БЕРЕЗА Юрій

рамка

Про автора

Юрій Павлович БЕРЕЗА народився 22 травня 1955 року в селі Городище Шепетівського району Хмельницької області. Після десятирічки закінчив Рівненський державний педагогічний інститут. Учителював, газетярував. Нині – префект журналу «Перець.Весела республіка».

Член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій імені Остапа Вишні, імені Степана Руданського, літературно-мистецької імені Світочів, просвітянської імені Григорія Чубая, обласної журналістської імені Михайла Горопахи, володар диплому Всеукраїнського фестивалю гумору «Лауреат Нобельської премії», переможець літературних конкурсів журналу «Дніпро» та газети «Сільські вісті».

Нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, Почесним знаком НСЖУ. Його ім’я внесено в Сучасну енциклопедію України.

Автор книг гумору й сатири Щастить же людям!», Львів, «Каменяр»,1990 р., «Хронічне нещастя», Київ, «Радянський письменник», 1991 р., «Дефіцитний фанат», Рівне, 1992 р., «Оглядини з виграшем», Рівне, 1993 р., «Не роззявляйте рота!», Рівне, «Азалія», 1995 р., «Не вішай носа в шафу!», Рівне, 2002 р., «Безпрограшна лотерея», Рівне, «Волинські обереги», 2005 р.,«Короткими перебіжками», Рівне, «Овід», 2006 р.,«Копитентний керівник», Рівне, «Волинські обереги», 2009 р., «Нагадки про мовні порядки», Сарни, «Сонях», 2012 р. і "Волинські обереги", 2013р., «Трофеї чи жертви?», Рівне, 2012 р., «Увіходимо в осінь», Рівне, «Волинські обереги», 2012 р., "Усмішкою витру сльозу", "Волинські обереги", 2016 р., тритомника "Усмішкою витру сльозу", Рівне, "Волинські обереги", 2017 р., «Перелаз на Парнас», «Волинські обереги», 2017 р., «Ми – у грі!», «Волинські обереги», 2018р., «Що кому», «Волинські обереги», 2018 р., «Слово – гостю!», «Бібліотека журналу «Перець. Весела республіка», Київ, 2018 р., «Чесне пенсіонерське», «Волинські обереги», 2019 р., «Сучасні тенденції», «Волинські обереги», 2020 р., один із авторів книг «Вітрила-78», Київ, «Молодь», «Веселий ярмарок», Київ, «Український письменник», «Афоризми відомих українців», Харків, «Фоліо», 2009 р., «Дорогоцінна енциклопедія геніальних афоризмів», Донецьк, «БАО», 2010 р., «У державі гетьмана Остапа», Київ, «КИТ», 2002 р., «Енциклопедія афоризмів, крилатих фраз, цитат», Львів, «ПАІС», 2011 р., «Український гумористично-сатиричний календар-альманах», «Вік», Коломия, 2012р., «Шевченкові верстви», Рівне, 2013р., "Революція гідності. Війна", Рівне, "Волинські обереги", 2015р.,«Добрий слід на землі», Рівне, «Волинські обереги», 2016 р., "Сатирична сотня діє, або Путлер капут!", Київ, "Журналіст України", 2016р. , господар гумористично-сатиричних сторінок «Друшляк», «Гусак», «Товкач», «Кляп».

Його твори публікувалися на шпальтах журналів "Вітчизна", "Київ", Дніпро", "Дзвін", "Березіль", "Перець", "Старт", "Жінка", "Журналіст України", всеукраїнських газет "Літературна Україна", "Українська літературна газета", Урядовий кур'єр", "Молодь України", "Сільські вісті", "Український футбол", "Кримська світлиця", використовувалися у програмах Українського радіо. На його вірші композитори написали низку пісень. Перекладає з білоруської. Його твори виходили мовами інших народів, вивчаються у школах.

 

 

Юрій БЕРЕЗА

 

Гумор і сатира

 

 

РІПКА 

(Замість передслова) 

Тягнуть ріпку баба, дід,

Внучка, їхні пес і кіт…

Ви спитаєте, де мишка?

Під землею тихо- нишком

Прокротилася до ріпки

І гризе її без свідків…

Так ось карикатурист,

Що пустий не любить свист,

Натякнув про тих спеців,

Груди котрих – із синців.

Я ж це думкою підпер:

Не ждіть справ од ненажер!

 

СИРОТЛИВА ЮШКА 

Сюжетні портрети

БАЛАДА ПРО ЗВИЧКИ

Ми із кумом вже давненько

Любим паритись гарненько.

Тож у лазню щосуботи

Беремось, як до роботи.

А попарившись, на пиво

Завертаємо щасливо.

Поласуємо пінистим

І, звичайно, іншим истим.

А закуску берем з дому,

Українську, всім відому:

З часничком м’ясисте сало,

Що в морозі побувало.

Ось по полудні і вчора

В лазню курс взяли я й Жора.

Перед тим забіг я в хату,

Щоб закуску взяти знатну.

З морозилки витяг торбу –

І у лазню, на свободу…

Як попарились гарненько,

У пивбар пішли хутенько,

Де взялися дуже живо

За своє холодне пиво.

Я дістав домашній клунок:

– Ось сальце, що пестить шлунок!

Налили, перехилили

І до сала приступили.

Апетит страшенний в кума,

Ну а сало – наче гума:

Так пружинить – душу крає

І до рота прилипає.

Але кум – то справній Жора:

Може з’їсти й прокурора.

За якусь одну хвилину

Він вмолов все під чарчину.

Після того обнялися –

Й по домівках розійшлися…

А на другий день у кума –

І пронос, і болю купа.

Довелося у лікарню

Перти кума в пору ранню.

А як звідти відпустили,

То й діагноз пояснили:

– Отруїлись, тепер звісно,

Замороженим ви тістом!

…Ось відтоді і понині

Звички ми змінили дивні:

Після кожної парної

Ми для пляшки не одної

Віддаєм солодку втому,

Ну а їсти йдем додому.

 

РАНКОВА БАЛАДА 

Перестріли гумориста

В парку лисих двоє:

–Дай якихось гривень триста –

І станеш героєм!

Заходився відбиваться

Гуморист од стрічних:

–І без того, любі братці,

В жебраках я вічних.

А якщо героєм стану

Та відчую силу,

Як потвору вас погану

Зажину в могилу...

Стали раптом лисі милі:

– Рано нам вмирати.

Ми хотіли на кобилі

Нашій покатати.

Всіх вона скидає з себе

Й норовиться з’їсти.

Тож героєм бути треба,

Щоб на неї сісти!

 

БАЛАДА

ПРО СПОНУКАННЯ 

Щоби стать хазяйновитим,

Треба небагато –

Лише гулю заробити,

Як мій вчора тато.

Похвалу раніш од мами

Чув щодня належну:

«Що у тебе під ногами,

Ти не бачиш, лежню!».

Та на кпини ці уваги

Не хотів звертати.

Вип’є кварту-другу браги –

І мерщій із хати…

Але капосна погода

Тату підсобила:

Клапоть люду та на сходах

Нишком постелила.

Повертався він додому,

Послизнувся хвацько –

І отримав гематому

Як покари цяцьку.

А сьогодні мого тата

Не впізнати зовсім.

Він навчився прибирати

Геть все на дорозі.

І порядок на подвір’ї –

Аж радіє хата.

І у мами тепер мрії

Полюбити тата!

 

МАЙЖЕ  БІОГРАФІЧНА

БАЛАДА 

Кава, чай міцний, спиртне,

Жирні й гострі страви

Обминать взялись мене

Через кепські справи.

Гіпертонік я уже,

Тож не до брикання,

Бо для мене є чуже

Навіть хвилювання.

Їм пігулки, п’ю настій,

Полюбив тонометр.

А поохкати в парній –

То смертельний номер!

Не курю, забув кафе,

Клигаю в аптеку.

Як на чарку хто позве –

Враз кивну на спеку.

Жінка майже не гризе,

Як мій крик почує,

Коли наш великий ЗЕ

Мене роздратує.

А скривлюсь, коли екран

Рекламує пиво,

Ніжно мовить: –Ти, баран,

Ану в ліжко живо…

У коханні – теж ліміт,

Як в роботі й спорті.

Виступа на лобі піт,

Коли ложка в роті.

Друзі зникли геть усі,

Навіть телефонні.

Лиш вітається Мусій,

Бо й він – гіпертонік.

 

БАЛАДА

ПРО КАБАНЯЧУ НАДІЮ 

Снідать Кабану не принесли.

Ждав годину, другу: «Ну, коли

Я скажений голод прожену?

Вперше бачу дивну дивину!».

Рохкав ніжно, потім вже сердито,

Перекинув сім разів корито,

Загорожу взявся підривати,

Щоб про себе якось нагадати.

А коли нікого не діждався,

То журою до кісток пройнявся:

«Вочевидь, хазяйка захворіла

І зварити каші не зуміла.

Хто ж мені, вгодованому хряку,

Хоч сиру закине картопляку

І не дасть потрапити до раю,

Поки харч прибуде до сараю?».

Та й наставив лопухаті вуха:

Чи не йде хазяйка його, слуха…

Раптом відчинились навстіж двері!

«Ось діждався, хай уже вечері»,–

Вмить мізки надія сколихнула,

Що біда кабаняча минула.

Як приглянувсь, звівши вгору рило:

А в дверях стоїть колій Гаврило…

Це була для нього новина,

Котра невідома для голоти:

Не годують люди кабана

Перед тим, як мають заколоти!

 

БАЛАДА

ПРО ДОБРОВІЛЬНОГО БОМЖА

Боявсь науки, армії, роботи,

Тож після школи за кордон утік,

Аби цей страх хутчіш перебороти,

Звідкіль батькам дав звістку через рік:

«Не вчуся і ніде я не працюю,

І в армії ніякій не служу –

Із хлопцями місцевими бомжую,

Узявши біографію чужу.

Ночуємо в якомусь підземеллі,

Їмо – що випросим за довгий день.

В душі моїй – мов у страшній пустелі:

Лиш вітер самоти співа пісень.

Схотів додому, та не відпускають

Обставини, що склалися уже.

Що втік із дому – дуже-дуже каюсь,

І соромно, що я зробивсь бомжем.

Бо той, хто вчиться, служить чи працює,

Живе в достатку, має хліб і дім,

А не в підвалі змолоду старцює,

Чекаючи лиш на небесний грім.

Прошу звернутись ув ООН негайно

Чи в іншу службу, що мене знайде

У цьому світі пізно ачи рано

Та поверне додому, до людей.

Якщо не службу, то хоча б роботу

Знайду собі у місті чи селі –

І працювать до сьомого аж поту

Я буду і за грошики малі».

Не знати, чи вернули волоцюгу

Батьки з чужої життєлободи,

Та нагадати слід, що в шкіру другу

Улізти можна тільки для біди.

 

БАЗАРНА БАЛАДА

На базарі часничок

Вибирає мужичок:

– А скажіть-но, продавець,

Який – справжній молодець:

Той великий у вінку

Чи дрібніший на лотку?

А хазяєчка йому:

– Файний всяк який кому.

Мужичок ураз на те:

– А самі який їсте?

Жінка зирка на часник,

Що, чекаючи, принишк:

– Споживаю той мерщій,

Котрий вигляд втратив свій.

Стішивсь миттю мужичок:

– Упіймав вас на гачок.

Весь часник ваш – як новий,

Значить, він – ще не смачний!

 

АНЮТИНА БАЛАДА 

В переповнену маршрутку

Сіла якось, бо спішила.

І в обіймах досить хутко

Опинилась здоровила.

Вмить зробилося приємно,

Позаяк велика сила

Чоловіча тихо й чемно

Почуття мої збудила.

За мої хапавсь він груди,

Лоскотав губами шию.

Навіть встиг у ніс шепнути:

–Душу я тобі відкрию…

Не пручалася я, звісно,

Щоб не злити тих сусідів,

Котрим також було тісно

В цьому замкнутому світі.

На одному з поворотів

Мій напарник, як годиться,

Приструнив двох ідіотів,

Що вчепились за спідницю.

Я відчула: моя сумка

Потягнулася до нього.

І сяйнула світла думка:

«Ось і стріла мужа свого!».

А спинилася маршрутка –

Десь поділись руки дужі.

Й за секунду я, Анютка,

Вже лежала у калюжі…

А на ноги як звелася,

Лиш закліпала очима,

Бо прикрас всіх позбулася

Та ще сумки із грошима…

 

БАЛАДА

ПРО СУСІДКУ-АКРОБАТА 

Вийшла в двір стара Алінка

Капці розходить нові.

Коли зирк – стоїть сусідка

(Боже мій!) на голові…

Підійшла, перехрестила

І тихесенько пита:

–Ти для когось завинила,

Що задерла так хвоста?

Чи на світ цей по-новому

Захотілося зиркнуть,

Щоб пізнать красу огрому

Та його величну суть?

Я ніколи із тобою

На підказки не скуплюсь.

Поділися новиною,

Може, й я перевернусь…

Їй сусідка довгорука:

– Припини дешевий писк.

Таким чином, вчить онука,

Піднімати треба тиск!

 

ЧУДЕРНАЦЬКА БАЛАДА 

Пса вигулював Панас –

І зустрівся з кумом

Там, де чарка є і квас,

Й пиріжки з ізюмом.

Тож кудлате прив’язав

До стовпа створіння –

Та й із кумом розпочав

Скромне розговіння…

І так файно свояки

Встигли погудіти,

Що Панас за петельки

Витяг кума звідти.

А від пса лиш повідок

Зі стовпом зостався.

– Де ж подівся ти, браток? –

Кликать друга взявся.

Тричі свиснув і замовк

Через кляту втому,

Кума взяв на повідок

І повів додому…

 

КАЗКОВА БАЛАДА 

Народилось поросятко.

Сил доклали мама й татко,

Щоби згідно з свиноритмом

Мало дружбу із коритом.

Поросятко так вминало,

Що свинею скоро стало.

Тож зростали харчонорми,

І свині повніли форми.

А настала та хвилина,

Що під ніж іти повинна.

Товстобока проказала:

– Вмреш, господарю, від сала!

Слід телятинку лиш їсти…

Ну а я піду в міністри!

Буду рохкати та рити,

Щоб людське життя творити.

Пожалів свиню господар:

– Що ж, тепер тобі свобода.

Вирушай, куди плануєш,

Може, цим мене врятуєш.

І посунула вухата

Із хліва до Свинограда…

Через рік, а може, менше

Від свині прийшла депеша:

«Як міністр я вимагаю

Перебратись до сараю.

Дім тепер (такий порядок) –

Для моїх всіх поросяток!».

І прорік тоді господар:

–Свинська хай живе свобода!

 

УКРАЇНЦІ ПИШУТЬ ЛИСТА

КРЕМЛІВСЬКОМУ ХАМУ 

Малорослий кагебіст,

Єльценський невдахо!

З українських сіл і міст,

Котрим робиш «благо»,

Шлем стонадцять дуль тобі

З маком превеликих.

Ти повісь їх на гербі

Виродків дволиких.

Щоб постійно, день-у-день,

Нюхав їх, допоки

Не почне страшна мігрень

Смикати за боки,

Колупати у мізках,

Очі пхать на лоба,

Бунтувати у кишках

Газова мікроба.

А коли злоба зачне

Вигризати душу,

Хай у тім’я довбане,

Як в боксерську грушу!

А прибавиться в матні,

І почнеш конати –

У кремлівській ти стіні

Встигни прах сховати.

А на ній такий завіт

Залишить нащадкам:

«Я, Х…йло, котрий весь світ

Бачив на лопатках,

Котрий в Крим та на Донбас

Вскочив згідно гаду,

Показавши хама клас,

Видаю всю правду:

Розпадеться, бля, земля,

Бля, ісконорусска,

Бо народи інші, бля, –

Не якась закуска.

Кожен хоче без Москви

Жить на цій планеті.

Тож в Кремлі зарийтесь ви

І чекайте смерті.

Бо якщо вмурують вас

У стіну до мене,

Та завалиться ураз

Як лайно огненне.

І не знатиме ніхто,

Хто такі ординці

Що ділили долотом

Долі як гостинці.

Рознесуть вітри худі

І стіни останки,

І про русскій мір тоді

Не залишать й згадки.

Друге: як усі вожді

Із комуноглини,

Не доріс я у житті

Зовсім до людини».

Словом, куций кагебіст,

Єльценський невдахо,

Підібгавши куций хвіст,

Зустрічі жди з прахом!

 

МІТИНГОВА БАЛАДА

Біля владної будівлі –

Люду, наче на весіллі!

Та вигукує юрба,

Все ж, не «Гірко!», а «Ганьба!».

Тут дорослі є і діти,

Котрим в школі ще сидіти,

Бідолахи та заможні,

Боголюбні та безбожні,

Ті, що люблять чисту правду,

Й ті, що в бій ідуть за плату.

Рознеслись чутки майданом:

–Це селян біда неждано

Привела до облцентру,

Щоб розставити акценти

Щодо створення громади

Однієї грошей ради…

Прибула пікетувати

Коридори довгі влади

Із провінції й Марина –

Вертихвістка незборима.

Краля в ці години ранні

Вже сидить у ресторані

І в смартфон кричить комусь:

–Я на мітингові б’юсь!

 

БАЛАДА

ПРО ВИПРАВДАННЯ

Пара стежкою йде саду.

Вона – спереду, він – ззаду.

Він розлючено кричить:

–Як з тобою можна жить?!

Приповзла в мої хороми

З чоловіком незнайомим!

От була б уже вам втіха,

Якби з дому я поїхав!

А вона таким же тоном:

–Так, прийшла я із Мироном,

Щоб літа згадать буремні!

І претензії – нікчемні,

Бо Мирон – не з лісу вуж,

А колишній третій муж!

 

БАЛАДА

ПРО ПРОФЕСІЙНІСТЬ 

Журналістка стріла дядька

Біля установи:

–Хочу з вами побалакать

Про багатство мови!

У смартфон запхала очі

Й по складах читає:

Пек-ти ра-ків. Па-лить но-чі…

Що це означає?

Дядько зразу: – Ніде дітись,

Підказати радий:

Пекти раків – червоніти.

Палить ночі – тратить…

Журналістка аж зайшлася –

Й дядькові сказала:

–Ваша відповідь зійшлася

З тим, що я списала!

Ви десь гарно вчились, схоже…

І зізнався дурі

З мікрофоном перехожий:

–У докторантурі.

 

БАЛАДА

ПРО ЕКСПЕРИМЕНТ

Пащекують, ніби Гліб

Від горілочки осліп,

Що від власних матюків

Він оглух за кілька днів…

Щоби звірить цей мотив,

Гліба в гості запросив.

Як приплівся, кулаком

В двері дав, як молотком!

Я кричу: –Заходь, чудний!

А він грюка… Знать, глухий.

Ухопив я за рукав –

І у хатоньку, до справ.

За столом вмостився Гліб,

Пляшку перваку пригріб

Дві тарілки з холодцем

І горнятко із м’ясцем…

Спорожнив і те, і те,

Губи рукавом обтер –

Й заходився матюки

Розкидать на всі боки.

Я до нього: – Та це ж гріх!

А в одвіт – єхидний сміх:

–Що хитруєш, наче лис?

Вже горілочку затис?

П’ятдесят налив – і все?

А чи совість не трясе?

Я порожню пляшку взяв,

До очей своїх приклав –

І діагноз вмить нашкріб:

Правду кажуть: Гліб оспіп!

Ще й відкрив собі нову

Я болячок складову

Після того, як мій гість

На мені зігнав всю злість:

Вибив зуби, зламав ніс

І стола ущент розніс.

Гліб не лиш сліпий, глухий,

А й, як валянок, дурний!

 

БАЛАДА

ПРО РОЗПЛАТУ

Підкидало людям фейки

Підленьке дитя,

Щоб поставити на рейки

Хаосу життя.

Підкидало й заробляло

На штовханні справ

Не багато і не мало

В тих, хто керував.

Та й саме взялося вірить

У брехню бридку,

Котру сіяло без міри

В кожному кутку…

Чим закінчилося все це,

Знає і курча:

Від брехні спинилось серце

У підкидача!

 

БАЛАДА
ПРО ЛІКИ ЕПОХИ

Чув рекламу я про ліки
Свіжі із Європи,
Котрі зміцнюють навіки
Будь-які суглоби.
Та згадав про них недавно,
Як вертавсь од свата,
Де гуляли ми так славно,
Аж двигтіла хата!
Добиравсь додому пішки,
Щоби у трамваї
Не потрапити під смішки
Різних шалопаїв.
За сто метрів од будинку,
Де моє кубельце,
Зупинився на хвилинку,
Бо забилось серце,
Й ноги вичовплись настільки,
Що тріщать суглоби!
«Ех, –подумав,– треба ліки
Ті придбать, з Європи».
Довелось трамвай спинити,
Щоб у нього сісти…
Після того став ходити
По аптеках міста.
І настирливість при горі
Принесла удачу:
Я надибав ліки, котрі
Міць дають ходячу!
Упаковку роздивлявся
З ліками епохи…
А коли ціну дізнався –
Підкосились ноги.

 

РИБНА БАЛАДА

Бідкалася Настя,

Фахівець понити:

– Все ніяк не вдасться

Смак задовольнити.

Рибну юшку люблять

Усі хатні душі.

Особливо трублять

Голови горбуші.

Заглядаю в кожну

Точку сьому днину,

Та знайти не можу

Рибну цю частину.

Спинки є, філейки,

Як і цілі тушки.

Та вони – до феньки,

З них не звариш юшки.

І що сталось, люди?

Орган із мізками

Зник з прилавків всюди

Разом з потрохами…

А як змовкла Настя,

Варка –мудра сила –

Враз її нещастя

Трохи пригасила:

– Їсти м’ясо туші

Мусимо ми, бідні,

Бо ловцям горбуші

Теж мізки потрібні!

 

ЗАПЛУТАНА БАЛАДА

Швидка Настя, Марко з пекла
Та Пилип із конопель,
Щоби дати духопела
Хруню, що стоптав щавель,
На зло Фесьці язикатій,
Дідьку лисому вдоваж
В біса лисого у хаті
Увійшли неждано в раж:
Для дурного для Мартина
Та Панька, що за пенька,
Заявили, що причина
Ліні Хими – річ тонка.
За царя, мовляв, Гороха
Недовірливий Хома
Та Солоха, що полоха
Кури зовсім недарма,
Для її Івана-пана
У голодної куми
З Магометового збана
Гору вкрали для чуми.
Ще й, як Гамана, набили
(Бачив Іродів це син)
Фільку – й грамоту купили
В нього за єдиний кпин.

А тоді усім відразу:

– З Богом, – мовили, – Парасю!

 

БАЛАДА

ПРО КАПЦІ

У купе Оксана

Будить мамку вранці:

–Їсть така досада…

Вкрали в мене капці…

Та протерла очі

Кулаками сонні:

–Маєш картку, схочеш –

Купиш пар дві сотні!

А Оксана мамці:

–Все було б в порядку,

Якби я у капці

Не сховала картку…

 

БАЛАДА

ПРО ВМОРЮЮЧУ ПРАЦЮ

Сюди-туди в однім кутку

Вікторія на ринку

Снує, як курка в курнику,

Збираючи грошинку.

І праця вморююча ця,

Аж піт біжить по спині,

Бо ж кудкудаче без кінця:

– Доляри, євро, гривні…

Вхопила жалість ось дідка:

– Кому так ревно служиш?

Пошкодувала б язика,

Магнітофон вмикнувши!

Але Вікторія не та,

Яка повісить трубку.

Вона, як всім, відповіда:

– Дай кошти на покупку!

 

БАЛАДА

ПРО НЕСПОДІВАНКУ

В маршрутці всілись пасажири всі,

Відправлення чекаючи в дорогу…

А ось і за кермо господар сів –

І рушили! Ну слава тобі Богу!

Біжить маршрутка швидко і без примх,

За вікнами мигтять лише будинки.

У теплому салоні всяк притих,

Пейзажні розглядаючи картинки…

Аж тут зненацька із усіх боків

Маршрутку поліцейські оточили,

І в мегафон із них хтось повелів:

–Спинитися, бо застосуєм сили!

Тож гальма заскрипіли в мить одну,

Водій у кріслі завертівсь, як дзиґа…

І лиш тоді безпечний люд збагнув,

Що за кермом – геть зовсім юний циган!

А справжній перевізник-гаволов

Стоїть блідий, оточений стовпами,

І жестами незрозумілих мов

Пояснює: « Я, пасажири, з вами!»…

 

БАЛАДА

ПРО ДОТЕПНИХ ЖІНОК

Повсідалися сусідки

У дворі на лавці

І про те, які в них дітки,

Перчать у балачці.

– До науки в мого Гоші

Потяг,– чути Лерку. –

Кожен вечір просить гроші

На бібліотеку.

Марта сипле: – А у доці

У моєї Дуні

Швачки хист, бо купу хлопців

Вже пошила в дурні.

– Буде скульптор з сина Васі, –

Настя мне спідничку, –

Бо він ліпить всіх у класі,

Навіть керівничку.

Долучилася Тетяна:

– Не стану брехати.

На пожежника мій тягне,

Бо день може спати.

Ні словечка лиш від Алли,

Мов стороння жінка,

Через що всі запитали:

– А твоя що дівка?

На відчинені та вікна

Спрямувала очі:

– Має слух чудовий Віка,

Тож я жити хочу…

 

БАЛАДА

ПРО НЕЩАСТЯ

Настя винесла світильник

Із квартири на смітник

І сказала: – Ось, дурильник,

Місце тим, хто спати звик.

Ти збирав лише пилюку,

Не світив літ п’ятдесят,

А чомусь моєму турку

Був ти рідний, наче брат.

Він тебе ховав щоразу,

Щоб від мене вберегти.

А оце на келих квасу

Все ж подавсь чортзна-куди.

Тож отримала нагоду,

Поки зник кудись старий,

Тебе викинути сходу

У контейнер цей брудний…

А вже рано-вранці Настя

Знов була на смітнику

Й завивала: – Ох, нещастя

Вперше маю на віку.

У світильнику отому,

Що його беріг старий,

У мішечку надміцному

Лежав спадок золотий…

 

БАЛАДНА ЗАДАЧКА

Хто з вас, друзі, як маестро

В грі, де злагода – святе,

Симфонічного оркестру

Лад належний наведе?

Ось концертна людна зала

В музикантах вмить зійшлась,

Інструменти поховала

І сказала: – Нотам – зась!

Зайняли скрипки всі крісла

Згідно дозволу і прав,

В тиші паличка зависла –

Й пульт руками замахав!

Залунали диригентом

Звуки ніжні партитур,

Заховавшись за лібрето –

Та й почався перекур.

Стихли оплески невдовзі,

Впали струни на смички,

І замовкло те, що досі

Ще не чули їжачки…

 

БАЛАДА

ПРО КРУТІ ЗМІНИ

Після того, як втекла

Сьома жінка від Павла,

Відбулися знов круті

Зміни у його житті:

Дім продав – квартиру зняв,

«Форд» на ноги поміняв,

Побіднішав гарнітур,

Став струнким, неначе шнур,

Вуса й бороду завів,

Помарнів і полисів,

Хлеще тільки самогон,

Нетривким зробився сон,

До куріння долучивсь,

А характер – наче чийсь,

Зникли іскорки в очах,

Сміх навіки вже зачах.

– Що їси?– почув питання.

– Триразове харчування.

Жінку вперше як завів,

На годину тричі їв.

І тепер, в час самотиння,

Тричі щось жую щотижня…

 

БАЛАДА

ПРО ЗМІНУ ГРІХА

Приятелювали

(І не день, не рік)

Дужі два амбали

Й кволий чоловік.

Вміли перші двоє

Грабувать людей.

А ким був їм кволий?

Штовхачем ідей.

Швидко обібрати

Сотень дві вдалось,

Та поміг за грати

Їм потрапить хтось.

І тепер в неволі

Інший мають гріх

Кволий і ті двоє:

Зеків чистять всіх!

 

БАЛАДА

ПРО ВІДСТАВНИКА

Коли потів, виходячи на шлях,

Коли ламав у рай земний ворота,

А потім пробирався по щаблях

Туди, де привілеї та грошота,

Коли сидів у кріслах надм’яких

І за проблеми вдавані ховався,

Привчаючись до звичаїв нових,

До нього я чомусь не прислухався.

Вивчав, як одягається і де,

І на яких курсує лімузинах,

Яких бере у радники людей,

Дітей в яких примазує країнах,

Як вміло обіцянками трясе,

Затягуючи правду до удавки…

А в те, що язиком своїм несе,

Вслухатись став уже після відставки.

Які ж у нього поклики глухі,

Яка порожня і незграбна мова,

І скільки в його намірах гріхів,

Яка думок припудрена полова!

Не маючи ні радників тупих,

Ні охоронців-шоферів нахабних,

На труднощах ламається простих,

Втрачаючи і рідних, і коханих.

Не чує болю, як всихає сад,

Забув і пісню тужну лебедину.

Життя, яке прожив задля посад,

Спалило в нім народжену людину.

 

БАЛАДА ПРО ВОЛЮ

Стріла Віронька Секлету –

Дачницю-сусідку:

– Повідомлю по секрету

Вам свіженьку плітку.

Мій малий, що має клепку,

Тож смартфон купила,

Ось почув одну нардепку,

Котра заявила,

Що страшать коронавірус

Лазня, секс, горілка.

Тож дозволила на віру

Все для чоловіка.

Біга він без перешкоди

Вже по молодицях,

У парілку щодня ходить,

Днює у пивницях.

Бо подумала: як вхопить

Ця мене личина,

Доживе він до Європи,

Виховає сина…

А Секлета: – Не скупа ти,

Віро, видно зразу,

Та притягне він до хати

Не одну заразу!

 

БАЛАДА

ПРО АНТИСИЛУ

Перед сном синку Мартин

Розповів про карантин:

– Зараз без потреби

В місто йти не треба,

Бо там ходить беця,

Що смертельно б’ється!

Та ще замість казки

Розповів про маски:

– Захисні пов’язки ці

Одягнули продавці,

Щоб підступна сила

З ніг їх не звалила.

– А чому, – спитав малий,–

Маски ми не одягли?

– Е,– Мартин промовив,–

В нас не ті умови,

Щоби силі клятій

Та гулять по хаті!

А синок зітхає:

– Що ж її страхає?

Пауза хвилинна

Виникла в Мартина.

А як озирнувся,

До синка нагнувся:

– Знає сила вража,

Хто є мама наша…

 

БАЛАДА

ПРО МАСКУ

А пандемія, як олія

З пательні, вилилась на чуб…

І зрозумів я, що месія

Одна врятує від всіх згуб:

Звичайна та медична маска,

Яку придбать за копійки

Була спроможна і Параска,

Що позичає сірники.

В аптеку кинувсь… Маски зникли,

Ну а підпільні у ціні

Зросли до меж, яких не звикли

І спекулянти бачить в сні.

Натомість шефи карантинні

Беруть усіх за петельки:

– Без маски не дамо людині

Заглянуть і на смітники!

Оскільки транспортом не їжджу,

Бо звик до ніг своїх прудких

І не вибагливий до їжі,

Ізолювався і притих.

Та ось сусідка натякнула,

В якій сидить і верть і круть:

– Без маски вам, оце почула,

В продмазі й солі не дадуть!

Я запечаливсь, бо просити

В нікого помочі не звик,

Тим паче, аби щось купити.

А тут такий тобі гаплик…

Моя печаль сусідку миттю

За серце чуйне узяла.

Вона сказала: – Діду Митю,

З одного з вами я села.

Не побивайтеся, будь ласка,

Вас зможу виручить в біді.

Оце для вас од мене маска,

Беріть, вдягайте і ходіть!

У мене їх є ще з десяток,

Бо три вже сотні продала.

За маску хочу небагато,

Так, щоб купить могла стола…

Зостався хоч і без заначки,

Яку прислав для мене син,

Зате подамся без лякачки

Я при потребі в магазин!

 

БАЛАДА

ПРО БЕЗПЕЧНУ ТРІЙЦЮ

На світанку трійця вже,

Попри пандеміння,

Біля пункту «М» та «Ж»

Почина говіння.

Хлеще хвацько самогон

Не з чашок – із банки

І гризе сухий батон,

Аж тріщать зубанки!

Цей процес без вихідних

Кожен день триває,

Поки є що випить в них,

І сон не здолає.

А сьогодні дід Явтух

Із вікна квартири

Попередив трійцю ту

Десь разів чотири:

– Пандемія ця – не жарт,

Вхопить – і на цвинтар!

Та один горілки брат

Спільну думку видав:

– Хвилюватися – дарма,

Ви побережіться.

А сучасна нас чума

Гризти побоїться.

Бо для чого ми здались

Їй в такому стані?

Тільки вхопить – і, дивись,

Здохне хитра пані!

 

БАЛАДА

ПРО НЕПРАВДУ

Заявили лікарі:

– В час вірусопаду

Юні, старші і старі

Мають знати правду:

Без потреби – з дому зась!

А як їхать раптом –

Найбезпечнішим для вас

Є лиш власний транспорт!

Настанову цю почув

І старий Степанко,

Що купити до борщу

Вирішив сметанки.

Щоб дістатись в магазин,

Що за метрів триста,

Взявсь за те, на чому син

Їздив із дитинства.

У сідальце ледве сів –

І крутнув педалі…

За хвилину був і рів,

Крик, піке й так далі.

Бідолашного «швидка»

Встигла врятувати…

Вже зрослась його рука,

Зажили і рани,

Та Степанко в телефон

Всім дає пораду:

– Сидіть вдома весь сезон,

Бо кажуть неправду!

 

БАЛАДА

ПРО РЕКЛАМНУ КОРИСТЬ

Мов упертий віслюк,

Пхає ніс у Фейсбук

Різнолика реклама.

Ну а ти, як дундук,

Кандидат читомук,

Відчуваєш: це драма!

Та, бува, проника

До очей фейсбукА

І смішне, і повчальне,

Що і серце торка,

І думки виклика,

Наче щось геніальне.

Ген новинку зустрів

Від сучасний майстрів:

Є у нас уже стрічка,

Котра здатна без швів

Клеїть все, що б хотів,

Навіть сталь на дні річки!

І подумалось ось

Після цього чогось:

Має кожен нагоду

Наш чиновницький лось,

Що брехнею зайшовсь,

Затулить собі морду!

 

БАЛАДА

ПРО ТИХ ТА ІНШИХ

Всяк по-своєму хвилину

Витрача в час карантину.

Той псує в спортивнім залі

Тренажерів, бач, деталі,

Підібравши до вхідних

Ключ… А той за всіх дурних

На шкільному стадіоні

Трощить лавки новомодні…

Той під стінами кафе

З паркана штахети рве…

Той в безлюднім миє парку

У фонтані іномарку…

Той в дворі бібліотеки

Шашлики пече із деким…

Той в озерці на гачок

Ловить стомлених качок…

Той із баків сміттєдар

Вигріба на тротуар…

Той автівки біля дому

Нишком чистить, попри втому…

Той у юному садочку

Залишає по пеньочку…

Кожна зиск несе затійка,

Поки інші – по домівках,

Поки в інших – одна мрія:

Здохла б швидше пандемія!

Нині ж мають ті нагоду

Не одну зробити шкоду.

 

БАЛАДА

ПРО НАЇВНОГО АЛЬБЕРТА

За комп’ютер сів Альберт

І заліз ув Інтернет –

Та й почав шукати все,

Що від вірусу спасе…

Аж на сто порад набрів

Невідомих докторів,

Що назвали препарати,

Здатні вірус убивати.

До дрібниць занотував

Назви крапель з різних трав

І пігулок цілий ряд,

Кремів, мазі і помад.

Потім кинувся в аптеки,

Де всього набрав два глеки!

Весь товар за кілька днів

Випив, вимазав і з’їв.

Для сусіда похваливсь,

Котрий вірусом журивсь:

– Мав купити я свиню,

Та потративсь на броню.

Відіб’є життя заради

Вона вірусні снаряди!..

Не минуло і два дні,

Як лежав Альберт в труні.

Препаратів файна купа

Помогла урізать дуба.

 

БАЛАДА

ПРО ДІЛЬЦЕ

Все міняється тече…

Не підніжку, а плече

Підставляють (це не сон)

Тим, хто любить самогон.

Ось реклама в мережі:

Пропонує від душі

Апарати виробник

Як останній моди крик

Із доставкою додому

Українцю будь-якому

Безкоштовно будь-куди,

Лиш за виріб заплати!

Тож радіє оковита,

Котра вельми смаковита,

Але совісті не має,

Бо в калюжу часто пхає,

У калюжу та болото

І за гроші, за золОто.

А чи тішить владу це

Неприховане дільце,

Хоче знати Спиридон,

Що не гонить самогон

Й знає: тільки ідіот

Може споювать народ,

Щоби зводить на біді

Собі кубла золоті.

 

БАЛАДА

ПРО СИНА І ТАТА

Геть не вдався в мене син:

Попри морду биту,

Лізе в бійку сам один

За якийсь там титул.

Не соромиться людей

І найма пінгвіна,

Котрий каже, як і де

Падать на коліна.

Нижче поясу чомусь

Права бить не має

Того, хто уже зігнувсь,

Та ще не тікає.

На ту бійку певний час

Виділяють хлопцям

Й піднімають кожен раз

Руку переможця.

Я ж у синові літа

Гилив кожну душку

Не за титул – про так,

Щоб спустити юшку.

І на свідків не було,

Ні судді. І завше

На село ішло село,

З «півнів» приклад взявши.

І втрачали в тих боях

Зуби навіть свахи.

А розплачувався я

За оті розваги.

Не жалів грошей на штраф,

А літ на відсидку.

Тож кажу як бійок граф:

– Вчися в мене, синку!

 

БАЛАДА

ПРО БУДЯКА

Ой не ганьте будяка,

Бо це квітка, ще й яка!

Не одне він ма’ ім’я:

І Татарник і Реп’ях,

А іще – Чортополох.

Словом, аж в особах трьох!

Забаганок в нього мало

І живе він, де попало:

Біля хати, при шляхах,

А частіш – на пустирях.

І цвіте – у травні-серпні

Так рожево – очі терпнуть!

І вам скажуть навіть діти:

Носить в кошику він квіти.

Рік чи два лиш проживає,

Та братів за сотню має!

Як не кинетеся рвати

Чи за голову хапати,

Присягаюся, нікого і ніколи

Джентльмен цей вас не вколе.

А як зійдеться із вами,

Обдарує реп’яхами.

В будяках хлопчисько кожен

Під час гри сховатись може.

Він – високий, і не тільки –

З нього роблять різні ліки.

Порошок, відвари, сік –

Ось скарбів неповний лік.

Та й потрібен ще будяк,

Щоб лякати розбишак.

Й не тримає геть образ,

Що буяє не для ваз.

Хоч є думка і про те,

Що до ваз він доросте.

 

БАЛАДА
ПРО ВІЧНОГО СТУДЕНТА

Пів століття тому

Після школи Хому,

Хоч і страшно було,

В інститут понесло.

Опинився юнак

На філфаці відтак.

Гриз науки граніт,

Проливаючи піт.

Вірші часом писав,

Мав до біса ще справ

Як соліст, активіст,

Віртуоз-футболіст.

Й за кохання Хома

Теж хапавсь обома.

Тож дівчат у кіно,

У театр, на вино,

На морозиво, сік

Він водив кожен рік…

І студентські літа

Збігли, наче вода.

Як отримав диплом,

Вмить задумався: «Чом

Не вхопить з новизни

Аспіранта штани?».

І Хома таки знов

На навчання пішов…

Й аспірантські літа

Збігли, наче вода.

І доцента звання

Осідлав, як коня.

Та й подався навскач

В інститут викладач…

З часом скорчивсь од мук:

«Чом не доктор наук?».

І на доктора він

Взяв рішучий розгін…

І тамтешні літа

Збігли, наче вода.

Вже Хома-поліщук –

Доктор справжніх наук!

Є крута борода,

І студентам чита

Те, що треба для них,

Слухачів молодих.

Та луна комплімент:

– Це наш вічний студент!

А причина проста:

Пролетіли літа,

Й академік сливе

В гуртожитку живе.

Полюбив би якусь,

Та уже він – дідусь.

 

БАЛАДА

ПРО КМІТЛИВУ ДРУЖИНУ

Гриць прийде лиш з магазину –

Чує злякану дружину:

– Роздягайсь, не зволікай,

Чистий одяг натягай!

І пере постійно все,

Що Гриць в хату принесе.

Навіть спиртом гаманця

Протирає без кінця…

А сьогодні, ти й поглянь,

Гриць відріксь од роздягань.

– Бо найбільші замазури, –

Заявив, – це є купюри.

Щоб закрить біді лазівку,

Слід забути про готівку…

Узялась дружина в боки,

Вмить надула пишні щоки:

– Щоби клепка не моя,

Їв би трелі солов’я!

Я іще в двадцятий вік

Нагребла бабла – засік!

Буду стільки видавати,

Здачі щоб не ніс до хати!

 

БАЛАДА

ПРО ВИБІР

Прожила у шлюбі рік –

Й тюхнуло сердечко:

Очевидно, чоловік

Нишком скаче в гречку,

Бо продовжує робить

Вранці фіззарядку,

Душ приймать, лице голить,

Одягать краватку

Під сорочечку нову.

А коли до чаю

Чи до кави його зву,

Каже: «Поспішаю!».

Цьомне в щічку чи у лоб –

І хутчій на фірму.

А обняти тебе щоб –

То щось, мабуть, з фільму.

На розлучення уже

Думала подати,

Щоб не мучитись з вужем,

Привченим до зради.

Та Господь порятував:

Наслав пандемію,

Гультяя ізолював,

Шанс дав і надію,

Що відучиться стрибать

В гречку ту прокляту

І мене лише кохать

Буде, рідну Нату.

На зарядку і на душ

Плюнув без причини

І заріс, як дикий кущ,

А їсть щогодини!

Та й у ліжку не мастак –

Просто відбувайло…

Тож сказала вчора так:

– Любий мій Михайло!

Жду, аби цей карантин

Скінчився скоріше,

І щоб все робив знов ти,

Як ото раніше.

Краще бути в шлюбі з тим,

Хто у гречку скаче,

Ніж із телепнем брудним,

Що харчі лиш бачить!

А що скажете мені,

З досвідом дівчата:

Маю рацію я, ні?

А чи розлучатись?

 

БАЛАДА

ПРО РЯТІВНИКА

Коту у лапи втрапив Голуб.

«Ну ось тепер вгамую голод», –

Старий подумав розбіяка

Й від задоволення занявкав!

Але мав думку іншу Пес,

Який побачив цей процес:

«Прекрасна випала нагода

Забрати здобич в ідіота!».

Підкрався ближче – й за вусатим

Погнавсь сердегу рятувати…

Облишив Кіт бідову птаху

І на вербу стрибнув зі страху!

Поважно так, як він лиш може,

На жертву глянув переможець

І муркнув: – Ось і все, крилатий,

Дозволь тобою… ласувати.

Хоч тост був дуже лаконічним,

Фінал він Псу зробив трагічним:

Отямивсь Голуб в мить одну –

Й рвонув чимдуж у вишину!

Отож, підказує балада,

Що Кіт і Пес – одна бригада.

 

ЗАКЛИЧНА БАЛАДА

Хочемо, щоб Україна

Розвивалась і цвіла,

Щоби мова солов’їна

Головною в ній була.

Одягаєм вишиванки,

Знаєм звичаї, пісні,

Любим в росах свіжі ранки,

Тихі зорі, дні ясні.

Хвалим житній хліб і сало,

Ганим лестощі та лінь,

Пам’ятаєм, як страждало

Не одне із поколінь.

Ніби глузд і совість маєм,

Купу планів, тьму ідей…

Але жити відправляєм

За кордон своїх дітей.

І не лише олігархи

Чинять так, а й бідняки.

І лунають охи й ахи:

– Дім займають чужаки!

Де ж, скажіть, візьметься сила

В Україні молода,

Що дає державі крила,

Що від лиха відверта?

Не лукавмо, не хитруймо,

Не шукаймо десь едем

Для дітей, а тут будуймо

З ними те, що щастям звем!

 

БАЛАДА

ПРО КРОПИВУ

Ну хто в житті хоч раз не обпікавсь

Її несамовитою любов’ю?

Це не красуня – рицарка якась,

Готова з будь-ким до святого бою!

Та скромністю пала її душа –

Вона не пнеться будь-кому на очі

І в руки потраплять не поспіша,

Бо лащитись не вміє і не хоче.

У вільшняках, садах, чагарниках

Повзе тихцем своїм кореневищем

Безшкетникам і ледарям на страх,

І тим, хто їм пісні хвалебні свище.

А сил у ній цілющих – тьмуща тьма,

Бо рятувать людей себе привчила.

Хоча, напевно, поміж нас нема

Й таких, кого б за дурість не лупила.

Бобові навіть заздрять пані цій

Через багату лікарську аптеку.

Вона, рибаче, й холодильник твій

(І ти це знаєш) у найбільшу спеку.

Салат і борщ, коктейлі, суп, жиле

Дарує з листя, стебел та із соку,

Вигонить з тіла все шкідливе й зле,

Хоч неуважним підсува й мороку.

І попри те, що в паспорті – бур’ян

З ім’ям подвійним Кропива-Жалива,

До неї є поваги океан,

І тим ця пані, вочевидь, щаслива.

Я як сатирик теж її люблю,

Адже дає енергію для битви.

Бо, як вона, лікую і жалю,

Щоб світ здоровшим трішечки зробити!

 

БАЛАДА

ПРО ЩАСЛИВОГО ГНАТА

Пів року чули Гната:

–У мене – кругла дата!

Накличу я гостей

З восьми аж областей!

І всю ватагу тую

Смачненьким нагодую

Та пригощу вином,

Що краще і за ром!..

Та в день ось ювілею

З дружиною своєю

Жує неквапом Гнат

Капустяний салат

І запива водою

З промовою такою:

– Мої збулися мрії!

Спасибі пандемії,

Що не прийшов до хати

Ніхто мене вітати!

Вино все збережеться,

І посуд не поб’ється.

Для мене буде м’ясо

З позаторішнім квасом.

А ти, моє кохання,

Скажи-но побажання,

В яке обов’язково

Ти маєш вставить слово,

Що вельми запашне

І гріє вік мене,

Бо змістоньку тонкого:

В дім не пускай нікого!..

Дружина Гната слуха,

Що аж зів’яли вуха,

І важко так зітхає,

Що той салат здуває

Із миски на підлогу

І каже: –Слава Богу,

Що ми обоє, Гнате, –

Створіння хитрувате.

І не втекли із дому

Чотири роки тому,

Коли на пандемію

Не мали ще надію…

 

БАЛАДА

ПРО ДУРІСТЬ І МУДРІСТЬ

Черговий день карантину.

До продмагу «Гречка»

У ранкову ще годину –

Із людей вервечка.

Приєдналася до черги

Молодиця в масці –

І відразу тоном чемним:

– Ой, не вірте казці,

Що якийсь гуляє вірус

І чіпля бацили

На одежу і на шкіру,

Й тягне до могили,

Що потрібно не стояти

Близько до людини,

Бо, мовляв, той вірус клятий

З’їсть за дві хвилини.

Прожила я на цім світі

Довше, аніж мала,

І собі ніколи лікті

З горя не кусала.

Бо не слухала нікого,

Чхала на укази

І не грала в підкидного

За столом зарази.

В мене дітоньки – багаті,

Мешкають в столиці.

Тільки дзвонять: «Сиди в хаті.

Вірус – то дурниці».

А прислали позавчора

Маску тому тільки,

Що така є, також чорна,

У сусідки Мільки…

Черга геть не копошиться,

Відстань всяк тримає.

Ну а дурість у спідниці

Її ущільняє:

– І чого ви розтягнули

Ряд, як міх гармошки?

Про згуртованість забули?

Станьте ближче трошки!

І найближчого по спині

Плеще, штовха в груди:

– Чи не знаєш, які нині

Ціни на продукти?

Той відскакує подалі:

– Не торкайсь руками!..

Й ось зухвалиця в торгзалі

Ходить між рядами.

То помацає морквину,

А то помідора,

То пошкряба картоплину…

І бурчить: – Недобра.

На продуктах всім на згадку

Слід свій залишила.

А для повного порядку

Знову заявила:

– Час потратила даремно,

А на небуденне

Не натрапила. Напевно,

Заклад – не для мене!

Продавці на те увагу

Не звернули зовсім.

Та знайшлась-таки відвага

У бабусі Зосі.

Вона глянула на хвойду

В чорній, як ніч, масці

Й резюме зліпила сходу:

– Як не вірить казці?

Я уперше бачу нині

(І цим сум розвію)

В продуктовім магазині

Живу пандемію!

 

БАЛАДА

ПРО ЩАСЛИВОГО ПИЛИПА

Сорок літ Пилипу. Має

І сім’ю, і джипа.

У житті завжди шукає,

Де велика риба.

В нього – поля три гектари,

Сад довкола хати.

Та ще бігає на пари

Хабарі хапати.

Бо з’явився, крім диплома,

Ступінь науковця,

Що досліджує, як втома

Наплива від сонця.

Він уміє діставати

Всякі дефіцити,

Позаяк серед багатих

Втиг рідню нажити.

Не секрет теж ні для кого,

Що він інваліда

Має статус, від якого –

Пенсія небідна.

Всі мовчать, хоч знають добре:

Статус – чиста липа.

А одне велике горе

В хитрого Пилипа:

Перейняв у свого тата

Досвід довбанутий,

Як і скільки кому дати,

Щоб щасливим бути.

 

БАЛАДА

ПРО РАЦПРОПОЗИЦІЮ

На білборді в центрі міста

Уже місяцями

Не якийсь портрет міністра –

Місце для реклами.

В ситуацію незвичну,

А точніше – дивну

Запустить стрілу критичну

Довелось Мартину:

– Чому має пустувати

Площа у пів неба?

Задарма її здавати

Можновладцям треба.

Хай би рідні аксакали

У овечій шкурі

Нам свою рекламували

Неповторну дурість.

Потім з їхньої копиці

З дозволу суспільства

Вибирали б, як годиться,

Класику дебільства.

І доказувати світу

Були б завжди раді,

Що ми маємо еліту

Неповторну справді!

 

БАЛАДА

ПРО НЕСПОДІВАНУ ВИГОДУ

У Хапуненків не дім –

Корабель нівроку,

Мандрувати у якім

Можна до пів року.

А в сім’ї – лиш три душі:

Він, вона і доня,

Плюс боксер, бульдогів шість

І вівчарка Соня.

Досі скаржилися всім,

Що лише пів хати

Спромоглись за тижнів сім

Так як слід прибрати,

Що проймає скучнота,

Мучить страх від того,

Що довкола – глухота,

Де не стріть нікого.

Обживати кожен день

Слід нові кімнати,

Щоби запахи людей

В них могли витати…

Вже збиралися продать

Чи в оренду здати,

Щоби дуба тут не дать

Чи не заблукати.

Але ось в момент один

Повернув їм радість

Цей нежданий карантин,

Що тримає в хаті.

І без вулиць у них є,

Де пройтись без ляку,

Що вже вірус пристає.

Шанс є стріти всяку

Велич царства, у яку

Вклали грошей море,

Посидіти в холодку,

В спальні чи коморі,

Завітати у басейн

Чи до кінозали,

Чи зіграть одненький сет

В теніс, йоли-пали.

Є можливість і в буфет

Зазирнуть на каву

Та побути тет-а-тет

З мріями про славу.

І ніяке порося

Штрафу не впаяє,

Що без масок трійця вся

В спідньому гуляє!

 

БАЛАДА

ПРО ОБРАЗУ,

або Сповідь старої Хими

Прочитала про продукти,

Які менше їсти слід,

Щоб молодшим значно бути,

Ніж тобі насправді літ.

В списку – риба і свинина,

І телятина, й гриби,

Макарони і, річ дивна,

Навіть мед і всі хліби.

А на моркву налягати

Треба часто у житті,

Щоб некислу, радять, мати

Обстановку в животі.

Бо на той світ підганяє,

Кажуть, саме кислота,

Що на молодість впливає,

Добавляючи літа.

І мене взяла образа:

Моркву їм щодня сливе

Замість хліба, риби й м’яса,

А дід бабою зове!

 

БАЛАДА

ПРО УЛОВ

Ви чули, що два генерали

Коронавіруса спіймали?

Він Україною блукав

Та все знущався із роззяв,

Які ні масок не носили,

Ні рук своїх як слід не мили

Та волочились будь-коли,

Де бази віруса були:

В церквах московських і на віллах,

Які за грошики дебіла,

Що красти старанно навчивсь,

Звели продажники колись.

А як спіймали? Дуже просто.

Були високі хлопці зростом

Та вміли нечисть відчувать,

Оту, безтілу хитру гадь,

Що розсіва по всій планеті

Страшні хвороби та ще смерті.

Засіли хлопці у погонах

Ловить одного чортогона

В кущах побіля міста Р,

Що зветься містом О тепер.

Сидять, натягши маскхалати,

Аналізують вдачу влади,

Її уміння балачки

Перероблять на смішечкИ

Та придивляються довкола,

Чи не хитнеться бодай квола

Травинка зовсім не по-свійськи.

А спокій в хлопців – олімпійський!

Попридивлялись кілька днів…

І враз хтось з хлопців побілів…

Від них за метрів, може, десять

Спинивсь чужак на «Мерседесі».

І не лиша салон чомусь,

А блима фарами комусь,

Адже було це опівночі,

Коли злипаються вже очі.

Поблимав, певно, годин п’ять,

А потім виліз погулять.

Аж бачать раптом генерали,

Що це та гадь, яку шукали,

Бо під одежею (о зло!)

Нікого зовсім не було.

Отож і кинулись вони

Вмить на лакея сатани,

Що забира людські життя!

Скрутили, звісно, що шмаття,

Запакували у валізу –

І повезли на експертизу…

Дядьки лобасті десять діб

Свій відробляли чесно хліб.

І ось почулося з ефіру,

Що це таки коронавірус,

Бо був одягнений по-панськи

В костюм сибіреноуханський.

А ви цю чули новину?

Я чув. А де, то й не збагну.

 

БАЛАДА

ПРО СМІЛИВЦЯ

У продмаг зайшов молодик.

Продавець йому: –Виходим!

Як без маски в карантин

Ви зайшли у магазин?!

А молодик півнем скаче:

–Я здоров’я взяв бичаче

У батюні, що в четвер

Від горілочки помер.

Тож і мушу заявити:

Мене й ломом не добити!

Продавець його послухав

І сказав: –Мабуть, обухом.

Та заразу, попри сили,

Навіть леви підхопили…

Зблід молодик в мить одну,

Як почув цю новину.

І озвавсь лиш у порозі:

– І чому не знав я досі?

Якщо є такі вже факти,

Побіжу мерщій до хати.

Бо як левів сила вбита,

То і я складу копита.

Нехай мати в дні страшні

Носить пивонько мені!

 

БАЛАДА

ПРО БУМЕРАНГ

Жили-були на білім світі
Сусіди в палаці елітнім.
Один одному мали звичку
Якусь підсунути дурничку,
Аби підкреслити, що розум
Знов хитрості отримав дозу.
Наум, що мав облізлі вуса,
З лиця мав вигляд сажотруса.
Ну а Охрім гордивсь рудою,
Що наче віник, бородою.
Ото як стрінуться, одразу
Якусь видумують образу,
А далі, поки настрій є,
Хтось з них суперника й приб’є
Свіженьким фактом, у якого
Від правди геть нема нічого.
І ось у дні ці карантинні
Сусіди стрілись на стежині,
Якою в масках кожну днину
Свою робили гулянину.
Наум Охрімові і мовив:
– Щось я, сусіде, нездоровий.
Від того виникла зажура,
Що піднялась температура.
А це ознака, безперечно,
Що наближатись небезпечно
До мене і на десять метрів –
Вліз вірус в організму нетрі!
Охріма це так налякало,
Що вже за мить його не стало.
А не минуло й пів години,
Як засиренили машини –
І ловкачі у спецкостюмах
Спіймали у дворі Наума.
Поклали впертуна на ніші,
В «швидку» запхали чимскоріше –
І під сирени голосіння,
Щоб приступити до спасіння,
Потарабанили в лікарню,
Надію маючи останню…
Що там робили, я не знаю,
Одначе твердо заявляю:
Втекла дружина від Наума,
Й пішла на штраф чимала сума!
І прохолов Охріма слід:
Злякавсь, що вб’є його сусід.

 

БАЛАДА

ПРО ПЕРЕТВОРЕННЯ

Як стальна месія

Українська «Мрія»,

Кажуть, із Китаю

До нашого краю

Принесла в утробі

Та у гострім дзьобі,

Ні, не карнавальні –

Маски рятувальні!

І не встигли в птиці

Скластися ще крила,

Як її гостинці

Шайка ухопила

І порозтягала

По усій країні

По своїх підвалах

Як товари цінні.

Дістає – і лупить

Грошики з народу,

За які прикупить

Все собі і сходу.

І ніхто у шайки

Не питає, звідки

Масочки-китайки

В неї і по скільки.

Припускає й тужить

Баба лиш Марія:

– Вже на шайку служить

Велетенська «Мрія».

Бо хоч має крила,

Як і слави пайку,

Та перетворилась

І вона в шахрайку!

 

БАЛАДА

ПРО ВИМУШЕНУ ЛЮБОВ

Не був я на Коморських островах,

Ні в Королівстві Лесото, ні в Ян-Майєні,

І островам ні Куку, ні Різдва

Не кланявсь, ні Святої острову Єлени.

Не крокував Американським Самоа,

Маршаллових й Кокосових не бачив.

І не ступала на Сандвічеві нога,

А на Нормандські та Буве – тим паче.

На Територіях Південних я не жив –

Ні на Французьких, а тим більш – Британських.

А ще не роздивлявся Шпіцбергена див,

Ні Науру, ні островів Аландських.

Мене Таджикистан й Туркменістан

Не бачили в гостях останнім часом.

І у Північну я Корею не літав,

Хоч знаю, що живуть там за указом.

Але мені умить усі оці місця

Припали до душі, хай кожен знає,

Бо я почув з мереж од фахівця,

Що там коронавірусу немає!

 

БАЛАДА-ПОРАДА

В кватирку муха залетіла

І на столі тихенько сіла.

Побачив це малий Андрійко –

Та й до нахаби: –Лиходійко,

Ану втікай! Ти бач, яка!

Та, ухопивши рушника,

Почав пройдоху виганяти

Негайно з чистої кімнати…

Звичайно, та із переляку

Чкурнула не в кватирки шпарку,

А заходилась по кутках

Шукать до порятунку шлях.

Андрійка це так розізлило,

Що він жбурнув у муху мило,

А потім миску і горнятко,

Каструлю, ложку та лопатку,

Качалку, шапку, черевика…

Та не втікала з хати дзика!

Тоді Андрійко, попри втому,

Заки батьки пішли із дому,

На капосну, вхопивши банку,

Усю геть вихлюпав сметанку,

А далі взявся за олію –

І з пляшки всю пустив у дію.

Та марне, хоч устиг з кімнати

Зробить плацдарм і без гранати.

А муха довго так кружляла,

Що хлопця бідного приспала.

А там зі стін сметанки з’їла –

Та й у кватирку полетіла…

Не стану вам оповідати,

Що говорили батько й мати

Андрійкові опісля того.

Лише закличу до одного:

Аби уникнути розрухи,

Не слід робить слона із мухи.

 

ТРАВНЕВА БАЛАДА

Сімдесят вже без п’яти, їй-богу!

А немов зібрався лиш в дорогу,

Наче ще стежинами дитинства

Бігаю у пошуках щасливства,

Там, де в’ється річечка в долині,

Де роса всміхається калині,

Де ще мами очі повні сонця,

Та і сам я –тільки-но пів хлопця…

А вже літ насіло – гнеться спина,

Голова у чубі, та в сивинах,

І давно сини вже парубками,

І розлук – не обійнять руками!

Назбиралось смутку, книг і сміху –

Аж під саму, як погляну, стріху!

Та сатира ще моя – колюча,

Коло роду – ще міцне, хоч вужча.

Ще від учнів чую: – Ви – найкращий!

А по правді – я таки пропащий.

Бо брехати й досі не навчився,

Зрадникам у друзі не набився,

Не посіяв пам’ять, як і совість,

Болячки загнав у тимчасовість.

А як гляну ще на себе збоку –

Рапортую: – Парубок нівроку!

 

БАЛАДА

ПРО СТАРУ ВОРОНУ

Обходила ворона у літах

Свої нехитрі й милі володіння:

Рови та пустирі у бур’янах,

На смітниках шукала розговіння.

Коли курча стрічалось не круте,

Горобчик, голуб, інша мирна птаха,

Лунало грізне «кар!» як знак про те,

Що тут вона – і матінка, і сваха!

Але коли на очі потрапляв

Хтось із котів чи псів, хоч і знайомих,

Ворона відмовлялася від прав

На території з причин відомих –

І відривалась миттю від землі

З порожнім і горластим вельми ротом,

Та й присідала там аж, на гіллі,

Звідкіль мішала ворогів з болотом…

Дививсь я на ворону у літах

І думав про кнура, що вліз у владу,

Та й риє, наплювавши геть на страх,

Бо на високу вискочив посаду.

 

 

 

З НОВИХ БАЛАД

 

ТРИВОЖНА БАЛАДА
Поспішили – нагрішили:
Знов шлях вірусу відкрили.
Він танцює, взявшись в боки,
Сипле сніг біди глибокий.
А людська байдужість руку
Подає на власну муку…
Ось зайшов на ринок зрання –
Ну а там вірусоварня!
Продавців такенна щільність,
Мов одна тілосуцільність.
Замість масок на обличчях –
Грошохапів лиш величчя.
Покупці – також єдині:
Один в одного – на спині.
І ніде нема нікого
Із кубельця керівного,
Ні орлів, що вміють брати,
Гвалтувати й катувати.
І волають владні звіти:
Помирають навіть діти!
Ця ж безпечність вже злочинна
Оселилась в магазинах.
Запитаєш: –Де порядок?
І почуєш слів десяток,
Що відсутні в словниках,
Та живуть на язиках.
Чути роздуми відверті:
–Це розсадники є смерті.
Чом мізкуєм животами?
І коли дійдем до тями?
Може, сили нас ворожі
Вкласти хочуть всіх на ноші?
Чи могили передчасні
Риємо самі, нещасні?
Верховодики ж не наші
У столиці – прямо в ражі.
Для них справи карантинні
Є, як бачимо, вторинні.
Головне ж бо – посадити
Всіх, хто хоче чесно жити,
Й скоротити Збройні Сили,
В Київ щоб орду впустили…

БАЛАДА-РОЗРАДА
Літа біжать, болячки тиснуть,
Фінанси грають гопадрон,
Надії на щось краще виснуть,
А дурні видерлись на трон.
Тож давній друг зустрів і каже:
–Давай чкурнем на шашлики
На місце, де дитинство наше
Батьківські пасло корівки!
Там є лісок, ріка, криничка,
Є де поставити намет,
Аби, коли настане нічка,
Продовжить спогадів сюжет…
Тож «Ланос» друга осідлали,
Взяли приладдя і м’ясце –
Та й серед дня погазували
Відводить душу з вітерцем!
Знайти омріяну зупинку,
Все ж, справа нелегка була,
Бо зрізав хтось таки ялинку,
Що в нашу пам’ять вже вросла.
Розташувалися, як вдома.
Звели намет і шашлики
Взялись пекти… Пропала втома,
Вернулись юності роки.
Тихцем потріскували дрова,
І пахла щастям тиха мить,
І навіть нічка чорноброва
Не поспішала день гасить.
Разом із вогнищем і димом
Жевріли наші балачки
Про те, яким є вічним дивом
Цей вечір в дзеркалі ріки!
І комарів легке дзижчання
Звучало піснею тих літ,
Що не вмирають , як остання
Надія на добріший світ.


БАЛАДА-РЕКВІЄМ

Світлої пам’яті
Павла Тимофійовича Петросюка

Розгорявся вогонь
У старенькім каміні,
Від Павла сивих скронь
Відганяв ночі тіні.
Пензлі сохли і фарб
Запах бігав по хаті,
Мов шукав собі зваб
У журбі і багатті…
Спомин серце торка,
Все шукає розраду:
Де той майстер, що ткав
Рушники диво-саду
Із стовічних ниток
Липи, груші, горіха,
Де і плід, і листок –
Наче вічності втіха?
У батьківських краях,
Звідки вигнала доля,
Перед смертю ще шлях
Він босоніж до поля
Подолав, де жита
Не дожала родина,
Де і досі вита
В небі пташечка дивна.
Гілку яблука гнуть
І та пташка квітчаста,
З-під різця, що, мабуть,
Снилась майстрові часто…

БАЛАДА
ПРО ЗНАЙОМОГО БРАТА
Любить прісну чисту воду,
А за схованку – корчі.
Їсть усе, постійно, сходу
І, як правило, вночі.
Ма зелено-бурий покрив,
Що міцніший від броні
І маскує в певні пори
Свого власника на дні.
Уперед він головою
Ходить, нюхаючи світ.
Лиш як стрінеться з бідою,
Вмить вмикає задній хід.
А ще він –членистоногий:
Має чим долати путь,
Брати харч і взять на роги,
Тобто боляче вщипнуть.
Ну а ще линяти вміє
Та міняти панцирок.
І відразу червоніє,
Як потрапить в кип’яток…
А про кого наша мова,
Як цей зветься неборак,
Зна людина й безголова:
Річковий звичайний рак!
Тільки в автора балади
Є уточнення своє:
Я писав про типа влади,
Котрий мулом віддає.

 

ПІШОХІДНА БАЛАДА
–Привітик, сусідко!
–Салютик, лебідко!
–Яка ж то я рада!
–Я також! Це правда!
–Ми при переході
Зустрілись сьогодні.
–Яка є різниця,
Де нам зупиниться,
Якщо нас новини
Штовхають у спини?
–Що в тебе нового?
–На дурника мого
Звалився вже нежить.
–Нехай менше стежить.
А в мого ось хруня –
В лікарні мамуня.
–Отак їй і треба!
Це поклики неба.
Я на ювілеї
В кози однієї
Була позавчора.
Повіриш – це вмора!
Один там зустрівся
І так, хрич, завівся,
Що втріскалась, Марто,
У нього я раптом!
Шукаю причину,
Щоб цього мужчину
Навік пригорнути…
–А як твому бути?
–А що з нього взяти?
У мене він – п’ятий.
Із ним розлучиться –
Що кави напиться.
–А в мене новини –
Вдавитись од слини!
За спирту каністру
Купила міністра!
–А він на що здатний?
Твій – також багатий.
–Облиш теревені.
Це ж все – в тебе в жмені!
Якщо напосяду –
Мені дасть посаду.
І я зможу, Віто,
Привласнить пів світу!..
–Куди ти, сусідко?
–Не знаю, лебідко.
Нас, бачу з тобою
Людською рікою
Несе в ці хвилини
Обох під машини!..

 

БАЛАДА ПРО ЗНАЙОМСТВО
Зустрілися, вигулюючи псів,
Худий Антон і вельми тлуста Лера.
Мастиф на повідку Антона вів,
А Лера йшла на прив’язі в тер’єра.
Як повелось в породистих братів,
Взялися пси негайно за знайомство.
Тер’єр мастифа поглядом обвів
І чхнув: мовляв, не звір, а неподобство.
Як легковик, велике і важке,
Не морда – страх, не шкіра мішковина.
А скільки їсть доробало таке?
М’ясця в утробу заліта корзина!
Мастиф дивився зверхньо на маля,
Крутив хвостом і чухав мовчки вухо
Та й думав: «Це миршаве звідкіля?».
І лапою погладив, як обухом!
Тер’єр од щастя ноги аж задер.
Аж тут Антон і Лера завелися –
І місцем бою став ранковий сквер…
А пси собі гуляти подалися.
Антону Лера пику натовкла,
А він одгриз їй гудзики у блузі.
Опісля мирова у них була,
І псів шукали цілий день як друзі…

 

БАЛАДА ПРО ФІГНЮ
Перестріли опівночі
Якось мене бандюки.
Подививсь один з них в очі
І спитав: – Є копійки?
Я всі вивернув кишені,
Показав і гаманця,
Міцно дулю стис у жмені
І прорік для бугайця:
–Може, ти і не повіриш,
Та пропив із горя все!
–Що, не знаєш, брате, міри? –
Бандюка, дивлюсь, трясе.
І відчув, що будуть бити,
Що брехать негайно слід.
Тож сказав: – А як не пити?
У мені знайшли KOVID!
Бандюки відразу маски
На обличчя натягли
І шепнули, не без ласки:
–А здихатимеш коли?
Щоб не мучився ти довго,
Поки смерть та загребе,
Ми культурно, чесне слово,
Зараз вриємо тебе…
І дістали пляшку, посуд,
Хліба шмат і ковбаси:
–Ось хильни на морду босу
І хутенько закуси!
Все це ми придбать зуміли
У кафе «Своя рука»,
Де за гроші отруїли
Не одного простака!
І дійшло мені, Кіндрату:
Порятує не брехня.
Тож повів до банкомату
Бандюків… Така фігня.

БАЛАДА
ПРО ЗВИЧНУ КАРТИНКУ
Карантин. Тому на ринку
Звичну бачимо картинку:
В масках дядечки на вахті
Та іще при апараті –
Зустрічають клієнтуру
Й міряють температуру.
Із кіосків душнуватих
Починають торгувати
Продавці. Як часу вияв –
Маски в них, як штик, на шиях.
Голос диктора лунає
Так, що душу жалем крає:
–Бережіть себе і ближніх
Не лише на цьому тижні!
Чхайте й кашляйте, будь ласка,
У серветки та у маски!
Потім в урни їх закриті
Викидайте тої ж миті!
Рукавички одягайте
І дистанцію тримайте!
Антисептиком і милом
Руки мийте разом з пилом!
І гуде, вирує ринок,
Люду – як в печі жаринок!
Вищий в нижчого – на спині
Та в постійній штовханині.
Піт і втома – на щоках,
Ну а маски – у руках…
На таку зорить картинку
Вірус і ковтає слинку.

 

БАЛАДА
ПРО НЕЖДАНУ АМЕБУ
У тихім парку, де альтанка
Приймає стомлених гостей,
Присіли й ми спочити зранку –
Я, дід Архип, і дід Тадей.
Хутчій замовили і соку,
І крапелину коньяку,
Аби забути про мороку,
Яка зібралась на віку.
Зустріли столики сусідські
Й такий, як ми, мандрівників.
Залопотів усяк по-свійськи
Про все, що думав і хотів.
Текла тихесенька розмова,
Аж чути спів було пташок.
Розправив дід Тадей тут брови
І сум повісив на гачок…
Аж, наче грім з ясного неба,
В альтанки заводь чарівну
Вмить запливла якась амеба,
На жабу схожа надувну.
Вона в смартфон, ще й по-москальськи,
Рекла про подвиги свої
В пустелях диких африканських,
Де всі боялися її!
Вина замовила два глеки
І вінегрети два з ковбас –
Та й заховалася від спеки
В кутку альтанки – поруч нас…
І дід Тадей, і я спочатку
На те придибало чуже
Лише дивились, як на хмарку,
Що зараз вітер рознесе.
Та не минуло і хвилини,
Як це москальське чортзна-що
Такі враз видало перлини,
Які лиш зна кремлівський чорт!
І так потужно, так завзято
Слова північних дикунів
Перетворили тиші свято
На наш з Тадеєм справжній гнів.
Ми, попри літ вагу, звичайно,
З-за столу встали і мерщій
Амебу викинули файно
З альтанки у троянд кущі!
Звідтіль непрошена худоба
У шортах з текстом «Ай ем фул»
Так швидко зникла, як із лоба
Тадея-діда суму мул…

 

БАЛАДА

ПРО НЕЗАМІННЕ ВІТАННЯ
Скільки стріне, стільки й скаже
Незамінне : «Добрий день!».
Тож і роздуми всяк в’яже:
–Малограмотний цей Сень.
Хоч з медаллю ніби школу
Він закінчив, і диплом
Має, й ставоньку не голу
В популярній фірмі «ЛОМ».
Тож при стрічі промовляти
Міг би: «Доброго вам дня!».
Але що із того взяти,
Кому грамотність – фігня…
І насмілився у Сеня
Запитать якийсь сусід:
–Чом у тебе на щодення
«Добрий день» лиш, як обід?
Той зізнався: – Я – не хворий,
Правду зрадити боюсь.
Кожен день для мене добрий –
Ось про це і зізнаюсь!

 

З ГУМОРИСТИЧНО-

САТИРИЧНОГО КЛУНКА

НУМО, СКАЖИ…

Нумо, скажи, епідеміє,
Де на сьогодні ми, де ми є?
Стрілись неждано з тобою,
Щоб вікувать із журбою?
Як розлучитись з байдужістю
Власною, дикістю, дурістю?
Скільки ще треба науки,
Щоби забути всі муки
І підкоритися істині,
Що до розплат нема відстані,
Що від гріхів не відкупишся?
Бачу, лякливо ти супишся,
Блимаєш відьмацьки більмами,
Як та кістлявая, білими.
Тупаєш так, що дорога
Труситься. Навіть до Бога…

НЕЧУВАНИЙ УСПІХ
Ой у нашій у конторі
Стовідсотково були
Співробітники всі хворі,
Та біду перемогли.
Ця біда нас згуртувала,
Сил для праці додає,
Адже світу нагадала,
Що така контора є!

ЗІЗНАННЯ БЕЗХРЕБЕТНОГО
Зодчі зради, рабства хлопи,
Тронні трутні, грошохопи,
Замасковані ординці
В цілих зграях й поодинці,
Самодури, блазні, гниди!
Як же з вами легко гнити...

 

ОДНОМУ ГУМАНІСТОВІ
Москаль регоче: – На бандьоров!
А ти, гуманності зразок,
Йому свій мирний тичеш норов:
–Та спусковий облиш гачок!
Сидить в тобі те старшобраття,
Що подається на розлив…
І не загасить той багаття,
Хто задля зиску розпалив!

ПОВЧИТИСЯ
Пливемо за течією…
А повчитися б у риб
Різать впертістю своєю
Хвилі, щоб пірнуть углиб!

 

НАЇВНОМУ ДОБРЯКУ
Образить ворога боїшся?
Він б’є тебе, а ти мовчиш?
Від того злість у зайди більша,
І ти - мішень для нього лиш.

 

З ДУМКОЮ ПРО МАЙБУТНЄ
Кива на карантин, сховавшись у підвалі.
Не знати, де опиниться він далі,
Одне відомо: цей безкрилий птах
Нащадках зберегти свій хоче страх!

ЗАГАДКА
ПОДОРОЖНЬОМУ
Справа - супервілла,
Зліва - зоопарк.
Де свиня осіла,
Що наїла карк?

 

КОЖНОМУ СВОЄ
Вічно зайняті батьки
Страйками, нарадами,
Ну а їхні діточки -
Пивом і петардами!

НІЧНЕ СТВОРІННЯ
Ніч. Кричить хтось. Та,овва,
Це ніяка не сова
І не інший дикий птах,
А повія у кущах!

 

ЦИКЛОВОДИ
Зустрінуться, хильнуть, похуліганять,
Заплатять штраф, покаються, а там
Завзято один одного поганять -
І знову поспішають на сто грам...

 

НЕОЧІКУВАНА УДАЧА
У капусті вітаміни
Лень шукав, знайшов однак
Елемент найбільше цінний:
Закоркований первак!

ЗАЛИШИВСЯ КРИК
Скаржиться на інтернет
Вболівальник Ясь Буфет:
–Збільшить швидкість вже пора,
Бо картинка завмира!
А диспетчер і пита:
–Може, вас їсть сліпота?
Вчора швидкості дали
Стільки, скільки вже могли!
–Не брешіть, –промовив Ясь.–
Я дивитись гру старавсь,
Літр узявши на язик,
А лиш чую жінчин крик!

 

КАРАНТИННИЙ ВІДСТУП
Не маєш зовсім, владо, рації,
Що закликаєш свій народ
Дотримуватися соцдистанції.
Повір, народ – не ідіот.
Бо як йому би не хотілося
Наблизитися до вельмож,
Ті, що з тобою поруч всілися,
Зупинять – жаль корита бо ж!
Напевно, ставши аномальною,
Дистанцію ти захисну
Поплутала із соціальною…
Та ти ж – на днину лиш одну.

ОЗНАКА ПОВНОГО
РОЗРАХУНКУ
Таку в кафе відбув гулянку,
Що не заснув аж до світанку,
Не міг оскільки пригадати,
Як і коли вернувсь до хати.
Та ще за голову хапався:
–Чи я за стіл розрахувався?
А лиш почув од жінки Улі:
–Де твій новий костюм і туфлі?
Ти ж у трусах припхався, Владку! –
Сказав собі: –Усе в порядку.

 

 

З ГУМОРИСТИЧНО-

САТИРИЧНОГО КЛУНКА

 

НУМО, СКАЖИ…

Нумо, скажи, епідеміє,
Де на сьогодні ми, де ми є?
Стрілись неждано з тобою,
Щоб вікувать із журбою?
Як розлучитись з байдужістю
Власною, дикістю, дурістю?
Скільки ще треба науки,
Щоби забути всі муки
І підкоритися істині,
Що до розплат нема відстані,
Що від гріхів не відкупишся?
Бачу, лякливо ти супишся,
Блимаєш відьмацьки більмами,
Як та кістлявая, білими.
Тупаєш так, що дорога
Труситься. Навіть до Бога…

НЕЧУВАНИЙ УСПІХ
Ой у нашій у конторі
Стовідсотково були
Співробітники всі хворі,
Та біду перемогли.
Ця біда нас згуртувала,
Сил для праці додає,
Адже світу нагадала,
Що така контора є!

ЗІЗНАННЯ БЕЗХРЕБЕТНОГО
Зодчі зради, рабства хлопи,
Тронні трутні, грошохопи,
Замасковані ординці
В цілих зграях й поодинці,
Самодури, блазні, гниди!
Як же з вами легко гнити...

 

ОДНОМУ ГУМАНІСТОВІ
Москаль регоче: – На бандьоров!
А ти, гуманності зразок,
Йому свій мирний тичеш норов:
–Та спусковий облиш гачок!
Сидить в тобі те старшобраття,
Що подається на розлив…
І не загасить той багаття,
Хто задля зиску розпалив!

ПОВЧИТИСЯ
Пливемо за течією…
А повчитися б у риб
Різать впертістю своєю
Хвилі, щоб пірнуть углиб!

 

НАЇВНОМУ ДОБРЯКУ
Образить ворога боїшся?
Він б’є тебе, а ти мовчиш?
Від того злість у зайди більша,
І ти - мішень для нього лиш.

Начало формы

Конец формы

З ДУМКОЮ ПРО МАЙБУТНЄ
Кива на карантин, сховавшись у підвалі.
Не знати, де опиниться він далі,
Одне відомо: цей безкрилий птах
Нащадках зберегти свій хоче страх!

ЗАГАДКА
ПОДОРОЖНЬОМУ
Справа - супервілла,
Зліва - зоопарк.
Де свиня осіла,
Що наїла карк?

Начало формы

Конец формы

КОЖНОМУ СВОЄ
Вічно зайняті батьки
Страйками, нарадами,
Ну а їхні діточки -
Пивом і петардами!

НІЧНЕ СТВОРІННЯ
Ніч. Кричить хтось. Та,овва,
Це ніяка не сова
І не інший дикий птах,
А повія у кущах!

 

ЦИКЛОВОДИ
Зустрінуться, хильнуть, похуліганять,
Заплатять штраф, покаються, а там
Завзято один одного поганять -
І знову поспішають на сто грам...

 

НЕОЧІКУВАНА УДАЧА
У капусті вітаміни
Лень шукав, знайшов однак
Елемент найбільше цінний:
Закоркований первак!

ЗАЛИШИВСЯ КРИК
Скаржиться на інтернет
Вболівальник Ясь Буфет:
–Збільшить швидкість вже пора,
Бо картинка завмира!
А диспетчер і пита:
–Може, вас їсть сліпота?
Вчора швидкості дали
Стільки, скільки вже могли!
–Не брешіть, –промовив Ясь.–
Я дивитись гру старавсь,
Літр узявши на язик,
А лиш чую жінчин крик!

 

КАРАНТИННИЙ ВІДСТУП
Не маєш зовсім, владо, рації,
Що закликаєш свій народ
Дотримуватися соцдистанції.
Повір, народ – не ідіот.
Бо як йому би не хотілося
Наблизитися до вельмож,
Ті, що з тобою поруч всілися,
Зупинять – жаль корита бо ж!
Напевно, ставши аномальною,
Дистанцію ти захисну
Поплутала із соціальною…
Та ти ж – на днину лиш одну.

ОЗНАКА ПОВНОГО
РОЗРАХУНКУ
Таку в кафе відбув гулянку,
Що не заснув аж до світанку,
Не міг оскільки пригадати,
Як і коли вернувсь до хати.
Та ще за голову хапався:
–Чи я за стіл розрахувався?
А лиш почув од жінки Улі:
–Де твій новий костюм і туфлі?
Ти ж у трусах припхався, Владку! –
Сказав собі: –Усе в порядку.

 

 

 

СОБАЧЕ ЖИТТЯ

    

Замильовки

 

ПРАВОЛЮБ 

Свирид Мантачка – праволюб. І не тому, що любить право. А тому, що в нього голова завжди повернута праворуч. Що б і де не робив. У такій позі він навіть цілується.

Ця звичка до Свиририда, якому вже за шістдесят, причепилася у підлітковому віці, коли попався сусідові у руки в його ж садку з повною пазухою зовсім зелених яблук. Тоді сусід і навчив його не дивитися ліворуч – у бік саду. Провчив так, що Свирид і донині дивиться тільки праворуч.

І це йому ніскілечки не заважає в житті. Навіть керувати велосипедом із рідною Антоською на багажнику. Трима справно заданий курс, а Антоська на перешкоди вказує. Їдуть у справах, перемовляються, інколи падають у рівчак.

Але не дорікають одне одному. Бо Антоська звикла дивитися тільки вперед. А Свирид тримає кермо тільки прямо.

Завдяки повернутій праворуч голові Свирид ще й встигає коментувати красу краєвидів, що по праву руку.

Їм би й далі так триматися. Односельчани давно звикли до того, як до чогось традиційного. І коли випадково хтось вгледить, що Свирид не туди дивиться, негайно кричить:

– Егей, ти що – з глузду з’їхав?! Хочеш носом заорати?!

І Свирид миттєво повертає голову в улюблений бік.

Але трапилася оказія, що поміняла Свиридові звичку і зробила його таким, як усі мешканці села, позбавивши оригінальності.

Два дні тому Свирид вступив у партію «Крок вперед – шість назад». Заради цікавості. Отримав відразу членського квитка та запрошення на з’їзд, де висували кандидатів у депутати.

Приїхав Свирид велосипедом на ті збори разом із Антоською. Послухав – і висунув кандидатуру Антоськи:

– Моя баба дивиться тільки вперед!

На нього і накинулися однопартійці:

– Нам зациклених не треба!

– Наш представник має заглядати всюди!

А якийсь молодик запропонував:

– А чому б вам, дядьку, не стати нашим висуванцем у найвищий орган влади як провідником ідей партії «Крок уперед – шість назад» як лівої сили?

– Та я ж вліво не дивлюся! – парирував Свирид.

– А ми тебе зараз цьому навчимо!– закричали делегати партз’їзду, рвонули до Свирида – і повернули йому голову в протилежний бік! Аж у шиї тріснуло.

Як побачила це неподобство Антоська – вхопила Свирида за руку і потягла із зали так заповзято, що спідниця аж залопотіла. І все вигукувала:

– Знайшли дурнішого! Заради лівих ідей він буде жертвувати своїм праволюбством? Та ніколи й нізащо!

А вдома налила Свиридові чарчину і сказала, обмацуючи його шию:

– Буде ні по-чиєму! Від сьогодні голову триматимеш рівно! А я дивитимуся праворуч і розповідатиму тобі про побачене. Бо ніхто в нашому роду в лівих не був і наліво не бігав! Це ти хлопчаком любив поглядати вліво – у бік сусідового садка. Але це минулося…

 

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПЕРЕДАЧА 

– Вітаю вас, шановні радіослухачі – любителі інтелектуальних розмов.

Перед мікрофоном – Оверко Щонебудь.

В ефірі передача «Туман яром, туман долиною».

Сьогодні гостем студії є нікому невідомий, але добре розкручений у вузьких колах любитель популярності Петро Чортзнащо.

Але спершу пісня «Ой піду я понад лугом»…

Доброго ранку, пане Петре.

– Доброго вечора. Тобто доброго ранку. Як ви і прохали говорити, бо передача вийде в ефір невідомо коли.

– Перепрошую, послухаймо пісню «Шахтарочка»…

Шановні слухачі, наш гість до знепритомніння звик жартувати. Ось і зараз він поділився своїм дотепом. Подякуємо йому за це. І перейдемо до розмови, заради якої і зустрілися.

Пане Петре, перш ніж заглибитися у теми розуму, мудрості, винахідливості та ітелекту, бодай кілька слів скажіть про себе.

– Я, так би мовити, якщо конкретно і без зайвих слів, як кажуть, кількома словами, попри скромність і прагнення жити у своєму замкнутому просторі, що буває рідко з ким, зазначу, скориставшись вашим запрошенням: я – Петро Чортзнащо, нікому невідомий, але розкручений у вузьких колах любитель популярності.

Наразі перервемося на хвилиночку і послухаємо пісню «Запрягайте, хлопці, коней»…

Гаразд. А звідкіля у вас таке дзвінкоголосе та мелодійне прізвище? Ви його отримали від батьків чи створили завдяки власним неймовірним зусиллям?

– Якщо дуже стисло, то мені залишилося у спадок від батьків прізвище Чортзна. А я подумав і додав слово що. Для повної ясності.

– Тут доречною буде пісня «Я у мами один син»…

Цим ви хотіли підкреслити, очевидно, своє прагнення стати ще більш популярним…

– Авжеж. Я хотів саме це підкреслити жирною лінією. Найперше, насамперед або передусім, як люблять говорити доктори наук, хотів одним розчерком пера створити створити імідж інтелектуала, який у вузьких колах, що нараховують двох невідомих незнайомців, має незаперечний або абсолютний авторитет.

– Вашу відповідь яскраво доповнить пісня «Ой орав мужик»…

Кажуть, що ви ніколи нічого не вміли і не вмієте робити. Це правда? І як вам це вдається?

– Це правда та істина. Нічого не вмію, але це невміння передаю іншим. Бо нажив неабиякого досвіду цим займатися. Два мої невідомих незнайомців уже опанували цими секретами. І нічого не вміють робити також. Але також передають. Я цим горджуся. Бо бачу перспективу, яка допоможе остаточно зайти в глухий кут пізнання правди та істини.

– Тоді дозвольте поцікавитися, пане Петре: а нині над яким невмінням працюєте? Але перед цим прозвучить пісня «Била мене мати»…

– Вдячний за мудре запитання. Але ми не домовлялися, що задасте його. Тому скажу лаконічно: справа в тому, що моє бажання стати популярною людиною відбирає у мене весь час, який я міг би потрапити для вміння. Це змушує займатися аналізами життя, яке позбавлене аналізів. Решту часу витрачаю на вміння працювати над невмінням.

– Цікавий хід конем. Чи не так, шановні слухачі –любителі інтелектуальних розмов? Очевидно, він викликав море емоцій та розмірковувань, бажання і собі цим зайнятися. Свідченням такого висновку є телефонний дзвінок одного зі слухачів і тривале його сопіння у слухавку. Мабуть, він є вашим новим прихильником, пане Петре. Подякуйте йому. Як подарунок від вас – пісня «Посіяла огірочки»…

– Дякую.

– А тепер одягніть і зніміть навушники, аби вони не залишалися осторонь нашої розмови. І оскільки час передачі «Туман яром, туман долиною» добігає кінця, хотілося б почути ваше побажання нашим слухачам –любителям інтелектуальних розмов.

– Ми про це не домовлялися. Та і тут не промовчу. Бажаю їм завжди мати бажання, яке б допомагало жити без жодного бажання жити. А самій передачі бажаю плавним перемикань з метою набирання більшої швидкості для розкручування піднятих сьогоденням проблем без закручування слухацьких голів.

– Підсумує нашу розмову пісня «Ой не ходи, Грицю»…

На цьому ми завершуємо нашу радіопередачу. Будьмо інтелектуалами. І до нових зустрічей! Ваш Оверко Щонебудь.

 

РЕКЛАМНА ПАУЗА

Аби безкоштовно переглянути на комп’ютері кінострічку, мусив попередньо подивитися рекламу жіночих прокладок. Інакше кіносеанс техніка відміняла.

Це так мені набридло, що вирішив долучати до рекламної паузи свою ще незаміжню сусідку.

Перед тим, як вмикнути комп’ютер, зайшов до неї у квартиру і сказав:

– Ви, наскільки мені відомо, гаджетами не користуєтеся, відтак з новинками жіночої гігієни не обізнані. Ідіть дивіться, поки я собі чай готуватиму для смачнішого перегляду кінострічки…

Вона мене тоді обізвала придурком і випровадила за поріг.

А на сьому пропозицію відгукнулася.

І почала дивитися рекламу прокладок.

А там і долучилася до кіносеансів.

Так ми і побралися.

З того часу вона мене до комп’ютера не підпускає.

– Не твоя справа дивитися жіночу рекламу! – каже щоразу, як тільки погляну у бік комп’ютера. –А кінострічки ми з тобою геть усі переглянули ще до того, як взяли шлюб. Вчися краще готувати. Бо крім чаю, нічого не вмієш зварнякати, хоча живемо разом уже другий тиждень!

І навіщо я колись запросив її на рекламну паузу?

 

ОТАКИЙ ДЕНЬ 

Прокинувся, вмикнув комп’ютер, глянув на календар: День спонтанного прояву доброти.

І мене аж перекособучило. Бо ж ніколи ніякою добротою не проймався. Ні в дитинстві, коли хапав котів за хвіст і закидав на грушу. Ні тепер, після тридцятисемиразового розлучення.

Так образливо стало, що не відаю смаку цього прояву!

І вирішив: треба спробувати.

Зателефонував Мар’яні, з якою вчора розійшлися, як у морі кораблі. І, стримуючи гнів, чемно промовив:

– Якщо відкинеш ратиці, я тобі вінка принесу!

Але замість «дякую» почув:

– Ти здохнеш раніше!

Ось вам і прояв доброти.

Зафутболив порожню каструлю, що валялася під ногами, одягнувся – і вискочив з квартири на вулицю. Проявляти доброту.

У дворі будинку побачив дивакувату двірничку, яка постійно мені нагадує, що асфальт – це не попільничка.

Давай, думаю, замість звичного «Щоб вас мітла на Місяць занесла!» мовлю щось позитивне.

І перше, що злетіло з пересохлого від вчорашньої гулянки язика, було:

– Коли підмітаєте, затуляйте рота й носа опалим листям. Щоб бісиків не нахапатися!

За що отримав держаком по спині та напутнє:

– Щоб тебе тролейбус переїхав!

Тож і тут нічого не вийшло з добротою. Натомість ще злішим зробився.

Та експеримент вирішив продовжувати.

Вскочив у тролейбус, відкинувши перед цим від дверей стареньку бабусю.

І що враз почалося! На мене накинулися чи не всі пасажири! А водій схопив мене за комір і викинув на вулицю…

Якби не спритність старенької бабусі, яка відтягнула мене від тролейбуса, таки під колесо потрапив би. Мабуть, двірничка магією володіє. Вертатимуся додому, сміттєву урну їй на голову натягну!

Обтрусився – і подався пішки. У найближче кафе, в якому мене не хочуть обслуговувати через нагадування, що не доливають. Думаю, цього разу не дорікатиму. Нехай побачать мій спонтанний прояв доброти.

Замовив триста найдешевшої і шматочок лимону. Сів за столик. Чекаю…

Приносять. Триста – не триста у келиху, а от лимон – як прозора плівка.

Не пробачив наруги. Видав лозунг на всю залу:

– Щоб на вас од лимонів швидка Настя напала!

Довелося полишати заклад за допомогою патрульних поліцейських, яких я називаю братами по бетону.

На знак вдячності за те, що не забирають у «мавп’ятник», хотів старшому руку поцілувати. Та на мій благородний жест той відреагував ударом нижче поясу, одяганням кайданків і доставленням у поліцейський відділок.

Відбувся штрафом за порушення громадського порядку та непокору правоохоронцям. Віддав у касу весь грошовий переказ од рідної мами з Португалії, де вона намагається заробити мені на чергове весілля.

Отак День спонтанного прояву доброти й минув. Навіть двірничці не встиг «подякувати». Бо коли повертався з поліцейського відділку, уже добігало до півночі…

 

РОЗКУСИЛИ 

Чув мало не щодня рекламу: «Чоловіки – оцінять, жінки – запам’ятають!».

А що вона означає, не знав. До вчорашнього дня.

Допоміг кум. Ні, він аж ніякий не тлумачник рекламних шедеврів, не їхній колекціонер і не автор.

Просто мій кум – гарний компаньйон!

Стрілися, зайшли в затишне місце, посиділи, погомоніли, домовилися, що будемо у виправдання казати своїм жінкам, аби уникнути розбіжностей під час допиту…

Погомоніли, як ніколи раніше. Бо кумовому коту виповнилося два місяці і чотири дні!

Кум пригощав, а я виголошував тости. Поки в кума гроші не закінчилися, а в мене – сили відкривати рота.

До речі, споживали вперше у застільному житті грузинську чачу домашнього виробництва. Оту, що п’ятдесят і за п’ятнадцять. І вона нас не підвела, а лише звалила з ніг…

Як дісталися домівок – лише Місяць знає.

Але дісталися. Бо сьогодні вранці кум зателефонував з дому і перепитав, що ми домовлялися брехати своїм жінкам.

Але я нічого не зміг пригадати.

Єдине пам’ятаю: ганяв жінку довкіл хати до самого світання. Поки з мене чача не вийшла потом.

І кум зізнався у цьому ж.

Та як би там не було, чачу ми оцінили. А судячи з реакції жінок, вони нашу поведінку запам’ятали. На все життя.

І тепер ми з кумом у курсі того, що означає популярна реклама.

 

ДИКУНИ 

У людей чоловіки – як чоловіки: сідають їсти – беруть ложку чи виделку.

А мій – молотка! Всі хатні розбігаються! Не кажу вже про чужих, які з весілля втікають! Бо думають, що мій старий почне зараз їх цокати у лобок і складати у мішок!

Навіть під час районного фуршету з нагоди купівлі нової сукні для пасії голови адміністрації за столом ніхто не залишився, коли мій прийшов із молотком.

Слава Богу, у буцегарню не запроторили. Бо ветеран праці та гіпертонік.

А міг потрапити, позаяк у голови інфаркт стався. А приготовлена для вручення його пасії сукня із золотими прикрасами зникла разом із тим, хто мав її вручати. І досі знайти не можуть.

Подейкують, що прикраси разом із сукнею вручальник проковтнув і подався за кордон діставати їх зі шлунку.

Через того молотка на жодне застілля і мене не запрошують. Ні родичі, ні сусіди, ні навіть харчевні для безхатьків.

Всі бояться удару молотком у лоб. Уже й чутки рознеслися краєм, що треба вночі замикатися на всі замки та затуляти вікна броньованими листами, щоб уберегтися від молоточника.

Та й коли йду вулицею, стороняться люди. А найсміливіші цікавляться, чи нового молотка для свого дивака на барахолці не купила.

І що кому сказати? Дикуни! Якби мали терпіння та вміли дочекатися, поки мій чоловік сяде за стіл і візьметься за роботу, переконалися б у стосотвідсотковій власній безпеці! Адже вся дивакуватість мого чоловіка в тому, що за будь-яким присістом любить лущити та їсти волоські горіхи. Для зміцнення імунітету!

Але кому це поясниш? Рідні діти слухати не хочуть! Сідають за стіл, коли батька вдома немає…

 

ЛИПОВИЙ КУМ 

Маю липового кума. Ні, не підставного. Справжнього. Який любить липу. Ні, не брехню, а дерево!

Липа для нього – усе. До неї він прив’язався змалечку. Дер лико, заготовляв цвіт, майстрував свистки. І спритно ховався під час гри у схованки.

Це робило його знаменитим. На весь куток. Бо за здану в аптеку чи заготівельний пункт сировину отримував кошти, за які умудрився придбати навіть велосипеда. Старого, без гальм, але з багажником.

А за свистки вимінював у юних футбольних арбітрів безкоштовне відвідування сільського вигону, на якому місцеві хлопчаки ганяли м’яча.

Вміння ж сховатися на вершечку липи вберегло моєму майбутньому кумові від травм і вуха, і сідниці.

Коли ж уперше закурив, перехилив чарку та зрозумів, що став дорослим, почав торгувати деревиною.

Збуває липові стовбури майстрам різьби по дереву. Заробив цим уже на триповерховий маєток, три іномарки та чотири туристичні круїзи до Японії.

Що далі буде, не відаю. Та ні взимку, ні влітку мій кум не відпочиває. Все липові статки поповнює.

І мене до свого бізнесі хоче залучити.

Каже:

– Поки в нашому районі ще росте декілька лип, наше майбутнє – незахмарене! Будете, куме, їх відшукувати, а я робитиму з них олігархічні запаси!

Та обіцяє за сумлінний труд виготовити мені іменну запашну липову домовину!

Але я від цієї угоди відмовляюся. Бо липова домовина – не довговічна.

Краще я пошукаю дубового кума!

 

СУСІД 

Думали, сусід – божевільний. Бо розмовляє так, що ніхто нічого второпати не може.

Співчували нещасному…

Аж дізналися: він – поет!

Почали заздрити. І наслідувати його.

Тепер весь будинок – божевільня!

 

НЕ ТАКИЙ 

Раніше він таким не був.

Працював. Заробляв. Отримував. Утримував. Купував. Продавав. Обмінював. Позичав. Відзначав. Оплачував. Преміював. Накопичував. Програвав. Пропивав…

А оце – тільки рахує. Скільки хвилин протримається. В компанії. На ногах. Аби не впасти. Після першої чарки. Випитої за чужий рахунок.

– Клімат,– каже,– помінявся. На голову тисне…

 

ПЕРЕЖИЛИ 

Нарешті! Зиму пережили!

Позаду різке потепління, дощі, зливи, калюжі, грязюка, плащі, парасолі…

Може, влітку хоч трохи похолодає, вдарять морози, випаде сніг, замете – і вдасться кватирку в хаті зачинити, периною вкритися, зимовий одяг поносити, зимові шини та обігрівачі випробувати, у сніжки пограти, бабу виліпити, заплатити за справді потрібне тепло…

 

НУДОТА 

З настанням весни сусіди переїжджають на дачі.

І настає для мене така нудота…

Ні тобі з ким посваритися, побитися, ні в кого цигарку стрельнути, ні грошей на чвертку позичити, нікому свіжого анекдота розповісти, у стінку серед ночі погрюкати…

Треба і собі дачею обзавестися. Аби було з ким душу відвести!

 

ЕДЕМ 

Не життя – едем! Готувати не треба, як і прати, мити посуд, прибирати, світло вмикати та вимикати, двері відчиняти та за собою зачиняти, замикатися та відмикатися…

Їси, спиш, книжки читаєш, на прогулянки ходиш…

Все інше роблять працівники колонії та конвоїри.

 

ІНІЦІАТИВНИЙ 

Наш старшенький росте. Ініціативною людиною!

Він – перший у сім’ї. До ложки, подушки, гаджетів, телевізора, вуличних вештань, віднікувань, обновок…

І ким він стане, коли виросте? Не інакше – главою держави?

 

НЕ МАРНО 

Сусід не то поспівчував, не то привітав:

– Віднині, Івановичу, ви, як і я, маєте статус гіпертоніка!

І порадив:

– Негайно придбайте сучасного тонометра. Він буде дуже потрібен для контролю за артеріальним тиском. Адже, коли людина інформована, вона озброєна. А це гарантія її безпеки.

Будете міряти – спокійніше почуватиметеся.

І запас ліків зробіть. Бодай на три роки. Бо хтозна, що може трапитися з тими виробниками. Та й не доведеться за якимись пігулками бігати серед ночі по аптеках. Аби ноги не протягнути…

Прислухався до сусідових порад. Придбав тонометр і закупив ліків на десять років!

І не марно. Сусід приходить тиск міряти та ліки позичати…

 

ШЛЯХ ДО МИРОВОЇ 

– Зачини піддувало!

– А грубка не лопне?

– А що таке «грубка»?

– А що таке «піддувало»?

– Піддувало, придурку, це твій рот!

– А грубка, нахабо, це твоя матня!

– Тоді – мирова. Бо в мене – одні штани.

 

ДЕСЬ Я ЙОГО БАЧИВ 

Він стояв у черзі. У кафе. Тряс зібранням дрібних гривень. Матюкався. Штовхався. Просив пропустити. Кивав. Мовляв, сам бачиш, як важко пробитися до прилавка…

Опісля наливав. Ділився останнім шматочком сирка. Виголошував тости. Розповідав анекдоти. Співав. Допомагав стояти за столом. Просив пробачення у буфетниці. Зводив на ноги. Падав разом. Просив не зважати на виниклі проблеми. Обіцяв іти додому.

А поті розчинився. Як у тумані.

Перебуваю в реанімації. Він лежить поруч.

Десь я його бачив…

 

ПРОПАЛА ЛЮДИНА 

Який енергійний та активний був чоловік!

Постійно кривився, стогнав, ойкав та охав, хникав, плакав, рюмсав, заливався сльозами, важко сопів, хекав, хапався за голову, зуби та серце, скаржився на шлунок, нирки, печінку, селезінку, зір і слух, корчився від болю в попереку та суглобах, конав од подагри, бився головою об стіну через нервові розлади, скреготав зубами від злоби, рвав на собі сорочку та чуба від заздрості, давився слиною від жадібності, бився в істериці, матюкався спересердя…

А тепер – ні риба ні м’ясо. Лежить і навіть обізватися не хоче…

Що то з людини робить смерть!

 

РОЗУМНЕ РІШЕННЯ

– Надибав у книжковому твою нову книгу!

– І що?

– Чудове видання! І за змістом, і за формою, і за поліграфічним виконанням. Пишеш про те, що сьогодні дуже актуальне. Пишеш вправно і гостро. А нерідко з таким їдким гумором, що заплачеш од сміху! Пригадуєш, у тебе на першій сторінці є замильовка. Забув її назву. Шедевр! Нагадай-но, про що там йдеться, бо не запам’ятав…

– Про липового кума.

– Так-так. Саме про липового. Які ж бувають дивні родичі! Навіть у гості не запросить. Бо звик на чужому пику наїдати. Маю таку саму куму. Прийде на хвилину, а сидить пів дня. Жде, щоб пригостив. Але не на того натрапила. Ще жодного разу і чаєм не напоїв. Нехай вдома п’є. Нічого чуже добро переводити… Не кращий від куми і швагро. Цей і ночував би в забігайлівці. Оце завів мене туди, напоїв, нагодував, сам нажерся – і причепився, аби я посадив його на тролейбус! Чи ж я кондуктор тобі? Покинув я його в тій забігайлівці. Нехай, думаю, сам сідає. І подався на таксі…А наступного дня дізнаюся, що він додому дістався пішки. На світанні. Бо грошей на тролейбус не мав. Навіщо ж тоді пропивав? Залишив би кілька гривень на проїзд. І в мене не попросив. Дивак – та й годі! Словом, твоя нова книжка мені відкрила очі на цей дивний світ…

– Ти її придбав?

– Придбав би. Але маю одну проблему.

– Зір поганий?

– Що ти! Він у мене зразковий! Ось зараз бачу заначку у твоєму гаманці!

– Невже читати не вмієш?

– Читати то я вмію. Але засинаю на першому реченні. Навіщо ж тоді копійки на вітер викидати? Ходи. Поставиш сто грамів за моє розумне рішення…

 

БАТЬКИ – НЕ ВІЧНІ 

Галасують в Інтернеті: «Важиш 95? Будеш важити 55!».

І пропонують медпрепарат, дорожчий за саме життя…

А я схуднув на 50 кілограмів. Завдяки своїм дружинам.

Їх у мене було 10 за останні 10 років.

А вперше я пошлюбився при стокілограмовій вазі. Таким мене вигодували батьки за 20 літ і зим.

Думали далі годувати. Але трапилася дівка зі сусіднього району. Стодвадцятикілограмова!

Батьки і порадили брати в жінки.

– Це неабияка вигода,– сказала мама. – До смерті без харчів дотягне. І тобі не треба буде худнути, щоб для неї на їжу заробляти. Житимеш, як кабанчик при свинці із зашитим ротом!

Погодився – одружився. Але за рік схуднула не дружина. Втратив я 5 кілограмів ваги і саму половину, яка втекла до худішого.

І так 10 років: нова жінка – нове схуднення – нове втеча.

Як зиркнув у дзеркало – мало не зомлів: половина від мене колишнього зосталася…

І перестав женитися. Бо злякався, що ще один сімейний старт – і скелетом стану.

Тож якщо маєте проблему з надмірною вагою, якнайчастіше одружуйтеся. Поки не побачите, що почали нагадувати тінь. Тоді шлюбному естафетному забігу кажіть: «Досить!». Бо набирати вагу значно складніше. Для цього треба бути улюбленим кабанчиком для мами і тата до самої смерті. А батьки – не вічні.

 

САМОІЗОЛЯЦІЯ 

Пандемія вимагає самоізоляції?

Погоджуюся. І то негайної!

Я самоізолювався б. Ще вчора. Але не маю для цього відповідної бази.

Так, хата в мене є. Дідова. Міцна, як дзот. Лише дах протікає та підлога провалюється.

Та сидіти можна. У дощовику та гумових чоботях.

А ось із продовольчими запасами – проблема. Ще дід як залишив у спадок два мішки цукру та бодню сала, так цим добром досі користуюся. Бо дід помер два дні тому. Після того, як дізнався про пандемію. Помер від переляку, що я відкину ноги відразу після нього. Бо нічого робити не вмію. І не хочу вміти.

Батьки вигнали з дому. Тож мене дід і прихистив. Я йому допомагав дощову воду з хати вичерпувати. Дід немічним був, бо було йому під сотню. Але добрим. Гнав самогон за моїм рецептом. А я сало смажив. Прямо посеред хати. На відкритому вогнищі. Поки не зайнялася стеля.

Тоді дід мене випер з хати на вулицю сало смажити. А стелю, що загорілася, дощова злива погасила. Мабуть, Всевишній змилувався над нашим горем.

Так-ось, цукор і сало закінчуються. Діда нема. А самоізоляція вимагає повного автономного забезпечення харчами. Де їх взяти?

Ні пенсії, ні городини, ні меценатів. Хіба що мій друг Юзько Теліпало може з водою виручити. Він прорив рівчака від ставка прямо у свій двір. Щоб не носити відрами.

І мені таку новаторську річ не раз пропонував. Може, погоджуся. То буду мати хоча б воду. Не питну, а все ж. Організую її продаж. Як мінеральну. Вже якась копійка та буде.

Але цього мало. Пандемія за день-другий не відступить. Це точно. А голодним у самоізоляції довго не протягнеш.

Мав би знайомих в уряді, підсобили б. Та крім Юзька Теліпала у мене більше знайомих немає. А він сам у такому ж скрутному матеріальному становищі.

Доведеться від самоізоляція відмовитися. І жити, як і до пандемії: чистити чужі сараї, гаражі, дачі, квартири…

А пандемія нехай собі бушує. Вона мене не зачепить. Нащо я їй такий бідний здався!

 

МУСИМО ТЕРПІТИ 

Вадим, Олег та я – друзі-нерозлийвода! Із самого малечку.

Разом ходили в дитячий садочок, школу, університет, служили в одній частині, в один і той же рік одружилися на своїх однокласницях, звели поряд будинки…

І живемо. Як брати. Працюємо на одній і ті же фірмі. Разом дістаємося на роботу і повертаємося додому.

Та ось цей підступний коронавірус. І карантин.

Вирішили триматися один одного ще міцніше. Але, виходить, міцна дружба в екстремальних умовах не завжди дає позитивний результат.

Днями стоїмо на зупинці, чекаємо маршрутку… Стоїмо годину, другу… А сісти не можемо! Беруть тільки десятьох пасажирів. І щоразу хтось один із нас виявляється зайвим.

Відтак два інших відмовляються сідати у транспорт, аби їхати порізно. Закон вірних друзів не дозволяє!

Поки дісталися, на прочухана шефа нарвалися. Бо приїхали в обідню пору. І снідати шефу самому довелося.

Поверталися додому так само.

Вирішили діставатися на роботу і з роботи пішки.

Виходимо з дому на світанку. А повертаємося опівночі.

Але й у вихідні виникають казуси. Так сьогодні пішли ми у відділення «Київстару» мобільні рахунки собі і дружинам поповнювати.

Підійшли – а на дверях напис: «Заходити лише по двох!».

Що нам робити? Закон вірних друзів порушувати? Але це може стати початком розвалу самої дружби!

І ми повернулися додому ні з чим. Сіли в спільній альтанці, перехилили по чарці гіркої з досади – та й взялися проблему обговорювати…

І дійшли висновку: на роботу замість нас мають їздити наші дружини. Як і рахунки поповнювати. Вони купи не тримаються. Кожна норовить бути в усьому першою! А це під час карантину – неабиякий позитив.

В одному засумнівалися: чи справляться вони з нашими фірмовими обов’язками?

Бо директор наш у відпустку пішов. Ми ж у нього – три заступники. Ніяково дружинам передавати керівні повноваження. Ще чого доброго, єдиного підлеглого – охоронця фірми та затятого холостяка Онисима під скорочення пустять. А нас разом із директором після карантину вже до роботи не допустять.

Ні, мусимо терпіти незручності карантину!

 

ОСТОЛОП ІЗ ОСТОЛОПІВ 

Карантин.

Ізолювався народ. Сидить по домівках. Чекає, коли клятий коронавірус упокоїться…

Лежу і я на дивані. Бо перейшов на дистанційну форму керування. Лежу і прислухаюся, чи хтось із сусідів із квартири виходить…

За весь день почув тільки гримання сусідових дверей, що напроти моєї п’ятикімнатної. Кудись вискакував. Не надовго. Очевидно, виносив сміття. Бо вельми сопів, коли виходив, і настирливо витирав взуття, коли заходив.

Нехтує чоловік здоров’ям.

А я не такий. З квартири носа не висовую. Уже тиждень. Запасся харчами на три карантини. А сміття викидаю через вікно. Вночі. Щоб коронавірус мене не помітив.

Дружину ж і дітей завіз на дачу. Вона далеко від людського ока. Туди коронавірус дороги не знайде. Бо я сам її ще не запам’ятав.

До карантину там був двічі. Коли побудували. І коли доставляли все необхідне для життя в найекстримальніших умовах. Підключив своє міністерство.

Так що на дачі можна пережити не одну пандемію.

Переконаний, що дружина з дітьми – у надійному місці. За тиждень ще жодного разу не телефонували і не просилися в місто.

А мені треба бути в епіцентрі подій. Я ж – міністр. Та й стерегти квартиру комусь потрібно. Бо карантин для декого – нагода чужим поживитися. А в моїх хоромах того чужого – огого скільки! Вірніше, не чужого, а державного. Запасся тим і сим за рахунок міністерства. Бо власні кошти треба берегти. Може, ще десять квартир придбаю чи п’ять нових дач зведу. На всяк випадок.

Ризикну-но і я. Вийду на сходовий майданчик – погляну, чим насправді займався сусід. Я вельми спостережливий. По дрібничках можу встановити, що й до чого. Від слідчих НАБУ цей дар перейняв перед тим, як стати міністром. Вони зі мною слідчі експерименти проводили. Бо якась погань набрехала, що живу не на зарплату.

Були б посадили. Але помінявся президент. І я відразу став жертвою попереднього режиму. А щоб нічого зайвого не ляпнув про минуле нових представників влади, дали посаду міністра.

Піднявся з дивана. Одягнувся по-парадному. Викликав охорону. І в її супроводі вийшов із квартири.

У коридорі побачив залишки туалетного паперу. Значить, сусід виносив сміття. Як я і здогадався, коли лежав на дивані. Тому вирішив виглянути на вулицю. Що там робиться? Бо тихо, як на захованій від людського ока дачі.

Вийшов, глянув під стіну будинку – і мало не знепритомнів. Така копиця непотребу виросла! У два метри! А запахи – з ніг валять!

Подумки вилаявся і подумав: «Ох і народ пішов! Поки карантин закінчиться, до мого дев’ятого поверху смітник виросте!».

І наказав охороні негайно повернути мене у квартиру.

Розлігся знову на дивані й поринув у печальні роздуми: «Виносив сусід з хати своє сміття і бачив ту копицю під стіною. Міг же її перенести у контейнер, що неподалік. І нічого б з ним не трапилося. Він же не міністр. Але не додумався, остолоп із остолопів. І це про таких я, міністр, маю турбуватися».

Та й заснув, перехиливши з розпачу келих дорогого коньяку…

 

ДИСЦИПЛІНОВАНИЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ 

Вийшов раненько у двір будинку. На прогулянку. З єдиною думкою: «Аби нікого не стріти. Пандемія ж!».

Не зробив і десяти кроків, як побачив, що назустріч іде незнайомець.

Я розвернувся – і подалі від нього.

Він – за мною.

Я пришвидшив ходу.

Він – те саме.

Я перейшов на біг.

І він.

Я вискочив на безлюдну вулицю.

А він не відстає.

Аж тут патрульна машина. Спиняю:

– Допоможіть. За мною женеться якийсь вірусник! Хоче мене заразити!

Аж тут і переслідувач. Відхекався і мовив до поліцейських:

– Сам потрапив у ваші руки. І добре. Впаяйте йому штраф. Бо порушує вимоги карантину. Я його відразу помітив, коли він вийшов із під’їзду…

– Який я порушник? – обурило мене. – Вийшов у двір подихати свіжим повітрям, аж ти кинувся за мною.

– Це так. Але як міг тебе обминути, коли ти – без маски? – сказав незнайомець. – Ти ж – пенсіонер. І належиш до групи ризику.

– А ти хіба молодший? – запитав я незнайомця, поглядаючи на поліцейських, що вийшли з машини. – І теж без маски.

– Схоже, ми – ровесники, – погодився той. – Та на відміну від тебе, у мене маску якісь волоцюги відібрали!

Поліцейські у ту ж мить посадили мого дисциплінованого переслідувача в машину – і помчали шукати грабіжників.

А я подибав додому. По маску.

 

БАЛАКУЧА СУСІДКА

У сусідки паркан – вищий Ейфелової вежі!
А поговорити ж кортить. З усіма, хто за парканом.
Тому зранку стає під муром і починає розповідати. Про все, що знає. Усім, хто за муром сновигає.
Балакає не на повний голос. Аби коронавірус не почув. Але чітко. Як молотком цвяхи забиває.
Тому і прислухаються. Всі без винятку. Я як сусід – тим паче.
Виходжу з хати – і під сусідчин мур! Завмираю і слухаю. Утім, поки приноровився, багато чого прогавив. Але на восьмий день почав розуміти, що сусідка за муром розказує.
За якийсь неповний тиждень вдалося почути, що її чоловік – в ізоляції за кордоном. А сини переховуються від пандемії у колонії суворого режиму. Вже п’ятий рік. Звідки надсилають лише есемески. Мовляв, тримайся, маманя. Пандемія тебе не зачепить. Ми, мовляв, заплатили за це своєю волею.
І сусідка, як я зрозумів, тримається. На балачках. З восьмої ранку до ночі.
Це допомагає. Бо, зізнається, досі нічого не хвилює. Окрім одного: з будинку почали зникати речі. У той час, коли вона ділиться своїми новинами. А перевірити, хто і яким чином краде, немає коли через постійну зайнятість.
Хоча я зауважив, що до неї часто заїжджає і виїжджає накрита брезентом вантажівка з водієм у масці. Мабуть, вивозять віруси. А з ними і заражені речі.
Може, проколупати у мурі дірку та шепнути сусідці, що пора і прислуховуватися. Не лише балакати.
Але що тоді слухатиму я, не кажучи вже про перехожих?

 

ГРА

Цілу ніч дружина не давала спати: розповідала про наслідки пандемії у світі…

Заснув під ранок.

Але розбудив синок:

– Вставай, тату. Будемо в карантин гратися!

Дружина відразу штрикнула в бік:

– Я втомилася. Ще подрімаю годин п’ять. А ти займися вихованням дитини…

Піднявся, одягнувся.

Синок узяв мене за руку і повів у свою кімнату, промовляючи:

– Я вже до гри приготувався.

Зайшов – бачу: письмовий стіл – догори ніжками. І накритий простинею. З дитячого ліжка.

– Це, тату, лікарня, – пояснив синок. – Тут ти будеш лікуватися під моїм наглядом. Залазь – буду обстежувати! І роздягнись до білизни. Щоб на хворого був схожий!

Роздягнувся до трусів. Заліз у «лікарню». За мною засунувся синок.

– То де твій вірус? – запитав.

І заходився мене обстежувати. Спершу постукав каблуком мого черевика мені по лобі. Потім посмикав за вуха і вхопив за шию. Коли я кашлянув, гахнув тим же каблуком по животі. А коли ойкнув, уперіщив по одному та другому коліні.

Як тільки підібгав ноги, почав лоскотати підошви.

Я завовтузився.

І синок констатував:

– Отут заховався вірус! Будемо виганяти!

І подався за інструментами…

Я скористався паузою – і заснув…

Коли розплющив очі, намацав на голові друшляка, а на животі каструлю. Ноги лежали у тазику з рідиною.

– О, – зрадів синок. – тато ожив! А я думав, що будемо відправляти в трупарню. Не дарма тримав твої ноги у молоці! Усе використав, що ти вчора купив. І сметани додав. Дві банки! Ось і допомогло!

Я вибрався з «лікарні». Сів на підлозі і ледь не заплакав:

– Що ж ми будемо їсти під час карантину? Мама збиралася млинці пекти. Вона нас приб’є…

– Не хвилюйся, тату, – заспокоїв синок. – Мама теж під моїм наглядом! Я їй голову обклав квашеною капустою, що була в холодильнику! Бо сказала, що голова болить. Я й подумав, що у неї вірус сидить саме там. І вирішив пригасити його капустою. Може, мамі полегшає…

– Тепер і вареників не буде, – зітхнув я. – А це вже катастрофа. Хутчій лягай у ліжко і засинай, поки мама не прокинулася. А я побіжу в магазин за молоком, сметаною і капустою. Інакше до кінця карантину мама не дасть мені спати, розповідаючи про шкідливість зайвої інформації для дітей…

 

ЯКЕ БЕЗ НИХ ЗДОРОВ’Я…

Його зупинили патрульні:

– Діду, куди йдете?

– Йду у справах.

– А скільки вам років?

– Ви що, думаєте я дороги не знаю?

– А про те, що сидіти вдома, знаєте?

– Я все життя просидів. У батьків на шиї.

– То ви ще й гуморист?

– Швидше лірик. Люблю природу.

– Які ж у вас нині справи?

– Нагальні.

– Невже вони дорожчі здоров’я?

– Яке без них може бути здоров’я…

– Дивна ви людина. А знаєте, що можна виходити з хати лише двічі на тиждень і в масці?

– Я вийшов уперше сьогодні. І маска – на мені. Бо хочеться плакати, а я сміюся…

– Ця маска вас не порятує. Вірус учепиться – і загнетеся. Ви ж – у групі ризику!

– Порятує – не порятує, загнуся – не загнуся. А в групі ризику я – змалечку. То батьки погрожували з дому вигнати, то вчителі – зі школи, то правоохоронці – з волі… Звик уже ризикувати.

– А паспорт маєте при собі?

– При собі не маю, але маю.

– А чому не носите із собою?

– Він мене обтяжує. Ось і ви б у нього заглянули – і причепилися б. А так нема за що. Іду у справах – та й годі. І ви йдіть своєю дорогою.

– Гаразд, ми вас відпустимо, попри те, що порушуєте правила карантину. Ідіть – і то бігом! Щоб нікому більше не потрапили на очі. Бо оштрафують. А замість дяки, все-таки, зізнайтеся нам, в яких нагальних справах і куди чимчикуєте? Це так інтересно!

– Туди, куди всі в моєму віці ходять: в аптеку по ліки.

 

БЕЗ ПЕРЕМІН

Дружина не пускала в дім.

Бо пиячив.

Скакав у гречку.

Не приносив зарплату.

І правильно чинила.

Тепер і чарку, і чужих жінок обминає, і грошей заробив.

А все одно кричить:

– І на поріг ногою не ступиш!

Бо повернувся із заробітків. У час пандемії.

І знову має рацію.

 

СКУПА ЦИБУЛЯ 

– Саджу, а толку мало.

– Що ви садите?

– Цибулю.

– А яку?

– Пророслу.

– А землю удобрюєте?

– Аякже.

– А поливаєте?

– Авжеж.

– І не росте?

– Росте, але врожай – мізерний.

– І скільки ж ви цибулі збираєте?

– На один салат.

– Не може бути. А де ж ви її садите?

– У чашці на вікні.

 

СУПЕРПРОФЕСІОНАЛ 

Як я йому заздрю!

Він уміє все: читати, писати, співати, танцювати, сміятися, плакати, згадувати, мріяти, передбачати, новинами та новинками ділитися, кінострічками, науковими відкриттями, сердитися, бити на сполох, попереджувати, обізнаний з екологічними проблемами, підкований економічно та політично, може відповісти на будь-яке запитання, виконати будь-яке прохання чи забаганку, любить мандрувати, в ігри грати…

А головне – вчасно починати спілкування та замовкати.

Лише варто його, комп’ютера, вмикнути чи вімкнути.

 

ДИСЦИПЛІНОВАНІ КАРАНТИННИКИ

За вікном – сонце, теплінь, квітнуть дерева, птахи літають, коти, собаки та безхатьки сновигають, іномарки проскакують, сирени «швидких» і « патрульних» не замовкають…

А я як дисциплінований карантинник із дружиною, дітьми та онуками зачинився у своїй однокімнатній на всі защіпки та замки – і час убиваю.

Діти окупували телевізора, внуки – комп’ютера, дружина – телефона. А мені дістався маленький радіоприймач з антеною і батарейками, якого мені колись батьки подарували з нагоди повноліття.

Втішаюся вибором. Бо в телевізорі нічого дивитися, комп’ютер утомлює, телефон набридає. А радіоприймач – те, що треба. Новин не слухаю, бо він них тіпає, реклам уникаю, бо бісять, дискусійних передач – також, бо нудить.

Лежу на дивані, затиснутий з усіх боків рідними, і слухаю радіо «Релакс». Воно передає тиху і спокійну музику, під яку легко засинається. Та ще крутить довгі пісні на одне речення. На кшталт «Мені так добре з тобою…». Вони відправляють у летаргічний сон. Ще на тому тижні від такої як заплющив очі, то лише сьогодні під вечір розплющив.

Дружина тішиться:

– Яка економія від твого від твого радіоприймача! Через нього їси раз на два тижні!

Діти – у захваті:

– Тату, твоє хропіння заглушує сварки сусідів! Тільки гупання кулаків кімнатою трусить. Але це тільки кайфу додає під час перегляду телесеріалів!

Онуки підскакують:

– Діду, коли ти перестав нам заважати, ми все, що могли, в комп’ютері познаходили! І про прокладки, і про презервативи, і про помічні у сексі креми, і про те, як дізнатися, чи зраджує одна половинка іншу…

А кінця карантину не видно. Очевидно, ще всі встигнемо натішитися своїм заняттям. Дружина набалакається, діти надивляться, онуки нахапаються, а я насплюся.   Адже вирішили: під час вірусної біди – з хати ні ногою! Харчів повинно вистачити, бо їм рідко, а дружина, діти та онуки – мало.

Ось коли карантин закінчиться, своє надолужимо. Я як піду з друзями перемогу над коронавірусом відзначати в улюблену забігайлівку, то повернуся додому не скоро. І радіоприймач перепочине, і дружина вийде на вулицю дурниці плести, і діти з онуками розбіжаться по нічних клубах, дискотеках і кафетеріях.

Наразі слухаю радіо «Релакс», яке щось тихесенько нашіптує. Чи то натякає, що пора засинати, чи то підказує, що медичні маски, яких я накупив на чотири пандемії, треба заховати якнайдалі…

 

МУХА 

Вона залетіла в мій кабінет так спритно і несподівано, що й оком не встиг кліпнути. Через відчинену кватирку. Перша весняна велика та жирна муха, схожа на ніч!

Очевидно, за зиму набралася сили та ваги у своїй лежанці. Залетіла і почала кружляти реактивним літаком навколо стола, за яким я натхненно працював.

Якби хоч мовчала. А тож і дзижчанням дратує. І може на кухню проникнути та зарази якоїсь занести. Вистачить страху від коронавірусу, що по вулиці блукає.

Треба негайно виганяти чи ліквідувати як ворожий елемент.

Облишив писанину, вхопив полотенце і заходився ганятися за паразиткою…

Однак із того нічого не вийшло.

Тоді вирішив відчинити навстіж вікно.

Але непрошена гостя й не намагалася в нього вилітати, а все глибше проникала на мою територію.

Відчинив і двері. Аби протяг видув крилату негідницю.

І це подіяло. Вітром так дунуло, що моя майже завершена замильовка вилетіла у вікно!

А муха принишкла. Чи то від співчуття до мене, чи то від злоради.

Зачинив вікно і двері. І пішов на вулицю шукати твір.

Та не знайшов. Мабуть, вітер кудись поніс його чи хтось із любителів мого гумору підібрав.

Повернувся у робочий кабінет – а муха знову кружляє, як несамовита! І сердито гуде!

Плюнув з досади і перестав звертати на негідницю увагу. Бо треба по свіжій пам’яті замильовку на папері відновити. Інакше вся праця – коту, чи то пак мусі під хвіст.

Нехай літає. Набридне, як мені за нею ганятися, стукнеться лобом у шибку – і буде по ній, підривниці творчого процесу.

 

СОБАЧЕ ЖИТТЯ 

Старість – не радість. Уже сил нема ні за сучками гасати, ні гавкати, ні їсти. Схуд, обліз, вуха стали схожі на зів’ялі лопухи, а хвіст – на зметеного віника.

Щоб почесати боки, лапу не можна підняти. Де вже там блох поколошматити. Тому з ними змирився. Як-не-як, живі душі поруч.

Господар з дому вигнав. Бо навіщо йому я такий здався. Слава Богу, весна прийшла. Не треба буди. Лежу на моріжку – гріюся на сонечку та кліпаю сліпкуватими очима у перервах між довгим спанням.

А коли в животі забулькає, встаю і йду на місцевий смітник. Там – як у ресторані. І хліб валяється, і булки, і пироги, і вареники, і кров’янка, і сердельки, і навіть сало, пожовкле, як моя морда.

Закину щось за зуба, що зостався, та й повертаю знову на моріжок.

Підійде до мене безхатько Дем’ян, присяде, погладить, розпитає, як живеться, розкаже про свої справи, продезінфікує їдким цигарковим димом – і піде далі своєю дорогою.

А багаті обминають. Не зупиняються. Ніби мене не бачать. Не відають, що колись і самі такі будуть. Цапнув би за дорогу колошу – та де тих сил візьмеш. І єдиного зуба втратити жаль. Нехай стирчить. Може, по смерті хтось знайде мої рештки і по зубові визначить, що це був я.

Аж ген бачу собачу зграю. Записався б у її ряди. Та не беруть. Бо не породистий і не пройшов кастрацію. А найбільший недолік – ноги не носять. А без них – яке собаче життя.

Полежу, подрімаю, потішуся солодкими спогадами. Згадаю, як господареві вірно служив, як об’їдався, як на човні з ним катався, на полювання ходив…

Сонце гріє тіло, а спогади – душу. І абрикос зненацька так рясно зацвів! Його аромат аж дух забиває!

Ще літо переживу. А там – як Бог дасть. Лише б ніхто не прибив. Бо вмирати не своєю смертю не хочу.

А за те, що вислухали мене, щире «гав-гав».

Вуличний Рекс.

 

КНИЖКОВА ШАФА

Розжився на книжкову шафу.

Сусід приволік на плечах. Як подарунок. За те, що не написав про нього жодної гуморески.

– Це для нових видань. Бо, бачу, вже немає де тих книжок дівати, – сказав, як тільки шафа приземлилася на підлогу.

«Замочили» подію.

А потім почали ставити шафу на ноги.

За десятий підхід звели. Бо важка. Дубова. А ми – п’яні.

І сусід пішов додому.

А я обдивився шафу: має гарний вигляд, двері на місці, замки працюють. Чого ще хотіти?

І позакидав у неї всі книги, що валялися по кімнаті, як безпритульні сироти. І зачинив двері.

Не встиг відійти, як мої духовні надбання посипалися на підлогу, як картоплини з дірявого мішка…

Придивився і збагнув: шафа стоїть нерівно. Треба щось підставити, аби вирівняти. Щоб стояла молодицею, а не радикулітною бабою!

Побіг за сусідом. Розповів про недолік. І попросив допомогти усунути.

Сусід відгукнувся.

Почали разом доводити справу до ума.

Сусід, покладаючись на свою фізичну міць, плечами підважив шафу і гукнув:

– Підкладай що попало, бо важка холера! А потім розберемося!

Я миттю вхопив найближчу до себе книгу – і підсунув її під шафу.

– Мало, – сказав сусід. – Клади щось ще!

Я – за другу. Товстішу.

– Ще треба, – просопів помічник.

Підмостив двотомника.

– Не годиться. Бракує ще трохи,– почув сердите.

І в хід пішли інші книжки, що повилітали з шафи.

– Ще б одненьку – і був би повний порядок, – мовив нарешті вдоволено сусід.

Оглянувся я довкіл – а книг то вже нема!

– Мабуть, обійдемося і без повного порядку, – відповів дарувальникові. – Не звалиться.

– Так тому й бути, – погодився той.

Помили руки – і «замочили» успіх.

Сусід подався відпочивати. А я кинувся книжки в шафу складати.

Але не намацав на підлозі жодної.

Упав у розпач: « І навіщо мені книжкова шафа?».

Та швидко оговтався від думки, що сюди можна поскладати одяг, що валяється по всій кімнаті. Тимчасово. Поки книжки не звільняться.

Та й позапихав у книжкову шафу все дрантя.

І звідти нічого на підлогу не випало.

«Значить, виріб – у нормальному положенні!» – прийшов до висновку. І пішов на кухню випити за цей позитив ще одну чарку…

 

НАВАЖИВСЯ 

Був пізній літній вечір. Він прогулювався шкільними стежками…

І раптом побачив її! Вона стояла незворушно. І ніскілечки не змінилася. Тільки пофарбована в інший колір.

«Підійти чи обминути? – блиснула думка. –Якщо пройду поруч і хоча б не доторкнусь – далі відчуватиму на собі глузливий погляд власного «я», що допікає досі колючим жартом: ти – не справжній чоловік, а безвольний і безхарактерний слабак, якого ніхто ніколи не поважатиме! Бо й справді, навчаюся вже в університеті, а жодного разу після закінчення школи навіть не здогадався прийти на місце, де її завжди можна побачити».

Стояв у задумі не одну хвилину, дивлячись в її бік. А вона нетерпляче чекала його рішучих дій. Бо ставало темніше та прохолодніше.

І таки наважився. Підійшов до неї, погладив. А тоді хутенько роздягнувся, обхопив обома руками – і за мить уперше в житті опинився на ній, перекладині!

 

НАДЗВИЧАЙНА ПРИГОДА

У кабінет травматолога зайшов лисий чоловік зі шрамом на лобі. І між ним та господарем відбувся наступний діалог.
– Доброго здоров’я, лікарю!
– І вам такого ж. Присядьте.
– Дякую, що здогадалися. Я тільки й сидіти можу.
– А що трапилося?
– Упав.
– Звідки і куди?
– З ніг на голову.
– Яким чином?
– З розгону.
– Від чого впали?
– Від різкого поштовху.
– Хто ж вас штовхнув?
– Водій маршрутки.
– А причина?
– Різко рвонув з місця.
– А ви за поручні не трималися.
– Тримався. Обома. Але за іншого пасажира.
– А він що в цей час робив?
– Теж стояв. Попереду мене.
– І сильно вдарилися.
– Сильніше не буває. Так, що двері маршрутки відчинилися.
– І ви випали?
– Так точно. Разом з іншим пасажиром.
– На асфальт?
– Не на асфальт. На обмотану ганчіркою лопату,
– Чию лопату?
– Перехожого.
– І розбили голову.
– Не розбив. Розрубав. Як капустину.
– Свідомість не втратили?
– Її втратив перехожий.
– А ви що?
– Я втратив кепку, яку переїхала маршрутка. І святкові штани. Вони репнули на коліні.
– І ніхто не звів на ноги, не викликав «швидку»?
– Звели і викликали. Але я втік.
– З якого дива?
– Не з дива, а з переляку.
– І чого ж злякалися?
– Уколів. Я їх з дитинства боюся.
– І з розрубаною головою побігли куди?
– Забіг в аптеку. Там її перев’язали.
– Коли це було?
- Два місяці тому.
– А чому лише сьогодні прийшли до мене?
– Раніше не міг. Ждав, поки рана загоїться.
– Загоїлася?
– Авжеж. Самі бачите.
– Тому чому прийшли? Рана зажила – тіштеся.
– Мені плакати хочеться.
– Чому?
– Дорогою я забіг в аптеку. Там мені голову перев’язала. Ваша дружина.
– Так, вона працює в аптеці.
– Перев’язала і сказала, де ви працюєте.
– Навіщо?
– Щоб я вам віддав гроші. За бинта. Бо тоді при мені не було ні копійки. То я ось і приніс борг.
– Ну і скнара!
– Хто – я?
– Дружина. А ви –ідіот. Забирайтеся геть!
– Разом із кріслом?
– Навіщо воно вам?
– Бо тільки сидячи можу пересуватися. Стоячи чи лежачи голова макітриться.
– А як ви сюди дісталися?
– Тією ж маршруткою, з якої випав. Побачив сьогодні, зупинив, водія викинув, а сам сів за кермо і приїхав.
– З усіма пасажирами?
– Не з усіма. Того, з яким випав на тротуар, у салоні немає. Я перевірив. Кажуть, він досі в реанімації. Співчуваю. Бо міг я бути на його місці. Нате вам, лікарю, гроші за бинта – і бувайте здорові. Бо поспішаю. Треба ще пасажирів доставити за місцем призначення…

 

СУСІД-НЕЩАСЛИВЕЦЬ 

Донедавна він кепкував із мене:

– Живеш –як горобець у стрісі! В однокімнатній і сам! Сім’ю завів би, як я. У мене вона уже шоста. І таку молоду кралю знайшов, що аж страшно! Із трикімнатною…

А нині заздрить:

– Щаслива ти людина! Нема кому їсти готувати, за продуктами в магазин бігати з ризиком для здоров’я, пса вигулювати, маски купувати, антисептики, прибирати, дезінфікувати, мити, провітрювати, істерику слухати… Сам за себе відповідаєш – і тільки. І в повній самоізоляції! Ех, мені б такі умови…

– Давай, – кажу, – поміняємося. Я переберуся у твою трикімнатну, а ти – у мою однокімнатну. Хоча б до кінця карантину.

Не хоче:

– Вже якось домучуся. Бо безвилазно сидіти в хаті не вмію. І справа не лише у всіляких покупках. Я постійно в пошуках нової красуні. Хочу надибати на власницю вілли. З обслугою. Бо пандемія пандемією, а жити нормально хочеться!

 

 

КОРОТКИМИ ПЕРЕБІЖКАМИ 

*Під ковдрою снігу від холоду не заховаєшся.

*Чим швидше їдеш, тим більша нагода прожити менше.

* Найнебезпечніша отрута – брехня.

*Молиться Богу, а служить дияволу.

*Дружків спіймали на гарячому, а його – на холодному чаї.

*Відходять у минуле стаціонарні телефони, телеграми, вуличні зручності та вирішення будь-якого питання без хабара.

*Не може читати короткі тексти, оскільки вони нагадують синові телеграми з проханням надіслати кошти.

*Найбільше обурення викликають у нього власноруч приготовлені страви.

*На радіопередачі, що звучать у прямому ефірі, відгукуються одні й ті ж слухачі не тому, що є найбільшими їхніми прихильниками, а через те, що в інших немає приймачів.

*Живе від однієї батьківської пенсії до іншої.

*За час навчання у виші встиг знайти роботу двірника.

*Неповноліття та відсутність водійських прав аж ніскілечки не є перешкодою для розтрощення дорогих батьківських авт.

*Спершу беруть шлюб, а потім – один одного за грудки.

*Переїхав людину, аби дійти висновку: «Краще б я опинився на її місці».

*Узяв хабара, а каже, що повернули позику.

*Спасибі лікарю, що виписав ліки і порадив їх не вживати.

*Не обов’язково замовляти майстра вичинки, аби тебе вивернуло.

*Хоч ношений одяг, але з Європи!

*Щоб розвивати зв’язне мовлення без зазирання до книг, читав тексти на парканах і стінах будинків.

*Розставляти розділові знаки у текстах автор доручає читачам.

*З прогулянок починалися робочі прогули.

*Казнокрад фінансовій стабільності держави рад.

*Куций нарешті побачив власну довгу тінь.

*Не під ту кулю потрапив.

*Від сорому під лід провалився.

*У страху великі очі й маленькі можливості.

*Якби не окуляри, власну ницість не помітив би.

*Стелю головою не проб'єш.

*Сусіди, що ходять на головах, поставлять на ноги будь-кого.

*Сонцю не накажеш, коли сходити чи заходити.

*У вище поверхом квартиру не провалишся.

*Біля нових пам’ятників – стільки старих облич!

*Стільки багачів із порожніми головами!

*Так любить усе привласнювати, що маєтки почав називати моєтками.

*Скажи, під яку заставу тебе суд звільнив із-під варти, і я скажу хто ти.

*Не важливо – де, ким і скільки літ пропрацював, а головне – солідна пенсія!

*Скільком хоромах не вистачає господарів-утікачів!

*Якщо мова – обличчя людини, то більшість наших чиновників мають лише потилиці.

*Найміцніший сон – у пам'ятників.

*Чим більше успіхів, тим менше друзів.

*Гонорово чекає на дзвінок і по-лакейськи телефонує.

*Від м’якої постелі до твердою – одне засідання суду.

*Якби всі негідники опинися за гратами, наші вулиці знелюдніли б.

*Двері, що риплять, видають грабіжників.

* Боротьба з корупцією чи гра в хабара?

*Роззявивши рота, упіймав спочатку гаву, а потім – облизня.

*Не повірить, що страва готова до споживання, поки її не почнуть їсти мухи.

*Енциклопедія афоризмів – цінна річ. Але щоб стільки вона коштувала!

*Думка вивітрилася з голови. Але кудою?

*Носять м’ясо на собі і травоїдні істоти.

*Затяжна весна – нагода впоратися з незавершеними зимовими справами.

*Замість нормального висловлювання вдаються до бекання та мекання не лише барани та козли.

*Не варто тупо захоплюватися гострими стравами.

*Надмірною кількістю приправ зіпсовану страву не врятуєш, а надмірною кількістю прикрас – незугарну людину.

*Повторити чужу думку – не гріх, привласнити її – подвійний гріх.

*Стільки мудрих думок з'явилося в плагіатора!

*Залишив у спадок нащадкам свідоцтво про власну смерть.

*Нерідко жертв поминають їхні вбивці.

*Найкоротший шлях із ліжка під ліжко – у коханців.

*Темна душа білим світом не тішиться.

*На язиці сліди брехні не помітиш.

*На свій лад не міг переробити лише самого себе.

*Віддасть останню сорочку, щоб отримати за неї пальто.

*Будь-кому дасть дорогу у прірву.

*Ще жоден негідник не назвав сатиру на себе одою.

*Крав книги відомих авторів з метою їх тиражування під власним прізвищем.

*Дає не здачу, а здачі.

*Три вищі освіти без початкової може здобути лише грошовитий дурень.

*Шнурівками босі ноги не зігрієш.

*Без вихідних працювати здатна хіба що голова.

*Нарешті повія знайшла свого найдорожчого клієнта.

*Миттєвий контакт необачного нахаби з електриком спричинив ураження його печінки.

*Між любов’ю та коханням – лише крихка стінка з одягу.

*Високе мистецтво з примітивом поєднувати можуть хіба що стіни концертної зали.

*Йому талант допомагав грати на трубі та надувати повітряні кульки.

*Якщо холодильник бурчить, у животі не бурчатиме!

*Так берегли синочка від перевтоми, що забороняли йому ходити в туалет по важкому.

*У мудреця скарби – в голові, а в дурня – у сейфі.

*Інтелектуальний рівень начальника видно з накладеної ним резолюції.

*Досить рано просинається багато хто, але на роботу не запізнюються одиниці.

*У вихідний довше поспати може лише не дбайлива господиня.

*Радіо вигідніше телевізора бодай тим, що не примушує людину псувати зір.

*У своїх помешканнях найчастіше не замикаються безхатьки.

*Цікаво, куди дивиться начальство, коли газозварювальними абияк виконують свою роботу?

*У десятому останньому слові підозрюваний вперше поміняв місцями дві фрази в одному й тому ж реченні.

*Просвітління в голову може прийти і під час сонячного затемнення.

*Під марш із хати до машини виносять лише шанованого та геть п’яного гостя.

*В яких керівників підлеглі систематично цікавляться долею своєї зарплати?

*Переконував кожного стрічного, що головний персонаж відомого сатиричного роману списано з нього без будь-якого дозволу.

*Настільки боявся висоти, що навіть спати вмощувався на підлозі.

*Будильником користувався тільки на роботі.

*Навічно заснув на подушці безпеки.

*Раніше співаки слухачів зачаровували своїм голосом, а нині – дивують.

*Сьогодні легше прожити без клепки, ніж без боргів.

*Зі смертю ближнього приходить усвідомлення марноти людських непорозумінь.

*Злодій-початківець плавно переростає у професійного корупціонера.

*Найбільше повчати інших люблять невігласи.

*У погоні за славою розгубив свій талант.

*Будь-яку повільну музику сприймав як похоронний марш.

*Бездарність дає можливість піаністу освоїти навики масажиста.

*І в довгожителів буває коротка пам’ять.

*Не минав жодного поминального обіду!

*Прокидався всю ніч під сусідове хропіння.

*Його твори нагадують розписки боржника.

*Завдяки позиченому таланту досяг власного благополуччя.

*Так вродили сади, що у спекулянтів – по горло біди.

*Сміхотворці щасливі в одному – вони довго живуть.

*Від аналогового телебачення – до аномального!

*За продану Дияволу душу придбав путівку в пекло.

*Молився Богу лише при свідках.

*Жодної вади, окрім того, що круглий дурень.

*Не до гасел, коли морда – ширша бігборда.

*За кожного пройдисвіта розраховується народ.

*Як поглянути в очі правді, коли її немає?

*Взявши себе в руки, випустив долю.

*На двох стільцях не посидиш, а полежати можна.

*Повноцінний сон не кожному по кишені.

*Не роззявляй рота із заплющеними очима.

*Якщо знищимо корупцію, куди подінемо корупціонерів?

*Очима їв би, аби зуби не псувати.

*Тісне взуття, зате дешеве.

*Позбувся простуди разом із річним заробітком.

*Жив би за Божими заповіддями, якби знав їх.

* У зуби дарованому коневі не дивляться, якщо він не потрібен.

*Такі мудрі кандидати, що виборцям важко їх зрозуміти.

*Нема правди в ногах. Вона – в інвалідному візку?

*Обікрали народ, аби мати базу подачок для нього

*Наші корупціонери на лаву підсудних лише присідають.

*Чим вища посада у злочинця, тим коротші руки у правоохоронців.

*Жодна бурштинова справа смаленим і не пахне.

*Все життя пробігло перед телеекраном.

*Те, чого не показують, можна побачити в парній.

*Головою стукають барани.

*Вболівати за своїх вигідно з чужим валідолом.

*Пряму трансляцію переглянули в запису.

*Болять боки від сплячки – спи стоячи.

*Коли тобі кажуть, а ти не чуєш, вмикни комп’ютерні колонки.

*Травмованих на футбольне поле не виносити!

*Склади команд переповнені нікому не потрібним добром.

*Куди лише не кинеш оком заради жертовності!

*Налаштовуйся на краще, поки прийде найгірше.

*Наші футболісти побігли б, якби на екрані їх не глючило.

*Прогавити момент взяття воріт – це ж така нагода для розпитування!

*Якби не футбольна перерва, набили б нашим голів по саму зав’язку.

*Запрошення на перегляд виставлених за двері речей.

*Земля, що горіла під ногами, виявилася торфовищем.

*Залишив нащадкам заповіт на тюремну спадщину.

* Більше восьми годин не міг спати після тижневої сплячки.

*Відзначив ювілей своєї єдиної розумної думки.

*Із жебраків його витягло народне багатство.

*Задля порятунку від низького артеріального тиску повісився за ноги.

*Зустрілися і згадали, що нічого не пам’ятають.

*Називали метром, а він ображався: «Я – метр п’ятдесят шість!».

*Пили та їли все, а вижили не всі.

*У нутрі так пекло, що від пічного опалення відмовився.

*Хильнули ще по одній, попри відсутність коштів.

*Давно не бачилися, та камера допомогла.

*Вершину концертної програми приховали в оркестровій ямі.

*Одні добро несуть, інші його виносять.

*Відчуття комфорту без комфорту – ознака найтоншого відчуття.

*Починаєш вірити у правду, як тільки зіткнешся з брехнею.

*Голова болить у того, хто це відчуває.

З підробленими купюрами легше розставатися.

*Дякуючи невірній половині, відчув смак дурної слави.

*Бігборди – нові, а обличчя на них – ті самі.

*Претендують на папаху і вошиві.

*Дістався найвищого щабля влади на гелікоптерові.

*Поєднали долі за добу, щоб ділити майно до кінця життя.

*У нову квартиру першим зайшов злодій.

*Москальські повадки, та має європрокладки.

* Зустрівся з дитинством, коли почав носити памперси.

*Через те, що заговорила совість, втратив зуби.

*Немає коли, де, з ким і за що випити, поки не вип’єш.

*Зганьбився. Але ж у Парижі!

*Гострий кут зору змушує дивитися на всіх і все скоса, з-під лоба і крізь пальці.

*Майбутнє найкраще видно на кладовищі.

*Законодавчий орган – власник державних коштів, виконавчий – розпорядник, а всяк їхній представник – отримувач.

*Чужими руками миють лише вельмож і покійників.

*За солідними мурами ховаються, як правило, наймізерніші особини.

*Посадами гордяться теоретики, а зарплатами – практики.

*З навішеної на вуха лапші статків не навариш.

*Коли дивишся в корінь, остерігайся плоду, що може впасти тобі на голову.

*Хочеш перезимувати в теплі – лети в ирій.

*У реанімацію заздалегідь просяться тільки підозрювані.

*Не вір лайкам усім!

*Вільний доступ до всього – запорука в’язничного життя.

*Покинула дружина, так Муза не дає спокою.

*Щоб твоєї ноги не було на порозі, перестрибуй його!

*У невістках і приймаках – лінькам – крах, а гарту – рай.

*Це ж так просто сісти у в’язницю! А не хочуть!

*Ладен платити штрафи щодня. З чужої кишені.

*Інтернет не працює? Послухай сусідів!

*Немає що сказати? Тоді заспівай!

*Настільки оволодів дотепним словом, що воно й пискнути не може.

*Не подають руки? Плюються? А ви чому залізли у вольєр до верблюдів?

*Спите понад 8 годин? Ідіть у сторожі!

*Вага постійно показує одне, а платите щоразу іншу суму? У такому випадку під час розрахунків навчіться відривати погляд від запасної ваги!

*Від червоної ікри та червоної риби олігархи не червоніють.

*Не мав коли бавитися на вулиці в попередні роки через злочинну зайнятість – тепер має можливість це робити у стінах парламенту.

*З носа можна зняти окуляри та спустити юшку.

*Голодний найкраще чує голос холодильника.

*Жоден водій не мріє обняти стовпа.

*Липові старші брати виявилися справжніми чужинцями.

*Для нічної тиші найприроднішим явищем є хропіння.

*Що йому страшний діагноз, коли він – у домовині!

*Собача вбиральня не для того, аби пхати туди пса.

*Від частого мацання батарея опалення не потеплішає.

*Не зачиняють за собою двері в туалет лише прибиральниці.

*Не ті гості, що бісяться від злості.

*Не плутай манну кашу з небесною манною!

*Перша жінка – від Бога, а остання – від претенденток на майно.

*Якщо паркет починає скрипіти, треба худнути.

*Провал пам’яті? А хто ставив опори?

*Навіщо лягати, коли треба буде вставати?

*Баранячі мізки запливли свинячим жиром.

*Світла думка найчастіше приходить вночі.

*Який же це плагіат, коли слова у вислові генія поміняні місцями?

*Безсоння починається тоді, коли людина виспалася.

*Багато не з’їси того, чого мало.

*Погані думки проганяють, гарні – записують.

*Найчастіше мріє про нагороду той, хто її не заслужив.

*Для загарбника чужа територія – найкраще для власної могили.

*Чийсь крик – ознака того, що ти – не глухий.

*Крилаті вислови – далеко не ті, що пролітають повз вуха.

*На сонці блищить, а в затінку мерзне тільки лисина.

*З появою гаджетів стільки людської дурості спливло!

*У гості не проникають.

*Від справжнього музиканта до вдаваного – одна фальшива нота!

*Недалекі далеко заходять!

*Цвіт липових нагород пахне бузиною.

*Я –тобі, а ти – мені, щоб дали обом!

*Без апетиту з’їв вагон ліків!

*Сердечником можеш і не бути, а кохати зобов’язаний!

*Перерости б ріст комунальної плати!

*Не має мізків? Переросте! Посадіть лише у парламентське крісло!

*Бачить, що байка – про нього, а не зізнається!

*Один хоче чесної влади, інший – просто влади.

*Порада письменнику: «Немає чим зайнятися – пиши!».

*Шлях на кладовище розпочав із забігайлівки…

*Отримав максимальну пенсію трутня.

*Один читає запоєм, інший запиває.

*Дурень – це звання, посада, науковий ступінь чи перепустка у божевільню?

*Плює на все. Навіть на власне відображення у дзеркалі!

*Декому потрібна довічна посада, аби уникнути довічного ув’язнення.

*На старість літ почав збирати розсіяний склероз.

*Лякав усіх коронавірусом, а помер від інфаркту.

*Називає себе романістом, а насправді – базікало-марафонець.

*Геній народився – геній помер. Зате є в кого думки красти.

*Його з людських очей може прибрати лише смерть гаджета.

*З карантином не жартують – його запроваджують.

*Дмухав би і на холодну воду, якби її мав.

*Все повторюється. Тільки в різних пропорціях.

*Багатолюддя під карантинною забороною? А ми все життя збираємося лише втрьох!

*Марлеві пов’язки не врятували: на кордоні з ними затримали.

*З метою пандемійної профілактики перед виходом на люди дбайливо вимиваю руки.

*Коронавірус частіше нападає на літніх людей, мабуть, тому, що вони погано бігають.

*Під час карантину без необхідності з хати не виходжу – вилажу димарем.

*Деякі школи та виші і до карантину були малолюдними.

*Пересування з одного населеного пункту в інший має карантинне обмеження? А перебігання?

*Найчастіше на гострословів претендують тупоголові.

* Дав у зиск велику віру шахраям коронавірус!

*Його голова – не дім порад, а інкубатор нісенітниць.

*Звертаючи на щось увагу, не зверніть шию!

*Згоріла електролампочка в холодильнику, відтак пошуки продуктів у ньому довелося відкласти…

*Потужний свист вітру за вікнами нівелював сусідове хропіння.

*Про ліки нагадують хвороби, а про їхню дієвість – нирки та печінка.

*Якщо прокинувся, значить, не помер.

*Куца пенсія не для того, аби нею розкидатися.

*За продуктовими насипами від пандемії не заховаєшся.

*Вітром журу не розвієш.

*Справжній панікер пахне лайном, вдаваний – грошима.

*Із натовпу – в ізольовану палату!

*Носити маску примушує ситуація з аліментами.

*Завдяки надзвичайному стану поживе хоч трішки у своїй країні!

*Герой, поки не накладе у штани.

*Ех, зараз би на безлюдний острів!

*П’яному море – по коліна, а тому, хто його споює, – море прибутку.

*Вожді маски скинули, а народ їх одягнув.

*Чого-чого, а дурості вистачає!

*Із тюрми – у самоізоляцію!

*Не такий страшний вірус, як його носії.

*Коронавірус заспіває за власний упокій, якщо не будемо каркати.

*Праця відбирає сили, а байдики – розум.

*Посіяв розум – пожав глузування.

*Відмовився від почуття гумору, аби його не втратити.

*Мав хист гавкати на людей, гризтися з ними, а ось очі позичив у Сірка.

*Бачити все у непроглядній темряві допомагала злодійська натура.

*Не поклав голову за народ, бо не мав її.

*Випадає зі сідла через слизький характер.

*Диктатори – недоростки або переростки, а нормальних людей серед них немає.

*Тимчасова самоізоляція московітам не підходить – їм потрібна довічна ізоляція.

*Командував накраденим.

*У висловах великих помічав явне приниження власної честі та гідності.

*Як жаль, що розкішне життя закінчується разом із президентством!

*Не залишив слід у житті і не наслідив – обмежився реготом.

*Сміхом швидше привернеш увагу, як журою.

*Згадуючи великих, сам ростеш!

*Чужих думок не крав, а приватизовував їх.

*Життя трималося на цитатах.

*Цілодобове мовчання притаманне пам’ятникам.

*За словом не лізе до словника.

*Намагався на погаслому екрані роздивитися сцени за допомогою ліхтаря.

*Збережемо маски для новорічних карнавалів!

*Вивчав світ крізь замковий отвір.

*Важче чеканити, ніж догинати.

*Якби ідеї мали здатність вискакувати з голови й миттєво перетворюватися у справи, багато хто тільки б те й робив, що бився головою об стіну.

*Регочи – не смійся, щоб не захихикати!

*Знав свій зріст, розміри грудей, талії, головного убору, взуття, одягу, рукавиць, шкарпеток. Окрім розміру зубів.

*Шукала у шафі костюм для чоловіка, а знайшла голого незнайомця!

*Вічна проблема: не може їсти, коли наїсться.

*Замість того, аби пролежати боки, пролежав дивана.

*Не любив спати ні на боку, ні на спині. Перевагу надавав спанню на жіночих грудях.

*Аби не потрапити в пекло, щороку намагається позбутися гріхів до Дня народження Сина Божого.

*Якби не окуляри, носа не носив би!

*Що не встиг сказати, знайдете у тих, в кого я брав!

*На роман потрібні всидливість і час, а на афоризм – лише талант.

*Природа – від Всевишнього, а її рештки – від людини.

*Могили не обминеш. Це не песимізм, а оптимізм для песимістів.

*Перенесення ложки від миски до рота – ось і вся робота.

*Для непоодиноких посада асоціюється з джерелом наживи.

*Аби не пропити талант, втопив його в горілці.

*Смерті боїться лише той, хто заробив путівку в пекло.

*Зі смертю не жартують – її посилають подалі.

*Який сьогодні день? Останній у цьому місяці!

*Подачку сприйняв як жест відчепності.

*Узяв хабар, аби лиш розім’яти пальці.

*Пенсія – вершина життя!

*Карантин – не канікули, а час носіння масок.

*Із жінкою – складно, без неї – скучно. Тому тримаю в хаті її світлину.

*Що Бог дає, те можуть відібрати рекетири.

*Персональну пенсію багатьом заробляли цілі колективи.

*Заробив на чай, а дали на воду.

*Пенсія – у висоту могили.

*Як заколотник почався тоді, коли вперше розколотив у чашці чай.

*Таке чорне піднебіння, що жоден вірус не насмілиться заскочити до рота!

*Так заріс, що тільки контури голови проглядаються!

*Перукарями не народжуються – їх робить карантин.

*Не журіться – все одно ніхто цього не помітить під маскою!

*Найчорніший гумор – у владних рішеннях.

*Лякають дощем ті, хто ніколи не бачив поля.

*Під час посухи про сонячну погоду можна й не говорити.

*Може, хоч після карантину заспілкуємося по-людськи!

*Сірником криниці не виколупаєш.

*Багатою уявою голод не втамуєш.

*Нашкодив – на два життя!

*Плутав біса з тещою.

*Поталанило з посадою – не поталанило з розумом.

*Карантин – не вічний. Вічні – шахраї!

*Коли хтось чхає на пандемію, не кажи: «Будь здоровий!».

*Падіння фізичне принижує людину, духовне – вбиває.

*Випрошена похвала дешевша заслуженого докору.

*Улюблена професія – крила, нав’язана – тягар.

*Ранку чекають працьовиті, вечора – ліниві.

*Високі слова – лексика ницих.

*Крадучи, не досипають, накравши, не сплять.

*Духовність розкошів не потребує.

*Найкраще грає ролі сумного господаря веселих думок і веселого господаря сумних думок.

*Стільки порадників, а за провали спитати – ні з кого!

*Будь-яка влада служить власним інтересам, а наша – путінським.

*Якби коронавірус забирав лише покидьків, скільки б ще тих, що б’ють себе в груди, полишило цей світ!

*Допоки бездарі виб’ються у професіонали, всі інші професіонали зникнуть.

*Бджоли проганяють трутнів із вулика, а пройдисвіти чесних із влади.

*Всі посади зайняті, а керувати нікому!

*Якби привладні клоуни могли глянути на себе збоку, вони б померли зо сміху!

*Очі без розуму –ліхтарі на стовпах: бачать, але не знають що.

*Збився із днями: коли не проснеться – вихідний!

*Малорухливість – головна перешкода в гонитві за посадами.

*Через оточення перебуває у статусі полоненого.

*Самоізоляція – це постійне перебування людини в хатніх стінах, а ізоляція за допомогою сторонніх осіб – це переміщення людини в домовину.

*Подалися на ринки? Побачимо, куди ви завтра підете!

*Шлях будь-якого бандопанування: від виживання – до наживання.

*Дистанційне навчання пришвидшить деградування.

*По-москальськи чеше, а ще краще бреше!

*Ой одна я в тата ­– і то дурнувата!

*Танцює під чужу дудку в позичених черевиках…

*Якщо глава держави – клоун, народу не до сміху.

*Батьків провідує тричі на день, як тільки почує зі спальні їхнє: «Йди їсти!».

*Впізнає себе в кожній сатирі, але цим не хвалиться.

*Лише вихідними розминається, поправляючи постіль на дивані.

*Нічого не бачить, окрім страху у власних очах.

*Крилатий вислів заніс його на кладовище.

*Заварив таку кашу, що баняк розвалюється!

*Поплавав би, але вельми густе лайно…

*Не переносить вітру, дощу, спеки, холоду, тому сидить у камері довідників.

*Так плаває у знаннях, що краще б його акула проковтнула!

*Путньої людини з нього не вийшло, зате яким путінцем виріс!

*Хвали мене, поки злість не мине!

*Парламентська зала не одного дурня стрічала.

*Свій народ принижує біс, який до нього не доріс.

*Розсудливий спершу радиться, а потім береться за нову справу, а безголовий біжить радитися після того, як справу зіпсує.

*Мудрець каже перевірені життям істини, а дурень –відомі лише йому нісенітниці.

*Із білою заздрістю дружать особистості, з чорною – особини.

*Рана з власної вини не так болить, як отримана від чужої людини.

*Не вік і не національність визначають людини вартість.

*У московітів – усе крадене, окрім оскалу.

*Українофобами не народжуються – їх готують ордофіли.

*Здібність до руйнування нові політлюдиччя отримали разом із гонораром замовників.

*Упіймати велику рибу набагато простіше, ніє її відпустити.

*За кермом розкішного автомобіля, як правило, перебуває примітивна людина.

*Для одного сміттєзвалище є домівкою, для іншого домівка є сміттєзвалищем.

*Така влада: хочеш – од сміху, хочеш – од сорому падай!

*Факт дня: замовлений терорист групу захоплення не чекає.

*Чудо дня: шумова граната порожній автобус не підриває.

*Казус дня: президентові сценарій також писаний.

*Реклама дня: у заручниках можна заробити.

*Нічого так не ненавиджу, як маскування під патріотизм!

*Коронавірус тому йде вгору, що клепка багатьох котиться донизу.

*Прилипали, я – не липучка!

*Москаль – не голка, а Україна – не сіно: він сам у вічі скаче.

Баран, почувши бекання, кукурікати не стане.

*Влада – джерело наживи для гада.

*Не жди від заздрісника похвали.

*Всюди пхати ніс із користю для людей може лише швейна голка.

*Сонцю не рада тільки ніч.

*І вегетаріанці бувають кровожерливими.

*Не виглядають того, хто не прийде.

*У містах своїх свиней вистачає.

*Кукурудзяний качан на голому столі – пан!

*Зозуля таємно шукає сурогатну матір.

*Своїми враженнями про екскурсію у Вовчому лігві Заєць похвалитися не встиг…

*Гніздо…Кубло…Нора…Лігво…Квартира… Вілла… Маєток…Замок…Фортеця… А приблудний пес на холоді трясеться…

*Так пригостить, що голим залишишся.

*Надмогильний напис: «Тут закопаний той, хто копав під інших».

*Не обов’язково прочищати мізки для тих, у кого їх немає.

*Зовнішній вигляд людини нерідко віддзеркалює стан її внутрішніх органів.

*Звичка не звертати увагу на те, що діється довкола, призводить до шийного остеохондрозу.

*Дивився на все крізь пальці, поки не подивився крізь грати.

*Дехто летить із високої посади, щоб приземлитися на ще вищій.

*Обіймав посаду, поки не згвалтував її.

*Не питай змію, як пробралася в дім.

*Найчастіше про подружню вірність говорить зрадлива жінка.

*На кожен новий щабель кар’єрної драбини піднімалася разом із свідоцтвом про черговий шлюб.

*Ув’язнення світить кожнму хабарникові, але дорогу до в’язниці бачать поодинокі.

*Якби наша економіка розвивалася такими темпами, як ковід, маски носили б усі!

*Купив посаду з простроченим терміном придатності.

*Вчився пити спиртне по висхідній: від мало градусного – до надміцного. Та життя чомусь котилося донизу…

*Японці лише протестували літаючий автомобіль, а Данило Шкварка із села Бездоріжне сьогодні на своєму всоте за місяць полетів у кювет!

*Увійшов в історію таємними дверима.

*Шукав істину, а знайшов шкарпетки.

*Вірив кожному, хто платив за брехню.

*У лаконічних творах криється велика економія паперу.

*Чим ширше коло графоманів, тим важче розпізнати серед них найбездарніших.

*Має хист до всього, крім того, чим займається.

*Щоранку обливає інших брудом.

*Завжди тримається берега вигоди.

*Для досягнення мети віддасть на хабар останні гроші.

*Уникає зустрічі з будь-ким, хто не бажає його бачити.

*Його комплексний обід складався з одноразового харчування хлібом і водою.

*Крім горілки, щодня налягав на такі рідкі страви, як вино та пиво.

*Холодний душ корисніший від теплого тим, що не треба платити за гарячу воду.

*У цивілізованому світі будують дороги раз і назавжди, а в нас – завжди на один раз.

*Ловлять на «гарячому», а садять у «холодну». Де ж справедливість?

*Махнувши рукою, лиха не позбудешся.

*Дурень при владі, що палиця в колесі.

*Хвалився Кавун перед Гарбузом: –Мене з’їдять першим!

*Написане на лобі без дзеркала не прочитаєш.

*Будь-який ліс уявити важко без пнів.

*Зрізав у лісі не одне дерево, щоб себе посадити.

*Ах, як бракує протягів у головах дурнів!

*Поштова скринька найдорожча в того, кому ніхто не пише.

*П’є червоне вино, а страждає білою гарячкою.

*Сусіди, які не дають вам спати, турбуються про виконання вами всіх справ.

*Не ображай того, хто ображає інших, бо він може образити тебе!

*Не один у владі клоун!

*Поки мудрий мудрішає, дурень багатшає.

*Показали злодію, що із хати винести…

*Лише зп’явся на ноги, а вже – баран!

*Вовк від того, що з’їв барана, не забекає.

*Той, хто впізнає себе в кожній байці, належить до кмітливих.

*Почуття гумору позбувся разом із зубами.

*У дотепників щелепи болять од сміху, а в позбавлених почуття гумору агресорів – од кулаків.

*Навчання втомлює лише лінивих.

*Знання за плечима носять шкільні ранці.

*Дипломом розумову порожнечу не прикриєш.

*Справжній учитель не той, який допомагає тобі виконувати завдання, а той, в якого ти переймаєш навики самостійного мислення.

*Щоб наші вчителі не боялися учнів!

*Сусіди, які висиляються, залишають спогади, а які всиляються – надію на мирне співіснування.

*Бабусі та дідусі повели дітей дошколи, оскільки батьки дорогу до неї забули…

*Аби унеможливити під час карантину контакти дітей класі, за парти посадили їхніх батьків.

*Коронавірус без масок – велика біда, а без зиску з них – катастрофа!

*Співала б ворона солов’єм, але колір пір’я та гострий дзьоб заважають…

*Є така порода свиней: кравчукофокінська.

*У політику не пхаю носа – тільки її ковтаю.

*Риба не гниє з голови, якщо голову пустили на юшку.

*П’ю востаннє за власний кошт!

*Відчувши власну тупість, почав гострити зуби на інших.

*Притулок у владі зрадникам надають такі ж зрадники.

*Не сподівайся на врожай із картоплини, яка почала гнити.

*Якщо не може вкусити, нагадить.

*Реставрацію зла нерідко маскують під осучаснення добра.

*Важко жити діючим нардепам на одну зарплату, а колишнім –на одну пенсію.

*Ціна на газ для населення зросла через подорожчання його транспортування територією, підконтрольну можновладцям.

*Оголошення: «Видам того, хто взяв солідний кредит готівкою!».

*Зі смальцю сало не відтвориш!

*Вибирають сусідів лише складові кулінарних рецептів.

*За ляпсуса отримай ляпаса!

 

Перелаз на Парнас

 

НЕВДАЛА СПРОБА

Народити від тебе...
Більш
Не захочу нічого в світі.
Народити від тебе
ВІРШ...
І згоріти у цьому літі...

Оксана Шпирко

Випадково зустріла,

Як

Опинилась в літньому місті.

І в ту ж мить зрозуміла:

Я

Вже нічого не хочу в світі –

Тільки б мені народити

ВІРШ

Від творця, що на хист багатий!

Та подівся раптом кудись ти…

Більш

Не просила надиктувати!

 

ПЕРЕВІРКА

Ти дійсно любиш лиш мене,
чи я із тих, кого ти любиш?
Коньяк, горілка, Каберне
не до снаги, Мартіні – будеш?
Чи віскі велелюбний мій,
більш надаєш ти перевагу?
Отьмарює хмільний напій
та не тамує серця спрагу.
Любові чисте джерело,
приготувала повний жбанок.
Пий, щоб похмілля не було
гіркого присмаку на ранок.
                             Тетяна Левицька

Штовхнув на хитрість ти мене.

Хоч знала, що мене ти любиш.

та запитала про спиртне,

щоб перевірить, чи пригубиш.

Ти припадав геть до усіх

міцних напоїв аж до ранку…

В нутро залив усе, що міг,

із переповненого жбанку!

Ах, скільки розпачі було!

Адже тоді я зрозуміла:

якщо на чарку потягло,

не буде в ліжку уже діла.

 

ВІД ПЕРЕЧИТАННЯ

Син-школяр читає книжку.

– Тату, таточку! – гука.

– Ось написано тут байка.

Це матерія така?
 – Ні, то вірш, в якому можна

Нісенітниці знайти,
 Що свиня балака з дубом,

Як оце зі мною ти.

Павло Глазовий

«Що таке, Денисе, байка?» –

Оленка питає

Однокласника-всезнайка,

Що книжки читає.

«Це коли якісь тварини

Мовлять між собою:

Мавпи, бегемоти, свині,

Ось, як ми з тобою!»

Юрій Хмелевський

Я не раз читав, Хмелевський,

Павла Глазового,

Котрий сміх творив некепський,

Не згірший од мого.

І чимало з того всього

В пам’ять так залізло,

Що прилипло і до мого,

Наче рідне тіло.

Тож, бува, як гумореску

Видам у натурі,

Розрізнить не можу, чесно,

Де Павло, де Юрій!

 

МОЇ ПРИЧУДИ 

Впаду у віхолу зими – у ній лечу,
Весняною грозою... може бурею.

Леся Утриско

У кожного свої причуди – це не міф,

І я у цім не винятком є, Леся.

У віхолу зими упасти геть не гріх,

Що і роблю у день разів із десять,

Аби дощем пролитись теплим і рясним

Чи громом надпотужним загриміти,

Чи так дмухнути вітром дужим, молодим,

Щоб силу цю охочий всяк помітив.

А потім од падінь тих трішки відпочить,

Комп’ютер свій негайно осідлати –

І про грозу весняну й бурю в одну мить

Поезію жіночу написати.

 

СЮРПРИЗ ОДНОСЕЛЬЦЯМ

Струм свій сонце у вітах потроїть,
Зробить все, щоби їх засвітить,
І мені перед сонцем не встоять –
У калюжі з ним поруч лягти!

Михайло Пасічник

Я готую сюрприз односельцям,

Тільки б ще до весни дотягти:

В день чудовий від щирого серця

Хочу в свіжу калюжу лягти!

Буде кожен із них дивуваться:

–Глянь, розлігся відомий поет

У костюмі новім, при краватці,

При наявності модних штиблет!

Я ж лежатиму з поглядом в небо,

Сонцю мовивши сто вдячних дум…

Так йому я подякую тепло

За весняний потроєний струм!

 

ПЕРЕВІРКА ОСЕНІ

Осінь в садку недозріла,

Спрощена в суть супермаркету.

Олександр Берестяний

Не знав, чим зайнятися досі.

Аж думка штовхнула до діла:

Пора перевірити осінь –

Дозріла вона – недозріла?

Та з чого усе розпочати?

У голову лізло усяке…

Та стать на дослідницькі чати

Мені допоміг супермаркет.

Зайшов я до нього за чимось.

Ходив між полицями довго,

Однак щось придбати значиме

Мені не вдалося, їй-богу.

Бо вибір товарів був бідний,

Лимони, банани – ніякі,

Часник, хоч великий, нерідний,

Картоплі низька дуже якість…

І в осінь пішов я далеку,

Туди, у садок аж, де Устя

Подібна на горя аптеку…

Стою та уважно дивлюся:

Довкола – картинонька сіра,

Як в закладі з раннім бананом…

Ще осінь, збагнув, недозріла,

Писати про неї ще рано.

 

НЕВДАЛА ПОМСТА

Я, мабуть, запалЮ...
Хоч оце не палила ізроду.
Як стоїш, то впади -
Моє літо не буде тобі.
Бо на білий  вогонь
Лляв безбожно свою чорну воду,
І троянди журби
Перев'яли в життєвій добі.

Оксана Шпирко

Ти на білий вогонь

Лляв безбожно свою чорну воду,

Хоч троянди журби

Ще цвіли у життєвій добі…

Зрозуміла тоді

Я, коханий, затію ту сходу:

Моє літо почав

Забирати від мене собі!

Що робити із цим

Я не знала, їй-право, спочатку.

Міркувала: його,

Може, просто продати тобі –

І залишить в добі

У життєвій від нього лиш згадку

Чи помститися так,

Щоби дим аж пішов –

І закашлявся ти у злобі?

Я на білий вогонь,

Що узявся уже загасати,

Позирнула лишень –

І сказала собі без жалю:

–Хоч у горлі моїм

Буде нечисть їдка лоскотати,

І на кашель штовхне,

Я цигарку таки запалЮ!

Але помста, на жаль,

Не вдалася, коханий, ти знаєш.

І причина знайшлась

Прозаїчна та досить проста:

Ти не впав, а зізнавсь,

Що цигарок в кишені не маєш…

Тож і досі вогонь

Заливає та чорна вода.

 

ПЕРЕВАГИ ТЕПЛОЇ ПОРИ

В очiкуваннi сонця i тепла
Я цiлу зиму й шмат весни жила.

Юлія Бондючна

Люблю ізмалку сонце і тепло –

Одне і друге вік в мені жило.

Від сонця маю світло, як-не-як,

Ну а тепло – комфорту тіла знак.

В очікуванні сонця і тепла

Я цілу зиму й шмат весни жила.

Хоча, якщо відверті будем ми,

В нас цього року й не було зими.

Та гарно почуваюсь лиш тоді,

Коли тепло тече по бороді.

Тому нарешті втішилася я:

Пора прийшла улюблена моя.

Щоправда, ще так сонце не пече,

Аби ховати тіло за кущем.

Одначе легше стало, бачить світ,

Ходити без пальта і без чобіт.

А особливо зручно в теплий час

Вилазить на Пегаса кожен раз.

 

З ОСОБИСТИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Її строї - вишиті, поліські,
А під ними… почуття тотожні.

Олександр Берестяний

Щоб пізнати жінку, ще й грунтовно,

Залицявся я в одну красуню.

Вивчив звички й плани, безумовно,

Як готує, чи дасть в морду дурню.

Особливо вишиті, поліські

Розглядав я пильно її строї.

А коли стосунки були свійські,

Ми забрались з нею у покої.

Не секрет (це знають пари кожні)

Строї опинились під ногами…

І тоді дізнався, як між нами:

Почуття у неї геть тотожні!

А точніше –вишиті, поліські,

Котрі пахнуть свіжими нитками

Та кричать узорами: – Побійся

Нас торкатись голими руками!

 

НЕ ПОВІРИТЕ

Я наповнений,
Як у полі криниця.
І цямриння моє, й журавель
Задоволені
Смаком води. Іскриться
Сніг, спливаючи із покрівель.

Микола Шмигін

Звусь Миколою,

А за паспортом Шмигін.

І ім’ям своїм, й прізвищем я

Задоволений.

І мені все до-шмиги,

Коли Муза зі мною моя.

Я завдячую,

Як поету годиться,

Їй за образність свіжих думок,

Що вгамовують

Душу, як спрагу водиця,

І підстави дають для книжок.

Не повірите,

Та частесенько сниться,

Що цямринням я є й журавлем

І наповнений,

Як у полі криниця,

Невичерпністю шмигінських тем!

 

РЕАЛЬНІСТЬ ДНЯ

Я так люблю, коли ми вдвох між кленів
Алеєю йдемо в студений день.
Й твоя рука на талії у мене,

Пригрівшись кошенятком, теж іде

Я так люблю твою затишну вдачу
І теплоту напівприкритих вій,
Коли стаю маленька і ледача
Й безпомічна така в руці твоїй...

І губи в губи. І хоч певний ризик,
Та глупа неміч тіло наповня.
Рука ж пригрілась, як пекущий присок.
Яке вже там у біса кошеня!

Антонія Цвід

Люблю удвох гуляти поміж кленів

Та ще в студений день, а не в теплінь,

Коли твоя рука на талії у мене,

Як кошеня, збирає з тіла лінь,

Коли ми губи в губи, попри ризик,

Адже триває бісів карантин...

Та в сумочці продуктів цілий список

І довга в масках черга в магазин

Нагадують для мене мимоволі

Реальність цього непростого дня.

Зітхаю й завертаю між тополі,

Згадавши, що жде вдома кошеня.

 

«ОТРАВА» 

Якось я піду, по-англійськи... не попрощавшись,
Затисну біль у кулаці, до побіління пальців,
Набридне стан мій - на межі? Не в тому справа,
Моє кохання - глухий кут, гірка отрава.

Боюся я втрачать любов... та йду красиво,
Кохати так, як я тебе - вже більш несила,
Руйную замки, міражі... хай кров схолоне,

Дарую посмішку тобі, а серце стогне.

Наш незакінчений роман... жіноча доля,
Кричати в ніч, варить дурман - душі неволя,
Посеред пекла я горю: "Рятуй, коханий!"
А може доля дає строк? Цей строк останній?

Тетяна Кривко

Перечитала вкотре наримоване… по-англійськи.

І збагнула: пишу ніяково, хоч йду красиво.

Наштовхнув же на це віршоляпське дійство

Наш незакінчений роман – пекельне диво.

А додав завзятості оприлюднить «отраву»

Строк, який доля дає за таку забаву.

 

ВІД СУБОТИ ДО СЕРЕДИ

У середу вранці прийде сорок перше вже літо,
і я, наче вперше, нарешті тебе обійму.

Ольга Криштопа

В минулу суботу надумала вірш написати.

В неділю таки він у мене нарешті дозрів.

Тож записала! А в день уже той, труднуватий,

його подала для фейсбучних своїх читачів.

Чекала на відгуки цілий вівторок, повірте,

хоча і не знала, його присвятила кому.

Та в середу вранці прийшло сорок перше те літо,

в якому, коханий, тебе сто разів обійму!

 

ПРОДОВЖЕННЯ ЗАСПІВУ 

У природи теж свої лiмiти.
I вона це просить зрозумiти.

Юлія Бондючна

Глянула на снігом вкриті квіти –

І згадала миттю про ліміти!

Бог їх видав, певне, для природи,

І вона, мабуть, була тоді не проти.

Бо якби їх попросила більше,

То життя складалося би інше.

Мала б змогу полум’я гасити,

Бурштинове пекло припинити,

Врятувать од вирубок Карпати

І згноїть бандитські всі палати

У чарівних і своїх куточках…

Ну а так лімітна жме сорочка.

 

РЯТІВНИЙ ВАРІАНТ 

Ридає дощик аж до рана,
Любов даруючи садам,
Я за твою сльозу, кохана,
Всю кров, повір, свою віддам.

Ярослав Чорногуз

Ридає дощик аж до рана,

Любов даруючи садам.

А ти – в сльозах. Не плач, кохана,

Твоїй біді я раду дам!

Куплю тобі я те, що хочеш,

Попри тривалий карантин,

Хай тільки день розплющить очі.

А буде це за п’ять хвилин.

Тепер не платять гонорару

Ні за пісні, ні за книжки,

Та на покупку сотень пару

Я зароблю собі таки.

Подамся в центр переливання

Як донор, страх що поборов,

І за твоє, повір, ридання

Віддам усю до краплі кров!

 

 

  

Під дахом великих

 

ЗІЗНАННЯ ГУМОРИСТА

У ворота того, хто сміється,

Висловивсь Сосекі, входить щастя.

Щастя і мені стрічать вдається,

Хоч ворота вкрала якась трясця.

 

ЩОДО ВТРАТИ

Якщо не засміялися ні разу

За цілий день – ви втратили його,

Колись зізнався Жан Гюйо.

Ціную вже давно цю мудру фразу.

 

ЩОДО НЕБЕЗПЕКИ

Вольтера вислів досі є доречним:

Смішне не може бути небезпечним.

А значить, клоунів у владній клітці

Боятися не варто, українці.

 

ЩОДО СЛУХАЧІВ

Даремно співатиме півень

В компанії славних качок.

Не їхній мистецтва це рівень,

Відтак подарують мовчок.

Таке зауважив Горацій,

Якому не вірити – гріх.

Тому, як беруся до праці,

Вже знаю, для кого мій сміх.

 

ЩОДО НАСТРОЮ

Добрий настрій – заздріснику муки,

Заявив філософ Діоген.

Тож беру це гасло я у руки –

І творю життя з веселих сцен!

 

ЩОДО ЗВИЧОК

Зі звичкою дружив Чарлз Діккенс неземною:

Як тільки написав рядочків п’ятдесят,

Негайно запивав їх теплою водою –

Не валеріанкою, як наш сучбрат.

 

ЩОДО ПРОГНОЗУ

Метеоролог знаний Брак,

Англієць з мухою у носі,

Частенько чув: –Скажіть однак:

Ви впевнені в своїм прогнозі?

–Звичайно, – зізнававсь месьє. –

Одне відхилення буває,

Що передбачення моє

Із датою не співпадає!

Цей нагадала давній жарт

Одного владника цитатка,

Що запевняє всіх підряд:

«Вже завтра будемо у статках!».

 

ЩОДО ГОЛІННЯ

Подовгу не голивсь Бетховен,

Бо віри був постійно повен,

Що цей процес несе невдачу…

Із цього приводу зазначу:

Є серед всіх музикотворців

Немало бородатих хлопців,

Які давно прийшли до думки:

Голись чи ні – скупі набутки.

 

ЩОДО ЧИЩЕННЯ

Взуття любив Брамс чистить без потреби,

Вважаючи, що саме у цей час

Мелодії приходять ті, що треба…

А нині чистять, бо спішать на вальс.

 

ЩОДО РЕЗУЛЬТАТУ

В зачиненій без свіжого повітря

Кімнаті працювалось гарно Гете…

А ти й на морі, вдаваний поете,

Лиш хвалелюбства розпускаєш пір’я.

 

ЩОДО ЗАХОПЛЕНЬ

Дюма спиняв роботу над романом,

Щоб написать рецепт з кулінарії…

Сьогодні в кухарів рояться мрії

Дюмою стати з текстиком поганим.

 

ЩОДО СОЛІ

Як Байрон бравсь до праці, зразу

Довкола кидав ока краєм,

Чи поруч солі десь немає,

Бо мав до неї від відразу…

Стрічаю часто я доволі

Поетів, галасують котрі:

–Подай-но, жінко, хутко солі –

Її бракує в антрекоті!

 

ЩОДО КАВИ

Вольтер за працею пив каву.

За день міг чашок п’ятдесят

Сьорбнуть, щоб вийшов твір на славу,

Що святом це було зі свят…

Брать приклад з нього поспішає

Й сучасний орендар пера,

Якому кава натякає,

Що в туалет уже пора.

 

ЩОДО ПОВАГИ

На поваги до великих знак

Капелюха звик знімать Бальзак.

І в ту мить з’являвся цей порив,

Коли він про себе говорив…

Хтозна, правда це чи просто жарт,

Романіст однак поваги варт.

Більший гріх знімати капелюха

Перед тим, хто заслужив обуха.

 

ЩОДО НАМІРІВ

Забобонний чоловік

На дверях виводить:

«Хай ніщо погане вік

В дім мій не заходить!».

Діоген йому: – Зажди

Тішитися дуже:

А як будеш ти сюди

Сам заходить, друже?

Видатного мудреця

Дотеп пригадався,

Як прислухавсь до слівця

Того, хто прокрався.

Першим був у нього крок

На новій посаді:

Зачинити на замок

Держказну від гадів.

 

ЩОДО ПОЯСНЕНЬ

–Живу так довго, бо похилий віком,–

Пояснював допитливим Бернард*…

А я сміятись завжди, друзі, рад,

Бо народивсь веселим чоловіком.

______

*Бернард Шоу

 

А ЩО КОЛИ

–І на грязюці лишиш пляму,–

Казав дотепний Рівероль

Для неохайних в очі прямо…

А що коли хтось грав з них роль?

 

ЩОДО ПИХАТИХ

Джек Лондон руку пихачу

Потис удруге на прощання

І в ту ж хвилину здивування:

–Ви вже прощалися! – почув.

Послухав Лондон мертву тиш,

Вклонився низько товариству –

Й пригнув особу гонористу:

–Прощатись з вами – радість лиш!..

Персону теж я стрів одну,

Яка і Лондона не знає,

Та на повчання налягає,

І виклав сценку цю смішну.

О, ви би бачили, як вмить

Персону почало трусить!

 

ЩОДО ПЕРШОСТІ

Хтось графоманам якось підказав,

Як закладати першості основи:

–Відмовтеся від власних творчих справ –

Для класиків готуйте передмови!..

В руках тримав я книгу не одну,

Яка належить генієві слова

Із передсловом, схомим на пітьму,

Де не думки – оплачена полова.

 

ЩОДО МОДИ

Пропонують (моди крок!)

Віршики писаки,

Де відсутні, крім думок,

Й розділові знаки.

Як читаєш те, бува

Згадуєш великих:

–Одні знаки б друкував

Замість слів безликих!

 

ЩОДО СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ

–Спеціалізуйсь,– повчав Лауб,–

Та не в пародії одначе.

Себе найкраще автор-дуб

Сам обслуговує, юначе!..

Вага не меншає слів цих

І в час, коли є аномальним

Писання світлих добрих книг

Митцем направду геніальним.

 

ЩОДО МІСЦЬ

«Як на виставках, в житті

Іноді буває:

Кепський люд місця круті

Швидше всіх займає»,–

Зауважив Піфагор…

І доповню я ще:

Бо уміє всяк «мажор»

Підмастити краще.

 

ЩОДО ПРІЗВИЩА

Сімнадцять слів у прізвищі митця!

І це не вигадка якась там і не сон.

Його носив до смертного кінця

В своєму серці Пабло Пікассо.

 

ЩОДО ІМІТАЦІЙ

Імітував Карузо Чаплін так,

Що думали: «Куди там той співак!»…

Переклади художні теж бували,

Які ховали в тінь оригінали.

 

ЩОДО ГОЛОВИ

«Серце має в держлюдини

В голові буть, як закон!»–

Без усякої причини

Заявляв Наполеон.

Думка ця звучить сучасно,

Але змісту інша суть:

«Голову потрібно вчасно

В держкорито запихнуть!».

 

ЩОДО НУЛІВ

За висловом Бальзака, є нулі

Серед людей бадьористих і в’ялих,

Що люблять, аби цифри немалі

Постійно в них попереду стояли.

Дотепніше не скажеш. І лишень

Маленький штрих додать до цього можна:

В нулів є звичка ще одна безбожна

По цифри лазить до чужих кишень!

 

ЩОДО УСПІХУ

Для істини віддячив по заслузі

Тувім, сказавши голосно про те,

Що успіху вам не пробачать друзі,

Допоки ви на світі живете.

В своїх я друзях зла не помічаю,

Та в здогад зазираю крадькома:

Мабуть, тому від них не потерпаю,

Що успіху у мене ще нема.

 

ЩОДО БЕЗСМЕРТЯ

Болгарин Пепков це мені повідав,

Хоч разом з ним ніколи не обідав:

–Знай, прагнення віддатися безсмертю

Вкорочує, повір, життя для впертюх!..

Заразою цією не хворію,

Бо знаю, що колись віддаленію.

Та ще тримаюсь берега одного:

Людину справжню пам’ятають довго.

 

ЩОДО ДУРНІВ

Певно, і для мене

Мовив колись Гейне:

«В цьому світі може

Бути дурнем кожен»,

Бо усе частіше

Дозволяю з віршем

Розмовляти тому,

Хто тупий у всьому.

 

ЩОДО СКУЧНОТИ

Так живи, повчав Тувім,

Щоб твоєї смерті грім

Всіх примусив заявити:

«Буде скучно далі жити».

Сміх не зраджує мені

Навіть в ці скорботні дні.

Та від люду, що сміється,

Ще тоді, як серце б’ється,

Хтів би вухом уловити:

«Він умів нас веселити».

 

ЩОДО ГЛУПОТИ

Глупота – дар Божий,

Ним не зловживаймо,–

Застеріг давно вже

Бісмарк. Пам’ятаймо.

Пам’ятаймо й киньмо

Дурнів удавати,

Коли пахне димом

У порозі хати!

 

ЩОДО ДРУЖИН

Від Шоу опинилася у спадку

Твоєму істина, часів нащадку,

Що ти – щасливець, як дружина гарна,

Але філософ, як вона – погана…

У цім, на жаль, тоді переконався,

Коли до купи книг вже дописався.

 

 

 

Із гумористичного-сатиричного

клунка

 

 

НА СТОРОЖІ

ПРАВОПОРЯДКУ

Юрба п’яничок-волоцюг,

Серед яких і молодиця,

Перевести спинилась дух

В кущах і, звісно, похмелиться.

Хтось за закускою потягсь,

Хтось – відкупорювать плящину…

Аж тут почулося виття,

Що нагадало спецмашину!

– Це поліцейські! Хто куди! –

Команду дав найстарший сходу.

І прохололи вмить сліди

Юрби, що вийшла на природу…

А із сусіднього куща

Собача висунулась морда,

Нюхнула пляшку, шарф, плаща –

І узялась за бутерброда…

 

НАДЩЕРБЛЕНА ПРОПОЗИЦІЯ 

Пропозицію як дар,

На добро багату,

Надіслав ось «Київстар»

На мобільний Гнату.

Мов, як тисяч півтори

Вкинеш в мою касу,

Будеш відео зорить

Від Пасхи до Спасу.

–Звабна штука, – мовив Гнат,–

Кінозал в кишені.

Походив біля курчат

Чи наївсь печені –

Діставай-переглядай

Фільми чи дебати.

Та й у пекло чи у рай

Можна буде взяти.

Бо з літами скучнота

Наляга на плечі.

Та, на жаль, одна біда:

Телефон старечий.

Прихилився б до цих чар

Я, синок Мирона,

Якби любий «Київстар»

Ще й прислав смартфона!

 

ЩОДО ПОЧУТОГО 

Видав лікар-шоумен

Факти найсвіжіші:

Кожен нарко- і спиртсмен –

Вірусу сильніші.

Коронастий не березень

Їх, як інших, в штори.

Тож і рідко хто з них мре,

Бо заразу боре…

Це полова чи зерно –

Не скажу, їй-богу.

Та штовха людей воно

На слизьку дорогу.

 

ЩОДО ЮВІЛЕЮ 

–Твій незабаром ювілей.

Чи будеш святкувати? –

Зустрів мене сусід Тадей,

Що любить круглі дати.

–О ні! Здоров’я вік беріг,–

Йому промовив мило. –

Тому не хочу, щоб у ріг

В той день мене скрутило

Від чарок, випити які

Мене примусять гості,

І від солоних огірків,

Що подають до тостів!

Сусід зітхнув: –Як подивлюсь,

Людина ти – не темна…

–Мене облиш, – я посміхнувсь. –

Така порада Твена!

 

УТОЧНЕННЯ 

Серед ночі під дверима

Дві сусідки –Рита й Рима –

Обговорюють новини:

Хто кому і скільки винен…

Галасливих вгамувати

Вийшов дід Остап із хати:

–Та чи ж треба у цю пору

Торохторити до вмору?

А сусідоньки відразу:

–Ти, старий, для нас не вказуй!

Ми – не дітки, зрозумів ти?

Маєм право гомоніти…

Дід зітхнув: –Так-так, не дітки –

Мавпи, випущені з клітки…

 

ВИЩИЙ КЛАС 

Хвалить Влас дружину Азу:

–Дві роботи робить зразу.

Прибирає чи готує –

В телефон весь час воркує.

–І виходить все як слід?–

Поцікавився сусід.

Мовив чисту правду Влас::

–Так, балачка – вищий клас!

 

ХИТРИЙ МИНА 

За вік шлюбний Марта Мину

Не могла із хати

Вигнати до магазину,

Аби щось придбати.

Все впирався, посилався

На фізичне тління:

– Хочеш, щоб інфаркт ще стався?

В мене ж – ожиріння!

А в ці дні, коли гуляє

Пандемія містом,

Мина двері вириває:

– Пусти – куплю їсти!

Бо добряче зна ледащо:

Добре серце в Марти –

І не випустить нізащо

Віруса ковтати.

А одягнеться хутенько

Та натягне маску –

І сама піде тихенько

По хліб та ковбаску…

 

ДЗВІНОК ВІД СИНА 

Хелло, пенсіонери!

Це я трублю, ваш син.

Що, проковтнув резерви

Паскудний карантин?

Не скигліть, ради Бога!

Ще світу не кінець,

Ще є ходити змога,

Ще є у вас терпець.

Ви знаєте, в якому

Продмазі що дають.

Тож плюньте на ту втому –

І вирушайте в путь.

Нап’яльте тільки маски

І вкиньте паспорти.

Купіть м’ясця, будь ласка,

Та решту дрібноти.

Аби було зручніше

Пакунки волокти,

Зв’яжіть їх найміцніше –

Для цього є дроти.

І рухайте тихенько

Додому той вантаж,

Мої татасю й ненько,

Щоб лопотіло аж!

А вдома приготуйте

Щось дуже вже смачне.

Лиш після того дуйте

Хутчіш будить мене.

І грюкайте у двері

Кімнати, де я сплю,

Неначе до тетері.

Я вас не відлуплю!

 

ЩОДО НОЧЕЙ 

Скаржився сусідам Сень:

–Стали довгими враз ночі,

Що не стулюються очі,

Як почав я спати вдень…

 

БІДА, ТА НЕ ТА 

Спортмайданчик. Ген – турнік,

Біля нього – хлопець,

І ще лисий чоловік

Лежить, чуха лобець…

Баба Клава підійшла

І питає строго:

–Що таке? Хвороба зла

Підтяла старого?

–Не хвороба зовсім, ні,–

Сміх аж трусить хлопцем.–

Дід показував мені,

Як крутити сонце!..

 

ЩОДО НАДМІРНОЇ ВАГИ 

У Великій Британії фермер

знайшов сову, яка розповніла

настільки, що не могла літати.

Причина – багато їжі при

теплій зимі.

(З Інтернет-повідомлень)

 

Виявляється, зима, тепла, як сьогодні,

Зайву їжу підкида, хоч ви – не голодні.

Цього я не відчував: ні м’ясця, ні сала,

Ні якихось інших страв зима не прислала.

А відтак надмір ваги я не помічаю,

Навіть скинув два киги та ще скинуть маю.

І постійно ворушусь, не ходжу – літаю,

Поки пенсії діждусь, щоб придбати чаю.

Очевидно, для тварин, птахів щастя світить,

І в них більше є причин, щоб весь час товстіти.

Може, та сова давно вибилась в міністри,

І для неї все одно, де, коли й що їсти.

Втім, коли у нас зима вельми лютувала,

Жодна керівна чума тоншою не стала.

 

ЧЕСНЕ ЦИГАНЧА 

Обминувши циганча,

Що грошей просило,

Взявсь за слово-деркача

Бородань Данило:

– Не собі воно збира –

На барона тачку.

Знать це кожному пора

Й не давать подачку!

Циганча теж не дріма:

– Видумку кинь кляту!

У барона тачок – тьма,

Він ще хоче яхту!

 

СМІЛИВЕ ДИТЯ 

Мама сина привезла

В рідний парк гуляти

Після того, як гроза

Почала вщухати.

З «Мерседеса» чобітки

Гумові дістала.

–Взуй – і бігай залюбки

По воді, – сказала.

Натягнув малий взуття:

– Ну, тепер я мушу

Показати, як дитя

Чхає на калюжу!

Розігнався – і стрибнув

У фонтан глибокий…

З того часу він не був

На дворі два роки.

 

ЙОМУ МОЖНА 

– Сень ляга в лікарню часто…

– Йому можна, мужички.

В нього – пенсія сучасна

Й застарілі болячки.

Тож є шанс на перемогу,

А було би навпаки,

Він туди б забув дорогу,

Як усі ми, бідняки…

 

СКЛАДНЕ ПИТАННЯ 

Продавець почув од Савки:

– П’ятдесятий треба плавки!

Тож відразу кілька пар

Показав: – Ось ваш товар.

Савка взявся роздивляться…

Роздивлявсь хвилин п’ятнадцять,

Поки вибрав: – Це, напевне.

Підкажіть лише для мене:

А чи річ в горошок ця

Мені буде до лиця?

Продавець після вагання:

– Задали складне питання.

Як я можу крізь вдягачку

Вашу бачити мордячку?

 

ВИХОДЯЧИ ІЗ СИТУАЦІЇ 

Карантин у нашому селі –

Знають це дорослі та малі.

Згідно установлених вимог,

Все закрилось, окрім точок двох:

Магазин, де продають цемент,

І салон «Підстрижемо в момент».

Торгувати право їм дали,

Бо продмагу ще в нас не звели.

Позаяк я лисий вже давно,

Зачіску робити не дано.

Тож цемент купую кожен день

Кілограмів два чи три лишень,

Бо грошей – як той наплакав кіт,

Ну а вірус ще толочить світ.

В той же час привладні трубачі

Всім велять сидіти на печі.

Я й подумав ( і без жарту геть),

Що пришвидшу пандемії смерть,

Як бодай одному трубачу

Пельку та цементом затовчу!

 

ДІЄВЕ 

Зиркнув на ціну

Окулярів, зітхнув –

І очі у хлопа

Полізли на лоба…

 

ЖІНОЧЕ РЕЗЮМЕ 

В Гнідого – храп,

Хропіння – в Жоржа.

Бо кінь є раб –

Не кара Божа!

 

МУХА ТА ПЕТРУХА 

У відчинену кватирку

Залетіла муха.

Щоб убить її, сокирку

Ухопив Петруха.

Та не зміг дать духопелів,

Ані вигнать з хати.

Лиш вдалося нові меблі

Файно подовбати!

 

НЕПИТУЩИЙ 

– П’яничка той Аполінарій –

Щодня його стрічаю в барі…

– Чого туди ти заглядаєш?

– Смачна горілочка там. Знаєш?

 

СІМЕЙКА 

Він – боксер, вона – боксерка,

І собака – теж боксер.

Ось така боксосмейка,

Де усяк – нокаутер.

Він із нею відчайдушно

Б’ється сім разів щодня,

Й головою ніхто скрушно

Не хита і не спиня.

Лиш собака жде-чекає

Шансу свого, аж присів,

Коли вийде й потріпає

У дворі бродячих псів…

 

ВІДЧАЙДУХ 

«Прохід заборонений!». Вгледівши знак,

Водій білосніжної «Хонди»

Дав газу, злорадно сказавши: –Ось так,

Літають нехай пішоходи!

Минула хвилина, а може, і дві –

Як наче хто вдарив обухом!

…Лежала скалічена «Хонда» в рові

Разом зі своїм відчайдухом.

 

ЩОДО НОВАЦІЙ 

Життя підсовує новації,

Що загартовують людей.

Готуюсь в самоізоляції

Свій відзначати ювілей.

Підготував місця в сторінці

Для привітань і побажань.

Обдумав, що в такому віці

Відповісти на них не жаль.

Світлин нанишпорив, на котрих

Питвом й харчами похвалюсь.

А щоб не злить здорових-хворих,

Без тостів різних обійдусь.

Просиджу день весь в Інтернеті

І вечір, нічку протруджусь,

А як запіють півні треті –

Всю пошту геть передивлюсь.

Лайкну, хильну чайку із м’яти

Й засну, скрутившись, як удав,

З переконанням: «Погуляти

Коронавірусу не дав!».

 

ЩОДО ВЗАЄМОВИГОДИ 

Де громада досить чемна,

Там і вигода взаємна…

В магазині «Світ ковбас» –

Люди в чергах сплять до кас

У момент, коли дівчата

На місцях при апаратах,

Щоб набратись сили зранку,

Приступили до сніданку…

 

МАЛЕНЬКА ВТІХА 

Зізнавалася Марія –

Опанаса жінка:

– Ця неждана пандемія –

Капосниця рідка.

Нападає й на старого,

Й на малу дитину,

На міністра і на того,

Котрий ма’ cвитину.

І я також через неї

Вже не можу спати,

Бо від блудниці цієї

Всього можна ждати.

Маю втіху лиш в одному,

Попри дулю з маком:

Не тримавсь мій турок дому

Сорок літ із гаком.

А при цій заразі раптом

Не впізнать пройдоху:

Натягнувши респіратор,

Не вилазить з льоху!

 

ДРУГ І Я 

За кордоном друг мій нині.

Як і я, на карантині.

Вірус той же там снує,

Тільки в друга маска є

І позиція свідома:

Хочеш вижить – сиди вдома.

А я прагну кожну мить

Сам себе перехитрить.

Наплював на всі поради

І продовжую гуляти,

Бо доходить, попри штрафи,

Як до справжньої жирафи.

Хоч друг каже в телефон,

Що я – викапаний слон!

 

ЗЛИЙ ЯЗИК 

Мене образивши, сусід

Спитав: – Ви – хто?

– Сатирик.

У ту ж секунду він поблід

І заспівав, як щиглик:

– Пробачте витівку мою,

Це все так недоречно.

Свою помилку визнаю

І кланяюсь вам гречно…

І у дверях квартири зник.

Йому старенька Вірця

Услід сказала: – Злий язик,

Та сміху й він боїться!

 

ПЕРЕКРУЧЕНИЙ ФАКТ 

Теплий березень. Світанок.

Парк. Кафе і ряд альтанок.

За столом – два бідолашки,

Поруч – три порожні пляшки…

За п’ять кроків од п’яничок

Гурт зібравсь роззяв-двірничок.

Старша мовила до інших:

– Це одні із нахабніших.

День ще сонечка не бачить,

А вони взялись пиячить!

Тверезіший встав з-за столу

І сказав їй правду голу:

– Не спіши критикувати,

Перекручуючи факти.

Ми до сьомої нуль-нуль

Завершили буль-буль-буль!

 

ЗАРАДИ ПОРЯТУНКУ 

До бананів і кокосів,

Та ще манго інтерес

Слід послабить, бо ці косять

Фрукти схуднення процес!

Новину таку підкинув

Бабі Вірі як секрет

Внук, що кожну звик хвилину

Заглядати в Інтернет.

Довго думала старенька,

Зазирала в дзеркала,

Позаяк була худенька,

І нарешті прорекла:

– Синку, мчи до магазину

І купи те все цабе,

Бо уже через годину

Не намацаю себе!

 

НЕ СТРАШНИЙ СОН 

Зайшла у спальню Жана

Й почула вість од Гриця:

– Що значило б, кохана?

Хотів у сні втопиться…

– Печалитись не треба, –

Під бік Грицька штовхнула. –

Аби проснувсь, під тебе

Відро води линула!

 

СИРОТЛИВА ЮШКА 

– Все юшка та юшка –

І більше нічого, –

Завівся Ванюшка.

А жінка до нього:

– Вминай і не збурюй

Сердитості хвилю,

Бо зараз каструлю

На голову виллю! –

Став настрій Ванюшки

Мінятись потрошку:

– Дала б хоч до юшки

Малесеньку ложку!

 

ПОСТУПЛИВИЙ ОНУК 

У дворі Свирид онуку

З різного ломаччя

Звів на хату схожу будку

Й мовив: – Твоя дача!

Ріс онук, а будка мирно

У дворі стояла,

Бо нікому, очевидно,

І не заважала…

Одруживсь онук і зразу

Заявив дідульці:

– У твій дім привів я Азу,

Щоб ти жив у будці!

 

ЩОДО ЗИСКУ 

З пандемією в країні

Ситуація складна,

Але користь, бодай міні,

Все ж, приносить і вона.

Збагатився хтось на масках,

Хтось – на ліках чи харчах,

Ясновидицьких підказках

Чи бюджетних копійках…

Має зиск згідно з законом

І Ледаченко Кузьма:

Підійти із макогоном

Близько в жінки прав нема!

 

ВИНУВАТЕЦЬ 

На базарі в холодочку

Обступили люди бочку.

Та їм каже продавець:

– Торгу нашому кінець.

– Що за витівки дурні?! –

Чути викрики гучні. –

Молоко лиш привезли,

А вже кажуть: «Продали!».

Тут озвався дід один:

– Винуватий карантин.

Разом з бочкою дурко

Купив щойно молоко!

 

ЩОДО СЕКРЕТУ

Невідомий геть поет

Все питав у знаного:

– В чому вашого секрет

Вжинку незрівнянного?

І зізнавсь той: – З диваком

Так уже складалося:

Не тріпалось язиком,

А щодня писалося.

 

КАРАНТИННЕ 

Валяйся на дивані,

Купайсь у теплій ванні,

Готуй корисні страви,

Роби всі інші справи:

Читай, пиши, спілкуйся,

Жартуй, кепкуй, дивуйся.

Створи весь світ із дому,

Сховався у якому.

А виняток один:

Подалі від новин!

І вірусне нещастя

Під три чорти подасться…

 

НАПОЛЕГЛИВА ПАРА 

Раї зізнававсь Петрусь:

– Цілуватись ще не вмію,

Але в тебе я навчусь –

І теплом уста зігрію! –

Та нежданий карантин

Петруся і його Раю

Запроторив до квартир –

І батьки не випускають…

Чи зірвавсь любовний план?

Та облиште ви зітхання!

Їм комп’ютерний екран

Забезпечує навчання.

 

ВІРНИЙ ДРУГ 

Поносити власну маску

Дав аптекар – друг Мирон,

Щоб харчів зробив запаску

На весь вірусний сезон!

 

ДИВНА АПТЕКА 

На дверях аптеки напис люд застерігає:

«Не заходити без масок! Масок в нас немає!».

Прочитала баба Ксеня і геть здивувалась:

–Вперше бачу, щоб аптека рекетом займалась!

 

ЩОДО ПРОПАЖІ 

Пропали друзі в мережі.

Жура зашкрябала в душі:

Невже полишили мене

За слово гостре чи смішне?

Та ось збагнув: їх понесло

Від пандемії у село,

Де ні людей, ні тих персон,

Що полюбили закордон,

А клаптик рідної землі,

Стара лопата і граблі,

І гасло, в котрім сила є:

«Посадим, виростим своє!».

Тож я – комп’ютеру: –Бувай,

З писанням всяким почекай.

Як друзі, в батьківські краї

Спішу плекати врожаї!

 

ЩОДО ДНЯ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ 

Пробачте, що сміюсь в печальний день.

Не дике я створіння поміж вами.

За смерті на Майдані мсти огень

В моїй душі не загаса й ночами.

Та я – сатирик, сміх – моя стріла,

Якою влучить прагну у безчестя,

Що й в день печальний лізе із кубла

На доль людських шумливе перехрестя.

 

ЗРАЗКОВИЙ СІМ’ЯНИН 

– В мене друзів є аж три,

Та не женяться, хоч вмри.

– Ну а ти, Федоте?

– Розлучився вшосте.

 

НЕ КУПЕЦЬ 

Це не фактики надуті –

Правда до краплинки:

Не купує Сень продуктів,

Хоч під боком ринки.

Дві минуло круглі дати,

Як прорік дружині:

– Будеш, люба, купувати

Ти усе віднині!

 

ПОВАЖНА ПРИЧИНА 

Лікарю поскаржилася Соня:

– В мого нареченого – безсоння.

Той на неї скоса подивився:

– А чому він сам тут не з’явився?

І сказала Соня гордовито:

– Він в цю пору спить несамовито!

 

ПЕРШЕ МИТТЯ 

Перший раз за цілий рік

На догоду Лері

Тарілки взявсь чоловік

Мити по вечері.

А було до цього як?

Лера лиш пихтіла?

Де там! Молода сім’я

Із пательні їла!

 

РІЗНА РЕАКЦІЯ 

Вдалась до спогадів бабуся:

– Траплялося, що я, маля,

На перехожого дивлюся,

Як сам з собою розмовля,

Та й починаю біля скроні

Крутити пальчиком, адже

Не всі у нього вдома, знаю…

І досі стидно за той жест.

А бачу ось на схилі віку,

Як йде ходячий балабон,

То задаюсь питанням тільки:

Який же в ляпала смартфон?

 

ВПЛИВОВА ОСОБА 

Він зумів лише один

Блудних Саву й Марту

Повернути в хату.

Бо на те ж він – карантин!

 

НОВА ПРОФЕСІЯ 

– Зубочиста в місті стрів…

– Це професія нова?

– А хіба тобі зубів

Ще ніхто не вибивав?

 

МЕД, АЛЕ НЕ ЛОЖКОЮ 

Пропонують вставні зуби:

Верхні, нижні, білі, рівні.

Щоб зібрати їх до купи,

Власні руки лиш потрібні.

Плюс є знижка і доставка.

Зручно, людоньки бідові!

Та якби іще добавка:

На харчі безплатні дозвіл!

 

НІЯКИХ ДИВ 

Спинили «Тойоту» – кричать водію:

– Коли заглядав ти під тачку свою?!

Вона за собою, поглянь-но, чурбан,

Болти залишає, як бульбу комбайн!

Водій у дверцятах, все ж, скло опустив

І мовив спокійно: –Ніяких тут див.

Для кожного, мабуть, відомо давно:

Якщо відпадає, то зайве воно…

 

ПРИВІД 

– Ти повію-жінку маєш?

– Що так думати дає?

– З восьмим березня вітаєш,

А це свято їхнім є.

– Не виходить Марта з хати.

До весілля, вочевидь,

В гречку мусила скакати…

Ох і буду зараз бить!

 

СВЯТКОВА ПРОБЛЕМА 

Жарт 

Привітав усіх геть друзів

У Фейсбуці з Пасхою –

І отримав по заслузі

Я тією ж ласкою.

Досі йдуть мені вітання,

Що є вельми кльово.

Та забули про читання

Моїх замильовок!

 

ОБМІН РОЛЯМИ 

У Ничипора і Клави

Обмін ролями відбувсь:

Він тепер готує страви,

А вона не їсть чомусь.

 

 

Запотиличники

 

 

ЩОДО ЛУКАВОСТІ 

«Ми не лукавили з тобою…» –

Сказав колись Поет з журбою.

А нині думає усяк:

«Злукавлю – виживу!». Ось так.

 

ЩОДО ВЛАДИ 

Все думалось: місцева влада наша –

З болота найсмердючішого каша.

Та ось з’явилась чергова центральна –

І стало ясно: наша – ідеальна.

 

ДЕКАМЕРОНСЬКЕ 

Сміявсь по-всякому не раз:

Крізь тугу, сльози, вбиту віру,

Крізь пелену погроз, образ…

Тепер сміюся вже крізь вірус.

 

ПРИНАГІДНЕ 

Карантин набрид? Терпи,

З маски вискочить не рвися,

Не зізнатися аби:

Танцював, та не вклонився.

 

ЩОДО КОРОНАВІРУСУ 

Чи я боюсь китайської болячки?

Ну як для вас на це відповісти…

Звичайно, підхопити її лячно,

Зважаючи на наслідки біди.

Одначе вберегтись од неї можна

( Над прірвою наш світ не раз висів).

Та влада тупорила і безбожна

Для мене є страшніша в сто разів!

 

ЩОДО ПРОСЬБИ 

Відкрити ринки в пандемію

Ті просять, що умом хворіють.

 

МІЖ ІНШИМ 

Мабуть, не було б для розмови закваски,

Якби не Зеленський і довбані маски!

 

ЩОДО МАНДРІВ 

Жартун запитує один:

– Скажіть, піти іще куди,

Бо я в квартирі вже був скрізь?

Тож підкажу: – На стелю лізь!

 

ЩОДО ПРОЦЕСУ 

Почалася зеленонізація.

А за нею – повна деградація.

 

НАЇВНОМУ

ПЕРЕМОВНИКУ 

Не заглядай вбивці в очі,

Не шукай там неба,

Бо вони зоріть охочі

Крізь приціл на тебе.

 

РАДІОСЛУХАЦЬКЕ 

Радіо «Шансон»

Мій забрало сон,

Спокій вбило мій

Шиком Повалій.

Зрадниця-втікач,

Ордопопихач,

Тихо, наче гад,

Влізла в хіт-парад…

Радіо «Шансон»,

Ти –хамелеон!

Зрештою, сам ЗЕ

Нас у Кремль везе…

 

ЩОДО ОДНІЄЇ МЕСНИЦІ 

Похвалить навіть ворога, аби

Загнувся від тієї ти хвальби.

 

ЩОДО НАДІЇ 

Насіялась сама трава в садку.

Сидить Охрім щодня у холодку –

Спостерігає, як у вись підноситься,

З надією, що скоро самоскоситься…

 

ЩОДО ШАНСУ 

Піддавши критиці нудне писання,

Дав авторові шанс для виправдання.

 

ЩОДО КРАЛЕЧКИ 

Красива в кралечки фігура,

Але яка бридка натура!

 

ІНША ТЕМА 

Усе про пандемію й пандемію,

Неначе інших тем знайти не вмію…

А ось і свіжа: як не врізать, дуба,

Коли ціна на їжу в скронях гупа?

 

ЩОДО ОДНІЄЇ СУСІДКИ 

Як тільки спатоньки вкладається,

В сусідів радість прокидається!

 

ЩОДО ОЧЕВИДИЦІ 

Ніколи не читала цього автора творіння,

Та чула крізь стіну його комп’ютера гудіння!

 

ГАСЛО ДНЯ 

Аби світ порятувати,

Не висовуй носа з хати!

 

ЩОДО ПРОБЛЕМИ 

Вночі заснути не дає собака,

А вдень – його постійно вредна Варка.

 

НЕ КАРНАВАЛЬНЕ 

– Маско, я вас знаю…

– Хто я?

– Із Китаю…

 

ЩОДО ОДНІЄЇ ЧИТАЧКИ 

Начхала на творчість сатирика Б.,

Як тільки впізнала у байці себе.

 

ЩОДО ЗАБАВ 

Чим би дитя не бавилось,

аби не плакало.

Приповідка

Сучасні діти – не колишні,

Вони – державні мужики,

Які в посади й фрази пишні

Уміють гратись залюбки.

 

ЩОДО ЩУРІВ 

Чи не пора

у рік Щура –

про це не раз я говорив!–

турнути геть усіх щурів.

Гриць Гайовий

У щурів, на жаль, сьогодні

Чи не всі коти в полоні.

 

НЕ ВПЕРШЕ 

Бойовики атакували

позиції української армії…

(З Інтернет-повідомлень)

Відсиділось, діждалося підмоги –

І рушило вперед поріддя клік…

Мабуть, кремлівський цап відчув, що роги

Ось-ось у нього відпадуть навік.

Було так завжди, так воно і нині:

В смертельній пастці біситься хижак.

І нам не вперше за свої святині

Ламати ікла для ордокусак!

 

ЩОДО ВАТАЖКА 

У гурту право заслужити ватажка –

Можлива справа, хоч вона й важка.

А головне (і правди ніде діти) –

Постійно у президії сидіти!

 

ЩОДО СУЧАСНОСТІ 

Це зовсім не сучасна є школярка,

Якщо в руці у неї – не цигарка.

 

ЩОДО ЗВАННЯ 

Не залучав ніякий блат –

Звання купив для нього брат.

 

ЩОДО ПОСМІШКИ 

В житті важливо посміхнутись вміло

Для того, хто твоє просуне діло.

 

ЩОДО СКУПОВУВАЛЬНИКІВ 

В Україні багаті підприємці скуповують

дорогі апарати штучної вентиляції легень,

з якими в країні є проблеми…

(З Інтернет-повідомлень)

Поміняти душу на купюру

Їх мета примушує одна:

Врятувати власну товсту шкуру,

Як того бажає Сатана!

 

ЩОДО НАДІЙНОСТІ

Повен дім накрав добра,
Тож дверей не відпира.
А як смерть хапать почне,
Він планує, що одне
Зі своїх відчинить вікон,
Щоб узять труну і віко.

 

ЩОДО СВІТЛА

Пиячить, бо жінки нема.
А жінки нема, бо пиячить.
Щоб світло в тунелі побачить,
Потрібна, напевне, тюрма.

 

ОДКРОВЕННЯ ЖИВОПИСЦЯ 

Крашанки та пасочки,

Ковбаса та шашлички

У томатнім царстві –

Та й по всім багатстві.

Бо на всі наїдки

Фарб узять нізвідки.

 

НЕМИНУЧИЙ РЕЗУЛЬТАТ 

В хаті – холодно, хоч плач.

Увімкнув обігрівач.

Пів годинки – і тепло

Всю оселю залило…

На лічильник подививсь –

І слізьми таки заливсь!

 

ЩОДО ДИВА

Здоров’я Петрове чекає на диво –
Гаранта на вихід у місто щодня.
Як мама не скаже: «На гроші на пиво»,
Не зможе нізащо залишить спання.

 

ЩОДО ПОДИВУВАННЯ

Робочі дні із вихідними
Постійно плутаються в Мини.
І він дається дивині,
Бо працював лише два дні.

 

ЩОДО АВТОМОБІЛЯ 

Автомобіль – не розкіш, а потреба.

За цю підказку дякувати треба,

Хоч як би не журились в безнадії,

Непрошеній підступній пандемії…

 

ПРАЦЬОВИТИЙ ЛЕЖЕНЬ 

На третю вже добу сном замахнувся!

Але це не лінивий чоловік.

Він сорок п’ять разів перевернувся

З одного боку та й на інший бік!

 

ЩОДО ГРІШНИКА 

Уміле пригощення –

Грішнику прощення.

 

ЩОДО ДЕПУТАТА 

Ну що візьмеш із цього депутата,

Коли у нього на Венері хата!

 

ЩОДО ВТІХИ 

Тішиться, що цілі в нього скули,

Опинившись в череві акули…

 

ЩОДО КЕРІВНИХ КАДРІВ 

До люду – з неохотою,

До премій – із лопатою.

Гордяться не роботою –

Високою посадою.

 

БУДЬМО ЗДОРОВІ! 

– Чхання – не коронавірус!–

Кажуть вчені гонорові.

Тож для вірусу – це мінус.

Чхаймо – й будьмо всі здорові!

 

ЩОДО ВИБОРУ 

Вистави трагічні,

Ліричні, комічні.

Які з них театри

Частіш люблять грати?

Не думайте довго.

Залежить від того,

Шекспіри й Мольєри,

Хто в них режисери.

 

ЩОДО КРІСЕЛ 

В якім лиш кріслі не сидів,

Коли підстригтися хотів!

 

ЩОДО ДІЛОВИТОСТІ 

За годиноньку побралися –

І до смерті розлучалися…

 

ЩОДО ЇЖІ 

Чи зможеш їжу ту ковтати,

Яку візьметься хтось жувати?

Категоричне кажеш «ні!»,

А ложку тягнеш до брехні…

 

ХТО Ж МИ? 

Свіже вчених відкриття:

У Помпеї вміло

Сортували вже сміття

І пускали в діло!

Хто ж тоді ми з вами є,

Хитруни сучасні,

В котрих все довкіл гниє,

Як і душі власні?

 

ЩОДО МАЙБУТНЬОГО 

– Чим усе закінчиться в державі,

Де вожді купаються в неславі? –

Мудреця спитав дід з бородою.

І почув: – Не знаєш чим? Бідою!

 

ЩОДО ВІВЦІ

У Британії знайшли вівцю,

яка почувається собакою

і дружить із іншими псами.

(З Інтернет-повідомлень)

Пощо та вівця з норовами пса!

В нас кожний уряд гавка та куса!

 

ЩОДО ХВОРОБИ 

Хвороба давня і проста:

До рук державне прироста.

 

ЩОДО НАТЯКУ 

Рекламують вставні зуби

Фірми грошолюбні

В час, коли людей світ губить:

– Смійтеся на кутні!

 

ЩОДО МУЖНОСТІ 

Не спить Михайло третю ніч –

Перевіряє мужність віч!

 

ЩОДО ДОСТОВІРНОСТІ 

Бог дає йому усе,

Що лиш тільки донесе?

 

ВІДГАДКА 

Чому на острові Мадейра

Людей гад-вірус не вбиває?

Ось думка вам пенсіонера:

Бо там нікого вже немає!

 

ЩОДО ЯЗИКА 

Язик не візьмеш на прищепку –

До нього треба мати клепку.

 

СВІЖОСПЕЧЕНИЙ ГАД 

Упіймали! Ну і гад!

Гроші, котрі банкомат

Видав, хитрий Ярослав

Милом вдома відмивав!

 

ПОВНА САМОІЗОЛЯЦІЯ 

Вже не подасть руки нікому

В роки далекі, ні найближчі,

І більш не вийде навіть з дому…

А що з ним? Спить. На кладовищі.

 

ЩОДО ВИГОДИ 

– Які, порадьте, вигідніше зуби

Носить людині: зйомні чи вставні?

– Коли вас часто б’ють у морду, любий,

То перевагу мають власні та міцні!

 

ЩОДО ГОРІЛКИ 

Вік горілці – не завада,

Шкодять пенсія й зарплата.

 

ОДНІЙ ФЕЙСБУЧНИЦІ 

І де, панянко, ваша етика?

Ви напросилися у друзі,

Аби я був постійно в курсі,

Що ходова у вас косметика?

 

ЩОДО ОДНОГО ФАХІВЦЯ 

Трохи – цвях, трохи – шило,

Трохи – ще й долото,

Швайка, ніж і зубило.

А в цілому – ніхто!

 

ЩОДО КОМЕНТАТОРА 

Ні за, ні проти, тільки коментар,

Що свідчить, з ким насправді справу маю:

Переповісти є в людини дар

Думки того, у кого хата скраю.

 

ПО-БРАТСЬКИ

Привезли «корону» з-за кордону –

Нагороду із Армагеддону.

І щодня по-братськи, від душі

Діляться, мовляв, ми – не чужі!

 

ЩОДО ДИЛЕМИ 

Одна дилема в кожного в ці дні:

Виходити на вулицю чи ні?

 

ЩОДО ТЯЖКОСТІ

– Людям буде тяжко,–

Влада зізнається.

– А тобі, бідняжко?–

Всяк дізнатись рветься…

 

ЩОДО ТЛА 

Якби не вишукане тло,

Світлини б зовсім не було.

 

ЩОДО ОДЯГУ 

На дівці з одягу – петелька,

Зате на псові – камезелька!

 

ЩОДО ДЕПУТАТІВ 

Депутатам депутати:

Сидолюби й довгоспати.

 

ЩОДО СКАКАННЯ

Той, що скаче тобі в очі,

Обдурити тебе хоче.

 

МАЛЕНЬКА ВІДМІННІСТЬ 

Фейсбучні друзі від життєвих

Тим відрізняються лишень,

Що серед них – юрба миттєвих,

В яких ти просто за мішень.

 

ЩОДО ВРІВНОВАЖЕНОСТІ

Найбільше врівноважена людина,

Коли за хату в неї – домовина.

 

РЕАЛІЇ

За вікном – не день, а мрія!

Та не вийти: пандемія…

Попрощаємось з бідою –

В хату більше ні ногою!

 

ЗІЗНАННЯ ЖРИЦІ КОХАННЯ

Стільки через мужиків

Позбулась критичних днів

Й аліментів заробила –

Полічити вже не сила!

 

ЩОДО ВПЕВНЕНОСТІ

– Це алича. Але… Хоча…

Мабуть… Таки… Не алича…

 

ЩОДО ШТУЧНОСТІ

Штучно запліднюють, штучно вирощують,
Штучним банкрутством багатство нарощують.
Штучними чергами та дефіцитами
Роблять людей неймовірно сердитими.
Штучною ще й прикривають усмішкою
Совість теж штучну, що лащиться кішкою.

 

ЩОДО ГРАБЛІВ

Наступив на граблі –

Та й отримав у лоб…

А зубці якби злі,

Що тоді з ним було б?

 

ЩОДО СЛУЖБИ

Зробив священником себе –

І вірно служить…ФСБ.

 

ЛУКАВЕЦЬ У РЯСІ 

Свої на Бога поклада надії,

Вірян штовхнувши в пекло пандемії…

 

ЩОДО РОЗУМУ 

Чи Бог розум дав людині,

Видно це по карантині.

 

ЩОДО ПОРЯТУНКУ 

Якщо утратив глузд, уже

Тебе й Господь не вбереже.

 

ЩОДО КАРТИН 

О скільки печально-повчальних картин

Для нас демонструє щодня карантин!

 

ЩОДО ПЕРЕДОВИЦІ

Тьмущу за життєвий строк

Перемила вже кісток!

 

ЩОДО ПЛАНІВ 

Перша думка після сну:

«Спав би ніч ще не одну…».

 

ЩОДО ВИГАДКИ 

Казали, що Матвій – хабарник…

А він же здирництва ударник!

 

ЩОДО ПОРЯТУНКУ

 

Порятунок Держави –

Не англосакси, не німці,

А злютовані,

Валютовані

Українці!

Василь Щеглюк

Держава жде на порятунок

Не від поблажливих чужинців.

І марний в неї розрахунок

На валютованих вкраїнців.

Бо їм начхать на цю Державу –

Для них би кендюха напхати.

А ось злютовані по праву

Спроможні нечисть вигнать з хати!

 

ЩОДО ПРАВДОНЬКИ

– Будь-яка робота – то є мука,–

Стільки літ набридливо він мука.

І мовляв би правдоньки родзинку,

Якби взявсь хоч раз за соломинку.

 

ЩОДО РЕКЛАМОДАВЦІВ 

Рекламодавці? Ні, кретини!

В час пандемійної блокади

Кричать: «Спішіть у магазини

Взуття за знижками придбати!».

 

ЩОДО ТАЄМНИЦІ 

Всім відома таємниця:

Путін є людина ница.

 

ЩОДО ПЕРСПЕКТИВИ 

Вір, москалику, не вір –

Розпадеться русскій мір!

 

РЕКЛАМА 

На товари – у нас знижки!

Продаєм без чайових

Для беззубих і глухих

Зубочистки й вухочистки!

 

ЩОДО ПІДМІНИ 

Підмінив дружину раз на кухні –

І тепер усі мої тут свята й будні!

 

ЩОДО БУДИЛЬНИКА 

Замінює будильника

Вмикання холодильника.

Як тільки озивається,

Господар прокидається

Вночі, удень, уранці,

Вступає миттю в капці

Й кричить, як вирвав зуба:

– Я хочу їсти, люба!!!

 

КАРАНТИННИЙ ФЕЙСБУК 

Мимо не дає пройти:

–Візьми профіль в рамку,

Щоб всі знали: вдома ти

З ранку і до ранку!

Що поробиш – се ля ві.

Він своїм проханням

Знов нагадує: в хліві

Жде мене кабання!

 

ЩОДО ЗАХИСТУ

Начхавши на обов’язки, права

Свої відстоюєш? Овва, овва!

 

ЩОДО КОМПЕНСАЦІЇ 

Інтелекту – нуль, зате

Рівень тупості росте!

 

ЩОДО ЛЕГКОСТІ 

Не атлет – а скелет,

Але біг – наче лет!

Бо до фінішу все

Його вітер несе…

 

ЩОДО ЗАКОХАНОСТІ

Не відала нічого про мужчину,

Та закохалась у його машину!

 

ЛЕДАРСЬКА ІДЕЯ

Прийшла ідея, перша та остання:

Найнять собі лакея для жування.

 

ЩОДО ПРОЕКТУ 

Найсучасніший проект –

Вчасно вкрадений об’єкт.

 

ДВОЖИЛИЙ 

Ріже в очі похвалу,

А поза очі – хулу.

 

НЕВГАМОВНИЙ

Розносить в пух і прах сірому,

При стрічі лиже зад якому.

 

ЩОДО ТРУДІВ 

Пекельніший з усіх трудів –

Молитись Богу за чортів.

 

ЩОДО ДОЗВОЛУ

Держдума дозволила Путіну

правити вічно.

(З Інтернет-повідомлень)

Держдуму можна зрозуміти:

Відповідати за ті біди,

Якими нині світ живе,

Ніхто не хоче за В.В.

 

ЩОДО СВОЄЇ ХАТИ

Реальність пихата:

Своя у нас хата,

Та скільки повсюди

В ній ордоотрути!

 

ЩОДО НОВОСАНЖАРСЬКИХ

ПРОТЕСТІВ 

Підкидаєм дрова у вогонь,

Бо нема куди подіть долонь?

 

ЩОДО КРАСИ 

Квітка будь-яка

Краща будяка.

 

ЩОДО ВИНИ 

Не брехні у тім вина,

Що зустріла брехуна.

 

ЩОДО ПРІЗВИСЬКА 

Прізвисько у Тита –

Позашляховик.

Лізти до корита

Бездоріжжям звик.

 

ЩОДО КЛЕПКИ 

Аби приховати зіпсовану клепку,

Ніколи й ніде не знімає він кепку!

 

МОЇМ НЕДРУГАМ 

Забрьохались в лукавості й брехні,

Доносами штани так замочили,

Що підлість аж вилазить із матні,

Розносячи продажності бацили.

Слова прогнилі, крадені й німі

Спішили так доставити на показ,

Що залишились між людей самі,

Створивши власний чорториїв образ!

 

ЩОДО НЮХУ 

Який же, ух,

У нього нюх!

Не нюх, а блиск:

Де, чує, зиск.

 

ЩОДО МАЙСТЕРНОСТІ

Актори є театру та кіно,

Які найкраще грають… в доміно.

 

ВИЧЕРПАНИЙ ЗАПАС

Замість сорому – злоба.

А щось інше є хіба?

 

ЩОДО ТАЛАНТУ

Талант не в тім, аби новий придумать апарат:

У вмінні видать мильну бульку за аеростат!

 

ЩОДО ДУРНІВ

Я знаю, де дурням вручають дипломи,

Звання, нагороди і, звісно, посади.

А хто і навіщо – мені невідомо,

Оскільки боюся державної зради.

 

ЩОДО ЗВИЧОК 

Нові пандемія підсунула звички:

Навчила носити в теплінь рукавички.

 

УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

крізь призму Міжнародного

дня книги та авторського права

 

Ще хтось читає й видає.

А щодо права автора,

То в графомана воно є

І, звісно, в плагіатора.

 

ІНШИЙ ДЗВІН

– Карантин, а в храмі дзвонять, –

Мовив мамі син спросоння.

А йому: – Які там храми!

Тато дзвонить баняками!

 

ЩОДО МАЙСТЕРНОСТІ

Політики навчились так брехати,

Що псам пора професію міняти!

 

ЩОДО ВИГОДИ

Осідлав склероз Кобилу –

Задом наперед біжить…

І це вигідно Гаврилу,

Що нікуди не спішить.

 

ЗУБОЇД 

З’ївши зуби на брехні,

Залишив одного,

Щоб гострить на того,

Хто обману каже: «Ні!».

 

ЩОДО ОМАНУ 

А Оман – як обман,

Як московський туман,

Від якого несе

Зради запахом ЗЕ.

 

ЩОДО

УКРАЇНСЬКИХ ПЕРЕМІН 

Знов до влади

Кремля ради

Прикотили

Вражі сили.

 

ЩОДО ОДНІЄЇ

АКТИВІСТКИ 

Натура таргана:

Де живність, там вона.

 

ЩОДО ЛЕЖНІВ 

Уявімо: гаджетів не стало…

Це б до праці лежнів спонукало?

 

ЩОДО НАМОРДНИКА 

Проявляє інтерес

Жартівник: – Чи може пес

Сам вигулювати пана

Без намордника?

Забавна

Ситуація. Однак

Відповів би дехто: – Так,

Як тримати пан той звик

За зубами свій язик!

 

ЩОДО ПІЗНАННЯ

Яка у тебе совість чи душа,

Пізнати час короткий заважа.

Про те, що ти – із першої десятки,

Засвідчує умить ціна краватки.

 

ПЕРЕКВАЛІФІКУВАВСЯ

Із мереж пропав писака.

Сподівавсь: вдавивсь брехнею…

Аж почув: тепер балака

Він із дурістю своєю.

 

ПЕДРІДКІСТЬ

Наш фізрук – дві ставки має в школі,

Хоч щодня – на тракторі у полі.

 

ПОРАДНИК

Роздає поради всім зустрічним,

Як життя зробити довговічним:

– Труд фізичний має силу гарну!

Й повертає сам до ресторану…

 

ЩОДО ВЕРБНОГО

ВЕЛЕЛЮДДЯ 

У храм прийшли?

У пастку смерті

Як віслюки

Нахабно-вперті.

Не за життя

Прийшли молитись,

А сатані

Тихцем вклонитись…

 

ПОШУКІВЕЦЬ

Він серед тих шукає друзів,

Що при такім, як в нього, пузі.

 

РІЗНІ ПІДХОДИ

Собі у пельку Гриць (овва!)

Свинячі баки забива.

А вчора, як до рота клав,

Свинячі щоки надував!

 

ЩОДО ОБАЧНОСТІ 

Оминає гострі кути,

Щоби шкуру не розсікти…

 

ЗАПЕВНЕННЯ

НАЛЯКАНОГО ЛЕДАРЯ 

Як здолаєм пандемію,

Буду все робить, що вмію!

 

ЩОДО СТОРІНОК ДОЛІ

Покладав до монументів

Квіти та вінки –

З тих і склалися моментів

Долі сторінки.

 

ЩОДО ОДНОГО ПАЦІЄНТА

Вже пройшов обстежень, мабуть, з двісті,

Котрі свідчать: органи – на місці.

Лиш одна домучує халепка:

Невідомо де поділась клепка.

 

ДІЙШЛО?

Виборці заговорили

про відкликання

своїх голосів за президента

В.Зеленського

 

Відкликати голоси

За вождя нового,

Що зійшов давно на пси?

Де ж були до того?

Вже дійшло? Уже прикол

Ваш вам коле в боки?

Пийте швидше валідол,

Є в аптеках поки.

Не прочистить він мізки –

Час дасть, горопахи,

Проковтнуть вам ягідки

Власної зневаги!

 

У ТАКОМУ ВИПАДКУ… 

Філарет вважає, що причиною

коронавірусу є одностатеві шлюби.

(З Інтернет-повідомлень)

Кожного, хто в сексменшині тулиться,

Слід без маски випхати на вулицю!

 

ВІДОМА ОСОБА 

Такого буфету у місті нема,

В якім не бував наш покійний Хома.

 

МАНДРІВНИК

Заставала (і не раз)

Нічка у дорозі,

Як не міг він перелаз

Подолать до Тосі.

 

ЩОДО КОРИСТІ

Із кардамоном

Філіжанка кави

Ні розуму,

Ні сил не додає…

Микола Возіянов

Із кардамоном кава – це крутело!

Таким людині можна і гордиться.

Та значно гірше, як із хіпотелом

Біжить до рота з хлоркою водиця…

 

ЩОДО ОДНОГО

РОДЮЧОГО ЗЕМЛЯЧКА

Де не посій, там вродить.

(Українське прислів’я)

Вродить він і без сівби

Там, де шанс є для хвальби

Та отримання відзнак.

А ще любить просто так

В колі тих побути дядь,

Що в президіях сидять.

 

ПОТАЛАНИЛО

Ох, не мав би вік дієти,

Котру звуть «цигарка»,

Щоб не втрапив до Секлети,

Яка не кухарка!

 

ЧАТУВАЛЬНИК

Згідно правил карантину,

Сидить вдома усю днину.

А як смеркне бодай трішки –

Поспішає на крадіжки…

 

НОВІ УМОВИ

Карантин. Тому Мартин

П’є й закушує один.

За кафе тепер – квартира,

За бармена – жінка Мира,

Що безплатно подає

Чай і печиво своє…

 

ЗАЖУРА

Зажуривсь пліткар Тадей:

– Спеціальність звузиться

Через те, що вже людей

Мало так на вулицях…

 

МАРНІ ЗУСИЛЛЯ

Закупив із переляку

Він продукцію усяку,

Та не тішить це його:

В магазинах є всього!

 

ЩОДО ВІДНОВЛЕННЯ

Взялась людина за поради без вагання,

Як відновити після свята харчування,

Зазначивши, що має в цьому досвід,

Оскільки ще жива й здорова досі.

Її дотепні слухачі і запитали:

–Ви що – в святкові дні лише хиляли?

 

БЕЗ ЗМІН

У житті Тодося

Змін не відбулося,

Бо й до карантину

Обминав людину…

 

РАДІСТЬ 

Радість залива Параску,

Що носити мусить маску.

Та ще б пак! Цю молодицю

Не впізнати як боржницю!

 

ЩАСТЯ ЩАСТЬ 

Усе як слід - скопав, заскородив,
Посіяв, загорнув, благословив,

Ще тиждень-два - й коситиму траву
І Богу буду вдячний знов - живу!

Михайло Пасічник

Це щастя щасть – копати, скородить

І зерна загортати, і косить!

Такого щастя в багатьох нема,

Тому і сходять в ліні із ума.

 

ПРОБЛЕМА 

Карантин для спекулянта –

Що в матні дурна граната:

Ринки – мертві, що й казати,

Де ж віднині махлювати?

 

НЕТЛІННА МАРІЯ

Пандемія – не Марія,

Що із нашого села:

Переказиться – і стліє…

А Марія – вічно зла!

 

МУДРИЙ КАРАНТИН

Карантин із мудрецями

Завернув не до аптек,

Не до ринків із крупами –

До полиць бібліотек!

 

СПЕЦІАЛІСТИ

ПЦУ затвердила молитву

від коронавірусу.

(З Інтекрнет-повідомлень)

Світ умієм дивувати:

Спецпосади, спецзарплати,

Спецвідзнаки і спецдачі,

Плюс спецпенсії гарячі…

Не спинивши спецгонитву,

Розжились на спецмолитву,

Бо не можем з того злізти

Як старі спеціалісти.

«Отче наш…» – молитва та,

Що всі біди відверта.

 

ІЗОЛЯЦІЙНИЙ ПЕРІОД 

Носять їсти в ліжко поки,

Карантин у лежебоки.

 

ОПТИМІСТИЧНЕ 

Бабу Варку кожен день

– Підбадьорує дід Сень:

Сміхохід на букву «З»

Нас під греблю завезе!

 

ЩОДО МУЖНОСТІ 

Як би страшно, брате, не було,

Не мовчи, коли побачив зло.

 

ЩОДО ПОКЛОНІВ

Перед рідним лиш порогом

Та батьками, та ще Богом

Поклоняйся (не для фото).

Перед іншими стій гордо!

 

НЕ ЗОВСІМ КУЛІНАРНЕ

Хто рідкі їсть рідко страви,

Часто шлунку шле забави.

 

ЩОДО МАНДРІВ

Віртуально мандрувати –

Крогозору помагати.

А реальні біг, ходьба –

Болячок є молотьба.

 

ЩОДО КАРАНТИНУ

Не буває карантину

В битві за Вкраїну, сину.

 

ЩОДО УКРАЇНИ

Ні кулі, ординцю,

Твої, ні брехня

Не знищать ту птицю,

Що вись не міня!

 

ЩОДО ОБМАНУ

Обмануть не в силі Бога

Вірусвинахідники.

В них тепер одна дорога –

В світ, де вічні грішники.

 

 

Кололітературне

 

 

ЩОДО НЕЗВИЧНОСТІ 

Ця премія носить ім’я видатного,

Щорічно вручають її дня одного.

Незвична вона є у тому лиш плані,

Що часто у руки втрапля графоманів.

 

ЩОДО ПЛАНІВ

Одинокі графомани

Поміняли творчі плани:

Об’єдналися у групи,

Щоб лизати дружно дупи.

 

ЩОДО СНУ

Наснився виграш. Сонники тлумачать:

«Це неприємності». Старі рулади.

Сатирику нових удач не бачить,

Якщо він буде нечисть обминати.

 

СПОГЛЯДАЛЬНЕ

Не вірші – дивні крики пацієнта,

Що маренням з пера стікають ручки…

Та тих, що вихваляють як поета, –

Неначе мух, прилиплих до липучки…

І висновок доводиться робити:

Як легко справжнім дурням догодити!

 

ПЕРСОНАЖІ САТИРИКА

Ніколи не цікавились судьбою…

Коли ж дізнались, що вмира, зраділи –

Й попхалися зізнатися юрбою,

Що не страшні його віднині стріли…

 

ЩОДО ЖІНОЧОГО ВИБОРУ

Хай би муж сидів на біржі,

Не писав би тільки вірші.

 

ЩОДО СТИСЛОСТІ

Стислість є сестра таланту,

Але теща гонорару

Й кулаку у мить розбрату –

Сили кілограмів пару.

 

ЩОДО МУК

Позбувся сімейних він мук,

Потрапивши Музі до рук.

 

ЩОДО ПОДІБНОСТІ 

Слухаю, бува, прогноз погоди,

Інтерв’ю володаря шприця,

Зізнання губителя природи

Чи якогось ще там фахівця,

Й напливає думка сумовита:

«Десь вже чув це! Лексика – крута!».

А сьогодні відповідь і видав:

–То я вірші декого читав!

 

ЩОДО ВІРШОМАЗІВ

Кладуть слова безликі у рядки…

А краще б клали бульбу у грядки.

 

НАТЯК 

Уміє римувати

І пес, що біля хати:

– Гав-гав! Гав-гав! Гав-Гав!

А що він цим сказав?

 

ЩОДО

ГРАФОМАНСЬКОГО

РОЗМАХУ

Що не строфи –

Катастрофи!

 

ЩОДО ЧИТАЧІВ

Творцю сказав мудрець:

– Не плач,

Що в тебе лиш один читач.

Він важить більш, як тисячі,

Які є псевдо-читачі!

 

КОЛИСЬ І НИНІ 

Колись лили «хвалу» бездарному поету:

– Лиш на друкарській друкувавсь машинці!

І потім довго з цього компліменту

Усяк сміявсь в гурті та наодинці.

А нині радо про господаря шепочуть,

Що віку вкоротив давно Пегасу:

– В комп’ютері уся його, шановні, творчість…

І аплодують як розкрученому асу!

 

ВІДБІЛЮВАЛЬНЕ 

Приповзе додому рачки

Серед білого він дня –

Та й із білої гарячки

Білі вірші виганя.

Люди в білім заздрять біло

Як найближча вже рідня:

– Пересів з Пегаса сміло,

Глянь, на білого коня!

 

ЩОДО ДУМОК

Дивувався плагіатор:

– Як думок своїх багато

В мудрих книгах я знайшов!

Зараз випишу їх знов.

 

ЩОДО СИЛИ

Пише вірші, а не дещо,

Сила у них грому!

Як читає, жінка й теща

Утікають з дому…

 

ДОСВІДЧЕНИЙ КРИТИК

Сатирика байок свіженьку збірку

Сусід побачив і промовив чемно:

– Ах скільки сил затрачено даремно…

Ніхто ж її читать не буде…Гірко…

Він так судив, згадавши власну працю,

Яку списав – і сів за це на лавцю.

 

ДОЩОВЕ 

Пустився дощ – і вірші, як і він,

В поетів полилися вмить струмками…

Якби цей дощ озвався ще громами,

З рясних рядків би витряс пустодзвін.

 

ЖМЕНЬКА ЗАПИТАНЬ МАЛЕНЬКА

Просту задачку, друзі, піднесу

(Хто з першої розв’яже спроби?):

Чи спожива ковбасник ковбасу,

Яку щодня на продаж робить?

***

Скажіть, панове й пані,

Де є такі посади,

Які так люблять гади,

Що є недоторканні?

***

Хотів би знати, земляки:

Чи є у нас керівники,

Що можуть працювати

Лиш за людські зарплати?

***

Що виборцю потрібно дати,

Аби пролізти в депутати?

***

Чи не підкажете, орли,

Бо сам я вгадувать не вмію:

Кому найбільш допомогли

Китайські маски в пандемію?

***

Назвіть сучасну політсилу,

Що тягне свій народ в могилу

Із однієї лиш причини:

Не мізки в неї – московини!

***

Чи зміг би хто хоч натякнути,

Коли нещасний мій народ

Прорве запроданців редути

І з хати вижене заброд?

У мене здогад є маленький,

Хоча і сумнів також є:

Коли пошлем до баби Феньки

Того, хто крісла продає.

 

 

Гайок байок

 

ЩОДО ВДЯЧНОСТІ 

Дісталось Поросятко до корита…

Наїлось – і стіна була підрита!

 

ЗАЗДРІСНЕ

Тінь сказала до фігури:

– З дошки щоб тебе спихнули!

 

ЩОДО БЛАГОДІЙНИЦТВА 

Ситий Вовк спіймав Зайча,

Котре вибігло з трави:

– Я хижак здавна хоча,

Відпущу тебе. Живи!..

Не минуло і пів дня,

Дятел кожному вже товк:

– Благодійника звання

Від зайців отримав Вовк!

 

ПРИВІЛЕЙОВАНИЙ ПІВЕНЬ

Годувавсь безплатно просом,

Позаяк він був альфонсом.

 

НАСТАВНИК

– Швидше слід рости! – повча

Вовк худесеньке зайча…

 

ГОЛОДНА ГУМКА

Зізналась Гумка Олівцю:

– Не мала в роті навіть риски.

Як з’їм тире і крапку цю,

В очах голодних зникнуть блиски!

 

НЕВИННА ЖЕРТВА

– Ну вгамуйсь, прошу-молю,

Дай ще трішечки посплю! –

Докоряла зла нівроку

Купа пилу Пилосмоку…

 

НЕОБАЧНИЙ НІЖ 

Ніж, що врізав Пальця,

Крикнув: –Бий, зухвальця!

Це рука почула –

І Ножа жбурнула

Від стола подалі…

Ніж тепер в печалі.

 

 

Грам епіграм

 

 

ОЛЕГУ ЧОРНОГУЗУ
з нагоди дня народження

А літ - пів світу,
Сивин - як цвіту,
Трудів - весь міх,
Де зверху - Сміх!
І далі так,
Бо Ви - козак!

 

ЮЛІЯ БОНДЮЧНА 

Видає книжки такі,

Як і талія, стрункі,

Бо для неї дорога

Їхня пружність – не вага.

 

ЗРУЧНИЙ МОМЕНТ

Покіль М.Пасічник городи садить,

Спинивши свій фейсбуківський кортеж,

Є змога більше нього написати.

Бо знов засяде – не переженеш!

 

МИКОЛА ЛІЩУК

Не думав-не гадав,

Як дівку покохав,

Що зробить з Ліщука

Вона поліщука.

 

ІВАН ГЛАДУНЕЦЬ

Інженер і військовик,

Що до пенсії не звик,

Зрозумів, що Серединці* –

Найдорожчі із гостинців!

______

*Село, в якому народився

 

ГАЛИНА НИЖНЯ

(до шлюбу – Галина Козіцька)

У селі я проживала,

Де ставочок Нижній є,

Але й гадочки не мала,

Що він – прізвище моє!

 

ОЛЕНА П’ЯСКОРСЬКА

Зустрілася з пілотом

В любовному експресі,

Аби літати згодом

З торбами по Одесі…

 

НАЛАШТУВАЛЬНИК НАСТРОЮ

В ім'я Отця, і Сина, й Святодуха
Було не тут чи десь там, а кругом:
Два свята - колядуха і хрестуха -
Водили взимку й навесні селом...

Михайло Пасічник

Не стримаєш усмішку, бляха-муха,

Як чуєш «колядуха і хрестуха»…

Цей хист лише для лірика дано,

Який є гумористом вже давно.

 

 

 

Веселі каруселі

 

 

 

ЩОДО ЛОПАТИ 

На комп’ютернім екрані

Показали дивну річ:

На лопаті дерев’яній

Поспіша горнятко в піч,

Мов шепоче: ось як предки

Готували в давнину

Без ганчірки чи серветки

Борщ і кашу пресмачну!

Що ж, похвальне намагання

Нагадать минулий час.

Та мене це на зітхання

Потягло, скажу для вас.

Бо лопата дерев’яна

Хліб пекла та калачі,

А горшки любили здавна

Обнімати рогачі.

 

ДИТСАДКОВЕ ДИВО 

В дитсадку «Високий клен»

Рано-вранці – вий сирен.

Галас, крики дітвори

Чують геть усі двори!

Ой, яка ж сюди біда

Так неждано загляда?

Та дитсад і мами, й тати

Не беруться рятувати –

В дружнім колі з вчителями

Діляться лиш балачками.

Цього дива не збагне

Котеняточко смішне.

Лячно нявкає воно:

– Що це, друзі, за кіно?

І малий зізнався Стах:

– В нас пожежники в гостях!

 

ТАЄМНИЦЯ ГРИЦЯ

Була в малого Гриця таємниця,

Якою не хотів ні з ким ділиться.

Та впавши з гойдалки разів зо триста,

Зізнався: – Вчуся на парашутиста!

 

ЩОДО БІГУ 

Мчить щодуху спритна Мишка,

А за нею – вперта Кішка,

А за Кішкою – Собака,

А за ним – Гриць-розбіяка,

А за Грицем тато й мама

Так летять, як телеграма,

А за ними – баба й дід,

А слідом – усенький рід…

І біжать усі не здуру –

Просто люблять фізкультуру.

 

ДІЛОВИЙ СИНОК

За постійні витівки

Шпетить мати Федю:

– Перебралися мізки

З голови у кендюх!

То рівняв для кішки хвіст,

Поки не вкусила.

То від скубання пес Ліст

Гризти взявсь перила.

А папугу Василя,

Котрий тільки плакав,

Так водою обілляв,

Що він забалакав…

Федя встиг ще кілька мух

Черпаком накрити –

І сказав: – Я ледацюг

Вчу хоч щось робити!

 

РЯТІВНА НОВИНА 

Мовив дідові онук:

– Видав новину Фейсбук,

Що коти таку й сяку

Знають мовоньку людську!

У дідусевих очах

У ту ж мить з’явився жах:

– Нащо ж я, дурний, Мурка,

Що розлив глек молока,

Запроторив щойно в льох,

Наказавши: «Щоб ти здох!»?

Він же, чуйний до образ,

Може виконать наказ!

Нумо, синку, побіжи

І хвостатому скажи,

Щоби він на ті слова

Не зважав. Всього бува.

Не пустує хай Мурко

Біля глеків з молоком.

На завершення всього

З льоху випусти його! 

 

 

 

БАРХАН 

 

         Схоже, роман

 

 

 

                                Владу в країні захопили старі пройдисвіти.

                                Тому голосуйте за нас. 

Молоді пройдисвіти

 

І.

Дитинство пролетіло стрілою, юність – кулею, молодість – ракетою. А старість затарабанила возом. Друзів не стало, дружина з дітьми втекла, зуби повипадали, пенсії вистачає лише на валідол.

І Кузьма Кузь, якого всі у Кривому називають Куку, два роки тому влаштувався на роботу відразу в десять найвідоміших компаній, хоча й досі в жодній з них жодного разу не з’явився. На перешкоді стали відсутність бодай якоїсь професії, бажання не надірватися та почуте не знати від кого й коли мудре правило: «Здоров'я – понад усе!».

Тож продав квартиру – і придбав надувного матраца. На ньому Куку і перепочивав від довгих снів, і плавав у місцевій річечці Утя з метою виловити в ній бодай одну вцілілу порожнюю пляшку, аби здати її та відкрити рахунок у банку.

А у вільний від цих пекельних занять час Куку займався політикою. Він став членом президій чи не всіх у містечку партій і висуванцем ідей побудови нового незалежного життя, де б тільки смачно їлося, пилося та брехалося. Відтак не пропускав ні найменших засідань, після яких відбувалися святкові фуршети та презентації свіжих блюд.

Куку на засіданнях встигав і язиком потеліпати, і виспатися, а на фуршетах добре наїстися та напитися. З рідини він полюбляв найбільше «Зубрівку» та «Калганівку», оскільки змалечку звик втягувати носом запах чогось природного, послаблюючого, після чого тягло на подвиги.

Ще у шестирічному віці навчився курити, а після того, як вигнали зі школи, опанував професію позичальника. Брав у будь-кого будь-що і на будь-який термін. Навіть не питаючи.

Переволік до свого намету чи не всі партійні плакати з обіцянками для виборців, і трибуни, з яких виступав. Плакати слугували за постіль, а трибуни – за хатній інтер’єр.

Розташувався намет Куку на високому пагорбі Кривого, де колись його баба пасла козу, і звідки він тепер вдивляється у світле майбутнє, заховане горизонтом.

Утім, у наметі Куку буває рідко. Більше вільного від партійних засідань часу займає вже згадане плавання на надувному матраці. Розжитися на вцілілу пляшку поки що не вдалося, а ось нанюхатися каналізаційними відходами встигає до запаморочення. Після цього п'є валідол і завертає на напівзруйнований стадіон, аби повалятися досхочу на напівзеленому газоні та розробити стратегію й тактику прожиття наступного дня.

Сьогодні Куку діє за сценарієм, який йому наснився. Із намету він подався на ринок, де випросив солоного огірка та жмуток петрушки. Дорогою на партійне засідання вмолов їх, а на самому засіданні висунув свою кандидатуру… в мери Кривого. Бо набридло ходити пішки, жити впроголодь без пільг і зарплати.

Колеги по розуму підтримали свого однодумця. Таким чином Куку потрапив у список кандидатів на посаду керівника містечка як людина, яка ніколи нічого тяжкого не брала в руки, а дурного – в голову. А значить, зможе запропонувати мешканцям Кривого світлі і чисті думки щодо поліпшення їхнього існування, отримавши взамін втрачені матеріальні статки. Залишалося лише виграти вибори.

І першим кроком до перемоги стали його крилаті слова, які він тримав у своїй куцій пам'яті:

Імпотенту втять сприяв маразм
Опус про лібідо та оргазм.
Похвалив художню дистрофію
Сам дебіл, що любить атрофію. 

Ці слова Куку почув ще в дитинстві від рідного батька. Вони видалися йому настільки мудрими, що більше ніяких в подальшому житті не брав у голову. Аби не забути. Ось і знадобилися у скрутну хвилину. Про що вони конкретно – і досі не знав. Але згадав, кілька разів подумки повторив і взяв за виборчий девіз.

Щоправда, якось хтось із партійців поцікавився в Куку:

– Будьте ласкаві, скажіть: скільки треба мати звивин у мізках для того, щоб стати вожаком громади?

– Керувати громадою може і дурень. Лише б розумними були його заступники, – відповів тоді кандидат у мери. І, як потім з’ясувалося, не помилився.

2.

У мери Куку таки проскочив. Завдяки партійним плакатам і трибунам, які беріг у наметі. Їх він продав на паливо для обігріву дачних будиночків двом знайомим – Cамсону Бабцю на прізвисько Самець і Сезону Печені, якого в місті всі знали як Созо. А ті виявилися такими ж, як Куку, мрійниками про високу посаду. Та ще – неабиякими шахраями. Взамін на благодійний жест Куку вони організували в Кривому голосування на посаду мера так, що й досі ніхто не може здогадатися, як це сталося.

Натомість новообраний міський голова призначив своїх проштовхувачів у свої заступники. Так і склалася нова керівна команда, в якій головну роль виконували права і ліва рука Куку.

А з отриманням посади мера Куку надали розкішну чотирикімнатну квартиру в центрі Кривого та особисту охорону. І перший робочий день Куку розпочав із круглого столу в стінах єдиного в містечку ресторану «Зозулині яйця». Його учасниками він сам і два його заступники. Вони детально, з урахуванням усіх дрібниць, обговорили питання якнайшвидшого власного збагачення за рахунок виборців і розподілили обов'язки щодо втілення задуманого в життя.

– Вам, пане Кузьма, випала велика честь очолити процес перекачування коштів із міського бюджету у наші кишені! – сказав у заключному слові перший заступник Самець.

– А нам доведеться виконувати чорнову роботу! – з пафосом проказав другий заступник Соза. – Ми готуватимемо липові документи, ви їх підписуватимете, а потім знову ми перетворюватимемо ці документи в матеріальні статки!

Дзенькнули келихи із шампанським, коньяком, горілкою та пивом – і учасників круглого столу персональні водії розвезли по домівках.

З того часу й почалася у Кривому ера трьох розбійників під дахом міської управи. Дурень сидів у керівному кріслі, а його розумні заступники керували всіма суспільно-політичними процесами на території містечка. Завдяки такій дружній і продуктивній праці досить скоро в Кривому виросли нові маєтки Куку та його заступників, відкрилися рахунки чи не в усіх банках.

Майже щодня трійка кудись виїжджала у невідкладних справах і щось привозила собі додому. А на бігбордах виборцям розмістили одне незмінне гасло: « Бережи того начальника, що є, бо може прийти ще гірший!». І це гасло діяло, викликало неабиякий ентузіазм у громади. Час від часу це гасло заляпували фарбою, болотом, а інколи й лайном, підпилювали стояки щита. Словом, налагодився тісний взаємозв'язок влади і людей.

А одного літнього вечора трапилася з Куку пригода, яка переконала й найбільшого песиміста, що Кривим керує найпрофесійніша банда відданих одна одній персон. Все було так. Вийшов Куку з мерії, аби пройтися прохолодним вечірком вулицями рідного містечка, прочунятися від цілоденного дрімання у керівному кріслі та перед тим, як вирушити персональним авто на свіжий борщ до коханки, пропливтися не на надувному матраці, як колись, а самотужки літньою Утею.

Дійшов закинутими вуличками до берега річки, роздягнувся до трусів – і шубовснув у воду… Доплив до середини ріки і відчув, що сили здають, що ось-ось піде на дно. Очевидно, далася взнаки випита перед цим чималенька доза віскі. Руки в Куку знесилилися, ноги почали терпнути, а горло відчуло смак брудної тухлої води.

– Рятуйте мера!!! – заволав Куку. І в цю мить двоє дужих плавців підхопили його й потягли до берега. Як упійманого сома у дорогих трусах.

Лише на березі Уті мер почув рідні голоси захеканих заступників:

– Якби ми, шефе, в ці хвилини не сиділи у воді після втечі від виборців, що хотіли нас розіп’яти, вам був би каюк. Та біди без радості не буває…

Той випадок змусив Куку перейти на закритий режим керування Кривим. У робочий час його не можна було знайти в мерії, а поза ним – і в маєтку. Як принесла на хвості вістку громаді одна чесна сорока, міський голова облаштував собі робочий кабінет на невідомому острові в невідомій країні, звідки завдяки сучасним засобам зв’язку надсилав своїм заступникам відповідні розпорядження та пропозиції. А інколи й оголені до неможливості віршовані рядки на зразок:

Не маю совісті, ні клепки,

Зате жадоба в мене є

На люд дивитися з-під кепки,

Що прикрива лайно моє.

Такі рядки до протоколів ніхто ніколи не заносив. Але чи не всяк у Кривому здогадувався, що їхній мер іще не вмер і ще не всіх кривлян до ниточки обдер! Тому не поспішали його викидати з керівного крісла, даючи можливість задумане втілити в практику. За це їм заступники Куку відкрили на центральному майдані містечка за чималі бюджетні кошти музикальний фонтан, про який наступного дня написали й повісили на найближчому стовпі щемливий римований текст:

Шумить фонтан, нагадує ріку.

Ось це і вся вам музика Куку! 

На що в одному з інтерв’ю міський голова вдячно парирував:

– Якщо вернуся через певний час,

Заграє в грудях кожному із вас.

Та цю погрозу чули лише заступники. І прийняли на свою адресу. Відтак затаїли образу на свого шефа. Адже частину витрачених нібито на фонтан тисяч гривень вони переказали й на його рахунок. А яка дяка?

Самець і Созо зібралися на закриту нараду і прийняли таємне рішення: «Втопити Куку на його острівку!».

Це був перший камінь, який заховали собі за пазуху рятівники пришелепкуватого мера для майбутньої помсти.

3.

Невідомим островом у невідомій країні, де знайшов тимчасовий прихисток Куку, виявився берег Надчанської Швейцарії. Саме тут меру Кривого пощастило в особистому житті. Оскільки перша жінка втекла разом із дітьми, Куку давно мріяв про нову пасію, яка б наповнила його життя трепетом усіх частин жіночого тіла та кулінарними гостинцями. І вона йому зустрілася – секс-бомба на прізвисько Бритоголова.

Коли Куку вперше глянув на неї – його відразу вхопив закреп. Від подивування її нестандартною зачіскою, що нагадувала шолом римського гладіатора, та витонченою талією, що могла в будь-яку секунду переламатися від найменшого пориву вітру.

А ще запаморочилася голова Куку від зізнання Бритоголової, що вона полюбляє секс на кладовищі, має дивовижну шубу та пістолета, а найдивовижніше – вміє віршами заманювати в гарячі обійми.

– О мій нежданий кровопивцю! – проспівала баритоном майбутня сімейна половина Куку. – Тебе я виглядала все життя, тобі я ще не раз намилю шийцю, втоплю в екстазі, як мале дитя!

І це сприяло зникненню закрепу і з’яві проносу, що змусив Куку відлучитися на якусь годинку від процесу знайомства.

Та коли він повернувся з чагарників на давно знайому галявину, оточену розкішними вербами, Бритоголова вже чекала його в одній прозорій сорочині на… надувному матраці, що і формою, і розмірами, і кольорами нагадував матрац Куку, на якому він колись плавав в Уті, виловлюючи порожні пляшки. Куку навіть подумав було, що це його річ. Але відразу засумнівався в цьому припущенні, коли Бритоголова дістала із потаємної кишені матраца пляшку «Шпанівської» , яку перестали виробляти ще до втечі його дружини.

– Скуштуй трішечки, моя долечка, та й від кішечки, прямо з горлечка, – почув поетичну фабулу Куку і впав Бритоголовій в обійми, як у прірву…

Палке кохання так дало про себе знати, що все живе кинулося світ за очі, а риба у річці, що петляла в долині між велетенських каменів, повискакувала на берег, а жаби, витріщивши мертві очі на невгамовне дійство лисого нареченого та юної принцеси місцевого масштабу, від реготу на спини полягали і ногами засукали.

Те палке кохання стало початком нової сімейної муки мера у вигнанні. Від постійних бажань Бритоголової з’єднатися всім тілом Куку почав утрачати і вагу тіла, і вагу авторитету настільки стрімко, що довелося негайно телефонувати заступникам і просити про допомогу.

Слава Богу, перша і друга мерова рука виявилися на забарикадованому робочому місці. Тож попросили взаємної допомоги.

Таким чином Куку і його пасія на її ж надувному матраці річечкою дісталися околиць Кривого і таємною стежкою пробралися в мерію.

Глянули на них перелякані та голодні заступники – і зрозуміли: тут, у владних стінах усім їм жаба і цицьки дасть! Бо у виборців терпець увірвався. І вони не випустять на волю свого обранця та компанію бодай напівживими. Але віддавати Богу душу, все таки, гуртом буде приємніше.

– Де шеф, там біди шлейф! – виголосив улюблене гасло Самець і заридав, як мала дитина…

У цю мить Бритоголова дістала з-під ліфчика мобільного і комусь зателефонувала. Не встигла й речення завершити, як виборці заходилися розблоковувати мерію.

– Усе о’кей, – сказала пасія Куку, поцілувала свого нареченого в лоб і попросила на вихід.

На вулиці, вишикувавшись у ряди, стояли недавні опоненти мера та його заступників. У руках вони тримали вже не гнівні гасла на зразок «Тобі, Куку, висіти на сучку!», а портрети…Бритоголової!

А за хвилину шеренги несамовито заволали:

– Наша надія!!! Наша рятівниця!!! Твоя партія – наша партія!!! З тобою – до бою!!!

Від розчулення у Бритоголової зачіска у формі шолома римського гладіатора з’їхала набакир – і з-під неї блиснула… лисина!

Коли Куку це помітив, стало зле. Його під руки підхопили заступники і так тримали, аж поки екс-протестувальники, а тепер прихильники міської влади, не зайнялися отриманням гонорарів за участь в акції та вибором місць переможного гуляння. Скориставшись цією ситуацією, всі четверо донедавна заблокованих політиків чкурнули у мерію.

Чим вони там займалися до півночі, знають лише деякі сови. А ось що потім розважалися до самісінького ранку в маєтку Куку, стало відомо всій громаді, позаяк стіни будівлі, схожої на замок середньовіччя, хиталися, наче у Криве завітав землетрус.

4.

Доля Куку повернулася до нього обличчям. Ще б пак! Зберіг посаду та обзавівся новою дружиною, яка стала йому водночас і політичним керівником. Єдине, що дещо змушувало мера Кривого нітитися у присутності таких же, як він, дурнів, це була звичка Бритоголової чіплятися на шию кожному стрічному чоловікові. Аби хоч якось виправляти ситуацію, Куку підбігав до пасії, відривав її від обіймів із незнайомцем і ввічливо пояснював:

– Перепрошую, моя кохана час від час втрачає свідомість, тому змушена хапатися за будь-якого стовпа! Дякую за підтримку!

Всяк «стовп» стенав плечима, крутив пальцем біля скроні і прагнув якнайшвидше зникнути з поля зору. Натомість Бритоголова важко зітхала:

– Ах, як хочеться адреналіну…

І Куку садовив її у службовий легковик, аби втекти подалі від місця сорому.

Звісно, йому заступники якось недвозначно натякнули, що пора і честь мати. Партійні кошти у Бритоголової вициганили майже всі, а вона й не збирається нікуди зникати! Варто подумати, як їй посприяти в цьому. Адже наступні вибори мера не за горами.

Треба шукати нових багатих спонсорів. Власні ж заощадження на цю тимчасову дурницю викидати – гріх! Тим паче, що й судам є потреба підмастити.

Після чергового круглого столу за участю Куку, Бритоголової, Самця та Сози було ухвалено: Бритоголову відправити у парламент, а вибори мера виграти завдяки…провокації. Зміст її полягав у тому, що Куку доручили… повіситися на найближчій до мерії електроопорі. Повіситися вдавано. Тобто відразу після засунення голови в петлю звалитися на землю в ту мить, коли люди повертатимуться з роботи. Аби побачили на власні очі, до чого довела мера виснажлива керівна праця на благо громади. Щоб поспівчували та знову проголосували за Куку. Бо нічим іншим сьогодні нікого не взяти. Тільки розчулені серця здатні підкоритися волі найтупіших шахраїв.

До трюку готували Куку майже добу. Петлю зробили із благенької мотузки, шию запакували в гіпс, на голову одягли мотоциклетний шолом. А щоб падіння було якнайгучнішим, у кишені мерові напхали каміння.

Утім, Куку боявся за одне: коли падатиме з електроопори, може з переляку врізати дуба. Тож аби цю проблему усунути, мера накололи знеболюючими.

Все йшло за планом. Наближався час пік. Але раптом сталося непередбачуване: вибрану для спектаклю електроопору звалив вітер! А гроза, що зненацька наскочила на Криве, геть розігнала свідків придуманої трагедії по домівках. Відтак довелося затійникам складати іншу схему утримання влади у своїх загребущих руках.

І вони разом із Куку погодилися на люстрацію. Найменше клопотів у виборців було з мером. Його, миршавого та лисого окулярника пенсійного віку активісти досить легко відлупцювали на очах у громади та кинули у сміттєвий бак.

А з Самцем і Созо довелося трохи пововтузитися, оскільки обоє були габаритними товстунами та мали неабияку фізичну силу. Але і їх затрамбували у сміттєві баки після добрячої прочуханки.

Відтак право продовжувати службу на благо громади отримали без значних тілесних ушкоджень. Лише в Куку з’явився нервовий тик, Самець почав заїкатися, а Созо трішки став скаржитися на пам’ять.

Головним же досягненням люстраційного процесу мера та його заступників стала урочиста церемонія передачі їхніх костюмів, у яких вони побували у сміттєвих баках, у щойно створений у Кривому музей революції.

А невдовзі у містечку старі сміттєві баки поміняли на сучасні для роздільного збирання сміття – скла, паперу та пластика. Головна їхня перевага була в тому, що мали маленькі віконця для вкидання відходів. А людину у них не запакуєш аж ніяк. Тож повторної люстрації Куку, Самець і Созо вже не остерігалися.

5.

На тлі зморених пошуками легкого та ситого життя Куку і його заступників Бритоголова виглядала як королева краси. Її неповторна зачіска, що була насправді перукою, яка прикривала поголену голову, тонкий до неможливості стан і не стомлюючий язик, так магічно вплинули на виборців, що їм нічого іншого не залишалося, як посадити на вакантне у парламенті місце свою непересічну землячку.

Це було на руку як заступникам Куку, які до дна випотрошили казну Бритоголової і більше не бажали співпрацювати з нею, так і самому мерові, в якого від побаченої якось лисини під перукою пасії ледь не стався інфаркт. Досі він ненавидів лише власний голий майданчик на дурному кумполі. А тепер додався ще один.

Мимоволі Куку навіть здалося, що це натяк на майбутнє сімейне жебрацтво. Тому мріяв про якнайшвидше розлучення з новою половиною перед тим, як вдруге піти на вибори керівника Кривого. А оскільки Бритоголова перебралася у столицю, з’явилася надія, що там вона досить оперативно собі знайде опору у краватці і забуде про Куку.

Але що ж робити зі своїм нульовим авторитетом? Як підняти його до того рівня, який допоміг бив вдруге сісти в крісло мера? Затія з липовим повішенням на електроопорі провалилася. А чергові вибори – під носом…

Куку зібрав традиційну нараду з традиційними її учасниками і сказав:

– Шановні мої дороговказівці! І надалі сумлінно виконуватиму ваші вказівки та забаганки, якщо просунете в мерію. У мене є ідея. Я вирішив запропонувати нашій примхливій громаді в додачу до музикального фонтана в центрі містечка танцювальний майданчик! На цю затію коштів потрібно не так і багато, а вкрасти із придуманої суми можна буде ого скільки! Лише треба зрубати єдину на центральному майдані ялину і поставити на її місці стовп із табличкою «Місце для гопака». Наш люд нині роботою мало зайнятий, тож розім'яти кістки забажає багато хто.

А музику фонтану замінимо оркестром жебраків. Їх ми зберемо докупи за якусь годину, пообіцявши їм право танцювати тут безкоштовно у перервах між танцями наших виборців. Як ви на це дивитеся?

Самець із Созою перезирнулися, випили по келиху «Шпанівської», закусили тучинськими ковбасками, витерли губи рушником місцевих льонокомбінатівців і мовили по черзі:

– Вельмипроблемний шефе! Підтримуємо одноголосно!

– План – вартий гарного фуршету!

– Можливо, якісь доповнення будуть? – з оптимізмом запитав Куку.

І права рука внесла малесеньку поправку до мерової затії:

– Оркестр жебраків маєте очолити ви особисто! Це допоможе вбити відразу двох зайців: додати музикантам-безхатькам авторитету та продемонструвати громаді власні здібності! Позаяк ні грати, ні танцювати ви не вмієте, будете махати руками й ногами. Щоб кожен учасник свята бачив: мер Кривого ще не остовпів!

На тім і завершили обговорення назрілих проблем містечка. А для закріплення прийнятого рішення організували для себе п'ятигодинну трапезу в маєтку Куку за участю викликаної із парламенту Бритоголової. Саме там Бритоголова зауважила, що скупості Куку немає меж. Адже меблі та вся побутова техніка в маєтку стояли запакованими, як і посуд, а килими, згорнуті в рулони, підпирали кутки величезних кімнат. Тому застілля відбувалося за узбецькими традиціями : сиділи на підлозі і їли руками.

6.

Різнобічний талант у Бритоголової, яку батьки – Вова і Клава Коцмари – називали Ларочкою, почав проявлятися ще в дитинстві. У четвертому класі вона вперше закурила, у сьомому – випила спиртного, а в десятому – віддалася свіжоспеченому магістру, якому пощастило працевлаштуватися у школі двірником, на прізвище Клапоть.

За Клаптя і вийшла заміж. Але після першої шлюбної ночі подала на розлучення, бо побачила, що коханий – косоокий.

Батьки цей жест підтримали, побоюючись, що їхня неординарна Ларочка свого чоловіка або задушить у палких обіймах, або насадить йому на голову телевізора.

Самотність тривала кілька днів, після чого Бритоголова, якій таке прізвисько дала вона сама, поголивши голову у знак протесту проти дорожнечі в перукарнях, невідомо як потрапила до Парижа і побралася з ватажком місцевих вуличних грабіжників. Це він порадив їй обзавестися перукою у формі шолома римського гладіатора.

Шлюб невдовзі розпався, бо Ларочці не вдалося зайнятися сексом біля Ейфелевої вежі, і вона повернулася додому.

Пораді французького екс-нареченого не зраджує і досі. Навіть опинившись у парламенті, продовжує голити голову і прикривати її зачіскою-шоломом.

До Куку своїх почуттів вона уже особливо не проявляла. Бо активно шукала вигіднішого партнера серед парламентського керівництва. Та на запрошення заступників Куку відвідати трапезу в його маєтку відгукнулася охоче, не знаючи, що ці персони народилися першокласними пройдисвітами і гострять на неї зуб із перших хвилин знайомства у Кривому.

Приїхала зі столиці на трапезу Бритоголова на розкішній іномарці, якій встигла дорогою кілька разів погнути боки, обганяючи авта інших безграмотних водіїв. Одягнена була у довгу, але прозору сукню кольору іномарки та білих рукавичках, якими приховала дорогі персні, отримані в подарунок від кількох претендентів на місце чергового коханого.

За весь час трапезування вона нікому нічого поганого не сказала. Лише вилила Куку на штани келих дорогого вина і витерла жирні руки об рукав білосніжної сорочки першої руки мера.

Та на ці дрібниці ніхто уваги не звернув. Бо всі були зайняті «замочуванням» ідеї з танцювальним майданчиком та оркестром жебраків на чолі з Куку. Цю ідею Бритоголова підтримала. Але з умовою, що якщо виборці будуть вішати затійників на стовпі з табличкою «Місце для гопака», її ім’я не згадають. За такий благородний вчинок парламентарій пообіцяла кожному з трійки у разі успішного втілення проекту у життя придбати за кошти ЄС по бронежилету.

– Яка честь! – вигукнув на те Куку. – Будемо грудьми стіни непіддатливих бізнесменів розбивати!

– А якщо нас повісять, – додала друга рука Куку, – зведете нам, наша кралечко, монумент із написом: «Вони віддали своє життя за щасливе майбутнє невдячних кривлян».

На що Бритоголова погодилася без будь-яких доповнень чи зауважень, бо потрібно було вже збиратися в дорогу до столиці, де її чекали претенденти на місце нареченого та зручне парламентське крісло, в якому можна було смачно відсипатися після нічних походеньок по дорогих закладах відпочинку.

І як тільки іномарка з гостею зникла за поворотом, Самець і Соза вхопили Куку за барки і пригрозили:

– Порохнявий начальничку, якщо акція з танцями провалиться, провалиться і земля під твоїми кривими ногами!

– Усе буде добре, – дещо сумним голосом відповів мер. – У разі невдачі висітимемо на стовпі всі троє…

Продовжувати дискусію заступники відмовилися з об’єктивних причин: їм хотілося спати.

Тому плюнули під ноги й роз’їхалися по домівках, не відаючи, що там їх очікують протестувальники, до яких дійшли чутки про можливі махінації нинішнього керівництва мерією під час виборів нового керівника Кривого.

7.

Скромні триповерхові будиночки Самця і Сози, що розташувалися на лівому березі Уті, нічим не відрізнялися від маєтку Куку, який височів на правому березі річки. Єдине, що різнило їх, так це колір та аромат фекалій, що витікали з каналізаційних труб цих обійсть у русло бідової Уті. За цими якостями протестувальники і вирахували «кубла» неперевершених владних шахраїв.

Як тільки власники триповерхівок наблизилися до воріт, зауважили ряди старих і малих із плакатами в руках одного змісту: «Два чоботи – пара!». Це й допомогло заступникам викрутитися зі складної ситуації. Вони вийшли з легковиків до протестувальників і заявили, що ніколи не ходили і чоботях і що їхні чоботи ніколи не парували, оскільки вологими на сонці ніколи не з’являлися.

Мітингувальники зрозуміли, що їхню карту бито. Тому згорнули наочну агітацію й подалися геть, затиснувши носи, аби не знепритомніти від запахів Уті. Але пообіцяли повернутися з екологічною інспекцією. На розвітання Самець і Соза їх запевнили, що висловлені претензії передадуть своєму шефу, який прийме остаточне рішення.

А Куку спостерігав за всіма подіями біля скромних будиночків заступників завдяки біноклю, якого придбав у магазині уцінених товарів як подарунок собі в день народження. Спостерігав від «а» до «я», тримаючи напоготові край берега річки старий надувний матрац.

Та все обійшлося. І він зателефонував своїм дороговказівцям:

– Егей, мої незамінні! Штани не намочили? То й добре. Будемо лягати спати…

А вранці центральний майдан Кривого ніхто не міг упізнати. Ні ялини на ньому, ні жодного іншого дерева не було. Любувалися лише пеньки. А на стовпі висіла табличка з написом «Місце для гопака». Таким маневром Куку та його заступники розширили до неможливості площу танцювального майданчика, врахувавши можливий наплив гостей містечка. Замість оркестру жебраків під стовпом сидів молодий, але вже добре спитий безхатько у заношеному костюмі кольору асфальту. Біля нього лежав старий капелюх, готовий прийняти в будь-яку хвилину будь-яку пожертву.

Досить швидко навколо безхатька почали збиратися мешканці Кривого. І коли вся територія майдану заповнилася людьми, безхатько звівся на ноги і звернувся до присутніх з короткою, але змістовною промовою:

– Вельмишановні земляки! Танців сьогодні не буде, бо оркестр ще перебуває на репетиції. Замість цього запланованого дійства давайте обговоримо проблему міських убиралень. Я можу справити нужду будь-де. А ось вам потрібні зручності та комфорт. Мені мер передав ось план зведення двоповерхового туалету і попросив запевнити вас як виборців, що така конструкція – можливість для кожного відвідувача випорожнитися на голову іншому відвідувачу, чим психологічно розвантажитися та морально укріпитися в нелегкий для Кривого момент. Якщо переоберемо Куку на посаду міського голови, він обіцяє набудувати таких соціально значимих об'єктів на кожному кутку! То хто першим хоче розпочати дискусію?

Люд довго мовчав. Потім дружно загудів. І з натовпу вийшов огрядний мужчина в окулярах.

– Я повністю схвалюю плани нашого мера! – оперно проспівав і кілька разів вклонився присутнім. – Якщо будуть туалети, буде і бажання не обмежувати себе в їжі та питві, не вдягатимемо памперси, виходячи в місто. Хіба це не прогрес? З'являться і додаткові робочі місця в цих установах. А корупціонерам сюди шлях перекриємо. Нехай сидять по домівках і заздрять нам! Хто за те, щоб кандидатуру Куку на посаду мера Кривого підтримати, прошу підняти руки!

Заминки не було. Народ швиденько підняв правиці, адже багатьом уже хотілося бігти додому справляти нужду.

Про успішний старт передвиборчої кампанії Куку доповіли відразу заслані в лави мітингувальників агенти впливу – безхатько, що відкривав захід, і огрядний мужчина в окулярах. За це отримали дозвіл від ветеринарних служб міста на безкоштовне місячне лікування своїх котів і собак. Сам же Куку був нагороджений заступниками правом розмістити на бігборді свій портрет із написом: «Починаємо з туалетів – закінчимо раєм!».

 

8.

У парламенті Бритоголова почувалася самотньою людиною, котру міг розбудити лише голод. Тоді вона тихенько зникала із сесійної зали у буфет. А з буфету оновлені сили несли її в народ, що снував столицею в пошуках нової економічної політики. Цю політику їм і вирішила підсунути пасія Куку.

І розпочала акцію зближення з простолюдом із делікатного запитання бабусі, що спинилася на мить, аби перевести подих від гонитви за кращим життя:

– Дорогенька моя, куди ви так поспішаєте? У бік президентської адміністрації чи урядової приміщення? Так там вам не підкажуть, як вийти з кризи! І не завертайте в бік міністерств. Особливо – соцполітики. У них не тільки відсутня стратегія розвитку держави. Вони не мають навіть такої іномарки, як у мене. А жебраки не зроблять народ багатим! Приєднуйтесь до моєї політичної сили. Плюньте на ту, зі змінною косою! Гляньте, яка у мене зачіска! Жодна політиканка не прирівняється. Ми проб’єму шлях не тільки в Європу, де мешкає мій колишній – де Шморгуль, а й дістанемося… Кривого!

Бабуся закліпала очима, витерла краєм хустки сльозину, що раптом набігла, зміряла уважним поглядом незнайомку в дорогому вбранні і прошепотіла:

– Доцю, ти, напевно, з божевільні втекла. А даремне. Там і поять, і харчують, і постіль міняють. А тут, на волі, треба самому все робити. Ось маю пенсію, за яку можна придбати хіба що мішок вівсянки, і плани будую, як дотягти до смерті. А в тебе, очевидно, кури грошей не клюють. Допомогла б трохи…

Бритоголова мало не присіла від несподіваного повороту дискусії. Але оскільки була одягнена в коротку спідничку, утрималася, щоб не привернути увагу чоловіків. А тоді погладила стареньку по голівці і запевнила:

– Я цього повік не забуду! Пора братися за зміни в країні!

І хутенько сіла за кермо своєї іномарки – та й подалася.. у Криве. Бо прийшла ідея створити у парламенті коаліцію у складі Куку та його заступників, купивши їм місця в законодавчому органі. А мерія обійдеться і без них. Там знайдеться кому докрадати недокрадене.

Шлях подолала швидко. Бо після зіткнення з першою стрічною вибоїною іномарка залишилася без колеса. І довелося пересісти на не знати ким викликану карету швидкої допомоги, водій якої за певну суму погодився доставити поважну пасажирку навіть у Надчанську Швейцарію!

Давніх колег застала на робочому місці. Вони саме збиралися обідати в кабінеті Куку. Тож приєдналася до них охоче, адже в дорозі проголодалася. За чаркою-другою і розповіла про свій хід конем щодо створення парламентської коаліції.

Куку відразу почухав лоба, потім – потилицю і поцікавився:

– А як же бути з виборами мера Кривого? Кому віддамо цю прибуткову посаду? У нас же стільки планів щодо розширення будівництва маєтків, придбання земельних ділянок, угідь, лісів та озер!

Самець і Соза перезирнулися, єхидно посміхнулися, а Бритоголова прорекла:

– Прибутки у столиці – набагато більші. До них треба лише дотягнутися, любі мої. А будемо разом – вони від нас нікуди не втечуть. Тож збирайтеся – і в дорогу. Завтра маємо створити парламентську коаліцію! Депутатські мандати я вже викупила у трьох покійників, які довчора вважалися діючими парламентарями.

Така заява екс-кривлянки та екс-парижанки вибила з-під неперевершених шахраїв стілець невпевненості.

– Нічого вагатися, коли багатство – під носом, – сказала права рука Куку. – Поїхали!

Перехиливши на дорогу ще по повній чарчині, трійця написала заяви на звільнення зі займаних посад, віддала секретарці, що додивлялася черговий телесеріал на смартфоні, поцілували в щічку – і вигукнувши: «Таке трапляється не часто!» – вискочила з мерії. Її в кареті швидкої допомоги вже чекала Бритоголова з людьми в білих халатах.

Водій умикнув сирену і натиснув на педаль газу. Спецавтомобіль, як навіжений, рвонув із місця, позаяк послуги були наперед жирно оплачені майбутньою керівничкою парламентської коаліції.

9.

Перш ніж офіційно оголосити устами спікера про створення в парламенті нової коаліції, Бритоголова виробила новий паспорт на ім’я Лариси Коцмар - Клапоть -де Шморгуль - Куку. Це, на її думку, мало підняти авторитет як лідера свіжого політичного струмка, так і самого утворення у складі чотирьох могутніх особистостей, здатних за добу випити спиртного стільки, що жодному депутатському мафіозооб'єднанню і не снилося.

А ще Бритоголова цією зміною власного іміджу передбачливо зафіксувала шляхи можливого переходу нової парламентської коаліції у підпілля. Адже наміри в четвірки недавніх кривлян віддавали криміналом на всі сто відсотків. І не через бажання якнайшвидше долучитися до обчищення державної казни.

Ще дорогою з Кривого до столиці вони домовилися прибрати важелі керівництва парламентом у власні руки. За їхнім розкладом Бритоголова мала сісти у крісло спікера, Самець і Соза – обійняти посади її заступників, а Куку залишили можливість продемонстрували талант корупціонера, махінатора і замилювальника очей на посаді голови парламентського комітету з питань бюджету.

Як до цього дійти, ніхто з них не знав. Але був переконаний в удачі. Такої впевненості додавали неповторна зачіска лідера та її широкомасштабне прізвище, а також страх потрапити на нари без жодного мільйона доларів у запасниках і намір Бритоголової взяти черговий шлюб хоча б із першим заступником генерального прокурора.

Допоки керівництво парламентом збирало необхідну кількість депутатів для початку засідання, збігли літо, осінь і зима. На вулиці закапало, задощило, заблискало, загриміло, а в Бритоголової та її однодумців-пройдисвітів з'явилося кілька сотень прихильників, що вміли неабияк свистати та викрикувати лозунг: «Геть із влади патлатих! Нехай живуть лисі!».

Тож як тільки розпочав роботу парламент, ці прихильники захопили трибуну в сесійній залі і від імені мільйонів виборців оголосили спікером Ларису Коцмар - Клапоть - де Шморгуль - Куку. Депутатів у залі було менше на два чоловіки, ніж розбійників, тому вони мовчки проголосували за цю пропозицію.

Таким ромбом парламент перейшов під контроль Бритоголової. І перше рішення, яке прийняв законодавчий орган під орудою нового спікера, полягало в тому, що в сесійній залі заборонялося розмовляти та виходити до трибуни. Основною робочою мовою депутатів стали…жести. Якщо, наприклад, хтось із парламентарів раптом із зойком падав під робочий стіл, це означало, що правда на боці його опонента. А коли починався рукопашний бій усього депутатського корпусу, це був знак, що робочий день закінчився.

Перший тиждень тим щоденно й позначався. Втрати були незначні: Бритоголовій зіпсували зачіску, Самця і Созу залишили без передніх зубів, а Куку всі робочі дні просидів під столом президії, оскільки такий наказ його з метою безпеки видала сама Бритоголова.

Виборці від таких новин збадьорилися, одягнули мотоциклетні шоломи і відправилися з усіх регіонів у столицю додавати жару в огонь парламентської боротьби за покращання життя країни.

На вході до парламенту їх і зустріло керівництво.

– Дякую за підтримку! – сказала в мегафон Бритоголова, на лисій голові в якої замість зачіски, що нагадувала шолом римського гладіатора, стирчала гусяча пір'їна небачених розмірів. – Ви прибули вчасно. Законодавчий орган хотіла захопити ворожа сила, аби покласти край нашому поступу до демократичних змін і цивілізованого життя. Якби не ви, нам була хана. Тепер ця ворожа сила принишкла і пообіцяла більше не ловити рибу у мутній воді. За проявлений вами патріотизм і вірність моїй силі висловлюю щиру подяку і закликаю бути такими ж принциповими на місцях. Бо доходять чутки, що в деяких містах підісланими з-за кордону холуями на центральних майданах знищені насадження дерев, і людей змушують з ранку до вечора танцювати без жодного музичного супроводу. Таким мракобісам – ганьба! Ми прийдемо туди, де нас не чекають і наведемо лад! Цей час – не за горами! Слава тим, хто здатний у складних умовах підвищувати свій добробут!

Приїжджі дружно зааплодували. Дехто аж знепритомнів. Лише парламентський двірник, дід із сивою бородою, сам себе запитав:

– А до чого тут свій добробут?

Але йому ніхто так і не пояснив. Натовп звалив його з ніг і кинувся шукати транспорт для повернення додому…

10.

Спікер отримала від виборців першу пошту – відразу чотири листи у віршованій формі. Саме це змусило її їх прочитати. У них писалося: «Десь об’єднані громади обирають ватажків, десь громади обирати доля кинула ділків. У ділків таке бажання долучитись до посад, бо проблеми їх не манять, а фінанси цих громад… Бач, не дістався кар'єрної вершини: з людей живих розбіглися сходини… Депутат – як за горою: має статус, пільги, зброю. Захисна споруда ця падає на виборця… Якби ніхто не крав із нас, народ би з бідності і згас. А так всяк скаже (і не збреше): крадем, хто більше, а хто менше. Як результат, ми – не в злидоті: той пан, а в того – крихта в роті».

Вони вразили Бритоголову своєю відвертістю. Особливо останній лист. Помізкувавши хвилину, керівник парламенту з кожного послання взяла для себе найцінніше: претендентами на голів громад вирішила пропонувати ділків, кар’єрні драбини будувати із щирокоплечих громадян, обзавестися зброєю, активно користуватися фінансами громад і забезпечити кожного виборця бодай крихтою. І тоді, на її глибоке переконання, в регіонах не торгуватимуть молоком із радіацією, не займатимуться незаконним видобутком бурштину, не привласнюватимуть чужої власності, не займатимуться контрабандним ввозом цигарок, кіберзлочинами, не користуватимуться без сплачування орендної плати державною землею, по-справжньому готуватимуться до зими, не братимуть хабарів, не грабуватимуть перехожих, не займатимуться самогоноварінням і дівочим забігом на стадіоні у взутті з високими каблуками, не торгуватимуть наркотиками.

Відтак вирішила свої міркування винести на сесійне засідання.

А перед цим Бритоголовій удався хід конем, що давав шанс її кривлянським землякам мати доступ до легких фінансів. Завдяки відомим тільки їй махінаціям Куку опинився в кріслі міністра культури, а його колишні заступники очолили міністерство екології і природних ресурсів та державне агентство автомобільних доріг.

Трійця пройдисвітів даремно часу не гаяла. Особливо Куку. Прокинувшись після п'ятнадцятої порції денного перепочинку, колишній мер збагнув: йому потрібна слава! А як її здобути – рішення прийшло миттєво: првласнювати чужі праці! Відтоді і сни пропали.

Почав Куку думати-гадати, яким чином рухатися до тієї спокусливої слави. А за годину на столі з'явилася гора поцуплених у бібліотеках міста книг про дохристиянські вірування предків сучасних українців. А ще через мить він завзято копіював рідкісні праці.

За кілька діб справився. Після чого на комп'ютері зверстав півметрової товщини фоліант. І поставив на палітурці власне ім'я з підписом "Письменник". Далі продав вхідні броньовані двері від кривлянського маєтку й організував друк свого шедевру в одній із місцевих друкарень.

Таким чином відбувся перший вихід колишнього мера, а нині міністра культури, у світ великого компіляторства, у що не міг повірити й сам. Вихід, який дав початок бурхливому просуванню Куку до творчих здобутків. Чергові пошуки нових цікавих праць на задану тему та свіжі копіювання дозволили вже не юному чоловікові потрапити навіть... на лаву підсудних. Бо ж неждано-негадано у працях свіжоспеченого дослідника столичні автори побачили переписані дослівно сторінки власних книг! Відтак подали до суду на несподіваного конкурента.

Щоправда, пересісти з лави в камеру Куку не довелося завдяки Бритоголовій. Тому позивачі махнули рукою на все, пообіцявши опоненту у разі нових крадіжок з'ясування стосунків у темному кутку.

Цим Куку стішився і... продовжив видавниче новаторство, зумівши таким чином обвести довкіл пальця ректора найвідомішої академії та навіть самого главу держави, якому подарував один зі своїх чергових компіляторських витворів, отримавши натомість благословення на всенародну славу.

Як відомо, апетит приходить під час їжі. Тож почав стукати невтомний компілятор у двері організацій письменників і художників, аби отримати квитки їхнього члена. Проте в обох випадках залишився з носом, позаяк в обох творчих структурах уже знали справжній талант депутата і вказали йому на двері.

Але й це не вгамувало злодійську спрагу компілятора. З новими, все товстішими томами він приходив до легковірних шанувальників дослідницької літератури, продаючи їх за піднебесними цінами та повторюючи: "Чекайте ще солідніших!".

Примножувати його славу заходилися й окремі ЗМІ, редактори яких звикли читати лише ощадні книжки. А ще долучилися до захисту честі й гідності донедавна підсудного клієнта окремі пересічні особистості, як ось Самець і Созо, котрі привселюдно заявили, що у творчі спілки нині приймають тільки за долари. А відомий керівник ще відомішого театру навіть заявив, що Куку – один із перших кандидатів на найвищу мистецьку премію! Утім, годину по тому взяв свої слова назад, зізнавшись, що його Куку увів в оману, відрекомендувавшись при знайомстві далеким родичем Вінсента Віллена ван Гога та Остапа Бендера.

Одначе Куку не здається. Зареєструвавши видавництво свого імені, він настирливо продирається крізь хащі невизнання до вершини слави, видруковуючи все нові і все об'ємніші зразки поліграфічної продукції, презентуючи їх і видаючи за праці власного написання, здаючи їх на продаж у книгозбірні.

А чим насправді пахнуть ці праці, ніхто з продавців не принюхується, надаючи перевагу бодай невеличкому зиску. Адже про судові позови до Куку не чули, а книги справжніх дослідників предківської віри ніколи не читали й читати не збираються. А що таке компіляція, яку так добре опанував Куку, їм, напевне, невідомо. А це німецьке слово означає крадіжку, поєднання результатів досліджень інших науковців без власної інтерпретації. Це робити сьогодні досить легко завдяки комп'ютерним технологіям і суцільним нехтуванням авторськими правами у нашій державі зокрема.

Хоча пригадаймо слова Фрідріха Ніцше: "Ох, скільки високих помислів, що чинять не більше, ніж ковальський міх – надимають і збільшують порожнечу". Вони стосуються й Куку.

Липові дослідження заполонили книжкові полиці, а обмануті Куку доктори наук все-таки почали сумніватися в авторстві геніального компілятора.

11.

Натомість керівнику державного агентства автомобільних доріг Созо всю ніч не спалося. Він подумки обмірковував план тримання оборони під час можливих атак парламентаріїв, що покликали його на звіт.

Звіт про виконання програми розвитку дорожнього господарства він заздалегідь підготував, причини недоліків проаналізував, підперши їх незаперечними об'єктивними факторами.

Так, на сьогодні дороги майже скрізь, міркував Созо, непроїзні. Але ж ямковий ремонт керована ним організація здійснила! Стільки вгатили підопічні в ті кляті окопи асфальту, важко й підрахувати. І відтинок шляху поблизу столиці нагадує місячні кратери. Однак ремонтники не сидять склавши руки. Бозна яку порцію того асфальту вліпили просто на бітум! Такі ж невідкладні заходи були вжиті і під час ямкового ремонту на автошляхах поблизу Томира, під містом Виця...

Та що поробиш, коли ті вантажівки день і ніч сновигають! Не переносити ж їх гелікоптерами. А лабораторія, що контролює якість ремонтних робіт, чом не працює? А біс його знає. Очевидно, ще не доросла до того, аби стати надійним партнером агентства автомобільних доріг.

Та й з тією проектно-кошторисною доку­ментацією на три ділянки дороги Вів – Сани досі клопотів по самі вуха. Як, влас­не, з тендерами на визначення виконавця ремонтних робіт на цих ділянках. Та колек­тив над цим думає, аж голови попухли.

А щодо ділянки автошляху Хичі – Стогород, на ремонт якої виділялися дер­жавні кошти і до якої ще руки ремонтників не дійшли, то й тут немає причин для рем­ствування. Ген на межі двох областей взагалі немає ас­фальтного покриття! Це можуть підтвердити водії маршруток, які відмовляються в цьому районі курсувати.

Звісно, треба визнати, що графіки ви­конання ремонтних робіт таки негативно впливають на якість асфальтоприпудрень. Підганяють так, що де там дотримуватися якихось встановлених норм. Ось у Па­лицях на Кривлянщині спеціалісти автомобільних доріг змушені були через це ямковий ремонт здійснювати галопом, засипаючи вибоїни сумішшю піску та гравію та притоптуючи цю масу власни­ми ногами! Адже ні техніки, ні асфальтних заводів японського зразка у підпорядкуван­ні служби нема. Звідси і проблеми. Звідси той прикрий факт, що на вже згадуваній до­розі Вів – Сани і досі ведеться ямковий ремонт, попри обі­цянку завершити його за якихось 20 днів. І дату завер­шення, очевидно, треба буде пере­нести вкотре, по­при запевнення, яке я як керівник агентства дав був колишньому депутату, а нині депутату Миколі Ганчуку. Бо нічого доброго поспіхом не зробиш. Потрібна витримка, вдумливий під­хід та ще чортзна-що.

Можуть закинути депутати і про те, що біля Бенського цукрового заводу через відсутність світлофора гинуть люди. Зга­дають, напевно, і про відсутність дорожніх знаків у селі Алушка, які б обмежували швидкість руху транспорту, адже поблизу – школа. Бо письмово вже зверталися місце­ві мешканці в агентство автомобільних доріг. Та через оті ремонтні гонитви хіба знайдеш час, аби хоч відписку стругнути?

Начальник поволі звівся з ліжка, витер полотенцем спітнілого лоба, взув капці і поди­бав у ванну приймати душ. Бо ж, як-не-як, треба йти сьогодні в парламент і звітуватися. І прохолода додасть сил та енергії депутатські атаки відбивати.

По дорозі до ванної зазирнув у дзерка­ло: майка і труси дещо зіжмакалися, як ті дороги, але загального товарного вигляду не втратили. Це добра ознака. Прикрию їх новеньким блискучим костюмчиком – і дзу­ськи хто здогадається, в якому вони стані. А обличчя... Обличчя трохи підпухло. Від не­досипання через ті виробничі справи. Його треба освіжити. Бо ж доведеться за трибу­ною стояти в депутатській залі, пояснення обранцям давати.

А їм – пальця до рота не клади. Особли­во прискіпливим є голова ор­ганізації «АвтоЄвроСила» Євчик. Він накинеться першим, конкретні факти називатиме... А депутат Алексай хіба за нього кращий? Цей може навіть запропонувати ліквідувати агентство автомо­більних доріг і замість нього створити ремонтну бригаду з турків, які себе вже зарекомендували.

А візьміть обранця Фуру. Не людина, а шпичка! Так може штрикнути, що й керівне крісло доведеться залишити! До їхньої компанії слід віднести і депутатів Черука, Муська, Партинюка, Сачука, Доронко... Вони добре знають стан справ із ремонтом доріг на місцях, бо там мешка­ють. Не те що я, керівник агентства. Мені зі столиці далеко не все можна по­бачити. Та й через оті окопи на дорогах хіба швидко дістанешся до проблемних місць?

Словом, треба готуватися до звіту з пов­ною відповідальністю. Під колір костюма варто теку таку ж підібрати і зморшки на лобі домалювати. Аби спікер зглянулася на мої пережи­вання та не поставила питання про звіль­нення мене з посади. Доручать виправляти становище на дорогах – а там побачимо, за які ямки і де братися найперше. Чи не за ті, що з'явилися на під'їзних шляхах до садиб депутатів?

Так на сесії і сталося. Созо вислухав гостру критику на свою адресу і висновок спікера: «Доріг немає!» – й отримав завдання усунути недоліки. Тим часом водії продовжують освоювати майстерність долати дорожні окопи по всій країні.

12.

Міністр екології і природних ресурсів, уродженець поліського краю Самець таки діждався першої відпустки, а їхати відпочивати ніку­ди! Ліси перетворили­ся на місця кривавих боїв, рабсько­го порпання в болоті задля наживи заїжджих і місцевих розбійників, варварського і безкарного нищення природи, і все через бурштин, яким колись поліщуки розпалювали груб­ки... Тепер він перетворився на ка­мінь дикої людської жадоби, наруги над землею і лісом, які віками году­вали й ростили десятки, а то й сотні поколінь поліщуків.

З'явилася із цим каменем і так звана бурштинова мафія (нечувана від древлянських часів формація люди­ноподібних створінь), котра наймає за безцінь місцевих «рабів-старателів», аби вони задля збагачення цих пройдисвітів удень і вночі колупалися в болоті, перетворюючи рідну зем­лю на безплідну пустелю на кшталт місячного ландшафту. Їх привалює в копанках, над ними свистять кулі... Але «промисел» не припиняється... Кляте   каміння   збувають   спритним ділкам, пакують у торби діткам на виїзд за кордон, пропивають у ніч­них клубах біля синіх шашличних вогнів... Ну, хай би вже самі горіли синім полум'ям, якщо не жаліють себе і своїх нащадків. Аж ніяк! На ці вогні злітаються звідусюди хижі зграї шахраїв, бандитів, рекетирів, розбійників, ґвалтівників, які перетво­рюють прекрасну поліську землю, на якій народжені й зросли сотні тисяч порядних і працьовитих земляків, на справжній філіал пекла, що перетинає нашому народові шлях до Європи...

Та найсумніше, що досі ні міс­цева влада, ні урядовці не можуть дати ради цій жахливій проблемі! Не допомагають ні прохання, ні засте­реження, ні силові втручання. Більше того, мафія часто-густо знаходить тут і підтримку. У так звані «дахувальники» нерідко записуються, на жаль, і люди при високих посадах. Ба, навіть заступник прокурора області виявив­ся одним із таких...А що вже казати про перевертнів із поліції та служби безпеки! Щоправда, потрапляють ча­сом і вони на гачок, але наразі жоден не сів у в'язницю. Викручуються, як в'юни... Що вже й казати, коли не­рідко навіть вилучені у «старателів» речові докази у вигляді цінних ка­мінчиків безслідно зникають навіть із сейфів правоохоронних офісів... А злодія знайти не вдається! Не інакше як привиди чи то пак, відьмаки, пе­реодягнувшись у поважні офіційні строї, швендяють ночами по кабі­нетах поліції з чарівною мітлою у ролі прибиральників...

Нинішні лісові масиви можуть невдовзі перетворитися на пустелю. Це стверджують науковці. Проте як генерали, так і йолопи бурштинових копалень плюють на ці гробокопні перспективи! Таке враження, що все це їх не обходить, ніби вони вже за­мовили по онлайн квитки для вильоту якщо не на Марс, то, прости, Госпо­ди, на якийсь далекий Альдебаран, куди поки що не сягає юрисдикція деяких наших цікавих урядових структур? Але чи не забули вони, що перед подоланням відстані у 21 пар­сек, їм доведеться все-таки проїха­ти всього кілька десятків кілометрів до поліських Невичів, де мають в одній закритій хатині з колючими візерунками на паркані обов'язково поставити компостер на придбаний квиток з відстрочкою ви­льоту років на дванадцять?

Президент країни вимагає по­силити боротьбу із «чорними» ко­пачами бурштину. Далі відступати ні­куди! Даремно сподіваючись, що пробле­ма розв'яжеться сама собою. Не розв'я­жеться! Адже вже дійшло і до боїв міс­цевого значення, коли через стрілянину «старателів» загинули двоє чоловіків.

Новий очільник поліції Князь впевнений, що вирішення ситуації з бурштином лежить у законодавчому полі. На його думку, коли буде прийнято спеціальний закон, про­блема буде знята природним шляхом.

На жаль, це поки що лише обнадій­ливі намагання зарадити біді. Але віз і нині там. Ось нещодавно митники затримали на польському кордоні мандрівника, який намагався вивезти 25 кілограмів буршти­ну, заховавши його у колесі автомобіля. Експерти оцінили цей скарб у мільйон з гаком гривень. Тимчасом парламент спокійнісінько провалив конче потріб­ний закон про врегулювання видобутку і реалізації бурштину. За документ у дру­гому читанні проголосували лише 158 парламентарів... Інші 70 членів коаліції, котрих не вистачило під час го­лосування, щось надто уважно розгляда­ли у своїх смартфонах, чим вони часто за­ймаються під час пленарних засідань. Чи не вивчають вони там різницю в цінах на «сонячний камінь» у найкрасивішій у світі валюті – гривні порівняно з малопривабливою заокеанною «зеленню» чи з нік­чемним металом, за який часом доводить­ся з болем у серці продавати підступному Рогатому свої найчистіші душі.

Тимчасом хтось ретельно засекрече­ний сидить біля розкішного каміна і під­раховує злочинні прибутки. А на Поліссі й далі править бал бурштиновий Сатана, де не те що насолоджуватись красою краю не доводиться, а й варто щодня думати про власну безпеку. Так, нещодавно один із мешканців після відвідин батьківського села, зізнався, що його земляки попроси­ли якнайшвидше полишити рідний куто­чок, позаяк тут чи не щоночі – війни. За спиртне в магазині «старателі» розплачу­ються лише доларами, бо гривні вже... поза обігом. Місцева бурштинова шпана й усілякі кримінальні заброди нікого не визнають за владу і «качають» свої права. Від їхніх погроз сільський голова почав ховатися за високими стінами власного обійстя, обзавівшись злими псами...

Але хіба зможуть допомогти навести лад у громаді і захистити її навіть натре­новані цивілізовані собаки, коли до них забреде здалеку зграя диких скажених псів і почне кусати усіх зустрічних?! Аж ніяк! Тут може зарадити тільки осередок товариства мисливців. Рішу­че й остаточно! 

Отак поміркувавши над поданими матеріалами, Самець спершу гірко скривився, а потім почав складати план поповнення гаманців владних кривлянських новобранців «бурштиновими» грошима. Адже саме для цього Бритоголова посадила його в міністерське крісло. Щоб без пилу і шуму фінанси від природних ресурсів текли у правильному напрямку!

13.

У Кривому на місці продмагу «Прометей» з'явився торговельний заклад сучаснішо­го типу під скромною назвою «Копійка». І товари, і ціни тут – як і в інших супермаркетах міста. І працівники нічим не відрізнялися донедавна від колег по прилавницькому ремеслу. Приймали товар, викладали на полиці, брали гроші за придбане. Як готівкою, так і через бан­ківські термінали.

Завітав до свіжої «Копійки» й Самець дорогою до бурштинових промислів. За дрібною покупкою. Авто з охоронцями залишив за поворотом і як звичайний покупець взяв потрібні продукти і підійшов розраховуватися до касо­вого апарата, за яким сиділа молода білявка. Дістав, як завжди, розрахункову картку, подав касиру. І в очікуванні її грошового присуду, замріяно поглянув через вікно супермаркету на красуню-осінь, що підбирала собі нові фар­би для якнайшвидшого побачення із сестрицею-зимонькою... Аж почув:

– Ви ввели неправильний пін-код! Повторіть!

Самець виконав слухняно наказ ділової жінки, поду­мавши водночас: «Тож ніколи не помилявся! Не­вже улюблена пора року мізки запаморочила?». Натомість почув:

– І цього разу чек показує, що пін-код – не­правильний! Ідіть і зніміть готівку. Бо карткою не розрахуєтеся!

Самець послухався і покірно пішов до банкомату. Та на рахунку виявив лише кілька гривень від суми, яка на ньому мала бути...

Від стресу затіпало, в голові запаморочило­ся. Що за чудасія? Де поділися кошти?

А товар чекає біля касира. Тіпання перейшло у сором: не може розрахуватися за якусь дріб­ницю, що вартує якусь сотню гривень...

Покліпав зніяковіло очима – і побачив дав­нього знайомого.

–О, добре, що зустрілися! – вигукнув. – Виручай: позич грошей, аби розрахуватися за покупку в «Копійці»! Бо щось із карткою сталося. Зникли з неї збереження...

Позиченими коштами розрахувався. І подав­ся в банк. З'ясовувати, де поділися з картки кревні.

Там швиденько з'ясували: кошт із картки зня­ли... в супермаркеті «Копійка»! І порадили:

– Йдіть у супермаркет і, набравши наш но­мер телефону, дайте слухавку продавцю. Ми їй усе пояснимо.

Пішов. Сказав, що гроші з моєї картки зняв їхній касовий апарат. І подав слухавку. Але касирка-білявка відмовилася її брати:

– Не може такого бути! Писало ж, що невірно набраний пін-код! Писало аж двічі!

Після цього попросила охоронця виклика­ти з кабінету одного зі своїх керівників. І вони енергійно почали ритися у сміттєвій корзині, шукаючи Самцеві чеки...

Черга покупців перемістилася до сусідньої каси, з подивом спостерігаючи за роботою моїх «помічників».

Одного таки знайшли. На дні корзини. А дру­гого касирка несподівано дістала... з шухляди.

Обидва паперові свідки начальниця забрала собі та попросила в Самця номер телефону та дала свій:

– Завтра й післязавтра – вихідні. Тож зв'яже­мося в понеділок. І ми вам кошти повернемо!

У понеділок за наданим номером телефону до голосу її власниці Самець не добився. Відтак подав­ся у супермаркет...

Прийшов і сказав знайомій до болю касирці про мету свого візиту. Та відправила Самця в ка­бінет до начальниці. Його появі та дещо здиву­валася. Але попросила зачекати та заходилася телефонувати у банк.

Після півгодинного очікування Самець почув:

– У банку кажуть, що ваші гроші не надходи­ли. Треба письмову роздруківку для підтвер­дження. І через кілька... днів ми ваші кошти, якщо вони були зняті з картки, перекажемо на ваш рахунок.

– Так у банку мені вже показували підтвер­дження! – обурився Самець. – І вже минуло два дні, як це трапилося. Скільки ж можна кота за хвіст тягати?

– Тоді йдіть у банк і принесіть нам письмову роздруківку! – отримав чергову пораду.

Знову пішов. Але там сказали, що можуть її дати лише через кілька... днів.

– Так усно поясніть продавцям-молодцям, що доказ щодо зняття коштів у вас є! – вибух­нув гнівом і тут Самець. – Що за замкнене коло?

Та його прохання банкірша не виконала.

– Тільки через кілька днів дамо роздруків­ку! – сказала, як зав'язала.

І Самець почимчикував... у супермаркет. Дорогою набрав номер начальниці і пояснив:

– Ваш обікрадений клієнт – не хто інший, як міністр екології та природних ресурсів! Я давно шукав таких шахраїв, як ваші працівники! Ось і знайшов.

І тут нарешті вухо Самця вловило:

– Пробачте, пробачте. Ми вас чекаємо за грошима.

Отак Самець у пошуках «бурштинового» навару і став власником додаткового мільйона.

14.

Були та й досі є люди, які щось засновують: партії, об'єднання, товариства з відповідаль­ністю й без такої, клуби, секції, гуртки. І навіть премії! Як власного імені, так і владні. У кожного — своя мета. Один норовить прославитися бодай на район, а інший — просто зробити благородну справу, яка б уславлювала видатних предків та їхніх послідовників.

Не так уже й давно, за часів керування Кривим Куку, з його ж ініціативи з'явилася була пре­мія, присвя­чена видатним персонам.

Кошти на неї виділяє обласна влада. А присуджується вона щорічно мешканцям краю за вагомі здобутки та вручається на обласному святі. Першим її лауреатом став... Куку. Став, кажуть, заслужено як політичний діяч. За встановлення стовпа на центральному майдані містечка з табличкою «Місце для гопака».

Після нього цю престижну, насамперед за змістом, відзнаку отримала вже чимала когорта послідовників Куку. Але не в цьому заноза.

Днями цю премію, розмір якої зріс удвічі, отримав, хто б ви думали? Так, Куку. Висуне­ння відбулося без оприлюднення конкурсу. А вручення премії з ініціативи Бритоголової пройшло в парламенті. У вузькому, так би мовити, колі. Присудили її Куку за намір знести того стовпа за першої нагоди. А насправді, як кажуть очевидці, за слізне прохання автора отримати кошти для потреб... майбутніх онуків.

А хіба попреш проти волі того, хто цю премію засновував, а тепер сидить у міністерському кріслі? Незручно якось і боязко. Як пожартував після церемонії нагородження сам Куку, є тепер сподівання, що через певний проміжок часу лауреатом він стане втретє. А чому б ні? Своя сорочка (чи то пак премія) – ближче до тіла.

Вдалося Куку отримати й квитка члена спілки художників, де чорним по білому писалося, що Кузьма Кузь є мистецтвознавцем. Посприяв у цьому колишній кривлянин-безхатько, який на одному з передвиборчих мітингів допоміг мерові врятувати авторитет, за що отримав право на безплатне лікування своїх котів і собак, а нині перебуває на посаді відповідального секретаря спілки живописців.

Утім, гострий зір Куку наштовхнув його на ще один неординарний спосіб власного збагачення. Буваючи як міністр культури чи не щодня в державних установах, починаючи з адміністрації президента, уряду та парламенту і закінчуючи офісами сучасних багачів-злодіїв, він звернув увагу на дорогі дверні ручки. Чому б їх не міняти на прибутки?

Тож першим об’єктом, що позбувся шикарної дверної ручки, став парламент. Куку умудрився поцупити її, відправивши охоронців на хвилину перевірити шлях до кабінету спікера. Здобич вдалося сплавити колекціонерові історичних реліквій за досить непогану суму.

Потім на своїх дверях не знайшли ручок адміністрація президента, кабмін і генеральна прокуратура. А далі ця пошесть напала на інші установи різної власності. І ніхто не міг запідозрити, що викрадачем дверних деталей є міністр культури. Саме на це й розраховував Куку, розробивши детальний план збуту поцупленого. Так він зумів налагодити роботу конвеєра, що постачав кошти на різні кишенькові витрати, яких з’являлося все більше і більше, позаяк душа бажала розкішного життя у всіх його проявах, включаючи інтимний фронт. Бо з Бритоголовою сімейні зв’язки перервалися відразу, як Куку став міністром культури.

– Живи – як вільний птах! – сказала тоді йому пасія. – Наші шляхи розійшлися, щоб зійтися на тому світі!

Тож нові знайомства з привабливими дівчатами та жінками перейшли в розряд першочергових завдань державної ваги.

15.

Ранковий сон у керівному кріслі Куку раптом розбудив телефонний дзвінок із Генеральної прокуратури.

– Алло, – почулося у трубці. – Це міністр Кузь?

– Так, – перляканим голосом відповів Куку. – Слухаю вас.

– Вас турбує перший заступник генерального Юценко. Мене цікавлять деякі деталі вашої біографії.

– Почуте витиснуло з Куку весь життєвий оптимізм. Він розслабив вузол краватки на шиї і запитав:

– А в якому плані?

– Слухайте і не перебивайте, – суворо промовив перший заступник генерального прокурора. – Я задаватиму запитання, а ви чітко відповідайте.

– Угу, – промимрив Куку, готуючись до найстрашнішого.

– Так-ось, ви родом із Кривого?

– Так точно, – по-військовому відрапортував міністр.

– Працювали мером?

– Авжеж.

– Зі спікером парламенту знайомі?

– Атож. Навіть у шлюбі з нею перебував.

– А сидіти хочете?

– За що?

– Я запитую, чи сидіти хочете у кріслі міністра?

– Я не проти.

– Тоді візьміть до уваги наступне. У вашому Кривому культпрацівники організували збір підписів мешканців міста під петицією з вимогою передати приміщення колишнього пологового будинку та відділення національного банку під художній музей. Ви знаєте про це?

– Маю інформацію, – делікатно відповів Куку.

– Якщо так, то повинні усе зробити, щоб вони припинили свою затію, бо на ці приміщення претендують місцеві суди. Зрозуміло?

– Безперечно. Але…

– Жодного «але». Так, суди сидять у Кривому не на вулиці. У них є відповідні приміщення. Проте їх недостатньо для забезпечення повноцінних судових процесів. Не вистачає насамперед кімнат для повноцінного відпочинку, прийому урочистих делегацій, відзначення ювілеїв тощо. А в прибічників Рафаеля та Рєпіна досі не було жодного метра під виставки. І якось вони з цим обходилися. Обійдуться й надалі. Взимку нехай художники працюють по домівках, а коли настане можливість вийти на вулицю, нехай організовують показ своїх геніальних творіть просто неба. Це і дешевше, й екологічно здоровіше. То як, підключаєтеся до скасування акцій необгрунтованих вимог кривлян?

Куку шморгнув носом.

– Ви плачете? – запитав перший заступник генерального.

– Ні-ні, – взяв себе в руки Куку. – Який термін даєте на виконання завдання?

– Сьогодні у нас – понеділок. А до суботи, щоб усе затихло, – наголосив поважний абонент. –Якщо справитеся, у кріслі міністра сидітимете. В іншому випадку – сядете у камеру. Так вважає і спікер парламенту.

І трубку поклали.

Куку дістав хустинку, витер спотілу лисину і процідив крізь зуби:

– Ох і стерва ж ти, ларисочко. Чужими руками навчилася жар загрібати. А в самої рильце у пушку. Напевне, взяла не одного хабара від служителів Феміди. І хоче, аби я на очах у кривлянської громади, яка й так ледь не втопила мене в Уті, стати захисником тих, хто має силу. Мені, звісно, все одно, кому лайно на голову лити. Але хотілося б колись у Криве приїхати не для власного похорону…

І терміново зібрав колегію, роздав доручення. А потім наодинці з власними важкими думками набрав номер телефону Бритоголової. За мить почув бадьорий голос спікера:

– Слухаю Кузику. Які проблеми? До вхідних дверей у парламент щойно прилаштували нову різьблену у позоті ручку. Можеш розпочинати операцію.

– Мені зараз не до цього, – образився Куку. І розповів про дзвінок із Генеральної прокуратури.

– Знаю-знаю, – сказала Бритоголова. – Це наш Троянський кінь. Зайдемо в в лігво липкоруких суддів їхнім же способом. Візьмемо у них на лапу, а після їхню лапу відрубаємо. Бо що взяти з тих художників. Вони голі, як моя голова, яку прикрашає дорога пір’їна. А щоб у Кривому не почалася нова революція, вручимо кожному господарю пензля по відру дефіцитної фарби. А замість художнього музею відкриємо на місці напівзруйнованого стадіону центр з підготовки кривлян для польоту на Марс. Кошти на це поїхав туди вишуковувати Самсон. Попри кепські дороги, дістався благополучно. Сподіваюся і на твій успішний візит у рідне місто…

Куку зилишилося тільки зітхнути.

16.

Автопарк керівника державного агентства автомобільних доріг Созона Печені складався з різнокаліберних транспортних засобів іноземного виробництва. Тут були і спортивні легковики, і броньовані лімузини, і вантажівки підвищеної прохідності.

Для невідкладної поїздки у Криве Куку випросив у Созо всюдихід найсучаснішого виробництва одного з місцевих умільців. Він був схожий на динозавра на велетенських колесах. Темного кольору кабіна, білі крила та червоного зафарбування гігантські прожектори додавали міністру культури впевненості, що зі своїм завданням державної ваги він справиться.

Бритоголова ж дала і власне доручення партійної ваги:

– Владу у країні захопили пройдисвіти. Тому виборці мають голосувати за мене. Бо інакше втратимо і президента, і керівника уряду, і самі себе. Нам потрібна надійна опора для нових економічних зрушень. Запевни кривлян, що їхня землячка ніколи їх не підведе!

І міністр культури поїхав. Дорогою до Кривого сталося кілька ДТП, кілька сутичок із водіями інших транспортних засобів. Але пункту призначення дістався.

Динозавр на велетенських колесах став для Куку і робочим кабінетом, і готелем, і трибуною. На організованому на центральному майдані біля стовпа з табличкою «Місце для гопака» велелюдному мітингу Куку виголосив щемливу промову:

– Моїх незабутні кривлячи! Я прибув вирівняти лінію вашого життя, яку скривили прибічники створення так званого художнього музею. Вони не усвідомлюють, що ця затія сьогодні не на часі. Сьогодні потрібна справедливість. Кожен має відповідати перед законом за свої вчинки на лаві підсудних. І суди мають працювати ефективно. А як робити це вони можуть, якщо в них немає елементарних умов? І ось волею Всевишнього випала нагода ці умови їм створити. Але почали пхати палицю в колесо доброї справи. Не дамо зазіхнути на чуже добро! А тим, хто хоче переглядати картини, скажемо гнівне: їдьте за кордон! З чесним простолюдом вам не по дорозі! Йому потрібні продуктивні суди. Закликаю громаду Кривого підтримати працівників Феміди у їхніх законних потребах.

Куку хотів ще щось сльозливе сказати, але змушений був сховатися у всюдиході. Бо у нього полетіли курячі яйця, і почалася гроза. Він змушений був накивати п’ятами з Кривого. Одначе, проїжджаючи містечком, зауважив, що колишні приміщення пологового та банку відремонтовані і над ними золотом виблискували вивіски «Апеляційний суд» і «Адміністративний суд».

– Значить, прибічники художнього музею програли справу, – мовив Куку сам до себе.– А це на руку.

Та ще подумав: «І чого я сюди приїздив?». Та згадка про керівне крісло розвіяло всі сумніви щодо організованого Бритоголовою з подачі генеральної прокуратури турне.

Центральний же майдан швидко знелюднів. І лише на стовпі замість таблички з написом «Місце для гопака» красувався напис «Місце для страти пройдисвітів».

17.

Не бив байдиків у Кривому і міністр екології та природних ресурсів. Після отримання в супермаркеті мільйона Самець продовжив намацувати стежку до бурштинових багатств.

Він зустрівся з керівництвом області, служби безпеки, поліції та прокуратури. Йому доповіли про стан справ у боротьбі з незаконним промислом «старателів», провели екскурсію на бурштиновій фабриці та в музеї бурштину, подарували оздоблену сонячним камінням картину та півмішка конфіскованої сировини.

Презентували міністру і найпотужніші самогоноварильні заводи, що замаскувалися на цій же території. Гість мав нагоду продегустувати свіжоприготовлений виріб «Хлібна» та переконатися в правдивості приповідки про нього: «П’єш за столом, а бере за селом».

А потім Куку влаштували неофіційну зустріч із колишнім заступником прокурора області Ровиком на прізвисько Гриб, який просидів півроку у слідчому ізоляторі як «дарувальник» бурштинових копачів, але на лаву підсудних так і не пересів. Вийшов на волю за не доказом вини і вже встиг разом із викладачем місцевого університету видати словник тюремної термінології. Матеріал назбирав, лежачи на нарах слідчого ізолятора разом із рецидивістом – сином викладача. Підготувався на всяк випадок до різкого повороту долі, аби у в’язниці не бути білою вороною серед чорних круків.

У розмові з екс-підозрюваним, що відбулася в його ж ресторані, Самець натякнув про своє колишнє пройдисвітське життя і нинішній напівкримінальний статус. Гриб пообіцяв відновити канал ділового партнерства з організаторами незаконного видобутку бурштину, сподіваючись на «гонорар». Натомість Самець запевнив, що допоможе Грибу поновитися на прокурорській посаді.

На тім і розійшлися.

Це вже було щось у просуванні до мети. Тож зателефонував Бритоголовій і доповів про результати операції. Спікер подякувала міністру за старання в ім’я процвітання правової держави та підвищення добробуту народу. І нагадала:

– У Кривому перебуває з партійним дорученням міністр культури. Якщо стрінете, передавайте палке вітання.

Одначе міністр змушений був зазначити:

– Така зустріч виключається. До мене дійшли чутки, що Куку достроково завершив поїздку через несприятливі суспільно-політичні та атмосферні умови. А колишні приміщення пологового та банку готові до заселення людьми у чорни мантіях. Про це він повідомив мені перед поверненням у столицю.

І за звичкою проголосив:

– Слава довірливому народу!

У Бритоголової від звістки зарум’яніли щічки, напружилися груди і з ротика потекла солодка слинка. Та бачити ці ознаки радості спікера міністр екології і природних ресурсів не міг. Він лише відчув їх ненаситним нутром.

18.

Допоки в сесійній залі депутати дрімали, а най витриваліші виходили до трибуни і привласнювали собі давно відомі істини, авторами яких були мудреці попередніх тисячоліть, спікер переглядала на комп’ютерному екрані нові моделі жіночого взуття та одягу, парфумерні відкриття…

І випадково натрапила на інформацію про те, що свого часу сінгапурський реформатор Лі Куан Ю дійшов висновку, що прийшовши до влади лідер країни має посадити трьох своїх друзів за грати, бо знає, за що їх садовить, і вони це знають. І тоді економічний розвиток держави гарантований.

«Так можна вчинити і щодо Куку, Самця та Созо, якби жити чесно, – подумала Бритоголова. – Але цей час іще не настав. Ще треба накрасти, поки є можливість. Тим паче, що і апеляційний, і адміністративний суди майже приватизовані завдяки допомозі їм із придбанням нових приміщень. Ось коли цей час настане, тоді можна буде й рубанути з-за плеча, сховавши таким чином усі кінці у воду, щоб гарантувати собі свободу.

А поки що варто зосередитися на ухваленні законів щодо підвищення депутатських зарплат і зарплат державних чиновників. Бо крадуть безбожно. Не можна за ними ласий шматок вхопити. Взяти б Куку. Так розійшовся, що мушу підказувати, де яку нову дверну ручку можна поцупити.

А самець? Цей ідіот не тільки бурштином собі пельку напхає, а й, чого доброго, зробить своєю власністю весь регіон видобутку дорогого каміння. Не клади пальця і в рот Созо. Закопає державні гроші так у дороги, що із них виростуть вулиці маєтків його імені! Що тоді мені залишиться? Поки президент та уряд лоби чухають, як щось корисне зробити народу, мої пройдисвіти у носі колупаються. Маю щільніше взятися за них. Коли матимуть зарплати хоча б у мільйон гривень, буде що з них здерти. Та й саму партію з «Ліщини» пора перейменувати в «Дубівщину». Аби жоден суспільний буревій не зміг зігнути, ні викорчувати».

І тут спікер почула лемент і крики у парламенській залі:

– Вмикніть мікрофон!

– Ви порушуєте регламент!

– Кинь у неї черевиком!

Довелося включитися в роботу законодавчого органу.

– Хто просить слова? – запитала у мікрофон. Але виступаючий уже стояв за трибуною. Він заявив:

– Неприпустимо преміювати керівників державної компанії на захмарну суму, коли народ бідує. Вони виграли суд у ненаситного сусіда, домоглися компенсації податків за невиконану роботу. Однак це не дає їм право отримувати бонуси. ЦЕ блюзнірство щодо народу. Вимагаємо скасувати рішення щодо преміювання членів правління компанії та повернути кошти на рахунки. А ініціаторів авантюри притягнути до кримінальної відповідальності!

Про яку компанію йшлося у заяві депутата, спікер і слухом-духом не чула. Але те, що серед премійованих не було її прізвища, обурило та змусило поставити заяву на голосування.

За традицією ніхто пропозицію виступаючого не підтримав.

Після цього парламентська зала перетворилася на годину в боксерський ринг. А тоді все вгамувалося. І до трибуни вийшов інший народний обранець, який сказав:

– Ми вимагаємо зустрічі з президентом! А якщо він не з’явиться у парламенті, ми виведемо людей на мітинг за легалізацію видобутку бурштину. Під наші стіни прийдуть сотні протестувальників!

Про цей мітинг Бритоголова вже знала. Адже його взялася організовувати «свої» з генеральної прокуратури, передбачивши гонорар кожному учаснику у розмірі 200–400 гривень. Мета – створити негативну фонову картину, аби спіймати рибку у мутній воді.

Наступний виступаючий божився організувати мітинг із протестом щодо продажу землі.

– Нині, коли в країні відбувається занепад суспільства, запроваджувати ринок землі недопустимо, – підкреслив депутат. – Маємо прийняти виважене, обґрунтоване рішення. Ми проти «дикого» ринку землі, в ході якого люди можуть її втратити.

Заяви ці парламент узяв до уваги. А спікер пообіцяла зустріч обранців із президентом, а з внесенням на розгляд парламенту документ про відкриття ринку землі не поспішати.

Хтось ще намагався дістатися трибуни, але спікер засідання закрила. Її чекали невідкладні справи.

Одначе дорогою з парламенту до автомобіля Бритоголову перестріли земляки, що стояли під стінами парламенту. І заходилися скубти:

– Коли виконаєте передвиборчі обіцянка?!

– Хто добудує університетський корпус?!

– Де завершення будівництва школи?!

Хто порятує вмираючу Утю?!

– Де нормальні дороги?!

– Де дошкільні заклади?!

– Де оновлена алея сакур і сквер для молодів?!

– Де закон про врегулювання видобутку бурштину?!

Довелося знепритомніти й на кареті швидкої допомоги вирватися з полону виборців.

А в ранковому телеінтерв’ю спікер пояснила всім зацікавленим про те, що прибуде на зустріч із виборцями, як тільки дозволить здоров’я. Хоча після інтерв’ю подумки обізвала доскіпливих кривлян пошестю, тирсою, йолопами, невігласами, пліснявою, нахлібниками, порохнею та лузгою. І закріпила своє переконання чашкою кави з коньяком у власному ресторані «Гюрза і полоз».

19.

З бідного по нитці – і олігарху сорочка. У цю приповідку, почуту з уст заступника генерального прокурора Юценка, Бритоголова так закохалася, що пошлюбилася з її автором.

Весілля пломеніло скромністю. З боку нареченої гостями були лише парламент у повному складі, адміністрація президента, уряд в особах Куку, Самця та Созо. А з боку нареченного – генеральна прокуратура та НАБУ. Гуляли всього один тиждень у ресторані «Гюрза і полоз».

Ніхто в образі не залишився. Окрім Куку, якому дісталася «підошва» короваю, оскільки його сплутали з керівником симфонічного оркестру, що обслуговуав торжество.

Наречений суттєво доповнив наречену. У неї не було волосся на голові, а в нього – зубів. Її голову прикрашала дорога пір’їна, а його зуби замінювали імпортні протези. Роз’їжджалися гості під рушничний салют воїнів гірської штурмової бригади, відрядженої на весілля самим верховним. А «Гірко!» вигукував хор народної півсні і танцю.

Випили і з’їли на суму, що дорівнювала половині річного державного бюджету. Та ці фінансові витрати повернути в державну казну Бритоголовій пообіцяли олігархи, які уклали відповідну угоду з парламентом. Адже головним джерелом їхніх надприбутків було легалізоване пограбування населення руками енергетичного комплексу і комунальних підприємств. Громадяни замість плати за опалення, гарячу і холодну воду, електроенергію, газ та утримання будинків насправді напихатимуть своїми кровними кишені «жирних котів», підтримуючи таким чином новий курс держави на підтримку олігархату.

З неймовірних надприбутків озолочені магнати й пообіцяли весільну компенсацію. А все завдяки підвищенню тарифів на комунальні послуги на 400 відсотків. Бо так треба. Треба підтримувати корупцію на найвищому державному рівні, поки у керівних кріслах сидять корупціонери і пройдисвіти.

Та про це народ не повинен знати. У нього інших справ – по зав’язку. Йому треба якось виживати. Нехай грається в об’єднання територіальних громад, ставить автографи на будинках словами великих поетів, бореться проти розкрадання землі і змріє про нову країну.

Щоправда, все це може призвести до суспільного вибуху. Але поки він станеться, від політиків-пройдисвітів і сліду не стане.

З такими міркуваннями і заснула Бритоголова на руках у свого нового коханого з генеральськими погонами.

20.

У прізвищі Бритоголової з’явилася ще одна ланка міцного авторитету. Вискочивши заміж за заступника генерального прокурора, вона поміняла паспорт на ім’я Лариси Коцмар - Клапоть - де Шморгуль - Куку - Юценко. І замість весільної подорожі вирушила з робочою поїздкою як спікер парламенту на батьківщину, звідки прийшла в депутати, а потім очолила законодавчий орган країни.

У програмі поїздки були зустрічі з місцевою владою, політичною елітою, виборцями, знайомство зі здобутками і проблемами краян. Не було тільки звіту спікера перед тими, хто делегував її повноваження народного обранця. Бо звітувати не мала про що.

Останній факт найбільше тривожив Бритоголову. Адже побоювання залишитися без дорогої пір’їни на поголеній голові у перші ж хвилини перебування на Кривлянщині.

Та з цієї скрути виручило термінове повідомлення: згорів ресторан «Гюрза і полоз»!

І спікер змушена була перервати свій нерозпочатий робочий візит і повернутися негайно в столицю.

У країні оголосили триденний траур, приспустили державні прапори, у храмах почали правити поминальні служби.

Ресторан «Гюрза і полоз» Бритоголової і справді вигорів дотла. Від дорогого начиння залишилися обвуглені купи сміття. Стіни нагадували нутро димаря, що не чистився від сажі весь вік. Як сама печаль, у налитій по гульки пожежниками воді плавали недогорілі залишки різної документації…

«Це справа рук Куку, – вирішила власниця колишнього ресторану-красеня. – Так він помстився мені за «підошву» від короваю. Не обійшлося і без участі його прихвостнів – Самця і Созо. Ось і нагода скористатися порадою сингапурського реформатора посадити всіх трьох за грати».

Припущенням поділилася з чоловіком. Той негайно наказав відкрити кримінальне провадження за статею «Навмисне пошкодження чужого майна». І взяв розслідування під особистий контроль. А Бритоголова заходилася обмірковувати план власної помсти підступній трійці.

За тиждень до неї прийшла ідея порівняти відбитки пальців злочинців, виявлені на дверях ресторану і на дверній ручці парламенту, яку Куку за її порадою мав поцупити найближчим часом.

А Куку вже зумів здійснити чергову крадіжку державного майна. Нову ручку вхідних дверей парламенту йому вдалося відірвати, скориставшись штовханиною мітингувальників та правоохоронців біля парламентських стін. Коли люд кинувся на штурм державної установи, міністр культури обзавівся цінною річчю і непомітно зник з місця події. Наступного ж дня похвалився свою удачею по телефону з Бритоголовою.

І невдовзі в його робочому кабінеті з’явилися слідчі генеральної прокуратури. Закували міністра в кайданки та розпочали обшук. Куку мовчки стояв і кліпав переляканими очима, не розуміючи причини такого неочікуваного візиту представників Феміди.

Дверну ручку слідчі знайшли. І не одну. Наскладали цілу купу, описали і повезли міністра у слідчий ізолятор. Невдовзі оголосили йому про підозру.

Бритоголова раділа, як мала дитина. Яке ж було здивування спікера, коли дізналася від слідчих, що на поцуплених дверних ручках виявлено відбитки її пальців!

– Такого не може бути! – заволала Бритоголова. – Це підстава

Але докази були незаперечними. Яким чином ті відбитки опинилися на крадених деталях, для неї залишалося великою загадкою. Але не для Куку, який після кожної вдалої крадіжки давав Бритоголовій потримати в руках вартісну річ. А вона ні про що й не здогадувалася. Як тепер довести правосуддю свою непричетність до злочину?

Довелося благати свого судженого – заступника генерального прокурора Юценка – закрити кримінальну справу через відсутність злочину Куку. Чоловік довго не міг второпати причину різкого повороту у діях дружини, що залишилася без ресторану. Та почувши від неї погрозу покінчити життя самогубством, виконав прохання. Відтак Куку виправдали, вибачилися перед ним і в теленовинах повідомили країну, що то була навчальна антикорупційна операція.

21.

А ось Созо з халепи вибирався довше. За хабар він проклав європейського зразка асфальтовану трасу до обійстя одіозного олігарха. Про це стало відомо простолюду, якому вже набридло скаржитися в усі інстанції на бездоріжжя. Громадські активісти вдарили на сполох, заблокували державне агентство автомобільних доріг, очолюване Созо, і висунули вимогу:

– Печеню з посади – на нари!

Зрозуміло, про акцію протесту дізналися миттєво і Куку, і Самець, і спікер парламенту. Куку та Самець заходилися чухати лоби, шукаючи виходу із ситуації, а Бритоголова потирала руки від задоволення. Їй дуже хотілося на комусь із трійки зігнати злість після підпалу ресторану. На Куку не вдалося. Тож нехай отримає на горіхи Созо.

І спікер запросила на парламентські слухання керівника державного агентства автомобільних доріг удруге, аби той пояснив, яким чином державні кошти і матеріали опинилися під ногами в одіозного олігарха. Та оскільки з робочого місця Созо не міг вибратися через блокаду, його вивезли звідти гвинтокрилом і доставили у стіни законодавчого органу.

Заслухавши пояснення Печені, депутати засудили його вчинок і поставили вимогу голосувати за звільнення з посади. Врятував Созо від біди той факт, що для ухвалення відповідного рішення забракло депутатських голосів. І справу переадресували генеральній прокуратурі.

На першому допиті слідчий хитро запитав Созо:

– Чому це ви їсте державне сало і державні кошти вкладаєте у приватну справу?

На що Созо відповів не менш хитро:

– Я споживаю тільки імпортні страви, а облаштування дороги поважній особі не вважаю приватною справою. Олігархи – теж люди. І вони теж хочуть користуватися сучасними артеріями сполучення.

– А хабара ви брали?– знову поцікавився слідчий.

– Брав, але не собі, – спокійно проказав Созо.

– Кому ж тоді?

– Спікеру парламенту, – з тією ж холодною інтонацією промовив керівник державного агентства автомобільних доріг. – Вона цього зробити не може, бо постійно зайнята важливими законодавчими проблемами. Отож доручила мені цим зайнятися як давньому знайомому і землякові. Я, дурний, і взяв гріх на свою душу. Каюся і осуджую ганебний вчинок, що кидає тінь на всіх чесних чиновників. Такого більше не повториться. А хабара я поверну.

Як тільки слідчий почув останню фразу, в нього засвербіли долоні рук. І він шепнув:

– Поверніть хабара… мені. Олігарх без нього обійдеться. У нього таких сум – як легкових автомобілів у вашому агентському парку.

– Мені все одно, кому їх повертати, – вже веселішим тоном і теж пошепки мовив Созо.– Тільки спікеру нічого не кажіть. А то знову будуть неприємності в мене. Як з ними я забезпечу собі ситу старість? Аніяк!

Слідчий полегшено зітхнув і попросив поставити підпис у протоколі допиту. І резюмував:

– Тому й бути. Скажемо суспільству, що хабара ви не брали. А щоб олігарх не пробалакався, прокладіть йому до маєтку ще одну сучасну дорогу. Запасну.

Із генеральної прокуратури Созо не вийшов, а вилетів сизокрилим птахом. І «полетів», пам’ятаючи про блокаду агентства, додому – у заміський маєток, про місце знаходження якого ніхто з простолюду й не здогадувався. Автомобіль йому прислав до генеральної прокуратури битий лихом Куку, що тримав образу на Бритоголову ще з часів післяшлюбної ночі, коли ледь не простягнув ноги від ненаситного кохання.

22.

Міністру екології і природних ресурсів Бабцю у Кривому організували вечерю однопартійці в місцевій сауні. І вперше за свою стрімку кар’єру він засумнівався: «Брати чи не брати?».

І тієї ж миті з'явилася інша думка, оптимістичніша: «Колеги беруть – і нічого з ними не стається. Живі, здорові, веселі. І геть не збираються складати руки. Тільки подавай!».

Щоправда, малесенька крапля страху за можливі наслідки лоскотала нерви. Самець обвів поглядом обкурений кабінет, зиркнув на свого заступника, потім перескочив очима на лідера партосередку, глибоко зітхнув, наче успішно пройшов перевірку на детекторові брехні, і ще раз подумки зважив: «То брати чи не брати? Якось уже взяв – і мучився з переляку чи не всю відпустку, очікуючи плачевного фінішу. Бо нічого безслідно не минає. Тим паче, коли взяв того дня не якусь дрібничку, а цілу…».

Далі згадувати не вистачило сил і терпіння. Чорна заздрість їла серце і гнітила душу, примушувала якнайшвидше приймати остаточне рішення. Адже не хотілося бути білою вороною в зграї чорних круків, вдаючи із себе ангела, хоч і без крил.

«Напевно, сміливці тому й почуваються так впевнено в цьому непростому житті, мають коханок і коханців, їздять по кілька разів на рік на закордонні курорти, крізь пальці поглядають на проблеми суспільства. Бо постійно беруть! Особливо старається Бритоголова. Ще жодної нагоди не втратила залишитися осторонь справ, викликаних жадібністю прожити бодай півдня за рахунок інших. Вже не раз її попереджали про можливе фіаско. Але не здається лиса бестія! Як угледить, що можна взяти, бере! Без усіляких побоювань».

І міністру стало якось не по собі від цих думок. «Чи ж я слабак зі слабаків? Мій же дід і мій батько – брали! І жодного разу не потрапили у просак. Дожили до глибокої старості, державних пільг не втратили. Ба, навіть на дошці пошани висіли! Тож геть нерішучість! Наберися сміливості – і бери. Бо ще мить-друга – і не буде що брати. Компанія настільки знахабніла, що залишуся з носом. І завтра жалкуватиму. А скільки буде єхидних посмішок, кепкувань! Ніхто вголос ганчіркою не називатиме, але заздрісні очі про це промовлятимуть. Доведеться від сорому з роботи тікати. Бо мав можливість, а не взяв! Нехай пропадуть пропадом і моя скромність, і застороги дружини. На цьому світі живемо лише один раз. А що буде, те буде. Беру!».

Поміркувавши так і вловивши момент, коли компанія з чогось дружно реготала, Самець махнув рукою на своє хворе серце, недавній гіпертонічний криз – і випив до дна не знати який за рахунком келих «Української з перцем»!

23.

Крім чарки, грошей, брехні та жінок, любив Куку і масові видовища. Він і досі не може забути, як чудово палав ресторан «Гюрза і полоз», як кривилося від злоби обличчя Бритоголової після звістки про відбитки своїх пальців на поцуплених ним дверних ручках…

А оце міністра культури запросили відвідати Сорочинський ярмарок, про який він лише чув як про візитівку країни. Тож з радістю прийняв запрошення від однойменного товариства з уявною відповідальністю, що опікувалося цією подією, побувати там, куди приїздять туристи та підприємці з різних куточків світу насолоджуватися мистецькими здобутками народних умільців, фольклорних колективів. Тут можна придбати гребінця із рогу, вишивані, гончарні і ткацькі вироби, побачити садибу Хіврі та інші об’єкти гоголівських творів, їхніх персонажів, вітряки, дерев’яну капличку, неперевершені музики, скоштувати справжніми українськими стравами та наливками…

Знайомство з ярмарком Куку розпочав із порожніх рядів-прилавків біля центрального входу.

– Це залишилися місця для вас, – пояснили міністру організатори свята. – Може, маєте що виставити на показ чи продаж?

І Куку враз пожалкував, що не прихопив із собою дверних ручок. Можна було б копійчину вторгувати.

Потім поважного гостя завели у храм, в якому колись хрестили Гоголя. Далі Куку насолодився кітчем, почув вишукану лайку, налюбувався ятками, за якими стояли секонд-хендівські торгаші, каліченою мовою благаючи придбати у них бодай щось, китайськими віночками на жінках поважного віку, штучними атласними шароварами кольору «вирви око», клубними костюмами, що волають: «Порятуй мене!».

А ще майстри художніх промислів потішили міністра культури зізнанням, що оренда торгового місця, зокрема для вишиванок і гобеленів, стає не по кишені, тому сюди воно скоро перестануть приїжджати, поступаючись заробітчанам-спекулянтам.

– Дякуємо, пане міністре, за чудову нагоду ознайомитися з виставленими на оглядини вживаними речами з Європи! – вигукували Куку нечисленні відвідувачі ярмарку. – Ген скільки торгових рядів зайняли умільці робити гроші з нічого! Зарубіжні гості просто у захваті від такої багатоликої експозиції!

Неабияке душевне піднесення у міністра викликав концерт за участі зірколобого суржикомовного парубка в спідниці, який під «Ще не вмерла… » вибивав щось мало схоже на гопак.

– Слава Сорочинському ярмарку! – вигукнув на завершення знайомства зі святковим дійством Куку, за що у подяку отримав глиняним горщиком по лисій голові, що вилетів із натовпу.

Така підтримка публіки змусила міністра під прикриттям охоронців оперативно покинути ярмарок, аби не втрачати позитивних емоцій од побаченого та почутого. Поспішаючи у травмпункт, помічник Безклепанко втішав шефа:

– Не хвилюйтеся, таке трапляється не тільки з вами. Днями в одному з відомих університетів студенти під вигуки: «Наші права захищає Конституція – і більше ніхто!» так відлупцювала ректора, що він опинився в реанімації. А вам тільки памороки прибили. Віт цього ще ніхто не вмер. Будете хіба-що не всі екскурсійні моменти пам’ятати. Але й без них у вас мороки вистачає. Ваш робочий графік ми настільки наситили важливими заходами, що аби встигли їх відвідати.

Міністр із розбитою головою сумирно хропів на м’якому сидінні легковика, що розганяв у різні боки зустрічний транспорт своїм звуковим сигналом, рятуючи життя високопосадовцю.

І раптом легковик підстрибнув. І його понесло прямісінько в електроопору…

Коли розвіялися пилюка та дим, у розтрощеному урядовому автомобілі вже не було жодної душі. І міністра, і його обслугу забрала карета швидкої допомоги, щоб доставити в найближче реанімаційне відділення. А поліцейські, викликані на місце ДТП, швидко з’ясували причину біди: авто міністра культури потрапило колесом у величезну яму на трасі, яку водій хотів перелетіти, забувши, що перебуває не за штурвалом реактивного літака.

Звістка про непересічну подію миттю долетіла до вух спікера парламенту. Бритоголова відразу послала в лікарню, куди потрапив Куку, свого помічника дізнатися, чи виживе міністр. На всяк випадок розпорядилася приготуватися до прощання з ним на найвищому рівні та попросила чоловіка – заступника генерального прокурора – таки посадити до в’язниці керівника державного агентства автомобільних доріг як такого, що не відповідає займаній посаді. Хоча усвідомлювала, що Созо – твердий горішок, розкусити якого буде ой як важко! А тому подумки побажала Куку-страждальцю смерті, що могло найкраще розрулювати виниклу проблему.

24.

На здивування Бритоголової, Куку вижив. Лише у нього зник нервовий тик, на який розжився був ще в пору свого мерування У Кривому, коли проходив люстрацію у сміттєвому баку.

З цієї нагоди, що співпала з іще одним святом – окотінням домашньої кішки, Куку після залишення лікарні організував всіма наявними міністерськими силами на центральному столичному майдані концерт найкрикривіших гуртів, пообіцявши за це їм відрядження в закордонні турне.

Недільного ранку мешканці столиці прокинулися від страшенного бряжчання шибок у вікнах квартир і несамовитого галасу ворон, що билися в істериці від гуркоту барабанів і горланя старанних солістів. Відтак змушені були рятуватися хто як міг. Одні ковтали заспокійливі пігулки, інші запаковували вуха ватою, ще інші – з натхненням непритомніли…

Концерт тривав до півночі, поки не вдарив грім, і почалася неймовірна злива, яка за декілька хвилин затопила і майдан, і концертну сцену разом із шаленими виконавцями. Останні, на відміну від музичних інструментів, уміли плавати. Тож порятувалися, здолавши водну дистанцію до пагорба, де змогли заночувати, щоб дочекатися припинення дощового наступу.

Знадобилося три доби, щоб вода спала і найняті міністром культури гурти МНСники змогли перевезти на сушу, а музичні інструменти виловити в залишках баюр.

Довідавшись про такий хід подій, люди дякували Богу і благали Його покарати затійників «божевільні».

Чи почув їхнє благання Всевишній, невідомо. Проте на щасті Куку їхній гнів позначився: від концертного пекла кішка-породілля здохла, а одна зі стін робосчого кабінету міністра культури тріснула, утворивши вікно без шибок для огляду столиці.

Компенсацією цих катаклізмів стали інформаційні повідомлення про те, що минулого вихідного у столиці відбулися навчання мистецьких сил під керівництвом міністра культури. І в громадян попросили пробачення за викликані цими навчаннями тимчасові незручності.

Але народ не одуриш. Дід Оксент, наприклад, який мешкає у Кривому, категорично заявив своїй бабі:

– Це було не навчання мистецьких сил, а справжня бійня дурості зі здоровим глуздом! Внаслідок цього жертвами стали сотні тетеруків, які втратили слух, тисячі сов, що осліпли, мільйони комарів, які захлинулися людською кровицею.

І надіслав письмове співчуття Міністерству культури, яке неодмінно опиниться на лаві підсудних разом зі своїм очільником.

Та цю правду знали лише дід Оксент і його баба. Бо проживали вони в будинку престарілих, куди туристи ніколи не зазирали, а відтак не мали можливості розмножити цю істину.

25.

За винагороду знайшовся провідник, який погодився провести Самцю екскурсію місцями незаконного видобутку бурштину.

На ще майже новенькому бронетранспортері Самця під вигаданим прізвищем доправили в урочище Зафіни – наймасовіше місце роботи «старателів». Те, що там побачили очі міністра, викликало неабиякі емоції та подивування. Лісовий масив із величезними копанками, залитими водою, повалені дерева, безперервне гудіння мотопомп і нестихаючий ні на мить галас армії різновікового люду, зайнятого вимиванням цінних камінців, сторожові вишки – все це забивало дух.

Відрекомендувавши Самця бригадирові копачів як представника мафіозного угрупування, провідник зник. Опікуватися прибулим взявся бригадир, одягнений у спецівку, взутий у високі гумові чоботиська і в імпортній кепці на нестриженій голові. Він водив Самця від копанки до копанки, демонстрував зразки рідкісних бурштинових екземплярів, прицмакував і поливав приповідками:

– Не земелька, а набита золотом пелька. Що не шматочок, то повніший «зеленими» горбочок. Нехай б’ють і стріляють, а забрати у нас цей промисел права не мають. Перериємо усе, що прибуток нам несе. А там, скаже всяк землекоп, хоч посуха, хоч потоп…

Міністр не втримався від спокуси – і напросився долучитися до копання. Бригадир розпорядився видати йому спецодяг, чоботи і велику лопату. За півгодини Самець почувався вже своїм серед своїх. Так заповзято працював лопатою, що невдовзі тримав у руках перший «улов».

А як засутеніло, «старателі» почали лаштуватися на нічліг. Самця ж відправили на «велику землю», пообіцявши закопати в першій же ямі, якщо видасть правоохоронцям район промислу.

Та цього Самець робити аж ніяк не збирався. У нього народилася надія на швидке збагачення як своє, так і Бритоголової. А значить, просування по службовій драбині. Міністру так кортіло опинитися бодай на посаді віце-спікера! Адже звітуватися перед парламентарями – то у котлі зі смолою сидіти.

У столицю Самець повернувся вночі. З подарунками. Крім картин із бурштину, мішка цінного каміння, йому однопартійці піднесли на розвітання ще й два мішечки мациків – смачнючих поліських м’ясних виробів, ціна на які – захмарна.

Усе переніс з автівки у підвальне приміщення маєтку, що нагадувало бомбосховище, але яке пахло ковбасами та коньяками. А вранці вже доповідав Бритоголовій про результати важливої поїздки. У її маєтку, захованого від світу високими мурами та дубовим лісом.

– Якщо будете так старатися, Самсоне, підете високо вгору! – похвалила давнього пройдисвіта спікер, вкладаючи в речення лише їй відомий зміст. У фразі «підете високо вгору» Бритоголова бачила сходження Самця на небеса до чортів у пекло.

Самець почутій похвалі потішився. А ще був задоволений тим, що Бритоголова нічого не запитала про «подарунки» від господарів бурштинових володінь. Інакше б довелося поділитися ними, що дало б спікеру в руки компромат на нього як продажну шкуру.

Бритоголова ж про «подарунки» знала, оскільки провідником Самця був її перший наречений Клапоть, який зі шкільного двірника перескочив на грошовитішу посаду. Він і розповів їй про всі деталі подорожі міністра екології і природних ресурсів. Але Бритоголова не запитала ні про картини, ні про каміння, ні про мацики, бо вже доручила чоловікові-прокурору злапати Самця на гарячому, провівши в його маєтку санкціонований обшук. Приводом для такого рейду стало зізнання Куку про наміри його колишнього заступника по мерії підкупити найбільшу депутатську фракцію у парламенті, аби вона ініціювала усунення Бритоголової з посади спікера.

Утім, це була чергова вигадка міністра культури, що мріяв стати заступником Лариси Коцмар – Клапоть – де Шморгуль – Куку – Юценко як голови партії «Ліщина». Партії, яка за кількістю передвиборних бігбордів не поступалася усім партіям разом узятих. Біс з тим, що ці бігборди люди заляпують, як колись у Кривому було з його агітаційними матеріалами. Головне – про «Ліщину» ще не забули хоча б злісні хулігани. Тож шанс потрапити в парламент зберігається. Міністерське ж крісло захиталося після повернення із Сорочинського ярмарку. На засідання уряду прем’єр недвозначно натякнув: «Міністре Кузь, готуйтеся до десантування!». А президент на одній із прес-конференцій у відповідь на журналістську критику заходу, що відбувся на батьківщині великого сатирика, дав зрозуміти, що культурна політика опинилася під ногами з вини Міністерства, де засіли корупціонери та махлярі.

26.

На фасаді Міністерства культури громадські активісти вивісили банер з написом: «Риба гниє з голови, а культура – з міністра!».

Минуло кілька місяців, поки його помітили господарі державної установи очима двірника, який і порадив ознайомитися зі змістом написаного.

Першим відгукнувся міністр. Він ранесенько підійшов до банера, обмацав його, обнюхав, а тоді взявся за читання. Читав довго. По складах. А потім викликав телефоном помічника Безклепанка і попросив розтлумачити, про що йдеться в тексті.

– Та тут же цілком зрозуміла думка! – вигукнув помічник. – Люди кажуть, що міністр культури – велика риба! Можете гордитися!

Куку побадьорішав і наказав зробити напис більшими літерами, а сам банер освітити прожекторами. Щоб і вночі добре читалося.

Але з’явилися автори лозунгу і запротестували:

– Ви його не вивіщували, не вам його й удосконалювати!

Та міністр стояв на своєму:

– На моїй установі висить – значить, це моя компетенція!

І наполіг, аби міністерські художники-дизайнери якнайшвидше приступили до осучаснення банера.

– Але це не реклама, а докір! – не вгавали автори.

– Якщо будете перешкоджати, складемо протокол про штраф за опір владі! – наголосив міністр.

І робота закипіла. Прибуло два автокрани, загін художників-дизайнерів, вантажівка з фарбами, електромонтери.

Не встиг міністр до кабінету дійти, як помічник Безклепанко дав знати:

– Завдання виконано.

Довелося зібрати увесь колектив міністерства і вийти з квітами на презентацію банера.

Симфонічний оркестр, що обслуговував весілля Бритоголової, зіграв гімн футбольної Ліги Європи. І під міністерство миттєво збіглися мешканці прилеглих вулиць, сприйнявши цей музичний твір як заклик до чергового мітингу. А дехто навіть подумав, що в Міністерстві культури розмістився спортивний комплекс.

Всяк із роззяв позирав на яскравий напис на банері в рамці з прожекторів, плескав у долоні, заливався сміхом, проймався почуттям гордості за переміни на користь самокритики.

Куку вже збирався виголосити святкову промову, подану помічником на папірці, як один із грамотних чиновників прошепотів йому на вухо:

– То ви – гнила голова?

Куку відразу не второпив, про що йдеться. Та коли йому гуртом пояснили суть банерного тексту, ойкнув і на руках радників шмигонув у приміщення міністерства. За ним подалася і вся чиновницька братія.

А народ веселився, замовляючи симфонічному все нові й нові мелодії. Аж поки не прибули ті ж два автокрани і не демонтували вдосконалений банер…

На лікарняному Куку просидів півроку, мандруючи найвідомішими курортами Європи, Азії, Африки, Австралії та Америки. І коли відчув, що без нього міністерство може обійтися, повернувся на рідну землю, зробивши зупинку у Кривому, де йому групка колишніх лакуз організувала презентацію перекопійованих і привласнених ним наукових досліджень відомих вчених.

Але казус чекав Куку і тут. Ще не встигли в палац культури загнати і двох слухачів, як повідомили:

– Щойно з місцевого музею революції невідомі викрали костюми, в яких Кузя, Бабця і Печеню громадські активісти вкидали у сміттєві баки!

Презентацію довелося перенести на інший рік, аби провести в місцевому храмі поминальну службу за пропалими експонатами та повертатися в столицю.

Через непередбачені перипетії Куку ще більше помиршавів. Лише лисина на голові не мінялася. Вона блищала, як дзеркало, в яке могли зазирати сонце, дощ, сніг і набридливі ворони, намагаючись бодай разок уцілити пострілом посліду в саму «десятку».

Однак бажання працювати в ім’я народу і країни в міністра не зникало. Навпаки – зростало разом із незгасаючою мрією стати мільярдером і залишити без рідкісних і дорогих дверних ручок геть усі установи, включаючи резиденцію Європарламенту.

Та ще хотів Куку знайти собі на старість літ вірну половину, котра б не дозволяла йому ночувати у коханок, закушувати набридливими баликами та морськими делікатесами, а не варениками та дерунами домашнього приготування.

27.

Дні французької культури в Україні змусили Куку напружити всі мізки, щоб їх не завалити. Він навіть вивчив кілька фраз французькою завдяки Бритоголовій, яка ці фрази пам’ятала з часу перебування у Парижі в ролі нареченої Франсуа де Шморгуля, з яким розійшлася.

Серед цих фраз були «бонжур», «шерше ля фам», «асейву», «же парлє» і «же тем». Яким чином ними скористається, Куку не знав. Але відчував, що став набагато розумніший.

У складі делегації господарів, очолюваної спікером парламенту Ларисою Коцмар - Клапоть - де Шморгуль - Куку - Юценко, Куку як міністр культури зустрічав гостей в аеропорту.

Така почесна місія йому випала вперше. Тому старався весь час усміхатися, не колупатися в носі і не витирати носа рукавом піджака.

Першою потиснула руку керівнику французької делегації Бритоголова, як тільки-но він спустився з трапу літака. І ледь не звалилася з ніг від несподіванки. У цій людині вона впізнала… свого колишнього нареченого, з яким хотіла зайнятися сексом біля Ейфелевої вежі.

На щастя, він її не впізнав, оскільки на поголеній голові спікера була не зачіска, схожа на шолом римського гладіатора, а всього одна чудернацька пір’їна. Тому досить сухо вклонився, потис руку і промовив:

– Бонжур.

Коли це слово почув Куку, що стояв поруч, випалив усі французькі фрази, що знав:

– Бонжур! Шерше ля фам! Асейву! Же парлє! Же тем!

Гості перезирнулися від здивування, іронічно посміхнулися. А керівник делегації промовив українською:

– Бачу справжнього поліглота.

А спікер штрикнула гострим лікнем Куку під бік так сильно і непомітно для стороннього ока, що він і скривитися не встиг.

Французьке свято гуляло цілий тиждень вулицями, скверами, виставковими залами, концертними залами, музеями столиці. За ці дні Куку не промовив жодної французької фрази, оскільки члени делегації гостей розмовляли українською краще нього.

Найбільше припала до душі Куку кухня французів. Бо дізнався, що парижани – неабияка гурмани, для яких кухня – один із видів мистецтва, такий самий, як поезія чи музика. Ба, відомих кухарів у Франції вважають поетами! Адже вміють готувати чудові гострі страви, використовуючи вина. Та ще люблять, як і українці, часник і цибулю, свинину, капусту. А риба, краби, омари, лангусти, креветки, як і зелень, – то перші компоненти їхніх блюд.

Куку одного разу так захопився смакуванням, що не помітив, як вмолов по порції супу-пюре з цибулі та картоплі, цибулиного супу, заправленного сиром, густого рибного супу – буйабезу, а на десерт затрамбував у худий живіт краусана, вишневого пирога та вершки, запечені з карамельковою скоринкою. Ще потягнувся був за печінкою з кролика, паштетом із печінки гуски, за крепом – тонкими млинцями та фрикасе з курки. Але місця в шлунку вже не залишилося.

Навіть тоді, коли французька делегація поїхала додому, Куку ще довго облизував свої порепані губи та погладжував крадькома вже напівпорожнього живота.

А Бритоголова задумалася над розлученням із Юценком. Вона настільки сильно і вдруге втріскалася у Франсуа де Шморгуля, що забажала знову взяти з ним шлюб, а заодно скоротити своє прізвище на одну ланку. Проте нікому про це не зізнавалася. І щовечора після важкого робочого дня лягала у ліжко і подумки уявляла себе біля Ейфелевої вежі в обнімку з любим Франсуа…

28.

Глибокої ночі, аби ніхто зі сторонніх не побачив і не почув, у маєтку Самця правоохоронці провели санкціонований обшук так таємно, що господар про це дізнався після його завершення.

Підібравши ключ до воріт, що вели в обійстя, приспавши сторожового пса пострілом зі спеціальної рушниці та відімкнувши замок у дверях до підвалу руками орендованого у в’язниці злодія-рецедивіста, нишпорки на чолі зі сліжчим Генеральної прокуратури пробралися туди, де міністр екології і природних ресурсів заховав привезений із відрядження скарб.

Уважно висвітлювали ліхтариками закутки приміщення, що нагадувало заводський склад, перевертали банки та коробки, ящики з пляшками, шукаючи підказане Бритоголовою.

Обшук тривав до світання. Однак ні картин з бурштину, ні самого каміння, ні мациків не знайшли. Слідчий спересердя відкоркував пляшку імпортного коньяку і вибулькав його у свою горлянку, дістав з коробки шмат ковбаси, закусив і наказав підлеглим:

– Стріляйтеся тут, на місці, бо усім все одно буде хана! Доказів злочину міністра катма, а доповідати треба!

Похнюплені хлопці-молодці шморгнули носами:

– Що буде, те буде. Стрілятися не станемо, бо немає патронів.

З тим і полишили маєток так само таємно, як і прийшли. І в ту ж мить одна зі стін підвалу відсунулася – і в приміщення, де щойно тривав обшук, зайшов Самець.

– Ага, на дурника натрапили, – скептично пробубнів сам до себе. – Я відчував, що Бритоголовій вірити не можна. Ця заноза може продати з потрохами будь-кого, лише б продемонструвати свою зверхність. Добре, що її чоловік виявився порядною людиною. За десять мациків попередив про запланований обшук, бо пообіцяв своїй коханці піднести сюрприз на день її народження…

А звів Самця з Юценком Куку, який запідозрив Бритоголову у майбутній сімейній зраді і повідомив про цю підозру заступника генерального прокурора. Той і скористався моментом.

Решту привезених «подарунків» Самець переховав у потаємній кімнаті підвалу, про існування якої не знала навіть його дружина. Тож, піймавши облизня, Бритоголова звинуватила Юценка у професійній непридатності і подала заяву на розлучення. Чоловік не чинив опору – дав згоду і полишив маєток, отриманий спікером у користування на час перебування на державній посаді.

Помінявши паспорт та скоротивши прізвище на одне слово, Бритоголова почала думати-гадати, як зійтися із Франсуа де Шморгулем, що мешкав у Парижі. Адже дві офіційні особи двох різних держав не могли просто так побратися через незалежні від них причини. Комусь із них треба було стати звичайним громадянином. І цей крок зробити вирішила саме спікер, сподіваючись такою жертовністю розчулити Франсуа.

Бритоголова організувала телефонну розмову завдяки державному каналу зв’язку і натякнула французькому урядовцю, що опікувався питаннями культури, про свої відроджені глибокі почуття кохання. Франсуа промовчав. І Бритоголова зрозуміла цей жест як згоду на повторний шлюб.

Не гаючи часу, подала у відставку з посади спікера парламенту, пославшись на здоров’я. Парламент дав згоду, бо чи не кожен депутат, що інколи сидів у сесійній залі, мріяв сісти в крісло керівника законодавчого органу заради однієї зарплати.

Ось так Бритоголова розв’язала собі руки для особистого щастя. Наступного дня першим же авіарейсом відправилася у Париж на зустріч із Франсуа.

Але про те, що Лариса Коцмар - Клапоть - де Шморгуль –Куку - Юценко змінила свій статус, у Франції нічого не відали. В аеропорту її зустріли з почесним караулом, виконанням гімнів обох країн і врученням квітів згідно з правилами міжнародної дипломатії. Очолював делегацію зустрічаючих… Франсуа де Шморгуль.

Після того Бритоголову повезли у відведену для офіційних осіб резиденцію, де відбулася розмова віч-на-віч її з французьким урядовцем, як і бажала гостя. Проте інтимної бесіди не вийшло через присутність перекладачки, що не полишала кімнату ні на хвилину. Коли Бритоголова поскаржилася Франсуа на зайві вуха, той чистою українською пояснив:

– Це мій перекладач і дружина.

На Бритоголову в ту ж мить напала істерика. Вона гепнулася під стіл перемовин, задригала ногами, заверещала не своїм голосом і почала виривати з поголеної голови дорогу пір’їну. Прибігла охорона і лікар. Гостю підняли, поклали на ноші і повезли в лікарню…

Коли медикам вдалося вгамувати поважну пацієнтку, почули:

– Ідіот ваш Франсуа! Я думала з ним побратися, а він, козел, навіть не повідомив, що одружений! Я залишилася без чоловіка і без державної посади заради нього. Як гірко, печально, боляче та нестерпно!

Додому Бритоголова повернулася чартерним рейсом із заплаканими очима та розбитим серцем. У маєток їй їхати не довелося, позаяк його передали як державне житло новообраному спікеру парламенту. І вбита горем екс-спікер подалася в найближчий готель…

29.

У готелі Бритоголова почувалася б самотньою та забутою світом людиною. Якби не телевізор. Умикнувши його, донедавній спікер парламенту побачила репортаж зі столичного майдану, на якому відбувався черговий мітинг опозиційних сил. У руках його учасники тримали плакати як економічного, так і політичного характеру.

На одному з них Бритоголова прочитала: «Парламент – на нари, а спікера Ларису Коцмар - Клапоть - де Шморгуль - Куку – на поруки!». З відсутності останньої складової свого прізвища зрозуміла, що мітинг – найсвіжіший. «Очевидно, репортаж зняли в день моєї відсутності в країні», –змикитила. Схопила телефон і набрала номер Куку.

Міністр культури обізвався відразу:

– Слухаю вас!

– Кузьме, – тривожним голосом запитала Бритоголова, – що сталося в парламенті?

– Як що? – перепитав Куку. –Законодавчий орган припинив свої повноваження. Будуть дострокові вибори. А ти, Ларисочко, де поділася?

– Я – у столиці, – дещо вгамувавшись, відповіла давня партнерка з політичних махінацій і шахрайства. – З дурості подала у відставку. Тепер не маю ні посади, ні чоловіка, з яким розлучилася, ні житла. Кукаю в готелі. Приїжджай – розповім усе докладніше!

– Гаразд, скоро буду, – погодився Куку.

За годину міністр культури був у готелі, де зупинилася Бритоголова. Розмовляли довго. Опісля поїхали службовим автомобілем Куку вечеряти у відремонтований ресторан «Гюрза і полоз», запросивши до компанії міністра екології і природних ресурсів та керівника державного агентства автомобільних доріг.

Там, у ресторані, їх і пов’язали правоохоронці на чолі із заступником генерального прокурора Юценка, які давно стежили за четвіркою пройдисвітів, шукаючи привів для арешту. І ось, коли Бритоголова залишилася без депутатського імунітету, така нагода трапилася. Прямо в залі закладу кожному з них зачитали постанову, де йшлося, що їм інкримінують створення організованого злочинного угрупування, наклали на руки кайданки і відправили у слідчий ізолятор.

Головним свідком на суді Бритоголової, Куку, Самця та Созо виступив… Клапоть – колишній перший чоловік екс-спікера. Чи не вперше за останні двадцять років висунуті прокуратурою звинувачення на адресу четвірки пройдисвітів кривлянського походження суд підтримав повністю на першому ж засіданні. І «нагородив» кожного підозрюваного десятьма роками в’язниці.

Подавати апеляцію на рішенню суду адвокати відмовилися, позаяк на них чекали нові, прибутковіше судові процеси. Тож не стали гаяти часу на безперспективну тяганину.

Відбували покарання Бритоголова і компанія у найвідоміших колоніях країни. Найбільше поталанило Бритоголовій, яка отримала можливість керувати своєю партією «Ліщина» із-за грат. Від неї однодумцям постійно надходили вказівки та директиви щодо зміцнення партрядів задля перемоги на наступних парламентських виборах.

Про Куку, Самця і Созо довго ходили різні чутки. В одних ЗМІ інколи з’являлися повідомлення про їхню смерть, в інших – про втечу з колоній і виїзд за кордон, ще в інших – про амністію і працевлаштування радниками самого генерального прокурора.

Народ вірив останнім, оскільки заступника генерального прокурора Юценка перевели на роботу до надзвичайників. Але конкретного підтвердження бодай одного журналістського повідомлення ніхто не мав і не знаходив. Тільки екс-заступник прокурора Кривлянщини Ровик на прізвисько Гриб у телеінтерв’ю місцевому найнепрофесійнішому каналу якось сказав, що його земляки – живі-здорові, завершують вивчення укладеного ним і викладачем університету словника тюремної лексики і сподіваються на президентське помилування.

І як у воду дивився. Після п’ятирічного перебування за гратами засуджені вийшли на волю. На столичному залізничному вокзалі їх зустрічали такі ж, але не засуджені, пройдисвіти. Проте з потяга четвірка не вийшла і подалася у рідне Криве, де на них чекав із нетерпінням Гриб, який узявся за створення потужної організації злісних неплатників податків і майстрів робити гроші з нічого.

У перший же день знайомства з Кривим, що не змінилося майже ні в чому, Бритоголова, Куку, Самець і Созо зауважили єдину новинку: замість вирізаних колись з їхньої ініціативи дерев на центральному майдані містечка – густий ліс зі штучних ялин і смерек!

– Такий підхід до збереження природи – найефективніший! – похвалився мер Кривого – дебелий чоловік в окулярах, який у роки керування містечком Куку був його найкращим агітатором, потім проліз на посаду відповідального секретаря спілки художників, звідки незабаром вилетів із тріском, повернувся у рідне гніздо й зумів висидіти в ньому високу посаду. – Цим насадженням не страшні погодні катаклізми, окрім буревіїв, що здатні вирвати забетоновані дерева. По-друге, ці насадження не треба обрізати, підстригати. Їх не спиляють на будівельний матеріал чи дрова. Їх можна легко перемістити на будь-яку іншу територію містечка в разі необхідності. Лише треба тягачем гарненько повисмикувати із цементної основи. Задля цих дерев ми створили товариство з обмеженою відповідальністю «Зелена вічність», яке опікуватиметься ними і пропагуватиме такий спосіб примноження лісових багатств як у країні, так і за кордоном. І ви, шановні друзі, повернулися в рідні місця впору. Ми пропонуємо вам у «Зеленій вічності» керівні посади. Хто на що здатен, не мені говорити. Розбирайтеся, домовляйтеся – і вперед!

За цю рятівну соломинку Бритоголова і компанія вхопилися без вагань. Екс-спікер, що скоротила своє прізвище до одного слова Коцмар, обійняла посаду директора ТзОВ «Зелена вічність», а Куку, Самець і Созо стали її заступниками. У цьому ж товаристві четвірка створила й партійний осередок рідної політичної сили – «Ліщини», що в перспективі мав перерости в ядро нової партії «Дубівщина».

30.

Літа брали своє. І в’язниця дала про себе знати. На колись гладенькому обличчі Бритоголової зарясніли зморшки, в очах пропав шал любовних інтриг, зникла дорога пір’їна з голови, а сама голова вкрилася ріденьким і сивим волоссям, яке його власниця вже не голила. Одягатися екс-спікер почала скромно і без жодного натяку на сексапільність.

А Куку геть змиршавів. До лисини додалася згорбленість, ноги поважчали, причепилися радикуліт, подагра, грижа, серцево-судинні болячки. Костюми стали завеликими. Але він їх носив, попри те, що висіли на ньому, як ганчірки на швабрі.

Змінилися і Самець із Созо. Екс-міністр екології і природокористування завів вуса і бороду. І хоча вони видавалися приклеєними, Самець їх не соромився, а носив, наче найщедріший подарунок долі. На відміну від Куку, навіть у вихідні одягав краватку.

Найсуттєвішою переміною у зовнішності Созо була відсутність гігантського живота. Та ще колишній керівник державного агентства автомобільних доріг носив у правому вусі слуховий апарат, бо у в’язниці однокамерники побили так, що мало зовсім не оглух. Та ще накульгував на праву ногу, якою копнув на дитячому майданчику кам’яне ядро, прийнявши його за гумового м’ячика.

Але мала ця четвірка і спільне надбання, і спільну втрату. Надбанням був достроковий вихід на волю та отримання посад у товаристві «Зелена вічність». А втратою – змарнований шанс заробити персональну пенсію та конфіскація накраденного майна.

Та життя продовжувало свій біг. І надія померти власною смертю підтримувала тіло і дух кожного із них, примушувала ворушити мізками, руками, ногами та язиком. Особливо язиком. Адже брехати та розкидатися обіцянками, як і привласнювати чуже, для Бритоголової, Куку, Самця та Созо було другим диханням.

– Ми відмовилися б від пропозиції керувати «Зеленою вічністю», але люди просять. І відмовити їм було б великим гріхом, – від імені усіх зізнався місцевому журналістові Куку, якого знав ще з часів плавання на надувному матраці водами Уті.

Невдовзі про ТзОВ «Зелена вічність» заговорило все містечко як про фірму, де найвища заробітна плата, найкоротший робочий день, найпривабливіші умови праці та відпочинку. І вже після першого місяця функціонування товариства Бритоголова та її заступники отримали звання заслужених працівників лісового господарства та по трикімнатній квартирі у новому житловому масиві «Друга молодість». А ще через місяць всяк із четвірки сів за кермо імпортних іномарок, ключі від яких їм вручив сам мер Кривого у День повітряно-десантних військ.

До Самця і Созо повернулися дружини. А Бритоголова і Куку уклали громадяький шлюб з випробувальнним терміном у півстоліття. Вихідні керівники товариства проводили разом, орендуючи санаторій «Біла горобина» та торговельно-розважальний комплекс «Корова на роликах».

Вчора компанія за участі мера Кривого відзначила день народження Бритоголової у торговельно-розважальному комплексі. Комплекс згорів, а його гості вціліли, не зважаючи на те, що були п’яними в дошку. З опіками першого ступеня їх госпіталізували. І тепер повертаються до життя за рахунок товариства та бюджету містечка. Позаяк коштів на лікування та реабілітацію бракує, мер Кривого особисто в обідню пору стоїть біля підземного переходу, що біля центрального ринку, з простягненою рукою і крізь сльози закликає перехожих:

– Давайте тільки доларами і крупними купюрами, бо біда потребує європейських витрат!

І перехожі не скупляться. Хто дає дулю, хто – дві, а хто – обіцянку власними руками передушити шайку, що після тривалої перерви повернулася у Криве.

Тому меру довелося продати мовчазний музикальний фонтан і стовп з табличкою «Місце для гопака», що геть струхлявів у затінку штучних ялин і смерек, аби хоч якось допомогти скаліченим у торговельно-розважальному комплексі керівників «Зереної вічності». А колишній перший чоловік Бритоголової Клапоть, який був провідником Самця у бурштиновій подорожі, зайнявся збутом цінного каміння прямо під стінами мерії під наглядом начальника міської поліції. Постачання товару з місць незаконного видобутку бурштину взяв на себе екс-прокур Ровик-Гриб, залучивши для цього літак місцевого аеропорту.

31.

З біди таки викарабкалися. І цю подію відзначили урочистим бенкетом у санаторії «Біла горобина», використавши залишок фінансів з бюджету містечка, установ, організацій, фірм і підприємств, що були переказані на благодійну акцію.

Гуляли три доби. На четверту розійшлися по робочих місцях. Бритоголова приступила до розробки операції з часткового продажу наявних у містечку штучних ялинок і смерек для отримання коштів на чергові авантюри.

А Куку зосередив зусилля, творчу енергію, що дорівнювала енергії лампочки ліхтарика, на пошуки нових цікавих книговидань, які можна було б перекопіювати та випустити у світ під власним прізвищем як праці видатного мистецтвознавця, що удостоївся нещодавно поетичного дифірамбу на шкільному паркані від відомого у вузьких колах Кривого віршописця Вілена Шпички:

Роботи мистецькі оцінювать звик,

Поклавшись на нюх і чутливий язик!

Не менш важливі справи чекали й Самця, котрий згадав, що він – колишній міністр екології і природних ресурсів, а незаконний видобуток бурштину – то і є піклуванням про екологію і природні ресурси. Він вирішив поєднати свій талант шанувальника легких і великих грошей зі ще більшим талантом екс-прокурора Ровика-Гриба, щоб стати активним «старателем».

У Созо були масштабні плани з поповнення власного гаманця на основі поглиблення ям на автошляхах краю, аби машини частіше потрапляли в ДТП, а водії давали прибутки місцевим станціям технічного обслуговування, кримінальним наглядачем над якими був його давній знайомий, імені якого ніхто у Кривому не знав.

Звичайно, товариство «Зеленої вічності» не залишилося осторонь уваги кмітливої четвірки. Тут вони і далі отримували солідні зарплати. А сліди від опіків почали трактувати як позначки від Всевишнього, який, на їхню думку, таким реверансом позначив обраних світу сього, які претендують на райське майбутнє.

І перші ж результати від реалізації накреслених планів не забарилися. Бритоголову молодші невідомі пройдисвіти обвели довкіл пальця, розрахувавшись за штучні ялинки і смереки фальшивою валютою. Це був удар нижче пояса. Але скаржитися правоохоронцям не випадало, позаяк пахло вже апробованими власними боками тюремними нарами. Не знаходила екс-спікер і відповіді на ймовірне запитання мера Кривого, де подівся з центрального майдану містечка цілий масив штучних ялинок і смерек. Виручив мудрий Куку:

– Скажеш, що містечком пройшовся невидимий смерч!

У свою чергу Куку теж рахував набутки. Мішок перекопійованих ним і підписаних власним прізвищем книг маститих авторів виявилися дослідженням кримінального минулого нинішніх керівників «Зеленої вічності». А ще за видрук цих творів Куку залишився у величезному фінансовому боргу.

І Самцю вдалося зрушити з мертвої точки благі наміри. Йому ділки продали аж дві помпи для вимивання бурштину, які виявилися недіючими.

А Созо мало не поплатився життям. Під час нічного поглиблення дорожньої ями на одній із вулиць Кривого його зачепив за голову легковик учасника підпільних автоперегонів. Мізків не дістав, проте шкіру на потилиці здер усю. Відтак на роботу в «Зелену вічність» почав ходити в мотоциклетному шоломі, аби не привертати увагу допитливих землячків. Щоправда, один із них таки колупнув:

– Боїтеся, Созоне, клепку загубити?

На що довелося відповісти:

– Сьогодні у нашому товаристві розпочався місячник безпеки праці!

Чи повірив землячок цій придумації Созо, не знати. Одначе містечком поширилися чутки, що керівництво ТзОВ «Зелена вічність» готується до польоту в космос. А на стіні офісу товариства якийсь дотепник вивів чорною фарбою: «Летіте під три чорти, щоб вас не можна було знайти!».

32.

Партія «Ліщина» так само раптово зникла, як і народилася, не встигши перерости в політсилу під твердішою назвою – «Дубівщина». А все через втрату свого лідера, яка старанно втрачала інтерес до політичних справ після трагедії у торговельно-розважальному закладі. Тому намір створити осередок цієї політсили у товаристві «Зелена вічність» згас навічно.

Жодної втрати народ не відчув. Більше того, він втішився, що такенна кількість бігбордів вивільнилася від нікому непотрібних гасел й обіцянок. І на їхньому місці тепер можна буде розміщувати рекламу промислових і продовольчих товарів, побутових послуг тощо. Як зазначив місцевий старожил дід Гаврило, країна отримала можливість розвиватися бодай на щитах.

Позитивно оцінили втрату «Ліщини» і її члени. Адже відпала потреба платити партвнески, ходити на збори, мітинги, конференції, виконувати партійні доручення, зокрема роздавати з наметів агітаційну літературу, охороняти офіси від нападів опозиціонерів, вивішувати прапори і встрявати у сутички з правоохоронцями під час протестних акцій. Прийшла можливість усі сили кинути на особисте життя: на пошуки пригод, повернення боргів шляхом продажу житла і майна, готування до похоронів надій і власного тіла.

Оптимізму додалося й заступникам Бритоголової. Вони зосередилися на суто комерційних махінаціях: розтягуванні майна товариства «Зелена вічність», збуту штучних дерев, накопиченні фінансових ресурсів на «чорний» день, коли доведеться переживати матеріальну скруту найвищого рівня чи лягати в домовину.

Про власні похорони думав кожен із пройдисвітської четвірки. Бритоголовій хотілося померти відразу після столітнього ювілею, Куку – трохи пізніше. А Самець не уявляв свого прощання з білим світом без торби бурштинового каміння під боком у просторій труні.

Найскромніші запити були в Созо. Він мріяв, аби його завезли на кладовище без трясучки розбитою дорогою. Тому запасався подушками та ременями безпеки, викрадаючи їх із легковиків кривлянських мажорів.

Однієї злодійської ночі Созо вельми не поталанило. Коли діставав з чужого джипа необхідні речі, двері захлопнулися. І довелося повертатися додому з усім всюдиходом. Тепер не знає, як цей транспортний засіб зможе використати під час похоронної процесії: у салон труну з покійником не покладуть, а просто так гнати джип у траурній колоні – зайва витрата пального.

Наразі зупинився на проміжному варіанті: викраденого легковика накаже працівникам ритуальної служби закопати в могилі разом із ним! Може, на тому світі випаде возити Всевишнього чи головного чорта. Про це і зізнався необачно Куку. Колишній міністр культури на весь офіс зареготав:

– А поруйновані дороги візьмеш із собою на той світ?

– Там траси є свої, що перебувають у належному стані, – почав вгамовувати колегу по шахрайству колишній керівник державного агентства автомобільних доріг.

– Бо ними опікуєшся не ти, – продовжував гнути кпини Куку. – Та не забудь, що за свої ями відповідатимеш на небесах. І йморівним покаранням для тебе буде кипіння у смолі, налитій у гігантську дорожню вибоїну, схожу на ту, що в центрі Кривого.

– Не злорадствуй, – підсумував Созо. – У тебе не буде власного казана зі смолою і користуватимешся чужими, поки їхні законні власники тобі голову не відкрутять!

Та найстисліше висловився на цю тему Самець:

– Як колишній міністр екології і природних ресурсів я неодмінно завідуватиму смолярнею та дровітнею. І будете мерзнути в холодних казанах доти, поки я вас не пошкодую.

Бритоголова у дискусії участі не брала. Вона подумки бажала усім трьом пройдисвітам найсправжнісінького пекла, а собі – післясмертної недоторканності.

33.

Доля все-таки посміхнулася першому чоловікові Бритоголової Клаптю. Йому вдалося на бурштинових екскурсіях заробити суму, яка дозволила придбати у Кривому ринок «Свійський», що розмістився у…плавальному басейні.

Ні, круглу форму п’ятиповерхового приміщення з безліччю широких вікон не будували спеціально під місце торгівлі. Просто зданий в оренду басейн почав іти на дно болота, на якому його звели архітектори-пройдисвіти. Тож аби не залишитися з носом, міська влада поспішила збутися рухливого об’єкта за далеко не захмарні гроші. Покупцем і став колишній провідник Самця в район незаконного бурштинового промислу.

За декілька років ринок випурхнув із круглобокого приміщення і розлився довкола нього широкою рікою, сягнувши найближчих вулиць містечка, а згодом поглинув їх. Виросли криті торгові ряди. Завирував, залементував «Свійський» на повну силу, заманюючи до себе нових і нових продавців і покупців, багатих і бідних, роззяв і спекулянтів, чесних і майстрів обману, місцевих і приїжджих, молодих і старих.

Кабінет Клаптя розмістився на вершині басейну, переобладнаного в торгові кімнати – тісні і холодні, зате з високою стелею та можливістю оглядати з вікон довколишню місцевість. Особливо тішились такій зручності продавці останнього поверху, прикритого круглим куполом. Сидячи часто-густо без роботи через брак покупців, вони перетворювалися на мрійників, що літають попід небесами, немов ангели. Маленька радість витісняла великий смуток, безнадію долав оптимізм, а тіло переставало труситися від холоду. І тоді розпочинався у них «круглий стіл» на тему «Хильнемо по чарчині, щоб не довбало в голові і спині».

Підбадьорував продавців і власник ринку, обіцяючи прибутковість, яка вже падала на господарів нижчих поверхів, а особливо на торгові ряди довкіл басейну, куди покупцям діставатися було простіше. Тут вони могли придбати як промислові, так і продовольчі товари оптом і вроздріб.

Найвища ярмаркова температура на «Свійському» стояла восени, коли вишиковувались довжелезні ряди вантажівок зі свіжими овочами і фруктами, крупами, курячими, качиними, гусячими та перепелиними яйцями, птицею, хлібобулочними виробами… Торгуючи прямо з кузовів, продавці закликали людей налітати на товар різними мовами. А хто чогось не міг второпати, в хід ішли міміка та жести.

На «Свійському» Бритоголова та компанія бували вельми рідко. Хіба що у передсвяткові дні. Екс-спікер обожнювала дині та кавуни. Куку запасався грузинськими приправами, Самець робив наголос на закупівлі перепелиних яєць і соусів. А Созо не минав продавців квітів. Їх він купував снопами, а потім роздаровував першим стрічним жінкам і дівчатам, воліючи хоча б у такий спосіб доводити самому собі, що він – не бездушне створіння.

Зазвичай, дружині квітів не діставалося. Та вона не засмучувалася, бо вважала, що її чоловік – ощадлива потвора, а відтак на якісь троянди чи ромашки гроші не викидає. У неї щодня було одне замовлення: Созо мав додому повернутися не пізніше півночі на власних ногах, що інколи й траплялося.

Самець же знав, що Клапоть є власником «Свійського». Але шляхи їхні ніколи не перетиналися після бурштинових мандрів. Та й такої потреби не виникало. На ринку можна було придбати без блату і протекції будь-що. Не потребував послуг колишнього міністра екології і природних ресурсів і сам Клапоть, бо не бідував без «зелених». Їх він мав більше, ніж уся четвірка пройдисвітів разом узятих. А штучних ялинок і смерек не переварював змалечку. Його у молоді роки манив ліс зі своїми дарами – ягодами, грибами, лікарськими травами, ликом, як тепер бурштиновим багатством.

У вільні від базарних і бурштинових клопотів хвилини Клапоть пише спогади про незабутні дні бурхливого кохання з чарівною Ларисочкою і мріє видати їх собі на вісімдесятиріччя. Та ще у рамках підготовки до важких мандрів бурштиновими стежками щорічно бере за хабар активну участь у змаганнях працівників лісогосподарських підприємств краю «Всебічність», долаючи всі етапи боротьби за звання найкращого знавця ботаніки, дендрології, лісових культур, електронного обліку, лісівництва, геодезії, таксації, охорони та захисту лісу і мисливства.

Цьогоріч Клапоть завдяки відповідній подачці голові товариства лісників, виборов у змаганнях першість, продемонструвавши найвищий рівень майстерності провідника бурштиношанувальників.

Бере участь Клапоть і в щорічному фестивалі ранкової зарядки в якості коментатора, ворожить собі довголіття та колекціонує легкові автомобілі. У його гаражі є навіть «Крейслер» 30-х років минулого століття. Не припиняє і пошуки працьовитої дружини, яка б допомагали набирати на комп’ютері текст спогадів про перше кохання. І пробує свої сили у вуличному мистецтві «Мурал» – художньо розписує під час застілля стіни приміщення червоною та чорною ікрою.

А вихідні використовує виключно для закладання фундаменту під майбутню продовольчу программу майбутньої сім’ї, навчаючись готувати по-африканськи та по-гуцульськи шашлики з жіночим акцентом.

Ходить Клапоть у парі зі здорованем. Одного разу його запитали:

– Цех то з вами? Охоронець?

– Помічник, – відповів Клапоть. – У мене – виразка шлунку, тож пити багато не можу. А без цього що-небудь дістати не можна. Так цей здоровань і п’є замість мене.

34.

Випадково Клапоть натрапив у Кривому на крамницю «Копальня», коли шукав стержень для кулькової ручки, що списалася.

Це був торговельний заклад державної бурштинової фабрики, де продавали картини, оздоблені бурштином, жіночі прикраси і навіть бурштиновим деревом у людський зріст! Саме дерево привернуло увагу підпільного провідника і власника ринку. Стовбур, гілки і листя виблискували золотим кольором, що переливався зі світло жовтого у темно коричневий.

У Клаптя аж слина з рота потекла. Якби таке дерево та у власний дім! Але ціна замуляла. Відтак поставив мету: виготовити подібне бурштинове диво з власних запасів отриманого від екскурсійних послуг підземного каміння.

Та бракувало майстра. Розпитувати у продавця крамниці про нього не наважився, як і про рецепт виготовлення: побоювався викликати підозру. Поцікавився лише:

– Чи складно виконувати таке замовлення?

Продавець – літня жінка – не без гумору відповіла:

– Складніше, ніж язиком теліпати.

І Клапоть зрозумів, що шкіра вичинки варта. Подякув за консультацію і подибав далі шукати стержня до кулькової ручки.

Коли знайшов, заглянув на ринок. І зустрів екс-прокурора Ровика-Гриба. Колишній служитель Феміди, вислухавши Клаптя, зареготав:

– Гони «бабло» – і я тобі такими деревами садибу засаджу!

Власник ринку піддався спокусі: виклав чималеньку суму «зелених».

Через кілька днів невідомі пики привезли додому Клаптю в’язку молодих дерев:

– Сади, папаня, нехай ростуть!

З роками із саджанців вигнався сад…аличі. І вродив щедрим врожаєм жовтих і темно коричневих ягід, схожих на бурштинові кульки, які Клапоть бачив у «Копальні» на привабливому дереві!

– Ге, це ще краще! – зрадів провідник і власник ринку. – І полюбуватися можна, і скоштувати!

І забув про крамничне дерево.

З того часу і побратався із Риком-Грибом. І навіть взявся вивчати його тюремну лексику.

Здобуті знання знадобилися. Невдовзі Клаптя спіймали поліцейські, коли перевозив з копалень у власну схованку незаконно видобуте цінне каміння. Відбулося судове засідання. І його посадили. Разом із Грибом.

35.

Старість – не радість, а привід вийти на люди і показати, що ти – егей який молодий! І він настав для Бритоголової, Куку, Самця і Созо.

Криве відзначало свою чергову річницю. У заставлене штучними ялинками і смереками містечко, де на кожному кроці для кривлян і їхніх гостей – пересувна вбиральня, цього недільного ранку, осяяне теплим осіннім сонцем і нічними ліхтарями, що ніколи не гаснули, зібралося кілька тисяч любителів покепкувати з місцевої влади, зокрема мера Припічка, який колись порятував керівний авторитет Куку, виступивши із закликом до мешканців містечка підтримати кандидатуру старого пройдисвіта на роль першої особи цього населеного пункту.

На штучних ялинках і смереках висіли святкові плакати із потретами тих, кого давно чекала в’язниця, хто з неї вийшов. Зрозуміло, були тут і фейси керівників недорозтягнутого товариства «Зелена вічність».

Після байкер-шоу відбулася урочиста хода найвідоміших місцевих корупціонерів, злодіїв, щахраїв і брехунів усіх рівнів. Серед гордо крокуючих можна було бачити і компанію Бритоголової, яка ледь пересувала ноги, намагаючись продемонструвати свої фізичні кондиції.

Осередком народних гулянь став гідропарк, де учасники урочистої ходи змогли ознайомитися з власними портретами, виконаними знаними ковалями з різного метала – від олова до золота. Виставки-дегустації, майстер-класи, спортивні змагання, виступ оркестру безхатченків, ковер-рок гуртів, танцівників, пародистів – усе це замінив мітинг, на якому намагалися щось сказати самі собі майстри пустих балачок, включаючи мера.

Надали слово і Бритоголовій як людині славного минулого, яка зробила вагомий внесок у соціально-економічний занепад Кривого, долучалася до організації різноманітних махінацій з громадським майном і фінансами, булла і залишається дружиною екс-мера, якого зробила міністром культури, посадила у крісла керівників міністерства екології і природних ресурсів, державного агентства автомобільних доріг Самсона Бабця та Созона Печеню, їла з ними тюремну баланду, щоб, урешті решт, повернутися у рідні місця на схтлі віку як екс-спікер парламенту та екс-голова партії «Ліщина», а тепер – директор ТзОВ «Зелена вічність».

Говорила Бритоголова від імені сімейного дуету, що укоав громадський шлюб на півстоліття. Ораторка, шепелявлячи, привітала кривлян зі святом містечка і подарувала для майбутнього музеї свою дорогу пір’їну, з якою не розлучалася довгі роки спікерського життя.

Віншували і Самець із Созо. Щоправда, не словами, а жестами. Вони вказали на свої годинники, що означало: пора теревені припиняти і розпочинати фуршет! Мер із ними погодився, вручив кожному присутньому по порожньому келиху і поставив мітингову крапку. Йому скромно зааплодували Бритоголова, Куку, Самець і Созо, бо інші гості свята давно розбіглися по місцях розливання міцних напоїв.

Святковий стіл Припічок організував на плаваючій баржі, на яку ніхто зі сторонніх не міг потрапити. Заспокоїлася вона в центрі гідропаркового озера, подалі від берегів і заздрісного ока.

Тамадою зголосився бути місцевий екс-священик, якого вигнали з церкви за розпусту, а мер узяв у свої друзі, оскільки і сам належав до звабників красунь. На величезний, розміром майже в баржу, стіл питво та закуску подавала із берега товстими шлангами, крізь дірки яких дещо з наготовленого для обраних осіб потрапляло в пащеки голодних рибин, що ще не здохли.

Завершилися народні гуляння танцем та бійкою мера з Куку, котрі не могли дійти шва, хто з них більше нашкодив Кривому.

Аби зупинити зайву дискусію гонорових клієнтів, Бритоголова спихнула їх в озеро, звідки ті благополучно повернулися назад на баржу замочувати свій порятунок, коли на небі вже веселилися перші зорі під керівництвом блідого місяця.

Наступного дня від внутрішнього перевантаження Куку ледь не врізав дуба під штучною ялинкою в центрі Кривого, де зупинився очистити шлунок. Виручило старе загартування та згадка про громадську дружину, яка послала його в аптеку за пігулками від переїдання.

А самцю і Созо було хоч би що. Вони на баржі обачно закушували прихопленим із дому гарбузовим насінням. А виставлені на стіл делікатеси тихцем розпихали по кишенях, аби пригостити дружин, що чекали їх повернення з відповідального заходу.

Вони майже два тижні керували без Бритоголової і Куку товариством «Зелена вічність», успішно довівши його до банкрутства, як того вимагав план спільних дій четвірки пройдисвітів зі стажем.

Коли Бритоголова вийшла на роботу, на дверях офісу висів амбарний замок, під яким теліпалася записка наступного змісту: «Ми – у розшуку. Не шукайте нас. Шукайте і собі надійну схованку. Два С.».

І під руку з Куку директор подибала до хірурга-косметолога робити косметичну операцію…

36.

«Зелена вічність» припинила своє існування. В її приміщенні розмістилася поліцейська станція. А в ЗМІ з’явилася інформація, що керівники товариства емігрували.

Насправді ж Бритоголова змінила свою зовнішність. У довгій сивій перуці з видовженим обличчям і носам, схожим на дзьоб ворони, вона спокійно проживала у Кривому, переселившись в інше помешкання. А Куку не витримав косметичних втручань і беркицьнувся. Його Бритоголова таємно поховала на місцевому кладовищі «Пенсійне» як невідому особу.

А Самець і Созо після піврічного переховування у розвалинах недобудованого корпусу гуманітарного університету набули образу безхатьків. Їхня зовнішність настільки змінилася, що впізнати в цих замучених і неохайних волоцюгах колишніх державних чиновників та однодумців не могла навіть Бритоголова, хоча зустрічалася з ними чи не щодня на сміттєзвалищі, куди приїжджала дитячим візком за нікому не потрібним барахлом.

Бритоголову Самець і Созо приймали за покинуту всіма стареньку. Вона після смерті Куку залишилася без пенсії та рідних. Виручали лише накрадені в роки спікерства і потім приховані кошти, що майже випарувалися. Вони дозволяли триматися на плаву та утримувати малосімейку. Для повної конспірації і зробилася «бомжихою». Хоча її ніхто й не розшукував.

Щоразу, повертаючись зі сміттєзвалища з наповненим «добром» візком, Бритоголова чемно вітається зі стрічними і примовляє:

– Ох, як хотілося потрапити на владну вершину! А опинилася на бархані…

І скрушно хитає головою, притримуючи сиву перуку.

– А що таке «бархан»? – запитала якось маленька дівчинка свою маму, почувши стареньку, що проминула їх з дитячим візком.

Мама пояснила:

– Це вітром насипана піщана гора, на якій – жодної травинки. Мабуть, бабуся родом із тих країв, де є ці гори.

Бритоголова від того розчулилася до сліз. Зупинилася, дивлячись услід жінці з дитиною.

Аж тут повз проходили Самець і Созо. Угледіли давню знайому, кивнули головами. А Созо і сказав:

– Може, допомогти довезти ваш «крам»?

Щось знайоме почулося в голосі безхатька. Але де чула його, не пригадала.

Під порогом будинку, в якому мешкала, подякувала помічникам. І мимоволі зізналася:

– Коли я була при виконанні державних обов’язків, мої хлопці казали: «З тобою – до бою!». А зараз…

Самець і Созо від здивування витріщили очі:

– А як вас звати?

– Ларочкою батьки називали. А колеги – Ларисочкою.

– А прізвище у вас було? – не вгавали безхатьки.

– Аякже, – шепеляво промовила старенька. – Та частіше мене називали по прізвиську: Бритоголова.

Самець і Созо ледь не кинулися обіймати стрічну. Це була їхня отаманша! Але посоромилися зізнаватися, хто вони. Та й конспірація не дозволяла зайве базікати.

– Пішли, пройдисвіте, – штовхнув у плече Самця Созо. – У нас ще справ – по саме горло!

Замість епілогу

Мера Кривого Припічка громадські активісти днями застукали на «валютному п’ятачку», що на ринку. Він торгував доларами, євро, гривнями, рублями. Не приховуючись.

Про незаконні валютні операції керівника містечка, що потопає у смітті, небайдужі написали звернення в управління захисту економіки. Звідти надійшла оперативна відповідь: «Звернення розглянуто. Не встановлено достатніх даних, які б вказували на наявність ознак складу кримінального правопорушення в діях мера Кривого.

Працівники управління систематично проводять профілактичні заходи з метою недопущення здійснення на території Кривого незаконних валютно-обмінних операцій. У разі встановлення правопорушення винуватця буде притягнуто до адміністративної відповідальності.

Начальник Ровик В.В.».

Громадські активісти вибухнули гнівом. Організували пікет під стінами управління, розгорнули плакати, заскандували:

– Поліцейську контору очолив колишній прокурор-хабарник Гриб!

– Це кругова порука продажних чиновників!

– Хто його випустив із в’язниці?!

– Куди дивиться президент?!

– Геть пройдисвітське кодло!

– Захищати закони мають чесні люди!

– Ганьба!

І заспівали власний гімн:

«Борітеся – поборете!» –

Кобзар закликає.

Та на кожне горе те

Духу не стачає.

Сили і чиновницькі,

Й правоохоронні

Погляди по-змовницьки

Туплять: – Все в законі.

Справи хтось «старателів»

Має доглядати,

Щоб оберігати їх

І зиск з того мати.

А хтось обіцянками

Гострить зуби кутні,

Що змете атаками

«П’ятачки» валютні.

А зло теє слухає

І брика по хаті,

Бо у носі муха є

Й руки волохаті.

Люд же сподівається,

Що цей шик минеться,

Що гидь вимітається,

Що мітла знайдеться,

Що разом з міняйлами

Виметуть в «параші»

Тих, що аномальними

Роблять будні наші!

Вгамував розлючений натовп Самець, що із Созо випадково потрапив під стіни управління захисту економіки:

– Та ніякий це не колишній прокурор Гриб! Це його пасинок! А Гриба тільки днями амністували, бо нікому опікуватися бурштиновим промислом.

Активісти згорнули плакати і розійшлися.

– Не життя, а чортзна-що, – буркнув їхній лідер. – І коли наведемо порядок?

– Він і порядок на те, щоб його наводити, – філософськи кинув йому навздогін Созо.

Серпень-вересень 2018 р.

 

 

  

НАГАДКИ

ПРО МОВНІ ПОРЯДКИ

***

Приймати участь, а не брати –

Це значить, що її ковтати.

***

Міроприємство провели? Брехня безбожна!

Лиш захід провести, шановні друзі, можна.

***

Якщо на маслі жарите ви рибу,

Штовхаєте неграмотності глибу.

З вас навіть дітки кепкуватимуть малії,

Бо рибу смажать українці на олії!

***

Як звучить чудово:

«Словом», «одне слово».

А хтось торохкоче

Покручне «короче».

***

Взялися гладить утюгом штани?

Такої ще не бачив дивини!

Запам'ятайте, земляки, будь ласка:

Прасують одяг, бо в роботі праска!

***

Від сорому вас кинуло у краску:

Ох-ох, яку придумали ви маску!

Потрібно червоніть од глупоти

Чи раків, якщо хочете, пекти.

***

Хто б не був правий, йому

Дайте раз по пиці

За ту саму правоту,

Котра на язиці.

Бо не наше те «правий!»,

Як і слово «лужа».

По-вкраїнськи говори:

«Ваша правда, друже!».

***

Відкривайте стадіони,

Мапи, шлях, резерви,

Світ, таланти і закони,

Книги та консерви,

Фірми, університети,

Пам'ятники, школи,

Урочистості, секрети,

Пляшку «Пепсі-коли».

Відкривать нові зупинки,

Й душі поспішайте…

А ось двері та кватирки

Тільки відчиняйте!

***

Якщо комусь всього хватає,

То мудрецеві – вистачає.

***

Знає навіть мій маленький брат:

Фарш і фарс потрібно розрізняти.

Фаршем страви можна начиняти,

Ну а фарс – то просто грубий жарт.

***

З якого це дива, скажіте мені,

Часи – не годинник – висять на стіні?

***

– Знаю, – хвалиться Андрій, –

Папа – римський, тато – мій!

***

– Пока! – Тимко Сашку гука.

Те саме чую від Славка,

Микити, Ігоря, Андрія,

Панаса, Сидора, Сергія…

Хіба ж промовити міг так

Своєму другові козак?

Було щемке у них – і край:

«Не згадуй лихом!» чи «Прощай!»,

Або гуло: «Бувай здоровий,

Земляче, брате чорнобровий!

Ми ще зустрінемось! Пора!»,

А ще: «Надії та добра!»…

***

– Я відчуваю вухом

Мелодію, як Ліст!-

Діливсь талантом з другом

Андрійко-піаніст.

Андрійків друг почухав

Потилицю й сказав:

– Мелодію Ліст вухом

Уловлював, щоб знав!

***

Якщо козак ти, не макуха,

Носи не шляпу – капелюха.

***

У кожному місті і в кожнім селі

Існують проблеми великі й малі.

Тут різних питань – неперервана нить…

Проблеми й питання. Як їх розрізнить?

Проблеми розв'язують, наче шнурки.

Питання ж вирішують. Друже, втямки?

***

Переводять через кладку

Несміливих Олю й Натку.

Ну а твори, мудрі знають,

З інших мов перекладають.

***

Кепкувать Остап узявся

З однокласника Івася:

– За м'ячем лише нагнувсь,

А сапає, як дідусь!

Та Степанко не з Івася,

А з Остапа розсміявся:

– Ну й підкинув жмут соломи!

Люди сапають од втоми!

***

Вправляють майку чи сорочку у штани,

У рамку – знімок чи якусь картину.

А управляють кіньми здавнини

Й ракетами, що мають силу дивну.

***

А терен з тереном не плутай ніколи,

І він, хоч колючий, з поваги не вколе,

Ще й приязно, щиро запросить у гості,

Терпкими плодами, зазвичай, пригостить,

Покаже бори стоголосі, недремні…

А де він живе? На поліськім терені.

***

На зборах урочистих і буденних

Нам, грамотним, затверджувати слід

Повістку денну чи порядок денний?

Ану ж бо розтопи, читачу, лід!

А поки ти збираєшся з думками,

Я поділюсь секретом з малюками:

Порядок звик черговість стерегти,

А ось повістка кличе: «Йди сюди».

***

Таку придбав для малювання туш,

Що з радості в музик замовив туш!

***

– Не новинка, а сумнинка, –

Друзям мовила Галинка. –

Впав Остапчик на відро –

І, на жаль, зламав бедро…

Та відразу спохопилась:

– Ой, ребро. Я помилилась.

***

Карандаш – циркач відомий,

Клоунади посланець.

А художник наш невтомний –

То, звичайно, олівець.

***

Любить слово «тіпа» Ліпа:

– Тіпа школа, тіпа ріпа…

А чому не прижилось

«На зразок», «на кшталт», «як-ось»?

І якщо вже тіпа зранку,

Значить, маєш лихоманку.

***

Пост призначений солдату,

А посада – бюрократу.

***

Робить вигляд лисий пень,

А мудрець вдає лишень.

***

Якщо замовив, будеш пити каву.

А заказав – наклав табу на справу.

***

Якщо калач провини спік

Ти, непропащий чоловік,

Не констатуй, не вимагай:

«Я вибачаюсь», «Пробачай!»,

Стань на коліна і заплач:

«Прошу пробачення», «Пробач».

***

П'ять галочок-чорнявочок

Нарахував Андрій

Й поставив стільки ж галочок

Одразу в зошит свій.

***

Скажу тобі, мій друже, тет-а-тет:

Де іспит, там, зазвичай, і білет,

А де метро, театр, музей ачи трамвай,

Там лиш квиток. Затям! На носі зарубай!

***

Галстук носять навіть німці,

А краватку – українці.

***

Макітрою не називаєм бочку.

Чому ж за крапку видаємо точку?

Причиною усього те є, мо',

Що на уроках мови ми спимо?

Тож новину прогавили учора,

Що точка там живе, де і опора,

Що прописалась крапка-молодець

Назавжди там, де речення кінець.

***

Дзвонити й телефонувати.

Коли слова ці слід вживати?

За перше беремось лишень тоді,

Коли ми опиняємось в біді,

А отже, дзвонимо у дзвони,

Аби почули нас мільйони!

А друге? Друге мусимо згадати,

Як в слухавку щось хочемо сказати.

***

Запитала Настя Юльку:

– Ти в руках тримала люльку?

Юлька відповідь дає:

– Люльки різних видів є.

Ту, в якій малою спала,

Я не раз сама гойдала.

Й ту, якою пихка дід,

Я вже вивчила як слід.

Іншу – пристрій підвісний-

Я минулої весни

(Ти повір мені на слові)

Бачила лиш на будові.

***

Фуражка – жона фуражира.

А те, що у свого кумира

Поцупив на вулиці шкет,

Ім'я має справжнє – Кашкет.

***

Ось новину газети

Укотре подали:

«Письменники й поети

На свято прибули».

Здавалося б, звичайні

Уміщено рядки,

Та викликали в Тані

Вони гіркі думки.

Відмінниця ж бо знала:

Письменник і поет –

Це різні два начала,

Це мовний вінегрет.

І новину газети

Отак би подали:

«Прозаїки й поети

На свято прибули».

***

Де не стань, куди не глянь –

Епідемія кривлянь:

Колька, Толька, Галька, Мішка,

Олька, Валька, Вітька, Грішка…

Каже Орест до Марічки:

– Із імен ростуть калічки…

***

Бабуся заснути ніяк не могла.

Надійка їй ліки хутенько дала –

Прості, традиційні і досить надійні.

Які ж то: снотворні чи, може, снодійні?

***

– Ми до юшки, – каже Гліб, –

Йдем широким кроком:

Рибу вкинув я у кріп

Разом із окропом!

Сміх лунає при ріці:

– Покажи народу,

Як тримав ти у руці

Закипілу воду?!

***

– Будеш велетнем рости, –

Мовить Владко Лесику. –

Тільки їсти маєш ти

Кашу ахіллесову…

– Е, не плутай річ просту, –

Не мовчиться Лесику. –

Ахіллесову п'яту

Й кашу геркулесову!

***

Сім деньків оддав безділлю,

А говорить, що неділю…

***

Якщо штурмуєш знань фортеці,

Збагнеш чи зараз, ачи потім:

Очки отримують у спорті,

А окуляри – ув аптеці.

***

Похвалилась друзям Віка:

– Вдома в нас росте клубніка!

І почула від сестрички:

– Не обманюй. Полунички!

***

Хто троянду називає розою,

В того рідна мова під загрозою.

***

На руках, скажіть, у Натки –

Рукавички чи перчатки?

***

Запитав Остап Ірину:

– Ти мені позичиш гривну?

І потрапив їй на гак:

– Гривну – ні, а гривню – так.

***

Пам'ятати всім годиться:

Українська одиниця,

Одиниця грошова

Чоловіком не бува!

***

Давати ворогам із давніх пір

Ми звикли відкоша, а не відпір.

***

Одну із мовних теорем

Запам'ятай, ледащо:

Буває злочин глухарем,

Тетеруком – нізащо!

***

Зна не тільки Бог –

Й кухар-бригадир,

Чом в меню – творог,

А в тарілці – сир.

***

Не літай думками ти

Попід небесами –

Вчи: підбити й підвести –

Не одне й те саме.

Можна друга підвести

Під дурного хату

І кобилу до води

В пору душнувату.

Ще повалену в саду

Буйним вітром квітку

Та з асфальту у сльоту

Дядечка чи тітку.

Підбивають залюбки

Й часто ненароком

Підсумки та подушки,

Чоботи та око.

***

На миснику в Анжелки

Красуються виделки.

То чом же промовляє:

– Глянь, кожна вилка сяє!

Мабуть, потрібно їй

В словник заглянуть свій.

***

Запитав малий Мартин:

– Скільки, дядечку, годин?

Поцікавилась Галина:

– Котра, дядечку, година?

– Хто з них, – я спитаю знову, –

Знає краще рідну мову?

***

Не стиха дитячий плач –

Сльози душать Люду:

– Вилвав суба мого влац…

Цим я їсти буду?..

Тато Люду пригорнув:

– Врач тобі попався.

От якби це лікар був –

Може б, зуб зостався.

***

Хто по воду чимчикує,

Спрагу той свою втамує.

Ну а хто йде за водою –

Лиш насититься ходою.

***

Тертка потерть залишає

Після себе, звісно,

Млин же – борошно, всяк знає,

Міксер – ніжне тісто,

Ступа – зернятка м'якенькі

Та ще кашу з маку.

А що пасок, дорогенькі?

Так, вини познаку!

***

Попасти можна пальцем в небо.

А ось в мішень влучати треба.

***

Морщить лоба дід Макар,

Чухає потилицю,

Гонор бо ж і гонорар

Розрізнити силиться.

На підмогу кличе дід

Рідного онученька:

– Розкуси цей мовний плід,

Бо замучить мученька!

Очі звів онук до хмар:

– Вже пора затямити:

Гонор платять! Гонорар

Демонструють ябеди!

Тут Оленка через тин

Загукала братику:

– Грицю! Все поплутав ти!

Зазирни в граматику!

***

– Люба людина – цілий світ! –

Прорік сусідові сусід.

Це так образило Тимка:

– Та не люба, а будь-яка!

***

Запитав татусь Миколку:

– Заволік ти нитку в голку?

– Да, – сказав малий мастак

І почув: – Де ж ділось «так»?

***

Мовив Мурчик: – Няв-няв-няв!

Гриць Славка штовха: – Поняв?

Той очима – блись з-під брів:

– Не поняв, а зрозумів!

***

Абетку знає з нас усяк

(Простого знать не гоже).

Однак її читати так,

Як Гриць, ніхто не може.

Грицько наш – мудра голова,

Взірець добра й порядку,

Ще й гуморист: чита, бува,

З кінця – та до початку.

***

Розпізнать, де грип, де гриб,

Навіть телепні могли б.

Грип у дім приходить сам

(Найчастіше у негоду)

І приносить завжди нам

Кашель, нежить і ломоту.

На грибні ж осінні лови

Нас запрошують діброви.

Принесем гриба до хати –

Будем юшку готувати.

Обминай усіх нас, грипе!

Виростай великим, грибе!

***

Заклякнути, застигнути, завмерти

Від несподіванки, страху чи болю –

Це значить, на якусь секунди долю

Перетворитись у живого монумента.

***

– Любимих поетів Я книги придбав, –

В шкільному буфеті Петрусь щебетав.

Замріяний Едик Зітхав увесь час:

– Є тільки поети Улюблені в нас…

***

Виступала позавчора

Наша староста на зборах.

Вельми гарно виступала,

Я ж таке занотувала:

«Клас досяг високих знань –

Це є наслідок старань.

Відстає лиш Гриць Диктант –

Це вже ліні результат».

А тепер хай скаже всяк,

Що у виступі не так?

***

Мішає кашу в казанку

Тимко, аж упріває.

Робити швидко це Тимку

Димище заважає.

***

Терпіння чаша вже наповнилася вщерть?

Пройма жура чи хтось образив дуже?

Вгамуйся, вгомонися, заспокійсь і ще

Візьми себе у руки, любий друже.

***

Радіють юні глядачі:

-Забили наші два м'ячі!

А дід Остап їм зі смішком:

– Невже? У що? Чим? Молотком?

Опісля мудро так повча:

– Та пожалійте ви м'яча,

Він вам – не цвях, що кирпу гне,

А кругле диво шкіряне,

Яке загилюють у сітку

А чи заштовхують нерідко.

Отож, сказав би сам футбол:

– Забити можна тільки гол!

***

Сказав політик якось в інтерв'ю:

– Коли я слово виборцям даю,

Виконую його, за що мене

Шанує і розумне, і дурне!

Чи серед слухачів дурне було –

Воно і досі не доповіло,

А ось розумний чоловік знайшовсь.

Політику він мовив на прощання:

– Виконувать роботу чи завдання,

Обов'язки чи вправи має хтось,

А хто когось у чомусь запевняє,

Дотримувати слова свого має!

***

Любить вудочкою змалку

Гриць ловити карасі.

Як завзятого рибалку

Знають хлопця геть усі.

Каже друг його Данилко:

– Маєм аса-рибака!

Підібрати вміє жилку

І наживку, і гачка!

– Риболов із риболовів! –

Хвалить Гриця й дід Мирон.

– Він за мить (ловіть на слові) –

Риболовлі чемпіон!

Радість теж пройма Наталку,

Котра мову рідну вчить:

– Риболовлю і рибалку

Я вже вмію розрізнить!

***

Ембарго та вето – слова іншомовні.

Ембарго – латинське, а вето – іспанське.

Обоє вони забороною повні,

І місце у реченні в кожного – панське.

Ембарго зі словом «уводити» в шлюбі,

А вето слівце «накладати» лиш любить.

***

Іра дивиться услід

Зірці, що ховається…

А Світлана пильно в слід

Заячий вдивляється…

***

Коней дід Охрім на луг

Вивів і попутав…

Їх з вовками Гриць-пастух

Вечором поплутав.

***

Не забувай, мій любий юний друже:

У мові нашій є слова цілющі дуже:

Будь ласка, будьте добрі, ради Бога…

Вони – надія й заодно підмога.

Коли вони у дружбі із тобою,

Біда твоя стає напівбідою.

***

Шукають друга Костя із Мироном

За вказаним в газеті телефоном.

Про це повідав тільки що Андрій

По телефону подрузі своїй.

***

Бабуся Назара на ринок послала

Купити свіженького трішечки сала.

В «М'ясний павільйон» занесло посланця,

Де він запитав, як завжди, продавця:

– По чім ваше сало, я знати б хотів?

В одвіт пролунало: – По двадцять рублів!

Назар засміявся: – Оце так потіха!

Та я ж не з Росії по сало приїхав!

Закліпав очима старий продавець:

– А хай мені грець! Ну а ти – молодець!

Тебе зрозумів і, синочку, віднині

Я буду сальце продавати за гривні!

***

На дощ уваги не звертала –

У справах поспішала Алла…

З'явилась сонячна заграва –

Уже й по справах!

***

Пам'ятати слід усім:

Швидша блискавка за грім,

Б'є у ціль лише вона,

Ну а грім – її луна.

***

Затопила шлях калюжа.

Марта – в розпачі:

– Це ужас!

Сміх – в Настусиних очах:

– Ех, якби… Це справжній жах!

***

– Я вже виконав задачу! –

Похваливсь Олені Гена.

А йому в одвіт Олена:

– Ні, не бачу, ні, не бачу…

– Як не бачиш? Ось дивися! –

Гена раптом розізлився.

І дала Олена здачі:

– Лиш розв'язують задачі,

А виконують – завдання.

Ось камінчик спотикання!

***

Аж киплять отим ефіри:

«Уряд наш приймає міри».

Ну невже ніхто не знає,

Що він заходів вживає?!

***

За вечерею онука

Дід Іванко запитав:

– Чи ти чув, що ноутбука

Школі хтось подарував?

Засвітив онук зубами:

– Був у класі я якраз,

Як його притарабанив

Спекулянт один для нас!

Вмить усмішка промениста

Вкрила дідове лице:

– Ще такого гумориста

Я не чув, як ти ось це!

І якби той щедрий дядько

Чув, як ти його назвав,

Вочевидь, розумну цяцьку

З школи б вашої забрав…

Розгубивсь онук:

– Такої… Хто ж тоді він? Супермен?

Дід онука заспокоїв:

– Очевидно, бізнесмен!

***

Значно більше користі людині

Принесе горілка, друже, та,

Котру має газова плита,

А не та, що булькає в пляшчині.

***

Гриць гука сестрі Ірині:

– Подивись, ген у вітрині

Мумій різних – цілий ряд!

Мабуть, вийшли на парад!

Правку вносить Ярослав:

– То опудала, щоб знав!

Розбира Ірину сміх:

– Знань у вас – дірявий міх!

Адже мумії – в гробницях,

А опудала годиться

На городах вам шукать –

Там вони, бува, стоять!

Із вітрини ж, як зі сцени,

Поглядають манекени!

***

Коло річки Гриць відчув:

В босу ногу щось вкололо…

Глянув: грудка! Як жбурнув –

На воді з'явилось коло!

***

Левко радів: – Ми в зоопарку

Полярних бачили вовків!

Слівце своє у втіхи шпарку

Встромив і Лесик – друг Левків:

– А я добавлю: і ведмедів!

Таких могутніх ревунів!..

Почув це мудрий дядько Федір

І мимоволі спохмурнів:

– Не наливайте в рідну чашу

Законів мовних каламуть.

Добавить можна меду в кашу,

До сказаного ж – додають!

***

Дорікнув Миколка Кості:

– Не прийшов укотре в гості…

Костик хлипнув у рукав:

– Я квартиру прибирав…

Тут облишив друг образу

І слова промовив щирі:

– Прибирай-но іншим разом

Не квартиру, а в квартирі!

***

Хоч відноситься бджола

До жальної феї,

Та з повагою дід Влад

Ставиться до неї.

***

Хто собою управляє,

Той себе сам поганяє.

Хто ж керує почуттями,

Той у мові дещо тямить.

***

У такому випадку

Чи в такому разі?

Хто спростує вигадку?

Ця біда на часі.

***

Щовесни нагадують для нас:

«Переходимо на літній час».

Той годинник переводити спішить,

Той лиш стрілку… В кого справи нить?

***

Той у становищі важкім,

Хто заблукав чи втратив дім.

А у важкому, дітки, стані

Бувають хворі у лікарні.

***

Жаба каркає,

Ворон квакає,

Качка кудкудаче,

Квочка кряче,

Журавель гавкає,

Пес курличе,

Корова ірже,

Кінь мукає,

Баран кукурікає,

Півень бекає,

Теля пищить,

Миша мекає,

Ведмідь дзижчить,

Вовк хрюкає,

Кабан гельготить,

Індик гуде,

Муха виє,

Соловейко кигиче,

Тетерук цвірінькає,

Голуб пугукає,

Горобець тюхкає,

Сова нявчить,

Гусак туркоче,

Бджола косить очима,

Заєць землю риє,

Кріт хвостом сліди

Замітає,

Оса курчат хапає,

Віл з квітки на квітку

Перелітає,

Метелик ремигає,

Коник скрекоче,

Сорока стрекоче,

Чайка токує,

Їжак клекоче,

Бусол пихтить,

Рак на курей

Чатує,

Лисиця задкує,

Кіт сичить,

А риба від сорому

Мовчить.

То хто з вас, дитяток,

Наведе порядок?

***

Скажіте, друзі, що таке амінь,

Затула, дишло, коцюба, черінь,

Рубель, канапа, череда, ослінчик,

А ще – сандалі, затірка, горідчик,

Макітра, кадуб, швайка, запіканка,

Вареник з таком, пролежень, лежанка,

Узвар, льошник, ванькір, гладишка,

Загата, клуня, лантух, свита, вишки,

Очкур і запік, саж і коромисло,

Товкач, коловорот, пательня, мисник,

Одвірок, чуні, цебрик, боти, доха?

А ще – чи бачили ви, друзі, льоха,

Молозиво, заколку, маринатку,

Циганку-голку, клунка, призьбу, жатку,

Драбиняка, наперстка та колиску,

Долівку, довбню, сіни та копистку?

А вам знайомі камезелька, скриня,

Копа і ступа, ночви та цямриння?

А знаєте ви примуса та грасу,

Настільну лампу з гнотом, повну гасу,

Макуху, висівки, горня, качалку?

А ціпа, стійло, жолоба й опалку?

А що вам кажуть защіпка і клямка,

Цідилка, засув, квач, деркач і лямка,

Полумисок, полуднання, друшляк,

Толока, марципани і баняк?

А кужіль, веретено, кіш, рядно

Та оберемок? Що таке воно?

А ще про частокіл спитаю вас,

Мантачку, кварту, сідало та перелаз.

А потрапляв на очі вам кожух?

А дьоготь забивав колись вам дух?

А чули про серпа, про бутля й сито,

Про решето, про виварку й корито,

Грабки, драглі, ковадло, лемеша,

Про вечорниці, посторонки і книша?

А справу з пудом ачи сажнем мали?

А балію чи сулію стрічали?

А покуть зі святими образами?

А проскурку? А вулики з медами?..

Якщо близька вервечка ця барвиста,

Ви, значить, з мого виросли дитинства.

 

 

 

КАЗКА ПРО ТРОН

 

Йти проти волі народу – все одно, що гатити ріку човном.

Автор

Немає сумніву і тіні: король – не голий, а в бікіні.

Невідомий персонаж

1

Острівна країна Анаї впевнено йшла на дно океану, нагадуючи Паньтікапейський землетрус. Це бачили всі мешканці планети, включаючи плем’я Мурсі. Окрім президента та уряду, чиї погляди були спрямовані в бік офшорів. Вони власними устами та устами прикуплених ЗМІ запевняли народ і світову громадськість у невпинному зростанні життєвого рівня в країні та в недалекій перспективі острова стати материком. Кілька днів тому президент Анаї Мурза в черговому телевізійному зверненні до народу з нагоди двадцятої річниці з дня виходу в ефір кумової телепередачі «Честь маю закусити» та сватового сорокаріччя підкреслив: «Щойно завершився мій офіційний візит до племені Мурсі, який переконав мене в тому, що йому ще далеко до наших матеріальних і духовних статків. Тож вважаю за необхідне поділитися зі своїми співвітчизниками враженнями від побаченого словами одного із супроводжуючих мене журналістів. Ну, по-перше, якщо ви зібралися відвідати плем’я Мурсі, то ліпше робіть це вранці, бо пізніше вони накачуються пійлом і стають неконтрольованими. Ми ж із самісінького ранку розхитувались досить довго. Поки прокинулись, поки склали речі, поки похмелилися… Одним словом, коли ми якось прийшли до тями й під’їхали до річки Омо, щоб познайомитися з цим чудовим народом, то самі Мурсі вже були трохи напідпитку. Тубільці миттєво обліпили наші джипи, розмазавши свої губища по склу. Мурсі завжди раді гостям, адже у них є лише один спосіб заробити гроші – сфотографуватися. Тільки-но я вийшов з авто, як на мене налетіла сила-силенна п’яних жінок, кожна з яких вимагала, щоб я сфотографував саме її за п’ять бир (місцева валюта). Щоправда, після торгу ціна падала до двох. Але тільки я знаходив колоритну особу й погоджувався її зняти, то до неї одразу прилаштовувалось ще декілька чоловік. Звісно ж, по 2 бири хотіли усі. Якщо я відмовлявся, вони одразу починали кричати й хапати мене за усі місця своїми лапами. А руки в них не слабкі, це я як колишній масажист кажу. Неприборканість і дика сила дітей природи відчувалась у них. Я навіть спробував втекти, та де там, оточили щільним кільцем. «Та йдіть ви в дупу, нема в мене грошей!», – зарепетував я і для переконливості вигорнув кишені шортів, показавши їм «вуха від слоника». Це була помилка. Мурсі одразу ж збагнули, де насправді лежали в мене гроші, й декілька чорних рук одночасно схопилося за барсетку, яка висіла на плечі. А у ній було 4000 доларів! «Курва, — подумав я, — зараз мене залишать без грошей». Я пручався, та сили були явно нерівні, ще кілька секунд – і все плем’я Мурсі розбагатіє. У відчаї, намагаючись хоч якось втримати барсетку, я вкусив одну з нападаючих за пальця. Вкушена зойкнула, а всі інші на превеликий мій подив зареготали. У дівчат було хороше почуття гумору. А й дійсно смішно! Біла людина приїхала до Африки, бозна куди, щоб там вкусити тубілку! Пауза зіграла мені на руку, я знов оволодів барсеткою, а мені на допомогу вже біг наш водій Тесфу з озброєним охоронцем. Вони якось розігнали насідаючи на мене жінок, і я сховався всередині джипа. За декілька хвилин відхекавшись, я знову вийшов назовні. Тепер я вже був значно обачніший. За допомогою нашої охорони мені вдалося вишикувати частину плем’я, щоб сфотографуватися з ним. Як на мене, вийшло непогано. Та на цьому пригоди не скінчилися. В нашого фотографа Бо пропав дорогий об’єктив. Він лише на мить поклав його у траву і відвернувся, щоб зробити черговий знімок. Коли повернувся назад, то об’єктиву вже не було. Ми майже не сумнівались, що нам його вдасться повернути. Справді, навіщо тубільцям складний оптичний прилад? Це лише питання грошей, вирішили ми. В першу чергу пішли на прийом до вождя. Той був дуже п’яний, але обіцяв розібратися. Розбирався він майже дві години. Нарешті, до нас підійшов якийсь хлопець і заявив, що вони з другом переслідували крадія, піймали його і відібрали об’єктив. Він сказав, що вони готові повернути його, але за роботу хотіли б отримати 100 бир (8 доларів). Бо одразу погодився. Повертаючи об’єктив, хлопець подивився на нас чесними очима й сказав: «У нашому селі крадіям не місце. Ми суворо покарали злочинця!». «А як ви його покарали?», – поцікавились ми. «Ми відрізали йому прутня!» На хвилину запала тиша. «А можна подивитися на те, що ви відрізали?», – нарешті спитали Єлєна. «Ми не беремо те, що нам не належить», – відповів хлопака з чесним обличчям. ми повернули член його власникові». «Якому власнику?», – не зрозуміли ми. «Ми запхали член злодію до рота», – гордо заявив хлопець. «Молодці! – похвалили ми їх, – чудова робота!». Я сфотографував «рятівників» об’єктиву на згадку, за що вони одразу ж взяли з мене 4 бири. На тім візит і завершився. Отож, шановні ювіляри, а заодно, мій терплячий народе, не варто сумніватися в наших успіхах. Ще одне століття – і ми обов’язково залишимо всіх сусідів із одним прутнем!». А вчора на екстреному засіданні уряду з нагоди презентації нового президентського палацу прем’єр Анаї Азір відрапортував і передав цей рапорт усім шанувальникам першого державного телеканалу: «2013-й був важким, але завершується оптимістично. Головним досягненням року є те, що уряду Анаї вдалося утриматися при владі, економіку, національну валюту та тарифи використати сповна для особистого збагачення. Рекордним цей рік став і щодо розгонів невдоволених. Нашими спецсилами їх намолочено близько 100 тисяч. Таких врожаїв Анаї ще не знала. Це свідчення того, що ми на вірному шляху реформування правового сектора. Крім того, запущено другу хвилю фінансових відпливів державних коштів ув офшорні зони. А ще уряду довелося прийняти непросте рішення – призупинити приватизацію держави членами кабінету. Цим самим ми вберегли країну від катастрофи. Також вдалося досягти історичних домовленостей з керівництвом місцини Турмі, де мешкають тубільці, хоча це зробити було складно. Адже дороги у цій місцині існують виключно для кіз, віслюків і корів. В кращому випадку, для бабусь, що носять на собі 25-ти кілограмові в’язки хмизу. Але точно не для автівок! Хлопчики-пастухи повільно й неохоче розганяють своє стадо, щоб пропустити наші джипи. Але квапити їх не варто, адже хоч вони майже не мають на собі одягу, та все ж озброєні автоматами Калашникова. Саме цей товар ми їм і запропонували в обмін на притулок наших посадовців у випадку пошуку їх Інтерполом. А це робить 2014-й рік – роком розвитку, роком зростання соціальних стандартів». Також прем’єр акцентував увагу співвітчизників на успішному державному візиті президента до племені Мурсі та побажав усім урядовцям добра, здоров’я, успіхів та оптимізму. Насамкінець кращим жонглерам слова прем’єр Азір вручив урядові нагороди. Ці дві події примусили адмірала у відставці Джо глибоко задуматися над майбутнім рідної Анаї, її народу у власній особі. Адже як-не-як досі йому, ветеранові у погонах і лишаях, не доводилося чути про плем’я Мурсі та рекордний для влади 2013-й. Досі президент Мурза і прем’єр Азір говорили лише про користь носіння рукавичок у зимову пору, споживання «Мівіни» під час браку коштів та необхідність суворої дієти в момент діареї. Говорили з екранів телевізорів і трибун, в період виборчих кампаній і дегустацій вин на офіційних прийомах. І не просто говорили, а зачаровували слухачів систематичним плямканням губ і неперевершеним сопінням. Здавалося, що президентство і прем’єрство їм до самої лампочки, як і доля держави. Аж тут обох лідерів прорвало, як проривають забиту їжею товсту кишку очисні клізми. Бач, згадали про прутня й автомати Калашникова! Значить, хочуть перемін для суспільства на тому світі, вірніше – під водою. Адмірал від такого висновку повеселів, розбудив адміральшу девізом: – Закоханій парі в ліжку плести інтриги ніколи! І з почуттям відповідальності виконав свій чоловічий обов’язок, стомлено зітхнув – і вискочив із теплої постелі, як заєць із капусти, та й помарширував у робочий кабінет складати план порятунку своєї країни від занурення в океан, оскільки не вмів довго перебувати під водою, а й навіть триматися на ній. Саме з тієї причини переміни у глибині океанській йому не підходили. Перемін він хотів на суші. Сидячи голяком за столом, Джо заходився складати пункти майбутньої революції, яка б змила, як лайно в унітазі, президента Мурзу і прем’єра Азіра разом із їхнім підступним бажанням змінити Анаї методами ґвалтування і посіванням куль. Досить швидко на широкому білому ватмані з’явилися під кодовою назвою «Як приготувати солянку» сходини просування до мети. Виглядали вони таким чином. Спершу йшла інструкція: «Солянка представляє собою унікальну страву, яка включає в себе і першу, і другу страви. Це ситний духмяний суп, що складається з різноманітних копченостей, причому він рідко удається з однаковим смаком, тому що склад продуктів неможливо повторити. Заодно солянка – це найоптимальніша і економна страва, якщо її приготувати після застілля, де залишилося кілька видів м'ясних копченостей, запасених до свята. Буквально по шматочку різних м'ясопродуктів збагатять і облагородять смак вашої страви, і питання, як приготувати солянку, буде для вас легко вирішуваним». Далі під заголовком «Консервація: всі рецепти» адмірал Джо законспірував наступні революційні дії: «Для бульйону: 700 г м'яса на кістці (яловичина або свинина), 1 цибулина, 2 лаврових листа, 2 горошини духмяного перцю, сіль за смаком, 3 л води. Для солянки: 600 г різних копченостей (свинячі реберця, шинка, ковбаса тощо), 1 цибулина, 1 морква, 3 картоплини, 1 корінь (селера, петрушка, пастернак), 4 шт. солоних огірків, 100 г оливок, 50 г каперсів, пучок зелені, пів лимона, 100 г сметани, 1 ст. ложка томату, 2 столові ложки олії, 1 столова ложка вершкового масла, чорний мелений перець, сіль за смаком». Ще далі конкретизувалося приготування солянки: «М'ясо помийте, залийте водою і доведіть до кипіння. Зніміть піну, покладіть очищену цибулину і варіть 2 години на повільному вогні. Наприкінці варіння трохи посоліть, додайте спеції і варіть ще 10 хвилин. Дістаньте м'ясо з бульйону, відокремте від кісток і наріжте соломкою. Бульйон процідіть. Копченості наріжте соломкою і трохи обсмажте на сухій гарячій сковороді. Усі м'ясні інгредієнти помістіть у бульйон і варіть 10 хвилин. Картоплю і моркву поріжте кубиками, відправте в солянку і варіть 15 хвилин. Солоні огірки наріжте соломкою, викладіть на сковороду, припустіть у невеликій кількості гарячого бульйону 5 хвилин і додайте в солянку. Цибулю поріжте чверть кільцями. У сковороді розігрійте вершкове масло і олію, викладіть цибулю, додайте перець, сіль і обсмажте до м'якості. Потім додайте томатну пасту і перемішайте. Покладіть зажарку і готуйте солянку 10-15 хвилин. Наприкінці варіння додайте каперси, оливки, подрібнену зелень, спеції і варіть 7-10 хвилин. Каперси бажано не переварити, щоб вони не додали гіркоти страві.

Обов'язково пробуйте солянку на сіль і при необхідності посоліть. Майте на увазі, що наступного дня, коли солянка настоїться, за рахунок копченостей вона стане солонішою, ніж відразу після приготування. Вимкніть вогонь і дайте солянці настоятися 10-15 хвилин. При подачі покладіть у кожну тарілку дольку лимона і заправте солянку сметаною. Смачного!». Для звичайного гурмана цей текст адмірала Джо був звичайним рецептом приготування смачної страви. Насправді це був зашифрований план... революції. Кожне слово і кожен термін у ньому приховував зовсім не кулінарне значення. Майбутнім соратникам адмірала розтлумачувалася стратегія і тактика повалення режиму президента Мурзи та прем’єра Азіра, вказувалися засоби цього повалення. Тільки однодумці могли здогадатися, як і з чого готувати «духмяний суп» і здійснювати «консервацію», кому й коли подавати «солянку» на стіл. Єдине, чого не вистачало в рецепті адмірала Джо, це де брати самі градієнти. Тож організатор «кулінарного шоу» глибоко задумався над відповіддю... Раптом зі спальні почувся жіночих стогін, схожий на крик вмираючої лебідки, присмачений гаслом: – Для наведення порядку прицілу не потрібно! Адмірал Джо миттю, як вареник у масло, пірнув своїм голим тілом у військовий мундир, взув до блиску начищені черевики і, карбуючи крок, попрямував на той сердешний поклик... – Ти де, лисий йолопе, вештаєшся? – як сторож голодного пса, запитала адміральша, підперезуючи поясом свій пухнастий халат. Джо закляк на місці і відрапортував: – Перебував у штабі! – У якому ще «штабі»? – дещо іронічно перепитала адміральша і попросила: – Ану дихни...

Адміралове порепане обличчя почервоніло, як у школяра, що провинився: – Я перебував у штабі... з розробки плану нашого сходження на правлячий Олімп! – з деякою заминкою, але чітко відповів Джо, косо поглядаючи на свої квітчасті труси, що висіли на спинці модерного крісла. – Зараз я тобі детально все поясню... Пояснення тривало понад годину. Завершивши його, адмірал піднесено вигукнув: – Хай живе велика революція! На що адміральша відреагувала сердитим плювком і реплікою: – Ти мене, засушений едельвейс, кудись заведеш! Куди саме, не уточнила. Лише поспішно поміняла халат на онукові джинси та адміралового светра, натягла на ноги, попри тропічну спеку, свої кросівки фірми «Абібас», в яких любила підтюпцем рухатися довкіл обіднього столу з метою спалення в організмі надмірних жирів. Джо відразу зрозумів: його вперто невмираюча половина стала першим соратником у боротьбі за повалення ненависного дуету в особах президента Мурзи та прем’єра Азіра, зовсім не відаючи, що в цю мить адміральша подумала: «Запропонувала сова жайвору створити коаліцію». І вони, всівшись за столом навпроти одне одного, заходилися вишукувати в пам’яті адреси виробництва «градієнтів» для приготування «солянки»... – М’ясо, себто порох, купимо в колишнього командувача місцевого гарнізону, – розпочав адмірал. – Овочі, у значенні «гільзи», виміняємо в колекціонера Паки, – продовжила адміральша. – А приправу, маю на увазі дротяне начиння, позичимо у збирача металобрухту К’яо, – завершив оперативку адмірал Джо. – Тепер Мурзі та Азіру – стовідсоткова хана, а країні – порятунок! – Витримка – запорука міцності вина і нервів! – додала адміральша і подумки сама собі нагадала дві геніальні фрази, почуті не знати де: «Тінь завжди тимчасова» та «Великою тінню дрібну постать не возвеличиш». На тім і завершили оперативку, переключившись на телефонні перемовини з колишнім командувачем місцевого гарнізону, колекціонером Паки та збирачем металобрухту К’яо.

2

Натомість президент Анаї Мурза та прем’єр острівної країни Азір теж не били байдиків, керуючись заповіддю своїх попередників: «Утриматися в керівному кріслі можна будь-яким чином, включаючи мертву хватку». Вони й подумати не могли, що над ними згущуються хмари. А тому займалися важливими державними справами. Вірніше – однією справою: полюванням на диких кабанів. Відмінність у захопленні президента та прем’єра була одна: президент любив нічне полювання із псами, а прем’єр – денне облавне. Об’єднувало ж найголовніше: смак кабанячого м’яса та адреналін од погоні за вепром. А цих тварин в Анаї нараховувалося всього дві. Один ікластий мешкав на сході острівної країни в чагарниках, інший – на півночі в очереті. Одного приваблювала коротка зима та близькість до президентських сільгоспугідь, іншого – малосніжність та близькість до ланів прем’єра. Так-ось, знаючи, що дикий кабан веде нічний спосіб життя і з настання сутінків виходить на пошуки їжі, президент Мурза зі своєю адміністрацією, що за кількістю становила половину населення країни, вирушив автокортежем опівночі за здобиччю на схід країни. Кортеж поділили на групи із п’яти броньованих джипів, враховуючи нове законодавство. Прибувши на місце дислокації іклистого, президент розгорнув неймовірно складне та одночасно цікаве полювання. Спочатку зрешетили чагарники корками шампанського, а потім – бронебійними кулями. А тоді вже президент став на чати з малосольним огірком у руці, а адміністрація, що виконувала роль мисливських псів, вишикувалася в багатокілометрову шеренгу й, п’яно гавкаючи, рушила в напрямку кабанячого лігва. Та звідки їм усім було знати, що хрюкаюча мішень у цей час перебувала на півночі країни в очереті на рандеву з прем’єровою мішенню! У наперед встановленій точці прописки вепра вони побачили лише гігантську купу корків і вирите поблизу порожнього лігва його господарем-донжуаном попередження: «Чухати потилицю – не шкідливо!». Прем’єр же, покладаючись на давню мудрість: «М’ясні страви обкачують у борошні, а осіб із свинячими звичками – в болоті», організував наступного дня улюблене облавне полювання на півночі країни, маючи інформацію від закинутих у президентські лави резидентів про мисливську невдачу глави держави та можливість застукати на гарячому в очеретяному лігві свою кабаниху в обіймах президентського спокусника. До операції під кодовою назвою «2х» були залучені як весь кабінет міністрів, так і його апарат. Рухалися швидко завдяки авіації. Проте і їх чекала несподіванка. Після обробки з літаків місця проживання кабанихи снодіючим розчином виявили, приземлившись, теж порожнє лігво. Як пізніше дослідять історики племені Мурсі, це сталося тому, що прем’єрова кабаниха того дня перебувала з інтимним візитом на сході країни в президентського вепра. Але про своє фіаско ні президент Мурза, ні прем’єр Азір в черговому зверненні до народу та на черговому засіданні уряду не оголосили, пам’ятаючи, що будь-яка влада є владою лакеїв і що рота закривають, коли позіхають і кажуть правду. З міркувань державної безпеки. Адже це могло б викликати у громадян Анаї і навіть у дружньому племені Мурсі великий сумнів щодо організаторських здібностей найвищих посадових осіб острівної країни, що стрімко йде на дно океану.

3

А тим часом анаїнські дослідники океанського дна знайшли біля берегів острівної країни за допомогою пірнання на п’ятиметровій глибині величезних розмірів опечатаний сейф, покритий слоєм мулу та рослин. – Трясуться від страху, холоду, лихоманки і поганої дороги! – підбадьорив себе президент Мурза і, помітивши на лобі прем’єра зморшки, єхидно зауважив: – Задуму в дурня може викликати хіба що закреп! До праці! Власними зусиллями вони підняли знахідку на берег, кувалдою розбили його – й очам не повірили... У сейфі лежав зашифрований план економічного й соціального розвитку Анаї на наступне тисячоліття! Новина блискавкою долетіла до вух президента Мурзи та прем’єра Азіра. Правлячий дует наказав дослідникам негайно доставити вміст сейфа у столицю країни, що й було зроблено. Розглядаючи документи в таємній кімнаті, президент прошепотів прем’єру: – Це те, що ми так довго шукали... Якийсь предокмудрець склав нам правила руху в майбутнє і заховав їх в океанському нутрі. Добре, що натрапили на цей безцінний скарб. Відтепер зможемо не тільки полювати на диких кабанів, їздити з офіційними візитами до племені Мурсі, виступати з промовами перед народом і навпомацки вести країну вперед, а й предметно закладати базу процвітання наших родин. Прем’єр був у ще більшому захваті. Він обнімав і цілував, як коханку, кожний листок документа і промовляв: – О Всевишній владарю! О моя непорочна честь! Який я щасливий, який я багатий! Очі даються людині для окулярів, а плани – для їх прочитання. Оскільки читати я не вмію, буду цей документ постійно нюхати і таким чином намацувати правильні урядові рішення.

Таку радість прем’єр виливав ще й тому, що на зовнішній стороні сейфа він виявив і приховав од президента два кілограми... морської капусти. Про її користь Азір знав із чуток. «У ній, – подумки тішився він, – настільки високий зміст органічного йоду, що людині, яка бажає заповнити його дефіцит в організмі, для цього досить усього 30 грамів на добу. Крім того, в цій водорості знаходяться стерини, які борються з холестерином у судинах. А ще біологічно активні речовини альгинати здатні позбавляти організм від солей важких металів і радіонуклідів, поліпшує роботу шлунковокишкового тракту. А ще ця водорость багата вітамінами А, В, С, Е, D, а також натрієм, калієм, фосфором, поліненасищеними жирними кислотами і амінокислотами... Мені вона – як еліксир молодості. Бо ж хвороб назбиралося в організмі, як запевняє особистий лікар, більше, ніж самого організму. По 30 грамів щодня вминатиму – переживу президента!»... І президент почав уголос читати план-шифровку: «Молоді дерева обрізають для формування крони. Основна мета обрізання – підтримувати сталу оптимальну рівновагу між зростанням і плодоношенням. Не дозволяти виходити гілкам за встановлені габарити крони. Не допускати перевантаження обростають гілками. Попереджати ослаблення зростання. Підтримувати гарне освітлення по всій глибині крони. За результатами огляду визначте, яка і навіщо потрібне обрізання кожній конкретній рослині. Визначте, що треба робити: формувати крону, обмежувати її габарити, освітлювати або, навпаки, підвищувати насичення її обсягу обростають гілками. Зробіть собі позначки в блокноті. На дозвіллі обміркуйте ситуацію. Не можна дуже вкорочувати гілки у тих рослин, які мають високу здатність розростатися.. Це призведе до надмірного загущення крони. Бо тоді буде потрібне сильне обрізання. Після вибору основних гілок вирішуйте долю інших.

Поспостерігайте за реакцією рослин на ваше обрізання. Помітьте у своєму блокноті, що вийшло вдало, а що – ні. Постарайтеся пояснити собі причину невдачі. Зробіть поправки на майбутнє. Професор Слайд». Дочитавши, президент зажурено проказав: – Дим без вогню з’являється тільки при брехні. А якщо його не видно, значить, це правда! І звернувся до прем’єра: – Ще треба цей план розшифрувати. Доручаю цю справу уряду. З’ясуєте, що й до чого, тоді й розпочнемо покращання. Прем’єр ствердно кивнув лисою головою і чомусь подумав: «Мільйонер мільярдеру позичив мішок на валюту...».

4

Адміралу Джо колишній командуючий гарнізоном порадив порох виготовляти власноруч, оскільки всі гарнізонні запаси пішли на мисливські набої. А ось гільзу від протитанкового снаряда адміралові вдалося виміняти в колекціонера Паки за адміральські штани. Дротяне начиння продавати Джо збирач металобрухту К’яо навідріз відмовився, пославшивсь на власні потреби в цьому матеріалі. – Що ж, мізки на мізки не накладаються! – сказав тоді собі від досади адмірал і, зваживши всі здобутки і втрати щодо «градієнтів» та порадившись із адміральшою, вирішив приготувати для президента і прем’єра Анаї блюдо власного приготування: начинити гільзу від протитанкового снаряда стравами адміральші і герметично її заварити! Адже запах кунарських шедеврів вперто невмираючої половини навіть у відкритому просторі чути можна було за кілометр. А якщо їх загільзити, вийде бомба неймовірної сили враження. Причому, думав Джо, її легше буде пронести в адміністрацію президента чи урядовий будинок як гуманітарну допомогу. Бо пороховий пристрій таїть небезпеку потрапити в руки правосуддя.

І почали адмірал та адміральша, одягнувши протигази часів служби Джо у флоті, готувати «солянку» за власним рецептом. З холодильника стільки навитягали «ароматних» блюд, що вони заледве вмістилися в металевому кендюсі. Одначе заварити гільзу не встигли: ядерний запах звалив революціонерів із ніг. І лежати б їм у кухні до скону, якби не улюблений кіт Чао. Не дочекавшись зову на обід, він дві доби вминав адміральську «солянку», поки геть не очистив гільзу від непересічного вмісту. Тоді Джо і його вперто невмираюча половина прийшли до тями і зареклися: – Нехай Мурза та Азір самі шукають біду на свої голови! І їхній клич правителі Анаї почули не відомо чиїми вухами. Вони дали команду арештувати терористів-смертників і поставити їх у чергу на отримання тюремних камер, оскільки цих приміщень в острівній країні конче бракувало. Віддавати ж на перевиховання племені Мурсі побоялися, знаючи, що там з адмірала й адміралші можуть зробити ще більших терористів, подарувши Джо «калашника» і вставивши в нижню губу його вперто невмираючої половини глиняну тарілку. А черга є черга. Навіть за тюремною камерою. Це не загратована кімната. Нею і скористалися Джо та його вперто невмираюча половина, аби президенту та прем’єру все-таки «насолити»: вони безкоштовно передали свою чергу на отримання камер... їхнім жадібним синам – Бреду та Бруду. А без черги нікуди не влізеш. Окрім петлі. Тому, опинившись ні з чим, адмірал та адміральша пішли... у платні мітингувальники. Побігли за згодою і порадою президента та прем’єра. Їм вручили по прапору океанського кольору з написами: «За Мурзу, за Азіра – усі анаїнці! Хто проти них, той співатиме в клітці!» та «З Мурзою й Азіром крокуєм до щастя! Нас збити із курсу нікому не вдасться!». Адмірала поставили біля президентського палацу, а адміральшу – біля будинку уряду, виділивши для їхньої охорони по півармії кожному. Ось так вчорашні революціонери і запеклі противники режиму в Анаї стали рятівниками власної шкури та високооплачуваними прихильниками найвищих представників правлячого Олімпу.

5

А наказ президента урядовці виконали досить швидко, прагнучи державний борг повернути обличчям до народу. Завдяки двірникові Мітлу вони успішно розшифрували план-знахідку і почали згідно з ним активно діяти. Вислів професора Слайда «Молоді дерева обрізають для формуання крони» Мурза та Азір зрозуміли так: «Будь-які спроби посягнути на владу треба негайно присікати, аби залишитися на троні довічно». А відтак дали вказівку спецзагону знищити дикого кабана, що переховувався в чагарниках на сході країни та його коханки – мешканки очерету на півночі – як таких, що навмисно уникають зустрічі з керівниками Анаї й таким чином підривають їхній авторитет. А зашифровку «Основна мета обрізання – підтримувати сталу оптимальну рівновагу між зростанням і плодоношенням» керівний дует трактував досить просто: «Якщо будуть знищені підривники, спадкоємці в них більше не з‘являться». Наступні настанови-загадки «Не дозволяти виходити гілкам за встановлені габарити крони. Не допускати перевантаження крон гілками. Попереджати ослаблення зростання. Підтримувати гарне освітлення по всій глибині крони» та інші президент і прем’єр також почали втілювати в життя, видаючи заборони на пересування анаїнців країною, приставляючи до них очкастих агентів служби безпеки, фіксуючи найменші прояви вільнодумства, арештовуючи головних критиків режиму, аналізуючи систематично результати профілактичних заходів, роблячи поправки...

Відчувши під ногами солону воду, народ пересів у човни і поплив на центральний майдан столиці Анаї з протестами проти переслідувань. Очолили акцію веслувальники-початківці Нюк, Бок і Ко, човни яких легко було відрізнити від інших як за розташуванням у плавучій колоні, так і за оздобленням. Якщо плавзасоби рядових протестантів пересувалися за допомогою весел, то лідерів – за допомогою потужних навісних двигунів. А ще на головах Нюка, Бока та Ко красувалися яскраві шапки різного розміру та з однаковим написом «Перший». Появу у столиці ескадри протестувальників першими помітили, як ви здогадалися, адмірал Джо та його вперто невмираюча половина. Спершу злякалися та хотіли було попроситися й собі у човни, але коли помітили, що деякі з цих човнів протікають, а відтак потрібно постійно вичерпувати з них океанську воду, передумали і сповістили про небезпеку президенту та прем’єру країни. Ті, виходячи з посадових інструкцій, зі своїх прав та обов’язків, в один момент одягнули акваланги і пірнули в океан! Президент пірнув із даху свого палацу, а прем’єр – із балкона урядового будинку. Пірнули на екстрену нараду «Що робити з награбованим?», прихопивши із собою в непромокаючому мішку очільника ради наступу та оборони полковника Клю. Тримати ж оборону адміністрації та урядового кварталу Мурза та Азір доручили, звісно, адміралові Джо та адміральші разом із армією, пообіцявши за перемогу по швидкісному катерові. Стоячи по пояс у воді в оточенні військових, колишні революціонери думали кожен про своє: Джо – про швидкісний катер, його половина – про гвинтокрил. Але кінцеву мету обоє визначили одну: не потрапити до рук підлеглих Нюка, Бока та Ко без... компромату на президента та прем’єра. Їх можна було зрозуміти. Адже від ескадри протестувальників по воді далеко не втечеш. І потрапити під гнів народу зрадниками – значить, щонайменше піти на одно океану раніше самої країни. Порятувати зможе лише розсекречене місце перебування Мурзи та Азіра. Адмірал перезирнувся з адміральшою і... наказав армії пограти в гру «Хто довше не дихатиме під водою?». Як тільки військова маса занурилася головами у воду, що все прибувала, Джо та його вперто не вмираюча половина по спинах охоронців рвонули назустріч ескадрі протестувальників! Так рвонули, що човен Нюка від здійнятих ними хвиль ледь не перевернувся. Однак причовнення виявилося вдалим: адмірал доторкнувся дна човна спершу головою, а потім ногами. Адміральша – навпаки. Він опинився під ногами переляканого Бока, а вона – під ногами здивованого Ко...

6

Як відомо, пірнання — одна з форм підводного плавання, в якому пірнальнику використовує певні технічні засоби для дихання під водою. Родоначальником є усім відомий Жак-Ів Кусто. Саме він створив в 1943 році акваланг, відкривши двері у прекрасний підводний світ мільйонам людей. Є декілька видів пірнань, частину яких прийнято розглядати як розваги або спорт, тоді як інші є професійною діяльністю. До одних належать ті, що для розваги, спорту та технічних справ, до інших – комерційні та військові. Одні передбачають занурення на великі глибини з використанням газових сумішей, інші – виконання замовлених підводних робіт, таких, як монтаж і демонтаж устаткування, підйом суден, пошук, установка й знищення перешкод тощо. Відчуття невагомості, ілюзія ширяння над безоднею приносить пірнальнику величезне задоволення. Та, незважаючи на простоту підготовки, максимум безпеки й мінімум спорядження, початківці в цьому виді спорту потребують певних навичок. Цього всього ні президент Мурза, ні прем’єр Азір, тим паче прихоплений у непромокаючому мішку очільник ради оборони та наступу полковник Клю, не знали. Одначе пірнули в океанські глибини свідомо, навчившись ще в юності одягати акваланги. Це свідоме рішення їм підказав... страх і необхідність проаналізувати ситуацію, що склалася. Глибина, на яку вони опустилися, зрозуміло, була велика. Чи принесло їм відчуття невагомості, ілюзія ширяння над безоднею величезне задоволення, не беруся стверджувати. Скажу лише таке: за підводний камінь, що стрівся на їхньому шляху, вони вчепилися руками й ногами, приваливши іншим каменем мішок із Клю. Слава Богу, кисневі балони були наполовину повні. Тож на дихання мали трохи робочого часу, попри колеги в мішку. А ось навичок розмовляти під водою ні Мурза, ні Азік не мали. Жестикулювати не дозволяли зайняті руки, а кліпання очима крізь скло масок ніякого тексту не означало. Тому екстрена нарада двох живих і одного мертвого свідка за сім із половиною хвилин закінчилася спливанням на поверхню океана, що омивав Анаї. Представникам правлячого Олімпу поталанило: їхні темні силуети помітили протестувальники й втягли у свої човни, переодягли в теплий одяг, напоїли холодним чаєм і вже збиралися записати порятованих у свої активісти. Аж раптом адмірал Джо вигукнув: – Так це ж наші правителі! Цього вистачило, аби лідери протестувальної ескадри Нюк, Бок і Ко негайно зв’язали руки своїм опонентам і висунули три настійні вимоги. Перша: подати у відставку. Друга: припинити переслідування вепрів і громадян. І третя: полишити острівну країну на віки вічні. На що Мурза та Азір без роздумів погодилися, зазначивши лише: – А ваші попутники, адмірал та адміральша, – наші соратники... Тож і їх пов’язали.

7

Згідно зі спішно прийнятими народом законами президент Мурза, прем’єр Азір, адмірал Джо та його половина опинилися під домашнім арештом. Кожному з них нова влада в особах лідерів протестувальників Нюка, Бока та Ко на руку почепила браслет-сигналізатор і пообіцяла найвищу міру покарання – утоплення у поверхневих водах острівної держави. – Будете сьорбати солоні океанські хвилі, що набігли на Анаї, поки не захлинетесь! – заявив перед відпущенням четвірки по домівках від імені найсправедливішого на планеті суду Нюк, козирнувши афоризмом усіх часів: – Проникла картка в банкомат, але назад не повернулася! Чоловіки-арештанти тоді на цю репліку промовчали, згадавши приказку «Півень наклав головою заради доказу, що сокира в господаря – гостра». А ось в адміральші спазми з горла переселилися в живіт. І вона мужньо кинула: – Закликав бугай ровесників іти на бойню! Та замість ляпаса почула: – Заповіла вівця посмертну стрижку... Минали роки, а смертного вироку колишнім узурпаторам влади новий режим не виносив із простої причини: океанські води в Анаї збігли в океан! Та так, що в мешканців острівної країни під ногами земля почала тріскатися! Як у таких кліматичних умовах утопиш лютих ворогів! Тож сиділа четвірка під домашнім арештом із браслетами-сигналізаторами на руках і далі. А посидючість, як відомо, є гарантією геморою. Про це знали арештанти. Відтак почали навіть спати стоячи, не кажучи вже про постійний рух. Особливо рухалися в них язики. Мололи екс-президент, екс-прем’єр, колишній адмірал та адміральша, гуляючи розкішними хоромами, про що завгодно, вдень і вночі. Екс-главу острівної країни, зокрема, потягнуло на промову, яку він за весь час свого перебування на найвищій державній посаді, так і не встиг виголосити:

– За сумлінну працю людям треба дякувати. За будьякої нагоди. І словом і...конвертиком. Не кулуарно, а гласно. Щоб усі бачили і брали за приклад. Саме так чинить керівництво нашої Анаї. Себто моєї, себто я. Балакати я вмію. Як і конвертики організовувати. Тож як тільки бодай найменшеньке свято, відразу збираємо адміністрацію, запрошуємо газетярів і телевізійників – і починаємо вшанування. Півгодини – теорії, а далі – практика. Себто спочатку – моральне заохочення, а потім – матеріальне. Особлива увага надається другій частині. Підходжу до кожного підлеглого – і конвертик у руку. Підходжу – і конвертик. Всяк розчулюється, а журналісти те розчулення фіксують у блокноти та на камери. Щоб опісля на весь острів розповісти про повагу до тих, хто творить суспільні блага. А після урочистостей – третя частина. Без ЗМІ. Вшановані підходять до каси – і... здають конвертики. Наввипередки. Бо знають, що ті конвертики – порожні. І за нездачу за них можуть вирахувати із зарплати. А так – зарплата буде ціла, і по телевізору покажуть, і в газетах напишуть, і перед наступним святом знову запросять до президента, добре слово мовлять і конвертика вручать. У пику уряду, де і цього не роблять. Через некмітливість. Слава керівництву Анаї! Себто мені. Так тримати! А колишній прем’єр тарабанив хоча й часто, але одну фразу: – Гарбуз відмовився від свого насіння!. Натомість адмірал у відставці повторював: – Штормове попередження оголосили в розшук! Штормове попередження оголосили в розшук! Адміральша ж виявилася найрозумнішою із взятих під домашній арешт персон. Вона при браслеті-сигналізаторові вмудрилася поміняти свою... стать: з вперто невмираючої половини Джо стала главою сім’ї! Як це їй вдалося, знає лише Бог та вона сама.

Словом, коли у її хороми навідалися Нюк, Бок і Ко, аби перевірити самопочуття претендентів на в’язничні камери, адміральша постала перед ними в чоловічій іпостасі. На ній був костюм чорного кольору, на ногах блищали коричневі туфлі з гострими носками, а голову прикривав широкий капелюх із гусячою пір’їною. Тож перевіряючі спочатку розгубилися, а потім взяли себе в руки й відправили адміральшу в супроводі одного з екіпажів човнової ескадри в науково-дослідний інститут для встановлення імені особи.

8

У науково-дослідному інституті зі встановлення імен головний спеціаліст Пек поставив доставленій персоні серію запитань прямо в пику: – Яким знаряддям найкраще пороти дурниці? Вигідніше вилетіти в трубу власного виробництва чи іноземного? За яких умов і коли зелений туризм стане спілим? Як швидко безробітні діти при батьках-пенсіонерах зможуть опанувати професію домашніх рекетирів? Кого вважати шкідливішим істориком: того, хто перекручує факти, чи того, який їх вміло приховує? Якого кольору чорнило робить анонімку переконливішою? Якщо полісмени стануть людьми, хто забезпечуватиме правопорядок? Чи можна вважати інкасаторський автомобіль пересувною приманкою для потенційних інвесторів? Що складніше для жінки: розбудити в чоловікові справжнього мужчину чи приборкати гвалтівника? Чи варто ставити розділові знаки в реченнях без смислу? Чи варто позичати комусь украдені гроші, аби потім вимагати повернути зароблені? Чи варто починати робочий день з кавування, якщо він постійно закінчується пиятикою? Чи варто залишати особисті проблеми вдома, якщо державним немає місця на роботі?

Чи доцільно наступати на граблі з розбитим лобом? Скільки важить коромисло на чоловічому плечі, якщо відра з водою – в жіночих руках? Де видають дозвіл на стеження за собою? Кого звинувачувати в хабарництві, якщо грошові подачки бере все суспільство? Чи є імпотенція акцією протесту проти сексуального насильства? Невже медовий місяць можна перетворити на хрінову мить? Чи є відвагою пірнути у бідон із брагою? Чи пускатися в танок, якщо заграла брага? Нам потрібні дороги чи напрямки? Чи написано в нардепа на лобі, що він – лобіст? Чи є особливі прикмети в невідомого депутата? Хто з депутатів відбере мандата сам у себе? Невже риють і хрюкають тільки капловухі? Прибутком чи втратою для суспільства є смерть дармоїда? Чого побажати людині, яка все має? Скільки доріг одночасно відкривається перед п’яним водієм? Навіщо баранові розумові здібності? Яким треба бути роззявою, щоб згубити клепку? Де межа, за якою старе стає як мале? Чи можна пропити розум із розумом? Куди зникає пиха чиновника після його звільнення з посади? Чи мають косоокі особи власну точку зору? На чому ґрунтуються докази брехунів? Де межа між залякуванням і страхом? Скільки коштує мистецтво чистої брехні? Невже в лісових угіддях, де кишить браконьєрами, вовки ситі і кози цілі? Що було першим – невизнання вини чи мовчання? За яких обставин адвокатські послуги переростають у слідче сприяння? Чому стільки охочих нести посадову відповідальність? Сидіння в печінці – це робота чи відпочинок? Чи можна розкусити цілющий напій? Чому б хабарництво не перекваліфікувати у вимушену благодійність? Чи можна куций розум відкласти у довгий ящик? Чому людей із багатою уявою не відносять до мільярдерів? З кожної упаковки по лезу – продавцю сорочка? Хто обміняє маленьку зарплату на велике співчуття? Чому не видають патент на винахід за вирощування інею на опалювальній батареї? Навіщо в нардепів відбирати високі зарплати, якщо за них весь народ не прогодуєш? Чи є ще повільніша шлюбна процедура, ніж вихід заміж? Їх доставлена персона уважно вислухала, проаналізувала – і дала відповідь лише на останнє: – Повільнішою, ніж вихід заміж, шлюбною процедурою є розлучення! Головний спеціаліст науково-дослідного інституту відразу зробив припущення, що його пацієнт належить до чоловіків і жінок одночасно. Для остаточного висновку він попросив показати язика. І коли це замовлення було виконане, прозвучав вердикт, від якого сам експерт за голову вхопився: – Утопленик виявився заснулим водолазом! Як цей вердикт слід було розуміти насправді, знала лише адміральша. Повідомлені про нього Нюк, Бок і Ко тільки руками розвели й змушені були відпустити підозрюваного суб’єкта на всі чотири сторони.

9

У самій же острівній країні ситуація із несподіваною засухою зайшла в глухий кут. З одного боку – зникла загроза затоплення Анаї океанськими водами, з іншого – протестантська ескадра втратила здатність рухатися. І тоді нова влада згадала про... адмірала Джо. Хто, як не він, міг розв’язати проблему з ескадрою? Відтак домашній арешт Джо змінили на завдання зрушити човни з місця! Зрозуміло, що адмірал погодився з цим й очолив процес просування ескадри до океану. І човни зрушили з місця. Завдяки... колесам. За цей подвиг нова влада вирішила вручити рятувальнику новеньке весло. Однак адмірал Джо попросив іншого: амністувати колишніх володарів правлячого Олімпу з метою вивести їх із домашніх хоромів і на свіжому повітрі поквитатися за здачу при приземленні в човни та знущання над вперто невмираючою половиною.

Після деяких шушукань його прохання було задоволено повністю: з екс-президента та екс-прем’єра не тільки зняли браслети-сигналізатори, дозволили вільно пересуватися просторами Анаї, а й передали їм письмове запрошення від адмірала Джо на звану вечерю за його рахунок. Очевидно, велику роль зіграла образа Нюка, Бока та Ко на колишніх узурпаторів влади за намагання підступно проникнути в ряди протестувальників. Звільнені неймовірно раділи. Не менше раділи і їхні опоненти. Перші перешіптувалися: – Лупа переїхала в новий рік на новій голові... – Кіт сметаною торгував... Другі ділилися мудрістю: – Мухомор гарантував грибникам свою надійність... – Шкідники поплатилися життям, прийнявши дятла за радиста... – Миша мріяла обзавестися слонячим хоботом... Тим часом адмірал поспішно готувався до зустрічі з «гостями», замовивши адміральші на звану вечерю якнайшкідливіші для людського організму страви. Власне, їх і не треба було замовляти – вони виходили у вперто невмираючої половини, зазвичай, швидко і стовідсотково протягом усього життя.

10

Колишні правителі Анаї розробили свій план подальшої діяльності. Вони вирішили скористатися званою вечерею адмірала Джо як інструментом для консолідації антинародних сил. Тому у гості пішли разом зі своїми жадібними синами – Бредом і Брудом. Ці хлопці були не просто хлопцями, а «тітушками», що в перекладі з мови племені Мурсі означає «силопродавці». Таких молодих і заповзятих до бійок помічників немічним і лякливим Мурзі та Азіру конче не вистачало. «На дурняк наїмося, а потім ще й пограбуємо господарів», – розмірковував дорогою до обійстя адмірала та адміральші екс-президент Мурза. А колишній прем’єр тільки спотикався та матюкався мовою племені Мурсі. Їхні ж сини стогнали від злості та бігли попереду своїх предків, розкидаючи наліво і направо стрічних анаївців із надією отримати за це неабияку вигоду. Щоправда, час від часу зустрічні давали їм здачі. Та це їх не зупиняло. Під ворітьми адміралових хоромів гості довго не стояли. Мурза та Азір зігнулися, а їхні сини вистрибнули їм на спини та перестрибнули через високу стіну, аби з двору відчинити ворота господарів для своїх предків. Перестрибнули, не відаючи, куди приземляться. А гепнулися прямісінько... в бездаховий нужник! Про це здогадалися Мурза і Азір, коли почули гасло Бруда: – Лайнотерапії я не замовляв! Зрозуміли й заволали: – Це ми! – Так не стрічають! І адмірал Джо відчинив ворота та дав змогу колишнім правителям країни витягти з вигрібної ями напівживих смердючих синів... Вечеряли – порізно. Мурза, Азір, адмірал та адміральша – у широкій залі, а Бред, Бруд і сучка господарів – у дворі біля бочки із дезодорантом. Щоб надати бесідам більшої вагомості, постійно перегукувалися. До чого дорозмовлялися? Звісно, до бійки. Приводом стала репліка адмірала: «Породиста свиня вирішила відростити собі ослячі вуха». Її Мурза сприйняв на свою адресу, оскільки Джо відкрив рота в момент, коли його уважний погляд був спрямований у бік колишнього президента, котрий смачно наминав засмажену адміральшею в машинному маслі курку. Спершу в голову господаря званої вечері полетіли недоїдки птаха, а потім за свою улюблену справу взялися захмелілі Бред і Бруд, чим додали сміливості та азарту Азіру. Сини колишніх правителів, як завзяті верхолази, вскочили у вікно другого поверху адміралового обійстя з криком: «Лупцюймо! Нам за це заплатять!», гепнулися на екс-прем’єра, що ліг під столом для зав’язування сала. Той з переляку підняв лисою головою стола й поніс його до виходу. Та попри чисельну перевагу опонентів, адмірал та адміральша здаватися не збиралися. У відповідь на першу атаку запрошених Джо та його вічно невмираюча половина перейшли до контратаки. Вони хутесенько відчинили холодильник із приготовленими коктейлями «аля сеча на дихлофосі» й дружно та влучно почали ці коктейлі жбурляти в нападників, що залишилися після завзятої наминачки ні з чим. Знявся такий гармидер, що надвірний бездаховий нужник-пастка завалився миттєво, а сучка господарів вистрибнула на вершечок височенної туї й завила на весь престижний квартал. Її почули внутрішні війська, негайно прибули на місце надзвичайної події й перейшли на цілодобовий графік поливання матюками учасників протистояння. Бійка вгамувалася так само раптово, як і почалася. Погасили її порожні шлунки гостей та організаторів званої вечері. Забруднені з ніг до голови Мурза, Азір, їхні сини, Джо та його вічно невмираюча половина уклали перемир’я, внесли в гостинну нового широкого стола, накрили стіл залишками харчових делікатесів із запашком, підкріпилися і розійшлися з миром, тримаючи в кишенях великі дулі. За ними плацдарм бою залишили й внутрішні війська острівної країни. Відтак жодна зі сторін конфлікту не досягла своєї запланованої мети: колишні правителі із синами не встигли консолідувати антинародні сили та обікрасти адмірала й адміральшу, а адмірал не зміг відправити на той світ Мурзу та Азіра за здачу новій владі та образу вперто невмираючої половини.

11

Із приводу подій, що сталися в маєтку адмірала Джо вперше за останнє півстоліття після усунення від керівництва острівною державою президента Мурзи та прем’єра Азіра на екстрене засідання зібралася Вершкова рада Анаї на чолі з древнім, як світ, і темним, як океанські води під час шторму, спікером Баком. Депутати законодавчого органу таємним голосуванням, лежачи під столами, після кількагодинного кулачного бою між собою дали добрячого прочухана на всяк випадок спікеру та прийняли рішення про арешт та екстрадицію за межі Анаї колишніх її керівників та їхніх синів разом із адміралом Джо та адміральшею. Учасники ж подій у маєтку адмірала Джо про це дізналися заздалегідь, відтак кожен рятував свою недоторканність та репутацію на власний смак. Так Мурза та Азір із синами рвонули з країни в невідомому напрямку на надутій ротом повітряні кулі, прихопивши власні портрети. А ось адмірал та адміральша вирішили піти в тимчасове підпілля, сподіваючись на склероз нової влади і свою поступову реабілітацію. Тому прийняте Вершковою радою рішення довелося відразу скасувати як таке, що не піддається виконанню з об’єктивних причин. Замість нього наступного дня на порядок денний було поставлено питання про призначення президента країни, прем’єра та голови ради оборони і наступу. Як і очікували вузькі політичні кола Анаї, ці пости дісталися Нюку, Боку та Ко, які негайно склали присягу на вірність народу та вирушили з дружніми візитами в сусідні країни – Рипандію, Грипандію та Риландію. І не просто вирушили, а попливли потужним семимоторним катером, плануючи дорогою до своїх пунктів призначення навчитися плавати без катера та успішно десантуватися. Подалися переймати досвід державного управління... А сторожувати законність в Анаї залишилися силовики генерала Хара. Щільною шеренгою вони оточили урядовий квартал. Як підгледів зі шпарки свого сховища адмірал Джо, це були елітні правоохоронні сили, позаяк на спині кожного з погонників писалося слово «Альфа», за винятком спини найдебелішого. На ній читалося грізне «Альфонс». А ще підлеглі генерала Хара провели у всіх виправних колоніях «День відкритих дверей», після чого там залишилися одні охоронці. Натомість у Вершковій раді відбулися депутатські переміщення: Келих із Вином перекочували у фракцію Келихів із Горілкою! Не менш радикальні зміни почали відбуватися і в бізнесових колах. Так Козел очолив фірму «Молоко від виробника», а Жовчний Міхур за короткий термін обзавівся трьома великими каменями. Що ж до судових новин, то найбільший резонанс у суспільстві викликали такі: у смерті розбитої Миски слизька Рука звинуватила Щастя; Міль натрапила на старі папери з автографами Мух, а генеральний слідчий країни повісив справу про втоплення колишнього керівника ради оборони й нападу Клю на свою новорічну ялинку. Із людських втрат найбільшою виявилася одна: від сміху померли чотири найвідоміші моделі Анаї, спостерігаючи, як хрестить столичний газетний кіоск із запискою у вікні «ОТОШЛА» столітня бабуся. У решті життя острівної країни особливих змін за відсутності перших осіб не відбулося. Хіба що в тій частині, яка стосувалася життя спікера Бака: місцеві медичні світила, перевіряючи керівника Вершкової ради на інсульт та інфаркт, виявили в нього звичайну діарею, здатну перерости у закреп. Та ще, заглянувши в задній прохід Бака, порадили йому частіше користуватися газетою, на що той відпарирував: – Я постійно користуюся радіоприймачем та телевізором!

12

Новопризначені ж перші особи держави займалися за кордоном важливими справами, попри те, що проскочили Грипандію, Рипандію, Риландію й не з власної ініціативи висадилися одночасно в одному місці – на острові Не, де побували на відкритті ресторану для бажаючих пообідати голяка та поспостерігали за собаками-наркоманами, які лижуть тросникових жаб, що мають у своєму тілі наркотичні речовини, оцінили вагу місцевого гасла «Якщо хочеш добре как, не забудь про дуфалак!», вивчили досвід кусання водієм даїшника, злочинцем – поліцейського пса та загризанням відвідувачем зоопарку страуса, а також закупки місцевим банком туалетного паперу багаторазового призначення та незмилюючого мила для депутатів усіх рівнів. У свою чергу мешканці острова Не змогли дізнатися з перших уст, що президент, прем’єр та керівник ради оборони й нападу є відповідно справжнім, підставним і доставленим кумами, що Нюк – просто холостяк, Нок – тимчасовий, а Ко – вічний, що люблять вони у вільний від державних справ час випускати з висоти третього поверху у трояндові клумби своїх коханок без парашутів, що головний банкір Наї вважає їх відповідно однокласником, старшокласником і переростком, що перший любить під час відпустки вмиватися, другий – приймати душ, а третій – стояти під дощовою зливою, що на дачні ділянки виходять із девізом «Посадіть – обробіть – випустіть!», що уміють видати довідку і просто видати, а на запитання: «Ви – останній?» відповідають: «Я – крайній!». Оте самокритичне «Я – крайній!» і викликає у народу Анаї до них неабияку довіру та можливість у будь-яку хвилину поставити їх в чергу на в’язничну камеру. Хоча цього вони ще не заслужили. Навпаки – отримали право поставити у цю чергу усіх, хто йде проти волі народу. Як зробили колись із попередніми узурпаторами влади. Власне, друзі пізнаються в біді, радості та Вершковій раді. Найменше їх було в раді, до якої належали, в першу чергу, рукомахальник Чече, язиколяпник Коліс, словоблуд Таба і половосип Ол. Саме ці сторожі власних превілеїв, пільг і захмарних зарплат найбільше дратували нових керівників держави, виступаючи сидячи на столах і голосуючи лежачи на них. Позбавити цих та інших акробатів таких звичок або взагалі разом із звичками викинути за стіни Вершкової ради – ось завдання, яке мали виконати за підтримки анаївців Нюк, Бок і Ко. Про це вони також зізналися мешканцям острова Не і з почуттям виконаного обов’язку повернулися на семимоторному катерові у рідну країну. І відразу зібрали прес-конференцію. Найбільше хитрих запитань задавав кореспондент газети «Масі» племені Мурсі Пао Пусі, в якому високопосадовці впізнали...адмірала Джо! Він був одягнений по-дикунськи і при боці тримав автомат Калашникова. Спершу Нюк, Бок і Ко розгубилися: що робити? Однак змикитили, що тепер Джо – не Джо, а акредитований писака. Якщо його арештувати – значить, викликати міжнародний конфлікт з плем’ям Мурсі. А може, вдати, що ніякого Джо нема? Але ж цей пройдисвіт у відставці потім кепкуватиме з нової влади Анаї! Мовляв, обвів довкіл пальця вкотре! Заки президент відповідав на чергове запитання Пао Пусі, Бок в Ко хутенько поділилися завдяки власним вухам потаємними думками. І дійшли висновку: після пресконференції Джо-Пао Пусі слід запросити на фуршет, а там отруїти. Щоб знав гад, як уникати покарання. Але не був би Джо сам собою, яекби не вмів розкушувати одним махом горіхи ворожих намірів. Він давно здогадався, що задумала керівна трійця. Тому, посилаючись на спішне редакційне завдання, відмовився від фуршету і так само загадково , як з’явився на прес-конференції, зник, залишивши спецзагін з дебелим «Альфонсом» ні з чим. І ніхто не міг здогадатися, що адмірал Джо просто вийшов із адміністрації президента і провалився у... відкритий каналізаційний люк, що вже понад півстоліття через брак державного фінансування залишався без кришки. Провалився цілком благополучно, оскільки заздалегідь укинув у люк велику і пухку подушку руками адміральші. Там же, в люкові, на нього чекала вперто невмираюча половина в образі досвідченої представниці племені Мурсі: майже гола, зі слідами від різок на спині та з глиняною тарілкою в нижній губі. Бо ж підпілля вимагає такої ж суворої конспірації, як підроблена горілка довірливого споживача.

– Все гаразд? – запитала адміральша дещо захеканого Джо, пригортаючи його поголену сиву голову до голих грудей. – Авжеж, – коротко по-військовому відрапортував Джо. – Тепер – у дорогу! І вони дружно поповзли каналізаційною трубою у бік свого маєтку...

13

Не сидів склавши руки і народ Анаї. Він вимагав від нової влади нового життя, невідкладних перемін на краще. Аби їх пришвидшити народ вийшов на столичний вигін, встановив сцену, намети, встановив розпорядок дій і визначив сили, що займатимуться конкретними справами. А ще вивісив єдине на весь вигін гасло: «Бий своїх, щоб чужі боялися!». Щоправда, це гасло почали першими втілювати в реальність соратники «Альфонса», які проходили мимо в пошуках парної. Напевне, на цей заклад їм ніяк не вдавалося натрапити, бо з такою люттю накинулися на вигінців, що крики останніх було чути і в урядовому кварталі. Позаяк Нюк, Бок і Ко не були Мурзою, Азіром і Клю, потирати долоні від радості не стали, а наказали спецзагону з «Альфонсом» у хвості колони продовжувати пошук парної. А ще вийшли до наляканого й покаліченого народу, уважно вислухали його пропозиції та зауваження, які зводилися до одного: із човнів на колесах всі мають пересісти на повітряні лайнери! Нове керівництво погодилося і попрямувало з вигону у стіни своїх службових кабінетів розробляти програму всенародного пересідання. Не залишилася осторонь народних вимог і Вершкова рада на чолі з Баком, який все частіше плутався у своїх спогадах і мріях. Законодавчий орган острівної країни вкотре зібрався на екстрене засідання, аби і собі поставити нестираючу крапку над «і». Хоча в народу побоювання певні залишилися щодо клепкових запасів Вершкової ради. Адже прилизників Мурзи, Азіра та Клю, які зникли в невідомому напрямку, тут було ще чимало. Вони, як і спікер Бак, подумки поверталися в час, коли керівництво країни займалося лише полюванням на диких кабанів, та мріяли про повернення до життя за принципом: «Від зека – до генсека!».

14

Анаї облетіли дві неймовірні звістки: дорогою до маєтку каналізаційні стоки змили в океан адмірала та адміральшу, а до берега країни прибилася пляшка із запискою Мурзи та Азіра, в якій колишні диктатори повідомляли, що зачепилися повітряною кулею за вершину однієї з невідомих гір і просять зняти їх звідти, оскільки допили останню пляшку коньяку... Від почутого народ, що вийшов на вигін, дещо підбадьорився і дещо засумував. З одного боку йому було шкода колишнього революціонера Джо та його вперто невмираючої половини. З іншого виникла нагода поквитатися з колишніми узурпаторами влади, що повисли на гірській вершині. Але для суду над ними треба було ще їх доставити в Анаї. Повітряні лайнери перебували на капремонті, як і гвинтокрили. Тому виконати складну і почесну місію зняття бідолах нова влада попросила плем’я Мурсі. Вона уклала з ним відповідну міжнародну угоду. Бо знала, що то люди досить витривалі і кмітливі, а головне – безстрашні, оскільки постійно перебувають під наркотичним кайфом. Відтак міністр закордонних справ Жара організував операцію під кодовою назвою «Горці». До племені на семимоторному човні водами океану погнався спеціаліст із домовлянь. За кілька тижнів він повернувся на острів і доповів: – Все о’кей! Досвідчений мурсівець поліз по мотузці на гору!

А ще за кілька тижнів в Анаї на човнах завітала делегація мурсівців із замовленим товаром. Щоправда, впізнати Мурзу та Азіра було важко. Їх супроводжуючі так накачали зеленим дурманом, що вони тільки очима перелякано лупали та все допитувалися: – Де у вас продається чефір? Мурсівцям влада Анаї щиро подякувала за співпрацю, подарувавши кожному дикунові по парі кросівок фірми «Абабас» та по костюму фабрики «Таль і я», а в доважок – по автомату Калашникова й човен на колесах як надійний засіб пересування в африканських пісках. Мурзу й Азіра закували в кайданки й відправили в центральний наркодиспансер для VIP-персон. Народ торжествував. Та так, що на певний час навіть забув, для чого вийшов на вигін. А де ж поділися сини Мурзи та Азіра? До прибуття на вершину гори спеціаліста з племані Мурсі Бред і Бруд встигли випасти з кошика повітряної кулі в темну прірву, поставивши мету створити там фіктивні фірми із заготівлі валюти.

15

У Вершковій раді розгоралася своя шарпанина. Навіть дещо дружні між собою фракції, що представляли території, де колись любили полювати на диких кабанів президент Мурза та прем’єр Азір, все частіше почали дорікати одна одній за втрачених лідерів. Ці фракції очолювали різні за зростом і смаками, але досить схожі за вмінням красти та брехати особи – Єфр і Сим. Офіційно фракції називалися «Кабан» і «Кабаниха». Вони дожилися до того, що почали красти одна в одної персональні системи голосування та депутатські крісла. Тому нерідко на засіданнях Вершкової ради через це їм доводилося розглядати сесійні питання стоячи, а то й лежачи. Як це було під час обговорення проблеми заборони перебігати «кабанам» до «кабаних». Тоді, пригадується, лідери фракцій Єфр і Сим змушені були вдатися до крайнього заходу – стоячи на головах, голосувати ногами! Це настільки додало святковості у Вершковій раді, що після того й інші фракції взяли за традицію голосувати таким же чином. Власне, таке ноу-хау обмежувало видимість для голосуючих, через що траплялися інколи неймовірні казуси. На тому ж «кабаняцькому» засіданні вся Вершкова рада, ніби змовившись, проголосувала за перебігання «кабанів» до «кабаних» і навпаки всіма наявними ногами! Відтак прокурор Пшо змушений був опротестувати це рішення, позаяк кількість депутатських ніг удвічі перевищила кількість їхніх голів. Депутати помилку визнали, але після того так і не навчилися голосувати стоячи. Окрім спікера Бака. Бак відтоді те й робив, що стояв на ногах (крісло в нього також поцупили) і намагався обома руками підняти над головою бодай одну ногу. Проте це були дрібниці в порівнянні з народними вимогами змінити Конституцію країни, за якою державою правив би сам народ. Анаївці переконалися: хто б не перебував на найвищій державній посаді, усім не вгодить. І задля дискусії щодо шляхів переходу до нової форми правління з ініціативи того ж народу на головному телеканалі Анаї запровадили постійну пряму передачу «Відритий рот». Вже перші її учасники (а це були лідери фракцій «Кабан» і «Кабаниха» Єфр і Сим) продемонстрували неабияку волю до перемін. Вони, використовуючи різні слова і жести, дали суспільству зрозуміти: народовладдя може настати лише за умови ліквідації всіх державних органів і перетворення народу Анаї в плем’я, про яке на початку своєї президентської кончини так захоплююче розповідав нині здичавілий Мурза. Народ, звісно, на цю провокацію не піддався, оскільки перебував і так у майже голому вигляді. Тоді до роздумів вдався спікер Бак. – Шановні анаївці! – звернувся він до мешканців острівної країни. – Нашу територію омивають глибокі і холодні води океану. А це означає, що ворогам нашим є куди сховати кінці. Тому вони так нахабніють. Я маю на увазі тих, які нічого не кажуть на рахунок перемін у країні. Таких досить багато. До них досі належав і я. Але не змовчав, бо зуби не втримали язика через свою немічність. Тож кажу відверто і чесно: щоб народу жилося краще, найвищих посадових осіб зразу ж після обрання треба садити в клітку, щоб вони не мали доступу до державних засіків. Нехай керують із кліток. А якщо робитимуть щось не так, ловити їх не доведеться, а судити можна буде на місці й відразу! Пропозиція видалася для народу слушною. І він запропонував для експерименту так вчинити спікерові – сісти в клітку. Спікер дискусію миттю припинив, пославшись на посилення проносу, що норовив перерости у невиліковний закреп, і зник з телеекрана.

16

У наркодиспансері для VIP-персон колишній президент Мурза та екс-прем’єр Азір не нудьгували. Вони поступово виходили зі стану «космічної невагомості» та за допомогою азбуки Морзе налагоджували через стінку камери переписку з колишнім міністром торгівлі кабанячими шкурами Юргет, яка потрапила в цей привілейований заклад відразу після того, як Мурза та Азір стрибнули в аквалангах у глибини океану. Утім, наркотиками Юргет не торгувала, а просто їх переховувала в своїй утробі, вимінявши за кабанячі шкури. Переховувала з метою подальшої передачі їх... племені Мурсі. Полонянці потрібен був зв’язок зі світом дикунів. Це й об’єднало Мурзу, Азіра з Юргет. І вони заходилися складати план переправлення товару з утроби Юргет у далекий африканський куток, зовсім не відаючи того, що їхнім синам Бреду і Бруду, що випали з кошика повітряної кулі у прірву, таки добряче поталанило! Прірва, в яку полетіли Бред і Бруд, виявилася підземним транспортним коридором, що з’єднував територію племені Мурсі з навколишнім світом. Відтак нащадки колишніх узурпаторів влади благополучно приземлилися в африканських пісках і за дуже короткий термін перебування на перевихованні в мурсівців позбулися не тільки звички носити одяг, а й перейняли тамтешні звичаї та обряди, зокрема лупцювання різками своїх коханок і кайфування від наркотиків, яких постійно бракувало. Отож, паралельні проблеми предків і їхніх нащадків, пов’язані з дурманом, рано чи пізно мали вийти на одну дорогу, що веде до успіху. Для цього наркодиспансер в Анаї та територія племені Мурсі мали знайти рятівний місток. Ним, як не дивно, стала... амністія для Мурзи, Азіра та Юргет, а значить, і можливість полишити країну. Ось так несподівано колишні мешканці наркодиспансеру тільки їм відомими стежками дісталися африканських пісків. За доставлений в утробі Юргет дефіцитний товар мурсівці всім трьом прибулим виділили по глиняній халупі, автомату Калашникова, поголили налисо. До того ж, Юргет прикріпили до нижньої губи аж дві глиняні тарілки як символ жіночої краси та непорочності!

17

А що ж з телепередачею «Відкритий рот»? Чи виконала вона свою роз’яснювальну місію? Чи виокреслилися шляхи приходу Анаї до народовладдя? Після невдалих дискусій лідерів фракцій «Кабан» і «Кабаниха» Єфра та Сима, а також спікера Бака, свою точку зору на проблему висловили новий президент Нюк, прем’єр Бок та керівник ради оборони й нападу Ко. Суть її полягала в одному: аби народ зажив по-новому, потрібні перевибори усіх гілок влади! Без жодних ультиматумів, окрім заповіді: « Переможеним не вішати носи у шафи, а переможцям не вішати переможених!». Над цією заповіддю першими задумалися її автори. Решта суспільства поставилася до неї байдуже, знаючи з практики, що скільки не пнися, закреп без ліків не подолаєш! Власне, голодний ситому – не брат, а лише співвітчизник.

Але треба було рішуче діяти, пам’ятаючи: можна з’їсти зуби, якщо вони випадають. І народ завмер в очікуванні команди: «Вперед!». Утім, суспільні негаразди ускладнювалися ще й погодними. Адже в Анаї майже не пам’ятали, коли востаннє тут ішов бодай дрібнесенький, як надія на переміни в країні, дощик. Спікер Бак тієї ночі спав на терасі свого маєтку при посиленій охороні. Вірніше – не спав, а перебував у лежачому положенні. Йому було страшно і важко стулити повіки через неймовірну спеку на вулиці та тривожну ситуацію в країні. Бак усе пив холодний коньяк, що йому підносила прислуга, та пошепки повторював почуте колись від Мурзи: – На голому дереві не заховаєшся... Що мав на увазі, кажучи ці слова, тодішній диктатор, Бак і досі не міг зрозуміти, хоча здогадувався, що йдеться аж ніяк не про щастя... І раптом спікер від несподіванки здригнувся: пішов рясний дощ! Такий рясний, що Бак ледве встиг полишити терасу і вскочити у спочивальню. Збіглася охорона з ліхтариками в руках, занепокоїлася здоров’ям шефа, обличчя якого вперше в житті втратило світлий колір. – Це на переміни, – перелякано мовив сам до себе Бак. – Це на переміни...Треба готуватися, друзі... Останню фразу начальник охорони миттєво виділив як основну і запитав спікера: – Куди будемо тікати? – І куди ти втікатимеш, чоловіче? – махнув рукою той. – Ти знаєш, чим завершилися епопеї Мурзи, Азіра та їхніх синів? А куди поділися адмірал Джо та адміральша? Бак різав правду-матку по живому майже до ранку, поки не пригадав подарований колись прем’єром Азіром афоризм: «Хто стукає, тому відчиняють. Навіть тюремну камеру». А пригадавши, дещо повеселішав:

– Кожен новий начальник підбирає собі команду, якщо стара команда не встигла прибрати його до своїх рук... Будемо тримати курс назустріч народові! Негайно вчімося перед ним кланятися, ввічливо з ним розмовляти, уважно вислуховувати, приходити на допомогу та оберігати, як зіницю ока! Бо з його приходом до влади наші старі манери і звички допоможуть нам хіба що швидше стати в чергу на тюремну камеру. А так, можливо, ще йому знадобимося! Це були наказ і прохання водночас. Натомість начальник охорони подумав: «Якщо лиже, значить, беззубий». Однак промовив інше: – Народу пальця до рота не кладіть: може вирвати золотого зуба! Промовив так, ймовірно, тому, що знав про золотого зуба у роті спікера, якого той ніколи нікому не показував, оскільки той зуб був кутнім. На тім і перейшли до навчання.

18

Не спали тієї ночі й Нюк, Бок і Ко. Вони вийшли на вулицю до народу під рясний довгоочікуваний дощ, щоб порадитися, яким чином дати йому всю повноту влади. Вийшли, попри завчене ще в дитячі роки: «Від себе гребуть лише кури, якщо вони ще з головами». Їхні голови були ще на місці, і хотілося ще гребти до себе. Та не дозволяла одна обставина: їхня слава народові не потрібна. А самим впиватися нею не варто, бо може пронести над її вершиною. І ця вершина бачилася Нюку, Боку та Ко бодай в одному розділі майбутнього підручника з історії про їхню участь у порятунку Анаї від океанських вод та узурпаторів. – Дарованому коневі, лежачи під копитом, у зуби не зазирають, – мовив президент. – Маєте рацію, – додав прем’єр. – Жити можна не тільки за рахунок народу, а й при народові. А тоді президент звернувся з промовою до народу, що залюбки мокнув під рясним дощем:

– Все залежить від Вершкової ради та її спікера Бака. Особливо Бака. Він – хитрий політик, хоч і темний. Діяти нам треба, виходячи із зауваження древнього мудреця: «Щоб позбутися голови, рибі потрібне тепле місце». Тому найголовнішим завданням зараз – підшукати спікеру тепле місце! А води, себто кисню, він уже давно позбувся, позбувшись своїх поплічників – Мурзу, Азіра та Клю. Давайте запропонуємо Баку посаду... генерального синоптика Анаї! Звучить солідно, та й прислухатися до його порад народ буде. Він клюне, обов’язково клюне! А з обезглавленою Вершковою радою старого замісу справитися буде легше. Народ зааплодував. І слово взяв прем’єр: – Семеро одного не ждуть, якщо той «один» не є їхнім начальником! Гадаю, фракції «Кабан» і «Кабаниха» Єфра та Сима підуть під три чорти із законодавчого органу без вагань! Народ заплескав у долоні ще дружніше. Та звідкіля було Нюку, Боку та Ко знати, що спікер Бак і сам вирішив здатися в руки опонентів, зглянувшись на несподіваний дощ. Бо ж який солдат не мріє стати при скруті хоча б єфрейтором? Та іншої думки були лідери фракцій «Кабан» і «Кабаниха» Єфр і Сим. Віддавати владу народові їм було не вигідно з декількох причин. Єфр, зокрема, добре знав, що керівники приходять і відходять, а керівні крісла залишаються для їхніх родичів. А залишати своє крісло своїм родичам Єфру не було сенсу, позаяк всі вони давно сиділи на нарах. Не бажав поступатися депутатським мандатом і Сим, бо любив спостерігати за бідуванням народу крізь пальці, а не крізь грати. Тож обоє налаштовувались на супротив. У хід пішли погрози народові, залякування, підкупи, провокації. З їхньої ініціативи на вулицях Анаї розпочалися погроми, пограбування, підпали та звинувачення у цих гріхах самого народу. Але народ швидко здогадався, що типи з коротким розумом мають довгі руки. Тому ця прикмета стала основною для розплати. А ще народ зауважив: на шиту білими нитками чорну справу її затійники, як правило, дивляться крізь рожеві окуляри. Відтак і ця ознака переросла в ниточку, яка повела народ до затійників. Світ, включаючи плем’я Мурсі, почав розуміти, хто й чому хоче потопити на дні океану острівну країну, попри заяви здичавілих в африканських пісках Мурзи та Азіра про те, що народ Анаї перевищує свої повноваження і намагається позбавити законних прав чесних представників Вершкової ради. Та хіба можна заховати кінці у воду, якщо вони пов’язані нетонучими доказами?

19

Наближення свого печального фінішу Єфр і Сим відчували все більше, бо були у Вершковій раді не останніми товстошкурниками. Належали до пнів осикових, проте уособлювали дубову владу. Коли хтось бив по одній щоці сусіда, вони пропонували сусіду підставити іншу. Хотіли віддати Богу душу, але не знали, за скільки. Знали, що решетом води не наносиш, а лише робочого стажу. Вони здогадувалися, що під лежачий камінь вода не тече, та все допитувалися один і одного, чи тече вода під камінь, що лежить за пазухою. Були обачливими: не рили яму ближньому при свідках. Вміли поміняти шило на мило за доплату. А ще переконалися на власному досвіді: на яку б ногу не спіткнувся, все одно гулю матимеш на лобі! Тому й не здавалися, знаючи, що без депутатського імунітету їм доведеться сидіти в клітці не один рік, дивуючи люд більше, ніж дикі мурсівці. Нічний рясний дощ їх не налякав, як спікера Бака, не охолодив їхні гарячі голови, порослі пір’ям. Тому тривоги в країні додавалося. Таємно Єфра та Сима підтримував вождь гігантської Сії на прізвисько Пу, що розташувалася по той бік океану. Про свого вождя сіївці казали таке: – Велике бачиться на відстані, навіть якщо воно зростом всього метр п’ятдесят!

Цей вождь підтримував Єфра та Сима як представників однієї раси, про яку можна згадувати лише під час гострих респіраторних захворюваннях, серцевих нападах та об’їданні. Пу підводними каналами доставляв у домовлені прибережні місця Анаї своїм однодумцям стартовий капітал, завдяки якому ті й розкручували колесо фортуни. І тепер, коли над ними нависла небезпека, ждали моральної підтримки. Вождь Пу добре знав, що на волі хоробрий не може мовчати, а боягуз говорити. У тюремній камері – все навпаки. А якщо так, то зі страху Єфр і Сим ого скільки могли наговорити і на себе, і на Пу! Саме тому в одній із пляшок, що прибилася до берега Анаї, Єфр і Сим знайшли послання від Пу наступного змісту: «Співвітчизники! Велика Сія хвилюється за вашу долю. Їй не байдуже, чим ваша доля закінчиться: пеклом чи раєм? Тож маєте робити все для того, щоб утриматися у вищих ешелонах анаївської влади якнайдовше, поки ми сформуємо зі свого десанту нову Вершкову раду. Наразі тривають десантні навчання. Пам’ятайте і позицій не здавайте! Якщо ж потрапите у безвихідне становище, не показуйте, де раки зимують, бо їх виловлять. Отрута – у тексті. Треба оцей текст злизати – і безсмертя вам гарантоване. Вождь Пу». Від такої уваги до себе Єфр і Сим мало не розридалися. Проте відразу злизувати текст не стали, а взяли його із собою на чергове засідання Вершкової ради як останню кулю на випадок провалу.

20

Чергове засідання Вершкової ради, на якому мали проголосувати питання передачі влади народові, розпочалося, як завжди, із заяв лідерів фракцій. Від більшості, тобто фракцій «Кабан» і «Кабаниха», слово попросив Єфр, який так віртуозно прочитав із трибуни свій текст, що й оком не встиг моргнути, як рядові члени дружно заходилися... злизувати тексти розданих їм копій Єфрової заяви. Тільки тоді і Єфр почав робити те саме. Радівська меншість від охів та ахів перейшла до глибоких зітхань та викриків: – Ось де свиня була зарита! – Щоб ви подавилися! Під ці та інші викрики Єфр мимоволі сповз із трибуни і розпластався перед нею, як галушка перед мискою. Його однофракційники попадали під робочі столи, востаннє натиснувши в передсмертній конвульсії на кнопки для голосування. За хвилину-другу все затихло. Лише меншість та президія Вершкової ради сиділи на місцях у закам’янілих позах із відкритими широко ротами, не відаючи, що насправді відбулося. Про все здогадався лише Сим, який запізнився на засідання ради, коли побачив у руках соратників злизаний текст послання вождя Пу. Сим печально дивився у бік тіла Єфра, що лежало біля трибуни, і, ніби живому, бажав: – А щоб ти здох... Потім дістав з кишені свій текст і почав його злизувати... Таким чином радівська меншість стала більшістю. Але для прийняття позитивного рішення щодо запровадження в Анаї народовладдя цій більшості бракувало голосів, попри голоси переляканого спікера Бака та його заступників. Вихід із ситуації секретаріат Вершкової ради побачив у проведенні таких операцій, як урочисте поховання колишньої більшості та розпуск нинішньої. Ці пропозиції взяв до уваги спікер і без будь-якого оголошення хутенько залишив своє керівне крісло через раптовий пронос, що міг у будь-яку секунду перерости у закреп. Більшій меншості довелося полишити сесійну залу також. Вона рушила на вигін до народу за порадою, як діяти далі: просити президента Нюка видати указ про розпуск Вершкової ради чи заповнити вакантні депутатські місця представниками трудових мас?

Народові було не до ради. Він був зайнятий розтягуванням президента, прем’єра та керівника ради оборони й нападу, які зчепилися між собою, аби довести, хто з них є насправді «першим». Тому довго за тим усім спостерігали та дружно реготали, примовляючи: – Можна і пуд солі з’їсти, але не відчути смаку життя! Найголоснішим реготуном став депутат Ляш, тримаючи під полою дорогого піджака вила-трійчата. По його ще зовсім юних устах-берегах розливалася бурхлива усмішка, красномовно натякаючи: від великого – до смішного – один крок індивідуального розміру. Народ розборонив президента, прем’єра і керівника ради оборони й нападу лише під вечір. А коли засутеніло, знялася гроза і примусила вигін вгамуватися. – Простуда суне назустріч! Будьмо мудрішими: даймо їй дорогу! – пролунав над вигоном чийсь хрипливий голос, схожий з голосом міністра охорони здоров’я острівної країни Богати. Зрозуміло, що після такого авторитетного застереження майже вся політична еліта Анаї, що залишилася в живих, подалася на лікарняні. На відміну від неї народ про можливі болячки і не подумав. Йому потрібно було брати владу у свої руки, а тому зібрався на віче, щоб проголосити себе єдиним і вічним господарем престолу. Ось тут і завертілося. На сцену один за одним полізли, як мухи на липучку, розумні та хитрі, котрі, як відомо, різняться одним: розумні заглядають у минуле чи майбутнє, а хитрі – у шпарку, чарку та чужий рот. Всяк з виступаючих бив себе кулаком у груди і переконував, яким чином краще організувати управління державою. Розумні наполягали на встановленні в країні первіснообщинного або комуністичного ладу, де немає рабів і визискувачів. А хитрі напосідали на тому, що заправляти всім у державі мають допитливі та жадібні. Тоді, мовляв, Анаї буде сучасною і багатою країною.

Знайшлися теоретики і практики, дослідники й експериментатори, учні та спадкоємці всесвітніх світил прогресу, месінги і ванги, глоби й кашпіровські... Підкидали ідеї і передбачали, радили й застерігали. Не зогляділися, як пробігло за тим півтора року. Просперечалися, проматюкалися, але згоди так і не дійшли. – Брати і сестри!- крикнув хтось із ще не охриплих. – Перед нами – велика проблема! Але навіть зі слона можна зробити муху, якщо на нього глянути з чималої висоти! Я пропоную скористатися повітряною кулею, піднятися в небо і політати над планетою. В якомусь її місці і натрапимо на щось зразкове чи, принаймні, близьке до зразка! Стомлений народ не заперечив, бо хотів перепочити від вічної боротьби за своє визволення.

21

Погідного дня у небо Анаї піднялася повітряна куля з пошуківцями справедливого державного устрою. Експедиція і досі в дорозі. Натомість в Анаї тимчасово повернулися до старого апробованого віками способу суспільно-політичного життя, де є верхи і низи, добротворці і христопродавці, де все продається і купується, де немає потреби корчити із себе дурня, позаяк ним ти є насправді, де найчастіше печуть раків ті, котрі ніколи не червоніють од сорому, де лають дірку при спорожнілій кишені, де одні вивчають банківську систему, а інші – систему її охорони, де просять: «Скажи, хто тобі дав міністерський портфель, і я звернуся теж до нього», де одні б’ють поклони, а інші – шибки у вікнах, де й досі не знають, в якому місці зберігаються ліцензії на відстріл конкурентів, де і чужою мовою виражають особисті інтереси, де різні гілки влади тягнуть державний віз у різні боки і при цьому запевняють, що їхні шляхи ніколи не перетиналися, де від сорому можна згоріти, якщо вчасно не залити сліпи, де депутати плюють один на одного, але не створюють фракцію верблюдів, де держава є, а життя немає через те, що життя наразі в тих, хто представляє державу, де моляться Богу, аби назбирати милостині собі на «Мерседес», де ностальгія – сестра минулого, фантастика – майбутнього, а сто грамів без закуски – рідня сьогодення... Та пошуківці справедливого державного устрою не втрачають надії на удачу. Лише б їхня повітряна куля дорогою до цієї удачі випадково не зачепилася за вершину якоїсь гори. Бо тоді все доведеться розпочинати спочатку...

Січень-лютий 2014 року

 

 

 

 

CТЕПАНОВИЧ

І МЕФОДІЇВНА

 

Повість у замильовках

 

ХОДЯЧА ПРОБЛЕМА 

Степанович переселився з міста на дачний масив, де мав ошатний будинок і кілька соток землі, на якій його Мефодіївна вирощувала квіти, овочі та всіляку зелень для власних потреб.

Бо міську квартиру віддали синові з невісткою, котрі повернулися в рідні краї із закордонних мандрів назавжди.

Із собою Степанович привіз на нове місце проживання дві, на його думку, найнеобхідніші речі – телевізор і кішку Марту. Телевізор потрібен був як футбольному вболівальнику зі стажем. А Марта мала оберігати заміське господарство від гризунів.

Саме Марта і втягла Степановича в непередбачувану історію.

І розпочалося все з того, що породиста дама за два дні обзавелася двома залицяльниками, прописаними в сусідів. Як тільки один завершить любовні побачення з Мартою, інший навідується на її територію.

Нехай би вже нишком-тишком крутили ті шури-мури. Бо ж це природна потреба. Та не так Степановича, як його Мефодіївну почали нервувати котячі солоспіви, що плавно переходили в хорові оргії в час нічного відпочинку.

– Із цим щось треба робити!– категорично заявила одного вечора Мефодіївна . – Бо так жити неможливо!

Степанович поділився проблемою з колишнім міським сусідом. А той порадив скористатися… валеріанкою:

– Розлий в якомусь місці садиби цю штуку. Мартині залицяльники миттю збіжаться, нанюхаються і втратять почуття обережності. Тут і буде нагода спіймати їх і крадькома від їхніх власників вивезти з дачного масиву під три холери. Щоб нерви не тріпали.

Степанович так і вчинив. Придбав валеріанки, розлив її недалечко від будинку. І коти клюнули. Але не лише Мартині. На ароматному місці зібралося все котяче військо дачного масиву! І влаштували справжній валеріанопритон! Лежать, нявкають безперестанно, потреби тут же справляють...

Від побаченого в Мефодіївни очі на лоба полізли:

– Бери мішка, збирай цю нечисть у нього – і вези світ за очі! – наказала Степановичу.– Інакше я звідси кудись чкурну!

І возить тепер Степанович очманілих вусатих негідників із дачного масиву в місто. Щодня – по три рейси електричкою. Допитливим каже, що кролів на продаж трилює.

А коти все прибувають. І не тільки із сусідніх дачних масивів, а й дикі. І так розперезалися, що з будинку вийти страшно.

Вивозить інтенсивно їх Степанович. Однак подвійна проблема в тому, що з міста ті лайдаки якимось чином повертаються на дачний масив. Зі свіжими компаніями.

Мефодіївна вже було почала готуватися до евакувації. Коли Степановичу той же колишній міський сусід підкинув нову ідею:

– Вилий піввідра валеріанки у дворі найдальшого господаря дачного масиву. І проблема туди перебазується автоматично.

Степанович прийняв пропозицію.

Від учорашнього дня «кролятину» на базар електричкою возить у мішках інших чоловік. Степанович із Мефодіївною тішаться, а заодно остерігаються, що перекинута на іншу територію проблема може вдарити бумерангом!

 

КОТЯЧА ЗАМІНА

Степанович і Мефодіївна котів позбулися. І стало їм сумно. Як і кішці Марті.

Тож Мефодіївна замислилася:

– Ех, старий, якби нам курочок розвести. І заняття якесь було б, і яєчка свіженькі мали б, і бульйончик щодня сьорбали б...

І привіз Степанович з базару півсотні курчат. Стали годувати-доглядати. Не зогляділися, як із манюніх жовтобоких колобків виріс табун...півнів.

– От халепа, – забідкалася Мефодіївна. – Яєць катма, а годувати посіпак треба. Та найбільше лихо, що між собою б’ються, аж гребені крівцею вкриваються! Щось думай, старий.

І Степанович придумав. Він кожному півню змайстрував індивідуальну клітку. Розселив – і проблемі війн кінець.

Та народилася інша: клітки з півнями зайняли всю городню ділянку!

Мефодіївна крутить носом і бурчить:

– Без овочів і зелені залишилися. Грядки ніде скопати. Думай, старий, як вийти з цієї ситуації...

І Степанович знайшов вихід: переніс півнячу базу у будинок.

Мефодіївна як побачила, мало не зомліла:

– Ой горенько ж яке... Чи ти, старий, із глузду з’їхав? Де ж ми з тобою жити будемо? Винось!

І Степанович не тільки надвір клітки з півнями витарабанив, а й почав їх возити електричкою на базар. Півні у клітках кукурікають, пасажири жахаються, контролери матюкаються...

Возив доти, поки одного разу півні не вискочили з клітки та не розбіглися по всьому составу, перетворивши вагони у курник, а пасажирів – у перелякані чучела.

Електричку зупинили, півнів половили, у клітки посадили – і разом із Степановичем висадили на найближчій станції. Там Степанович зі своїми півнями і переночував.

А коли засіріло, Степанович стрічною електричкою повіз півнів назад на дачний масив, де й поодрубував гребенястим голови. За підрив авторитету.

Мефодіївні нічого іншого не залишилося, як дві доби купати безголових в окропі, скубти, випотрошувати та в холодильник трамбувати.

Тепер ні мороки з гребенястими, ні вільного місця в холодильнику для інших продуктів. Все зайнято півнячими тушками.

– Щось треба робити, старий, – невдоволено підсумувала Мефодіївна.– Приймай рішення!

І Степанович прийняв:

– Відкриємо в будинку лавку з продажу півнятини! І дачники за м’ясом у місто не їздитимуть, і нам якась копійка буде. Заробимо – купимо породисте цуценя. Виросте – садибу сторожуватиме.

Мефодіївна погодилася.

Півнятина Степановича та Мефодіївни користується на дачному масиві неабияким попитом. Від тушок уже півхолодильника звільнили. Степанович уже й породу підбирає у розмові із найдальшим сусідом. Той радить, виходячи з позиції того, хто й досі вивозить щодня очманілих від валеріанки Степановича котів у місто:

– Неодмінно купуйте сучку!

Степанович наразі прикидає, якої масті сучку купувати. Щоб Мефодіївні вгодити.

 

ВИПАДКОВА ПОМСТА 

Степанович придбав цуценя, якому дав ім’я Адам.

Лише коли воно підросло, Мефодіївна розгледіла в ньому сучку!

– І на що ти дивився, старий, купуючи це створіння? – від розпачі сплеснула в долоні. –Тепер відбою від псів не буде! Який же це Адам? Це ж Аделя!

Передбачення Мефодіївни досить швидко почали справджуватися. Різножестні та різногабаритні четвероногі кавалери окупували подвір’я.

Довелося молоденьку дамочку переселити з буди у будинок, поступившись їй комфортом на другому поверсі.

Проте і це не дало спокою ні Аделі, ні господарям. Пси продовжували облогу садиби. І взялися так жадібно вити, що Аделя мало з вікна не вистрибнула. Тож Степанович дістав зі схованки мисливську рушницю та час від часу салютував, проганяючи таким чином набридливих Аделиних наречених. За що й поплатився.

Сусіди поскаржилися дільничному на ті постріли. І Степанович заплатив штраф за порушення громадського порядку на дачному масиві. Ще й отримав попередження про вилучення зброї у випадку повторного салютування.

Мефодіївна місця собі не знаходила. Степанович натомість розклав довкіл паркану шматочки півнятини з отрутою.

Кілька Аделиних претендентів на шлюб здохло. Решта припинила походи на побачення з Аделею, яка дорослішала та красивішала, набиралася сили та нахабнішала.

Але найбільше Степановичу та Мефодіївні допікало її скавучання. У ці хвилини Степанович умикав телевізора на повний звук, а Мефодіївна – пральну машину, пилосмока та сушарку. Електрики тягло до біса, зате Аделя замовкала і з переляку справляла свої потреби прямо посеред кімнати.

– Це катастрофа! –заявила Мефодіївна. –Легше було терпіти витівки кішки Марти і кукурікання півнів. Давай, старий, подаруємо її тому найдальшому сусідові, що радив тобі, яку собаку купляти.

– А що, – сказав Степанович. – Слушна пропозиція.   Садибу сам сторожуватиму. А радникові допечем. У нього незабаром ювілей. Підсунемо подаруночок…

І підсунули. Привели Аделю на повідку і перед усіма гостями, яких сусід запросив на своє свято, передали ювілярові:

– Ось вам, шановний, наш презент!– оголосив написану Мефодіївною промову Степанович. – Боляче до сліз розлучатися з членом нашої сім’ї, але цей біль ніщо у порівнянні з нашою повагою до вас. Беріть і дружіть. Аделя вже всьому навчилася. Буде вам і поміч, і розрада. А нам ніколи нею опікуватися, бо їдемо з Мефодіївною в реабілітаційний центр!

Отак сучка Степановича та Мефодіївни стала сучкою найдальшого сусіда, яка першого ж післяювілейного дня, зірвавшись із прив’язі, передушила сусідові індики, кури, качки та гуси – і подалася шукати псів.

Сусід прибіг зі скаргою до Степановича та Мефодіївни:

– Кого ви мені підсунули? Я ж без живності зостався!

А Мефодіївна відразу:

– Хто ж знав, що в Аделі характер різко зміниться. Напевне, на неї перехідний вік вплинув. Нехай дурепа біжить, куди хоче. Потім пожалкує А ви, шановний, переключайтеся на вегетеріанство. Не будете м’ясного споживати – довго житимете. Як наша кішка Марта.І цю подію Степанович, Мефодіївна та найдальший сусід спільно «обмили».

А наступного дня Степанович і Мефодіївна спішно подалися разом із кішкою Мартою електричкою на реабілітацію в місто. До сина з невісткою.

 

РАКЕТА

Із реабілітації Степанович і Мефодіївна повернулися на дачний масив рівно через два місяці. Без кішки Марти. Але з...козою Ракетою.

Кішку залишили на виховання синові з невісткою. А козу їм подарували свати, які мешкали в селі та займалися розведенням цих тварин.

– Коза – не корова, –наголосила сваха. – Вона і місця мало займає, і мало їсть, а молоко дає – як еліксир! Жиру – на три пальці! Питимете – здоров’я матимете.

А сват додав:

– Ракета – вже не дівка. До козлів не бігатиме.

– Та й на нашому дачному масиві таких рогатих ще ніхто не утримує, –підперла думку родички Мефодіївна. – Її там чекає роздолля!

Для Ракети Степанович змайстрував невеличкий сарайчик, на дверях якого повісив табличку з написом «Будьте обережні: Ракета!». Цей напис і привернув увагу пильних дачників. Навіть бачачи козу, що кожного ранку виходить із приміщення на пасовисько, перешіптувалися:

– Степанович обзавівся таємною зброєю...

– Обікрав військову базу...

– Зробив ракету з козинного молока...

– Треба пильнувати і доповідати куди слід...

Якось Степанович помітив спостережний пункт поблизу садиби у вигляді копиці сіна, на якому сидів, як на троні, недоумкуватий Охрім – син самотньої дачниці Федори. Впіймавши уважний погляд Степановича, покликав його і зізнався:

– Я, дядечку, не винен. Мене тут посадила громада. Для стеження за якимось небезпечним об’єктом, що у вашому дворі. Кажуть, може вибухнути і рознести весь дачний масив.

Покліпав очима Степанович, покліпав – і подався доповідати новину Мефодіївні.

А та вислухала і наказала:

– На табличці допиши: «Щоби Ракета не вибухнула, треба біля сарайчика наскладати свіжої городини та сінця».

Степанович так і зробив. І це дало результат.

Вранці, коли Степанович пішов козу виводити на пасовисько, біля сарайчика побачив гору капусти, моркви, запашного сіна, декілька мішків із крупами…

Все це Степанович переніс у сарайчик.

І Ракета розкошувала. Після пасовиська отримувала додаткові вітаміни, що позначилося на її продуктивності. Щодня Мефодіївна надоювала майже відеречко цілющого молока! Самі споживали і продавати сусідам почали.

Так і виник неофіційний приватний кооператив, якому дачники дали офіційну назву «Фірма МС». Себто фірма Мефодіївни і Степановича.

Покупці раділи такій продукції. Особливо люди похилого віку. Одначе про зброю, що принишкла у сарайчику, теж не забували. Якось і подали сигнал у відповідні інстанції. Мовляв, приїжджайте і розберіться, що і до чого. Бо боїмося жити.

Реакція була миттєвою. На дачний масив на світанні прибула колона військової техніки зі спеціалістами. Оточили садибу, обнесли червонною стрічкою з написом «Прохід заборонено». І взялися за перевірку.

Наряджені у спецодяг хлопці з міношукачами підкралися до сарайчика й обережно відхилили двері, на яких теліпався відкритий замок із ключем.

Аж їм навстріч – Степанович. Посміхається і запрошує:

– Будь ласка, проходьте, побачите мою Ракету.

Хлопці – у сарайчик. А там – коза. Стоїть, капустину наминає. А поруч – заготовлені корми. І більше нічого.

– Не дивуйтеся, – заспокоїв спеціалістів Степанович. –Ракетою звуть оцю козу!

Що потім було сміху – не переказати.

 

CОБАКИ – НЕ ЛЮДИ

Мефодіївна три дні не розмовляла зі Степановичем. Бо скули від сміху боліли після історії з Ракетою. За цей час устигла багато чого передумати...

Згадала кішку Марту, півнів, сучку Аделю та козу Ракету. Особлива гордість пройняла Мефодіївну за Ракету, яка так наполошила дачників і військових.

Але самій Ракеті жити сумно. Їй треба когось до компанії. Але не козла. Пригоди Марти та Аделі дали урок на все життя.

І дійшла Мефодіївна висновку: слід завести якісь водоплаваючі істоти. Качки, гуси або нутрії. З качок і гусей – яйця, пір’я та м’ясо, а з нутрій – м’ясо та хутро.

Щоправда, одна заковика: немає поруч водойми. Відтак дала вказівку Степановичу:

–Бери, старий, лопату і копай ген там скраю присадибної ділянки, де пробивається джерельце, ставка!

–А для чого? – здивувався Степанович.– Чи не хочеш на старість плавати навчитися? Так у місті для цього є басейн, куди ходять син із невісткою. Приєднуйся до них і тренуйся. А я вже якось тут із Ракетою хазяйнуватиму, поки на дельфіна вивчишся.

–Ніякого мені басейна не треба, – перебила повчання Степановича Мефодіївна. – Я ось надумала...

І розповіла, що надумала.

Степанович спершу знітився. А потім зажурився:

– Нутрії відпадають, бабо. Бо щоб їх розводити, знання потрібні. А хто тобі їх передасть? Сусід, який порадив купити сучку? Так він і сам їх не розводить, бо знає, яка непроста це справа. Для нутрій потрібен не ставок, а океан! Хіба я його викопаю? А ось для качок чи гусей якусь колобанку видеру.

На тім і зупинилися.

Привіз із птахофабрики Степанович каченят кілька десятків. Поки вони на ноги ставали, викопав ставка. Допоміг недоумкуватий Охрім. Підземне джерело наповнило яму водою.

І попливли каченята до своєї дорослості... Досить швидко й допливли завдяки природній майстерності і дбайливій годівлі. Ваги набрали, краси. Особливо качури.

– Будемо рубати та консервувати на зиму, – сказала Мефодіївна. –Завтра зранку і розпочнемо.

Загнали птиць у сарайчик, де мешкала й коза Ракета, та й лягли спочивати...

А досвіта Степановича та Мефодіївну розбудило мекання Ракети та галас качок. Вони вийшли у двір і побачили понівечених і мертвих птиць довкіл сарайчика. А городом повз ставок втікала подалі від гріха із качуром у зубах... сучка Аделя.

Що її привело до колишньої домівки – здогадатися було важко. А ось хто її відпустив з прив’язі, Степанович і Мефодіївна зрозуміли відразу. Але скаржитися не пішли. Адже через Аделю зловмисник теж залишився без живності. І не вмер.

Подорізували жертв сучки, обпарили, обпатрали, випотрошили, поділили на шматки і закрили зі спеціями в банки.

– Прийде недавній ювіляр у гості, пригостимо, – зітхнула Мефодіївна.– А ставок перепрофілюємо в басейн. Заради купання в місто їздити літнім людям не так і зручно. Головне, що Ракета не постраждала. На її цілющому молоці до нових планів доживемо.

Сказала і раптом запитала Степановича:

– А нутрій собаки їдять?

– Та чи ж вони люди? – дотепно відповів Степанович.

 

РОЗРАХУНОК

Аби ставок без качок не сумував, Степанович придбав у рибному розпліднику мальків і випустив їх у свою рукотворну водойму.

– До наступного літа, коли нам захочеться купатися, виростуть, – підкреслив Степанович. Риба – поживна і дієтична продукція.

І цим дав Мефодіївні зрозуміти, що не варто рук складати.

Взимку Степанович прорубував ополонки, щоб риба не задихнулася, підгодовував її. А весною уже й нерест розпочався. І як тільки він завершився, Степанович сів з вудочкою біля ставка, щоб перевірити свій хист рибалки та рибовода.

Клюнуло. І не раз. Відкриття риболовецького сезону вдалося. Спіймав Степанович з півдесятка гарненьких коропів. Як лускатих, так і дзеркальних.

У Мефодіївни від того аж настрій поліпшився. Наварили юшки, насмажили свіженької. І щоб похвалитися своїм новаторством, запросили в гості нинішнього господаря сучки Аделі. Хоча насправді це запрошення мало підтекст: полоскотати нерви людині, яка любить вставляти палицю в чуже колесо.

Найдальший сусід відгукнувся на запрошення. І прийшов на рибну вечерю разом із дружиною, п’ятьма онуками семи-шістнадяти років і сучкою Аделею.

За півгодини казан із юшкою та каструля зі смаженими коропами спорожніла завдяки активності прибулої бригади. Навіть кістки сучка злопала, наче щось найделікатесніше.

Збираючись додому, сусід мовив:

– А чи не можна напроситися до вас, Степановичу, на риболовлю? За впійману рибу розрахуюся з вами своїм медом. Пасіку завів. Під осінь качатиму солодку смакоту.

Мефодіївну ця пропозиція зацікавила. Не одною ж рибою жити. Ось і на медок розжитися випала нагода. Тож дали сусідові добро.

– Приходьте завтра зранку. Я теж з вами посиджу. Спіймаємо-не спіймаємо, а поговоримо, поділимося новинами, – підписався усно під угодою Степанович.

Коли на світанку Степанович придибав до ставка, сусід уже риболовив шістьма вудочками. А в торбі, припнутій біля берега, ляскала хвостами спіймана риба.

– Ну як, клює? – замість привітання поцікавився Степанович, розмотуючи свою вудочку.

– Не на всю, – дещо ображено відповів сусід. – До полудня, може, кілограмів десять витягну. У мене ж сімейка, як в Омелька: я, жінка, онуків гурт, сучка Аделя. Всі люблять фосфор.

Коли настав полудень, сусід змотав вудочки, закинув на плече мішок, наповнений уловом, і посунувся додому, кинувши Степановичу:

– Не забувайте: як тільки мед викачаю, відразу принесу розрахунок. Хоча погода не дуже сприяє медоносній справі...

Літо котилося до осені, коли до Стеановича та Мефодіївни завітав найдальший сусід. Із півлітровою банкою меду:

– Ось вам мій розрахунок. Скромненький. Бо дітям та онукам у місто відправив, а дещо продав, аби вторгувати на нове риболовецьке снастя, новий повідок Аделі та матеріал для нової буди. А щоб ви не боялися моєї продукції, виносьте, Мефодіївно, миску, разом продегустуємо!

Мефодіївна винесла і миску, і качатину, і хліб, і помідори, і пляшку наливки.

Сіли за столиком під молодим горіхом – та й продегустувало все, що було. Сусід так старався, що йому аж живота схопило!

Вхопився він за нього – і, як підстерений заєць, погнався в напрямку своєї садиби. А рідня – за ним...

– Такий ось розрахунок,– журно мовила Мефодіївна. – Краще було б не кликати цього крахобора ні на юшку, ні на риболовлю. Ще чого доброго, рознесе по дачному масиві, що ми його отруїли. Будемо виправдовуватися до самої смерті.

– Не печалься, бабо, – вгамував Степанович. – Не рознесе, поки живіт мучитиме. А тоді ми до нього завітаємо на рибу, яку він з нашого ставка натягав. Вона в нього, казав мені недоумкуватий Охрім, досі є. Він бачив, як сучка Аделя головами коропів ласувала.

– А таки підемо, – повеселішала Мефодіївна. – І Ракету із собою візьмемо. Нехай пронира хоч капустою з нею поділиться.

 

ПОДАРУНОК

На свою рибу до найдальшого сусіда Степанович і Мефодіївна піти не встигли. Він їх випередив: привіз вулика із бджолами.

– Ставте в садку і матимете мед! – вклонився і подався додому.

Степанович і Мефодіївна стояли мовчки біля подарунка з годину, не знаючи, що казати і що робити. Такий неочікуваний сюрприз відібрав у них на деякий час дар мови.

Поволеньки оговталися.

– За бджолярську літературу треба братися, –озвався Степанович. – Без неї нічого не вийде.

– А цей сусід не такий уже й пройдисвіт, – резюмувала Мефодіївна. – Такий благородний жест продемонстрував, що заплакати хочеться. Мабуть, совість заїла, що за мішок коропів розрахувався півлітровою банкою меду.

– Не гаятимемо часу, бабо,– взяв ініціативу у свої руки Степанович. –Отам, під вишнями поставимо – нехай носять мед.

Покликали недоумкуватого Охріма і спільними зусиллями на візку доправили вулика на вибране місце.

А тоді Степанович поїхав електричкою в місто необхідну літературу шукати...

Привіз купу книжок. Обклався ними і взявся вивчати ази бджолярства.

А Мефодіївна розчулися вчинком найдальшого сусіда. Видоїла Ракету і занесла йому свіженьке молоко як дяку за вулик із бджолами, пообіцявши це робити постійно.

Коли повернулася, поцікавилася у Степановича:

– Як наука? Дається?

– А куди їй подітися?– похвалився Степанович. – Уже знаю, що бджоли належать до жалоносних перетинчатокрилих комах, що у вулику є бджола-цариця, робочі особини і трутні. Як у кожній сім’ї. Саме робочі бджоли ліплять у вулику стільники, що складаються з багатьох шестиграних комірок. У ці комірки вони збирають нектар і пилок квітів, за яким вилітають весною з вулика. А в другій половині літа, бабо, ці бджоли починають заготовляти мед на зиму. З настанням холодів замазують воском щілини у вулику. І всю зиму, обсівши щільно стільники, живляться заготовленим медом.

А ще бджоли передають одна одній інформацію про багаті на нектар рослини і місце їхнього знаходження та боляче кусаються, залишаючи жало в рані. Через це і гинуть. Тому не варто їх дражнити, бо пропадуть, як булька на воді.

Від почутого Мефодіївна аж підросла, стрункішою стала:

– Не святі горшки ліплять. Справимося, старий, з проблемами медоносних трудівниць!

Але не так сталося, як гадалося. Через кілька днів у вулику залишилися лише нелітаючі бджоли. А робочі дременули на свою пасіку! Бо така вже в них звичка, про яку добре знав і на яку розраховував дарувальник. Та цього не знали Степанович і Мефодіївна. Не знали, що для того, аби бджоли забули старе місце, їх треба на певний час вивезти чимдалі. Тоді й приживуться в нового господаря.

А від них до садиби власника сучки Аделі – рукою подати.

Обвів гад довкіл пальця! І так хитро, що не підкопаєшся.

 

ОБНОВА

Гнів мало не розірвав Мефодіївну на шматки:

– Який сусід нахаба! Помстимося!

– А яким чином? – запитав Степанович.

– Повернемо вулика без робочих бджіл. Нехай тішиться. Як мовиться, сам собі підствив ніжку.

Найняли недоумкуватого Охріма – і спільними зусилями відтарабанили візком подарунок на садибу Аделіного господаря.

– Аж на душі полегшало,– зізналася після цього контрудару Мефодіївна. – Нічого від нього більше не будемо брати. Хай би на коліна падав. А щоб високо носа не задирав, придбаємо собі коня! Сіно возитимемо з лугу, онуків кататимемо на літні канікули. Годувати знайдеться чим. І пасовисько поруч, і овес, і бурячки знайдуться. Стане кінь ще одним членом нашої родини.

А найдальший сусід від вчинку Степановича та Мефодіївни аж до стелі підстибував. Адже конкуренти програли через бджолярську малограмотність. Бо ж гадки не мали, що нелітаючі бджоли, що залишилися у вулику, можуть підрости і стати робочими. Месники самі собі надали ведмежу послугу. Ще й вулика віддали, який вартує більше бджіл.

Але при зустрічі зі Степановичем і Мефодіївною найдальший сусід лише бідкався:

– Не тримайте образи. Бджолам клепки не вставиш. Що заманеться, те й роблять. А зачепи – до смерті загризуть. А з вуликом ви додали мені клопотів...

Насправді ж лукавив. У свою стару нову хатину бджоли-втікачі поселилися відразу, як тільки він з’явився на садибі. І як нічого не бувало, стали на медоносну вахту.

Тим часом у господарстві Степановича і Мефодіївни заіржав кінь на ім’я Альпініст. Його продав давній знайомий, що вирішив поміняти місце проживання із українського села на американське містечко, в якому мешкали його діти.

Чому коня назвали Альпіністом, нові господарі не допитувалися. Їх тішив його молодий вік, коричнева масть і спокійний характер.

– Мухи не зобидить, – запевнив під час купівлі-продажу свіжоспечений заокеанець.–Тільки треба його поважати. Бо якщо відчує ворожість до себе, лиха не минути.

– Та ми йому будемо за найрідніших!– пообіцяла тоді Мефодіївна.

І Альпініст став братом Ракеті. Завдяки йому сарайчик виріс у сучасну конюшню, де і просторо, і кормам місця вистачає. Степанович і воза в місцевого стельмаха замовив. Вірніше – бричку, на якій планував і Мефодіївну катати, і онуків.

Бричка вийшла на славу. Аж найдальший сусід позаздрив:

– Ого, мені така й не снилася! Тепер на власників дачного масиву будете схожі!

Але на ту репліку ні Степанович, ні Мефодіївна не відреагували – не хотіли наближати хитруна до себе, щоб не отримати ще якусь капосну пораду.

Як тільки наставала неділя, Степанович запрягав Альпініста у бричку, сідав у неї з Мефодіївною – і вирушали в круїз довкола дачного масиву. Альпініст гордовити перебирав стрункими ногами, а коза Ракета неквапом крокувала позаду брички, подаючи своїм беканням попереджувальний сигнал перехожим. Через Ракету й постраждали.

Одного недільного ранку під час чергового круїзу Ракета так заволала, що Альпінст перелякався і рвонув із бричкою так, що Степанович і Мефодіївна змушені були катапультуватися у глибокий придорожній рівчак, наповнений скошеним будячинням, яке і врятувало пенсіонерів від переломів і струсу мозку. На тілах залишилися лише синці, а на одягу – дірки та реп’яхи.

Діставав потерпілих із рівчака найдальший сусід, який випасав неподалік свого коня. І Степанович, і Мефодіївна так стогнали, що Альпініст і Ракета ледь не заридали.

– Слава Богу, живі, – не приховував радості сусід. – Синці зійдуть, бричку полагодимо, поки онуки завітають...

З того дня Ракета почала носити намордник, Альпініст – навушники, а найдальший сусід – ходити до Степановича та Мефодіївни в гості.

 

СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ

Мефодіївна підстригла Альпіністу гриву і хвоста, а Ракеті – бороду.

– Так будете на європейців схожі, – пояснила тваринам у присутності Степановича. І натякнула:

– Старий, а чи не відкрити нам у будинку дачну перукарню? Скільки можна їздити електричкою в місто заради якоїсь стрижки? Економію часу та коштів матимемо. А відвідувачі з’являться – прибуток!

– Люди ж не коні і не кози, –скептично поставився до пропозиції Степанович. – У них інші гриви, хвости та бороди. Не вгодиш – по судах затягають. Та й хіба у твоїх літах перукарською справою займатися?

– Ти в моїх здібностях сумніваєшся?– обурилася Мефодіївна. – Ану, сідай у крісло!

Степанович сів. Чи то з переляку, чи з поваги до дружини. – Ризикнемо. Стрижи!

Мефодіївна одягла білого фартуха, взяла ножниці – і заклацала.

Степанович не ворушився. Сидів, як мумія. Із заплющеними очима. Щоб передчасно не розчаруватися в перукарському хисті Мефодіївни та власній довірі.

Але коли відкрив очі і зиркнув у дзеркало, повеселішав: зачіска насправді вийшла хоч куди!

– І де й на кому ти цьому навчилася? – випалив. – Ніколи про це й подумати не міг.

– У конюшні, – весело відповіла Мефодіївна. – На Альпіністові та Ракеті. Ти ж бачив, якими вони лялечками стали.

– Бачив-бачив, –буркнув Степанович, аби не видавати Мефодіївні зайвий аванс.– Побачимо, що сусіди скажуть...

На бричну прогулянку Степанович сів за віжки без капелюха, з яким розлучався хіба що, коли спати лягав. Мефодіївна вмостила поруч.

Коли проїжджали біля садиби найдальшого сусіда, той помітив їх, вийшов на вулицю, привітався і гукнув Степановичу:

– А чого це ви, керманичу, сьогодні без голови?!

Той блимнув очима на Мефодіївну. Мовляв, бачиш, сміються з твоєї стрижки.

Але Мефодіївна поважно проказала:

– Голова на паркані провітрюється. А мізки прогулюються, аби й собі відчути подих свіжого повітря. Чи не так, старий?

Степанович не встиг язиком поворузнути, як найдальший сусід лизнув:

– Наче до шлюбу зібралися! Такі ви, Степановичу, симпатичні, як я був на власному весіллі! У якого майстра підстригалися? Я теж не проти підрихтуватися.

– У цього, що біля мене сидить, – кивнув керманич на Мефодіївну. –Приходьте – підрихтує!

І бричка поїхала далі...

Наступного ранку найдальший сусід стояв на порозі будинку Степановича та Мефодіївни.

– Ось прийшов. Підчикрижите?

– Немає проблем, –почув од господаря. – Зараз стару покличу.

Із будинку сусід викотився, як нова копійка. Від його рідких волосин, що прикривали лисину, не залишилося і сліду. Нова зачіска пахнула одеколоном.

– Гарно жити ніхто не заборонить! – повторив давно всім відоме. –Дякую, Мефодіївно. З мене належить.

І покрокував додому.

Оте «з мене належить» занепокоїло Мефодіївну і Степановича.

– Знову якусь свиню хоче підсунути, – припустила Мефодіївна. – Треба остерігатися.

Минув тиждень. І найдальший сусід привіз на возі Степановичу та Мефодіївні...самогонний апарат:

– Сам змайстрував. Аж два екземпляри. Одного дарую вам. Користуйтеся –первачок гоніте. З відповідними градієнтами вік продовжує! Та й для натирання потрібен. Діє краще будь-яких гірчичників!

Відмовлятися від домашньої конструкції ні Степанович, ні Мефодіївна не наважилися.

– А ти цією штукою користуватися вмієш? – поцікавилася у Степановича Мефодіївна, коли сусід зник. – Може, випробуємо?

– Простіше простого, – відрубав Степанович. І заходився готувати апарат до процесу. Мефодіївна підсобляла.

Коли завершили приготування, згадали, що закваски ж то немає!

Розібрали конструкцію до слушного моменту. І підбадьорили себе устами Степановича:

– Тренування нікому не шкодило. Заквашуй, стара, сировину. Нехай виграє!..

 

ІСТОРІЇ

Холодної сніжної зими дачний масив нагадував собою банку консервованих огірків, звідки час від часу овочі вибиралися на світ Божий, а потім знову до неї ховалися.

Раз чи двічі на тиждень місцеві мешканці відправлялися електричкою в місто в нагальних потребах: за хлібом, сірниками, сіллю, куривом... Як правило,молодші виконували замовлення старших, яким добиратися засніженими стежками-доріжками до станції було непросто.

Виняток становили Степанович і Мефодіївна, котрі не лінувалися раненько вставати, снідати, порати господарство та вирушати в ділову подорож. Поки ходили магазинами та базарами, Альпініст і Ракета мовчки у теплій конюшні підкріплювалися приготовленими для них кормами й чекали повернення господарів.

А як тільки чули скрип хвіртки, подавали про себе знати: кінь іржав, а коза бекала. Обох проймала радість, що зараз до них заглянуть, напоять і якоюсь смаколинкою пригостять, на прогулянку у двір випустять. Альпініст аж на дибки ставав! А Ракета за ним спостерігала, наче досідчений тренер.

Неймовірні емоції переповнювали коня та козу, коли Степановича та Мефодіївну провідували онуки – десятирічна Катруся та на рік старший Андрійко. Діти чистили тварин щітками, гребінцями розчісували Альпіністу гриву та хвоста, а Ракеті – бороду. І годували. Аж Мефодіївна сердилася:

– Зуби зітруть у порошок! Заворот кишок понаїдають!

Якщо в теплу пору року Альпініст віддячував Катрусі та Андрійкові катанням на бричці довкіл дачного масиву, то взимку – лише їздою верхи територією двору. А Ракета будь-якої пори року дозволяла щедрим друзям гладити її, брати за роги. І поїла молоком.

Коли ж Катруся та Андрійко збиралися додому, Альпініст і Ракета сумом проймалися. Тоді їх запевняли:

– Скоро повернемося. Ось тільки в навчанні перерва виникне! А на літні канікули будемо аж до вересня разом! Тож не журіться, слухайтеся дідуся та бабусю. І чекайте.

Альпініст і Ракета їхні настанови брали до уваги. На знак згоди хитали головами.

Цьогорічні зимові канікули Катруся та Андрійко провели теж у бабусі та дідуся. Пролетіли вони так швидко, що й зоглядітися не встигли. Навіть Степанович і Мефодіївна здивувалися тій швидкості. І коли везли електричкою онуків у місто до батьків, Мефодіївна всю дорогу тільки й примовляла:

– Як час біжить!

І починала розповідати пригодницькі історії за участі кішки Марти, сучки Аделі, півнів, бджіл, коня Альпініста та кози Ракети, хитрого сусіда. Ці історії ставали основою учнівських творів онуків на тему «Як я провів-провела шкільні канікули», за які отримували високі оцінки та похвалу вчителів:

– Із вас виростуть справжні письменники!

На що Катруся та Андрійко відповідали:

– Ви б дідуся з бабусею послухали! От де справжні письменники! Коли вони про щось розповідають, то Альпініст і Ракета жувати перестають!

Якось вчителька попросила Андрійка пригадати одну з цікавих історій від дідуся та бабусі.

Школяр, не довго думаючи, переповів:

– Одного разу у гості до бабусі та дідуся завітав хитрий сусід, якому дісталася сучка Аделя і який любить свого носа всюди пхати. Заглянув він у конюшню подивитися, як живуть Альпініст і Ракета. Нагнувся над коритом Ракети, щоб роздивитися її харчі. А Ракета як розбіжиться, як трісне його рогами у м’яке місце! Так він у жолобі Альпініста й приземлився!

Після того конюшню оминає та повторює: «Моя Аделя так би не вчинила». А дідусь йому і сказав:

– Вчинила б. Якби роги мала!

Вчителька сміялася всю шкільну перерву.

 

ВАСЬКО ТА ВАСИЛИНКА 

Неждано-негадано в конюшні Альпініста та Ракети оселилися сусіди – кабанчик Васько та свинка Василинка.

Їх Степанович і Мефодіївна придбали на святковому ярмарку в місті. Хоча відвідували це фермерське дійство зовсім не з метою обзавестися клаповухими. Але коли проходили повз «свиняче відділення», їм у вічі впало двійко милих поросяток. Пригорнувшись одне до одного, вони грілися на осінньому сонечку, не звертаючи жодної уваги на інших представників свого роду та людських гамір. Їх відразу й назвали Васьком і Василинкою. Васько був чорно-білий, а Василинка нагадувала вифарбувану в колір кави лялечку. Вони так припали до душі Мефодіївни, що змусила Степановича їх купити.

– Якось довеземо. Молока для них Ракета не шкодуватиме. На Різдво матимемо свіжину.

І почали Васько та Василинка призвичаюватися до нових життєвий умов у просторій конюшні, де отримали окреме місце з новенькими коритцями.

І росли. Альпініст задоволено позирав на забави Васька та Василинки, слухав їхнє веселе рохкання. Не була байдужою й Ракета, котра з неабиякою гордістю спостерігала, як нові члени родини смачно сьорбали їжу, приправлену її молоком.

І невдовзі Васько та Василинка стали Василем і Василиною. Набрали ваги, у поведінці солідності додалося. У їхніх голосах звучали вже найскладніші ноти рохкання. І харчами почали перебирати. Чим ближчали різдв’яні свята, тим гоноровішали Василь і Василина.

– Мабуть, пора відправляти їх на свіжину,– повідомила Мефодіївна Степановича, коли той планував змайструвати свинячій парі об’ємніші корита.

Аж тут як тут найдальший сусід.

– Еге, я й не знав, що ви свиноферму відкрили,– примруживши завидющі очі, чи то пожартував, чи то покепкував. – Але не знаєте, напевно, що краєм ходить африканська чума. У навколишніх селах люди почали масовий забій свиней, побоюючись, що влада оголосить карантин і примусить все поголов’я знищити. Ви поставилися б до цього з усією серйозністю. Бо все може бути. Глянь, ваші свині підхопили ту заразу! А її так просто не розгледиш. Спеціалістів треба кликати. Пораджу звернутися у ветлаболаторію. Нехай перевірять ваших вихованців на чуму.

Послухали господарі сусіду-прониру – та й сказали:

– Розберемося, не переживайте. І не розводьте паніки. Якби щось було, давно б відповідні служби дали знати.

І як тільки від садиби Степановича та Мефодіївни донісся ароматний запах свіжини, найдальший сусід стрімголов подався в гості. Ще з порога гукнув:

– З подією! Бачу, обох порішили. І не боїтеся організм занапастити? Це ж небезпечно! З’їси смаженої печіночки – й очумієш!

Однак від пригощення не відмовився. Як і від колійського гостинця. Навіть попросив:

– Отой більший і пісніший шматок м’ясця кладіть у торбу. У мене ж – сімейка!

Потім ще чотири дні приходив «на свіжину». І так розхвалював Мефодіївної котлетки, юшку з реберець, вареники з лівером, ковбаску! Про чуму й слова не мовив.

Тож Степанович нагадав:

– А не страшно, що африканська нечисть у кишківнику осяде? Ви з таким апетитом все вминаєте!

– Про яку пошесть ви кажете, – обурився сусід. – Вона до вас ще не дійшла. А тепер, коли свині в баняках і каструлях, їй заходити у ваш двір немає жодного сенсу! Наступного разу, коли купуватимете поросята, мене покличте. Я вам виберу таку парочку, яка ні африканської чуми, ні сибірської язви, ні самого чорта не страхається! Бо пройшла профілактичне щеплення!

Мефодіївна на те відповіла сама собі. Пошепки:

– Тобі б, ідіоте, пройти якесь щеплення. Від заздрості насамперед...

Але того сусід не почув, позаяк вельми голосно плямкав губами, смакуючи наваристим холодцем.

 

КОЖУХ   ПІДВІВ

Син із невісткою подарували Степановичу зимову куртку. М’яку, легку, захисного кольору.

– Носіте, тату. Це вам на згадку про нашу сімейну подорож Європою,– мовила невістка.

І Степанович почав носити. Бо вже зазиміло.

Якогось вечора перестрів Степановича на вулиці дачного масиву найдальший сусід.

– Де таку одежину роздобули? – за звичкою всюдиносопхатька запитав. Та й став обмацувати, шукаючи недоліки.

– Знаєте, вона на морози не розрахована. Тонка підкладка! Не така, як у моєму кожухові. І матеріальчик делікатненький. Десь трішки зачепите – і гаплик виробу.

Степанович, знаючи натуру сусіда, пішов у контратаку:

– Куди братися вашому кожухові до цієї куртки! Підкладка тонка, але теплозберігаюча. А матеріал витримає будь-що. Ми з Мефодіївною прив’язували її за один рукав до стовпа, а за другий чіпляли Альпініста. Він тягнув – а куртці хоч би що. Жодних ознак деформації. Пробували й підпалити. Не горить. А що вже на совість зроблені в ній замки! І головний, і на кишенях. Куртка зноситься, а вони залишаться такими ж новенькими і надійними. Не те, що гудзики вашого кожуха. Ген один уже теліпається на нитці, як муха на павуковій сітці. Ви коли його пришивали? Мабуть, недавно. І комір линяє. Холоду не витримав. І вага кожуха в десять разів більша, ніж моєї куртки. Бо в Європі навчилися все виробляти розумно та раціонально, зі зручністю для користувача.

Задумався сусід. Але здаватися аж ніяк не збирався:

– А знаєте, який основний недолік у вашої куртки? На відміну від мого кожуха, вона не відбиває світла! Будете йти вулицею, а водій вас не помітить. І трагедія на рівному місці.

– Відбиває-не відбиває,– вирішив заокруглюватися Степанович, – я вночі сплю, не швендяю, як дехто.

– Не зазнавайтеся, Степановичу, – поспішив поставити своє зверху сусід. – Сьогодні не швендяєте, а завтра може виникнути нагальна потреба у нічних мандрах.

На тім і розійшлися.

Минуло трохи часу. І понеслася дачним масивом вістка:

– Господар сучки Аделіни під коні потрапив! Ішов пізньої пори з посиденьок додому – і таке стряслося. Їздовий не помітив пішохода в білому, як сніг, кожухові.

Степановичу аж зле зробилося. Адже хвалився сусід своїм кожухом, ганив його куртку, а в халепу сам потрапив.

Провідав нещасного у лікарні. Ще не встиг у палату зайти, як пацієнт, якому пригода обійшлася кількома переломами, вивихами, синцями та розірваним кожухом, заспівав своєї:

– Добре, що того вечора ви зі мною не йшли. Мене коні пожаліли, лише з дороги у рівчак спихнули. А вас би у вашій куртці, що не відбиває світла, таки переїхали б.

Відведений для відвідування час Степанович вирішив скоротити, аби не слухати чергові рекомендації самовпевненого сусіда.

Невдовзі небораку виписали з лікарні. І він перестав ходити вулицями дачного масиву після заходу сонця у «відреставрованому» кожухові. Придбав собі куртку. Такого кольору, як у Степановича.

Вересень 2018 р.

 

 

ЧОРТ У СПІДНИЦІ

Повість у замильовках

 

 

Весілля 

Життя будь-якого приймака починається з весілля…

Свій останній день парубкування Рудик запам’ятав до найменших деталей. Як тільки надворі засіріло, Рудик подався у місто. Першим пунктом його зупинки став місцевий будинок культури, де хлопець домовився з музикантами про їхню участь у весільному дійстві. Другим пунктом виявився дім майстрині Нюри, де Рудик забрав припасований до своєї тонкої фігури костюм нареченого. Втретє Рудик пригальмував у тутешньому ресторані, де йому приготували великий весільний коровай.

І, нарешті, заключним місцем ранкового забігу стало автопідприємство, яке забезпечило Рудика двома білосніжними, хоча й підтоптаними, легковиками марки «Волга» та дещо молодшим од них «ЛАЗом».

У легковиках мали вирушати до нареченої сам наречений і його дружки, натомість автобус призначався для гостей від молодого. Цього ж дня Рудик ще встиг відвідати лазню «Чашка пари», підстригтися в перукарні «Дві волосини», зібрати всю весільну делегацію на чолі з Рудиковим шефом Андрієм Сопуном.

І таким чином весільний кортеж під вигуки зацікавлених у скасуванні Рудикового холостяцького статусу «Не підведи підведених!» і «На реєстрацію – як на амбразуру!» вирушив до місця свого призначення…  Першим домівки Рудикової нареченої дістався автобус із гостями та музикантами. Останні хутенько розташувалися у під’їзді будинку і приготувалися вшкварити марш нареченому.

Опісля прибули легковики з головними дійовими особами. Розпал літа, чудова погода та відсутність любителів достроково набратися – все це дозволило без вагань розпочати вторгнення військ нареченого на територію молодої.

Музиканти вдарили марш, дружки схлипнули, гості зітхнули – і наречений переступив поріг майбутнього пекла. Ноги підкошувалися від ранкового забігу та хвилювання, краватка видавалася зашморгом.

Але серце Рудикове поспішало до серця коханої Орочки. Щоправда, взяти одним штурмом приймацькі редути не судилося. Лише після торгів-викупу дружки змогли доставити тіло і душу Рудика в кімнату, де у весільній сукні його чекала вона, дочка майбутньої тещі. Зустріч губ, обійми – і дорога на реєстрацію шлюбу, короткі запитання і такі ж короткі відповіді молодят, галасливе привітання розчулених і тихе співчуття мудрих. Та й по всьому.

Тривожна і відповідальна офіційна частина завершилася і плавно перейшла в неофіційну за столами кафе під досить промовистою назвою «Три по сто». Вальс молодят присутні зустріли аплодисментами, танець зятя і тещі – оваціями. Музиканти так старалися, що за весільну годину встигли набратися до чортиків, а гості сповна насолодитися їхнім музичним вінегретом.

Тверезими залишалися лише молодята та теща – Аврелія Прокопівна, позаяк перші нічого міцного перед собою на столі не знайшли, а Аврелію Прокопівну жодна доза оковитої не брала. Давалося взнаки загартування у фірмі «Дубові дошки», де Аврелія Прокопівна пропрацювала бухгалтером. Хоча цієї таємниці Рудик ще не знав, а вважав, що організм Орочкиної мами працює за принципом водостічної труби: що прибуде, те й вибуде. І навіть подумки гордився цим принципом.

Опівночі весільні столи спорожніли. Тільки стіл, за яким сиділи молодята, гнувся від подарунків і квітів. Гості розійшлися, роз’їхалися, розповзлися… І Аврелія Прокопівна мовила напутнє слово Орочці та Рудику. Складалося воно з двох гасел – «Не проспіть першу шлюбну ніч!» і «До полудня прошу мене не будити!».

Переміщенням усіх весільних трофеїв, включаючи зігнутий у три дуги саксофон, із кафе в домівку зайнявся любитель сенсацій і заодно сусід Аврелії Прокопівни Сиса. Тоді Рудик ще не гадав-не відав, що цей чоловік з вічно неголеними роздутими щоками і кількома волосинами на голові ще не раз стане співучасником неповторних сімейних драм і комедій, поставлених Аврелією Прокопівною за її ж сценарієм.

Відтак голова була світла, а серце наповнилося незмірною порцією жалю за втраченими друзями-холостяками, малосімейкою і правом призначати щовечора побачення першій стрічній дівчині.

Орочкине ж серденько плавало в радості, як карась у сметані. Ще б пак! Вийшла заміж за поета! Вийшла на перше мамине прохання: «Хапай першого стрічного! Аби мав руки, ноги і гроші! Решту можна компенсувати. Яким чином – навчу. У мене цього досвіду – як постійних коханців! Не слухатимешся – хрясну качалкою по кумполу і скажу, що такою тебе на світ народила!».

Але це було до весілля. Після нього про качалку Аврелія Прокопівна забула, як колись про табличку множення, поклавшись на калькулятор, якого постійно плутала з пультом і намагалася нерідко вмикнути ним телевізора для перегляду останніх новин. – Еге, які різні життя – холостяцьке і приймацьке! – зізнався вголос сам собі Рудик після кількох медових днів, миючи посуд на кухні. – Адже холостяцьке – це добровільний пошук пригод, а приймацьке – примусовий.

Напевне, він мав рацію. Бо в цю ж хвилину на кухню зазирнула заспана Орочка й, позіхаючи, попросила: – Рудику-пудику, почухай мені спинку! Рудик відразу й почухав. Брудними мокрими руками. Як наслідок – наступні дні медового місяця готував собі страви під невгаваюче Аврелії Прокопівни:

– Потрапив у прекрасну сім’ю – будь людиною!

Готував і розумів: потрапив у лабети справжнього чорта у спідниці.

 

На межі провалу

У кімнаті Аврелії Прокопівни, як і в кімнаті молодят, стояв телефон. Як тільки обидва вони подавали голос, першою до джерела інформації прилипала вухом Аврелія Прокопівна. І навіть розуміючи, що телефонують не до неї, не полишала слухавку доти, поки Орочка чи Рудик не завершать розмову.

Утім, Рудик про це знав, але виду не подавав. Просто розмовляв з абонентом ще голосніше, ще виразніше вимовляв кожну фразу, аби Аврелія Прокопівна все чітко почула й запам’ятала. Якось недільного ранку, коли Орочка ще міцно спала, Рудику знов зателефонували. Голос на протилежному кінці дроту доповідав:

– Сьогодні в торговельному центрі «Злата Плаза» – день відкритих дверей. Під час цієї акції безкоштовно роздаватимуть імпортну парфумерію тим відвідувачам, які першими переступлять поріг закладу!

Зачувши це, Аврелія Прокопівна ракетою влетіла в кімнату молодят:

– Орочко, прокидайся! Нам з тобою треба негайно бути в одному важливому місці!

І пропали з хати на півдня, що дозволило Рудику в спокійній обстановці зайнятися творінням поезії. Таким ромбом у Рудика народився метод влаштування собі тихого часу. Аврелія Прокопівна та Орочка натомість мчали після підслуханої телефонної розмови приймака в нагальних справах будь-куди і будь-коли. Вони зовсім не здогадувалися, що кожного разу телефонували Рудику на його ж замовлення співчутливі колеги.

Тож додому Орочці та Аврелії Прокопівні доводилося щоразу повертатися ні з чим. Але в цьому вони ніколи не зізнавалися. Щоправда, після одного з таких екстрених виходів у місто Аврелія Прокопівна у присутності Рудика зізналася:

– Хтось нами крутить, комусь не вгодили.

І розпочала уявний пошук зловмисника. Перебрала кістки всім знайомим і родичам. Але наступного вихідного дзвінок до Рудика вимів Аврелію Прокопівну та Орочку з квартири знову, оскільки їхня звичка отримати на дурничку бодай дріб’язкову річ брала постійно гору.

Цим тішився Рудик і користався. Це було для нього, поета, променем світла в темному царстві. З приводу цього він і патріотичні рядки написав: О телефоне, не мовчи, На тебе, друже, вся надія, Що я, у приймах живучи, Продовжу зерна волі сіять!

Та одного разу Аврелія Прокопівна підслухала таке:

– Сьогодні, Рудику, тебе показуватимуть по телевізору! Не прогав! Час показу, до речі, тобі відомий! Бігти нікуди не потрібно було.

Та час показу зятя Аврелія Прокопівна мала дізнатися. Щоб там не сталося. Але яким чином це зробити? Запитати в самого Рудика не дозволяла гордість. Тому Аврелія Прокопівна вирішила скористатися послугами рідної Орочки. Прибігла, розбудила, викликала на свою територію, погомоніли… Орочка повернулася в свою кімнату, пригорнула патлату голову Рудика, що сидів за письмовим столом, до грудей і промовила: – Золотко, за продуктами на ринок ти підеш зараз чи по обіді?

Такого повороту подій Рудик не очікував. Показувати його мали в ранковій телепередачі. Якщо скаже, що на ринок вирушить по обіді, видасть таємницю і не обмине скандалу. Адже в передачі читатиме гумореску про вредну тещу та її ледачу дочку! Як виборсатися з халепи?

А тут і Аврелія Прокопівна:

– Ну, що, я довго чекатиму градієнтів?

Рудик хвильку подумав і відповів:

– Піду на ринок в обідню пору. Аврелія Прокопівна перезирнулася з Орочкою і дійшла висновку, що зятя показуватимуть по телевізору і зранку, і по обіді! Тому рушили на кухню набиратися калорій на весь день. Цим і скористався Рудик. Він шмигнув у вітальню, де стояв телевізор, забрав пульт управління, а на його місце поклав…калькулятор. Нехай теща тисне від світанку до смеркання. Дідька лисого почує сатиру на себе! А значить, відбиватися від неї не доведеться. І для зміцнення власних позицій набрав номер телефону колеги, що повідомив про передачу, і прошепотів у трубку:

– Благаю, про мистецтво – більше жодних розмов. Тільки про розпродажі. Інакше мене жде погибель…

 

Страшний сон

У лікарняній палаті, куди потрапила Аврелія Прокопівна по великому блату, укусивши себе за язик, їй наснилося, що Рудика обрали…президентом країни і що він усіх родичів працевлаштував у Кабміні, адміністрації, РНБО. А її оминув. Тож так обурилася, що заволала на всю палату:

– Гад несусвітній! Задушу!

Сусідка по ліжку прокинулася, медсестру покликала. Та прибігла:

– Що трапилося? Вам боляче? Я зараз штрик зроблю. – Зі мною все гаразд, – озвалася Аврелія Прокопівна. – То біда із моїм зятем. Він з глузду з’їхав. Рятуйте його!

– А де він нині перебуває? – поцікавилася медсестра. – Як «де»? У президентському кріслі! З учорашнього дня! Сидить, а про мене забув! Забув, що я йому дочку Орочку на розтерзання віддала! Забув, що в дім пустила! Забув, що його колезі меблі допомогла придбати! Забув, що на море возила паразита! Забув, що чорною ікрою годувала!

– Чому він вас забув? – перепитала сусідка по ліжку. – Він же чи не щодня провідує вас, харчі приносить…

– Що ви знаєте! – визвірилася Аврелія Прокопівна. – Він державу очолив! Всім по посаді дав, а мене лишив напризволяще! У Гаазький суд поскаржуся!

– А як вашого зятя прізвище? – запитала медсестра.

– Рудик ім’я, а прізвище Медуза.

– Такого президента у нас немає, – резюмувала медсестра. – У нас глава держави – Петро Порошенко. Може, він – ваш зять?

Але Аврелія Прокопівна і слухати нічого не бажала. Злізла з ліжка, наказала принести одяг, у столицю завезти, в адміністрацію президента. Медсестра таку поведінку пацієнтки пояснила для себе пересипанням. А сусідка по ліжку припустила:

– Напевне, в неї якась контузія…

І медсестра заходилася телефонувати завідувачу травматологічним відділенням. Мовляв, приїжджайте, у хворої дах поїхав. В очікуванні лікаря, на всяк випадок простирадлами до ліжка Аврелію Прокопівну прив’язали, холодною водою напоїли. А вона і далі:

– Згною паршивця! Не буде він державою правити без мене!

Прибіг завідувач відділенням. Що та як почав розпитувати. Йому пояснювали, гіпотези висували… Вислухавши всіх присутніх, завідувач наказав розв’язати Аврелію Прокопівну, присів біля неї і сказав:

– Ваша правда, жіночко: ваш зять став президентом. Але не нашої країни, а якоїсь острівної, де ні умов для проживання, ні чистого повітря. Довкола – пустеля та хижі звірі. А найстрашніше – жодної жінки! Одні чоловіки сновигають!

Сказав і поглянув на Аврелію Прокопівну, натякнувши медсестрі приготувати порцію снодійного. Та, на превеликий подив, Аврелія Прокопівна полагіднішала, звелася, зачіску почала поправляти:

– Ви правду, лікарю, мовили? Якщо це так, то того мій зять і заслужив! Нехай президентствує у пустелі, поки піски не занесуть. А ми з родичами якось і без високих державних посад обійдемося. Лише б язик загоївся…

– Загоїться, – підбадьорив пацієнтку завідувач відділенням. – Ще кілька деньків – і випишемо. Лягайте спати, бо до ранку ще далеченько.

Та й полишив палату разом із медсестрою. І настала мертва тиша. Аж сусідка по ліжку враз запитала:

– Авреліє Прокопівно, а чи не перебратися заради посади зятя вам на той дикий острів? Будете першою та єдиною представницею прекрасної статі. Чоловіки шануватимуть, на руках носитимуть…

– Без Орочки я нікуди не поїду, – відповіла Аврелія Прокопівна. – Якщо мучитися, то вже разом. І сама себе запитала:

– Цікаво, а на зятевому острові меблями торгують?

Та й поринула у глибокий сон із потужним хропінням і розмахуванням руками, що мало означати одне: спокою зятеві і на тому світі не буде.

А тим часом Рудик на кухні готував Аврелії Прокопівні в лікарню курячий бульйон і пік пиріжки з маком. За це Орочка пообіцяла пустити його в своє ліжко…

 

Урок

Аврелія Прокопівна обізвала Рудика йолопом за те, що той пропустив її першою у двері квартири, які впали їй на голову. Рудику нічого не залишалося, як вхопити Аврелію Прокопівну на руки і винести для реабілітації у клумбу з розквітлими трояндами. Та оскільки під час приземлення квіти шипами вп’ялися тещі в пишне тіло, замість подяки пролунав істеричний крик:

– Убивають!!!

На цей крик вибігли старі і малі мешканці будинку. Старші почали витягувати за ноги з клумби постраждалу, викликаючи в неї ще сильніший вереск. А малі – реготали на все подвір’я. Лише любитель сенсацій пенсіонер Сиса здогадався зателефонувати рятувальникам, медикам і в поліцію. Першими на біду відгукнулися останні. Вони за годину вже були на місці надзвичайної події.

Старший наряду сержант Порхавка наказав Аврелії Прокопівні спокійно лежати в кущах розквітлих троянд і ще спокійніше давати свідчення.

– Хто і за що вас, громадянко, удостоїв такої честі? – оголосив пункт перший свого опитування правоохоронець.

– Зять, – простогнала Аврелія Прокопівна. – І не честі, а горя…

На що старший наряду відрапортував:

– Уперше бачу, щоб зять виніс тещу у троянди. За це дякувати варто було б.

Ця репліка, наче пружина, миттю відірвала Аврелію Прокопівну від трояндового ложа і поставила на обчухрані до крові ноги.

– Та ви такі самі ідіоти, як і мій зять! – заявила Аврелія Прокопівна. – Забирайтеся геть, щоб мої очі вас не бачили! Разом із зятем!

Наряд підкорився, увічливо запросивши спантеличеного Рудика в поліцейський легковик:

– Поїхали з нами заради спільного спокою.

Пропозиція видалася раціональною. Таким чином Рудик опинився у відділку, яким віднедавна, як з’ясував потім, керує… його шкільний товариш. Саме він міцно обняв затриманого, а коли надворі почало сутеніти, запропонував:

– Друже, переночуй у нас. А вранці відвеземо тебе додому. За ніч теща вгамується – і все стане на свої місця.

І, не чекаючи відповіді, наказав черговому:

– Відведи людину в камеру-одиночку. Це – наш найбажаніший гість!

На заключній фразі начальник відділку зробив особливий акцент, тицьнувши вказівним пальцем у стелю поліцейського обійстя. Черговий козирнув. Начальник поїхав додому відпочивати, а черговий взявся за церемонію приготування чаю.

Аби справу пришвидшити, Рудик дістав із внутрішньої кишені піджака книжечку власних віршів і почав господарю кабінету їх схвильовано читати. Одначе той виявився не любителем римованих сплесків емоцій, а практичною людиною. Він попросив Рудика книжечку в подарунок. А коли це відбулося, охайно накрив нею великий келих із заваркою:

– Нехай настоюється!

Рудик мимоволі скривився, але протестувати не став, побоюючись, що переспати ніде буде. Після чаювання шляхи несподівано чергового відділку та Рудика розійшлися, як ключ і замкова шпарина. Черговий залишився на своєму робочому місці, а Рудик – у камері-одиночці. Тапчан був заздалегідь засланий поліцейським кожушком. Крізь єдине загратоване віконечко з коридору пробивалося тьмяне світло, завдяки якому Рудику вдалося прочитати вишкрябане чимось гострим на стіні камери благання: «Вася, відплати Маші!». Чомусь Рудик злякався: «Тут побував якийсь убивця! Навіщо ж я сюди попросився?». Та за мить страх переріс у паніку, оскільки поруч з тапчаном Рудик помітив чиїсь устілки. «Напевне, це єдина річ, що залишилася від розстріляного». Мурашки галопом поскакали по тілу, перехотілося спати й потягло в туалет. Відтак Рудик затарабанив у металеві двері:

– Відчиніть!!!

В «очку» з’явилося пильне око поліціянта:

– Ти чого бешкетуєш? Хочеш додатково п’ятнадцять діб отримати?

– Я в туалет хочу, – пояснив Рудик.

– А на той світ не хочеш? – закліпало поліцейське око.

Це ще більше роздратувало Рудика:

– Ах ти, перевертень! – закричав він. – Прийде вранці начальник – ти на моє місце сядеш! Хіба не знаєш, що він – мій шкільний товариш?

Та звідкіля поліцейському оку було знати про це. Воно ж належало іншому черговому, який змінив колегу. Причому, останній забув попередити про несподіваного клієнта в камері-одиночці. Тому грізно попередив:

– Ще галасуватимеш – отримаєш на горіхи!

Горіхів Рудик не любив змалку ні в прямому, ні в переносному значенні. Тож вирішив змиритися з раптовим страхом і з неможливістю потрапити в туалет. Зціпивши зуби, ліг на засланий поліцейським кожушком тапчан і поволі задрімав…

Розбудив його скрип металевих дверей камери. На порозі стояв незнайомий поліціянт:

– Піднімайтеся! Рудик, розтираючи задубілі руки, вийшов із добровільної пастки. На столі в чергового стояв знайомий келих із заваркою, накритий Рудиковою книжечкою, обкладинка якої від пари геть розповзлася. Рудику від побаченого захотілося в цей момент ухопити цей келих з «кашкетом» і жбурнути ним в обличчя незнайомця у погонах. Але з порога почулося:

– То як, друже, спалося?

Озирнувся Рудик – а то начальник відділку.

– Та нічого, – сказав спокійно Рудик, вгамовуючи злість.

– Як «нічого»? –вихопилося в незнайомця в погонах. – Та він же, товаришу підполковник, всю ніч спокою не давав! Я ось на нього папери оформив.

Начальник знітився, а потім наказав підлеглому:

– Гарненько порви свої папери, щоб ніхто не бачив, якщо догани не хочеш отримати. Ти знаєш, хто цей гість?

– Ні, не знаю, товаришу підполковник. Попередник не пояснив. Якби не грюкіт у двері камери, про його присутність до ранку не відав би…

– Ех ти, лейтенанте, – зітхнув винувато начальник. – Це ж – мій шкільний рятівник! Списувати давав. А ще він – поет! Затямив?

– Так точно, – виструнчився підлеглий і якось збентежено промовив собі під ніс:

– А я то подумав, коли настоював чай: хто ж у нашому колективі книжки почав читати?

– Бери машину і відвези людину додому, – підсумував сцену з ненаписаної п’єси начальник…

У тещині двері Рудик попросив постукати лейтенанта. Вони відчинилися – і перед Рудиком і лейтенантом постала дебела постать із перекошеним від невдоволення обличчям:

– Хто цього розбишаку відпустив?

– Як «хто»? – перепитав лейтенант, зиркаючи на Рудика. – Начальник відділку! Це – його товариш!

– Та пішли ви під три чорти! Всі ви з одного замісу!

І дала дорогу Рудику. Лейтенант лише тоді здогадався, що то була Рудикова теща. Відтоді, які б ситуації в квартирі Аврелії Прокопівни та її зятя не виникали, ніхто на «102» не телефонував. Тільки на «101», «103» і «104».

 

Пісня єднає

Аврелія Прокопівна зайняла зручну позицію біля телевізора, аби переглянути останні вечірні новини. І як тільки ведуча вимовила фразу «п’ятистам громадянам України видали ордери на нові квартири», колишня бухгалтер фірми «Дубові дошки» глибоко задумалася над значенням першого слова… В ці хвилини за спиною почулися тихі кроки. За звичкою, Аврелія Прокопівна подумала, що то повернулася з прогулянки її Орочка. Відтак, не озираючись, запитала:

– П’ятистам – це п’ятдесят чи п’ятсот?

І миттєво отримала зустрічне запитання: – А в «Дубових дошках» всі були такі спеціалісти, як ви?

Це змусило Аврелію Прокопівну різко повернути голову, щоб побачити: перед нею стовбичив зять!

– А що, поцікавитися не можна? – стримано мовила. – Невже на твоїй фірмі, голубе безкрилий, всі такі розумні, як ти?

– Розумні – не розумні, але п’ятдесят від п’ятсот уміють відрізнити! – гордо відповів Рудик і приземлився в сусіднє крісло, щоб долучитися до перегляду вечірніх новин. Але Аврелія Прокопівна була не з тих тещ, які вміли пробачати надмірну критику. Вона відразу вимкнула телевізора і попросила зятя:

– Переодягайся і берися за вибивання килимків! Завтра до моєї Орочки мають прийти гості!

– Які ще гості? – насупився Рудик.

– Нормальні! – ніби з гармати пальнула Аврелія Прокопівна. – А не такі, як ти!

І в цю мить поріг квартири переступила Орочка. Її рум’яне личко сяяло, як нещодавно повішена у спальні Аврелії Прокопівни імпортна люстра:

– Що трапилося?

– Та ген це доробало килимки відмовилося вибивати, – пояснила дочці Аврелія Прокопівна. – Начхати йому на твоїх, люба, завтрашніх гостей!

Личко Орочко враз згасло, натомість на ньому з’явилася дивовижна гримаса: – Рудику, ти, мабуть, хочеш чорним стати… Не встиг зять й оком кліпнути, як Аврелія Прокопівна вилила йому на голову з модерної вази застояну воду разом із зів’ялими трояндами! І так вдало вилила, що один із багряних листочків прилип Рудику до губ, наче пластир.

Орочка від такого майстер-класу рідної мамусі була в захопленні. Більше того, вона додала:

– А прати я твій одяг не буду! Сам кашу заварив – сам і розхльобуй! А ми з мамою підемо в ресторан!

– З якої нагоди? – обтрушуючись, взявся за уточнення Рудик.

– З нагоди річниці маминого шостого овдовіння! – відрапортувала Орочка.

І невдовзі за нею та Аврелією Прокопівною зачинилися вхідні двері квартири, об які за якусь мить розбилася на дрібні скалки імпортна ваза.

Рудик переодягнувся і влігся на дивані обмірковувати назву нової своєї книжечки віршів, позаяк будь-який стрес посилював поетичне сприйняття ним довколишнього середовища. Щоправда, це обмірковування обірвалося на початковій стадії розвитку, бо з ресторану, що розташовувався через вулицю, долинула гучна музика і почулася пісня у виконанні Орочко та Аврелії Прокопівни:

Хоч мені і не шістнадцять, А вже літ – як тих курчат, Я – ще киця, я – ще цяця, Я – ще дівчина з дівчат!..

Рудик схопився, підійшов до вікна, відчинив його навстіж і затягнув і собі:

Щиро дякую коханій, Що сидить у ресторані, Б’ю поклони тещі теж, Котра вийшла на манеж. Поки будете гуляти, Обіцяю вперше вам, Що не буду ображати, А віддамся пирогам!..

І в якусь секунду їхній спів злився в один потік, густий і нахабний, бо спершу у вікно ресторану, а потім у відчинене вікно квартири, куди нещасна доля закинула страждати Рудика, полетів камінець.

Як пізніше з’ясувала слідча група на чолі зі знайомим для Рудика лейтенантом відділку, так відреагував на родинний талант любитель сенсацій пенсіонер Сиса, чим посприяв Рудику, Орочці та Аврелії Прокопівні в кількагодинній акредитації на території кімнати для тимчасово затриманих. І якби не Рудиків колишній однокласник в особі начальника відділку, ця акредитація могла стати постійною. А так все закінчилося безплатною доставкою всіх у рідну домівку з бодай тимчасовим визнанням Аврелією Прокопівною зятя таким, що заслуговує на одноразову повноцінну вечерю з правом опісля переглянути по телевізору останні новини.

 

На море

Аврелії Прокопівні раптово закортіло на море. І не лише тому, що набридло щодня по кілька годин бовтатися у ванній без глядацьких очей, а ще й завдяки телеповідомленню про настання літа, а значить, курортного сезону. Утім, термін «курортний сезон» Аврелія Прокопівна не розуміла. Однак упевнено заявила Орочці:

– Збирайся, золотко, поїдемо туди, де й кури приймають засмагу!

На що Орочка весело залопотіла:

– Ой мамусю, я так довго чекала цієї нагоди! Уже три з половиною рочки мучуся в сімейному пеклі з цим придурком Рудиком, а моря не бачила! Зараз дочекаюся, поки Рудик домиє посуд і винесе сміття, і почнемо збиратися в дорогу на теплий південь!..

Не минуло й двох годин, як в коридорі квартири стояли дві величезні валізи і рюкзак, наповнені бозна-чим. Невдовзі зі своїх закутків вийшли Аврелія Прокопівна, Орочка та Рудик. Теща була одягнена у широкі квітчасті шорти, футболку з номером «7», на ногах – капці сорок другого розміру, а голову прикривав солом’яний капелюшок жовтого, як курячий жовток, кольору, подарований одним із шести вже покійних наречених. Все це яскраво підкреслювало нестримне бажання Аврелії Прокопівни якнайшвидше побачити море. Орочка ж навпаки – одягнулася, як на останній шкільний дзвоник. Оскільки її талія була втричі стрункіша від мамусиної, забронювала тіло темним, як ніч, платтячком з білим комірцем, взулася в кросівки такого ж кольору, а на кучері натягла Рудикову білу бейсболку з довгим, як власний язик, козирком.

Що ж до Рудика, то він зовсім не чепурився. Йому дісталося те, чого не могли на себе нап’ялити опецькувата Аврелія Прокопівна та довгонога Орочка. Якщо конкретніше, то Рудик одягнувся в суворий сірий весільний костюм, голову залишив без прикриття, а на ноги натягнув начищені до блиску коричневі сандалі.

– Присядемо на дорогу, – скомандувала Аврелія Прокопівна. – Бо невідомо, чи поталанить у вагоні посидіти. У нас же – ні квитків, ні гарантії, що таки дістанемося голубого дива.

Орочка та Рудик синхронно присіли на валізи, а Аврелія Прокопівна – зятю на коліна…

На залізничному вокзалі літня спека лютувала ще більше, ніж у квартирі Аврелії Прокопівни та її молодят. Але пасажирів біля кас було не так і густо. Тому Аврелія Прокопівна зуміла їх легко відтіснити від одного з касових віконечок і чи не зубами вирвати три квитки на дорогу до моря. Кажу «чи не зубами», бо до її рота ніхто ніколи не заглядав, хоча дехто, зокрема Рудик, здогадувався, що в такому віці жінки мають право зубів і не носити.

Та це не головне. Головним було потрапити у потрібний вагон. На вказаний у квитках номер вагона натрапити вдалося досить швидко. Орієнтиром послужила найбільша черга. Вхопивши в руки три гігантські валізи та закинувши на плечі переповнений бозна-чим рюкзак, Рудик постогнав у бік черги на посадку. За ним із модними сумочками на плечах подибали Аврелія Прокопівна з Орочкою…

– Наш потяг прибув у місто – герой Одесу! – почула Аврелія Прокопівна, повертаючись у купе з туалету. Тож почала підганяти Орочку та Рудика:

– Хапайте речі – і на вихід! Приїхали!

Одеса є Одеса. Вона зустріла своїх гостей запахом тарані, дивовижними лексичними шедеврами:

– Дай, сліпий, зрячому дорогу, бо в мене радикуліт шостого розряду!

– Тих, хто до моря, чекає таксист дядя Жора!

– Кому на оперну виставу, підходити до лисого Сави!

– Якщо ви на базар, туди вас доставить кучерявий Макар!..

Аврелії Прокопівні та молодятам потрібно було насамперед знайти тимчасове помешкання. З проблемою вони звернулися до лисого Сави. Той без роздумів відповів:

– Ви – мої!

І потарабанив трійцю на Деребасівську, у той куточок знаменитої вулиці, де колись знімали «Місце зустрічі змінити не можна». Там їх уже чекали у дворі П-подібного двоповерхового дерев’яного будинку, що пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби. Суха, як тараня, власниця помешкання на другому поверсі коротко резюмувала:

– Усі три кімнати – ваші. Кухня – зліва, туалет – на вулиці. Плата – наперед, до моря довезе й велосипед!

Аврелія Прокопівна, зрозуміло, захопила найбільшу кімнату з міцними, хоча й давно не фарбованими дверима.

А Орочці з Рудиком дісталася значно скромніша і без дверей. Тому довелося їх замінити прихопленим з дому передбачливою тещею рядном. Як в одній, так і в другій кімнатах з меблів були тільки бозна-якого віку дубові ліжка.

– Їх змайстрував за два дні до чергового відрядження у в’язницю мій коханець, – пояснила хазяйка. – Хотів забрати із собою, але в автозакові місця забракло…

– Не хвилюйтеся, – пригасила хвилі надмірної уваги до себе Аврелія Прокопівна. – На такому ми ніколи ще не спали. Буде дуже цікаво!

І заходилася розпаковувати валізи. Чого тільки з них не дістала! На світ Божий вибралися кульки з уже розмороженими варениками, пельменями, котлетами, трилітровою банкою сала, дволітровою – огірків, кількома літровими – кабачків, помідорів, капусти, набором горілки, вина, чаю та кави, упаковки пігулок, крапель, бинтів і вечірніх суконь!

Найбільше пораділа хазяйка помешкання, яка назвалася Ладою, з’яві колекції спиртного:

– Пропоную бартер: я вам – чорну ікру щовечора, а ви мені – сто грамів до апетиту! На тім і зійшлися. Торгувала Лада бочковим пивом і мала серед друзів одного з «ікродобувачів». В кінці робочого дня вона приносила баночку чорного делікатесу. Квартиранти ласо ним куштували, Натомість хазяйка стала повноправним учасником вечірніх посиденьок із випивкою та споживанням привезених Аврелією Прокопівною та молодятами всіляких страв.

Через ті приготування Аврелія Прокопівна та Орочка частіше залишалися на кухні, ніж вибиралися до моря. Рудик же встигав і полоскотати ребра чорноморськими хвилями, і позасмагати, і взяти участь у кулінарських акціях. Йому, зазвичай, припадало вмикати та вимикати газову плитку, носити з ринку та чистити картоплю, а ще – мити підлогу, прати та сміття виносити.

Якось Рудик устиг дізнатися, що в місцевому супермаркеті оголосили місячник пільгового розпродажу товарів першої необхідності. Про це й доповів Орочці, а та негайно переказала новину Аврелії Прокопівні, яка відразу всім серцем припала до супермаркету. Перебірливість, щоправда, дещо шкодили Аврелії Прокопівні під час походів на той розпродаж. Як правило, вона мало що купувала. Найбільшу втіху їй приносила можливість хоча б п’ять-шість годин щодня простовбичити в черзі, посперечатися, поштовхатися.

Словом, любила Аврелія Прокопівна накопичувати всілякі приморські вісті, приносити їх на квартиру і за вечерею з чорною ікрою доводити нетверезій хазяйці Ладі, що Одеса найкраще пізнається на Деребасівській. Попри втому, що нападала на Аврелію Прокопівну після чергового походу в супермаркет, вона не полишала надію знайти своє місце під одеським сонцем. Про саме море навіть не згадувала.

І так увесь місяць. Перед від’їздом додому теща зважилася і зраділа, що стала важчою на десять кілограмів, а Орочка – на сім. Рудик же добряче похудав і спік спину. Очевидно, лише його організм не зміг пристосуватися до запропонованого Аврелією Прокопівною графіка курортного відпочинку. Але й це був результат життєвих перемін. Харчі та кошти вичерпалися, хазяйку Ладу вигнали з роботи, місячник розпродажу товарів першої необхідності у супермаркеті закінчився.

Прийшов час прощатися з матінкою Одесою. Квартиранти зібрали речі, подякували Ладі за чорну ікру та прихисток і вирушили у рідні краї. Дорогою додому їм таки пощастило: стріли подругу Аврелії Прокопівни. Засмагла і бадьора жіночка майже всю ніч розповідала Аврелії Прокопівні та Орочці про те, яка чудова вода в Чорному морі та яке корисне ранкове перебування на пляжу! Аби зайве не перевантажувати пам’ять, Аврелія Прокопівна дала вказівку Рудику занотувати ті враження знайомої у записник для віршів: – Може, щось колись толкове напишеш!

 

Круїз

Аврелія Прокопівна найбільше гнівалася, коли їй перечили або передчасно будили. Заодно обидва фактори сприяли її інтелектуальному розвитку. Перечення виробляло характер. Характер чорта у спідниці. А передчасне будіння поповнювало її лексичний запас. І тільки одного разу на передчасне будіння Аврелія Прокопівна зреагувала позитивно. То було за часів вождя з позначкою на лобі, коли Аврелія Прокопівна перебувала ще в повному розквіті своїх шахрайських сил як бухгалтер фірми «Дубові дошки». Визволила її з непробудного сну рідна Орочка, котра про заміж ще тоді й слухати не бажала, а сама Аврелія Прокопівна домучувала лише першого нареченого. Визволила, повідомивши:

– Мамусю, я чула по телевізору, що корабель нашої держави ось-ось вирушить у всесвітній круїз із відвідуванням японських островів! Чи не хотіла б ти стати його учасницею?

– А з якого порту він відчалюватиме? – поцікавилася Аврелія Прокопівна.

– З одеського, здається.

– О, так це чудова нагода побачитися з батьківщиною сатирика Жванецького! Збери мені речі. Я попливу, – захоплено промовила Аврелія Прокопівна і залопотіла старими капцями у ванну кімнату.

Наступного дня мамуся Орочки була в Одеському порту на борту пасажирського корабля-красеня.

А ще невдовзі – на японських островах, звідки повернулася додому з деякою затримкою, але з повною валізою гостинців для себе та Орочки. Собі Аврелія Прокопівна подарувала пухкий халат із японськими гаслами та двокасетний магнітофон із набором записів японських пісень. А Орочці привезла кілька десятків… чоловічих сорочок.

Що вони – чоловічі, Аврелія Прокопівна дізналася від самої Орочки, як і дізналася про те, що для одноразового використання.

Тому спільно з дочкою прийняла таємне рішення подарувати ці вироби любителеві сенсацій сусідові Сисі.

– Йому вже недалеко до смертного одра, знадобляться на тому світі, – зі слізьми на очах підкреслила тоді і на всяк випадок порадила Орочці ці сорочки… попрати. Орочка слухняно взялася за справу: вкинула вироби у пральну машину, засипала порошком – і з годину прокрутила… З машини вона дістала збитий клубок паперу. Аврелія Прокопівна, коли це побачила, неймовірно запечалилася. Їй так жаль стало сусіда Сису, який міг би не раз по-святковому одягнутися на тому світі!

Той перший та останній у житті всесвітній морський круїз розширив кругозір Аврелії Прокопівни, навчив відрізняти справжні сорочки від одноразових. А ще Аврелія Прокопівна завдяки тій подорожі полюбила японські пісні. Полюбила настільки, що заповіла Орочці:

– Як Всевишній покличе мене, донечко, до себе, увімкнеш на прощання ці записи. Нехай вороги почують – і лопнуть од заздрості!

Єдине, в чому злукавила Аврелія Прокопівна: Всевишній не збирався її кликати до себе. На рандеву учасницю круїзу чекав і ніяк не міг дочекатися сам Чорт, хоча про це вона не здогадувалася. Бо була ще переповнена життєвою енергією та планами пережити ще не одного чоловіка, довести до інсульту чи інфаркту ще не одного родича, сусіда чи знайомого, віддати заміж Орочку, переконати молодят у шкідливості пологів і тим самим сконцентрувати всі ресурси для довгого й безтурботного життя.

Зрештою, безтурботним воно не виявилося. Вплинули аж ніяк не потойбічні сили. Просто дався взнаки характер Аврелії Прокопівни. Від кого він їй дістався – не знала. Знала єдине: дістався надурняк.

 

Рекорд

Аврелія Прокопівна з молодих літ була неабиякою стрибункою. Але про це ніхто в місті не знав, оскільки вона стрибала, зазвичай, у гречку і потайки від людського ока. До першого заміжжя Аврелія Прокопівна досягла в цьому виді спорту непоганих результатів: стонадцять прокльонів від жінок коханців, кілька десятків синців під очима, понад сотню стусанів під ребра та два останніх попередження про можливе відбиття клепки. А коли взяла перший шлюб, досягнення пішли по висхідній: її лупцювали кожного дня, а то й кожної ночі.

За весь же період сімейного життя, завершуючи проводами в останню путь шостого нареченого, Аврелія Прокопівна зуміла накопичити стільки ворогів серед своє статі, що змушена була постійно змінювати зовнішність, одягаючи одного дня спідницю до колін, іншого – вище колін, а ще іншого – майже до пупа. І лише коли стала вільною матір’ю-одиначкою, дещо вгамувала свої стрибунські пристрасті, зосередивши увагу на передачі набутого досвіду дочці Орочці.

Відразу після весілля Аврелія Прокопівна дала Орочці настанову:

– Плюнь на чоловіка і живи у власне задоволення! Бо коли почнеш перейматися його проблемами, власні залишаться нерозв’язаними. Я так жила, тому й пережила шістьох майстрів напитися, наїстися і похропти під боком.

З тих пір Орочка лиш раз на рік витрушувала одяг свого Рудика – у день його зарплати. Решту обов’язків передала чоловікові, зауваживши:

– Руки не відпадуть, якщо пильнуватимеш і за моїм гардеробом, і за моїм шлунком! Рудик не перечив, бо любив Орочку тільки за те, що вона погодилася носити його прізвище Нюня, відмовившись од власного – Козюлькіна. Погодилася носити без перепочинку і без грошової компенсації, а тільки за соціально-економічне обслуговування в рамках програми «Так козлам і треба!».

Стрибунських якостей, на відміну від мамусі, Орочка не проявляла. Вона, вочевидь, берегла їх на майбутнє, бо час від часу запасалася засобами для виведення синців під очима, знеболюючими кремами, зміцнюючими та відновлюючими коси шампунями, перуками, окулярами і навіть милицями.

– Знаєш, Рудику, – запитала одного разу чоловіка Орочка, – що мені в тобі імпонує? І відповіла – як відрубала:

– Те, що не хропеш, коли спиш, і не читаєш віршів, коли виконуєш свій чоловічий обов’язок!

Воно так було й насправді. Адже Рудика Орочка пускала в своє ліжко лише двічі на три місяці. Причому, в респіраторі, який не пропускав звуків. Але це були дрібниці у порівнянні з проблемами Аврелії Прокопівни, які вона намагалася усунути в час вимушеної через чорне піднебіння самотності. Одна з них полягала в тому, щоб відбити у сусіди Соси потяг до сенсацій. Це ж через його повідомлення на «103» чи не кожного кварталу Аврелія Прокопівна змушена носити руку чи ногу в гіпсі, а голову – в бинтах. Це ж він, Сиса, дав знати, що на Аврелію Прокопівну напала «швидка Настя» в той час, коли насправді відібрати в неї життя намагався закреп.

Але помсті перешкоджав високий паркан, що відгороджував під’їзд Соси від решти під’їздів багатоповерхівки, в якій мешкала і Аврелія Прокопівна. Цей паркан потрібно було подолати. І підсобити Аврелії Прокопівні вирішив зять. Він згріб тещу і перекинув її через високу перешкоду! За месницею тільки засвистіло. Зять уже було долоні почав потирати. Аж тут Аврелія Прокопівна завдяки сусідовому злому псу прилетіла назад, гепнувшись мішком на улюблену трояндову клумбу. Відтак Сиса змушений був знову телефонувати на «103», попри побитий Аврелією Прокопівною рекорд міста із подолання висоти.

 

Зміни

Вперше за час перебування у приймацькому полоні Рудик мовив Аврелії Прокопівні інтелігентне:

– Будьте ласкаві…

Ні, він не змінив свого ставлення до тещі. Щоб цю фразу вимовити, ой скільки нервових клітинок йому коштувало! Але відступати не було куди. Попереду чекала таємна операція. І зовсім не в хірургічному відділенні, а у фірмі «Дубові дошки», де заробила собі пенсію Аврелія Прокопівна, і де залишилися її старі аферні зв’язки. Справа в тому, що Рудиковому колезі по літературному цеху потрібні були меблі для щойно отриманої квартири.

Власне, їх можна було придбати будь-де і за будь-якою ціною. Але колега належав до тих служителів Музи, які ще до написання перших римованих рядків уявляли себе з лавровим вінком на голові. Йому здалося, що і «Дубові дошки» мали віддати честь.

– Рудику, – попросив новоселець із гусячим пером за вухом. – Я знаю, що твоя Аврелія Прокопівна за торгові махінації ледь не потрапила на нари. Здійснити мрію ми їй допоможемо. Вона організує мені завіз меблів із вигодою для себе, а я на неї настрочу куди слід. І мою проблему розв’яжемо, і заодно твою, відправивши тещу бодай на короткий термін у в’язницю.

Ця ідея Р