або
ДВІ МЕНТАЛЬНОСТІ ДВОХ „БРАТІВ"
Олег ЧОРНОГУЗ
„Я тільки не знаю, чому це називається Майдан Незалежності. Розваг, кав'ярень, бутиків, барахолок – чого завгодно, крім Незалежності. Слова українського не почуєш, так ніби це філіал сусідньої держави... А тепер танцюємо під чужу дудку. То „славянскую хороводною", то „хохла с придурью" (вислів Л.Кучми в Росії - ОЧ.) Можна собі уявити, щоб російський президент приїхав і сказав „Мы, кацапы, с придурью"? Кремль би захитався, Юрій Долгорукий упав би з коня.... Це ж не народ - це жертва історичних мутацій."
Ліна Костенко, „Записки українського самашедшого"
Поки не буде української церкви, доти не буде єдиної нації, а будуть „вівці та барани", як у народній пісні співається.
АВТОР
Ні, ми, українці, таки вічно наївний і довірливий народ. Мрійливо-романтичний. Навіть їдучи безкоштовно на Колиму, все таки чогось сподіваємося на краще чи світліше майбутнє. З нашою ментальністю, характером ми ніколи держави не збудуємо. Ми постійно самі себе переконуємо, що в корінного московіта є все-таки межа, яку він колись таки переступить. Я дозволю собі заявити досить категорично, знаючи історію усієї нашої братерської, звісно в лапках, дружби - у московського шовініста нема ніякої межі, як у Всесвіту. І її там не було, і вона там ніколи навіть не ночувала. Ніхто мені у цьому світі не доведе, що я не правий. Це люди без стида і сорому. Шовініст нагло тобі дивитиметься в очі, запевнятиме тебе й весь цивілізований світ, що росіяни з українцями „братья навеки" і тут же тебе душитиме, душитиме, душитиме, скільки в нього вистачить сил. Ні один завойовник, ні один ворог у світі , не кажучи уже про „братів", не здатен на поблажливість, людське милосердя. Дикість російського шовініста в чужій для нього державі, де він зайда, а поводиться тут, як останній расист – окупант, немилосердний садист. Згадаймо бодай „скаженого Петра", князя Меншикова (кров Батурина), жандарма Муравйова й інших єжових - блохіних- Матвєєвих.