ПУТІН – НАВІТЬ НЕ РАСПУТІН

           Біля виходу картину вгледіла велику

          Й давай на ній цілувати бородату пику.

          А ізбоку хтось промовив:

          — Це вже бабі кришка…

          Кого ж то ви цілуєте? То ж Распутін Гришка! —

                                                     Павло ГЛАЗОВИЙ

Знаю, що Грицько Распутін

Втерсь в довіру до царя,

Щоби славоньку здобути

Чудодійця-знахаря.

Тільки «праведний» Григорій

Мав, як кажуть, інший хист:

І царю, й собі на горе

Він був лиш авантюрист.

Детальніше...

ГАВРИЛЮК Надія. Літературознавство

 

СЛОВО, ЯКЕ ПРОЧИТАНЕ,

ПОТРІБНЕ ДУШІ  

2front

 

Надія Гаврилюк. Невтрачене колишнє: вірші — Київ: Ярославів Вал, 2021. — 96 с.

 

Уже давно живу за правилом: не читати літературно-критичних публікацій про книгу, про яку сам збираюся писати. І вважаю це принциповим для себе. Та цього разу таки зрадив цій звичці. В одній поважній газеті натрапив на рецензію на поетичну збірку Надії Гаврилюк і не втримався. Перечитав рядки запоєм. І сам не можу збагнути, чому так сталося. Чи вплинуло те, що сам вже не раз писав про доробок краянки (вона свого часу мешкала у Теребовлі на Тернопіллі)? Чи зіграла свою роль магія імені відгукувачки, за публікаціями якої стежу. Неможливо однозначно сказати. Та думаю, що це не має значення.

Як мені здається, набагато важливішим є той момент, що чужа рецензія пришвидшила мою роботу над відгуком. І почати його вирішив зі згадок про літературні тропи, якими користується авторка (хочемо того чи ні, а виражальність є єдиним мірилом оцінки вартісності художнього твору).

І, зрозуміло, першими в око впали метафори. Чи не тому, що вони зустрічаються частенько? Скажімо, вже у вірші “Душа”, який відкриває книгу, зір падає на “латаття листопаду, яке брикливий вітер розкидав” (Погодьмося, що присутність цікавого образу вже на початку друку мимоволі збільшує увагу до нього. Тим паче, що неперебутніх метафор вистачає і на наступних сторінках видання... “Голос назирці крокує оксамитовий”, “За мене молиться листок зелений”).

Ви, очевидно, помітили, що метафори нерідко супроводжують епітети. Звичні та незвичні. До перших, приміром, відніс би такі словосполуки, як “небесний храм”, “неба просинь”, “творчий порив”... (трикрап’я тут не є випадковим, бо перелік таких гарностей можна продовжити, що буде характерністю традиційного віршописання, до якого тяжіє пані Надія). Та водномить помітними є й епітети з більш сучасними познаками: “темряви завіса”, “невблаганий інтенсив”, “ліхтарик груші”. (Класичність підходу? Постмодерністські впливи? Чи, може, шукання себе на їх помежів’ї?).

Зрештою, таку ж думку підказують й порівняння, побіжну розповідь про які почну зі згадок про прості підвиди цього тропу. Не секрет (це показує і книга), що поетка нерідко використовує словосполуки зі сполучниками типу “як”, “мов”, “наче”, “ніби”: “немов чужа, хоч ближчого немає”, “гучний, як постріл”, “та спогади, немовби ікебани”. Нерідко також маємо порівняння з відсутністю сполучників, котрі по-своєму прикрашають книгу. “Цей світ — заквітчана хустина”, “а ти — мій щит”, “шляхи до неї — хащі непролазні”.

А з простими взірцями цього тропу сусідують складні, себто ті, у яких об’єднано елементи вищезгаданих. “Та спогади, немовби ікебани — то витончені, лаконічно-стримані”, “День, як ліхтарик груші — стиглий, довгастий, древній.” “Наче мале семилітнє дитя, знову читаєш книгу життя”.

Та згадкою про складні порівняння не хотів би крапкувати у своїй бесіді про тропи. Адже помітно й те, що перед зором читальників вряди-годи з’являються іменники з прикладками: “плед-шахівниця”, “подих-дух”, “біль-історія”.

Ці чарівності привертають увагу в так званому “вільному плаванні”. Але привабливими вони є й тоді, коли заходить мова про мешканців книги, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. “Серце відшуміло, наче жита колос”, “Білопінно квітують вишні в росянистих панчішках трав”, “Літають в небі чорні серпокрильці чи, по-простому кажучи, стрижі”, “Моя душа — мерехтливі зорі”, “І місяць, наче стиглу скибку дині”.

Коли розмову про виражальність поетики Надії Гаврилюк почав з екскурсу в її літературні тропи, то, напевно, неправильністю було б замовчування згадок про кольорові екстраполяції. Враховуючи, зокрема, й те, що їх вистачає у друці. “Не одягнув багрянці сивий ліс”, “Скотився з неба срібний камінчик”, “Що з нього візьмеш — кучері зелені”, “Бриниш мені потоком золотим”, “І у руках — один камінчик білий”, “Зайда вніс село на дошку чорну”.

Думаю, що враження від поетичної справжності вдало доповнюють і слововияви. Адже нерідкими є буквотвори з познаками рідковживаності та діалектичності: “воскресна”, “запаркання”, “стрежі”, “тренос”, “призахідну”.

Про виражальність думається й тоді, коли на порядкові денному з’являється різноформ’я. Навіть дивно якось. У книзі маємо тільки 75 творів, а різних форм подачі текстів вистачає. Наприклад, твори “Лист” та “Закохана” мають ознаки сонета у його класичному розумінні. “Музика” є сициліаною, а “Забракне барв” — сонет без голови...

А хіба можна оминути питання про богошукальницькі мотиви чи культурологічні аспекти. Ніхто (це очевидність) не заперечуватиме, що вони є дуже важливими для виражальності. Але водночас (це теж є істиною) натякаю на темарійність. Приміром, богушукальницька мелодія є в багатьох рядках: “Розшукує душа і розкошує — бо в ній сьогодні народився Бог”, “Ці рани — Христові стигми”, “І рушничок із Ваших рук, мов птах, його вкриває, наче дух Господній”. Коли читаю ці та подібні рядки, сама собою напрошується думка про органічність мислення поетки: в неї релігійні вірші вже давно стали духовними і перетворилися на потребу поетичного серця.

Хотів би звернути увагу на ще один аспектик богушукальницьких мотивів. Це — пов’язаність з культурологією. Для прикладу, у вірші “Світ” згадано про Фаустину Ковальську, яка була проповідницею Божого милосердя. Текст зі Святого Письма став епіграфом до поезії “Втрата”. “Стрежев” навіює літописні згадки, а вірш “Рік Антонича” про невмирущого поета. І вже культурологічним відкриттям можна назвати вірш “В цвітінні”. Бо його останній рядок “Гойдають мрію білі острови” незбагненно асоціювався з “Білими островами” Максима Рильського.

І насамкінець. Автор цих рядків не намагався хоча б зачепити всі аспекти поглядів на книгу. Це — неможливо вже хоча б тому, що навіть на один бік справи взорування може бути різним. Тому я написав тільки про те, що сам побачив і поглиблення чого хотів би здріти у наступних книгах поетки.

Ігор ФАРИНА,

літературознавець,

член НСПУ

 

 

Надія Гаврилюк

про поезію Віри Вовк

front

 

Книга Надії Гаврилюк «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк» за жанром належить до науково-популярного видання. Такий формат видання, на мою думку, допомагає пояснити академічні поняття простими словами. Творчість Віри Вовк є за своєю суттю складною. Тому науково-популярне видання дає можливість показати всю глибину палітри творчого світу письменниці, але не баналізуючи його, зводячи до примітивного кітчу, а виводячи на філологічний рівень, заглиблюючись в найбільш суттєві і цікаві моменти творчої біографії.   

Надія Гаврилюк – кандидат філологічних наук, літературознавець, поетеса. Належить до творчого угруповання постнеокласиків. Якщо пригадаємо, неокласики – вчені-поети, які добре знали класичні мови, володіли майстерністю віршової форми, вільні митці, які не мали власного угруповання, але саме вони на початку ХХ знайшли одне одного за спільними естетичними принципами, які базувались на кращих зразках світової літератури. До неокласиків зараховують Миколу Зерова, Максима Рильського, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бургардта, Павла Филиповича, а також Михайла Ореста і Ігоря Качуровського – «сьомого неокласика», учня Миколи Зерова.

 

Детальніше...

Скромна посада комусь не дає дихати?

 

Інцидент

 

Перед тим як виставити це звернення на Письменницький портал, прочитав його від «а» до «я» й був вражений. Людина ПРАЦЮЄ! Вона в районі зробила стільки, виконала такий обсяг роботи, що не спромоглися працівники культури навіть в деяких областях. Їм би приїхати й перейняти досвід Наталі Додяк, порадитися з нею й робити так в усій Україні! А районному керівництву – пишатися б такою людиною й не заважати працювати. Але комусь, мабуть, не дає дихати її ота скромна посада? Адже як зрозуміти тиск із боку місцевого керівництва, пустопорожні перевірки? Тому й кортить запитати керівників Вижницького району на Буковині: «Люди! Ви там усі адекватні? Отямтеся! Хто ж ріже курку, котра несе золоті яйця? Прийде інша людина на її місце й звикатиме до роботи, "набиватиме гулі" кілька років»...

А читачам Письменницького порталу раджу прочитати звернення культпрацівників Вижниччини й підтримати їх і керівника культури району Наталю Додяк.

Пилип ЮРИК,

письменник.

м. Запоріжжя

 

Детальніше...

Запорізькі письменники обрали голову організації

Вибори

Stadnychenko

Ольга СТАДНИЧЕНКО

 

У лютому цього року пішов у Вічність голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України Олександр Медко. Відтак обов’язки керівника виконувала його заступниця Ольга Стадниченко. Надійшла пора організації визначитися з її новим головою. І ось, із дотриманням усіх вимог карантину, запорізькі майстри красного письменства зібралися на збори. На порядку денному головним питанням стали вибори нового голови ЗОО НСПУ. 

Детальніше...

ЗНАЙ АРИФМЕТИКУ!

Вихвалявсь Прем’єр речистий

У тісній компанії:

- Чотирьох уже міністрів

Поміняв місцями я.

Економіку очолив

Керівник аграріїв,

Металургію... так, чорну –

За моїм сценарієм –

Проводир культури й спорту,

А Мінекономіки –

Орудар усіх курортів

І Мінелектроніки.

Детальніше...

НА ЗДОБУТТЯ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ВАСИЛЯ ЮХИМОВИЧА

ОГОЛОШЕНИЙ КОНКУРС 

Юхимоич Логотип премії

       Комісія з присудження Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Василя Юхимовича з 1 червня до 10 вересня 2020 року приймає заявки на відзначення творів.

Детальніше...