів будує срібні замки.

Якийсь безумний і трудний заміс

на попелищі, де лише уламки.

Цар проминання, цар вина і сліз,

цар темних губ на вицвілій подушці…

Напише геніальний імпровіз

цей дивний пан у приміській психушці.

А вранці щось хитне важке крило.

Метеликом черкне душа живая.

Зламається пластмасове стило

і скотиться, як скрик нічний трамвая.

***

Туди, де мене вже нема, туди, де мене вже не буде,

Прицокала темна зима у пошуках білого чуда.

Важким повела плечем, сяйнула печальним оком,

з поповичем чи з паничем упала на килим вогкий?

Старий відзігорний тюльпан здивовано став серед снігу,

Мов зблиснув шовками жупан розгубленого печеніга.

О, Господи, що в тих снігах? Яка там відкрилася тайна?

Чия безнадійна жага постала безглуздо й відчайно?

Шовкові дими чи вогонь, шовкові вогні чи заграва?

Там вигірклий запах погонь, там тайна зимова і тьмава.

Там древніх церков передзвін, там снігом усе замітає.

Карета, альков, карабін? Поранений ледь шкандибає.

Там пахне скажена весна, там квіти і хусточка мокра,

Там сонячний злий сатана й гірка розпаношена охра.

Там стільки любовних пісень, там стільки любовного чаду.

Ох, пані, це рання мігрень чи, може, дорога до аду?

Відчинені вікна у сад, зими несподіваний подих:

Сніжинки на вікнах мансард, сніжинки на сонячних сходах.

І тільки старий печеніг червоним бокалом хитає

Отам, де задимлений сніг, отам, де мене вже немає.

***

                                   Іванові Малковичу

Старі гурмани п’ють вино старе,

Хоча не п’ють, а так, немов смакують.

І кожен важко келих свій бере.

І не говорять, а немов чаклують.

У тім вині обвітрений дурман,

Неначе хтось із пам’яті вертає

Якісь слова, якийсь старий обман,

Й старече серце важко завмирає.

Чебрець, любисток, чорний шоколад,

Відтінок груші, запах тютюновий…

Терпкий, неначе чорний рафінад,

Якоїсь жінки погляд волошковий.

Старе вино, дубових діжок дух,

Терпка ялина, солод виногронний.

Старих гурманів витончений нюх…

Сидять осінні королі на тронах.

Старі гурмани, чи ж про питіє

Ідеться вам, коли вино у чарах?

Букет конвалій, буйне житіє,

Любовних трунків трав’яні відвари.

Старі гурмани – за старим столом.

Вино у склянці – чорнослив і вишня,

Неначе давнє темне джерело

Терпкого щастя палахкоче грішно.

О темний дух, о золотий полин!

Ти щось казала про старече серце?

Вночі учора вибухнув ясмин.

Вино чи квіти в темному відерці?

Усе пусти по цій трудній воді,

Того вина вже на самому денці.

Ти п’єш вино, твій келих золотий.

Це молоді ще п’ють усе, що п’ється…

ІРИСИ

Ох, які золоті й весняні свіжих ірисів куполú

І розхристана м’ята п’яна, й юних сосонок шомполú.

І стоїть такий день, наче вперше, і стоїть такий день, як гріх,

Білий день, наче білий вершник, що летить без коня і доріг.

І куди він летить, не знаю, і чому він летить у ніч?

І цих ірисів – жовта зграя, і сьогодні тут буде січ.

І поляже голів багато, і ці голови золоті

На поталу в святковий натовп будуть виставлені, як святі.

І нічого в душі не зойкне, і нічого в душі не помре.

І так тонко, так тонко, так тонко щось за душу мене бере.

І по річці пливе лебідка, і весною тут пахне мак,

І немає ні дружок, ні свідків, лиш летить золотий аргамак,

І пливе золота свобода, і дзвенять золоті мости,

І крізь темні, летючі води незнищенний горить мотив,

І у тому вогненнім мотиві неможливо уже розгадать

Ні обличчя жорстокі і мстиві, ні цих ірисів жовту рать.

Там гуркоче якась стихія, там якийсь вогняний потоп,

Світлана КороненкоТам скажений летить Єремія, там упав його вірний хлоп.

Там залито вогнем гарячим не один українським дім,

Там кісник загубився дівчачий, там мій предок ще молодий…

Ох! Ти плачеш? Твоїх фантазій, мабуть, вистачить на десятьох.

Та ж нема ані польщ тут, ні азій, лиш один золотий скоморох.

В нього – око чудне і цікаве і над ним – золоті куполú,

І, як прапор, у цій державі – срібні крила старої бджоли…

***

Тут дощ ішов… Він був, як біль чи жаль

Або як темний гурт повій печальних,

Торкав губами, поправляв вуаль

І сивий був, неначе дух вокзальний.

Приносив воду, поливав балкон,

Стояв вночі між чорних бальзаминів

Нагий і босий, наче Аполлон,

У дивнім царстві темних бабуїнів.

Летів, як меч чи сивий самурай,

Плив у потоках, наче срібна квітка…

Кого й чому у світі обирав

Цей темний дощ за ворога чи свідка?

Він щось шукав і все не міг знайти,

Змістив всі фарби і омив сльозами

І в цьому царстві сліз і сумоти

Був, наче лицар без душі і дами.

А уночі йому на щось зайшлось,

Як на вірші чи на слова печальні,

Немов до нього засвітився хтось

І в тому світлі щось було сакральне.

І він упав, як вершник, з висоти,

Обняв руками захололе світло

І вибивав якісь чудні листи

Впереміж із плачем сумного вітру.

Ох, не скажу, що він зачарував.

Скажу, що перейшов межу між віршів, –

Між тих, які вночі він впантрував

І тих, які зникають, відшумівши.

І більш нічого – доторк до долонь,

Жіночий усміх, ґанок вечоровий.

І темний дощ, що впав на оболонь,

Неначе князь поезії й любови…

***

Зупинишся. «Шляхетний бергамот», –

Напише хтось на пачці з чорним чаєм.

О, Господи! Який це ідійот

Тебе вночі тут чаєм пригощає?

Оглянешся, а ти одним-одна,

І чай парує у порожній склянці,

І щось, як дощ у сутінках вікна,

Проступить за вікном химерно вранці.

І день чи ніч... І що там день чи ніч,

Якщо у чашці бергамот холоне.

І дивний страх, застряглий поміж пліч,

Спливе, як крапля полум’я, солоно.

Затихне світ і чайник на плиті,

І тиша з тиш впаде на світ ранковий.

Куди іти, куди тобі іти,

Якщо завмерло розпашіле слово?

І у нудній німотній суєті

ідеш, немов старий і злий філософ,

А світ оцей нестерпно золотий

Спирається на ненадійний посох.

Минеш метро, наздоженеш трамвай,

якесь загубиш сокровенне слово…

І бургер, рол чи білий коровай, –

печальна душе, чи не однаково?

Брутальний світ у світлі позолот

щось знову бреше, як стара циганка…

А десь чудний шляхетний бергамот

Все плаче й плаче на ранковім ганку…