ШМИГА Віра

Віра Федорівна ШМИГА

Народилася у селищі міського типу Крижопіль Вінницької області 24 березня 1956 року. У Запоріжжі живе з 1963 року. Закінчила педагогічне училище, що в Хортицькому районі. За фахом вихователька дитячого садка. Здобула досвід навчання дошкільнят українській мові. Після скорочення штатів (1997) працювала три роки санітаркою в хірургічному відділенні поліклініки. Потім п’ятнадцять років була бібліотекаркою в Запорізькому національному технічному університеті.

Багато років – дружина та мати двох синів.

Із 2005року член НСПУ. Лауреат пісенно-поетичного фестивалю “Мамині джерела”. Авторка поетичних книжок: «На краю блакиті», «Час дикої черешні», «Спалахи льоту», «Малюнки на асфальті»,  збірки перекладів «Передчуття», а також "Між космосом і вокзалом" та "Впало небо на вузол стотріч".

Лауреат Всеукраїнської мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.

Віра ШМИГА

КОРАЛІ

ЗІ СКРИНІ БАБУСІ

Поезії

Запоріжжя

2025

УДК 821.161. 2-1

Ш73

Шмига В.

Ш 73 Коралі зі скрині бабусі:

Поезії В. Шмига. — Запоріжжя: «АА

Тандем», 2025 —64 с.

ISBN

До нової книги відомої запорізької  поетеси увійшли вірші, написані за останні два роки. Поезії відгукуються на прояви життя суспільства під час війни, а також розкривають психологічний та емоційний стан жінки.

Ця книга — мовби дощовий серпанок над містом, мов розсипані на вітрі пелюстки троянд, що вбирають у себе відлуння війни, болю, надії та любові. Кожен вірш — це миттєвість, застигла в слові, емоція, що б'ється, наче пульс у скронях, наче серце, що не дає забути. Віра Шмига поетеса, яка відчуває світ гостро і правдиво. Вона говорить мовою часу, коли вулиці огорнуті сиренами, коли ночі сповнені роздумів і чекання, а кожен промінь сонця — це обіцянка весни. У її віршах розгортається життя, зіткнуте з війною, але нескорене, напоєне вірністю, силою і незламністю. Ця збірка — свідчення того, що поезія живе там, де вирує життя. Вона народжується у шпитальних стінах і на обпаленій землі, серед вибухів і в обіймах коханих, у рядках, що торкаються серця, мов шепіт дощу, мов теплий дотик до щоки. Тут кожен рядок — це відгомін української душі, що залишається собою попри все.

“Коралі зі скрині бабусі” — це більше, ніж поетична книга. Це одкровення, це сповідь, це вічний голос життя, що звучить навіть тоді, коли стихає все інше. Відчуйте цей голос, розчиніться у його мелодії — і нехай вона з вами залишиться назавжди.

Наталія Голішенко

***

Скриплять віки, як прадідів вози.

Кричить маля, як безліч років тому.

І як завжди бринить політ оси

Над шляхом там, де вернуся додому.

Приходить вечір — буде й ранок. Ніч

Розверзне дум невиліковну втому.

Подумаю з зірками віч-на-віч,

Що буде завтра, через вік потому.

ГОСПІТАЛЬ

Бліда троянда в передпокої —

Болюча рана душі живої.

Вікно навпроти. В нім лапа хвої.

А лікар в білому — білий воїн.

Тут обережно іти , бо сходи.

На кожну сходину треба подих.

Тут вдих і видих матеріальні.

І кількість крові — важливі дані.

В кафе навпроти чиєсь кохання

В молитві шепче своє прохання.

***

І спираючись на повітря,

Чи болять у пташини крила?

Десь попереду гостра брила.

Ще попереду безполіття.

Літ під крилами котить Землю.

І з польоту таку красиву.

Птаха перша відчує зливу

На пропащий байдужий нелюд.

***

Сирена. Я читаю вголос Ліну.

І ходить осінь. Дика, як вогонь.

І серед ледь замріяного плину

Проходить смутна тінь
моїх безсонь.

ПЕРЕСЕЛЕНСЬКЕ

Горіх об землю гупнув — думка знову

Про те, що рідні розбрелись
на цілий світ,

Що наша калинова кров
не перший вік

Чужу розводить світло-пурпурову.

***

А небо над кульбабкою

Те саме, що з вікна.

Дивись — неждано жабкою

Заскочить новина.

Нестримана та спіймана.

Весела і сумна.

Дивись — над Україною

Те ж небо, що з вікна.

Над цілим і руїною.

Яскраве, як весна,

Засвітить Україною

Те небо, що з вікна.

***

Небо на вулиці, на Степовій,

Ходить з ромашками й запахом
м'яти.

Входить в будинки, як ґазда
завзятий.

Хочеш, не хочеш, а дихати вмій:

Небом спокійним, бентежним,
сумним...

Небо ж наповнене смертю і
свистом.

Тут на всіх обріях мучиться місто,

Ніби просякнуте болем зубним.

Небонько, виплач війну цю дощем.

Будемо мріяти лиш про хороше.

Будеш завжди ти у нас без
запрошень

Пахнути добрим родинним борщем.

***

Хоч і стогне земля,

Та народжує вЕсну,

Як натужний весляр

Бере воду на весла.

Заросте, розцвіте,

Порозноситься вітром.

Білий цвіт намете

Мерехтливого світла.

Хоч і стогне земля,

Та пробуджує вЕсну.

І зрадіє маля.

Наша доля воскресне.

***

Розкрилять ранок
посмішка і сонце.

Скарби весни і настрою легкі:

Серед війни маленьке ополонце,

Коли думки трудні всі і глевкі.

Вітаю ранок. Входжу боса в світлий

Невизначений прояв новини.

Хай будуть завжди дні різноманітні.

Без горя лиш, а значить — без війни.

                   Тарасу Шевченку

А ти і слова не просив.

Воно саме просилось.

Тарасе, виплеснути вир

Страждань цей світ безсилий,

Нездатний біль твій зупинить

За долю України.

Тобі лиш словом, пензлем жить

На завалях руїни.

Своїх онуків пережив

І духом, і думками.

За Україну кривду бив,

Як зброєю, словами.

ТЕПЛИЙ СІЧЕНЬ

«Сонце — на літо,

                           зима — на мороз.»

Народна прикмета.

Січень калюжить,

Світла налито.

Бачиш, мій друже,

Сонце — на літо.

Буде ще лютий —

Хуга й морози.

Має так бути.

— Що нам погрози.

Суму не лити —

ВЕсну злякаєм.

Сонце ж — на літо.

— Знаємо, знаєм.

***

Скажу собі — яка нетлінна сила

У пам’яті моїй і у словах.

Я у судьби і трішки не просила,

Те, що дано мені в особі вас.

То був той час, коли скресала крига:

Ламала, руйнувала і гула.

Це схоже на любов, на яру зливу,

Що душу, мов за руку повела.

***

Біла хмарка пір’ячком

Небо білить.

Побіжу з подвір’ячка

Лихо вилить.

На осіннє листячко

Слізка впаде.

Боже, дай порадочку,

Як завадить

Пам’ятать коханнячка

Всі принади.

А на небі пір’ячко

Душу вабить.

***

Ще відступає далина,

Ще розумію шлях лелечий,

Та тисне на недужі плечі

Минулорічна новина.

За обрій сходить небокрай,

А я знаходжу час для мрії,

І маю сумнів у повір’ї,

Що за межею зримий рай.

***

Горецвітом зацвів горицвіт.

Не печаль мо’?

Всі дороги у світло політ.

Призвичаймось.

Горизонт — чи пряма, чи крива?

Не важливо.

Із тобою розлука глевка,

Як полива.

***

 “Тобі подарена троянда

                горить везувієм в мені.”
Олександр Стешенко.

Мені троянда? Стільки я її чекала.

Напевне янгол втрутивсь мій,
бо я мовчала.

А ця пелюстка — оксамит
в сльозі і крові.

Необережні ми удвох у цій любові.

Горить Везувієм в серцях наш
ніжний сполох.

Не перетвориться троянда ця
на порох.

***

Чи грався, а чи грав найліпшу роль,

Де слів нема, а лише пантоміма?

І погляди, і порухи долонь

Були помірністю й гротеску міна.

І я вживала німоту розмов.

З цією грою я була у змові.

Дарма слова шукати знов і знов.

І я створила щирий зміст любові.

***

А мені що — любить?

Ні вмирати, ні жить.

Прихилити на мить

Мою голову до твого серця.

***

Я порушила тишу і устрої.

І злетіла, як птаха сполохана.

Не шукай в мені логіки й мудрості.

Я закохана.

***

Ні журби поміж нас, ні двобою.

Відпливаєш в хиткому човні.

Я просилася взяти з собою.

Чому ні?

***

Дощу, і віршів, і любові.

Душа дотична до стихій.

Я з буревіями у змові,

Коханий мій.

***

Гнівити Бога — закликати смерть,

Щоб бути кимось згаданій
по смерті.

І не змінить мені хоч круть,
хоч верть

Обставини земної круговерті.

ПОСТІЛЬНИЙ РЕЖИМ

Муха по стелі,

Слон по пустелі

Ходять.

А я тут лежу.

***

Парасолька не захищає від мряки.

І її мокрота дратує,

Як оскома від ритуального
поцілунку

Нелюбого мужчини.

***

Поцілована небайдужістю,

Я завжди до таких іду,

В кого бачу я сили дужі ці.

Ніби й добре — та на біду.

***

У долоні моїй дарунком

Цвіт губів — базилік цілунком.

Як на згадку вкладу у книжку,

То засохне, і буде сірим,

Як і я для вас — сіра мишка.

У кутку підманули сиром.

Краще вже покладу у діжку.

Насолю огірків без ліку.

Будуть пахнути базиліком.

ГОЙДАЛКА

А що мені довірити тобі?

І хто це ‘’ти’’? Моє видіння, може?

Давно живу, як в театральній ложі.

Зі сцени в душу проникає біль.

Усупереч тяжінню до землі,

Мою хтось гойдалку штовхає вгору.

В таку хитку і перемінну пору

Мій погляд анітрішки не змалів.

І це мені довірити тобі.

Та що це? Що? Мій підсвідомий
попит?

Цієї гойдалки потужний розхит

Мене би скинув в космос, далебі.

***

Це ти зі мною говорив

Чи місяць вповні?

А дощ вікно моє помив

І стіни зовні.

Твої слова були в мені —

За мною догляд.

Звучало все у до, ре, мі…

І погляд, погляд…

***

Люблю тебе до скону — лиш мого.

Немає пари у мого кохання.

Хоч плач до болю, до межі
стенання,

А все ж не догора душі вогонь.

За кладкою зими — лише зима.

І я вже не здивована нетлінним.

Воно існує — щире і невинне.

Тож в проявах мене — мене нема.

* * *

Кути, кути...В однім кутку

Ліхтар пасе розлуку.

Перетираю нелегку

На борошно розпуку.

І кине ранок на плече

Не радості, а муку.

Пече, пече... І вже, як щем

Беру те мливо в руку.

На тісто піде, на коня

Із яблуком на боці.

Тепло, тепло — його дання

До втомлених емоцій.

***

У тенета мого волосся

Ненароком попався вітер.

Чи насправді, а чи здалося,

Що у лютий потрапив квітень?

А хто винен — моє волосся,

А чи вітер — прудкий хлопчисько?

Ти до мене у ролі гостя

Чи грайливим пустим чортиськом?

Обережно — це ти спіймався.

Я погралася і прощаюсь.

І ти, вітре, уже догрався.

Я у шапку свою сховаюсь.

***

В соборі запахів і світла лісостепу

У кропиві — криниця, в небі —
жайвір.

У хати дідової стіни теплі,

І дід великий, як за двором явір.

В соборі вигадок — вони реальні —

Могили — не могили — сповідальні.

***

Ці коралі зі скрині бабусі!

Конопляна сорочка цупка!

Розкладу бабин скарб на обрусі.

Буду щемна, наївна, скупа.

Перетнулися долі з віками,

Наче ниточки у полотні.

Ми зрівнялись бабусю, роками.

Як і ти, я живу у війні.

КРИНИЧКА

Вуличка звужена

Повзає вужиком

І до криниченьки в’ється.

Там загалужено.

З цеберка мружено

Чиста водичка сміється.

ПОДОЛЯНКА

Я не звідси. Я з лісу і поля,

Де росте моя дика черешня.

Хоч мені тут і воля, і доля,

Але все-таки я нетутешня.

Я і віршем скажу , і любов’ю,

І, можливо, почується небу:

Обійми до батьківського болю

Подолянку, що молиться степу.

***

А я ні в чому не шукаю смислу,

Хоч і живу під ритм його мовчання,

А смисл так близько, що недобачаю

Його багатозначність
в крапку стислу.

***

Де руки у борошні, спина у милі,

Там я і поезія зовсім не милі.

Та раптом прострочене
слово воскресне.

О Боже, крізь тісто дісталось

до весни.

***

Читала не книжку — читала повітря,

Наповнене змістом новин та ілюзій.

А що не потрібне —
візьми та і витри.

А думка мандрує, мов колесо юзом.

Сприймається простір від неба
до льоху.

Он впала бурулька від сонця і вітру.

А той, хто зуміє, зчитає епоху

Від літери А до кінця алфавіту.

***

В провулочку під назвою Портал

Бешкетний вітер гарував щоночі.

Гілки ламав. Когось він зле картав.

І заглядав у сни пророчі.

Якісь слова незримо обертав,

Коритись змісту неохочі.

Я зранку їх вкладала до октав.

І створювала з них, що хочу.

УРОЧИЩЕ ЛАСПІ

В урочищі каміння і води

Смакує ялівець нудьгу цикад.

З гори хмарин повільний білий спад.

І хоч до моря, хоч на гору йди.

Не видно вдень дороги на Форос.

Вночі ж, як НЛО вогні по ній.

І ніби Афродіта, як в сувій —

У море йде — зустріти хвилі торс.

ПРОБУДЖЕННЯ

І коли закапав дощик

Білим віршем підвіконня,

Ледь відчула я спросоння,

Як сумління прагне прощі,

Як лелека, що далеко,

До пустельної пастелі

Перемазав колір стелі.

Не прокинутись, лелеко.

Шепче дощик у кватирку,

Тягне музику на низці.

Я дрімаю, як в колисці.

Дощ у сні прокапав дірку.

***

Такий собі звичайний листопад —

Мелодія мозаїки у очі.

Неначе Штраус цей задумав лад,

А ти танцюй — чи хочеш,
чи не хочеш.

Таких кружлянь у просторі натхнень

Під музику із внутрішнього его,

Не бачив ще позаминулий день,

Ну а сьогодні танець ніг і стегон.

А кавалер — все той же листопад.

У двірника мітла вже наготові.

Все буде, як завжди — і жодних вад.

А настрій мій залишиться у слові.

***

Хоч сонце божеволій, вітер вій —

Тримаюсь павою.

Я так нетрадиційно п’ю напій –

Черешню з кавою.

***

І знов добридень, містер Інтернет.

Моїм ти віршем граєшся і досі?

Чи хочеш ти потрапити в сонет?

Не вмію я. Їх пише Таня Осінь

***

Вподобайки у фейсбуці

Всі домовилися буцім:

Хто за мене — я за вас.

Де ж ти крила дів, Пегас?

МОЄ АСТРОЛОГІЧНЕ

Дожити до Дня народження.

Біжить до нуля соляр.

Мій Овене, місце сходження —

ЯР.

У березні слушно падати:

Роздвоїтись, розлягтись,

Щоб потім на кін привабити —

Вись.

                               Ларисі Коваль

Був джаз, кагор, на відео — Париж,

Кружляла вежа в ритмі саксофону.

І наші вірші на такому фоні —

Із Ейфелем укладене парі.

Всі коми й крапки прагнули на волю,

Мінялися місцями інь та янь.

І в котрий раз побито сто мовчань

Світлинами Ларисиної долі*.

______

*«Світлини долі» — збірка поезій.

Вікторія Сироватко.

***

Ні порухом руки, ні поцілунком,

Прошу тебе, не вимикай мій сон,

Де соловей освідчується лунко

І аромат весняних анемон.

Де різнобарвних крокусів мережки

Пасують до вишиваних обнов.

І все це лиш мені одній належить.

То ж не чіпай ти, навіть обережно,

Оцей весняно- сонно — теплий схов.

***

                                        Вікторії

Прокинься, Вікторіє, спати ти
вічно не зможеш!

А сон програмує твій настрій на день
і на вічність.

Цвістимуть магнолій і крокусів
квіти щорічно.

А хто, окрім тебе, у римі
красу їх помножить.

***

Все недобре, все понуре,

Як мара у світі ницім.

Я ж з народженням вдихнула

Небо з присмаком суниці.

Що до неба у калюжі,

То перевертень і тільки.

Зрозуміть не всі ми дужі —

Неба ж стільки!

Стільки!

Стільки!

***

Предтеча слова —
поштовх відчуття:

Емоція, бажання, запах, колір.

У всіх моментах кожного життя

Багато вражень гупають по долі.

Коли мовчиш, то й буде німота.

Думки загинуть,
запах не воскресне…

Непотребом занудить самота,

Не буде літа, осені і вЕсни.

Так, Боже, дай губних і проривних…

На прозу, на розмову і на віршик,

Щоб чули всі бажання всіх земних:

Минулих і теперішніх, і віщих.

***

Лінії всіх доріг —

В лініях на долоні.

Стежка паде до ніг —

Кров запульсує в скроні.

І у душі щемить

Стежку ігнорувати,

Тільки вона в цю мить,

Мов кораблю фарватер.

На перехресті доль

Вибереш ту єдину,

Що близнюком з долонь

Штурхне тебе у спину.

***

Коли достатньо прощень і прощань,

І точка зору — крапка в реченні:

Не мій відчай, і не моя печаль.

Я ще думки вгадаю — де чиї.

***

Боги нам всі в добрі — не люті

Навік закрили вхід до суті.

Бо править людством сам процес.

Рушійна сила — є прогрес.

КОРОТКО ПРО СВОЄ

***

Довго живу. Мабуть, незріла душею.

***

Вікно у душу прочини —

душа відкриє навстіж.

***

Відголоси чужої війни

переконливі наполовину.

***

Якщо я захочу скласти піч —

почну з вогню.

***

На ранок знов напишуться рядки:

Щоденники моїх думок покличуть.

Мені жалітись на життя
не личить,

Та хвилі почуттів такі прудкі.

У шафі ворохоблять словники.

Ось-ось уже відчиняться дверцята.

Мені всього одне лиш слово взяти,

Те, що сказать ну зовсім не з руки.

***

А що було? Слабенький дощ на втіху

Безмовності накрапував думки,

Старому капловухому горіху

Нашіптував хвилюючі казки.

А що було? Я прокидалась. Мальви

Засвічували мокру сіру рань.

Такого ранку майже геніально

Низались намистиночки бажань.

***

Що відбулося? Дощ полив на славу!

Хто вміє ворожити на дощах?

То був звичайний
свіжолистий травень,

З билиночки до раннього хвоща.

Підставила дощу свої долоні,

А він шубовсть водою, як з відра.

Раніше я була повік в полоні,

І ось воскресла з сонного ярма.

***

І замовити вітер і сніг —

І нудьгу перемелено буде.

Сто бажань, як сніжинки до ніг,

Перетворять у свято цей будень.

Засніжить, захурделить, за мить

Переробить на місиво втому.

І яка ще там думка болить,

Коли хочеться вибігти з дому?

Обійняти цей всесвіт кружлянь,

Щоб не чути гармат і сирени.

У природі є безліч бажань.

Вибираю я ті, що для мене.

***

Ще тиждень календарної зими.

Календарі тримаються стандарту.

А ми живем по-різному, як ми,

То весело, то плакати не варто.

То знов прозора сонячна блакить,

То сніг летить, штрихуючи повітря.

А ти лови і цю, і іншу мить

На щемне почуття — тоненьке
вістря.

***

Як там хата, де дід на ослінчику

Біля клуні онуку глядів?

Там вночі зірка впала в криниченьку.

Розчинилася в зимній воді.

Вдень із дідом іде, і з відеречком

По травичці в покатім дворі.

До води мірний шлях внуці
стелиться.

А насправді — у безліч доріг.

***

Ще не звала — не стало ще словом,

Що було надплавке, наче олово.

Вже воно у мені розливалось,

Та ніяк, ну ніяк ще не звалось.

Наскладало палких нісенітниць:

Сто перевертнів — марних обітниць.

Розтривожило мозок і скроні.

А з'явилося, наче з долоні.

І зізнання в коханні не більше

Слова, що народилося віршем.

********************************************

ПОЕЗІЇ

* * *

В місті, де вічний степ
Ходить по нашій вулиці,
Наче в бджолинім вулику
Гаряче пахне мед.

Вулиця Степова
В липні сонців настоянка.
Спека! Ой спека! Он яка!
Рідко така бува.

Жарить підошви пил,
Сохне у гіллі вишенька,
Квітнуть двори, як вишивки,
А у очах – ковил.

До степових прикмет
Гріті асфальти туляться.
Саме по нашій вулиці
Ходить у місто степ.

* * *

Вже клеїть осінь на асфальт

Світлини бабиного літа.
Видзьобують ворони vita –
З горіхів зерна на стовпах.
Непередбачену красу –
Бо вже сніги у душу сиплять –
Палітру фарб яскравих вип’ють
Уста асфальтів, як росу.
Природа в золоті монет
Ворожить на майбутнє літо.
І враження малює вітер
В сучаснім втіленні Моне.

* * *

Наділо місто хмару набакир.
Напнулась хмара сизим на зелене.
Мені літописати неба вир
Так хочеться, коли весна на клени,
На кожне зілля зливою впаде.
Поважний грім злякає ніжні звуки.
Пропах бузком передгрозовий день.
Бузинка кожна проситься на руки.

ЧАС ДИКОЇ ЧЕРЕШНІ

У пригорщі – черешні.
Не ягоди – літа.
Черленим ранком креше
Солодка гіркота.
Агатові прикраси
Дитячого лиця.
Найкращий клаптик часу
Рішучого кравця.
Час дикої черешні –
Мого дитинства знак.
В жовтогарячім червні
Гіркосолодкий смак.

* * *

Котрий раз ти сказав: “Зима”.
Та хіба то чиясь провина?
Бавить Хортицю хуртовина,
Барви з’їв сніговий лиман.
Десь за спиною білий стан –
Ледь стоїть на ногах зупинка.
Білий погляд всмоктав стежинки,
Недоречно блакитним став.
Колір є, а тебе нема.
Вже автобус летить у вирій.
І можливо тобі повірить,
Що між нами горить зима.

ЗА ЧАШКОЮ КАВИ

Скло зустрічі крихке, як перша крига
Осінньої тремтливої калюжі.
Лиш в дзеркалі вітрини паленіють
Тендітні вогники із поглядів і слів –
Обрамлення незайманої теми.
На низці невагомої розмови
На рівні губ висить порожня чашка.
Тривку увагу помережив дух
Неждано швидко випитої кави.
Тривалість зустрічі обмежують повіки,
Раптово зупинивши в дзеркалах
Бунтарство забороненої теми.

* * *

Фіранки важко дихали у сні,
І протяг зачіпляв
шпалерні квіти.
Гвинтівка у кутку,
чи костур...
Ніч.
Уяву полював досвітній вітер.
Вокзалу звук –
у склянці на столі,
І синє з-під очей –
у незабудці.
Не спалося.
Жаданий ранок тлів
Сіреньким сподіванням на подушці.

* * *

Бабин вік.
Мою тінь на брамі
Розкроїв павутинний кресляр.
А душа у морському вбранні.
У його довгім літі десь я, –
Ясних днів випадкова хмарка.
Баба осінь за мною стежить.
Ще не колеться сад на скалки.
Так невчасно у моря нежить.

* * *

Дощ – пеленою двору.
Падають долі долу.
Крихітки – голубам,
Долям окраєць там.
Вікон бурштин розм’як.
Я задивилась, як
Сходить у двір порожній
Ринвовий подорожній.

* * *

Вже хмари, дощем важкі,
Спираються на асфальт,
І вітер конем баским
Несеться у вікна хат,
І куряву крадькома
Цілує пітний чебрець.
В негоду іду сама.
Молитись почав чернець.

* * *

Стали дзвони із передмістя
Солов’ями на кладовищі,
Вівтарем з пелюстків і листя,
Щоб стороннього бути вище.
А півонії квіт – не терній –
Оберіг в поворотнім літі,
Пахне спрагою до повернень
В непостійність буття у світі.
Іще Лета на цвіт не дише,
А захожий уже постарів.
В пелену вікової тиші
Ляжуть радощі та печалі.

* * *

Тут між Космосом і вокзалом,
Якщо змія пускали в синь,
То не поверхами зміряли,
А тополями височінь.
Проти заходу зору воля є.
У повітрі кричить глибінь
Сумом зіткнення рейок з долею,
Як благаючим: “Не покинь”.
У провулочок поза хатами,
Де лиш папороть не цвіла,
Мабуть, з космосу зорі падали,
І одна з них моя була.
Тут, між Космосом
і вокзалом.

ДИВЛЯЧИСЬ НА КУРГАН

...Не йде гора, Володарю.
Могилою вона.
А я у неї вродою
Від скіфського вина...
Із берега зухвалості
З-під кам’яних повік
Дві бабині цікавості
Дивилися торік
На мене,
бо кочівниця.
А завтра – баба, пра...
І зникла мова спіниться
Між берегів Дніпра.

* * *

Злякали в парку вовка самоти,
Коли сказали, що мене шукали ви.
А під ногами мокне літнє паливо,
Довірливі гілки до наготи.
За щільними фіранками очей
Вгадала я дрижання ваших сутінків.
Та заспокойтесь, бо обоє взуті ми
У гуму невимовлених речей.
Наш вільний дощ розмови промине.
Щоб чуть його, парк витягнувся в струнку,
П’є легкість невибагливих стосунків,
В яких непередбачено вини.

* * *

Вже у тебе сивина,
А в мене – зачіска
на манір капелюшка.
Кожного ранку
звичайним коліщатком
Я поновлюю хід
механічного годинника.
А ти
спостерігаєш
падіння піщинок
На дно пісочного.
Якщо помітиш
особливість нервового
трепету
У зухвалості моєї зачіски,
У мене виникне здатність
перехитрити
Закон Земного Тяжіння –
повернути кришталь твого часу
на початок.

ВІДЧУТТЯ КАРТИНИ

Ці зітхання на тлі
угамованих звуків
Гарячіші за вітер з натомлених трав.
На мої ще незморені плечі і руки
світить відблиск майбутніх
осінніх заграв.
При падінні у безвість –
це спалахи льоту.
Кольорове прийдешнє
зі смугами зим.
Несподіваний подив мій:
перший і сотий.
Намальована мова
незнайдених рим.

МАРЕННЯ МОРЕМ

Пожаданою хвилею
Небо мчить у обійми
Каравели білизни.
На подвір’ї прибій мій.
З бризок ранньої білості
Та вечірньої сині.
Відчуваю на дотик
Повигадане нині.
Вітер винайшов шкоду –
Довгу чілку накинув
На зеленії очі,
Що в дівчати Марини.

* * *

Списала злива травня аркуш,
Відмив театр старі афіші,
В гілках досвідченого парку
Зірвала птаха голос тиші.
У ручаїв ручні мотиви:
Пологий, східцевий, драбинний...
Пружніють сонячні тятиви
Від скла до скла –
на горобини.
Трамваї юними жуками
Спішать під вулицеву стріху,
А стріха духмянить шапками
Далекого гірського снігу.

* * *

Не спиться.
Ліхтарна варта
У скло заглядає скоса.
Не спиться, тому що завтра
розпуститься абрикоса.
Ліхтар – божевільна втома.
Та, все таки, більш природно
Не спати, коли судома
народження –
вже сьогодні.

СНІЖНИЙ КАЛЬВІЛЬ

1
Сад старий, і яблук шати
Не покинув, сам би ліг.
Гарно в яблуні стояти,
Де врожай – тягар і свято,
Під гілляччям, на гіллі.
Дотягнуся ледь, та пізно,
Пада яблуко ницьма.
Не даремно Кальвіль сніжний.
Він, як сніг –
хрумкий та ніжний.
Мріє зимно квіт лиця.
А як смерклося,
у сінях
Сніжний Кальвіль в сні осіннім
Літнім полуднем запах.
Вже не стрибає на дах.

2
Доля самотня саду –
Стане сліпим на осінь,
І на сирітський просив
Зійде яблукопадом.
Буде по даху гупать,
Начебто в барабани.
Слухайте,
Богом даних,
Діток,
сердешний,
губить!
В хаті чужій на свято –
Яблука на обрусі,
А де нема бабусі,
В місячнім сяйві босі
Будуть вночі лежати
Сироти коло хати.

3
Загубилась у яблуках
Пристанційна провінція.
Кида барвами райдуга
В кожний кошик по вінця.
Із далекого байдуже
Поїзди у столиці.
Дві хвилини на райдузі –
Хмелю яблук напиться.
Промайне в когось байчина,
Мов зостатися хоче.
Тільки тут ще побачити
Суто Євині очі.

Рідній школі

І не сумно мені і не весело.
Це щось інше: і вічність, і мить.
Мідним дзвоником з Першого вересня
Моє серце у грудях дзвенить.
І коли даруватиму квіти,
Щось дитяче зітхне у мені.
Я вже визнала, що повторити
Можна тільки уроки шкільні.
Зустрічатиме школа та сама,
Та відмінність одна є у тім,
Що кричать вже «Вітчизна» і «мама»
Букви з крейди в дорослій руці.
І не сумно мені і не весело,
Це щось більше: і вічність, і мить.
Мідним дзвоником з Першого вересня
Моє серце у грудях дзвенить.

Стара книжка

Мою гординю згасить стародрук.
Із титулу зачепить душу вензель.
На сторінки зійде натхнення рук.
Злякають книжку зайди сорок весен.

Коли прапрадід мій садив городину,
Ця книжка вже тоді була старою.
Хто не читав, для того німотою,
А когось вік її прадавнім надихнув.

Магічних істин спрощені слова
Пережили руйнації всіх воєн.
Тут дух віків щозору оживав.
Не взагалі, в кращий його прояв.

Коли піду за прадідом, за пра…
У чомусь бідна, в чомусь із надлишком,
На спас душі, як дух цілющих трав,
Прийде до внука старовинна книжка.

* * *
На звук вокзалу йти, на той перон,
Де мріє морем поїзд на Одесу,
Де з відстанню змагаються колеса,
А я з бажанням здатися в полон
Вагону – напівсонному притулку,
Де прагнення всіх напрямків на південь,
І байдуже парижі де, чи Відень,
Заходити у хвилю із провулку,
Бо мріє морем поїзд на Одесу.

ПЕРЕКЛАДИ

Марина Цвєтаєва

Дім

Лопушаний, ромашний
Дім — так мало домашній!
З поглядом особливим
Душ — важкої ваги.
Дім, що до лісу з лівої
Розвернувся ноги.

Пo-ведмежому — щирий,
І, як олень, — рогатий.
Дуже пильно очима
Душі дивляться з хати —

У всі вікна! З фронтону —
Аж до врослого в глину —
Що вікно — то ікона,
Що обличчя — руїна
І арена… За давнім
І життя і житло
Замінившим каштаном —
Є вікна мого тло.

Сорочки! Ніби змахи
Рук над щастям розбитим!
Сорочки! Бідні лахи!
Мов стінописи битви!

Ніби за і-сну-ван-ня
Бій і ночі і дні.
Рукавиним хитанням
З смертю бореться дім.

Не розсівшийся сиднем
І не пахнучий здобним.
За який нема стиду
Перед злим і бездомним:

Не соромиться ж башти
Птах, що в ній переспав…
Дім, в якому не страшно
В час народних розправ!

Бузина

Залила увесь сад бузина!
І зелена, зелена вона!
Зеленіша від цвілі на чані.
І зелена — бо літу початок!
Голубінь до кінця, до країв!
Зеленіша за очі мої!

Через ніч загорить багаттям
Ростопчинським! В очах відбиття
Бузинової пінної трелі.
Червоніша за кір у постелі.
В кожній порі моїй неба зір,
Розсипається-сиплеться кір

Бузини...
Не дзвени! Не дзвени!
Що за фарби розведені
У солодшої за отруту!
Кумачу, сургучу і бруду —
Суміш. Знаю коралів знак,
Крові, що запеклася, смак.

І покарана ти, бузина!
Залила увесь сад бузина
Кров’ю юних і кров’ю чистих,
Кров’ю гілочок вогнекистих —
Веселішою за всі крові:
Кров’ю серця мого любові.

Буде знов водоспадом зерна,
Буде чорна моя бузина.
Із сливово-липкою міткою.
Біля хвіртки, що стогне скрипкою
Біля дому, котрий пустий, —
Лиш кущу бузини рости.
____________

Новосели, вам — новини?!
Через ягоду бузини,
Вся дитяча жага багрово,
Через древо і через слово:
Бузина (по цей день — з почину)
Трута — вбиранная очима...

* * *
У суму вищого мого —
Покірливіший слід.
На рукавичках синь його —
Сльоза свічі, як лід.

У змерзлій церковці — мороз,
І пара в ній густа.
Із ладаном усе злилось,
І подих уст в уста.

Чи вам помітно, друже мій,
Покірливіш за все
Лиш дихання мого сувій
Між інших над усе?

І рук охайністю моїх
Пробачення молю,
Що в рукавичках, друже мій
Прославлений, стою.

Леонід Вишеславський

Контур скелі

Кущі закінчились, і — скоро
потоком голубого скла
влилося в скло машини
море,
і скеля
спереду
зійшла.
Посічена вітрами брила, —
на ній я знаю кожен штрих,
зубцями й вигином будила
закляклий контур дум моїх.
Я в неї врізався з розгону,
летівши полуднем навскіс
в магнітну непорушну зону
тих спогадів, що довго ніс.
Край забуттям не заболочений,
струмує юності трава…
Дух не живе без оболонок,
без ґрунту, плоті і єства!
Перед всіма, переді мною
із безліччю живих ознак
він перевтілюється в долю,
у скелю, крону, сім’я, волю,
в звучання, лінію і смак.

Довоєнна даль

Мовчазною добою
промінь грів далечінь,
ми сиділи з тобою
на дніпровім плечі.
Пісню вторила тихо
вечорова гора,
вечір вогнищем дихав,
темінь м’яко долав.
Дніпро ширшав до ночі.
В догоряючий вечір
піднімав свої кручі,
розправляв свої плечі.
В мерехтливому світлі
плес розчулив до сліз,
нас, безжурних, як діти,
в грізні роки поніс.
І з дороги в дорогу.
Не було вороття.
Силу й ніжність дніпрову
ми взяли для життя.

Закон

Читалося…
І думка тихо вилась,
і танув день,
як сходив дим на спад.
Гардинами
вікно моє гордилось,
розчинене
виходило у сад.
Рядків упертих напрягались вени,
нервовий та сутулий я сидів,
біля вікна стояв
спокійний,
чемний
стілець застиглий у проваллі днів.
І раптом —
чудо? —
Радо став навшпиньки,
він випнув груди
і кружляв все більш.
В його ногах,
і у підйомі спинки
молекулярний виникав свербіж.
Під ним земля кружляла і летіла,
крутився дім від столу і до стін.
І кожна річ була космічним тілом —
житло стомилось в обертанні тім!
Ось-ось мене,
сидячого в засаді,
шалені речі
зсунуть та знесуть…
Мені здалося,
що стілець присяде
почухатись,
щоб зручності набуть.
На шкірі я тоді відчув мороз
спекотним літнім
вечором ліричним,
на мозок схожа хмара,
на невроз
в вікні моїм
замислилась про вічне…
Я бачу річ в тумані,
як у щемі.
Іще главу
звільнив я від заков,
і відчуваю,
як наган в кишені,
наразі мозку явлений закон.

Віра ШМИГА

ВПАЛО НЕБО

НА ВУЗОЛ СТОРІЧ                                                               

             Поезії

До нової книжки відомої запорізької поетеси увійшли головним чином вірші написані останнім часом. Зокрема поезії, в яких авторка емоційно відгукується на актуальні події, пов’язані з героїчним спротивом українців московитській збройній агресії. Цікавими для читачів будуть і мініатюри в розділі «Малюнки на асфальті», де нестандартно й тонко осмислюється наше буття.

 ПЕРЕДЗИМОВЕ

І недалечко, в смузі передмістя,

Он в тій висотці в вікнах сивий степ.

А тут тополі ходять в жмутах листя.

Все ніби репетирують вертеп.

За обрій сонце западає чинно.

Ще зрілий день захоплює пітьма.

Заходить вечір тихо, млосно, винно.

Вже виглядає та не йде зима.

***

Цей білий недоторканий пейзаж

Лише здаля дивитися потрібно.

Заціпило морозом так, що аж

В деревах зашпори у пальцях срібних.

І хочеться похукать на ялини.

Піти, де ліс у холоді зачах.

Під шапочками снігу, на кущах

Там червоніють ягоди калини.

***

Як сполох сонць форзиція цвіте.

Окраса ще безколірного парку.

Ледь-ледь травичка із землі росте.

А тут цвіте, та ще з самого ранку.

Так просто розвантажити думки.

Залюблено дивитися на неї.

Пелюсточка торкнулася руки -

Я жовтим освітилася єлеєм.

Ці сфери сонць - веселі і рясні.

І так шалено падають у вічі.

І ніби промовляють у мені:

"Дивись. Ми не цвітемо двічі".

***

Розкочегарилось літо у серпні.

Наче пательні нагріті асфальти.

Хай тобі, Серпне, - медово і зерно,

Лише у спеку впадати чи варто?

Хай ще дозріють городина й груші.

Весело стрИбати в прохолодь річки!

Скоро вже літо негода порушить.

Зловимо зірку серпневої нічки?

***

Чи приснилося, чи примара?

На прадавнім шляху, як тінь

Бачу половців чи хазарів…

І ходили ж, кому не лінь.

Переходжені чорноземи

Перемішані до грудей.

В крайніх хатах лежать тотеми

На майбутнє своїх дітей.

Перетримана брость калини

З хати скраю - у блиск очей,

Чи з історії, чи з билини

Калиновим вогнем пече.

Чи приснилося, чи примара?

ВОРОГУ

Тебе мати учила: «Чужого не руш»?

І не лізь з особистим знаряддям

У обійстя чуже, у країну чужу

Зі своїм недолугим поняттям.

Недозрілий спотворений розум у злі.

Ти, як риба, потрапив у вершу.

На моїй неповторній найкращій Землі

Так і знай - я стрілятиму перша.

МОВА ЗАГАРБНИКА

Вона існує в світі ваша мова.

Та бути з нею чи достойні ви?

Вам язики покручено з основи.

Вам пушкіни і герцени месії -

Розстріляні і вислані з Росії?

Вони і досі в душі й мізки сіють

Культуру. Та полова, бач, не зріє.

Бо що зросте в нікчемній голові?

НЕОРДИНАРНИЙ ФІЛОСОФ

Філософ він. Все прагнув глибини.

І жив на крилах бідного вертепу.

Він той художник, що добув з війни

Яскраві барви гомінкого степу.

Де брудом день, і де в калюжі небо,

І чи живе в догоду цій добі -

Він знав, хоч не вважав, що знати треба.

Любив розлоге небо у собі.

В музеї зброя, вибухи на фото,

І страх, і відчай... Не знайдеться слів.

І зовсім поруч, дивно так, навпроти

Пейзажі найяскравіших степів.

***

Червень зеленню погляд закапав.

Щось згадався той дощ на фату.

В передденні зеленого свята

Я в думках до онука іду.

В Португалії звуки сирени

Вже давно позмивав океан.

Чи приїдеш, онуче, до мене?

Там кладуть подорожник до ран?

В Лісабоні, Кашкайші ночами

Тобі чути зажурене фаду*?

Тут гітара твоя між речами

Затужила. Засмучила хату.

______

*Фаду – жанр португальської пісні.

СТЕП

Коли ти Степ, візьми мій біль на груди.

Ти давнім зелом правиш новину.

Іду до тебе, потім вже між люди.

Земля дарує силу неземну.

Тобі ще в край перекотити поле

І ковилу прадавню відновить.

Ти дав нам віру і надію, й волю

Побідний спис у ворога встромить.

ЛІСАБОН

***

На стінах Лісабона – азулежу*.

Атлантики далекої реалії.

І в океан танцює річка Тежу

Порогами старої Португалії.

***

Під назвою Васко да Гами

Найдовший міст Європу вабить.

Почулося вивчає гами

В майбутньому співачка фаду**.

_______

*Азулежу - форма португальського кахлю.

**Фаду - жанр португальської пісні.

***

Не зловила найпершу сніжинку.

Впало небо на вузол сторіч.

На любові вузеньку стежинку

Зійшла груба сльоза протиріч.

Тільки «торба з високого горба».

Тільки думка на свято нова.

Тільки я – чи уперта, чи горда.

І в мені, як хвороба - слова.

***

Закурилось, запудрило –

Думка думці тісна.

Запалили опудало –

Скоро буде весна.

Відгорить та й розвіється.

Відболить та й нема?

Хоч і дивно, а діється,

Що хотіла зима.

МОЛОЧНИЙ ЛИМАН

В Алтагирі вода з молоком омиває коліна.

А великих глибин тут,

як безліч великих оман.

Тут, де глиняний мул, черепашник,

і дощ без упину,

І молочну ропу методично розводить лиман,

Лиш по плечі вода –

і два берега просяться в руки:

Очерет, астрагал, солонець, осока і куга.

І немає в мені ні печалі, ні зла, ні розлуки.

Над Молочним лиманом

з’явилась веселки дуга.

НІЧ

Все нормально, тільки сутінь

Від кутів і до вікна.

Ніч не темрява. По суті –

Світла інша сторона.

Інший подив, інша казка.

Мов пів мозку хтось відняв.

І уява, як поразка

Перед логікою дня.

***

Коли злине мій світ свідком горя,

Білим лебедем з чорного болю,

Дай напитись з долоні води.

Хоч на дрібку мене остуди.

Коли щастям розширить орбіти.

І, здається – до сонця добігти,

Принеси мені келих води.

Він для тих, хто не в силі іти.

Лету гойдалки зменш амплітуду.

Полікуй, як хронічну застуду,

Щоб не стало в тім, Боже, вини.

Тільки прошу – навік не спини.

СУБЛІМАЦІЯ

Послабити паски, зламать культури рамки…

І посміхнувся Фрейд*. Він знає, то й мовчить.

Крізь мікродірочки між ниточок фіранки

Просіюється день, ніч, як птах ячить.

Крізь стіни плин душі. За стелю – аж до неба.

І простору достатньо. І простір рве паски.

Я хочу таїну підгледіти у Феба**.

Я сублімую***, Фрейде, з реального в казки.

_______

*Сигізмунд Фрейд – психоаналітик.

**Феб – поетичне ім’я Аполлона, Бога сонця та поезії.

***Сублімація – процес заміщення або обміну, перенаправлення енергії.

***

Співає все в полоні у весни.

І соловей – напружно,

до інфаркту.

***

Небо, вітер, сонце… Сон

Бачу я з відкритих вікон.

Все співає в унісон.

Не встигаю я за віком.

Ігор Сєвєрянін

          Переклад з російської

***

Ти прийшла в шоколадній шаплетці,

Підняла золочену вуаль.

Роздивившись малюнки паркетні,

Ти поклала боа на рояль.

Ти затихла у кріслі палевім,

Каблучком молоточа паркет.

І чомусь шепотіла: «Але він…».

І обличчя схилила в букет.

І альпійські троянди в корзині

Ледь зітхали, і подих їх вивсь.

Я не бачив кузини в кузині,

І чи я у тому завинивсь?

***

Коли душа не може вже мовчать,

Бо їй так довго довелось терпіти,

Коли навкруг гукали всі зеніти,

А на устах ставрована печать.

Коли душа не може вже мовчать,

Їй треба з вами, люди, говорити.

Зі скальпелем їй тіло відновити,

Щоб говорити,

а не закричать.

***

Воскресла я і в той же час померла.

Пропала непоборна сила рацій.

Зродилась вибухом глибинна вирва -

Я глянула у очі вовкулаці.

Не перша й не остання - просто мить.

Та зрушила, як м'ячик космос цілий.

Одне лиш незагоєно щемить.

Не знаю я - людина він чи сірий.

***

Це просто ввійшла нестабільна весна.

Це тільки Венера у першому домі.

Кружляла по колу в сузір'ях вона,

А потім запнулась, як слово на комі.

Тепер і не маю спокійного сну.

І не перетнути, і не відштовхнути

Планету Венеру, нагальну весну,

Що капають в душу любові отруту.

***

Ти мій золотий перетин.

З'явився у пору злив.

Всі наші падіння й злети

До коми лише дійшли.

І зроблені з безліч літер,

Складні піраміди слів,

Розносить із листям вітер -

Неначе наш вік дозрів.

Розгін фуете в балеті

І вигин душевних пруг -

Це мій золотий перетин

І мій неспокійний рух.

***

…і цілуватись, бути без печалі

хто може, - мов до берега причалить

святої безіменної землі?

Борги не віддавать, не набувать борги.

А далі що там?

Знають лиш боги.

ЛІТНІЙ ВАЛЬС

Перелила почуття із короткої ночі до кави.

Не надпила відкорковану з вечора пляшку вини.

Я не змогла перетнути межу, щоб з тобою злукавить.

І в океані стосунків здобути скарби з глибини.

Літо для нас

Зладило вальс.

Виросли крила.

Що нам роки?

Нас на віки

Літо змінило.

Не віднайти мовчазні ті розмови занурені в літо.

Пахне з вікна: ще не стелиться в осінь повзучий чебрець.

Знати не слід, яку нам гороскопами долю налито.

Манить широка стежина, та вперто піду навпростець.

Літо для нас

Зладило вальс.

Виросли крила.

Що нам роки?

Нас на віки

Літо змінило.

***

Наші стосунки такі правічні.

Так в них багато і щастя, і сліз.

Дітям під сорок, то й нам полічено

Вічне і дріб'язку повний віз.

Всі ті слова, що були не сказані,

Просто у нашій кімнаті живуть.

З вікнами, шафами, вазами

Творять єдину вловиму суть.

Можеш змовчати - я знаю відповідь.

Ледь ворухнулось твоє плече.

Знаю, в душі твоїй горе віхолить.

Можеш мовчати.

Й мені пече.

***

Безіменною хочу бути.

Почекаю, як ти назвеш.

Можуть звуками трави-рути

Діставать до небесних веж,

Стоголосі громи копитами,

Бити праведне, бити гріх.

Тиха річечка воду литиме

І дзюрчатиме за поріг.

Шепіт листя чи свист негоди –

Те почуєш в мені, що звеш.

Ти прислухайся до природи,

До якої мене ведеш.

ОСВІДЧЕННЯ

Тебе люблю за те, що я закохана,

За те, що повернув до юних літ.

Любов моя неждана і непрохана

Відкоркувала вже незримий світ.

Люблю і все. Збивають з ритму сльози.

Це так життєво – плакать від кохання.

Раптово так на тлі мого мовчання

Зійшли й розквітли весни і морози.

Сльозою написати це послання,

Собі на щем тобі відкрити душу

Я мушу, так, я терміново мушу,

Як вперше, і на спаді літ – востаннє.

***

О світе білий, синій... Я про те,

що нескінченно і молю, і прошу.

Хоч народила двох тобі дітей,

ще одного в душі своїй доношую.

Дай і йому набутися снаги.

Він дух, він суть, і потребує муки,

і розуму, і праці, і ваги

душі.

Усе до висоти розлуки.

***

Вікторії.

Між весною і літом

Розполохані квіти

Над збентеженим світом

Розмаїто цвітуть.

Зустрічаємо літо,

Адже спраги налито,

Що латинською – vita,

Що по-нашому – жить.

МАЛЮНКИ НА АСФАЛЬТІ

БУЛЬДЕНЕЖ

Тетяні

Таню, біля твоєї хвіртки у зелені прокльовуються бульденежі.

Суцвіття білих сфер купаються у моєму спогляданні. Думають, що злітають, але ж – вибухають квітами, як сміхом, що розсипається на вході у твій двір. І тільки я помічаю злет прозорих сфер у склі твоїх вікон, Таню. Там вони цвітуть до зими, до снігу. Бульденеж

з французької – снігова куля.

КУШ-КАЯ*

Зустрічає мене Куш-Кая. Привіт, знайома горо моя! На крило сокола твого хмарка лягла. Тане. Зморшки твої ялівець маскує. Широкий обсяг зору у птаха твого. Все бачить. Від Турецької галявини козиною стежкою крізь ялівник іду. Не пускає мене Куш-Кая: накидала під ноги каміння, занурює у заспокійливе дзюркотіння цикад. Йду в обійми моря. Здрастуй, до синяви чорне море, цілюща прохолодо спекотного дня. Любове моя, моречку! « А я?» - штовхає у спину запитальний крик гори.

______

*Куш-Кая – гора-сокіл (з тюркського).

КОНЦЕРТ У СУПРОВОДІ ГРОЗИ

На першій ноті концерту відомої співачки увірвалася, нікого не питаючи, гроза. І була присутня до кінця. Грім підсилював крещендо і затихав на піано. Гроза змагалася з дужим голосом солістки. Виходила на перший план і знову відступала.

Оплески дісталися співачці. Гроза образилася і пішла.

У ДВОРІ

Від тоненького коріння крихітної билиночки, від могутнього кореня древнього дерева виростає сфера тополиного двору. Вона охоплює місцевість до паркану, до тополь – створює ауру.

У ясну ніч торкається зірок, у сонячний день наповнюється енергією, у дощовий – пускає до себе хмари і завжди дихає, тримаючи на своїх легенях двоповерховий будинок. А дихання – то хвилі морські, а будинок – то корабель. Пливе. Чи знає куди?

І я в нім – зі щастям та негараздами, чеканнями і зустрічами , терпінням і вічною любов’ю до мого двору, який поглинає журбу, дає ліки усамітнення для моєї уяви.

ВЕРЕСЕНЬ

Вхопилося літо за довгі тіні осені. Затрималося в гущавині зелені. Думає, наївне, що смажить листочки до жовтогарячого кольору своєї наснаги. До польоту метеликами у повітрі. Та вигинаються у здивуванні брови чорнобривців. Ні, це довгі ночі відбирають світло у всього живого. І воно марніє. Веселі кольори – то омана.

Посеред людного проспекту подивилося сонечко у моє обличчя. Щоку припекло. Не чіпай мене, літечку! Я вже з вереснем обнялась.

ГОРЕ ЛЮДСЬКЕ

Валізи, жіночі сумочки, циганські спідниці, прощання, зустрічі, пошук таксі, протиріччя, злагода – все відбивається на людських обличчях, і все це привокзальна площа. І над усім – стенд Служби

розшуку дітей. З нього дивиться горе людське. А я ховаю від нього очі. Соромно.

СВЯТО РЕКЛАМИ

Довго дивився екран телевізора на бідне помешкання самітньої жінки, яка була молодою ще в середині минулого століття. Добротна, але стара і немодна шафа, марніла перед рекламою сучасного дизайну шафи-купе. З дверцят виглядали оксамит, ситець, крепдешин суконь. Залежані десятиліттями, втретє модні шкіряні черевички, штовхали дверцята шафи. Підгиналися коліна столу. Опускалися плечі стільців. Лоск телеекрана догідливо впадав у вічі убогості кімнати. Реклама святкувала! Нарешті проковтнула помешкання, немов змія мишу.

САЛЬВІЯ

1 Посеред міста живий пейзаж у рамі сірого асфальту: у зелені трави серед рудого та жовтого листя кленів сальвія цвіте. Жаром погляди перехожих манить. На перехресті світлофор хизується червоним світлом. Здається, у квітів колір бере. Зупиняюся і спостерігаю завершення пейзажу. Ворона ставить крапку: губить горішок у ватрі сальвій.

2 Жовтневий ранок не потребує фантазій. Він сам фантазія. Або щось ближче до фантастики. Обабіч тротуару сальвія проситься у вірш. Почекай, сальвіє, про тебе я вже написала. Бачиш, чорнобривці нудьгують. Вони ще не займані моєю думкою. Отій прозорій хмарці ще ім’я не дала. Та ще не вивчила мов летючих листочків і кумедного песика, який так серйозно охороняє студентське кафе у парку. Почекай, сальвіє…

***

На розі вулиці вітрів – протяги. Стоїть там дівчинка чи душа… Занадто тонка і тендітна для цупкого конопляного полотна сорочки, вишиванням мережаної. Ніби бабусі моєї. Дівчина просить милостиню чи роздає скарби… Чи знайомий говір, чи трудний зміст його заспокоюють мене і тривожать одночасно.

ТУМАН

Сіль осені – туман. Ропа туману очі їсть. В її облозі – самота. Попереду постать. Зникає. Зафарбовується у колір нечищеного срібла. Колір утаємничує довкілля, лаштує спокій, а також передчуття, що стою на порозі відкриття. Ось зараз за рогом розвидниться і спочатку окреслиться, потім освітиться неможливе.

РАНОК

Сонце – рожева квітка в кришталі світанку. Пухкі кульбабки у росі – суцвіття перлів. Кожною краплистою билиночкою незаймана свіжість бринить. Ще трішечки – і луна базару розіб’є ранок. А сонце сполоханим птахом злине у день.

У ЛЮТОМУ

Крізь сон почула, як горлиці жартують. Чи весна вже? Ось каштан засвічений, кульбабки у траві. Простягла руку до яскравих квітів. Та ж вони нитяні! Прокинулась – тримаю китиці покривала в жмені. Ач, справді горлиці пожартували.

***

Якби у мене було тридцять і три вуха, на кожне б вухо порада була. Повній голові порад радоньки не дала.

НЕСПОДІВАНА ТЕМРЯВА

На стіни нашого помешкання мороз тисне. Кімнатний простір заповнила суміш інформації з усіх телеканалів разом. Їх бездумне перемикання зупиняє темрява. Запалена свічка зупиняє тиху ходу хвилин. Наша сутність набуває обрисів, значення і тЕпло радіє свисту киплячого чайника.

ЛИСТІВКА ДО ЖІНОЧОГО СВЯТА

Листоношу не бачила. Мабуть, листівка сама прийшла. Марусиною рукою дитинство війнуло на мене. Згадалося весілля двоюрідної сестри. Я ще мала, а Маруся наречена. Перед весіллям пішли до лазні. Ніяковію, миючи сестрину спину. Вражають правильні вигини жіночого тіла від шиї до талії, до стегон, бо сама ще худенька і рівна. Ловлю усмішку на устах сестри. Ніяковію ще більше від її проникливості. Скільки зараз тобі, Марусю? Віку не питають у жінки.

Та ми обидві давно баби.

ВАЛЬС

У вальсі першому, у вальсі вишуканому я трішечки незграбна. Танцюю з найгалантнішим кавалером – татом.

Ось і зникло вічне питання дівчинки-підлітка: чому я не хлопець. Ось і здійснилась татова обіцянка: перший танець на випускному балу - мій.

З цим татовим бажанням я однолітка. Воно стало рятівною розрадою, бо тато хотів сина.

ВЕСНА, ЛІКАРЮ

Я б стала на коліна перед вашою витримкою, лікарю. Я знаю, що і вам потрібен лікар. Давайте разом, на все горло, на всі нутрощі душі крикнемо: «Рятуйте!» Не подобається це слово? Будь-яке, аби звук «р», бо ричання, аби звук «а», бо вихід його: «караул», «драма», «ранило», «край»… На завершення зі сльозами полегшення охриплим голосом з видихом прошепотіти: «радо». А потім я заварю чай із пелюсток конвалії.

Весна, лікарю!

ВИШНІ

Учила у школі на уроках ботаніки про маточку і тичинки. Розкладала вишню на частини. А сьогодні зустріла три вишеньки: молочну – немовлятко в зелено-голубих пелюшках, вишивану вишеньку в білій сорочечці, наречену – у фаті зірчастій. Закружляли мене вишні у квітні! Забула ботаніку.

ДОВКІЛЛЯ

Мнеться під ногами травичка неназвана. Тягнеться до неба дерево невідоме. Ходить по травичці неназваній, злітає на дерево невідоме пташина незнайома. А все тому, що я ім’я травички не спитала, з деревом не познайомилася, ні роду, ні племені пташки не знаю, хоч і кожен день бачимося.

ПРО РОЗДВОЄННЯ ОСОБИСТОСТІ ПОЕТА

...ці задумки твої, Лірична моя героїне. Народжена мною, то будь слухняною. А ти занадто самостійна. У цьому вірші не я, а ти: примхи твої і відчаї. Нащо моєю рукою водиш?

СПІВ СОЛОВЕЙКА

Ви піснями зверталися до солов’я, професоре з орнітології? Чи важко відволікти пташку від її особистих проблем? Най у соловейка серденько не розірветься, коли не вистачить голосу для можливої подруги.

ТІНЬОВИЙ ТЕАТР

Ходять тіні справа наліво, зліва направо. Тінь від вербички, тінь від паркану, тінь від мурашки… Тіні збільшуються, зменшуються, зникають. Ні зловити, ні скерувати, ні знищити.

Створити театр тіней. Для втіхи дитини. Для задоволення актора.

Заради творчості.

ЯБЛУКО 

З'їсти яблуко. Але не перед монітором, не похапцем, біжучи на роботу, не за ідеально сервірованим столом. З'їсти яблуко під яблунею, обтерте долонею, ще не остигле від сонячного дня. Не з купи інших яблук. Ціле, як кулька пізнання, з невизначеними початком і кінцем його. Соковите від зернин до шкірочки з плямочкою ушкодження, бо впало. Впало, бо зріле. Впало на завершення коловороту спраги існування і на початок його.

ЛІТО БАБИНЕ

На промені бабиного літа крізь райдужки очей душа виглянула і повісила на них все, що треба провітрити та висушити: гнів, образи, хибні думки та інший старий непотріб. Тепло душі, легко.

ЛИСТОПАД

Уночі листопад, несучасний романтичний хлопець, за своєю уявою розклеїв на асфальті розфарбоване листя. На ранок засяяло місто гарячими спогадами про минуле літо. «Уява багатша за дійсність» - визначила Осінь. Але про це не схильні думати прагматичні двірники.

МЕНТАЛЬНІСТЬ

Травневий дощ зненацька пішов. Позаганяв людей під дахи багатоповерхівок. Потоками позмивав з міських асфальтів пилюку. Забуяла, засвітилася зелень на газонах. Старенька бабуся, з очима філософа і дитини одночасно, виглянула у вікно і котрий раз докірливо нагадала онукам про кинуту дачну ділянку: «Землі вам не жалко!»

СВІТЛИНА

Хлопець наздоганяє м’яч, який ось-ось впаде невідомо куди. Чорне на білому, біле на чорному. Колір не відволікає від суті. Упіймана мить руху на світлині в мені, як поштовх зупинити м’яч.

ВІТАННЯ

У повітряному парку помережаний сонячний блиск. «Доброго ранку! Доброго ранку!» - вимовляє кожний промінчик азбукою листя, що гойдається вітром. Читаю вітання закоханих у мене сонця, вітру, парку…

І відповідаю усією сутністю своєю: «Доброго ранку, світе!»

***

Шовковицю на узбіччі проспекту обібрали до ягідки. Всі перехожі однаково сучасні та модні, з особливою міською огранкою поведінки.

Але хтось-таки забруднив пальці та уста соком первозданним?

***

Природа згорнула пейзаж осені і кинула згорток у дальній кут. А я ще й досі шукаю відповідь на дитяче питання: чому росте трава.

***

Дещицю слів нашкрябала на віршик.

___________________________________

Літературний редактор – Микола Білокопитов

Дизайн обкладинки – Юлія Миронова

Комп’ютерна верстка – Ігор Шмига