СОЛОНЧУК Людмила

Біографічна довідка 

Людмила Леонідівна СОЛОНЧУК народилася 26 серпня 1965року в м. Умані Черкаської області.Дитинство майбутньої поетеси пройшло в с. Рогова Уманського району. Цей період життя – найсвятіший, поетеса називає його Сонячною Книгою Мудрості.Перший клас Уманської школи Людмила закінчила в 1972р. Другий, третій і четвертий класи Людмила закінчувала у рідному селі,де брала участь у різноманітних шкільних програмах і конкурсах.Далі батьки переїхали у м. Звенигородку, де Людмила закінчила середню школу.У 1983 р.  закінчила Ватутінське медичне училище, працювала медичною сестрою у Звенигородській районній поліклініці.  Закінчила  Уманський  Державний педагогічний університет ім. П.Г.Тичини, працювала викладачем української літератури Звенигородської філії Східноєвропейського університету.

Поетеса. Авторка  поетичних збірок: «Дожниця»(2002р.), «Птах туману»(2003р.), «Поки летить стріла»(2004р.), «Візьми мене до раю»(2007р.), «Чекання вишневого Бога»(2009р.), «Каштанове малятко»(2010р.),  «На спокутницькій  тверді»(2013р.), «Прилітай, журавлику!»(2015р.), «Вітер у гостях»(2015р.), «Спасівчане небо»(2015р.),  низки збірників авторських пісень(Сл. і муз. Людмили Солончук): «Найкраще сузір’я – моя Україна»(2016р.), «Душа чекає квітку щастя»(2017р.), «Мелодії сонячної скрипки» – (2018р.), пісенного збірника «Мелодії двох сердець»(2008р.), виданого у співавторстві із  композитором В. Постолакою, збірника віршів для дітей « В українському диво- краю»(2020р.), книги поезій «Поверне голуб до Ковчега»(2021р.).Авторські пісні поетеси  виконуються окремими солістами, хоровими колективами і ансамблями. Багато своїх пісень авторка виконує особисто.Нагороджена Дипломом Лауреата обласного конкурсу за кращу авторську пісню «Моя Україна» до 20-тиріччя Незалежності України.Нагороджена Грамотою Національної спілки письменників України за багаторічну сумлінну працю, активну і плідну творчу діяльність щодо розвитку духовності, вагомий особистий внесок у розвиток національної культури_2012р.Обиралась депутатом міської ради.

Поетеса – активна учасниця літературно-мистецьких свят, бере активну участь в організації творчих зустрічей і вечорів.ЇЇ твори звучать по районному і обласному  радіомовленню.На матеріалах її творчості в навчальних закладах району проводяться уроки «Поети рідного краю». Людмила Солончук є редактором та упорядником низки поетичних збірок поетів Черкащини. Постійна учасниця Звенигородської хорової академічної капели, академічного ансамблю «Зорепад», ансамблю народної пісні «Журавка».

Поетеса оспівує   у  своїх творах  красу рідної землі,  її людей_ невтомних  трудівників, повертає читача до народних традицій, побуту і звичаїв.У творах Людмили Солончук відчувається справжнє поцінування духовної спадщини народу. Її твори написані з натури власної душі, котра сягає пракоріння нашого народу_ язичницьких часів.У поезіях Людмили відчувається філософське осмислення Часу, сенсу людського буття, доцільності приходу кожної людини у світ.Вірші поетеси надзвичайно мелодійні, з інверсіями і динамічними розгорнутими метафорами, збагачені алітераціями, гіперболами, несподіваними порівняннями і надзвичайно щирі. А щирість_це справжність.

Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. О.Олеся(2007р.).

Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. В.Мисика(2010р.).

Лауреат Першого Міжнародного літературного конкурсу «Козацька балачка»(2011р.).

Лауреат Міжнародного літературно-наукового конкурсу ім.Воляників- Швабінських(США), 2014р.

Лауреат літературного конкурсу творів для дітей «Лоскотон»(2022р.).

Лауреат літературної премії ім. М. Масла(2023р.).

Автор літературної сторінки «Звенигора» при районній газеті «Шевченків край».

Керівник Звенигородського районного літературно-мистецького об’єднання «Звенигора».

Членкиня НСПУ з 2005р.

Моб. тел. 0976635827

[email protected]

Людмила СОЛОНЧУК

ПОЕЗІЇ

Ріка   Життя 

Видніють гори із мого човна –

засніжені, далекі і таємні…

Ріка Життя… І я в човні одна.

І ні душі… І знов приходить темінь…

Кудись пливу… Ріка, немов змія,

звивається між берегів соснових.

І в гемонськім човні самотня я

печалюсь про якісь першооснови.

Тут справді гарно. Пахнуть так ліси!

І ангели ще небо дошивають.

А я мовчу, і голос мій осип.

І линуть згадки – тепло укривають

ласкавим хутром – цвітом із садів.

І небеса прадавні наді мною –

я знаю, хто я, із яких родів,

з якого царства совісті й спокою.

Я знаю, звідки вирушила в путь.

В мій човен рідні душі підсідали –

вони пішли: в своїх човнах пливуть,

дай, Боже, щоб про мене ще згадали…

Як світ знищав на щирість, Правди клич!

Зла мічина диявольського часу.

І переміна – гра людських облич,

катастрофічний залишок запасу

нещільних років, квітів і вітрів

прелагідних у літеплі і громі.

А людство й небо розділя не рів –

фальшивість всього в енному огромі.

Куди не кинься – стіни й мстива річ.

І кожен з нас у стані кровопивці

чи донора, що відсуває ніч, –

І шанс дається взятися за бильця –

піднятись з хворобливого одра,

І не псувати світову погоду,

І відігрітись у Біблійнім РА,

І зрозуміти, як Планети шкода

І Божої Природи: колір – гру,

конвалію – стебелечко на ножці,

І шокуватись : може кенгуру,

лиш вроджене, вміститись в чайній ложці…

Все споглядаю, плинучи в човні.

Закручується час в спіраль повторень.

Чи повертатись знов назад мені…

Чи йти назустріч всім виткам історій…

Страшна самотність… Погляд ловить рух

якогось птаха… цяточка далека…

В жорстокім світі підлості і скрух

до мене прилетів з села лелека!

Сліпучим сяйвом в човен опустивсь,

обняв крильми, спитав, чого я плачу,

І пригадав, де ми жили колись,

що я свій рай загублений побачу…

Міцний мій човен. Ластиться вода.

Панно проміння тче над головою.

Святих врочиста, в тиші зір, хода…

І цей лелека Рогівський* зі мною –

приніс у дзьобі гілочку бузку

Із рідного подвір`я і від хати.

Ти душу мені зцілюєш, бузьку,

мій сонячний, мій український брате!

Такі часи – непевні і сумні.

Не кличе душу далеч невідома.

І раз я опинилась в цім човні,

то Божий Суд зустріти хочу вдома.

Сакральність дива – можеш перейти

у інший вимір, як в кафе за рогом…

Дає хтось руку, зводить хтось мости,

коли живеш з Молитвою і Богом.

__________

*Рогівський - с. Рогова  Уманського р-ну  (рідне село поетеси)

Прабабка на лежанці

На лежанці сиділи всі,

хто народжений у росі,

українським сонечком

скупаний.

Хатня робота чекала

купами:

в дерев’яних ночвах хліб

учиняли,

а в цинкових прали,

біля віконця пряли,

в кутку на верстаті

ткали,

у глибокому запічку гріли

курчат,

на печі – онучат-потерчат.

У другім кутку на стіні

величався мисник,

високий, для мене

змисний –

з нього добро не могла

дістати,

що клала туди бабусенька_

мати:

посуд нехитрий,

з травички настої,

листи від дітей.

То я тільки

постою

й за мить опинюсь

на лежанці.

Прабабця  Меланочка  наша,

боса, як завше, до снігу

без капців,

скаже: _ Сідай, будем пір’ячко

дерти.

А поряд ще котик

і книжка-абетка,

і бабчина пісня, що гріє

й донині:

«В ополонці Меланка

ложки срібні мила

та й ненароком у воду

пустила…»

А прийде неділя –

купаємо бабцю,

приносить бабуся

сорочку і капці,

і синю спідницю,

й кофтину у квітку,

фартух веселенький…

Та й Божий мій

світку! –

я ж кіски прабабці

своїй заплітала,

і кісники у плетінь

добавляла.

І хрестик поправлю,

й підмощу подушку,

прабабці шепочу

в теплесеньке вушко:

–Дайте цукерочка…

Бабця дістане з-під

тої подушки…

Ох, серце моє,

що ти згадуєш,

рване,

шматоване зараз,

несміливе, босе…

Вросла мені пам'ять

у довгії коси…

Сільський дощ

У село прилітав

молодий синьоокий дощ

із далеких незвіданих прощ,

умивав шибкам заплакані

очі,

що синів виглядали

щоночі,

падав матері в руки

сльозами гіркої розлуки,

І гнав коней в некошені

луки.

Оббивав підведену призьбу

рясно,

ченцеві зайшлому змочував

рясу

до рубчика, до хрестового

вічка,

що той мусив сушитися

в шелюзі на березі річки,

поставивши свого святого

на чатах…

а здаля усміхались

дівчата…

Обціловував дощ

таку юну ще грушку,

кульчики клав їй

під білу  подушку…

Дощ ходив Рогівськими

полями,

шелестів: – А жили тут

поляни,

Керніс спав у вишневому

листі,

і козачки пишались

в намисті.

Дощ Рогівський не спав

ніколи –

з Богами Врожаю

стеріг наше поле,

живою снагою на хліб

накрапав,

щоб знов тридцять сьомий

людей не покрав.

Той запашний рідний дощ

спивав затяжні

тумани,

жебонів молитви

на рани.

Доще мій, доще,

ти мене поливав,

як стебло, –

без тебе мене б

не було,

бо діти ростуть

від дощу

і бабчиного борщу.

Дощику мій Рогівський,

дощечку босий,

стукає в душу мою,

хоч тихо ще – осінь.

Любисток

Любисток в скрині, в вікнах, у дворі,

І на бантині сушений в коморі…

Любисток світ мій сонячний беріг,

я чула, як до мене він говорить…

Минуло все. Любисток перецвів.

Дитяча зірка закотилась ясна,

і я стою на розчерку доріг_

така щаслива… і така нещасна…

Коли прилітав вітер

Коли прилітав Рогівський

вітер –

його не боялись квіти,

вони його цілували,

за поли плаща хапали,

просили: – Іще залишися!

На листячку розпишися.

Коли прилітав Рогівський

вітер –

замало було йому літер,

щоб все про село написати,

щоб пам'ять родів колисати.

Щоб в душі дзвонами бити,

свою Україну любити.

Коли прилітав Рогівський

вітер –

його не боялись діти,

сідали йому на крила

і поганяли щосили –

в Майбутнє. В дитинстві б

побути…

Бо те майбуття люте,

люте…

***

Краще бути чистою, як віск,

і запашною, як бджола.

Кругом душі_ зелений вік

на тлі блакитного крила.

Час тече суцільним потоком

до стрімких водовертей.

Зайти б у життя не боком…

І не боятись вмерти…

Пісні- ранники

Летіли в село крізь

віки

дивні птахи –

пісні_ранники.

Сідали у гіллі вишні –

дзвінкі, велемудрі, пишні.

Летіли в долоні сливі –

веселі, легкі,жартівливі.

Кров увібрали калинну

пісні про мою Україну.

Хилились над ставом

вербою

мелодії, виті журбою.

З дубів опадали закличні,

звитяжні пісні історичні.

І Ятрань несла поміж

скелі

пісень голубі акварелі.

У кожнім дитячому

слові

чуємо колискові.

Рогівські бабусі на призьбах

сідали,

дітей в фартухах

гойдали,

і пісня лилася у душі

внучатам,

де код українця Господь

запечатав.

Гойдалось намисто

і хрестик на нитці,

і вишні стояли

в цвіту білолиці,

і сипались з кленів

у трави хрущі,

і йшли в Рогову

прочани _дощі.

Бабуся натомлена

брала внучатко

і несла на піч

спа-а-тоньки, спатки…

Хліб Сонцеликий

На всю хату

пахне спечений хліб.

Не на хату  –

на цілий світ!

Випікається хліб сьогодні

в хатах  Рогівських.

Вітер склав крила,

стих,

на комині чемно сидить,

чекає святиню_мить,

коли господиня старенька,

чиясь клопітлива ненька,

сказавши молитву_ласку,

із печі вийматиме казку –

диво Господнє велике –

Хліб Сонцеликий.

 Білили хату

З’їхались діти й онуки,

працюють усі без принуки.

Врізнобіч – глиняні бризки:

білять свою колиску.

А хата, примруживши очі,

боки підставляє охоче

і, руки склавши на грудях,

пишається біло на людях.

І сонце в сорочці білій

малює пелюстки лілій.

А матері руки крилаті

вареники ліплять у хаті.

Дитинство моє досі спить

під призьбою Рогівською.

Я ніколи не стану міською.

Скриня

Коли все спить і тихо

у світах,

на місце стане все хатнє

начиння –

ведуть козаки за налигач

Чумацький Шлях,

і випливає в небо кута

скриня.

Я знаю все, що там було

колись:

вінки весільні біло

обнялись,

стрічки вляглись веселкою

уряд,

намиста засвітився

зорепад.

Дві чорні плюшки, п’ятдесят

свічок,

велика хустка, різних трав

пучок,

і Біблія стара, відріз

рядна,

клубки ниток, сувої

полотна.

Сорочка біла, від дітей

листи.

Грошей не було: грамотка

й хрести.

А ми злітались, як веселе

птаство,

дивитися на це святе

багатство.

Все обійстя стеріг великий

птах,

який туман збирає

по світах.

І різьблене, важке, таємне

віко

у пам'ять роду відкривало

вікна.

А зверху – не забутися

щоб геть –

два вузлики лежали

в тиху смерть.

І дві бабусі в хаті

золотій

борщик онукам варять

на плиті…

Петрушка під вишнею  

Вишня схопила мене

За коси рукою:

–І надвечір не маю

спокою!

Для всіх страв є часи

дуже різні.

Не вари ці борщі

такі пізні.

Я знічено лопотіла:

– Лиш петрушки нарвати

хотіла…

Ця петрушка, що килимом

впала,

Рогівські мої дні

нагадала.

Вишня ця,

що хита головою,

досі пахне мені

Роговою.

Віддаляється світ

Віддаляється світ білосніжний,

осяйний, серпанковий і ніжний,

моя тепла стіна на осонні,

куди грітися бігла спросоння.

Віддаляються соняхи й поле,

мій ставок, де не була ніколи

в Рогівському далекім саду.

Чи ж ніколи туди не дійду?

Не прийду! Не повернусь!

Не гляну…

Довгі руки старого туману

все зачерпують воду і роси,

і скидають із неба в покоси,

щоб стогами, стіною, горою,

щоб здавався уявою, грою,

міражем, що розтанув  навіки, –

рідний світ, мої сонячні вікна

із кленовими в Трійцю гілками.

І подушечка досі з голками

збоку мисника… Шилось щось,

прялось…

І навіки мене

відцуралось.

***

Ніколи Ятрань не забуду,

живлющу, з вербами ріку:

вона прихилиться на груди

не раз ще в зболенім віку…

Сни у моєму селі

Такі сни у моєму селі

сняться моїй душі:

колодязні,чисті, глибокі,

лункі, запашні, білобокі,

заплутані в спориші.

Сни сільські для моєї

душі.

Унадились сни до оселі –

білоглинної каруселі:

ластовині, прозірні, високі,

стиглі, дзвінкі, крутобокі

і кольорами веселі.

Юні сни у сільській

постелі.

Цілі натовпи снів-листків

гончий вітер кида на подушку:

сивих і мудрих, як сови, –

плачуть вони спросоння, –

вишиті, теплі, як вушко

ведмеже, що стислось

в подушку.

Такі сни у моєму селі

приходять до мене в гостину:

зіркові, бабусині, ніжні,

мальовані, випрані, сніжні,

закутані у хустину.

Ой, зовіть мене

на гостину!

До півників синіх під призьбою

тую дорогу виболю.

До саду вишневого пишного,

до неба сільського всевишнього.

Божий ранок світ розповиває

Божий ранок світ розповиває.

Гасне сніг, у нірках сплять джмелі.

І в чотири (як природа знає?)

б’ють півні в литаври по селі –

з краю в край, і виростає щастя

від тополь, від річки, шелюги.

Хоче зірка з неба в хату впасти.

Із якої, півнику, ноги

нині встав? Розплющив каре око

і з незчерпних заспівав октав

про Різдво, про ці сніги глибокі,

про калину всім нам розказав

і про дзвін вишневий України,

про високі мрії і дилеми.

І щодень, щоніч, щовік – до згину –

будеш білий світ будить зеленим

Віщим криком. Аж на серце впали,

на устах затерпли білі згадки:

Україна… і її печалі…

Божа ласка, тиша і Колядки,

і в печі золочена хлібина,

і село у празниковій чаші…

Україно, – муко незгладима,

світе ясний в Божім Отченаші, –

будять півні душі і століття,

омивають днів ясне чоло

і копають в серці непомітно

копанку – вселенське джерело.

Україно, – вишні стигла гілко!

Розбуди цей світ іще не раз.

Зник в селі останній перелаз…

І співає півник гірко, гірко…

Додому шлях

Додому шлях…І соняхи цвітуть.

І рветься серце птахою у небо.

Могили рідні… І дубів могуть.

Священна спраго! Божая потребо

скупати душу ген за небокраєм,

з дитинства вчути пахощі бузку.

Аж захлинутись хочеться цим раєм

і в очі подивитися бузьку.

Сонливо Ятрань заплітає хвилі.

А на душі – такий крутий заміс!

Вже пам'ять зорі жне на небосхилі,

і припадає білий цвіт до кіс.

Коли роки, мов коні навіжені,

навскіс промчались до осі Землі?

Синичка-доля дивиться зі жмені,

розказує про щастя і жалі.

Село моє і плаче, і квітує

в долонях України, як сльоза.

Село співає, трудиться, лютує

і Бога жде, щоб Правду розказав.

***

В цих травах ще душа відпочива,

ще грає коник на межі сонату.

Чамріє луг, і пахне ще трава.

І білять мама нашу рідну хату.

Ще вересень подвіря нам мете.

Зліта бджола у батька із долоні…

Надворі осінь, листя золоте,

й мої батьки в моїм сердечнім схроні…

Білі руки-крила у моєї хати 

I

Білі руки-крила у моєї хати,

буде вона ними серпень пригортати

і рожеві мальви і зелену руту.

Маю я за хату вічную покуту.

Білі руки-крила у моєї хати,

буде вона ними долю пригортати,

чорнобривці пізні і холодну м’яту.

Я в боргу навіки, хато моя, хато…

Білі руки-крила у моєї хати,

буде вона ними рід наш пригортати –

і старих, і дужих, і дітей в колисці.

Хато, ти – вся правда в тихім падолисті.

Бо хата – це тепло, бо хата_ це добро,

хата, ніби маківочка повна:

і дітьми, і внуками,

стрічами-розлуками.

Батьківською світиться любов`ю.

II

Покинуті хати так схожі

між собою,

ще глиняні, по селах-хуторах,

дощем оббиті, сповнені

бідою.

В зіницях-вікнах – спомини

і страх.

Дерева обіймають їхні

душі,

тернини дикі і глухі

сади.

У пеленах дітей колишуть

груші.

Переселились ангели

сюди.

Перед образом

І

На порозі старезної хати

так бентежно і щемно стояти:

цей святий, дорогий, рідний Храм

навіть Богові я не віддам.

Перед образом кажу молитву,

п’ю джерелицю, світом пролиту.

Синій сволок з хрестом обійнявся,

берегти мою хату заклявся.

На порозі старезної хати

буду спомини в серці низати.

Обніму любий світ, обмалюю,

намолю,  намолю,  намолю  я…

ІІ

Стоїть душа –і чиста, й золота

під тихим сяйвом – образом

Христа.

В старезній хаті – в гостях.

У віках

літає баба в хаті, наче птах:

від мисника до печі й навпаки.

За бабою летять її роки.

Вже борщ кипить, і гоготить

вогонь…

А в баби – осінь дивиться

з-за скронь.

Стоїть внучатко…сяють

образи…

і в’юниться стежинка

для сльози.

  Душа без кореня вмира

– Я тебе жду! – гукає півень.

– Я знаю! – я йому кажу.

Цей згук нічні змітає тіні,

гірких видінь жене олжу.

Не дивина: городи, півні,

горіхи й груші зусібіч…

Душа ж –у тихому цвітінні,

що ти єси на дні сторіч.

Що відбуваються, як завше

прості Господнії  дива:

є стале щось – подвір’я наше,

все, що росте і ожива.

Що дятел в шапочці червоній

тут хазяйнує, як торік,

що личка виткнулись півоній,

що спить в бджолі премудрий вік.

Що є сусіди – дід, бабуся,

їх кури…І на цей товчок

летять додому теплі гуси,

й прийде вечерять їжачок.

Здається все простим неначе:

трава і яблуня стара…

А віддалишся – серце плаче,

душа без кореня вмира.

***

Десь без мене цвітуть

мої рідні луги…

Щемні згадки про них

до душі пригортаю.

Півник встав в Рогові

не з тієї ноги…

Вкотре небо про Вічність

питаю…

***

Мій всесвіте дитинний, дощовий,

мій зоряний, пшеничний і високий,

мій яворовий, світлий і глибокий,

вишневий мій, криничний, лісовий,

мій білорястний, вкутаний у спів

села у чаші. Мій Ятранний, Божий,

джмелиний мій, полинний і тривожний,

вербовий раю, паничу полів!

Мій всесвіте, ти пахнув житнім хлібом

і стріхою, де жили горобці.

Стояла Мати із високим німбом,

з сапою у натомленій руці.

Мій всесвіте любистковий, хрещатий,

що Україну тихо колисав,

кого мені про тебе розпитати?

Де слід дитячий у тобі шукати?

Кого за мамин труд тяжкий прощати?

І як зробить, щоб світ на місце став…

Дві барви

Дві барви,

дві барви настали

на світі.

Вереснем ягоди вовчі

прогріті.

Літо, що справді диха

на ладан,

Осінь обняла з характером

Лади.

Качиними лапками листя

злітає.

світ чоронобривців змітає,

ховає…

Дві барви скидає Осінь

із пліч:

золото  й ніч…

Рогівська толока

Коник місить глину

і косує оком –

це у нього перша

у житті толока.

Поряд – босі люди

по коліна в глині.

І чиєсь хлоп’ ятко

в коника на спині.

То кругами ходять,

то у різні боки…

Де ви, жартівливі

Рогівські толоки?

Ще у селі кажуть:

– Йдемо всі на вальки!

Може, ще діждемось

і борщу, і шкварки…

Звеселить гіркенька,

і село співає.

В споришах-щирицях

коник спочиває.

Виросте хлоп’ ятко,

час настане інший,

та цвістиме згадка,

що ті дні – найліпші.

Жили добрі душі –

світ стояв на місці.

Ткалось в серце сонце

на ясній підвісці.

***

У маківочці діти шелестять.                      бо буцаються соняхи лобами.

І тишею підточений вже вечір.                 Росте в корови квітка над рогами.

Вбирає вітер голову у плечі.                      І, наче листя, по воді човни.

Така якась дитиняча пора:                         І стан свій віддзеркалюють сади

в невпиннім дереві води.

Зелена Неділя

Неділя моя Рогівська, Зелена,

попрошу світла у клена,

душі його живої,

що стелить нам

сувої

прохолоди під ноги втомлені.

І вікна у клечанні втоплені –

руки свої простягнув

кленочок –

до бабусь, онучат, до синів

і дочок,

до нашої білої стелі,

розлігся на нашій постелі.

Тихо, зелено, чисто…

Вдягаю вишневе намисто,

і кульчики з вишень

у мене –

дитя ще… Й Неділя Зелена

на всю Рогову, на всі поля

і яруги,

садки, ставки, лісосмуги,

на мої білорястні ліси!

На все небо!

Тепер віддаси

пів життя, щоб вернутися

знов

у святиню зелених обнов,

в споришеві густі

смарагди,

до сільської високої

правди.

***

Тримаю літо на долоні_

червоне яблуко із саду,

його тепло, що на припоні,

його на осінь злу досаду.

***

Мовчи…мовчи…бо все на світі

добре.

Промов не в глас, а пошепки

слова,

що стріли в ковилі згубили

обри,

в руках ворожих зслабла

тятива,

світ вишив небо даллю

дощовою,

й правічні душі знову

пролетять

над рідною моєю

Роговою,

щоб нас, ще сущих, крилами

обнять.

І ми відчуєм – з нами

за столами,

на травах, межах, край усіх

стежин

сидить наш рід, що вже живе

над нами

без їжі, без питва

і одежин,

без слів нещирих і земних

набутків,

що в Бога нам вимолює

жита

і сіє з неба і ромашку,

й рутку,

щоб в душах нам метелик

розцвітав.

***

Небо з печалі… земля з печалі…

Я з роду Лебедів. Човен відчалив.

З осені в зиму плине, Людмило.

Серце до серця заговорило.

Душа мамина

Не будьте для мене теплим спомином, мамо.

Не станьте для мене спогадом, мамо.

А будьте Порадою, Божою Правдою, мамо!

Бо без Вас на Землі стане всього замало!

Замало стане неба без Вас, мамо!

Замало стане сонця без Вас, мамо!

Не дайте мені одинокою птахою плакати.

Люби мене вічно, душе мамина!

Не кропіть мого серця жалкою кропивою, мамо.

Не схиляйте голівоньку білу у білій журбі.

Ці крутезні шляхи, – та невже не перейдемо, мамо?!

Хай любисток душі пустить в небо вогні голубі.

Не ставайте для мене тихим спочинком, мамо.

Теплу руку кладіть в мою ранню гірку сивину.

Моя пташко, пораднице, поміч моя, рідна мамо,

Ви пробачте – десь, може, я рвала Вам серця струну.

Бо замало стане неба без Вас, мамо!

Бо замало стане сонця без Вас, мамо!

Не дайте мені одинокою птахою плакати…

Люби мене вічно, душе мамина!..

***

Полиняв світ довкола, розходиться

колами,

вицвів, як соняшник під дощами.

Вся правда_ у мами.

Зневіра пусткою нипає, совою глипає,

трухлявіє, як мишачі дні під стогами.

Найкраще_ у мами.

Мов у дитинстві_ чисто,

пахне кленовим листом,

миска чека з пирогами…

Найтепліше_ у мами.

Мамі впаду в обійми.І всі закінчаться

війни.

І небом іду, і полями  до  мами…

 Мамині узвари

Мати сушать яблука,

сушать вишні,

абрикоси сонечку

виставляють.

Взимку Українонька

до нас вийшла –

Мамині узвари

благословляють

наші душі стомлені

хижим містом,

нам тіла освячують

прикорінням.

Місять на вареники Мама

тісто,

про життя розказують.

І насіння

Їхніх слів розброщених

і погідних,

згадок про минувшину

облягає.

Як же постаріли Ви,

Мамо рідна –

у волоссі осінь

вже достигає.

В рушники закутали мама

миску

(щоб мої вареники

не схололи).

Мамо, наші душі стоять

так близько!

Не струсіть пелюсточок

Ви ніколи

з того саду пишного,

де цвітете,

де збирали яблука, вишні,

сливи…

Чом тим садом, Матінко,

в даль ідете?!

Я ж зі мною бути Вас

так просила…

Бабусина ластівка

Снує ластівка, сновигає,

світ вишиває, –

як бабуся, дерев’яним

човничком верстатним

рядна ткали,

ластівкою снували

туди_сюди, як по хвилях –

по нитках вогнистих.

Світилося на всю хату

червоне намисто.

Всім наткали і надбали –

і синам, і дочкам.

І чекала маму в скрині

грубезна сорочка.

Світилися на долівках

рядна з килимами –

мають діти.

А ластівка горнеться

до мами.

Бо нема кому припасти –

всі порозлітались.

Маму ластівка у хаті

веселить зосталась.

І не хоче та ластівка

з хати вилітати,

бо боїться неживою

матінку застати.

***

Прощає мати дітям

все на світі.

Нічого діти мамі

не прощають.

Такий і Бог до нас

в своїм отвіті,

а люди все на нього

нарікають.

Хато моя,  Рогівська берегине!

Пам’яте –хато, ніжна пелюстко,

на тобі тернова білесенька хустка,

очі твої споришево-зелені.

Тримаєш родину в теплесенькій жмені.

Білі вітрила у хаточки-хати,

може у небо вона випливати –

заходять тоді у зеленії двері

всі ті, що живуть без одеж і вечері,

всі ті, хто у вирій святий перебрався

та роду душею не відцурався.

І видно, і темно, і місяць, і зорі –

сидять за столами легкі і прозорі,

крила згорнувши в цей час за плечима

і розмовляють душею й очима.

Між хмарами лодія – глиняна хата,

ясна, молитовна і духом багата.

На припічку білім горить каганець,

і слухає ангел розмову сердець.

Вічносте щира, ріднесенька хато,

яка я від тебе плакуча й крилата,

скільки років надимаєш вітрила,

щоб я допливала до щастя й світила.

Тихо опуститься хата у двір.

Звикне до кленів і вишень мій зір.

Хато моя, Рогівська берегине,

все навкруги відцвітає і гине.

Потримайся ще, поки я на цім світі,

поки живу у серпневому літі.

Поки ще я не в холодному грудні –

тримай мої дні і жахкі, й многотрудні.

Є ти, моя хато – і я ще жива.

І є в білім світі моя Рогова.

Без півників і без зірки

Руку у простір простягнеш_торкнешся одвірка…

Пальцем тільки черкни_скло надтоненько озветься…

Глиняна,справжня,дитяча,забавка-затишок-зірка:

біляна Хата –горище із травами, мишача нірка,

прабабця,лежанка і вікна з загравами_

веселка над Ятранню барвами

плакала світлом у душі,

щоб ми пам’ятали  навічно, до самої  смерті

подвір’ я  і небо пахуче,

й горіха,що став незворушно

на варті незримого часу,_не дав ні одного

горішка,

хто б не тягнув за поли…

Я аж недавно зелену побачила рясу:

горішок_чернець…

свічка…і пломінь…

Репнула, сіла стіна_руда і оббита дощами.

Клени росли, і плащами

хоч якось вкривали…

Продав

спориш всі квітки-калачики й гусячі лапки,

любисток і зірочки…

Нема ні коріння, ні крапки під призьбою_

фіолету півників з гребінцями,

що разом із півнем червоним

крутили всіма сонцями,

місяцем і серцями

круг нашої білої хати.

Ми знали, коли вставати…

Тепер не знаєм нічого_без півників і без зірки

хиляться наші одвірки

у позачасся й непам’ять.

Бузки  в травні голови палять

полум’ям  білим і синім_

і вікна вони оросили б,

якби дотягнулись свічками…

…Хата живе між думками,

хата спалює душу_

аж якось вирватись мушу

із метушні, із буднів, з мотлоху суєти,

пішки до хати іти,

глиняну спину підперти,

і на порозі умерти!

 Затужила страшно за селом

Затужила страшно за селом –

наче в церкві вже давно не була…

Без живого вітру, як за склом…

Падолом у серці! Падолом!

Від розлуки смерть душі відчула.

І яка там їжа, сон який!

Вчора знову лебеді летіли!

Сойки все співають, як шпаки,

в крилах журавлів – вітрець шпаркий, -

аж моє напружилося тіло –

здоганять! Летіти теж услід! –

до високих свічей тополиних.

А в крилі тепліє сонця мід.

Ятрань перетерла в люстро лід.

Відмикать село моє полинув

сірий ключ. А я зосталась тут

з рушниками пам’яті святої.

Бо село – останній мій редут –

із криниць живлющих, зелен-рут,

де є вік, де босою постою

в білім рясті в лісі Рогівськім,

в споришах коло бабусі – хати,

що зігнулась вже в тяжкий поклін,

що не бачить неба і бузьків,

бо вже тяжко голову підняти…

Затужила страшно. Затялась

від оцього світу захаращень.

Викручусь із буднів, щоб знялась

в небеса душа, і подалась

в Рогову, де плакати найкраще…

***

Ще пронесеться вітер понад світом.

Ще світ почує, як трава росте.

Як слив наївшись, пронесеться літо

у пам'ять серця, чи у сивий  степ…

 Тополі, живіть!

Високими свічами в небо тополі

ростуть.

І ми на Землі живемо, наче в храмі

дзвінкому,

і бачим, як в далеч дерева ченцями

ідуть,

і в пригорщах теплих приносять блакить

світанкову.

Тополі, тополі, живіть,

косами небо метіть.

Зорі вам гріють долоні,

а хмари – по плечі.

Тополі, тополі, живі

будьте повік на Землі!

З вирію перші стрічайте

родини лелечі!

Тополі щодня відкривають нам обрії

мрій.

Задуматись вчать нас про долю

химерно-мінливу,

де дивиться Вічність і тихо, і мудро

з-під вій,

щоб душі вознести в життєвої радості

зливу.

Тополі, тополі сумні,

ми у одному човні

в морі життєвім

зневіру долаєм повільно.

Зелені тополі ясні

світять у душу мені,

моляться Богу за рідну

мою Україну!

Посрібленим щемом тополі нам зрошують

зір,

коли повертаємось з дальніх країв

лебединих,

малюють нам в серці про отчі простори

узір,

і стишують біль, і примножують щастя години.

Туга 

Поволі іду…

Чап-чалап, чап-чалап, чап-чалап…

Солодкий , неспішний цей мій

споглядальний неквап.

Додому іду,

де хата для мене чужа.

Між хатою й серцем

невидима висне межа.

Все прибрано, складено в хаті

моїми руками.

А я оглядаюсь, мов сонях,

за тими роками,

де трави були зеленіші –

у «гусячих лапках».

Ми в хаті жили рогівській,

найріднішій.

І рядна –по лавках,

і час був неспішний…

Іду, роздивляюсь дворища

чужі і подвір’я.

Село моє душу взяло,

і з нею подалося в ірій.

В якій стороні, в якому

далекому краї,

в моєму вікні мій цвіт

рогівський догорає…

Де небо моє? –разом з хатою

в небо знялося…

Своїх журавлів принести

рідну хату попрошу –

та на рястовий квіт,

та на білі його укривала.

Як я давно рідну клямку

не цілувала,

не торгала легко зелені

облуплені двері…

Не бачила ангелів,

що прилетять до вечері…

У далекім кутку подвір’я,

під широким розхристаним

безом

закопаю свій розпач і мудрість,

і сльози, і хвилевий безум.

Як достигала колись

рання яблунька в колі любистку!

Хоч кричи, чи молись –

жде тебе твоя рідна колиска –

не дрімає, не спить,

не сідає у трави спочити,

вона знає, що ти,

разом з нею вік зможеш

дожити.

Пасма стін родових…

Ріки –тріщини… Вікна у русі…

На печі –домовик,

голоси і прабабки, й бабусі,

всіх онуків, дітей,

всіх пісень, що колись тут

лунали…

Ще побудь, моя хато!

Я так тебе серцем благаю!

Віддаю всі борги, і підгоню

життєві всі справи.

Ці, із часом, торги,

ще не виграв ніхто.

Та я знаю –

хату знов принесуть журавлі

в рогівське моє небо –

там барвінковий кущ

сині поли розгорне,

де треба,

де давно-предавно,

ще коли я там гралась

малою –

є у ірій вікно.

Й в цім селі я народжуся

знову…

***

Туга…

Ти часто стаєш за друга…

***

Це не життя.

Про смерть –

лиш знає Бог.

Але нарешті

думать не боюся,

що можна із життя

піти удвох:

я –плюс іконка,

що дала бабуся.

Це не життя…

А листя тріпотить,

цвітуть квітки,

і музика лунає…

Здається –мить:

в світ ступиш

не такий,

і в ньому вже тебе

не –ма –є…

***

Хрестичок до хрестика,

до торочки –

вишивання смертної вже

сорочки.

Все жорстоке, ніжністю

не леліє.

Згоїна від стрілища

лиш біліє –

заживали раноньки,

рубцювались.

Буть душа щасливою

сподівалась –

вчилася по-новому жить,

ходити,

в молитвах спокусини

холодити…

Душа ластовина

При дворах – яворах

розцвітала ружа

погідна

у високому небі –

заглядали у вікна

її пелюстки.

На подвір`ї  в бузках

ластівки грасу місили

з журби,

просили принести

води –

заміс душі розчинити,

сповити

хату у літепло щастя

і снів.

На дужих руках ясенів

з пташиними дітьми

колисочки.

А ластівки коло мисочки

ніжки тонесенькі миють –

господарі воду лиють,

і вишиті рушнички

напоготові тримають –

кожній ластівці витирають

личко вродливе і крила,

і шию.

А ластівки уже небо

шиють –

шовкові нитки кольорові,

в дзьобах голочки – до крові

небу прошпилюють шкіру –

це ружа зайшла допіру –

аж небокрай гарячий.

Ластівка якась плаче –

тугу тулить до серця,

набирає повні відерця

печалі за білим світом.

Хатка цвіте чорним

цвітом

коло піддашка в хліві.

Не три оченят. Живі

всі твої родичі ластовині

у сонячнім ластовинні.

Вибігли діти із хати –

давай ластівок низати

на дощові волосіні…

Не зчулись,  а дні _ осінні…

Як же нам тепер жити,

на пелюстках ворожити

ружі жовтневої пізньої…

Калини терпкої залізної

ягоди спрагло буріють.

… А ластівки дуріють –

треба дворище і ясен

кидати,

марево дальнє клубками

гойдати –

попід собою часи довгоногі…

Летіти! Летіти!

Які ми убогі –

і ружа, і річка, і всі явори

лишаються тут!

І широкі двори,

лозові колиски, жарина

із печі

і дотик до гнізд пальченяток

малечі,

і небо шовкове, і простір,

і вітер,

в букварику ріднім

зерняточка літер…

Тут вся Україна

і трави, і вишня,

і наша Майбуть ластовина

Всевишня!

Хай сніг, падолом,

ворогів хуртовина –

Вкраїни не лишить

найменша дитина.

І знає весь Всесвіт:

Вкраїна не винна,

що в неї безгрішна

Душа ластовина…

Трапляються із нами ще дива

Трапляються із нами ще дива –

береться звідкись зав`язь слова

й плоду.

І зранена Вкраїна ще жива,

завдячуючи власному народу.

Ще є сліди, що здалеку прийшли…

Калачиків окрайка заповідна.

Що Місяць Землю до осі пришив,

що є Різдва Свята Зоря погідна.

Ще є дива: обличчя кропить дощ.

Вмліває в банячку пшоняна

каша.

Летиш надвір – бузьки вертають

з прощ.

І Україна  - українська. Наша.

Ще дикі гуси відмикають світ,

ще петрик спить на пальчику

дитини,

ще яблука тримає в діжці

гніт,

в селі тернові носять ще

хустини.

Розлігся кіт в натомлених

мішках,

ще варяться чаї з гілок

вишневих,

ще грають по весіллях

на ложках,

розірвані синичка кріпить

нерви…

Дитинства невловимий

вододіл:

солом`яний бичок і теплий

сонях…

І мамин гребінець,

що порідів…

Молитва, що шепочемо

спросоння…

Дива великі: в крижмові

маля,

пилок гречаний на бджолиних

лапках,

туман чуттів, що серце

розділя,

і рідного когось болюча

крапка…

В затерплі дні смертельної

пори,

плачів батьківських, ангельських

залишень –

в серцях для Бога вогник

ще горить.

Й хапаємось за рідні руки

вишень.

В цім хижім світі ще трапляються

дива:

йде справжній сніг на вогнище

калинне,

душа і пам`ять згірклих вод

жива,

і «Заповіт» з Керелівки

ще лине…

В прадавніх землях

Липневий мед ще зріє у гречках.

Така кругом стоїть первісна тиша,

що чуть мені, як диха в небі птах…

стара сосна внучаточко колише…

В прадавніх землях зріють пшениці.

Зібрались бджоли до робочих танців.

Пливе сльоза в земельки по лиці.

Молитва Божа сповнюється вранці.

А людство все збиває пил віків,

а дехто навіть дума, що він вічний…

Купала ніч…  і течія  з вінків…

І інший світ_реальний і дотичний.

У кожному селі – свої дороги

У кожному селі – свої дороги,

неписаний статут, що люд уклав
свої ставки, вітри, свої тривоги,

свої діди біля потертих лав,

свої голубки сиві у намітках,

свої пісні і звичаї, й сльоза.

І спориші свої, й горласта тітка,

і вечір свій, що казку розказав.

Усе своє: картопля, сварки, бійка,

могоричі, важенні кирзаки,

замало хлопців і найкраща дівка…

Перекази, як жили козаки…

Свої легенди, приказки і танці

своя любов, робота і ліси.

І корови свої, й горілка в склянці,

і свій колій, і кільце ковбаси.

Свої тут посиденьки і говірки,

своє варення, рядна, криниці

і свій вітряк, і борошна три мірки.

Своя печаль у Бога на лиці…

Свої тут відьми і свої шептухи_

літають в ступах тихо уночі.

Свої тут обереги, свої духи,

а головне – що двері без ключів.

Свої тут щедрувальники й вечеря,

свої святки, обніжки і пости.

І цвинтар свій, і вигуки знічев`я:

«Христос воскрес!» і «Господи, прости!»

***

Святе сонечко ясне, яке ти поважне!

Освіти усі доли й могили,

всі стежки, де люди ходили,

освіти глупу ніч, темну воду

і щасну дорогу для мого народу.

Ми писанки малюємо сьогодні  

Ми писанки малюємо сьогодні:

і гір шпилі, і пагони квіток,

зірки і сонце… Лінії голодні

на дотик рук і фарбовий ковток.

Горить життєва свічечка-лампада,

висвітлюючи темні образи.

Долив нечистий в фарбу нишком яду,

і бісенят підкинув на вози,

щоб разом з нами їхати до церкви

паски святити, пити Божу кров…

Та вже яєчко празникове меркне,

і гаснуть свічі серед служби знов.

Та раптом люд співає Отченаша

і дякує знов Господу за все.

Стриба в пітьму нечистий, як у кашу,

аж холодом по церкві пронесе.

І двері рипнуть страшно і востаннє…

Та розсміється Янгол на весь світ.

малюєм писанки. І дзвони ранні

вітають Богарадості приліт.

До Врат підійде Мати Милосердна,

поклониться, запалить тихо гніт_

і Дух вертає, світиться і твердне,

і стереже нам душі  сотні літ.

В селянській хаті діти тихо спали.

І сяяли під зорі образи.

І люди одне одного вітали,

а в небі розверталися вози,

і їхали усі святі до люду

у вишитих вкраїнських сорочках.

В золі качався біс і їв полуду,

і йшов від злості в землю сторчака.

Іще в яру тумани спали ситі,

коли в світах, в сусідньому селі

церковні дзвони плакали надбиті,

і йшов Великдень Світлий по землі.

Він крашанки котив на кладовища,

і ніс паски на пишних рушниках.

Душа ставала вишита і вища,

і виривалась в небо, наче птах.

Стара калина

Стара калина, як ласкава мати,

гіллям підперла личенько своє.

Як добре на подвір`ї цім стояти,

і бачити, як сонце виграє

в шибках своєї, рідної ще хати.

Стара калина, як ласкава мати,

рясними обсипалася дітьми.

Як добре тут корінню заживати,

і пити воду, й голос наслухати,

що рідно жебонить за ворітьми.

Стара калина, як ласкава мати,

колись ставала спіло на рушник.

Своє весілля буде пам`ятати,

дощу радіти. Тільки Місяць зник,

що обіцяв за рученьку тримати…

Стара калина, як ласкава мати,

так сумно чомусь дивиться у світ…

Чи важко внуків в гіллі колисати,

яи це подвір`я щедро осявати,

чи білий цвіт своїх печальних літ…

                                    Розквітли лагідні бузки

Розквітли лагідні бузки                                   І пє земля весняний шал.

в дворах, ярах і в небі.                                    Бузки в її долонях.

Дітей висиджують бузьки.                             На все накинуть поспіша

І шлях, намоклий і грузький,                         квітучу і барвисту шаль,

у поле вивів верби.                                          зростити з сонця сонях.

Повітря п`яно мерехтить                                В сувій згортається імла,

у молодому житі.                                             тремтить над пиріями.

В гнізді лелечім ранок спить.                        Я вже на світі цім була.

І неповторна кожна мить                               Я вже колись отут жила,

в природі необжитій.                                      і України дух пила,

і дихала бузками.

Третє око 

І чути –ходить хитрий,

темний звір,

Ступає тихо з помислом

тягучим…

Зустрінетесь, – то ти йому

не вір,

Біжи від нього, і пірнеш

із кручі

У воду хитру й темну,

як і він…

І навіть там всього

не зрозумієш, –

Чи в серці дзвонить,

чи у церкві дзвін,

А ти вже з неба на піски

зорієш,

Куди раптова хвиля

викида,

І тягне дужо знову

у пащеку

Підступна й люта

мачуха –вода.

І вириваєш із гранати

чеку,

Щоб підірвать собою

хижий світ…

І якось раптом бачиш

третім оком –

На кручі звір, всміхаючись,

стоїть

І жде тебе, коли пристанеш

боком

Розірваним, кривавим

до корчів,

Шукатимеш життя

в терпкім намулі,

І раптом знайдеш в’язочку

ключів,

Які впустила, крутячись

на кулі

Земній недавно … кілька сотень

літ…

Іржа крихка –що ними

відмикати…

А звір не йде, на здобич жде,

стоїть,

Мільйони літ він може

так чекати.

Розрізать воду? Я вже там

була.

Зістаритись і всохнути,

як гілка?..

Набратися сміливості

і зла,

І йти на звіра –вітряно

і стрімко!,

Щоб він позадкував. Розтанув.

Зник.

Щоб у мій світ боявся знов

забрести!

…Прокинулась в траві –тріщить

праник:

Перуть жінки…об камінь

б’ються весла…

***

Дровинку, шашелем биту,

підкладаю в садову пічку.

Як сонячно й смачно горить!

Потріскує_ розмовляє…

Душу мою відкриває

до цього липневого сяйва,

і в світі ти зовсім не зайва.

Відчуваю братерство вогню очисного.

Й приходить молитва і лагідне слово.

Шовковиця дзьобає_падає, ллється

білим дощем, і аж серце сміється_

ось і сніданок…  полінце палає…

Чому ж мені очі  сльоза застеляє…

 На Покрову 

Прозора осінь полонила світ.

Палітра листя падає із віт –

багряне, жовте і руде, й зелене –

летить у душу, дивиться на мене.

Загусла кров землі –гірка калина.

І небо, як злиняла скатертина.

І килим листяний на спокій

шурхотить.

Пахуча й неозора кожна мить.

І важать у житті дощі

й секунди…

Якби кудись поділись раптом

люди…

Залишилися небо і птахи,

вода і риба, й звір, колись

лихий

довірливо до мене припаде,

велику лапу в руку покладе,

і вип’ є сум з моїх очей

зелених…

Засиплять нас вологим листом

клени,

жовтнева мжичка стане

моросить.

Ми вийдем в небо Господа

просить,

щоб дав нам час у спокої побути,

зустріти наш холодний чистий

лютий,

минувши в листопад всі двері сірі.

Іду до вас, мої розумні звірі.

***

І день, і ніч криниці серце

б`ється…

Так_кров Землі

дарма нам дістається.

 Колискова для мами

Не шелести, не шелести, вітре,

листом…

Тихше вдягай, калино,

намисто,

і не дзвени, не дзвени дукачами –

я колискову співаю для мами.

Джерельце, бий, тихо бий сріблом

в камінь.

Якби мій біль, білий біль в воду

канув…

І не ятріть, не печіть, мої рани.

Хай доспіваю цю пісню для мами.

Тихенько, човнику, стій

на припоні.

Втримайте хрест, мої стерплі

долоні…

Вкотре душа розлилася в лимани.

А я співаю ще пісню для мами.

Тихіше… тихо… тихенько…

ще тихше…

Як кривда зла мою душу

колише…

Життя хтось косить і в’яже

снопами.

А я йду пісню співати для мами.

Не шелести, не шелести, вітре,

листом…

Тихше вдягай, калино,

намисто,

і не дзвени, не дзвени дукачами –

я колискову співаю для мами.

***

Світ на місці, коли каже Мати:

_ Сину, пора вишні обірвати…

На цілий світ розлилася душа 

I

Сніги й сніги… Старий

і мудрий ліс,

гойдаються вітри

в верхівках сосон.

На білих крилах

хтось мене приніс

печальну, незахищену

і босу

на твердь спокути –

тут цвіте полин,

і джміль шукає

день новий у квітах.

Проходить серцем

світу гострий клин.

І випите моє щасливе

літо

і ближніми, і дальніми…

А втім –

Душа літає, Господом

розкута.

Стою у сяйві

синьо-золотім,

молитвою стає гірка

отрута.

На цілий світ розлилася

душа,

і я її у глечик не збираю,

коли вона укотре вируша

з якоїсь крапки Всесвіту

до краю.

Я переймаюсь – як зимує

лис…

Коли покриють праліси

руїни…

Душа розлилась

в кольоровий лист,

в терпкі тумани,

в долю України.

II

Тане сонце душі,

підпливає, неначе свіча,

від болю…

Не загою…

Жодних ліків немає

в аптеці.

Сон зчорнілий сниться

лелеці,

що приніс мене

у цей світ,

як мішень для кривавих

міт.

Душа ж –все горить

яскраво.

Хвала вам, нелюди,

браво!,

що, наче вовки, обступили.

Не з’їли душі й не купили!

За що це я вовчиків –

сіроманців?_

у серцях їх немає

пранців

людських… І ще, слава слава Богу, –

стаю на розбиту дорогу,

занедбану і забуту,

що бачать не всі…

і роззуту

покличе мене…Я піду.

Зустріне мене Святий Дух

і українці_брати.

Лишусь в небі.

Внизу –кати.

Але ж цвіт який на обніжку!

Ще поставить мені

підніжку

пам'ять стара…

Дякую, небо, – душа

не вмира,

вигранюється і стає

кристалом,

дощем, коли плачу,

кресалом,

що може усіх навкруги

запалити

на прю із неправдою.

Треба ще жити!

Тільки, Великий мій,

Праведний Боже,

хто і коли,і Тобі

допоможе…

Богородиця

Найпрекрасніші очі – у Богородиці.

Найніжніші руки – у Богородиці.

Найчистіші думки і діяння – у Богородиці.

Найсильніший Дух – у  Богородиці.

Найтепліша Молитва – до Богородиці.

Єдина на всі віки, що непорочно  породила_

Богородиця.

Наймужніше серце – у Богородиці.

Найбільша Всесвітня Душа  – у Богородиці.

Найсвятіша і Найвеличніша – Богородиця.

Найвища виконана місія – у Богородиці.

Найвища за небеса – Богородиця.

Найшвидше прислухається Господь

до  Богородиці.

Найвеличніша Розумом– Богородиця.

Найчистіша і наскромніша – Богородиця.

Найкрасивіший одяг – у Богородиці.

Дарувальниця надії обездоленим – Богородиця.

Заступниця і Велика Мати – Богородиця.

Звеличувальна без початку і кінця – Богородиця.

Наймудріша і найласкавіша – Богородиця.

Говорить поглядом – Богородиця.

Мати Вседержителя Світу – Богородиця.

Вклонімось і мовчім.

Маковій 

І

Бузковий дощ лишився десь у снах.

До Серпня Осінь ранками приходить,

і сушить павутину на вітрах,

і набира у відра прохолоди.

Задивиться крижинками з-під вій

жоржина біла на тоненьке сонце.

Приходить в кожну хату Маковій,

і сипле мак до Серпня у віконце.

Влітає тепла визріла бджола

в широкі двері до нової церкви

Коржі із маком сяють на столах.

І миряться в цей день з живими мертві.

II

А я таки щаслива, Боже,

який би шквал в житті не віяв.

У серці щемні згадки множить

букет квіток від Маковія:

чебрець і житні колосочки,

і повняки, і чорнобривці,

васильки в голубій сорочці,

дрібненькі зернятка в мачинці

долоньки м’яти і чар-зілля,

безсмертники з деревіями–

вкладає в мене надзусилля,

і витяга щоденно з ями.

***

В небі сосни гінко розрослися.

Забирають в серце гріх і тугу.

Вір у правду, в небо і молися_

знайдеш долю і коня, і друга.

***

Скільки в світі цім живу_

шию в серці Рогову.

Про домовика

І

Хатній мій домовику,

всього бачив на віку:

як до шлюбу бабця стала,

чорт у діда вкрав кресало,

як родились їхні діти,

від плодів вгинались віти,

як мій батько маму бив,

молодиць чужих любив,

як хрестили, як ховали,

весілля гучні справляли.

Чуєш, чуєш, домовиче,

тебе пам'ять наша кличе:

досі був господар добрий,

захисник сім’ї хоробрий.

Заклинаю, закликаю –

не покинь ти мого краю.

ІІ

Рідний мій домовичку,

свита висить на гачку,

хустка схована у скрині…

Жде козак мене в долині.

Заспівай матусі пісню,

щоб у грудях стало тісно,

щоб забулася про мене.

Жде зело мене зелене.

Руки ждуть мене кохані.

Зорі ждуть, в намисто вбрані.

Спить матуся на боку…

Дякую, домовику!

***

Не нарікай на доленьку гірку:

на цьому світі варто тільки жити,

щоб до чола бентежно притулити

квітучу гілку в сонячнім вінку.

В світах дощі

В світах дощі

і дивна елегійність.

А по горищах

трав’яні чаї

досушують цілющі літні

крила.

Гуляють равлики,

вдягнувшись у плащі.

Й осінній вітер,

перетнувши Вічність,

на денці серпня

лагодить вітрила.

В світах дощі

і зілля Спасівчане.

А по городах

зрілі картоплі

лаштуються у подорож

далеку.

Обняли стежку

спориші й хвощі.

І соняхи сумні,

немов прочани,

благословляють

білого лелеку.

В світах дощі

і спокій, що розливсь

гречаним медом,

лагідним осонням.

У людських мушлях

варяться борщі.

Сміються діти лагідно

спросоння…

І  сум-туман

над матір’ю розливсь,

бо сняться дні, що молодість

украли…

І синій вересень

за хвірткою спинивсь:

подумав – вернусь…

бачу – не чекали…

Зерно прозріння

Наснився сон: пливуть рікою

сотні лодій.

Цвіркун десь збоку награвав

зразки мелодій

І Божа мати підпливла,

мого торкнулася чола,

дістала з серця, що було

на самім споді –

мої тривоги проросли:

мачата-крівця.

Ще страх живий і виглядає

з-під покрівця.

На перехресті знов живу,

смарагдну щирості траву

кидаю часто на поживок

тупим вівцям.

Вже не живу серед людей

і нині, й прісно.

Я для природи і для Бога

сную пісню.

Через ненависників заздрих

я віднині

лиш небу вірю, рушникові

і билині

В калинну гіркоту йдуть

душі ниці.

Читаю послання

у краплі й нитці,

в прадавніх кодах, де прозорі

одкровення…

Зерно прозріння випікає

біло жменю, –

що народилась багатьом

байдужість стерти.

І не боятися ні жити,

ані  вмерти.

 Наслухаю тишу

Закриваю очі ,наслухаю тишу,

і «корівку Божу» в долонях  колишу…

Заховалась в травах від мирських суєт.

В свиточці зеленій Цвіркунець-поет

все читає вірші в квітах синьооких

про пахучу землю і небо високе –

я дивлюсь на нього, наслухаю тишу,

і «корівку Божу» в долонях  колишу…

Спокою пелюстка –це хіба не диво…

Як тоді бороти знов життєве мливо?..

Залишилось місто і дими, й будинки

на планеті смутку, де нема росинки,

м’яти, чистотілу, марева _туману,

де розлогість фальші, заздрості й обману.

Прикриваю вії, і не чую тіла –

лиш душа до Бога легко полетіла –

виросли враз крила з трав’яних мелодій.

Тут несуть мурахи  деревинки лодій.

Тут кора навіки пророста в долоню,

Грається шипшина –ледь роздерла скроню –

і буття немає без цієї мітки –

я в гостях у лісу, в дерева й лелітки.

Закриваю очі,  наслухаю тишу.

І «корівку Божу» в долонях колишу…

Ледь жива лежала в зіллі між корчами

терену і глоду, і вони кричали

до води і сонця, і до всього світу,

щоб мене спасали від  людського гніту.

Лиш прикрию очі –і пірнаю в тишу…

І «корівку Божу» в долонях  колишу…

***

Хоч, здається, світ іще стоїть –

в серці струни раптом розірвались.

Світ – в мені, і в ньому я – лиш віть.

Чи не пізно я про це дізналась?

Вічносте таємна

У тебе, Вічносте таємна,

два обличчя.

І кожне душу непостійну

манить, кличе.

Коли вдивляється слабкий

в обличчя темне,

То обертається трава

в єство студене.

Ти, Вічносте, їсиш нас,

віком рвучи.

І голі грішники стоять

на схилах кручі.

Між темним ликом

і ясним

цвинтарки шиють, –

рукав до рукава,

до шиї шия,

плече з плечем, торочка

до торочки –

гаптуються для душечок

сорочки.

Сорочки–сорочки: по білім

білим,

по чорному – чорнющим,

аж зомлілим.

Та шиється усе суровим

шовком,

(і спостережник пильно

зирить оком), –

Однакової довжини, –

а кинься

Змінити світ – попалиш,

пташко, крильця –

Секундочку життя,

Чи хоч пилинку…

То ж, підставляй-но,

Рабе Божий, спинку –

Все без примірок, реверансів,

люстра –

І вийде бабера, як потороч,

тлуста –

Рука-кочерга зіштовхне.

Лиш тільки-но був!

А вже не…

Небо вночі молитовне

Ясне обличчя розгорне –

Слухайте музику

Вічності.

В білій сорочечці –

плісочці

Весь світ протече

по венах

із Божих очей

зелених.

В сорочці, що білим по білому

Ідеш по гріхові згорілому,

І знаєш –прийшов з тихих

трав,

Тут ангел, що біль твій

спивав,

мальву садив під віконце,

Про цвіт говорив: –Не кров

це…

Сорочка… Біліє вона,

І вже не порветься струна

Мрій твоїх, хай і останніх…

Шитво на тонесенькім стані…

Прегарні які зав’язки!

Із дум виринаєш в’язких,

До неба ідеш, Божих віч,

Високих запалених свіч –

Немірно яких пребагато!

Душа відчуває це свято:

Із скрипочками птахи

ізрання.

А жив – відбував

покарання…

Є всьому причини і свідки,

Про Вічність знання нізвідки,

І в серце вростається клич

Про єдність не двох облич,

Не світле і темне, що подих

твій слуха, –

А Бога і Сина, й Святого

Духа.

У тебе, Вічносте таємна,

Три Обличчя.

Але до Себе, як Одне,

зове і кличе.

Дивне безсоння

Дивне безсоння… І дивиться зірка у вічі.

Дивні думки… І стогнуть дерева у сон.

І плачуть, ридають запалені з розпачу

свічі,

і плаче душа зі свічадами теж в унісон.

Ох, ця печаль! Вона, як гріхи без прощення.

Ох, ці гріхи… Вони нас їдять, як печаль.

Цього життя малесенька грудочка в жмені

у когось над нами, що бореться з Богом,

на жаль.

Спокій краде щоденна пружка веремія,

тіні забуті не вносять осмислення в дім.

Знаю, живу не так, та живу, як умію.

А щастя кружляє і каже до мене:

– Ходім!

Я покажу, яке те прекрасне безсоння,

мрії, думки – лише провидіння згори.

Не спи. Бо проспиш життя, що приходить

сьогодні,

й остання свіча до болю у пальцях

згорить!

  Світ

Таку безодню світ собі

вже вирив.

Такі страшні гріхи

вже пригубив.

Поки Господь не зачинив

ще вирій, _

чекає ангел знаку

для труби.

А мить прийде –поглухнемо,

не чувши –

цей згук –кінцевий світовий

процес.

Це з вирію за нами плачуть

душі

уже прозрілих. Ми ж – такий

абсцес…

Така історія

Така історія – морозить,

аж літописець склав перо:

сліпому б`ють об камінь кобзу…

Чіпляють Байду за ребро…

Гетьмани всі давно поснули.

Хоч би проснулися нові…

А рабське вицвіле минуле

ножі полоще у крові.

Себе лякаємося в інших.

Навколо стільки марноти!

Тепер, тепер, а не пізніше

в осердя сонця треба йти.

Така історія, як спека.

Тож українці ми, чи ні?

Немов дитину, нам лелека

сповинув Волю на вікні.

 На цій планеті…

На цій планеті вже не можна

жити:

усі навчились добре

ворожити –

не треба відьом, знаків,

віщунів,

тут кожен перетворює свій

гнів

у що завгодно, на любу

личину.

Запалюй свічку, сип святу

мачину –

в стіну рогами! Робиться

своє!

Дгори ногами! Аж нутро

псує

упир мільйонний у земельнім

лоні.

Святе чернецтво в Божому

поклоні

ще втримує заледве тверді

вісь…

Здорового нічого. Черв

завівсь

у кожнім плоді. А страшніше –

в душах.

І Світло Неба чорні стіни

душать,

в безвітряний сувій вгортають

все,

що промінь доброти в собі

несе.

Кому єднатись? Заздрість, лють

і чвари.

Душопродавці знов отруту

варять

на розбрат і на сумніви

постійні.

Планета хвора. Як же

Україні

залишитись живою в час

чуми?..

…В селі змертвілім теплими

крильми

обняв лелека свою рідну

хату…

На згарища весна принесла

м’яту…

А півня клич, мов янгола

сурма!

Подай нам, Боже, єдності

й ума.

Паростки  журби 

І 

Ще все несправжнє і дволике.

Ще Правди так_ аби-аби…

Вкраїна рве вдовиним криком

могутні паростки журби.

Невже до скону наші душі

топтатиме страшна орда?

І пелюстинку дички-груші

не понесе у світ вода…

Попарно дні_ із білим карі

лягають в шитий сагайдак.

І розганяє чорні хмари

над Україною Козак _

Козак і Воїн України,

що  джевеліном гидь  спіка.

І знає біль, і ту причину,

що в грудях  мужніх не змовка.

ІІ 

Були колись свавільні ватажки,

що сльози витирали Україні.

Такі забуті, давні ті стежки…

Й росія_ згуба спить у нашім

сіні.

 Осінь душі

Час настає для осені душі.

Бездомник-дощ і соняхи чорніють.

Ми боїмось… Авжеж,не ворушім

тих здогадок з майбутнього,що ниють…

Оте знання, що нині… що буде…

Який ще вихор душу перекрутить,

що осінь в кожній схованці знайде,

і ще для тебе снігу десь прикупить.

Обличчя-тіні… немічні тіла…

Озера-смутки ув очах розверзтих…

Читаю – «Я такою не була,

це так життя мене побили версти».

Не дивимося,скорше біжимо,

ховаємось в свої химерні будні.

Але… сніпочок за сніпком жнемо

свої роки й хвилини многотрудні.

Шурхоче листя. Мжичка у лице.

Яке лице! Порепана ікона…

А в Бога у руці – Земля-райце,

у другій – хрест – від жартів перепона…

Усе зникає,блідне, опада,

іде під землю, бурею несеться.

І браму часу рве життя – вода,

будує замок осінь коло серця

з намулу гіркоти, розчарувань,

незбутніх мрій, не випитого щастя…

А ти приходиш до воріт пізнань,

коли пора іти у позачасся…

***

Незрушна спека.

Світ стоїть іржавий.

Лиш червень,

а на осінь зайнялось…

Біжу життям,

як від мисливців лось.

Й в душі немає відчуття

Держави.

Виходить з хати ангеля

Виходить з хати ангеля.

Поріг скрипить і промовля:

– Цілющі ніжки, сніжно-чисті,

неначе роси в Божім листі

дитино, в тебе… А ще – теплі…

Як гріють руки мої стерплі…

Постій у дверях. Крила білі

притримай в леті. Он зомлілі

на тебе зирять небеса:

ти є. Ростеш. Та як спасать

тебе від того Майбуття,

що чорним вишиє життя…

Стоїть ангеличок- дитина,

лоскоче ніжки деревина,

жива і рідна, кострубата…

Позаду – крила й рідна хата…

Бабуся розпалила піч,

і проганя холодну ніч.

В старезних ночвах дерев`яних

вже сходить тісто. День рум`янить

холодні вишні у саду.

– Зірвусь, злечу, в спориш піду!

Оглянулась через плече –

прабабця пасмо шерсті тче,

молитву вранішню шепоче.

Очима щось сказати хоче…

Але ж є мрії! Не збулися…

І пахне так кленове листя.

А на горищі мишки-любки

знайшли  молочні перші зубки…

Як мати, сонце над подвір`ям.

До світу – ніжність і довір`я.

І пізнання – цв`яхи  затяті –

було лиш Правди у Тій Хаті…

Дивосинь грудневого вечора

Господи!

Лежу на твоїй долоні,

тільки з’явившись у світ…

Дивляться яблука з віт…

Літо!

Вбирає маленьке серце

у себе свячений серпень.

Господи!

Бачити вчуся й ходити

у сяйві синьо-злотому…

Ці обрії –  вісь мого дому.

Літо!

У зіллі ще сплять всі тривоги.

Душа на початку дороги…

Господи!

Закінчилось свято дитинства.

Пірнула в холодний світ.

Яблука падають з віт…

Осінь…

Зійшлися усі перехрестя.

Бабуся іконою хрестять.

Господи!

Століття жалю і печалі.

Я мрійниця, мабуть, велика,

була біля Божого лика…

Осінь!

Життя, мов стрілою із лука…

Лиш згадки пасуться на луках…

Господи!

Не було весни в моїй долі.

Стрімко збавляється вік…

Старіють сини, чоловік,

мама і наші тополі,

хата в сільському роздоллі…

Зимно…

Вчуся вже жити з зимою,

з молитвою і Роговою.

Єднає націю Кобзар!

Пливуть роки. Шумлять дуби.

Душа живе для боротьби.

Чумацьким Шляхом чумаки

везуть нам сіль через віки.

Солоний степ, у маках степ.

Вітряк від споминів затерп.

І знов у березень лихий

летять в Керелівку птахи –

у небо прадідів – дідів,

в тепло Тарасових слідів!

Тут Україна й Слова жар –

єднає націю Кобзар!

Зітхає ліс. Зійдуть жита.

Свята Шевченкова мета –

пустити Волю на поріг –

нас об’єднає, врешті, всіх.

Росте садок, і хата є, _

і небо вже не падає.

Колиска в Моринцях гойда

ту Волю, як жива вода.

І той вогонь не загасить,

що палить вражу ненасить.

Тут Україна й Слова жар –

єднає націю Кобзар!

Стоять у Будищах дуби.

Ростуть сини для боротьби –

державу визволить свою

звитяжно прагнуть у бою.

Бо був Тарас. Бо є Тарас.

Й правдиве Слово без лукавств,

що вчить не стримувать сльозу

й тримати шаблю у грозу.

В годину тяжкую ізнов

за Волю ллємо чесну кров!

Тут Україна й Слова жар –

єднає націю Кобзар!

Козак у білому, козак у чорному…

(9-10.03. –  Шевченкові березини)

Сходить сніг із України,

весни на порі.

Шевченкові березини

стануть на поріг –

два брати високі, дужі –

із боїв, заслань і стужі,

кров зібравши у калину,

прийдуть до воріт.

Козаки сидять,

не п’ють –  не їдять,

не співають,

не жартують.

Обнявшись, мовчать.

Тужно дивляться у вічі.

Підпливають тепло свічі.

І Слова дзвінкі, гарячі

у серцях ячать.

Козак в білому сумує.

Козак в чорнім спить…

Над Чернечою горою

свічка пломенить

на усі світи і небо,

і для мене, і для тебе

«Заповіт» Кобзар читає –

аж гора дрижить.

Козак в білім помолився,

в чорному – забув.

В березневій Україні

гірко дзвін загув.

Гайдамацькими шляхами

йде в Керелівку до мами,

йде Тарас, де Україну

в душу взяв і вчув. 

 Україно, не помирай! 

Пора лютнева болем захлинулась.

Неправдою наповнилась земля.

Ми хочем, щоб Вітчизна посміхнулась,

як Мати, що тримає немовля.

Чекаєм, щоб закінчилися війни,

щоб не вмирали задарма сини…

Став вік слухняним і вершивсь повільно,

і падав цвіт у наші теплі сни.

Над рідною землею, Боже,

руки простирай!

Україно! Не помирай!

Хай зло розтане разом із снігами.

Скінчиться час вершителів –потвор.

Щоб рубаний був зайда і поганин,

і біснуватий вождь німих покор.

Запроданців «запросимо» на палі,

що тешуться для них (не сумнівайсь!).

Хай здохнуть москалі в якімсь астралі.

А ти, козацтво, зміцнюйсь і єднайсь!

Над рідною землею, Боже,

руки простирай!

Україно! Не помирай!

Кривава квітка знов на грудях сина.

Довірливі вкраїнці, як птахи…

Чи виживе людина і рослина

після правління хижої пихи?..

Нам бути тут до правди, до загину –

на українській праведній землі.

Живім на мові, що збира родину –

і буде хліб, і чарка на столі.

Над рідною землею, Боже,

руки простирай!

Україно! Не помирай!

***

О, ви, лукаві, втиснені в герби

то зверхності, то підлості, то змови!

Невже ваш біг навальної орди

не зборе квіт братерства і любови?..

Любов до Вкраїни –і зброя, і праведний хрест

Скільки в житті посадю ще квітів –не знаю.

Скільки землі перегорну – не відаю теж.

Хочу побачити Волю Вкраїнського Краю,

сяєво чистих, правдивих, визвольних пожеж.

Вкраїнські дороги – стрункі тополинії строї.

На рідній землі москальні і совків ще не зчесть.

Стоять на Майдані мої молоденькі Герої,

спливаючи кров’ю, за зброю лиш маючи честь.

Божа Вкраїно, тримайся і в цьому столітті.

Історія плаче живицею в Київську Русь,

бо ти була мудрою Матір’ю многим у світі.

А я вже лиш Бога, єдиного Бога боюсь.

І всі, чиї душі навік проросли чебрецями,

і всі, чиї душі правдивістю змелюють зло –

благословенні у Лаврі нетліючими Отцями,

щоб небо блакитне і золото поля було.

Сакральний Почаїв з московського зіб’ємо кроку.

і Злоті Ворота з пустелі ведуть до води.

Кричать козаки: – Всі до бою!, – із Божого року,

стрільці січові на Майдан завернули сюди.

Стоїть мій прадавній, кремлями замучений Київ,

своїми поганцями рубаний хижо навхрест.

Хориве мій, Либеде, Щуче, мій праведний Кию –

любов до Вкраїни – і зброя, і праведний хрест.

Молімсь за Героїв! Хай в небі цвіте їхня хата.

Хай легко повстанцям лежиться у рідній землі –

з їх честі і пісня, й надія, і сині блавати,

і Ангел, що Дух наш тримає на білім крилі.

***

Я на рідному полі свій хрест при дорозі поставлю,

і накреслю слова, що піднімуть змордованим вись:

«Не боюся кремля, ані стяга чужого, ні палі.

За мою Україну і за мене Господь заступивсь».

Слово

Прочанами йдемо по цій землі.

В серцях буває ясно й вечор

Та проступає Божий дар в імлі –

святе, величне, різнобарвне Слово.

Долаєм туск у спілкуванні душ.

Уклін тобі, славетна наша Мово,

Ти – Українська, в сяйві мальв і руж –

сакральне, кровне  наше рідне Слово.

Життя дає нам сходини круті

але цвіте у світі барвінково,

у цім краю блакитно-золотім –

прадавнє, чисте, незнищенне Слово.

Благословенне будь на цій землі

людського дня правічносте й осново,

що нас різнить від листя й журавлів –

Біблійне, Вічне,Українське Слово.

***

Коли у серці висіялась зрада,

коли дійшла отрута аж до вінець?

Якби не йшов ніколи брат на брата_

непереможний був би українець.

Напівсльоза і честь, і хліб – напів…

До Господа звертаємося всує.

То де ж набрати тих високих слів,

щоб зрозуміли –Правда є, існує!

Колись цією ницістю вп`ємось.

Ми на арені людства, наче блазні.

Діждемось – в нашу Долю прийде

Хтось,

його думки сприйматимем

за власні.

Любім ці вишні, цей – від Бога спів,

подвір`я, де усе до щему рідне…

Невже діждемось, щоб вино

побідне

хтось випив нагло з наших черепів?..

Калини незірваний плід

Тиша серед глибоких снігів.

Дятел буцав черешню,

поки не смеркло.

Скільки навколо живе ворогів!

І в державі війна.

Це для когось далеко…

Тишу синиця розтовкла

на скалки.

Хмари – брилі приміряли горіхи.

Світ знахабнів, почужів.

Не такий.

В Україні війна.

Для чиєї потіхи…

Тишею півник вдавивсь

і замовк.

Груша стара білий світ

обіймає, _

це – отой глузд і рубіж,

і замок,

що й Україну в цім світі

тримає.

Тиша. І небо в січневій імлі.

Свято Водохреща знов

на порозі.

Спить Україна на грудях

Землі.

Хлопці беззбройні стоять

на морозі.

Хлопці, вертайтесь, пускайте

під лід

владу продажну,

кремлівщину – змову.

Тиша. Й калини незірваний

плід.

Кров`ю калина налилася

знову… 

*** 

Буваю згіркотіла і німа,

мій віщий крик у щось

перетворився,

чому ні назви,

ні імен нема –

далекий голос, що від зір

відбився…

Вкраїну  морок вкотре

замотав.

Апокаліпсис в душах

нам сьогодні.

Дивуюся з синиччиних

октав:

війна ж і смерть, і ангели

голодні.

Ще точно знаю – біле: правда

й сніг.

Де чорне  – бачу: мул і дух

неправди.

Тече Вкраїна з перебитих

ніг.

А в нас – безчинства і лукавств

паради.

Ні цепу ж, ні мотуззя,

ні ровів:

відсутність волі – й знов

пекельне коло!

Різдво…А в серці – вік

забагровів.

Везуть солдата мамі.

Виє кволо,

вже виточила душу,

мов свічу…

Такі «жнива» в страшному б сні

не снились!

Я люта  Українка!

Я кричу:

–Усі до зброї! Ми вже

запізнились!

В серці світу моя Україна

Як в державі на глузд цій завізно!

Як байдужості п’ється  вино!

В тебе серце, Вкраїно, залізне,

та ти мати моя всеодно…

Я люблю тебе і скам’янілу

від образ на невдячних дітей.

Журавлі повертаються з Нілу,

з примусових далеких  гостей –

їх стрічає рілля і раїна,

і націлені з плавнів курки.

В серці світу – моя Україна

на планеті, що мчить крізь віки.

Це ж на мапі – малесенька  крапка…

Це ж зоря, що кудись відліта.

Це ж слідочок – лисиччина  лапка…

Це ж у пам’яті  птахи-літа.

Це рука постарілої  груші,

це намисто калини  в снігу.

Україно, прости наші душі,

що розтрушуєм десь на бігу.

В Божім Всесвіті гілочка  глоду

і квасольчиних пальчиків  нить –

Україна. І юрби  народу,

що не тямлять затримати мить

оксамиту жовтневих світанків

і туманів в долонях  яруг,

що не бачать іконних серпанків,

таїни, що розлита  навкруг.

Мить життя…А здається,

що – Вічність…

Зойк. Травинка в морях ковили.

Неповторність. Печаль.

Нелогічність.

Проминання. Лиш серце

квилить…

Знов Україна йде на Прощу

Збираюсь знову до горіха,

що нитку роду колисав.

Де недопалена свят-стрі

ще тужно гріє небеса.

Цвіте в мені надії овид,

де вся збирається рідня.

Де між могил веду за повід

старого пам’яті коня.

Прийду, і стану між ріднею, –

що спить, і ще живе навхрест.

Те, що розбилося – не склею,

що врятувати – вкаже хрест.

Стою. І плачуть односельці,

тих, що прибились – впізнають.

І туск такий стоїть на серці! –

мою Вкраїну продають!

Свої ж неначе, українці! –

до рота пхають землю, світ

Вже ж не татари, не ординці,

і не Батиєвий наліт…

Свої…свої…Усе до цурки –

і пам'ять нації, й степи,

святі історії підмурки,

і Лавру, й Божий знак стопи…

Така біда народ полоще!

Де сила – вбити ненасить?

Йде Україна знов на прощу,

щоб квітку Волі не згасить.

Мене стрічає рід великий.

Є дужі крила, віра й  меч.

Шукає білий Бог столикий

по Україні знов Предтеч.

***

Вернімось в ірій, ірій самоти,

бо кожен з нас один на світ приходить.

Мости життя Господь над нами зводить,

а нам по них іти, іти, іти…

Лелеченьку білий, наш світе!

І завершився грудень,

і січень почався дощами,

бо закінчився в Бога

снігів золотий самоцвіт.

Якби люди молились,

любили і більше прощали, –

був би справжнім і теплим,

без фальші і глуму наш світ.

І стоїть зимно день

в поруділих торішніх деревах,

у холодній росі потойбіч

і зранених літ.

І не бачить ніхто –

вже між смертю немає перерви,

і щодня білі крила

готовий стулити наш світ.

І поглине Ніщо

дріб’язкові усі суперечки,

наші сукні нові

і начиння машин і хатів.

І до Бога зайдем  –

хто із церкви, хто сварки,

хто з гречки…

І забудеться все,

чого кожен бажав і хотів.

А холодні дощі

все дарують сріблясте намисто.

І криниця, й калина

не втратили ще імена.

І Меланка прийшла

і так дивиться дивно і чисто,

як звіріємо ми

від грошей, від гріхів і вина.

Лелеченьку білий, наш світе,

стули свої крила, –

продало людство совість,

не знає границь і мірила…

Про що євшан нагадує щодня

Дещиця болю – і душа тремтить

крихкою павутинкою на вітрі.

І не втамує спраги ні на мить –

до волі й світла. На чужій палітрі

здається все і правильним, і теплим.

Там соняхи сонцями розцвіли.

І хвилями пливуть чужинським степом

кобзарські думи з вітру й ковили.

Здається, там літа століття множать,

синіше небо і щасливий день,

і тарпанів ніхто там не триножить,

що хліб беруть із пригорщ у людей.

В пошані там і Слово, і Молитва,

і Тризуб, і Історія свята,

добріший Бог. А тут – проклята битва

з всього, що є на світі, пророста.

Зневіра й пустка в душах українців.

І що та Мати божа промовля?

Ідуть в чужу долину , ніби вівці,

без шансів повернутись відтіля.

Про що те небо хлюпає бузками…

Про що євшан нагадує щодня…

Як фрески, пам'ять опада кусками

Іуді, що вже срібло розміняв.

Білий  біль

Немає дому_ світ утратив вісь.

І плем`я самоїдів наступає.

І з ними світ по-своєму повівсь:

хто йде з мечем_ той від меча вмирає.

Прийшли, зім`яли, випалили вщент

тугі барвінки. Залишилась мука.

І білий біль потопським є дощем.

І в України під грудьми шаблюка.

Такий настав на світі падолом.

Летять роки, як коні навіжені,

і спиняться десь, може, за селом,

і вип`ють спокій в Господа зі жмені.

Справжньою стане сльоза

В усьому – присутність несправжності і наготи.

Багатство й минуле розібрано між ворогами.

А предок наш знав, куди йому зараз іти.

І все було справжнє: Покрова і сніг під ногами.

Так. Все було справжнє: урізаний палець і кров,

і дідова шабля і мисник в кутку із мисками.

Ікони старезні і хліб, що так рясно зійшов

і вітер надворі, й лелеки попід небесами.

Був справжнім козак  –

мов корсар степовий виступав.

Був теплим сайгак і травами вкрита могила.

І сірі воли виступали поважно з тих трав.

І коні баскі у бою розгубили вудила.

Ожинною гілкою пахли дороги і степ.

І сонця тарілка цвіла розмальовано й тихо.

Німів козакові язик перед Богом і терп.

І справжньою кара була. І справжнєє лихо.

Хай час заболить нам.

І справжньою стане сльоза.

В душі запече від доторку рук України.

Бо раптом просохнуть несправжні важкі

небеса,

відкриють нащадкам всі наші борги і руїни.

У хащах поневоленої нації

Цей день важкий мені чуття притупить_

нелегко маски з ворогів  здирати.

Та тільки чую тупіт, тупіт, тупіт!

Летять мої брати_ чуби за вухом,_

щоби мене в сідельце підібрати.

Мене нічого в цім житті не зіб`є,

я не позбудусь ні душі, ні грації.

Та в цім куті приреченому збіг є:

не можу бути вільною зосібна

у хащах поневоленої нації.

Дещиця дня моєї України

Пишнота  цвіту,

буйство різних трав

цвітіння трав,розмай

лугів і лісу,

черлений подих ягідних

заграв,

блакитних вод веселкова

завіса,

смарагдових обніжків

ясний взір,

калинна прошва,

лісосмуг тунелі,

грайливі діаманти

дивних зір,

всі чудеса небесної

тарелі,

чота висока

воїнів-тополь,

шляхів широких

далечінь оклична,

березовий серпанок

білих льоль,

затаєність всіх копанок

магічна,

хлібів духмяні марева

в степах,

стогів широкі мамонти

осінні,

невидимий золотогорлий

птах,

застигле сонце

в скошеному сіні,

кривавий сон

потятих козаків,

правічний біль –

політ душі до Волі,

гнітючий сплав

кайданів і підків,

живі кургани

у живому полі,

гіркі жнива,

і чистих мрій покіс,

снігів долоня,

що вкрива руїни,

москальський покруч

в родовий заміс –

дещиця дня

моєї України.

Не зовсім про осінь

І шарудить листок, як миша у норі…

Щось чисте й осяйне в осінній цій порі.

І сонце туск яснить, і в серці не пече –

кладе проміння нить на стомлене плече.

І всі оці дива, городні й лісові

просвітлюють туман у нашій голові.

Осоння золоте, веселка в кронах древ…

В душі – життя святе, що вік не відімре.

І чорнобривців стрій, і мальв ясні сонця,

і нагідковий рій, і серпень до лиця…

Попри квадригу лих і темний крик

є павутинки штрих. І срібний блиск меча!

Про осінь золоту співати б без упину…

Хто ж стане на посту в борні за Україну?

***

Поки летить стріла_ ще встигнем помолитись.

У кожного на мить хай зойкне Храм Душі.

Не можна нам ні спати, ні коритись.

Хоч на межі до Бога не грішім.

Летить стріла від ката і від «брата»

в оперенні з ненависті й хули.

Покірно Україна жде розп`ята,

щоби її укотре розп`яли…

Козацький рід не перевівсь!

Сади вишневі зацвітуть

кругом в Господній Україні,

і не зміліють криниці,

і сонце вибілить рушник.

Здавен нескореним Дніпром

козацькі чайки йдуть донині.

І промінь Вольності цвіте,

і дух Оновлення не зник.

Мій народе український,

небо кланяється низько

за твою співучу мову,

за нескореність в літах!

Мій народе український,

ти стоїш до Бога близько!

І навіки вишиваєш

Україну у світах!

І вийде батько до воріт,

благословить важку дорогу.

І перехрестить мати вслід

і проведе аж за село.

І Україна зачерпне

з душі твоєї жаль-тривогу.

І ти побачиш в небесах

її спасаюче крило.

Такого жита і небес

на цій планеті більш немає!

І це, з лелеками гніздо –

і є твоя життєва вісь.

Хай серце повниться добром,

хай розум гордість огортає:

на барвінковій цій землі

козацький рід не перевівсь!

***

Хай нам світить пращура земля,

де життя його мололо в дерть,

де від честі він не відмовлявсь,

і де вибрав над ганьбою смерть.