ТОМЕНЧУК Богдан
Богдан Томенчук народився на самій вершині зими за сорок п'ять років до межі століть у Ценяві на Коломийщині. За освітою - математик, за біографією - освітянин, управлінець (не плутати з чиновником).
Публікувався мало. Чому - то окрема історія...Але встиг видати добрий десяток добрих книжок..."На паперті душі" (1993), "Сповідайтесь, мої тривоги"(2002),"Німі громи" (2007), "Сезон ненаписаних віршів", "Місто героїв і понятих", "Силуети і Постаті", "Ранкове місто пізніх ліхтарів", "Жінка з одного вірша", "Дві джезви" (2015 - 2019),"Переступний день" (2020),Ad libitum (2021), "Густина порожнечі" (2023), "Вишийте мамо, бронежилет" (2023), лауреат Народної Шевченківської та інших літературних премій...
Богдан ТОМЕНЧУК
ПОЕЗІЇ
Ті мальви до зір, ті дими аж до неба.
І ми у садах, як вітри.
Коліна у саднах - хіба ж то халепа? -
Зриваєм чужі прапори.
Війна розгулялась на нашім присілку -
Ми бавимось, ми дітвора.
І ви так самотньо чомусь на причілку...
Вам дуже болить наша гра.
І я забігаю на хвильку до хати,
Задихавшись, похапцем їм,
І знову, як вітер, біжу воювати...
Сто років минуло, сто зим...
Ви плакали світло: мій рідний збитошник.
І я на руках засинав...
І мальви тягнулись до сліз усеношних -
Вам снилася справжня війна.
Чужа і далека, та в нас на причілку
Не мальви росли, а хрести...
І вам довелося по мертвім барвінку
Убитого сина нести...
Летіли осколками сни ваші віщі,
Ви долю товкли об поріг,
І Бог винувато дивився у вічі,
Що сина чомусь не вберіг...
17.07.2016
Світає... Жінка загортає ніч
У чисту світанкову полотнину,
І сонце, ніби найдорожчу річ,
Кладе на небо, розповивши днину...
Встигає навіть розтопити піч
І на коліна стати при божниці...
Ще внуки сплять... Ще їм Різдвяна ніч...
В світах невістка... Корови... Дійниці...
Телятко аж подібне до весни...
Тим тижнем розтелилася корова...
О, есемеска... Синова... З війни:
«З Різдвом. Цілую. Я живий-здоровий...»
І вкотре як від серця відлягло.
Й Різдво уже не схоже на поразку...
У тих казках, де зло перемогло,
Просила в Бога внукам іншу казку...
2020
От і все. Отака тобі буде Голгота -
Не на хрест вознесуть. Не Господні раби.
Ти відкриєш кулак - й розірветься на стогони нота,
І граната остання на рештки судьби -
Так тебе не розпнуть на оцім перехресті.
Упадеш, не обнявши вечірні світи,
Буде місиво крові і будуть в нім домішки честі...
В небі місяць, як свічку, хтось тобі засвітив.
Усе ближче вони, ті, що прагнуть тебе розпинати,
І у кожного погляд іржавий, як цвях,
Наче писанку, ти поцілуєш гранату,
Що молитву твою рознесе по світах"
Лиш Господь розбере, де твої, де кавалки Варави,
Десь тут поряд у муках сконає Пилат...
Жаль, зостануться ті, кому треба цієї забави,
І засвітять свічки з того воску по тридцять заплат...
...А коли крізь усе піднімалося сонце, мов паска,
Наче тріснутий дзвін застогнав здалини -
Глухо так, мов дзвонила солдатова каска...
По байдужих світах йшов стосотий Великдень війни.
06.05.2015-2022
Не хрестімось побожно потрійно...
Боса Мавка іде по снігу.
В ті світи поза небо і війни,
Де ні зойку нема, ні страху...
Десь туди, де ні болю, ні бою.
Де світи як досвітні сніги.
Плаче Мавка за вбитим тобою.
Приміряє вінки із могил...
Їй здається, що в тебе Купала,
Світ подібний на пісню дзвінку
Ту, котру вона вам заспівала
У твоїм надмогильнім вінку...
Тобі ж добре на райському пляжі...
Ти на сонечку Божім заснув?
Зимно в цинковому камуфляжі,
Ще цей сніг про бинти і війну...
Він так біло до болю біліє...
Аж вибілює коси і сни ...
Божа Мавка чи Боса Марія -
Хтось бреде цвинтарями війни...
2015-01.07.2023
Махни туди, де бруствер, як приплив.
І біг по ньому як шалений серфінг...
Було б сто тисяч лайків, охів, слів
У мережі під виставленим селфі...
Вже й неважливо, чи млинець, чи блін.
Там розмовляють залпами і матом.
Лиш уяви, який адреналін
Від селфі під прицілом автомата...
Ти привези твій загорілий торс
Туди, де їх годують сухпайками...
Та, зрештою, храни тебе Христос,
Безрадичі, Рубльовка і Багами...
І Біблія з цих перехресть епох...
Її писали у солдатській робі...
Ти не повіриш, то прозрілий Бог
Копає глину. Не в раю. В окопі...
2016
Ніби напившись кривавого зілля,
Виючи пісню надривно сумну,
Жінка, убрана немов на весілля,
Замість колиски колише труну...
Що ж ти, мій муже, зайняв усе ложе?
В церкві ж поклявся, що все нам на двох.
Де ж ти там бродиш, Небесна Сторожа,
Так, що без нього не зміг бути Бог?
Взяв рядовим до Небесного Війська,
Наше дитя виростає в мені,
Небо, як шмаття, висить над обійстям,
Син твій у лоні, а ти -у труні... ·
Що мені з того, що людям так треба?
Горе пливе небесами провин.
Виросте син твій подібним на тебе
Під колискову печаль домовин...
Погасила вікно, наче вирвала з квітки пелюстку,
І занурилась в ніч, як у води ще тої ріки.
Помолилася тихо, і в душу, як в пустку,
Стали звідкись проситись незнані гріхи.
Ось отут би був він і торкався б устами,
І невміло так перса розбурхані пив,
Захлинався у них і на хвильку приходив до тями,
Потім знову в любові шаленій, як в небі, топив...
Ось отут був би він. І дощем на коліна би падав.
...Але був лиш дзвінок, як сльоза з уже інших світів:
«Прощавай... Тут погода така... Накриває нас "Градом"»,
І цілунком останнім сюди недолетів...
Ну чому ж вона так? Ну її ж би в ту ніч не відпало -
Замість містом бродити за сном навздогін.
Так; неначе тоді, за вікном засвітало...
Лиш вона і сльоза. А ось тут був би він...
10.08.2015
Згибій...За чорні мрева
В чорні долини мертвих...
Чорні ростуть дерева
Коренями із мерви...
Кари...Вогню і кари...
Згине твій рід і почет,
Чорні мої мольфари
Чорно тобі пророчать.
З болем по праву руку,
З кров'ю по руку ліву...
Ангели, ніби круки, -
Птиці страху і гніву
Здохни і не воскресни,
Тваре змієголова
Небами ходить Месник,
Той: що вбиває Словом.
Висохнуть твої вени,
Вичахнуть твої діти,
Виплодками Гієнни
Доки ще тут смердіти?
Лють тебе закопає
В чорні вселенські діри,
Пекло ти' здасться раєм,
Злооглашенний звіре...
Горло твоє, паскудо,
Оловом прополочем
Станемо Божим судом,
Станемо оком Отчим.
Боговий лик у злості -
Знак на соборній шибі,
Меляться твої кості
Жорнами пімсти...Згибій...
Кажуть, Бог ні при чім.
Просто збурились сонячні плями.
В мерзлу землю вгризавсь іще прадідів, певно, рискаль.
То копала вдова чоловікові цвинтарну яму...
Був, як дзвін, чоловік. Та на фронті поцілив *****ль...
Забродило вино...Але стане негадано оцтом,
Бо пішло щось не так, як подавсь на війну чоловік.
І розбились до правд про все добре мольфарські пророцтва,
І пропав за ніщо до вина недоброджений сік...
Чоловіченьку мій, легше яму копати під літо...
Небо повне зірок...Ранній місяць зійшов мозолем...
Я ковтаю сльозу...Я волію від неї хмеліти.
Ну чому ж я тебе відпустила на прю з *****лем?
Повтікали хлопи... В кукурудзи, а хто й за Карпати,
А ти був серед тих, що пішли воювати війну...
Ти вернувся в труні....Нема кому могилу копати...
Хіба скличу жінок, принесемо і хрест, і труну...
Закопаємо хрест...І позначимо риски, і дати
Пригадаєм собі, хто які не забув молитви...
Виявляється я, хоч не вчили, умію ридати,
Про тоді як просила тебе повернутись живим...
Пам'ятаєш ту ніч, як востаннє горнулась до тебе?
І здавалось, то нам зупинилися час і Земля
Посміхалося все, і забулися плакати верби...
Ти зостався в мені...І з любові зачав немовля...
Коли звістка прийшла, певно, зсунулась з неба Корона,
Переляканий ангел на землю упав із плеча...
З диким болем моїм попливло із ослаблого лона
Не заплакавши навіть, твоє і моє дитинча...
Тепер двоє вас тут...Хай тісною не буде могила...
Чуєш, кажуть, тобі присудили посмертну медаль,
Знаєш, ангел знайшовсь, той, котрого не втримали крила...
...Ця війна...Ця вдова...Ця моєї землі пастораль...
Вже всім усе одно..Тобі найбільше треба?
Про що в твоїх степах жіноцтво кам'яне?
Ще маєш молитви й над ними клаптик неба
Й похилену траву, що росами сплакне...
Уже лишень душа - бійниця цитаделі.
І схрон, неначе храм у скелях дністрових
І вечір як чернець, один на сотню келій,
І з незгорілих слів читає молитви...
Хитаються часи так, наче місять тісто...
А ти ідеш кудись, заклякши в ту ходу
Від поту до сльози трива сутулий відступ,
Барометри подій означують сльоту...
Бриж! холодних плес, немов канева шкіра,
І місяць нависа порепаним сідлом.
На згарищах надій іще яскріє віра,
Ще дзвін її гуде над спаленим селом...
Сягає мовчки тінь від спогадів до згадок...
За кожну сущу мить заплачено ціну...
І залишаєш ти боргів солоний спадок,
Цю землю, цю красу й за неї цю війну...
Сповільненим кіно так невимовно плавно
Між вибухів стрімких по чорному снігу
Біжить тобі навстріч з Путивля Ярославна
І рве із білих шат пов'язки на бігу...
А нерви гудуть, мов летить гвинтокрил,
І стрічка новин ніби стрічка набоїв
Від братських обіймів до братських могил...
Гляди, Переяславе, що ти накоїв...
Богдане-Богдане, чотириста літ...
Шаблі поржавіли сталеві.
Моргали ж чорти із мокшанських боліт,
Щоб віри не йняв москалеві...
Не триста як скло товариства лягло,..
Далеко,Богдане,не триста
І нині Вітчизна - задимлене тло
Іконі отій, що Пречиста...
На тій же іконі твої гармаші,
Вітри, як чуби, після бритви,
Нічого святого немає в душі,
Окрім несвятої молитви...
А далі упертих твоїх козаків
Шаблисто блискуча кіннота,
І гнів Богуновий, і погляд Сірків,
Але ж - Переяслав ... Марнота...
Кривавляться писані кров'ю слова,
І знову, Богдане, до скону...
Собори озвалися...Тло ожива...
Виходить за межі ікони
Марія Що Матір Усіх Матерів.
Прости мені, Боже, ці схизми –
Іде, як гетьманша чубатих вітрів,
Як образ живої Вітчизни...
І днесь постають молоді гармаші
Криваві у них однострої ...
Молитва вся та ж несвята у душі.
Благають: гніву і набоїв...
Твій здиблений кінь і ота булава
Здаля, ніби зірка погасла,
І падають хлопці, неначе слова,
В той текст, що не той Переяслав ...
І небо з червоної чорно парчі
Так жовто блакитно розшите...
Богдане, ти чуєш побідні плачі?
Тим хлопцям хотілося жити...
...Так порожньо в небі без бузькових крил,
І п'ється вино із Христових напоїв.
Ламаєм хліби коло братських могил. Гляди,
Переяславе, що ти накоїв...
13.03.2023
Мете й мете.Поздовж.Навхрест і колом.
На простогрнах замітає сни.
А згадка знов бере мене за горло,
Спинився час за тиждень до весни..
Своє мотають вичовгані стрілки
Час - зупинився. Я спинився з ним..
Ця скибка хліба...Цей пугар горілки.
Ну що, братове, перших пом'янім...
Оцю сльозу мужичого посолу
Із чорним хлібом мовчки проковтну
І вкотре стрілки замикають коло,
І вкотре пів четверта на війну...
Бинти присохли д' загноЄній рані,
В раю і в пеклі небувалий здвиг...
П'єм за полеглих...Жаль, що не останніх,
Бо ті, останні, ще серед живих...
Коли поляжуть, то настане тризна,
І празник буде більший за Різдво,
І буде плакати на цвинтарях Вітчизна,
Каміння гризтимеш, помішана москво...
Ніхто не знає, що на думці в Бога,
Тіла й тіла...А в нього душ і душ...
І ненажерна пані Перемога
Із крові вбитих замовляє пунш ...
Борисові Гуменюку
Зубами, лопатами, відчаєм, стогоном, нігтями...
До пекла самого, до покладів зла й антрациту
Втискаємось в землю колінами, болями, ліктями...
Які ми герої? Нам просто забаглося жити....
Це так примітивно із погляду звиклої вічності,
Якщо вам снимОся (а віриться - справді снимося)
Війна застрягає в розлізлих окопах стогрішності...
Як миші летючі страхів, що заплутались у волосся...
Затихли пісні про калину, похилену в лузі,
Забагнути можна, але неможливо збагнути...
Ми пахнемо ранами й смердючими трупами друзів...
Аж так, що навколо нема чим насправді дихнути...
Ви ситі війною, не нюхавши нашої каші,
Втомили прапОри, та ще череда катафалків,
Згадайте нас просто колись у скупім "Отченаші",
Де в цинкових трунах, можливо, й не наші кавалки...
Казенна згадайте котроїсь казенної дати,
Про нас написавши поему, некрОлог чи повість...
Ні, ми не пропалі у безвість одчайні солдати...
Ми ті, що зникають у вашу безсовісну совість...
Така із нас користь - удобрим собою планету...
Щоб стало хлібів до наступної кривдної бійні
На наших могилах тьмяніють вінки і портрети,
І вдови чорніють, бо знають про завтрашні війни...
Вишивана пам'яте чорно-червоною ниткою...
Вітчизн0-Вітчизн0, розправиш неангельські крила?
Пролиєшся, крове, насправді вселенською битвою...
Бо вічність настане, як вдруге розрита могила...
Сиві, як біль морози, Хто і кого зборов?
І замерзають· сльози, І вистигає кров...
Давиться криком відчай. Боже, Ти з ким і де?
Цей задубілий піксель, Доля, що дріт пряде...
На камуфляжі плями Маками з піднебесь...
Двійка з двома нулями - То його статок весь...
Чарка.Окрайчик хліба - Давній, як світ, сюжет...
Вічність для нього, ніби Чорний утиль-пакет...
Цей позасвітній вимір, Ця, як бинти, зима.
Боже, даруй хоч вибір. Кажеш, уже нема?
Не знатимуть мертві зневаги останнього стиду,
Здригається тиша у лонах твоїх порожнеч...
Ти завтра народиш, заплакана Діво-Обид0,
Мій впертий народ, що зіпреться відразу на меч.
І вітер застогне вовками і спаленим степом,
Згорбатяться гори, немов у забутім колись.
І ангел затулить собою налякане небо,
І Бог напоумить: вбивай і молись.
Задзвонять собори.І їх тільки ближні почують,
І будуть річниці зарубками п'яних річниць,
Заплачеш, Обид0, - хто мав би любити, воюють
І дивляться в небо бійницями мертвих очниць...
Прочитано, кажуть, в якомусь забутім пророцтві:
Дніпром, як Дунаєм, тектиме кервава керва,
І хлопці поляжуть в незайманім ще парубоцтві,
Зоставивши світу у битві зачаті слова...
Ти в лоні відчуєш планету і з нею планиду,
І з їхнього слова народиш для Бога любов...
І в купіль любові, заплакана Діво-Обид0,
Добавиш любисток і вбитого ворога кров...
Сиві, як біль морози,
Хто і кого зборов?
І замерзають·сльози,
І вистигає кров...
Давиться криком відчай.
Боже, Ти з ким і де?
Цей задубілий піксель,
Доля, що дріт пряде...
На камуфляжі плями
Маками з піднебесь...
Двійка з двома нулями -
То його статок весь...
Чарка.Окрайчик хліба -
Давній, як світ, сюжет...
Вічність для нього, ніби
Чорний утиль-пакет...
Цей позасвітній вимір,
Ця, як бинти, зима.
Боже, даруй хоч вибір.
Кажеш, уже нема?
Кажуть, виріжуть нас до ноги?..
Кажуть, знову розриють могили
Воріженьки, котрі аж тепер - вороги...
А ми навіть шаблі не святили...
Земле-земле, від чого двигтиш?
І питаєш, де наші забрала?
Ти була найтихішою тишею з тиш...
Чим тієї опівночі стала?
Ані свічки, ні навіть зорі,
Лиш сорочка із миру по нитці...
І жінок гвалтували, котрі на порі,
Ненависники ці й ненаситці...
В небі ледь - і розсиплеться Віз,
Місяць раною люто ятриться,
Земле-земле, сивієш від сліз
І тобі вже нічого не сниться...
Чуєш, земле, - лелек і лелек,
В наших гніздах горять лелечата,
А тобі до небесних далек
Ні доплакати,ні докричати,
Кажуть, завтра не буде й небес,
Від молитви не лишиться й крихти,
Ми не вміли любити тебе,
Лиш би вийшло навчитись і встигти,
Ні зерна, ні церков, ні ріллі,
Тільки ночі скривавлена ряса...
Ми на Паску святили шаблі...
Подолаєм - тоді буде Спаса...
30.04.2022
Тут дощі і дощі, всі холодні чомусь, хоч травневі.
На околицях слів допікає своє кропива...
Признаюся собі, ніби тінь надвечірньому дневі,
Що тремтить у мені ста натягнутих туг тятива...
Час, котрий не любив, світ, котрий пізнавав на обніжках,
Кого знав і не знав, і кого доторкався у сні...
Стежка через ріку, що немов голлівудська доріжка,
Її місяць колись постелив молодому мені...
Вистачало всього, аж до геть детективних сюжетів,
І земною була та, що тільки небесна, любов,
І троянда цвіла на до болю самотній планеті
І зникали слова післямовами із передмов...
Доцвітають сади...Так далеко до Трійці і Спаса,
Серед всіх перехресть на крутім перехресті стою.
І прозора сльоза як скляна ялинкова прикраса
Розіб'ється ось-ось до реалій земного жалю...
Яка, Господи, ніч...Як молитва святої осмути...
Які, Боже, довкруг первородні іще гаразди...
Цей небесний огром, що нікому його не збагнути,
Ніби кола, що йдуть від опалої в плесо звізди...
Відчуваєш себе серед вічності згадкою миті...
Се одвічне не бійсь і прадавнє не вір, не- проси...
Ці вселенські часи - пережиті, не тільки прожиті,
Цей небесний хорал на всі ноти і всі голоси.
Це найвище з умінь після втрат ні за чим не жаліти,
Проминає весна в небувалім буянні цвітінь?
Як спросоння дитя, між півоній видніється літо,
І видовжує день і до згадки вкорочує тінь...
Усе колись минаючи, мине,
В буденних істин право достеменне,
Десь там, де нині вже нема мене,
Шляхи такі, немов кросворд про мене...
Усіх завітів гетсиманський зміст,
А що там далі, що там буде далі?
Чума, балІ і показовий піст
По вертикалі і горизонталі ...
Що не клітинка - то кудись біr-борд,
Що не перетин - то канвА чи rрати,
І буде нерозгаданий кросворд
Щось більше, аніж долю, означати...
І вилиць доторкаються різці,
І риси зостаються за різьбою...
Між цих людисьок, Господи, й людців
Дай сили залишитися собою...
Ми тільки фрагменти такої одвічної суті...
Незбирані пазли чи скельця не тих вітражів...
А місяць всього лишень крапелька срібла чи ртуті,
І ми неймовірні, як дотик двох душ на межі...
Нічого ніколи нікому назад не вернути...
З хрестин аж до тризни - всього ніби келих вина,
Збагнути - мало, коли так багато - збагнути,
Коли все посутнє давно подаровано нам...
Розхристаний вітер і ця - споришами - дорога,
Це світло справдешнє і згіркла полинність сивин,
Це слово мужчини, що важить насправді так много,
Це вміння збуватися між невідступних причин, ...
Світилися завше незгасними згустками суті,
Бо сказано в книгах - ніхто не потрафить, крім нас.
І пОпри той камінь, що мохом обріс на розпутті,
Несли на roproшax світами натомлений час....
Лишень опирались сами на його патерицю...
Не свідчили лживо про щось за лаштунками днів...
Жінок цілували і Бога в ласкаву десницю,
І не визнавали довкола ні слуг, ні панів...
І витерши чОла, йдемо золотаві, як серпні,
Розчулена осінь соборно стоїть при шляхах,
Торкаєм устами свої небеса невичерпні,
Пізнавши молитву й запечений біль на устах...
Вже не дивуюсь... Навіть не противлюся...
Лягає днини довгов'яза тінь
Кудись туди, де на одвічній прив'язі
Пасеться долі сивогривий кінь...
Виходить пішо вершник за околицю,
Де вже нема ні краю, ні межі
І довго-довго просто мовчки молиться
До порожнечі власної душі...
Такі часи, хоч зупиняй годинники...
Давно не родять яблука в раю,
І опадає листя, ніби цінники,
Аж засипає молодість мою...
І все це називається основами,
Різдво, Великдень, Спас і знову Спас,
Дзиrарки хтось придумав кишеньковими,
Та не придумав кишеньковим час...
Все розумію...Отже, не противлюся,
Сприймаю завше іншою ріку...
Вона - як час, що не живе на прив'язі
При навіть золотому ланцюжку ...
Стану, прихилившись до одвірка,
Ніби світ узявши на плече.
Господи, Твоя Всевишня мірка...
Час крізь долю докором тече...
До чола твоє високе небо
Доторкнулось завтрашнім дощем,
Онде бузьок із крилатим крепом
Білий світ закутує у щем...
Там, де світло ще не стало тінню,
Табунами гори вороні,
Ще побудь останнім мерехтінням
Коло мене, Боже, і в мені...
Поцілуй мене в убогі хисти,
Болі порахуй і талани.
І словами з незабутих істин
Не минай завчасно й не мини.
Ти не квапся туди, звідки ще ні один не вернувся,
Не розмінюй себе на шалених світів метушню,
Набувайся і будь, бо жалітимеш, що не набувся,
Із піснями й людьми край живого нічного вогню.
Тільки й фальші всього, що не всі попадали у ноти,
Але правда у тім, що від серця були голоси,
Догорали дрова, і між ними згорали марноти,
Може, в долі "на біс" тих пісень і вогню попроси?
Щоби ніч і зірки. І при тім, ще, звичайно, не вечір.
І бувала гітара з мотивом святої журби
І щоб сивий туман, ніби пледом окутував плечі
Тої жінки, котру ти й без того пісенно любив,
...Проминатиме все. Затихатимуть звізди й акорди,
І зникатиме доля між заплутаних ліній долонь,
І блукатимуть згадки, немов за усе нагороди...
Ті пісні, та гітара і той нефальшивий вогонь...
Хто осудить тебе, хай би лісом пішов в твоїх капцях,
І скрижалі різьбив, тим що ти це робив, долотом,
Не жени, озирнися, і просто нікуди не квапся
Від вогню, до котрого насправді іще не вернувся ніхто.
Скільки раз я вдавав, що мені на усе це начхати,
Буду жити собі від Різдва до Різдва,
І млинок, і ставок, і за вікнами крайньої хати
Хай громи до зими, а хай сторч голова...
Біографії літ ще коротші, ніж вісті.
Просто куці слова з ні про що есемес,
Заховаю світи за обкладами змістів,
І збудую паркан від воріт до небес...
Тут приватне усе, від землі до уявлень про Бога,
Тут куди не ступи - паркани, паркани, паркани,
Тут собори святі, та нічого святого
Межи тих і для тих, кому вже не поможуть вони...
А я знов не про те - не судіть мене строго...
Ба, як хочете. Врешті, на цім не залежить мені...
Виглядаю в світах ледь помітну ознаку людського,
Ні, нема... Ще подИвлюся в чарці на дні...
І даремно висить над світами прихилене небо...
І розколюєм час, як серпневий горіх,
За Вітчизну п'ємо... Але кожен насправді за себе...
То ніким і ніде не врахований гріх...
Тут білий світ, як чорна пляма,
Храмує Каїн по убивстві...
Поговоріть зі мною, мамо,
Як у невинному дитинстві...
Де в ті пасовища дорога,
В котрих небесний Віл пасеться,
І що в душі не буде Бога,
Коли у ній немає серця...
Якщо усе лишень за плату,
Ми стаємо такі мізерні,
Поговоріть зі мною, тату,
На хвильку вийшовши з майстерні,
Коли життя постало віком,
І сріблом сипали пилати,
Я добре знав - без ваших вікон
Було б життя підсліпуватим...
А час бував, як вовче ікло...
Селянські наші мамо-тату,
Ви нас навчали жити світло,
Як людям вікна майструвати...
Так просто все, і все - пророче...
Пора така, що вже й негайно...
Поговори зі мною, Отче,
Як там Параска і Михайло?
Скажи, що в неустанній битві
За Тебе і за їх могили
Ми стоїмо, як в тій молитві,
Що ненавколішки навчили...
01.05.2022
Мені за мене вибрали тебе
У тій селянській вікноокій хаті,
Було в ту північ небо голубе
І зорі золотими в тім зачатті...
Хлібів Христових і Христових вин -
В молитві кожній і в біблійних віршах...
Великий світ... Та тільки Україн, -
Навчили змалку, - не буває інших.
Сто грам застільних... Сто застільних тем...
Пісні орали ниви і аорти...
Ти чуєш, сину? - лиш не з москалем...
Бо то бридкіше, як злягтися з чортом...
Виднілася в толоченій судьбі
Спокуса, ніби вишенька на торті...
Найбільша зрада - зрадити собі –
Гуділо в перетиснутій аорті...
Хай інші вміли сходитись в ціні,
(Пропонували геть захмарні ціни),
Ой, не кажіть, що тут, в Галичині
Було любити легко Україну...
Скалічені й покривлені хребти,
Господній перст і аж криваві сльози,
Ми знали, краю, що ніколи ти
Нам не простив би наші сколіози...
І поставали ми комусь пра-пра...
Такої ж крові і такої ж кості...
І ніч зачать - на наших прапорах –
Зі злото-голубої високості...
Дяка, мамо і тату, що я не москаль.
То у небі Господня така триєдиність...
Тут усе - двоєдине. На правду? На жаль?
Сучий син ти - і крапка. Або - українець...
Біль вишиваний кров'ю на всіх рушниках.
У садах родових наче проща осіння,
Тільки пам'ять живе при боргах і гріхах
Там, де трав помічний чути запах у сінях...
І стежки родові забрели у моріг,
І в зарубках одвірків такої науки...
Обсідають онуки зітертий поріг,
З ними проситься день, як дитятко, на руки.
... Та нитка стежки в полотні зими
І ті сніги, як дідові сивини...
Ходила Матір Божа між людьми,
В людські печалі спеленавши Сина.
Стояв мороз жорстокий, як тюрма, -
А коляда не обминала й хвіртки.
Казав нам вчитель, що Христа - нема
Й благав очима: ,,Ви мені не вірте"
Як течія розкутої ріки,
Свята кутя з упертого насіння,
Ішли селом малі колядники -
То Україна йшла до Воскресіння.
Холодний світ без мами коло хвіртки -
Аж надвечірній місяць такий, як півсльози.
Вертаємось в нікуди, приїхавши нізвідки,
А в хаті - кіт і мама, й на стінах - образи...
Кого й чого шукаєм серед мерців і "мерсів",
Куди й чому несе нас захекана глота?
Самотній Бог благає притулку в нашім серці,
А ми не розпинаєм - затоптуєм Христа...
І загнано питаєм, як звірина із клітки,
Хто в цьому зоопарку найстарший наглядач?
А десь село і небо, і мама коло хвіртки
В долонях щось ховає - то наш прийдешній плач...
Ти з татом був в якімось дивнім сні,
Де сам Господь високим сяйвом світла
Стояв і слухав ангельські пісні.
Цвів райський сад - й душа від того квітла.
О Господи, як добре у раю...
В земному світі навіть сонце в плямах,
А татів голос ниткою жалю:
,,Вертайся, синку, там зосталась мама"
Ти ще вагавсь у Бога на межі:
Тут - райський світ, там - повний світ облуди.
Сльозою тато доторкнувсь душі:
,,Іди, синочку, там чекають люди."
І ти пішов - стежки і мозолі.
А зорі, як ліхтарики із раю.
І виростала доля на землі,
Як хата, що не вміла бути скраю.
Отак жилось - розорював обліг.
І міряв все Господньою луною.
Аж прикипів руками до чепіг,
А світ, як бузьок, йшов за борозною.
В'їдався німб тернового вінка -
Твій край знесилено зіперсь тобі на плечі...
Так хочеться горнятка молока
І грінки хліба з маминої печі.
Отут він, твій куточок глинобитний.
Одне вікно, але на цілий світ.
Предивні птахи й ще дивніші квіти
Між огірків, що вилізли на пліт,
Аби на той край світу зазирнути -
Туди, далеко, за сусідський тин, -
Але таки вмостились, баламути,
В розпливчасті мазки сільських картин -
В скрипучу хвіртку і похилу браму,
В горбату тінь і в невловимй штрих,
У неможливість помістити в раму
Натхненність мальв, що тягнуться до стріх...
Тут ще живе суцільна випадковість,
Що спить собі в солом' яних мохах,
І голуби казкові, ніби совість,
Про щось крильми лопочуть по дахах...
А ночі, ніби одноокі сови,
І відлік часу - від Зелених свят,
І гарбузиха шепче гарбузові,
Аби шукав в капусті гарбузят...
Село у буднях, наче аркуш прози,
Клапаті хмари, ніби лопухи,
А дощ сигналить азбукою Морзе,
Й біжить собі полями навпрошки.
Цю незрадливу провінційну втіху
Сприймаєш завше за потішний приз.
Сховаєшся у спогад, як у стріху,
Знайшовши там розраду. Чи обріз?..
Хай вас мій дотик доведе до слів...
Хай буде він неначе перший дотик...
Я вас люблю... Я вас давно любив
Всьому і вся і навіть вам супроти...
Потрібних слів не знали словники,
Сльоза, мов острів, омивала погляд...
Минали ночі, ери і віки,
А ви були далеко і не поряд...
І знав лиш я, чому чекаю вас.
Чому так вірую, хай навіть не воздасться...
Немов прочанин, йшов крізь мене час,
Але до вас він навіть не торкався...
Як додиміли спалені мости,
Й коли зів'яли погляди і квіти...
Ми попелищем перейшли на ти,
Я вчусь тебе, як вас умів, любити...
Вся така, що і хочеться, й колеться...
Кожен порух стегна, кожен крок...
Ти ідеш - і Париж лиш околиця
Богообраних наших стежок.
І в безбожній твоїй планетарності,
Над всіма океанами зваб
Пропадають марноти і марності,
Лиш мене пропадати не квап...
Кажуть, сонце колись таки вистигне.
І засвітяться наші гріхи,
Між блукаючих вогників істини
Там, де вічність як дотик руки ...
Те молитовне введення у гріх,
Ці роси незабуваної стежки,
І ці зірки перейдених доріг,
Як вогнищ непогаслі головешки.
Ця журавлиність неба і криниць,
І вечори такі туманнолиці,
І ти уся на дні моїх зіниць,
Бо я увесь пропав в твоїх зіницях,
Світанків тих жаль-птицине перо,
І спогадів зачерпнуте відерце,
Здається, Бог, коли виймав ребро,
Тебе творивши, вийняв з мене й серце...
І в цім земнім перебігу подій
Воно болить мене ніде і всує...
І в осені, від себе золотій,
Десь коло тебе згадкою пульсує...
І я в твоїм переліку гріхів
Той невичерпно вичерпний перелік,
Горять вогні в околицях років,
До них летить довірливий метелик...
Удвох такі мовчання говіркі.
Сортує час на крЕдит і на дЕбет"
У цю пору відпущення гріхів
Не відпускай...Куди мені без тебе?
Срібний місяць у час золотий,
То любов чи ще перед любов'ю,
Коли пахнуть липневі меди
Не медами, а просто тобою? ..
Непокарано п'яно цвіте
Липа та, що про все шелестіла,
Місяць липень... Й таке золоте
Проти місяця виспрагле тіло...
Опадала дівочо роса,
Виїдаючи заздрісним очі,
І світилась жіноча краса,
Чи то липа цвіла серед ночі?
А ти лежиш в некошеній траві
І погляд аж до неба досягає
Тим спогадом обох нас огортає
І ми здається ним лише й живі...
І ми у тому спогаді знайшлись
Земля кудись летіла трав'яниста,
І роси, як розсипане намисто,
І світ немов теперішнє колись...
Усе само собі шукало назв ...
І небеса пливли за небесами,
І пізні зорі їхали Возами
І заздро нахилялися до нас...
А тут заповідалось на раї
Такий упертий був найвищий гудзик
Що я із ним невміло так вовтузивсь,
Аж поки пальці втрутились твої...
І поцілунки падали до пліч,
І хтось комусь десь ворожив на звіздах,
І лелечата засинали в гніздах...
Бо з цього місця починалась ніч ...
НапАдало зірок - аж кола на воді,
Усіх гріхопадінь несамовиті кола.
Були ми ще святі, та серпень був тоді
Таким, яким ні з ким він не бував ніколи.
Світилися тіла прелюдіями втіх,
Сягали небеса кудись у вічне літо,
А місяць-молодик блукав ні в сих, ні в тих,
Буяла наша ніч...Навіщо їй світити?
Така красива ти, як юна течія,
І ми пливли в тобі заплавами любові,
І не важливо вже, хто перший, ти чи я,
Знайшли собі слова такі невипадкові...
А в небесах зірок, як рибок золотих.
Обох нас огортав такий солодкий невід.
Заповідався день і шепіт наш притих,
Як сповідався світ опівночі серпневій...
У подій чи тяглість чи перебіг...
Але що нам нині до подій?
Кажуть, що десь там на сьомім небі
Є часів перетин золотий...
Лінії у долі на долоні,
Виспраглі глибини висоти,
І в небеснім замислі гармоній
В кожній точці проступаєш ти...
І яких ще треба геометрій?
Аксіом, дотичних і кривих?..
Ти стоїш собі в моєму светрі,
Просто закотивши рукави,
І такі нелоскітні ворсинки,
І такий цілунок молодий,
І такий красивий дотик жінки,
Де часів перетин золотий...
Ідеш п'янкою вродою обнята.
Зітхань і поглядів услід такий кортеж...
Й по світу розбіжаться бісенята,
Куди лишень бровою поведеш.
Вітри принишкли в закутках околиць.
І зачекалися світи на білий вальс,
І з паперті смиренний богомолець
Благає в неба сліпоти на час...
А ти ідеш і володієш світом,
Минаючи одвічну фальш присвят,...
І в ноги стелиш золотаве літо,
І знов скликаєш звідкись бісенят.
І хай довкола завидки і жарти,
Розчешеш в дзеркалі розплетену косу,
І буде в Бога всього світа вартий,
Кому постелиш ніч, себе, красу...
А я тебе ревную до дощів -
Вони тебе торкають щокраплинка.
Їх зводить з розуму така красива жінка,
У цьому геть промоклому плащі.
І ніби грім, буркоче щось таксист,
Куди ж ви у салон, такі промоклі...
Цей світ, як в перевернутім біноклі -
В чужій любові хоче мати зиск...
І ми мчимось туди, на край світів.
За місто у покинуту сторожку,
Благаєм подумки стару-стару ворожку,
Аби цей дощ тебе не застудив, ...
Нарешті ліс з-понад усіх лісів...
Там дощ і місто - тут пташиний гомін,
Я все до сонця вішаю на промінь
(Як добре, що від'їхало таксі)
У поцілунках забуваєм стид, ...
Все бачить ліс в дощами митих вікнах
І ти така від найрідніших рідна,
Як тайна наворожених планид,
У цих лісах живе сварожий бог...
Горить вогонь...Стара-стара верета...
Десь там світів стосота оперета,
А тут лиш ми і сивий ліс на двох.
Ти у мене така...
Місяць, ніби солодка родзинка.
Я в тобі вже себе і світлА наші вічні знайшов,...
Я стелю тобі долю, небесами вкриваючи, жінко.
І ховаю від світу ще непізнану нами любов...
Я розвішую зорі над твоїм первозданним престолом,
Позбиравши каміння, нам на росах будую собор...
Постаю так плечиста між тобою і насланим болем,
І не вірю нікому, що це вже було. Ми - повтор.
Я не знаю, чи вмію.Чи зумію колись, чи ніколи
Написати молитву до написаних вже молитов...
Переплетені руки, поримовані губи і чола,
І Небесна Корона - ланцюжок із натільним хрестом...
І світила далекі, як прочани, ідуть на пораду.
Вічний голод любові у таких предковічних світах...
Я тебе роздягаю...Тільки так я знайду свою правду,
Залишаючи подих і себе на вечірніх устах...
Я помилявся - значить, жив,
А не ховавсь за одруківки...
За вас, небесні сторожі,
Сто грам, хай Бог простить, горілки.
Такі сніги, як білий без,
Таких метелиць білі крила,
Я був так близько до небес,
Як Авель, піднятий на вила...
Минав собі зі мною вік,
Як молитОв неточна рима...
Стоїть поставний чоловік
З такими, наче мур, плечима...
Іржавий місяць на межі,
Мов клямка маминої хвіртки...
На вічних протягах душі -
Літа в зарубках, як одвірки...
Всепомиляючись, живу
У цій вселенській порожнечі...
Кладу стрілу на тятиву,
І пів судьби собі на плечі...
І долі дякую за фант,
Щоб решту долі підпирати...
Ковчег? "Титанік"? Музикант
Ще грає те, що мав би грати...