BІСЛЕНКО Валентина
Валентина Вікторівна ВІСЛЕНКО народилася 14 червня 1987 року у місті Запоріжжя. У 2004 році вступила на філологічний факультет Запорізького національного університету. Була головою студентської ради факультету, займала активну громадянську позицію, отримувала стипендію від Запорізької міської ради у номінації "Обдарована молодь"
Учасниця вокального тріо "Lady S", яке перемагало в багатьох конкурсах, зокрема в обласному "Зорепад 2007" саме з авторською піснею Валентини.
Із 2009 по 2013 рік вокалістка рок-гурту.
У 2013 записала альбом авторських пісень у рамках проєкту "Muar".
Ведуча урочистих подій з 2005 року.
За повномасштабної війни написала майже 200 віршів. Більшість - про війну.
У 2023 році побачила світ збірка поезій "Як ти?", яка допомогла зібрати 120 тисяч гривень донатів, із них 100000 - у рамках ініціативи "Тиловики Азову".
У 2024 збірка "Як є" також дозволила обміняти книжку на донати для 128-ї та 65-ї бригад.
Бере участь у заходах запорізьких письменників, у зустрічах із читачами бібліотек, учнями та студентами вищих і середніх навчальних закладів Запоріжжя. Долучається до мистецьких заходів для дітей, юнацтва та молоді, до роботи традиційного літературно-мистецького свята «Поетичний травень», яке щороку відбувається в Запоріжжі під егідою обласної організації НСПУ (у 2023 році представила авторську пісню «Зруйноване дитинство», у 2024 році - «Тримайся», у 2025-му - «Пиши, сяй!»)
Із лютого 2025 року – членкиня Національної спілки письменників України.
Валентина ВІСЛЕНКО
ВІРШІ
***
Зробила щасливі фото
І вірш написала щасливий…
Але сусідська гидота
Ракети свої запустила.
Й одразу пропало щастя,
Й рядки всі стали кривими…
Лиш пульс, як набат у зап’ясті…
Будь ласка, будьте живими!
***
У кожного є своє місце сили,
Моє — біля тебе, бо ти — мої крила.
Я очі заплющу, ми тільки з тобою,
Ніяких танків, рашистів та зброї...
Я лише хочу тебе торкатись,
Разом від щастя тихенько сміятись,
Я знаю: не буде розмов про війну...
Тільки коли я тебе обійму?
***
У мене все добре, а в тебе?
Чи тихо у вашому небі?
Ти за кордоном чи вдома?
Чи переміг свою втому?
Чи залишилися друзі?
Чи співаєш «Калину» в лузі?
Чи серце калатає, мов скажене,
Як кажеш: «Усе добре в мене!»
***
Тримайся, моє рідненьке,
Як же за тебе боляче...
По вулицях мого серця
Гатять ракети орчії…
Ти вистоїш, дивовижне...
З тобою нас не зламати!
Найкраще моє Запоріжжя
Ніколи їм не здолати.
Ти вистоїш, моє миле,
Розквітнеш з новою силою..
Нас ангел затулить крилами
Ми будемо й є Україною!
***
Триденна жалоба вже майже рік,
І серце немов скам’яніле...
Від міста до міста сльозами доріг
Біда мчить на чорних вітрилах.
Фарбує життя у свої кольори,
Нема в них ні крапельки сонця...
Сірі, безжалісні, наче щури,
Жорстокі й німі незнайомці
Прийшли в Україну, щоб сіяти зло,
Щоб нищити та руйнувати...
Але, навпаки, горе допомогло
Тільки сильнішими стати.
Триденна жалоба, уже майже рік,
А сльози бринять, як уперше...
Ти чуєш цю тишу, без звуків наш крик
Торкається кожного серця.
І скільки б нам горя не завдали,
І скільки б не руйнували...
Вони не зупинять приходу весни,
Усе віддадуть, що забрали...
***
Цей місяць тривав майже рік,
Та жодного дня не забути...
Знущався, як тільки міг,
Скажений і справді лютий...
Ви вірите в це? Майже рік...
А руки тремтять, як уперше...
На рік змінився наш вік,
На сто постаріло серце...
Дванадцять місяців зла
І боротьби за свободу.
Лють в лютому це почала
І кров ллє, неначе воду...
Коли ж тобі, лютий, кінець?
Солдатам твоїм й генералам...
Вся лють їх зійшла нанівець,
А ми ще сильнішими стали!
***
Кажуть, кохання рятує.
А як зберегти кохання?
Коли сам всесвіт дарує
Темряву замість світання.
Коли замість слів — чорна тиша,
Коли кілометри й години
Не роблять й на краплю ближче,
І сумніви, мов павутиння,
Обліплюють сіткою серце,
І в жилах клекоче питання:
«Як нам все, що зайве, стерти,
Залишити тільки кохання?»
Бо якщо воно існує,
Те справжнє, мов небо чисте...
То, справді, воно і врятує
Весь всесвіт й тебе особисто.
***
Тихо і темно... з присмаком болю,
Сльози не стримати, серце в вогні...
І якщо не вмирають герої...
То чому ж вони не живі?
***
На поверхні дзеркала брудно,
Все не ясно, не чітко, розмито...
Новорічні прикраси, ще з грудня,
І нічого, що майже літо...
І нічого, що майже тепло,
Забирає життя оце «майже»,
Не рятують бабусині светри,
Та й нема їх... ніхто вже не в’яже.
В цьому дзеркалі кожен, що хоче,
Те й побачить — все на поверхні,
Бо люстерко — це мої очі...
Комусь юні, для когось пошерхлі.
Комусь чисті, а не замазюри,
Тим цікаво, а іншим нудно,
Хтось побачить роман, хтось брошуру...
Одним свято, для інших це будні.
***
Так важко бути несонцезалежними,
Уміти радіти хмаринкам і дощу,
Щоб мрії були, як всесвіт, безмежними,
Щоб щастя навколо було досхочу.
Так важко бути постійно усміхненим
Та удавати, що смутку нема.
Сповнені долі подіями різними,
То горе, то радість дарує життя.
***
Не скло шматками під ногами —
Уламки долі, віри, мрій...
Ми будували це роками,
А ви все знищили... Ви — гній.
Вам не зазнати більше втіхи,
І завжди буде мало болю
За наш нескорений Оріхів,
За зле й пекуче Гуляйполе!
***
Страшно, що незвичайні події
Уже стають подіями звичними.
Вибух, гуркіт, розбиті надії...
Завмираєш у світі фізичному.
Дві хвилини, якщо пощастило,
Серце знову свій ритм сповільнює.
Якщо ж ні..., то не сталося дива,
І твій дім всім покажуть у новинах.
Рік минув. Навкруги все змінилося.
Може, дивно це й якось неправильно,
Але вірю у справедливість я:
ВСІ ЗЛОЧИНЦІ БУДУТЬ ПОКАРАНІ.
***
Якщо вмирати, то тільки від старості...
Не від куль та уламків безжалісних...
Так, щоб очі закрились від слабкості,
Очі, що весь світ побачили.
Якщо й вмирати, щоб поруч правнуки,
І щоб спогадів, хоч романи пиши...
Щоб ніхто, навіть тихо й подумки
Не сказав би: «Який молодий».
Гине нації цвіт через покидьків…
Замість правнуків — сльози матері.
Скільки ж втратити треба
геройських життів,
Щоб могли ми вмирати від старості?
***
Моє серце розбито навіки,
Бо стирають з лиця землі
Славне, сильне місто Оріхів,
Гатять й б’ють, рідня сатани.
Серце зі сталі, сповнене болю,
Кожен вибух — у нього цвях.
У вогні моє Гуляйполе!!!
Не реальність — суцільний жах.
Крихке серце на бездоріжжі,
Почуття — як розбиті шибки.
Переможемо, запоріжці!
Пожалкують про все вороги.
***
Привіт, бабусю... Знаєш, з початком війни
Щодня я з думками про тебе...
Тепер розумію, чому у свята ти
Завжди бажала нам мирного неба...
Тепер відчуваю, чому на очах
У День Перемоги бриніли сльози,
Бо щастя дійсно в звичайних речах:
Щоб ворог не став на твоєму порозі...
Тепер розумію, як це — чекати,
Як це — боятися спати вночі...
Бабусю, тобі ж було тільки сімнадцять,
Коли від батьків тебе повезли...
Дідусю, знаєш, і в нас є герої,
Звичайні хлопці, такі, як і ти...
Багато з них вперше стали до зброї,
Щоб захистити нас всіх від катів ...
Бабусю, війна! Дідусю, скрізь горе!
Але ми тримаймося так само, як ви!
Чекаємо свій день Перемоги
І молимось, щоб повернулись живі...
Ми пам’ятаємо! Ми не забули!
І краще тепер відчули ваш біль...
Заради майбутнього, поруч з минулим,
З вірою в серці рушаємо в бій!
ПЕРЕМОЖЕМО!
***
Чому мої твори сумні?
Чому в них багато так горя?
Тому лиш, що щастя в війні –
Як прісна водиця у морі.
Війна вимагає: «Сумуй,
Бо біль і пекучі втрати...»
І як ти їх не ігноруй,
Від правди безглуздо тікати.
В наш час хочу всім донести:
Поезія має значення:
Все в пам'яті зберегти,
Не дати забути й пробачити!
***
Сповнена – крапля за краплею,
Але не тим, чим хотіла.
Келих вина хай порадує,
Щоб душу хоч щось би зігріло...
Бо друзі, що поруч у радості,
Із сумом не ужилися...
І наче далеко до старості,
Але щось кричить: «Схаменися!»
Цей стан не назвати втомою,
Бо втома із ранком згасає...
Для себе стаю незнайомою,
І далі, що буде, не знаю.
Бо крапля за краплею – сповнена,
Ще трішки та розізлюся
Відверто-стихійною повінню...
А іншого вже не боюся.
***
«Віу-віу-віу…» – знову волає швидка.
І лічені хвилини, щоб врятувати життя.
«Віу-віу-віу…» Героїв містом везуть.
Будь ласка, будь ласка, живими.
Благословляю їх путь.
***
Всюди вода, безсиле моління,
Солоне від горя та літрів сліз.
Якщо всі люди – Божі створіння,
Чому ж тоді чорт –
це кожен рашист?
Чому його руки –
страшенні крюки,
Що натискають на кнопку «пуск?»
А з голови – смердючі гадюки,
А під ногами – гидотний хруст.
Чому не накриє його з головою,
Каміння з неба не упаде?
Лавина суму та грім із болю,
Вода цілюща хай змиє те...
***
Таке гарне слово з надією, з щастям,
Водночас просякнуто болем, бідою...
Буденно хтось скаже: «Триває контрнаступ».
Не кожен згадає, якою ціною.
Не забуваємо, що кожен клаптик
Краплинами крові додому вертають...
І найсильніші герої галактик –
Це просто люди, що землю тримають.
***
Краплями дощик змиває із серця
Те, що болить, не всотавшись, десь зверху...
Дощ, як мікстура від життєвої спеки,
Змиває близьких, які вже далекі.
***
Мій друг втратив брата, а подруга – тата.
Болить й кровоточить у кожній родині.
Спустошення в серці від кожної втрати,
Так важко в війні залишатись людиною...
У Олі батьки полишили квартири,
Каріна вже рік, як чекає з полону...
У Тані – руїни від дому, зневіра...
А у Максима – шрами на скроні...
Ми всі – на межі, бо розлука руйнує,
Нервові клітини вітрище розвіяв.
І вже точно знаєш, що пекло існує,
Але ти тримаєш у серці надію
На перемогу... і віриш... ти віриш!
Бо раптом зневіра, то точно програв...
І знову щодня ти збираєш всі сили
Задля України, яку ти обрав.
***
Мова має велике значення,
І навіть окремі літери:
Колібрі – яскравою бачиться,
Калібри – пахнуть убитими.
***
Божевільний світ не дивує,
Всі події – одне зітхання.
Я, напевно, ще досі існую,
Бо тримаю в серці кохання.
Білі камені сьогодення
Поступово долю будують,
Чорні камені... буде натхнення –
В кольорові перефарбую!
День за днем непокірних ламає,
Та є те, що всякчас незмінне:
Після ночі завжди світає,
Божевільний світ стане вільним!
***
Обійняти не зможеш – безмежна:
Від Карпатських до Кримських гір.
Я єдина, бо я незалежна,
Вірю людям! І ти повір!
Українці мої, україночки, –
Скарб мій цінний, як самоцвіт.
Мрію, жодної щоб сльозиночки
Не бриніло в очах – і квит!
Піднялися за мене горою…
Я віддячу! Лиш дайте час!
Об’єдналися всі до бою,
Об’єднає ще щастя вас!
Закінчиться лиха година,
Переможемо – правда за нас.
Я велика, бо я – Україна!
Мої сили – це кожен із вас.
***
Мої в понеділок опустилися руки.
Ні, фізично я могла їх підняти.
А ось морально... якісь дивні штуки
Мій мозок раптом почав виробляти.
Нічого не трапилось в понеділок.
Робота, родина, як завжди, не ний!
І наче нічого такого в новинах,
Чого б не траплялось під час війни.
А руки без дозволу – вмить і донизу.
Й одразу провина якась і тривога,
І навіть паспорт поклала в валізу,
Хоч знала точно: не жде дорога...
І що ж робити із цими руками?
Самі по собі вони, не покорить!
Дивлюся у стелю, збираюсь з думками.
Хвилина на слабкість, хвіст догори.
Бо у вівторок справ вже мільйони,
І їх не зробиш такими руками.
В темні часи свої є закони:
Бийся із ворогом, не з вітряками.
***
Щільніше завішую штори,
Спогади прожену...
Раніше вела на море,
Зараз веде на війну
Дорога. Тут все по-новому
І має високу ціну.
Закрита дорога додому
Відкрито веде на війну.
Щільніше завішую штори.
На жаль, із мого вікна
Не видно путі на море...
Куди не поїдеш – війна.
***
Що з цим світом?
Безжалісний.
Гинуть діти…
Вам радісно?
Чого ради
Жорстокість та?
Зброя гадів
Усе зміта.
Що з цим світом?
Хай йому грець...
Гасне світло?
Всьому кінець?
Морок – квестом
У цій добі.
Світло пестьте
Хоча б в собі!
***
Смуток в повітрі в’язкий, мов желе,
І тиша кричить усіма голосами.
Горе на дотик солоне й слизьке.
Що сина немає, дізналася мама.
***
Кохання моє стане ковдрою,
І де б ти не був – мій дарунок
Відчуєш, у ласку огорнений,
М’якенький, мов шовк, поцілунок...
Міцною бронею сталевою,
З твердістю діаманта,
Ніжністю кришталевою.
Я поруч. І це константа.
***
Пам'ять така коротка,
Немовби шкільна спідниця...
Собі залишає солодке,
А решту ховає в темниці.
Можливо, це по феншую,
І так порадив психолог,
І якось розум рятує...
Й все більше радіє ворог.
Коли пам'ятаєш мало,
То й віра твоя нетривала.
Чи перемога жадана
Колись взагалі настане?
Без пам'яті ти пластмаса,
Пухлина земної поверхні.
Непотріб й дешева прикраса,
Ти тимчасове і зверхнє.
Не згоден? Це не про тебе?
Тоді прокидайся та дій.
Кожен під вільним небом
Змінить може хід подій.
***
Слова полетіли сполохані, збуджені
Все вище та вище – у хмарах птахи.
Хтось навіть не чув їх, але був засуджений,
А той, хто кричав, – той герой, навпаки.
Все вище та вище злітають стерв’ятники,
Кружляють, чекають... а грець їм! ЖИВА!
На жаль, вбитий капцем тарган, а не ватники.
Чому ж не загине облуда крива?
***
Паперовий тонесенький човник
На тендітних прозорих вітрилах,
Зовсім білий, хоч навкруги чорне,
Невідомо, де взяв він ті сили,
Щоб вперед на сапфірових хвилях:
Емоційних, потужних, бурхливих...
Він пливе, бо тримає надія,
А тремтить, бо, на жаль, несміливий.
Він пливе всупереч буревіям,
Та близький багатьом незнайомцям.
Його сила – незламная віра,
Серед хмар вміти бачити сонце.
***
Він залишився останній...
Мов прапор на висоті,
Із ночі і до світання
Тримався на самоті.
Він не хотів програвати,
Він знав, що настане весна,
І місце його займати
Нові будуть імена.
Він бачив, як падали інші,
Їх пам’ять жива і сумна...
Невинні були там і грішні –
Всіх доля чекала одна.
Він бачив, але не здавався
Та віри й на мить не втрачав.
Тримайся. ТРИМАЙСЯ! Тримайся...
То шепотів, то кричав...
Бо дощ, і пориви вітру,
Й колючий безжалісний сніг
Не в силі його зупинити –
Давно став міцнішим за всіх.
І грудень вже не лякає –
Згори краще видно зміст.
Обрав він шлях самурая,
Звичайний кленовий лист...
***
Зневірою, легковажністю,
Гострими й кислими фразами,
Підступністю, продажністю
Люди ламають людей.
Так дуже часто трапляється,
І іноді не одразу вже
Ти розумієш, що зламана...
В кожного – свій апогей.
***
Стань рупором полонених,
Так, щоб почули глухі.
Нарешті збагни незбагненне:
Немає чужих – всі свої.
Повіки свої не замружуй,
Реальність така, яка є.
Ти просто не будь байдужим,
За них стій, як за своє.
Будь голосом тих, хто в полоні.
Відчуй, як у рідних болить.
Це наше спільне горе.
Будь тим, хто не мовчить!
***
Може, воно не потрібне нікому –
Слово поета в русі стрімкому?
Для кого вірші? Летять ракети,
А ти все пишеш пісні, сонети...
Для чого образи, нащо рими,
Якщо завдання – бути живими...
Слова лунають сумні та веселі –
І проростає трава у пустелі.
І, може, для цього вона існує –
Поезія, що наші душі лікує?
Твори – щоденник війни – зберегли
Пам’ять про те, ким ми є й ким були.
***
Випадково поглядом торкнулися,
Таємниця схована під віями.
Лиш на мить на мене озирнулася,
В серці розцвіли думки надіями.
Наче квітка з ніжністю тендітною,
Як на тебе можна не дивитися?
Важко тобі бути непомітною,
Хочеться теплом твоїм зігрітися.
Як хмаринка з легкістю повітряна,
А в волоссі промені бурштинові,
То сумна, то лагідно усміхнена.
Чи реальна ти, хоч щось скажи мені?
Ось би зупинити час навколо нас,
Просто милуватися і тішиться...
Ти – мелодія, і вже луна романс,
Неповторна дівчина зустрілася!
***
Люди шукають машину часу,
Щоб знову ставати маленькими.
Щоб радість була, бо у твоєму класі
Сьогодні з’явилась новенька.
Щоб страшно було, бо сьогодні контрольна,
А ти не вивчив д/з,
І піца в їдальні надміру солона,
Й занадто солодке безе.
А ще тебе вдома зустріне матуся,
І тато чекає щоденник,
А біля школи найкращі друзі,
І в серці – шалене натхнення.
Місто дитинства насправді існує
Й чекає своїх дітей,
Зараз там тихо, і дуже сумує
Наш рідний, найкращий ліцей.
Війна розкидала по цілому світу,
Навчила нас бути сильними,
І навіть якщо ми, як вікна розбиті,
Ми залишимось вільними.
Я вірю, колись лютий стане щасливим,
Ліцейська родина збереться.
І в тиші згадаємо тих, хто загинув,
Назавжди й за них серце б’ється.
Я знаю, шукають машину часу:
«Дитинство скоріш увімкни!»
Там хлопці й дівчата за партами в класі,
І там немає війни.
***
Ти намагаєшся жити.
Тримаєшся, допомагаєш.
А серце твоє, мов сито,
Стільки шматочків немає...
Вирвані долі, мов пазли,
Не буде тепер, як раніше.
Ще довго болючі спазми
Стискатимуть душу міцніше.
Сльозами не змити горе
Й війну, яка нас вбиває.
І наодинці вкотре
«Чому?» я когось питаю.
***
Я дорогами України виглядала щасливі міста,
Де на цвинтарях не побачиш синьо-сонячних прапорів.
Я всі очі свої прогляділа, та надія була пуста...
І в маленьких, й великих містах хоч один та майорів...
***
Сукню тоненьку зшила,
Сонячну, для весни.
І мала б можливість – злетіла...
Та ноги... Важкі вони.
Тримають із горя гирі,
Горьовані та сумні.
І як би душа не хотіла,
Й шовкові тепер міцні.
***
Я з’явилася, наче пролісок,
Озирнулася – тане лід.
І чистенька була, без домішок,
Стану іншою? Зміниться світ?
Я смішною була кульбабою,
І домашньою, мов бузок.
Захотілося стати звабою,
Орхідея – наступний мій крок.
Я була трояндою білою,
І волошкою в полі росла...
Я зі світом ділилася силою,
Червоніла, коли весна.
Я була, мов жоржини, різною,
І колюча, мов терен, була.
Кожен бачив мене через призму
Тої квітки, що в ньому жила.
***
Я субстанція. Я без форми.
Я розплескана, я розмита.
Кожну краплю від болю ломить,
Сила волі зійшла з орбіти.
Це тяжіння чи просто злива?
Я струмками біжу по землі.
Пам’ятаю, була щаслива
В днях у мирі, добрі, теплі...
Біль знайомий за незнайомих.
Страх за рідних – вже рідний страх.
Слізьми сповняться всі водойми,
І повстане незламний птах.
Піднімуся з землі за хмари,
Не питай, коли... знаю, колись...
Та залишаться в серці шрами
Із імен, що не піднялись.
***
Літери-мухи набридливі...
Збираються в гострі слова.
Хтось любить лише тихо скиглити,
Хтось голосний, мов сова.
Хтось, навпаки, тихесенько
Промінчиками своїх слів
Тверде робить щирим й м'якесеньким...
Слова – найдивніше із див!
Будують міста і відносини
Цеглинками голосних...
Але, коли злі та непрошені, –
Руйнують навіть своїх.
Літери-мухи набридливі,
Будь ласка, прошу, не дзижчіть!
Слова можуть бути шкідливими,
Коли б'ють туди, де болить.
***
Мене захищає людина у формі,
Що пахне димом, кров'ю та потом.
Вона щоденно рятує від шторму,
Рятує зараз, щоб було потім.
Мене захищають у формі військовій
Звичайні люди, і їм там лячно...
Їм тільки сняться тиша і спокій,
Ми просто мусимо бути вдячні.
Звичайно, різні бувають у формі,
Бо ми всі люди, либонь, не штампи!
Що я в безпеці – це тільки тому,
Що ті, у формі, десь б’ють кацапів.
***
Я бачу. Я чую. Бо я є життя
І з тим, хто хворіє, не здужаю.
Наповнена знову, бо я – співчуття.
А хтось народився байдужою.
Я прагну. Я мрію. Бо я – відкриття,
Я п'єса із дивним сценарієм.
Обійми мої – це твоє укриття,
Це твій антидот в серпентарії.
Я дивна. Я славна. Я п'ю це життя.
І плачу – не стати всесильною...
Я точно про спогади та прийняття,
Я – мрія, народжена вільною.
***
Без прощення, на жаль, неможливо,
Сил не маю на це, хоч кричи...
Та змогла б, якщо трапилось диво...
І живі стали б ті, хто спочив.
Відпустила, якщо б відмотали
Ті роки, де тривоги – мов тінь...
Я б пробачила, тільки так мало
Днів щасливих, м'яких сновидінь.
Я б забула і сиве волосся,
Тих емоцій злих хвилі криві...
Я б, напевно, жила, як жилося,
Якщо б друзі були всі живі.
***
Мій бокал переповнений брютом
Аж по вінця – де взяти той цукор?
І для щастя рецепт вже забутий,
Кожна крапля – оскомистий ступор.
Той бармен, що наповнює келих –
Обирає напій на свій вибір...
Але я – не звичайний метелик –
Мало світла – летіти у вирій.
***
Діаманти та злитки золота,
Вежі замків, мости з кришталю...
Все дрібниці, бо поруч доля та,
Де у відповідь чую: "Люблю".
***
А мені в цьому світі багато не треба...
Щоб на туфлі змінив свої стоптані берці...
Так буває: хтось тицяє пальцем у небо,
А влучає стрілою прямісінько в серце.
Так буває... сипучі піски під ногами...
І майбутнє розмите – вода з аквареллю...
А ти поруч, і я у колисці з вітрами:
Невагома. Думками торкаюся стелі...
Так буває... хоч все в цьому світі не вічне...
Як знайти себе важко у вирі на денці...
Я тримаюсь за віру і бачу магічне:
Світ міняє на туфлі поношені берці.
***
Я тишу, що шукала, вмить відчула,
Все навкруги спинилось на хвилину.
Як в спеку просять: "Небо, дай дощу нам!"–
Бажає тиші рідна Україна.
Про тих, хто мусив жити та радіти,
Про тих, кому важка дісталась доля...
Байдужість вбила... Ти сумуєш, світе?
Твій бумеранг летить останнє коло.
***
Якби існувала стіна,
Фортеця твоїх усіх звершень.
Безпечна, тверда та міцна,
Щоб зло все забилось у верші.
І ти у занепаді сил,
Коли навкруги все зміліло,
У неба вдивляєшся синь –
І бачиш: стає чорне білим.
Шукаєш своє укриття –
А час водоспадом спливає.
Прислухайся! Ти – та стіна,
Міцнішої вже не буває.
***
А куля, уяви собі, скляна,
Серед каміння гострого вціліла.
Всесвітній нонсенс, справжня дивина:
Крихке змогло протистояти силі.
І скільки вже розбити спроб було!
Летіли гострі стріли в серцевину...
І, може, через те вціліло скло,
Що кулю закривали міцні спини.
Бо скільки тих, хто все своє віддав,
Щоб ті, хто в кулі, мали змогу жити...
Тому достатньо нам ловити ґав!
Прийшов вже час зсередини міцніти!
***
На кожного світлячка
Існує темна банка.
Брудна і украй бридка,
Пустих надій обіцянка.
Для кожного, хто горить,
Стоїть відро водиці,
Забрати вогонь – це мить.
Хто судді? Це таємниця.
Того, хто вперед веде,
Чекають вже кайдани,
Хоч там, де слово тверде,
Тюрма вочевидь розтане.
У кожного світлячка
Надія не зникає...
Бо зна: із краплин ріка,
Із іскри вогонь палає!
***
Я дивилася на сусідку:
"Вона їде з міста чи ні?".
А вона і взимку, і влітку
Щось шукала в моєму вікні.
Я не їхала – вона ж вдома! -
Хоч і зібрані речі давно.
І коли що робить невідомо,
Все дивлюся в її вікно.
Вибух поруч – не виїжджає,
І не знаю я, що вона,
На порозі себе зупиняє,
Лиш тому, що лишаюся я.
Ми з сусідкою мало знайомі,
Я не знаю її життя...
Та надію дає вагому
Мені світло її вікна.