У пошуках долі

Історична повість  

Помста

   На ранок знову починалася битва. Основні сили козаків із усіх боків підходили до укріплень поляків і поступово, крок за кроком захоплювали табір. Поляки змушені були відступати. Єдиний шлях відступу, який у них був — це Княжі Байраки. Як тільки вони направили туди свої основні сили, то Стефан Потоцький одразу зрозумів — попали у гарно підготовлену западню. У байраці росли густі невеличкі дерева і робили його непрохідним. Коні потрапляли в рови та канави, що їх поробили козаки, ламали ноги і падали разом із вершниками. Задні кіннотники напирали на передніх. Важкі вози з гарматами застрявали або перекидалися. Спереду із засідки повискакували козаки. Частина війська, що зайшла у низину, мала, окрім того, що рятувати коням ноги, ще й відбиватися від козаків.

Пасічний Анатолій Федорович

(літературний псевдонім А.Федорович)

Трішки про себе

Народився в липні 1955 року на Черкащині у селі з милозвучною назвою – Богодухівка. Сусіднє село - Красенівка, не менш гарна назва, де народився знаменитий «російський борець» Іван Піддубний. Незабутні спогади дитинства – щоліта по пилюці ґрунтової дороги майже всі хлопчаки йшли дивитися змагання з класичної боротьби на честь Івана Піддубного. Перші змагання побачив у шість років. Відкривав свято силачів рідний брат Івана Піддубного Тимофій.

У степу, якому не було кінця-краю, то тут, то там ліниво вимахували крилами вітряки. Часто траплялисяя високі могили - кургани. Одні називали їх козацькими, інші говорили, що там поховані скіфські царі. Розкопувати ці могили люди не наважувались – існувало повір’я, що тим, хто потривожить ці могили, будуть непереливки… Зараз від тих могил немає і спомину!

Школу закінчив із великими проблемами. Як неблагонадійний і злісний антирадянщик. Трапилася така історія. Під впливом вільнодумних віршів Шевченка у восьмому класі розклеїв листівки по селу із закликом вигострить сокиру і бити комуністів. До сих пір не можу збагнути, що мене тоді врятувало. Адже ж провина була не дріб’язкова. Серед комуністів села стався переполох! З області одразу приїхав майор КДБ Шахов і приступив до слідчих і пошукових дій. Спочатку підозрювали багатьох дорослих. Але на превелике здивування майора, розклеїв листівки підліток. Шахов, на моє запитання, як він швидко знайшов людину, що «займалась антирадянською агітацією», відверто сказав, що перша моя записка на захист скривдженого комуніста була цим же комуністом передана йому. Там був мій справжній почерк, бо згодом листівки для маскування я писав лівою рукою. Постільки було багато цитат із Шевченка, майор швидко збагнув, що це має бути школяр того класу, де вивчають зараз твори Шевченка. Залишилося звірити почерк. Шевченку заборонили писати і малювати, а мені вступати до комсомолу і писати будь-які матеріали до газет. Уже тоді у мене, за свідченням учителів, пробивалися літературні здібності.

Як не дивно, але влада залишила мене у спокої. Попри нещадний психологічний пресинг із боку деяких учителів, ревних комуністів. Правда, майор суворо попередив - як тільки повториться щось подібне – опинишся за ґратами.

- Ти навіть не уявляєш, проти кого ти пішов! Радянський Союз – наймогутніша у світі держава! Комуністична партія – найвпливовіша у світі! – так часто втовкмачував мені тоді в голову вчитель історії.

Де тепер Радянський Союз? Де комуністична партія? Отакі цікаві бувають життєві перепетії.
Після служби в радянській армії закінчив Київський державний університет і працював у різних державних установах.

Після проголошення перебудови пробував реально підтримувати нові зміни у нашому житті. Біля поштамту на Хрещатику з’явилися художники. За невелику платню пропонували свої роботи. Це було тоді нетрадиційним явищем, несподівано й цікаво для всіх жителів міста. Біля творців юрмився люд і багато хто замовляв власний портрет чи купував пейзаж, тощо. Це дуже не сподобалося деяким чиновникам, як партійним, так і зі спілки художників. Вони суворо вимагали заборонити цей «произвол»! Моя стаття в одній із київських газет на захист художників спрацювала позитивно. Митців залишили у спокої. Вони малюють і досі. Лише з площі перемістились у підземний перехід на Хрещатику.

А вже вихід іншої статті – на підтримку кооперативного видавництва - закінчився для мене не зовсім добре. Головного редактора газети викликали на килим у тодішній кабмін, а після цього були зроблені відповідні рішучі кадрові заходи щодо мене…

Друкував художні твори та публіцистичні матеріали у різних періодичних виданнях.
Після проголошення незалежності декілька років займався реальним відродженням української культури. Завдяки ентузіастам, де я брав безпосередню участь, був реставрований забутий пласт музичної народної культури. Зокрема, відроджена із забуття кобза Остапа Вересая - інструмент, спосіб гри на ньому та репертуар кобзаря. Налагоджено виготовлення народної бандури, ліри, кобзи Остапа Вересая. Почалася робота з популяризації цих інструментів. За моєю ініціативою була створена спілка кобзарів України. Побіжно хочу зауважити, що такий проект коштував би платникам податків, якби цим займалися державні інституції - десятки мільйонів гривень. Ми це все робили за рахунок ентузіазму. Цікаво, що «полум’яні» патріоти з держаних інституцій, політичних партій та рухів ставилися до нашої роботи якось байдуже. Найбільшу реальну допомогу надав угорець за національністю Бідзіля Микола Іванович, тодішній голова тодішньої Московської райради м. Києва.

Останнім часом протягом п’ятнадцяти років працював на державному кіновиробничому підприємстві. Спочатку начальником дільниці, потім начальником цеху, заступником директора, згодом виконуючим обов’язки генерального директора. Послужний список дає мені підстави констатувати сумний факт – «кіна» в Україні, на жаль, ніколи не буде…

Причин багато. Основна – відбір і селекція кадрів здійснюється так, що кращі фахівці стають не потрібні, або обмежені у своїх діях недолугими чиновниками. Протягом чотирьох років я пробивав телевізійний проект - багатосерійний фільм. Коли він закінчився виробництвом – Росія ще й не починала такі проекти. І що? Не важко здогадатися – Росія швидко наздогнала нас і давно перегнала.

Найбільша проблема нашого сучасного суспільства – далека і близька історія. Її потрібно правильно «читати». Нам потрібні ідеологічні орієнтири. А вони можуть базуватися тільки на об’єктивних фактах нашої історії. Нехай які б не були вони «неприємні» для нас, сучасників. Які не вихолощують наші традиції. Бо традиції – концентрований досвід певного народу. І цим усе сказано. Тому, поруч із повістями про сучасність, захотілося заглянути в далеку минувшину. Щоб якомога правильніше зробити художнє прочитання нашої історії. Так з’явилась історична повість «У пошуках долі. Частина 1. Помста», де детально просліджується, на основі багатьох історичних джерел, життєвий шлях Богдана Хмельницького від чигиринського сотника до гетьмана.

«Час кіллера» - навпаки про сучасність. Повість про повну втрату моральних принципів та орієнтирів у сучасному українському суспільстві. Єдине сподівання на те, що згідно з природними циклами, занепад змінює відродження…

10 травня 2011 року

На знімку:  бандура, виготовлена Анатолієм Пасічним

Анатолій Федорович

У пошуках долі

Історична повість

Помста

Частина перша

Замість передмови

Цей край, що славився квітучими та родючими землями і звався тепер Південна Русь, або Україна, що розкинувся від кордонів Речі Посполитої до татарських улусів, із часів занепаду Київської Русі, здається, був забутий і покинутий Богом напризволяще. А можна сказати й навпаки, - тут із того часу наче щось було пороблене нечистою силою.

Як бо інакше, коли скрізь, куди не глянь, - родючі чорноземи та квітучі сади, повноводні річки, а в них повно риби, ліси та пасовиська, - рай земний та й годі! Здавалось би, у тутешніх людей усі можливості - живи та радуйся! Але жоден житель цього божественного краю не міг щовечора засинати спокійно, не знаючи напевне, що з ним буде завтра. Чи непрохані гості від панів-ляхів завітають, щоб забрати останнє, чи дикі кримчаки налетять, мов сарана, і тоді — або татарський полон, або живим навряд чи вдасться комусь залишитися.

Більше чотирьох століть, як зникла Праматір - Київська Русь, - і з того часу багато хто безперестанку зазіхав на ці квітучі землі. Аж поки не стала ця велика територія частиною могутньої Речі Посполитої.

Та незважаючи на такий сумний перебіг подій життя, тут, на цій землі не переставали народжуватися відчайдухи, весельчаки, співаки й танцюристи, невтомні хлібороби, тямущі ремісники - а все це разом, коли потрібно, - суворі воїни, котрі, навіть ставши підданими польського короля, такої могутньої держави, як Річ Посполита, майже сто років залишалися самі собою, не дозволяли себе ополячити, чи окатоличити. Ми - такі-сякі прості сіромахи, - хитрувато казали вони, - живемо собі на окраїні польського королівства! Ми руські окраїнці, та й годі! Часто бралися до зброї, щоб добитися кращої долі. Покинуті напризволяще, не відали достеменно, кому б її довірити.

Що їх живило, що рятувало цих людей від зникнення та розпорошення серед інших народів? Що було для них рятівною соломинкою? Тільки те єдине, що залишилось у них від Праматері - Київської Русі, - нетлінна та невидима пуповина, якій не страшні були ні плинність часу, ні жахи життя. Це - православна віра. Найперше вони називали себе православними, - а потім уже руськими, русинами, українцями. Саме православна віра згуртувала і зберегла цей народ. Польські правителі хотіли було схитрувати, об’єднати дві релігії - православ’я й католицизм в Унію. Ми ж, мовляв, як і ви - християни! Але міцна виявилася пуповина! Від неї мало не пропала сама Річ Посполита. Унія не втихомирила цей народ, не скорила, а навпаки, лише збурила у ньому почуття власної гідності. Не потрібна нам Унія! Нас підступно хочуть окатоличити! Не будемо католиками! Ми православні — і все тут!

Завдяки саме православній вірі народ цей віками не здавався на поталу долі. Як мала дитина, покинута чомусь матір’ю, терпляче шукав цю матір роками, у великій надії та незгасимому сподіванні нарешті її таки знайти. Кожен діяв сам по собі, часом гуртом - відганяючи від себе настирну думку про приреченість, безнадійність справи. Бо коли знайдемо її, - потай втішали себе , - тоді можемо гордо їй сказати: поки тебе не було, мамо, за цей час ми не продалися, не здалися, не зникли як народ, зберегли прадавні звичаї й віру!

Єдине, чого не спромоглася ця квітуча благодатна земля - народити Велику Постать, отого єдиного сина народу, котрий би очолив цих працелюбних людей і суворих воїнів, об’єднав їхню могутню силу та волю в один порив для створення рідного дому, тобто власної держави у власній Вітчизні.

Були кращі з цих сіромах, як от черкаський та канівський староста — Євстафій Дашкович, хмільницький староста Предислав Лянцкоронський, затим наступник Дашковича, князь Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою, котрий першими почав формувати військовий стан, таку верству населення, котра б могла самотужки боронити край від спустошливих татарських наскоків. Ця верства стала називатися козаками, козацтвом. Саме за допомогою козаків Дмитро Вишневецький боронив та укріпляв кордони Речі Посполитої в пониззі Дніпра від диких кримчаків. Та й то більше на ентузіазмі своєму, аніж за допомогою королівства. Польським панам не так дошкуляли кримчаки - Варшава далеко від південних кордонів. А от населення Південної Русі, окраїни Речі Посполитої, - наче двері навстіж для непроханих гостей. Ця обставина і спричинила самоорганізацію сіромах із окраїни королівства, що заклали військові укріплення спочатку на острові Хортиця, а потім, через декілька років заснували козацьку низову Микитинську Січ. Так і повелось із того часу — століттями поруч існували гетьманська окраїна, реєстрові козаки, або ще їх називали городові козаки, піддані Речі Посполитої, а згодом московського царя і Запорозька Січ, - низове козацтво, пани запорожці, лицарі віри, своя невеличка військова держава у державі, де був власний устрій, порядки, свої правителі, урядовці, суди та неписані закони.

Так сталося, що саме сюди, гнаний польською владою, скривджений і принижений прибув шукати притулок чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Саме звідси він розпочав свою, здавалось би, авантюрну затію, не маючи достатньої кількості війська, - усмирити шляхту в рідному краї…

Розділ І

- Що привело вас до мене, пане полковнику? — гетьман запросив гостя сісти поруч себе. — Що за поспіх? З якого переполоху в таку ранню годину?

- Пане Потоцький, - черкаський полковник Барабаш не міг спокійно всидіти у розкішному оксамитовому кріслі й чомусь сторожко озирався навкруги. - Я, звичайно, маленька людина, але не можу не втриматися, щоб… Одне слово, Хмельницький не потребним тоном говорить про шляхту. Пора вказати, де його місце! А ще! Хоче підбурити короля урізати привілеї шляхти… А вдома серед козаків та черні роздмухує ці настрої…

- Він же ваш підлеглий. Може б пора і вам… указати, де його місце, - коронний гетьман був явно невдоволений. - І що тут нового я почув? Оце заради цього така спішка?

- Так він ще й підбурює його королівську величність на всілякі авантюри… мені важко з ним тягатися… козаки за нього, - Барабаш розгубивсь і втрачав нитку розмови. Підхопившись на ноги, підбіг до коронного гетьмана, щоб таким чином бути переконливішим.

- Я - вірний підданий його королівської величності, вам служу вірою й правдою, - схилився полковник перед ним у пошані.

- Знаю! Якщо це все, то розмову закінчено! - Потоцький порухом руки відправив його на місце.

- Не все! Вважаю для себе за честь і обов’язок…

Полковник замовк, похапцем сів у крісло й красномовно кивнув у бік слуги.

- Вийди! - наказав гетьман. - Насолити нам, забрати наші деякі права та привілеї - цим король весь час марить. - продовжив він згодом. - І ми добре знаємо про це! Чим ще Хмельницький спокушає короля?

- Ніяк не може нахвалитися перемогами під Дюнкерком…

- То й що? Мене це мало цікавить… - починає дратуватися гетьман. Він піднявся у кріслі, ще раз даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

- Ось зараз скажу про головне! Маю за честь і обов’язок повідомити, - Барабаш нарешті зібрався з думками. - Король збирається збільшити козацьке військо аж до 20000, щоб уже не словом, а ділом…

- Чим можеш довести? - нетерпляче перебив Потоцький.

- Не даремно ж я у Варшаві… - Барабаш перейшов майже на шепіт і витер спітніле чоло. — Пане коронний гетьмане… Король закликав нас, козацьку старшину… таємно, вночі…

- І що? - Потоцький напружився і нетерпляче тарабанив пальцями по обшивці крісла.

- Дав грошей на чайки. І грамоти - приповідні листи, вербувати всіх охочих до війська. Навіть за кордоном. Начебто готовиться до війни з бусурманами, а насправді… все проти шляхти!

- Де грамота?

- Ось, пане гетьмане…

Потоцький уважно читав документ.

- От воно що, - сказав він і заклопотано потер чоло. — Я залишу цього листа у себе…

- Ніяк не можна, ваша мосць.

- Що? — Потоцький вийшов із задуми.

- Хай буде краще при мені… А раптом король знову покличе, а грамоти немає?

- А якщо Хмельницький змусить показати козакам? А таки змусить. Козаки та голота не стільки думають про бусурманів. Не діждуться, як би вчепитися в глотку шляхті.

- Тоді мені смерть і ваш вірний слуга не зможе більше попереджати про подальші наміри короля та ваших недоброзичливців.

- Твоя правда. Що придумати?

- Я її надійно заховаю! Та головне - відтак ви переконалися, що не пустобрех Барабаш… вірою і правдою вам служу.

- Добре, бережи грамоту, як зіницю ока! На сеймі восени покажемо!

- Зроблю, як кажете…

- Добре, що попередив. Але не вийде у них із Хмельницьким нічого. А тепер вирушай додому. Розказуй козакам про наміри короля, а сам приглядайся, що і як… ненадійних козаків відслідковуй! Не мені тебе вчити! Далі - подивимося. Навіть погане затишшя краще, ніж кляті бунти! Отож їх потрібно знищувати у зародку! А ми почнемо тут свою роботу… Хто ще був у короля?

- Караїмович і Нестеренко…

- А, ці… - недбало махнув рукою Потоцький.

- Так, воно так… А от Хмельницький, - не вгамовується Барабаш.

- А що Хмельницький? — іронія скривила лице старого гетьмана.

- Проти шляхти аж трясеться! Дуже незадоволений. Образи за батька не може забути, що дворянства лишили. Із таким завзяттям сприйняв пропозицію короля… Треба б його провчити!

- А що цей Хмельницький може? - перебив його Потоцький. - Діяти ми не дозволимо, як він хоче. Все ж, як би там не було, не слід дражнити звіра. Ми цю неслухняну худобину привчимо до налигача…

- Із Хмельницьким поводьтесь, як нічого не бувало, — додав він після деякої мовчанки. - А ми вже придумали, як йому насолити… Якраз чигиринський староста Конецпольський просив зважити на прохання підстарости Чаплинського. Зважимо! Отже, пильнуйте там за ним. Як тільки він щось буде затівати — дайте знати… Почекай.

Потоцький повагом піднявсь і вийшов. Через деякий час зайшов із листом.

- Як хочеш, а повинен першим прибути до Чигирина...

- Прибуду першим, не турбуйтесь. У Хмельницького є підстави не минати жодного шинку. Буде святкувати. Від короля він вилетів як на крилах.

- От ми йому їх і підріжемо. Передаси цього листа чигиринському старості Конецпольському. Особисто в руки. Тут я пишу, що треба уважити просьбу підстарости Чаплинського.

Розділ ІІ

Коли наставало літо-літечко, для братів - роздолля! Або в річці купайся, або тут же лови рибу. Зав'язав між собою рукави полотняної сорочки, а там, де горловина для шиї, - мотузкою і готово. Бредеш по коліна, сорочку занурив у воду і обруч із лози примантачив внизу сорочки - а брати з галасом топчуть воду навколо! Риби — хоч усе село годуй! Сама йде до пастки.

Коли стемніє — потайки шастали у панський сад. Скрізь і всюди - яблук багато, але у пана найсмачніші, бо було потім чим хизуватися серед однолітків. У самого магната накрали! Прислуга босоніж ганялася за братами на гавкіт собак. На баштани налітали найвідчайдушніші. Потрібно було повзти бур'янами Бог зна стільки, та так, щоби потім, переборовши страх, заскочити у баштан, схопити непоміченим один чи два кавуни й шаснути знову в бур'яни. А там уже наїстись од пуза. Але, якщо сторож помітить — біда! Наздожене й надає батогів, тиждень сидіти не можна буде.

Одного разу крадіжка яблук у пана мало не закінчилася трагічно. Челядь піймала найменшого Грицика і тримала два дні у хліві, хоч як батько не благав відпустити хлопця. Магнат зжалився лише за умови додаткового відробітку. Грицик довго заїкався від переляку — його там лупцювали й морили голодом. А трохи пізніше хтось у панському саду між деревами натягнув мотузки й посипав бите скло під ними. А потім роздратував собак. Челядь кинулася до саду ловити злодюжок, попадала на бите скло, а потім довго лунали їхні несамовиті крики та зойки.

Мати здогадалася, чия то робота. Плакала і благала Петра кинути це діло. Схоплять — гірше буде, ніж Грицику! Не пожаліють - заб’ють до смерті. Хлопець невдоволено сопів і не зізнавався, а вже згодом не витримав материних сліз та благання, зі злістю процідив: «Це їм за брата».

Якось надвечір біля двору зупинився невідомий вершник. Він одразу спішився й прив’язав до хвіртки, біля якої у дворі гасали брати, змиленого коня. Хлопці з цікавістю прилипли до тину й безцеремонно розглядали прибулого. Це був літній кремезний чоловік із посивілим чубом і великим шрамом на обличчі. У вікно з хати теж побачили приїжджого і батько хлопчаків одразу вийшов назустріч. Чоловіки стримано про щось тихо поговорили, затим батько з незнайомцем зайшли в сусідній двір, що стояв пусткою. Відбили дошки, що навхрест закривали перекошені вікна й зайшли до порожньої хати. Малі перелізли через тин, прилипли носами до шибок, намагаючись розгледіти, що діється в хаті. Нічого з цього не вийшло, бо з хати вийшов батько, гримнув на хлопців і ті, мов горобці, розсипалися врізнобіч. З’явивсь у власному дворі аж коли почало темніти.

- У нас тепер буде новий сусіда, - сказав хлопцям батько. — Панасом звати. Але вам туди нічого шастати! Щоб нікого з вас у сусіда не бачив! — наказав суворим голосом. — Я його теж про це попередив! І він дав згоду!

- А чого до сусіда не можна? — цікавиться малий Грицик.

- А батога давно пробував? — чомусь невдоволено супиться батько. — Як заглянеш до нього, то він тебе ним і вчистить!

Одначе сусід виявився веселим і непосидючим чоловіком. Незважаючи на сувору заборону батька хлопців, весь час запрошував малих до себе, частував медяниками, що привозив із ярмарку, або брав на риболовлю чи в ліс по гриби. Проте після кожного такого випадку хлопці тихцем спостерігали, як батько лаяв Панаса, а той лише посміхавсь і відмахувавсь у відповідь. Вони ніяк не могли втямити, чому їм не можна ходити до сусіда.

Намагалися дізнатись у матері, а та лише безпорадно розводила руками. Хлопців чим далі, тим важче було віднадити від Панаса. Батько навіть махнув на це діло рукою. Хлопців манила не стільки риболовля, як шаблі та пістолі, що були розвішані в хаті Панаса. Особливо не міг відірвати погляд від тієї зброї Петро.

- Можна, я потримаю, - благально просив при нагоді.

- Ще рано! — реготав Панас. — Та й батько твій буде лаятися , - чухав він заклопотано потилицю.

- Ніхто й знати не буде! — гаряче запевняв малий. — Я ж трошки!

- От іншим разом, - хитрував Панас.

- Правда?

- Слово козака…

- Чому в нас удома — ні шаблі, ні пістоля... — допитується у батька Петро.

- Зате у нас справні коси та вила! — невдоволено гримає на те батько.

- Вила не приносять честі козаку!

- Що!? Ось я тобі зараз!.. Це вже знову витівки Панаса!

РОЗДІЛ ІІІ

У корчмі, намагаючись заглушити гамір відвідувачів, музики грали веселої.

Але дарма. Чути було лише бухання бубна. То тут, то там хтось виводив гарним голосом, хтось горланив якусь пісню, а разом виходило безперервне ревіння та голосіння. Картину вертепу доповнював п’яний козак посеред шинку. Він навіть не прислухався до музики, у своєму веселому танці як попало підмітав широкими шароварами глиняну підлогу.

- Це не останні штани! Таких у мене ще троє вдома! — горланив козак щосили.

Біля нього незграбно присідали й тупцювалися на одному місці напідпитку два шляхтичі.

- Хіба ти ще не пропив хату? — глузують вони з козака.

Козак не відгукувався на їхні слова. Настирливо витісняв їх у куток своїми непередбачуваними присядками та кружляннями.

- Як штаньми махну, то й корчму поворухну! — кричить козак.

У кутку біля вікна сиділи три гарно вдягнені відвідувачі - один молодий, двоє літнього віку і про щось стиха розмовляли. З одежі було видно, що належать не до простих козаків, а старшини. Час від часу вони стукали пустою посудиною по столу. Шинкарка миттю з’являлася на стукіт поважних гостей і знову наповнювала келихи.

- Хвала Богу та святому Володимиру нашому, що рівноапостольний зробив нас православними, - посміхається літній відвідувач, що сидить біля вікна.

- Чому, батьку? — запитує молодий.

- Бо магометанство нам не під силу! — він показує на п’яного козака, — бачиш, йому море по коліна. А у бусурманів табу щодо випивки. Тільки порушив заповідь — тут тобі смоли в горло й заллють! Та бусурмани й байдужі до випивки... Інша справа — ми... Мудрий був Володимир. Подумав, подумав — і вирішив пристати на православ’я. Бо якби вибрав магометанство - чоловічого населення у нас уже давно б не залишилось...

- І що, вони зовсім не вживають, батьку? — знову цікавиться молодий.

- Там все інакше, Тимоше. Я там довго був… Знаю! По-іншому й до веселощів ставляться, й до релігії. От би у нас таке запровадити... — каже мрійливо.

- Он, Богдане, куди ти замахнувся! Якби раптом затіяв таке, одразу всі тобі ворогами стали б! - скептично дивиться на нього товариш.

- Та то я так, Тарасе! Аби помріяти! У нас інша мудрість — якщо п’єш, то знай міру!

- І в кожного вона своя! За тих, хто знає міру! — регоче Тарас.

Посеред залу зчинився гамір — п’яні шляхтичі, що сиділи за великим столом і собі почали тицяти пальцями на козака, який не звертав ні на кого уваги й продовжував свій чудернацький танець. Він уже був голий до пояса. В одній руці — шаблюка, в іншій - два пістолі.

Пани глумилися з того танцю й від душі реготали. Таким чином демонстрували свою зверхність, а ще більше хотіли роздратувати цього хлопа, щоб потім, коли він почне огризатися, від щирого серця почастувати шаблюкою. Козак байдуже сприймав глум і від душі віддавався танцю.

- Дозволь, батьку, я попорошу їх до тиші, - звернувся до літнього чоловіка Тиміш.

- Не варто на них звертати увагу, сину. Нас чекають важливіші справи. Наша присутність має бути якнайменше розголошена. Тоді діло вигорить. Король задоволений нашою допомогою Франції. Тепер от до іншої справи закликає братися. Тут така новина, хлопці! Я вже собі мізкую, де деревину гарну замовити, козаків-майстрів добрих підібрати. Чайки треба будувати! На бусурмана підемо! А що шляхта? Шляхта - вона вся така, чи п’яна чи твереза — все одно пихата! Провчити всіх не вдасться, а ці тут же повсюди почнуть базікати: чого це Хмельницький знову з’явився, чи не був часом у короля? А король - мудра людина, бачить - з нами можна мати справу. Ми - люди надійні. Не підведемо. Не те що шляхта - пихата й лінива. З ними королівство могутнє не збудуєш. А король цього хоче.

- Барабаш теж був у короля, — бурчить Тарас. - Де він тепер, цікаво…

- Там, де ми не ходимо, Тарасе, - загадково каже Хмельницький. - Боюся, що він хоче зашкодити нашій справі. Отож нам треба вже в дорогу. Не терпиться вірним козакам новину гарну сповістити. Бо не покидає мене відчуття, що полковник Барабаш служить і нашим, і вашим. Перекусили, панове-молодці? Тоді в дорогу!

Усі троє підвелися.

- А куди це ви, пане Хмельницький? Чекай, чекай! — до їхнього столу підійшов якийсь п’яний шляхтич. — Знову... затіваєш щось пакосне, — почав він глузливо. — Може, для цього й до короля запрошений був? Розкажи нам! До чого домовилися з його величністю?

- Пан мене з кимось переплутав, - спокійно відповів Хмельницький і вдавано посміхнувся.

- Авжеж, авжеж… Тебе сплутаєш… Вислужуєшся перед королем? Ми не дозволимо йому зробити те, що він затіяв. Так і знай!

- Відійди геть! — схопився за рукоятку шаблі молодий козак.

- Не гарячкуй, Тимоше! — перехопив його руку Тарас.

- Панове, панове! — примирливо підняв руки Хмельницький, бачачи що інші шляхтичі тільки й чекають, щоб помахати шаблюками. — Ми приїздили у приватних справах, тепер хочемо мерщій потрапити додому. Ось краще випийте за наше здоров’я! Шинкарю! Налий слив’янки панству! Пригости добродіїв! Поки буду розраховуватися, Тарасе, на вихід! — додав він пошепки.

- Буде тобі домівка! — погрожував п’яний шляхтич. — І випивки твоєї нам не треба! Ми тебе, хлопе, поставимо у стійло! Пся крев!

- Це погано! — забідкався Богдан, - Будемо прориватися! Шаблі наголо! — тихо командує Богдан своїм супутникам.

- Справи наші кепські, треба поспішати - сказав він згодом сам до себе, коли вони поспіхом посідали на коней.

- Що, трапилося, батьку? — схилив до нього голову Тиміш.

- Звідкись прознали про розмову з королем…

- Може, це п’яне базікання? — спробував заспокоїти син.

- Воно б може й так, якби поруч із нами був полковник Барабаш.

- А й справді? Куди подівся Барабаш? - процідив зі злістю Тарас. - Нам же начебто одна дорога додому. Щось я його не розумію. І з нами їхати не зголосивсь, і невідомо де вештається!

- Як він барвінком стелився перед королем. — Хмельницький скривився. - А потім, думаю, одразу після аудієнції побіг або до Потоцького, або до Калиновського. Мені сказав, що причина чисто чоловіча. Невеличкі амурні справи. Ми теж зробимо вигляд, що йому повірили…

РОЗДІЛ ІV

Хлопці непомітно подорослішали. І ось тепер чомусь уже не тішать дитячі забави. І літо, бувало, надворі, і яблука стигнуть, і риби повно у річці. Але все це вже не цікавило хлопців. Особливо від дитячих забавок відмахується найстарший Петро, що завжди був заводієм цих розваг. Найбільше з усіх трьох він перетворився з підлітка на кремезного парубка. Тепер хлопцям краще при нагоді побайдикувати, полежати без діла на возі. Особливо у святу неділю. Єдине, що залишилося від дитинства — дружно трималися купи.

Так було й цієї неділі. Хлопці лежали поперек воза, підмостивши під голови соломи. Розмова не клеїлась, і кожний мовчки думав про щось своє. День видався сонячний, без вітру, а відтак і лагідний. Скрізь уже повилазила молода трава, але дерева ще стояли голі. Починалися сільськогосподарські роботи. Йшла підготовка до посівної.

- Як ви думаєте, не пора провчити поміщика? - раптом запитує Грицик. Йому набридла мовчанка і він запитливо дивиться на братів.

- Провчити пана? — питає середульший Іван. — За що?

- Як за що? За яблука...

- Бач! Ти пам’ятаєш! — дивується Іван.

- Я йому таке ніколи не забуду! - погрозливо каже Грицик.

- І що ми йому зробимо? — глузливо запитує Петро. — Вночі піймаємо та стусанів надаємо?

- Може й так! — запально відповідає найменший.

- Спочатку навчися втікати від слуг! — сміється Іван.

- Якщо ви такі... — ображається Грицик.

- Пана треба провчити, - рішуче каже Петро. — Але, Грицику, всьому свій час. От піду в козаки! — закінчує мрійливо.

- Ти, в козаки? — вигукують разом менші. — А батька питав?

- Утечу... Дід Панас розкаже дорогу на Січ! Бачив сьогодні запорожців на ярмарку!

- Бачив і мовчить, - ображається Іван. — Що ще на ярмарку цікавого?

- Та що там на тому ярмарку? Все те ж, - задумливо почав Петро й замовк. Він лежав на возі і гриз соломинку. — Гамір, як завжди… Усього багацько, а купити ні за що.

Молодші посідали з обох боків воза й по черзі посмикували люльку.

- І все? - нехотя перепитав Іван.

- Хіба що запорожці, - ностальгічно зітхає Петро.

- Кажуть, вони дітей крадуть, — перелякано каже найменший.

- Дурний ти, й не хрестишся! - огризається на те Петро.

- Мати завжди кажуть - підеш далеко з двору - запорожці украдуть!

- А татарва, ні! - зі злістю відказує Іван.

- А коні під ними! - Петро підвівся на ліктях. - Таке убранство красиве! Шаблюки, пістолі при боці! Кликали до себе на Січ…

- Тебе? — вигукують в один голос менші.

- Отакої! Та якби не батько, бачили б ви мене сьогодні!

- А що батько? - цікавиться Іван.

- А то ти не знаєш! Співає своєї - ми гречкосії! Нам не до шаблі! Хто буде біля плуга ходити? От тільки на вас і надія! Треба думати як скотину прикупити, овець, курей, гусей! Тьху!

- А що! Я з батьком згоден! - вигукує Грицик. - Ми ж разом сила. Всіх на кутку ганяємо… І розбагатіти можемо!

- Тягнутимеш жили, а тут жовніри прийдуть і все відберуть! — бурчить Іван. - Або шляхтич якийсь чи татарва наскочить. І враз голотою станеш! Хоч ми й зараз не дуже в достатках. Як на мене, подамся до зимівників. Там товариство щире. Ми з батьком були минулого року у козака Тимофія. Біля Микитинської Січі. Працюють собі, всього вдосталь — і їжі, і коней, всякої іншої худоби... Їх там ніхто і пальцем зачепити не сміє!

- Хто брав мою люльку! - кричить на весь двір невисокий сивочубий чоловік. - Чи не ви, лобуряки?

- Що зараз буде! — регоче Петро.

- То Грицик, батьку! - показує пальцем на найменшого Іван.

- Як тільки що, так Грицик! - злиться найменший.

- А люлька у кого в руці? - регоче Іван.

- А це ти мені дав!

- Я? А хто тобі повірить?

- Дай сюди! — сердиться батько. - І тютюн надибали в моїй схованці?

- У діда Панаса виклянчили...

- Скільки можна казати - не ходіть туди! Ось дивіться мені! — погрожує батько. - Бо цей сусіда…

- Що цей сусіда? — насторожився найстарший.

- Учить, того, чого не треба! А ти, Петре, про запорожців забудь!

- Ага! Забудь! - невдоволено бурчить Петро.

- Я чую! - батько підходить впритул до Петра. — Не глухий! Не слухати батька!? Тільки посмій! Ми - люди маленькі! Споконвіку так було, від діда-прадіда - землю обробляй і все тут! Запорожці твої - лайдаки! Працювати не хочуть! Сплять, горілку п’ють, байдикують і зброєю бавляться, мов малі діти!

- Та не все так, як ви кажете, батьку! — огризається Петро

- Цить! Мені перечити? Це вже той старий Панас тебе навчив? Не годувались ми ніколи війнами. І не будемо! Поживеш із моє - поймеш! Не забувайте, завтра рано в поле… і все тут!

- Кому в поле, а кому біля худоби, - невдоволено бурчить найстарший.

- А після цього на наш наділ завтра підеш сам, один!

- Отакої!

Батько на те нічого не відповів. Поволі пішов двором, пихкаючи люлькою. Вибив її об підошву, а затим зайшов у хату.

- А мені й тут добре! Нікуди я не поїду! - каже Грицик. — От розбагатіємо, женюсь та й по всьому!

- Розбагатієш! — невдоволено бурчить Петро.

- От і розбагатію! — вперто заперечує Грицик.

Але брати не підтримали його розмови.

- То так і будемо вилежуватися? Може, підемо, кудись? — знову не вгамовується Грицик. — Макітрюків поганяємо! Я обіцяв навкулачки побитися з середульшим. Думаєте, побоюсь?

Дарма очікувально дивився на братів. Нічого не почув у відповідь.

- Лежебоки та й усе! — сумно зітхає Грицик.

Розділ V

- Богдане, може заїдемо до шинку перекусити? - запитує Тарас.

- Та вже он Суботів видніється, - радісно посміхається Хмельницький. - А вдома і їжа смачніша…

- Жаль мого коня. Вже треба напувати.

- Та й мого теж! — додає Тиміш.

- Це - інша справа. Добре, нехай коні трохи перепочинуть. До кого заїдемо?

- Звісно ж, до Мотронівни. Так, як вона бастурму робить і печеню, ніхто на кутку не вміє. Та що там на кутку! Навіть у Варшаві!

Козаки заїхали на подвір’я і попросили води для коней. Хлопець шинкарки хвацько схопив три повідки, розгнуздав коней і повів до колодязя. На порозі шинку стояв, похитуючись, п’яний козак, голий до пояса.

- Такий і рідну матір проп’є! - невдоволено проказав Хмельницький.

- А ти не дуже тут! - огризнувся п’яний. - Сам по шинках вештаєшся. А дома у тебе повний розгардіяш. Хто кому ким доводиться, сам не знаєш…

- Що ти верзеш! - Хмельницький на мить зупинивсь, а потім підійшов впритул до козака. — Зовсім і розум пропив, Миколо?

- Аякже! Про це вже всі знають. Окрім тебе. Ану спитай, кого хочеш! - козак весело зареготав.

- Замовкни! — ледве стримував себе Тиміш. — Бо я тебе зараз свинцем пригощу!

- Та ні! Хай розкаже! — вимагає Хмельницький.

П’яний не встиг відповісти, бо тут же не втримався на ногах, сповз по одвірках на підлогу та так і захропів на порозі.

- Не звертай уваги! - махнув рукою Тарас. - П’яні балачки! Не будемо гаяти часу даремно. Перекусимо, та й в дорогу.

- Біда в тім, що на душі у мене справді неспокійно.

- То поїхали додому! — пропонує Тиміш.

- Мотронівна може щось знає? - розмірковує Богдан.

«Хмельницький, Хмельницький», - зашепотіли в шинку, тільки-но Богдан із козаками зайшов до зали. Погляди присутніх були в кого співчутливі, а хтось не приховував злорадства.

- Мотронівно, дай щось перекусити! — крикнув Тарас.

- Боже мій! — у залі з’явилася літня огрядна жінка. - Хіба тобі, Богдане, зараз до їжі…

- А що? Кажи вже, що трапилося? — спохмурнів сотник.

- Ти нічого не відаєш? І треба отак, щоб саме я повідомила цю погану звістку.

- Розповідай! — вимагає Хмельницький.

- Тоді не гримай на мене та слухай, - Мотронівна взяла руки в боки. — Поки тебе не було, твоя злигалася з підстаростою Чаплинським. Закружляли чорні круки над твоїм домашнім гніздом, - заголосила жінка, витираючи сльози фартухом. - Ти ж знаєш, Гелена не була тобі вірною… Може, й сама захотіла піти. Про те не знаю. Поїхала з ним від тебе! Та й Бог з нею…

- Силою взяв!

- Не знаю… - співчутливо заглядала у вічі Богдана жінка. — Може, й так… Але всяке про те кажуть!

- Я цього не потерплю! - заскреготів зубами Хмельницький. - Ох, неспокійно було на душі у мене. Не брехав п’яний козак.

- Так про це вже всі знають…

- Братове! Мерщій на коней!

Вони поспіхом покинули шинок, затим миттєво повскакували в сідла. Богдан щосили пришпорював коня. За ним поспішала решта. Скоро вже зовсім близько завиднів Суботів. Залишилося проскочити ярок із високими тополями та густим чагарником при дорозі - і вже вдома. Там, де дорога піднімалася вгору, поперек лежали дві великі тополі.

- Батьку! Вертаємося, та в об’їзд.

- Чекай-но, синку! - Богдан зіскочив з коня й уважно оглянув стовбури повалених дерев - Це не вітер. Хтось, я так мислю, не дуже хоче, щоб ми швидко доїхали додому…

Скоро змилені коні заїхали у двір Хмельницького.

Картина, яку вони побачили, була не з приємних. Дубові ворота повалені й розтрощені, паркан усюди поламаний, а в деяких місцях лежав на землі. Хатні двері вибиті, лежали осторонь, комора розчинена настіж. Загін, у якому вигулювалися найкращі коні, порожнів. Із хати вискочили перелякані слуги.

- Немає нашої вини в тому, - попадали джури на коліна. — І вдіяти нічого не могли.

- Де малий? Де син? - раптом крикнув Хмельницький.

- У хаті, - потупила очі нянька.

Хлопець лежав у ліжку й не міг встати до батька. Лише квола усмішка засвідчила радість зустрічі. Його важко було впізнати. Лице - в синцях і подряпинах, руки розкидані на подушках. Він важко дихав і тихо схлипував. Біля малого сиділи вбрані у жалобу старі жінки. Побачивши Богдана, одразу заголосили.

- Вийдіть! Не крайте душу. — Богдан сів біля постелі сина й безвільно звісив голову на груди. Згодом зайшли Тарас і Тиміш та теж мовчки завмерли поруч.

- Зараз привезуть знахарку, - тихо сказав Тарас. Богдан мовчки кивнув на те головою і нічого не відповів.

- Це Чаплинський, батьку.

- Я знаю, сину. Але сам би він на таке не посмів. - Хмельницький пригніченим поглядом подивився на присутніх. — Думається мені, його направляла рука, що тягнеться звідти, звідкіля ми приїхали.

- Що будемо робити?

- Доведеться знову до Варшави податись. Шукати там правди і справедливості. Може, й до самого короля доведеться дійти…

- Але як це зробити, щоб непомітно для ворожого ока, — бідкається Тарас. - Як обдурити пана Барабаша?

Розділ VІ

- Лежебоки! — кричить із-за тину сусіда.

- Га, діду Панасе? — з воза показалося сонне обличчя Грицика.

- Як тільки святая неділенька, так ви боки відлежувати? Де так годиться?

- То, може, на вечірню риболовлю?

- Е, ні! Гайда на вигін! Там народу повно! Кобзар завітав…

- Про запорожців розпитаю! — Петро миттю вискочив із воза. Брати за ним.

Недільна вулиця враз ожила й наповнилася людським гомоном. Старі й малі, жінки й чоловіки - всі поспішали на вигін.

- Він скоро прийде! — бігав із криком по вулиці юродивий Юрко. — Будьте готові! Не проспіть! — обігнавши людей, він почав танцювати перед ними свій дивний танець.

- Невже Спаситель? — жінки почали хреститися.

- Хай би вже нам його Бог послав!

- Хто прийде, Юро? - лагідно запитав дід Панас. — Нам аби врожай! — каже сам до себе. - І вже було б добре… І якби без сарани… Юрку, буде врожай цього року?

- Він ось-ось прийде! — кричить юродивий.

На вигоні лунали тремтливі звуки бандури й речитатив кобзаря. Старі й малі тісним колом обступили божу людину. Кобзар грав псальму про Байду.

У Царграді та й на риночку

Там п’є Байда, мед-горілочку

Ой п’є Байда, та не день, не два,

Твоя дочка поганая…

Гей, як крикне салтан на гайдуки:

Візьміть того Байду, візьміть його в руки!

Візьміть Байду, кріпко ізвяжіте

Та за ребро гаком добре зачепіте!

Висить Байда та не день, не два,

Та й не одну нічку, та й не годиночку…

- Отак і закатували славного козака Байду! — співчутливо загомоніли чоловіки.

- Славний був отаман!

- Повік не забути!

- Ой у полі могила, широка долина, сизий орел літає, — почав кобзар нову пісню, - Славне військо, славне запорізьке, у похід виступає.

Ой у полі могила, широка долина, сизий орел літає.

Славне військо, славне запорізьке а як золото сяє.

Насамкінець кобзар заграв веселої і всі почали танцювати. Пилюга від ніг стояла стовпом.

- Усе, досить, бо нічим дихати! — закашлявся кобзар.

- Дайте кобзарю води, горло промочити!

- Та ще одну заграй! — почали просити звідусіль. — Веселу!

Хтось мерщій приніс відро води та почав збризкувати місце біля кобзаря.

Починало заходити сонце і кобзар втомлено схилився на гриф бандури.

- Досить, люди добрі, бо вже сил моїх немає! - і закінчив свій виступ традиційними словами:

І спасі род український от страха і напасті і всякія пагубі.

От всякого злого діяння і отвєді десницею твоєю

І не лиши нас благодаті твоєя.

- А що у світі робиться? — запитав котрийсь із чоловіків, які стояли ближче до кобзаря. — Розкажи, кобзарю!

- Усе йде своїм чином, - відказав кобзар. — А ми живемо сподіваннями… Король запевняє, що переймається нами, а шляхта, наче пси скажені, рвуть і шматують наше тіло…

- Небилиця?! Це ти? — раптом вигукнув дід Панас.

- Порох! - радіє кобзар.

- Пізнав, брате!

- Такого козарлюгу не пізнати!

- А я тепер землю обробляю, гречкосiй, значить. Звуть мене тепер Панасом…

Літні люди міцно обнялися.

- Петре, ану візьми бандуру. Поведемо божу людину до мене вечеряти.

- Бандуру нікому не можна давати. Годувальниця. А от торби неси, парубче.

Після вечері посідали у дворі на спиляне дерево й запихкотіли люльками - господар дід Панас та кобзар. Хлопці тулилися біля них, ловили з цікавістю кожне слово. Петрові не терпілося розпитати про запорожців.

- Життя, Панасе, на місці не стоїть. Тече, а зупинити не можна. - поважно почав кобзар - Багатьох уже серед нас немає. От і ми вже з тобою не ті. А бувало…

- Кого з наших побратимів стрічав останнім часом?

- Соломаха в монастир подався. Спасатися.

- Від кого? - цікавиться Грицик.

- Від цього світу, хлопче, - каже дід Панас.

- Такий звичай у нас, запорожців, - охоче продовжує кобзар. - Ось я вам розкажу. Коли козак старіє, один тихенько зникає у степу, щоб віку доживати. Інший любить це діло гучно відсвяткувати. Щоб до кінця життя запам’яталось. Одягається у все найкраще, бере всі гроші, друзяк — і до самого монастиря горілкою, ласощами всіх частує, грошима дорогу посипає. Кого стріне — пригощає. Спробуй хто тільки відмовитися! Так тебе і обізвуть скурвим сином! Ще й поб’ють! Попадеться по дорозі віз із горшками чи з крамом — перекинуть віз і потрощать горшки, чи крам порозкидають! Але господарю гроші обов’язково віддадуть за крам чи товар. І от коли підходять до монастиря, старий козак стукає у браму:

- Хто такий? — питають із-за брами.

- Запорожець.

- З якої потреби?

- Спасатися.

Ворота відчиняються й прощальник навіки зникає за брамою. Сховавшись за монастирською стіною, він знімає із себе черес із рештою червінців, скидає з себе дорогий одяг, одягає власяницю, розпочинає важкий, але такий давно бажаний шлях до «спасіння»…

- Отак, хлопче, все й закінчується для декого зі славних козаків. — набивши нову порцію тютюну в люльку, продовжив кобзар. — А я от висвятився на кобзаря. Служу Господу нашому Спасителю і його слово несу до людей.

- Ти ж недаремно Небилицею прозивався. Як уже почне щось розказувати! — регоче дід Панас. — Козаки кидають свої справи й біжать слухати! А твоїм небилицям немає кінця! Я от тепер часто думаю, - зітхає старий козак Порох. - Які б ми не були суворі воїни, а все ж живі люди. Ох, гріхи наші тяжкі… Що там казати, скільки живих душ загубили. Воно хоч i басурман, а все ж людина. Але хіба ми винні за ті наші неправедні дії? Як нас, так i ми...

- Час нам припав такий для проживання, - поважно розмірковує кобзар. - Що зробиш! Ти, Панасе-Порох ось, приміром, прийшов віку доживати додому. Дехто — Щур, Недрига продовжували козакувати й полягли під Дюнкерком.

- А це де? — запитує Петро.

- Це ж, Бог зна де! Нам не звикати. Де нас тільки не носило по світах. І в Білому морі і в Круглому, і Тавані, Кафі, Анатолії, і в Єгипті, - Білій Арапії бували, і в Бесарабії - Бісовій Арапії… І сам Царгород мушкетним димом окурювали. Багато наших пішло до Франції цей Дюнкерк відвойовувати. Завзято бились і помогли французам забрати місто в іспанців. Більше двох тисяч знайшлося наших охочих. Затіяв усе це діло чигиринський сотник Хмельницький. Король його, начебто, на це надоумив. Після такого він здобув велику прихильність короля.

- Я з його батьком, царство йому небесне, - похрестився Панас, - у походи ходив. Достойний був чоловік і вояка! З молодим теж, бувало, ходили походами… Під Цецорою таке творилося! Батько його, Михайло, там і поліг. Але син теж гарний козак. Нічого не скажеш!

- А ще, кажуть, сталося таке, - поважно продовжував кобзар. — Король покликав до себе козацьких старшин - Караїмовича, Барабаша, Хмельницького та Нестеренка. Начебто вночі зустрічалися. Наказав король збільшити козацьке військо, окрім реєстрових, до великого числа. Нашим козакам у радість. Чайки наказав будувати. Сказав, на бусурмана збиратись… Але шляхта почала ремствувати. Бояться, щоб не збільшилося козацьке військо. Он воно що! Чим закінчиться, невідомо.

- Уже би з тим бусурманом давно треба покінчити! — кип’ятиться Петро.

- Еге, голубе! — лагідно посміхається на те кобзар. — Ти такий гарячий! Татари - то могутній ворог. Від них немає спокою нікому. Ні Московії, ні шляхті. Правда, ляхів це інколи не дуже дошкуляє. Спустошують бусурмани нас нещасних…

- Що татарва? Чужий дикий народ - зітхнув Панас. — А за що шляхта нас так люто ненавидить? Ми спини гнемо на них. І все даремно. Шляхті все мало. А візьми старшин, полковників наших, - все одно ніколи не будуть за нас. Відрізана скибка. А що з нами завтра буде — Бог святий знає. Так і живемо.

- Щоб дбати про народ — таким треба вродитися, — поважно каже кобзар. — Нема таких тепер, як Наливайко… Он черкаський полковник Барабаш зі своїм вірним сотником чигиринським Хмельницьким недавно нещадно придушили повстання отамана Линчая. А за що? Що Хведір піднявся проти утисків та несправедливості, яку кругом із нами чинять ляхи. А ті двоє мерщій перед гнобителями нашими вислужуватися. Добре, що хоч є Січ, останній прихисток православних, вольниця наша.

- Прийняли запорожці Хведора? — цікавиться Панас.

- Линчаївці на острові Буцькому засіли.

- Там же недалеко і Січ-мати на Микитиному Рогу.

- Недалеко. Але туди линчаївці чомусь не пішли. Там поблизу і причаїлись. А так би вже давно Линчая ляхи на гак почепили. А що нам робити, коли пани звіріють? Ніхто за нас не заступиться. Поки самі не візьмемося за кривдників. Ото тільки й нашого, хлопці, що мстити!

- Таки правда, Бог дав нам єдиний вихід — помста, - зітхнув старий козак Порох.

- А хлопці до запорожців не хочуть? Га? — ласкаво дивиться на братів кобзар.

- Батько не пускає, - бідкається Петро.

- Батьків треба слухати, - розважливо каже Небилиця. — А дуже хочеться?

- Не хочу бути гречкосієм! Усе одно втечу на Січ! — кип’ятиться Петро.

- Бачу, - хочеш стати козаком, - хитро примружується старий козак Небилиця. — Але ж батьківська воля теж не пустий звук.

- А правда, що запорожці дітей крадуть? — питається Грицик.

- Та цить ти! — штурхає його Петро.

- Ану спати! — кричить батько з-за тину. — Грицьку, Іване — завтра рано у поле. Весна прийшла. Пропустиш день - рік голодний будеш! І ти, Петре, дуже не розсиджуйся. Зранку худобина жде!

- Ідіть уже, хлопці! Не зліть батька! — мирно пихкає люлькою дід Панас. — А ми тут ще посидимо. Є про що погомоніти.

Розділ VII

Полковник Барабаш хотів наповнити чарки, але зайшов слуга і щось зашепотів на вухо.

- Пане Чаплинський! Перепрошую дуже! — заметушився полковник. - Вам краще перейти до світлиці. Сюди йде отой скаженний!

- Хто такий? Кого я маю боятися? - скривився підстароста.

- Хмельницький. Він тепер схожий на пораненого звіра. Та й пані Гелена йому з голови не йде…

- Пані Гелена любить тільки мене! Вона до нього ніколи не повернеться! Хай заходить! Я його не боюся! Можу на шаблі, можу на пістолі з ним позмагатись!

- Та не в цьому справа! — бідкається Барабаш. — Мені велено за ним пильнувати. Наодинці зі мною він буде відвертішим. Може, щось ляпне п’яним язиком. Розумієте? А вас побачить - чи до розмови буде? Чи не так, пане підстаросто?

- Твоя правда. Хай буде так!

Чаплинський нехотя піднявся і пішов до світлиці, аби там пересидіти. На якусь мить зупинився.

- Випитуй! Та не тримай його довго! — сказав полковнику і зник за дверима. Слуга відчинив двері й пропустив перед себе Хмельницького. За ним слідом зайшов Тарас. Очі Хмельницького були почервонілі, під очима виднілись потемнілі мішки. Вираз обличчя сотника був сумний, а разом з тим мав жалюгідний вигляд. Барабаш підвівся назустріч і радісно обняв Хмельницького.

- Сідай, Богдане! Вип’ємо чарку та поговоримо. Може, розрадимо тобі душу. Чув, чув про твою біду, - сказав співчутливо.

- Дякую за добре слово, Іване. А біда в мене така, що й не описати, ні словом сказати, - він налив собі келих вина і залпом випив. - Немає мого маленького сина, немає моєї надії… За що? - запитально подивився він згодом на полковника, що тому аж стало не по собі. - Гелена, Бог з нею… За що сина?

- Це таке звірство, - бідкався Барабаш. - Скаржитися треба! Аж до короля.

- Не буду! - махає байдуже рукою Хмельницький. - Видно, така моя доля… Наливайте, пане полковнику. Та вип’ємо за нашу дружбу. Скільки ми всього разом із вами натерпілися! Служили віддано Речі Посполитій. Королю! На небезпеку наражалися. Чи не так? І тут тобі… Дякую, що ви до мене такі прихильні, пане полковнику. А я вам скажу відверто - змирився. От тільки не знаю, за що зі мною так? Королю служив вірно, законів не порушував. Разом із вами зграю Линчая розігнали… бо, бачте, їм не подобається, що вони не реєстрові. Як же їх за таке не провчити? У королівстві має бути порядок. Так чи ні, пане полковнику? Якщо ти реєстровий, то служи королівській величності. Якщо ремісник - справно плати податки. Селянин - твоє діло - земля і плуг. Правду я кажу, пане полковнику?

- Ваша правда! - погоджується Барабаш.

- І цей порядок я перший з перших намагався приживити у нас на окраїні. За що мені таке? А мій батько все життя був осадчим. Скільки ми нових поселень заснували в дикому степу! А цей скурвий син за один день відібрав стави, сіножаті, млини!

Барабаш мовчки розводив руками.

- Таких, як ви, пане сотнику, королівська величність цінить. А тут сталось якесь непорозуміння…

- Ну й нехай! - махає недбало рукою Хмельницький. - А я змирився. Така моя доля.

- А хотів запитати у пана полковника про приповідні листи, - Тарас налив собі келих вина, випив і повагом закушував. З-під лоба хитрувато дивився на Барабаша.

- А що листи? - насторожився Барабаш.

- Може б козакам показати? - Тарас підлив собі ще. Господар напружено спостерігав за міцними руками Тараса, які легко шматували м’ясо.

- Тарасе! - перебив його Богдан. - Нащо ті листи? Я знаю, Барабаш їх заховав далеко і нікому показувати не буде! Правда, Іване? Нащо все оте затівати? Чайки будувати, козаків збирати, охочих чужоземців запрошувати. Нічого з того не вийде! Шляхта кістьми ляже, а стане на заваді! Правда, пане полковнику?

- Така гарна задумка короля, але жаль! - удавано бідкається Барабаш. — Таки, Богдане, тут за тобою правда. Шляхті й магнатам це не вигідно. Збільшувати козацьке військо… З цими що є — і то треба пильнувати! Коли розбурхається стихія — усмирити ніяк не можна. Та що я тобі розказую? Ти й сам знаєш!

- Тарасе! - Богдан налив собі ще повний келих. По всьому було видно, що вино зробило свою справу, бо пролилося на стіл. - Я от подумав - не будемо ми цим лихом займатись. І так уже я он як Богом покараний! Куди ще далі? Оце, їй же богу! Приїхав до вас розради шукати. Підтримки. Дай, думаю, заїду до Барабаша, погомонимо, легше на душі стане. У мене таке горе. А за що? - знову запитально глянув він на господаря.

- Коли б ми знали, де впасти…

- Будемо тихо сидіти, мов миші, та свого віку доживати…- махнув рукою Богдан. - Правда, Тарасе?

- Твоя правда, Богдане! То що, по останній? На коня? Бо не званий гість,  гірше татарина. Так і ми, Богдане… - Тарас хитрувато моргнув сотникові.

- Що ви, що ви… Господь з вами! - махає руками господар. - Гостюйте, скільки хочете. Завжди вам радий.

- Та ні! Нам вже пора, - підводиться на ноги Хмельницький. - Бажаємо добра цій господі! І всіляких гараздів. Як добре, коли знаєш, - є місце в Черкасах, куди можеш заїхати, коли хочеш, і тебе тут завжди  приймуть з дорогою душею. А я

оце чого тут? Та приїхав, може якусь гарну жіночку маєш на прикметі? Одружусь я, напевне, Іване! Годі,  думаю, бідкатись!

- Та це ж така справа не проста… – замислився  Барабаш.

- Може є якась на прикметі? Га?

- Овва! – вигукує Барабаш. – А на весілля покличеш?

- А ми тихо.. не до весілля тепер...

- Тоді подумаю!

Богдан хвилину промовчав, а потім весело посміхнувся.

-  А я що? Я ще нічого! Може й діточки будуть. Хочу кума гарного мати… Чи ви не погодитесь, пане полковнику? Мав би за честь!

- А чого ж, - непевно відповів Барабаш. — Якщо подумати…

- То давайте по останній! — пропонує Хмельницький.

- Будьмо, панове! - Барабаш хильнув ще одну поспіхом до дна.

- Ні, кращого кума мені не знайти, - запевняє Хмельницький.

Чоловіки обнялися на прощання й непевною ходою гості вийшли з хати.

- Мало не заснув! - позіхає Чаплинський. - Набридло це п’яне базікання…

- Базікання, пане Чаплинський? Ви погано знаєте Хмельницького.

- А що там знати? Спивається та й по всьому.

- Спивається? А тоді про грамоту короля для чого Тарас запитав?

- Холоп випив, осмілів…

- Так от знайте, пане Чаплинський! Що у тієї хитрої бестії Хмельницького в голові, то у Тараса на язиці. Я добре знаю цю братію!

- Та ти ж чув! Змирився він зі своєю долею…

- Ви так думаєте?

- Та що тут думати! - скривився Чаплинський. — Женитися хоче! Дітей завести! Що ще йому треба для повної радості? А хутір я в нього все одно відберу. Тепер мене ніщо не зупинить!

- Але ви не бачили його погляду! - перелякано шепче Барабаш.

- Пане полковнику! Що це з вами? - глузливо дивиться на господаря Чаплинський.

- А знаєте, що? — каже він згодом. — Давайте ми підшукаємо йому жінку... — хитрувато посміхається Чаплинський.

- Як це? — не второпав Барабаш.

- Я у Польщі знаю багато панянок, які одразу впадають в око. Але вони не мають жіночого щастя. Ви розумієте? То в одного чоловіка, то в другого... А тут — хазяйновитий хлоп! Ще й гарний собою! А ми, таким чином, через ту панянку, будемо все знати, що діється у Хмельницького! Якщо ви його так боїтесь!

- Здорово придумали! Але ж справа не проста, делікатна... Як її вирішити?

- Є у мене на прикметі одна слухняна жіночка. З годинникарем живе у Варшаві. Але її така партія не влаштовує. Хоче бути більшою панянкою. На таку сотник клюне! Вона гарна собою, а ще вміло принаджує чоловіків!

- Ну, дай Боже, дай Боже! — хреститься на ікони Барабаш. — Потоцький наказав слідкувати за ним… Що можу, те роблю. А тут така підмога. Тільки як же вони зустрінуться?

- Треба подумати. Можна її до вас привезти, а потім запросити Хмельницького в гості. І справа зроблена.

- Цим можна його насторожити…

- Ой, ви вже прямо його мало не за знахаря вважаєте! — починає злитися підстароста.

- Е, пане Чаплинський! Ви погано знаєте цього чоловіка! Він гірше знахаря!

- То що ви пропонуєте?

- Знаю цього скаженого, точно поїде до Варшави! Управи на вас, пане підстаросто, шукати. Пошлю відданих козаків, щоб за ним таємно слідкували. Сторожовим накажу — ока з Хмельницького не спускати! Якщо не поїде до Варшави, в чому я дуже сумніваюся, тоді привеземо кралечку сюди!

- Робіть, як знаєте! — байдуже махнув рукою Чаплинський.

Розділ VIII

Петро терпіти не міг домашнє порання біля скотини та птиці, але робив це мовчки із необхідності. У селі споконвіків заведений такий ритм життя — якщо ти людина невеликого достатку, то робиш не те, що хочеться, а що необхідно. Бо зранку вся живність просипається, починає мукати, бекати та кукурікати. Не зважає на людину, чи тій хочеться її годувати. Щоб заглушити цей хор, потрібно мерщій одягатись і сам, часом не поївши, вгамовувати апетити домашньої худоби. І так зо дня в день, з року в рік.

Коли осінь чи зима - у Петра в помічниках брати, коли починалися польові роботи, - робив усе сам. Брати помагали у полі батькам, а Петра, як старшого, залишали на домашню роботу одного. Бо, по-перше, тільки він уміло та вчасно порався з цією справою, а по-друге - полагодити хлів, стійло, підстругати двері, вирівняти огорожу, починити збрую - та ще багато чого, міг тільки Петро.

Часом, коли була вільна хвилина, йшов на перекур до сусіда, діда Панаса. Той розповідав йому про козаків-запорожців, про походи на чайках Чорним морем. Петро слухав, не пропускаючи жодного слова. Часом брав до рук шаблю й ніжно гладив рукоятку зброї.

- Потримай, потримай - побачивши погляд хлопця, заохочував дід Панас.

Рука відчувала холод міцної сталі. Спробував повимахувати, як це вправно робив бувало дід Панас, але рука одразу безсило опустилася.

- Бачиш! Ще рано! — регоче старий козак.

- Батько ніколи до запорожців не дозволить, - потай зітхав парубок. А часом відкривав душу старому козакові.

- А там можна грошей заробити? Аби батько наймита замість мене взяв, та ще й вистачило худобу прикупити?

Дід Панас посміхавсь у вуса.

- Чого ж, трапляється удача. Буває, так щастить, що золото саме до рук козака приходить. Але козацьке життя, що вітер. Так і гроші. Як прийшли, так і пішли.

То побратимів треба пригостити, або просто нудьгу відігнати. І тоді найшвидше, звичайно, грошенята до корчмаря потрапляють. Хтось захоче шаблю добру придбати, або коня. Це - святе діло для козака. Буває, десь козак зариє скарб, щоб не носити з собою - та й забуде! А то чиєсь нечисте око за ним у цей час стежить. Козак не ставить собі навіть за мету - розбагатіти. Щоб батькам допомогти - це благородна справа. Це козацьким звичаям не суперечить.

Цієї ночі Петру снився гарний сон. Начебто він уже козак-запорожець. Наче він на баскому коні з шаблюкою наголо мчиться степом у погоні за невідомим ворогом. Це йому чомусь пригадалося, коли напував телятко й терпляче чекав, поки воно поволі цідило воду. Раптом на вулиці здійнявся жiночий крик, а затим і стривожений людський гомін.

- Ой, горе! Людоньки!

- Ґвалт! Рятуйтеся!

Петро побіг до воріт, виглянути на вулицю, аби дізнатися, що трапилося. Перед ним виріс вершник і зупинив змиленого коня. Це був сусіда, що жив напроти - Степан Лоза.

- Татари налетіли зненацька. У яру затаїлися. Наші на полі не встигли сховатися. Батька твого, Свирида та Тимофія, що почали з ними битися, - положили вмить. Посікли на капусту. Мати твоя кинулася захищати - її теж убили бусурмани. Коней, молодих дівчат і хлопців забрали в ясир.

- А брати? Їх теж забрали? - Петро поблід і не втримався на ногах, притулився до тину.

- Де поділися, ніхто не бачив. Мабуть, і їх на аркані потягли… Сповістили сторожовим козакам, а татарву — тільки й бачили. Мабуть, буджаки. За тими ганятися, що вітер у полі заарканити… Отакі, Петре, справи у нас невтішні…

Розділ ІХ

- Тимоше! - тихо покликав сина Хмельницький. - Ти ще не спиш? Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

На вулиці була морозна нiч, але не темінь, бо яскраво світив молодик.

- Палити не будемо, щоб не привертати зайвої уваги…

Вони зайшли за ріг хати і заховалися в тінь від місячного свiтла.

- Коли будуть цікавитися, - тихо почав Хмельницький. - А цікавитися будуть, - скажеш, поїхав батько в господарських справах. Шукати майстрів - відбудовувати хату та конюшню. Мовляв, мало не в Київ. Кудись далеко. Хоче ще кращу хату побудувати.

- А насправді куди?

- Тобі скажу, сину. До Варшави, правди шукати. Добиватимуся того, нехай покарають цього звіра Чаплинського. До короля дійду!

- А якщо Чаплинський знову налетить зі своїми гайдуками?

- Пильнуй. Як побачиш, бери слуг і хутко зникайте. Пересидите у Мотронівни, поки вернусь.

- Може, я з тобою?

- Ні! Я поїду з Тарасом. Тобі тут треба наглядати. Від Чаплинського всього можна чекати.

- Утікати від нього не буду! — зиркнув з-під лоба Тиміш. - За брата руки сверблять помститися.

- Май терпіння. Ще не час, синку. Я думаю, з Варшави привезу гарні новини.

- Коли вирушаєте?

- Завтра вранці, як світатиме…

- Не знайдете там правди, батьку!

- Остання надія на короля. На тих звірів — Потоцьких, Конецьпольських, Вишневецьких, Оссолінських - я дійсно, мало розраховую… Візьми Адама Киселя. Наш, православний, але звернутися до нього - душа не лежить. Почне патякати - гірше католика.

- Король стане на нашу сторону? Замалі ми для нього.

- Може, воно й так… Але ти мало що знаєш. Розкажу тобі ось таке. Тридцять першого року гетьман Кулага відрядив до Варшави послів із домаганнями, щоб на Сеймі обрали королем теперішнього Владислава IV. Тоді якраз помер його батько, Жигмунт ІІІ. Кулага, царство йому небесне, - мудрий був чолов’яга й кмітливий. Знав, що козацькі домагання пропустять мимо вух панських. Більше того - клята шляхта все зробить наперекір нашим бажанням. Тоді ми зібрали тридцять тисяч козаків і пішли на Волинь громити маєтки тих панів, котрі найбільше ненавиділи нас, козаків, і козаччину. Переляк був страшенний. Цим і змусили зробити так, щоб королем став Владислав ІV. Ми йому допомогли, синку, стати королем. Зрозумів?

- Он воно що… Але ж добро швидко забувається.

- Нехай так. Але тепер, думаю, настав час віддячити нам за добрі діла для короля. Таке король не повинен забути, не повинен!

- Ви про що, батьку?

- Якось іншим разом. Одне слово, ти про наш від’їзд — нікому! Зрозумів? Навіть домашнім. Бо ти ж знаєш сіромах — правди не скажуть, але як прибрешуть! Усім розповідай, що батько змирився з долею! Покинув бунтівні наміри! А ти вже тут пильнуй.

- Гаразд, батьку! Так ти з Тарасом?

- Самому небезпечно, синку. Та й Барабаш скрізь винюхує. Знаю, Тарас і тут потрібен, але в дорозі тепер одному не з руки. Один спить, інший пильнує. Що там казати…

Розділ Х

- Думаєш, так просто козаком бути? - відраджував Петра дід Панас.

- Не хочу чекати, поки бусурмани й мене заарканять, - стояв на своєму парубок. - Я останній із роду. Хто помститься за смерть батьків і братів?

- Братів ще рано хоронити. Може, ще живі. А от батьки твої, - царство їм небесне, вже в сирій землі - перехрестився дід Панас.

 - Давай спати. — сказав згодом після деякої мовчанки. - Уранці голова ясніша. Щось придумаємо.

- Я не передумаю, - тихо, але твердо сказав Петро.

Коли закрив очі, щоб заснути, одразу з’явилася страшна картина похоронів батьків та односельців, з якими сьогодні прощалося все село. Петро заскрипів зубами, щоб не схлипнути, бо дід Панас тоді зовсім зневіриться: «Ну який ти, хлопче, в біса, козак?»

Уранці Петро зліз із печі й здивовано витріщився на діда Панаса. Той сидів зосереджений і якийсь святковий — у кращому своєму козацькому вбранні. На столі поруч лежали шаблі й пістолі. Він у задумі смалив люльку.

- Не пущу тебе одного, - сказав, відірвавшись від своїх роздумів. — Загинеш. Дорога на Січ — то тут, то там - смертельна небезпека. А так удвох буде веселіше. Та й у мене повчитися дечому тобі не завадить.

- А господарство? Кому все це дістанеться?

- Уже намовив покупців, — махнув рукою дід Панас. — Та й нащо воно нам?

- Нам? — здивувався Петро.

- Твоє теж продамо, — дід Панас якось дивно позирав на хлопця. — Ось тобі козацький одяг. У мене був зайвий. Тут і шапка, і штани, і чоботи. Пояс турецької роботи. У походах придбав. Одягнеш, щоб на козака був схожий. Якраз буде на тебе. Що завелике — на виріст.

- Дякую вам! — радіє хлопець.

- Але це лише антураж, а справжній козак із тебе буде потім. Добрий козак, і вправно вилами махати, - не одне й теж…. Ти сядь, парубче. Та не про одіж, хочу поговорити, ні. - Хочу тобі щось розповісти...

Дід Панас підвівся на ноги й почав ходити по хаті. Він не знав, куди подіти свої руки. То ховав за спину, то розправляв ними шаровари.

- Ми з твоїм батьком, царство йому небесне, були брати, - нарешті сказав він. — Слухай, і не перебивай, - дід Панас помітив, як хлопець рвучко підхопився на ноги. — Мені важко про це зараз говорити, але я мушу, ти повинен знати…

- Чому ви з батьком приховували це від нас? — не втримався Петро.

- Довга історія. Ми жили на Волині. У нас була дружна, багата сім’я. Дід твій марив ще більше розбагатіти. Говорив нам — ми гречкосії з діда-прадіда. Повинні тільки біля землі ходити. Молодий пан розорив нас в один день. Ваш дід, а наш батько одразу зліг із горя, а я вирішив мститися. Сказав йому, що піду на Січ. Дід не пускав, а коли відчув мою впертість, прокляв і сказав, щоб я ніколи не навертався йому на очі. Твій батько був такої ж думки, як дід. Ми гречкосії — і все тут! — дід Панас спересердя сплюнув. — Коли я перед від’їздом на Січ «пустив панові півня», дід якраз із горя помер, а ваша сім’я врятувалася втечею. І ви поселилися тут. Я збирав грошенята в походах, щоб допомогти вашому батькові. Давав золота - а він відмовився. На ньому кров, сказав, як відрубав. Воно, мовляв, щастя не принесе. Я поросив дозволу поселитися по сусідству, бо козакувати втомився. Він погодився, за умови, що я ніколи при вас не буду згадувати про козаччину, і, поки він живий, не відкривати таємницю. Оце і вся історія.

- То ви насправді, - мій дядько?

- Виходить, що так, синку. Доставлю тебе на Січ, віддам надійним побратимам, а сам знайду Ґудзя, Щирицю, Вариводу. Вони все життя тільки тим і займаються, що визволяють православних із турецької неволі. Мені те й залишилося, що піти шукати небожів і якось визволити їх.

- Ви думаєте, вони живі?

- А нащо молодих убивати? Їх можна з вигодою продати у Кафі на ринку чи в іншому мiстi.

- А вчора ви віднаджували мене…

- Учора ще не був похований твій батько. А він просив мене ніколи не зваблювати тебе козацтвом. Сьогодні вже, синку, я твій батько. І я вирішив, що ти станеш козаком. А я передам тобі свій досвід, щоб ти був добрим воякою. Розшукувати братів я тебе з собою не візьму. Це дуже небезпечно. Може, доведеться перевдягатисяь жебраками та йти на територію бусурмана у саму Кафу. Видивлятися, цікавитися, розпитувати. А це завжди впадає в очі…

Можна звідти й не повернутись. Яничари наших не жаліють... Ґудзь і Щириця биті хлопці… Вони нічого не бояться. Не одну сотню православних визволили. А тобі ще рано цим займатися… Та ти їж, їж, синку.

- А де я візьму коня?

- У козака їх має бути два. Продамо господарство – купимо. Одного я тобі дам... А там буде видно, - повагом відповідає старий козак Порох. – Їж уже, бо вичахне. А я піду приготую бойове зілля. Без цього в дорогу нічого збиратись.

- А що це воно таке?

- Свинець та порох, синку.

- Коли вирушаємо? – не терпиться Петру.

- Ось ще трохи потеплішає – і в дорогу... Нехай Великодня дочекаємося...

Розділ ХІ

Сенатор Адам Кисіль поволі ворушив губами, уважно перечитуючи написане, - розглядав скарги, що прийшли на його ім'я. Великий стіл у кабінеті був завалений паперами. Йому допомагав писарчук у довгому сірому одязі з гусячим пером за вухом. Зрідка вони перемовлялись, і то лише у випадку, коли воєвода щось запитував, або давав якісь розпорядження.

- А дай мені скаргу на брацлавського старосту. І знайди прохання ніжинського священика Носенка.

- А що перше?

- А що першим знайдеш, те й неси!

До кабінету тихо зайшов слуга. Він шанобливо схилився до воєводи.

- До вас писар Іван Виговський із комісаріату.

- По якій причині?

- У державних справах.

- Нехай заходить.

Кисіль уважно розглядав високого ставного чоловіка середніх літ, якого впустив слуга до кабінету.

- Канцлер Оссолінський просить вас розглянути одну скаргу.

- Пан Виговський? Чув про вас, чув... Радий вітати особисто.

- Мені теж дуже приємно вас бачити, пане воєводо!

- Кажуть, ви з київських земель родом?

- Саме так, пане воєводо...

До кабінету зайшов писарчук і поклав на стіл скарги, що їх просив сенатор.

- Залиш нас! — наказав Кисіль писарчукові. - Про що йдеться? — звернувся він згодом до Виговського.

- Тут така справа. Надійшла скарга від чигиринського сотника Богдана Хмельницького...

- Чому скаргу маю розглядати я?

- Скарга від православного. Ви ж знаєте цього скаржника - він тут скоро всю Варшаву підніме на ноги…

- Знаю. То й що?

- Пан Оссолінський вважає, що тільки ви й зарадите цій справі, виручите. Радить, краще це зробити вам. Щоб нікого не звинувачували згодом в упередженості. Канцлер вважає, - Хмельницький уміє підбурювати голоту й на всілякі вигадки мастак. Треба його якось утихомирити. Нащо наживати такого ворога?

Воєвода почав читати написане.

- Несправедливості дуже багато чиниться, Іване, - раптом сказав Кисіль. — Ось і в сотника силою відібрали нажите добро — стави, млини, сіножаті... Чи буде він після цього на окраїні, у тому ж Черкаському старостві відстоювати наші інтереси? Та звісно ж, ні!

Сенатор відклав скаргу й задумався.

- А я весь час переконую цих сіромах, простий люд, - що наміри й помисли шляхти до них чисті. Що давно пора мирно співіснувати! — продовжив він неквапливо згодом. - Одначе, скидається на те - а я розумом давно збагнув цю істину - марно примиряти кота з собакою. Але якась нечиста сила все одно змушує мене вірити в цю примарну справу.

- Не знаю, що вам на це сказати, - розгублено подивився на воєводу писар. - Я у службовій справі, а не приватній. І мушу дотримуватися…

- Будь-яка людина має свою думку. Навіть оті скривджені. - перебив Виговського сенатор. - Хіба тобі не доводилося слухати їхні базікання на всіляких сходках, радах та збіговиськах. Такі розумні, куди твоє діло! Тільки й чуєш їхні заклики до непокори! Смерть шляхті! Не соромляться йти проти порядків Речі Посполитої! А ти, Іване, не знаєш, що сказати! — воєвода з докором подивився на Виговського. — Завжди май свою думку і завжди відверто її висловлюй. І тебе ніколи не будуть доймати докори сумління.

- Жартуєте? Так тут довго не проживеш, а коли ще виходець із руських, православних. Завжди чужим будеш. Одразу з’їдять. Якщо ви щиро хотіли почути мою думку.

- А як же я? У мене тут тільки друзі?

- Ви виняткова особа. Мужня людина! Таких як ви в королівстві, - один-два. А всій решті, хто з православних, потрібно так чи інакше пристосовуватись, або окатоличуватись.

- Якби я пристосовувався, - розпалюється Кисіль, - чи була б у 32-ому році узаконена наша православна віра? Тут, у цій державі? Чим це для мене могло закінчитися? Затоптали б, і оком не моргнули. І от, завдяки мені, Річ Посполита все-таки визнала православ’я!

- Вдячні нащадки…

- Аякже! Не кажи дурниць! - махнув на те рукою воєвода. - Часом не відають, що творять ці «вдячні нащадки». Коли не потрібно - то поступливі та податливі, як масло, коли не потрібно - то непокірні, мов дикі коні. Та щодо мене — всі проявляють таку вдячність, - аж мурахи по тілу бігають! То маєтки руйнують, то кожний п'яний козак здрайцем обзиває і проклинає на віки вічні! А католики люто позирають, як би підловити на «схизмі».

Кисiль помовчав, а потiм поволi заговорив знову.

- Я скаргу Богдана Хмельницького почитав. Достойна людина. Чаплинський із ним зле повівся. Правда. Але ж той сотник весь час проти шляхти зуби точить. З холопами у 38-ому році заодно проти нас пішов. Хіба йому це забули? Довго гикатимуться Кумейки та Боровиця! А тут ще таємно недавно з королем зустрічався. І не подумав дурною головою, які можуть бути наслідки. Чи він не знав, що без рішення сейму король не має права збільшувати козацьке військо? Говорив я вам пане Виговський про кота з собакою? Так оце воно і є! Яке ще тут може бути примирення?

- Гайдуки Чаплинського сина Хмельницького забили до смерті. Видно, вовченя вишкірило зуби, от і вийшло те, що вийшло… Яблуко ж від яблуні не далеко падає…

- Певно, що так. Шляхта своє хоче, голота своє. Як я можу примирити ці дві стихії? Поміж ним - такі як Хмельницький. Насильства чиняться, прости нас Господи. Скажу відверто - можливості мої тут вичерпуються. Чим я йому можу допомогти, коли проти нього Потоцький, Калиновський, Конецьпольський, Оссолінський. А особливо його ненавидить Єремія Вишневецький. — розводить руками Кисіль. — Якими словами я можу переконати чи утихомирити Хмельницького?

Виговський мовчки з повагою слухав воєводу.

- Чому мене Річ Посполита захищає, а сотника ні? — продовжив Кисіль після деякої мовчанки. - Бо Річ Посполита мені довіряє, а йому — ні! Бо я їй щиро служу, а він — ні! Хмельницький весь час лукавить із нами! Ніяк не може втямити, що Річ Посполита цінить слухняних та відданих. Річ Посполита, нам православним і руським людям, дана Богом во спасіння. Бо наші давні київські князі колись через ці самі чвари знищували один одного, аж поки геть зовсім не занапастили праматір нашу Київську Русь. Річ Посполита - достойний дім для нас, обездолених та забутих Богом через гріхи наші. А чернь цього ніяк не збагне! Їм усе вольності подавай! Де таке бачене! А ці вольності — не що інше, як несхильність до порядку та злостива непокора. Вічна дитяча забаганка цих людей. I тут як не один, так другий - пiдiгрiває ці настрої. А це простолюдина так розбещує! Скільки для козацтва гарного робить наш король Владислав? Йому можна закинути неповагу до українських лицарів? От ти, Іван Виговський, православний, виходець із Південної Русі, чоловік здібний і тверезого розуму, можеш сказати, що Річ Посполита деспотична держава?

- Та ні! Боронь Боже! У нас он скільки вольностей! У давньому Римі не було такого!

- І знаєш, у чому біда?

- У чому, пане сенаторе?

- Що таких людей як ти - одиниці. Усе решта - некерована та невдячна дика стихія. І часто декотрі з козацьких верховод цим нагло користуються! Одначе, якби поменше було цих скарг, - проказав більше сам до себе Кисіль, дивлячись на стіл, завалений паперами. - То було б очевидно - лад потихеньку настає у Речi Посполитiй! А так… Одначе він настане. Але не скоро. Я в це вірю.

- То як бути зі скаргою?

- А ніяк! Справа нерозрішима. Розумію, хочуть здихатися цієї мороки, а Киселя потім зробити крайнім. Не вийде! І не буду я за нього клопотатися! Хай судиться! Всяк знай своє місце.

- Що переказати канцлеру Оссолінському?

- Нехай із нашим королем менше потурають таким, як Хмельницький — ось моя відповідь! Розбещують слізливою прихильністю, а ти потім, Кисіль, відлучай від цицьки!

Розділ ХІІ

Петро з дядьком уже два дні як у дорозі. Старий козак Порох, дочекавшись ночі, укладав небожа спати, а сам сідав на чатах під розлогим кленом чи липою - що траплялося на шляху.

- Козакам не личить турбувати хутірських жителів щодо нічлігу. Наша постіль — під відкритим небом. Перед сном із зорями треба погомоніти! — повчав Петра старий козак.

Ночі й дні проходили без пригод.

Третього дня, посміхаючись у вуса, дядько сказав небожеві:

- Сьогодні, синку, твоя черга пильнувати мій сон.

Про світанок сповістили перші птахи та сонце, котре ось-ось мало з’явитися на горизонті. Про те засвідчила й густа, кучерява зелень дерев, котра вивільнялася з темноти й потихеньку перетворювала все навкруги на звичні денні барви.

Петро з вечора деякий час сторожко вдивлявся в темноту і прислухався до кожного звуку, сидячи під деревом на чатах, Але не втрималося молоде тіло від спокуси хоч трошки подрімати і заснув парубок перед світанком, забувши про наказ старого козака пильнувати все навкруги. Тихе й помірне сопіння свідчило про глибокий та солодкий сон, хоч коней кради, або поруч бахкай із пістоля. Порох не спав відтоді, коли побачив, як голова небожа безвільно схилилася на плечі. Смалив люлечку-носогрійку, жив спогадами, а коли почало світати, - розпалив невелике багаття, зварив кашу і вже потім торкнув небожа за плече. Хлопець перелякано сахнувся, пробурчав щось незрозуміле й сонним поглядом обвів усе навкруги.

Нарешті прийшов до тями.

- Я заснув? — перелякано дивився на дядька Петро.

- Діло молоде, - сміється старий.

- Я мав пильнувати.

- Не переймайся. Я не спав.

- Чого ж ви мене не розбудили?

- Марна справа. Не допоможе. До цього треба довго звикати. Чи міг я спокійно спати, знаючи, що ти ще зовсім не годишся для цього діла?

- Але ж наказали пильнувати.

- Кажу ж, аби звикав! Бо ти ще живеш зовсім іншим життям. Мирним і безпечним. Ти ще й досі хлібороб, котрому з голови не вивітрилися вила та солома. А треба, бачиш, до шаблі звикати. До небезпеки.

Порох доїв свою кашу, облизав ложку і заховав до чохла на поясі. Затим неквапно набив люлечку тютюном.

- Як тільки побуваєш один раз у небезпеці, тоді почнеться для тебе зовсім інше життя. Пильнувати все навколо ввійде у звичку. Для доброго козака головне, щоб загострився нюх, щоб вухо ловило навіть малесенький шелест трави чи тріск гілочки. І щоб з’явилося відчуття постійної небезпеки. Я отак, небоже, як ти, теж колись безпечно засинав. До того випадку, коли одного разу прокинувся, а братія наша лежить майже вся порізана татарами. Хтось проспав на чатах. А нас трьох не помітили - ми в іншому місці спали. Чи може поспішали, чи Бог нас пожалів - залишив живими — Небилицю, Щирицю і мене. Забрали наших коней, усе добро. Так, було діло.

- Я - поганий козак? - похнюпився Петро.

- Поки що так… Та й узагалі, за давніми козацькими звичаями, ти повинен три роки ходити в джурах. А вже потім стане відомо, добрий з тебе буде козак, чи ні. Тепер на Січі вже не ті порядки. Тільки прийшов — уже тебе в курінь, уже ти козак.

- А ви?

- А що я? Як годиться, спочатку ходив у джурах. Торби та зброю носив за своїм учителем три роки. А вже потім, козаком, бачиш, став. Як мене вчили, так і тебе буду вчити. А ти одразу запам’ятай. Перше важливо для козака — сторожко спати. Інакше довго не козакуватимеш. Друге — навчитися вітер нюхати. Який, приміром, у нього запах.

- Це як?

- Вітер дме — принюхуйся, як собака. Запах коней татарських вітер розносить далеко по степу. Чи запах диму. Почув ці запахи — уже треба насторожуватися. Перепочити захотів чи поїсти — впади на землю, вухом до землі припадай і прислухайся — гуде земля, значить, десь недалеко на конях скачуть. Тріснула гілочка — піди обережно оглянь усе навкруги — чи не притаївся десь недалеко ворог.

- А шаблею володіти? Пістолем?

- Усьому свій час. То пізніше. Так от… якщо вітер дме з півночі, ми називаємо його москаль.

- А що таке москаль?

- Це такі ж люди, як і ми. Православні. Але в них звичаї трохи інші. І вони неголені. Бороди носять. Живуть у північній стороні. Вітер із заходу — козаки кажуть лях дме. Зі сходу — донець, із півдня — бусурман. А потім, щоб зорієнтуватись у цьому безмежному степу, потрібно навчитися користуватися нюрнберзьким квадратом.

- А що воно таке?

- Прилад такий. Ось бачиш? Навчу тебе ним користуватися. Його кожен козак має. Татарин теж. Інакше в степу не довго заблукати.

- Дивіться, дивіться! А он там далеко на могилі якась чудернацька істота з’явилася. На птицю не схожа…

- Де?

- Он там…

- Молодець, хлопче… - одразу насторожився Порох. — Буде з тебе добрий козак. Тільки то не птиця. То татарин своїм знак подає. Давай, мабуть, будемо готуватися до зустрічі з непроханими гостями. Вони десь недалеко крутяться, або вже здобич мають, або винюхують, куди налетіти. Це буджаки, синку.

- Ті, що на наших напали? — зашепотів Петро. Йому перехопило дух.

- Ті, синку, - сумно зітхнув старий козак.

- Що будемо робити? — хлопець з очікуванням подивився на дядька.

- Буде видно, - розважливо відповів той. - Вони невловимі й дуже малою кількістю набігають.

- Може, наших хлопців відіб’ємо?

- Гай, гай! Хлопців уже давно й слід прохолов. Буджаки здобич хутко до себе переправляють. Це вже інша зграя.

Порох загасив люлечку.

- Іди тихенько до коней. Зав’яжи морди хустинками. Щоб не видали нас іржанням. А я приготую пістолі. І сяду он там за деревом, буду спостерігати, що діється навкруги. Коней стриножиш і заведеш на дно ярочка. А потім до мене.

Петро хутко виконав наказ старого козака й одразу примчався назад, на пагорбок під деревом, де вони їли кашу. Звідси з-за дерева було добре видно далечінь - великий шмат зарослого ковилом степу. Порох причаївся за іншим деревом, неподалік і сторожко вдивлявся навкруги. Біля нього лежали пістолі та шабля.

- Слідкуй за берегом річки, — наказав він хлопцеві. - Вони повинні обов’язково до неї прискакати. Коней напоїти.

Степ зливався в один жовто-зелений килим і, здавалось, у ньому зовсім немає життя. Але старий козак знав, як ця тиша інколи буває оманливою. Тут тобі враз, як з-під землі, вискакували, бувало, низькорослі коні, а на них худі, одягнені в шкіру чорняві вершники з вишкіреними зубами, що несли смерть.

- Що там у тебе - згодом тихенько обізвався Порох.

- Нікого, - відповів Петро.

- Ще трохи почекаємо.

Раптом посеред степу нижче кургану злетіла в небо зграя диких птахів. На пагорбі, що виднівся неподалік, з’явився маленький чорний вершник і хутко зник.

- Бачив? - зашепотів дядько і взяв до рук пістолі. - Тепер точно жди неподалік.

- Якби знати, скільки їх.

- Скільки б не було, спробуємо налякати бусурманів.

Зовсім недалеко від пагорба, де сиділи спостерігачі, захитався високий ковил, хоч вітру не було зовсім.

- Двоє з’явилося біля річки, - зашепотів Петро. - А он і решта. Бачу п’ятеро. Дядьку Панасе! З ними полонені!

- Тихо, синку! Зараз щось придумаємо. Перепочивати вони не будуть, а от коней поїти стануть. Значить, у нас не так багато часу. Але маневру в них буде менше, бо полонені. Спробуємо відбити християн. Не побоїшся?

- Ні, дядьку!

- Перший раз - краще правду скажи!

- А хто буде мстити за батьків та братів?

- Ну, тоді, Боже нам помагай! Гайда за кіньми! - скомандував старий козак.

Розділ ХІІІ

- Я - чигиринський сотник Хмельницький, - відрекомендувався прибулий. - Я подавав скарги на чигиринського підстаросту Чаплинського.

Підписарій уважно слухав прибулих.

- Зараз, — сказав і потім зник у сусідній кімнаті. Згодом з’явився знову.

- Скарги залишені без задоволення, - відповів він і поклав папери перед скаржником. - Ось, візьміть, ознайомтесь.

- Як це без задоволення? Правда за мною!

- Не можу нічого вдіяти, - знизав плечима підписарій. - Велено вам повідомити про таке остаточне рішення.

- Із ким тут можна ще поговорити у комісаріаті?

- Є писар Виговський.

- Ану, поклич! - Хмельницький перейшов мало не на крик.

- Спокійно, Богдане! Вони чекають провокацій із нашого боку… - прошепотів Тарас.

- Яке беззаконня! Де це таке видано! Без задоволення! - кипів Хмельницький.

- Я - писар Іван Виговський. Чим можу бути корисний вельмишановним панам?

- Я - чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Подавав скаргу до суду. Щоб розглянули, як нагло порушуються мої права підстаростою Чаплинським. Він зазіхає на мій хутір Суботів. Батьком закладений. А батькові його подарував староста Данилевич. Усе життя добро наживали! А цей лайдак за один день відібрав усе — і млини, і ставки, і сіножаті!

Хмельницький спохмурнів і додав:

- А ще він також винний у смерті мого сина.

- Прийміть мої співчуття. Де ваші папери на право володіння хутором?

- Цей хутір подарований моєму батькові за вірне служіння королівству. Я проживаю з сім’єю на цьому хуторі все життя. Усе там збудоване за наш кошт.

- Я вас розумію. Але для вирішення справи на вашу користь треба папери, що підтверджують ваше право на володіння цим хутором.

- Паперів у мене на хутір немає.

- Дуже погано...

- Що ж це робиться? Тебе пограбовано, а управи на грабіжника немає? - почав знову кип’ятитися Хмельницький.

- Розумію ваші емоції. Знаєте… - Виговський замовк, підбирав слова. — Хочете правду? Ваша проблема полягає навіть не в тому, що у вас немає документів на хутір. Просто тій особі, котра зробила на вас наїзд, ви чимось не догодили.

- Не догодив?

- Саме так. Вважайте, я сказав вам зайве, що не входить до моєї компетенції.

- Чим я не догодив Чаплинському? І як йому можна догодити, коли панові підстарості просто сподобався мій хутір?

- Дивні дива творяться, - втрутився Тарас. - Складається враження, начебто ми в чомусь завинили, а не перед нами винні. Скільки днів сидимо у Варшаві і скрізь одне й те ж! Ви нічого не доб’єтесь! Мовляв, не морочте голову! Та що це таке, я вас питаю? Це ж знущання та й годі!

- Нічим не можу допомогти, - ввічливо відповів Виговський.

- Чи таки піти до Киселя! - роздумує Хмельницький. - Він наш, православний. Може, зарадить… І батька мого знав і мене знає.

- Не варто, - радить Виговський.

- Це ж чому? - з недовірою подивився на писаря Хмельницький.

- Не буду вам нічого казати, але мені тут, із Варшави, видніше. Отже, не варто.

- Відмовить? Так ви хочете сказати? - з-під лоба зиркав на Виговського Хмельницький.

- Те що сказав, того досить. Вам вирішувати.

- Що вам тут ще видно з Варшави? - єхидно запитав Тарас.

- Даремно ви так. Розумію, ви розлютовані, бо скрізь невдачі. Але ось вам моя порада. Не ходіть тут і не марнуйте часу. Хіба що король вам чимось допоможе. А всі решта - результат мені відомий наперед.

- І за це дякуємо, - похмуро сказав Хмельницький. - Чув про твого дядька хороше. І про батька теж.

- Я не ополячивсь і католиком не став… Якщо це вас утішить. Працюю тут, от і все. Але чи є у нас вибір? Скажіть, будьте ласкаві, панове? Як на мене, освіченого і не без амбіцій…

- Вибір, кажеш? - уважно подивився на нього Хмельницький. - Вибір завжди є.

- Якщо це не таємниця, то просвітліть мою голову.

- Налякати шляхту так, щоб і духу боялася! - тихо, але твердо проказав Хмельницький.

- І чим це закінчиться? - іронічно посміхнувся Виговський. - Збільшиться рахунок буйних козацьких голів, котрим зустріч із варшавським катом гарантована. Та й по всьому. А він, цей список, ой який великий, ви знаєте, панове. Ось тільки недавні жертви - тут тобі й Наливайко, й Павлюк, й Остряниця. Список і нині не закритий. Так здавна й не за нас повелося — комусь цікаве видовище, а комусь, без його на те згоди — судилося зустріти свою смерть у Варшаві.

- Розумний ти чоловік і дотепний. Але твоя дорога - пристосовуватись. А наша - розчищати дорогу. Яка краща? Га? - зі злістю засміявся Тарас.

- Побачимо. Час розсудить, - стримано відповів Виговський.

- Казав сліпий - побачимо… Що ж, дякуємо за добрі поради, - сказав на прощання Хмельницький.

- Що будемо робити, Богдане?

- Підемо в шинок. Вдаримо горем об землю! Утечемо від думок тяжких! А там буде видно! До самого короля дійду!

У шинку Богдан із Тарасом замовили смажене порося з хріном, глек узвару й почали наповнювати келихи оковитою.

- Нудьга розриває груди! — бідкається Хмельницький. — Здається, цьому кінця й краю не буде.

- Тобі потрібна розрада! Дивись туди! — показує Тарас у протилежний кінець шинку.

- І що там?

- Красива молодиця. З тебе очей не зводить.

- Таки гарна! Може, запросимо? А то, виходить, усе про справи та й про справи.

- Дозволь мені її розпитати, хто вона, звідки. Знаєш, тут, у Варшаві, які панянки…

- Та знаю! — сміється Богдан.

Через деякий час жінка вже сиділа за столом разом із Богданом і Тарасом. Захмелілі чоловіки пригощали її солодким пуншем.

- Ти мені, Маріє, припала до душі. У мене ставки й сіножаті. Я чоловік не бідний. Але господині не маю. Може, поїдеш зі мною?

- Я подумаю, - грайливо каже жінка. — І якщо мене відпустять…

- Не відпустять, викрадемо! — зухвало каже захмелілий Богдан.

Розділ ХІV

Після кількох пострілів із пістоля, з яких випалили навмання Петро та Порох, заходячи до татар та полонених з обох боків, чужинці з криками та гиканням скочили на коней і зникли у високій траві.

- Давайте доганяти! - гарячкував Петро.

- Одна справа - налякати, інша — воювати, - сміється Порох. - Вони не бачили, скільки нас. У таких випадках вони одразу втікають. А от коли зійтися з ними в степу - навряд чи нам пощастить. Вони добрі воїни. А нас лише двоє - старий козак та його джура. Але ти молодець, - тішиться небожем дядько. - Добре тримався. Іди, розв’язуй цих бідолашних.

Полоненими виявилися три дівчини та літня жінка, певне, їхня мати. Коли Петро підійшов до них із шаблею наголо, полонені перелякано заголосили.

- Та чого ви! Усе минулося, - розчулено дивиться на них хлопець. — Це я шаблею хочу вам мотузки перерізати...

- То ви наші спасителі? — хреститься з переляку жінка.

- А хто ж, бусурмани, чи що? — регоче Порох.

- А наших рідних — його братів, а моїх небожів - визволити не вдалося. Забрали їх у неволю! — скаржиться полоненим Порох, попихкуючи люлечкою-носогрійкою. — Зараз Петро вас розсупонить… Здалеку вас гнали? - звернувся він до літньої жінки. Замість відповіді та мовчки впала перед ним на коліна.

- Оце вже зайве! - сердито бурчить старий козак. — Отакої! Терпіти цього не можу!

- Батьком рідним буду звати! - нарешті до жінки повернулася мова і вона заголосила.

- Дівчаток бусурмани у гарем хотіли відправити. Ой, які гарні! — старий козак не міг переносити жіноче голосіння і тому намагався жартувати. — Ну, досить, досить! Усе вже минулося, дякувати Богові! А тепер будуть красуні для наших хлопців! А декому все козаки та козаки! Чуєш, Петре?

- Ну, які ви, дядьку! — засоромився Петро.

Він сів осторонь і не смів дивитися на дівчат. Найстарша найшвидше відійшла від переляку й заспокоювала менших. Гладила їхні голівки й щось стиха шепотіла.

- Так ви здалеку? - знову запитав Порох. - Бо ми мусимо вас додому доправити. Щоб ще чогось не трапилося.

- Тут недалеко наш хутір, - тихо відповіла найстарша.

- У вас там що, самі жінки? - поцікавився Порох.

- Батько спав на горищі у клуні. А вони вдерлися до хати рано-вранці.

- От воно що. Тоді показуйте дорогу.

Дівчата швидко відійшли від переляку і згодом цілу дорогу Петро слухав їхній веселий сміх. Марія часто кидала погляди на хлопця і той мало не падав із коня від цих загравань. Як тільки заїхали на хутір, де жили полонянки, ще здалеку почули голосіння. Біля однієї з хат, незважаючи на ранню годину, було повно народу. Дві менші з криком: «Таточку, ми тут!” - кинулись бігти до хати. Натовп ойкнув і розступився. Всі дивилися на дівчат так, наче ті повернулися з того світу. Назустріч дітям вийшов, хитаючись від слабості в тілі, високий сивий чоловік і обняв дочок.

- Доставили живих і здорових, — поклонився громаді козак Порох і зняв перед ними шапку. — А тепер вибачайте, мусимо їхати у своїх справах. Прощавайте, людоньки добрі!

- Хай вас Бог береже! - господиня нарешті теж ожила. - Зачекайте, я вам зараз на дорогу винесу харчів смачних.

- Оце вже зайве! - суворо сказав Порох. — Нічого мені хлопця розбещувати! Ми їдемо туди, де скоромне й розкіш — не в пошані. А от водички з колодязя в дорогу обов’язково наберемо. Петре, ану подивися, де в них тут колодязь.

Петро спішивсь і зайшов у двір.

- Ходімо, я покажу, - сміливо глянула йому в очі найстарша. - Мене Марією звати. А тебе?

- А я з дядьком їду на Січ, - знітився Петро. - Моїх братів теж татари забрали. Буду мститись.

- То як тебе звати, меснику?

- Петром кличуть.

- Я буду пам’ятати тебе все життя, - сказала Марія й опустила очі. - Будеш мені названим братом. Почекай!

Дівчина зникла у хаті. Петро набрав повні міхи води й швиденько подався з двору.

- Ми будемо за вас молитися! Спасибі за діточок моїх!

- Хай вам Бог помагає! - махали хустинками жінки і втирали сльози.

- Спасибі, людоньки, на доброму слові! — відказував на те Порох. — Гайда, Петре! Бо ми вже тут удосталь затрималися!

- Петре, тримай! - до коня підбігла Марія й тицьнула хлопцеві щось м’яке в руку. Той похапцем засунув подарунок за пазуху і вкрився густим рум’янцем.

- То, може, ну його к бісу, те козацтво? - весело примружився Порох. - Он яка красуня подарунки тиче…

- Який же ви, дядьку! - злиться Петро.

- А що? Може, поміняєш коня й люльку на дівку?

- Та нізащо в світі! - ще більше розпалюється Петро.

- Добре, добре, - примирливо каже дядько. — Бачу - вибрав козацтво раз і назавжди! Тоді в дорогу! Тепер до Січі вже недалеко!

Розділ ХV

- Ваша королівська величносте. Чигиринський сотник Богдан Хмельницький!

У розкішній кімнаті королівського палацу біля вікна самотньо стояв середнього віку красивий чоловік. Він, не повертаючи голови, сказав до слуги:

- Нехай заходить.

- Розпач і відчай не дають мені спокою, - літній чоловік шанобливо став на одне коліно перед Володиславом ІV.

- Прошу вас, сідайте, пане сотнику. Що трапилося?

Богдан за якусь мить упорався з хвилюванням.

- Не смію сидіти перед вашою величністю. Прошу захисту, й тільки ви - єдина моя надія. Майже два тижні я у Варшаві, але це були найтяжчі дні, котрі я провів у столиці королівства. Скрізь - відмова і глум над моїми скаргами.

- Дуже прошу, ближче до справи.

- Підстароста Чаплинський наїхав на мій хутір. Відібрав ставки, млини, сіножаті! А ще, окрім нанесеної шкоди, його гайдуки забили мого малого сина до смерті.

- Та це ж варварство!

- Чаплинський поклав око на хутір Суботів, який був подарований моєму батькові за вірне служіння Речі Посполитій і королівській короні. Він зазіхає на привілеї королівської милості! Я все своє життя намагався приносити користь Вашій величності і королівству польському. За що мені така немилість?

- У вашій відданості й хоробрості я не сумніваюся. Ви достойний лицар. Усе це, гадаю, робиться для того, аби посварити мене з козаками. Пам’ятаєте наші задумки збільшити козацьке військо?

- Авжеж. Барабаш і Караїмович одразу побігли до коронного гетьмана Потоцького й розповіли про зустріч із вами. Тоді й почався ґвалт шляхтичів. Вашу грамоту Барабаш тримає досі у себе й нікому її не показує.

- Так і не вдалося здійснити задумане, - король на хвильку замислився, а потім продовжив. - Я вам співчуваю всією душею, але допомогти нічим не можу. А які настрої на окраїні?

- Плаче народ, кругом утиски і свавілля. Та й безчинства магнатів і шляхти ганьблять і вашу королівську величність!

- Ганьблять! Та ще й як! Але що тут удієш? Мої руки зв’язані...

- Провчити б їх! - вигукнув Богдан у запалі.

- Думаєте, народ відгукнеться?

- Якщо зробити шляхту головним ворогом. А Вас, Ваша величносте, дуже люблять...

- Зробити шляхту головним ворогом? — король замислився. — Але вона, як ніколи, сильна нині.

- Якщо все зробити з розумом... Я знаю як.

- Вами зараз рухає почуття помсти. Я це розумію, — сказав король після деякої мовчанки. — А такі почуття — поганий порадник.

- Ваша величносте, помста — так! Будить мою кров! Але окрім помсти, я ще - щирий патріот свого краю. Більш ніж сорок років дивлюся на безлад і безрадість у благодатному земному раю. Досі кругом дикий степ і пустка. Від того серце кров’ю обливається. Невже ми не здатні там збудувати міста і села? Замість дикого степу має бути життя. Чи не примножить це могутність нашого королівства? — запально дивився на короля чигиринський сотник. — У нас одна біда на заваді! Свавілля і безчинства...

- Не гарячкуйте, пане Хмельницький. Тут потрібно все добре зважити...

Король знову замислився. Хмельницький очікувально дивився на Владислава ІV.

- Тепер щодо помочі вам. Мені самому шляхта не дає вільно дихати. Щоб я не задумав - усе роблять наперекір. Якщо б вам порадитися з канцлером Оссолінським.

- Вибачте, ваша величносте, за те що перебиваю і за відвертість. Я не довіряю канцлеру… Варто мені якусь таємницю повідати канцлеру, - завтра будуть знати всі у королівстві.

- Маєте рацію… Що ж, залишається одне, - король по-дружньому поклав руку на плече Хмельницькому. - Чому б вам не поборотися? Ви ж лицарі й умієте тримати у руках зброю. Спробуйте постояти за себе! А я не розділяю політику шляхти у вашому краї.

- Можете далі не говорити. Я все зрозумів. Мені до душі ваші поради. І можете знову покластися на мене в цьому. Як було не один раз. Я доведу, на що здатний! Ось побачите найближчим часом! Я вже знаю, як треба діяти!

- Думаєте, у вас щось вийде?

Король пильно придивлявся до чигиринського сотника.

- Вийде!

- Тоді пам’ятайте — це стосується тільки вашого краю. А про цю розмову - забудьте!

- Я вас прекрасно зрозумів. Про цю розмову жодна душа не буде знати. Окрім нас із вами. Навіть якщо мене будуть четвертувати. Мені повірять. За мною підуть. А потім — побачите, що буде!

- Тоді з Богом, пане сотнику!

Розділ ХVІ

Невільників, де були брати Петра, зігнали у три нескінченні шеренги, котрі тягнулися майже до замку бея Кафи. Охочих придбати живий товар теж було вдосталь. Між рядами ходили, прицмокуючи язиками татари, турки, - приглядалися до товару. Потім приступали до нескінченних переговорів із господарями ясиру. Невільничий ринок нагадував гамірливі ярмарки в Україні, тільки замість чобіт, сала, худобини, жіночих прикрас на продаж був виставлений живий товар. Продавець братів, довгий як жердина татарин, голосно кричав на весь ринок:

- Раби найновіші! Прості, не хитрі, не московські, а королівського народу, з-за Дніпра!

- Гарне, але мале! — обмацав Грицика товстий турок. — Годувати треба довго. Хіба що в гарем?

Іван хотів захистити меншого, рвонувся до турка, але отримав доброго нагая по спині.

- А цей піде на будівництво! — показав товстий своєму слузі на Івана. — Забирай!

Грицик кинувся до брата, але його тут же почали шмагати нагаєм і він упав, знепритомнівши від болю. Івана схопили два велетенських слуги під руки й потягли до колони чоловіків, відібраних на будівництво нового палацу бея Кафи. Через деякий час колону наздогнали озброєні вершники. Багато одягнений воїн, про це красномовно свідчила дорога металева кольчуга, дав знак рукою зупинитися. Згодом він спішивсь і пішов уздовж колони. На кого мовчки показував короткою шаблею, того виводили з колони. Серед тих, на кого вказав ординський воєначальник, був також Іван.

Розділ ХVІІ

- Давай на окраїні міста знайдемо гарну корчму та погомонимо, Тарасе! - пропонує Хмельницький, як тільки вони від’їхали від палацу короля.

- Що король? Утішив?

- Там і поговоримо, - загадково каже Хмельницький.

Довго вишукували харчевню, де можна було б спокійно поговорити. Нарешті трапилася невеличка та охайна, де було зовсім мало людей. Коли зайшли, Хмельницький ще довго придивлявся до присутніх, чи немає серед них якихось підозрілих або знайомих, зустріч із якими зараз була б зовсім недоречною.

- Що пани бажають? - біля них одразу з’явилася ставна жіночка у веселому квітчастому вбранні.

- Горілки й побільше закуски, - посміхнувся до неї Тарас. — Є підлива з хріном?

- А вам пане?

- А мені б телятини у сливовій підливі. І якусь птицю. А потім ще й у дорогу візьмемо, - додав Хмельницький.

- Як побажаєте, - жінка галантно вклонилась і хутко зникла виконувати замовлення відвідувачів. І не змусила себе довго чекати.

- Скоро ми будемо панувати у своєму краї! - прошепотів Хмельницький, коли жінка пішла.

- Он як? - недовірливо глянув на товариша Тарас. - І хто нам таке дозволить?

- Самі візьмемо. Без спросу!

- Це його величність так напоумив?

- Почекай! Не глузуй! Розмову з королем не переповідатиму. Не ображайся. Чим менше про це знатимуть…

- Знаю! Тим для всіх краще, - перебив Тарас. - Я зовсім не схожий на шпигуна барабашівського, а все ж цікаво знати.

- Скажу так, - розмова з королем обнадiйлива. Що головне? Ми повинні присмирити шляхту. I вигнати її геть з нашого краю. Взяти в свої руки булаву!

- Он ти куди! - навіть перестав їсти Тарас. - А забув, що казав Виговський? У Варшаві список буйних голів ще не скінчений.

- До дупи мені Виговський. Я що задумав, те й зроблю!

- Богдане, я вдячний тобі за прихисток, що ти надав мені після турецької неволі. Вдячний, що замінив сім’ю. Для мене твій Тиміш - що рідний син. Я та людина, що пам’ятає добро. Але мушу тобі сказати правду. Невтішну. Тільки не ображайся! Те, що ти задумав - безумство!

- Отже, ти вирішив - краще, коли твоя хата скраю?

- Я нічого не вирішив, - почав кип’ятитись Тарас.

- Тихіше, нас почують…

- Нічого я не вирішив. Я завжди був і буду з тобою. До кінця. Якщо це мені навіть коштуватиме життя. Але те, що ти говориш - не вкладається в моїй голові. Замалий мій мозок до таких масштабів. Вигнати шляхту! А які сили небесні тобі допоможуть? Хто з тобою? З ким це ти будеш робити? Де твоє військо?

- А ти по дорозі у Варшаву не помітив, як ремствує люд?

- Помітив. Як тільки ти почнеш щось затівати, одразу на тебе донесуть і тебе схоплять. Далі - як казав Виговський. Або на кіл, або четвертують!

- І про це треба пам’ятати, - загадково посміхнувся Богдан. — Що нам доля піднесе — один Всевишній про те знає.

- Ти, одначе, вийшов від короля зовсім іншою людиною! Я тебе не пізнаю, Богдане!

- Це так і є!

- Схаменися! - скептично дивиться на Хмельницького Тарас. - Люди перестали вірити, що шляхту можна осилити!

- Я знаю добре свій край. Так, більшість вдає себе за лінивців і гультіпак. І байдужих. А все чому? На біса їм пана робити ще багатшим? Що залишається? Жити одним днем! Та колись же потрібно зібратися з духом і сказати — досить! Скільки ж отак можна жити, людоньки! Вони почують, Тарасе! Вони чекають цього заклику!

- Щоб знову повторилися Кумейки! Щоб шляхта позабирала останні вольності? Чи варто починати заради цього, Богдане?

- Ми їх переможемо!

- Де твоє військо, Богдане?

- Заступник і Спаситель наш, Христос, чи мав військо? А світ перевернув! Розумієш, мені треба так до них заговорити, щоб повірили щиро. А тоді побачиш, що буде!

- Безумець, їй-богу безумець! - хитає головою Тарас.

- Буде два Богдани. Один буде мстити за сина, за хутір. Другий - за безневинних! За свавілля! За гріхи шляхти! Але не без користі!

- А користь яка?

- Край звільниться від ляха! Ось яка користь! А ще я хочу взяти булаву в свої руки! Міцно й надовго!

- Ну шляхта - зрозуміло… А взяти булаву? Чи пристане на таке король?

- Скажу тобі у відповідь так. Без шляхти ми швидше розбудуємо наш край, оживимо дикий степ. Це зміцнить королівство?

- Зміцнить.

- Отак я тобі дам відповідь стосовно короля.

- А булаву дасть?

Хмельницький хитро глянув на Тараса.

- Коли кашу заваримо — сам візьму! Ніхто й питати дозволу не буде!

- Тоді останнє запитання. Переможеш ти. Нехай! А куди подінеш нерівність? Так і залишиш поміж людей - пани й холопи. Куди ж цю біду подіти? У степу розвієш? Голота повірить тобі, піде за тобою ляха воювати. А потім вимагатиме ясир. Бо за справедливість боротися просто так швидко набридає... Як ти тоді вчиниш? Он за батьківське сини між собою не дійдуть згоди. А тут!

- Щиро кажу тобі - не знаю, що на це відповісти. Не в моїх силах змінити цю суть речей. Але замісити нове тісто і щось зліпити з цього - мені під силу! А там — хай як буде! Невдоволених було і буде завжди багато. Усім милий не будеш! Знаю. Але знаю й те, що настав мій час! Чим це тобі пояснити — не знаю!

Хмельницький мовчки смоктав люлечку. Затим знову обізвався до Тараса.

- Та зарано ще мені думати про устрій нашого краю. Якось воно буде. Але шляхту - геть звідси!

- Тихіше, Богдане! Нас почують.

- Твоя правда. Нам пора! А то вже горілка вдарила в голову, а так не годиться…

На виході з шинку до них підійшла якась жінка в лахмітті.

- Такі красиві пани! Давайте я вам поворожу?

- Не треба! - відмахнувся Тарас.

- Жаль! - сказала жінка.

Богдан тицьнув їй в руку злотий.

- Ти бережи свого останнього сина! - почув Богдан, коли вже сів на коня. - А те, що задумав, роби! Не бійся! Боже провидіння на твоєму боці!

Богдан розвернув коня і під’їхав впритул до жінки.

- Я не боюсь! А от чи буде везіння? Удача посміхнеться мені? Скажи!

- Удача - примхлива птиця. Йде до рук не кожному. Але якщо вона від тебе й відсахнеться - ти все одно будеш робити, що задумав. Іншого вибрати тобі не дано.

- Я їм покажу! - прошепотів Богдан. - Вони ще будуть тремтіти при слові Хмельницький!

- Тарасе! - звернувся згодом до товариша. - Додому приїдемо, щоб ти всім говорив - правди не знайшли, Богдан зовсім занепав духом! П’є! Усім без винятку кажи! Ми не повинні нікому довіряти. Інакше - провал. Одразу донесуть.

- Як скажеш.

- Підготовку почнемо в суворій таємниці. І тільки разом із перевіреними людьми.

- Кого в першу чергу закличемо?

- Старих козаків треба зібрати. Що з Наливайком, Павлюком та Остряницею панів та ляхів шарпали.

- Так. Згода! З ними найперше треба порадитись.

- Далі — треба грамоту короля у Барабаша виманити.

- А нащо? Вона вже не до діла.

- Є задумка.

- Тобі видніше. Богдане…

- Що?

- А не лячно?

- Лячно. Де правду діти. Але ж навіть мій малий син не побоявся постояти за себе. Малий, а підстарости й гайдуків не злякався. Як я можу після такого когось боятися?

Далі їхали мовчки.

- Невже й Тиміш старості не дочекається? - прошепотів Богдан.

- Ти щось казав? - перепитав Тарас.

- Та ні. То я так… сам до себе.

- А ти куди, Богдане? На Чигирин туди!

- За Марією. Спробую вмовити, нехай буде господинею в моєму домі! Набридло без жіночого тепла і ласки.

- Хіба тобі зараз до цього? — докоряє Тарас.

- До цього! Якраз до цього! — хитрувато дивиться на нього Богдан. — Коли жінку привезу з Варшави, що найперше вороги подумають?

- Різне подумають...— Тарас ніяк не може второпати, куди хилить Богдан.

- Нам потрібно приспати пильність ворогів, чи не так, козаче? Перехитрити їх! Треба, щоб повірили, що змирився Хмельницький. Завів жінку, діти підуть, гречкосієм стане... А нам тільки цього й треба. Докумекав?

- За твоєю думкою, Богдане, не вженешся...

- Однією тільки силою шляхту не візьмеш... — задумливо каже Хмельницький.

Розділ ХVІІІ

- Як це я забув на хуторі попросити дрібку солі. — бідкався дядько. - Та нічого, переживемо!

- Смачно! — Петро уплітав пшоняну кашу, зварену на воді і без солі за обидві щоки. — Добавка є?

- Є! Ти в цьому ділі справжній козак.

- Як це?

- Козаки, як малі діти. Дай мало — будуть задоволені. Дай багато - все з’їдять, нічого не залишать!

Мандрівники вечеряли на галявині під великою розлогою вербою.

- Оце вже, синку, й ти понюхав пороху, - старий козак після вечері запихкав своєю любимою люлечкою. - Думав, настане колись тут спокій, у нашому краї. Та де там!

- А можна, я сьогодні на варту?

- Не заснеш?

- Я вже відчув, що таке небезпека, - глянув на дядька Петро вже зовсім по-дорослому.

- Лячно було?

- Уже потім, згодом. Коли все минулось.

- Оце по-нашому! Без брехні! Так і має бути! А то інший, бувало, ходить і розказує — нічого не боюсь! Я такий сміливий! Аж гульк, після бою хвалько десь із кущів вилазить. Так… і таке буває.

- Хіба серед козаків є боягузи?

- А де їх немає, синку! Головне, швидко боягуза розпізнати, бо якщо уже в бою це побачиш — буде пізно. Та хіба тільки це?

- А що ще?

- Давай уже відпочивати.

- Ви мені й так нічого не розказуєте! - ображається небіж.

- За один раз усього не навчиш, не розкажеш. Поступово… Щоб ти знав, - найгірше, синку, не тоді, коли немає ладу між козаками. А коли отамани, ватажки наші гризуться між собою - ото вже справжня біда!

Порох помовчав, а тоді промовив, наче сам до себе:

- От славний Наливайко з Лободою - що ділили між собою? Ні в того влади не було, ні в того. Вороги насідають, а вони чубляться, чубляться… Скінчилося тим, що самі козаки Лободу й порішили. Думаєш, після цього об’єдналися? Де там! Бачиш, козаки Лободи не признали Наливайка отаманом. Вибрали собі іншого. Що тут казати? Ляхам це тільки на руку! Отак і думаєш інколи - наче вони, ляхи, таке спеціально підлаштували! Так ні ж ! Самі винні! Щось пороблено з людьми нашими — самі не відають, що часом творять! Ага... так скінчилось усе тим, що у Варшаві скарали на горло нашого славного Наливайка. А скільки народу полягло тоді! От де наша біда, синку! Немає, немає у нас справжнього ватажка. Щоб усіх геть міг об’єднати своєю сильною рукою! І не про себе дбав, а про людей! Про цей край, Богом забутий. Оце наше горе! Але тобі, Петре, ще рано цим голову забивати.

- Та розкажіть ще щось!

- Пригадую, якось наш Юрась юродивий кричав: «Він скоро прийде!» Може, й мав на увазі якогось нового ватажка? Так щось ніде не чути і не видно!

- А, може, ми ще не чули про нього?

- Може, й не чули... Ну, на сьогодні досить. Давай відпочивати! Один пістоль чи два візьмеш?

- Два!

Цього разу Порох, певне, проспав би світанок, якби не крик небожа, котрий розбудив старого. Той намагався збагнути, що діється. З-за дерева було видно лише Петра, котрий комусь віддавав суворі накази.

- Стій! Ану йди сюди. Повернися, кому кажу!

Порох запхнув за пояс пістолі, схопився на ноги й побіг до небожа. Біля сусідньої липи, де чатував Петро, старий побачив таку картину — хлопець націлив пістоля на якогось чоловіка, а той із піднятими руками щось йому пояснював і виправдовувався.

- Який ти козак! Біля чужих коней шастаєш! — дає йому штурхана хлопець.

- Мене послали дізнатися, чиї вони, хто тут засів, - виправдовувався полонений.

- Низовий? — суворо запитав Порох, оглянувши з ніг до голови незнайомця. — Бо на реєстрового не схожий. Чи, може, посполитий? Та й на гніздюка не схожий. Кажи правду, та не здумай дурити! Мене не проведеш.

- Ми тут поблизу їхали…

- Куди їхали?

- Пана одного провчити. Ми вільні козаки, отаман поміж нас Закусило.

- А де він?

- У засідці. А мене послав роздивитися — хто тут.

- Відпускай, Петре. Скажи своєму отаману, що тут Порох. Він знає такого.

Скоро на галявині з’явилися ще троє козаків. Найстарший невеликого зросту, але кремезний, із радісним криком кинувся обнімати старого козака.

- Почекаєте, поки каша димком підійде? — запитує Порох. — Пригощу!

- А скоромного немає? - хитро дивиться на старого козака Закусило.

- Це - до панів. Ми такого не їмо.

- А ми от до панів за цим і їдемо! Правда, хлопці? — регоче Закусило.

- Тебе ні літа не змінять, ні жара, ні холод! Усе панської їжі шукаєш!

- А особливо ласки білявих панянок! Я б їх щодня пробував!

- Чим багаті, тим і раді! — Порох поліз до мішка з харчами.

- Зайве! — зупинив його отаман. — Ми своє маємо. Давай люлечки запалимо, пригадаємо колишнє життя-буття. А це хто в тебе в джурах?

- Небіж.

- Меткий хлопець, - чухав потилицю козак, якого затримав Петро. — Не встиг я й оком моргнути, як він налетів на мене. Таких штурханів надавав…

- Якщо Завірюха попався, то твій джура добрим козаком буде. Віддаси до нас? Зробимо з нього справжнього гайдамаку. Нас удача любить. Ми - справжні козаки - із риби родом, од пугача плодом.

- Ви мене візьмете до себе? — радісно дивився на лицарів удачі хлопець. — Але, ж, - раптом спохватився він. — Як дядько скажуть.

- Ми у справах їдемо, — ухильно відповів Порох отаману. — Маємо одне родинне зобов’язання. Окрім нас — більше нікому виконати.

- Тоді, якщо так… Прощавайте! На коні, братове!

Петро довго дивився услід вершникам.

- Чом би нам до них не пристати? — цікавився з жалем хлопець. — Швидше б із татарвою поквитались!

- Аякже, синку! Поквитались би... Кого тільки не зустрінеш у дорозі! Татарина по виду пізнаєш, а харциза не так просто виявити. Усі тепер козаками стали. Нічого нам з ними робити, - сердито одказав дядько. — То не козаки, синку, то розбійники, харцизи. Славне ім’я козака паплюжать! Нам із ними не по дорозі.

- Розбійники?

- Так, хлопче. Якби ти проґавив уранці — не бачити нам своїх коней. Отакі справи! Щоб ти знав — справжній козак розбоєм не живе. За віру постояти чи панам хвоста підкрутити - це козацьке діло. Бусурмана наголо скарати. А грабунками займатись…

- Але ж вони до поміщика зібралися? Так йому й треба!

- Так то воно так. - Порох на хвильку замислився. — Як би це тобі пояснити… Пани заслуговують кари, звичайно, бо кожний із них не безгрішний. Але розбої чинити заради розбоїв — гріх. Я, коли молодий був та гарячий, теж так думав як ти. Сам мстився не одному шляхтичу. Але окрім помсти, є ще порядок, котрий запроваджений не нами, і не нам його у цьому світі змінювати. Та й чи можемо ми його змінити? Так повелося споконвіків, - багаті знущаються над нами — ми за це їх інколи шарпаємо, інколи вбиваємо. Але ж після цього не перевелися, не зникли ні багаті, ні бідні? Як були, так і є! Помститься, бувало, якийсь, то його зловлять і на палю. І що змінилось? А нічого! Інша справа - коли з’явилося наше славне запорозьке козацтво. Вибрали ми, приміром, кошового отамана, головного над нами. А по куренях - курінних отаманів. Тоді вже чиниться так - збирається отамання й вирішує: бути походу на бусурмана чи ні. Підемо шляхту провчити - чи ні. Отут усі повинні слухатись. Або треба такого-то панка провчити, або виступити проти польського війська, як це було за Наливайка чи Остряниці. За віру нашу православну постояти! Тоді ми - сила! Усі нас бояться. Бувало часто - чужинці до нас у гості. Ви, мовляв, панове-молодці, козаки-запорожці, вправні вояки. Чи не допомогли б ви нам у такому й такому ділі? То тут ми вирішуємо — йти чи не йти у похід! Оце, як на мене, і є порядок. А хто цей порядок розуміє й підтримує - той добрий козак. Зрозумів, синку?

- Так ви складно розказуєте... Що я добре затямив, так це те, що справжні козаки - на Січі.

- Саме це я й хотів сказати! Усе решта премудростей дійде до тебе згодом. Що через розум, а чогось життя навчить. А тепер поїхали. Оце буде останній редут, а там уже й Січ.

- Справжня Січ?

- Справжня!

- А нас приймуть?

- Там усіх приймають! - сміється Порох. - Хто православний та з чистими помислами. Се козак запорожець, - проказує далі жартівливо. - Ні об чім не тужить: як люлька є й тютюнець, то йому байдуже, він те тільки й знає - коли не п’є, так воші б’є, а все ж не гуляє!

- Та тепер ви мене зовсім заплутали, - бідкається на те Петро.

- Веселі та безтурботні люди — запорозькі козаки. От що! А будеш букою - на посміховисько тебе будуть весь час виставляти. На Січі проживає веселе й щире братство. Затямив?

- Ага, тепер зрозумів!

- Ну, тоді добре. Поїхали з Богом! Скоро побачу своїх побратимів!

Розділ ХІХ

Грицика через три дні викупили в багатий дім, до мурзи. Мав прислужувати одній із його дружин і за це, разом із іншими слугами, отримувати гарну їжу та теплу постіль. Гарно вбрана жінка наступного дня взяла його на прогулянку в красивий сад, куди вона вийшла у супроводі багатьох слуг. Для Грицика були незвичними дерева, що тут росли - хурма, персики, апельсини. Два величезні темношкірі чоловіки тримали над головою у господині велике кольорове опахало з павиного пір’я. Хлопець ніс слідом за нею легке крісло з лози, котре мав ставити одразу за її наказом. Про такий порядок розказав йому товмач і дав, про всяк випадок, підзатильника.

- Як тільки господиня поскаржиться на тебе — одразу на задньому дворі тебе чекатиме євнух із нагайкою!

- Сюди! — сказала вона чужою для Грицика мовою і показала місце під розлогим персиком, куди потрібно було поставити крісло.

Грицик миттю слухняно виконав забаганку господині.

Затим вона щось наказала слугам, і ті відійшли від неї, мовчки завмерли неподалік. Грицик хотів піти за ними, але її суворий окрик зупинив його.

- Підійди! — тихо сказала вона потім привітним голосом українською мовою.

- Ви… - ошелешено пролепетав Грицик.

- Мовчи і слухай! Я родом із Полісся. Така ж полонянка, як і ти. Але стала однією з дружин мурзи. На батьківщині я була Оксана. Мене тут кличуть Асан Сонце. За золотаве волосся нарекли таким другим іменем. Коли я тебе побачила — мало не розридалася. Ти схожий на мого брата. Його замордували…

Жінка на хвильку замовкла.

- Те, що чекає тебе тут… найкраще з усіх бід, що можуть чатувати на невільника. Інакше тобі б судилося згинути з голоду десь на будівництві чи у полі… Тут я буду тебе оберігати, доки зможу...

- Дякую вам…

- Не поспішай дякувати… Тут тебе скоро зроблять євнухом. До жінок невільник не має права навіть торкатися рукою… Запам’ятай це! Дотик невірного означає осквернення жінки. За це суворо карають!

- Що таке євнух?

- Ти не зможеш ніколи бути справжнім чоловіком. У тебе ніколи не буде дітей. Ти не зможеш любити жінку, як це роблять дорослі. Але ти матимеш змогу ситно їсти і спати у теплій оселі.

- Я втечу!

- Не роби дурниць! Уб’ють! Так зробили з моїм братом. Поки я маю безмежний вплив на мурзу, буду робити все, щоб тебе захищати. Запам’ятай, ти не маєш права розмовляти зі мною нашою рідною мовою, сам звертатися до мене з якимось проханням. Найкращий спосіб прижитися тут — мовчати, якщо навіть дуже хочеться щось сказати. Невільники, слуги, євнухи — всі слідкують тут один за одним й одразу ж доносять. Знай про це! Спробуй вивчити мову — так буде краще для тебе і для мене. Часом братиму тебе в місто — ти мені будеш багато в чому допомагати. Відкриюсь тобі - я рятую християн від смерті й переправляю їх на батьківщину…

- Не боїшся?

- Боюся… Бо коли дізнаються, за це мене засунуть у мішок зі зміями, міцно зав’яжуть і викинуть у море з вершини високої скелі. Я лише зовні потурчилася, в душі залишилася православною… Про це навіть не здогадується мій повелитель…

- А мене переправиш до додому?

- Тебе ні!

- Чому?

- На сьогодні досить розмов! Візьми крісло! - суворим голосом наказала жінка чужою мовою.

Розділ ХХ

Петро вже майже ціле літо, як на Січі. Дядько з побратимами пішов на пошуки небожів у бусурманський край, а хлопця залишив на виховання своїм бойовим друзякам. Опікуватися Петром визвався старий козак Мамалига. Хлопця тепер звали по-козацьки - Посіченком. Коли старі діди почали розпитувати Пороха, коли тільки ті прибули на Січ, що та як, дядько кивнув у бік небожа:

- Батьків його бусурмани посікли на капусту. У полі. Зненацька налетіли.

Старі козаки співчутливо загули.

- Скільки вони нам горя принесли, ці кляті бузувіри…

- Тут тобі, кажись, випаде нагода їм помститися!

- Будеш ти Посіченком! - вирішив найстарший, Затуливітер. - Підеш жити до Виркліївського куреня.

Так і вирішилася доля молодого козака.

Декілька днів хлопець із цікавістю розглядав усе навколо: дерев’яну січову церкву, гамірливий майдан, де товклися без діла козаки, торгові ряди, шинки, курені; розпитував старого Мамалигу про звичаї. Уникав п’янок, коли якийсь козак, загулявши, запрошував усіх підряд до шинку. Відмовлятися було небезпечно — уже знав, що за таке поб'ють і обізвуть скурвим сином. Такі вже тут були звичаї. Як тільки затівалася п'янка-гулянка, Петро ховався в степу, або йшов до річки, щоб не потрапити десь на очі хмільній ватазі. Йому не терпілося навчитися стріляти з пістоля, вправно володіти шаблею та іншими бойовими секретами козаків, що найперше пригодяться у сутичці з ворогом.

А тут така марна трата часу!

Увечері в курені різалися в карти - теж цього не любив. Одначе не пропускав кулачні бої - там гуляла відвага й сила. Голі по пояс силачі дубасили один одного по чім попало. Вони стояли в колі цікавих та зівак і мусили кулаками доводити кожний свою перевагу. Навколо свистіли та викрикували підбадьорливі слова на підтримку того чи іншого козака. Не так важлива була чиясь перемога, як сам спосіб якимось чином убити вільний час, якого тут було вдосталь.

На Січі влітку було мало козаків — більшість, якщо не було походів, розбридалася хто куди. Хто на промисел - саме час рибу ловити про запас, хто на мисливство, хто на пасіку чи до сиднюків у гості, побавитися скоромними харчами. Хтось вирушав у далеку дорогу - відвідати сім’ю.

Кому було ліньки кудись вирушати — залишалися на Січі. Куди не глянь — цілий день і часто цілий вечір то тут, то там вилежувалась інертна людність. Ці диваки, могли цілими днями лежати без діла у траві й гріти боки під сонцем, смалити люлечки та безперестанку точити ляси. Інші навпаки, - були непосидючі. Могли цілий день танцювати посеред майдану, вибиваючи куряву босими ногами. Інколи на січовому майдані з'являвся мандрівний кобзар. Тоді всі запорожці кидалися до нього - дізнаватися про цікаві новини, що трапились останнім часом у городах і хуторах вище порогів Дніпра.

Петро поспішав разом із усіма до святої людини, котра бродить по світах. Поцікавитися, чи не траплялося, бува, десь бачити його дядька, козака Пороха. Під спів кобзаря всі козаки завмирали, навіть, здавалося, переставали дихати. Ставали сумирними і, наче слухняні діти, час від часу то похитували головами, то зітхали чи посміхалися - в залежності від того, що повідував речитативом божий чоловік.

Кожного ранку Петро, як і всі козаки, просипався разом із сонцем, йшов до річки вмиватися, затим читав молитву і снідав із товариством , чим Бог послав. Затим із надією кожного разу підходив до Мамалиги, щоб той навчив його чи шаблею махати, чи з пістоля стріляти. Старий козак щоразу казав ствердно, але неодмінно тут таки після сніданку запалював люлечку і збирав біля себе охочих погомоніти.

- А що, Посіченку? - запримітивши ображений погляд Петра, запитував старий козак.

- Та ви ж обіцяли сьогодні, що підемо в степ! Там навчите шаблюкою махати. На коні всякі фігури…

- А й навчу! Ти от сядь, послухай, як ми минулого року на саму Кафу ходили!

- Послухай, хлопче, - радять інші. — Сідай до нас! Навчишся ще шаблюкою махати!

- Але ж обіцяли! - стоїть на своєму хлопець.

- Обіцяв! - погоджується Мамалига. — А коли обіцяв, то таки навчу! А тепер ось послухай! Виступили ми рано-вранці…

Петро мовчки сідав у коло і спочатку з цікавістю слухав теревені старого козака, а згодом уже нудився від тих розмов, оскільки розповідь кожного разу була про одне й те ж, тільки з різними інтонаціями й відтінками.

Трапилася нагода познайомитись із ровесниками з іншого куреня. Почали разом ходити у вибалок. Училися палити з пістоля по диких яблуках, які збирали на землі й виставляли за мішень зверху на лежалій колоді дерева.

- Ти вже нюхав справжнього пороху? - насмішкувато питав найвищий серед них, худорлявий, як жердина, хлопець, що прозивався Терен.

- Так, не дуже, - ніяковів Петро.

- Таки не нюхав, - глузливо дивився на Петра худорлявий колючим неприємним поглядом. Певне, за це його й прозвали Тереном. - Але стріляєш непогано. А я вже двічі в похід ходив. Такого наробив бусурманам! Їм ще довго буде гикатися!

Петрові пригадалось, як дядько застерігав його від таких хвальків.

- Він такий! - з гордістю поглядає на Терена товстенький, невисокого зросту хлопчина, котрого звали Смик. Товстун весь час щось потай діставав із-за пазухи й крадькома жував.

- А цей усе смик та смик! — запримітивши таке, давав йому підзатильника Терен. — Що ти вже там жуєш? Коли ж твій рот відпочиває? Навіть уві сні плямкає губами!

- Ага! — регоче товстий, не ображаючись на штурхани від Терена. - Мене й батько за це з дому вигнав, бо я там усе з’їдав. Не витримали, та й кажуть мені з матінкою: іди до харцизів і сам добувай собі їжу!

- А тебе на Січ занесло! - регоче Терен.

- Та ти ж знаєш, чого, - зітхає Смик.

- Знаю, знаю, - кривиться Терен.

Петрові не зовсім до душі ці два хлопці. Але ж ровесники і з ними веселіше.

- А хто вміє під водою довго сидіти? - знову зверхньо оглядає товариство Терен.

- Затамував подих та й сиди! - відповідає Смик.

- Аякже, - глузує з нього худорлявий. - Довго так усидиш. Ось дивіться.

Хлопець туго підв’язує сорочку очкуром і засипає собі піску за пазуху.

- Це, щоб не спливати. Замість грузила.

Потім бере очеретину, робить із неї трубочку й лізе у воду. Занурює тіло в горизонтальному положенні й над водою тільки очеретинка видніється. Йшов час, а Терен не виринав. Петро та Смик почали нервово ходити туди-сюди берегом і вже почали перемовлятись між собою, переживати - чи не втопився, бува. Аж тут усміхнена довготелеса фігура показується з води. Хлопці полегшено зітхнули.

- Ну, що? Бачили? Цього мене козаки навчили, коли в походи ходили. Буває, годинами так треба лежати. Щоб татари не помітили. Я ще й не таке можу! — хвалиться без міри Терен.

- То що, може, сьогодні ввечері по дівчатах підемо? — насмішкувато дивиться він на Петра.

- Хіба можна? — несміливо запитує той.

- Ми ж не на Січ їх приведемо. За таке голову відріжуть. Ми на коней і ввечері на хутір. А під ранок — назад.

- Поїсти дадуть смачненького! — мрійливо закрив очі Смик.

- Спитаюсь у Мамалиги! — не знає, що відповісти Петро.

- Еге! Тільки не це! — суворо застерігає Терен. — Я пожартував! Ніхто нікуди не їде!

Одначе Петро потім став помічати, що хлопці якісь мляві й нічого не хочуть — ні стріляти, ні вправлятися на конях. Більше того, шукали холодок і обидва одразу засинали. Дружно хропли, а Петро знову нудьгував, приглядаючи за кіньми.

Одного разу, коли вже вдосталь настрілялися, довготелесий присів у ярку під кущами і знаком наказав присісти хлопцям. Десь недалеко хтось ішов, наспівуючи веселу пісню. Згодом майже поруч непевною ходою прочвалав якийсь козак. Він був добре напідпитку. Терен подав знак рукою, щоб тихцем ішли за ним. Козак вийшов на галявину, довго крутився, чухаючи потилицю. Щось пригадував. Потім нарешті показав рукою на схід, попрямував до верби і почав копати шаблею під самим її окоренком. Через деякий час у нього в руках була шкіряна сумка, з якої на землю посипались монети. Козак позбирав монети, декілька засунув за пазуху, решту скарбу знову зарив під деревом і, наспівуючи та похитуючись, зник за кущами.

- Оце, братове, нам пощастило! - у Смика очиці забігали як у лихоманці. Він глипав то на Петра, то на свого друзяку. — Позичимо у сіромахи трошки грошей! Ковбаски в шинку купимо!

- А знаєш, що за таке буде? — глузливо каже Терен.

- Не дратуйся! Хто буде знати?- скиглить Смик. - Ти сам не проти поцупити ті грошики!

- Жити набридло? - єхидно запитує Терен.

- Так не викриють! - улесливо заглядає в очі хлопцям Смик. - Як викриють? Тут же нікого! Тільки ми! А козак п’яний, і нічого не пам’ятає - де він ті гроші подів! А в шинку таке сало копчене! А пастерма! А гуска з часником! Баранина з хріном! А то вже ця каша в печінках сидить!

- Питай Посіченка, - хитро примружився Терен. - Хай скаже свою думку, він, може, й не хоче твою баранину з хріном.

- Не хочу! - Петро осудливо дивився на своїх однолітків. - Мені не треба ваше копчене сало. Як це так, брати чуже?

- Ти чув, товстун? Не смій брати чуже! Не бачити тобі сала копченого!

Говорив до Смика, а своїм колючим поглядом свердлив Петра.

- Ніяк не наїсися! — Терен дав добрячого підзатильника товстунові.

- Та чого ви причепилися, - зітхає товстун. — Я ж пожартував!

- Дивись мені! Що про нас Петро подумає! — осудливо хитає головою Терен. — Пора вечеряти! Тебе, Смику, чекає каша, не дочекається!

- І охота тобі дражнитися! — скиглить товстун.

Розділ ХХІ

Біля садиби полковника Барабаша зупинився змилений кінь. Молодий козак мигцем скочив із коня й почав щосили вимогливо гамселити древком батога у великі ворота. На цей стукіт ніхто не відгукнувся. Козак довго й терпляче тупцював біля воріт, аж поки не відчинилася зі скрипом дубова хвіртка. Звідти виглянув невдоволений козак.

- Чого тобі?

- Мені до пана полковника! Терміново!

- Звідки і чий будеш?

- Передай — із Суботова! Син козака Сала!

- Жди.

Хвіртка знову зі скрипом зачинилася. Козак сів у траву поблизу воріт і дістав кресало, щоб запалити люлечку. Але вогню викресати не встиг. У хвіртці знову з’явився козак.

- Заходь!

Барабаш, роздягнений до пояса, поважно ходив подвір’ям і віддавав слугам накази. Молодий козак несміливо наблизився до полковника й шанобливо вклонився.

- Пане Барабаш! Я - син старого козака Сала! Ви обіцяли мене взяти до себе у слуги.

- Куди несеш мішок? — гримає Барабаш. — Я куди тобі сказав його скинути? На віз? А ти куди? От ледащо!

- Пане Барабаш! — знову звертається прибулий.

- Немає зараз потреби у слугах. Приходь пізніше!

- Я ще ось таке хотів сповістити, — козак перейшов на шепіт. — Може, це вам буде цікаво знати. Хмельницький невдоволений вами.

- Це я й без тебе знаю! — байдуже махнув рукою Барабаш.

- До повстання готується. Повсюди гінців розсилає. До нього вночі козаки звідусіль з’їжджаються.

- Звідки знаєш те, чого я не знаю?

- Так мій батько близький до Хмельницького. Він у нього в довірі. Що знає батько, те знаю я. Хмельницький у короля був. Про що говорили – невідомо.

Барабаш уважно подивився на хлопця.

- Гарно розказуєш, козаче. Був Хмельницький у Варшаві, так і що з того? А не підісланий ти часом? Не брешеш?

- Клянуся матінкою. Жінку привіз.

- Жінку? — враз оживився Барабаш. — ага, таки не брешеш! Хочеш мені послужити?

- Буду відданий, як собака! Ось побачите! Буду вірою й правдою. Тільки і ви ж... ну... щоб зробили мене слугою, як обіцяли.

- Подивимося... придивимось! Якщо будеш брехати — то знай, за брехню я караю на горло!

- У Суботові сходку збираються робити… у лісі.

- Сходку? Коли?

- Точно не знаю.

- Узнай! Петре! Відведи хлопця на кухню, нехай його погодують та пригостять оковитою!

- Я ж від батька ще багато дечого можу дізнатись!

- Усе! Усе, що будеш знати — негайно до мене! Зрозумів? А тепер іди!

- Знаємо, знаємо, що жінку привіз із Варшави! — бурчить собі під носа Барабаш. — Сходку в лісі? Ну, ну, Богдане! Подивимося, чия візьме!.. Іване! Петре! — суворо покликав полковник.

Два козаки тут же з’явилися перед ним.

- Завтра рано-вранці на Варшаву! З донесенням коронному гетьманові Потоцькому!

Розділ ХХІІ

Воєвода Кисіль влаштовував пишний банкет із нагоди закриття засідань сейму, куди отримав запрошення й Виговський. Слуга, який приніс запрошення, суворим тоном наголосив: «Воєвода переказував - бути обов’язково й без запізнення! Щоб мав разом із собою й дружину».

Писар дещо розгубився, подумки уявляючи велику кількість титулованого панства, але прекрасно розумів, що такі банкети - прямий шлях вибитись у люди. Окрім сенаторів, на такі банкети запорошують й амбасадорів, що перебували при королівському дворі. У військовому комісаріаті не заведеш такі знайомства. Дружина навідріз відмовилася від запрошення.

- Там таке убранство в панянок, що тобі тільки сором буде за свою дружину.

- Я не маю права не послухатися воєводи!

- А я не хочу бути там посміховиськом! — стояла на своєму дружина.

- Ти не хочеш гарного майбутнього нашим дітям! — використав свій останній аргумент Виговський.

- Гарне майбутнє дітей — це коли вони не цураються свого стану! Своєї рідної мови!

- А я, значить, — не в свої ворота?

- Ношу треба брати по собі! Не буду я там розмовляти їхньою мовою! У мене погано виходить. Почують, засміють... Ти хочеш, щоб за це тебе ще й зі служби вигнали?

- От клята жінка! Убранство їй подавай! А мову вчити не хоче! І так на мене через це дехто косо дивиться!

- У Варшаві повно гарних панянок! Вибирай, яку хочеш!

Що на це скажеш? Який може бути лад у королівстві, коли он в сім’ї, хто в ліс, хто по дрова. Виговський спересердя грюкнув дверима, перехопив у слуги ремінець уздечки і хвацько скочив у сідло.

При в’їзді у маєток Киселя було повно гостей. Слуги метушилися, ледве встигали забирати коней і відводити у стайню. Прямо при вході до першої зали була збудована театральна сцена, де музики грали тиху мелодію. Іван на мить завмер від голосу ніжної скрипки, але його одразу запримітив господар.

- Ходімо, покажу, де сядеш, Іване! - владним голосом сказав воєвода. - Ти один? А дружину чому не взяв?

- Вона губиться від таких прийомів, - ніяково пояснив Виговський. — Відмовилася навідріз.

- Даремно! Нехай би звикала! Одначе, пізнаю нашу руську вдачу - мовляв, ми люди маленькі. Нам не гоже. Такі були відмовки?

- Майже такі, - погоджується Виговський. — Інша була тональність!

- Ага! — сміється Кисіль. — Пізнаю рідну жіночу стихію! У тебе жіночка з перцем!

- Є така особливість! Як упреться в своє — конем не об’їдеш!

Сенатор був у доброму настрої й безперестанку реготав.

- За що така увага до мене? - не втримався від цікавості писар. - Здається, ви вчили мене завжди відверто висловлювати свою думку. То я й висловлюю.

- Авжеж, авжеж, Іване. Наука йде тобі на користь! - тішиться Кисіль. - Поговоримо про це пізніше, коли випаде вільна хвилина.

Вони зайшли до другої зали, де їх зустрічали чотири шляхтичі. Двоє тримали миску та дзбанок для миття рук. Інші двоє тримали довгий рушник, яким гості тут же витирали руки.

- Правду кажучи, я теж почуваюся не зовсім упевнено, - зізнався Виговський. - Тут таке панство.

- До першої чарки, а там побачиш, які всі стануть рідні та люб’язні. Головне - ніякому шляхтичу не наговори грубощів. Бо тоді клопоту не обберешся. Ти сідай, де до вподоби, а я піду зустрічати гостей.

Виговський примостився на край лавки в кутку зали. Напроти сиділи німецькі амбасадори і про щось стиха перешіптувалися. Поруч, певне, їхні поважні дами у пишному вбранні. Праворуч від Виговського сидів товстий шляхтич і крутив навсібіч головою.

- Німецьку розумієш? - звернувся до Івана.

- Розумію…

- Будеш товмачем, коли он ті щось питатимуть, - показав шляхтич на німців. — Бо мені, уродзоному, лицем у грязюку не личить! Та скоро вони щось подадуть? Сил немає терпіти!

Нарешті гості розсілися за столами і до діла приступили шляхтичі-краячі, котрі мали за обов’язок подавати страви на стіл. За мить тут тобі з’явилися приправи з шафраном, підливи з вишневим соком, сливовим соком, із вареною та смаженою цибулею. Іван запримітив улюблену приправу з хріну і в нього одразу пропала сором’язливість - гору взяло почуття голоду і бажання спробувати все, що подавали. У кожній окремій страві спокусливо виглядали величезні кусні м’яса, котрі гості розкладали тут же на тарілки, виходячи з того, яка страва більше кому до смаку. Окрім цього, ще принесли печеню - воловину, баранину, телятину, курей засмажених у спеціях, куріпок, вальдшнепів та ще багато всякої птиці. Іван ледве встигав з’їдати накладене в полумисок, як тут же шляхтич-краяч накладав ще й квашену капусту з куском соленого сала. Виговський крадькома подивився на сусідів. Кремезний панич, що сидів по праву руку, невтомно працював щелепами. При цьому гучно плямкав від задоволення й час від часу шарпав за полу шляхтича- краяча, мовчки показуючи на полумисок, мовляв, давай добавки. Іван намагався не відставати, але відчував, що шлунок уже наповнений. Аж тут з’явився сам господар.

- Пане Кисіль! Уже скоро черево лопне! - тихо поскаржився Іван.

- Їж і мовчи! - наказав воєвода.

- А там, у кутку, слуги доїдають те, що зі стола залишилося, - пошепки ділиться Іван.

- Не переймайся. Звична справа! - сміється Кисіль. - Ще й не таке побачиш! Коли всі будуть добре напідпитку, тут не зрозумієш, хто слуга, а хто пан! Маю вільну хвилинку. Давай відійдемо. І скажу тобі таке, - він хвильку помовчав. - Старію я вже, Іване.

Кисіль помітив, як після цих слів Виговський запитально подивився на нього, тому весело засміявся.

- На здоров’я ще не скаржусь! - уточнив воєвода. - Ні! Душа болить за наш край! Не дає спокою одне — не зміг зробити все можливе для руської вітчизни. Отож, вірний помічник потрібний. Я вибрав тебе! Потоцькі з Калиновськими та Оссолінським не наведуть там лад. Он скільки часу вже минуло! Та все дарма! Наш край для них чужий. І віра різна. Непримиримість таку ніколи не подолати. Тому потрібно самим нам навести лад у нашому краї. Нас із тобою більше будуть слухати, Іване! - зашептав Кисіль. - Пам’ятаю, ти назвав мене сміливою людиною. Так, я такий! А ти молодий, розумний, роду славного! Багато дечого я тебе навчу. Але ось що головне: коли треба буде, зможеш піти наперекір цим панам? - обвів рукою залу для гостей сенатор. - Не побоїшся?

- Так несподівано, - зам’явся Виговський. — Для цього треба мати вагу серед панства.

- Коли мене будеш слухати — матимеш! Розумію, справа не проста. Але того варта! Бо коли вигорить - будеш великим паном! Воєводою знатним, сенатором, як я! І діти твої посядуть достойні місця у Речі Посполитій. Я вибрав тебе, Іване!

- Дякую вам. Але у нас сильні противники.

- Хто це? - насмішкувато запитав Кисіль.

- Ті ж Потоцькі, Калиновські, Вишневецький.

- Вишневецький - так! Сильна фігура. Щодо решти - так, виконавці. Повір мені, я їх добре знаю. Нам треба шукати союзників, однодумців, і щоб були православні. Зрозумів? Обережно підбирай. Шукати вірних людей не просто.

- Так продадуть же одразу!

- Прямоти в тебе поки що забагато! Інколи й схитрувати потрібно… Езопову мову застосувати… Інакше — довго не протримаєшся, це правда. Я тебе навчу цього мистецтва згодом.

- А голота, холопи? Як із ними бути? Там теж можна знайти союзників.

- Розумно мислиш! Молодець! З нею загравати потрібно, підгодовувати, до сильної руки привчати, - тоді можна і приборкати звіра. Приручати слід тих, хто схильний до хліборобства, а не до зброї! Ото наша золота верства!

- Та вони теж собі на умі! Як той грозовий дощ: не розгледиш, де й взявся - застає зненацька.

- Нам що? З голотою дітей хрестити!

- Чув я, що Хмельницький щось затіває знову.

- Він не наш спільник. Він хоче шаблюкою, а ми словом, як Ісус, наш Спаситель. Скоро ми його поставимо у стійло! Настає зима, куди йому воювати? Де його військо? Заарештуємо і повісимо у Варшаві. Про Хмельницького забудь, Іване! А чернь із панами мирити - це моя улюблена справа! - засміявся єхидно Кисіль.

- І що ж далі? Для чого це все? - обережно цікавиться Виговський.

- Скажу пізніше. Не сьогодні. Май на увазі - наша розмова має вмерти між нами.

- Мовчатиму, даю слово честі! І дякую за довіру.

- Справа, яку я задумав - тонка й довготривала. Покінчити із свавіллям у нашому краї - не просто. Але там потрібно наводити порядок! Душа болить, що такий край і така пустка! Голота в потемках блукає! Її ведеш на світлу дорогу, а вона брикається. Так і блукає манівцями. Ми з тобою не одні у цьому намірі, зрозумів? З нами є ще дехто! — загадково посміхнувся воєвода й тицьнув великим пальцем у стелю.

- Зрозумів, пане сенаторе! - Виговський віддано подивився на свого покровителя.

- А тепер їж, гуляй і веселися! - Кисіль витер хустиною піт із чола й молодецькою ходою подався до інших гостей. Виговський повернувсь у свій закуток.

- Що вони там говорять? — безцеремонно шарпнув за рукав Івана шляхтич, що сидів поруч, показуючи на німецьких амбасадорів. — Щось погане про нас?

- Ні, — стримано відповів Виговський.

- Хай тільки спробують! А жінки в них так собі! А про що вони говорять?

- Хвалять нашу їжу.

- О, це безумовно! — шляхтич задоволено заплямкав губами.

Між тим у залі ставало все веселіше, бо після пива пішли у вжиток міцні напої. Іван скуштував білого угорського вина й відчув різницю між ним і рідною оковитою. Вино розв’язало язики, гості почали перекрикувати один одного та дозволяти собі всілякі вольності. Два кремезні пани почали цілуватися та вигукувати здравниці на честь господаря. Слуги перестали виконувати свої обов’язки й тихцем брали зі стола спокусливі кусні м’яса, відходили у якийсь куток і не дуже ховаючись, жадібно все те поїдали. Прицмокуючи, запивали дорогим угорським вином. Інші двоє шляхтичів не могли утриматися від спокуси, щоб із якоїсь причини не надавати штурханів один одному. До них одразу кинулися шляхтичі-краячі, розтягнули дебоширів у різні кінці зали.

- А ти хто? — раптом підозріло подивився сусід-шляхтич на Івана.

Виговський зрозумів, що настав той момент, про який попереджав воєвода.

- Такий собі шляхтич... — спробував жартами відбутись Іван. - Маю деякі спільні справи з паном сенатором.

- Щось я тебе раніше ніколи тут не бачив.

- Я з Риму щойно приїхав. Там довгий час проживав.

- Матка боска! — з повагою подивився на Івана шляхтич. — А папу римського бачив?

- Як оце вас!

- Овва! Так ви куди? Зачекайте! Розкажіть про папу римського!

- Я звільнюся від зайвої рідини і прийду…

- Так, так, ідіть!.. - погодився шляхтич. — Та швидше повертайтеся!

Таким чином Виговському вдалося завбачливо покинув банкет, що тільки починав набирати оберти.

- Від гріха подалі! — сказав Іван сам до себе, сідаючи на коня. — Треба бути обережним, як учить сенатор.

Розділ ХХІІІ

У лісі під Суботовим на невеликій галявині тихцем збиралися люди. Зимове сонце ховалося рано. Починало сутеніти, але ще було видно зосереджені обличчя козаків, котрі стояли навколо Хмельницького й Тараса. Це, здебільшого, були сиві діди, які пам’ятали Сагайдачного, Трясила, Скидана, Наливайка, Лободу, Павлюка та багатьох інших непокірних синів цього приреченого краю. За дідами другий ряд складали молодші, але ті, що вже добре нюхнули пороху в різних походах, багато хто - разом із Богданом Хмельницьким. Тут же між ними стояв і син Богдана Тиміш.

- Спасибі, що відгукнулися, приїхали, не боячись ворогів і далекої дороги. Бачите, не у двір, не в садибу до себе покликав, - тихо почав Хмельницький.

- Знаємо твою біду, Богдане, - почулися звідусіль співчутливі голоси.

- Не про це я хочу з вами зараз поговорити, браття! Хоч особиста біда й пече мої груди. Хочу радитися з вами та почути відповідь - правильно я намислив, чи ні! Але зайві вуха, підозрілі очі можуть зашкодити нашій справі! Тому запросив вас сюди.

- Ми все правильно зрозуміли! Кажи, Богдане!

- Я дожив до свого віку чесно, відкрито й усі ви про це, слава Богу, знаєте! — Хмельницький якусь мить вдивлявсь у присутніх. - Власні слова і обіцянки я завжди закріпляв справами! Ви це теж знаєте! Якщо вже щось надумав - завжди виконував! І сьогодні от я стою перед вами з однією думкою, бачить Бог, щирий у помислах своїх, з одним бажанням - зробити вільною нашу землю! Настав для цього час — я це відчуваю і душею, і тілом! Звільнитися від шляхти, котра міцно вп’ялася в наше спільне тіло кривавими пазурами і не відпускає. Я покликав сюди найвідданіших і найсміливіших поборників нашої православної віри й нашого знедоленого краю, щоб запитати: чи згодні ви зі мною, чи ні? Як ви скажете, так і буду чинити!

На галявині запанувала тиша.

- Дозволь, Богдане! - визвався відповісти старий козак Люлька. — Боронити наш край — на таке нас умовляти не треба. Але от як ми зможемо тепер це зробити? Поляки сильні, як ніколи. Скрізь у містах їхні війська. Де не повернися — жовніри! Усюди так і винюхують! Слідкують за кожним нашим порухом. Негідників серед нас розвелося багато. Тільки щось сказав не так, чи замислив — уже донесли на тебе кому треба! А тут така справа… Людей, приміром, зібрати можемо. А де, скажіть, узяти зброю?

- Одним бажанням перемоги не здобудеш, - загули козаки.

- То що? По хатах? — почав злитися Тарас. — Хай пани з вас три шкури деруть? Осип, рогове, очкове, сухомельщину, жолудяне, ставщину, десятину! Вам мало? А захочуть — відберуть останнє!

- Ти, Тарасе, не кип’ятися! — застеріг Люлька. — Так справи не вирішуються.

- Панове! — знову розважливо почав Богдан. — Про те, що ви кажете, я й сам знаю! Допомоги нам чекати не доводиться ні від кого. Хто з сусідів відгукнеться? Приміром, московіти однієї з нами віри. Ми ж із ними однаково православні. Вийшли з однієї колиски — праматері Київської Русі. Але просити допомоги у них зараз марно. Московське князівство знесилене війною з поляками. Турки їх шарпають. Смути у містах. У них там нині й своїх клопотів вистачає. Залишаються нашими союзниками татари. Та біда - вони підступні й ненадійні. Так і гляди за ними, аби чогось не нашкодили!

- Богдане! — обізвався ще один старий козак на прізвисько Сало. — Я ось так думаю. Московіти довго будуть запрягати. А нам потрібно швидко рушати! Ось, приміром, колись Байда-Вишневецький, славної пам’яті наш отаман, хотів із Іванком Грозним надовго засоюзничати. І що? Нічого з того доброго не вийшло. Проти татар — давайте. Проти поляків — ні! Татарина воюй, поляка не смій чіпати! То, виходить, Москва нам не дуже великий товариш. От і вся дружба! А нам і ті, і ті дошкуляють! Московіти обережні дуже у цих справах. Мають усе зважити, довго бороди чухати. А от татари — легкі на підйом. Їм тільки вигоду покажи, вкажи на здобич — уже вони твої союзники. Уже вони тут, як тут! Та й із поляками воювати їм у звичку. Знайомий противник!

- Значить, татари? — запитально оглянув спільників Богдан.

- Якщо у нас іншого виходу немає! — загули козаки.

- Чом би й ні!

- Якби їх тільки переконати!

- Можуть теж носом крутити!

- Є в мене одна задумка, як їх схилити на нашу сторону! — загадково сказав Богдан. — Окрім того, є відомості з-за порогів, що кримський хан невдоволений поляками. Перестали платити. Я спробую з ним домовитись. А далі будемо вирішувати, як діяти. І про нашу зустріч, звичайно, тільки своїм переповідайте, перевіреним людям. Бо ще рано будити звіра! Згодні зі мною?

- Згода, Богдане! — охоче відгукуються козаки.

- А вас усіх запрошую завтра до себе. Сина буду хрестити. Нехай думають вороги наші, що ми змирились. Оковиту п’ємо й ні про що не думаємо! Тепер давайте розходитися...

Сідаючи на коня, Богдан тихо покликав сина.

- Тимоше, завтра рано скачи в Черкаси до Барабаша. Передай йому, що Хмельницький хоче бачити його кумом. Дочекайся, поки він одягнеться й рушайте до нас! Без нього не приїжджай!

- До Барабаша? — витріщився Тиміш. — Ти що, батьку!

- До Івана Барабаша, - тихо, але твердо сказав Хмельницький. — Так треба, синку!

Назавтра у Хмельницького у дворі музики вже грали веселої. Ошатно одягнені гості чекали приїзду батюшки та стиха між собою гомоніли. По подвір’ю бігали заклопотані слуги — готували святкові столи. Богдан вийшов із хати й по черзі ручкався зі всіма запрошеними та вислуховував поздоровлення. Посеред двору здіймали куряву козаки-танцюристи, високо закидаючи догори ноги в широких шароварах.

Посеред двору стояла - руки в боки - Мотронівна й керувала слугами, що накривали стіл.

- Хріну побільше виставляйте! — наказувала вона дівчатам-служкам. Побачивши Богдана, насупилась і відвернулась.

- Що знову не так, Мотронівно! — сердиться Богдан.

- Усе не так!

- У мене син народився. Ти не рада?

- Рада!

- Чого невдоволена і спиною повертаєшся?

- Марія мені твоя не подобається.

- Це вже я чув.

- Не принесе вона тобі щастя!

- Уже принесла! Он якого сина народила!

- Це ще квіточки! Ягідки будуть потім! І Тиміш нею невдоволений, щоб ти знав!

- Тиміш? — здивовано вигукнув Хмельницький.

- Він твою Марію терпіти не може!

Хмельницький розгублено розводить руками. У цей час слуги відкривають ворота і на змиленому коні влітає у двір Тимофій.

- Батьку! Привіз я тобі Барабаша!

- От і добре, синку! — загадково посміхається Хмельницький. — Іване! Годі пити! Тобі ще в церкву! — суворо звертається потім до якогось слуги.

- Богдане! Та ти ж мене знаєш! Усе буде в порядку! - відмахується той.

- Знаю, знаю, - невдоволено бурчить господар.- А ось і пан Барабаш. Вітаю вас сердечно!

Богдан тричі поцілувався з черкаським полковником.

- То що, готові до кумівства?

- А чом би й ні? — посміхається Барабаш.

- Тоді - до церкви!

До Богдана підійшов стурбований Тиміш і взяв його за руку.

- Відійдімо осторонь, батьку… Козаки, навіть ті, що старіші, - Сало, Люлька, дуже збурені, що кумом буде Барабаш. Коли буде наступна сходка, вони за це суворо з тебе спитають… Черкаський полковник не годиться для нашого діла. Вони так вважають.

- Попроси, нехай потерплять до вечора. Скажи, Богдан знає, що робить! Не збираюсь я Барабаша робити нашим спільником, прийде час і все стане зрозуміло, - пошепки відповів Богдан.

- Веселіться люди! - крикнув згодом до гостей. - Танцюйте, співайте, а ми скоро будемо! Поклич Тараса, синку! Хутко!

- Що задумав, Богдане? — Тарас хитро подивився на Хмельницького.

- Як тільки повернемось із церкви, займешся Барабашем. Твоє завдання — добре його напоїти! Отією особливою оковитою, від якої навіть у носі крутить!

- Буде зроблено!

- Ну, тоді ми поїхали!

- З Богом! — широко відкрив ворота Тарас.

- Чув, що ти, Богдане, до Варшави їздив? Щось виїздив? — запитав Барабаш, коли вже їхали до церкви.

- А нічого! — байдуже махнув рукою Хмельницький. — Документа на маєток немає, суди відмовляють розглядати скарги. Пани Потоцькі, Калиновські та Вишневецькі мене не дуже люблять. Що від них чекати? Пан Кисіль, наш православний сенатор, не мав бажання навіть зустрітись. То я й змирився… Видно, така моя доля!

- Начебто й до короля ходив, - скоса глянув на сотника Барабаш.

- Тепле слово почув. Не більше, - сухо відповів Хмельницький. — Тільки час даремно потратив.

- Ану, швидше! — пришпорив коня Хмельницький. — Помахайте батогами, хлопці! Давайте коней на дрібну рись!

- Можна й галопом? — питають весело слуги.

- А чого ж! Хай усі бачать, що мого сина веземо хрестити! Щоб дзвіночки на збруї лунали аж за версту! Затягнімо веселої!

Церква зустріла поважну процесію радісними дзвонами. Біля воріт стояли козаки, міщани, літні люди і радо вітали Хмельницького з народженням сина.

Богдан по-молодецьки зіскочив із коня й низько поклонився прихожанам, а потім попрямував до церкви. За ним пішла решта прибулих. Після обряду хрещення, коли повернулися до садиби, почалася весела гулянка. На подвір’ї, не зважаючи на холодну погоду, були розставлені столи, щедро заставлені їжею та напоями. За парканом юрмилися зіваки, спостерігали за гостями, мов за театральним дійством і голосно коментували все, що відбувалось у дворі.

- Гарні столи! — схвально кивали головами бабусі. — Їжі вдосталь. Таке буде й життя в хрещеного! Як назвали?

- Юрасем!

- Гарне ім’я!

- Он скільки випивки! — в свою чергу тикали ковіньками діди на повні сулії.

— Може, й нам щось перепаде.

- Аякже! Про тебе тільки й думають! Тут таке панство понаїхало! Сам черкаський полковник Барабаш!

- Сам Барабаш?

- Сам, власною персоною! То знатний чоловік! Кажуть, він за кума буде!

- А таки він хрестив новонародженого!

Для кума Барабаша відвели світлицю. Тут були тільки звані гості та Тарас, котрий усе підливав та й підливав черкаському полковнику.

- Хай буде здоровий хрещеник! — Барабаш по-молодецьки випивав кварту, а потім довго кривився й замруживши очі, віддихувався. — Ну й оковита у вас, куме!

- Така тільки для вас! — весело реготав Хмельницький.

- Мене все одно не звалить! — каже кволим язиком полковник.

Розмови за столом майже не вийшло, бо через деякий час Барабаш уже клював носом у полумисок.

- Слабий став Барабаш! - розчаровано розводили руками козаки.

- Нам цього й треба! - посміхнувся Богдан. - Браття-козаки! А чи не краще нам дати перепочити славному полковнику? Хай відіспиться!

Хмельницький знаками попросив усіх вийти і скоро в світлиці не стало нікого, окрім Тараса.

- Обережно витягуй хустину з кишені, знімай перстень! — тихо наказав Богдан.

П’яний щось пробурчав нерозбірливе й заплямкав губами.

- Тепер давай його в ліжко. Ось що! Візьми ще й шапку! Гони коня в Черкаси. Покажи все це жінці. Скажи, мовляв, кляті козаки завелися щодо грамоти. Якщо не привезу та не покажу її, то голота порубає полковника на шматки.

- Зроблю, як кажеш, Богдане!

- Що це ви робите? — хрестилася з переляку Марія. Вона зайшла до кімнати й мовчки спостерігала за чоловіками.

- Так треба, - обійняв дружину Богдан.

- Мені страшно. Я хочу спокою й жіночого щастя… Від того, що ти задумав віє страхом і стає моторошно. Хіба таке ти мені обіцяв, коли умовляв стати коханою дружиною? Ти про дитину думаєш?

Тарас розгублено дивився на Богдана. Але той розважливо сказав, дивлячись Марії в очі:

- Страх непроханий гість у нашому житті. Я все роблю, щоб його стало менше. Може, інколи незграбно, й не по-лицарськи — але, що вдієш, коли не має вибору.

- Він же тепер твій кум! Як так можна?

- Ти мислиш по-жіночому. А тут чоловічі справи. Іди до сина. Ти там потрібніша. А ми тут розберемося, що та як!

- Не чекай від мене жіночої ласки!

- Отакої! — зітхає Хмельницький.

Він хвилину помовчав, а тоді додав:

- Маріє, я вже не належу собі! Далі мене веде Боже провидіння! І нічого тут уже не вдієш…

Жінка нічого не відповіла й, грюкнувши дверима, вийшла з кімнати.

- Марія в тебе не ангел! Правду мовить Мотронівна! — співчутливо каже Тарас. — Куди й поділася та лагідна кралечка, котру ми вперше зустріли у Варшаві.

- І ти туди ж! — злиться Хмельницький. — Мотронівна, Тиміш… Якщо не зможу жінку втримати в уздечці, як можна очолити військо?

- Це різні речі, Богдане!

- Ось що! Лети мерщій у Черкаси! І без королівської грамоти не повертайся!

Під вечір Барабаш прийшов до тями. Він деякий час водив очима по кімнаті, аж поки не вкумекав, де він. Потер рукою очі, раптом помітив, що на руці немає золотого персня. Поліз до кишені витерти спітніле чоло — немає вишитої хустинки.

- Що це, в біса, значить? — прошепотів Барабаш.

Поволеньки піднявся й почав ходити по кімнаті, стогнучи від головного болю. У цей час у ворота влетів на змиленому коні Тарас. Затим до кімнати, де мучився черкаський полковник, зайшов усміхнений Хмельницький.

- Як почуваєтеся, куме?

- Де мій золотий перстень? — насупився Барабаш. - Була у мене ще вишита шовкова хустина.

- А ось ! — Богдан тицьнув перстень і хустину полковнику у долоню.

- Що ти затіяв, навіжений? — видавив із себе Барабаш. — Як мені не хотілося до тебе їхати! Так і знав, щось буде!

- Так нічого такого й не сталося, весело потряс Хмельницький перед носом у Барабаша королівською грамотою.

- Ой, Хмелю, Хмелю, таке ти, бачу, задумав! Таке закрутив, що хай Бог милує! Схаменися, поки не пізно!

- Що я закрутив? — із цікавістю примружився Богдан.

- Якби я тебе добре не знав… Хочеш підняти повстання - от що! Думаєш, утаїш шило в мішку? Вже про це скрізь тільки й чути!

- Он як! Тоді от що, куме, я б вас попросив, із доброї дружби. Те, що ви донесете на мене — сумніву немає. Про це й просити не буду! Єдине хотів би попередити — прошу, не стійте у мене на дорозі!

Хмельницький кинув погляд на Барабаша, від якого тому стало моторошно.

- Хотів тебе по-дружньому, тепер уже як родича, напоумити, Богдане. Та бачу, що даремно!

- Тарасе, проведи гостя до воріт! Прощавайте, куме!

- Краще б я був сьогодні на полювання поїхав! А так сам попався у капкан до звіра!

Розділ ХХІV

Петро повертався звичною стежкою з вранішнього купання. Перейняв звичку у деяких козаків обливатися холодною водою за всякої погоди — чи то дощ, чи сніг. Мамалига нарешті поклявся своїм оселедцем, що сьогодні покаже джурі різні прийоми з шаблею та фігури на коні. Особливо ті, котрі найкраще підходять у ближньому бою та під час несподіваних наскоків ворога.

Петро поспішав до куреня, радісно насвистуючи, - нарешті він почне вивчати бойові прийоми і стане справжнім козаком. Раптом на стежці об щось боляче спіткнувся босими ногами. На землі лежав красивий пістоль, рукоятка якого виблискувала на сонці й була майстерно вигравірувана красивими візерунками.

Петро підняв знахідку й оглянувся навкруги — може, хтось розшукує зброю. Поблизу не було нікого. Так далеко купатися ходив тільки він. Хлопець засунув пістоль за пояс і пішов до куреня снідати.

- Ого! - вигукнув Мамалига. - Де це ти такого придбав? Ану, покажи! - одразу запримітив пістоль старий козак.

- Знайшов на стежці, коли з купання повертався, - безтурботно відповів Петро.

- Це гарна зброя, турецької роботи, - покрутив у руках пістоль Мамалига. - От і постріляємо з нього сьогодні. А ти нікого не напитував? Може, хтось загубив? Знаєш, які вони, ці п’яні козаки. Загублять щось, а тоді чешуть там, де й не свербіло.

- Нікого не напитував.

- А таки треба було б. У нашому курені такого ні в кого не було. Точно знаю. Ну, носи за поясом, згодиться.

Старий Мамалига виявився вправним воякою. Незважаючи на свій вік, він легко опинився в сідлі й почав направо й наліво вимахувати шаблею. Вільною рукою крутив коня на одному місці.

- Бачив, як я робив? Оце кожного дня маєш повторювати. Поки рука не стане, мов одне ціле з шаблею. Часом буває, що перемагає не майстерність, а витривалість. Махати шаблею треба інколи не одну годину. Коня привчай виконувати кожен твій порух. А тоді повчися на повному скаку перекидати шаблю з руки в руку. Бачиш? А згодом попробуй інакше - в одній руці шабля, в іншій пістоль. Кидай повіддя! Налітай! Ось так!

Петро, виконуючи вправи, спочатку загубив у траві шаблю, а потім і пістоль.

- Руки поки що не вправні! - сміється Мамалига. — Не слухаються! Але то нічого! Через тиждень чи два будеш робити це майстерно! Якби тільки бажання було вчитись!

- Буду вчитись! Через тиждень побачите!

- Ну й добре! - тішиться старий козак. - Бачу по всьому - ти хлопець беручкий. Отже, діло буде! Давай, ще покажу, як на скаку палити з пістоля!

До них під’їхали Терен і Смик. З ними був третій, якийсь незнайомий козак.

- Посіченко від нас зовсім відцурався. Напевне, кращу компанію знайшов… - глузливо сказав Терен.

- Та ні! - виправдовувався Петро. - Просто трохи вирішив повчитися…

- Он який у тебе пістоль! - заздрісно вигукнув Смик. - Дай потримати!

Петро протягнув зброю товстунові.

- Еге! - раптом вигукує незнайомий козак. - Та це ж мій пістоль!

- Як доведеш? - запитує Мамалига.

- А про це кожний підтвердить в уманському курені. А в мене його сьогодні вкрали! А ти де його взяв? - підозріло глянув на Петра козак.

- Знайшов сьогодні вранці.

- Де?

- На стежці.

- На якій ще стежці? — підозріло дивиться на Петра незнайомець.

- Біля річки. Я з купання йшов, дивлюсь – лежить.

- Хіба зараз літо! Хто зараз купається! От бреше! — регоче товстун.

- У цього пістоля, виявляється, є ноги і він сам туди з нашого куреня прийшов! — глузує козак. - Поїдемо до осавула і нехай він чинить розслідування. Може, ти вкрав його в мене?

- Я його знайшов на стежці! — стоїть на своєму Петро.

- Таки це твій пістоль, Макітро - піддакує й собі Терен. - Ти ж учора ще з нього палив із нами по куріпках у лісі.

- Ага! Показував, який він влучний, - додає Смик.

- Справа серйозна. Поїхали до осавула, - вирішує Мамалига. - Бо якщо намовили - знаєте, що за це буде.

- Якщо вкрав - теж за це ой, що буде! - погрожує Макітра.

Таким товариством вони і з’явилися до військового осавула.

- А що, панове, вас привело до мене? - звернувся той до прибулих. - Кажіть по черзі. Але пам’ятайте, яка б не була ваша розповідь, істина одна. Хто тут із вас постраждалий?

- Я.

- Як прозиваєшся?

- Козак Макітра!

- Ось ти й починай, - велів військовий осавул.

- У мене пропав пістоль. Гарної роботи. Він мені дістався від батька.

- Ближче до діла!

- Якщо так, то слухайте. Я сьогодні вранці прокинувся, а його немає! Обшукав усе - немає! Питаю своїх побратимів у курені - ніхто не бачив.

- Не вживав надміру вчора? Може, від цього щось призабув?

- Ні росинки не було в роті! Присягаюсь! Я так переймався! Єдина згадка про батька! Аж ось Терен та Смик почали мені співчувати та розраджувати. Тут і трапився оцей джура. А в нього мій пістоль.

- Упевнений, що твій?

- Присягаюсь! Та це може підтвердити півкуреня.

- Та й ми свідчимо! - кажуть в один голос Терен та Смик.

- Добре. Тепер ти, козаче.

- Та я не крав у нього пістоля! — гарячкував Петро.

- Але ж поки що цього ніхто й не стверджує… - розважливо каже осавул. - Зараз ми це тільки виясняємо. А для цього хочемо вислухати ще й тебе.

- Це небіж Пороха, пане осавул! - втрутився Мамалига.

- Славний козак Порох, - каже осавул. - Але заслуги дядька не мають відношення до нашої справи. Отож розказуй!

- Я кожного ранку ходжу купатись до річечки.

- Купатись? — дивується осавул.

- Так. Це в мене звичка. Купаюся при всякій погоді!

- Можеш показати?

- А чого ж... Якщо треба! У мене там своя доріжка протоптана. По ній я завжди й ходжу. Повертався сьогодні з купання, знайшов ось цього пістоля. Оце і все.

- Свідки є?

- Немає. Я був один.

- Так, зрозуміло. А ти, Макітро, був уранці сьогодні біля тієї річечки, про яку згадує козак…

- Посіченко… - підказує Мамалига.

- Ага, козак Посіченко.

- Не був я там сьогодні. Що мені там робити?

- А чи не бачив, раптом, Посіченка біля свого куреня? Вчора, сьогодні?

- Не бачив.

- Тоді не зрозуміло, як пістоль опинився на стежці, - резюмує осавул. - А ти звинувачуєш Посіченка у крадіжці?

- Та я й сам не знаю, - мнеться Макітра. - Не хочу гріха брати на душу. Перший раз бачу цього козака. На гарячому він не спійманий. Але ж і мій пістоль у нього якось опинився.

- Я його знайшов, - вперто стоїть на своєму Петро.

- А можна засвідчити, пане осавул? - раптом каже Терен і тихцем штурхає під бік товстуна.

- А можна й мені? - проситься Смик.

- Два свідки? Це міняє справу. Вислухаємо вас. Але пам’ятайте, за наговір чи якусь іншу неправду будете нести сувору відповідальність.

- Присягаємося говорити правду! - кажуть обоє. Але Смик якось невпевнено і на це звертає увагу осавул.

- Глядіть мені, козаки-молодці! — свариться він на товстуна. — Знаєш Посіченка?

- Та знаю, - нехотя відповідає той.

- Ми знаємо Посіченка добре! — не витримує Терен. Ще влітку заприятелювали. Разом частенько вчилися стріляти з пістолів у ярочку. Він гарно стріляє.

- Ближче до діла, - зауважує осавул.

- Весь час мріяв придбати гарного пістоля. Бо в нього вже надто старий.

- Та я такого ніколи не казав! - обурюється Петро.

- Не перебивай! - наказує осавул. - Якщо й казав, що з того?

- Казав, казав! - поспіхом додає Смик.

- А що з того? — запалюється Терен. - Так почав же до нашого куреня вчащати. З якою метою?

- Заходив? - питає осавул.

- Заходив, - зізнається Петро. — Он до них! Хіба не можна?

- Можна, - каже осавул. - Але ж там можна й пістоля гарного запримітити!

- Якби вкрав учора, то вчора б і помітили пропажу. Тоді, коли ж він його міг украсти? Сьогодні вранці ходив до холодної купелі, - заступається Мамалига.

- А ви можете засвідчити, що він вранці ходив купатись, а не кудись в інше місце? - звернувся осавул до Мамалиги.

- Якщо по-справедливості, то ні, - знітився старий козак. - Так мені сказав Посіченко.

- А хтось може засвідчити, що Посіченко ходив уранці купатись?

У відповідь була мовчанка.

- Отож бо й воно, - задумався осавул. - Але як пістоль опинився в нього? — чухає потилицю осавул. - Поки що збагнути не можу.

- Та що тут думати! - вигукує Терен. — Вода холодна! Хто там купався! У холодній воді можна купатися тільки на Водохреща! От що я вам скажу! Зранку Посічено крутився біля нашого куреня!

- Це правда? - запитав осавул.

- Він бреше! - розлютився Петро.

- І зовсім не бреше Терен! - засопів невдоволено товстун. - Він був сьогодні вранці біля нашого куреня.

- Двоє свідків… - замислився осавул. — Що я маю діяти? Доведеться передати цю справу судді.

- Я не крав пістоля! - кричить розгублений Петро.

- Свідки стверджують інше.

- Проти свідчать двоє, погана справа, синку, - сумно зітхає старий козак.

- Що ж, мої повноваження на цьому закінчуються. Нехай тепер усе вирішує суд! А ти, Посіченко, поки побудеш під вартою!

- За що? - мало не плаче Петро, звертаючись до осавула.

- Будеш під вартою, доки остаточно твою провину не вирішить суд. Або не зніме підозри! От біда! - зітхає осавул. - Ще ж такий молодий. Тут козак Лящ, козак Вернигора звернулись зі скаргами. Стверджують, що у них теж гроші вкрадені. Де, коли, як — достеменно нічого розказати не можуть. Але хтось же краде! І краде хитро! Отже, потрібно цьому покласти край!