БЕВЗЮК Оксана

Оксана БЕВЗЮК родом з міста Пологи Запорізької області (нині тимчасово

окуповане). За освітою філолог. Поетка тільки починає свій літературний шлях, та уже отримала і літературне визнання, і власного читача.

У 2021 році вона стала лауреаткою Запорізької обласної літературно-мистецької премії імені Петра Ребра в номінації «Початківець». Тоді ж у Запоріжжі державним коштом видали першу збірку поезій Оксани Бевзюк «Із чорним яблучком у дзьобі». У 2024 в Запоріжжі вийшла друга збірка авторки «Весна з льоху вийде».  

Оксана БЕВЗЮК

ПОЕЗІЇ

***

І пізно вночі

цнотливо сплять

поети з розпусними музами.

Навшпиньки виходять вірші з шухляд

і легко лягають

на музику…

***

І почалося, почалося…

По спині голій – до мурах –

Ніч розтікається волоссям.

Бентежний сон. Недремний страх.

Його ніяк не зупинити…

Як темно й високо вночі!

Три чорні сни – три чорні нитки

Заплуталися на плечі.

***

                                     Сергію Осоці

так вабить вночі виноград

в свої прохолодні тенета

що ними обплетений сад

Діонісе, хто їх снує там

о, як напинається над

верандою темним наметом

ніч повна таємних принад

я там і немає мене там

так вабить вночі виноград

так пахне, так липне, так терпне

так падає, так невпопад

як небо на голову серпню

***

Онде риби по вулиці, риби –

Повз хати і розгублені люди.

Якщо риби змогли, може, й ми би?

А де ж річка? А річка вже всюди...

Онде риби по вулиці, ніби

Хтось навмисне пустив їх із сітей...

І ніхто з нас, як риби, не зміг би –

Просто їм же подітися ніде...

Онде риби по вулиці, їм би

Доплисти до кінця чи до краю,

Щоб заснути в одній із заглибин,

Над якою вже річки немає...

***

Долоня в батька чорна і шорстка,

В долоні яблучко для доні...

А доня виросла – вже отака!

Їй сняться раєчка червоні…

Їй сниться райське яблуча,

Оце так диво, диво – й годі!

І – батько, і вона, дівча,

І дичка в темному городі…

Долоня батькова шорстка

Чомусь наснилася в подобі

Чи птаха, чи уже листка –

Із чорним яблучком у дзьобі…

***

гойднулась гілка, яблучком привʼялим

упало сонце – золотий налив

а як цвіли ще яблуні – стояли

під ними в білих скатерках столи

бо так цвіло, мов заміж видавали

найкрасивішу дівчину в селі

а правду люди кажуть, бабо Галю,

що й ви колись красунею були?

***

Забитим вікнам лячно спати –

Не видно саду… А гілляччя

Крізь просвіт темний лізе в хату,

Де потерчатком вітер плаче.

Хтось ходить поночі по воду…

Де при криниці відра жовті,

Як гарбузи в кінці городу,

Забуті бабою у жовтні.

***

Ні крапки на карті, ні коми…

У серці ношу, мов іконку,

Село, не відоме нікому,

На правому березі Конки.

Той берег лункий і пологий,

А річка, як лінія долі –

Вузенька, мілка і недовга –

Тече по небесній долоні…

***

Була б я метеликом,

мене б не сварила сусідка

за те, що перелітаю

з квітки на квітку…

Дівчаток знаходять не в капусті,

а в рожевих півоніях.

***

Темрява вибухає півоніями,

розбризкуючи такі чари,

що хочеться відкоркувати

найпалкішу ніч

і сп‘яніти.

Хвіртка в сад – удень для садівників,

увечері для закоханих.

***

пора цвітіння винограду

коли вночі зриває дах

коли стоїш посеред саду

із поцілунком на вустах

розхристана – аж душу видно

оплетена по небеса

по овиди і по овиди

як темінь ця і хвіртка в сад

***

Прокинулася рано,

вийшла з хати

Й пішла бузкові очі цілувати...

Рукава мокрі підіймає вгору

Пахуще хмаровиння коло двору.

І йде шукати в росах п’ятиквітку

Розхристана і розпашіла хвіртка,

Й сусідська хата, наче ненароком

За нею підглядає синім оком.

***

Такі бузки – аж вуличкам вже вузько

Проходжуватись… Місяцю згори

Не видно хат – потонуть, наче кузьки,

Що прилітали плавати в цебрі –

В оцих бузках. У цих дворах розпусти

Лиш тільки смеркне – в цім дворі і в тім

Стріляє ґудзиком з рогатки блузка

І розбиває шиби золоті…

***

Коли вели мене по вулиці

Розквітлі китиці дощу,

Я чула… Чи мені почулося?

Але ж і джміль те саме чув…

Як пальці пурхали по ґудзиках,

Як хтось когось поцілував,

Як шпильки сипалися з вузликів –

Тугих, як синя тятива…

***

Неначе кішка перебігла

Переді мною – чорна тінь,

Коли бузкова гілка білі

Поклала пахощі на тин…

А тин на хвіртку похилився,

Як захмелілий чоловік,

Що білим цвітом похмелився

Й насилу ноги поволік.

***

Позолотили оси грушу,

Як обнімала осінь сад,

І зазирнуло саду в душу

Вікно крізь синій виноград.

Холодним сяєвом зернистим

Позолотило айстрам цвіт,

І шерех, шерех, шерех листя

На дикій стежці до воріт.

***

У березі, у березні,

Зриваю неба цвіт,

А два човни – два селезні,

Зриваються в політ.

Човняре розперезаний,

Поглянь, які вітри,

Як розгулявся берег цей,

Хоч боком підіпри.

***

Цей цвіт, як дощ у білій хмарі,

Ще ні туди і ні сюди,

Неначе щось його тримає,

Бо як відпустить – назавжди.

Сьогодні щось його тримає…

Побудь, не облітай, зажди…

А завтра? Завтра ще немає.

Невже цей травень назавжди?

А що було у травні вчора,

Мовчить він сам і я мовчу,

Неначе й не було нічого,

І я не бачила й не чу…

І щось мене саму тримає

У цьому травні дотемна,

Неначе виходу немає,

Невже назавжди ця весна?

***

Коли мене дерева ці,

Щоб у журбі утішить,

Гойдають в синім гамаці,

Я почуваюсь віршем.

Цілують квітами: не плач,

Тебе іще напишуть…

Невже єдиний мій читач –

Лунка небесна тиша?…

ВЕЛИКДЕНЬ

Повиходили вишні на вулицю

паски святити

Пахучими кошиками розквітла вулиця Вишнева

У молодесеньких дерев

литки білі-білі

Сором’язливо вітаються з кожним:

«Христос воскрес»

У великодній грі навбитки

переможе крашанка

жовто-блакитна

***

Село спускається у балку,

Де берег на блакитній кладці,

Як зачарований рибалка,

Пливе у марево акацій…

Хай тиша ловиться луската

На білий цвіт, на хліб, на слово —

Її я буду випускати,

Немов карасика малого.

Приманки в березі багато,

Бо все життя, як тихі лови…

З гачка зірвалась крайня хата —

Ота — що клюнула на слово.

***

Дурманить голову дурман.

Вже одурманений дурманом

Химерний місяць задрімав

Над хуторами білим паном.

Дивезні квіти уночі

Цвітуть під вікнами і в хаті.

Хто спить з дурманом на плечі

У того й сни дурмануваті.

***

Як тайстру писану, півнеба

Несе вівчар через плече.

В сопілку перелитий щебет

Уже під пальцями тече.

Овечками купчасті хмари

Давно б розбіглись – хто куди,

Якби хтось гору не намарив

І шлях не перегородив…

***

туманний ранок під горою

хтось позіхає – і туман

парує з рота тхне сирою

соломою туманна рань

попід горою три копиці

мов у спідницях шелестких

розгомонілись молодиці

у сині запнуті хустки

***

Липневим ранком на світанні

Погнали череду на пашу,

Ген-ген, де балочки туманні

І вже не видно хату нашу.

Де сонце сходить із-за гаю

І вітер ще трави не вим‘яв...

Поволі ранок достигає

І наливається, як вим‘я.

Настої молока з полином

Важкими хмарами нависли,

Неначе глечик перекинув

Хтось на галявину навмисно...

***

Цвірінькають у травах села,

І серед них – моє село

Цвірінь-цвірінь сюрчить веселе,

Бʼє голосок, як джерело.

Вбираю в очі світанкові

Всю синь – хоч льолю ший льняну

Цьому малому цвіркунові,

Цьому малому цвіркуну.

***

Вечірнє сонце, наче бараболя

Печена – щойно з жару –

Вже вичахало у долонях поля

Натруджених і ярих.

І червоніло небо над водою,

Чи вже вода над небом…

І пастушки пливли за чередою

По вечоровій греблі.

***

Був ранок туманний, і поле вологе

Ще дихало важко на биту дорогу...

Виднілися здалеку сонні корови,

Що перепливали блакитні діброви…

Мов колесо срібне, загублене в полі,

Котилося обрієм сонце поволі...

І вузлик льняний майталався за хлопом,

Із вузлика пахло картоплею з кропом...

***

Блакитний вечір пахне молоком,

Пливуть корови, а за ними луки...

Злизало сонце жовтим язиком

Калюжі на дорозі, і пилюку

Здіймає вітром. Сині «жигулі»

Корови вимальовують хвостами.

Старий пастух і пастушки малі

Пливуть за ними попід небесами...

***

Опали тумани – опали в захмар’я.

Стежки череду повели навмання

Крізь тихе світання, крізь срібне іржання,

Крізь світлу печаль молодого коня.

Опали тумани – на чорне опали.

Посивіло все: і рілля, і стерня.

Осінні корови уже заблукали б,

Якби пастушок хоч на мить закуняв…

***

А хмари білі череди,

А місяць чередник

Зове зорю вечеряти

У затінку осик.

А хмари над осиками

Спинилися і снять,

Аж хочеться покликати

І до води погнать.

***

Натомлене видноколо

Лягай на вечірнє поле,

Най в спину блакитну коле,

Як спис – золотавий колос.

Най груди твої проколе,

Як спис золотавий – промінь.

Най серце твоє схололе

Огорне пташиний гомін.

Як стане нестерпно глухо,

Як стане нестерпно тихо,

Тоді вже й мене не слухай,

Лежи собі і не дихай.

***

твоїх долонь гаряча куля

мого хребта дорога бита

лежить при соняхах і житі

в тім житі зайчики поснули

***

Як надокучлива бджола –

Жалюче сонце продзижчало

Над вухом тихого села –

Лиш дивом не впустило жало.

Скраєчку поля прилягло

Село, як полохливий заєць –

Що вухо слухає його?

Як з неба битий шлях сповзає… Ц-с-с…

***

Надівши сонце, наче бриль,

Іде на пасіку Василь,

І духмяніє чебрецем –

Його обвітрене лице…

Пилком на віях золотих

Спекотний полудень притих,

Густіє час і в грудях терпне,

Хоч де той Спас, і де той серпень?

***

На гілочці заосенілій

Сухих листочків горобці

Цвірінькають, бо все їм – іній,

І сиза паморозь, і цвіль…

Бо все їм – тлінне і нетлінне

В почагарілому дворі.

Від учорашнього цвітіння –

Лише сухе цвірінь-цвірінь…

***

Надпили оси соку

Із синього винограду –

Стоїть сад ясноокий

У сутінках листопаду.

Вертають стрілки назад –

І щось лишають позаду.

В розбитих вікнах мансард

Заплакані очі саду.

***

березовий гай ледь привидівся й зник

широкі степи горизонти підмерзли

а в тому гаю заблукалий грибник

немов Агасфер почвалав між берези

посивілий світ із тонких павутин

по той і по сей бік – усе потойбіччя

привидівся гай ще таким золотим

що раптом зимі подивився у вічі

цей холод цей сніг як розлука навік

цей світ що здавалось ніколи не щезне

ми всі в цьому світі як той чоловік

якому привидівся десь підберезник

і гай цей примарний і жовтень і щем

широкі степи – де ні даху ні диму

по ньому мов дощ по дощу під дощем

блукає прозорість чиясь нелюдима

***

Нападало яблук, нападало груш…

Закралась до саду безвітряна тиш.

Все стихло довкола, все стихло довкруж  –

Розчинена хвіртка поскрипує лиш…

З городу вертається стежка – сама,

А слідом бадилля – куди ж ти, куди ж…

Додому, а дома нікого нема.

Сухими губами – були ж бо, були ж…

***

Уклавши збіжжя в золоті копиці,

Вечірній бог пішов за небокрай.

Дні розбрелися, начебто ягниці:

Захочеш – клич, а ні – то помирай…

Ні загороди їм – саме роздолля –

Осіннє поле вже не має меж…

Не втримати в кошарі серед поля.

Все відпусти і дякуй, що живеш…

Переживи – од ранку і до смерку –

Пережнивуй, пересумуй за всіх…

Колись і ти свій подих передсмертний

До тих копиць притулиш золотих.

***

Горобенятком жовторотим

З кубельця випало село

І за останнім поворотом

Його снігами замело.

Манюсіньке віконце хати

В сніги узулося й пішло

З малим ліхтариком шукати

Своє засніжене село.

***

Неначе зграйка снігурів

Червоногрудих –

Червоні яблучка вгорі

Посеред грудня.

В очіпках снігових принишк-

ло гріють вушка.

Синичка сіла коло них –

Неначе грушка.

***

У вікнах порожньо, як в очах

старого собаки...

Дерева обступили дідову хату.

Вони прийшли забрати своє.

Синій погляд здичавілого винограду

гусне у горлі,

і падає

в небуття...

І синій кит,

змудрований на кістках дерев,

теж колись упаде…

Як погляд із

потойбіччя.

***

Мені не треба слів

Багато, щоб сказати,

Що цілий світ змалів

Без однієї хати.

ХАТА

Оглухла на ліве вухо,

Бузком запинається білим,

Так схожа на ту свекруху,

Яку невістки любили.

***

Вийде баба до воріт

прив’язувати хвіртку…

Садок прив’яже до хати,

а хату до груші.

Себе прив’яже до діда

і до онуків.

Росу прив’яже до квітів,

вікно до цвинтаря –

і піде спати.

Місяць вузлики розв’язує,

та ніхто не втікає.

МАМІ

Не можу приїхати в гості…

Та раптом побачиш бджолу,

То вже пригости її вдосталь

Селом в золотому пилу.

То в луках найбільша ромашка…

Ще й досі мені невтямки,

Чого відривати так важко

Від серця її пелюстки…

То в луках найбільша кульбаба,

Невже і вона облетить?

Та знову свій цвіт буде вабить

Під сонце своє і блакить…

Не можу приїхати поки…

Та раптом побачиш бджолу –

Підстав для цілунків їй щоки –

Не стільки жалá, як жалю́.

Ох, ма, не бджола тебе жáлить,

То я тебе палко жалю́ –

Не стільки жалá – скільки жáлю –

Як меду у слові «люблю».

***

Здавалося, куди вже нижче,

А небо нижчало, йшов сніг.

В дворі ліхтар гортав, мов книжку,

Акацію, підʼїзд, поріг.

Під снігом важчали повіки.

А далі, ніби все зі сну…

Ліхтар високим чоловіком

Моє вікно перегорнув…

Мене ж неначе й не було тут…

Сторінка вирвана немов.

І жодних гостей у суботу,

І ліхтаря, і сніг не йшов…

ЯК ПАХНЕ САД

Як пахне сад в обідню пору –

Коли вже день піднявся вгору,

І білим яблуком налитим

Під тин упав перепочити.

Солодкі пахощі медові

З верхівок цяпають додолу.

Оса ледь-ледь надпивши липень,

До кухля крильцями прилипла.

Задуха... Бабця в фартушку

Ще трусить гілочку важку,

А я стою зворушена

Під золотою грушею.

***

Де соняхом сонце зійшло,

І стиха над тином схилилось,

Мов яблуко, біле село

У соняхи ген закотилось.

Солом’яні стріхи ген-ген

На синьому небі розквітли...

І світять із давніх-давен

На землю промінчиком світлим.

Де гілка, схилившись на льох,

Розпахлася сливами п’янко –

У брилі солом’янім Бог

Розкурював люльку на ґанку.

В серпанку блакитнім – гаї,

А сад, а під сливою - вулик?

Квітують бджолині рої,

Забрівши в пахучий провулок.

Де соняхом сонце зійшло -

Ще буде всіляко, ще буде...

Та хай би там, як не було,

А вже прокидаються люди…