Пісні, байки,
гуморески, памфлети

Запоріжжя
«Дніпровський металург»

2025

Збірка українського письменника, члена НСПУ Поляна-Пилипа Юрика містить актуальні пісні, гуморески, байки, памфлети, більшість яких те-матично пов’язані з російською агресією проти України, починаючи з 2014 року.
Автор, разом із волонтерами, неодноразово бував на передовій та у військовому шпиталі. Його літературні виступи вдячно сприймали бійці, а живе спілкування з ними надихало на створення нових ліричних, гумори-стичних та сатиричних творів.
Окремі вірші Пилипа стали пісням: композитори написали на них му-зику. Переважна частина їх ніде не друкувалася. Деякі були опубліковані в авторському пісеннику «Калина хортицька» (2012 рік).

Відважним захисникам України присвячується ця збірка.

Пісні на слова автора збірки

ДО  ВІЙСЬКА

Муз. Юрія ІВЧЕНКА

Пов’язала матуся рушник,
А на ньому степи жовто-синії,
Жайворонка здивований крик –
Дарувала найкращому синові.
Іще жменьку вручила землі
У мішечку, тривогою вишитім.
Ув очах заблищали жалі,
А всміхнулась рум’яною вишнею:

ПРИСПІВ:
– Моя радосте, соколе,
Борони мене!
Хай тебе ласкава доля
Та й не обмине.
Найяснішу Батьківщину,
Сину, захисти!
У боях за Україну
Переможеш ти!

Проводжав батько сина свого,
Побажавши могуті козачої,
Аби йшов крізь борвії негод
Проти полчища ордо-звірячого.
Дарував татко прапор йому
Кольорів золотого й дніпрового,
А почувши до збору сурму,
Обійняв міцно сина військового:
ПРИСПІВ.

Гілочками вклонились сади,
Залилися пташками пророчими,
Аби їх боронив від біди,
Повертався живим, неушкодженим.
Чепурилися рідні поля
В оксамитах налитого житечка.
Попрощалася рідна земля
Пелюстками смаглявого літечка:
ПРИСПІВ.

ОРЛИНІ ДУШІ

Муз. Юрія ІВЧЕНКА

Не ридайте, не тужіть,
Наші милі! Будем жить!
Побажайте нам яскравих перемог.
Ідемо не на парад,
А під «смерчі» і під «град».
Що чекає попереду – знає Бог.

Приспів:
Мають душі орлині
Воїни.
Це – сини України
Зоряні,
Її доля і честь, і сумління –
Відчайдух молоде покоління.

Нас «укропами» зовуть
(Український опір – суть),
Українці – наші прадіди й діди!
Захищаєм рідний край –
Ворсклу, Кальміус, Дунай –
Від нашестя кровожерної орди.
Приспів.

У окопі – не на дні!
Наші душі бунтівні
Вириваються іти в оружний бій.
Та у снах барвистих п’єс
Чуєм тихий полонез,
Золотиться ранок на передовій.
Приспів.

Муз. Юрія ГАЛКА

ЗА ВОЛЮ, КОЗАЦТВО!

Муз. Юрія ІВЧЕНКА

До зброї, братове, до зброї!
За рідний край станем горою.
Козацька родино, велика, єдина,
Тобою гордиться Вкраїна.

До бою, козацтво, до бою!
Не буде Вітчизна рабою!
Хай ворог загине, але на коліна
Не стане свята Україна!

За волю, козацтво, за волю!
Хай згинуть і лихо, й недоля.
Козацька родина підніме з руїни
Соборну, святу Україну!

ВОЛОНТЕРКА

Муз. Юрія ІВЧЕНКА

Очі – синьо-березневі,
Мов ялинонька, струнка.
Дівчиноньці-королеві
Витязь бісики пуска.
Не спортсменка, не призерка,
Невеликий має зріст –
Закохавсь у волонтерку
Молодий артилерист.

Вся сія сама собою,
Як на сонці водограй.
Не вагайсь, юначе-вою,
А кохай її, кохай!
Хай віночком чорноброва
Голівоньку заквітча.
Всенародної любові
Заслуговує дівча!

Ясна панна – справжнє диво
(Не у сні, а наяву!)
Добирається щасливо
Завше на передову.
Чайкою до воїв лине,
Каже, що їй чорт не сват!
Оборонцям України
Ладна душу дарувать.

Вся сія сама собою,
Як на сонці водограй.
Не вагайсь, юначе-вою,
А кохай її, кохай!
Хай віночком чорноброва
Голівоньку заквітча.
Всенародної любові
Заслуговує дівча!

КОНОТОПСЬКА  СЛАВА

Муз. Олександра СТАРИКОВСЬКОГО

Ніби хмара, стали раттю
Вої українські,
Огляда Виговський-батько
Многолюдне військо.
І відлунює долина
Біля Конотопа:
– Гей, ми вражу москалину
У болоті втопим!

ПРИСПІВ:

Нам впадуть під ноги вражі лави,
Королі, султани і царі.
У віки нестимуть нашу славу
На священних струнах кобзарі!
На узліссі й на галявах
Шикувались вої,
Загукали: «Слава! Слава!»
І пішли до бою.
Вже не знайдуть москаленки
Прадідів могили –
Вражим трупом козаченьки
Річку загатили.
ПРИСПІВ.

Вже не знайдуть москаленки
Прадідів могили –
Вражим трупом козаченьки
Річку загатили.
Начувайтесь, шовінюги,
Путлери московські!
В бій, як треба, й праонуків
Поведе Виговський.
ПРИСПІВ.

НАВІЩО  ВАМ ВОЛЯ  ЧУЖА?

(Майже пародія)

Руйнують Херсон, Маріуполь, столицю,
Тримається Харків,
мов крейсер "Варяг".
Дають прикурить вам, поручик Голіцин?
Корнет Оболенський!
Вам не до звитяг?

Чого ж ви полізли, як свині в цибулю?
Зібралась вас, бевзів,
неміряна рать.
На диких просторах ви маєте дулю –
Забиті хрест-навхрест
дєрєвні стоять.

За юдині срібні
сюди вас пригнали –
Во славу Расєї на підлу війну.
Собі нахапали
грошви генерали –
Про «долг» і про «честь» вам
плетуть чортівню.

Погляньте в люстерко –
гієнячі лиця
Злочинно-кривавий
кружляють танок.
Вам вибили зуба,
поручик Голіцин?
В корнета із носа –
рудої струмок?

Вас тисячі вбитих,
не сплять лазарети,
Тремтить Підмосков'я
у мареві снів.
А вашу зазнобу,
мій бравий корнете,
Лукавий сусіда в ізбушку повів.

Не краще б "калашник"
жбурнуть на полицю
І викинуть к бісу з халяви ножа?
Вертайтесь в Росію, поручик Голіцин!
Навіщо, корнете, вам воля чужа?!

КІНЬ  САГАЙДАЧНОГО

Муз. Юрія ГАЛКА

1618 року гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний із Військом Запорозьким Низовим пішов під Москву, аби виручити королевича Владислава. Дорогою ко-заки розгромили багато московських фортець і міст, взяли Москву, але кремля не штурмували.

Курськ і Єлець зруйнували козаченьки,
Ливни, Михайлів здали корогву!
Кінь Конашевича, кінь Сагайдачного,
Гетьмана славного, топче Москву!
У московітів мармизи розпачливі.
Це їм не сниться! Це все наяву:
Кінь Конашевича, кінь Сагайдачного,
Гетьмана славного, топче Москву!

ПРИСПІВ:
О схаменіться, пуцьки́ необачнії!
Геть з України бандючу братву!
Бо й наші танки, як кінь Сагайдачного,
Також потопчуть обдерту Москву!

Вкутана Яуза хмарами мрячними,
Паморозь сива вкриває траву.
Кінь Конашевича, кінь Сагайдачного,
Гетьмана славного, топче Москву!
Крешуть підкови іскринами величі.
Гетьман до неба возніс булаву.
Кінь Сагайдачного, кінь Конашевича,
Воїна славного, топче Москву!
О схаменіться, пуцьки́ необачнії!
Геть з України бандючу братву!
Бо й наші танки, як кінь Сагайдачного,
Також потопчуть обдерту Москву!

ПРИСПІВ.

КРЕЙСЕР «МОСКВА»
(Майже пародія на пісню «Варяг»)

«Спасайтесь!», – лунає команда нова,
І гинуть москальські пірати!
Втопа в морі Чорному крейсер «Москва»,
Іде крабенят годувати.

Ще вимпели в’ються, гримлять ланцюги,
А острів Зміїний аж сяє.
– Нас укри понищать усіх до ноги! –
Кричить найзухваліша зграя.

У трюмах пожежа, корма у вогні,
Киплять вражі мізки як море.
Сюди притаскались чортячі сини,
Щоб сіяти лихо і горе.

Під хвилями їхні могили тепер,
А шлюпки потоплені – труни.
На дні моря – купи кісток і ребе́р.
Хвала українським «Непту́нам»!

Не скаже ні камінь, ні хрест, де лягли
Дурні холуї-путлеристи.
Вони не почують хули й похвали,
Як будуть молюски їх їсти.

За ними іде вся бандюча братва,
Довкілля вкриваючи матом.
Услід за корабликом піде й Москва
Разом із кремлем і Арбатом!

КАЛИНА ХОРТИЦЬКА

Муз. Юрія ГАЛКА

Цвіте калина, пахне, як весна,
Схиляється на стежечку вузеньку,
Мов наречена – біла, осяйна –
Сліди цілує генія-Шевченка.

Він тут ходив, поетова сльоза
Зросила калиноньку і стежину.
Дніпрова потаємна бірюза
Дзеркалила його думки глибинні.

Сюди Кобзар, як на Голгофу йшов:
Немає Січі, заросли могили.
Де пролилась козацька вільна кров –
Картоплю мудрі німці посадили.

Сріблястий явір – чайки два крила –
Покидав брості на сумну галяву…
На Хортиці калина зацвіла,
Вінком квітчала запорозьку славу.

Муз. Юрія ІВЧЕНКА

НА СТОРОЖІ ВОЛІ

Муз. Юрія ІВЧЕНКА

Б'ють литаври, мов Дніпра пороги,
Топчуть коні росянисту ніч,
Майорить корогва кошового –
У похід рушає славна Січ.
Килимом прослалось Поле Дике,
Чути знову отамана клич:
– Наш козацький батько – Луг Великий,
Наша мати – Запорозька Січ!

Приспів:
Ми – діти Хортиці, діти Запорожжя,
На подвиг Україна нас зове.
Стоїть віками волі на сторожі
Священне Військо Запорозьке Низове.

Наша воля виплекана битвами,
Дихає обіймами століть,
І степами сизо-оксамитними
Запорозька славонька летить.
Звуками бандури степ наповниться,
А Дніпро-Славута заспіва,
І зрадіє стародавня Хортиця,
Що душа козацька ожива.

Приспів.

ГОСТРЮ
                          САТИРУ,      
                                                   ЯК СОКИРУ

ЧОРТЯЧА ОКУПАЦІЯ

В баби Каті чорти в хаті,
Кажуть, завелися.
Крадуть в неї все рилаті:
Жито і пшеницю,
Ковдри, одяг і взувачку,
І дитячу дудку,
І зубило, і мантачку,
І собачу будку.
А недавно, хай їм трясця!
Вкрала ця зараза
Дві кравчучечки-коляски,
Мийку й унітаза!
Злодіячити уміє
Нечестива зграя,
Відсилає в Московію
Все, що викрадає.
Дуже хоче баба Катя,
Щоб чортів юрмище
Наші доблесні солдати
Знищили найшвидше.
Каже родичці небога:
– Буде щастя, Клаво,
Тільки наш райцентр, Пологи,
Зві́льнять від лукавих!

ЩИРА ВІДПОВІДЬ
(З народного гумору)

Путлер в бункері котлету
Лупить, морда вража.
До свого іде портрета
І зі смутком каже:
– Знаю, йдуть в простонародді
Всякі пересуди...
Ой Володику-Володю!
Що з тобою буде? –
І промовив фотознімок:
– Не мине і місяць,
Сюди прийдуть, мене знімуть,
А тебе повісять!

СТЕРВ’ЯТИНА
Ходить зоопарком Пу́па,
Роздивляється орла.
Птаха ще й туристів група
Подивитись підійшла.
– Беркут цей, шановні друзі, –
Повіда екскурсовод, –
Лише стерво їсть – од пуза!
Правда це – не анекдот! –
Пу́пи фізію звірячу
Гід помітив. От так гість!
– Геть! – штовхнув його. – Я бачу,
Що орел цей вас із’їсть!

РОСІЯНИ ВЕСЕЛЯТЬСЯ!

В бункер Путлера ворожку
Заштовхало ФСБ.
– На душе скребутся кошки, –
Каже Вова, – а тебе
Ставлю я заданье, Варя –
Убери ты их с души!
– Добре, наймудріший царю!
Похлебчи поки що щі. –
А сама дістала карти,
Розкидає по столі:
– Бачу... біля тебе варту,
Так як завше, у кремлі...
В лімузині ти мандруєш,
А на вулиці народ
Веселиться і святкує,
Ще й танцює без турбот.
– Ну, а я? – пита вельможа, –
Їм махаю, а вони?
– Не махаєш, бо не можеш
Підійнятись із труни!

СЛАБЕНЬКО БІГАЮТЬ!

Уплітає Путлер курагу,
Набирає телефон Шойгу.
– Слишь, Сєрього, що там на фронтах?
Нищите бандерівців-невдах?
– Вовичу, сміливо біжимо,
Хочемо яскравих перемог!
Тож відважно відступаєм ми,
Гордо і хоробро, чорт візьми!
– Ну, а укрів бандері́вська рать?
– Теж біжать... Не можуть нас догнать!

ПУТЛЕРОВЕ ОДКРОВЕННЯ

Лихо-хвойдами покусаний –
Вовой Путлером зовуся я!
Тож міняю ядерну доктрину,
Наче цяцьку пустунець-дитина.
Хай тремтять і НАТО, і ЄС,
Бундестаг і штатівський конгрес!
А Червоний Хрест та ще й ООН –
Ті давно плювали на закон,
І не в сні уже, а наяву,
Мов раби, працюють на Москву.
З ними разом також МАГАТЕ –
Їх давненько ФСБ «веде».
Кришимо їм долари й рублі,
Тугрики й юані немалі,
Щоб не помагали Україні
Ані вчора, завтра, ані нині!
На дозвіллі я міркую так,
Бо розумний, бачте, не дурак!
Хоч ніяк чомусь не розберусь
Де Кубань, Уфа чи Білорусь...
Треба Януковича спитать –
Той пройдоха скаже, перемать...
Сталася зі мною й ця зараза –
Не освою навіть унітаза.
Його вкрали у Каховці
В дар мені буряти-хлопці.
З нього п’ю я пінну бражку,
Набираю в бункер фляжку,
Тисну кнопку і умить
Із бачка вода летить.
Та змиває брагу й піну.
Це все – підступ України!
Підлаштовує вона,
Щоб не бачив я вина,
Ані шнапсу, ані водки,
Ні цукерочок солодких,
Щоби мав одну їду –
У Сибірі баланду.
Або чіпси їв самі
У Гаазі, у тюрмі.
От цього якраз боюсь!
Краще в бункері замкнусь
І не виткну носа звідти
Та лякатиму весь світ я:
Польщу, Англію і Штати,
Францію і Емірати,
Чилі, Мексику, Китай,
Уругвай і Парагвай –
Тим, що атом бойовий
Маю. Жартувать не смій!
Хай від страху всі загинуть.
Як більмо ж нам – Україна!
Адже укри не бояться
Наших танків, авіацій,
Ні «шахедів», ні «орланів»,
Пропагандо-шарлатанів.
І готові в порох стерти,
Принести мене у жертву,
Щоб навіки я заснув...
Мо’ закінчити війну?
Мабуть, кину Україну,
Нами завдані руїни,
Маріуполь, Мелітополь,
Севастополь, Сімферополь...
Воював я досхочу -
До Монголії втечу!

ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ

Після нашої Перемоги,
Бачу я щонайперше завдання –
Кожне місто і кожну барлогу
Жде в Росії перейменування.
Ну, скажімо, Москва – болотиста –
Має назву оцю угро-фінську.
Знайдем прізвище супер-артиста,
Тільки з наших уже, українських.
Тарапунькине, Штепсельне, Дідух,
Паторжинський, Яковченко, Гмиря...
Нам почати б, а далі все піде!
Важче, друже, виштовхувать гирю!
Їхній Пітер, то буде Шевченко –
Там Кобзар в академіки вийшов.
Псков, либонь, назвемо Дорошенком,
Стане Владивосток – Остап Вишня!
Так, увічним письменників наших:
Глазового, Олійника, Сома,
Чорногуза і Шостака Сашу,
І Ребра, й Нещерет, й Іру Тому...
Зелено́град у них там на карті,
В нас Зеленський же є Володимир,
То хіба, поміркуймо, не варто
Зеленсько́град створити значимий?
Лужники у Москві є, ми знаєм,
Чом Залу́жники їх не назвати?
Є у нас Шаптала, Сирський, Наєв,
Був Махно... І таких ще багато.
Хай наступить нова наша ера
В Московії – так буде в натурі!
Їхню Твер назвемо ми Бандера,
Ну, а Серпухов – то вже Петлюра!
Суздаль стане Мазепою зватись,
Кострома – Полуботком, а Муром –
Це Шухевич. Отож бо нам, брате,
Праця є від Орла до Амура!

УКЛІН ТОБІ, ЧУЖА МАФІЄ!

Ворожбитка чорная – тітонька Агафія,
Надивившись «Спрута» – гарний серіал –
Заявила начебто, що всесильна мафія –
Прілої Московії справжній ідеал.
Спорити з ворожкою я не буду, людоньки,
Бо, не дай Бог, зробить щось мені вона...
Ну, а щодо мафії – ми відверті будемо –
Її, мабуть, вигадав справжній сатана!
Україні завдано нею збитків до́ фіга,
І народ наш немічний через цю огидь,
Нею прогнила уся влада – вже аж охає.
Має наша мафія левів апетит...
Але я прославив би мафію московськую.
І скажу вам, друзі, є за що таки:
Їй, либонь, позаздрили б вовчики тамбовськії
В тім, як вона цибрить гроші залюбки.
Кошти на озброєння майже всі розтирила –
Шхуни і палаци скрізь виросли її –
Ними хизувалися генерали-виродки,
Олігархи довбані – Путлеру «свої».
Міллери, акімови, дерипаски й жарови,
Костіни, богданови й абрамовичі!
Слава вам! Трильйончики у Росії вкрали ви.
Ананаси, рябчики жуйте й калачі!
А за тії грошики вже не буде армія
Мати «Іскандерів», «Градів» і машин.
Дякую тобі тепер, о рашистська мафіє!
Найщиріший мій тобі і низький уклін!

МАЛИЙ БУДИНОК

Ходить екскурсант москальський
В Смілі й бубонить:
– Все дома здесь мало-мальски
Можно лбом закрыть!
Вот смотрите, двухэтажный,
Маленький совсем!
Да в Москве он был бы важный –
Этажей на семь. –
Гід на нього скоса глянув:
– Ну звичайно, так!
Тільки господине-пане,
В нас клієнтів брак.
Добудовувати марно
І кімнатки дві:
Це – маленька психлікарня,
Бо не у Москві!

З МИРУ ПО НИТЦІ

– Я маю тривогу, –
Говорить кум Пимон, –
Чому допомогу
Нам дехто затримав?
Дають небагато,
Хоча ж обіцяли...
Я з розпачу, Гнате,
Завив би шакалом!
– От, серце не рви ти, –
Гнат кумові мовив, –
Пуйлу яму рити
Європа готова.
Народом і вираз
Придуманий ловко:
По нитці із миру –
Путлярі вірьовка!

ПРОЩАЛЬНА ПУТЛЕРУ

Пане Путлере, вітаю!
Чув, що ти іще живий,
Рашу вже довів до краю,
Так, як Київ хан Батий.
Соки п’єш з народу свого,
Інших нищиш, як удав.
В тебе мордочка бульдога,
Накуривсь усяких трав...
Совість же тебе не мучить,
Бо її і не було.
Зґвалтував Ірпінь і Бучу,
Маріуполь... Ти – Пуйло!
Вирив ти собі могилу,
Ще копаєш. І копай!
Бо в тобі сидить бацила,
Що жує тебе, слинтяй.
Хорохоришся даремно,
Почекай-но хробаків –
Хай їдять і безпроблемно
І тебе, й твоїх «братків»!

ЗАГАРБАННЯ

Із півночі вітер імперський повіяв,
Загарбницький дух там, либонь, вищий клас!
Держдума (а краще держдупа) Росії
Приєднує, кажуть, Венеру і Марс.
На черзі Сатурн і Юпітер, і Місяць,
Бо вся територія їхня – «російська земля»...
І поки москвинських злодюг не повісять –
Загроза народам ітиме з кремля!

КОМА ТА КРАПКА

Як навідавсь Гнат у гості
То й говорить куму:
– Вип’єм, друже! Гарні вісті!
Путлер впав у кому! –
А Степан поправив шапку:
– Ранувато, Гнате!
Як поставлять на нім крапку –
Будем святкувати!

ДВІЙНИКИ

– А ти знаєш, – Клим питає
В родича Григорія, –
Путлерів виготовляють
У лабораторії!
Там білок беруть із риби,
З жаб, собачки й кішечки,
Додають ще глини глибу
І фекалій трішечки.
А як тільки розколотять
З щами каламутними –
Двійники тоді виходять,
На підміну Путлеру!
– А не схожих? Теж буває? –
Клим в усмішці морщиться:
– Керувати відправляють
Урядом, в Угорщину.

ФАШИСТ ЛАВРОВ

Міністр закордонних справ РФ Лавров звинуватив Президента України Володимира Зеленського в нацизмі. Мовляв, його не рятує навіть єврейська кров, бо її мав і Гітлер. А найбільші антисеміти, - сказав він, – євреї.
Із повідомлень ЗМІ.
Національність визначається не кров’ю, а любов’ю!
Народна мудрість.

Міністр РФ, ну дуже вже «премудрий»,
Отож дурницю гарну упоров –
Щоб мізки, як завжди, усім запудрить:
«Зеленський – це нацист! – сказав Лавров. –
Єврей він? То – лиш солов’їні трелі!
Бо й Гітлер також мав єврейську кров».
Що ж, проведу такі ось паралелі:
Є «чистим» росіянином Лавров?
Але ж був росіянин Андрій Власов –
Рашист-фашист від брів до підошов.
Є логіка в міністрових балясах?
Тоді фашист і він, Сергій Лавров!

ЧЕКАЄМО ПУТІНА!

Жаль, Герасимов поки що не загинув.
Це – начштабу всіх рашистських військ.
Кажуть – Путін їде в Україну –
Показати тут військовий хист.
Ми тебе чекаєм, босе орків!
Та не сподівайся на хліб-сіль!
Бо за те, що ти отут накоїв, –
Розіпнешся, як на п’яльцях кріль!

ВІЩИЙ СОН

Прокидається Путлер в холоднім поту –
Йому снились жахливі кошмари,
Ніби в бункерні двері вночі грюк та стук:
– Відчиняй, новоспечений барин!
– А хто т-там? – пита Путлер, тремтить голосок,
Спина й нижче, мов коні, потіють,
Не минає тяжкий неприхований шок,
І штани його модні мокріють...
– Добрий вечір! – він чує крізь двері глухі.
Ми до тебе прийшли з України!
Відчиняй, паразите, паскудо лихий! –
І коробить собачого сина:
– Януковичу, ти? Що за жарти дурні?
А з собою припер ще й Царьова?
– Людоїде! Останні прийшли твої дні!
Ми – бійці України з «Азова»!

ГАРКАВОГО ВОЛОДІ ПСИ ПАРШИВІ

Хтось каже: «Голубий!», а хтось: «Зелений».
Мені ж – хай хоч червоний чи рябий!
Про кого мовлю? Це – Володька Ленін,
Що дуже діда Маркса полюбив.
І цитував він Карла, й плагіатив,
І Енгельса також разом із ним.
А Каутського визнав ренегатом,
Плеханова – меншовиком тупим.
Він «турбувавсь» про долю України
І сльози крокодилячі пролив,
Мовляв, германці хочуть половину
Її зерна загарбати, козли!
А от коли до влади сам дорвався,
То й Україну гарно грабонув:
До хліба її, як пацюк, допався,
Ще й громадянську розпалив війну!
Зібрав собачу зграю псів паршивих –
Убивць, падлюк, ґвалтівників, катів
І демагогів шайку юродиву –
На Київ наступати їм велів.
До стінки ставив кат за вишиванку,
За слово українське ґвалтував,
Переріза́в киянину горлянку
Або прикладом зуби вибивав.
Відтак собача влада міліони
Вбивала, відправляла на Сибір.
Тож українців сотні ешелонів
Послав на північ москалюка-звір!
_____
Тепер гаркавого москвинські сучі діти
Затіяли грабіжницьку війну:
Вбивають українців московіти,
На США перекладаючи вину.
Прийшли кати московські, людоїди
І діють так, як Ленін їх учив.
Та звідси у мішках вони поїдуть –
Солдати й кожен найтузіший чин!

ЗГНИЄ ЧИ ДОСТИГНЕ?
              На мотив української народної пісні
             «Висить ябко, висить»

Висить Пупа, висить,
Ледь петля не трісне.
Це – синочок бісів,
Мов коліно, лисий.
Знімуть, як рак свисне!

Може, він, мов ябко,
До Різдва достигне?
А чи склеїть ласти,
Чи відкине лапки,
Мов кисіль застигне?

Каже бабця Катя,
Чорна ворожбитка:
– Кинула на картах,
Бачу я прокляття –
Він згниє і швидко!

Користь дасть землиці
Вова-параноїк:
Розкладеться лисий
І зотліє ниций –
Стане перегноєм!

І город уродить,
Зацвіте канупер,
Затанцюють люди,
Заспіва природа
На поминках Пупи!

ЧИЙ КУРСЬК?
(З народного гумору)

В пекло Путлерок потрапив,
Як його повісили.
Тож чортам попав у лапи,
Ті зробили «місиво».
А коли насолодилась
Ним нечистих зграєчка,
То на Землю відпустила –
Хай там поблукає ще.
У Москві йде навіжений
До пивбару Вовочка
І питає у бармена:
– Як тут обстановочка?
Курськ, Смоленськ, Воронеж маєм?
– Звісно! Й Київ з Харковом,
Кривий Ріг і Миколаїв...
Дрейфити не варто вам!
– О, за це хильну бокальчик
Гарної наливоньки.
Скільки коштує «бальзамчик»?
– Сто чотири гривоньки!

ЙОСИПУ* БАЙДЕНУ

Ваша величносте, містере Байдене!
Гляньте, будь ласка, у свій родовід.
А чи нащадків не знайдете Байдиних?
Так, Вишневецького славного слід!
Та порівняйте ви власну світлиночку
Із запорозьким портретом Дмитра!
Ви із ним, Йосипе, як дві краплиночки:
Очі і ніс, він – козак, ви – не раб!
Я вже про прізвища не говоритиму –
Байда і Байден – співзвучне, одне!
Доки ж москаль підлий кров нашу питиме?
Лихо його та невже обмине?
Щоб москалі за три моря полинули
І не несли нам страхіття пожеж –
Допомагайте сумній Україноньці
Не обіцянками тільки, а зброєю теж!
Буш старший з Єльциним край наш роззброїли,
Гарантували і щастя, і мир.
Гляньте тепер, що москвини накоїли!
На трупах наших влаштовують пир.
За те роззброєння, прошу, покайтеся,
Допоможіть нам боротись зі злом.
Ми ж бо із вами – праправнуки Байдині!
Разом здолаєм війни бурелом!
2023
______
*В українській транскрипції ім’я Джозеф читається як Йосип.

ДАРУЙТЕ РОСІЇ АЛЯСКУ!

Вііцепрезидент Джей Девід Венс вважає, що США надають Україні занадто багато допомоги, а Київ має поступитися частиною територій на ко-ристь Росії.
Із повідомлень ЗМІ.

О містере Венсе, будь ласка,
Якщо вже ви щедрі такі –
Віддайте Росії Аляску,
Монтану і Мен, й Кентуккі́.
Вона забере все й не скаже
Спасибі ні Трампу, ні вам!
Не знаю як картонька ляже,
Моско́вія – це не В’єтнам!
Задобріть Росію, о Венсе!
Віддайте їй землі свої,
Мо’, альтруїстичне шаленство
Яко́сь заспокоїть її...
Роззброїли ви Україну
(Зробив це із Єльциним Буш).
Тепер ми ще й зе́млі повинні
Віддати – гарнесенький куш?
А чи не подавитесь разом
Із Путлером – сучим синком?
Бо до територій наразі
Охотиться бункерний гном!
Так, за Маріуполь і Бучу
Заплатить байстрюччя Москви!
Поразка його неминуча.
Неславу поділите й ви?..
Нам ви даєте допомогу?
По крихті зі столу панів,
Піпетковим методом, строго,
Щоб не розгнівить москалів?
Спасибі за ласку, панове!
Тремтіть перед ними, як лист.
Боротись за мир не готовий
Америки злий аферист!
Скидайте ви, Девіде, маску!
Не щука ви в річці – карась!
Даруйте Росії Аляску,
А до України вам – зась!

ТОРГУЮТЬ УКРАЇНОЮ
Рвали Україну Польща
І монголи, й турки,
Московія і угорці –
Як лисиця курку.
Тільки пір’ячко летіло
З бідної небоги.
Посміхались «друзі» мило,
Шкірились бульдогом.
Та з оскалом зі звіриним
Кайзер й Вова Ленін
Торгували Україной,
Мов чорти ячменем.
Гітлер хтів її загарбать –
Людожер і вбивця,
Змушував усіх нас «арбайт»,
Але подавився.
Постарався й «батько» Сталін –
Нашою землею
Купував собі зухвало
«Друзів» за межею.
Холм віддав, Підляшшя й Лісько,
Пшемишль, Закерзоння...
Бо придумав дику «Віслу»
Бісів беззаконник.
Новий кат в кремлі завівся:
Сам він – карлик вутлий,
Лоб у нього перегрівся.
Його ймення – Путлер.
Без війни паршивець хворий
(На кір, диспепсію)
Жить не може: територій
«Мало» у Росії.
Тож віддайте й Україну,
Грузію, Молдову!..
Не дасте, то лиш руїни
З них залишить Вова?
Хтось цим ділом «стурбувався»,
Хтось до миру кличе.
Трамп із Венсом не вагався:
– Зробим все, як личить!
Путлеру – пів України,
Україні – дулю!
Головне – без стрілянини,
Не дзижчали б кулі.
Така наша справедливість
І демократичність.
Кажуть: «Буде мир брехливий
І кінець трагічний»?
Нашому електорату
Тільки був би спокій,
Ну, а нам отут, у Штатах,
Лиш би трон високий! –
Радий Трамп, що й демократи
Теж не поспішають
Украм все оружжя дати:
– Мають те, що мають!
Хай би не були дурними,
Не здавали зброю,
То й не кліпали б очима,
Просячи спокою.
І не треба було вірить
Єльцину і Бушу!
Прощавайте! Лицеміром
Був я й бути мушу!

ЖОРСТОКІ ПОБАЖАННЯ

Так, усе це – моя лиш уява,
Хоч, зізна́юсь, болючі думки...
В Білім домі злочинить плюгавець,
Ставить світ на диби залюбки.
Трампе-Тарарампе, сучий сину,
На чужім го́рі щастя захтів?
Кровію стікає Україна,
А ти лижеш... п’яти москалів!
Ну, а як Будапешт, меморандум?
Ним підтер дещо Путлерозвір...
А ти, наче лакейчик, о Трампе,
В туалет йому носиш папір.
Я бажаю тобі, Тарарампсе,
Після твоїх витівок усіх,
Щоби ти не встигав мінять памперс,
На додачу – іще кілька лих.
Перше лихо – аби на Аляску
Друг твій Путлер війною пішов,
Щоби у Вашингтоні ти брязкіт
Зброї Раші чув, грім «сапогов».
По Нью-Йорку аби їхні танки
Курсували туди і назад.
А твою ненаглядну Меланку
Зґвалтував очманілий бурят.
Бачиш ти наші біди трагічні,
Та баригу ніщо не шкребе?
Тож тебе хай корейці північні
Полоня́ть і здадуть ФСБ.
Щоб отримав ти, псих, двадцять років
Магадану або Колими.
Порадів би я, хоч це й жорстоко,
І за тебе хильнув, чорт візьми!
Хай твій Венс підірветься на міні
Так, як тисячі наших синів,
І щоб помочі ти в України,
На колінах, барбосе, просив!
Ну, а ми теж погралися б трохи:
Допомогу надати, чи ні?
І почули б твої ахи й охи,
Та й кінець наступив би війні...
Україна не гарбала землі,
Не творила з російських сіл тир.
Вона хоче із людством взаємно
Справедливий отримати мир!..
В Білім домі злочинить плюгавець,
Ставить світ на диби залюбки.
Зізнаю́сь – це моя лиш уява.
Хоч і дуже болючі думки.

ВІШАЛЬНИКИ

Світяться новини, мов лампа:
Повісились Путлер із Трампом!
І висіли так, як гостинці
В рік Новий на вбраній ялинці.
В Лужниках, на сірій осиці,
Їх знайшли раненько блудниці.
Медведєва черга надходить –
Вішайся! Нема перешкоди!
Буду радо чачу я сьо́рбать,
Як повиснуть Фіцо та Орбан.
Стане в цьому ще більше сенсу,
Як в петлі побачу Ді Венса!
Щедрий я, тому щиро й мило
Подарую їм кусень мила,
Мотузочки гарно нами́лю,
Щоб сконали ці свинорилі!
А щоб їх швиденько забули,
Поминання всім – наші дулі!
А ще краще, як велить звичай,
В їхні пики плюнути тричі.
Відспівають їх не у храмі –
На тім світі біс із чортами!
Танцювати будуть бадьоро
Чардаш, краков’як і сім-сорок!
І за їхні душі лукаві
Питимуть смолу величаво…

ОЙ, ЖАЛЬ, ЖАЛЬ!
Нарешті усвідомлюю:
               все це мені наснилося.
Микола БІЛОКОПИТОВ.
Сонні серіали.

І присниться ж, приверзеться!
Хай йому, як кажуть, грець!
Коридор в якійсь фортеці –
Я прямую ним на герць.
Та якби ж іще з Кличками
Або з Усиком Сашком,
А то проти мене – дама,
Тимошенко, йде бочком.
Юля либиться єхидно,
Потім з папки дістає
Компромат – мені огидно –
А вона:
– У мене є
На поетів запорізьких
Ось такого – цілий стос! –
Підійшов до неї близько
І читаю. О Христос!
На Чубенка, Абліцова,
Рекубрацького, Ребра...
Ах косата! Дочко псова!
Не чекай тепер добра!
Хочеш, бісова личино,
Ні за що їх посадить?
Зараз ти цей світ покинеш!
І тоді я в одну мить
Тимошенчиху хапаю
(Як убивця у кіно)
І швиденько викидаю
У відчинене вікно.
Промайнула сукня біла,
А в тім платті – і вона,
Так гарненько полетіла,
Як у Разіна княжна.
Порішив у сні я Юлю...
Відкидаю рецидив.
Тільки дуже вже жалкую!
Краще б Путлера убив!

ЖИВУ ЗА БІБЛІЄЮ

Те, що я читаю,
Ще й збагнуть якби –
Біблія навчає:
«Ворогів люби!»
Що ж, зізнаюсь, брате,
Я їх полюбив,
Мов гуцул Карпати...
Мертвих москалів.

УСИК І ПЕРЕМОГА УКРАЇНИ

Знали всі на світі, що із Ф’ю́рі
Битися на рингу – діло швах!
Він завжди, як мовиться, в ажурі,
Тож котлети зробить із невдах!
І казали: «Він непереможний –
Жодного ще бою не програв».
Відала таке дитина кожна.
Тільки Усик, мабуть, це не знав...
І тому на прю Олесь наш вийшов
Проти «зубра» Тайсона. Ось – бій:
Закрутились, завертілись – ли́ше
Великобританець-чародій
Враження не склав супергероя,
Котрий всюди перемоги мав.
А в дев’ятім раунді – ой-о́йя!
У нокдаун Саша його «вклав»!
І якби не рефері помилка –
Бути б у нокауті Ф’юрі́...
Усик переміг! І гордо, сміло
України стяг замайорів!
________
Так тремтіли всі
й від слова «Раша»
Та боялись, як вогню, її.
А хоробрі, мужні вої наші
Стали проти світу паліїв.
Бачу провидіння мудре нині –
Як і Усик (бо у цьому суть!),
Рідні Збройні сили Україні
Перемогу також принесуть!

ЗАМІСТЬ КНЯЗІВСЬКОГО ЩИТА

На цареградських золотих воротах
Свій щит прибив могутній князь Олег.
І нині, друзі, правда ж, нам охота,
Щоб так зробив наш генерал-стратег?
Аби на Спаській (на кремлівській) башті
Жовто-блакитний стяг замайорів,
А український офіцер безстрашний
Портрет Бандери там же почепив!
І на кривавих мурах красувалась
Плеяда найвідоміших мужів:
Шевченка і Шухевича мурали,
Франка, Петлюри й січових стрільців.
У всій красі постане наш Хмельницький,
Мазепа біля нього й Болбочан...
Це станеться, як тільки жаба цицьки
Дасть Московії й пропаде тиран.
Пощезнуть і Шойгу, й Медведєв, й Путлер,
Звільняться з пут Карелія й Кавказ,
І вільні землі ненців і якутів
Засяють, як на сонечку алмаз!

МІНІАТЮРИ

ПЕРЕДБАЧЛИВИЙ ГУСАК
Ой, не любить Путлер гусака –
Він для нього, як пекуча згага,
Бо щодня цей птах йому гука:
– Га-га-га! Га-га-га-га! Гаага!

ЗЕМЛЯ – ГРОБОМ
Москалі сидять в кремлі,
Хочуть нашої землі.
Та чи пізно, а чи рано
Ця земля їм гробом стане!

УНІТАЗ
Як напав на орків сказ,
То украли унітаз.
Відіслали в Мітіно –
З нього бражку питимуть.

ЧОРНОБАЇВКА
Кажуть, що добірним матом
Путлерівці лаються –
Наші хлопці їх вдвадцяте
Громлять в Чорнобаївці.

СЕЛО-ГЕРОЙ
Чорнобаївка москвинам
Явний, справжній геморой...
Воно зватися повинне
Тільки так: «Село-Герой!»

ПОВІСЯТЬ
Дональд Трамп – я чув оце –
Хоче Путлеру лице
Зберегти.
Не збережеш ти,
Бо його повісять, врешті!

ЇХНІ КОРАБЛІ
Кораблі російські укри
Посилають на три букви.
Кажуть:
– Путінський холуй!
Чим скоріше йди на... дно!

ВЕНС-ХАМЕЛЕОН
В Білім Домі не ловить Венс ґав,
Підлабузник – ні дати, ні взяти:
Вчора Трампа фашистом назвав,
А сьогодні йому ж лиже... п’яти.

Б’ЄМО ВОШЕЙ
Горить земля під окупантами,
Аж дим іде в глуху Москву.
Їх разом із колаборантами
Б’є ЗСУ, як злу вошву.

МІЦНА ОКОВИТА
Бутель самогону вкрали
Орки в бабці Люби.
Довго вдесятьох ригали,
Поки дали дуба!

СОБАЧИЙ ПОДАРУНОК
У Твері собачу будку
Пес Кабздох одержав.
В Україні її хутко
Зцибрив орк сердешний.

ТРАНСВЕСЦИТ
Орки гірші, аніж пси:
Підполковник їхній
Спіонерив і труси,
Й ліфчик баби Ївги.

У ЦЕЛОФАНІ
Про мішок із золотом
Кожен орок мріяв.
Тож везуть цих олухів...
У мішках - в Росію.

НА ГРАНІ ФОЛУ

ДВІ ЛИЧИНИ
Вольдемара Путлеряку
Трамп поцілував у... спину.
Дональд – це лиха личина –
Він "зливає" Україну.

«ТРИВОЖНА ВАЛІЗА»
Лупить Путлер «Геркулес»,
Випускає аш-два-ес.
Диха бункер сірководнем,
Щоб не вліз сторонній жодний.
А коли з кишок щось лізе –
Подає лакей валізу.

ТРОХИ ГУМОРОЧКУ

СЛОВНИЧОК-ЖАРТІВНИЧОК

Байденувати – замість ленд-лізу докоряти Зеленському, що не втік в Америку.
Венсити – заявляти, що на боці справедливості, а насправді допомагати загарбникам.
Джонсонити – допомагати Україні.
Кисельовити – висмоктувати з пальця.
Кісінджерити – нагинати до капітуляції.
Лукашенити – ставати підстилкою кремлядів.
Меркелишити – вертіти хвостом перед агресором.
Напутлерити – напасти на слабшу країну й гарно отримати по пиці.
Путінити – тремтіти в бункері.
Соловйовити – брехати так, щоб аж самому подобало-ся.
Тимошенити – бути народною артисткою (артистом) Верховної Ради України.
Трампонити – лизати п’яти Путлерові.
Шольцювати – багато обіцяти й нічого не виконувати.
Шрьодерувати – чесно працювати за вказівкою кремля-дів, а потім визнати свою помилку.
Януковити – мріяти про втрачене президентське крісло й золотий унітаз.

А ВОНО Ж БОЛИТЬ!...
Життя немає вічного...
А від систематичного
Недопивання – хирі всі,
Що постають в цілій «красі»!
Удвох по літру «луснули»,
Коліна лунко хруснули:
Там солі утворилися,
Щоб їм чорти приснилися!
Серденько в мене крається –
Печінка надувається:
Цироз розпочинається,
Горлянка п’є – не кається!
Я чую – болю гострота –
Каміння в нирці підроста.
Пивце смакую літрами:
І глечиками, й відрами!
Каміння в нирці гра в більярд.
На операцію – мільярд
І їхати в німецький Ульм,
А на рахунку в мене – нуль!
Діагноз: шлунку виразки –
Звичайна і пухириста.
Спиртне заборонили пить.
Курю і п’ю – нехай болить!..
Немов до неба обеліск
Піднявся в мене крові тиск.
Пігулки є. Та цей синдром
Лікую тільки перваком!
Вже півень й курка клюнули –
В серденьку хворий шлуночок.
По-своєму лікую серце –
Сивухою з червоним перцем!
Болячок в мене цілий міх,
Як у Бровка-собаки бліх.
Прощай, горілочко моя,
Бо скоро вріжу дуба я!

ДВА ЛИХА
– От не дарма у народі, –
Скарживсь кумові Павло, –
Кажуть: «При лихій погоді
Зло породить лише зло».
– Ти куди ото все хилиш?
– Ось куди я, куме, гну:
В час нещадний народила
Теща-зло – мою жону.

ДІВКА НЕ ПРОМАХ!
Каже подрузі Іванка:
– Радістю ділюся.
Він хотів зробить коханку
З мене. Чуєш, Люсю?
– Ну, добивсь цього твій милий,
А чи лиш базікав?
– Ні! Із нього я зробила
Свого чоловіка!

ПЕРЕПЛУТАЛИ
(З народного гумору)

 Юлії БАРИШЕВІЙ

Подзвонили – в обласнім
Клінічнім шпиталі
Палахтить кардіодім
Вверх по вертикалі.
Виклик! Це тобі не хрін:
Спецмашин кортежі,
Рятувальників загін
З’їздив на пожежу.
Взводний у ДСНС
Доповів майору:
– Каюсь, шефе, бо чудес
Не буває. Горе!
Взвод пожежу погасив,
Шість людей зуміли
Відкачать. А двадцять сім
Димом отруїлись –
Не змогли допомогти,
Отже, винуваті...
– Лейтенанте, можеш ти
І не хвилюватись.
Заспокойсь, кажу! Ану
Прибережи сили!
Не лікарню обласну –
Морг ви погасили!

ГАДЮЧЕ СЛОВО
Нам тепер від нього ніде дітись,
Бо повзе слівце, неначе гадь.
Та його вживають навіть діти...
Тож на кожнім кроці чуєш «б...».
Принесли монголи і татари
В «русскій наймогутніший язик»,
Тож не дивно: нині тари-бари
Кожен п’ятий вести з ним і звик.
Та який там п’ятий чи десятий?
Знаю я й таких одинаків,
Котрі застосовують завзято
Кілька слів для зв’язки матюків...
Означало це словечко «жінка».
Словотворчий не спинявсь процес –
Додалось «легкої поведінки»,
Й на сьогодні маємо «прогрес».
Уявіть собі таку картину:
Уночі, як зюзя, чоловік
Ледь приповз, стріча його дружина –
Шкірить зуби й підпирає бік:
– Де тинявсь? Відповідай, б...дюго!
– У ф-футбол м-мене взяли п-пограть...
П-потім ми п-пішли у лісосмугу...
– З ким пішли? Ну ж, зізнавайся, б...!
– Я, Іван, Т-терешко і М-микола.
В-випили п-потроху – б-благодать!
– Знаю, що ти пив не кока-колу,
А шмурдяк-вино й горілку, б...!
І лигали все це без закуски...
– З-закусити можеш м-мені дать?
– Закусити? Хріну тобі! Дзуськи!
Де напивсь, там і закушуй, б...! –
А синок малесенький проснувся,
Став очиці сонні протирать
І промовив: «Тато повернувся!
Мамо, а чому наш татко – б...?»
І хоча тепер уже російським
«Блін» це слово стали замінять,
Та повсюди, наче шторм каспійський,
В грішних душах шаленіє «б...».
От сьогодні й я зійшов на грубість.
Скаже хтось: «Це не поет! Хамло!»
Вибачай мені, читачу любий!
Просто, наболіло-напекло.

КОРОНАВІРУСНЕ
Не квіточки, не і́риси –
Тяжкі коронавіруси
В Китаї наплодилися.
А щоб вони сказилися!

Приспічило Віталію
Мотнутися в Італію.
Там їв спагеті і редис,
Коронавірусу привіз.

Температура – сорок два
І ледь не трісне голова.
В горлянці поселивсь наждак,
А пульс брикає, мов лошак.

Уже й чорти наснилися -
Легені запалилися.
І кашляє тепер він так,
Неначе гавка сто собак.

Співає піп: «Я вірую!»
У що? В коронавіруси?
У нього очі лисячі –
Годує з ложки тисячі.

А ми все причащаємось,
На Бога сподіваємось,
Що ті коронавіруси
Нарешті втихомиряться.

Пережили чуму й холеру,
І тиф, і всяку ще бенерю.
Коронавіруси – ніщо,
Якщо живі ми поки що!

МУЦУКЛЄТ
(Майже пародія на відому пісню «Лісапет»)

Хай кравчучка спочиває,
Мотоблок і лісапет –
Мені милий мій купляє
Офігенний муцуклєт!
Називають його байком
(Сонцем-нікелем сія).
Не якась там таратайка...
О співай, душа моя!

Дир-дир-дир, мій муцуклєт!
Ти – не просто драндулєт!
Ти мені потрібен, друже,
Як шпіону – пістолет!

По асфальту я лечу ним –
О яка чудова мить!
Може колесо Фортуни
Лиш поліція спинить!
Штраф давно мене чекає
І тремтить уся сім’я,
Бо поки що прав не маю
І не знаю правил я.

Мій коханий, моя доле,
Привітай жону свою:
На «відмінно» в автошколі
Я екзамени здаю!
Ніпочім мені ракети,
Літака й авта кермо!
Ми з тобою муцуклєтом
Всю Європу промчимо!

КОНІ ТАКИ НЕ ВИННІ
Пародія

Мій диптих про ДАІ та коней дуже вже не сподобався відомому поетові Григорію Лютому (нині - світла йому пам’ять!). Він, дискутуючи, розповідав, як саме даішник доїтиме коня та як лізтиме під хвіст до «бардачка». Що ж, подумалося, людина високопоетична, напевно, має рацію. Уже почав-був сумнівати-ся: може, дійсно передав куті меду й надто натуралістично на-писав? І вирішив ваш покірний слуга повчитись у пана Лютого – чудового й тонкого лірика. Тож розгорнув навмання одну з його численних книжок і прочитав:
Тебе люби́ть — оплакувати людство,
Дитя чуже зустріть і пригортать.
Чамріти в снах ромашкових полюцій,
Струмками зваб наповнювать гортань.
На отому ліричному настрої й вирішив написати пародію як на «своїх» коней, так і на «Грицеві» ромашки й струмки.

Та ніяка ж це не революція,
Що бензин хтось видоїв з коня!
В жеребця того – ромашкові полюції,
А в кобили – місячні троянд.

Смерекові геморою шишечки
Має їх дитятко – лошачок.
Він не винен, що тому даішнику
Залишився тільки «бардачок».

Та не винні коні тут – і кришечка
(Коцюбинського хоча б ще раз проглянь),
Що у тебе, геніальний Гришечко,
Зваб струмком наповнена гортань...
2009

ПЛАВКИ
(За Юліаном Тувімом)

Боря змучений до краю –
Плавки він свої шукає:
Під столом і під стільцями,
В шафі тата, в шафі мами,
Заглядає за світильник
І за сейф, за холодильник,
У машину пральну лізе,
У портфель сестрички Лізи.
– Просто жах! – волає Боря. –
Незбагненно! Горе-горе!
Хто ж це кпинить наді мною?
Знайте ж – я себе відстою!
Плавки хто мої ховає –
На горіхи заробляє! –
Хлопець зазира у ванну,
В нішу, що біля дивану,
Загляда в мікрохвильовку,
Відкрива в плиті духовку...
– Не піду сьогодні в школу! –
Кинув шапку він додолу,
А в куточок – дипломата,
Починає роздягатись.
Зняв піджак, жилет, сорочку,
Розстібає всі замочки...
Раптом крикнув:
– Ось вони!
Я ж надів їх... під штани!

ПОЗА ЧЕРГОЮ

Люди кажуть:
– То – нещастя! –
А Стас не зважає,
Хоч його дружина Настя
З чотирма гуляє.
Із Петром, Левком, Степаном
Крутить шури-мури,
А тепер араб з Лівану
Вже її охмурив.
– Розлучись! – сусід сміється.
А Стас:
– Дурнуватий!
Тоді й мені доведеться
У чергу ставати.

СВІЖИНА
Репетує продавщиця
На усі боки:
– Люди! Хлопці! Молодиці!
Свіжі пиріжки! –
Глянула бабуся в кошик:
– Пиріжкам – днів п’ять!
Ними ж можна, прехороша,
Зуби поламать!
А порізать їх захочеш,
То потупиш ніж.
Заховай оцю всю пошесть –
Дома її їж! –
Зла торгашка ледь не репне:
– Йдіть ізвідси, йдіть!
Не така я вам дурепа,
Щоб себе труїть!

СПОВІДЬ МАЗОХІСТА
Високопосадовець заявив, що він дуже хотів би зарази-тися коронавірусом, аби потім благополучно видужати.
(Із повідомлень ЗМІ)

Я змалку мріяв захворіти
Міокардитом і маститом,
Енцефалітом і колітом,
Радикулітом і артритом.
Я був не проти алергії
(Родина нею вся хворіє).
Іще хотів шизофренії,
Стенокардії, малярії,
Дизентерії й дифтерії.
Хотів здобуть цироз печінки
І кілька каменів у нирки,
Гарячки білої, реніту,
Кон’юктивіту, гепатиту,
Пороку серця і бронхіту,
Правця, сибірки, гаймориту,
Я прагнув мати карієс,
Холеру, ящур, енурез,
Чуму і віспу, й діарею,
І діабет, і гонорею,
І солітер, і сірий гострик,
Водянку, тиф та ще й коросту.
Мені кортіло лиш зарази:
Віл-СНІДу, раку і прокази,
Маразму, виразки і сказу,
Цинги і кору, й псоріазу,
Інфаркту, астми, ботулізму,
Інсульту та алкоголізму.
Хотілось дуже сколіозу,
Сечі у голову й артрозу,
Більма, ведмежого поносу,
Екземи й кардіосклерозу,
Лупи і грипу, і лейкозу,
Туберкульозу, бруцельозу,
Полуди й авітамінозу,
Грибків та ще й педикульозу.
Я – превеликий мазохіст,
До цього маю гарний хист...
На Банкову б коронавірус,
Щоби й дружочки заразились!
А з ними заражусь і я,
І всі сусіди, і сім’я.
Я знаю – виживемо всі.
Коронавірусу – мерсі!

ЦІЛЮЩИЙ КОНЬЯК
Деритягнирядна Кирила
Дружина шпетила-журила:
– Болієш серцем, а ніяк
Не перестанеш пить коньяк!
– Не лай мене, – той мовить, – Віко!
Це прописав для мене лікар –
Заглянь в історію хвороби –
Так, каже, знищимо мікроби...
– А що платив ти ескулапу?
– Дав тільки тисячу на лапу...
– П’ятнадцять дай йому, мій котик, –
Пропише він тобі й наркотик!

В ЕДЕМІ
Сват і я – одного тіста:
Крісло він посів міністра,
Я – заступника його.
Люди ми не випадкові –
Вдвох керуємо чудово –
Справи наші ого-го!
Дорікають нам чимало
Тим, що галузь занепала,
Але все це – юринда!
Носять нам хабар до хати,
Йдуть від тендерів відкати.
Жизня – не біда!
Сват не лізе в претенденти
На посаду Президента –
Він із ним «вась-вась»,
Тож нема йому бар’єра,
Може стати ще й Прем’єром.
Це вже – вищий клас!
Ваші пенсії й зарплати
З «гулькин ніс» – ні дать, ні взяти,
Як із-під поли...
Не біда, що галузь гине,
Що в болоті Україна –
Лиш би ми жили!
Гроші наші у офшорах,
Світять нам кремлівські зорі.
Склали й чемодан...
Боїмося ми одного –
Лиш народу бунтівного,
Що збира майдан.
А поки що ви нам вірте –
Не у двері, то у хвіртку
Ми до влади йдем.
Ви за нас проголосуйте,
Світлу радість нам даруйте,
Райський сад – Едем!

КОЖЕН ПРО СЕБЕ

ОБЦЕНЬКИ
Нам інші заздрять – гарно живемо:
Перекусили й знову лежимо!

ДЗЕРКАЛО
Виконую роботу залюбки –
Показую всі пики навпаки.

СТІЛ
У назві недолугій
Проста брехня присутня:
Збираються за круглий,
А я – чотирикутний!

ТАРИФИ
Так, ваші пенсії й зарплати
Бажаємо у вас забрати!

ПРАЛЬНА МАШИНА
В білизні порпатись – мій труд.
Із неї видаляю бруд.

ЕПІТАФІЇ

Казнокрадові
Крав гроші, аж котився піт.
Не взяв і гривні... на той світ.

Загиблому в Україні
Служив Росії цей кадет.
Хоронять тут. Бо «их там нет»!

Кандидатові у Президенти
Дурниці обіцяв горласто,
Що й сам від сміху «склеїв ласти».

Непробудному пиякові
Якби вживав він менші дози,
То жив би, мабуть, ще і досі.

Заздрісникові
Чужий талан знести несила!
Не стерпів. Жаба задавила.

Ловеласові
Вінків приперли цілий склад:
Від Кать і Надь, від Галь і Лад...

Лікарю-хабарнику
Чекав від себе хабаря,
Не лікував. Прийшла пора...

Священникові
У церкві Господу служив.
А жив... О він розкішно жив!

Судді-хабарнику
Клієнтів тиснув, мов удав.
Мільйони «наколядував»...

Мажорові
Розбив «хонд», «фордів» цілий парк.
Не жаль. Бо батько - олігарх!

Б А Й К И

MУТАНТ
Хорохорився Півень –
Мутант двоголовий:
– Ко-ко-ко! В мене рівень
Вокалу чудовий!
Солов’ї не годяться
Мені й у підметки!
І синиченьки-цяці,
Й шпаки, й щиглі вперті!
Одним горлом співаю,
А дру́гим – соко́чу.
І в селі я, і в гаї
Навчу, кого хочеш!
А ще битися вмію
Двома я дзьобами:
Заклюю! Я – месія
І найкращий між вами! –
Підлетів, клюнув кицю,
В око влучив Рябкові
І подряпав кролицю
Розбишака бідовий.
– Що ти чиниш, нездаро,
Ідіоте і дурню?
Буде з тебе приварок,
Блазню мій авантюрний! –
Це господар сказавши,
Виніс гостру сокиру:
– Так усім буде завше,
Хто в дворі проти миру!
_____
Ех, якби ж то і НАТО,
І радбези, й ООНи
Спромоглись пильнувати
Міжнародні закони!
Всі народи від того
Розцвіли б у любові,
Не клював би нікого
Кремльмутант двоголовий!

ГАРБУЗ
Вибрався Гарбуз на тин,
Запишався:
– Я – один
Серед овочів на грядці
Можу аж сюди забраться!
Знаю, всі мені не раді –
Я не гірший винограду!
Можу високо плестись
Все увись, увись, увись!
Тож оцей високий тин
Мені буде як трамплін.
Вище я здіймусь, ніж бусел
І до сонця доберуся!
Затулю його собою –
Стане холодно тут сої,
Кукурудзі, сочевиці,
Бараболі і суницям!
Хай же моляться на мене
Як на образи́ свячені!
І благають у пориві,
Щоби сонечко відкрив їм! –
Тижні, місяці минали
І Гарбуз ваги чимало
Набирав і набирав,
Поки з тину не упав,
Розлетівся на шматочки.
Тож замовк навіки. Точка...
______

Знаємо і ми бандита,
Що лякає всіх на світі
Тим, що сонце нам заступить,
Тьмущу тьму людей погубить
Затяжним голодомором,
Каже, що настане морок
Від його страшних ракет.
А тоді в кремлі бенкет
Улаштує урочистий.
Тільки ж скоро вже він трісне,
Розпадеться як Союз,
Або як отой Гарбуз.

КОЗА І РАК
Сталося: Коза Рогата
У маленького Зайчати
В лісі хаточку «віджала».
Їй своєї було мало...
І усім, хто помагати
Захотів тому Зайчаті,
Слала наджорсткі погрози:
– Я й рідня – ми люті кози!
Дерезою звуся я,
Злість нечувана моя!
Заколю я вас рогами,
Затопчу усіх ногами,
Замету хвостом-мітлою
І такою ж бородою! –
Тож обходили Рогату
Чим подалі і багато:
Лосі, Білочки, Хохулі,
Кабани, Вовки, Зозулі.
А Ведмедичок Бурмило
Утікав, аж шелестіло.
Тихо пирхали Сайгаки.
Та послало щастя Рака!
Той почув Кози погрози
І сказав:
– Мені ви, Кози,
Стаєте поперек горла.
Правда ж, друже, Сизий Орле?
Ну, а ти, чумо Рогата,
Покидай Зайчиська хату!
Бо коли я пощипаю –
Побіжиш аж до Дунаю! –
Зникла Дерезуха злюча,
Вмить розвіялась, як туча.
Так хоробрий Рак, сміливий
Звірям і птахам на диво
Дерезу прогнав зухвалу,
Що чуже добро хапала.
_____
Ой боялись Путлериська,
Наче лісові зайчиська,
Західна Європа, НАТО,
І Бразилія, і Штати...
ЗСУ лиш не злякались.
Тож дає Путляра драла –
Ніби та Коза від Рака
Утікає забіяка.
Скоро ж хижа ця примара
Зникне, ніби чорна хмара!

ЗООЕМІГРАНТИ
За кордон зібралася Корова,
З нею Ослик і рогатий Цап.
Ось проходять митницю, бідові,
В натовпі овець, свиней і шкап.
Митник Вовк запитує Корову:
– Чорно-ряба, ти оце куди?
– В Індію я їду із Азова –
Там коровам не бува біди.
Люди всі їм кланяються низько,
Люблять більше, ніж самих людей...
– Ну а ви, – до Цапа і Ослиська, –
В Третьяковку, а чи в мавзолей?
Чим вас так приваблює Расєя? –
І дуетом ті відповіли:
– Цап керує там страной всією,
А навколо нього – лиш осли!
А іще ослів беруть у військо,
Обіцяють гарно заплатить,
І козлів у армію російську
Загрібають швидко, в одну мить...
Ну, а ми плекаємо надію
В керівництво втрапити в Москві.
______
Впевнений: вони не дарма мріють.
Може, й пощастить оцій «братві»!

МОРСЬКА СВИНКА
Вихвалялась Морська Свинка
Перед Ховрашком,
Пискотіла без зупинку:
– Буду моряком!
І сестра моя говоре,
Що судилось нам
Полюбити синє море,
Мов імам іслам. –
Ховрашок їй:
– Що з тобою?
Ти ж бо не дельфін!
Хоч і звешся ти морською,
Це – лиш пустодзвін.
_____
Зветься так одна країна:
– Я – Росія, Русь! –
Та лишає лиш руїни
У Русі, ув Україні,
Кровожерний туз.
По всім світу лихо сіє,
Скаженіє і лютіє
Динозавр-хижак.
Але люди розуміють,
Що із нього Русь, Росія,
Як з Свині моряк.
До Русі ж його стосунок –
Набива неситий шлунок.
Україну-Русь ґвалтує,
Як пшеницю п’я́виця,
Наші землі анексує,
Але хай тепер відчує –
Скоро він подавиться!

ОСМІЯНИЙ ПІШАК
Світлій пам’яті
Миколи Білокопитова

І Коні, й Тури, і Слони –
У шахах визнані чини –
Усі сміялись з Пішака:
– Ха-ха! Потвора, глянь, яка!
Малесенький, низесенький
І неоковирнесенький!
Смішний, немов малюк-дитинка!
Лиш прямо ходить на клітинку,
Та узяли б його чорти –
Назад боїться навіть йти!
А в Короля, відомо, він –
Як вискочка, як арлекін! –
А той Пішак ішов помалу
З відкритим лицарським забралом
По дошці, ніби навмання.
Убив чужинського Коня,
А вже коли дійшов до краю –
Ферзем він став, як подобає,
Фігурам чорним давши мат.
Ось так повоював солдат:
Не зваживши на сто гризот,
Досяг найбільших він висот,
Наперекір всім демагогам
Приніс жадану перемогу!
А Тури і Слони, і Коні?
Сидять, неначе мухи сонні.
Мовчать.
Їм нічого сказать...
_______
Хай знімуть із очей полуду:
І зі сміху бувають люди!

ХТО ГОДУЄ КРОКОДИЛА?
Ой, дурною ж бува мода!
У селі Зарічне
Кинулись тварин заводить
Та ще й екзотичних.
Василина – черепаху,
Мирослав – шиншилу,
А Іванко-горопаха –
Звіра-Крокодила.
Алігатора плекав Йван,
Мов курчатко – квочка,
Тож басейн облаштував він
Звірині в садочку.
І Рептилія помалу
Набирала сили.
Курочок щодня хапала,
Індика́ зловила...
Пір’ячко з птахів летіло.
Потім Крокодило
Згамав цуцика Берила,
Розідрав кобилу.
– Здай його до зоопарку, –
Радили сусіди.
– Ні за що́! – кричав Іванко, –
Ось, несу обідать.
Як наїсться Звір над міру,
То не буде лютим.
– Вбий, бо він тебе розі́рве, –
Не вгавали люди. –
Крокодил спочатку сина,
Потім тещу схрумав,
Далі – Йванову дружину,
Тестя, доньку й кума...
Тож Іван тепер «на зоні»
Гарно «спочиває».
_____
Так і дядько в Білім домі
Думає-гадає:
– Нагодую Крокодила
І він спати ляже! –
О рудесенький чудило!
Не збагнув ти, враже,
Що колись-то Гітлеряку
Чемберлени хлялі
Годували так і... спину
Йому цілували!
Ти надумав годувати
Кремлекрокодила?
Стережись, щоб падло кляте
І тебе не з’їло!

ЦАП-ГОРОДНИК
Відділ кадрів Лис очолив.
У густім бору на зборах
Пропонує кандидата,
Щоб городець доглядати:
– Білий Цапик Мемеме
Дав робоче резюме.
Кандидат не випадковий,
Надаю йому я слово. –
Цапик враз підскочив хвацько:
– Фахівець я гарний, братця!
Вмію хрумкати капусту
(Навсібіч лунає лускіт),
Їм травичку й лопухи,
І морковку і... апчхи!
Бачите, кажу я правду,
Істина це – не бравада.
Маю гарні роги, вуха,
Ну, і шкіру для кожуха.
Вмію мекати-сміяться
І до кізок залицяться.
Призначайте мене радо!
Справлюсь я з городом, садом
А як треба – з квітником
І з жасмином, і з бузком... –
Тут підвівсь Ведмідь Бурмило:
– Що верзеш, цапине рило?
Треба бути ідіотом,
Щоб довірити роботу
На городі і в садочку
Аферистові Цапочку!
– Я вас двох уважно слухав, –
Мовив Лис. – Щодо кожуха
Має рацію Цапок...
Окрім того баличок
Буде з нього і шашлик! –
_____
Аферистові – гаплик.
Я ж бажаю, друзі милі,
Щоб у звірів ми повчились
Перед тим, як призначати
Всяких цапиків у штати,
Ще й на керівний Парнас.
Бо вони з’їдять і нас!

УРНА Й ВІНИК
– Мені щодня плюють нахаби в душу,
Ще й кидають недопалки, сміття.
Я ж, бідолашна, все терпіти мушу...
А в тебе, Вінику, повідай, як життя?
– Не нарікаю, Урно, я на долю.
Мету, аби тобі всього було доволі!
_____
Чи не стрічали ви таку людину,
Яка хотіла вам сміття у душу кинуть?

ТРАКТОР Й АВТО
Сміявся з Трактора Автомобіль «Рено»:
– Погляньте, подивіться на це чудо!
Як їде він! Та це ж вопще кіно!
Нащо його дурні створили люди?
Ні швидкості, ані комфорту! Зась!
Зате металу в ньому тонни й тонни!
Цей «білорус» гордиться, ніби князь –
Бажає, мабуть, трону і корони... –
І дуже довго ганив Трактора Авто,
Паплюжив так, немов зірвався з цепу,
А як у раж ввійшов і аж запінивсь, то
В багнюку він потрапив серед степу.
І смикався, й ревів, як в череді бугай,
А виїхати так він і не зміг до ночі.
– Підіть, – гукає, – кличте Трактора, нехай
Рятує. Я перепросити хочу.
_______
Автомобіль «Рено» помилку зрозумів
І вибачення в трактора просив.
Серед людей чимало ж безпардонних
(Частіше тих, що лазять перед троном),
Котрі, попавши навіть у багнюку,
Ведуть себе, мов капосна свинюка.

КАЛИНА Й ЛОПУХ
Калини Пагін появився в лузі,
А поруч ріс вухатенький Лопух,
Він зі Стебельця потішався дуже,
Єхидствував, що аж язик опух:
– Це ж не рослина! Це – не деревина!
І краще буде, як вона загине! –
Та той Росточок набирався сили,
З роками став кущем велично-милим,
Зацвів – білів, немов на свято вбраний.
А що ж Лопух, отой сміхунчик окаянний?
От він лишився при землі сидіти,
Його вухами лиш ворушить вітер...
______
В Кремлі також сидить Лопух вухатий,
Із нас він потішається завзято,
Веде війну і бреше всьому світу...
Але Калиною у лузі Україна
Ще зацвіте і дасть плоди-перлини,
І лопухам на заздрість буде жити!

ПАМФЛЕТИ,
                              ФЕЙЛЕТОНИ,
                                                               БУВАЛЬЩИНИ

А ЇХНІЙ КУРСЬК
ПЕРЕЙМЕНУЄМО НА УКРСЬК?

Коли з Москви верещить, мов недорізане порося, голов-на кремлядь (Путлер) або його підгавкувачі типу Медведєва чи Скабеєвої – це, як кажуть в Одесі, й козі зрозуміло. Але мене більше «дістають» деякі наші співвітчизники. Ті, що в соцмере-жах аж захлинаються: «І чого ми в той Курськ полізли?» У та-ких випадках хочеться сказати круті слова російською мовою. Але не вживатиму їх на публіку, яка цього не заслуговує...
А отих чистоплюїв наших дещо запитаю. Мабуть, не бу-ло війни з 2014 року і раптом Україна, її керівництво й Збройні сили вирішили піти військовим рейдом у Курську область Ро-сії? Пішли нападати на її військові частини, склади озброєння, залізниці, траси, АЕС, трансформатори тощо? Просто так, зне-нацька їм щось у голови стукнуло? Либонь, Росія на нас не на-пала? Не зруйнувала Маріуполь, пів Харкова, Каховську ГЕС, не окупувала Енергодар разом із ЗАЕС, не катувала наших лю-дей тільки за українське громадянство? Не ґвалтувала жінок, бабусь і діток у Бучі? Певно, російська армія не знищувала на-ші бібліотеки, школи, дитсадки й лікарні – не скидала туди ке-ровані авіабомби? Тоді чому ж ви раптом стали аж такими па-цифістами? Чи для вас війна вже закінчилась, а Росія вивела з України всі свої війська, сплатила контрибуцію, відповіла за свої злочини? Вона повернула нам викрадених нею громадян, зокрема дітей, звільнила з тюрем усіх наших полонених воїнів, повернула крадені артефакти з українських музеїв?
То чому ж ми не маємо морального права зайти на її те-риторію й знищити або заволодіти тим, чим нас росіяни вбива-ють? Тобто, зброєю й боєприпасами. Чому б і не захопити їхню АЕС, як вони нашу, аби потім обміняти її на Запорізьку? І хай відчують москалики, що таке війна! Бо знищувати сусіда не так боляче, як коли той нападає на тебе... Але наша армія не робить безчинств, як Росія в Україні. Отож, не робіть із ЗСУ загарбни-ків!
До речі, в Курській області люди просять Українську армію не кидати їх, визволити від кремлядів. Це не випадково. Курська, Брянська, Воронезька, Білгородська області колись були українськими, там і тепер говорять нашим суржиком. Тож коли українські танки потопчуть бруківку Червоної площі в Москві, як колись Сагайдачний конем, то варто й перейменува-ти Курськ. Доволі буде поміняти місцями перші дві літери. І матимемо Укрськ! А далі хай жителі Курщини (вибачте, Укр-щини) самі вирішують, як їм жити, який державний устрій, яке керівництво мати тощо.
Відомо, що найкраща оборона – це напад. На дивані си-дячи, можна бути й пацифістами. Поки рашистська ракета не прилетить... Але все-таки краще всім нам допомагати власній армії. А командири ЗСУ, я впевнений, знають що робити і як визволити загарбані недругом українські території, а головне – поневолених наших людей.

ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО, ЯК САМОГО СЕБЕ?

Усе, що росіяни взяли від православ'я –
                  перехреститися перед тим, як зарубати
                                                                               тебе сокирою.
Федір ДОСТОЄВСЬКИЙ

До речі, шановний читачу, москвинські попики щодня повторюють не тільки слова, винесені в заголовок (це, як вони стверджують, одна з найповажніших заповідей Божих), а й «Полюби ворога свого!» Ось так і не інакше. Бо ж християнст-во, за їхніми словами, це – любов! Тому, мабуть, усі без винят-ку проповіді й настанови рабам Божим, а особливо діяння їхні ґрунтуються саме на любові?
За прикладом далеко не ходитиму. Беру їхнього так зва-ного патріарха Кирила Гундяєва. Ця, з дозволу сказати, людина, може здатися, – не хто інший як ангел во плоті. І любить вели-чезною любов’ю всіх на світі людей, особливо нас, українців! Мабуть, саме через це й освячував він російську військову тех-ніку, що відправлялася вбивати жителів України. А ще душпас-тир освячував своє овече стадо (точніше, гарматне м’ясо), кот-ре лізло сюди вбивати не тільки наших воїнів, а й мирне насе-лення.
Чому кажу «так званого патріарха»? Бо в Московії, а пі-зніше й у Росії справжнім патріархом (де-факто), ще з часів Іва-на Грозного, був цар, імператор, а не глава церкви. Уже в ті да-лекі часи церква їхня стала успішним важелем поневолення на-родів, виконання всіх примх царя й царедворців. Приходили опричники до селянина, який плів лапті, перехрестившись, ка-зали: «Ти тепер – русскій». Причому, так говорили не тільки московітам, а й удмуртам, ненцям, чукчам, бурятам, мордви-нам і представникам ще понад ста народів, зе́млі яких загарбали вогнем і мечем. Звідти й пішло прислів’я: «Нос плюскій, ґлаза узкій – савсєм русскій!»
Світовою Православною церквою керував завжди (після 1054 року) вселенський патріарх. У Московії, як і в Україні, був митрополит. Але самолюбство московітів хлюпало через край. Як це так? Ними керують із Константинополя! І тоді вирішують вони – висвятити свого патріарха. Усупереч усім церковним канонам.
Цар Московії Борис Годунов, татарин, який вихрестився в православ’я, мав практичний розум. Коли Вселенський патрі-арх Єремія гостював у Москві й поскаржився йому, що турець-кий султан не проти нього, але грішми не допомагає, Борис тут же запропонував угоду. Він дає Єремії дві тисячі золотих, а той висвячує патріарха московського й «усія Русі». Єремія проти. Його беруть «под караул» і кидають до темниці. А там – кро-вожерні комахи, бігають пацюки... За кілька тижнів життя впро-голодь, у січні 1589 року, Вселенський патріарх погоджується на пропозицію Годунова. Митрополита Іову висвячують на пат-ріарха. Ось так постав москвинський патріархат. Цар захотів – цар зробив! І, найголовніше, вони тепер – не розкольники, дуже канонічні, на відміну від усіх українських церков!
Цікавим у листуванні Миколи Гоголя з Віссаріоном Бє-лінським є згадка про «побожність» росіян. Бєлінський заявляє: «На вашу думку, російський народ найрелігійніший у світі: брехня! Основою релігійності є пієтизм, благоговіння, страх божий. А російська людина вимовляє ім'я Боже, чухаючи собі дещо... Вона говорить про ікону: годиться – молитися, а не го-диться – горщики накривати». І ще Віссаріон пише: «Про кого російський народ розповідає паскудну казку? Про попа, попа-дю, попову доньку та попового наймита. Кого російський народ називає: дурна порода, пузаті жеребці? Попів... Чи не є піп на Русі для всіх росіян представником обжерливості, скнарості, низькопоклонництва, безсоромності? Придивіться уважніше, – говорить він Гоголю, – і ви побачите, що це за вдачею глибоко атеїстичний народ».
А що ж тепер для Московії та її лідерів православна ві-ра? Фіговий листок. Вони йдуть до церкви, моляться, хрестять-ся, платять гроші на храм, попові, але виходять звідти й творять усе, що заманеться. Відсилають одну з найбільших у світі армій (бо десятиліттями озброювалися до зубів) на християн в Украї-ні. Це – їхня «християнська, братерська любов до ближнього». А ще за понад десять років війни орки зруйнували й пошкодили десятки, якщо не сотні храмів, більшість яких належали моск-винському патріархату...
Скажімо, на Донеччині, у Свято-Успенській Святогірсь-кій лаврі, яка належить УПЦ МП (де-факто – російській правос-лавній церкві), внаслідок москальського артилерійського об-стрілу згорів Всіхсвятський скит. Їхні ж пропагандисти звинува-тили Україну в підпалі святині. Як кажуть, із хворої голови – на здорову!
Чому таке твориться? Бо росіяни ніколи не відзначалися релігійністю (читаймо Бєлінського). Тому нищення будь-яких святинь для них не є чимось злочинним. Звична реальність.
У середині 90-х років ХХ століття в Ногінську, що під Москвою, діяла єдина в Росії православна церква Київського патріархату. Влада Москви на чолі з Лужковим, підтримана президентом Борисом Єльциним, надіслала туди ОМОН, вигна-ла священника Гліба Якуніна, а сам храм передала москвинсь-кому патріархату. В Україні ж храмів їхнього патріархату вде-сятеро більше, ніж Київського, ПЦУ, Автокефальної та Греко-католицької церков разом узятих. Бо, як писав наш Великий Кобзар, «А ми дивились і мовчали, і мовчки чухали чуби! Німії, підлії раби!» А пора б уже з кожним москвинським храмом в Україні вчинити точно так, як вони з нашим у Ногінську... Як у Ветхому завіті – око за око, зуб за зуб!
І наостанок – про попередника Годунова, царя Івана Грозного. Російський історик Микола Карамзін стверджує, що цар цей був дуже набожним християнином. Коли йому принес-ли шматок печеного м’яса, він зауважив: «Я християнин і не їм такого під час Великого посту». Іван Васильович палко молився перед тим, як дати наказ вирізувати жителів Новгорода, Пско-ва, Твері.
А тепер, шановні, ще раз прочитаймо слова Федора До-стоєвського, винесені в епіграф...

ЧИЄ Б ГАРЧАЛО, А ТВОЄ Б МОВЧАЛО!

Подумайте, дорогий читачу, що в першу чергу має ро-бити Головнокомандувач Збройних сил України? Які обов’язки виконувати? Скажете: керувати Генеральним штабом? Плану-вати наступ або оборону? Тримати плани в суворій секретнос-ті? Вимагати чіткої роботи всіх постачальників фронту? Домо-влятись із союзниками про поставки озброєння? Питати про ді-яльність Головного управління розвідки? Звичайно! Але це, мо-влю вам по секрету, не головне!
Основним (я сказав би – найпринциповішим) завданням Головнокомандувача Збройних сил України, добрі мої читачі, є вчасно й чітко доповідати про оті задуми наступу, контрнасту-пу та оборони, про все, що діятиметься завтра й післязавтра на фронтах... І кому б ви думали? Верховному Головнокоманду-вачу Володимиру Зеленському? Помиляєтеся, шановні! Ой як глибоко помиляєтеся!
Та він, Головком ЗСУ, мусить вчасно й чітко, без запин-ки й заминки відзвітувати перед... Мар’яною Володимирівною! Якщо ж, не дай, Боже, забариться з доповіддю, то вона робити-ме все, аби відбулася його, Головнокомандувача, відставка. А як ви думали? Це вам не в котика й мишки гратися! Посідаєш високе крісло в армії, то доповідай, як вимагає... (хотів сказати, статут – і збрехав би) пані Мар’яна!
Та ви що, не чули, хто така Мар’яна Володимирівна? Ну ви й даєте! Ганьба вам! Краще б не знали, як вашу тещу чи све-круху по батькові, аніж не відаєте цього. Вона не сестра Юлії Володимирівни! Не плутайте себе й мене заодно! Це ж – на-родна депутатка України (фракція «Слуга народу») Мар’яна Безугла!
Вона написала у соцмережах майже з десяток постів із критикою Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного. І закликала його звільнитися. Це спричинило спра-вжню бурю в українському політичному житті.
Ключовий закид пані Безуглої стосувався того, що го-ловком ЗСУ начебто «не зміг надати план задумів на 2024 рік».
Звичайно, планувати потрібно. Бо так легше працювати. Однак чи військове керівництво під час війни має надавати пла-ни на рецензію народним депутатам? Якщо так, тоді й мені, грішному, захочеться, щоб уже й переді мною відзвітували, скажімо, командири бригад чи батальйонів! Пошлють вони ме-не? І правильно зроблять! Скажуть: «Не нашого сорту! Іди собі к чорту!» Тобто, знай своє місце.
Але пані Мар’яні не йметься перевіряти задуми Голов-кома ЗСУ, нині вже Олександра Сирського та його підлеглих! Не подумайте, що хоче вона їхні плани комусь продати! Боже збав! Це для того, щоби гарно покритикувати й «знищити» очі-льника ЗСУ. Аби, либонь, потім самій очолити Збройні сили України? Тоді, мабуть, насамперед треба показати й власний приклад гарної роботи. Свого часу саме у її віданні була карди-нальна реформа Служби безпеки України, яку так і не реалізу-вали. А також ця депутатка очолювала парламентську комісію щодо так званого "вагнергейту". І заявила тоді, що не виявили, на жаль, хто повідомив ворогам про майбутній арешт вагнерів-ців.
Правду в народі кажуть: «Чиє б гарчало, а твоє б мовчало!»

ФЕЙЛЕТОНИ ТА БУВАЛЬЩИНКИ

ХТО НАЙБІЛЬШЕ ПСУЄ ПОВІТРЯ?

Дай, Боже, здоров’я всьому нашому Кабінету мініст-рів! Особливо ж – Прем’єр-міністру Денису Шмигалю, під керівництвом якого відбувається невтомна праця нашої ви-конавчої влади! Особливо кабмінівці вміють з нічого вида-вати популізм. Тут їм рівних у світі немає й навряд чи бу-дуть. А про наслідки отого популізму вони навряд чи заду-муються.
Скажімо, вирішують «угорі» збільшити мінімальну за-робітну плату. Хвала їм і честь! Саме так скаже будь-хто з тих, які бачать не далі свого носа. Адже робітник матиме вже завтра кращу зарплату, яка вплине на його майбутню пенсію, із зар-плати більші податки підуть до місцевого бюджету, а це – роз-виток громади... Але чи тільки плюси маємо в цій справі?
Автор цих рядків особисто постраждав від першого (2017 року) підвищення мінімальної заробітної плати. Один із народних депутатів України тоді ходив гоголем, кричав на всю Іванівську – хвалився своєю перемогою. Вона полягала в тому, що тодішній склад Верховної Ради таки ухвалив закон про збі-льшення мінімалки вдвічі. А нас, молодих пенсіонерів, які мог-ли би працювати ще років п’ять або й десять, викликала до себе головна редакторка газети. Її промова була сумною:
– Шановні друзі! – звернулася до нас. – Щоб тепер ви-плачувати мінімальну зарплату, нам потрібен редакційний бю-джет у півтора раза вищий, ніж тепер. Але великого збільшення реклами, яка є нашим наповнювачем бюджету, не намічається. Тому уклінно вас прошу написати заяви на звільнення за влас-ним бажанням.
Гадаю, такі справи були в багатьох інших установах і на підприємствах. І дарма стрибав від радості отой депутат. Бо палиця, як відомо, має два кінці. І другий кінець називався вже скороченням штатів, зменшенням кількості робочих місць та падіння рівня життя видворених на вулицю і їхніх сімей. Не на-зиваю того нардепа з однієї причини – він тепер воїн ЗСУ. А за це прощаю йому всі гріхи вольні і невольні, весь його попу-лізм...
А тепер, шановний читачу, подумаймо: звідки візьмуть-ся гроші в державному бюджеті, аби підвищити мінімальну зар-плату? Кабмін вирішив, отже всім керівникам підприємств і ві-домств треба забезпечити виконання такого рішення. Бо закон передбачає санкції до підприємців та керівників за невиконання постанови Кабміну. Так от, тут і проявилась ота винахідливість кабмінівців, якій позаздрили б у будь-якій країні світу. Ось їхній геніальний винахід. Його продемонструвало комунальне підп-риємство «Авіконгруп», що займається вивезенням сміття та прибиранням будинків у Запоріжжі.
Скажімо, пенсіонерка Лариса Середа отримала платіжку на оплату вказаних послуг КП «Авіконгруп». А на звороті – не чиста сторінка, а звернення-попередження підприємства (ци-тую):
«Шановні мешканці!
Відповідно до Закону «Про державний бюджет на 2024 рік», який набув чинності з 1 січня 2024 року, мінімальна заро-бітна плата підвищилася з 6700 до 7100 гривень. До того ж ро-змір мінімальної заробітної плати з 1 квітня 2024 року склада-тиме 8000 гривень.
Згідно з пунктом 3.6 договору про надання послуги з управління багатоквартирним будинком, ми змушені з 1.02.2024 року індексувати тариф на управління будинком на 0,69 грн.
Просимо Вас із повагою ставитися до нашої роботи та здійснити оплату заборгованості за послуги управління будин-ком».
Хтось, побачивши 0,69 гривень, скаже, що це – дріб’язок. Але у що він виливається тій же простій пенсіонерці? У січні 2023 року за обслуговування будинку Лариса Середа заплатила 343,13 гривні, торік у липні – уже 352,30, а за бере-зень нинішнього – 387,43 гривні. А ще ж вона платить за тепло, електрику, газ... Лариса Павлівна – бабуся поважного віку. Їй 99 років. За всі комунальні послуги розплачується регулярно й жодної копійки заборгованості не має. Але гляньмо правді у ві-чі: саме з її пенсії йде збільшення мінімальної заробітної плати. Саме такі як вона виконують постанови Кабміну й Закон про державний бюджет України в частині підвищення мінімальних зарплат. Точно так, як у сумнозвісні радянські часи простий на-род будував соціалізм і капіталізм, а хвалили керівництво ком-партії.
Згадавсь анекдот тих часів:
«В автобусі народу як оселедців. Придавили дідуся й той гучно випустив відпрацьовані гази. А тут і міліціонер:
– Ви порушили громадський порядок. Платіть штраф!
Дідусь:
– А скільки?
– Три карбованці!
– Ой, у мене тільки троячка до пенсії й залишилася.
– Не переживайте! Вона піде на будівництво комунізму.
– Синочку, щоб його побудувати, нам усім ще довго-довго пукати доведеться...»
Бабусю Ларису ніхто не похвалить. Навіть ті, які за кві-тень отримають уже вісім тисяч гривень мінімальної зарплати. Швидше хвалитимуть Президента, Верховну Раду, Кабмін то-що... Бо саме вони разом із олігархами, щоб нам гарно жилося, найбільше псують повітря в Україні.

САМІ СОБІ
ДЕРЖАВНІ ГРОШИКИ ВИПИСУЮТЬ!

Хороша справа, скажу я вам, читачу, коли вас фінансу-ють. Особливо з бюджету, на наповнення якого нині, в час вій-ни, і Президент України, і Прем’єр просять кошти з миру по нитці. Але я не про зарплату вчителя або медика, навіть не державного службовця – ці люди також повинні прогодувати себе й свої сім’ї. Те ж саме скажу й про робітника чи інженера державного підприємства.
Поговоримо про фінансування партій.
Мені кажуть: їм проплачує держава для того, щоб не продавались олігархам і не лобіювали їхні інтереси. А хто може гарантувати, люди добрі, що й після державного фінансування вони, оті партії, не візьмуть гроші ще й в тих же олігархів? Причому зроблять так, що комар носа не підточить. І жодна податкова інспекція, жодна ДБР чи НАЗК не довідається про це.
Те саме, до речі, говорилося, коли піднімали «зряплати» суддям, прокурорам, іншим так званим правоохоронцям. Мов-ляв, висока зарплата не дозволить йому (або їй) брати хабарі. Та й наївні ж ми з вами! Це довів сумнозвісний суддя Зварич, який «наколядував» кілька мільйонів, ще й тримав їх у робочо-му кабінеті на дрібні витрати. То чим же гірші, скажіть, будь ласка, керівники партій, аніж отакі судді?
Ще в жовтні 2015 року Верховна Рада ухвалила Закон про фінансування політичних партій із державного бюджету, якщо на останніх чергових чи позачергових виборах народних депутатів вони набрали не менше двох відсотків голосів вибор-ців. Бачите, як цікаво? У нашому парламенті засідають політи-чні партії. І вони ж ухвалюють закон про власне додаткове фі-нансування! А чому ж? Своя сорочка ближче до тіла! Красота та й годі! Кожен член партії має додаткову зарплату (премію за непосильну працю в парламенті). Кажуть, головним завданням закону є зменшення ризиків політичної корупції шляхом фінан-сування політичних партій та передвиборчої агітації. Що ж та-ким чином досягнемо?
Перш за все, нібито зниження рівня залежності партій від фінансування приватними донорами (олігархами, промислово-фінансовими групами тощо); створення умов для вільної та че-сної міжпартійної конкуренції й розвитку нових партій шляхом введення державного фінансування партій. А ще посилення прозорості фінансування політичних партій та їхніх місцевих організацій, фінансування передвиборчої агітації; встановлення ефективних, пропорційних та дієвих санкцій за порушення за-конів.
Дозвольте, будь ласка, засумніватися в усіх цих посту-латах. Особливо в останньому – в санкціях та їх дієвості. Он Євросоюз та Америка задекларували проти Росії стільки санк-цій, що від них, скажімо, Гватемала чи Гондурас давно розва-лилися б. А Московія обходить ті санкції, як злодій місце, де вкрав. Точно так і керівники наших партій (упевнений!) обій-дуть та об’їдуть санкції й плюватимуть на них, як Ярослав Га-лан на Папу Римського, котрий відлучив письменника від церк-ви.
Але мене бентежить отака несправедливість! Ми з вами, читачу, фактично купуємо парламентські політичні партії. Пла-тимо їм, щоб вони, наші любі, не порушували закони, ними ж ухвалені! То чому мені, звичайному громадянинові, держава не платить, скажімо, за те, що я не порушую Конституцію, закони й підзаконні акти? Я не хуліганю, не чиню розбою, не обкрадаю банки й ломбарди. А де, скажіть, моя зарплата чи премія за це? Я не вчиняю й не планую замаху на Президента, Прем’єр-міністра, Голову Верховної Ради, будь-якого народного депута-та, міністра чи міського голову! Хто мені за це заплатить? Я що, не такий як народний депутат Птрутпрунькевич? Йому платять, а мені – зась! Чи я в Бога теля з’їв?
А тим часом у 2024 році в держбюджеті на фінансування парламентських партій передбачили 840,6 мільйона гривень. Найбільшу частину цієї суми отримає партія «Слуга народу» – 490 мільйонів гривень (майже 60 відсотків від загальної суми), «Батьківщина» – 92 мільйони, а «Європейська солідарність» – 141 мільйон. Ще 115 мільйонів гривень передбачено для «Го-лосу» – НАЗК відновило держфінасування цієї партії на початку 2024 року (із 2021 року партія «Голос» не отримувала коштів із бюджету через виявлені порушення у звіті за 2020 рік). Дві пар-тії також отримують надбавки за дотримання гендерного балан-су в парламенті – «Європейська солідарність» і «Голос». Ще 148,3 мільйона гривень мали бути передбачені на фінансування «Опозиційної платформи – За життя», однак партія заборонена і кошти залишаться в бюджеті.
Востаннє проросійська ОПЗЖ отримувала держфінансу-вання в першому кварталі 2022 року, і ця сума становила 33 мільйони гривень. У червні 2022 року партія була заборонена рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду. Вже у вересні НАЗК видало наказ про припинення її державного фі-нансування. Отут уже скажу – слава Богові!
Колись по «ящику» (вибачайте, телевізору) показали ді-дуся, який на смерть зібрав, здається, 90 тисяч гривень. І всю цю суму переказав на Збройні сили України. Президент України цього року поставив завдання – виробити один мільйон дронів для армії. То невже оті 840,6 мільйона гривень були б зайвими для цієї справи? Виходить, що отой дідусь розуміє нинішнє ста-новище держави набагато краще, ніж наші парламентські партії та їхні голови й члени? На жаль, дідусь не працює у Верховній Раді.

НАСТУПНИМ БУДЕ РІО-ДЕ-ЖАНЕЙРО?
                                          За публікацією Ігоря Мосійчука у Фейсбуці
                                         «Все керівництво Державної податкової служби
                                          України днями відвисало у Відні, святкуючи день
                                          народження в. о. голови Тетяни Кірієнко!».
                                                                                                            26 липня 2023 р.

Їду в тролейбусі. Гомонять між собою дві язикаті молодички та так, що їх слухаю не тільки я:
– А ти чула, Маню, що все керівництво Державної податкової служби України відзначало недавно день народження своєї керівниці – Тетяни Кірієнко?
– Ну то й що? – відповідає подруга на запитання запитанням. – Ганю, хіба це заборонено законом?
– Ні, звичайно! Ти – юристка, тому питаєш правильно. Але що люди кажуть!
– То що ж тут сенсаційного? Хто з нас не відзначає дні народження? Навіть під час війни. І що б там не казали люди, а спасибі воїнам ЗСУ, Нацгвардії й Тероборони – завдяки їм ми ще можемо й чарку за здоров’я підняти...
– Та ти не розумієш...
– Чого?
– Воно, оте керівництво, гуляло в ресторані!
– Ну то й що? На те й побудовані такі заклади, щоб там можна було випити сто грамів і послухати пісню. Або й потан-цювати всім ворогам на зло.
– Ти не розумієш!
– Що не розумію?
– Ресторан той розташований не в Києві чи у Львові!
– А що, на Марсі?
– Та ні, Маню, в Австрії, у Відні! І має назву «Odessa Restaurant - internacional cuisine in Vienna».
– Знову ж таки – це не забороняє закон.
– Але кому, як не податківцям, знати, що податки з ви-ручки йдуть у бюджет тієї країни, де вони витратили гроші? Тобто, Україні від цього – жодної копійки! А якби відзначали свято, скажімо, в Києві – був би виторг нашому, українському ресторану, який сплатив би податки саме в наш бюджет!
На жаль, співрозмовниці вийшли на наступній зупинці, продовжуючи суперечку. Настала моя черга сперечатися з са-мим собою.
Так, Тетяні Павлівні Кірієнко, в.о. голови Державної по-даткової служби України, закон дозволяє поїхати за кордон і погуляти там у ресторані, – міркував я. Як, до речі, і її колежан-кам: Наталі Калениченко (заступниці голови ДПС із питань ци-фрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації); Те-тяні Гречаній (директорці Департаменту оподаткування юридичних осіб); Тетяні Доценко (директорці Департаменту податкового аудиту); Катерині Риженковій (директорці Департаменту трансфертного ціноутворення); Нонні Багмет (в.о. директора Департаменту економічного аналізу).
І тут мені протирічить уже інший «я», тобто, внутрішній голос:
– А де ж патріотизм названих осіб?
– Ну, можливо, вони, – відповідаю, – першу чарку під-няли за Перемогу України в нинішній російсько-українській війні. Та й ресторан обрали майже український! Одесою-мамою пахне його назва!
– Не обдурюй сам себе, – каже мені отой інший. – Це більше тхне безвідповідальністю та вседозволеністю. Тому твої аргументи притягнуті за вуха!
– А другий тост проголосили за ЗСУ, – парирую.
– Третій, як завжди, за кохання й жінок, – сміється він, – бо іменинниця – жінка. А от четвертий – за їхніх козаків! Вони там теж святкували.
– Хто?
– Чоловіки! Наприклад, Євген Сокур (в.о. заступника го-лови ДПС); Сергій Томських (директор департаменту з питань запобігання корупції); Олег Телешко (заступник директора Департаменту управління ризиками)... Ти гарно слухав учорашнє звернення Президента України Володимира Зеленського?
– Звичайно! Я його чекаю щодня. Глава держави чітко підбиває підсумки дня, називає наші успіхи й прорахунки.
– От і я про прорахунки. Президент України підкреслив неприпустимість під час війни відпочинку за кордоном наших депутатів та різного штабу чиновників... Якраз це стосується не так жінок, як чоловіків. Адже останні, гадаю, військовозо-бов’язані.
– Але ж вони могли бути у Відні в державних справах...
– Не заперечую, – єхидно мовив він. – День народження – велика державна справа! Для цього їх усіх (жінок також), мабуть, ще й у відрядження послали. У Відень! Аби поділилися досвідом із австрійськими високопосадовцями, як наповнювати державну скарбницю. Бо в нас вона, либонь, аж тріщить від грошей, особливо валюти й золотих запасів!
– Та вони, можливо, донатять із зарплат на ЗСУ! – не здаюсь я.
– Хто? Чув я, що старики зі своїх мізерних пенсій відда-ють те, що на похорони берегли – один п’ятдесят  тисяч, інший — дев’яносто тисяч гривень. Усе – на ЗСУ. Про це були репортажі на телебаченні. А от щоб чиновник, зокрема й Державної податкової, зарплату (а вона в них, упевнений, не мінімальна!) віддав на озброєння України – не чув і не читав ніде!
– Може, ми з тобою просто не знаємо?
– Повір мені, журналісти наші дарма хліб не їдять. І якби узнали, що Іваненко чи Степаненко з податкової щось віддав на оборону – кричали б по телебаченню й на радіо не менше тиж-ня. А так – тихо, як у танку.
– І чим усе це, на твою думку, повинне б закінчитися? Президент України, Кабмін, Верховна Рада, ДБР, інші правоо-хоронні органи винесуть щодо порушників суворий вердикт?
– Залиш надії всякий, хто сюди входить! Моє передба-чення таке: всі ці та інші особи святкуватимуть наступний день народження комусь із колег уже в улюбленому місті Остапа Ібрагімовича Бендера – в Ріо-де-Жанейро!
Що я міг відповісти? Сказав, що він таки помиляється. Чи маю рацію? На це питання можуть відповісти лише відпові-дні чиновники. Кажуть: усе в руках Божих. Думаю, не тільки. Особливо, якщо брати нашу рідну Україну...

ГОЛУБИНІ МІЗКИ

Сумнозвісний колишній прем’єр-міністр України Павло Лазаренко був упевнений, що від себе гребе тільки дурна курка. А посадовець – повна їй протилежність! Сам же, мов голодний вовк, тягнув усе, що міг, ледь не підривався. Грошей же мав стільки, що його «заощадженням» міг позаздрити й річний бю-джет держави. Йому возили й носили, ще коли Павло Іванович обіймав посаду голови Дніпропетровської обласної держадміні-страції. Якщо міліція чи прокуратура ловила когось із дрібних посадовців на хабарі або фінансових зловживаннях, Лазаренко без зволікань зустрічався з таким тет-а-тет. Після цього отой порушник їхав додому (його відпускали «на поруки»), а на ра-нок уже привозив до Дніпра кругленьку суму. Задоволені були обидва – і зловмисник, і голова ОДА!
Комуністи Тома́ківщини (брати́ по духу!) висунули Лаза-ренка кандидатом у народні депутати України. Довелося йому їхати в райцентр на зустріч із виборцями. Узнали про це чинов-ники місцевого розливу. І закрутилося все, й завертілося...
У той час у Тома́ківці добудовували нову церкву. Такий культовий заклад, збудований ще запорожцями, тут 1936 року розвалили комсомольці за наказом партійних органів. На його місці тепер стояла автостанція. Тому церкву московського пат-ріархату (інших конфесій сюди не допускали на гарматний пос-тріл) спорудили за півтора кілометра від колишньої. Павло Іва-нович насамперед навідався до новобудови. Церковний хор за-співав йому «Многая літа», і чинуша розщедрився – віддав по-пові кілька мільйонів купоно-карбованців (середня зарплата вчителя в той час була півтори сотні). Злі томаківчани говорили тоді: «Якби не Лазаренко, то й Бога не існувало б».
На зустрічі з виборцями високопосадовець заявив, що дарує кожному пенсіонерові по десять карбованців. Сказано – зроблено. Пошта справно рознесла ці гроші як додаток до пен-сій. І люди старшого віку, які ще вчора плювалися, почувши його прізвище, сьогодні раптом стали флюгерами й поміняли орієнтир. Одна бабуся, котра ще недавно закликала голосувати за кандидата-рухівця, тепер казала всім: «А що мені той Рух дав? Нічогісінько! А Лазаренко – десятку. За нього й голосува-тиму!» Тодішні закони чинуша не порушив. Відвертий підкуп виборців ще не заборонявся...
Але найцікавіше було інше. Павлу Івановичу перед по-дорожжю до Тома́ківки зателефонували з райдержадміністрації й запитали, що приготувати на обід (по зустрічі з виборцями треба було поповнити сили). А вже після візиту Лазаренка голо-ва Тома́ківської райспоживспілки, зітхаючи, крізь зуби розпові-дав:
– Ми ж накриваємо гарний стіл усім високопоставленим гостям. Чого там тільки немає! І випивка, і закусь... Тож якби він був людиною – пообідав би, подякував би й поїхав. А цей сказав, що хоче лише коньяк «Наполеон», а закушувати буде тільки смаженими голубиними голівками – любить висмоктува-ти з них мозок. І ми об’їздили аж три області, допоки відшукали й придбали коньяк (на початку 90-х цей напій ще був дефіцитом – авт.), а потім – десяток сіл, де купували в людей голубів. Те-пер скажіть – після цього я його поважатиму?
Почувши таке одкровення, голова місцевого Руху Анд-рій Кондус зауважив:
– Отак вам, холуям, і треба! А я й мої соратники, якби почули такі забаганки, послали б його туди, де й альпіністи не ходили!

БУВАЛЬЩИНКИ

МАВПЯЧІ ЗАБАВИ

У поміщика Саливона Волобуєва – гарна мавпочка на ім’я Пава. Сидить собі у світлиці на великому ліжку, бильця якого оздоблені позолотою – аж сяють. Тваринці приносять різ-ні фрукти: яблука, груші, айву, а як подорожує хто зі знайомих у Грузію чи в Індію, пан Волобуєв замовляє банани, помаранчі, мандарини, ананаси – те, чого на городах в Україні не вирос-тиш. Усе – для його улюблениці Пави. Отож сидить вона тихе-нько та наминає фрукти з білим хлібом.
Двері відчиняються, заходить Саливон із закрійником. Його він запросив на гостини з Парижу. Колись їздив до Фран-ції, познайомився там із Жаном де Лютьєном, який шиє гарні костюми й поганенько, але володіє російською мовою. У світ-лиці Жан обміряв Волобуєва з ніг до голови, олівцем позапису-вав розміри в зошит. За кілька хвилин слуга Саливона Тимофій заніс невеликий сувій темного сукна, кравецькі ножиці, довгу лінійку й крейду. Поклонившись панові та гостеві, поклав усе на стіл і вийшов. Слідом за ним рушив і поміщик.
Жан помалу почав розмічати та розкроювати матерію. Різав недовго, бо захотів курити. Тому поклав ножиці на сувій, дістав люльку, набив її тютюном, відтак неквапом вийняв із кишені піджака кресало, кремній і гніт. Але вирішив перекурити надворі. Бо Волобуєв попередив, що пані Хельга, його дружина, не переносить тютюнового диму. Не бачив закрійник одного – за ним уважно весь цей час спостерігала пара очей поміщицької улюблениці Пави...
Перекуривши надворі, Жан увійшов до світлиці й схопи-вся за голову – увесь його крій порізала мавпа на невеликі клап-тики. А що як Волобуєв виставить йому рахунок за зіпсоване сукно? Походивши по хаті з кутка в куток, закрійник дещо при-думав.
Узявши в руки й розтуливши ножиці, він, так щоб мавпа бачила, провів ними понад носом, ніби відрізав його. Затулив-ши рукою, вийшов із кімнати, не до краю зачинивши за собою двері. Сам став і підглядав, що робитиме Пава. А та швиденько зіскочила з ліжка, розкрила ножиці й різонула ними собі по но-сі. Потім поклала інструмент і, закривши мордочку, по якій струмками стікала кров, гайнула на ліжко.
Жан попрямував до Волобуєва. Ламаною російською по-відомив, що сталося лихо. Мовляв, поки він курив, мавпа «пок-роїла» матерію та відрізала собі носа.
– Хрін з тим сукном! – вилаявся поміщик. – Жаль, що вона собі носа зіпсувала.
І наказав Саливон слузі Тимофію негайно привезти з по-вітового міста ветеринара.

КАВАЛЕР СМІХУ

Іван Іванович Микитась, ветеран Другої світової, кавалер трьох орденів Слави, в обласній лікарні, де лікував запалення легень, збирав навколо себе щодня кілька десятків таких, як і він, хворих. І розповідав їм про свої бойові подвиги. Пацієнти роти́ роззявляли від почутого, а потім тихенько відходили й крутили вказівними пальцями біля скронь. Мовляв, старика, як того Остапа, «понесло».
Спочатку, за його словами, він, боєць, потрапив у піхо-ту:
– Біля Канева пішли в контратаку, – казав дідусь. – Гви-нтівку заклинило. Вибухнула бомба й зброю мою закинуло ме-трів на сто. А переді мною – вже ворожі окопи. Заскакую туди, а фашист на губній гармошці грає. Зчепилися ми з ним. Бачу, він сильніший, мені – кінець. Тоді я притягую до себе його руду голову й перегризаю вену на шиї. Усього в крові мене й знайш-ли наші хлопці...
Слухачі перезирнулись, але дехто вже й засумнівався в правдивості почутого. Та ветерана ніхто не перебивав. Навпаки, заохочували розповісти ще щось цікавеньке. І той не змусив себе довго чекати:
– Потім перевели мене в авіацію. За два дні навчився лі-тати. А це було на Кавказі. От лечу я на літаку-винищувачі, ди-влюся в дзеркало, а за мною два «Месершміти» ув’язалися. Ку-ди я – туди й вони. Ось обступають із двох боків. Ну, думаю, Іване, оце вже тобі й гаплик! Як же мені їх обхитрити? Набираю швидкість усе більшу й більшу. А вони не відстають. Тоді я ле-чу прямо на Ельбрус. Ще додаю газу, вони – також. І я спрямо-вую машину у величезну скелю. Ось вона: ще триста, двісті, сто метрів і вріжуся в каміння. Раптово вмикаю задню швидкість. Я – назад, а ті два «Месери» мимо мене – прямо в скелю! Бабах! Тільки друзки з них полетіли.
Усі присутні зареготали. Дід навіть не дотумкував, що сміються з нього, а не з загиблих гітлерівських пілотів. У вести-бюлі ж уже не залишилося нікого з тих, хто б вірив таким «чу-десам».
– Отоді й викликали мене в Москву, щоби вручити пер-ший орден Слави, – резюмував Іван Іванович. – Поїхав я. Іду біля мавзолею Леніна, а назустріч мені сам Сталін! Побачив мене, гукає: «Привіт, Іване! А йди-но сюди!» А як підійшов, то й питає: «А ти, сучий сину, чого сюди приперся? Воювати тре-ба, гітлерівців бити, а ти гуляєш по Красній площі!» Кажу: «Ні-как нєт, товаришу Сталін! Це мене командир сюди прислав, щоб я орден отримав». Йосип Віссаріонович підозріло глянув, клацнув пальцями – підкликав Берію: «Розберіться з ним, Лав-рентію Павловичу, – наказує. – Якщо справді орден йому треба вручити, то видайте, а якщо дезертир, то на Колиму його! Ліс для фронту потрібен». Але Берія, слава Богу, розібрався й вру-чив мені орден.
Микитась оглянув присутніх – сміялися всі. Оповідач зрозумів це як підтримку публіки й розповів, що потім ще вою-вав в артилерії. Начальство не знало, куди вистрілити з «Катю-ші», щоб завдати ворогові найбільшої шкоди. Тоді він і запро-понував: «А давайте, я сяду верхи на ракету, візьму радіостан-цію, ви вистрілите, а я полечу в тил до фашистів. Звідти пере-дам їхні точні координати».
– За цю операцію й отримав другий орден Слави.
Далі вигадки колишнього воїна вже не слухали – роз-хо́дилися на процедури й співчували: старість – не радість, де-менція бере своє... А дехто й засумнівавсь: а чи дідусь узагалі воював? Якщо так, то чому розповідає небилиці?
...Рядовий Іван Микитась потрапив на фронт сімнадцяти-річним юнаком, коли Червона армія повернулася в Україну. Його та сотні інших, одягнутих у цивільне, з однією гвинтівкою на п’ятьох кинули на Гегелину могилу під Нікополем – на німе-цький дзот. Івана відразу ж поранили. Відтак – госпіталь та пі-хотна дивізія. Він ще накульгував, тому командир роти визна-чив: «Бігати все одно не зможеш. Он – коні й бричка. Підвози-тимеш продукти на кухню. Дрова рубатимеш. А як треба – вез-тимеш кашу в окопи бійцям». І така служба в Івана Івановича тривала понад рік. Робив усе справно, був компанійським, по-добався бійцям і командирам.
А одного разу віз продукти через ліс і почув стогін у ближніх кущах. Там лежав поранений полковник, як з’ясувалося потім – командир сусідньої дивізії. Він уночі пішов у ближнє село до мимолітної коханки, з якою домовився про зустріч, а на зворотному шляху йому в груди влучила сліпа куля. І помер би армійський донжуан ні за цапову душу, якби не гарний слух со-лдата. Боєць уклав пораненого на підводу й привіз у госпіталь. Офіцер не забув рятівника – подзвонив колезі-сусіду (прямому начальнику Івана) й попросив нагородити воїна.
У солдата тоді була на грудях лише медаль «За взяття Будапешта», високих урядових нагород і не намічалось. Але командир полку за наказом комдива надіслав документи в штаб дивізії із клопотанням – нагородити рядового Микитася орде-ном Слави третього ступеня. Минає місяць, а нагороди немає. Комполку знову подає нагородні документи, бо отой полковник усе допитується про спасителя. Ще місяць минув, а нагорода так і не надійшла. Утретє начальник надсилає те ж саме, аби Івана Микитася нагородили орденом Слави третього ступеня. І вже коли дивізія дійшла до Берліна, в кінці війни, нагорода таки з’явилася! Чудеса на світі все ж бувають. Бо тепер надійшов не один, а всі три ордени Слави – третього, другого й першого ступенів... Кавалер трьох таких орденів прирівнювався до Героя Радянського Союзу.
Так нагорода віднайшла Івана за порятунок донжуана…
Але це, шановний читачу, глибоко між нами!

БІОГРАФІЯ Й БІБЛІОГРАФІЯ

Полян-Пилип Сергійович ЮРИК народився 1 грудня 1956 року в селі Баландине Кам’янського району на Черкащині. Закінчив Звенигородський сільськогосподарський технікум (1975), Дніпропетровський сільгоспінститут (1983), відділення журналістики Київської ВПШ (1989). Працював обліковцем рі-льничої бригади, агрономом, заввиробничим відділком колгос-пу, журналістом районної газети (смт Томаківка на Січеслав-щині), обласної молодіжки "Прапор юності" (Дніпро), обласно-го радіо (Запоріжжя), міської газети "Запорозька Січ". Останні дев’ять років перед пенсією – редактор відділу обласної газети "Запорізька правда".
Друкувати твори почав у районній газеті "Радянське життя" (смт Тома́ківка на Січеславщині) 1978 року. Потім пуб-лікувався в обласних газетах, "Сільських вістях", "Голосі Укра-їни", альманахах, колективних збірниках. Серед них: журнали "Перець", "Вітчизна", "Дніпро", "Хортиця",«Всесміх» (Канада), "Вожык" (Білорусь), газети «Літературна Україна», "Київська правда", "Гаківниця", "Від вуха – до вуха", "Веселі вісті" (Київ), альманахи "Хортиця", "Веселий курінь", "Весела Січ" (Запорі-жжя) та інших.
Книжки письменника:
"Пісня волі" (поезії). – Дніпро, «Січ», 1993.
"Даремний переляк" (гумор і сатира). – Запоріжжя, «Дніпровський металург», 1998.
"П'ятнадцята премія" (гумор і сатира). – Запоріжжя, «Хортиця», 2001.
«Тільки Сталін на стіні» (фольклор епохи соціалізму та побудови комунізму). – Запоріжжя, «Просвіта», 2003.
"Сповідь вовкодава. Вибране" (гумор і сатира). – Запо-ріжжя, «Дніпровський металург», 2006.
"Сказання про стародавні минувшини руські" (переклад із російської). – Запоріжжя, «Дніпровський металург», 2007.
"Калина хортицька" (пісні на слова автора). – Запоріжжя, «ФОП Перченко М.А.», 2012.
"Поклик Святослава" (лірика). – Запоріжжя, «Дніпровсь-кий металург», 2014.
"Де ти вештаєшся?" (гумор і сатира). – Запоріжжя, «Дніпровський металург», 2014.
"Осляче тріо", (гумор і сатира). – Запоріжжя, «Дніпров-ський металург», 2014.
"Тільки Сталін на стіні" (Фольклор епохи соціалізму та будівництва комунізму. Видання друге, доповнене) – Запоріж-жя, "Дике Поле", 2017.
"Ворожіння на кавовій гущі, або Конституція Пилипа (Юрика) Орлика" – Київ, Бібліотека журналу "Перець. Весела республіка", 2018.
Упорядкував і видав художній альбом брата Віктора, який загинув в автокатастрофі (Віктор ЮРИК. Романтичний сюжет. – Запоріжжя, "Мотор Січ", 2013).
Упорядкував художній альбом онлайн "Зима-наречена" брата Віктора з віршами Пилипа Юрика (http://pilipyurik.com/books/albom/) – Запоріжжя, Хортиця, 2018.
"Городні дебати" (Байки) – Запоріжжя, "Дніпровський металург", 2020.
«Чхаю на Пу́пу» (Вірші, сатира, проза) – Запоріжжя, "Дніпровський металург", 2022..
"Замість дітей своїх" (Проза, бувальщини) – Дніпро, "Лі-ра", 2024.
Публікувався в збірниках та книжках:
Антологія придніпровського гумору "Пригоди Івана Сміхована". – Дніпро, «Дніпро», 1995;
Антологія віршів про Матір "Синівська молитва". – Київ, 1997;
Письменники Запорізького краю. – Запоріжжя, Дніпров-ський металург, 2002;
«Так! Українці перемагають сміючись!» – За ред. Олега Чорногуза. – Київ, Видавництво ВУС, 2005;
«Перепустка в безсмертя. Антологія гумору Черкащи-ни». – Черкаси, Брама-Україна, 2005;
«Всміхається Руданському нове тисячоліття». Твори ла-уреатів Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського. – Вінниця, Державна картографічна фаб-рика, 2008;
Лель-Анатолій Загрудний. «Співаночка. Скринька тре-тя». – Тернопіль, Навчальна книга – Богдан, 2010;
Альманах "Дніпрові пороги. Випуск І". – Запоріжжя. Просвіта, 2011;
"Не журімося!" Твори байкарів України. – Чернівці, Бук-рек, 2011,
"Здоровше з гумором живеться". Лауреати літературної премії імені Степана Олійника. – Одеса, Астропринт, 2011.
«Сатирична сотня діє, або Путлер капут!». – К., Журна-ліст України, 2016.
Майже в усіх альманахах «Весела Січ» Всеукраїнської асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ», журналі «Хорти-ця».
«Барви рідного краю. Інформаційно-методичний збір-ник». – КУ "Обласний методичний центр культури і мистецтва" Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації. – Запоріжжя, 2016.
«Співоча Україна. Збірник Першого міжнародного фестивалю-конкурсу авторів та виконавців української ліричної пі-сні та українського романсу. Поетичний тур». – Запоріжжя, АА Тандем, 2016.
«Не міліють джерела Дніпрові... Антологія творів пись-менників Запорізького краю (Збірник до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ)». – Запоріжжя, АА Тандем, 2016.
«Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ – початку ХХІ ст.)». М.Г.Білокопитов, О.О.Стадниченко – Запоріжжя. Дике Поле, 2017.
«Література Запорізького краю (хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.)». О.О.Медко, О.О.Стадниченко – Запо-ріжжя. Дике поле, 2019.
Юрій Галко. "Вечірнє соло Жайвора". – Запоріжжя, "Дніпровський металург", 2020.
"Україно моя, твоя доля стає і моєю... Альманах творів письменників Запорізького краю до 30-річчя Незалежності Ук-раїни", – Запоріжжя, 2021.
Ігор Олещук. Шлях до свободи. Документи, спогади, публіцистичні та літературні твори про громадсько-політичне життя 1990-2020 років. Редакторка й упорядниця Уляна Ґуґлевич-Ванчура. Тернопіль: Джура, 2021.
«Не журись, мій вишиваний раю!» – збірник творів письменників Запорізького краю часів російсько-української війни. – Дніпро, «Ліра», 2024.
Відзнаки:
Полян-Пилип Юрик – лауреат премії журналу "Перець" та Міністерства культури України "Автора! Автора!" (Київ – 1989), обласних конкурсів "Весела Січ" (Запоріжжя – 1997, 1998, 2000, 2001 та 2005 роки) і Всеукраїнських літературних премій імені Степана Руданського (Вінниччина – 1999), Степана Олійника (Одещина – 2007), Василя Юхимовича (Житомирщи-на – 2012), Леоніда Глібова (Чернігівщина – 2021), Петра Гула-ка-Артемовського (Черкащина – 2023), а також обласної літе-ратурно-мистецької премії імені Петра Ребра (Запоріжжя – 2017). Лауреат загальнонаціонального конкурсу під патронатом Президента України "Українська мова – мова єднання" (Одеса – 2023).
Переможець конкурсу Конгресу захисту української мо-ви "Українська мова була, є і буде" в номінації "Друковані ЗМІ" (2006 – Конгрес захисту української мови, Запорізький націона-льний університет).
Лауреат обласної журналістської премії імені Андрія Клюненка (2009 – Запоріжжя) за висвітлення соціально-економічних проблем.
Нагороджений Золотою медаллю української журналіс-тики (2012).
Член Національних спілок журналістів (1982) і письмен-ників (2000).
Почесний журналіст України (2017).
Лауреат «Конкурсу-2018» газети «Сільські вісті» за най-краще сатирико-гумористичне оповідання. (Повідомила газета «Сільські вісті» від 18 січня 2019 року).
Нагороджений Почесною ювілейною медаллю НСПУ на честь 30-річчя Національної спілки письменників України.

Координати письменника:
[email protected]
096-223-98-00, 066-711-62-34