Олена Миколаївна МУЗИКА народилася 18 лютого 1975 року у м. Запоріжжя. За освітою педагог: закінчила Запорізьке педагогічне училище № 1 за спеціальністю «Вчитель початкових класів» та Запорізький державний університет за спеціальністю «Філолог. Викладач української мови та літератури».
Працювала вчителем у Верхньокриничанській загальноосвітній школі, потім методистом методичного кабінету відділу освіти Василівської райдержадміністрації Запорізької області.
З 2021 року – провідний спеціаліст відділу освіти, культури, молоді та спорту Василівської міської ради Запорізької області.
Віршувати почала ще будучи студенткою педучилища, а серйозно зайнялась письменництвом у 2009 році. Тоді ж вірші з'явилися у районній газеті «Нова Таврія», а пізніше – у регіональній газеті «Рациональная газета».
Брала участь у різноманітних літературних та літературно-мистецьких фестивалях: «В стінах Срібного віку» (Василівка), «Зірка Різдва» (Запоріжжя), «ІнтеРеальність» (Київ). Була лауреатом і дипломантом цих фестивалів.
Поезії друкувалися в журналах «Хортиця» та «Дивослово», часописі Тернопільської організації спілки письменників України «ЛітТерА», збірці «Василівка туристична і мистецько-поетична», у двотомній поетичній енциклопедії, присвяченій героям Революції Гідності «Дзвони серця» (том І) і загиблим на початку вторгнення 2014 року «Небесна гвардія» (том ІІ), збірнику творів письменників Запорізького краю часів російсько-української війни «Не журись, мій вишиваний раю!» та інших.
Зареєстрована на кількох поетичних інтернет-сайтах, є сторінка у Фейсбуці. Оскільки професійна діяльність довгий час була пов’язана із вчителями-філологами, то саме ця категорія педагогів сприяє розповсюдженню творчості: вірші вивчаються на уроках літератури рідного краю (конспекти і презентації можна знайти на освітньому онлайн-порталі «На урок» та національній освітній платформі «Всеосвіта»).
У 2020 році у видавництві «Статус» вийшла друком перша поетична збірка «Так просто», презентація якої відбулася у Василівській центральній бібліотеці 11 вересня 2021 року.
До другої збірки «Саджайте квіти» (2024) увійшли вірші, переважна більшість яких була написана під час перебування в окупації (з окупації виїхала у листопаді 2023 року). Тому один із розділів цієї збірки присвячений темі війни і перемоги.
На початку 2025 року надрукована третя збірка – «Про крилатих і безкрилих». До неї увійшли віршовані казки, гумористичні твори та вірші на різні теми.
Членкиня Василівського літературного об’єднання «Ліра», Запорізького обласного об’єднання «ЛітО», Запорізького літературно-художднього об’єднання «Пошук» імені Миколи Лиходіда.
З лютого 2025 року – членкиня Національної спілки письменників України.
Олена МУЗИКА
ПОЕЗІЇ
КРИЛА
Я для себе істину відкрила:
кожен має за плечима крила.
В когось крила, як веселка, гожі,
в когось ніжні, на пелюстку схожі,
в когось гарні, як весняна днина,
в іншого – немов стара ряднина,
в когось горді й сильні, як вітрила.
Люди різні, й різні їхні крила.
Хтось до сонця полетіти хоче,
інший по багнюці їх волочить.
Хтось крилом укриє від негоди,
хтось ховає під крилом доходи,
хтось крило простягне в допомогу,
інший – є й такі! – підставить ногу
(крила у таких безбарвні, кволі
і безсилі, як пташки в неволі).
Хтось радіє крилам, інший – тужить.
Кожен має ті, які заслужить.
17.10.2017
ЩАСТЯ
Пір'їночка до пір'їночки,
пушиночка до пушиночки –
в маленькій хатинці
збирала мама
на крила дитинці.
А в іншій хаті,
де люди багаті,
складали дитині
червінці у скрині.
В біленькій хатинці
співала мама дитинці
про котика-воркотика,
сороку-ворону,
співаючи, вишивала
рушник-охорону
від злоби людської,
від ока лихого.
А в іншій хатині
казали дитині:
червінець – до червінця,
наливати – по вінця,
гуляти – без міри,
жити – без віри,
піст тримати не строго,
не любити нікого.
Виросли діти,
та рано радіти.
Хоч гарна дівчина,
та ніби причинна:
з пташками говорить,
до квітів сміється,
а ще (люди ж бачать!)
літає неначе.
Чи відьма, чи птиця –
куди це годиться?!
А хлопець багатий
ні їсти, ні спати
давно вже не може
(спаси, милий Боже)!
Такий вже бідося:
хіба що волосся
собі не рахує,
говорять – не чує.
Бачите самі:
собі на умі.
Обоє щасливі?
Чи, може, нещасні?
Кого рятувати,
поки іще час є?
Поки іще час є...
Чи, може, не треба?
Залиште дівчині
омріяне небо,
і сонце в очах,
і вітри в буйних косах.
Хоч буде холодна,
голодна і боса,
хоч попіл під ноги,
на голову злива –
та все ж буде вільна,
а значить – щаслива.
А може, і хлопцю
потрібно дать спокій:
хай сам зробить вибір –
не будьте жорстокі.
Можливо, в дитинстві
він мріяв про інше:
писати картини
чи створювать вірші,
уранці тихенько
відкрити віконце
і бігти босоніж
до самого сонця.
Йому ж замість цього –
червінці і скрині
(батьки знають краще,
що треба дитині).
...Мудруй – не мудруй,
а вгадати не вдасться,
що треба людині
для СПРАВЖНЬОГО щастя!
15.10.2022
ВИБІР
Банально писати легко. Непросто писати щиро.
Ти ніби ідеш по лезу наосліп у темноті
і знаєш, що хтось там зверху уже нагострив сокиру,
і буде твоя помилка останньою у житті.
Як тільки хоч трохи схибиш, затягне тебе багнюка
красивих бездушних гасел і мертвих шаблонних фраз.
Зітхне по тобі натхнення, умиє тихенько руки,
і муза на тебе гляне з презирством в останній раз.
Ти будеш писати швидко і вродиш рядків багато.
І знайдеться той, хто скаже, що геній ти і талант.
Але все одно для себе напевно ти будеш знати,
що всі твої діаманти всього лиш шматочки скла
і міль вже давно проїла твою золоту корону.
І те, що король не справжній, розгледить якесь дитя
ще й іншим про це розкаже. І буде гіркіше хрону,
і буде пісним і прісним несправжнє твоє життя.
Тож, перш ніж усьому світу назвати себе поетом,
подумай про те, чи зможеш нести це прокляття й дар,
чи вистачить в тебе сили створити свою планету,
троянду на ній зростити і витримати удар.
Як тільки оголиш нерви, як тільки розкриєш душу,
як тільки підставиш спину, готовий до всього будь.
Хай небо впаде на землю, хай море затопить сушу –
тепер ти належиш світу: ти вибрав свою судьбу.
08.12.2022
МИНАЄ ВСЕ
Усе мине: любов, образа, біль.
Час попелом старі присипле шрами.
Єдине, що залишиться тобі, –
це пам'яті напівзотлілі храми,
де сині тіні нездійсненних мрій
тебе уже ніколи не збентежать.
Вони – ніщо, пустих ілюзій рій.
Вони твої, та не тобі належать.
І будуть тільки спогади і сни,
німотний спокій і байдужа тиша.
Та – попри все – ти ждатимеш весни:
вона нову історію напише.
12.12.2023
ЯКІР
Кожній людині потрібен «якір»:
місце, подія, людина інша,
те, що покличе з туману й мряки
душу додому, і навіть більше:
сили додасть на крутій дорозі,
вогник засвітить у нічку темну
саме тоді, як уже «не в змозі»,
«більше не хочу» і «все даремно».
Це може бути батьківська хата,
що незрадливо чека на тебе,
чи фотографія мами і тата,
чи над подвір'ям хмаринка в небі.
Це може бути усмішка сина,
чи в телефоні «Все добре, мамо!»,
а чи бабусі біла хустина,
що у сім'ї берегли роками.
Це може бути мрія дитяча
чи дорогий, особливий спогад –
все, що для тебе багато значить,
все, з чим легкою стає дорога.
Це можуть бути друзів привіти,
рідна рука, що в біді поможе,
думка, що ти не один у світі,
кожного ранку «Спасибі, Боже!».
Кожна людина цей якір має,
будь вона в морі а чи на суші, –
те, що завжди на плаву тримає
наші життя і безсмертні душі.
18.12.2022
КОХАННЯ З АРОМАТОМ КАВИ
Ми зварим кави. Звично покладем
тобі ванілі, а мені кориці.
Сховаємся у тихий наш едем
від лютої завії-сніговиці,
від сірих ранків і нудних дощів,
нещирих друзів і турбот марудних.
Загорнемось у чарівні плащі
свого кохання. Нам не буде нудно.
Не буде сумно й одиноко нам,
і холодно і темно теж не буде.
Не наша то турбота і вина,
якщо нас світ на певний час забуде.
Хай зачекають люди і діла,
бо, поки в філіжанках пахне кава,
ми за межею і добра, і зла,
на нас лише кохання має право.
14.02.2022
ДАВНО ЗАБУТИЙ РИТУАЛ
Забула жінка, як це – бути жінкою.
Часи такі? Чи в іншому причина?
І, мабуть, почувається чужинкою,
коли цілує руку їй мужчина.
Чужинкою у цьому світі дивному,
загубленому в часі і у просторі,
де іноді непросто буть людиною,
а жінкою – тим більше буть непросто їй.
І хоч життя її буває драмою,
де сіре все, й ні запаху, ні звуку,
їй хочеться – хоч зрідка – бути дамою,
щоб їй мужчини цілували руку.
02.06.2020
Я – КАМІНЬ
Я – камінь. Самотній, холодний, німий,
загублений в мертвій пустелі,
де тишу лякають далекі громи,
де тіні малюють пастелі,
де часу піщинки зсипа'лись в віки
впереміш із зоряним пилом,
де місяця серп смертоносно тонкий
пильнує забуті могили.
Я – камінь. Вже тисячі й тисячі літ
чужі стережу таємниці.
Зникають народи, великі й малі,
руйнуються за'мки й темниці.
Я камінь. Мене не турбують жалі,
чиїсь перемоги і втрати.
Одним лише марю у сизій імлі,
одна лише мрія – літати!
Я – камінь, холодний німий моноліт,
бездушна базальтова брила.
Та щось мене кличе щоночі в політ...
О Небо, даруй мені крила!
07.07.2023
НАЙВАЖЛИВІШЕ
Одного разу все це з нами сталось.
Котилось небом сонце вогняне,
та раптом спалахнуло, захиталось
і впало з неба: ти зустрів мене.
Ти був не ти, коли прийшов до мене,
і я тоді іще була не я.
Та вже у серце стукала шалено
одна-єдина думка: я твоя!
Ти був, як вітер, – молодий, нестримний.
Я, наче море, – вільна, нічия.
Та вже в мені народжувались рими
й натхнення вирувала течія.
Тепер ми вдвох. І нам вже мало неба,
і вже морські глибини затісні.
Нам двом тепер удвічі більше треба –
і простори нові, й нові пісні,
нові дороги і маршрути інші,
нове майбутнє, інші імена,
щоби нові народжувались вірші,
щоб келих щастя випити до дна.
Ще будуть землетруси і цунамі,
переживем засуху й буревій,
та наших доль вже склалось оригамі –
лукаво мойри дивляться з-під вій,
прядуть, прядуть подвійну нашу нитку,
то в'яжуть, то розплутують вузли.
А час іде так невблаганно швидко...
Та ми з тобою вже себе знайшли.
Ти став єдиним сонцем мого неба,
я стала небом – все, як ти хотів.
Ти – космос мій, а я – весь світ для тебе.
І це найважливіше у житті.
24.12.2022
КАЗКА ПРО НАДІЮ І ЛЮБОВ
В сузір’ї Дракона стоїть дивовижний храм.
На скелі, що вістрям впирається в небеса,
стоїть він, відкритий паломникам і вітрам.
На стінах його чи то сльози, а чи роса.
Коли він з’явився і хто збудував його,
вже не пам’ятають ні мудрий старий монах,
ні древні скрижалі, і лиш золотий вогонь,
що здавна горить тут, ще знає ті імена.
Один раз на тисячу літ златоперий птах
сюди прилітає скупатися у вогні,
попити роси, і смиренно монах пита
лише про одне, і чекає на «так» чи «ні».
Коли чує «так», то радіє його душа:
ще тисячу років відміряв їм добрий Хтось.
Тоді він іде по запилених споришах
від храму в долину сказати усім: вдалось!
Коли ж птах, напившись роси, мовить тихе «ні»
й, пір’їну зронивши, як марево, пропаде,
монах усміхнеться, хоч очі його сумні,
і люди побачать: він швидко кудись іде.
Де море задумливе берег повільно їсть,
чекатиме довго, можливо, не день, не два,
та все ж дочекається: вийде з безодні гість –
всі звуки замруть, і зміліють усі слова,
і зорі забудуть співати своїх пісень,
і злякано вітер під ноги впаде йому.
Промовить монах: «Я благаю, прости усе,
не дай всьому сущому знову піти у тьму.
За тисячу років гріхів назбирали ми.
Ще тисячу років спокутувать будем їх.
Навчимся любити і просто бути людьми,
бо гріх нелюбові – то, певно, найтяжчий гріх», –
й подасть на долоні перо, як надії знак,
що Фенікс лишив – він у душах людських чита.
Надовго замислиться Древній Дракон, однак
людей пожаліє. Лиш міцно зімкне вуста.
…На скелі правічній стоїть старовинний храм.
Вогонь золотий в нім століттями не згаса.
Всі двері відкриті паломникам і вітрам.
І сльози Дракона на стінах – гірка роса…
22.02.2022
ПРО ЩО Я МОВЧУ
Він приходить щовечора, каже: «Привіт, мала!»,
гасить світло, запалює з воску тонку свічу,
що пробуджує тіні химерні у дзеркалах.
Я мовчу.
Він заварює каву міцну, додає ваніль
і таємні слова, що ніколи й ніхто не чув,
спершу пробує сам, а вже потім дає мені.
Я мовчу.
Він повторює знову оцей ритуал простий.
Каже: «Зважся, мала, – я літати тебе навчу.
Відпустити ж тебе не можу, за це прости».
Я мовчу.
Він засне аж під ранок. А я відчиню вікно.
Пружно крила тріпочуть, коли я над містом мчу.
Я умію літати, казала йому давно –
він не чув...
16.05.2023
ЖИВА
Хочеться тиші. Звичайної тиші...
Хочеться так, як ніколи в житті!
Стати б вночі у степу на узвишші
і рахувати зірки золоті.
Потім в захопленні сонце стрічати.
І поклонитись йому, як волхва.
Вітер впіймать і за обрій помчати.
Просто відчути нарешті: жива!
04.01.2023
КВІТНЕ ЛИПА
Чогось так рано в цьому році квітне липа –
ще тільки травень, а вона уже цвіте.
Здивовано ворона оком глипа,
хоч взагалі їй байдуже на те.
А люди різні йдуть: один не помічає,
а цей ось мимохіть сповільнює ходу,
смакує цим повітрям, ніби чаєм,
настояним на липовім меду.
Щороку липа квітне щедро, як востаннє,
корінням міцно проростає вглиб епох.
І лиш ворона знає: на світанні
під липою сіда спочити Бог…
16.05.2024
ТАНЦЮЄ ЛІТО
Танцює літо палке фламенко –
вінок із маків на буйних косах,
квітчасте плаття і стан тоненький.
Дівчи'на-літо весела й боса,
стрімка, як вітер...
Обідня спека.
Біжать хмаринки до небокраю.
До прохолоди ще так далеко,
і тінь найменша здається раєм.
Повітря степу гірчить полинно –
густе, тягуче, як мед у сотах.
Тут час повільно – і вільно – плине
і розтає в голубих висотах.
Але ти знаєш: це все – не вічне
і буде скоро дощами змито.
Та поки тліють полину свічі,
іще фламенко танцює літо.
07.07.2024
СУМНИЙ ВІРШ
Вже визрів серпень золотим ренетом,
духмяне жито у снопи зібрав;
он кавуни – незвідані планети
чужих галактик – ніжаться між трав;
ще мальви цвіт пишається над світом,
а в ковили вже сива борода;
ще чорнобривців шапки пахнуть літом,
ще винограду осам не шкода;
ще зорі сіють айстри попід хати,
горіхи гупають об череп'яний дах,
ніч п'є коктейлі з полину і м'яти
й в криницю, як в люстерко, погляда;
ще павучки плетуть свої тенета –
впіймати хочуть літечко у них.
...Сумного сонця золота монета
скотилася в достиглі кавуни...
31.08.2022
СЕРПЕНЬ ЛЮБИТЬ
А серпень любить, коли неспішно
смакуєш каву чи лічиш зорі,
танцюєш румбу чи пишеш вірші,
в яких слова, як вода, прозорі;
коли трояндами пахне вечір,
коли в руці їжачок каштана,
коли хтось ніжно візьме за плечі
і тихо скаже: "Я твій, кохана";
коли у яблук червоні щоки,
коли у хмарах громиці зріють...
Відходить літо, все тихше кроки.
А люди знову про нього мріють...
06.08.2021
НЕ ТВОЇ ЖУРАВЛІ
Осінь – це інший вимір.
Інша якась галактика.
Мрії, що не здійснились,
в інші світи летять.
Логіка тут не діє,
зайві теорія й практика.
Осінь до тебе прийде,
старець ти чи дитя.
Мовчки загляне в душу –
і побіжиш босоніж
за журавлиним клином
ген аж на край землі,
де полохливі айстри
гріються на осонні.
І не важливо зовсім,
що не твої журавлі...
09.09.2019
ВЕРЕСЕНЬ
Іще далеко холоди і зливи,
ще широко розкриті квітів очі,
солодкі груші, соковиті сливи,
та вже коротші дні і довші ночі.
Вже павутинки бабиного літа
лаштуються у вирій із птахами,
а вітер їх ганяє над дахами
й, награвшись, забуває десь на вітах.
Каштани дружно кидаються в ноги –
збираєш їх, ховаєш у кишені
чи просто набираєш повні жмені,
та врятувати всіх не маєш змоги.
Дерева втаємничено-безмовні:
вони щось знають, та питати марно.
Лиш небо безтурботне і безхмарне:
зірки чекають місяця уповні.
09.09.2021
ОСІННЄ
По літу дев’ять днів. Дощ схлипує тихенько.
У хмари заховало засмучене лице
до всіх байдуже сонце. Шпак несміливо тенькнув
і полетів до парку услід за вітерцем.
Там хазяйнує осінь. Барвисті гобелени
розвішує завзято – їй літечка не жаль.
Немов почесна варта, стоять величні клени,
а молоді берізки від захвату дрижать:
їм осінь обіцяла шовки золототкані,
і перли росянисті, й вуалі дощові.
Та не сказала осінь, що якось на світанні
все золото несправжнє розсиплеться в траві
нікому не потрібним сумним зів’ялим шматтям,
впаде під ноги тліном і змиється дощем.
Та ще горять у парку калинові багаття,
і буйноцвіттям осінь нас радує іще…
09.09.2024
НАЛИЙ МЕНІ, ОСЕНЕ
Налий мені, Осене, суму свого аж по вінця –
настою гіркого, як сон на семи вітрах.
Вділи від щедрот своїх жменю кленових червінців
і поруч присядь, жовтокоса моя сестра.
Не треба розмов. І втішань твоїх щирих не хочу.
Намарно не трать ні зітхань, ні порад, ні сліз.
Хай ляже рука твоя – різьблений жовтий листочок –
мені на плече. І повільно сповзе униз…
Все буде як буде. Все буде як треба. Я знаю.
Кленові червінці віддам як платню вітрам
за тишу і спокій – ілюзію власного раю,
і в осінь ввійду, як святкового дня у храм…
29.10.2020
ЯБЛУКА
А яблука вродили – ох, нівроку!
Бери й хоч зараз натюрморт пиши.
Всі сонечком ціловані у щоку –
рум'янець золотавий аж пашить!
Мов Єва, насолоду цю збираю,
вони ж, як зорі, світяться усі.
І думаю: мені не треба раю,
бо рай – отут, де яблука в росі.
25.09.2022
ПАДАЮТЬ ЯБЛУКА
Зорями хворими падають яблука,
котяться по траві.
Осінь розхристана поміж дерев блука –
вітер у голові.
Листя до ніг перелякано тулиться,
шепче: «Прощай…Прости…»
Зраджена літом, розгублена, вулиця
плаче від самоти.
Сльози – гіркі, як надії нездійснені –
сірим стають дощем.
Яблука зорями прямо до рук мені
падають, теплі ще…
30.10.2017
ФІАЛКА
Промінчик теплий розбудив фіалку –
і ніби звеселів принишклий сад.
Вона цвіте, і їй себе не жалко,
хоча надворі зимний листопад.
З-під листя в очі дивиться привітно –
тендітне диво, мила простота.
Морози скоро, а вона розквітла –
така у неї місія свята.
Що буде холод і вітри колючі,
вона зовсім не думає про те.
І хоч загине скоро неминуче,
сьогодні – тепло, і вона – цвіте!
08.11.2022
ХРИЗАНТЕМИ
Вже тягнуться на південь дикі гуси,
святково закалинилось в гаю,
каштан під ноги людям листя трусить,
а я мов зачарована стою.
В калюжі віддзеркалюється вітер.
Кудись чимдуж мураха поспіша.
На розі продають осінні квіти,
і кожна квітка – то чиясь душа.
Спішать авто, трамваї, перехожі.
Повітря пахне сумом і дощем.
Осінній день із щедрістю вельможі
в осінні душі ллє солодкий щем.
Моя ж душа уже наскрізь печальна.
Бо знаю, що, коли не стане тем
для віршів, для розмов і для мовчання,
я стану однією з хризантем…
10.10.2017
ОСТАННІ ТРОЯНДИ
Ви – сміливі, бо ви останні.
Ні холодна роса на світанні,
Ні тумани, ні дощ, ані вітер
Шкоди вам вже не можуть зробити.
Ви – красиві, бо ви останні.
Чи поставлять в звичайнім стакані,
А чи ваза чека кришталева –
Буде все до лиця королевам.
Ви – щасливі, бо ви останні,
Як освідчення в пізнім коханні,
Як лебідки прощальна пісня.
Не важливо, що буде після –
Після літа чи після смерті…
У шаленій життя круговерті
Завтра, може, когось не стане.
Ви ж безсмертні, бо ви – останні…
10.11.2020
САДЖАЙТЕ КВІТИ
Саджайте квіти – у грішну землю святе насіння.
Саджайте квіти – надію світлу на воскресіння.
Коли здається, що сил немає вже навіть тліти,
в селі, у місті, та хоч в пустелі – саджайте квіти!
Коли ночами думки доводять до божевілля,
вставайте вранці і сійте в полі квітуче зілля.
Зернятко кожне – світів незнаних таємні знаки.
Посієш смуток, а зацвітають волошки й маки.
Посієш сльози – зійде конвалій п'янких галявка.
Із мрій дівочих зросте лілея – струнка білявка.
Є час страждати, і час чекати, і час радіти.
Та є одне, що завжди на часі, – саджати квіти!
10.06.2022
ОСИ Й ВИНОГРАД
Солодким соком плаче виноград –
Його безжально покусали оси.
А він же думав – то весела гра,
Коли вітав сімейство стоголосе.
Слова красиві, наче мед, лились,
І кожна жилка мліла і дрижала.
Опам'ятався, бідний, аж коли
Загнали в плоть його колючі жала.
А він же вірив, що вони не злі,
Назустріч щиро простягав їм лози.
Довірливий! На втоптаній землі
Його солодкі висихають сльози.
Отак і люди є, сказати мушу:
Довірся їм – засадять жало в душу.
27.09.2020
АБРИКОСИ ЦВІТУТЬ
Абрикоси в цвіту…
Їм війна не завада.
Знов приходить весна – й абрикоси цвітуть.
Це не жарт, не насмішка, не глупа бравада –
споконвіку вони мають вищу мету:
дати бджолам нектар, людям дати надію,
і натхнення поетам, і світу – красу.
Я стою у садку і душею радію,
і ховається в сутінки звичний мій сум.
Ця квітуча весна – подарунок від Бога.
Ще багато нам весен із вами стрічать.
Хай скінчиться війна! Хай прийде перемога!
Хай замовкнуть гармати! Хай бджоли дзижчать!
11.04.2022
ТРАВОЮ ПРОРОСТУ
Забути все. Забути, щоб не бути –
ніде, ніколи, ні за що, ні з ким.
Напитися мовчання, як отрути
з гірким смаком і запахом різким.
Хай забуття, мов океан, сховає
мене у найтемнішій глибині.
Немає слів, і навіть сліз немає,
бо я – ніщо, дрібний пісок на дні.
Тут мертвий спокій і бездонна тиша,
німе відлуння спогадів і снів.
Я лиш любов у пам'яті залишу,
щоб прорости травою навесні.
19.01.2023
РУССКОМУ МІРУ ТУТ НЕ БУТИ!
Нам кажуть, що тут росія і треба цьому радіти,
бо ж був восени референдум, все чесно й законно – факт.
Усюди російська мова, йдуть в школу російську діти,
на щоглі російський прапор, а в парку – російський танк.
Нам кажуть, що нас звільнили, що мусимо вдячні бути,
а те, що згорів будинок – ну, значить «нє павєзло».
Щодня нас отак годують коктейлем з брехні й отрути,
щодня нам вливають в мозок, що все українське – зло.
І можна уже не критись усім, хто чекав росію,
кому українська мова гіркіша від полину.
Але пожинає бурю, хто вітер колись посіяв,
хто, совість свою продавши, покликав у дім війну.
І змиє у Чорне море розбиту орду ворожу,
і піде російська курка своїм кораблям услід,
розсіються чорні хмари, і світло тьму переможе,
бо вже українське сонце сіяє на цілий світ.
28.02 .2023
РОЗДУМИ ПРО НАБОЛІЛЕ
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Ліна Костенко
І руки опускаються, бува,
думки все більш тривожні і сумні,
потрібні не знаходяться слова,
і оптимізм мій зраджує мені.
Будинок уцілів, сама жива –
хтось скаже: ну чого тобі іще?
Та поки йдуть криваві ці жнива,
не зникне із душі тривожний щем.
Вже скільки днів «асвабаждають» нас
від звичного спокійного життя...
Чому до нас прийшла оця війна?!
Чому ракети по містах летять?!
Чи не за те ми платимо тепер,
що не зробили висновків колись?
Чи вільний дух козацький вже помер?
Чи ріки крові марно пролились –
Биківня, Сандармох і Соловки
забулися, неначе й не було?
Але ж з тієї самої руки
летить на Україну чорне зло!
«Ніколи знов!» і «Можем повторить» –
це день і ніч, це різні два світи.
Убивцям в пеклі у вогні горіть,
й нащадкам їх спокою не знайти!
І як здолаєм ворога, аби
страшні часи не повторились знов,
що українці – вільні, не раби,
повинно нам всотатися у кров,
закарбуватись в пам'яті навік,
що мова наша – українська є,
щоб жодні «благодєтєлі» нові
не сміли нам нав'язувать своє!
Що Гімн, і Герб, і жовто-синій стяг –
це символи, якими кожен з нас
пишатись має вдома і в гостях,
щоб українства дух в серцях не згас!
06.08.2022
НАС ЖДЕ ПЕРЕМОГА
Думай про світле й красиве, а не про війну.
Радуйся ранкам, смакуючи кожну хвилину:
он вітерець серед листя черешні заснув,
он літній дощик хмаринкою в небі полинув,
горда троянда красується в розквіті сил,
бджілка видзвонює нАвколо неї натхненно...
Господи Боже мій, скільки на світі краси!
Жити б, радіти і радість нести, мов знамено.
Кажуть, що вірою можна творити дива.
Віримо всі, тож нехай нам по вірі воздасться.
Є Україна. І мова співуча жива.
Армія сильна. Нас жде перемога. І щастя.
03.07.2022
ГУМОР, САТИРА
СМІЙТЕСЯ НА ЗДОРОВ'Я!
Я сьогодні вам принЕсла
свОї прОсті побрехеньки,
щоб сміялись добрі люди
хто уголос, хто тихенько.
Тож всідайтеся зручненько,
зморшки з лоба прибирайте
і веселі побрехеньки
з задоволенням читайте.
Сміх корисний для здоров'я,
гарний настрій – кращі ліки.
Хто із гумором не дружить –
натуральні є каліки.
Хто бурчить безперестанку
і сердито хмурить брови,
слів дотепних не цінує –
натурально нездоровий!
Усміхайтесь, зубоскальте,
хихотіть і регочіться,
скрізь шукайте позитивне,
добрий сміх любить навчіться.
Хай усмішка осяває,
зігріває всіх привітом,
бо давно усім відомо:
хто сміється – править світом!
2023
З ІНШОЇ ПЛАНЕТИ
– Скажи, матусю, чом я знов одна?
І цей пішов, не витримав і місяця.
Освічена, красива, не дурна...
Вони сліпі? Чи просто з жиру бісяться?
Варити все умію і пекти,
не дістаю капризами й скандалами...
Чому ж їм так не терпиться втекти?
Чом спроби всі мої були невдалими?
Підтримати умію безліч тем,
не соромно зі мною у компанії.
Але тікають... Знову їм – «не те».
Яку ж тоді іще потрібно пані їм?!
– Сядь, доню, заспокойся й не шуми,
і мозок свій не забивай причинами –
вона одна: ми з ними, як з людьми,
поводимось, а треба, як з мужчинами!
17.02.2023
ВЕЧІР. ПОВНЯ
Вечір. Повня. Кладовище.
На каплиці нечисть свище.
Місяць видерся повище –
страшно одному.
Між могилами щось в'ється
(чи насправді, чи здається),
то зітхає, то сміється,
то кричить в пітьму.
Сич заквокче опівночі,
вирячивши жовті очі,
ніби хто його лоскоче –
ох, чекай біди.
Он чиєсь бліде обличчя...
і рука...до себе кличе...
Чути шепіт таємничий...
Зникни! Пропади!
Місяць чорна тінь накрила.
Мрець страшний встає з могили.
Де ж сховатись, Боже милий?!
Погань гострить ніж.
Хтось уже за ногу смика...
Раптом – голос чоловіка:
«Знов кошмар? Казав же лікар:
на ніч менше їж!»
21.10.2022
ОБЕРЕЖНО: НЕ ПРО ЛЮБОВ
Ох, нарешті дочекалась: вдома я сама.
Вечір проведу прекрасно – сумнівів нема.
Приготую на вечерю щось делікатесне,
а для настрою у мене є вино чудесне.
Запалю свічки красиві, відчиню вікно –
щоб було так романтично, наче у кіно.
Буду мріяти про принца (чи про Вітю-свата),
а як мріяти набридне, можна й почитати.
Я книжки предпочитаю ті, що про любов.
Чоловік глузує з мене: «Дєтский сад, їй-бо».
Принесла сусідка книжку – «Красниє закати».
Каже, вражена настільки, що не може спати.
На обкладинці красивий чоловік блідий
поглядом гіпнотизує: «Я чекаю...Йди...»
Йду вже, любий, дочекайся. Зараз ляжу в ліжко
і порину з головою у любовну книжку.
Раптом вимкнулося світло... Добре свічка є.
І чогось собака виє, не перестає...
Про вікно я теж забула, дурепа патлата, –
влізьте всі, кому не ліньки, обворуйте хату!
Треба встати зачинити те кляте вікно.
Тільки раптом засвітилось, як екран, воно,
тінь з'явилася на ньому начебто знайома,
а по тілу розлилася неймовірна втома.
Ворухнутися не можу, мовби нежива.
Залишилася живою тільки голова:
в ній думки, неначе коні скажені, гарцюють,
вухо чешеться, а зуби дрібушки танцюють.
А собака виє, виє, ніби в хаті мрець.
Серце тьохнуло й завмерло – ох, не взяв би грець...
Силует заворушився і до мене рушив.
В голові немов сирена: це по мою душу!
Довгі пальці з пазурами і лице бліде.
Думка вперта причепилась і ніяк не йде:
це ж ніхто не порятує і не допоможе.
Лиш на Бога вся надія: спаси мене, Боже!
Гість страшний все ближче, ближче... Тьма в його очах...
Вже рукою дотягнувся до мого плеча...
Гострі ікла показались в посмішці зловісній...
Крові ти моєї хочеш? Щоб ти, ірод, тріснув!
В голові ввімкнувся голос неживий, чужий:
«Дам тобі я насолоду... Будеш вічно жить...
Біль минеться за хвилину... Вір мені, красуне...»
Шкірить ікла і настирно до горлянки суне.
Як не хочеться вмирати... Я ще ж молода!
Це ж зостанеться від мене тільки тінь бліда.
Це ж тепер в тісній могилі буду днями спати,
кігті відрощу та ікла, щоб людей лякати.
Чоловік не буде довго в траурі страждать –
Вєрка враз його обкрутить, нічого й гадать.
А свекруха на весілля вдягне мої буси?!
Ні, чекайте, я не згодна! Вихід бути мусить!
Геть від мене, кровопивце, – їла я часник!
Слабість ніби відступила, страх поволі зник.
Якби просто так здалася, не була б собою:
приловчилася й хвицнула упиря ногою!
Потім книжку швиргонула в голову йому –
він зубами тільки клацнув і пірнув у тьму.
Я ж схопила срібний ножик і салату миску:
як припреться яка нечисть – отрима по писку!
Так і спала із салатом і з ножем в руці.
Вранці встала... Що, наснились всі дива оці?
Грім побий мою сусідку і її «Закати»:
те, що книжка про вампірів, не могла сказати?!
25.11.2022
«НЕЧИСТА СИЛА»
Вранці я куму зустріла в нашім магазині
і розгледіла у неї пляшечку в корзині:
чималенька і бокаста, бурштином аж грає.
Кажуть, саме те від стресу, гарно помагає!
Ну а що кума у стресі, зразу зрозуміло:
під очима темні кола, і обличчя біле,
на ногах одна панчоха чорна, інша синя,
і халат такий пом'ятий, мов жували свині,
око сіпається зрідка і трясуться губи…
Я до неї: «Кумцю моя, що сі стало, люба?!»
«Ох, кумасю, не питайся – не повіриш, мила:
в мене вдома завелася нечистая сила!
Поселилась на горищі вчора опівночі.
Я ж від страху аж до ранку не склепила очі».
«Звідки знаєш, що нечистий? То, може, здалося!»
«Не здалося! Як згадаю – аж дибки волосся!»
«То пішли на лавці сядем отам під вербою,
поміркуєм, що робити з тією бідою.
Ну, розказуй, що могло так тебе налякати,
що аж, бачу, переляк той треба виливати».
«Ну то слухай. Вчора вранці варю собі каву
й одним оком заглядаю в книжечку цікаву.
Сама знаєш, як люблю я містику і жахи,
от і взяла тую книжку у своєї свахи.
Чоловік іще затемна на рибалку вшився,
син у баби, а зі мною тільки кіт лишився.
Кава пахне, кіт муркоче – просто рай та й годі!
Я радію і про себе дякую погоді,
що надовго чоловіка виманила з хати,
й, слава богу, не прийдеться про книжку брехати.
Книжка – «Тисяча історій про нечисту силу».
Зачиталася, аж сонце зникло з небосхилу.
Ох і книжка! Точно нечисть руку тут доклала –
мов зчарована, весь день я сторінки гортала.
Тільки раптом на горищі щось як загуркоче!
Я від страху аж гикнула. А серце тріпоче,
то затихне, а то знову поміж ребра гупа.
Руки стали враз холодні, ніби в того трупа.
А коли над самим вухом щось зітхнуло важко,
в мене зразу по всій спині побігли мурашки.
Котик вуха нашорошив, шерсть на ньому дибки.
Чую: там же, на горищі, дзеленькнула шибка,
щось упало, покотилось, матюкнулось наче –
і затихло… Признаю`ся: злякалась добряче!
Ще й історій начиталась із тієї книжки,
тож чому тут дивуватись, що трусяться жижки.
А воно ніяк не стихне, нечисть невідома:
щось там двига, хазяйнує, наче в себе вдома.
Аж за північ вгамувалось (може, вклалось спати?)
Я ж світанку дочекалась і гайнула з хати.
Щоби нерви заспокоїть, прибігла в крамницю,
а у бік своєї хати боюся й дивиться.
Хтозна що там завелося й що на думці в нього –
може, треба священника звать на допомогу?
Чи хоча б он дядька Гришу: він як вип'є чарку –
хоч яку там нечисть скрутить й закине за хмарку.
Гей, Петровичу, добридень! Порятуй, благаю!
Нечисть вижила із дому: що робить – не знаю!»
Нам Петровича вмовляти довго не прийшлося:
він почухав кінчик носа, пригладив волосся,
запалив міцну цигарку, видув кільце диму,
скрутив дулю у кишені і кивнув: «Ходімо!»
Як доходили до дому, ще зустріли й сваху –
взяли куму попід руки, бо тряслась від страху.
Дядько Гриша без вагання виліз на горище,
ми ж з кумою побоялись підходити ближче.
Досить довго було тихо й нікого не видко,
потім дядько показався й став злазити швидко.
За щаблини ледь тримався, хапався за стріху,
ледь з драбини не звалився і гикав…від сміху!
Вже як трохи відсміявся й перестав гикати,
розказав, яка то «нечисть» приперлась до хати.
Виявляється, рибалка кумові вдалася:
компанія чималенька на річці зійшлася.
Риби вдосталь наловили, скинулись на юшку,
для горілки десь знайшлися горнятко без вушка,
стаканчики паперові і з термоса кришка…
Тож прийшлось додому куму пробиратись нишком,
бо кумі в такому стані потраплять на очі
ризиковано, а кум ще помирать не хоче.
Якось виліз по драбині на горище хати,
в скрині знайшов стару шубу і вмостився спати.
Там його й знайшов Петрович, горе-риболова:
закутаний в драну шубу, в голові полова,
вудка й чоботи під боком, морда в павутинні,
поруч сітка з карасями – наче на картині.
…Кум ще довго не рішався із горища злізти,
врешті кума пожаліла – погукала їсти.
Вудочку забрав Петрович, карасів – сусіди.
Кум поклявся, що рибалить
більше не поїде.
12.05.2024
ПРОСТО ВІРШ
Волосся ув очі лізе, лоскоче ніс.
Плете павучок павутиння чи то інтригу.
Хтось ломиться в двері... Кого там ще чорт приніс?!
Сиділи б удома у люту таку холодригу.
Настирлива муха упала-таки у чай.
Ну що ж, хай купається, має собі Мальдіви.
Егей, не ломіться! Хай зараз знайду ключа!
А краще додому йдіть, ради Святої Діви.
Ображений кактус забився у самий кут
між мікрохвильовкою і навісним буфетом.
Мій єжик маленький, і як же ти вижив тут?..
Не вижив? Бідося... Зате я знайшла канфету.
А муха у чаї навчилася плавать, ні?
То чо було лізти, ні разу не знавши броду?
За дверями тихо. І ніц не видать у вікні.
Пішли собі, певне. Дивуюся з цего народу.
Ось зараз дістану із чашки мушиний труп –
була за життя симпатична така, зелена.
Наляю какави, серветкою стіл протру –
ну хто ще подбає про мене отак, крім мене?
Цікаво, а в чашці то муха була чи мух?
І як вони повзати вміють ото по стелі?
Я ж ніц не умію. І, може, якраз тому
я вірші пишу. Недолугі. Зате веселі.
2023
ОТАКЕ КОХАННЯ
Їде дядько на машині – «феррарі» крутому.
Раптом бачить дивну жінку біля свого дому.
Раз, і вдруге, потім втретє її помічає.
Вже й хвилюється, як довго її не стрічає.
Чоловік він одинокий, а вона гарненька.
Тож чому б не пригорнути до свого серденька?
Жінка, по усьому видно, згодиться охоче:
усміхається мрійливо, підкочує очі,
червоніє і зітхає, мов ота дівиця,
що на милого не може ніяк надивиться.
Врешті зважився мужчина, і, пом’явши чуба,
вирішив: таке питання треба ставить руба!
От виходить він з машини, до жінки крокує.
Вона ж якось підозріло цей маневр слідкує –
хмурить брови, морщить носа, недовольна наче.
Чоловічок розгубився, стоїть ледь не плаче.
- Ти, красуне, майже місяць біля дому ходиш
і від мене – сам же бачив! – очей не відводиш.
Як дзеркала протираю чи міняю шину,
так, здається, і стрибнула б у мою машину.
Якщо в мене закохалась, так і скажи прямо.
Чоловік я все ж порядний – не зобиджу даму.
Дама губоньку копилить і зиркає косо:
– Чоловіче, ти не бачиш далі свого носа.
Ич, розмріявся, пузатий, щоб були у парі!
Я не в тебе закохалась, а в твою «феррарі»!
2024
ЛІТО. СПЕКА. СІНОКІС
Літо. Спека. Сінокіс.
Луг. Туман. Десяток кіз.
Ранок. Річка. Дітлашки.
Очерет. Пісок. Пташки.
Ліс. Гриби. Малини смак.
Кропива. Лопух. Слимак.
Конюшина. Джміль. Коса.
Щось вкусило. Ай! Оса!
Череда. Відро. Обід.
Вудочка. Махорка. Дід.
Карасі. Пательня. Кіт.
Юшка. Самогонка. Пліт.
Лавочка. Гарбуз. Жара.
Хмарка. Вітерець. Ура!
Дощик. Мало. Пил. Роса.
Підвечірок. Ковбаса.
Яйця. Хліб. Цибуля. Квас.
Холодненький – в самий раз!
Сіно. Вила. Кабачки.
Порося рябе. Качки.
Ноги. Вагани. Рядно.
Пиріжки. Кисляк. Кіно.
Втома. Ліжко. Сон. Комар.
Хай кусає. Сил нема.
Ранок. Матюки під ніс.
Літо. Спека. Сінокіс.
2023
ЛЮЦИФЕР
Вчора в нас таке було!
Гомоніло все село
і до самої вечері
вирувало і гуло.
Є в хазяйстві в нас бугай:
як реве – трясеться гай,
а як раптом десь зустріне,
то хоч зразу в гріб лягай.
Наш фізрук шкільний Валєр,
донжуан і кавалєр,
опівночі йшов додому
у звичайний свій манєр:
то під ніс собі бурчав,
то насуплено мовчав
і нікого і нічого
навкруги не помічав.
Стежка йшла по дну ярка
аж до самого ставка
і – сьогодні так вже сталось–
упиралася в бика.
Валєрон того не знав,
звично яром крокував.
Вітерець легенько дмухав,
хвилювалася трава.
Раптом вчулося йому
біля вуха тихе: "Ммм-у-у-у!",
і страшна рогата пика
тихо зникла у пітьму.
Далі все, як у кіно:
він не бігав так давно –
весь захеканий, спітнілий,
білий, наче полотно,
мчав туди, звідкіль прийшов.
Звідки сили ті знайшов?
Мов під ним земля летіла,
не торкалась підошов.
А бугай, здається, теж
був здивований без меж.
Мабуть, думав: "Людиняко,
чи не бачиш, куди йдеш?!
Я отут собі лежу,
конюшину стережу
і – чого ото тікаєш? –
навздогін не побіжу.
Не цікавий ти мені.
Я вас бачу день при дні
і одне сказати можу:
люди, ви такі смішні!"
...Відшукався наш Валєр,
бідолаха-кавалєр,
в полі десь аж під обід.
Був він трохи не в собі.
Бурмотів, що люцифер
у селі живе тепер,
він на нього тільки глянув –
і від страху ледь не вмер.
Присягався всім в дворі
кинуть витівки старі
й відтепер, коли стемніє,
ні ногою за поріг.
Бик, наївшися зела,
сам на ферму причвалав.
Він й не знав, до чого зустріч
з ним Валєра привела.
Після всіх оцих химер,
що повідав нам Валєр,
бик тепер уже не Боря –
має кличку "Люцифер".
2023
РИТУАЛ
Опівночі встану,
вийду до воріт,
взута в чоловікові
чоботи старі.
Повернусь наліво,
плюну три рази –
зразу десь почується
мекання кози.
Прошурхочуть крила
чорних кажанів,
побіжать мурашечки
по моїй спині.
Висиплю на землю
солі пів кіла,
черв'яків десяточок
(більше не знайшла),
кину трупик миші,
п'ять перчин гірких,
пару варених яєць,
дідові носки,
голову тараньки,
ґудзик від штанів,
валідол прострочений,
копійки дрібні,
шоколадку "Мілка"
(хоч її і жаль!),
збризну самогонкою
з кінчика ножа,
лівою рукою
запалю сірник,
заіржу конякою,
надкушу часник,
підстрибцем навколо
хати оббіжу,
шерстяною ниткою
палець обв'яжу,
двічі кукурікну,
м'явкну, наче кіт,
і промовлю голосно
в ніч слова такі:
"Ене, бене, раба,
тілі-мілі-лю,
йдіть до мене, грошики,
я ж вас так люблю!"
Через вісім тижнів
повторю все знов,
щоби закріпилася
дєнєжна любов.
Так мені казала
родичка куми,
як на дні народження
випивали ми.
Виміняла в неї
я оцей секрет
на помаду імпортну
й пачку сигарет.
Чоловік сміється:
"Плюнь на цю затію!"
А що ти, милий, скажеш,
як я розбагатію?
2023
ЛІТО ПРОЛЕТІЛО
Літо пролетіло, як мої літа.
За вікном гуляє осінь золота.
Треба діставати чуні і кожух,
і берет моднячий я собі зв'яжу.
Збоку присобачу квіточку і бант –
до декорування маю я талант.
В мене, безсумнівно, вишуканий смак:
той, хто мене бачив, скаже, що це так.
Зачіска сучасна, стильний макіяж –
мій портрет прикрасить будь-який пейзаж.
З люрексу кофтинка, юбка до колін –
шиї вивертають і старі, й малі.
Голубі панчохи в стразах – самий шик!
В снах про мене мріє не один мужик.
Я ж панянка горда, не для всіх цвіту.
Вийти за Бред Піта маю за мету.
Він Анжелку кине, сяде в лімузин –
прощавай, корова, свині, дві кози!
Ми із ним поїдем в світове турне,
він кохати буде лиш одну мене.
А поки чекаю Бреда й лімузин,
тре' взувати чуні й топать в магазин.
Потім дати свиням, подоїти кіз,
вигнати корову пастися під ліс.
Ох, не вистачає часу на берет...
Приїжджай скоріше, мій коханий Бред!
2023